Про «батьківство» та «материнство» на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.

«Батьківство» та «материнство» – емоційно наповнена любов батька чи матері до дитини насправді досить складна тема для дослідження. Тут етнограф навряд чи уникне численних даних з історії, так само й історик змушений буде шукати допомоги етнографа у багатьох питаннях. Cтудії над народною культурою, що набувають поширення, містять чимало небезпек й термінологічну плутанину. Свого часу про  проблему такої плутанини термінів досить влучно писала Тетяна Бернштам[i]. Однак за останній час історіографія вивчення дитини й ставлення до нього дорослих здійснила такий прорив, що залишатися поза ним етнологу не випадає. Насамперед, це стосується робіт Філліпа Ар’єса з історії дитинства у Франції. На думку дослідника (висловлену 1960 р., ми користуємося російським пізнішим перекладом з видання 1973 р.), у старі часи ставлення до дитини не було наповнене емоційним змістом, дитину, щойно та навчилася ходити, тривалий час сприймали як маленького дорослого й лише з XVIII ст. ставлення до дитинства стало змінюватися[ii]. Подібним чином у старому світі змінювалося й ставлення до батька. Тут важко не відзначити роботу американського дослідника Лоренса Стоуна про родинне життя в Англії, дослідник зазначав: у ранньоновий час роль батька в родині істотно зростає й він стає найвищим моральним авторитетом[iii]. Та найголовніші думки з щодо материнства як історичної функції висловила французька філософ феміністка Елізабет Бадінте: «Материнство» й «материнський інстинкт» – явища історичні й до XVIII ст. – це радше міф, аніж соціальні функції[iv]. Під впливом цієї потужної історіографічно-філософської традиції український історик виявляється дещо розгубленим насамперед через брак праць з української фамілістики. До всього зараз лунають голоси щодо перегляду самого поняття материнства стосовно української традиційної родини у бік констатації пригнобленого становища жінки й авторитарної влади батьків[v].

 Що відбувалося з емоційним наповненням родинного життя скажімо у другій половині XVIII ст. – у добу великих суспільних змін на Лівобережній Україні? У цей час політичні та соціальні процеси істотним чином інтенсифікувалися. Було скасовано козацьку автономію Гетьманщини (60-ті – 80-ті рр.), заборонено селянські переходи (1783), місцеву еліту прирівняно до російського дворянства (1785). З’явилися нові соціальні прошарки, відбулося поширення девіацій, найголовніше в культурній сфері відбувався перехід від духовного до світського. Одне слово, це час певної аномії, появи нових морально-ціннісних орієнтирів.

 Перед розглядом теми досить важливим є бодай часткове висвітлення етнографічної й соціологічної складової, бо ці складові є досить знаковими для наших характеристик. Чи визначалася українська традиційна родина черствістю у ставленні до дітей? Доволі цікаву характеристику ставленню до дітей в українській традиційній культурі дав «Н.Л-ский», невідомий нам автор «Харьковского сборника» 1888 р., студент, що влітку аби заробити на навчання працював із селянами в одному із сіл Сумського повіту Харківської губернії. Погляди дослідника доволі цікаві: «Культурні люди, спостерігаючи поводження селян з дітьми, частенько роблять висновок, що вони не люблять дітей, що всякий селянин швидше дорожить своєю конякою, ніж дитиною, що при пропажі її він більше побивається, ніж при смерті останньої», але насправді, як це доводять колискові, за черствістю, викликаною нелегкими умовами життя приховуються найщиріші почуття любові та ніжності»[vi]. Це вагоме спостереження, яке однак приховує питання про ставлення до дітей в селянській родині й українській традиції. Тобто, чи дійсно до дітей ставилися доволі суворо, вбачаючи у них лише майбутні робочі руки, годувальників на старість, чи все таки турбота за дитиною була виявом емоційної прив’язанності і любові до дитя? Власне, вважається, що у традиційному селянському світі не було істотного місця емоціям й прив’язанності до інших членів родини. Змалку дитина стикалася не з батьками, а «сиділкою» (часто старшою сестрою чи непрацездатними на полі дідом та бабою), що могли й хвалити й карати дитину. Мати була біля дитини вдома лише взимку. Неодноразово селянська дитина була не погодованою за іншими клопотами членів родини. Брат і сестра від перших усвідомлень були конкурентами на спадок[vii]. Павло Чубинський після зібраних численних анкет 1869 р. зазначав, що погляд на дитину в українській родині носив практичний характер: значення дітей обумовлюється їх користю в господарстві[viii]. Селянська дитина відразу опинялася у суворому світі випробувань. Даний момент дуже істотний і власне сміливо обґрунтований у праці відомого російського демографа Анатолія Вишневського щодо загальної характеристики ставлення до дітей у Російській імперії ХІХ ст.[ix]. Та, можливо, й у розглянуту нами добу ставлення до дітей через поширену дитячу смертність та великі родини не було насичене ціннісними орієнтирами. Іван Шерешенко (Рашківська сотня Чернігівського полку) у 70-ті рр. XVIII ст. був одруженим на Тетяні (доньці вдови Марини Кощихи) з нею сплодив двох синів імена яких під час допиту через п’ятнадцять років забув, бо ті повмирали піврічними[x].

