23 січня, 2019

Шанталь Муфф: Пристрасть до політики

19 грудня 2018
Марія Тетерюк

Докторантка PhD програми «Масові комунікації» Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Автономного університету Барселони (UAB). Викладачка Могилянської школи журналістики («Теорії в дослідженнях медіа», «Теорії та методи аналізу дискурсу»). Авторка статей і досліджень про конструювання сексуальності й гендеру в медіа, політичному дискурсі та популярній культурі.

Шанталь Муфф — політична філософиня, одна з чільних сучасних теоретикинь демократії, а також співзасновниця оригінального напрямку дискурс-аналітичних досліджень, відомого як Ессекська школа дискурс-аналізу. Її тексти розширюють розуміння того, чим є політика, як працює колективна мобілізація, які виклики стоять перед сучасною демократією та якою має бути відповідь на них.

Читайте також:

Шанталь Муфф для журналу Philosophie. Фото Marcus Hoehn

Шанталь Муфф родом із Бельгії, навчалася у Франції і Великій Британії. Викладала в провідних університетах світу, нині директорка Центру досліджень демократії у Вестмінстерському університеті в Британії. Найвпливовішою[1] її книжкою на сьогодні залишається перша монографія «Гегемонія і соціалістична стратегія» (1985), написана у співавторстві з чоловіком, теж політичним філософом, Ернесто Лаклау. У цій праці окреслено головні засади теорії дискурсу Лаклау і Муфф: вона пояснює встановлення, підтримання і зміни владних стосунків у суспільстві, поєднуючи ідеї марксизму, постструктуралізму та психоаналізу. Концепти і припущення, запропоновані в «Гегемонії і соціалістичній стратегії» стали підґрунтям для дальших міркувань Муфф про громадянство й демократію в працях «Повернення політичного» (1993), «Демократичний парадокс» (2000), «Про політичне» (2005) та ін. Найновіша її книжка «На підтримку лівого популізму» (For a Left Populism) вийшла друком у серпні 2018 року.

Крім академічної теорії і досліджень, праці Муфф уплинули на політичну практику сучасних європейських лівих. Лідери іспанської партії «Подемос» Пабло Іглесіас Турріон та Іньїго Еррехон часто повторюють ключові концепти й тези Муфф про кризу демократії, потребу відновлення народного суверенітету, захист цінностей свободи і рівності, лівий популізм, хоча посилаються переважно на її чоловіка Ернесто Лаклау[2]. У 2016 році вийшла збірка діалогів на ці теми між Муфф і Еррехоном «“Подемос”: В ім’я народу», у якій багато уваги приділено історії лівих в Іспанії та причинам їхнього нещодавнього парламентського успіху.

Заняття політичною філософією для Муфф від початку було політичним проектом, тобто дієвим втручанням у конкретні історичні обставини з метою їх змінити. Головне практичне завдання політичної філософії, на її думку, — створити спільний горизонт знань, на яких базуватимуться соціальні перетворення, та нових політичних ідентичностей, які зможуть об’єднати людей для досягнення цих завдань (Mouffe, 1993, p. 19). Пропозиція Муфф — ідентичність демократичного громадянина, що об’єднує рухи за права окремих груп (робітників, жінок, етнічних меншин, ЛГБТ) у єдиний фронт проти всіх видів нерівності та спільний горизонт знань про демократію як політичний лад, базований на цінностях свободи і рівності.

Політика і політичне

Муфф розділяє політичне як онтологічний вимір суспільних стосунків і політику як різновид символічної діяльності.

Політичне — це присутність у будь-якій соціальній взаємодії неусувного потенціалу виникнення протистоянь між людськими колективами, мета яких — знищити ворожу спільноту. Таке розуміння політичного Муфф знаходить у німецького консервативного політичного філософа й апологета нацистського режиму в Німеччині Карла Шмітта. Для Шмітта політичне — це вимір людського існування, який визначається завжди відкритою реальною можливістю померти / бути вбитим у боротьбі з ворогом. Розрізнення «друг»/«ворог» у Шмітта базове. Воно виникає тоді, коли дві групи готові публічно протистояти одна одній аж до фізичного винищення. Протистояння не завжди реалізується у формі фізичного знищення, але визначальне для політичного те, що інтенсивність протистояння завжди може сягнути цієї точки.

