«Винайдення традицій» роздільної освіти в сучасній Україні

Після розпаду Радянського Союзу посткомуністичні суспільства стали на шлях економічної, політичної і соціальної трансформацій. Нещодавнє минуле, сплюндроване тоталітаризмом, не могло служити достатнім обґрунтуванням існування нових держав. Почалася конструкція «нових» образів, пошуки «нової» пам’яті та повернення до забутої і втраченої історії. Трансформаційні процеси безпосередньо зачепили і життя жінок. Нове суспільство встановлювало інші вимоги. Наприклад, у Польщі, за дослідженням соціологині Анни-Марії Авсюкевіч-Томчак, після падіння ПНР церковна й політична риторика звернулася до образу Matki Polki — образу Богоматері, берегині польської нації і водночас уособлення ідеальної матері[1]. В українських реаліях їй відповідає образ Берегині, докладно вивчений історикинею й етнографинею Оксаною Кісь[2]. У своєму дослідженні вона відзначає, що образ Берегині «винайдений»: він нав’язує ідею про матріархальний устрій традиційного українського суспільства, відтак створюється враження, ніби гендерних проблем в Україні ніколи не було.

«Повернення» до таких образів цілком вписується в історичну концепцію invention of tradition («винайдення традицій»), яку запропонував Ерик Гобсбаум. Винайденою традицією може вважатися практика, запозичена з минулого і вписана в сучасні реалії без урахування тих контекстів, у яких ця практика зародилася в минулому. Найпростіший приклад винайденої традиції — перуки суддів і парламентарів Великої Британії: колись це була лише данина моді на перуки, а нині — обов’язок чиновників, хай і абсолютно відірваний від сучасності[3]. Пошуки втраченого минулого, своєї belle epoque в Україні тісно пов’язано із романтизацією ХІХ століття, з міфологізацією імперських часів, коли люди нібито були інакшими: чоловіки — галантнішими, жінки — тендітнішими. Україну тоді було поділено між Австро-Угорською і Російською імперіями, тож і образи ідеальної жіночності та мужності мають локальний колорит: «пан» і «пані / панянка», «дворянин» і «дворянка» («господин» і «госпожа»), а також запозичені із Заходу образи «леді» і «джентльмена».

Крім заголовків «Як бути справжньою леді», які систематично повторюються в соцмережах, за винайдення такої традиції взялися й українські освітяни. Для таких шкіл притаманно поєднувати уявлення про «досвід» попередніх поколінь з уявленнями про те, як роздільна освіта функціонує у Європі. Сьогодні в Київській області є два навчальні заклади, де виховують справжніх «панянок»: Київський ліцей-інтернат «Кадетський корпус» № 23 (це державний заклад), де є поділ на класи «панянок» і «кадетів», та закриті приватні школи «Леді» і «Кадетство» в м. Боярка. Останній заклад прагне відповідати радше британському зразкові роздільної елітної освіти і виховувати з жінок англійську «леді». Кадетський ліцей уважає себе правонаступником і Володимирського кадетського училища, і Київського інституту шляхетних дівчат (філії Смольного інституту благородних дівиць), тобто орієнтується на освітні практики часів Російської імперії.

Що спільного між роздільним навчанням і вихованням «справжніх леді / панянок» у ХІХ та ХХІ століттях? Яку мету переслідує винайдення традиції та чи відповідають ці підходи сучасності?

Виховання «нової породи людей» у ХІХ столітті

Традиції державної і світської роздільної освіти в Російській імперії започаткували Катерина ІІ і її особистий секретар Іван Бєцкой[4]. У 1763 році впровадження освіти для жінок було революційним явищем: Смольний інститут — один із перших жіночих державних закладів освіти у Європі. Доти жіночим вихованням опікувалися або монастирі, або приватні пансіони для тих, хто міг собі дозволити віддати туди дочок. Смольний інститут став закладом для «бідних»[5] дівчат дворянського походження й альтернативою приватному шкільництву. У Києві заклад діяв як благодійна установа для дочок бідного дворянства Києва, Поділля і Волині. Згідно з новими уявленнями про освіту, володіти знаннями було замало — треба ще й відповідати певним моральним стандартам. Бєцкой у «Генеральном учреждении о воспитании юношества обоих полов» (документ, який заклав Смольний інститут) писав:

«Искусство доказало, что один только украшенный или просвещенный науками разум не делает еще доброго и прямого гражданина, но во многих случаях паче во вред бывает, если кто от самых нежных юности своей лет воспитан не в добродетелях, и твердо оные в сердце его не вкоренены, а небрежением того и ежедневными дурными примерами привыкает он к мотовству, своевольству, бесчестному лакомству и непослушанию (тут і далі курсив мій. — М. Ч.)[6]».

