14053 
Дослідження проблем насильства у родині (domestic violence) належить до найважливіших тем у сучасній соціології сімейного життя. Так званий “темний” бік побутування сім’ї[2] бійки між чоловіком та дружиною, авторитарна влада батьків над дітьми, врешті, випадки інцесту та згвалтування, низка інших конфліктних ситуацій - дозволяють стверджувати відносність поняття домашнього затишку, ставлять проблему пошуку засобів подолання й запобігання наруги над особистістю. Саме визначення насильства досить складне. Що розуміти під цим терміном? Акти чи процеси, які завдають лише фізичних травм, а чи й сферу моральних страждань? Очевидно, шо поняття „насильство” слід розглядати в широкому моральному аспекті, який між тим важко надається для аналізу.
Вітчизняна історіографія має обмаль праць, пов’язаних з такою непривабливою тематикою[3], хоча ця проблема для XVIII ст. й забезпечена досить широкою джерельною базою. Судові реформи, починаючи від нововведень гетьмана Кирила Розумовського 50-х рр. XVIII ст. й реформ слобідських полків 1765 р. творили нову, досить бюрократизовану систему судочинства, яка забезпечувала збереження документації численних судових установ. XVIII cт. це й час бюрократизації православної церкви на українських землях: збільшення кількості інструкцій, рапортів, промеморій до духовних правлінь та консисторій, стандартизація ведення метричних книг та сповідальних розписів, уніфікація церковного життя, що знову ж виявляється в надширокій сфері відписок. «Конфесіоналізація» церковного життя після прийняття «Духовного регламенту» 1721 р. істотно збільшила вплив церкви на паству, сприяла ширшій компетенції церковних установ й висвітленню приватного життя індивідів у церковній документації. Ці масові джерела допомагають “пролити світло” не лише на ексцеси сімейного життя, але й на засоби обмеження насильства, що до них вдавалися держава та церква. Тут ми маємо справу ще з однією важливою темою - розподілом компетенції церковних інституцій[4] та державних органів щодо родинної сфери. Процес секуляризації мав своїм наслідком не лише вилучення церковних володінь та реформування монастирського життя; він зачепив сфери, традиційно контрольовані церквою – саму культуру з усім її різномаїттям (літературу, мистецтво, архітектурні вподобання, право, освіту, науку, книгодрукування, музику та театр), порушив питання моральності, відповідальності людини за свої вчинки, взаємин особи і суспільства. З огляду на роль церкви та особливостей церковного життя на українських землях XVI – XVIII ст. секуляризаційні процеси, проходячи разом з уніфікацією православ’я на загальноросійський кшталт, заклали масу суперечностей, що виявилися у час становлення української модерної нації.
Слід зауважити, що насильство в родині традиційно належить до потаємних сфер міжлюдських стосунків й не виноситься на загал. Наявна документація судових інституцій чи церковних установ – це швидше лише верхівка проблематики, вихід насильства за межі родинного кола через тяжкі наслідки (убивства, палійства, отруєння, втечі). Однак досить яскраво проблематика інцесту, сімейної ворожнечі (конфлікти між одруженими без любові, перелюб, вбивство дружини, знущання свекрухи над невісткою, взаємини невістки й зовиць, сутички невдячних дітей з батьками, збиткування над сиротами) відображені в українському фольклорі[5].
Широкі географічні рамки від Дніпра до Дону взяті нами не випадково. Саме Гетьманщина та слобідські полки, заселені доволі однорідним етнічним елементом, попри різницю в управлінні та підпорядкуванні, потрапляють у другій половині XVIII ст. під шквал модернізаційних змін, які проводив російський уряд. Однак російська форма модернізації[6] мала свої істотні особливості: насамперед, вона здійснювалася згори, за державного диктату та жорсткого контролю, й мала наслідком не формування незалежної особистості, а пригноблене й експлуатоване суспільство з солдатчиною (рекрутчиною), тюремщиною (й особливими девіантними субкультурами), зі свавіллям і корупцією чиновницького апарату[7]. Така ситуація суттєво обмежувала самореалізацію особистості, пригнічувала ініціативу й можливості персонального вибору, гальмувала утворення нуклеарних родин. Організація добре керованої держави вступала в суперечність з консервативним мисленням, орієнтацією на старий звичай. Держава у даному разі брала на себе не лише контролюючу, а й моралізаторську функцію, прагнучи нав’язати певні цінності залежному суспільству. Досить яскраво ця ситуація виявилася в часи правління Катерини ІІ, коли насильству в родині намагалися протиставити просвітницьку риторику.
Хочемо зазначити, що дана стаття не претендує на вичерпність теми, а радше ставить питання, виносить проблематику на ширше обговорення.
Особливості родинного життя та причина конфліктності у родинах
Родинне життя Лівобережжя та Слобожанщини другої половини XVIII ст. характеризувалося поділом великих патріархальних родин, що поглиблювало традиційні родинні суперечності, а, відтак – призводило до зростання насильства у родині. Зазначимо, що відокремлення одруженого сина від батьків було контроверсійним актом, недостатньо проаналізованим в усіх його аспектах[8]. Дроблення селянських родин з усіма складними економічними наслідками продовжувалося й у XIX cт. Поділ патріархальних родин не ініціювався владою чи церквою, навпаки, ці інституції докладали усіх зусиль, щоб зберегти економічно вигідну для аграрного суспільства велику родину. Думка про українську індивідуалістичну вдачу та психологічні підстави сімейних розподілів поширилася завдяки роботам Миколи Костомарова[9]. Однак, напевно, доречнішою є думка Петра Єфименка про економічні підстави розподілу. Розвиток і Лівобережної України, й Слобожанщини в другій половині XVII – першій половині XVIII cт. був доволі екстенсивним: захоплювалися й колонізувалися неосвоєні землі, виникали нові слободи, села й містечка. Процес займанщини призвів до певного пожвавлення у сфері землеволодіння і землекористування, що, своєю чергою, інтенсифікувало прикріплення новим панством підданих до землі. Зі збільшенням кількості населення й поділами землі всередині родин почалося падіння економічного добробуту, що поглиблювалося низькою врожайністю та кількома неврожайними роками поспіль[10]. Землі бракувало, обробіток нових територій потребував істотних затрат або переселення. Витрати, пов’язані з доглядом за старими і немічними батьками, неправильний поділ праці через традиційну екстенсивність виробництва (“як сім’я велика один робить й злиться, що хтось інший не працює й робить менше”)[11], поширення найманства – усе те сприяло нуклеаризації сімей. Відповідно, виокремлення дітей в окреме домогосподарство було підставою для поглиблення конфліктності в межах традиційних родинних дихотомій: батько (мати) й син (донька), свекруха (свекор) та невістка, теща (тесть) й зять[12] тощо. Отже, родинна конфліктність вочевидь мала під собою вагому економічну підставу.
Однак економічний чинник був не єдиним у сфері родинної конфліктності. Вагомою причиною сімейних конфліктів ставало пияцтво одного з подружжя чи інших членів родини. Ми вже заторкували цю тему, яка, здається має глибокі соціальні корені. Пільгове винокуріння й розповсюдження шинкарства складали вагомий елемент історії Лівобережної України й Слобожанщини другої половини XVII – XVIII ст.[13]; напучування проти пияцтва й вірші про пияків були одним з улюблених сюжетів українського барокового письменства[14] й, урешті, як винокуріння, так і шинкування потрапили в другій половині XVIII ст. під шквал модернізаційних реформ[15]. Сімейні бійки й знущання, особливо п’яного чоловіка над жінкою – були поширеним явищем й теж знайшли своє відображення в українському фольклорі[16].
Однак існували й інші, здається, споконвічні, джерела родинної конфліктності. Вторгнення в кровноспоріднене середовище нової особи – невістки, зятя (приймака) з іншої родини, а чи й суспільного прошарку, завжди супроводжується певною конфліктністю. Прийшла особа мала подолати упередження та пройти ряд перевірок, щоб стати “своєю” в родинному колі.
Нарешті, однією зі складових сімейної конфліктності була проблема влади й нерівності у родині, вкрай складна тема в дослідженні родини того часу. Дружина – чоловік, батьки – діти, дід (баба) – онуки тощо. Хто керував родинними справами? Чи існувала рівність між чоловіком та жінкою, а то й верховенство жінки, так яскраво висловлене в українському фольклорі й підтримане багатьма дослідниками[17]? Однак джерела демонструють домінування саме патріархальних рис у родині, де провідну роль відіграє чоловік, батько, хоч зрозуміло, що дана теза потребує аргументування й уточнень. Головування чоловіка[18] пов’язувалося з його основним обов’язком дбати про добробут господарства та утримувати родину; жінка, у свою чергу, змінювала родове прізвище на чоловікове, втрачаючи батьківське. Чоловік мав право повчати жінку й навіть бити її. Насильство в родині мало однією з причин гендерну нерівність, потребу чоловіка стверджувати свою владу на різний спосіб, і силовий теж.
