8272 
Вступ до серії
Математика
Фізика
Хімія
Біологія
Астрономія
Інформаційні технології
Географія
Філософія
Література
Сей Сьонаґон (близько 966 – 1017 рр.).
«Для тих, що пізнали суть речей, розмова без слів – найвища форма діалогу» Сей Сьонаґон
Народилася в аристократичній, але небагатій родині Кіото. Відповідно до духу епохи Хейан, сім’я Кійохари Наґіко (справжнє ім’я жінки) підтримувала культ краси і мистецтва. Її батько був чиновником невисокого рангу, а ще – відомим і шанованим поетом. Після невдалого шлюбу і розлучення Сьонаґон стає фрейліною імператриці Садако. При дворі її, як молодшу фрейліну, називають Сей-Сьонаґон – під цим ім'ям її знають і як літераторку.
У першому тисячолітті нашої ери Японія була ізольованою державою. Найбільший вплив мав її могутній сусід – Китай. Класичну освіту за китайськими традиціями здобували переважно чоловіки. Натомість жінки послуговувались японською складовою абеткою – кана. Саме вони стали творчою силою національного стилю в літературі. Сей Сьонаґон була однією з найвидатніших авторок своєї епохи.
Під час придворної служби Сей Сьонаґон пише «Записки в узголів'ї». Книга містить лаконічні дописи на різні теми: поетичні враження, міркування та сентенції, портрети сучасників і побутові замальовки. Сей Сьонаґон створює не просто цінну історичну пам’ятку про життя імператриці та придворних. У деталях повсякденності вона віднаходить унікальне розмаїття краси. Попри те що книга, як зауважує авторка, «не для сторонніх очей», вона увійшла до канону японської літератури, а в XX столітті здобула заслужену світову славу.
Христина Пізанська (1364/1365 – 1430 рр.)
«Ця відважна захисниця прав жінок і жіночої честі звертається до бога любові з поетичним посланням, що є скаргою жінок на чоловічі брехню і образи» Й. Гейзінга.
Батько Христини був лікарем французького короля Карла V, тож дівчинка росла при дворі та мала доступ до бібліотеки Лувру. Активно займаючись самоосвітою, вона зналася на римській літературі та творах середньовіччя і раннього ренесансу. Згодом Христина й сама почала писати. Перші тексти належали до жанру любовної балади – їх вона створила понад триста. Письменниця зверталася також до малих віршових форм – рондо, віреле та ді. Христина Пізанська писала моралізаторські настанови, перифрази Сенеки та Плутарха, займалася літературною критикою. Їй належить низка політичних трактатів, присвячених освіті, проблемі воєн і міжусобиць, реформам церкви та армії. Христина полемізує з автором «Роману про троянду» Жаном де Мьоном, що використав мізогінні висловлювання відомих чоловіків на підтвердження тези про жіночу нижчість і обмеженість. Її міркування лягли в основу «Послання богові кохання». Енциклопедична поема «Шлях тривалого навчання», що в ній ідеться про уявне сходження Христини на гору Парнас, була дуже популярною серед сучасників авторки. Письменницю турбувало жіноче питання: вона активно обстоювала ідею рівності людей незалежно від статі. «Книга про місто жіноче» була одним із центральних творів на цю тему. У тексті наголошено, що жінки не поступаються здібностями чоловікам. Дослідники називають цей твір першим внеском у творення жіночої історії. Дізнавшись про історію Жанни Д’Арк, Христина присвятила їй поему. Письменниця називає французьку героїню «дівчиною, що прославила нашу стать». Полемічні тексти Христини Пізанської поклали початок трьохсотрічному обговоренню жіночого соціального статусу, що ввійшло в історію як «суперечка про жінок». Письменниця була першою, хто виступила проти середньовічної мізогінії та спрямувала проти неї силу літератури. Христину Пізанську вважають також першою професійною письменницею в європейській історії. Її тексти серйозно вплинули на формування феміністичної свідомості в людей наступних епох.
Сельма Лаґерльоф (1858 – 1940 рр.)