Отже, саме виховання «добродетелей» було підґрунтям для нової освіти. Кристофер Ґалаґуер, досліджуючи взірцевий ідеал Громадянина Імперії (на прикладі Британської імперії) завважив, що обумовлені гендерні ролі і вікторіанська мораль були частинами імперського проекту з виховання «громадян». Джесіка Хабард додала, що чотири чесноти — чистота, набожність, підлеглість, домашність — сприяли розширенню християнської цивілізації[7]. Саме жінки втілюють чесноти, саме на них покладається обов’язок транслювати ці чесноти майбутнім поколінням. Просвіта в Російській імперії базувалася на принципах релігійності як такої, що зумовлювала моральність людей. Поруч із цим моральну благонадійність жінки засвідчували світські чесноти і любов до Імперії та Батьківщини.

Новостворені заклади первісно мали бути з роздільною освітою. Головна ідея плекання моральності[8] полягала в тому, щоб передати потрібні ідеали майбутнім поколінням і створити «нову породу» батьків і матерів:

«...произвести сперва способом Воспитания, так сказать, новую породу или новых отцов и матерей, которые могли бы детям своим те же прямые и основательные воспитания правила в сердце вселить, какие получили они сами, и от них дети предали бы паки своим детям, и так следуя из родов в роды в будущие века[9]».

З цього починаються відмінності в підходах до виховання, адже Бєцкой уважав, що для закріплення результатів виховання важливо просвіщати «их разум науками и художествами по природе, полу и склонности каждого»[10]. Жіноча освіта довгий час не відповідала рівню чоловічої — від неї того й не вимагалося. Головне завдання виховання жінки — прищепити їй моральні якості.

Навчання 1764 року складалося з чотирьох класів (від 6 до 9, від 9 до 12, від 12 до 15 і від 15 до 18 років), згодом, до 1855 року — на три[11]. Перші роки життя в інституті відводилися на отримання базових знань. Наймолодший вік підходив для вивчення «всех частей воспитания и благонравия»[12]; у «другому віці» дівчата «привыкают к убиранию волос, одеванию и содержанию себя; ибо по окончанию сего возраста сами то на себе исправлять должны»[13]; «третій вік» — це коли дівчата вже мали самостійно прибирати свої кімнати[14]; а останній вік передбачав «знание совершенное закона, все правила доброго воспитания, благонравия, светского обхождения и учтивости»[15].

На кінець XVIII століття уявлення про «добродетели», які формують моральність дівчини, охоплювали так звані «светские добродетели», до яких належала і чистота, і добра постава, і вміння поводитись за столом[16]. Зовнішні прояви моральної поведінки тлумачили як моральність у душі, тобто існувало уявлення про взаємозв’язок внутрішньої моральності і зовнішньої «моралі». Про це свідчить частина статуту Смольного інституту, де окреслено функції вчительок:

«наставляет их в основаниях благоразумия, добронравия, благопристойности благородной, а не принуждаемой учтивости и всех добродетелей [...] все те изящные качества надлежит соглашать с пристойною и благородною скромностью в поведении, в осанках, приятных разговорах, в живых и разумных и в ласковых поступках[17]».

Таке розуміння розвитку дівочої поведінки відбилося на сторінках класних журналів до початку ХХ століття: «Савиной 8 по случаю прямой просьбы г-жи Морозовой за то, что вечером причесывалась не там назначено»[18]. Зовнішність трактувалася як доказ відповідності моральним вимогам: «Яценко, Шлаковской и Яснопольской 7 за неряшливую прическу, хотя получают ежедневно выговор»[19]. Якщо вважати, що уявлення про те, у якому віці що повинні вміти дівчата, не надто змінилося з 1760-х років, то ці учениці вже мали б уміти самі правильно заплітати волосся. Учениця VІ класу Тичина «распарила складку на юбке»[20], це теж підважувало впевненість у її акуратності, а отже, й моралі.