В рамках аналізу проблеми насильства в родині того часу важливим є твердження про поширення рукоприкладства в усіх тогочасних міжлюдських взаєминах, як приватних, так і публічних: щодо підданих (чи кріпаків), дітей, підлеглих, підозрюваних тощо.
Чоловік – жінка
Основна проблема гендерних протиріч – влада чоловіка над жінкою і над дітьми. Бійка між подружжям, чи побиття чоловіком дружини складають вагому частину кримінальних справ[19]. Причини побиття були найрізноманітніші. Так, зокрема, у червні 1790 р. підданий Петра Скоропадського (Чернігівське намісництво) Юхим Карпенко забив до смерті дружину за те, що та погубила волів на пасовиську[20]. Іван Любченко з села Черняківки (Борзненський повіт, Чернігівського намісництва) 8 березня 1786 р. почав сваритися й бити дужину[21] через те, що їхній син - малолітній Гордій - лазив по хаті “и прилежши къ лавh обернувъ стоящей на ней горщикъ съ окропомъ”, ошпарився[22]. Характерним, про що й далі, було побиття дружини через “ледарство”. У тому ж Чернігівському намісництві 1792 р. селянин Клим Шевченко вкрай жорстоко поводився з дружиною, і, врешті, вбив, її, “лежавшую в лихорадочной болезни”[23]. Приблизно за таких же обставин вбив свою дружину у Харківському намісництві (Золочівська округа) 1787 р. селянин Петро Кушнаренко. Прийшовши додому, він вимагав вечері, у той час як дружина лежала хвора в “сінцях”. Врешті, Кушнаренко забив дружину палицею до смерті[24]. Однак причини побиття чоловіком дружини мали й інший характер, зокрема, траплялися випадки побиття через пияцтво й марнотратство жінки. Саме це було причиною вбивства у 1797 р. мешканцем Боромлі (у той час Охтирський повіт, Слобідсько-українська губернія) Федором Мироненком своєї дружини Мотрі[25].
Існувала ще одна дуже важлива причина побиття чоловіком дружини – досить поширені жіночі втечі. Свобода пересування, демократизм сімейних стосунків у другій половині XVIII ст. зіткнувся зі спробами державного контролю, забороною селянських переходів на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 р.). Впійману втікачку повертали до чоловіка, де на неї чекало жорстоке покарання. Так, 1787 р. шестидесятидвохлітній Кузьма Чумак з села Петропавлівки (Валківська округа, Харківське намісництво), караючи дружину Єфимію за попередні втечі і підозрюючи її в намірі здійснити чергову спробу, жорстоко до смерті побив її (спочатку вишневими різками, потім ногами, зашоривши жінку в залізні кінські пута)[26]. Хоча, звичайно, побутових причин побиття чоловіком дружини існувало достатньо багато, тож охарактеризувати їх усі практично неможливо[27].
Побиття й убивство чоловіком дружини свідчать про патріархальні відносини традиційного суспільства. Особливо про це яскраво свідчить справа шевця Тимофія Кузьмича Шевцова, мешканця слободи Калач Острогозької провінції, найсхіднішого українського тогочасного анклаву. У вересні 1770 р. місцеві жителі бачили, як Тимофій скидав у річку Підгорну з воза тіло своєї дружини. На допиті тридцятилітній швець визнав факт убивства та розповів подробиці злочину. Народившись в іншій великій слободі Слонівці, Тимофій п’ятнадцять років тому переселився до Калача й згодом одружився на доньці калачівського жителя Калини Таранцова, Ірині, жив з нею до моменту вбивства 13 років, нажив шістьох дітей, троє з яких померло. З Іриною Тимофій жив без “порока” років з шість, а потім через пияцтво скоїв перелюб зі своєю сусідкою Параскою, дружиною калачівського жителя Кирила Німого. Дружина, знаючи про його походеньки, інколи дорікала йому, за що бувала караною. 23 вересня до Тимофія прийшла коханка й поскаржилася, що їхні сусідки, Євгенія Анущенкова і Степанида Кучеренкова, під час сварки дорікали їй, зокрема, і перелюбом. Джерелом цієї інформації вони називали Ірину. Тож Параска вимагала, щоб Тимофій покарав дружину за довгий язик. Однак „виховні заходи” щодо „язикатої” дружини довелося відкласти, оскільки одразу потому Тимофія послали супроводжувати з ратуші колодників. Повернувшись 25 вересня у п’ятницю ввечері додому, чоловік взявся за виховання дружини. Аби жінка нікому “не язвончила” про його зв’язок з Параскою і залишила коханців у спокої, Тимофій згорнув лозину і бив її по рукам, а потому скрученими ремінними віжками бив її по всьому тілу. В суботу Тимофій пішов до свого шуряка Михайла Таранця й цілий день допомагав йому молотити. Дружина ж займалася “обыкновенною” своєю работою. Повечерявши, родина лягла спати - Тимофій на лаві, а дружина з дітьми - на примостку. Уранці Тимофій завважив, що дружина мертва. Тож він таємно вивіз її тіло до річки й вкинув у воду, а потому пішов по сусідах, питаючи, чи не бачили вони Ірини, бо десь пропала. Покликавши двох жінок, одна з яких була невісткою коханки, Тимофій пішов з ними до річки, де вони швидко відшукали тіло “потопельниці”. Місцевий отаман, оглянувши тіло, виявив сліди побоїв і взяв Тимофія під варту.
Якщо свідчення Тимофія цілком традиційні для патріархального суспільства, де жінка позбавлена будь-яких прав, а чоловік зраджує їй та ще й збиткується над нею, то свідчення його коханки-сусідки Параски Кобзаренкової демонструють дещо іншу модель жіночої поведінки. Параскева Антонівна Кобзаренко, сорока п’яти років (на п’ятнадцять років старша за коханця), народилася в містечку Лохвиці Лубенського полку, де по досягненні повноліття була видана заміж за тамтешнього жителя Мусія Репаненка. Через рік подружжя перейшло на проживання до Астраханської губернії в казенну слободу Яїк, де через два роки Мусій помер. Параска потому вийшла заміж за тамтешнього жителя Кирила Кобзаренка й з ним перейшла на проживання в полкову слободу Калач Острогозького полку. Подальші її свідчення підтверджують Тимофієві слова про перелюб, що стався “по случаю пьянства” і тривав уже сьомий рік. Параска оповіла, що дружина коханця Ірина у розмові з сусідками згадувала про зв’язок свого чоловіка. Тож вона, щоб та інформація не розходилася поміж людьми, попросила коханця покарати дружину, однак “словесно, а бить не просила”. Уранці 26 вересня після “екзекуції” Параска ходила до Шевцова, щоб забрати чоботи, які дала йому полагодити. Вдома була лише Ірина, що саме обідала. Кобзаренкова помітила у неї на правій руці червону рану й спитала про її природу. Ірина відповіла, що то чоловік бив її лозиною, однак причини не повідомила. У свідченнях допитуваних - безліч побутових деталей, які висвітлюють різні сторони життя тогочасної жінки[28]. Звертає на себе увагу, скажімо, факт втручання сусідок у взаємини, арешт Шевцова громадським отаманом, тобто, активна роль громадськості в родинних справах, і, найголовніше - пригнічене становище Ірини в родині. З другого боку, поведінка коханки Тимофія, Параски Кобзаренко свідчить про істотну роль жінки як такої й втручання у сімейне життя інших осіб. Такі суперечності не дозволяють робити однозначні тлумачення щодо патріархальності спільноти та ролі жіноцтва в суспільних процесах.
Власне, стосунки чоловіка й дружини підтверджувало відоме українське прислів’я: “Люби, як душу, а тряси як грушу”[29]. А вираз “не клята, не м’ята”[30] демонстрував спосіб щасливого родинного життя жінки. Поширені ж у фольклорі розповіді про побиття жінкою чоловіка загалом не трапляються серед кримінальних справ. Власне, на думку Миколи Костомарова, за українськими світоглядними уявленнями немає нічого вартішого висміювання та зневаги, як чоловік, що дозволяє дружині попихати собою чи й навіть бити себе[31]. Чоловіча перевага в актах насильства, його „право” на брутальну демонстрацію сили в стосунках з дружиною очевидна. Однак особливість даного виду джерел – «кримінальні справи», сама по собі девіантність даних вчинків, своєрідність українського фольклору, де часто жінка навпаки постає розумнішою за чоловіка примушують обережніше користуватися такими даними й орієнтуватися на подальші дослідження й висновки.
