Тисячолітній шлях до виборчого права: які владні повноваження мали жінки в Україні з Х по ХХ сторіччя?

Шістдесяті роки ХХ століття принесли не лише другу хвилю феміністичного руху і контрацептиви, які дозволили жінкам самостійно контролювати народжуваність, — у цей час чи не вперше було піддано сумніву біологічний детермінізм (суть якого добре демонструє відомий вислів Фрейда «Анатомія — це доля»).

На соціальний детермінізм звернув увагу Толкотт Парсонс: наш світ більше «сконструйовано» людьми, ніж визначено природою. Здавалося б, як це стосується історії, сенс якої — зберігати пам’ять про минуле? Проте історія, як і будь-яка інша галузь знання, покликана конструювати сучасність.

Ми більше звикли до інших функцій історії — запобігати помилкам минулого, обслуговувати владу, вибілюючи «своїх» і очорнюючи «чужих» тощо. Чи працює це із жіночою історією? Саме за допомогою історичної науки владні еліти дістають зі скриньки історичних знань приклади поодиноких героїнь, зручні в поточній політичній ситуації, або факти важкої жіночої долі при попередньому режимі, або й просто вживають історію як аргумент на користь «природного» й «неуникненного» підпорядкування жінок чоловікам. Спробуємо розібратися з історією жіночої влади в Україні від найдавніших часів до сьогодні та подивимося, де історичні факти, а де міфи, вигадані для збереження патріархального статус-кво.

Чи був на території України матріархат?

Головний опозиціонер влади в багатьох країнах світу Фрідріх Енгельс (1820–1895) «вкинув» термін «матріархат» у найширше обговорення. Насправді не він перший (його надзвичайно поширена в СРСР праця «Походження родини, приватної власності і держави»^[1] побачила світ 1884 року, а праця засновника соціал-демократичної партії Німеччини Августа Бебеля «Жінка і соціалізм» — 1879 року). А проте головна ідея обох звучить так: «У ті часи казали matrimonium замість patrimonium, materfamilias замість paterfamilias. [...] Як попередні родинні форми, так і рід засновувалися на спільності майна, тобто на комуністичному способі ведення господарства. [...] Визнання материнського права означало комунізм, рівність усіх; поява батьківського права означала панування приватної власності і водночас пригнічення і поневолення жінки»^[2].

Автор: невідомий - Jastrow (2006), Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=1302889

Це писали ліві політики, для кого капіталізм (ринкові відносини) — найзапекліший ворог, хоча самі вони були капіталістами (підприємцями). І от ці радикально виражені внутрішні й зовнішні протиріччя породили яскраву мішанину «матріархату» й «комунізму», яку протягом 70 років існування Радянського Союзу історики(ні) не мали права критично аналізувати. Навіть у популярній радянській кінокомедії «Девчата» (1962) головна героїня згадувала про чудові часи матріархату, коли жінки керували чоловіками.

Та чи був матріархат на нашій планеті і на території України зокрема? Забігаючи наперед, одразу скажу: не було! Почасти провину за створення цього міфу слід покласти на Енгельса й Бебеля, але вони обидва спиралися на відому тоді книжку Льюїса Генрі Моргана «Стародавнє суспільство» (1877)^[3]. Американський антрополог, своєю чергою, взяв за основу дослідження фахівця з античного права швейцарця Йоганна Якоба Баховена «Материнське право» (1861). У ході цих запозичень і перекладів сталася термінологічна помилка, яку першою помітила вже в другій половині ХХ століття німецька фемінологиня Heath Wonder. Сенс теорії матріархату був у матрилінійній передачі влади й ресурсів (по материнській лінії), бо встановити батька в первісному суспільстві було надто важко, проте це не означало владу жінки, адже головними розпорядниками ресурсів були її брати. Залишки цієї системи ми знаходимо в пізніші часи, в історії про дядька й небожа саме по материнській лінії, як славнозвісний Добриня (Низкинич), воєвода Володимира Великого, брат його матері Малуші.

Інший міф-доказ існування матріархату на території України — легенда про амазонок. Тут знову спливає Баховен, який не тільки вірив у цю легенду, а й уважав її універсальним явищем суспільного минулого. Сучасні її адепт(к)и як головний аргумент висувають могили жінок зі зброєю, але такі поховання поодинокі серед чоловічих. Утім, на жаль чи на щастя, це лише легенда. Як зазначає російська історикиня Алла Котіна, «...це похідна ще з мінойської давнини “жіноча” традиція, яка маркує кордон ойкумени, кордон космосу і хаосу, де “живуть” жінки-войовниці, носії руйнівного початку; це “світ навпаки”. Мірою розширення давньогрецького світу відбувається “перенесення” амазонок на далекі і ще дальші племена, які потрапляють у поле зору греків. При цьому сюжетний бік міфологічних подій грає другорядну роль»^[4]. Тобто насправді амазонки — це не історичний факт, а така собі гендерна страшилка, яку придумали давні греки. А ми просто живемо на території, яка колись для давніх греків була краєм світу, що його населяли дикуни і дивні жінки.

Міф про Берегиню

Тепер розгляньмо період ще не український, але вже східнослов’янський — дохристиянську добу, тобто до 988 року. Доти на цих землях панівною релігією було язичництво (поганство, багатобожжя), і в цьому пантеоні богів фантазери вгледіли богиню Берегиню та зробили з неї символ «споконвічної матріархальності» українського суспільства. З археологічними джерелами важко: чомусь за матеріал для ідолів (божеств) брали не залізо чи камінь, а переважно дерево, тому вони банально не могли дожити до наших днів, навіть якщо їх не спалили конкуренти-християни. Першу письмову згадку про Берегиню знаходимо аж у тексті XIV–XV століть під назвою «Слова святого Григорія»: «Греки роблять жертвоприношення грому і блискавиці і Вилу, богу вавилонському, якого побив Данило пророк; тим самим богам требу кладуть і творять і словенський люд — Вилам і Мокоші, Диві, Перуну, Хорсу, Роду й рожаниці, упирям і берегиням та Переплуту, — і по колу п’ють на його честь з рогів...»^[5]. Українська історикиня Юлія Буйських дуже детально пояснює у своїй статті, що це за текст, як можна інтерпретувати «берегинь», кому й навіщо знадобилося робити з них український жіночий символ тощо^[6]. Якщо коротко, цей образ набрав значення тільки тепер: ні в добу Київської Русі, ні в часи Козаччини, ні в ХІХ столітті вона/вони не мали жодного значення і їх ніхто не згадував.