Учениці Смольного інституту роблять вправи для вирівнювання постави

Листування генерал-губернатора Київської, Волинської і Подільської губерній із міністром внутрішніх справ 1834 року виказує, що головна мета заснування такого типу закладу в Києві — правильно виховувати майбутніх матерів у цих губерніях[21]. Варто нагадати, якою проблемою в тодішній Російській імперії було «польське питання», і такий заклад у Києві мав допомагати виховувати підлегле польське дворянство в потрібному дусі завдяки лояльним до трону матерям.

Щодо навчального плану, то інститути виховували майбутню «моральну» матір і дружину, тож мали навчити її грамотно спілкуватися з чоловіком і дітьми, які в майбутньому претендуватимуть на чиновницькі посади, — і не більше. В Інституті шляхетних дівчат до 1905 року вимагали говорити французькою під час занять і в закладі поза навчанням, а готуючи уроки, дівчата часто займалися саме вправами з французької[22]. Французька мова — данина моді і практичний навик для спілкування у світському товаристві. Російську і польську тоді викладали лише для вимог побутової практики.

Такі предмети, як географія, література й історія, для дівчат було надзвичайно обмежено. Наприклад, в «Объяснительной записке к программе Истории» сказано, що «...в женском учебном заведении преподавание истории имеет в виду не столько образовательное влияние предмета, сколько воспитательное»[23], і уточнено, що мета викладання цього предмета «…заключается в пробуждении и укреплении чувства любви к Отечеству»[24]. Любов до Батьківщини — нове розуміння жіночих чеснот — у програмах інститутів з’являється в 1860–1870-х роках.

Учениці Київського інституту шляхетних дівчат біля пам’ятника імператору Олександру ІІ

«Добиваться того, чтобы ученицы, изучая исторические факты... в состоянии были видеть их внутреннюю связь между собою или судить об их внутреннем влиянии на историческую судьбу народа едва ли возможно. Такое преподавание... может иметь место лишь в университетах, куда поступают молодые люди»[25]. Програми з історії для чоловічих гімназій (теж складені у 1870-х роках) передбачають, що хлопці мали вміти знаходити внутрішні зв’язки між історичними фактами майже від початку вивчення історії.

Узагалі, чоловіча середня освіта відрізнялася насамперед наповненням. Якщо жінкам давали поверхневі і релігійно детерміновані знання, хлопці вивчали факти і причинно-наслідкові зв’язки; наприклад, той самий Закон Божий для дівчат був головно вступом до релігійного життя, для чоловіків — історією Церкви[26]. Доленосна різниця — у жіночих закладах не викладали латину, а це була перепустка в університет і лише для чоловіків. Такі предмети, як рукоділля, не входили в обов’язкову програму (в київському інституті), але належали до щоденного регламенту дівчат. Його сприймали як неодмінний жіночий навик, що виховує таку чесноту, як терплячість[27].

Учениці Смольного інституту у швейній майстерні

Відтоді і в Російській імперії, і в системі жіночої освіти відбулися помітні зміни. По-перше, в інститутах шляхетних дівчат з’явився курс педагогіки — це була перша спроба дати ученицям професію. По завершенні цього курсу дівчата могли працювати гувернантками або викладачками в інших винятково жіночих закладах. У 1870-х у Києві з’явилися і перші жіночі приватні гімназії, найчастіше ними опікувалися теж жінки. До початку ХХ століття про скасування роздільної середньої освіти навіть не йшлося. Опікункам приватних гімназій важливо було наблизити викладання до програм чоловічої школи. Скажімо, власниця приватної гімназії Аделаїда Жекуліна формувала її за зразком чоловічої класичної гімназії, і це була одинока школа для жінок, зрівняна в правах із чоловічою[28]. Під час української революції у ній відкрилася перша українська гімназія з уже спільним вихованням хлопців і дівчат.

Оголошення про прийом до Першої української гімназії в газеті «Нова Рада» від 17 квітня 1917 року

Широкі дискусії про впровадження змішаної системи середньої освіти почалися лише у ХХ столітті. У Києві у 1906–1907 роках з’явилися дві школи з об’єднаним навчанням дівчат і хлопців[29]. Нарешті на великий запит жінок на доступ до освіти зреагували, адже статево розділені школи через їх нечисленність не могли приймати всіх охочих.