Батьки – діти
Роботи, присвячені питанню “батьківства” та “материнства”, тобто ставленню батьків до своїх дітей на Лівобережній та Слобідській Україні XVIII ст., на жаль, практично відсутні в українській історіографії, тож варто залучити до аналізу цієї проблеми пізніші етнографічні записи та дослідження. Схоже, в українській традиції турбота батьків про своїх дітей вважалась важливішою, ніж піклування дітей про батьків[32]. Піклування про дитину є прерогативними щодо батька й в інших ранньомодерних спільнотах. Роль батька поволі набувала свого значення внаслідок поступового вторгнення в родинне життя моральних принципів, що свого часу зобразив щодо англійських прикладів Лоренс Стоун. Разом з тим посилювалася батьківська авторитарна влада. Стоун вважав, що даний тип родини із «батьківським началом» був лише перехідним етапом від «старої» нуклеарної сім’ї до «нової» базованої на афективному індивідуалізмі. Переважно цей перехідний тип був притаманний родинам з вищих прошарків суспільства й саме цей тип започатковував звичаї та поведінку в родині, що стали універсальними[33]. Найголовніше, що дана «авторитарна» батьківська родина існувала у певний період XVII – початку XVIII ст., однак Стоун пов’язує її існування з релігійним чинником – поширенням протестантизму. Брак студій подібних дослідженню Стоуна в українській історіографії не дозволяє зробити подібних висновків. Однак слід також наголосити на «історичності» даної моделі поведінки батьків та дітей, що виявляється саме в наш період й цілком могла бути інакшою в попередні часи.
Варто зазначити досить високий рівень відповідальності батьків за своїх дітей у дану добу, прагнення допомогти їм, вивести їх у “люди”[34]. Батьки були уважними і щодо стосунків поміж дітьми, про що свідчать виховні настанови, які знаходимо в заповітах козацької старшини першої половини XVIII ст., зокрема, слобідського (Ізюмський полк) наказного полковника Данила Данилевського (1716)[35] та гетьманського значкового товариша Степана Бутовича (1746)[36]. У заповіті Бутовича читаємо: “…дабы вы, яко единокровніе, друг друга любили, меньший старшаго предпочитая”.
Однак конфлікт поміж батьками і дітьми був неминучим з огляду на поділ селянських родин чи розподіл спадщини серед дітей “нового шляхетства”. Скарги батьків на дітей також не є чимось винятковим. Наприклад, вахмістр Семен Дьяконов з села Люботина Валківської оруги Харківського намісництва скаржився на власну доньку Наталію (в заміжжі Камєнєву), якій з чоловіком побудував окремі “покої” й прийняв “у дом свой”, однак 10 жовтня 1794 р. донька, посварившись з батьком, лаяла його “матерщиною”, обзивала “вором и разбойником”, що стало підставою для судового позову[37].
Побиття батьками дітей, чи, навпаки, дітьми батьків також характеризують родинні стосунки. Яскравим прикладом є вбивство, що трапилося 1769 р. в уже згадуваній слободі Слонівці Острогозької провінції (Бирюченського комісарства). Батько-одинак Іван Стрижко убив свого хворого сина Григорія. Опівночі зненацька батько розбудив дітей і наказав їм молитися. Хворий уже другий тиждень Григорій одягався надто повільно, що роздратувало батька. Тож він, схопивши “древко”, з якого спала “чепелья”, почав бити дитину. На прохання Григорія припинити побої батько відказував: “Ты ж де менh судишь”. Не допомогло і заступництво іншої дитини – Івана: батько продовжував бити Григорія (навіть мертвого), доки не “умаялся”. Уранці провідати батька та братів приїхав ще один син Стрижка, Микита, що батракував у слонівського отамана Данила Корецького. Побачивши сина, Іван Стрижко почав його лаяти, а потім схопив за чуба й поволік у хату з галасом: “Вы де меня не слушаете”. Під час свого короткого перебування у батьківському домі Микита встиг помітити схований за дерев’яним начинням труп брата. Тож вирвавшись з допомогою малих братів, Івана та Якова, з батьківських рук, Микита повернувся до господаря і повідомив йому про побачене[38]. Поза тим, що Іван Стрижко вочевидь мав риси “безумствующаго человhка”, факт побиття неслухняних дітей є доволі характерним.
Побиття батьком дітей могло закінчитися й інакше, досить трагічно для батька. Так, у селі Грунському (Зіньківський повіт, Чернігівське намісництво) 1784 р. колишній козак Олексій Тищенко, прийшовши додому п’яний, почав бити дорослого сина Дмитра, женучись за ним до “плоту”. Біля паркану Дмитро вихопив з плоту дрюк й почав бити ним батька. Від побоїв Олексій Тищенко на другий день помер[39]. Однак зазначимо, що такі приклади були поодинокі. Авторитет батька, вочевидь, був достатньо високим навіть за умов активного відокремлення синів та заміжніх дочок[40].
Свекор (свекруха) – невістка
Проблема невістки та свекра чи свекрухи є однією з найвагоміших для характеристики сімейних відносин. Саме у цих cтосунках виявляється як “патріархальність” української родини (заміжня жінка йшла зазвичай в родину чоловіка), так і її протилежність – вияви незалежної жіночої поведінки.
Стосунки між свекрухою та невісткою часто супроводжувалися зневагою і наругою, що яскраво відображено в українському фольклорі. Достатньо прикладів надають і джерела. Так, 14 грудня 1788 р. свекруха Явдоха Колючкова (мешканка хутора біля села Миколаївки Роменського повіту Чернігівського намісництва) била жорстоко невістку Ганну ремінною пугою, дерев’яним поліном, залізним рогачем, кричачи так, що навіть чули сусіди: “Ось, я тобі, суко, дам, ось я тебе докладу воза”[41]. Причиною побоїв була відмова невістки йти на річку робити ополонку й прати. У відповідь невістка з розбитою головою, гучно ридаючи, лишень крикнула: “Ой, лишечко, мні!”. Сусіди зазначили, що свекруха часто била невістку й морила її голодом. Наступного дня, 15 грудня 1788 р. Ганна Колючкова померла. Прибулий лікар після розтину виявив масу хвороб: “сальник истлевший”, дуже слабкий правий шлуночок серця, в стравоході маса каменів. Себто, Ганна була загалом тяжко хворою, що й пояснює її слабість, часті нездужання, „лінь” та апатію, за що її била свекруха. Однак лікарський вердикт був невтішним і для вбивці, бо небіжчиця померла “не от болезни, а от бою”. Себто офіційно було визнано факт убивства, тож сорокашестилітню свекруху було ув’язнено[42].
Випадки експлуатації родиною чоловіка невістки не є винятковими, що інколи призводило до смерті невістки. Так, 1796 р. поблизу с. Богуславського біля Ізюму (Харківське намісництво) на полі померла, ріжучи коноплі, молоденька дружина Мирона Чорноп’ята - Варвара. У слідчих була підозра на самогубство. Небіжчиця лише два тижні по одруженні жила з чоловіком, якого потому забрав поміщик в сл. Лиман. Життя з батьками чоловіка, де свекор “оную невhстку ненавидитъ”, не творило атмосфери сімейного щастя. Тож коли Варвара пропала, свекор зазначив: “Какая нужба, хотя бы она и помандрувала, я б ее то б простилъ”, головне, щоб вона собі не заподіяла смерті[43]. Зауважимо, що в українських родинах також траплялися випадки “снохацтва”, тобто статеві стосунки свекора з невісткою, які не особливо приховувалися від родини[44].
Такі родинні конфлікти мали й зворотній бік – насильство як оборона. Такою є справа родини Радченків (с.Пакулі Києво-печерської лаври, Чернігівське намісництво). Свекор Герасим Радченко прийшов додому п’яний і почав лаяти й бити невістку Пелагію (при інших невістках) спочатку чоботом, потому – пугою. Пелагія схопила “днище”, на якому пряла, й, боронячись, “от бою уходя”, потрапила “руб’ям” того днища свекрові у ліву скроню. Герасим зі стогоном упав. Пелагія ж, спочатку вибігши з хати, швидко повернулась і кинулася допомагати пораненому - закладала рану хлібом і губкою, обв’язувала її хустками, однак кров не вдалося спинити. Герасим помер, а під час слідства люди невістку “одобрили”, тобто свідчили про її добру до трагічного випадку[45].
