22201 
Читайте також: Історія українського фемінізму: що дивитись та читати.
Ідея проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі» народилася з одного питання, слідом за яким з’явився цілий ланцюжок наступних. Якось минулого літа ми з колегою обговорювали фільми про боротьбу жінок за свої права — «Янголи зі сталевими щелепами» та «Суфражистку». Нам стало цікаво, що відбувалося тоді в Україні на тлі розвитку світового феміністичного руху.
Ще 1902 року французький поліграфіст Альберт Бержере створив листівки, які зображували жіночі професії в майбутньому. Це звичайні заняття для нашого часу, але тоді вони здавалися до абсурду фантастичними. Сама думка про те, що жінка може досягнути успіху в юриспруденції, служити у війську, стати депутаткою, письменницею чи літературознавцем викликала усмішку. А проте фемінізм уже почав свій хід Європою і згодом утвердився як одна з найвпливовіших течій ХХ століття в усьому світі, не оминувши й Україну.
Однією зі сфер, де жінці було найлегше реалізувати свій потенціал, попри відсутність доступу до вищої освіти, та зберегти можливість не відкривати справжнє ім’я, була література. Через якийсь час письменниці перестали використовувати чоловічі і нейтральні псевдоніми і вийшли до широкого загалу.
До «Другої статі». Наталія Кобринська і перші жіночі видання
«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою», — говорила ініціаторка й засновниця Товариства руських женщин (7 жовтня 1884 року) Наталія Кобринська. Головна ідеологиня українського фемінізму народилася в сім’ї Озаркевичів, дім її батьків був осередком української культури, тут збиралася освічена молодь. Вища освіта для жінок була недоступна, тож домашня бібліотека Озаркевичів стала основним джерелом знань для молодої Наталії. В автобіографії вона згадувала, що саме серед батькових книжок знайшла працю про боротьбу за права жінок. Кобринська знала іноземні мови, читала провідних європейських філософів, письменників, економістів, ідеологів свого часу.
Її активна діяльність стала початком широкого розвитку жіночого руху в кінці 80-х років ХІХ століття. Наталія Кобринська була першою українською письменницею, яка феміністичні ідеї не лише втілювала у житті і творчості, а й активно послуговувалася ними в літературознавчій діяльності, скажімо, вживала термін «фемінізм», аналізуючи «Ляльковий дім» Ібсена.
Закономірно, що саме цій письменниці належала ідея першого жіночого часопису, який об’єднав би авторок з усієї розділеної тоді між різними державами України. У листі до Івана Франка Кобринська просила дати їй адреси жінок з «Великої України» (так називали в Галичині підросійську частину України), вона вже зверталася до Олени Пчілки і Ганни Барвінок. І от 1887 року у Львові коштом і редакторськими зусиллями Наталії Кобринської та Олени Пчілки (а фактично Петра Антоновича Косача) «Перший вінок» побачив світ.
Часопис поклав початок жіночим виданням, що їх редагували і видавали самі жінки. До нього було залучено найкращі творчі жіночі сили не лише Галичини, а й Наддніпрянської України. Крім уже згаданих Пчілки і Кобринської, тут опубліковано тексти Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, Ольги Франко, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олесі Бажанської; під псевдонімом Єрина*** заховалася перша лікарка в Україні Софія Окуневська-Морачевська. Загалом «Перший вінок» було «сплетено» з поетичних, прозових творів і фольклорних записів 17 авторок.
