Фемінізм у «Грі престолів»

Початок ХXI століття зацікавить культурологів майбутнього зміною форм і акцентів у відтворенні складних тем. Сучасна людина дедалі менше читає, а більше отримує інформації візуально. Відтак промовляти до людства має не література, а інші види мистецтва. Кіно довго завойовувало собі право називатися мистецтвом, боролося з цензурою за принципи чистого реалізму, щоб нині потрапити в комерційну пастку касових зборів і цензурні лабети вікової категорії. Що можна, а що не можна показати на кіноекрані залежить від того, на яку аудиторію орієнтуються продюсери. Безумовно, це накладає суттєві обмеження на свободу творчості. Натомість серіали, які можна корегувати в процесі, стали майданчиком для експериментів і соціального новаторства. Серіал «Гра престолів» каналу «HBO» — чудовий приклад цієї тенденції.

О ні, знову ця «Гра престолів»!

Досі нічого не чути про «Гру престолів» можливо, тільки якщо останні сім років ви переховувалися в скиті або печері для медитацій. Установивши один рекорд популярності, серіал одразу ж його долає [1]. Та чи переконають скептиків у вартості твору цифри піратських завантажень із торентів і офіційна статистика каналу про рейтинги останнього епізоду?

Однієї лише популярності справді замало, щоб, перефразовуючи Умберто Еко, визнавати твір культовим. У класичній уже статті «Касабланка: культові фільми й інтертекстуальний колаж» італійський інтелектуал писав, що, крім глядацької любові, культовим фільм робить «довершена умебльованість світу», тобто продуманість до найдрібніших деталей. Цитати, окремі епізоди стають частиною «приватного сектантського світу», у який можна гратися, розпізнаючи в такий спосіб «своїх», обмінюючись із ними досвідом (згадайте меми з радянської комедії «Діамантова рука», які й досі популярні) [2, c. 3]. Розвиваючи ідеї Умберто Еко, Наталія Самутіна відзначає, що особливе значення має екзотичність світу, у який поринає аудиторія, адже це дозволяє «побачити на власні очі неймовірні образи інших світів» [3, с. 4].

Серіал за літературною епопеєю Джорджа Р. Р. Мартіна «Пісня льоду і полум’я» [4–8], без сумніву, можна назвати культовим, враховуючи кожний названий принцип. Кожен кадр, предмет одягу чи інтер’єру продумано до найдрібніших деталей, навіть тоді коли глядач не зможе розгледіти їх на екрані з першого разу; філологи розробили окремі мови для серіалу, зокрема дотракійську і валірійську. Вивчення високої валірійської тепер доступно на платформі DuoLingo [9], фрази «У “грі престолів” або перемагають, або помирають», «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу», «Зима близько» стали афоризмами. Мало того, в університетах викладають академічні курси, базовані на міфології й лінгвістиці серіалу, по всьому світу [17] проходять міждисциплінарні наукові конференції [18], захищаються магістерські й докторські дисертації з мистецтвознавства [19], філософії, релігієзнавства [20–21] тощо.

Хоча цей серіал — хороший драматичний твір із чудовою режисурою і операторською роботою, гарною акторською грою та досконалими костюмами, головне в ньому інше. Історія, яку показують на екрані, має кілька рівнів смислів, які — несподівано — багато розповідають і про наш сьогоднішній світ.

Про що це?

«Гра престолів» — це фентезі про екзотичний вигаданий світ, у якому людству загрожує битва з повсталими мерцями, а політична еліта надто зайнята земними війнами, щоби вчасно помітити загрозу; це світ із магією й драконами, який віддалено скидається на європейське Середньовіччя з його феодалами, васалами, королями, лицарями, дамами, замками й турнірами, але це тільки на перший погляд. Чому це не зовсім так, можна прочитати докладніше в моїй попередній публікації [10]. Дехто з дослідників навіть стверджують, що світ «Гри престолів» — це наш сучасний атеїстичний світ із середньовічним антуражем, де відмирає релігія і набирає сили наукове знання [11]. Історики Володимир Костирьов і Олександр Марей наполягають, що це сконструйований світ, для якого автор, Дж. Мартін, запозичив певні елементи із середньовічної історії [12–13], a італійський дослідник Рікардо Факіні говорить про «постмодерні Середні віки» [14, p. 65].

Проте кажуть, що фільм надзвичайно жорстокий!

Так, він жорстокий. У ньому багато кривавих убивств, помсти, політичних інтриг, обману й маніпуляцій. А хіба «Гамлет» чи «Макбет» не про це? Мистецтво побудовано на конфліктах, їх рідко вирішують безболісно. Для тих, хто думає інакше, завжди залишається «My Little Pony».

Класичне фентезі, наприклад «Володар перснів», має сильне релігійне підґрунтя: торжество добра і марність зусиль зла самоочевидні, хоча героям і доведеться перейти через спокуси і нести тягар свого вибору все життя. Сторона добра і сторона зла чітко окреслені навіть за подобою — прекрасні ельфи й огидні орки. Джордж Мартін формально визнає, що належить до католицької церкви, але відкидає вплив християнського світогляду на вигаданий ним світ [14, p. 53]. Отже, у світі «Гри престолів» немає білого і чорного, натомість багато відтінків сірого, даруйте за каламбур[1].

У ньому дискримінують жінок?

Тут варто уточнити, що мається на увазі. У вигаданому Мартіном світі однозначно дискримінують жінок. У всіх королівствах суспільство патріархальне, а жінці відведено роль прикраси і матері, і навіть принцес видають заміж як «розмінну монету» в політичній грі без жодної їх на те згоди. Чи дискримінують жінок автори серіалу, використовуючи їх як гарненьке тло для головних персонажів-чоловіків, як це було заведено в Голлівуді в середині ХХ століття, — однозначно ні. У серіалі повно жіночих персонажок, які бунтують проти сексистських норм свого суспільства.

Найпоширеніша причина докорів за дискримінацію жінок авторами серіалу — велика кількість сцен з оголеними актрисами і сцен зґвалтувань [16]. На мою думку, «Гра престолів» — це історія про владу й бажання. Натуралізм, частиною якого є оголеність і жорстокість, — суттєвий складник мови, якою твір говорить до глядача, але не самоціль.

Фемінізм і «Гра престолів» — є контакт?

Сучасна масова культура часто переказує простою мовою те, що людям дуже важко сприймати у формі теоретичних ідей. У кінці 1990-х серіал «Секс і місто» озвучив низку очевидностей, які, втім, у нас досі доводиться боронити у сфері громадської думки: що для жінки професійна самореалізація може бути важливішою за стосунки і це не злочин; що жінка може обрати материнство або відмовитися від нього і це її вибір; що жінка може сама вирішити, вступати їй у шлюб чи залишатися самотньою, і це не сімейна трагедія всіх родичів до сьомого коліна; що прагнення професійних успіхів і небажання жертвувати кар’єрою заради дитини не робить жінку поганою матір’ю, а любов до красивого вбрання й модельного взуття зовсім не робить її пустоголовою, а виховує смак. Фемінізм може говорити, отже, і простою мовою, підштовхуючи глядача до самостійного пошуку.

Минуло двадцять років, і глядачі й глядачки стали краще ловити цей зв’язок та вирішили звернутися до теорії. За версією американського словника англійської мови «Merriam-Webster», найпопулярніше слово 2017 року — «фемінізм». Мільйони запитів щомісяця редакція пояснює комплексом причин, серед яких, очікувано, новинні сюжети й політичні події (протести проти інавгурації Дональда Трампа, наприклад), а несподівано — прем’єри серіалу «Оповідь служниці» та фільму «Диво-жінка» [22].

Уважний читач або читачка може здивуватися: згадані фільми — про жінок, котрі кидають виклик умовностям, про жінок-борчинь, а «Гра престолів» наскрізь маскулінна. Особливо наполегливі знайдуть статистику про те, що тільки 18 епізодів із 67 проходять тест Бекдел (в епізоді є принаймні дві жінки, які щонайменше один раз розмовляють між собою, і розмова ця не про чоловіків) [23]. Та чи обов’язково жінки повинні говорити тільки між собою, щоб сказати щось важливе?

Якщо зважити на хронометраж, відведений головним персонажам, наприклад у третьому сезоні, то ми побачимо що з десяти героїв із найбільшим екранним часом рівно половина — жінки.

Екранний час окремих персонажів у третьому сезоні «Гри престолів»

За загальним рейтингом, за всі сім сезонів із десяти персонажів, найчастіше представлених у кадрі, чотири жінки [24].

В одному інтерв’ю Мартін зізнається, що симпатизував фемінізму в 1970-х, але перестав так себе називати після того, як у 80–90-х теоретикині фемінізму почали доводити, що чоловік, котрий називає себе феміністом, — лицемір[2]: «Для мене бути феміністом означає ставитися до чоловіків і до жінок однаково. Я сприймаю чоловіків і жінок як людину — так, відмінності існують, але ці відмінності створено культурою, у якій ми живемо, чи це середньовічна культура Вестеросу, чи західна культура XXІ століття» [15]. Годі й шукати простішого окреслення проблематики фемінізму в серіалі. Дуже хотілося б, щоб дехто з українських белетристів повчилися в автора «Пісні льоду і полум’я», особливо ті, хто люблять пожартувати і посміятися з насильства над жінками. 

Більшість статей, у яких аналізують описане в «Грі престолів» суспільство, підкреслюють обмежені права, що їх визнають у цьому уявному світі за жінками. Проте, як і в нашому реальному світі, задеклароване часто не збігається зі справжніми суспільними практиками [16; 23].