Попри виразну розбіжність у політичних симпатіях, для Муфф важлива інтуїція Шмітта, що конфлікт — базова онтологічна обставина соціального життя. Муфф обґрунтовує неуникну присутність політичного в соціальному тим, що ідентичність будь-якої групи (вона ж суб’єктна позиція, якщо послуговуватися термінологією теорії дискурсу), завжди будується на відмінності від інших. Для того щоб постало певне «ми», має бути виокремлено певне «вони», яке виступає для «ми» конститутивним іншим (Mouffe, 1993). Доки відмінності між «ми» й «вони» не є предметом конфлікту, вони політичні лише потенційно. Проте будь-яка відмінність може політизуватися, коли між представниками двох груп виникають конфлікти інтересів. Тоді «вони» можуть стати вже не просто іншими, а небезпечними для «нас». Найгостріший різновид конфлікту — коли на символічному рівні «наша» ідентичність не може вповні реалізуватися, доки існують «вони». Такий вид конфлікту Муфф називає антагонізмом, і він є відповідником відносин «друг»/«ворог» у Шмітта. Фізичний вияв антагонізму, тобто власне фізичне знищення, — похідний і не обов’язковий результат неможливості завершеності «ми», поки існують «вони». Наприклад, афроамериканець як одночасно расова і громадянська суб’єктна позиція не може співіснувати з рабовласником. Усунення між групами конкретної відмінності, яка мотивувала їх до боротьби, не вичерпує потенціал конфлікту. При вирішенні суперечності в одному місці вона з’являється в іншому і так до нескінченності.

Конфлікти між колективними ідентичностями ситуативно вирішуються встановленням символічної гегемонії (Laclau & Mouffe, [1985] 2001). Гегемонія встановлюється тоді, коли визначення реальності певного колективного суб’єкта починають домінувати в спільноті, тобто сприйматися не як позиція певної групи, а як об’єктивна реальність. Наприклад, у суспільстві, де найкращою формою державного управління вважається колективне ухвалення рішень виборними представниками народу, можна говорити про демократичну гегемонію.

Гегемонія встановлюється в результаті процесів артикуляції, тобто визначення одних елементів (об’єктів, суб’єктів, стосунків) через інші. Гегемонному суб’єкту вдається закріпити в спільноті якусь частину своїх артикуляцій — визначень об’єктів світу, правил взаємодії тощо — як об’єктивні уявлення про світ. Гегемонія завжди тимчасова, бо всі елементи в дискурсі відкрито до переозначень, будь-яку об’єктивність рано чи пізно буде піддано сумніву і переглянуто.

Предметом боротьби за гегемонію є не тільки зовнішній світ і взаємодії з ним, а й ідентичність самих учасників боротьби. Колективні ідентичності й інтереси груп постійно переозначуються ними самими та іншими групами. Формування інтересів певної групи в певний спосіб — результат історичної практики артикуляції. За інших обставин і самі ці ідентичності, і їхні інтереси могли би бути сформульовані як завгодно інакше. Наприклад, класові ідентичності Муфф, усупереч класичному марксизму, визначає як результат процесів артикуляції, а не як похідну від місця в об’єктивних матеріальних процесах виробництва. Виробництво, як і будь-яка соціальна практика, теж організовано дискурсивно (через артикуляцію об’єктів, ідентичностей і стосунків), а «робітничий клас» — лише один із потенційно нескінченної кількості можливих дискурсивних конструктів, за допомогою яких людей, незадоволених економічною нерівністю, може бути мобілізовано на колективну дію.

Політика — це символічна діяльність зі встановлення, означення і переозначення правил суспільних стосунків (Laclau & Mouffe, 2001, p. 153; Mouffe, 2005, p. 9), це власне практика артикуляції, спрямована на (пере)встановлення гегемонії.

Поняття політики у Муфф поширюється далеко за межі сфери державного управління. Будь-який перегляд усталених правил взаємодії між групами — політична дія. Тому можна говорити, наприклад, про феміністичну політику як переозначення стосунків між чоловіками і жінками, що може розгортатися в будь-якій суспільній сфері, зокрема в приватному житті. Проте у своїх працях Муфф зосереджується головно на політиці, яку провадять державні інститути — парламент і уряд.

Ще одна прикметна особливість розуміння політики у Муфф — увага до її афективного складника. Усупереч теоретикам, які розглядають політику як раціональну дію, і слідом за психоаналітиками Зигмундом Фройдом і Жаком Лаканом Муфф указує на те, що рушійна сила політичної дії — афективна прив’язаність (Mouffe, 2005, pp. 25–29). Процес ідентифікації — з групою чи з політичним проектом, що представляє певне бачення майбутнього, — передбачає афективні інвестиції. Люди приєднуються до політичних рухів і підтримують певні ідеології не тому, що раціонально вирішили, ніби вони кращі/правильніші/вигідніші для них, а тому що відчувають до них певну пристрасть і встановлюють емоційну прив’язаність до інших учасників.