Феміністка-історикиня Оксана Кісь пише: «Попри очевидну штучність та еклектичність образу Берегині (що містить фрагменти архаїчних язичницьких жіночих культів і матріархатного міфу, елементи християнського культу Богородиці, окремі фольклорні мотиви й риси літературних персонажів), він розглядається як автентичний, одвічний, позачасовий і позаісторичний, як втілення самої ідеї істинної жіночності для українки»^[7]. І це вже наша реальність, яку треба долати просвітництвом, бо міф не можна просто знищити, утворивши на його місці порожнечу.

Влада у жінок князівської доби. Княгині і їхній вплив

Ми більше знаємо про життя жінок після появи писемності. У Київській Русі поступово формувалися гендерні норми, доволі специфічні, як на наш сучасний погляд, і схожі радше на «Гру престолів». Для автора «Повісті времʼяних літ» «напоряднішим» племенем були поляни (на території яких він і проживав): «Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родичів те], що за неї дадуть»^[8].

Фрагмет фрески із зображенням київського іподрому. Ярослав Мудрий та Ірина спостерігають за рістаніями. 
За іншою версією - Костянтин VII Порфірогенет і княгиня Ольга в 955 році на константинопольському іподромі (Софія Київська)

За якою схемою видавали заміж княгиню Ольгу (Helga), ми навряд чи колись дізнаємося, як і про її походження, адже історики(ні) досі про це сперечаються і вичерпних доказів у жодної версії немає. А проте ще за життя її чоловіка князя Ігоря в другій русько-візантійській угоді 945 року серед послів і купців (серед яких і сам Ігор та його син Святослав) фігурують посол «Іскусев — Ольги княгині», і посол «Шигоберн — Сфандри, жони Улібової». Ще якісь можливі «жіночі маркери» важко вирізнити в довжелезному списку скандинавських імен^[9]. Утім, це вже немало, важливіше встановити, посилати власних послів — це норма для полян чи для скандинавів (варягів, норманів і навіть русів як одного зі скандинавських племен). Дальша історія княгині Ольги, вдови і регентки при синові Святославові, доводить, що влада жінки в Х столітті щонайменше була прийнятною як для дружини (князівського війська варязького походження), так і для слов’янських племен, які платили данину. Принаймні офіційно Ольга правила з 945 до 962 року, напевно, в цьому не останню роль відіграв її характер, бо іншої княгині-правительки в історії Київської Русі немає, ще й такої, щоб її авторитет визнавали впливові сусіди. У 957 році Ольга із сином відвідали Константинополь^[10], імператор Костянтин VII Багрянородний згадує їх у своїй книзі як «ігемона й архонтесу Русі». До речі, для Візантії офіційний прийом жінки був цілком звичним: імперією правила не одна регентка і тут був чітко прописаний церемоніал (на відміну від світової дипломатії 1920-х років, коли з’явилися перші жінки-дипломатки).

Український історик Дмитро Гордієнко стверджує, що «...в першій половині Х ст. про Київ можна говорити лише як про торгову факторію, збірний пункт руських караванів, які вирушали в Константинополь. Лише в часи княгині Ольги простежується перетворення факторії на місто — політичний центр нового державного утворення. Тому щодо першої половини Х ст. правомірно говорити про відносини саме Києва, а не Русі, з Константинополем»^[11]. До слова, того ж таки 957 року Ольга прийняла християнство; за візантійськими традиціями, з купелі її могла приймати лише жінка, тому хрещеною матір’ю княгині стала дружина Константина Олена Лакапін, від неї походить і православне ім’я новоохрещеної Олена.

У «Повісті врем’яних літ» дещо інакше описано цю подію, але ж літописець жив більше як через сто років після неї і навряд чи збирався бути її біографом. Він вигадав і ще одна суперечливу легенду про Ольгу — як вона нібито помстилася древлянам за смерть чоловіка. По-перше, самих древлян представлено дуже «негативно»: «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води»^[12], — хоча такі самі «жахіття» і язичницькі ритуали радимичів, в’ятичів, сіверян, кривичів автора не лякали. Інших письмових згадок про «три помсти» немає, у візантійських джерелах є тільки історія про кару на смерть Ігоря під Іскоростенем через надмірну жадність.

Ті часи мали багато контроверсійних явищ. З одного боку, ще існували соціальні ліфти, скажімо, Володимир Великий, син князя Святослава й наложниці, мав офіційний статус онука княгині Ольги. З іншого боку, до Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода, сваталися одразу три Святославові сини: Олега, якому віддали перевагу, вбив старший брат Ярополк, який прагнув Рогнідиної руки для династичного шлюбу, адже в нього вже була наложниця грецька черниця Юлія. Володимир, скориставшись моментом, захопив Полоцьк, і як переможець «узяв» за дружину Рогніду (є навіть версія, що це було зґвалтування в присутності батька і матері), а її батька і братів убили. Мати, напевно, залишилася в живих — це такий маргінальний привілей жінок. Коли згодом Володимир убив старшого брата, київського князя Ярополка, то забрав вагітну Юлію собі в наложниці. Сьогодні це в голову не вкладається, а тоді це характеризувало князя позитивно, адже він узяв на себе відповідальність їх утримувати, врятував від голодної смерті. Тим часом Рогніду після невдалого замаху на Володимира вислали в Полоцьку землю, де вона, як і Ольга, стала регенткою при неповнолітньому синові Ізяславі у 988–997 роках, після того постриглася в черниці і через три роки померла.

