7171 
Дитячий та підлітковий світ слід розглянути у широкому контексті культурних трансформацій, політичних змін та великих освітніх реформ, урахувавши регіональні особливості дорослішання. Період другої половини XVIII ст. на Лівобережній Україні найкраще підходить для цього, а тлом для студій постає скасування козацької автономії Гетьманщини, секуляризаційні нововведення Російської імперії та загальна зміна ставлення до дитини в Європі (істотно висвітлена історіографією[1]).
Для історії України того часу важить і певна локалізація такого дослідження. Північне Лівобережжя (без родючих ґрунтів Полтавщини та Переяславщини), осердя державності Гетьманщини із пануванням річпосполитських традицій з «Литовським статутом» та традиційних козацьких громадських звичаїв, – дуже привабливе для низки порівнянь і нових відкриттів[2]. Виокремлена ще першим істориком-просвітником Яковом Марковичем[3] ця частина «Малоросії» є місцем зустрічі українського, білоруського і російського етносів зі своїми традиціями та особливими контактами. До того ж, народні традиції в цій частині України відіграють істотну роль, що певним чином увиразнює проблематику дитинства.
Вивчення історії дитинства та дитини в Україні перебуває у зародковому стані. Останнім часом з’явилася низка цікавих досліджень з історичної демографії, представлених роботами полтавських істориків Ігоря Сердюка та Олени Замури[4], чиї розвідки дотичні до цього напрямку. Але загалом таких робіт обмаль для розуміння змін у системі дорослішання та для ґрунтовних висновків щодо змін у ставленні до дитини.
Мета нашої статті – висвітлити проблематику історії дитинства на території Північного Лівобережжя, визначити загальне й особливе, спробувати зрозуміти специфіку культури.
Традиційні соціальні відносини того часу й, відповідно, характерне ставлення до дитини та її народження на цих теренах відомі завдяки етнографічним записам. Великий адепт Просвітництва і досить суперечливий у своїх оцінках Панас Шафонський, характеризуючи населення Чернігівського намісництва, описував і його життєвий цикл.
Народження дитини наприкінці XVIII ст. пов’язувалося з масою забобонів та святкувань, а також із відведенням особливої ролі повитухи. Як подає Шафонський у записах 1786 р., одразу після народження дитини батько й мати посилають повитуху до родичів та приятелів, передаючи їм хліб та сушені яблука, груші, сливи, вишні (інколи родзинки та узвар) і таким чином повідомляючи про подію. Заможніші ж замість узвару передавали пляшки з вином (виноградним), а також пряники чи хліб (а якщо адресат проживав на віддалі, то часом долучались і супровідні листи). Усе це було своєрідною формою запрошення на народини. При тому, вказує етнограф, гості, відвідуючи «родильницю», нічого не кладуть їй «на зубокъ» (себто, напевне, нічого не дарують), хоч раніше на народини й на хрестини ходили з хлібом, але зараз такий звичай залишився лише у простолюду. Ще один момент у записах Шафонського, пов’язаний із особливістю церковних звичаїв на українських землях: дитина при хрещенні не занурюється у воду – священик лише окроплює новонародженого[5]. Символізація й бучне святкування народження свідчать про значну роль дитини й дитинства у житті тогочасного суспільства.
Архівні матеріали підтверджують спостереження Панаса Шафонського, проте нам ідеться і про ширший контекст: наявність дітовбивства (небажаної чи позашлюбної дитини)[6], контроль громади над статевою поведінкою, особлива роль баби-повитухи у традиційній спільноті. Досить цікава справа про бабу повитуху зберігається у фонді Новгород-Сіверської намісницької управи. У ніч на середу на третьому тижні Великого посту 1783 р. Параска Ремісниченко з містечка Серединних Буд народила незаконно дитину та, щоб приховати злочин, таємно віднесла «небаблену» дитину під хату баби-повитухи Гликерії Люлихи, завернувши в полотно та кожушину. Люлиха те дитя «перебабила» та й одразу покумували: донька Гликерії Єлизавета та міщанин Яків Костенецький стали «восприемниками». Про це все Люлиха розповіла священику Федоровичу та місцевим мешканцям із тим, щоби з’ясувати чиє ж немовля. Солдатка-великоросіянка Анастасія Петіна заявила, що дитина її й навіть дала Люлисі два рублі, аби та повернула маля. Однак не змогла надати доказів, що була породіллею й довести, що дитина справді її. Та й Люлиха запевнила, що не приймала пологів у Петіної. Згодом виявили й справжню матір, яку суворо покарали за перелюб[7].