«...не радість, ні втіха, ні гра пуста була поводом його видання, — писала про “Перший вінок” Кобринська, — а загадали ми без упереджень і здрогання діткнутися найглибших ран, заданих жіноцтву нашим порядком суспільним. Хто переконаний, що жінки не повинні займатися поважнішими справами, хто думає, що поки дівчина не вийде замуж, то не випадає їй вникати в глибини життя і досліджувати його злих сторін, а по замужжі вимавляє її обов’язками і заняттями, хто гадає, що від злого можна охоронитись несвідомістю, а несвідомість і глупоту вважає жіночою чеснотою і непорочністю, хто вірить, що одну часть тіла можна охоронити здоровою, наколи рак зіпсуття точить цілий організм, хто бажає, щоб жінка ніколи не виростала з дитинства, вічно крилася в слимачій шкаралупці і носилася лиш усюди з своєю хаткою, — той нехай не допускає до її рук наш “Альманах”, бо ми його зложили для дозрілих умом і переконанням одиниць, котрі без небезпеченства можуть дивитися в світ правди і дійсного життя».
Згодом Кобринська заснувала видавництво «Жіноча бібліотека», у якому протягом 1893–1896 років вийшли три випуски «Нашої долі» — збірника праць різних авторів, як розтлумачено в підзаголовку.
На що схожа більшість сучасних жіночих видань? Основні їхні теми — одяг, взуття, косметика і речі, які супроводжують життя жінки, на думку, очевидно, маркетологів цих видань. На противагу їм у збірниках «Наша доля» друкувалися не лише художні твори, а й літературні огляди (про «Лурду» Еміля Золя, «Голод» Кнута Гамсуна, «Записки Гонкурів» та ін.), фольклорні записи (зокрема, перекладний єврейський фольклор про стосунки між жінками — свекрухи й невістки, бабусі й онуки та ін.), статті про жіночий рух, звернення до австрійського уряду по дозвіл жінкам навчатися в університетах, про організацію «охоронок» (дитячих садків), особливо в селах. Ідея дитячих закладів теж належала Наталії Кобринській. Ці «охоронки» мали не тільки полегшити життя жінці, яка працює, а й подбати про виховання дітей. Пропонувалося винайняти хату обов’язково «з огородом або просторим місцем, де би дїти могли бавити ся. Де вже трудно о хату, то вистарчить велика шопа, аби на злучай дощу і спеки могли дїти там скрити ся. До забави таких дїтий вистарчать зовсїм прості річи, як пісок, солома, прутики і т. и. Догляд таких охоронок мож поручити двом, тром чесним стареньким жінкам, котрі не мають свого господарства. Они повинні бути лагідного успособлення і дїтий любити. Що до умови з такими доглядачками, се буде залежати від обставин місцевих...
Умисловий розвій дїтий повинна обняти тая інтелігентна особа, котра належить до стоваришення і котра з’обовязалась засновати охоронку і бути єї протекторкою», — так у збірнику «Наша доля» 1895 року пояснювала структуру і функції перших дитсадків одна з учасниць жіночого руху Марія Нагірна.
Збірники «Наша доля» наочно демонстрували, що коло інтересів жінки набагато ширше за догмат «чотирьох К» — Kinder, Küche, Kirche, Kleider (діти, кухня, церква, сукня).
Як уже сказано, сама Кобринська вважала, найдієвіше ідеї поширюються саме через книжку. Ділячись знаннями і поглядами, можна не тільки залучити однодумиць до спільної справи, а й виховати покоління наступниць, яке знатиме: «Іти проте крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до висшого розвою людскости, прав, поборювати противні пересьвідчення, їх що придержують найприроднїйший хід нових питань, доказувати при кождій нагодї силу і спосібність, дану жінцї природою, та здобувати всї становиська, що вяжуть ся з новими, пробиваючими собі сьвіжу дорогу, задачами часу, — повинно бути цїлию стремлїнь жіночого руху».
У той час Україна була розділена між сусідніми державами, тому специфіка українського феміністичного руху — його тісний зв’язок із національно-визвольною боротьбою. Восьмого грудня 1884 року на першому з’їзді Товариства руських женщин було проголошено ідею соборності України і праці для народу, особливо для підвищення культурного рівня селянок. Ідеї фемінізму проявилися не тільки у виникненні численних жіночих організацій — емансипована жінка проникла в художню літературу і публіцистику.
