26 вересня, 2017

Реакція українських письменників і письменниць на флешмоб #яНеБоюсьСказати

27 лютого 2017
Олена Миславець
Авторка низки статей на теми гендеру та міграції, лауреатка Всеукраїнського конкурсу з політологічних наук, співорганізаторка акції «Поділись знанням-принеси книгу для дитини» (збір підручників для дітей з малозабезпечених родин).
Чоловіки і жінки у тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати. Літераторки і літератори — одні з тих, хто підсумовує і ретранслює сучасні уявлення народу про себе. Наскільки чутливими до питання насильства виявилися ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?

Реакція українських письменників і письменниць на флешмоб #яНеБоюсьСказати

У 1999 році Генеральна асамблея ООН постановила відзначати 25 листопада Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Боротьба з гендерною дискримінацією та розширення прав і можливостей жінок привели до парадоксальних наслідків — ми дедалі частіше чуємо про різні прояви насильства і дискримінації. Коли впала завіса мовчання, новини про торгівлю жінками і сексуальне рабство в місцях воєнних конфліктів, петиції голлівудських актрис про дискримінацію за доходами та багатотисячні флешмоби знову й знову нагадують нам, що насильство багатолике і цю проблему ще рано знімати з порядку денного.

Часто можна почути, що в Україні роль жінки не зводилася до беззастережного підпорядкування, навпаки, «чоловік — голова, а жінка — шия». Та водночас прислів’я «Жінка бита, бо хата не мита», «Небита жінка —  як коса неклепана», «Люби, як душу, а тряси, як грушу», «Б’є, отже, любить» — вагома частина словесного побуту і культурної норми, яку поділяють і чоловіки, і жінки.

За даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27 % жінок уважають проявом насильства образи, 32 % — приниження, 49 % — побої, 56 % — зґвалтування [1]. У зв’язку з цим виникає логічне питання: який вигляд має насильство над жінками в Україні сьогодні? І, згідно з цифрами, чи можемо ми зробити висновок, що зґвалтувати жінку — це злочин, а побити і образити її можна, бо для неї самої це прийнятно?

Відповідь на цю гостру полеміку дали самі українці. Жінки і чоловіки в тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати.

Будь-яке спірне, гостре суспільне питання ніколи не матиме однозначну реакцію. Одні поділилися своїми історіями, інші висловили підтримку і заявили про переосмислення, треті засудили за спекуляцію на складній темі з метою самопіару.

У сучасному суспільстві для закріплення і відтворення культурної норми особливе значення має письмове слово. Колись таку культуротворчу роль виконував фольклор — вище я наводила народні прислів’я про насилля над жінками. Літератори і літераторки — одні з тих, хто творить сьогодні культурну норму, транслює сучасні уявлення народу про себе. На відміну від журналістів і журналісток, людей науки чи законотворців, у письменниць і письменників більша свобода висловлювання, та чи усвідомлюють вони свою відповідальність? Наскільки чутливими до питання насильства виявилися українські поети й поетеси, авторки й автори прозових творів — ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?

Для початку хочеться відзначити тих, для кого ця акція стала особистим одкровенням, можливістю поділитися своїми переживаннями і трагедіями. Показовий момент полягає в тому, що підтримка #яНеБоюсьСказати в цих історіях вилилася не тільки в індивідуальні сповіді, а й захопила важливі соціальні та політичні теми, як-от насильство і війна, насильство в сім’ї, вседозволеність у правоохоронних органах і багато іншого.

У цьому контексті постає й історія Олени Герасим’юк, поетеси й громадської активістки.

«Одного разу треба було занести заяву у відділок, підписати якусь хрінь. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “Вашей мамє зять нє нужен?”, поржав і пішов до сейфу діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, закрив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати (“Та не спіши, куда вона дінеться, я двері закрив”). Слідчий ходив кімнатою і розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити».

«Кілька років я потерпала від домашнього насильства — фізичного та психологічного. Тривале знущання, фізичне виснаження, секс, після якого кілька днів боляче ходити (яке це насильство, ви ж зустрічаєтесь!), обмеження моєї фінансової свободи (забороняв влаштовуватись на роботу, яка йому не подобалась, одного разу навіть порвав мій гонорар за статтю і намагався запхати порвані купюри мені до рота), постійні приниження, проганяння з дому... залякування, контроль, який чергується з повним ігнором і різкими проявами любові, які ти щоразу трактуєш однаково: все в порядку! Якщо є оця дрібна любов, значить, все в порядку!..» [2].

Олена Стяжкіна, українська журналістка, письменниця:

«Я не боюсь сказати. Майже не боюсь.

Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота — це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається — аж до крові й кісток — моє колись щасливе місто», — Олена Стяжкіна для DW [3].

Проблему насилля під час війни, а саме сексуального рабства в Слов’янську, порушила Оксана Забужко.

«яНеБоюсьСказатиПроСлов’янськ.

Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?

Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію», — написала вона у Facebook [4].