Обкладинка книжки Шанталь Муфф «Повернення політичного» (1993)

Криза демократії та вихід із неї

З 1980-х років Шанталь Муфф постійно наголошує на потребі реформи ліберальної демократії в західних країнах задля її збереження. На її думку, чинна на Заході гегемонія ліберальної демократії дуже вразлива і ризикує в найближчому майбутньому розвалитися.

Головну вразливість ліберальної демократії Муфф, знову ж таки слідом за Карлом Шміттом, убачає в суперечності між ліберальними і демократичними цінностями. Лібералізму притаманні раціоналізм, індивідуалізм, універсалізм. Його основна цінність — індивідуальна свобода, зрозуміла як універсальна для всіх людей незалежність від держави і колективів задля можливості влаштовувати своє життя на власний розсуд. Демократія суперечить лібералізму, бо народ як колективний суб’єкт визначається через протиставлення іншим народам (vs універсалізм), його колективні рішення визначальні для окремих індивідів (vs індивідуалізм), і то не на підставі раціональності цих рішень, а на підставі народного суверенітету (vs раціоналізм).

Лібералізм, на думку Муфф, був корисним для демократії, бо вказав на виключених у модерних конструктах народу і уможливив розширення індивідуальних свобод. Однак домінування в західній політичній теорії і практиці ліберального означення рівності як права кожної людини на свободу реалізувати свої приватні інтереси незалежно від втручання держави звело політику до адміністрування, встановлення і контролю за виконанням тих норм, які дозволяють людям реалізувати свої свободи, не заважаючи при цьому іншим. Консенсус щодо капіталізму як найкращого способу організації економіки лише посилив стирання відмінностей між політичними силами.

З інституціалізованої політики було витіснено вимір конфлікту, — ситуація, яку Муфф називає пост-політикою. Партії перестали представляти конфліктні групові ідентичності, вони майже не відрізняються цінностями і баченням майбутнього — лише технічними рішеннями, що їх вони пропонують. Не бачачи реальних альтернатив серед політиків, громадяни зневірюються в інституціалізованій політиці і перестають брати в ній участь.

Витіснене з політики політичне, тобто вимір конфлікту, повертається у двох формах. Перша — це протистояння за лініями етнічних, релігійних та інших відмінностей поза інституціалізованою політикою. Ці протистояння складніше убезпечити від переростання в антагонізми, бо поза інституціями немає усталених правил ведення боротьби між групами. Друга форма повернення політичного — піднесення нових політичних сил, які капіталізують занепокоєння громадян неможливістю впливати на статус-кво, встановлений технократичними елітами. Ці сили обіцяють повернути владу народу (див. детальніше про популізм у наступному підрозділі). Частина з них (крайні праві) криють загрозу встановлення націоналістичних форм авторитаризму чи тиранії, а відтак загрозу для самого існування демократії.

Замість витісняти конфлікти з інституціалізованої політики і так збільшувати імовірність їх переростання в антагонізми Муфф пропонує максимально залучити їх у політичне поле.

Завданням демократичних інституцій має бути створення каналів для легітимного висловлення незгоди для всіх суспільних груп, а також запровадження таких правил гри, за яких боротьба цих груп не переростатиме в антагонізм. Для цього вони повинні встановити «певний спільний зв’язок між сторонами конфлікту, щоб вони не вбачали у своїх супротивниках ворогів, яких потрібно викоренити, як це відбувається в антагоністичних стосунках друг/ворог, а розглядали їхні вимоги як легітимні» (Mouffe, 2005, p. 20). «Легітимний ворог» перетворюється на противника (adversary), за яким визнається право висловлювати незгоду. Противника не можна знищувати, але у нього можна виграти за правилами демократичних інституцій. У межах таких правил антагонізм реалізуватиметься в «приборканій» (tammed) формі агонізму.

Говорячи про антагонізм і агонізм, Шанталь Муфф часто вживає психоаналітичний термін «сублімація»: антагонізм «сублімується» в агонізм (Mouffe, 2005, p. 21, 2013). Сублімація, за Фройдом, — переспрямування індивідуальної психічної енергії на соціально-прийнятні цілі, процес, протилежний витісненню, тобто придушенню соціально неприйнятних потягів. Сама Муфф не розвиває цю аналогію колективних афективних процесів з індивідуальними, але можна припустити, що у випадку із сублімацією антагонізму переспрямовуються колективні афекти ненависті й страху з деструктивної мети винищити ворога на конструктивну мету встановити символічну гегемонію над ним за правилами демократичних інституцій. Якщо ж агресію витісняти, вона неодмінно повертається, — саме від цього Муфф застерігає тих, хто ігнорує неусувну конфліктність політичного.