Сильно, яскраво, коротко. Євгенія Ярошинська
Євгенія Ярошинська — одна з найпотужніших публіцисток і талановита письменниця кінця ХІХ–ХХ століття.
«...єслиби природа була вправдї сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчими на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежність жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи тай мати», — зверталася Ярошинська до читачок зі сторінок першого випуску жіночого альманаху «Наша доля».
Разом з Наталією Кобринською, Ольгою Кобилянською й іншими посестрами письменниця, педагогиня, етнографиня, громадська діячка Ярошинська брала активну участь у феміністичному русі, виступала з доповідями й статтями, у яких закликала жінок боронити свої громадянські права та право на освіту.
Завдання перших жінок-борчинь за рівні права було непросте. Тогочасне патріархальне суспільство не хотіло приймати зміни, навпаки, спішно вигадувало негативні стереотипи, ярлики, якими можна позначити щось нове й незрозуміле і в такий спосіб затаврувати його як зазнаки погане.
«Чого нам боятися?» — питала назвою цитованої вище статті Євгенія Ярошинська. І той, хто прочитає її до кінця, зрозуміє: боятися немає чого, адже вільна у своєму виборі, освіті і мисленні людина (хай то жінка чи чоловік) — основа здорового суспільства.
Отже, в умовах бездержавності України боротьба жінки за свої права і незалежність часто йшла паралельно з усвідомленням потреби працювати для освіти народу, виховувати в ньому національну свідомість. Цю та низку інших складних проблем порушує повість Ярошинської «Перекинчики».
Через цей твір, над яким вона працювала у 1896–1897 роках, авторка мала проблеми. Редактору «Буковини», письменнику і критику Льву Турбацькому сподобалася повість і він почав її друкувати в перших числах січня. Турбацький не сумнівався, що твір справить сильне враження на читача, адже в ньому точно описано буковинське життя. Передбачення його справдилися, але трохи інакше: довелося припинити публікацію. «Повість далі публікувати ми не можемо, — вибачався редактор перед Євгенією Ярошинською в листі від 20 січня 1898 року. — На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом вже перша сцена між протопопихою і о(тцем) Моцаном викликала між православними обурене. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин...» Найпевніше, політичні причини — лише відмовка, а справжня причина могла критися в поведінці попаді: невільно було показувати, що жінка теж може вистувати ініціатором у стосунках та жити на власний розсуд.
Ярошинську підтримали Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Іван Франко, Наталія Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь, — заспокоювала Кобринська авторку. — Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються».
Повість окремою книжкою під назвою «Перекинчики» видав Іван Франко 1903 року у «Видавничій спілці».
Ярошинська активно листувалася з усіма учасницями жіночого руху, з письменницями-сучасницями. Її листування містить не тільки характеристики героїнь тієї доби, а й багату інформацію про їхні взаємини. Наприклад, у листах до Кобилянської Ярошинська радить, куди можна надсилати свої твори для друку, ділиться адресами німецьких редакторів, радить обрати псевдонім, бо вони неприхильно ставляться до жіночого письма. На жаль, епістолярну спадщину Євгенії Ярошинської досі не виданно.
Письменниця прислухалася до Кобринської і запланувала велике видання вибраних творів, але 1904 року вона несподівано померла внаслідок ускладнень після операції. Доробок Євгенії Ярошинської опинився почасти в архіві редактора Сильвестра Яричевського.
Охопити неохопне. Олена Пчілка
Діяльність Ольги Петрівни Косач (справжнє ім’я Олени Пчілки), цієї надзвичайно енергійної і вольової людини, в українській культурі майже всеохопна: важко знайти справу, яка не входила б до кола її інтересів.
Крім постійної праці над організацією українського жіноцтва в Наддніпрянській Україні, участі у виданні «Першого вінка», Олена Пчілка долучилася до процесів націєтворення: вона ще раніше за Миколу Міхновського висунула ідею про те, що «справа незалежності українців — то справа тільки українців». Якийсь час намагалася вплинути на ідеологію Центральної Ради, а пізніше, розчарувавшись, іронічно характеризувала діяльність окремих міністрів.