Шляхетні доми, які вершать долю Семи Королівств, коряться сюзеренам — хранителям (Півночі, Заходу та ін.), яких призначає король на Залізному Троні. На практиці ж влада не тільки за суттю, а й офіційно, часто в руках жінок.

Візуалізація родинних зв’язків, службових стосунків і світоглядних позицій основних персонажів у першому сезоні

«Гра престолів» пропонує таку кількість цілісних сильних і різнопланових жіночих образів, як головних, так і другорядних, якими може похвалитися мало яке інше телешоу, а в жанрі фентезі й поготів.

Особливість літературного джерела, романів Дж. Мартіна, в тому, що оповідь ведеться від імені тридцяти одного наратора, половина з них жінки [25]. До новаторства серіалу слід віднести поглиблення образів, які в книжках тільки окреслено. Скажімо, якщо Даенерис Таргарієн, Кетлін, Арія і Санса з дому Старків, Серсея Баратеон, Брієнна Тарт, Яра Грейджой (у книжці Аша) головні героїні, їм присвячено окремі розділи, то Шей, Оленна і Марджері Тайрел, Ігритт — другорядні. Крім того, образ Ліанни Мормонт змінено і проблематизовано порівняно з першоджерелом, а образи Таліси Мейгир (Старк) і Роуз створено спеціально для серіалу[3].

Глядачів і глядачок, не знайомих з літературною основою, спершу могла бентежити кількість дійових осіб. Було важко розібратися, хто головний герой, а хто другорядний. Багато хто нарікав: щойно звикнеш до героїв, починаєш комусь симпатизувати, їх нещадно вбивають. Персонажі тут справді не зобов’язані залишатися живими, він чи вона повинні докласти всіх зусиль, щоб вижити (навіть «хороші» герої). Це цікавий художній прийом, який дозволив залучити аудиторію в «гру престолів»: ти вільна або вільний обрати за кого вболівати, для цього тобі пропонують безліч сюжетних ліній. Таке розмаїття поглядів накладається на імморалізм цього світу: щойно ти всім серцем зненавидиш когось і бажатимеш, хай нарешті в наступній серії його чи її не стане, автори приготують для них таку халепу, що ти вже почуваєшся найгіршою людиною на землі. Однозначних поганців майже не існує (крім Рамзі Болтона, звичайно).

Жіночі образи «Гри престолів» 

Сильних і цікавих жіночих персонажок у серіалі багато, щонайменше двадцять. Спробую класифікувати їх за такими категоріями, як «королева», «леді», «емансипантка», «воїнка» і докладніше зупинюся на найяскравіших персоналіях.

«Королева»

Даенерис, Марджері й Серсея — королеви Вестеросу

Ця категорія об’єднує кілька жіночих образів, не так за формальним статусом, як на підставі бажання правити, рішучих дій і радикальних наслідків.

Королева Серсі (Серсея) Ланістер Баратеон

Серсея Ланістер (Серсі в українському перекладі книжки) — образ із найгіршою репутацією, великою мірою через її любовний зв’язок із рідним братом-близнюком Джеймі. Усі меми й жарти про неї настільки бридкі, що жодному з них не місце на папері. Водночас вона найпопулярніша персонажка в Німеччині, Індії, Італії, на Філіппінах і в Сінгапурі за кількістю пошукових запитів.

Інфографіка пошукових запитів: улюблені персонажі «Гри престолів» у різних країнах світу

Між серіальною Серсеєю і книжковою Серсі є разючі відмінності. Скажімо, вони обидві самолюбиві, жорстокі, перебувають у сексуальних стосунках із кревними родичами, відчайдушно прагнуть влади і вдаються до вбивств та підступів, але в екранної Серсеї можна простежити причини, які призвели до формування такого її світогляду.

Серсея в дев’ятнадцять років вийшла заміж за Короля Роберта Баратеона, була в нього щиро закохана, та розчарувалася вже першої шлюбної ночі. Король вразив її гордість тим, що так і не розлюбив Ліанну Старк, а пізніше постійно зраджував, не криючись. Серсея втратила свого первістка від Роберта:

Я втратила мого першого хлопчика, маленьку чорноволосу красу. Він не мав сили здолати лихоманку, яка забрала його... Роберт збожеволів, розбив руки до крові об стіну... Усе, що чоловіки роблять, щоб показати, наскільки їм небайдуже. Хлопчик був таким схожим на нього. Такий маленький... Пташа без пір’ячка... Я молюся Матері щоранку й щоночі, щоб вона повернула вам ваше дитя... Можливо, цього разу вона почує... [сезон 1, серія 2, Kingsroad].

Цей монолог біля ліжка непритомного Брана, у чиєму каліцтві вона опосередковано винна, звучить дуже щиро, особливо в частині особистої історії. Що це правда, стає зрозуміло з розмови Серсеї й Роберта в серії «The Wolf and the Lion». Роберт зізнається, що не пам’ятає, яка на вигляд Ліанна Старк — жінка, через яку він підняв повстання: «Я тільки знав, що вона єдине, чого я будь-коли бажав». Серсея задумливо відповідає, що мала почуття до Роберта, навіть після смерті «першого хлопчика» і ще досить довго.

Деталь «темноволосий хлопчик» багато нам говорить: це справді була дитина Короля, і відповідальність за зруйнований шлюб лежить великою мірою на ньому.

У книжці ж спостерігаємо зовсім іншу королеву:

— Дванадцять років, — мовив Нед. — Як так сталося, що у вас не народилося дітей від короля?

Вона виклично задерла голову.

— Одного разу ваш Роберт таки зробив мені дитину, — сказала вона презирливо. — Але брат знайшов жінку, яка вичистила мене. Роберт нічого не дізнався [4, с. 475].

Під час цієї розмови Серсея так само неприховано намагається звабити Неда Старка, щоб він не виказав її. У книжці вона взагалі дуже нерозбірлива в сексуальних зв’язках, оточує себе підлабузниками й нездарами в надії, що зможе ними керувати, з багатьма з них — і з чоловіками, і з жінками — вступає в статеві контакти без особливого бажання; їй здається, що так вона їх винагороджує і вивищує серед інших, заручається їхньою лояльністю. Ця стратегія, як і слід було очікувати, виявляється провальною.

У фільмі ж у неї тільки двоє коханців — брат Джеймі і кузен Лансель. Такий сюжетний хід стає зрозумілим, якщо пригадати пораду, яку Серсея дає Сансі під час битви на Чорноводній: «Ти можеш не любити короля, але ти полюбиш його дітей... Дозволь поділитися однією жіночою мудрістю... чим більше людей ти любиш, тим ти слабша» [сезон 2, серія 9, Blackwater].

Отже, така девіантна сексуальна поведінка — це результат певної гидливості: Серсея зневажає всіх, хто не належить до Ланістерів, і з усіх сил намагається скоротити кількість людей, до яких відчуває прив’язаність, бо вони — це вразливі місця. За її логікою сім’ю однаково доведеться любити, не треба кохати ще когось. Психолог Світлана Яблонська звертає увагу на деталь, про яку часто забувають: батьки Серсеї були двоюрідними братом і сестрою, тобто інцест вписано не тільки в індивідуальні цінності Серсеї, а й у сімейні цінності Ланістерів [26].

Серсея тяжко переживає патріархальність Вестеросу. Їй постійно здається, що її недооцінюють, бо вона жінка: «Мені слід було народитися чоловіком. Я краще зустрілася б із тисячею мечів, ніж сиділа тут закритою з цією зграєю переляканих курок», — говорить вона під час облоги столиці [сезон 2, серія 9, Blackwater]. Пізніше вона дорікає батькові, адже це вона, а не сини, заслуговує його довір’я, тільки вона слухала його настанови про сім’ю і спадок та жила відповідно до них. Тайвін заперечує, мовляв, не довіряє їй не тому, що вона жінка, а тому що вона не така розумна, як їй це здається (маючи на увазі, що вона не має впливу на сина-короля).

Її управлінські таланти в книжці описано дуже скептично (наратор, чиї думки ми чуємо, — Джеймі, тобто ще той брат, який її любить, — дедалі частіше згадує чужі критичні судження):

— Ти хочеш порадувати якусь мирську повію? А я гадав, ти хочеш правити королівством.

— А я і правлю королівством.

«Семеро спасіть нас, ти правиш». Сестра вважала себе лордом Тайвіном з цицьками, але вона помилялася. Батько був безжалісний і невблаганний, як льодовик, а от Серсі радше нагадувала дикополум’я, особливо, коли хтось їй суперечить. Почувши, що Станіс покинув Дракостон, вона раділа, як дівча, переконана, що він нарешті здався й сам поплив у вигнання. Та коли долетіли чутки, що він об’явився на Стіні, на сестрину лють просто страшно дивитися було. «Голова в неї на плечах є, тільки сестра нерозсудлива та нетерпляча» [7, с. 267].

Бажання бути схожою на батька в серіалі показано елегантніше: розмовляючи з Оленною Тайрел, Серсея вдавано ігнорує її, буцімто відповідаючи на листи, так само як її саму колись ігнорував лорд Тайвін.