 Відібрані приказки та прислів’я про дітей теж не насичені проблемою цінності дитини:  «Аби коваль та ковалиха – а того буде лиха», «Подумай жениться то й діток копиця», «Була б жінка, а діти будуть». Діти часто сприймалися в фольклорній складовій не лише як помічники, але й певний тягар «Годуй синки та готуй сумки, годуй дочки то будем ходити без сорочки», «Соловей співає, доки діток не виведе», «Дітей годуй, а сам торби готуй». Водночас, народні приповідки досить й позитивно оцінюють дитинство: «Дай Боже дитину, а корова буде», «Дасть Бог дітки, дасть і на дітки»[xi].

У народній культурі сила батьківського прокляття була дуже істотним прокльоном із перетвореннями[xii]. Відомий етнограф Петро Іванов зазначав про особливе значення родини для українця, де батько уособлював майно, а мати – моральну прив’язанність, приводячи приказку: «Жінка для совіту, теща для привіту, матінка рідна лучче всього світу»[xiii]. Ще раніше Олександр Левкович Боровиковський, досліджуючи «жіночу долю» в українських народних піснях зазначає про любов до матері, однак виявляє і випадки невдячності дітей, прокляття на дитину. Той, хто не шанує батьків вважається найбільшим грішником[xiv]. У одній із найвідоміших українських народних дум про «пирятинського Олексія Поповича» під час бурі на морі козак зізнається про свої найбільші гріхи, серед яких, ті що виїхав без дозволу батьків у військо, не попрощався з батьком і матінкою й відпихав їх стременом від коня як виїзджав[xv]. Покари за непослух батькам дуже жорстокі, за усним переказом, записаним відомим етнографом Степаном Носом у Конотопі, мешканці в середині ХІХ ст. зазначали, що раніше «як дитина не поважає батька, – люди об’явять попу: треба його прив’язать до дзвіниці і прив’язують для стида.»[xvi]. Шанування батька й матері – одна з основних християнських заповідей, що власне сприяла стеженню за дотриманням цього канону як Церквою, так і світською владою.

Власне, якщо виходити із засновку про патріархальність української родини, то влада батька й бунт дітей мали б бути показовими прикладами. 1794 р. Іван Мартос без благословення батька оженився із донькою померлого Чернігівського писаря гродського Василя Колчинського й тим вчинком засмутив Андрія Мартоса і той вигнав сина з дому[xvii]. (Порівняй у Чубинського: «народ роздумує про шлюб так: якби діти обирали собі пару самі, то Бог не дав би їм щастя й хорошого життя»[xviii]).

Та при розгляді численної судової документації другої половини XVIII ст. ми натрапляємо на досить важливу річ. Діти часто жодним чином не шанують батьків, ще й збиткуються над ними. Наприкінці 50-х рр. XVIII ст. переяславський єпископ Гервасій бачив серед народу такі «развращенія» та непорядки як те, що діти батьків своїх не лише не шанують, але й б’ють «явно и публично»[xix].