Винайдення традиції на прикладі Київського ліцею-інтернату «Кадетський корпус»

Імперські традиції освіти перекреслила і боролася з ними радянська влада. У РРФСР із 1918 року було запроваджено обов’язкову спільну освіту. У 1920-х роках пропагували ідеї жіночої емансипації і доступу жінок до освіти та прагнули порвати з традиціями «буржуазного» й «імперського» минулого. Попри все частка жінок в університетах зростала дуже повільно. Перші паростки «винайдення традиції» припадають на 1930-ті роки: якось Молотов, перечитуючи правила нагляду за дівчатами в гімназіях, завважив, що насправді повернення до роздільної системи може принести користь радянській системі освіти[30]. Ті правила передбачали скромний одяг для дівчат, стриману поведінку в школі і на вулиці, а також контроль за пересуванням гімназисток у публічному просторі (після 8 години вечора ученицям не можна було гуляти на вулицях). Цей план спробували втілити в роки Другої світової війни (із 1943 року) спочатку в РРФСР, а пізніше у великих містах інших республік. Скасували реформу 1954 року через незадоволення населення, яке здебільшого підтримувало ідею спільної освіти. Хоча, імовірно, реформу скасували через брак ресурсів: важко було забезпечити розгалужену мережу таких закладів по всьому СРСР. Проте саме з 1954 року в усіх школах Союзу закріпили практику роздільного трудового навчання.

Експерименти з роздільною освітою для дівчат в Україні почалися вже у 2000-х роках. Такі заклади обслуговують «винайдення традиції» і мавпують британський досвід елітарних single-sex school (букв. «одностатева школа»). Кадетський корпус у Києві заслуговує на окрему увагу, адже він не лише працює за принципом роздільного навчання, а й виводить свою генеалогію від київських закритих інститутів. З 2009 року тут узялися виховувати панянок і кадетів. Цей рік керівництво школи називає «початком відтворення Київського кадетського корпусу»[31].

Засновники цього закладу покликаються на дуже різні речі, щоб обґрунтувати свою концепцію. Наприклад, ідею роздільного навчання вони запозичили з традицій Великої Британії[32], однак ліцей «Кадетський корпус» — це не британська single-sex school, адже дівчата й хлопці навчаються там в одній школі і багато часу проводять разом. З іншого боку, ліцей нібито продовжує традиції Київського Володимирського кадетського корпусу та Інституту шляхетних дівчат.

У чому ж полягає «винайдення традиції» в ліцеї? Аналіз насправді обмежених джерел про виховання дівчат (відео з урочистих подій, зняті представниками закладу, телерепортажі про них, їхній сайт і дописи в соціальних мережах) демонструє, що підхід до навчання дівчат наслідує практики ХІХ століття. Однак якщо в Інституту шляхетних дівчат був «замовник» — Російська імперія, яка організовувала педагогічний процес згідно зі своїми політичними потребами, то київський ліцей реалізує радше консервативні гендерні стереотипи свого керівництва.

Насамперед декларується виховання «розумної» дівчини, яка повинна готуватися до майбутнього виконання обов’язків матері.

Чи задумувались ви над тим, як із маленької донечки виростити справжню, впевнену в собі панянку: освічену, розумну, чемну, приємну в спілкуванні, майбутню берегиню родинного тепла?[33]

Велику роль в освітньому процесі відіграє релігія. Наприклад, п’ятикласниці проходять ритуал «посвяти в панянки» (якого раніше не існувало). Дівчат разом з кадетами ведуть у Храм святих апостолів Петра і Павла (УПЦ МП), де й відбувається урочиста подія[34]. На дівчатках білі вуалі, що, очевидно, символізує їхню цнотливість перед Господом. Цей ритуал проводять щороку 30 вересня, в день Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії (Мудрості). Цих святих обрано покровительками панянок. Посвяту дівчата починають з клятви перед образами Богородиці.

«...перед символом любові, материнської теплоти та великої Віри, образом Богородиці обіцяємо завжди нести в своєму серці, розумі і душі і виконувати заповіді, любити Всевишнього Бога і рідну Україну. Бути достойними спадкоємицями жінок рідної землі — берегинь рідного вогнища (...) З честю нести звання «паняночки» (...) дарувати всім людям світло доброти, віру, надію та мудрість[35]».