Олена Пчілка була педагогинею, всім шістьом дітям дала домашню освіту, бо не довіряла тогочасним зрусифікованим школам, журналісткою, членом-кореспондентом Української Академії наук, виявляла хист до малярства, композиторства, поставила кілька спектаклів, відкрила першу українську бібліотеку в Луцьку.
Результати її скрупульозної пошукової роботи під час подорожі Новоград-Волинським повітом та ґрунтовний аналіз зібраного матеріалу 1876 року вийшли окремою книжкою «Український народний орнамент». Цим виданням досі користуються сучасні етнографи.
У літературі Олена Пчілка спробувала себе майже в усіх можливих жанрах — від дитячої приповідки до роману. Її повість «Товаришки» (вперше надруковано в «Першому вінку» 1887 року) — один із перших творів в українській літературі, де головною героїнею виступає емансипована жінка, свідома цінності власного «Я».
Ця «нова жінка» готова до напруженої внутрішньої роботи над виробленням нової системи цінностей, готова йти проти несприятливих обставин.
Олена Пчілка залишила також чималий доробок перекладів і переспівів світової класики: Овідія, Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна, Йоганна Вольфганга Ґете, Ганса Кристіана Андерсена, Віктора Гюґо.
У тіні генія: дружина й учениця. Ольга Хоружинська та Уляна Кравченко
Метою нашої виставки було, серед іншого, «вивести на світло жінок», які незаслужено лишилися в полоні нав’язаної критикою й історією літератури ролі — дружини, учениці, «літературної дочки».
За словами сучасника Ольги Хоружинської, вона «була на свій час освіченою людиною, з багато поступовішими поглядами, ніж були в галицьких дівчат за тих часів».
Ольга несправедливо залишалася в тіні свого чоловіка — Івана Франка, тим часом вона була активною громадською діячкою, видавчинею, редакторкою і перекладачкою, брала участь у хорових і театральних гуртках, організації доброчинних вечорів.
Після заснування Наталією Кобринською Товариства руських женщин (1884, м. Станіславів) емансипаційні ідеї поширювалися в суспільстві дедалі активніше, жіночі товариства виникали в різних містах Західної України. Сама Ольга Франко стала активісткою «Клубу русинок» (згодом — «Союз українок»), що його у 1890-х створила у Львові Герміна Шухевич. Незабаром разом із Кобринською, Валерією Коцовською, Ольгою Озаркевич, Климентиною Панькевич увійшла до складу керівних органів товариства «Руська захоронка». Організація мала здійснювати соціальну опіку й національно-патріотичне виховання дітей через мережу дошкілля.
Ольга Франко приятелювала і листувалася з Наталією Кобринською, Оленою Пчілкою, Уляною Кравченко, Ольгою Кобилянською. У збірнику «Перший вінок» надруковано її етнографічні матеріали — статті про родинне життя карпатських бойків.
Ольга Франко, яка вільно володіла французькою, знала англійську, німецьку, російську мови, дописувала до багатьох журналів, друкувала у них свої переклади з різних мов, допомагала чоловікові у його літературній роботі. Разом із Франком вона видавала й редагувала журнал «Житє і слово», попередника «Літературно-наукового вісника». Цей часопис Ольга Франко фінансувала зі свого посагу.
Уляну Кравченко останні півстоліття представляли як жінку, котра листувалася з Франком, була його ученицею.