Цей епізод важливий для інтерпретації ролі й місця повитухи в житті громади. Як бачимо, вона знала як повестися в такій ситуації, мала певний авторитет (саме під двір Люлихи горопашна мати віднесла дитину, аби «побабити») і брала на себе відповідальність за подальшу долю новонародженого. Тобто «баба»-акушерка вистапала не лише як народний лікар для матері й дитини, а й відігравала важливу суспільну роль[8].
Однак ставлення до дитини на цьому просторі не було неоднозначним. Зокрема це простежується на прикладі різних соціальних прошарків.
Заможні старшинські роди намагалися «вивести у світ» дитину належним чином як спадкоємця статусу і матеріальних благ. Питання про виховні пріоритети й ідеали XVIII ст. на Лівобережній та Слобідській Україні належним чином не простудійовані. Утім, можна зробити певні висновки, розглядаючи такий цікавий документ як духівниці. У своїх заповітах представники козацької старшини чітко підкреслювали, якими мають бути їхні нащадки та спадкоємці. Вони повинні були дбати про примноження добра, не продавати успадковані маєтності, жити мирно з родичами, не ображати рідню, здобути освіту[9]. Дитина, досягши певного віку віддавалася на навчання грамоти й, вочевидь, часто не до колегіумів, навчання у яких ставало становим, винятково для духовенства. Приміром, у Ромнах син сотенного отамана Петро Запорожченко був відданий у місцеву управу, а потім до магістрату навчатися читати й писати[10]. Існували й інші шляхи виведення дитини в «люди». Таку ситуацію кінця XVIII ст. яскраво описує Матвій Лазаревський з Конотопського повіту. Козаки, щойно вивчивши дитину писати й читати у дячка, прилаштовували її через хабарі (без служби) одразу на посаду колезького реєстратора, а то й губернського секретаря, таким чином звільнивши нащадка від податків й забезпечивши дворянське звання[11]. Відтак дитина ще неповнолітньою віддавалася на службу, відокремлювалася від родини, потрапляючи часом у всілякі пригоди, як уродженець Почепа –відомий письменник Григорій Винський [12].
Звісно, йшлося передусім про хлопців, дівчата (жінки) були витиснуті із публічної сфери, не могли здобувати освіту, проте були залучені до процесу успадкування. Справи про суперечки жінок довкола майна складають вагомий відсоток судової документації Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв[13]. Поза тим, існують певні відомості про виховання дівчаток із заможних родин. Цікаві дані про дівочу освіту цього прошарку знаходимо в чолобитній генерал майора Петра Милорадовича на свою тещу Анастасію Полуботок від 3 жовтня 1789 р. Виявилося, що теща «выпросила у меня дочь Анастасію моимъ коштомъ и старательствомъ воспитаную и обученную всему тому чего законъ Божескій честность и характер Еѣ требовали для приобученія еще хозяйственныхъ упражненій»[14]. Отже, після домашнього виховання бабуся бере онуку в село Боровичі (Сосницький повіт Новгород-Сіверського намісництва) для навчання бути господинею.
Окремим завданням для заможних родин була опіка над сиротами, що з низки причин часто порушувалася й опікуни прагнули обікрасти сиріт. Такі справи дуже часті в судах Новгород-Сіверського та Чернігівського намісництв. Наприклад, справа щодо опіки дітьми новгород-сіверського міщанина Мартина Генкеля. Після його смерті дружина вийшла заміж за міщанина Журбу. Брат Мартина Петро Генкель 1783 р. писав у скарзі до Новгород-Сіверського намісницького правління, що маєтності братові розграбовуються, «сирітський суд» повинен описати майно й взяти під опіку дітей до повноліття, та сам Журба за дітьми не дивиться й судам не кориться[15]. Порушення правил опіки, вочевидь, було доволі поширеним явищем на Лівобережній Україні[16]. Система опіки над сиротами була досить заплутаною: у якій ролі тоді залишалися вдови і яка частина чоловікового майна їм перепадала[17] або, власне, як чітко визначити роль опікуна у розлогій документації, що широко надавалася для авантюр та підробок[18]? Саме оформлення чи переоформлення дворянського опікунства виявлялося тривалою справою, коли опікун помирав – це викликало чергові труднощі[19]. Опріч цього, сама система опікунства існувала при житті вдови й мала низку ексцесів. Приміром, удова селянка Лубенського полку Феодосія Сосницька 1774 р. віддала половину майна свого сина зятеві Андрієві Тесленку, щоб той використовував майно до повноліття її сина Михайла[20]. Ці моменти значення заможної дитини сироти й ставлення до неї ще потребують уваги.