Релігійність і патріотизм становлять моральну основу виховання дівчат у цьому закладі. Як і в ХІХ столітті, дівчат навчають смиренності, слухняності, акуратності й ошатності у зовнішності. Ось як розповідають вихованки закладу: «Справжня панянка красива, вихована, терпляча. Вона граційна, як богиня і принцеса»; «Панянки носять форми, завжди зачесані і ніколи не сваряться». Коментатор відео каже: «Мати мир з усіма і бути гарною щодня — такий девіз панянок»[36].

У ліцеї також навчають правил етикету, англійської (яка нині виконує функцію французької) і французької (як данині шляхетності) мови, рукоділля, танців і співу.

Консервативний гендерний поділ проявляється у допоміжній функції, яку пропонують виконувати дівчатам. «Хлопці і дівчата разом готують і проводять шкільні свята, бали, конкурси та інше ... у військово-патріотичному змаганні “Зірниця” вони разом — дівчата присутні як медсестри», — зазначає директорка[37]. Також дівчатам пропонують проявляти свій патріотизм, турбуючись про військовиків. Наприклад, діалог між оператором (припускаю, кимось із кадетів) і панянками:

Оператор: Вас навчають бути гарними дружинами і чекати солдатів?

Панянка 1: Так.

Оператор: Ви знаєте про козаків?

Панянка 2: Так, це хлопці, які заступаються за нас.

Оператор: Так, за вас? А ви знаєте, що зараз козаки воюють. Ви переживаєте?

Панянка 2: Дуже, бо вони за нас воюють, хочеться їм допомогти[38].

Нині у Збройних силах України служать 19 892 жінки (з них лише 266 було мобілізовано)[39]. Більшість жінок вступили у військо добровільно, адже їм треба мати військову освіту, щоб їх могли мобілізувати. Педколектив закладу, очевидно, не вважає за потрібне пояснити дівчатам, що на фронті теж є жінки, попри резонансне дослідження «Невидимий батальйон». Варто нагадати, що жінки-військові стикаються з дискримінацією в кар’єрному розвитку, в порядку нарахування соціальних виплат для учасників бойових дій. Їм не вистачає психологічної підтримки після виходу із зони конфлікту і банальних засобів гігієни у конфліктній зоні. Парламент уже ухвалив закон, який урівнює статус і можливості жінок у війську. Лише з огляду на все це неприпустимо ігнорувати участь жінок у конфлікті в зоні АТО. Проте очевидно, що це суперечить обраній методі виховання дівчат.

Натомість хлопців, відповідно до напрямку їх підготовки, виховують мужніми воїнами і захисниками Батьківщини, плекають у них лицарські ідеали честі й галантного поводження з жінками.

Обґрунтування педагогічних підходів у ліцею вражає біологічним детермінізмом і банальним невіглаством.

«Природа створила дівчину більш спокійною та уважною, а хлопця емоційнішим (...) Природа хлопця — перемагати, бути лідером (...) Небезпека в тому, що в молодших класах хлопці, які генетично менш зрілі, можуть скопіювати жіночий приклад поведінки. Таким чином природні задатки чоловіка: ризик, випробування на волю і силу духу, сміливість і мужність — притуплюються. І з віком це породжує агресію, штовхає їх доводити свою фізичну перевагу»[40].

Крім страху перед виявом «жіночої» поведінки серед хлопців, педагоги закладу переконані, що окреме навчання дозволяє не відволікатися на «протилежну стать» сприяє вищій успішності учнів. Останню тезу не підтверджують ні актуальні світові дослідження[41], ні практика: станом на 2017 рік ліцей-інтернат № 23 «Кадетський корпус» посідає 320 позицію серед 393 шкіл Києва за успішністю складання ЗНО[42].

Зразок патріотичного виховання в Кадетському ліцеї

Аналіз педагогічних практик ліцею свідчить, що обрані підходи не відповідають сучасним соціальним процесам. Консервативний поділ на жінок як «берегинь домашнього вогнища», охайних, чемних і терплячих, та чоловіків як «воїнів» і «захисників», завжди мужніх і галантних, відбиває лише стереотипні гендерні уявлення педколективу ліцею.