Однак стосунки двох письменників — тільки мала частина життя цієї дивовижної жінки. Дівчина постійно шокувала своєю надмірною незалежністю маленьке містечко, у якому жила до 17 років: самостійно вивчала право, вперто відмовлялась вийти заміж за дуже пристойних кавалерів, а літніми вечорами полюбляла гуляти у вишуканій сукні у власному городі. Уляна Кравченко подорожувала сама, без супроводу. Вона мріяла стати піаністкою, однак родина погодилася тільки на вчительську семінарію. Писати ж вона могла і без дозволу старших, тому поєднала вчительський фах із письменництвом, а ще сформувалась як феміністка, активістка товариств Західної України, авторка тексту гімну Союзу українок.
За словами відомої дослідниці жіночого руху Марти Богачевської-Хом’як, Уляна Кравченко була найдинамічнішою і найпродуктивнішою письменницею Західної України. Вона також брала участь у виданні першого жіночого альманаху «Перший вінок», а її дебютна збірка «Prima vera» (1885) стала справді знаковою: це була перша поетична збірка жінки-українки. Пізніше вийшло ще сім її збірок віршів, статті і переклади, прозові твори, серед них автобіографічна повість «Хризантеми», у якій авторка створила образ митця-естета.
Сама собі твір. Ольга Кобилянська
Емансипантки ХІХ століття були свідомі своїх дій, адже у них був чималий читацький багаж на цю тему: Жорж Санд, Джон Стюарт Мілль, «Ляльковий дім» Генрика Ібсена та ін. Дослідження української класики під кутом зору феміністичної критики у 1980–1990-х роках відкривають цікаву річ: в утвердженні модернізму в літературі найпослідовнішими були жінки-авторки. І саме Ольга Кобилянська та Леся Українка доклали найбільше зусиль для його становлення.
Мало хто знає, що до «Першого вінка» мало ввійти тоді ще оповідання Ольги Кобилянської, написане під впливом Наталії Кобринської і присвячене їй, під назвою «Вона вийшла заміж».
Кобринська хотіла вмістити його в альманаху, але Іван Франко, який запропонував редакторську допомогу, відкинув оповідання як заслабке для видання. Згодом Ольга Кобилянська переробила оповідання на повість, змінила назву і відіслала в німецький часопис «An der schöner blauen Donau». Нині цей її твір відомий як повість «Людина».
Із щоденників Кобилянської випливає, що письменниця познайомилася з ідеями фемінізму через німецьку культуру. Після публікації «Меланхолійного вальсу» критики закидали, що авторка просто переклала цей твір з німецької, бо у наших жінок не може бути таких проблем і думок. Кобилянська не розгубилася і, подякувавши за оцінку, вирішила, якщо її жіночі образи «заграничні», перекласти твір німецькою мовою і віддати у друк за кордоном. Критики помилялися, не завваживши, що претекстом цієї новели Кобилянської можна сміливо вважати повість Марка Вовчка «Три долі».
Надзвичайно цікаві для читання і занурення у творчу лабораторію письменниці щоденники та листи Ольги Кобилянської. «Слова зворушеного серця» — це текст, який легко дозволив би дати розділ про Кобилянську в книжці на зразок української версії «Як писали класики», якби Ростислав Семків вирішив таку написати.
У щоденникових записах і листах авторки чітко проступають деталі її творів: в описах гірської природи — «Битва» і «Некультурна», у грі на фортепіано і малюванні — штрихи до героїнь «Меланхолійного вальсу», епізод із циганчам у листі до Маковея відсилає нас до «Покори», різниця тільки в тому, що в художньому творі ці переживання озвучує персонаж-чоловік.
Письменницю цікавило насамперед занурення у психологію жінки, а репетиція цього процесу відбувалася на сторінках її щоденника. Власне життєве кредо «бути сама собі ціллю» Кобилянська найповніше втілює в головній героїні повісті «Царівна» — Наталці Верковичівні. Це гасло авторки надихало і досі надихає інших.
Жінка, яка стала міфом. Леся Українка
«Хвора дівчина, бідна Леся!», «чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» — такими ярликами характеризують наступну героїню у шкільному підручнику з літератури. На жаль, мало хто згадує про те, що Іван Франко в літературному портреті «Леся Українка», присвяченому аналізу її лірики, прогнозував письменниці великий драматичний талант.