Отже, насильство над невісткою, особою з іншої родини (“одрізаною скибою от хліба”), було досить частим[46], однак неможливо визначити ступінь його розповсюдження. За емпіричними спостереженнями такі ексцеси були найпоширенішими після випадків побиття чоловіком дружини.
Теща (тесть) – зять
Взаємовідносини тещі та зятя – один із улюблених сюжетів в українському фольклорі. Саме постать зятя, “приймака”, насичена масою контроверсій, до того ж переважно негативних. Нам не вдалося знайти приказок про зятя чи приймака з позитивною конотацією, натомість маємо: “З чужого чортяти не зробиш дитяти”, “Приймакові як собаці, собака у приймах був та хвоста забув”, “Ні втять, ні взять лучче собака ніж зять” (У свою чергу: “Як єсть, так єсть лучче собака ніж тесть), “Зять любить взять, а тесть любить честь”[47].
Однак серед кримінальних справ найчастіше трапляються випадки убивства тестя. Так, 23 квітня 1784 р. в селі Болотниці (Роменський повіт, Чернігівське намісництво) зять Григорій Куковицький зайшов до тестя й тещі Загайок. Тесть Прокіп Загайко, будучи напідпитку, почав лаяти зятя й схопив охват, а той, захищаючись, ударив тестя в груди, “отъ чего тотъ упалъ на лаву”. Через кілька днів Загайко помер, однак місцевий лікар констатував смерть не від побоїв, а від постійного пияцтва й нападів епілепсії (падучої)[48].
1782 р. Зиновій Сахмат (підданий Кирила Розумовського, мешканець хутора Уйдиводолиського біля Гадяча) зарізав тестя Федора Линченка, який намагався захистити дочку від побоїв п’яниці-чоловіка[49]. Подібна ситуація сталася на Новий рік 1783 р. у селі Козлівці (Лохвицький повіт того ж таки намісництва), де козак Іван Кудлай, прийшовши в дім до зятя Івана Руденка і бачачи, що той б’є свою дружину, взявся її боронити. Зять же, схопивши палицю, взявся бити й тестя, який після побоїв захворів й помер[50]. За свідченнями односельців, сварки в родині Руденків і до того траплялися достатньо часто.
Ці приклади свідчать про тривання конфліктів і у випадку роздільного проживання батьків і дітей, а також про відсутність субординації дітей щодо батьків. До того ж можна говорити про маскулінність суспільства, оскільки основними суб’єктами, що чинять насильство, виступають чоловіки, й лише дотично до того причетні доньки-невістки чи тещі. Ствердження влади в родині відбувалося через певну конкуренцію представників однієї гендерної групи. Хоча дане твердження ще потребує ширшого залучення джерельного матеріалу.
Брати та сестри
Найяскравіше родинна конфліктність та насильство мали б виявлятися серед «кревних» - у сварках поміж братами чи сестрами. Бійки за батьківське майно були неминучими серед близьких родичів, особливо виопуклюючись у середовищі шляхти. Найвідоміший історик Гетьманщини Олександр Лазаревський в одній зі своїх розвідок наводить досить промовистий документ про сварки між братами Борознами. Після смерті батька 1757 р. усі маєтки взяв до своїх рук старший син Іван, що й мешкав у батьківському домі. Молодші брати Григорій та Петро вимагали негайного розподілу, залучаючи до конфлікту підданих. 17 квітня 1758 р. вони, підпоївши селян і згуртувавши їх у ватагу, напали на дім брата, де побили невістку. Іванові вдалося втекти до найближчого форпосту російських військ[51]. Конфлікт між землевласниками, братами чи сестрами, спричиняв й акти “класової ворожнечі”, коли одна зі сторін нацьковувала на іншу підданих[52].
Ворожнеча між братами чи сестрами за означенням мала матеріальний характер, бо у більшості випадків йшлося про розподіл майна чи межові суперечки.. Вимоги братської взаємодопомоги чи опіки брата над сестрою[53] серйозно трансформувалися, коли йшлося про майно, про що свідчить і прислів’я: “Брат любить жінку здорову, а сестру багату”[54] (тобто ту, яка не потребує допомоги).
Дорослі діти та мачуха
Проблема стосунків нерідних дітей з мачухами чи вітчимами гостро поставала після батька/матері при розподілі майна. Пасинки часо не цуралися жодних засобів, у тому числі й насильницьких, при заволодінні “батьківщиною” чи “материнщиною”, яку вони без жодних розподілів та правових підстав вважали своєю. Не обходилося при цьому без бійок і сварок, виганяючи вітчимів чи мачух з дому й б’ючи їх. Про вигнання пасинків та пасербиць з дому з побиттям, ми, на жаль, не маємо інформації.
1780 р. у Батуринському нижньому земському суді розглядалася справа про спадок між братами Петровськими, військовим канцеляристом Федором та колишнім старшиною Запорозької січі Сидором, та їхньою мачухою Ганною, яку вони після смерті батька вигнали з дому, забравши, як вона твердила, її майно: подушку, льняне прядиво, клубок ниток, “намhтку баволняну зъ золотымъ концемъ”, кунтуш, скатертину, нові черевики, полотно. Брати свідчили, що забрали ті речі через “непостоянство и пьянство” мачухи, бо батько їх давав дружині гроші на промисел (до тисячі рублів), а вона ті гроші “растеряла”. Колишній запорожець Сидір був суворіший у своєму присуді мачусі: “…когда истица вішла замужъ за ихъ отца, то имhла з собою толко едну лубяную стужку, в ней рубаха женская одна да кафтанъ китайки старый, и тотъ билъ позиченнный, который послh ию и возвращенъ…; да послh привезенъ былъ ветхой сундучокъ, в немъ одной байборакъ, покрытый сукномъ зеленымъ единъ, да другой старыи, покрытый крашениною, да запаска стамhтова одна, на ней истицы зеленаго сукна старий на головh намhтка простая и протчое скодное одhяние весма ветхое”[55]. Далі Сидір Петровський оповідав, що після одруження батько дав мачусі грошей (які та „помарнотратила”) та каптан. До всього Ганна взяла з дому Петровських “байбарак” під блакитним сукном, новий кожух “нагольный”, два потертих каптани (один сукна зеленого, інший китаєвий), дві юпки, дві шапки, два серпанки, вісім сорочок, “сподницу каламайкы полосатои”, дві нових запаски (одну “штаметову”, а іншу напівштаметову), чоботи та черевики. Однак найзапекліша боротьба розпочалася довкола “баволницы”. Позивачка наполягала, що ця намітка дісталася їй “даровизною” від сотнички Демидовської. Сидір заперечував, пропонуючи свій варіант походження речі: під час весілля онучки сотнички Демидовської, коли “в понедhникъ по старинному обыкновенію накрыта в молодои голова”, батько Василь Петровський “молодихъ от своего хозяйства дарилъ”, тоді й цю бавовняну намітку із золотим кінцем забрав собі (напевно, йшлося про обдаровування молодими гостей), опісля віддавши її мачусі. Даний колоритний випадок - не поодинокий казус, і йшлося не лише про знакову сутність речей, а й про дріб’язковість при розподілі майна. Мачуху у даному разі позбавляли навіть найдрібніших здобутків та подарунків.
У середовищі землевласників конфлікти часто велися за маєтки, які переходили по смерті батька до мачухи. Так, у Новгород-Сіверському намісництві, у селі Рикові 1790 р. сини значкового товариша Григорія Неміри, Микола та Кирило, вчинили гвалтовний наїзд на будинок мачухи Марфи[56].
Власне, при розподілі майна позиція мачухи була не особливо привабливою, а в її стосунки з нерідними дітьми заздалегідь закладалася проблема майбутнього конфлікту з ними[57].
Вочевидь приказка “Горілка не дівка, а мачуха не мати”[58] мала під собою підстави, що яскраво відображено в фольклорі, зокрема, проблема малого/залежного сироти з мачухою, особливо пасербиці, де знову ж виявалялася владна перевага мачух та вітчимів над дітьми[59]. Хоча існували й інші варіанти стосунків. Мемуарист Григорій Винський, чиє дитинство минуло в Гетьманщині 70-х рр. XVIII ст. розповідає про свого вітчима, що той, хоча часто був сердитий на нього, однак “исправлял сіе через нашу несчастную мать”[60]. Відповідно, не бив Григорія й не лаяв й часто допомагав вибратися з пізніших негараздів. Дане питання потребує ширших студій, єдине, що напевно слід констатувати – наявність конфлікту у даній дихотомії.