Серсея й леді Оленна

Зате серіальна Серсея набагато мудріша й хитріша за книжковий прототип. Її одинока політична помилка, яка дорого їй коштуватиме, — потурання рухові релігійних фанатиків — Горобців. Загибель дітей — єдиних, кого вона справді любила, — позбавляє Серсею слабкостей, їй більше немає чого боятися. У сьомому сезоні вона показала себе як жорстока, але успішна правителька, і у воєнній стратегії, і в дипломатії. Їй вдалося знищити Горобців, розбити трьох союзників Даенерис, розрахуватися з боргами Корони перед Залізним Банком, захопивши золото Тайрелів. Фактично Серсея досягла того, чого прагнула, — вона перевершила батька на політичному полі:

Маю сказати, не думаю, що Залізному Банку колись виплачували борг таких розмірів одним внеском. Я завжди вважав вашого батька дуже ефективною й ефектною людиною, але ви цілковито переосмислюєте ці поняття [сезон 7, серія 4, The Spoils of War].

На кінець сьомого сезону Серсея найбільш таланистий гравець у Грі Престолів і перша правляча королева Вестеросу. Ті, хто ставив на неї, можуть втішатися.

Королева Марджері Тайрел

Образ Марджері Тайрел — безумовно, одна з перлин серіалу. Марджері активно використовує ресурси, доступні жінці й легітимовані суспільним порядком, щоб здобути максимум влади і впливу — статок, походження, вроду, шлюб, благочестиву поведінку. Це королева-кар’єристка, яка будує свою долю й репутацію цеглинка за цеглинкою. Марджері чекає безліч перешкод, але кожну з них вона може обернути собі на користь: робить ставку не на того кандидата на престол Ренлі Баратеона і біля ще не похованого його тіла вже розглядає інші пропозиції. Показовий у цьому сенсі її діалог з Пітиром Бейлішем, у перекладі якого втрачається гра слів:

— Calling yourself king does not make you one. And if Renly wasn’t a king I wasn’t a queen.

— Do you want to be a queen?

— No. I want to be the Queen [сезон 2, серія 5, The Ghost of Harrenhal].

Загалом за три роки Марджері встигла побувати дружиною трьох королів, геть різних за вдачею й уподобаннями, але до кожного вона знаходить підхід. Із гомосексуальним Ренлі виявляє повагу до його сексуальних смаків, із садистом Джофрі вдає, ніби їй страшенно подобається полювання й із захватом вчиться стріляти з арбалета, з юним добросердим Томеном говорить про кошенят і віддається любощам. М’яко, але наполегливо Марджері відтісняє Серсею від Томена й активно працює над тим, щоб та покинула столицю й повернулася в родовий замок Ланістерів.

З одного боку, образ Марджері можна розглядати як стереотипне зображення «жіночих хитрощів», з другого — вона все здобуває ненасильницьким шляхом, що в логіці серіалу цілком унікально.

Марджері єдина серед шляхетних леді і лордів Семи Королівств, кому на думку спадає завоювати любов простого люду: вона роздає їжу, їздить у сиротинці, позує, тримаючи дітей за ручки, дарує їм іграшки й розповідає історії, тобто будує піар і працює над іміджем, як середньостатистичний сучасний політик.

Фатальна помилка, якої припускається Марджері, — надто швидко вона демонструє Серсеї свої досягнення і публічно її принижує перед придворними дамами, натякаючи на алкоголізм і вік, припускаючи, що та незабаром стане не королевою-матір’ю, а королевою-бабусею. Навіть сукня й зачіска Марджері в цій сцені — пародія на Серсею, виклик їй: мовляв, дивися, прийшла молодша за тебе, вродливіша і більш кохана [сезон 5, серія 3, High Sparrow].

Марджері копіює зачіску і вбрання Серсеї

Марджері виявляє чудеса психологічної витримки й дипломатичного хисту, коли Серсея нацьковує на неї релігійних фанатиків. Їй вдається перехитрити самого Верховного Горобця, переконавши його в щирості свого розкаяння, й уникнути публічного приниження спокути, якого не оминула Серсея через свою впертість і пихатість. На відміну від брата, сера Лораса, хто ламається одразу ще на оголошенні звинувачень, Марджері бореться до кінця.

Прекрасний Лорас, звитяжний лицар, спадкоємець Хайгардена, не звик долати труднощі інакше, ніж зустрічаючись із ними в поєдинку. Він виявляється абсолютно беззахисним, коли меч і титул не можуть бути його зброєю. Він не може вирішувати, не хоче боротися, молить тільки про одне: «Нехай це припиниться» [сезон 6, серія 4, The Book of Stranger].

Отже, насправді чоловіча сила і жіноча слабкість виявляються лише стереотипами. Фізична сила аж ніяк не гарантує психологічної стійкості. Улюблений аргумент антифеміністів проти рівноправ’я розбито.

Марджері виграє «шахову партію», але Серсея знищує шахівницю. Якби сюжетній лінії королеви-кар’єристки вдалося розвинутися, можливо, ми побачили б демократичні реформи у Вестеросі.

Урок від Марджері: не варто поспішати з тріумфом і не слід недооцінювати свекруху.

Королева Даенерис Таргарієн

Штормонароджена, Неопалима, Кхалісі Великого Трав’яного Моря, Мати Драконів, Руйнівниця Кайданів — яких тільки епітетів і титулів не вживають у серіалі, щоб описати цей винятковий і найбільш фентезійний жіночий образ.

Як і у випадку із Серсеєю, літературний образ Даенерис було суттєво перероблено для серіалу і в ньому посилилися емансипаційні нотки. На відміну від Серсеї, Даенерис вдається не тільки подолати дитячі травми і страхи, а й зробити цей досвід частиною свого світогляду — зненавидіти рабство у всіх його проявах і насильство над жінками.

Даенерис сирота, чия мати померла при пологах, остання з переможеної династії Таргарієнів, вона живе із жорстоким братом, який знущається з неї і психологічно, і фізично. Здавалося б, їй немає від кого вчитися доброти, співчуття чи дипломатії. Брат Візерис видає її заміж за вождя кочового племені дотраків в обмін на обіцянку допомогти йому відвоювати Залізний Трон. Коли Дані лякається виду Дрого і слабко протестує, що не хоче «бути його королевою», Візерис грубо її спиняє:

Я дозволив би всьому його племені, усім сорока тисячам чоловіків і їхнім коням теж відтрахати тебе, якби так було треба [сезон 1, серія 1, Winter is coming].

Хоча Даенерис і принцеса, для цілей своєї сім’ї і магістра Іліріо, у якого живуть юні Таргарієни, вона лише товар. Плаття, у яке її вбрали на заручини й весілля, має підкреслити цей факт: воно більше нагадує прозору обгортку для її форм, ніж убрання.

Даенерис і Візерис чекають зустрічі з Дрого

Даенерис страждає й нудиться цілими днями, а ввечері до шатра приходить Дрого й ґвалтує її. Як відзначають авторки книжки «Women of Ice and Fire» [25], тенденція романтизувати сексуальне насильство, особливо сцена першої шлюбної ночі Даенерис — те за, що найбільше дістається «Грі престолів».

Звичайна романтика з’являється в цих стосунках набагато пізніше, коли на заміну єдиному слову Дрого до дружини «Ні» приходить звертання «Місяць мого життя», а вона його називає «Моє сонце і зорі».

Даенерис і Дрого

Ця любов вимушена, любов як вольове зусилля, підживлене хистом Дані до культурної дипломатії: вона вивчає мову дотраків, переймає манеру одягатися, знаходить спосіб переконати Дрого зважати на її суб’єктність у сексуальному акті, не нехтує жодною традицією, хай якою дикою вона здається, навіть якщо треба їсти серце коня. Болючий і травматичний досвід [26] залежності й насильства Даенерис трансформує в стосунки прив’язаності й родинності не тільки з Дрого, а й з усім кхаласаром. Занурившись так глибоко в традиції, Даенерис поривається міняти їх — забороняє дотракам ґвалтувати жінок після грабунку, що вони вважають своїм питомим правом. Дрого приймає бік Даенерис, навіть отримує поранення, боронячи її, але, безумовно, не надає цьому великого значення: «Бачиш, яка вона стає люта. Це мій син у ній — жеребець, який покриє весь світ, — наповнює її своїм вогнем» [сезон 1, серія 8, The Pointy End].

В. Клептон і Л. Шепард відзначають, що Дрого не розглядав можливості завоювати Трон для Даенерис; у палкій промові він обіцяв убити чоловіків у залізних платтях і зґвалтувати їхніх жінок, отже, чоловіки — це політичні дієвці, а жінки — об’єкти влади [27, p. 11].

Дрого, хоч як його любила Даенерис, мав, на жаль, померти, бо вона переросла його в парадигмальному вимірі. Народити нащадка для чоловіка, нехай навіть завоювати для нього престол — це цінності старого світу, а Даенерис уже зрозуміла, що вони її не влаштовують, бо вона хоче будувати новий. Дракони (те, чого не може бути), які народжуються з похоронного вогнища Дрого, — символ цього нового світу, де Даенерис матиме владу, зокрема владу долати несправедливість. Тому чаклуни Кварта, викравши драконів, заплутують Даенерис видіннями, у яких вона бачить Дрого із сином живими, вони чекають її, але вона долає спокусу залишитися з ними, бо це означає зрадити драконів, зрадити майбутнє.

Даенерис перед армією Бездоганних в Астапорі

Образ Даенерис у книжці не такий заміфологізований, багато вдалих стратегічних рішень їй підказують (зокрема, сер Джорах рекомендує не видавати, що вона розуміє валірійську в Астапорі). У серіалі ж навіть її радники часто спантеличені її діями й ефектом від цих дій, вони відчувають якийсь ніби релігійний трепет, споглядаючи її в моменти, коли вона виходить з полум’я неушкодженою з драконами, дарує Бездоганним свободу й переконує іти за нею з їхньої волі, а не за рабським обов’язком, коли повідомляє дотракам, сидячи верхи на драконі, що не обиратиме собі трьох кревних вершників, а обирає їх усіх [сезон 6, серія 6, Blood of my blood].