Попри постійно акцентовані слабосилість і кволість, Леся Українка переписала засадничі сюжети європейської культури з позицій жінки саме в драматичній формі. Її «Камінний господар» — це перший в історії літератури Дон Жуан, якого створила жінка. На відміну від інших варіантів цього сюжету, Дон Жуан тут не центральний персонаж, не суб’єкт і не великий спокусник, поруч із яким усі жіночі персонажі приречені бути підкореними. Український Дон Жуан програв у власній грі і виявився спокушеним донною Анною на статус і владу. Він не суб’єкт, а інструмент досягнення бажаного.
Важливе у творчості Лесі Українки переосмислення християнства та другорядності жінки в ньому. Цій темі присвячено твори «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», а «Одержима» — це не що інше як Євангеліє від Маріам.
«Лісова пісня», попри поверхову легкість сприйняття, — один із найбагатошаровіших текстів. Універсальний образ Мавки можна трактувати по-різному: з позицій феміністичної критики, як конфлікт між християнською мораллю і первісним світом язичницьких уявлень або навіть порушити питання екологічної проблеми. Модернізму властивий синтез мистецтв, часто літературний твір містить також слухові і зорові образи. «Лісова пісня» в цьому плані — явище унікальне: вона не лише поєднує різні мистецькі сфери, а й виходить за межі друкованого слова та надихає митців створювати власні версії її образів. Більшість графіки в експозиції ілюструвала саме цю драму-феєрію.
Невловима. Наталія Романович-Ткаченко
У кінці ХІХ — на початку ХХ століття і в «Першому вінку», і на сторінках іншої мистецької періодики утверджується ще ряд авторок. Серед них Уляна Кравченко, Любов Яновська, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Євгенія Ярошинська, Христя Алчевська, Людмила Старицька-Черняхівська, Наталія Романович-Ткаченко.
Наталія Романович-Ткаченко була активісткою жіночого руху, літературного й культурного життя Києва 1910–1930-х років, допомагала в організації «дитячих хат» (дитсадків), була передовою громадською діячкою, учасницею Революційної української партії.
Через цю різнобічну активну діяльність письменниця мусила 1903 року переїхати до австро-угорського Львова. Тут завдяки знайомству з Франком молода перекладачка почала кар’єру, працюючи над завершенням його перекладу «Історії західноєвропейських літератур до кінця XVIII століття».
Завдяки Наталії Романович-Ткаченко наприкінці 1920-х років українська література отримала переклади таких популярних творів, як «Лурд» Еміля Золя, «Діти капітана Ґранта» Жуля Верна (спільно з дочкою Наталією Ходченко), «Верхівець без голови» Томаса Майн Ріда.
Попри свої суперечливі погляди на фемінізм, Іван Франко став тоді редактором перших трьох оповідань Наталії Ткаченко («Осінь», «Фантазія», «До мами»). Він друкував також письменницю в «Літературно-науковому віснику».
У своїх дореволюційних оповіданнях Наталія Романович-Ткаченко порушувала проблему гармонійного поєднання громадського й особистого, яке вона вважала необхідною умовою щастя людини.
Авторка писала і про жіночу емансипацію, зверталася до нетипових для того часу тем, як-от у романі «Чебрець-зілля» (1928).
Фемінізм у дії. Олена Теліга
Олена Теліга засуджувала радикальний фемінізм, який, на її думку, «омужнював» жінку, погляди Теліги ближчі до ліберального напряму цієї течії. Із її статті «Якими нас прагнете», присвяченій аналізу ролі української жінки в суспільстві та її образу в літературі, ми взяли частину назви для нашого проекту.