Наявні демократичні інституції в західних країнах, передусім парламент, уже каналізують суспільні антагонізми в агонізми. Та для поглиблення демократії Муфф пропонує переглянути спільний символічний простір, який вони задають для політичних гравців.

До 1990-х років політичні теоретики переважно пропонували позитивні означення ліберальної демократії через цінності свободи і рівності. У збірці «Повернення політичного» (1993) Муфф розбирає низку таких позитивних означень. Філософи-ліберали вбачали свободу в можливості індивіда досягати добра, як він його бачить, без втручання держави й колективу і рівність у рівному праві всіх людей на свободу. Філософи-ком’юнітаристи вбачали свободу в можливості брати участь в ухваленні політичних рішень, які визначатимуть правила життя в спільноті, і рівність у рівному залученні всіх учасників спільноти до ухвалення таких рішень. Муфф указує, що замість виражати «сутність» демократії, кожне з таких означень — це фактично претензія на гегемонію в тому, що вважатиметься свободою і рівністю в усьому суспільстві. Значення ключових цінностей ліберальної демократії відкрите й незафіксоване, між політичними дієвцями постійно точиться боротьба за те, яким буде їхній зміст.

Тому Муфф пропонує вважати спільними елементами символічного простору для агоністичних дієвців у ліберальній демократії лише самі ці точки, а не якесь їх позитивне означення. Свобода і рівність — історично центральні точки ліберально-демократичного дискурсу. Хай там як визначали їхній зміст прихильники ліберальної демократії, усі вони визнають їх ключовими цінностями. Визнання цих елементів цінностями — той спільний символічний мінімум, на якому ґрунтується взаємодія противників усередині ліберально-демократичних режимів. Консенсус має зміститися зі змісту свободи і рівності на правила, за якими ведеться боротьба за їх означення. Означення свободи і рівності можуть відрізнятися, але всі учасники політичної боротьби в рамках ліберально-демократичного проекту мають право вільно й рівно висловлювати свої погляди. Такий «поглиблений і розширений», на її думку, варіант ліберальної демократії Муфф називає радикальною і плюралістичною демократією.

Крім залучення максимальної кількості конфліктних позицій у ліберально-демократичну політику, така реартикуляція цінностей свободи й рівності, вважає Муфф, дозволить мобілізувати на захист демократії максимальну кількість людей, об’єднаних новою політичною ідентичністю демократичного громадянина. Демократичні громадяни, згідно з Муфф, — не ті, хто має набір прав і обов’язків щодо держави, як у лібералізмі, а ті, хто вважає, що колективна політична дія має відбуватися на засадах свободи і рівності для всіх учасників демократичної спільноти. У демократичних громадян можуть бути різні уявлення про те, якими свобода і рівність мають бути на практиці, і відповідно різні колективні ідентичності, сформовані навколо цих уявлень, але всі вони поділяють демократичні правила політичної боротьби.

Ця нова ідентичність демократичного громадянина має стати спільним знаменником для всіх протистоянь із нерівністю. Доки різні групи замикаються на собі в боротьбі за рівність, максимум, на що вони здатні, — об’єднуватися в тимчасові тактичні альянси. Мобілізація, до якої закликає Муфф, — не просто альянс різних груп для досягнення ситуативних спільних цілей, а переозначення ідентичностей цих груп у такий спосіб, щоб вони більше не уявляли себе як рухи за емансипацію для членів певної емпіричної групи, але як рухи, які борються за встановлення свободи і рівності для всіх. Замість ідентифікації з групами на основі якихось спільних фіксованих характеристик Муфф пропонує ідентифікацію на основі спільних бачень свободи і рівності. Наприклад, свободи від субординації і рівності можливостей за ознакою класу, гендеру, сексуальності, віку тощо. Проте жодна нерівність не займає для демократичних громадян привілейоване становище. Усі їх має бути подолано для встановлення свободи і рівності для всіх. Простіше кажучи, будь-яка боротьба за свободу і рівність має бути інтерсекційною, інакше вона не досягне своєї мети, але жоден із вимірів нерівності не повинен бути привілейованим. Демократичний громадянин — це суб’єктна позиція, з якої ведеться боротьба з несвободою і нерівністю як такими.