 Важливою складовою родиних сварок, як і ставлення до батьків було питання успадкування. На Лівобережній та Слобідській Україні система успадкування тривалий час була досить своєрідною з низкою відхилень[xx]. В XIX  ст. існував уже звичай, що після смерті батька його садиба дістається молодшому із синів, так як старші уже виділені й мають своє майно та родини[xxi]. Тут яскравості набуває соціальний зріз проблематики, коло поміщиків та заможних селян. У судових інстанціях колишньої Гетьманщини маса справ про побиття батьків дорослими дітьми. У середовищі дрібних дворян такі випадки виглядають доволі поширеними. 1784 р. свою матір Ірину Бахирю, овдовілу 1782 р., бив і грабував її син колезький канцелярист Харлампій зі своєю дружиною[xxii]. 1782 р. відставного капрала Герасима Масловського (Новгород-Сіверське намісництво) постійно бив і грабував його син, вахмістр Степан[xxiii]. Ще жорстокіше ставлення до батьків спостерігаємо 1782 р. у відставного поручика Мартина Соколовського (Конотопський повіт, Новгород-Сіверське намісництво). Батька свого Якова Соколовського він бив до крові, обривав волосся на голові, раз ледь не вбив за волосся тягаючи якби не сторонні люди, у хаті побив усі вікна, заколов коня й вола. Батьки змушені були покинути свою господу через безчинства сина[xxiv]. Подібним чином відбувалися події у відомій родині Мартосів. Удова Домінікія Мартос скаржилася, що її син Андрій насильно забирає і оре її землі, б’є підданих, забирає її жито, а коли вона прагнула його стримати обзивав: «дурою, марою й брехухою»[xxv]. (Лохвицький суд не в силах був вирішити цю справу).

Досить жорстоко із батьками повівся дяк Пилип з Мишківки 1779 р. (Уланівське духовне правління, Чернігівська духовна консисторія), він не лише лаяв батька, але й відрізав пальця у матері, пробив рідному брату ножем плече. Винуватця перевели в «світський стан», обрізавши бороду та волосся, й передали до світського суду до Стародуба[xxvi].

 Слід зазначити дуже важливу річ: місцеві суди вочевидь дуже неохоче брали справи про побиття батьків й тому ображена рідня подавала ті скарги безпосередньо у вищі інстанції, особливо до «малоросійського» генерал губернатора Петра Рум’янцева-Задунайського. Так, Стародубський суд не розглядав скаргу абшитованого сотника Миколи Улезка того таки 1782 р. на свого сина, військового товариша Олександра Улезка, що чинив побої батькові братам та сестрам, забирав сіно й вижинав батьківське жито. Микола Улезко звернувся з цією проблемою й скаргою на суд до Рум’янцева[xxvii]. Розподіл родин та майна безпосередньо впливав на ставлення дітей до батьків. Вдова військового товариша Нестора Кадяна (Чернігівське намісництво, с.Ковалі Лохвицький повіт) Олена після смерті чоловіка залишилася 1769 р. з сімома дітьми (чотири хлопці й три дівчинки). Коли виросли два старших сини, Павло й Михайло вона виділила їм належний пай. Однак, коли середульший син Іван досяг повноліття, то почав вередувати: змусив матір виділити йому більше майна, наїхав й пограбував материного млина, побивши мірошника, наказував підданим не коритися матері. А 22 березня 1780 р. узагалі побив матір. 1784 р. він підмовив молодшого брата Максима й сестру Тетяну пограбувати майно матері, коли та поїде до церкви. Й діти позбивали замки, забрали речі й срібло та вивезли до Івана. Місцевий Лохвицький суд не задовольняв скарг матері й хоча заарештував Івана та згодом його відпустив й Олена змушена була звертатися у вищі інстанції[xxviii].

Траплялися однак й досить цікаві приклади всиновлення, а потім сварок з приймаком. Так, свого часу в селі Нетяївка Мглинського повіту Новгород-сіверського намісництва козак Олексій Зубарєв з дружиною, будучи бездітними, усиновили свого родича Іллю Ахоненка й старалися його «вскормить, снабдывать и воспитывать так как собственного своего сына», коли ж Ілля став дорослим, а прийомний батько 1780 р. помер, то він став вимагати своє майно, грабуючи названу матір[xxix]. Козак з села Пустовійтівки (Роменської округи) Гаврило Заворотний образившись на батька 13 грудня 1790 р. прагнув того вбити «в дорозі» сокирою[xxx].