Чи солодко було княгиням і королевам у той час? Славнозвісна Анна Ярославна здобула високий статус не в нашій землі, тому це «фемінні радощі» Франції. Перед тим їй довелося побути товаром, хай навіть елітним, та навряд чи їй від цього було легше. Привабливіше складалася доля, хоч як це дивно, у вдовиць, щоправда, влади рівня Ольги нікому вже досягти не вдавалося, бо надто багато підростало спадкоємців. Анна Половчанка, вдова без спадкоємця, 1097 року разом з митрополитом брала участь у переговорах, невдовзі стала черницею в Янчиному монастирі, який збудував її чоловік для дочки і де була перша на Русі жіноча школа з вишивальною майстернею. Марія Васильківна теж уславилася наприкінці ХІІ століття як впливова київська княгиня. Однак усі вони до правоздатності на державному рівні прийшли через династичні шлюби, які часто виступали гарантією примирення між запеклими ворогами.

Права і право: від «Руської правди» до Запорозької Січі

Селянське звичаєве право — це не щось унікальне, класове, просто з часом правове життя різних соціальних груп населення стало більш упорядкованим, регламентованим відповідно до історичних обставин. У первісних редакціях «Руської правди» це презентація слабкої влади князя, у нових сплесках звичаєвого права або «гендерних винятків» (збільшення прав жіноцтва) в XV–XVII століттях це, за влучним коментарем Наталії Яковенко, слабка церква. За часів Ярослава Мудрого або його синів норми звичаєвого права було зведено в документ, відомий під назвою «Руська правда» (ХІ ст.), який суттєво вплинув і на «Судебник» Казимира Ягеллончика (1468), і на Литовський статут (1529, 1566, 1588), і на «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Відтак є підстави говорити, що норми людського співіснування не надто змінювалися, особливо в традиційному і консервативному селянському середовищі.

Перші зміни зачепили жінок знатного роду (бояр і дружинників): якщо помирав батько, у якого не було синів, то дочки чи дочок звичаєве право не стосувалося, вона/вони ставали повновладними спадкоємицями батька (стаття 91)^[13], але кровна помста (поки вона ще дозволялася) могла бути тільки за чоловіка і від чоловіка (крайня лінія родичання — небіж з боку брата), тобто існувала патрілінійність влади. В інших випадках спадок ділили між синами або ж він відходив князю, але незаміжніх дівчат спадкоємець чи спадкоємці в кожному разі мали забезпечити приданим. Материнське придане, своєю чергою, — це єдине, що переходило і ділилося за примхою жінки без жодних правил; якщо заповіту не існувало, воно діставалося тому, хто доглядав жінку (статті 99–105), це могла бути дочка (стаття 106). Батьківське подвір’я неподільно передавалося синові (стаття 100).

Чи регламентувалася сфера сексу? Є статті 67 і 68 про бороду і про зуб — яка кара чекає за їх пошкодження, а от статті про зґвалтування немає, хоча ще 1780 р. до н. е. такі питання, скажімо, вже турбували вавилонян^[14]. У «Руській правді» взагалі немає законів про шлюб, взаємини між чоловіком і жінкою (є лише одна така стаття 98: «Якщо залишаться у будь-якого чоловіка діти від рабині, то вони в спадку не беруть участі, але отримують разом з матір’ю свободу»). З документа дізнаємося також, що жінка вільно могла обирати, залишатися їй удовою чи вдруге виходити заміж, адже суворо контролювалося тільки, щоб спадок батька залишився саме його дітям (стаття 99–106).

Доки на територію України прийшли західноєвропейські цехові правила, жінка однозначно мала право займатися ремеслом без жодних обмежень, як випливає з «Руської правди»: у статті 12 за вбивство належиться «за ремественика и за ремественицю, то 12 гривень» (в інших випадках теж за смерть жінки, кормилиці, рабині призначався такий самий штраф, як за смерть чоловіка, кормильця, холопа відповідно). У «Руській правді» немає доказів, щоб жінка в ті часи щось вирішувала на рівні громади, навіть жодного жіночого маркера в статтях про те, хто може свідчити в суді. Вважалося, що вона сама навіть красти не може — може тільки разом з дітьми допомагати чоловікові в цій ганебній справі.

У кінці ХVІ століття у представників вищих верств населення на території України накопичилися суттєві статки. Придане становило вже не тільки подушки й одяг, тому в судових паперах час від часу починають спливати справи про побиту дружину, про наміри братів покарати за це зятя. З’являються вдови, яких звинувачують у вбивстві чоловіка, тобто жінки в суспільстві стають більш дієздатними. Яскравий приклад — один із найбагатших волинських родів Гулевичів. Українська історикиня Наталя Старченко дослідила цілу історію: «На початку 1586 р. Федора Напольська у володимирському ґроді особисто визнала, що її чоловік, “верную жону свою зненавидевши, бивал”, вимагаючи, аби вона маєток першого чоловіка переписала на нього, тим самим скривдивши дітей від першого шлюбу. А коли не зміг добитися свого, почав спустошувати Брани, продавати речі й витрачати гроші, відібрав у неї дітей і віддав їх чужим людям, врешті, посадив її “в тяжкое везене” і тривалий час морив голодом»^[15]. Жінку кінець кінцем урятував брат, а король узяв її під опіку. Дотримання звичаєвого права щодо спадку далося дорогою ціною. Інша Гулевичівна — Галшка, яка теж удруге вийшла заміж, маючи тільки дочку від першого шлюбу, — за підтримки чоловіка з 1615 року стала однією з найвидатніших меценаток того часу. Особисту власність вона віддала на заснування Київського братського монастиря і школи, яка 1632 року перетворилася на Києво-Могилянську академію. Старченко доходить висновку: «Тож цілком очевидно, що становище жінки та її безпека в подружньому зв’язку значною мірою залежала від становища в шляхетській корпорації її батьківської родини та наявності розгалуженої мережі родичів і приятелів, готових виступити на її захист.

Галшка Гулевичівна

Важили і вибудувані самою жінкою комунікації»^[16]. Проте навіть такі великі статки і просвітницькі переконання могли гарантувати максимум домашню освіту. Серед випускників Острозької і Києво-Могилянської академій чи принаймні братських шкіл немає жодного жіночого імені.