Обкладинка книжки Шанталь Муфф «На підтримку лівого популізму» (2018)

Популізм

Криза демократії створює «популістичний момент» у сучасних західних суспільствах. Групи, які не мають можливості вирішувати свої суперечності через представництво в політичних інституціях, виявляються максимально вразливими для популізму, котрий обіцяє повернути їм політичну агентність. Так Муфф пояснює прихід до влади Тетчер у Британії і Трампа в США (Mouffe, 2018).

Популізм — стратегія колективної мобілізації, яка надає різнорідним групам спільної ідентичності безвладних через встановлення стосунків еквіваленції між ними і протиставлення цієї множини ланцюжку еквівалентних груп, які мають владу. Результат популістської стратегії — формування двох таборів — безвладних «нас» і владних «їх». Усупереч поширеному уявленню про популізм як деградацію політики Муфф уважає його неодмінним елементом демократії: «Демократія як влада “народу” передбачає існування “демосу”, власне “народу”. Замість відкидати термін “популістський”, ми повинні використати його. Агоністичне протистояння — це більше, ніж протистояння між двома гегемонними проектами. Це боротьба за те, як означуватиметься народ» (Mouffe, 2016).

Демократії, на думку Муфф, загрожує не популізм як такий, а правий популізм, який обіцяє повернути народний суверенітет, але резервує його лише для тих, хто належить до вузького кола «істинних представників нації» і позиціонує мігрантів як ворогів нації.

Проте витіснення правих популістів із демократичної політики не вирішить конфлікту з ними, а навпаки, сприятиме дальшій радикалізації (позаінституційні форми реалізації політики мають більше шансів стати антагоністичними). Крім того, частина вимог, що їх озвучують праві популісти, на думку Муфф, демократичні і походять від груп, які «найбільше програли від неоліберальної глобалізації і не можуть бути задоволені неоліберальним проектом» (Mouffe, 2018, p. 20).

Тому відповіддю на правий популізм має бути лівий популізм. Завдання лівого популізму — перевстановлення і поглиблення демократичної гегемонії (Mouffe, 2018). По суті, лівий популізм виявляється дещо трансформованою версією стратегії колективної мобілізації, яку Муфф раніше пропонувала для проекту радикальної плюралістичної демократії. Коли вона описує стратегію конструювання суб’єктної позиції народу в лівому популізмі, то перераховує ті самі групи, між якими потрібно було встановити еквівалентний зв’язок для формування ідентичності демократичного громадянина: феміністичні, ЛГБТ, екологічні, робітничі рухи, — лише додає до них збіднілий середній клас з поправкою на зміну історичних умов. Однак у лівому популізмі ця стратегія мобілізації досягає завершення через фігуру центрального противника, не означену в проекті радикальної демократії, олігархів.

Перевстановлення демократичної гегемонії за допомогою лівого популізму має відбуватися за правилами наявних демократичних інституцій. Лівим популістам потрібно іти на вибори у складі офіційно зареєстрованих партій, здобувати більшість у парламенті, формувати уряд. Низова позаінституційна політика, на думку Муфф, сама по собі не здатна перевстановити гегемонію, тому може правити хіба за допоміжну тактику для колективної мобілізації. Щоби перетягнути на свій бік прихильників правих популістів, лівим треба припинити відкидати їхні вимоги як недемократичні лише на підставі того, що вони голосують за правих, натомість спробувати переозначити ці вимоги в егалітарний спосіб (наприклад, причинами бідності і безробіття є не мігранти, а неоліберальні політики, яких підтримують олігархи).

Іньїго Еррехон і Шанталь Муфф

Вороги демократії

Фігура ворога не менш визначальна для політичного проекту, ніж ключові цінності, навколо яких він будується. Проте Муфф приділяє цій фігурі дуже мало уваги, і це, як на мене, одне з найслабших місць у її теорії. Праці Муфф містять цілу галерею противників демократії — праві популісти, консерватори, теократи, олігархи — і жодного ворога. Чи є у демократії вороги? Чи є якась межа, за якою демократичні громадяни перестають сублімувати свою агресію щодо противників і починають убачати в них ворогів?

У ранніх текстах Муфф проводить межу між противниками і ворогами, тобто межу між сублімацією і вираженням колективної агресії, по лінії правил свободи і рівності для всіх учасників політичного процесу. Вороги — ті, хто не дотримується демократичних правил гри: «опонента треба вважати не ворогом, якого слід знищити, а супротивником, чиє існування легітимне і має толеруватися. Ми будемо боротися проти його ідей, але не піддаватимемо сумніву його право їх захищати. Категорія “ворога” не зникає, але зміщується; вона залишається доречною для тих, хто не приймає демократичні “правила гри” і в такий спосіб вилучає себе з політичної спільноти» (Mouffe, 1993, p. 4).