Родинна солідарність
Поруч із аналізом конфліктності в родині варто зазначити існування досить характерної для родинних стосунків родинної солідарності, яка часто виявлялася, своєю чергою, у міжгрупових/міжсімейних конфліктах. Наприклад, 1789 р. у селі Талалаївці (Ніжинський повіт, Чернігівське намісництво) Наталя Паращенко, обороняючи свого чоловіка, до смерті побила пугою війта Івана Шуляка[61]. Втім, міжсімейні бійки з трагічними наслідками не були винятковим явищем[62].
Солідарність в родині демонструє і справа, що розглядалася в Зіньківському повітовому суді (того ж намісництва) Устину Друзеву та Марину Ляхову звинувачували у “предержательстві воров”, однак з’ясувалося, що тими злочинцями були чоловік Устини - Михайло Друзь, та син Марини - Олексій Лях, які, втікши із в’язниці, переховувалися у рідні[63].
Тобто, говорячи про конфліктність у родині, слід зважати на приклади внутрішньосімейного порозуміння і хоча вагу таких стосунків в контексті інших варіантів взаємин визначити важко, однак очевидно, що родина була солідарною групою, особливо в стосунках з чужими.
Спроби контролю та подолання родинних конфліктів державою
Проблема залагоджування сімейного конфлікту й подолання насильства притаманна для багатьох культур. В юридичній системі Речі Посполитої й на українських землях, що входили до складу цієї держави існувала низка систем загладжування конфліктів й, зокрема «полюбовний» суд, що набув своє поширення на Волині[64]. Варто й зазначити й той факт, що правова культура Речі Посполитої залишила глибокий слід на тривалі століття в Гетьманщині та на Слобожанщині. Будь який прецедент чи сварка виносилася на судовий розгляд, й родинні конфлікти не винятки.
Російська імперська влада у другій половині XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва часто прагнула «гуманізувати» простір: обмежити чи скасувати смертну владу, збільшити значення судових інстанцій та медичних експертиз. Правові нюанси «річпосполитського» минулого та політика імперської влади своєрідно перепліталися на Лівобережній та Слобідській Україні, відображалися на спробах обмежити насильство у родині. Насамперед, насильство у родині намагалася обмежити сама громада, сусіди, а також органи місцевого самоврядування. Це виразно видно із початкових формул кримінальних справ, апеляції до сусідів у справі характеристики потерпілих та підозрюваних. Російська державна влада від самого початку скасування слобідської та гетьманської автономій теж долучилася до справи обмеження родинного насильства. Це засвідчує просвітницька риторика й поступова зміна в системі покарань. Хоча, власне, особливість джерельної бази не дає повної картини втручання державних структур у сферу обмеження родинного насильства.
У 1767 р. перший слобідсько-український губернатор Євдоким Щербінін викликав до себе для напучувань прапорщика Сумського гусарського полку, представника давньої старшинської родини Андрія Кондратьєва після отримання чолобитної від дружини офіцера Ганни про те, що він жорстоко її б’є[65]. Аналогічний випадок втручання втручання представників державних органів з метою “гуманізації” ставлення до жінки, підданої, служниці трапився у Слобідсько-українській губернії. 6 жовтня 1770 р. служник острогозького прокурора Лодиженського, Степан Качков, їдучи з Острогозька, почув крики людей біля річки Сосни. Побачивши, що у воді тоне баба, він заліз у річку й витягнув її на берег. Під час допиту в провінційній канцелярії виявилося, що “потопельниця” - росіянка з Старого Осколу Авдотья Степанова, кріпосна острогозького жителя (військового обивателя) Дмитра Зиновьєва. Живучи на заміському подвірку, вона розводила для хазяїна птицю. Одного разу в стані сп’яніння вона погубила каченят. Приїхавши на свій пташник, Зиновьєв виявив недостачу, за що жорстоко побив кріпосну палицею й погрожував повторити екзекуцію. З остраху перед покаранням Авдотья Степанова пішла на місток річки Сосни й стрибнула з нього “во всем платье”. Дізнавшись про цю подію, острогозький прокурор Лев Лодиженський розпочав слідство, яке й виявило, що Зиновьєв поводився “тиранськи” не лише щодо підданих, але й щодо власної дружини й своїх малолітніх дітей. Кріпаки ж Зиновьєва, не маючи відповідного одягу, взимку обморожуючи руки й ноги. За таке “безбожие и варварство” Зиновьєв був узятий під караул, а прокурор звернувся до Острогозького духовного правління, аби церковна влада шляхом покут та епітимій вплинула на “деспота”[66].
Церковна влада теж намагалася обмежити насильство в родині, про що свідчить випадок, що стався у тій же Острогозькій провінції. Жителька Острогозька Агафена вийшла заміж за Федора Никитенка на хутір Гнилий. Однак життя у свекра – Тихона Никитенка - було тяжким. Свекор і чоловік били Агафену нестерпно. Саме тому в березні 1778 р. молодиця утекла й поскаржилася на побої в Острогозьке духовне правління. Звідти їй видали “указ” для чоловіка, свекора й свекрухи “о нечинении еи Агафене побоевъ” й відправили додому. Потому Агафена “съ вhдома мужа” пішла на хутір Явдаків у найми до тамтешнього жителя Мартиненка на період жнив, щоб відробити свій борг тому ж Мартиненку в чотири рублі, які вона взяла ще дівкою для купівлі шуби. Одного дня на хутір приїхав чоловік Агафени зі своїм родичем, які в присутності Мартиненка та інших наймитів почали її нещадно бити палицями, а потім, прив’язавши до голоблі підводи, погнали в хутір Гнилий (за двадцять п’ять верст). Після такого “повернення” з наймів Агафена втекла й жила по різних місцях, певний час і у своєї матері - Христини Роєвої, доки не була спіймана як безпашпортна. Однак жінка свідчила, що під час мандрів перелюбу чи якихось незаконних вчинків не чинила, тож воронезький єпископ Тихон 1779 р. надіслав резолюцію про заборону її бити[67]. Тобто, тут ми натрапляємо на яскравий приклад спроб уладнати сімейний конфлікт церковною владою, проте загалом невдалих.
Схоже, що родинне життя продовжувало регулювалося міжгруповими нормами і вкрай тяжко піддавалося унормуванню, що його намагалися провадити церковні та державні органи.
Втім, уніфікація управління по всій Російській імперії й просвітницькі починання призводять до запровадження на території Гетьманщини та Слобожанщини на початку 80-х рр. XVIII cт. нового органу, що безпосередньо мав опікуватися проблемами насильства в родині й подолання конфліктів, справ про божевільних та хворих – совісного суду. Метою нового органу було було примирення суперечок, особливо між близькими людьми, полагодження справ, пов’язаних з дитячою злочинністю, ворожбитством і забобонами. На жаль, проблема совісних судів практично не висвітлена в українській історіографії, виняток складають лише статті Олексія Андрієвського[68] та Івана Рибакова[69]. Совісні суди вводилися у відповідності з “Учрежденіемъ о губерніяхъ” 1775 р., однак постали вони на Лівобережній та Слобідській Україні на початку 80-х рр. XVIII ст., водночас із запровадженням намісницького управління. Подібні установи існували в Скандинавії, зокрема в Данії (“Vergleichungs Gericht”), на що пізніше покликався симпатик совісних судів, невідомий автор “Замечаній до Малой Россіи принадлежащих”[70]. За основу таких судів напевно було взято англійську систему судочинства. Проіснували ці суди вочевидь до 1796 р., а потім були відновлені 1803 р.[71] Походження й розвиток совісних судів непогано проаналізовані, однак компетенція їх, зокрема, як контролюючої родинне життя інституції, не розглядалася взагалі. Єдине, що можна сказати напевно: совісний суд – “перша смілива спроба пересадити на російський ґрунт зародок таких начал здорової й гуманної юстиції, які залишалися, коли не цілком, то мало не цілком чужі російському праву попередньої епохи…”[72]. Іван Рибаков розглянув тільки доступні йому справи Полтавського совісного суду з 1803 р. Основна проблема полягає у великих втратах документації цих органів, однак справи Харківського совісного суду за період 1782 – 1797 рр. збережені майже повністю[73].