Замість висновків. Феміністична і наукова критика роздільної освіти та сучасні педагогічні тенденції

Ще один приклад практики роздільної освіти в Україні — Києво-Могилянський колегіум. Там не виховують «берегинь», а більшість часу в школі діти проводять разом. Проте керівництво, так само на підставі власних уявлень і досвіду, вирішило, що навчальний матеріал хлопці й дівчата засвоюють по-різному[43]. Останні невтішні новини з території так званої «ЛНР», нібито там запроваджують систему роздільної освіти, базованої, очевидно, на псевдонауковій педагогічній методиці лікаря-офтальмолога Володимира Базарова[44]. Педагогіка як наука в посткомуністичних країнах досі зосереджена на тому, щоб зберегти застарілі норми «моралі» і традиційні цінності. Як з’ясувалося, на Заході псевдонаукові ідеї про різницю в розвитку дівчат і хлопців теж виникають і поширюються серед педагогів[45].

Як же на ці педагогічні тенденції реагує феміністична критика і наукові рецензовані дослідження?

Феміністична критика, як влучно завважили у своєму зверненні до феміністок дослідниця гендерних студій Ребекка Беґлер і нейронауковиця Ліз Еліот, постулює дві думки: а) роздільна освіта може дозволити захистити жінок і краще впливає на їхню продуктивність у навчанні; б) роздільна освіта вкорінює гендерні стереотипи і шкодить процесам соціалізації[46]. Сучасні дослідження підтверджують останню тезу. Колектив науковців у галузі психології, нейронаук, гендерних студій і дитячого розвитку, які належать до організації The American Council for CoEducational Schooling[47], указує на відсутність достатніх наукових доказів користі роздільної освіти. Карколомні успіхи багатьох одностатевих шкіл, на які традиційно посилаються лобісти цієї методики, ґрунтуються на попередньому рівні підготовки дівчат і хлопців та фінансуванні закладу[48]. Очевидно, що приватність і елітарність зумовлюють більше капіталовкладень у розвиток школи.

Насправді дослідження засвідчують зовсім небагато відмінностей між чоловічим і жіночим мозком, і жодна з них не відповідає за здібності до навчання. А відмінності в мозку дорослих чоловіків і жінок, як припускають, зумовлено їхнім різним життєвим досвідом. Поділ на групи за якоюсь однією ознакою породжує у дітей уявлення про важливість цієї «ознаки», що особливо увиразнюється при поділі на «хлопчачі» і «дівчачі» компанії. Помічено, зокрема, що хлопчики в «хлопчачих» компаніях схильніші до агресивної моделі поведінки. Як завважили науковці, це стосується і методик викладання у спільних школах, які не заохочують комунікацію між хлопцями й дівчатами[49].

Комунікацію і співпрацю сьогодні вважають одними з головних навиків, що їх треба навчати дітей. Найвідоміший новатор у шкільній освіті — фінська школа — базує свою систему на принципах рівності, узгодження програми з індивідуальними потребами і здібностями школярів, поваги до дітей і їхніх бажань[50]. Innovation House наводить перелік навиків, що їх треба виховувати у дітей. Критичне мислення й емоційний інтелект — навики, потрібні кожній людині в сучасному світі.

Десять навиків, яких нині треба навчити дітей

Наразі помітний поступ і в українській освіті. Нарешті після 1954 року в Україні скасовано роздільне трудове навчання; запроваджено гендерно чутливу експертизу шкільних підручників. Сама міністерка освіти в інтерв’ю говорить про проблему нерівності у вихованні дівчат і хлопців та про «скляну стелю» для жінок, які працюють в освіті[51].

Сьогодні має бути очевидно, що повернення до стандартів виховання ХІХ століття не відповідає сучасним потребам суспільства. Ця романтизація минулого лише долучається до вкорінення гендерної нерівності в Україні. Слід розуміти, що освіта у ХІХ столітті відповідала тодішнім уявленням про жіночі й чоловічі функції і була вписана не лише в рамки патріархальних норм, а й обслуговувала державну політику. Патріотичне і релігійне виховання — частина імперської політики з виховання громадянок-матерів. Хоча державна жіноча освіта була справжньою новацією для ХІХ століття, сьогодні повторення таких практик лише шкодить розвитку і навчанню і дівчат, і хлопців.