Ті демократичні правила гри, які історично склалися в західних країнах, — результат конкретної ліберально-демократичної гегемонії, панівного становища певної версії демократії, ліберальної, яка має певні позитивні означення свободи і рівності. Гегемонія, яку намагається встановити радикально-демократичний проект, — відкритість демократичних цінностей до переозначення — відкриває для переозначення і самі правила гри, бо залежно від того, що конкретно ми маємо на увазі під демократією, ми визначаємо певні «правила гри» як демократичні або ні. Єдине обмеження цього переозначення, що його накладає радикально-демократичний проект, — привілейована позиція питань свободи і рівності в дискусії про політичний устрій — не попередить встановлення авторитарної гегемонії. Якщо свобода і рівність — це просто порожні означники, то рівність може бути визначено як рівність народу вибирати собі диктатора, а свободу — як свободу скоритися його рішенням або померти. Якщо диктатор прийде до влади за тими правилами, які наразі склалися в ліберально-демократичних країнах, і встановить нові правила гри, то називати його ворогом буде спочатку зарано (він грає за правилами), а потім запізно (правила змінилися).

Пропозиції Муфф щодо демократизації тих контекстів, де ліберально-демократичну гегемонію не встановлено, наштовхуються на ту саму проблему відсутності позитивних означень. Коли Муфф прикладає свою модель агоністичного плюралізму до міжнародних відносин, вона розглядає можливість установити світову гегемонію демократії не через домінування ліберальної демократії західного зразка, а через еквіваленції між наявними гегемонними проектами в різних частинах світу: традиційні культури мають повагу до «людської гідності» (еквівалент «прав людини»), ісламісти мають поняття «божественного суверенітету» (еквівалент народного суверенітету) (Mouffe, 2013). Встановлення еквіваленції — це артикуляція, тобто політична дія. Вона передбачає виокремлення спільної частини значення між кількома елементами. Залежно від того, яка саме частина спільного значення стане визначальною для еквіваленції, вона матиме різні політичні наслідки. Наприклад, еквіваленцію між повагою до людської гідності і правами людини може бути використано як для того, щоб обґрунтувати право жінки на аборт (повага до людської гідності передбачає повагу до тілесних кордонів людини і її вибору, як розпоряджатися власним тілом), так і для того, щоб його обмежити (повага до людської гідності ембріона). За відсутності позитивного означення демократії встановлення еквіваленцій між цінностями і практиками ліберально-демократичних та інших політичних режимів лише відкриває дорогу останнім для наповнення понять і практик ліберально-демократичних країн власним сенсом.

Загалом схоже, що забезпечення плюралізму як інструменту «поглиблення і розширення» ліберально-демократичної гегемонії поступово стає для Муфф самодостатньою політичною метою, натомість легітимність ліберально-демократичної гегемонії звужується, бо заважає плюралізму. Демократичні громадяни виявляються колективним суб’єктом, який нескінченно сублімує свою агресію, бо за відсутності позитивного означення демократії у нього ніколи немає беззаперечних підстав уважати своїх супротивників ворогами. Вбачаючи в усіх інших колективних суб’єктах противників, демократичні громадяни погоджуються, що у них із ними певний мінімум спільних «демократичних правил гри», тобто ризикують визнати будь-які спільні правила як демократію. Побачивши в комусь ворога, демократичні громадяни миттєво втрачають свою ідентичність як таких.

Політична теорія Шанталь Муфф і феміністична політика

Що дає політична теорія Муфф для феміністичної політики? Для відповіді на це питання я спершу розгляну міркування самої Муфф про стратегії феміністичного руху, а потім подивлюся, які ще моменти з її доробку можуть бути корисними для теорії і практики феміністичної політики.

Ідею радикальної плюралістичної демократії почасти інспіровано знайомством Муфф на власному досвіді з тим, як ліве політичне середовище відсуває на задній план питання гендерної рівності в стилі «спочатку подолаємо капіталізм, а потім займемося гендерними питаннями». У статті «Фемінізм, громадянство і радикальна демократична політика» (1993) Муфф називає феміністичний рух одним із множини рухів, які мають створити єдиний радикально-демократичний фронт.