Харківський совісний суд у одній із перших справ зіткнувся з проблемою “свекрухи” та “невістки”. 1781 р. в слободі Вищій Сироватці, що біля Сум, молода жінка Явдоха Осадченко підпалила будинок свекра. Пожежу швидко загасили, а палійку віддали до місцевого суду, звідти справа перейшла до намісницької палати кримінального суду, а потому, оскільки Явдосі на момент вчинення злочину не виповнилося шістнадцяти років, справу передали на розгляд совісного суду. Явдоха зазаначила, що рік тому вийшла заміж за Терентія Осадчого. В домі чоловіка вона постійно потерпала від побоїв свекора Федора Осадчого та свекрухи. Не стерпівши насильства, жінка втекла в слободу Краснопілля, але була спіймана чоловіком, після чого її життя перетворилося на пекло. Через постійні знущання Явдоха підпалила хату свекра й вирішила покінчити життя самогубством. Сусіди й обивателі підтвердили, що Явдоха “состоянія доброго”. Совісний суд виправдав її, зазначивши, що “развращенный нравъ, злоба и мщеніе” у підсудної “отъ незрhлаго просвещенія разума”, тож “причитаетъ равными виновниками мужа, отца и мать его, кои получа въ свое семейство молодого человhка пропустили какъ видно долгъ человhчества, чрезъ неупотребленіе всевозможного старателства, привесть ее сначала пріятнымъ обхожденіемъ, любовыю и усердіемъ, к должному почитанію и врожденному детскому повиновенію; и тhмъ подать способъ восчувствовать истинный путь жизни препятствующій, отъ любви не токмо зло здhлать , но ниже помыслить, суровой выдъ благодhтелямъ своимъ, а паче мужу оказать”. Далі наказувалося священику привселюдно оголосити чоловіку Явдохи, свекру та свекрусі, “чтобъ онh суровое и приличное однимъ варварамъ мучительніе съ нею въ жизни обращеніи отъмhнили, и вмhсто бывшей до сего в житьи ихъ ненависти, соры, и общежительного несогласія, приняли бъ ее съ ласкою въ любовъ, составляющую мирное и благоденственное житие, строющее в человhки сію божественную искру въ отмhну дарованную намъ отъ протчихъ животныхъ…”[74].
Дані напучування чітко дозволяють простежити важливий момент секуляризації: вторгнення держави у сферу міжлюдських, сімейних стосунків зі спробами перевести їх під свій копил, користуючись гуманістичною просвітницькою риторикою. З огляду на становлення «добрекерованої держави» в Російській імперії це не видається надто дивним, однак спроби припинення сімейного насильства й моралізаторський концепт є досить важливими для низки характеристик родинного життя уявлень вищого чиновництва й несумісність з тим місцевих практик.
Висновки
Проблема родинного насильства передбачає аналіз одного з головних питань суспільних взаємин – проблеми влади в родині. Напевно слід нарешті вдатися до “деконструкції міфів”[75] щодо ролі жінки та дитини в родині, зважаючи на складний та синкретичний характер таких феноменів, як материнство, дитяча культура, родинна солідарність. Треба визнати проблему дискримінації та експлуатації жінки та дитини в родині, зважаючи на особливості її функціонування.
Проблема насильства в родині – дуже складна тема, тож у даній статті може ітися хіба що про попередні висновки, постановку проблеми, яка вимагає залучення ширшої джерельної бази і ширшого контексту. «Казусність» приведених нами прикладів, не дозволяють доки що широко проаналізувати ні поширення насильства, ні суспільну методу боротьби з цим явищем. Це підстава для ширшого оброблення матеріалу. Але деякі важливі речі слід усе ж таки зауважити. XVIII ст. характерне для Російської імперії як зіткнення “нового” та “старого”, й власне на території Лівобережної та Слобідської України суспільні трансформації зіткнулися з великою кількістю упереджень і з опором нововведенням консервативної еліти. Ми натрапляємо на спроби держави обмежити родинне насильство, однак важко визначити їхню ефективність. Функції нагляду за життям підданих російського монарха та їхнього покарання і разі недотримання певних настанов, які все частіше брала на себе держава, розширювали компетенцію державних органів і дозволяли контролювати різні сторони життєдіяльності родини. Але традиції ще не були порушені, родинне насильство залишалося проблемою насамперед міжособистісних стосунків, тією проблемою, яка, вочевидь, частіше виносилася на розгляд сусідів, громади, а не регулювалася через скарги в державні чи церковні органи.
Але навіть наявні кримінальні справи щодо родинного насильства дозволяють стверджувати появу важливих рис в суспільному житті другої половини XVIII cт., що не знайшли досьогодні належного висвітлення в українській історіографії. Йдеться вочевидь про зміну й збільшення передусім державного контролю над особистістю, а це явище було значно потужнішим, аніж скасування козацької автономії чи колонізація півдня України. Жорстокі тілесні кари замінюються засобами перевиховання[76], тілесність набуває нового значення, фізичні травми замінюються душевними. Лікарське освічення й експертиза стають необхідними умовами слідства й винесення вироків. Одним зі шляхів зміни в системі покарань й було запровадження совісних судів за доби Катерини II: “Безъ него жъ сей божественный законъ намъ нынh самимъ человhколюбіемъ, начертанный, отъ чадолюбивой матери отечества, всемилостевейшей монархынh нашей не естли, самой истинной къ исправленію нашему путь, прямо всеобщий целh временного и вечного благополучія насъ ведущій, и давшій власть совhстному суду; вмhсто бывшей кровопролитной казни”[77].
Першоджерело: До історії родинної конфліктності. Насильство у родині на Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII cт. // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. – Київ, 2007. – Вип.7. – С. 243 – 264.
[1] Автор складає щиру подяку Американській раді наукових товариств (АСLS) за підтримку дослідницької теми “Жінка на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII ст.” , що уможливило появу публікації.
[2] Найвідоміша до сьогодні збірка робіт, присвячених проблемі “domestic violence”, була впорядкована Девідом Файнкельгором і побачила світ у 1983 р.: : The Dark Side of Families: Current Family Violence Research. – Beverly Hills, 1983. Ця тема, зокрема, досить активно обговорюється в мережі Інтернет.
[3] Ці праці є швидше винятками, зокрема, йдеться про дослідження Ореста Левицького: Див. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII столетия. – Киев, 1901 (це окрема відбтитка з часопису “Киевская старина” за 1901 р.); Його ж . Лиха свекруха. Побутовий нарис з поліського життя XVIII ст. // Основа. Альманах – 1915. – кн.1. – С.27 – 37 тощо.
[4] Ця тема є вкрай важливою, хоч і малодослідженою. Один із кращих знавців історії українського права, Іринарх Черкаський, аналізуючи джерела Гетьманщини середини XVIII ст., зазначав: «Далі ми довідуємося, що справи родинні, хоч би вони мали явно злочинний характер, як наприклад, мордування од чоловіка своєї жінки, належали до відому духовного суду» (Звідомлення І.Ю. Черкаського про командирування до Чернігова в серпні 1926 р. // Праці комісії для виучування історії західньоруського та вкраїнського права. – К., 1927. – Вип.3 (Збірник соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук. – №12.). – С.379.). Однак основними джерелами нашої розвідки є переважно документація цивільних судів, тож висновки Черкаського є дещо перебільшеними. Орест Левицький, аналізуючи родинне життя навіть ранішого періоду (XVII ст.), також користується матеріалами переважно світських установ.
[5] Див. істотний збірник: Балади. Родинно-побутові стосунки. – К.:Наукова думка, 1988, чи виданий того ж таки року: Пісні родинного життя. – К.:Дніпро, 1988.
[6] Про російську форму модернізації див.: Медушевский А.Н. Утверждение абсолютизма в России. Сравнительное историческое исследование. – М.:Текст, 1993. – С.84 – 85 Про модернізаційні зміни з акцентом на зародженні елементів громадянського суспільства в добу Катерини II див: де Мадариага Исабель. Россия в эпоху Екатерины Великой. Пер. с англ. – М.:Новое литературное обозрение, 2002. – С.924 – 934.
[7] На цих особливостях акцентував увагу Михайло Драгоманов ще в 1881 р.: “Життя ж московське, – солдатське, та поки що й фабричне, зовсім не має в собі життя справді новішого, городського, – тобто такого, яке єсть в городах загряничних, – з їх вільною наукою, вільною думкою про громадські справи, вільними спілками між людьми науки й праці. Царство руське бере з загряниці найбільше те, що за гряницею вже стало старосвітським: чиновництво, солдатчину, – та поверхову освіту (одежу й таке інше), а то і розпусту городського життя, а не добрі його боки. От власне ця “холопська”, невільницька старовина, – московська і загрянична, – та розпуста й приходить в українські села, між інчим через московські солдатські й фабричні пісні.” Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 – 1880 ). – Женева, 1881. – С. 83.
[8] Див. дослідження, присвячені родині та родинним розподам: Лук’яненко О. Дослідження української сім’ї кінця XIX – ХХ ст. в історичній літературі // Український історичний збірник. – 2005. – Вип.8. – С.367 – 377; Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини XIX – початку ХХ ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – С.6 – 14.