За сто років ситуація кардинально не змінилася, хоч і відбулася зміна еліт. Неписьменна Анастасія Марківна Скоропадська, уроджена Маркович (1671–1729) — одна з найвідоміших жінок свого часу. До речі, і в неї, і в гетьмана Івана Скоропадського то був другий шлюб. Це про них склали приказку «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Перші свідчення про її «фактичне» керування знаходимо в російській історіографії: «за допомогою царя вона здійснила “нравственное и политическое объединение Великой и Малой России”»^[17]. Нагадаю, що це якраз період царювання Петра І. Іван Скоропадський був соратником «зрадника» Мазепи, але, мабуть, у російського самодержця не знайшлося іншої компромісної фігури для задуманої ліквідації козацької автономії. Головні «владні» досягнення гетьманші: отримання подарунків від старшин і російських сановників, часті поїздки в Москву і після смерті чоловіка, родичання через шлюб дочки з російськими графами Толстими (жениха вибрав сам цар), отримання у власність сіл, які належали скараним спільникам Мазепи. Проте суди з пасербицею після смерті чоловіка за маєтки, «жалувані царською грамотою ще до одруження», Настя Скоропадська програла.

Настя Скоропадська з Марковичів. Дружина гетьмана Івана Скоропадського.

З успадкуванням гетьманської булави не склалося, а в ті часи це був єдиний можливий гендерний ліфт; свідомо обрати чи призначити жінку на якусь посаду просто психологічно не могли, навіть при шалених талантах і прагненні влади у неї мало бути «легальне чоловіче» прикриття — чоловік, син... На думку українського історика Ігоря Сердюка, у середині ХVIII століття тільки в статусі вдови жінка могла бути домовласницею, мати маленький бізнес (роздрібну торгівлю). Однак удова члена цеху шевців, наприклад, могла гарантувати другому чоловікові лише пільги при вступі в цех — він не мусив робити «шедевр» — іспит, який ставав серйозною перешкодою в кар’єрі, але сама жінка в чоловічому цеху офіційно працювати не могла. «За чинними тоді в Гетьманщині нормами “Саксонського зерцала”, вдови “всехъ мастеровыхъ людей, которые питаються рукоделием имеют довольствоватся своею герадою но къ инструментамъ или къ верстатамъ принадлежащихъ к художеству касаться не должны”. Виняток стосувався ткаль, суконниць і речей, “которых муж не делалъ”»^[18].

Тепер спробуймо розібратися зі славетним українським «Андроном» — місцем, куди допускалися лише чоловіки. Протягом століть історики(ні) закликають українців пишатися козаками — чоловіками з доволі девіантною поведінкою (зловживають алкоголем, періодично з метою наживи роблять вилазки в Крим і Туреччину). Особливо підкреслюється, що жінкам на Січ було зась. Пошуковики в інтернеті на запит «жінка запорозька січ» видають одразу безліч посилань, де на підставі джерел детально «нищиться цей міф». Та якщо уважно придивитися, всі вони спираються на статтю запорізького історика Олександра Кривошия^[19]. Ті самі аргументи наводила історикиня Наталія Мірза-Авакянц у праці, опублікованій за сто років до того^[20]. І про отаманшу Настю, яка ховала свою жіночність під чоловічим одягом і голеною головою аж до смерті, і про звичай запорожців «інколи прощати злочинцеві, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж», і про те, що для керманичів робилися винятки... Ясна річ, важко довгий час зберігати «ідеальний» чоловічий або жіночий світ, бо як мінімум людські стосунки не обмежуються гетеросексуальністю. Утім, жінкам цілком вистачало занять і в зимівниках, розкиданих на сході і на півдні (сучасні Одещина, Миколаївщина), а для воїнської звитяги з Гетьманщини можна було й не виїздити: кримські татари далеко вглиб заходили, та й сусідів, котрі прагнули силою змінити кордони, вистачало (згадайте офіційний привід, через який Богдан Хмельницький поїхав на Січ і очолив визвольні змагання). Цілком можливо, що в українок у Дикому Полі з’явилися певні права й можливості, але тим із них, кому пощастило пережити татарські набіги, Руїну і переселення, не вдалося передати їх далі — публічна сфера була надто нетривкою.

ХІХ століття: освіта, наймана праця, суфражизм

Доба Просвітництва вважається дуже прогресивною — саме в цей час здобуває популярність ідея рівності. Та чи була ця рівність для всіх? Починаючи з XVIII століття, доступ до освіти стає важливим індикатором дискримінації. Порівняно з попередніми епохами остаточно закріплюється і формалізується поділ на «чоловічу» публічну й «жіночу» приватну сфери. Гендерна дискримінація формулюється на законодавчому рівні статтею 174 повного зібрання законів Російської імперії: «Після досягнення дітьми належного віку батьки дбають про призначення синів на службу або в промисли відповідно до їхнього стану та про видання дочок заміж». З відходом від натурального господарства і розвитком капіталізму поняття конкуренції поступово набирає значення в багатьох сферах життя, а розвиток техніки на виробництві ще більше актуалізує «освіту». Відбулися невеликі зрушення в розвитку жіночої освіти: засновуються інститути шляхетних дівчат, стає престижно наймати вчителів для навчання вдома. Проте це стосується лише маленької частини жіноцтва з привілейованих верств суспільства, ба і їх не вповні: імператрицею в Російській імперії могла стати селянка (як Марта Скавронська стала Катериною І), а студенткою університету не могла стати навіть дочка гетьмана чи представниця давнього й найбагатшого дворянського роду.

У добу Просвітництва в Україні (і в Російській, і в Австрійській імперіях) дівчатам із привілейованих класів відводилася роль дружини й матері з уміннями господині й добрими манерами. Більшість дівчат не знали не те що естетичного виховання, а й елементарної грамоти. Інспектор Охтирсько-Лебединської ділянки Харківського навчального округу відзначав у звіті непропорційне співвідношення дівчат і хлопців у закладах нижчої освіти: «Такий малий відсоток дівчат залежить головно від переконання, ніби письменність потрібна тільки хлопцям, а також через небажання матерів, бо дівчата — це найпотрібніші помічниці»^[21]. Однак чоловіки теж були не надто балувані: за даними перепису населення 1897 року, в 50 губерніях європейської Росії грамотність серед чоловіків становила 32 %, серед жінок — 13,7 %. В українських губерніях були ще нижчі показники, наприклад, на Харківщині це 25,9 % серед чоловіків і 8 % серед жінок.