 Тут варто зробити невелике зауваження про те що покарання дітей за бій батьків у Російській імперії того часу не були надто жорстокими, але досить показовими. Свідченням цьому є проблема з фінськими ув’язненими. Після війни зі Швецією 1742–1743 рр. Росія окупувала кілька фінських областей, за Абським мирним договором гарантувавши збереження старих прав і привілеїв і в тому числі «шведського права». Однак 1763 р. було звернено увагу на кількох ув’язнених, звинувачених у побитті батьків. За «шведськими правами» – побиття батька каралося смертю, проте, заграючи з місцевим населенням та йдучи назустріч проханням тих же батьків, 25 вересня 1763 р. усі кари за даний тип злочину скасовувалися й пом’якшувалися, приєднані фінські провінції відтепер мали користуватися законами ствердженими російським урядом для своїх прибалтійських провінцій («остзейских губерний»)[xxxi]. Використаний прецедент доволі показовий. Політика просвітницького абсолютизму прагнула підвести людність держави під певні моральні принципи. Одним із найяскравіших таких принципів був послух батькам й показові покарання дітей за злочини проти вихователів. 24 березня 1766 р. по всіх губерніях було розіслано Височайший маніфест щодо покарання каптернармуса Олексія Жукова з дружиною Варварою, які ще 1754 р. вбили матір та сестру Жукових. Процедура покаяння мала носити масовий характер, сам маніфест сповнений риторики про жах такого злочину, злочинці засилалися у Соловецький монастир на двадцять років з покутою та єпитиміями[xxxii]. Подібна ситуація стосувалася й відставного провіантмейстра Андріана Нелединського 1769 р., який «в помрачении» змусив підданих висікти батогами власну матір, незважаючи на те що Авдотья Нелединська вибачила сина і той визнав провину, списавши все на психічну хворобу, російський Сенат постановив заслати Нелединського на рік до монастиря [xxxiii]. Себто держава звертала серйозну увагу на проблему стосунків батьків та дітей, однак захищала передусім саме батьків. Існує й український приклад щодо вищих втручань у справи дітей і батьків. 1789 р. до Сибіру було заслано з позбавленням усіх чинів військового товариша Семена Квятковського. Вирок було винесено самою імператрицею Катериною Другою. Квятковський позабирав у матері вбрання, бив її і суворо лаяв. Кримінальна справа, заведена з цього приводу, передає свідчення з колоритом мови, що на другий день після побоїв Марфа Квятковська сказала: «Бодай сину тебе Матір Божа побила, як ти мене побив»[xxxiv]. Й хоча Квятковський вчинив чимало злочинів у Київському намісництві побиття матері виявилося найфатальнішим вчинком й дійшло до найвищих інстанцій.

Крім державних установ, ображені батьки зверталися й до церковних інстанцій щоб непорядних дітей не впускали до церкви. Так, 1750 р. удова Марія Яковенко скаржилася в Роменське духовне правління на свого сина Григорія, що той її лає ще й б’є й не попросив пробачення, доки не попросить аби його не впускали приймати «святі тайни»[xxxv].

У зв'язку з прикладами частих родинних чвар  доволі неприязно до українців, однак дуже характеристично висловився невідомий автор “Замечаний до Малой России принадлежащих” (близько 1801 р.): «Что между Малороссіянами во всякомъ званіи или вовся  нѣтъ, или очень мало дружества, родственической любви и связи, что дѣти объ родителяхъ, а родители объ дѣтяхъ, какъ скоро последніе на отдѣлѣ живутъ, почти никакого попеченія и cожаленія не имеютъ и что не рѣдко между ними, ссоры и тяжбы бываютъ.»[xxxvi].

Ці приклади, попри свою винятковість, мають характеризувати й амбівалентність традиційного світу у ставленні дітей до батьків. Виходить приклади покари старших існували й цінність матері чи батька не була однозначно позитивною для дитини.