Вікторія Амеліна, українська письменниця:

«Я люблю вас тепер ще більше: і тих, хто не побоявся, і тих, хто досі боїться, і тих, хто думає, що мовчанкою береже нас від чогось надто страшного, і тих, хто знаходить слова підтримки, і тих, хто мовчки ставить свій лайк, і тих, хто більше не може навіть читати все це. Мені, здається, 15. Машина з п’яними хлопцями ганяє мене темними вулицями, мов дичину. На мені біла куртка — я в темряві добра здобич. Мисливці сміються. Коли я ховаюся в порожній тролейбус, один з них заходить мені пояснити: ти поїдеш із нами, точно, бо ми так вирішили. Ні, не хвилюйтеся, вони не впіймають мене. Ніколи» [5].

Однак чи не найбільше дискусій в українському сегменті Facebook викликали негативні відгуки.

Критично поставився до флешмобу #яНеБоюсьСказати український поет Олександр Ірванець.

«Тут чудова Олена Савінова дещо поясняє. Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов’язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних травм, забоїв і стигм» [6].

«У мене склалося враження, що майбутнім ступенем відвертості на ФБ буде пощення всраних трусів, а під фотами співчутливі коменти: розумію тебе, поділяю твій біль...» [7].

«Ти морожено вкусне купив тоді,

І заставив мене лизати.

І текло солодке по бороді.

Янебоюсьсказати», — написав він навіть вірш [6].

Реакцією на цей допис стали не лише закиди у несвоєчасності і неадекватності такого «жарту», а й звинувачення самого Ірванця в тому, що він теж був персонажем чиїхось історій, написаних під тегом #яНеБоюсьСказати.

Уже за два дні поет написав:

«Перепрошую саме за свою маскулінну товстошкірість — я мусив передбачити, що у жінок подібні враження аж ніяк не веселі... Недооцінив силу слова, так його й перетак» [8].

Не менш прямолінійно висловилися брати Капранови, котрі відзначили популістський характер флешмобу й охарактеризували його тему як «лайно»:

«Потелефонували з ТСН 1+1, запрошують у новини прокоментувати істеричний флешмоб. Коли вийшла “Забудь-річка”, вони не запрошували, коли на Дні Києва була літсцена, їм було пофіг, щойно запахло лайном — вони прилетіли. Довелося зізнатися, що ми нікого не ґвалтували і не є головними героями зазначеної акції» [9].

Підтримав колег по цеху прозаїк Андрій Кокотюха.

«Я не боюся сказати. За дівчатами в шкільній роздягальні не підглядав. Жодної спроби зґвалтування не вчинив. На пляжах не дрочив. Шланга в парку не показував. У ліфтах нікого не підстерігав. Хоча — да, порнофільми дивився і Хастлер читав. От же ж я сволоч!» [10].

Неоднозначний допис з порушеної теми залишив Юрій Винничук:

«Новий флешмоб мене зворушив. Згадав, як був немовлям, і навіть те, що тоді думав. З’явилося нестримне бажання знову припасти до цілющого джерела. Як писав московський поет 18 ст. “О женщина, о мать! Позволь себя лобзать!”» [19].

Цю чоловічу компанію розбавила жінка, яка не просто поділяла думки цитованих авторів, — її активно цитували двоє згаданих письменників як «правильну жіночу реакцію» на цей флешмоб. Дописи на персональних сторінках у Facebook Юрія Винничука («Отак пишуть мої круті учениці. Вчіться» [12]) й Андрія Кокотюхи («Якби це написав я, феміністки скинулися б, як панни у фільмі “Непрощенний”, аби мене спершу вбили, потім відрізали єство. Підпишуся під усім тут» [11]) не могли не привернути уваги до того, що думає в авторському блозі Олена Концевич про #яНеБоюсьСказати: «Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи». Флешмоб для Концевич — «типовий приклад анонімного (дякувати комп’ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з’їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що “50 відтінків сірого” — не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться» [13].

Серед інших реакцій — свідчення відгуку, переосмислення, зміни тощо. Багато чоловіків і жінок відкрили для себе питання насильства з нового боку, читаючи історії, вони змогли не тільки усвідомити масштаби проблеми, а й переоцінити власні стандарти, як-от прозаїк Артем Чапай:

«Оце, почитавши #яНеБоюсьСказати, нарешті усвідомив МАСШТАБ і зрозумів, чого це з таким милим та інтелігентним мною кілька разів явно відмовлялися їхати в ліфті жінки, наприклад, тепер понятно» [14].

«Найбільше вражає “буденність” отого всього. Вже кілька разів жінки розповідали, як вони були дітьми і як мінімум оці вічні фетишисти чи ексгібіціоністи, як максимум — описане в пості, усе те, що якось проходить повз більшість хлопчиків...» [15].

Отар Довженко, український журналіст і письменник:

«Багато хто дивується масштабам #яНеБоюсьСказати — що сексуального насильства навколо нас так багато. Я знав, мені як істоті не надто маскулінній і взагалі неплотоядній жінки часто довіряли і розповідали. Добре, що тепер будуть знати й інші.