Жінки платили ті самі податки, що й чоловіки, вдови вже мали право самостійно продовжувати справу чоловіків і навіть започатковувати власну. У 1848 році в Австро-Угорщині і 1861 року в Росії було скасовано кріпацтво, але жіноцтво й надалі залишалося поневоленим. Відсутність обов’язкової безкоштовної початкової освіти в часи бурхливого розвитку промисловості, банківської системи тощо катастрофічно звужувала можливості жіноцтва: максимум для панянок — працювати вчителькою в початковій школі, для селянок же існувала тільки «чорна робота». Унаслідок скасування кріпацтва відбувалася пекельна ломка всіх соціальних систем, щось на зразок розпаду СРСР. Змінився звичний стиль життя жінок, але стереотипи щодо них нікуди не зникли. Демографічний вибух призвів до скорочення земельних наділів, що їх громада періодично розподіляла тільки між особами чоловічої статі. Під час революції 1905 року в Російській імперії це спричинило так звані «бабські бунти» під гаслом «Не будемо відробляти за викуп землі — її на нас не ділять». Патріархальна система тріщала по швах, батько, у якого малолітні сини або тільки дочки, всупереч звичаєвому праву не просто відпускав, а сам відсилав незаміжніх дівчат на заробітки в місто або до нових землевласників-цукрозаводчиків. Навіть найбагатші дворяни далеко не всі змогли адаптуватися до нових ринкових правил, що казати про решту населення. З’явився соціальний клас «безприданниць» — це дочки без посагу, хоч і шляхетного походження, надто «неходовий товар», тож їх так само викинуло на ринок праці.

Відтак питання вищої освіти жінок було більше пов’язано з економічним виживанням, а не з модою на самореалізацію серед привілейованих панночок. Диплом з багатьох спеціальностей у Російській імперії гарантував широкий спектр благ — від збільшення зарплатні, надання статусу почесного громадянина, який звільняв від податків, пенсії аж до переселення за «межу осілості» для осіб єврейської національності.

Затятий опір держави жіночим мріям про освіту допоміг жіноцтву сконструювати свою громадську ідентичність, свої прагнення. В Австро-Угорщині Рейхсрат (парламент) пережив логічну для Європи трансформацію: від своєрідної ради при імператорі 1849 року до загального виборчого права (для чоловіків) 1896 року паралельно з дозволом створювати партії. Тут чоловіки реально усвідомлювали «загрозу» суфражизму. У Російській імперії безправні були всі, політичні партії заборонено, максимум, якого досягли під час революції 1905 року, дорівнював австрійському 1849 року, тому абсолютна більшість політичних рухів запросто вимагала «виборчих прав для жінок» у своїх офіційно незареєстрованих статутах. А жінки тим часом вступали в різноманітні товариства взаємодопомоги, створювали спочатку бюро для пошуку робити, потім з’ясовували, що в колежанчиної дитини проблеми з іноземною мовою — з’являлися платні заняття, які згодом переросли в жіночу гімназію, потім Вищі жіночі курси (альтернатива університетам, куди жінок не пускали), бо дівчатка ж ростуть. До речі, все це з історії Харківського Товариства взаємодопомоги працюючих жінок, а подібні були і в інших містах. Звісно, періодично їм набридало шукати слабкі місця в системі, в законодавстві, тому вони мусили сформулювати головну ідею першої хвилі фемінізму — жіночі виборчі права.

Ще наприкінці лютого 1905-го було офіційно засновано жіночу політичну організацію — Всеросійський союз рівноправ’я жінок (далі — СРЖ), на базі схожих губернських спілок^[22]. Харківське відділення СРЖ ще у травні 1904 року заснували членкині Харківського Товариства взаємодопомоги працюючих жінок. Щоб здобути політичні права, представниці СРЖ обрали тактику петицій із безліччю підписів на адресу багатьох урядовців Російської імперії. Суфражизм був не єдиною їхньою метою, жінки вимагали й інших ліберальних реформ, зокрема національної автономії.

У 1904 році на черговому Харківському земському повітовому зібранні на розгляд об’єднаної ревізійно-редакційної комісії було представлено Положення від 12 червня 1890 року і запропоновано внести певні зміни в норми, які визначають право участі в земських виборчих зібраннях. Ішлося про те, що раніше у жінок було тільки право давати доручення представляти інтереси своєму чоловікові, батькові, братові чи будь-кому іншому чоловічої статі. Жінки казали: «Невже російська жінка, яка здавна пліч-о-пліч зі своїми чоловіками, братами і синами енергійно боролася за права людини й громадянина, заслуговує тільки права давати доручення. Чи не настав час зректися забобонів і порушити питання про право на активну участь жінок у всіх справах земства, зокрема право обирати і самим бути обраними в гласні [депутатки]?» Такі заяви-звернення було надіслано до губернських земських з’їздів, повітових і т. д. в багатьох губерніях, але загальних змін не сталося, лише на межі 1907–1908 років намітилися маленькі зрушення: «Особи жіночої статі, які задовольняють вимоги, викладені в статтях 4 і 10, мають право особистої участі в земських виборчих зібраннях, але не можуть бути обрані в земські гласні». Тут бракує посилання

Аж до 1917 року через жорстку політику царату жіночі організації більше уваги приділяли громадським справам, ніж політиці: розширювалася мережа Вищих жіночих курсів, зокрема медичних, політехнічних, комерційних вишів, де не було обмежень для спільного навчання обох статей. Через брак кадрів чиновники мусили визнавати жіночі дипломи. Особливо це пришвидшилося з початком Першої світової війни, яка взагалі стала вікном можливостей для українок у Російській імперії, на відміну від Австро-Угорщини, де більше звертали уваги на сексистські сентименти.