Світ нижчих прошарків населення виглядає складнішим і дещо інакшим. Саме щодо дітей цього прошарку держава виявляє низку просвітницьких ініціатив. 1 липня 1789 р. житель села Смолевич (Суразький повіт, Новгород-Сіверське намісництво), Артем Білченко ненавмисне убив свою дружину через ледь не втоплену нею коняку. Подружжя мало 8 дітей, із яких вижили три сини й дві доньки. Місцеві жителі засвідчили, що до трагедії 48-річний підсудний із дружиною не сварився й жив у згоді. Тож урахувавши ненавмисність убивства та зваживши на дітей, суд виніс вирок, присудивши лише церковне каяття[21]. Власне, «зважання на дітей» – досить важливий чинник для характеристики пом’якшення покарання. Так само відзначимо й особливе ставлення до дитини у часті через неврожаї на цій території «голодні роки», прагнення вберегти дитяче життя, попри високий рівень дитячої смертності[22].
Водночас слід визнати пабутування й доволі традиційних суспільних взаємин для середовища народної маси, зокрема забирання дітей на службу за борги. У 90-ті роки XVIII ст. Новгород-Сіверським верхнім земським судом розглядалася справа колезького асесора Лихошерстова з Коропа, який вимагав за позичені колись міщанкою Савицькою у нього гроші віддати її сина йому на службу[23]. Траплялося, що дітей підманювали проїжджі купці і забирали їх із собою. У 1786 р. гусарський син Корній Калюжний із Глухова був зваблений греком купцем на службу за п’ять рублів на рік і вивезений до Чернігова[24].
Особливо важливим моментом для характеристики ставлення до дитини постає велика кількість сиріт чи дітей, що покинули родину задля навчання у ремісників чи заробітку. Це явище було доволі поширеним. Життя їхнє було досить суворим, а поводження із ними жорстоким. Прикладом може слугувати справа з Чернігівського совісного суду 1784 р. про знущання над «хлопцем» чернігівського землеміра Леонтія Лутавінова Терентієм Єпіфановим. Десятилітній син хазяїна Олексій Лутавінов та його приятель дванадцятилітній Олександр Тесленко (що навчався землемірству у Лутавінова-старшого) забили канчуками чотирнадцятилітнього Терентія, оскільки той буцімто часто втікав. Однак суд виявив класову сутність, оскільки свідки знущань були «мужики», а убивці вважалися дворянами, то свідчення простолюдинів не взято до уваги, хоча й була лікарська експертиза. Унаслідок підлітків-злочинців направили до «смирительного дома» на півроку[25].
Окремий аспект «навчання» пов’язується з приїздом іноземців на територію Малоросії та Слобожанщини, до того ж, не лише вчителів. Зокрема, в архіві Михайла Плохинського зберігаються кілька листів перукаря Мартіна Хука 1787 р. Виявляється пани віддавали йому своїх кріпосних для навчання перукарському мистецтву за досить добрі гроші (25 рублів щомісяця), при тому Хук «справляв» хлопцям одяг[26].
Дитяча праця при тому була цілком звичним явищем, вона використовувалася від тяжких робіт до чищення маку[27]. Проте питання про «науку», «найми» й «мандри» дітей чи підлітків виявляються значно істотнішими при наявності матеріалів судових установ. Наприклад, у 1785 р. в Конотопі вдова Явдоха Федчиха звинуватила свою племінницю й вихованку – сироту Уляну, що та, мовляв, украла гроші, втекла і вештається по Конотопу, крадучи в садках фрукти та виноград. Утім при розгляді справи Конотопський городовий магістрат звернувся до сусідів Федчихи – конотопських мешканців. Вони засвідчили чесну поведінку дівчини й заявили, що вона була у Федчихи змалку не на вихованні, а в «услуженіи» й використовувалася тіткою для різних робіт[28].
Діти-сироти чи слуги-підлітки використовувалися опікунами та навчителями як робоча сила без огляду на родинні зв’язки чи вікові відмінності. А наймачі часом обдурювали неповнолітніх наймитів, як, наприклад, піп Петро Сохацький із села Волковець Роменської протопопії 1751 р. не заплатив Родіону сину вдови Сокотихи[29]. Усі ці суперечки щодо використання праці й експлуатації дітей та підлітків – характерна риса соціальних відносин того часу.