У сьомому сезоні цей міфологічний героїзм набирає форм релігійної віри. Даенерис, виявляється, чудово розуміє, що насильство було насильством, але не бажає миритися з цим:

«Я жила в чужих землях. Так багато чоловіків намагалося мене вбити. Я не пам’ятаю їхніх імен. Мене продали, як племінну кобилу. Мене заковували в ланцюги й зраджували, ґвалтували й оскверняли. Знаєте, що дало мені вистояти всі ці роки у вигнанні? Віра. Не в якихось богів. Не в міфи й легенди. У себе. У Даенерис Таргарієн... Я народжена правити Сімома Королівствами. І я буду» [сезон 7, серія 3, The Queen’s Justice].

Її рух, до влади зокрема, передбачає відвоювання прав на своє тіло: у перших сезонах виконавиця ролі Даенерис найчастіше серед інших головних актрис з’являється оголеною. Що більшої влади досягає її героїня, то менше тіла демонструється. У сцені, коли Дааріо пробирається в спальню королеви Мієрина, він у підпорядкованому становищі; він думає, що спокушає, але від нього насправді мало залежить: Даенерис наказує йому скинути одяг, сама при цьому залишається повністю одягненою, хоча так само вона вільна покликати охорону чи наказати стратити його [сезон 4, серія 7, Mockingbird]. Кхалісі без жалю припиняє ці стосунки, коли вони вичерпують себе (вона не хоче з’являтися у Вестеросі з коханцем) [сезон 5, серія 8, Hardhome]. Найочікуваніша сцена сексу Даенерис і Джона Сноу розчарувала багатьох фанатів мінімальною оголеністю персонажів. Проте така естетика закономірна: сенс якраз у зміні дискурсу влади, тепер це союз двох рівних особистостей, а не викривлені стосунки домінування—підпорядкування, як було у зв’язках із Дрого чи Дааріо.

Образ Даенерис тісно пов’язано з образом Джона Сноу. Із перспективи сьомого сезону цей паралелізм очевидний, хоча його можна було простежити і набагато раніше. Вони обоє розчаровуються в найдорожчих людях: Дані — в братові, а Джон — у батькові (який не попередив, що на Стіні вбивці й ґвалтівники, а не шляхетні люди).

Жриця Мелісандра закликає Даенерис послати по Джона Сноу, бо, на її думку, і Даенерис, і Джон зіграють визначальні ролі в прийдешньому. Мелісандра перераховує досягнення Джона, і Даенерис каже дуже цікаву фразу: «He sounds like quite a man» («Здається, він винятковий чоловік») [сезон 7, серія 2, Stormborn]. «She sounds like quite a woman», — сказав Сем про саму Даенерис, коли читав про її боротьбу з рабством. Припускаємо, що вони обоє правителі з новим типом світогляду, необхідним для перебудови світу, для того щоб «зламати колесо»:

— Ланістери, Таргарієни, Баратеони, Старки, Тайрели — усі вони, як шпиці в колесі. Спочатку вгорі один, потім інший і так далі, а колесо все крутиться, давлячи тих, хто опинився внизу.

— Ви хочете спинити колесо?

— Я хочу зламати його [сезон 5, серія 8, Hardhome].

Даенерис і Джон Сноу паралельно переживають становлення характерів. Сноу вчиться тамувати свою пиху, а Даенерис, навпаки — відчувати свою силу. Вчинки Сноу часто імпульсивні, коли він реагує на поради, то діє ефективніше. Наприклад, коли демонструє свою вправність на тренуванні одразу після приїзду на Стіну, здолавши всіх суперників, Тиріон пояснює йому, що перемога над тими, хто вперше взяв до рук меча, — це не досягнення. Даенерис же діє інтуїтивно, саме тоді все вдається їй якнайкраще. Це не означає, що вона геть глуха до порад, вона погоджується не страчувати бунтівних юнкайців після поради сера Джораха не ставити на людині хрест за одну провину і дати їй шанс виправитися:

— Я не зміг би бути тут, допомагати вам, якби Нед Старк вчинив зі мною так, як зараз хочете вчинити ви з хазяями Юнкая.

— ...вибір стоїть перед ними: вони можуть жити в моєму новому світі або загинути разом зі старим.

— Скажіть Дааріо, що я передумала... ні. Скажіть, що ви мене переконали [сезон 4, серія 7].

Даенерис чинить як мудра лідерка — має силу визнати свою неправоту.

Цікаво, що і Даенерис, і Джон в один і той самий час отримують більше влади. Джон як Лорд командувач Нічної Варти, а Даенерис як Королева Мієрину.

Коли Даенерис осідає в Мієрині, їй повідомляють про відновлення влади рабовласників у раніше завойованих містах Затоки, рекомендують відмовитися від аболіціоністських планів і вирушати на Вестерос — її армія і захоплений флот дозволяють це зробити. Даенерис відхиляє цю пропозицію — як тоді переконати людей довіряти їй: «Я буду робити те, що належить королеві... правити». Жорстокість, яку Даенерис проявляє в Мієрині не свідчить про псування її натури, — це закономірний наслідок зростання обсягу влади, зосередженої у її руках.

Даенерис спалює флот работорговців, які обложили Мієрин

Вона наражається на опір Синів Гарпії і мусить ухвалювати неприємні рішення — прилюдно стратити звільненого нею раба за те, що він убив в’язня без суду, дозволяє драконам з’їсти одного з вельмож Мієрину, щоб вичислити того, хто керує Синами Гарпії.

Важливо, що з останнім рішенням Даенерис залишається наодинці, порадників, які раніше вмовляли її бути милостивішою, лояльнішою, поруч немає: сер Баристан загинув від рук Синів Гарпії, сер Джорах у вигнанні. У цьому самому епізоді Джон приходить до мейстера Еймона за порадою у важкому рішенні. Мейстер радить чинити так, як Джон уважає за потрібне:

Командування принесе тобі мало втіхи, але якщо пощастить, ти знайдеш сили зробити те, що належить. Убий хлопчика, Джоне Сноу. Зима майже поміж нас. Убий хлопчика й дай чоловікові народитися» [сезон 5, серія 5, Kill The Boy].

Цій сцені передує розмова мейстера із Семом про труднощі, з якими зіткнулася Даенерис у Затоці Работорговців. Сем читає листа про те, що вона не має наміру здаватися, поки доля колишніх рабів під загрозою, і каже Мейстеру, що Даенерис виняткова жінка. Мейстер журиться, що оточена ворогами Даенерис без сім’ї, а він, останній її родич, надто немічний, щоб чимось зарадити. У такому контексті його порада Джону (і це також крик до далекої племінниці) — робити те, що має бути зроблено, не зважаючи на думку оточення. Пізніше Даенерис, вагаючись між двома шляхами — поміркованим курсом сера Баристана і радикальним силовим, на якому наполягає Дааріо, — звертається за порадою до Місандеї, звільненої нею раніше рабині-поліглотки, а тепер довіреної особи:

Я можу сказати тільки те, що бачила, Ваша Милосте. Я бачила, як Ви слухали своїх радників. Бачила, як Ви покладалися на їхній досвід при бракові власного і зважували вибори, які вони Вам наводили. І я бачила, як Ви ігнорували радників, коли був найкращий вибір, помітний тільки вам.

Що далі, то влучнішою виявляється ця характеристика: чоловіки, які оточують Даенерис, постійно намагаються скоригувати її дії, бо переконані, що вони краще знають стратегію, краще розбираються в людях або й просто вважають Даенерис надто молодою, щоб тямити в таких речах. Коли Даенерис повністю покладається на їхні поради, то програє, наприклад, чудесний, логічний, ідеальний з погляду стратегії Тиріонів план атаки на Кастерлі Рок виявився абсолютно передбачуваним і коштував Даенерис флоту і трьох союзників. Натомість жінки спонукають її більше довіряти власному чуттю:

Послухаєтеся поради старої жінки? Він розумний чоловік, ваш десниця. Я знала дуже багато розумних чоловіків. Я пережила їх всіх. Знаєте чому?

Я їх ігнорувала. Лорди Вестеросу — вівці. Ви вівця? Ні. Ви — дракон! То й будьте драконом, — радить Олена Тайрел.

Даенерис — це уособлення справедливої правительки (принаймні такої, котра прагне бути справедливою). Їй постійно нагадують, яким жорстоким королем був її батько. Тому вона просить радників, зокрема Вариса, не плести інтриги в неї за спиною, а сказати їй чесно у вічі, якщо їм здасться, що вона діє проти народу [сезон 7, серія 2, Stormborn]. Коли ж їй указують, що іноді краще відповідати на несправедливість милосердям, вона кидає майже конфуціанську фразу: «Я відповім на несправедливість справедливістю».

Даенерис повністю міняє суспільний лад Мієрина, Астапора, Юнкая, ґрунтований на работоргівлі; змінює дотраків, які кочували в пошуках грабунків і ґвалту. Її перший союз у Вестеросі — із Ярою Грейджой — теж передбачає, що «залізнонароджені» відмовляться від розбою як традиційного стилю життя. За кадром залишається те, як економічно має перебудуватися цей новий світ, можливо, автори звернуть на це увагу пізніше.

Лінію спорідненості з Джоном Сноу не варто розглядати як реверанс патріархату, вона говорить радше про те, що той новий світ буде справедливішим і до жінок, і до чоловіків.