Буремний початок ХХ століття: перші вибори жінок

Одразу після подій Лютневої революції 1917 року на адресу Тимчасового уряду надійшло кілька десятків вітальних телеграм з усіх куточків країни від жіночих організацій. Крім привітань, вони містили недвозначні сподівання, що «...загальне виборче право і всі інші громадянські права поширяться і на жінок-громадянок». Жіноча громадська енергія й не думала згасати: 4 (17) березня Всеросійська ліга рівноправності жінок (правонаступниця СРЖ) оголосила «Вимогу» IV Думі. У ній, зокрема, підкреслювалося: «В урочисті дні великого народного звільнення, гаряче переживаючи загальну радість, Російська ліга рівноправ’я жінок на свій превеликий подив не знайшла в програмі діяльності Тимчасового уряду згадки про усунення несправедливостей старого ладу, які пригнічували цілу половину населення Росії — російських жінок». Щоб уникнути непорозумінь, жінки вимагали в пункті 4 урядової програми до слів «запропоновано негайну підготовку скликання Установчих зборів на засадах загального рівного прямого й таємного голосування» додати «без різниці статі»; у пункті 3 до слів «скасування всіх обмежень станових, віросповідних і національних» додати «і всіх обмежень стосовно жінок».

Не дочекавшись змін, жінки через два тижні 19 березня (1 квітня) о 10:00 розпочали велику жіночу маніфестацію, у якій, за оцінками преси, взяли участь близько 40 000 осіб. Це був своєрідна урочиста хода до Державної Думи (Таврійського палацу) по відповідь на славнозвісну «Вимогу» 4 березня. Про цю акцію заздалегідь було попереджено всіх міністрів Тимчасового уряду, голову Державної Думи, Петроградський виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів. Очолювали маніфестацію видатна «народоволка» Віра Фігнер і голова Ради Ліги рівноправності жінок Поліксена Шишкіна-Явейн. Саме вони вступили в переговори спершу з головою Петроградського виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів Миколою Чхеїдзе, потім з головою Державної Думи Михайлом Родзянком, потім з головою Ради міністрів; перемовини тривали до пізнього вечора, досить непросто, але більшість на вулиці не розходилася. Під час розмови князь Георгій Львов усе-таки дав відповідь: «Тимчасовий уряд під словом “загальне” має на увазі поширення виборчого права на жінок». Наступного дня газети сповістили, що жінки здобули виборчі права явочним шляхом. У документі про вибори до Установчих зборів з’явився відповідний пункт.

19 березня(1 квітня) 1917 року Петроград маніфестація жінок

Ми однозначно можемо пишатися своїми попередницями: їхні голоси й авторитет у той момент були вагомими в усіх регіонах. Скажімо, в Харкові тодішній голова міської думи Дмитро Багалій отримав телеграму від голови Державної Думи Михайла Родзянка про те, що монархію повалено, 1 (15) березня 1917 року, і того ж таки вечора було проведено таємну нараду гласних, на якій ухвалили організувати міський комітет із гласних і представників громадських організацій. Уже на офіційному засіданні 9 (23) березня було фактично проголошено довибори, а на 19 березня (1 квітня) призначено перевибори міської думи. Постановили до запровадження Тимчасовим урядом «нового міського положення, відповідного вимогам життя, із широким залученням до участі в муніципальній діяльності всіх верств населення [...] клопотатися по телеграфу перед урядом [...] і про дозвіл Харківській міській думі ввести до складу своїх думських комісій у кількості, яку визначить Дума, тих кандидатів, яких укажуть місцеві громадські організації». Це уточнення важливе, адже Харківське товариство взаємодопомоги працюючих жінок на той момент було вельми авторитетною громадською організацією. До його складу входили Олександра Єфименко (історикиня, перша жінка-професорка, у 1905–1907 роках очолювала Товариство), Христина Данилівна Алчевська (легендарна педагогиня), Христина Олексіївна Алчевська (українська поетеса і педагогиня), В. Н. Бєлоконська (колишня народниця, відбула заслання в Сибіру, на І Жіночому з’їзді 1908 року обрана головою загального засідання, голова Товариства після Єфименко), а також родички чоловіків, які становили ділову й наукову еліту харківської громади (Е. А., О. К. та І. А. Гельферіх, В. П. Потебня, А. М. Сумцова, М. К. Міллер, Є. О. Анциферова, О. М. Грузінцева, Л. М. і Є. І. Осіпови, О. Ф. і Є. Ф. Рейнгард, Н. В. Трінклер та інші — усього майже тисяча членкинь). Про те, що Товариству не дадуть можливості ввести свою представницю в міську думу, не могло бути й мови.

26 квітня (10 травня) 1917 року на першому засіданні оновленої міської думи О. М. Десятова вже виступала від імені Товариства. Головний меседж її промови — «тверда надія на залучення жінок до справи будівництва нового муніципального життя». До органу самоврядування за іншими квотами ввійшли ще двоє жінок — А. Чаплигіна і М. І. Філіпова. Так харків’янки де-факто отримали активне й пасивне виборче право в березні 1917 року, тобто раніше за більшість у країні. Загальне виборче право було реалізовано тільки під час виборів до Установчих зборів, перше засідання яких відбулося 5 (18) січня 1918 року, а жительки Харкова за вісім місяців до того вже «отримали право участі з ухвальним голосом у засіданнях міської думи». 

Ще один дивовижний збіг: 19 березня (1 квітня) 1917 року ввечері жінки в Петрограді дотиснули всі три гілки влади, які діяли на той момент, і здобули активне й пасивне виборче право для жіноцтва всієї колишньої Російської імперії (крім Великого князівства Фінляндського, де воно вже діяло з 1905 року), а в обід того дня харків’янки де-факто вже користалися виборчим правом на виборах у міську думу за квотами від громадських організацій.

В інших українських губерніях таких змін в офіційних органах влади не відбулося, але в революційних Радах робітничих і солдатських депутатів скрізь були жінки, найчастіше представниці солдаток (у кого чоловіки на фронті) й учительських спілок. Слід згадати і чернігівський гендерний феномен: у філіях усіх політичних об’єднань (Братство тарасівців, Загальна українська організація) у цьому місті на межі ХІХ–ХХ століть обов’язково були жінки-членкині. У 1902–1903 роках філію Революційної української партії тут відновлювала К. Чайківська разом з іншими активістками, а напередодні 1917 року весь керівний склад Російської соціал-демократичної робітничої партії (майбутні більшовики) на Чернігівщині і чверть самої організації було фемінізовано^[23].