Але водночас стратегії поведінки сиріт або рано відокремлених від родини дітей могли бути доволі різноманітними. Важливим було навчання у «школах», особливих дворах і хатах при церквах, де не лише навчали грамоти, але й дозволяли жити волоцюгам та немічним. Перебування там дитини теж часто пов’язувалося із майбутньою девіацією. Так у 1785 р. у містечку Носівці школярі Лук’ян Шевченко та Пантелеймон Нечипоренко вкрали із Преображенської церкви гроші. Тут знову натрапляємо на спроби держави звернути увагу на неповнолітннього й у цьому разі перевиховати злочинця: за рішенням Чернігівського совісного суду Шевченка мали віддати б у робітний дім для відробітку украдених грошей, які підлітки пропили. Однак у Чернігівському намісництві такого закладу не було й тому вирішено було віддати хлопця для відробітку 12 рублів 80 копійок комусь у найми, але й цього не вдалося, тоді Шевченка віддали рідні на поруки[30].
Висвітлюючи актуалізовані проблеми, слід зважити окремо саме на регіональну специфіку й висловити досить сміливе припущення. З огляду на панування традиційних соціальних відносин на Північному Лівобережжі, ставлення до дитини тут було особливим і подекуди м’якшим, аніж це ми можемо спостерігати на теренах поблизу рухливого прикордоння Полтавщини й Слобожанщини з великим простором для втеч та істотними змінами унаслідок імперської політики[31]. На Північному Лівобережжі дитина рано відокремлювалася від родини, але, вочевидь, зберігалася певна прив’язаність до неї та існували ціннісні настанови. При тому можемо погодитися, що це припущення ще потребуватиме суттєвих емпіричних перевірок і може бути спростоване.
За істотної редакції опубліковано: Дитина та голодні роки (Стратегії дорослої та дитячої поведінки на Північному Лівобережжі у 80-х рр. XVIII cт.) // Сіверянський літопис. – 2008. – № 5. – С.94 – 99.
[1] Арьес Филлип. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке. – Екатеринбург, 1999; Hanawalt Barbara. Growing up in Medieval London: The Experience of Childhood in History. – Oxford University Press, 1993; Kirby Peter. Child Labour in Britain, 1750 – 1870. – New-York, 2003; Żołądź-Strzelczyk Dorota. Dziecko w dawnej Polsce. – Poznań:Wydawnictwo Poznańskie,2006 тощо.
[2] Грушевський М. Чернігів і Сіверщина в українській історії (кілька спостережень, здогадів і побажань) // Чернигів і Північне Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріяли. (Зб. ІФВ ВУАН №95). – К.: ДВУ, 1928. – С.101 – 117.
[3] Маркович Я. Записки о Малороссии ея жителях и произведениях. – Ч.1. –СПб.,1798. – С.41 – 42. Для Марковича – це «средняя Молороссия», що відрізняється від півночі, Полісся, де чимало «литвинів» (білорусів) і від родючих південних територій між Ворсклою і Остром.
[4] Сердюк Ігор. «Без заплаты, на харчах и одежи хозяйскихъ»: діти в населенні лівобережного українського міста XVIII cт. // Краєзнавство. – 2009. – № 1 – 2. – С. 196 – 202; Його ж. Особливості відображення вікових категорій населення Лівобережної України в Румянцевському описі Малоросії // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки. – Черкаси, 2008. – Вип. 133 – 134. – С.55 – 62; Замура О. Смертність у природному русі населення містечка Сорочинці у XVIII ст. (за даними метричних книг Миколаївської церкви) // Краєзнавство. – 2009. – №3 – 4. – С.207 – 212.
[5] Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малые России, из частей коей оное наместничество составлено, сочиненное в 1786 году. – Киев, 1851. – C.27. Пізніші етнографічні дані щодо народження дитини див.: Маркович А. Родинные обряды (Этнографический очерк) // Записки Черниговского статистического комитета. – Чернигов, 1869. – Кн. 2. – С. 341–347; Досить вагомою є робота: Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культуры (По материалам родильной обрядности украинцев). – Киев: Наукова думка, 1981; Логвин В.Родильна обрядовість українців: минуле та сучасне // Родовід. – 1994. – № 7. – С.38 – 43 тощо.
[6] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2. – Спр.21, 27, 90, 164, 171, 177, 178, 183 тощо; Ф.1510, оп.2. – Спр. 259, 450 тощо.
[7] ЦДІАК України. – Ф.206, оп.5, спр.317. – Арк.2,3, 7. Цікаво, що 1783 р. карали Параску Ремісниченко за перелюб по універсалу гетьмана Данила Апостола 27 грудня 1727 р. бить «кнутами и киями» жінку висікли «плетьми».