Однак щоб стати частиною радикально-демократичного проекту, пропонованого Муфф, фемінізм має переозначити жіночу суб’єктну позицію, навколо якої зведено його політичні стратегії. Есенціалістське трактування феміністичний цілей — захист інтересів визначеної групи жінок — несумісне з проектом радикальної плюралістичної демократії, адже замикає цю колективну ідентичність на собі, не дозволяє створити нову суб’єктність демократичного громадянина, зацікавленого в подоланні нерівності як такої.

Як і будь-яка колективна ідентичність, жінка — це дискурсивний конструкт, який постійно змінюється. У кожному суспільстві постійно встановлюються і перевстановлюються гегемонні означення того, що таке жінка, що її визначає, якими якостями її наділено, у які стосунки вона повинна вступати з іншими суб’єктами та об’єктами. На індивідуальному рівні цю суб’єктну позицію щодня розігрують ті, хто зараховує себе до цієї категорії, і кожне таке розігрування робить невеликий внесок у підтримання або ж підваження того, що значить бути жінкою в певному місці в певний час.

Крім того, на індивідуальному рівні ідентичність жінки завжди співіснує з множиною інших ідентичностей, які накладаються одна на одну. Індивід, суб’єктивований як жінка ніколи не є лише жінкою, а належить також до інших колективних ідентичностей. Ці позиції постійно накладаються, вступають у конфлікти і переозначаються одна щодо іншої. Можна сказати, кожен життєвий вибір — результат тимчасової гегемонії певної суб’єктної позиції в окремо взятій голові. Наприклад, консервативна політикиня, пропонуючи законодавчо обмежити аборти, нехтує своїм «жіночим» інтересом контролювати власну репродукцію на користь консервативного інтересу розширити контроль держави за громадянином, релігійного інтересу впровадження релігійної норми на рівні законодавства та партійного інтересу мобілізувати максимальну кількість консервативного електорату на майбутніх виборах. Проте ця сама політикиня може боронити «жіночий» інтерес до захисту від дискримінації за гендерною ознакою, якщо він заважатиме їй стати керівницею партії.

Тому розглядати жінок як певну емпіричну групу з наперед визначеними інтересами — дуже примітивна конструкція. І коло тих, хто належить до жінок, і їхні інтереси постійно переозначаються. Конкретні матеріальні люди ніколи не є тільки жінками, вони одночасно залучені до цілої множини цих груп, чий склад і інтереси теж постійно переозначаються, і всі ці означення постійно конкурують між собою.

Із такої дискурсивної перспективи на індивідуальну суб’єктність і колективні суб’єктні позиції феміністична політика має займатися переозначенням категорії «жінка» в різних дискурсах і суспільних відносинах у такий спосіб, щоб вона більше не визначалася через субординацію. «Феміністичну політику слід розуміти не як окрему форму політики, спрямовану на те, щоб представляти інтереси жінок як жінок, а радше як досягнення феміністичних цілей у контексті ширшої артикуляції вимог. Такі цілі мають полягати в трансформації всіх дискурсів, практик і суспільних відносин, у яких категорія “жінка” конструюється як підпорядкована. Фемінізм для мене — це боротьба за рівність жінок. Та її не слід розуміти як боротьбу за реалізацію рівності визначеної емпіричної групи із спільною сутністю й ідентичністю, тобто жінок, а радше як боротьбу проти множини способів, якими “жінка” сконструйована як підпорядкована» (Mouffe, 1993, p. 88). Як і демократична політика, феміністична політика може існувати лише як множина конкуруючих артикуляцій, які по-різному визначатимуть категорію «жінка». Тобто фемінізм може існувати лише як множина різних фемінізмів.

Як і в загальному випадку з демократією, стосовно демократичної феміністичної політики постає питання, до якої міри прийнятний цей плюралізм думок про конструювання жіночої суб’єктної позиції, щоб він не перестав бути демократичним? Чи сумісний транс-ексклюзивний фемінізм, який визначає жінку в максимально есенціалістський спосіб як людину з певним вродженим набором геніталій, з радикальною плюралістичною демократією? Сама Муфф на цю тему говорить туманно: «Я, звісно, не вірю, що есенціалізм обов’язково тягне за собою консервативну політику, і я готова прийняти, що його може бути сформульовано в прогресивний спосіб» (Mouffe, 1993, p. 75). А може і не бути сформульовано у прогресивний спосіб, — і як тоді з ним бути?