«Якщо не знаєш, котрим шляхом іти, то краще постояти на місці і почекати» С. Лаґерльоф
Народилася у шведській провінції Вермланд у сім’ї військового та вчительки. Через хворобу дівчинка кілька років була паралізована, тому вчилася вдома і багато часу проводила з бабусею. Та була чудовою оповідачкою і розважала Сельму народними казками й легендами, що вплинули на майбутнє захоплення дівчини письменством. Згодом Лаґерльоф одужує та здобуває педагогічну освіту. Працюючи вчителькою в дівочій школі, вона пише перший роман – «Сагу про Йосту Берлінґа». Твір має виразне фольклорне підґрунтя. Джерелом естетики для Сельми стають шведські легенди, відомі їй із дитинства. Із цим текстом письменниця виграє літературний конкурс, отримує премію та змогу публікуватися. Оприлюднивши кілька збірок оповідань, що виявляються дуже успішними, Лаґерльоф здобуває від короля стипендію та зосереджується на самому лише письменстві. У Сельми виникає новий задум – створити дитячу навчальну книгу, яка б цікаво розповідала про шведські культуру, географію та історію. Так з’являється «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми», що дістає визнання не лише у Швеції, але й в усьому світі. У 1909 р. Сельма Лаґерльоф одержує Нобелівську премію з літератури «на знак піднесеного ідеалізму, яскравої уяви та духовного чуття, що характеризують її тексти». Вона стає першою жінкою, що отримує цю нагороду за досягнення у красному письменстві.
Перед Другою світовою Лаґерльоф допомагає багатьом закордонним колегам лишити Німеччину та врятуватися від переслідування. Відома письменниця Неллі Закс отримує за участі Сельми шведську візу та уникає ув’язнення у концтаборі. Нацистський уряд, що спершу ставився до «нордичної поетки» дуже лояльно, різко її засуджує. Початок чергової війни шокує та пригнічує письменницю, що багато років витворювала художній світ добра та краси. Серед небагатьох, хто незмінно підтримував Сельму протягом життя, була суфражистка Вальборґ Оландер і літераторка Софі Елькан – її однодумиці та кохані.
У 1940 р. Сельма Лаґерльоф помирає. Сестра та кохана жінка були з письменницею до останнього.
Наталя Кобринська (1855 – 1920 рр.)
«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків» Н. Кобринська
Народилася на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у сім’ї греко-католицького священика. Уже в підлітковому віці Наталя володіла п’ятьма мовами: українською, польською, російською, французькою та німецькою. Виїхавши з батьком до Відня, Кобринська відвідує університетські лекції та поліпшує знання європейських літератур. Саме через літературу до неї приходить розуміння жінки в суспільстві та бажання повести за собою інших, про що Наталя згодом писатиме у спогадах. У Відні вона знайомиться з громадським діячем і публіцистом Остапом Терлецьким. Він відчутно вплинув на освіту Кобринської та заохотив її становлення як літераторки.
У 1883 р. письменниця дебютує оповіданням «Пані Шумінська» й отримує схвальні відгуки. Твір «Задля кусника хліба» спільнота також оцінює високо: чутки про талановиту галичанку доходять навіть до Івана Франка. Згодом він публікує оповідання Кобринської в журналі «Зоря», чим надихає її на подальшу творчість.
Повернувшись до Галичини, письменниця засновує «Товариство руських жінок», прагнучи організувати повноцінний жіночий рух. Однак спілка існує недовго: місцеве духовенство вбачає в цьому неприйнятну пропаганду атеїзму та соціалізму. Кобринська вирішує втілити новий задум та разом із Оленою Пчілкою видає перший український жіночий альманах. На його сторінках з’являються твори багатьох талановитих письменниць: Лесі Українки, Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Ольги Франко, Софії Окуневської та, звісно, самих упорядниць. Це був унікальний прецедент, що заклав основи не лише для майбутніх видань, але і для формування нового типу свідомості. Наталя Кобринська в одній із брошур наголошує, що мета альманаху – нагадати жінкам про їхні права – національні та громадські.
Згодом письменниця засновує видавництво «Жіноча бібліотека» та реалізує новий видавничий проект – альманах «Наша доля», з яким охоче співпрацюють українські авторки.
Культурна діячка та успішна літераторка, Наталя Кобринська присвятила життя боротьбі за права жінок і сприяла творчій реалізації багатьох талановитих авторок.