«Леді»

Леді Кетлін, Леді Санса, Леді Ліанна

Леді — титул високородної дами. Фактично це коло відповідальностей і обмежень, які накладає на жінку частка влади, делегована їй чоловіками. Леді повинна виглядати і поводитися особливим чином, учитися цього з дитинства.

Леді Кетлін Старк

Кетлін — горда, мудра й рішуча леді Вінтерфелу. Саме вона приклад того, що реальна і формальна влада не завжди збігаються. Багато важливих рішень, доленосних для її родини, Кетлін ухвалює самостійно на свій страх і ризик, покладаючись винятково на власний здоровий глузд. Серед них, скажімо, рішення взяти Тиріона Ланістера в заручники, відпустити полоненого Джеймі Ланістера в обмін на дочок, засватати сина в обмін на прохід його війська через переправу. Розум Кетлін шанують усі члени її сім’ї. Коли Роб починає бойові дії, Кетлін веде для нього переговори з можливими союзниками, бере участь в обговоренні плану бойових дій, дає поради на рівні з військовими радниками.

Брієнна каже про леді Кетлін, що відчуває в ній відвагу, не воїнську, а жіночу відвагу. Найкращою ілюстрацією того, про що йдеться, можна вважати епізод на початку десятої серії першого сезону: Кетлін іде військовим табором, усім уже відомо про страту лорда Едарда Старка, вояки кланяються, вітаючи її, і співчутливо дивляться вслід, її ж обличчя незворушне, постава пряма, і тільки зайшовши в ліс, вона дає собі волю — плечі опускаються, статура обм’якає, Кетлін хапається за дерево, щоб устояти на ногах, і схлипує. Та за хвилю помічає Роба, який у розпачі рубає дерево, і знову стає сильна й пряма. Роб плаче у неї на плечі, а вона не може дати собі розслабитися, бо доля сім’ї тепер залежить від неї, їй знову треба бути відважною.

Союз Неда й Кетлін — це найкращий шлюб у світі «Гри престолів», принаймні один такий, де подружжя любить, поважає, дослухається до думок і суджень одне одного. Одружуючись, вони були дуже молодими незнайомцями, любов і повага, за словами самої Кетлін, прийшли набагато пізніше.

Та хоч якими хорошими були ці стосунки, вони неідеальні. Кетлін гризе присутність у замку «позашлюбного сина» Едарда Джона Сноу. Розмовляючи з ним, вона втрачає всю свою ввічливість і витримку і з великими зусиллями терпить його перебування. Проте гордощі не дозволяють їй говорити з чоловіком ні про хлопця, ні про те, ким була його мати. Кетлін дуже карається через свою ненависть до Джона, вона зізнається дружині Роба, що бажала йому смерті, а коли він справді сильно захворів, дала обіцянку богам, що полюбить його і стане йому справжньою матір’ю, однак не змогла її дотриматися і відтоді в усіх бідах, які сталися з їхньою сім’єю, винуватить себе. Хоча навряд чи Нед не помічав складності цих стосунків, дивно, чому він ніяк не спробував на них уплинути.

Кетлін перша розуміє зраду лорда Болтона на «кривавому весіллі» і бореться до останнього, але надто пізно.

Леді, яка «прозріває» — Санса Старк-Ланістер-Болтон

Санса — старша дочка Неда і Кетлін — виростає, звикнувши до того, що всі хвалять її за те, яка вона красуня й справжня леді. Ось тут і криється підступний феміністичний трюк «Гри престолів»: дівчинка, яка найбільше відповідає ідеалам вибудуваного світу, виявляється найгірше до нього пристосованою.

Санса від кінця першого сезону класична жертва, дама в біді. Якщо притримуватися версії, що Дж. Мартін розвінчує «діснейлендівське» середньовіччя [14, р. 53], то глядач має прозрівати очима Санси [14, р. 58]. Вона живе, марячи про вигаданий світ лицарських романів і турнірів, галантних принців. Хай там скільки життя переконує її у зворотному, вона робить висновки доволі повільно.

Санса прогулюється в саду із сером Лорасом — єдина сцена серіалу, коли мрії Санси відповідають реальності

До шостого сезону Санса мало вчиться на своїх помилках, щоразу, коли їй пропонують допомогу, вона її відкидає, керуючись своїми бажаннями і ще більше ілюзіями. Коли їй пропонує втекти зі столиці Мізинець, вона відмовляється, бо тішить себе надією вийти заміж за Лораса Тайрела, коли їй пропонує захист Брієнна, Санса відхиляє пропозицію. Довгий час її «ведуть», вона не діє самостійно. Бейліш двічі цілує її — вона не противиться і не виражає своє ставлення до цього. Здається навіть, вона скорилася долі і вважає, що вони одружаться. Лише коли Петир знову намагається її поцілувати вже в богопралісі Вінтерфелу після битви бастардів, відкриваючи свої істинні цілі — посісти Залізний Трон і щоб Санса стояла поруч, вона нарешті зупиняє його.

У книжці Санса в прямому сенсі відповідальна за смерть батька, саме тому, що вона не хотіла покидати столицю і розповіла Серсеї про їхній від’їзд, Неда Старка схопили. У фільмі з неї знімають цей тягар — її відповідальність радше символічна.

Як і багатьох інших персонажок, змінюватися Сансу примушує болісний травматичний досвід. Перші проблиски характеру, які натякають, що не все так просто з цією дівчиною, бачимо в сцені у Тронній залі. Після побиття й приниження від Джофрі, Санса, як істинна леді, ховає свої емоції і попереджає лорда Тиріона, який намагається поспівчувати:

— Я вірна королю Джофрі, своєму нареченому та коханому.

— О, леді Сансо, та ви ще нас всіх переживете, — каже той про себе [сезон 2, серія 3, What is Dead May Never Die].

Хоча п’ять сезонів її передають як дівчинку для биття із рук у руки, останньою краплею стає жорстокість Рамзі Болтона. Після того як Сансі вдається втекти від нього, вона змінюється цілковито.

На початку шостого сезону Санса каже Джону, що вони відвоюють Вінтерфел або вона зробить це сама, якщо він не захоче їй допомагати. Із повністю віктимної персонажки Санса перероджується в героїню, яка вимагає поваги до себе. Вона докоряє Джону за те, що він не запитав її думки на воєнній раді перед битвою з Рамзі. Та коли Джон усе-таки питає її поради, виявляється, що їй немає чого сказати. Утім, перемогти Болтонів і відвоювати Вінтерфел вдається саме завдяки Сансиному непослуху — вона посилає листа Мізинцю і війська приходять на допомогу, коли ситуація вже безнадійна. Джон визнає її заслуги: «Ти — леді Вінтерфелу. Ти це заслужила. Ми стоїмо тут завдяки тобі. Битва була би програна, якби не Лицарі Долини. Вони прийшли через тебе» [сезон 6, серія 10, The Winds of Winter].

Санса досить швидко виявляє інтерес до влади, починає привселюдно сперечатися з Джоном і критикувати його рішення, які стосуються прощення зрадників, воєнних пріоритетів. Джон зосереджується на загрозі з Півночі, на Білих блукачах, Санса ж наполягає на тому, що він недооцінює Серсею:

— Ти маєш бути розумнішим за батька, розумнішим за Роба. Я любила їх, я сумую за ними, але вони припустилися безглуздих помилок і обоє поплатилися головами за них.

— Як же мені бути розумнішим? Слухатися тебе?

— Це так жахливо?

[Розмову переривають, принісши лист від Королеви Серсеї. Дальший діалог про лист].

— Ти військовий, але я знаю її. Якщо ти їй ворог, вона не спиниться, поки не знищить тебе. Кожного, хто ставав їй на шляху... Вона знаходила спосіб убити його.

— Звучить так, ніби ти захоплюєшся нею.

— Я багато чого навчилася від неї [сезон 7, серія 1, Dragonestone].

Санса — приклад того, що найгірший досвід може стати шляхом для звільнення.

Леді Ліанна Мормонт

Ліанна Мормонт — другорядна персонажка, весь екранний час якої не перевищує п’ять хвилин. Та це аж ніяк не завадило їй стати улюбленицею глядачів. Саме про неї існує найбільше мемів, і всі вони доброзичливі, на відміну від того, як часом дістається Даенерис, Серсеї й Сансі.

Ліанна Мормонт крутіша за Короля Ночі

Ліанна Мормонт крутіша за Чака Норіса

Ліанна — збірний образ із кількох літературних прототипів. Ця десятирічна дівчинка керує давнім домом похмурих і вправних воїнів (Лорд Командувач Нічної варти Мормонт — дядько Ліанни, сер Джорах — кузен). Очевидно, що її авторитет незаперечний. На зустрічі з Джоном і Сансою, які прийшли просити її вступити у війну проти Болтонів, вона час від часу радиться з мейстером і лицарем, але основне рішення ухвалює сама, подаючи знак, що не потребує порад.

Санса, намагаючись дотримуватися етикету, робить компліменти леді Мормонт:

— Я пам’ятаю, як ви народилися, міледі. Вас назвали на честь моєї тітки Ліанни. Вона була великою красунею, як, я впевнена, будете і ви...

Ліанна уриває її:

— Сумніваюся в цьому. Моя мама не була великою красунею. Як і жодною іншою красунею. Вона була великим воїном натомість. Вона загинула, воюючи за вашого брата Роба» [сезон 6, серія 7].