Центральна Рада — польський Сейм — радянські Ради

Як жінки користалися виборчим правом, що його так завзято виборювали, протягом ХХ століття? На цей процес упливали і політичні перипетії, і гендерні стереотипи, які руйнувалися дуже повільно.

Жінки УНР — першої української незалежної держави, яка існувала в 1917–1920 роках на території центральної, східної й південної України, — мали рівні з чоловіками юридичні права, закріплені в Конституції УНР (19 квітня 1918 року). У документі, зокрема, було сказано: «Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». Центральну Раду УНР, перший революційний парламент, було створено, а не обрано на підставі якогось законодавчого акту, як і більшість революційних органів того часу. Вона вважалася представницьким органом, бо до її складу було делеговано на паритетних засадах представників від низки українських політичних партій і громадських організацій. Серед них була 21 жінка (із 655 членів у серпні 1917 року). Заняття членкинь Центральної Ради відбивають гендерні уявлення про роль жінки. Марія Грушевська представляла просвітницькі організації Києва, Зінаїда Мірна — партію соціалістів-федералістів, Віра Нечаївська — жіночу громаду, Олімпіада Пащенко — педагогічне товариство, потім учительські організації. Валерія О’Коннор-Вілінська очолювала літературну секцію в Міністерстві культури, Софія Русова займалася освітньою діяльністю, Людмила Старицька-Черняхівська — літературною і театральною, Любов Яновська була письменницею. У Генеральному Секретаріаті (уряді УНР) не було жодної жінки^[24].

У міжвоєнній Польщі, до складу якої з 1919-го по 1939 рік входила Західна Україна, Конституція 1921 року підтвердила декрет 1918 року про виборчі ординації, згідно з якими активне й пасивне виборче право мав кожний повнолітній громадянин (21 рік) без різниці статі. Однак українська історикиня Оксана Маланчук-Рибак уточнює: «Але конституційні норми мали здебільшого декларативний характер. Дуже часто правові норми цивільного, трудового, карного права не були узгоджені зі статтями Конституції»^[25]. Тільки 1922 року вперше було реалізоване пасивне виборче право: до сейму обрали дев’ятьох, а до сенату трьох жінок, — жодна з них не позиціонувала себе як українку (русинку). Доволі скромні досягнення порівняно з «підросійською» Україною.

22–23 грудня 1921 року відбувся перший З’їзд українських жінок, який можна вважати установчим для Союзу українок. Прикметно, що польська поліція його розігнала, тож закінчувати з’їзд довелося підпільно. Не останню роль на з’їзді зіграли колишні діячки Центральної Ради — Софія Русова, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко й інші. Союз українок співпрацював з партією «Українське національно-демократичне обʼєднання». Очільниця організації Мілена Рудницька потрапила до сейму (1928–1935) за списками цієї партії, мала активну політичну кар’єру, брала участь у міжнародних місіях. Її колежанка і по Союзу, і по партії Олена Кисілевська теж була депутаткою парламенту (1929–1935). Союз українок ставив собі подвійну мету — покращувати становище жінок і водночас боронити національні права українського народу. Велику роль у цьому відводили політичному просвітництву: активістки навчали жінок, як і для чого їм користуватися виборчим правом.

Висуванки на керівну роботу на честь 8 березня 1935 року

У Радянській Україні було задекларовано рівність жінок і чоловіків. Жінки мали повні громадянські й політичні права, а емансипаційні ідеї становили вагомий складник комуністичної ідеології. Однак, попри активну політичну діяльність жінок у 1917–1920-х роках (згадаймо, наприклад, Олександру Коллонтай — одну з перших більшовицьких міністерок, яка згодом розвивала жіночий відділ при РКП(б) і стала однією з перших жінок-дипломаток у світі), досить швидко жіночу активність було формалізовано, зокрема через квоти для жінок у комсомолі, партії, радах різних рівнів — від сільрад і міськрад до вищих державних органів. Після встановлення в СРСР однопартійної системи політичне життя дедалі більше перетворювалося на фікцію. Кандидати і кандидатки у виборчих бюлетенях з’являлися після узгодження їх на всіх щаблях, балотування на наступні каденції залежало не від виборців, а від партійного комітету відповідного рівня. Вибори нагадували радше телесеріал, у якому показують «правильних» героїв, як-от знаменита трактористка Паша Ангеліна, яка з 1930-х років була делегаткою XVIII, XIX і XX з’їздів КПРС поспіль, делегаткою XIV, XVI, XVII, XVIII і XIX з’їздів КП(б)У і КПУ, не раз обиралася членом ЦК КП(б)У, депутатом Верховної Ради СРСР 1–5-го скликань, але навряд чи мала реальну владу і вплив на політичні процеси. Узагалі, законодавчі органи влади в СРСР було відсторонено від політичних рішень і вони мали радше декоративний характер. Важливі рішення ухвалювали партійні органи, де протягом радянської історії жінки були представлені набагато менше. За весь час існування справжнього керівного органу СРСР — Політбюро ЦК КПРС — лише дві жінки були його членкинями (Катерина Фурцева і Галина Семенова).

Найбільшим емансипаційним досягненням цього періоду стали всезагальна безкоштовна середня освіта, рівний доступ до вищої освіти, розвинута соціальна інфраструктура для дітей і підлітків і, як наслідок, масовий вихід жінок на ринок праці. Хоча жінки й надалі залишалися відповідальними за побут і домашню працю, а дискусій ні про «подвійне навантаження», ні про «скляну стелю» не існувало, кілька поколінь радянських жінок виросли в ситуації, коли працювати поза домом було нормально і необхідно (у Західній Європі емансипація сфери праці проходила набагато повільніше). Дехто з них жінок усе-таки робили успішні керівні кар’єри на різних рівнях.

Фрагмент списку трактористок Харківщини 1933 року

Берегині українського націоналізму

У 1960-х роках країна нарешті поступово оговталася від Другої світової війни, післявоєнного голоду, чергової хвилі сталінського терору. Хрущовська «відлига» полягала не лише в розвінчанні культу особи і реабілітації політв’язнів, — для більшості країни вона принесла ліквідацію «другого кріпосного права»: селянам, а це були насамперед жінки, нарешті дали паспорти.