[9] Костомаров Н. Две русские народности. – Киев – Харьков: Майдан, 1991. – С.62. Микола Костомаров, схоже, у своїх висновках щодо розпаду патріархальних родин потрапив під вплив романтично налаштованого Вадима Пассека (Путевые записки Вадима. – Москва, 1834. – С.126 – 131).
[10] Див. цікаву розвідку на цю тему: Острась Е.С. Врожайність зернових культур, хлібні ціни та забезпечення населення хлібом в Лівобережній Україні в другій половині XVIII cт. – Донецьк: Донецький університет, 2003.
[11] Див. Єфименко П. К истории семейных разделов у крестьян // Киевская старина. – 1886. – Т.XIV. – №3. – С.596. Проблема аграрного перенаселення та її впливу на демографічну поведінку населення Лівобережної та Слобідської Україні майже не досліджена, за винятком роботи Арнольда Перковського (Перковский А.Л. О людности украинского двора и величине семьи во второй половине XVIII века (По материалам Румянцевской описи и церковной статистики) // Проблемы исторической демографии СССР. – Таллин, 1977. – С.105 – 106.).
[12] У зв'язку з цим досить неприязно щодо українців висловився невідомий автор “Замечаний до Малой России принадлежащих”…: “Что между Малороссіянами во всякомъ званіи или вовся нhтъ, или очень мало дружества, родственической любви и связи, что дhти объ родителяхъ, а родители объ дhтяхъ, какъ скоро последніе на отдhлh живутъ, почти никакого попеченія и cожаленія не имеютъ и что не рhдко между ними, ссоры и тяжбы бываютъ.” ( Замечания до Малой России принадлежащия // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1848. – Кн.1. – С.51 – 52.).
[13] Див. зокрема роботу: Прыжов И.Г. Исторія кабаков в России в связи с историей русскаго народа. Репринтное воспроизведение (1868 г.). – Москва, 1991. – С.164 – 205.; Острась Е.С. Назв. праця. – С.57; Федоренко П. З історії манастирського господарства на Лівобережжі XVII – XVIII вв. // Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук. – К., 1927. – Т.XI. – C.129 – 130, 144 – 145, 148 – 155. тощо.
[14] Див., зокрема: Щеглова С.О. Давні українські вірші про пияцтво // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1929. – Вип.2 (Збірник історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук. – №74 б.). – С.75 - 86. Існували й сатиричні вірші про п’яниць та похмілля: Українська література XVIII ст. – Київ: Наукова думка, 1983. – С.183 – 184, 192 – 198 тощо.
[15] Див.: Павловский И.Ф. Князь Репнин в его отношениях к дворянству из-за винной монополии и Д.В. Кочубей // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. – 1907. – Вып.4. – С.211–220; Павловский И.Ф. К истории винокурения в Малороссии // Труды Полтавской ученной архивной комиссии. – 1908. – Вып.5. – С.65–100; Тищенко М. Боротьба київських козаків з магістратом за право шинкувати горілкою // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права (Збірник соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук. – №6.). – К., 1926. – Вип.2. – С.198 – 217; Його ж. Гуральне право та право шинкувати горілкою в Лівобережній Україні до кінця XVIII в. // Праці комісії для виучування історії західньоруського та українського права. – Київ, 1927. – Вип.3 (Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. – №12). – С.150 – 202.
[16] Сумцов Н.Ф. Малорусские пьяницкие песни // Киевская старина. – 1886. – Т.XV. – №6. – С.277 – 278 (Пияцтво, лайка, бійка (п’яниця б’є дружину), втеча дружини від п’яниці).
[17] [Георги И.]. Описание всех обитающих в Российском государстве народов и их житейских обрядов, обыкновений, одежд, жилищ, вероисповеданий и прочих достопамятностей. – Спб, 1799. – Часть четвертая: О народах монгольских, об армянах, грузинах, индийцах, немцах, поляках и о владычествующих россиянах с описанием всех именований козаков так же История о Малой России и купно о Курляндии и Литве. – С.345 – 346; Костомаров Н.И. Семейный быт в произведениях южнорусского народного песенного творчества // Костомаров Н.И. Литературное наследие. – Спб., 1890. – С.425; Сумцов Н.Ф. Назв. праця. – С.278 – 279 тощо.
[18] Див. цікаві спостереження про стосунки чоловіка й дружини в українському селі пізнішого часу: Язловський Б. Сьогочасне звичаєве право с. Павлівки на Полтавщині // Праці Комісії для виучування звичаєвого права України (Збірник соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук. – №.4). – Київ, 1925. – Т.1. – С.23.
[19] Див. масу прикладів з території Харківського намісництва, наведених нами: Маслійчук В. Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х – 90-х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. – Вип.5. – С.200 – 215.
[20] Центральний дерджавний історичний архів України в місті Києві (далі ЦДІАК України). – Ф.1508, оп.2, спр.995. – Арк.9. Узагалі побиття дружин і конфлікти через худобу були досить поширеним явищем. Так, 1784 р. мешканець слободи Савинець прапорщик Петро Средбольський, зайшовши на кухню, вдарив дружину по носі за те що вона “в отгонh коровы замедлила” (Державний архів Харківської області (далі ДАХО). – Ф.287, оп.2, спр.5. – Арк.19.). “Череда”, “худоба” набуває важливого соціального звучання. Відоме повстання в селі Турбаях 1789 р. почалося з чутки, що “череду займають” (Гуржій І.О. Повстання селян в Турбаях (1789 – 1793). – К.: АНУРСР, 1950. – С.87.), чи зважмо на подібну ситуацію в слободі Хотомлі 1796 р. (Харківське намісництво) “хотомлянское произшевствие”, де проблема випасу худоби призвела до істотного антивладного заворушення. (Горбань М. Хотомлянське “произшествие” (Епізод з історії аграрних рухів на Слобожанщині) // Червоний шлях. – 1925. – 1 – 2. С.215 – 216.).
[21] Разом із Іваном його дружину б'є пляшкою по боках його брат Гордій Любченко.
[22] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.392. – Арк.11.
[23] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.1183. – Арк.4. Див. також справу про убивство хворої дружини: ЦДІАК України. – Ф.1508,оп.2, спр.398. – Арк.1 і зв., 4.
[24] ДАХО. – Ф.1016, оп.1, спр.33. – Арк.5. Цікаво, що мешканці села Одноробівки, де відбулося убивство жінки, засвідчили, що Петро та Ганна Кушнаренки жили до цього у згоді (Арк.17).
[25] Державний архів Сумської області. – Ф. 746, оп.2, спр. 234. – Арк.3.
[26] ДАХО. – Ф.284, оп.2, спр.199. – Арк.5 і зв.
[27] Наприклад, Нестор Велегера (сл. Рокитна Валківської округи Харківського намісництва) бив свою дружину за те, що вона затрималася на весіллі, у той час як Нестор уже повернувся додому (ДАХО. – Ф.284, оп.2, спр.62. – Арк.8 і зв. – 9.). Мешканець села Люботина тієї ж Валківської округи Гаврило Назаренко (досить літній чолові 55 років) бив дружину Ганну за те, що вона на їхньому хуторі в садку, будучи напідпитку, перечепилася об колоду, розбила брову і не хотіла вставати (при цьому люботинський староста повідомляв, що Гаврило Назаренко упродовж усього подружнього життя немилосердно бив свою дружину) (ДАХО. – Ф.284, оп.2, спр.384. – Арк.2 і зв.) тощо.
[28] ЦДІАК України. – Ф.1807, оп.1, спр.1080. – Арк.1 – 3, 9 і зв., 10. Тимофій Швецов за злочин був засуджений і засланий на Нерчинські заводи. (Арк.13)
[29] [Номис М.] Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К.:Либідь, 1993. – С.403. Водночас: “Від милого пана не болить і рана”(С.405).
[30] Там само. – С.395.
[31] Костомаров Н.И. Семейный быт. – С.417. Костомаров стверджував, що пісень про доброго чоловіка в українців небагато, набагато менше, аніж пісень з іншим змістом - про злого чоловіка чи п’яницю (Там само. – С.410).