У цій ситуації традиційнішою видається модель описана Михайлом Максимовичем. Ми дещо повторимо уже висловлену тезу й відтворимо уже не вперше у наших публікаціях надруковану цитату, що яскраво відображає родинні відносини. Михайло Максимович, розглядаючи питання сімейних взаємин українців, приводить цікаве народне оповідання: «Летів ворон з теплих країв й під крилами ніс своїх пташенят. Дорогою він запитав у одного пташеняти: чи буде воно носити свого батька, як той постаріє; отримавши ствердну відповідь, ворон кинув те пташа на землю. Таку ж відповідь він від другого пташеняти й вчинив з ним те, що й першим. Третє ж відповіло: “Буду носити, батьку, да тільки своїх діточок”. Батько приніс цього пташеня туди, де летів, бо побачив у ньому правдивість»[xxxvii]. Такий переказ характерний для інших народів, відомий історик Наталі Земон Девіс приводить його зі щоденника XVII ст. єврейської мислительки з Гамбурга Глікль бас Іуда Лейб[xxxviii].

Але дана проблематика, звичайно, глибша. Ми натрапляємо й на чимало прикладів, що свідчать про цінність дітей. Загроза життю дітей у судових позовах важливий елемент для підкреслення особливої небезпеки від злочинців. Так, скаржники на грабіжницю  Гапку Воздвиженську Федір Концаревич з сестрою наголошував, що грабіжниця наказувала колоти й стріляти нас і «дітей наших»[xxxix]. Виразніше проблеми батьківства й соціальної приналежності виявилася під час початків відомого повстання в селі Турбаях 1789 р. 19 січня жителі села, прийшовши в панський будинок, вимагали від поміщиків Базилевських повернути їм їхніх дітей, яких ті забрали в дворову капелу. Селяни зазначали, що їх діти козацького походження і поміщики не мають права тримати їх в своєму дворі[xl]. Утікши від поміщика Петра Легостаєва у 1793 р., Мотрона Малюченко (прізвище в дівоцтві), вийшовши вчергове заміж, через певний час повернулася до села Гутенівки (Богодухівська округа, Харківського намісництва), звідки й втекла, щоб забрати своїх залишених дітей, попри загрозу бути спійманою й покараною[xli].

Згадки про любов до дитини дуже істотні. Софія Капніст-Скалон, чиє дитинство припало на кінець XVIII ст., наприклад, згадує про свою бабусю Софію Капніст (матір відомого письменника й громадського діяча Василя Капніста): «Дітей своїх вона дуже любила й до того пестила, що всяк рік  посилала до них в Петербург обоз з різними харчовими запасами: з варенням, сухими фруктами, маслом й різними соліннями». (Подібно Софія характеризує свого тата згаданого Василя Капніста: «Батько наш був дуже добрим, любив нас якомога дуже»[xlii]. Священицький син, Федір Луб’яновський згадує теж про своє дитинство кінця XVIII ст., що його малого любили й розбещували й старі й молоді, а матуся називала його пестуном[xliii].Однак, вочевидь слід зважити й на досить цікаве спостереження Олександра Боровиковського, що українські пісні більше говорять про любов до дітей дорослих (в крайньому разі про таких, які вже в стані розуміти материнську любов й відповідати на неї). Втіха матері від малої дитини рідкісне явище[xliv].

Тобто можна говорити про основну соціальну функцію родини – забезпечення майбутнього дитини. Пошана до батька й матері була переважно моралізаторською вимогою, яка часто порушувалася. Вивівши дітей в “люди”, вагомий землевласник поміщик Григорій Гнатович Ґалаґан пише 1763 р. листа до сина про своє усамітнення[xlv]. Така позиція зрозуміла з точки зору родинних відносин, які панували в соціумі. Чітко усвідомлюємо, що дані питання лише привід до дискусій, спроби історика вторгнутися в іншу неопановану міждисциплінарну царину. Але потреба для постави таких питань давно назріла.

Першоджерело: Про «батьківство» та «материнство» на Лівобережній Україні у другій половині XVIII ст. // Народна творчість та етнографія. – 2008. – №5. – С. 21 – 26.