[8] Гаврилюк Н.К. Картографирование. – С.67 – 71. Баба навіть ходила сама до попа отримувати ім’я; див. також: Сердюк Ігор. Баба-повитуха у ранньомодерному суспільстві (за даними статистичних джерел та етнографічних досліджень)// Краєзнавство. – 2009. – № 3 – 4. – С. 214 – 220.
[9] Барловська А. До питання про родинні пріоритети козацької старшини другої половини XVII – XVIII ст. (За матеріалами духовних заповітів) // Сіверянський літопис. – 2000. – №1. – С.33 – 36.
[10] ЦДІАК України. – Ф.1894, оп.1, спр.235. – Арк.5.
[11] Лазаревский М. Памяти мои // Український археографічний збірник. – 1927. – Т. 3. – С. 41.
[12] Див. його яскраву мемуарну працю «Мое время». – Петербург, 1914 з багатьма спогадами про своє дитинство і ідилічну картину «Малоросії», де панує любов і повага до батьків. Досить яскраво незалежні погляди Григорія Винського охарактеризовано на багатому архівному матеріалі в радянський час: Рабинович М.Д. Суспільно-політичні погляди Г.С. Винського // Український історичний журнал. – 1967. – 2. – С.64 – 71.
[13] Див. ЦДІАК України. – Ф. 1508 (Чернігівський верхній земський суд), оп.2 – Спр. 2, 4, 5, 8, 17, 44, 51, 58, 63, 66, 74, 77, 125, 130, 133, 137, 138, 140, 143 тощо; Ф.1510 (Новгород-Сіверський верхній земський суд), оп.2. – Спр. 3, 7, 10, 19, 34, 39, 44, 64, 93, 136, 160 тощо. Однак, визнаймо, що дані проблеми майнової незалежності жінки, за обмеження інших правових і публічних прав були характерні для всього простору Російської імперії див. цікаве дослідження: Маррезе Мишель Ламарж. Бабье царство: Дворянки и владение имуществом в России (1700 – 1861). – Москва: НЛО, 2009.
[14] ЦДІАК України. – Ф.206, оп.2, спр.32. – Арк.1, 2.
[15] ЦДІАК України. – Ф.206, оп.1, спр.59. – Арк.1, 2, 5.
[16] Див. наприклад: ЦДІАК України. – Ф.1510, оп.2, спр.34. – Арк.1, 4. «Прошеніе» Уляни Кутневської щодо розподілу майна її першого чоловіка їх сину Андрію Дублянському, бо дядько по чоловіку Степан Дублянський не виконує правил опіки й не віддає дитині належних дворів із підданими.
[17] Див. про таку плутанину: ЦДІАК України. – Ф.206, оп.1, спр.1178. – Арк.11.
[18] Зокрема про таку ситуацію йдеться у справі з Новгород-Сіверського намісництва 1785 – 1789 рр. про привласнення опікуном сиріт Миколи Троцького Григорієм Велінським див:ЦДІАК України. – Ф.206, оп.1, спр.1180. – Арк.1, 2, 3.
[19] Див. наприклад: ЦДІАК України. – Ф.206, оп.1, спр.1178. – Арк.3 тощо.
[20] ІР НБУВ. – Ф.61, спр.1286. – Арк.1.
[21] ЦДІАК України. – Ф.1510,оп.2,спр.516. – 1, 5, 34 і зв.
[22] Маслійчук В. Дитина та голодні роки (Стратегії дорослої та дитячої поведінки на Північному Лівобережжі у 80-х рр. XVIII cт.) // Сіверянський літопис. – 2008. – № 5. – С.94 – 99.
[23] ЦДІАК України. – Ф.206, оп.1, спр. 2367. – Арк. 1, 2.
[24] ЦДІАК України. – Ф.1894, оп.1, спр.192. – Арк.2.
[25] ЦДІАК України. – Ф.1894, оп.1, спр.76. – Арк.1, 10, 23, 68, 71
[26] Див. скарги Хука на неправильні з ним розрахунки невідомому адресату: ЦДІАК України. – Ф.2043, оп.1, спр.136. – Арк.1 і зв.
[27] ЦДІАК України. – Ф.1894, оп.1, спр.274. – Арк.2
[28] Державний архів Сумської області (ДАСО). – Ф.584, оп.1, спр.25. – Арк.6, 9, 12.
[29] ДАСО. – Ф.960, оп.2, спр.197. – Арк.1 зв.
[30] ЦДІАК України. – Ф.1894, оп.1, спр.144. – Арк. 1 і зв., 34 – 35.
[31] Розглядаємо цю проблему у книжці: Маслійчук В.Л. Неповнолітні злочинці у Харківському намісництві 1780 – 1796 рр. – Харків, 2011.