Як на мене, найбільша користь теорії Шанталь Муфф для феміністичного активізму, як, утім, і для будь-якого політичного активізму, не в нормативних приписах, а в поняттєвому апараті: він дозволяє зрозуміти, як, власне, відбувається політична дія. Кожен політичний проект сформовано навколо певної ідентичності, протиставленої певній фігурі ворога, наділеній певними інтересами. У кожному політичному проекті завжди існує множина конкурентних означень усіх цих елементів, і перемога якоїсь із версій — це встановлення тимчасової гегемонії, тобто певних владних стосунків, а не «торжество правди» чи «історичної справедливості», як це часто бачать ті, хто гегемонію встановлює. Коли ми говоримо про те, що таке фемінізм, хто може називатися феміністкою, а хто ні, ми розкреслюємо політичне поле, проводимо на ньому лінії між нами, противниками і ворогами в боротьбі за гегемонію. Коли ми сперечаємося з друзями про вродженість і сконструйованість гендерних відмінностей, про права та обов’язки жінок і чоловіків, ми докладаємося до того, як завтра визначатимуть, хто такі жінки й чоловіки та як вони діятимуть у суспільстві. Ми буквально весь час займаємося політикою. І коли я пишу ці рядки, це теж певна артикуляція, націлена на певні політичні наслідки (самоусвідомлення себе як політичних суб’єктів тими, хто це читає). Однак значення, які ми боронимо, ніколи не є результатом винятково раціонального переконання, і ми їх не сприймаємо лише як одні серед багатьох інших. Для нас наші версії демократії, фемінізму чи будь-чого, до чого ми прихильні, особливі, справжні, вартісні, бо у нас є до них емоційна прив’язаність. І це, як на мене, найважливіший висновок для феміністичної політики, що його можна винести з міркувань Муфф про політичну дію. Щоб люди прийняли інші цінності, мало їх просто раціонально переконати, — в них має перелаштуватися вся емоційна конфігурація: треба, щоб вони полюбили інше, навчилися отримувати задоволення від іншого, часом від того, що досі викликало в них жах і обурення. Саме тому, мабуть, суспільне ставлення до гендерної рівності змінюється так повільно. Однак вона відбувається.

Література:

Laclau E., Mouffe C. Hegemony and socialist strategy: towards a radical democratic politics. — London, New York: Verso, 2011.

Mouffe C. The return of the political. — Verso, 1993

Mouffe C. On the political. — Psychology Press, 2005.

Mouffe C. Agonistics: Thinking the World Politically. — Verso, 2013.

Mouffe C. In defence of left-wing populism // The Conversation. — 2016. — April 29. — Retrieved from: http://theconversation.com/in-defence-of-left-wing-populism-55869

Mouffe C. For a Left Populism. — London ; New York: Verso, 2018

Джерела фото:

https://www.gosee.us/image/732501/news/28751

https://blogs.elconfidencial.com/elecciones-generales/notebook-de-campana/2016-06-13/podemos-populismo-pablo-iglesias-chantal-mouffe_1215964/

 

[1] Найбільша кількість цитувань за даними Google Scholar.

19 грудня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Індекс глобального гендерного розриву: підсумки 2018 року і провал України
Як швидко емансипується світ? Ми дедалі частіше чуємо про гендерну рівність із вуст зірок шоу-бізнесу і провідних політиків (навіть від президента Порошенка), але статистика засвідчує іншу картину. Економістка Любов Жарова проаналізувала Global Gender Gap Index — статистику від престижного Всесвітнього економічного форуму в Давосі. У політиці до рівності бракує ще більше як 70 %! Читайте детально про показники і їх тлумачення в статті.
«Хто їм не дає?»: усе про перешкоди для жінок у політиці
«Так будь ласка! Хто їм не дає?» — такі заяви часто можна почути і від чоловіків у владі, і від інших громадян. Ідеться про участь жінок у політиці. Якщо розбиратися в деталях, виявиться, що жінки стикаються з безліччю перешкод, які геть не знайомі чоловікам. Тут і суспільні упередження, і більша зайнятість по догляду за дітьми, і менші фінансові ресурси, і високий рівень насильства й агресії. І так складний політичний шлях для жінок ще в багато разів ускладнюється. Що з цим можна зробити і, головне, навіщо? Крім пропорційного представництва інтересів жінок (54 % населення), збільшення кількості жінок у політиці істотно покращує економічну ситуацію. Як, чому і як цього досягти — у статті докторки економічних наук Любові Жарової.
Жінки безвладні і жінки при владі в літературі
Не всі літературні і фольклорні героїні мріють вийти заміж. Є й ті, кому трон миліший. Ця стаття — про жінок і владу: як це бачать письменники і що про це думають письменниці.