Пригадаймо, як разюче відрізнялася поведінка десятирічного Брана, котрий мав узяти на себе турботи Вінтерфелу, поки Роб воював: він вередував, сперечався з мейстером Лювіном, відбивався від відповідальності, тоді як для Ліанни саме відповідальність — головний пріоритет. Вона має авторитет не лише на рідному Ведмежому острові. Їй вдається присоромити лордів, які не відгукнулися на заклик Джона й Санси, саме завдяки їй Джона визнають королем на Півночі — наступником Роба Старка. Маленька дівчинка виявляє більше кмітливості, відваги, рішучості й вірності, ніж чоловіки різного віку (у цій сцені їх підібрано символічно — сивочолий старий, чоловік середнього віку й молодик).

Вона лідерка нового типу, леді, яка має владу і нікому не зобов’язана бути красунею чи вміти вишивати.

«Емансипантка»

Таліса, Арія, Ігритт

У цій категорії об’єднано дівчаток і жінок зі світу «Гри престолів», яким затісно в рамках, що їх пропонує соціум, а також тих, хто стоїть вище за розмежування між чоловіками й жінками.

Шляхетна, але не леді — Арія Старк

У більшості джерел з аналізом «Гри престолів» для характеристики Арії вживають поняття tomboy (шибайголова), підкреслюючи її «хлопчакуватість». Як на мене, це набагато сильніша дискримінація, ніж оголені жінки в кадрі. Арія любить стріляти з лука, стріляє краще за Брана, хоче навчитися фехтувати, терпіти не може вишивати. Вона носить одяг, у якому зручно ловити котів, щоб розвивати спритність, — звучить, як ідеальне дитинство і збалансований фізичний розвиток. Чому все, що весело, ми повинні описувати через «хлопчакуватість»? Так, усі ці заняття у світі Вестеросу (не в нашому) асоціюються з хлопчачими забавами, тож Арія досить рано стикається з гендерною несправедливістю. До того ж їй конче важливо, щоб її сприймали саме як дівчинку, щоб такий стиль життя не відбирав у неї право належати до цієї статі. Їй важливо бути дівчинкою, але не леді, адже «бути леді» означає для неї робити щось протилежне її природі, докладати надлюдських зусиль для того, що їй не подобається.

Арія з батьком

Наскільки вона далека від образу леді, не раз підкреслюють і її оточення, і вона сама. Септа засуджує, коли бачить її вправи з ножем: «Арія воліла б поводитися, як звір, а не як леді». Лорд Едард, побачивши її з мечем, занепокоєно завважує:

— Маленьким леді не варто гратися з мечами.

— Я не гралася. І я не хочу бути леді, — і на хвильку не задумується Арія [сезон 1, серія 3, Lord Snow].

У п’ятій серії першого сезону Арію двічі підряд помилково називають хлопчиком: сторожа вхідної брами до столиці не хоче її пропускати в місто і брат Нічної варти Йорен, який приїхав по рекрутів, приймає її за сина Неда Старка. Щоразу вона палко протестує й щиро обурюється помилкою. Йорен упізнає її на страті лорда Едарда і притягує до себе, щоб вона не бачила ката, навмисно голосно приказуючи:

— Подивися на мене. Ти пам’ятаєш мене, хлопчику? Ну?

— Ти підеш зі мною, хлопчику, й триматимеш рот закритим.

— Я не хлопчик! – розпачливо кричить Арія.

— Ти не дуже розумний хлопчик? Це ти хочеш сказати? Ти хочеш жити, хлопчику? [сезон 1, серія 10, Fire and Blood].

Якщо заплакане обличчя Санси можна знайти в кожному сезоні, аж до втечі від Рамзі, то Арія вперше й востаннє плаче саме в цій сцені. Дальше її виживання залежить від того, наскільки майстерно вона прикидатиметься хлопчиком, щоб уникнути зґвалтувань і підозр.

Арія володіє чудовим соціальним інтелектом — знає, коли треба мовчати, талановито бреше, нічого не боїться, вміє себе захистити. Для неї багато означають зразки для наслідування, а серед них батько, учитель фехтування Сіріо Форель та історичні воїтельки.

Вдалим ходом серіалу можна вважати те, що в Гаренхолі Арія служить Тайвіну Ланістеру, а не Русе Болтону, як у романі. У діалогах із першим повніше розкривається світогляд Арії, її кмітливість. Лорда Тайвіна навіть його вороги вважають надзвичайно розумним. Арії одинадцять років, проте вона не тільки не боїться його, а й показує себе інтелектуально рівною співрозмовницею:

— Ейгон Таргарієн змінив правила. Ось чому кожна дитина знає його ім’я, навіть через триста років по його смерті.

— Ейгон і його сестри.

— Не тільки Ейгон літав на драконі. Були ще Рейніс і Вісенія... Рейніс правила Міраксесою. Вісенія літала верхи на Вхагарі.

— Упевнений, що знав це, коли був хлопчиком.

— Вісенія була великою воїтелькою. У неї був меч із валірійської криці, який називався Темна Сестра.

— Хмм. Вона твій кумир, наскільки я розумію. Хіба більшість дівчаток не надають перевагу прекрасним дівам, про яких складено пісні? Джонквіль із квітами у волоссі?

— Більшість дівчаток — дурепи.

— Ха! Ти нагадуєш мені мою дочку[4].

— Звідки ти про це все довідалася? Про Вісенію і її меч із валірійської криці?

— Від батька... [сезон 2, серія 7, A Man Without Honor].

У цьому короткому діалозі закладено одразу кілька важливих тез. По-перше, Вестерос завоювали троє і тільки один із них був чоловіком, але вже за кілька століть дискурс влади став цілковито патріархальним і їхні спільні досягнення приписали винятково брату. По-друге, що́ має подобатися дівчаткам, визначають переважно чоловіки, і навіть коли досвід підказує їм численні винятки з правил, вони досі схильні вважати помилковими їх, а не свою систему координат. По-третє, виховання і гендерно неупереджена освіта дають нам ширший простір для формування життєвої позиції і здібностей, які допомагають досягнути цілей.

Арія з-поміж усіх персонажів «Гри престолів» найкраще вчиться на помилках, найшвидше опановує нове, найтерплячіше йде до мети. Єдина влада, якої вона бажає, — розпоряджатися своїм життям, і в цьому вона теж досягає успіху. Навіть ставши Безликою, Арія не мириться з правилами ордену — не відмовляється від свого «я», а тільки опановує інструменти вбивць із Чорно-білого дому, щоб досягнути свого:

Ми обоє хотіли бути іншими людьми, коли були меншими. Ти хотіла бути королевою, сидіти поруч із вродливим юним королем на Залізному Троні. Я хотіла стати лицарем, узяти меч, як Батько, і рушити в битву. Жодна з нас не стала, ким хотіла, хіба ні? Світ просто не дає дівчаткам права вирішувати, ким вони хочуть бути. Але я можу зараз. Із лицями я можу вибирати [серія 7, сезон 7, The Dragon and the Wolf].

Пацифістка й лікарка Таліса Мейгир

У сазі «Пісня льоду і полум’я» Роб Старк, Король на Півночі, порушив шлюбну обіцянку, дану дому Фреїв, і побрався з Джейн Вестерлінг, леді зі шляхетного, але занепалого дому, яка піклувалася про нього під час поранення. Її образ у книжці надзвичайно банальний: вона добра, мила, вродлива, і все, про що мріє, — народити Робові сина [5, с. 198–200]. Власне, єдине, про що вона може говорити з леді Кетлін, — як вони з Робом стараються це зробити.

У серіалі цю бліду персонажку замінили яскравим унікальним образом вільнодумиці з Волантиса Таліси Мейгир.

Роб зустрічає Талісу, коли вона перев’язує поранених і робить ампутації після битви. На зауваження, що вона лікує ворогів, а не його солдатів, Таліса відрубує: «Ваші люди — не мої» [сезон 2, серія 4, The Garden of Bones]. Вона змушує Роба задуматися над питаннями, які раніше не спадали йому на думку і на які він не має відповіді: солдат після бою — не ворог йому особисто, а жертва воєнного конфлікту, адже король, якого він мав захищати, для нього абстракція, отже, справжні люди помирають за абстракції. Ще Таліса заганяє Роба в глухий кут питанням про те, що буде, якщо він переможе Джофрі, — хто посяде Залізний Трон? Розумний, прекрасний Роб, як виявляється, не думав аж так далеко. Таліса, мислячи стратегічно, вказала йому на те, що виборовши незалежність для Півночі, він здобуде розруху для решти королівств.

Таліса з іншого континенту — з Есоса, але, з’ясувалося, виховання юних панн там мало чим відрізняється: їй належало «грати на арфі, танцювати й декламувати поезію валірійською». Рішення протистояти системі прийшло до Таліси разом із травматичним досвідом: коли їй було десять років, її братик мало не втопився. Реанімував його раб-риболов, відштовхнувши Талісу. Таліса була вражена тим, що для порятунку чужого життя цей чоловік наразив на небезпеку себе — за те, що він штовхнув благородну дівчинку, його могли стратити:

Того дня я ухвалила два рішення: я не марнуватиму свої роки, влаштовуючи танці й маскаради з іншими шляхетними леді, а коли подорослішаю, ніколи не стану знову жити в місті, де є раби.

Таліса залишається вірною своєму рішенню навіть після того, як вийшла заміж за Роба: вона так само не зраджує своїм принципам — лікує полонених юних зброєносців-Ланістерів (себто ворогів).