Більшість дослідників життя і творчості Олени Теліги розглядають її діяльність під кутом зору суто національно-патріотичних ідей. Однак письменниця і публіцистка не зациклювалася на боротьбі за вільну Україну. Теліга мала цілком прогресивні погляди на долю українського жіноцтва та його роль у національному житті, тому гостро критикувала карикатурно однобокі образи українських жінок, які утвердилися в літературі і суспільстві: «Українська жінка не сміє замкнутися в своєму теремі і відірватися від цілого многобарвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не збагне всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до її родини». Про роль української жінки в суспільстві, її образ у літературі та про жіночу пресу Теліга розмірковувала в критичних статтях «Якими нас прагнете» та «Сліпа вулиця».
Жінка в політиці. Мілена Рудницька
У міжвоєнний період працю Наталії Кобринської продовжила головна ідеологиня українського жіночого руху цього часу Мілена Рудницька. Вона наголошувала на особливості жіночого руху для українок, які є двічі поневоленими: і як жінки, і як громадянки бездержавної країни. Тому, на її думку, в таких умовах дуже важливе «національне усвідомлення жіноцтва».
Мілена Рудницька розуміла, що для участі жінок у громадській науковій і політичній праці потрібне усвідомлення фемінізму, фемінізму в сенсі намагання жінок, не змінюючи своє жіноче «я», брати участь у всіх сферах життя.
Під її головуванням Союз українок став потужною міжнародною організацією, яка об’єднала українок в усіх куточках світу. Рудницька редагувала двотижневик «Жінка», вела видавничу діяльність, представляла українське жіноцтво на міжнародних жіночих з’їздах, обиралася посолкою до польського сейму й австрійського парламенту.
Рудницька була не просто активісткою, а й однією з перших дослідниць жіночого руху, тому надзвичайно важливі свідчення містить книжка «Статті. Листи. Документи: збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької».
Рудницька захищала в Лізі Націй українські петиції, виступала з доповідями на міжнародних з’їздах і стала першою людиною, яка відкрито на міжнародному рівні заговорила про трагедію Голодомору в Україні.
Озвучити непроговорене. Ірина Вільде
На непростий міжвоєнний період припало входження в українську літературу Дарини Макогон, відомої як Ірина Вільде. Повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» (а пізніше ще «Повнолітні діти») разом склали цикл «Метелики на шпильках», що став своєрідним маніфестом фемінізму. Несподіваною для 1930-х років була готовність авторки відверто говорити у своїх повістях на раніше замовчувані теми. Вільде писала про те, як складно жінці ідентифікувати себе і реалізуватися в подвійно стандартизованому патріархальному середовищі, де знання про своє тіло й секс табуйовано, а дівоча цнота гіперболізована.
Ірина Вільде до сьогодні залишається авторкою найбільшого за обсягом твору в українській літературі. Роман «Сестри Річинські» в радянські часи було надруковано лише тому, що письменниця під тиском дописала в сюжетну лінію Олі Річинської кохання до комуніста Бронка Завадки.
Роман розповідає про долі п’ятьох сестер і їхньої матері, які через своє патріархальне виховання після смерті батька-священика виявляються непристосованими до реалій довколишнього світу. А проте Річинські, сильні й амбітні особистості, досягають успіху в різних сферах. Беззаперечний вплив ідей Ольги Кобилянської на героїнь Ірини Вільде, вони навіть зізнаються, що захоплюються її творчістю.
Самодостатність головних героїнь підкреслюють епізодичні жіночі персонажі в романі, «жертви патріархального виховання», інтереси котрих обмежуються вдалим заміжжям, партію для якого вони ладні шукати навіть на політичному зібранні.
З 2007 року в день народження Ірини Вільде 5 травня вручають премію її імені за визначні літературні здобутки, новаторство в українській прозі різних жанрів, сприяння сучасному літературному процесу в Україні.