Головний момент, про який варто замислитися, — щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність — це ставлення до жінки як до речі, і що треба проявляти “ініціативу”, бо жінкам це подобається, і ще багато подібних фігонь. Вбили в голову не тільки чоловікам, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План мінімум для кожної порядної людини — не бути такою і не дати своїй дитині такою вирости» [16].

Йому вторить український поет Марк Оплачко:

«Просто почитайте і полайкайте записи з хештегом #яНеБоюсьСказати. Нарешті українці знайшли спосіб саморефлексувати та знайти людей, які мали проблеми із сексуальним насиллям чи іншими важкими психологічними травмами» [17].

Підсумовуючи викладене, хочеться зазначити, що в добу інтернету кожен наш допис, кожен коментар і перепост, підкреслюючи нашу індивідуальність, назавжди залишаються в історії, яка характеризуватиме нас і після того, як новий контент поглине наші сторінки. Українські письменники і письменниці зреагували дуже по-різному. Наведені вище цитати демонструють осуд, іронію, зневагу, бажання дистанціюватися, знецінити страждання іншої групи людей і водночас емпатію, відвагу проговорити власні досвіди, соціально-критичний аналіз, бажання допомагати, готовність змінюватися самим і змінювати суспільство.

У сучасній публіцистиці часто зустрічаємо метафору двох Україн, межа між якими пролягає не по осі Схід–Захід, а в головах людей, і визначається їх розумінням суті демократичних змін та готовністю ці зміни втілювати. Одна з сутнісних рис демократії — увага до досвіду інших, уміння почути про потреби різних груп людей і їх забезпечити. Сексуального й гендерного насильства у нашому суспільстві зазнають переважно жінки, і говорити про це — неодмінний перший крок до зміни ситуації. Хто і як почули ці історії? Не хотілося б розставляти акценти так очевидно і ділити письменників на різні «табори», адже при цьому неможливо уникнути суб’єктивних суджень. Тому закінчимо цитатою української письменниці Тані Малярчук, яка втілила свої думки з приводу #яНеБоюсьСказати у чудовий і, без сумніву, повчальний текст:

«Хто кого б’є, той того любить, — додала вона раптом, і її слова застрягли мені в горлі, ніби кістка. Не існує гіршої української приказки, ніж ця. Ґвалтівники й розбійники менш страшні, бо їхня зла дія свідома. Ґвалтуючи і нападаючи на іншого/іншу, вони знають, що чинять злочин, за який, якщо будуть піймані, будуть покарані. Але скільки насильства навкруги і всередині, яке чинять, будучи переконаними, що це любов» [18].

Список використаних джерел:

  1. Щороку в Україні від домашнього насильства помирають близько 15 тисяч жінок [Електронний ресурс]. 
  2. Олена Герасим’юк [Електронний ресурс]. 
  3. Олена Стяжкіна: Я не боюсь сказати. Майже не боюсь [Електронний ресурс]. 
  4. Оксана Забужко [Електронний ресурс]. 
  5. Вікторія Амеліна [Електронний ресурс]. 
  6. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
  7. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
  8. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
  9. Брати Капранови [Електронний ресурс]. 
  10.  Андрій Кокотюха [Електронний ресурс]. 
  11. Андрій Кокотюха [Електронний ресурс]. 
  12.  Юрій Винничук [Електронний ресурс]. 
  13.  Олена Концевич. Я не боюсь сказати. А треба? [Електронний ресурс]. 
  14.  Артем Чапай [Електронний ресурс]. 
  15.  Артем Чапай [Електронний ресурс].
  16.  Отар Довженко [Електронний ресурс]. 
  17.  Марк Оплачко [Електронний ресурс]. 
  18.  Таня Малярчук. Хто кого б’є, той того любить. [Електронний ресурс]. 
  19. Юрій Винничук. [Електронний ресурс]. 
27 лютого 2017
Репліки Спільноти

Наведений віршик Ірванця мені бринів у вухах ще декілька місяців потому. І я плакала, як його згадувала. Тригерний віршик, з натяком на згвалтування з примусом до орального сексу. Навіть якби цей натяк був випадковим, це б нічого не змінювало – віршик вкарбовується в пам'ять, глузування з травматичн ...

Усі статті теми
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі
Українська література має імідж нуднуватих текстів про страждання, де фігурують безталанні красуні, а чоловіки їм трапляються або непорядні, або безхарактерні. При ближчому розгляді у нашій класиці і сучасній літературі багато крові, зла, помсти, і часто насильство має виразний гендерний відтінок.
Валентина Петрова: «Мені складно розділити поняття “жінка” та “об’єкт насильства”»
Чесно про мистецтво, буття жінкою, буття художницею, насильство і чоловіків. Фрагменти інтерв’ю з художницею, зробленого під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives européennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17.
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»
«ПРОти НАСильства» — книжка, у якій новели десятьох українських письменниць і письменників про насильство доповнено психологічними коментарями і законодавчою інформацією. Чого очікувати від збірки та наскільки вдало реалізовано проект — читайте в рецензії.