Образ Таліси — окраса «Гри престолів». Фактично це одинокий абсолютно позитивний персонаж, у якому оприявнено кілька важливих тез:

• хай там які складаються оточення і обставини, жінка може досягнути своїх цілей;
• систему виховання для дівчаток слід переглядати постійно й повсюдно;
• діалог між конкретним чоловіком і конкретною жінкою — шлях до консенсусу — не менш важливий для реформування й подолання упереджень у суспільстві, ніж спроби апелювати до маси загалом.

Ігритт — дочка Півночі

Ігритт, можливо, не варто беззастережно відносити до категорії «емансипанток», адже вона належить до іншого суспільства — вільного народу за Стіною. Суворі життєві умови залишають набагато менше простору для створення штучних культурних заборон і пересторог. Цінним і корисним визнається те, що допомагає вижити. Жінки Півночі воюють самі за себе, обирають партнерів самі і коли вважають за потрібне, почувають себе нарівні з чоловіками. Ігритт вправна лучниця, гостра на язик, непримирима: «Я вільна жінка. Може, я й твоя полонянка, Вороно, але я вільна жінка», — попереджає вона Джона Сноу. Вони з Джоном сперечаються про фактичну і сутнісну свободу; хоч як це дивно, Ігритт екзистенціалістка сартрівського типу в розумінні свободи, за яким можна почуватися вільним навіть у в’язниці. Усіх же «цивілізованих» людей вона вважає невільними, бо вони скуті упередженнями обов’язків і клятв, що їх самі на себе взяли [сезон 2, серія 7, A Man Without Honor].

Ігритт виявляє чудеса еристики, доводячи, що Джон суперечить сам собі:

— Це не ваші землі!

— Ми завжди тут жили, а тоді набігли ви й поставили велику стіну й заявили, що землі ваші.

— Моїм батьком був Нед Старк, у моїх жилах тече кров перших людей. Мої предки жили тут, як і твої.

— То чому ж ви з нами воюєте?

Ігритт доводить, що нічого не можна сприймати на віру, постійно підколює Джона, який звик до солдатської логіки не сумніватися в наказі. Вона ініціює інтимні стосунки і навіть після цього не зраджує собі і кпить із Джона, що він був дівичем до зустрічі з нею.

Коли Джон намагається незграбно покепкувати з неї і заявляє, що вона зомліла б, побачивши розміри Вінтерфелу, Ігритт довго не може второпати, що означає «зомліти», хай там скільки синонімів і прикладів підбирає Джон: «Чого б то дівчина мала непритомніти від виду крові? Дівчата бачать крові побільше за хлопців... Ой, павук! Лови мене, Джоне Сноу».

Індивідуальні цінності для Ігритт набагато важливіші за суспільні, вона не може пробачити зраду Джонові (того, що він покинув її, а не того, що зрадив Вільний народ) і випускає в нього три стріли, коли він намагається втекти.

Ігритт — образ справді сильної і вільної жінки, позбавленої стереотипів. Хоч як прикро, її смерть — це теж сакральна жертва, той новий світ, який настає, не може триматися тільки на індивідуальних цінностях.

«Воїнка»

 Яра і Брієнна

У «Грі престолів» немає слабких жіночих характерів. Ця категорія об’єднує образи жінок, дужих не лише духом, а й фізично, готових самостійно зі зброєю в руках захищати те, у що вони вірять.

Капітанка Яра Грейджой

Грейджої — славетний рід із похмурого й немилосердного краю Залізні острови. Їхнє гасло «Ми не сіємо» виказує споконвічний стиль життя жителів цих земель — напади на сусідні королівства й розбій. «Залізнонароджені» — вправні мореплавці. Саме сильний флот забезпечує повагу до Балона Грейджоя з боку потенційних політичних союзників. Його син Теон, як стає відомо вже в перших серіях серіалу, перебуває у Вінтерфелі на правах вихованця-заручника. Два старші сини Балона загинули під час його повстання.

Значення останнього живого сина для Балона постійно перебільшують. Грейджоя-старшого абсолютно влаштовує спадкоємиця, а не спадкоємець. Він довіряє Ярі управляти флотилією з тридцяти кораблів і мотивує це тим, що вона вміє керувати людьми, вони її слухаються.

Яра саркастична і безапеляційна. Вона кепкує з Теона з першої миті знайомства. Яра мислить стратегічно, бажання самоствердитися не затьмарює їй розум. Коли Теон хизується тим, що взяв Вінтерфел із двадцятьма вояками [сезон 2, серія 7, A Man Without Honor], вона дорікає йому за недалекоглядність — без моря замок не втримати.

Водночас вона наперекір батьку приходить на допомогу Теону, коли бастард Болтона утримує його бранцем [сезон 4, серія 6, The Laws of God and Men].

Рівноправність, якої добивається Яра як жінка, котра отримала владу, все-таки позірна: коли вона заявляє претензії на престол Залізних островів, голосів «її людей» виявляється замало [сезон 6, серія 5, The Door]. Вона й Теон змушені тікати і шукають політичної підтримки в Даенерис. Наскільки нетипова жінка, яка прагне стати біля державного керма, стає зрозуміло з реакції Даенерис:

Даенерис: Ви привели сотню кораблів із Залізного Флоту і людей, здатних ними управляти. Я підозрюю, ви жадаєте, щоб за це я підтримала ваші претензії на Трон Залізних Островів? Серед іншого?

Теон: Не мої претензії. Її.

Даенерис: А що з вами не так?

Теон: Я не здатний правити.

Даенерис: Хіба на Залізних островах колись була Королева?

Яра: Ні, так, як і у Вестеросі.

Даенерис: Лорд Тиріон сказав мені, що ваш батько був жахливим королем.

Яра: У нас із вами це спільне [сезон 6, серія 9].

Яра проявляє себе як гідна суперниця. Їй одній удається домовитися з безапеляційною Даенерис про незалежність Залізних Островів. Вона демонструє Даенерис, що буде їй гідним союзником, за інтелектом так точно. Яра політикиня нового типу, здатна йти на поступки, так само як боронити свої інтереси.

Брієнна Тартська: не леді і не лицар

Брієнна наділена надзвичайною фізичною силою і вправна в бою, але невродлива і незугарна, а це гріх, який не прощають жінці в патріархальному суспільстві. Вона забороняє називати себе «леді», бо не володіє талантами, які асоціюються з цим титулом, але так само не сміє зватися лицарем, бо це статус, заборонений для жінки.

Водночас Брієнна зразок шляхетності й безкорисливого служіння, якому мали би позаздрити багато лицарів. Мета її життя — служити, але не шляхетному дому, а тому, хто цього справді гідний. Образ Брієнни — це поставлений догори дриґом середньовічний архетип про культ прекрасної дами й лицаря, який вірно їй служить, гра з гендерними ролями. Брієнна в ньому — відданий лицар, котрий усім серцем прагне знайти прекрасного лорда. Зовсім недовго цю роль виконує Ренлі Баратеон; над Брієнною постійно підсміюються за те, що вона в нього закохана, але це не так. Це служіння куртуазного типу, позбавлене сексуального бажання. Брієнна гостро переживає вбивство Ренлі, але не тільки через прив’язаність до нього, насамперед вона не може собі пробачити, що підвела його. Служіння Кетлін Старк і одержимість Брієнни завданням урятувати Сансу й Арію, навіть коли їхньої матері вже немає на світі, свідчить, що Брієнна наповнює своє служіння сакральним сенсом: «Усе, чого я будь-коли прагнула, — битися за лорда, у якого вірила. Усі достойні лорди мертві, а інші — просто чудовиська» [сезон 5, серія 1, The Wars to Come].

Дехто з дослідників уважають, що Брієнна обирає рамки, нав’язані маскулінним світом, замість усвідомлювати власну жіночність та відмовитися від бінарної гендерної системи [28, 29]. Гадаю, Брієнна стоїть вище за таку дихотомію: вона керується лицарським кодексом честі, якого не дотримуються навіть посвячені лицарі-чоловіки:

Кетлін: Що б ти не робив, ти зраджуєш або одній клятві, або іншій.

Джеймі (побачивши Брієнну): Де ви взяли це чудовисько?

Кетлін: Вона істинний лицар, яким тобі ніколи не стати! [сезон 2, серія 7, A Man Without Honor].

Цінності «служіння» ідеї, лорду, леді чоловіками узурповано формально, а насправді ніхто з них не здатний виконувати присягу так, як Брієнна. Це навіть привід для жартів у мережі.

Брієнну не влаштовують ярлики, що їх навішують на жінок (коли вона етапує Джеймі Ланістера, то робить тривалу зупинку, щоб поховати жінок, яких повісили люди Старків, а потім карає тих, хто це зробив). Брієнна докладає своїх умінь, щоб змінити світ на краще і зробити його менш жорстоким до жінок. В останньому сезоні, коли її зброєносець Подрик укотре називає її «леді», вона вже набирає в груди повітря, щоб заперечити йому, а тоді тихенько дякує. Не тому, що зрадила своїм ідеалам, а тому, що її служіння обов’язку дало результат і наповнило це поняття оновленим змістом. Цікаво відзначити, що наприкінці сьомого сезону у Брієнни з’являється залицяльник, захоплений її бойовими якостями.

Епілог. Чи переможе фемінізм?

«Гра престолів» містить феміністичний посил, який міцнішає з кожним сезоном. Можливо, на початку це не було до кінця усвідомлене завдання, воно поглибилось як реакція на запити й процеси в сучасному суспільстві — боротьба з культурою зґвалтування, стереотипами й розширенням прав меншин.

Сучасний фемінізм розглядають не тільки як суспільний рух за рівноправність статей, а і як міждисциплінарний феномен, дослідницьку стратегію, що цікавиться комплексом тем, серед яких влада, тіло, материнство, насилля, роль жінок в історії й культурі [30]. Саме ці теми засадничі в «Грі престолів».