[32] Михайло Максимович, аналізуючи проблему сімейних взаємин українців, наводить цікаве народне оповідання: “Летел ворон из теплых стран и под крыльями нес своих птенцов. Дорогой задал он вопрос одному птенцу: будет ли он носить своего отца, когда тот состариться; получив утвердительный ответ, ворон бросил птенца на землю. Такой же ответ получил он от второго птенца и поступил с ним так же, как и с первым. Третий отвечал: “Буду носити, батьку, да тільки своїх діточок”. Отец принес этого птенца куда было нужно, потому что видел в нем правдивость” (Максимович М. Украинец. – К., 1864. – С.12. Цитую за Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К.: Наукова думка, 1974. – С.63). Подібна легенда існувала у єврейській традиції: див. Дэвис Натали Земон. Дамы на обочине. Три женских портрета XVII века. – Москва, 1999. – С.13.
[33] Stone Lawrence. The Family, Sex and Marriage in England, 1500 – 1800. – London, 1990. – P. 409 – 411.
[34] Трохи торкаємося цієї теми в статті: Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських полків XVII-XVIII ст.: “Родинний клан” та досягнення соціального статусу. // Київська старовина. – 2003. –№1. – С.42 – 58.
[35] Данилевский Г.П. Украинская старина: Материалы для истории украинской литературы и народного образования. – Харьков, 1866. – С.294.
[36] Лазаревский А.М. Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии // Записки Черниговского губернского статистического комитета. – Чернигов, 1872. – Т.II – Кн.1 – С.119.
[37] ДАХО. – Ф.284, оп.2, спр.366. – Арк.1. Справа закінчилася мировою.
[38] ЦДІАК України. – Ф.1807, оп.1, спр.900. – Арк.1а, 2 і зворот, 4.
[39] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.240. – Арк.6 і зворот.
[40] Хоча автор “Замечаний до Малой России принадлежащих”, зазначив часті факти непослуху дітей в “малоросійській” родині порівняно з “великоросійською”: “ Малоросійский крестьянин, какъ скоро сына женилъ, тот часъ отъ себя отдhляетъ и тhмъ самымъ свое хозяйство въ бhдность приводитъ; такой женатый сынъ, а паче его жена отцу и матери никакого не дhлаетъ повиновенія и еще живучи въ одной избh cъ отцомъ, тотчасъ на особомъ хлhбh жить начинаютъ” (Назв. праця. – С. 52.).
[41] Так і в оригіналі.
[42] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.952. – Арк.5 – 9.
[43] ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.614. – Арк.1, 4, 12 і зв., 63.
[44] Дані приклади стосуються Острогозької провінції; ми оприлюднюємо у великій розвідці: «Ставлення до жіноцтва в Острогозькій провінції (1765 – 1779 РР.) (за матеріалами фонду 1807 Центрального державного історичного архіву в місті Києві)», поданої до друку в 12 том Українського археографічного щорічника.
[45] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.15. – Арк.18 – 19. Згідно з «малоросійським правом» й низкою обставин Пелагію засудили на два роки острогу й церковної епітимії.
[46] Ми оминули ще одну важливу проблему – стосунки сестри та зовиці, втім, виявити джерел, що пролили б світло на цей аспект функціонування родини, поки що не вдалося. Суперечки ж поміж особами з таким родинним статусом напевно мали місце (Див. наприклад спогади “малороса” Григорія Винського: Винский Г. Мое время. – Петроград., 1915. – С.122.).
[47] [Номис]. Назв. праця. – С.418.
[48] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.236. – Арк.1, 8, 21 і зворот.
[49] ЦДІАК України. – Ф.1508,оп.2, спр.19. – Арк.13 і зв.
[50] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.170. – Арк.12, 14.
[51] Лазаревский А.М. Очерки старейших дворянских. – С.90 – 91.
[52] Див. цікавий випадок з с. Дем'янівки (Богодухівська округа Харківське намісництво, 1791 р.), коли суть конфлікту між поміщицею та громадою направду зводилася до конфлікту між поміщицями-сестрами: ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр.304. – Арк.1а.
[53] Див. наприклад: Костомаров Н.И. Семейный быт в произведениях южнорусского народного песенного творчества // Костомаров Н.И. Литературное наследие. – Спб., 1890. – С.471 – 474. Костомаров завважує існування поганих стосунків поміж вбогою сестрою і заможним братом чи у випадку, коли одна сестра була багатою, а друга - бідною.
[54] Так говорили моя прабабуся з села Вільшани Дергачівського району Харківської області Василина Михайлівна Калашник (Квасник).
[55] ЦДІАК України. – Ф.797, оп.2, спр.431. – Арк.10.
[56] ЦДІАК України. – Ф.1510, оп.2, спр.307. – Арк.1а, 13 – 14.
[57] Ми оминаємо ще один важливий сюжет, що виходить поза рамки внутрішньосімейної конфліктності: конфлікти між підопічними й опікунами та між опікунами й іншою ріднею тощо. Неврегульована належним чином й заплутана система опікунства (див. характеристику норм Литовського статуту щодо цього: Іваницький-Василенко С. Закони про опіку над недолітками в джерелах маґдебурзького права Західньої Руси й Гетьманщини // Праці комісії для виучування ічторії західньоруського та вкраїнського права. – К., 1925. – Вип.1 (Збірник соціально-економічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – №3.). – С.59 – 81), особливо складним був розподіл майна по досягненню дітьми повноліття, що було серйозною підставою для сварок і непорозумінь. Це зауважує і автор “Замечаний до Малой России принадлежащих” (Назв. праця. – С.37).
[58] [Номис]. Названа праця. – С.416. Цікава паремія, моя прабабуся в даному разі казали: “Горілка не дівка, та хоч якого козака з розуму зведе”.
[59] Див. про негації до вітчима й мачухи: Костомаров Н.И. Семейный быт. – С.470.
[60] Винский Г. Мое время. Записки Г. Винского. – Санкт-Петербург, 1914. – С.10.
[61] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.950. – Арк. 9.
[62] Див. цікавий документ 1784 р. з Ромнів, де йдеться про бійку в домі козака Андрія Науменка, де козак Михайло Нестеренко з синами зчепився з родиною військового товариша Луки Сокола (ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.118. – Арк.2). Див. також справу про бійку Сорочинських та Стеценків у Богодухові 1792 р.(ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр.342. – Арк.1, 9) тощо.
[63] ЦДІАК України. – Ф.1508, оп.2, спр.1042. – Арк.3.
[64] Див. Старченко Н. Полюбовні суди на Волині в останній третині XVI століття // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Київ – Львів, 2004. – Т.ІІ. – С.207 – 228.
[65] ЦДІАК України. – Ф.1815, оп.1, спр.166. – Арк.2.
[66] ЦДІАК України. – Ф.1807, оп.1, спр.1067. – Арк.1а, 8 – 9.
[67] ЦДІАК України. – Ф.1807, пп.1, спр 2224. – Арк.1а, 3 і зворот, 7.
[68] Андриевский А. Деятельность Киевского совестного суда в первый год его существования (1782) // Киевская старина. – 1891. – Т.XXIV. – №7. – С.119 – 129.
[69] Рибаков І. Совісний суд на Україні//Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1928. – Вип.1 (Збірник історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – №74). – С.33 – 44.
[70] Замечания до Малой России принадлежащие – С.13 – 14. Сам автор «Замечаний» говорить про потребу відновлення совісних судів, бо «Малороссіяне люди неспокойные и къ тяжбамъ и ябедам жадные, что и въ самомъ дhлh есть: нигдh и никакой народъ к сочиненію о ябедh и к продолженію тяжебъ, и часто пустыхъ и неосновательныхъ, так не склоненъ и не жаденъ какъ Малороссійскій” (С.14).
[71] Рибаков вважає, що совісні суди були запроваджені на Лівобережжі лише 1803 р. ( Рибаков І. Назв. праця. – С.34), що є помилкою, оскільки значна частина Лівобережжя входила до Київського намісництва, а документи Київського совісного суду існують з 1782 р. ( див. Андриевський А. Назв. праця. – С.119 – 120.) Тим більше, що згадуваний автор «Замечаний до Малой России принадлежащих» (твору перших років ХІХ ст.) говорив про «возстановленіе», а не утворення совісних судів.
[72] Висловлювання відомого російського історика О.Кізеветтера цит. За: Рибаков І. – С.45.
[73] Про це за інформацією Д.Багалія писав і сам І.Рибаков. – С.35.
[74] ДАХО. – Ф.56, оп.1, спр.49. – Арк.4 й зворот.
[75] Див. на цю тему статтю: Кись О.А. Материнство и детство в украинской традиции: деконструкция мифа // Социальная история. Ежегодник. 2003: Женская и гендерная история. – М: Росспэн, 2003. – С.156 – 172.
[76] Див. уже хрестоматійну роботу: Мішель Фуко. Наглядати й карати. – Київ: Основи, 1998.
[77] ДАХО. – Ф.56, оп.1, спр.49. – Арк.4 зв.