Сучасна українська література: доба творчині. Оксана Забужко
Відродженням феміністичних традицій в українській літературі та пробудженням інтересу до відповідних тем у кінці 1980-х — на початку 1990-х років ми завдячуємо Оксані Забужко. У її повісті «Інопланетянка» розкрито проблему ідентифікації жінки-творчині, це дуже відвертий самоаналіз головної героїні. «Господи, та невже ж таки справді частину свого життя треба покласти на те, аби паралельно з текстом, витворювати власний міф — цю необхідну пропускну прокладку межи текстом і світом?!» — розмірковує альтер его авторки.
Важливий для нашої літератури роман «Польові дослідження з українського сексу», який уже більше як 20 років не дає спокою поборникам патріархальних традицій і давно став лонґселером. За словами самої авторки, «Польові дослідження...» — «це результат її внутрішнього діалогу, який цілу молодість тягнувся з Кундерою». Не дивно, що після виходу чеського перекладу роману чеський критик назвав письменницю «Кундерою в спідниці». Роман багаторівневий, і для тих, хто читатиме лише на поверхні, це буде розповідь про страждання через зруйновані стосунки. Внутрішня сюжетна лінія розгортається на тлі зовнішніх обставин: головна героїня перебуває за кордоном, жінка ототожнюється з постколоніальною країною, культуру якої вона репрезентує.
Сьогодні Оксана Забужко найпопулярніша сучасна українська письменниця, авторка одного з найбільших романів «Музей покинутих секретів», яким повернула українську літературу в загальноєвропейський контекст, есеїстка, літературознавиця, чиї праці про Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка демонструють якісно новий незаангажований погляд на класиків.
Відродження феміністичної традиції в літературній критиці. Соломія Павличко
Феміністичні студії в Україні започатковано ще в період бездержавності публіцистикою Наталії Кобринської і Євгенії Ярошинської, найповніше вони розвинулися згодом у статтях Лесі Українки. Їх продовжили українки за кордоном — у Канаді і США, зокрема Марта Богачевська-Хом’як та Ірена Книш. В Україні вони логічно відродилися після здобуття незалежності.
«Я не хочу боротьби чи війни статей і не проповідую її. Просто вважаю, що суспільство має будуватися на справедливих засадах. У всьому. Звичайно, цікавіше займатись інтелектуальними питаннями, аніж варити їсти, прати, бігати на купівлю. Та це цікавіше не лише чоловікам, а й жінкам. Тому чому б не поділити нецікаві заняття справедливо навпіл? Я думаю, це і називається фемінізмом». Соломія Павличко, якій належать ці слова, стала рушійною силою, котра спровокувала початок перепрочитання української класичної літератури під кутом зору феміністичної критики. Сприяло цьому те, що сама вона вже була знайома з основоположними для європейського фемінізму теоретичними працями «Друга стать» Сімони де Бовуар та «Сексуальна політика» Кейт Мілет, українські переклади яких згодом вийшли у її видавництві «Основи».
Соломія Павличко вперше заговорила про стилістику й сексуальну мову листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською. Таке поводження з класиками викликало обурення не лише в офіційних академічних колах, а й серед пересічних громадян. З одного боку, з’явилося багато охочих «захистити репутацію» Лесі Українки, з іншого — зросло зацікавлення літературою, почалися спроби переосмислити і постать письменниці, і її творчість.
Соломія Павличко не зупинилася на Лесі Українці, а продовжила перепрочитання модерної української літератури під кутом зору феміністичної критики в працях «Дискурс модернізму в українській літературі» (1999, 2000), «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського» (2000), «Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв’ю» (2002) виданих і перевиданих посмертно.
Справу Соломії Павличко підтримали і продовжують досі Віра Агеєва, Тамара Гундорова та інші науковиці й науковці, завдяки чиїй дослідницькій роботі над відчитуванням інших змістів класичні тексти почали знаходити своїх адресатів. Що ж до сучасної літератури — їй пощастило бути створеній у добу, коли вона має шанс на об’єктивну критику.
Читайте також: Історія українського фемінізу: що дивитись та читати.