У той самий час розгорнула активну діяльність інтелігенція — ми знаємо цей культурно-політичний рух під назвою «дисидентство» і «шістдесятництво». В українській Вікіпедії (візьмемо її як приклад популярних уявлень про історію) із 46 найвідоміших представни(ць)ків дисидентського руху десять жінок. Зазвичай це дружини, сестри, матері, яким довелося боротись за своїх близьких. Окремішність, самостійну політичну позицію поза впливом родичів-чоловіків можна відчитати тільки в Алли Горської, решта жінок у спогадах відверто підкреслюють родинність і свою традиційну «жіночу роль». Цікаве джерело з історії дисидентства — спогади Раїси Мороз, дружини політв’язня Валентина Мороза, це класична історія повсякдення, яка добре запобігає міфологізації.

У спогадах Раїси Мороз немає нічого антирадянського до зустрічі з чоловіком. «Але мама не дуже охоче оповідала про 33-й рік, жодним словом вона не проговорилася про те, що цей голод був штучним. А голодували й мерли в нашому грецькому селі так само, як і в українських селах. Щоправда, нашу родину смерть обминула, бо, як свідчить сестра, ніхто навіть не спух від голоду. Адже тато був активіст. [...] Не дочекавшись 14 років, я вступила до комсомолу, збрехавши про свій вік і вивчивши статут напам’ять»^[26]. У молодої дівчини жодних порухів до боротьби за національну ідентичність, хоча в селі азовських греків (нині райцентр Велика Новосілка в Донецькій області) на її очах відбувалося згортання політики коренізації: «Щоправда, про мову говорили, і то майже на кожних шкільних батьківських зборах: учителі, а надто вчителька російської мови, намовляли не розмовляти з дітьми в хаті грецькою через те, мовляв, що учням важко буде засвоювати російську мову, а отже, й важче буде потім скласти іспити до вищого навчального закладу, важче пробиватися в житті»^[27]. У Західній Україні, де познайомилася з майбутнім чоловіком, Раїса Мороз теж опинилася за логікою того часу: старша сестра-агрономка потрапила туди за розподілом після навчання, і Раїса поїхала до неї у Львів навчатися.

"Де серп і молот, там смерть і голод", мал.К. Малевіча

Валентин Мороз відомий в усьому світі не так через свої націоналістичні ідеї, як завдяки тому, що він один українець із п’яти дисидентів, яких 1979 року обміняли на двох агентів КДБ. Цьому передував ще один арешт — 1965 року. А проте «антирадянський вплив» чоловіка не зробив Раїсу дисиденткою. Як і багатьох інших родичок політв’язнів, в опозицію до режиму її привела система допитів і «обробок» у КДБ. Родичок дисидентів переслідували, звільняли з роботи, дружин провокували на розлучення, але цим гебісти викликали тільки протилежну реакцію — колосальну самопожертву. З цього моменту Раїса Мороз і її колежанки стають ідейними діячками, пишуть листи в уряд, дають інтерв’ю для іноземної преси (в часи, коли побутова розмова з іноземцем могла стати приводом для виклику в КДБ). Схожий шлях пройшли членкині-засновниці Української Гельсінської групи Оксана Мешко, Ніна Строката, Ірина Сеник, колежанки по табору Катерина Зарицька, Ірина Калинець (яка 1992 року стала депутаткою Верховної Ради), Надія Світлична, Оксана Попович, Стефанія Шабатура (3 квітня 1990 року вперше підняла український прапор над львівською Ратушею). Не дивно, що багато дисиденток на момент розпаду СРСР посідали чільні позиції в товариствах, об’єднаннях і партіях.

Мирослава Зваричевська (Мороз) разом з Ольгою Горинь на початку 1990-х заснували Християнську партію жінок. Колишні учасниці ОУН з віком не стали ліберальнішими: Ірина Сеник 1990 року ще брала участь у створенні націоналістичної партії «Державна самостійність України». Разом із Дарією Гусяк вони були членкинями Конгресу українських націоналістів, Дарія Гусяк ініціювала також Всеукраїнську лігу українських жінок. На відміну від оригінального Союзу українок, який не цурався фемінізму, жіночий рух кінця 1980-х — початку 1990-х не артикулював емансипаційні цінності. На противагу радянському ідеалу жінки-робітниці підкреслювалася традиційна роль жінки в суспільстві — як турботливої матері, котра виховує синів у націоналістичному дусі, займається освітою та плекає культурну спадщину. Взірцем такої національно-патріархальної презентації стала Атена Пашко, друга дружина В’ячеслава Чорновола. У грудні 1991 року в Києві відбувся установчий з’їзд сучасного Союзу українок, головою якого обрали Атену Пашко, її навіть називали «берегинею» Народного руху України.

Підсумки

Цей текст лише пунктиром позначає найцікавіші події, які відбулися за останню тисячу років. Історія українських жінок і їхнього доступу до влади складна і нелінійна. Те, що було можливим для княгині в Київській Русі — регентство при малолітніх синах (а по факту управління державою), стало недоступним жінкам у добу Козаччини. Потужну першу хвилю фемінізму, яка сформувала багатотисячні жіночі товариства в ХІХ столітті, добилася доступу до освіти і виборчих прав, привела жінок у керівні органи новопосталих після 1917 року державних утворень, у радянський час було відкинуто й забуто як прояв «буржуазного націоналізму» і «царського режиму». Романтичні більшовички потонули в кривавому сталінському терорі. Український націоналізм із 1960-х років вибудовував свої гендерні ідеали на протиставленні радянським деклараціям про жінку як рівноправну трудівницю й будівничу комунізму, а відтак приготував для жінок гетто з виховання дітей і турботи про культурну спадщину. На початку ХХІ століття жінки мають рівні, закріплені законодавчо права і тривалу історію їх реалізації. Сьогодні ці жінки дедалі частіше артикулюють новітні ідеї і нарешті повноцінно реалізують владу, за яку їхні попередниці боролися протягом тисячі років.