Жінки Вестеросу — це вольові, рішучі, діяльні, багатопланові героїні, значимі гравчині, з якими неможливо не рахуватися, жодна з них не залишається в заданих їй суспільством рамках, що дозволяє назвати їх феміністичними персонажками.

Хоча в серіалі ми бачимо різні особисті стосунки між жінками й чоловіками: інколи прагматичні, інколи щире кохання, — у фільмі немає шаблонного зображення жінок як перейнятих суто мріями про «прекрасного принца» та домогосподарством.

Історію людства довгий час висвітлювали винятково з чоловічого погляду; чи означає це, що її вершили тільки чоловіки? У всі періоди європейської історії були освічені жінки, котрі робили наукові відкриття, лобіювали політичні рішення, реформували церкву, створювали шедеври мистецтва. «Гра престолів» — це художній експеримент, який може допомогти нам замислитися над патріархальністю, зокрема нашої історії.

Суспільство Вестеросу зображено в період карколомних змін. Руйнується старий порядок і постає новий. Незворотність цього процесу не так помітна в перших сезонах, але очевидна на початку сьомого. На воєнній нараді альянсу, який підтримує Даенерис, присутні дев’ять осіб. Із них за столом переговорів п’ятеро: Даенерис, Тиріон, Оленна Тайрел, Іларія Сенд і Яра Грейджой. Влада Семи Королівств, отже, перейшла в руки жінок.

Воєнна нарада союзників Даенерис на Драконстоні

Ті, хто негласно відігравав помітну роль в історії родів, отримали її фактично: хтось не з власної волі, як леді Оленна, а хтось шляхом збройного перевороту, як Іларія. Воєнний противник, якого вони повинні здолати, — Залізний Трон, і його уособлює Серсея, ще одна жінка. Усі інші чоловіки, присутні на цій нараді, крім Тиріона, — кастрати (значуща символічна деталь). Тиріон — немаскулінний образ, він halfman — напівмуж, який сам страждав від дискримінації протягом цілої оповіді. Одинокий «справжній чоловік» — союзник Матері Драконів Джон Сноу, чиї погляди цілком можна вважати феміністичними.

Про що говорить нам кінцівка сьомого сезону, у якій ми дізнаємося не лише про роман Даенерис і Джона, а й про те, що вони рідні племінник і тітка, а Джон прямий спадкоємець Залізного трону? Чи буде відновлено патріархатний статус-кво? Чи ж, навпаки, ми побачимо суспільство, кероване жінками, де чоловіки при владі становитимуть меншість, а раніше гноблені здобудуть право ухвалювати рішення? Ця колізія і ті соціальні процеси емансипації жінок у реальному сьогоднішньому суспільстві, з якими вона резонує, не менш важливі, ніж питання, чи зможе роз’єднаний світ об’єднатися перед лицем спільної загрози.

Відповіді дізнаємося у квітні 2019 року.

Джерела фото: Fandom Wikia, Pinterest, Bitch Flicks, Pikabu, 7Королевств, Tumblr, Buzzfeed, Giphy, Gifer, Fanpop, TheGEEKiary

Джерела

1. The Most Pirated Show of 2017 Was (Surprise) Game of Thrones // Esquire: https://www.esquire.com/entertainment/tv/a14505047/game-of-thrones-torrentfreak-most-pirated-show/womens-life/9959063/Game-of-Throness-George-RR-Martin-Im-a-feminist.html
2. Eco, Umberto. Casablanca: Cult Movies and Intertextual Collage // SubStance. — 1985. — Vol. 14. — No. 2. — Issue 47: In Search of Eco’s Roses. — P. 3–12.
3. Самутина, Наталья. Культовое кино: даже зритель имеет право на свободу // Логос. — 2002. — № 5/6. — С. 1–9.
4. Мартін Дж. Р. Р. Гра престолів. — К.: Країна мрій, 2013. — Кн. 1: Пісня льоду й полум’я / Пер. з англ. Наталя Тисовська. — 799 с.
5. Мартін Дж. Р. Р. Буря мечів. — К.: Країна мрій, 2015. — Кн. 3: Пісня льоду й полум’я / Пер. з англ. Наталя Тисовська. — 1152 с.
6. Мартін Дж. Р. Р. Битва королів. — К.: Країна мрій, 2014. — Кн. 2: Пісня льоду й полум’я / Пер. з англ. Наталя Тисовська. — 864 с.
7. Мартін Дж. Р. Р. Бенкет круків. — К.: Країна мрій, 2016. — Кн. 2: Пісня льоду й полум’я / Пер. з англ. Наталя Тисовська. — 864 с.
8. Мартін Дж. Р. Р. Танок драконів. — К.: Країна мрій, 2018. — Кн. 5: Пісня льоду й полум’я / Пер. з англ. Наталя Тисовська. — 1152 с.
9. High Valyrian for English speakers: https://www.duolingo.com//course/hv/en/Валірійська-онлайн
10. Терехова Л. В. Гра в Середньовіччя: релігійний пазл серіалу «Гра престолів / Л. В. Терехова, І. О. Рудійко // Матеріали доп. і виступів Міжнар. наук. конф. «Дні науки філософського факультету 2018». 26–27 квітня 2018 року. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2018. — Ч. 1. — С. 55–57.
11. Стрелецкий, Артемий. Конец света в «Игре престолов»? // Материалы науч.-популяр. конф. по вселенной сериала «Игра престолов». Москва, 7 сентября 2017 г.: https://www.youtube.com/watch?v=G0iV3hKzo5s
12. Костырев, Владимир. Рыцари и рыцарство в «Игре престолов» // Материалы науч.-популяр. конф. по вселенной сериала «Игра престолов». Москва, 7 сентября 2017 г.: https://www.youtube.com/watch?v=IDecVKqLOGM
13. Марей, Александр. Карлик, евнух и банкир: рождение модерного государства в Вестеросе // Материалы науч.-популяр. конф. по вселенной сериала «Игра престолов». Москва, 7 сентября 2017 г.: https://www.youtube.com/watch?v=IDecVKqLOGM
14. Facchini, Riccardo. ‘I watch it for historic reasons.’ Representation and reception of the Middle Ages in a ‘Song of Ice and Fire’ and ‘Game of Thrones’ // Practicas da Historia. — 2017. — № 5. — P. 43–73.
15. Salter, Jessica. Game of Thrones’s George R. R. Martin: ‘I’m a Feminist at Heart’: [Interview] // http://www.telegraph.co.uk/women/
16. Thompson, Ariella. An Examination of Audience Perceptions of Sexual Violence and Misogyny in Game of Thrones // Journal of Promotional Communications. — 2017. — № 5 (3). — Р. 280–302.
17. An Exclusive Look Inside Harvard's New Game of Thrones-Themed Class // Time: http://time.com/4798917/harvard-game-of-thrones-class/
18. Game of Thrones: An International Conference of University of Hertfordshire, De Havilland Campus, 6–7 September 2017 // http://www.herts.ac.uk/__data/assets/pdf_file/0007/176956/Game-of-Thrones-Conference-and-Programme.pdf
19. Sheridan, Brendan Daniel. The Modern Dragon: Contemporary Representations from Tolkien to Present: A thesis submitted in fulfilment of the requirements for the degree of Master of Arts. — The University of Waikato, 2015. — 184 p.
20. Hansen, Marie. “All Men Must Serve”: Religious Conversion in A Song of Ice and Fire: Master’s Thesis. — Bergen University, 2017. — 112 p.
21. Hofman, Angelique. Supernatural Fiction as Religious Narratives: MA Theology and Religious Studies. — Leiden University. — 53 p.
22. “Feminism” is our 2017 Word of the Year: https://www.merriam-webster.com/words-at-play/woty2017-top-looked-up-words-feminism
23. Dibdin E. How Many “Game of Thrones” Episodes Pass the Bechdel Test? Women really do have it worse than men in Westeros // https://www.marieclaire.com/culture/news/a29305/game-of-thrones-sexism-bechdel-test/
24. Epstein, Adam. Someone clocked every second of “Game of Thrones” and ranked each character by screen time // https://qz.com/1065792/game-of-thrones-every-character-ranked-by-screen-time-through-season-7/
25. Schubart, Rikke. Women of Ice and Fire: Gender, Game of Thrones and Multiple Media Engagements / Anne Gjelsvik, Rikke Schubart. — Bloomsbury Academic, 2016. — 288 р.
26. Яблонская, Светлана. Когда солнце встанет на западе и опустится на востоке: травма и ее преодоления в мире «Игры престолов»: видеоверсия доклада // Материалы науч.-популяр. конф. по вселенной сериала «Игра престолов». Москва, 7 сентября 2017 г.: https://www.youtube.com/watch?v=O7QUQBByHtM
27. Clapton, William. Lessons from Westeros: Gender and power in Game of Thrones / William Clapton and Laura J. Shepherd // Politics. — 2017. — Vol. 37(1). — № 5. — P. 5–18.
28. Bro, Lisa.The Masculinized Female Hero: Punishing Misalignment in Battlestar Galactica and Game of Thrones // Journal of the Georgia Philological Association. — 2016. — P. 58–80.
29. Eriksen, Catherine Fink. Mass Media And Female Empowerment: The Case of Game of Thrones : Master’s Thesis. — University of South-Eastern Norway, 2017. — 83 p.
30. Брандт, Галина. Философская антропология феминизма. Природа женщины. — СПб.: Алетейя, 2006. — 160 с.