20 березня, 2019

Інтерв’ю з Тетяною Ісаєвою про феміністичну просвітницьку діяльність і жіночі музеї

14 лютого 2019
Тамара Марценюк

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, гостьова дослідниця за програмою імені Фулбрайта (2017–2018) в Колумбійському університеті (США). Викладає курси на гендерну тематику «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші.
Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: соціологія гендеру, соціальна структура суспільства, гендерні відносини та гендерна політика (в Україні і Швеції); соціальна нерівність і соціальні проблеми; жіночий, чоловічий та ЛГБТ рухи; розмаїття (diversity). Авторка близько 80  наукових праць, низки публіцистичних статей, розділів у підручниках і книжках.
Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно бере участь у різних міжнародних дослідницьких і викладацьких проектах, останній із яких стосується теми «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна».
Авторка курсу «Жінки та чоловіки: гендер для всіх» на онлайн-платформі Prometheus. У 2017  році видала книжку «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» («Основи»), а 2018 року — «Чому не варто боятися фемінізму» («Комора»).

Тетяна Ісаєва[1] — засновниця першого в Україні музею, присвяченого історії жіночого руху і темі забезпечення гендерної рівності. Вона, зокрема, авторка ідеї і директорка проекту «“Створимо музей про себе!”: створення першого в Україні гендерного музею» — Музею жіночої й гендерної історії[2]. Презентувала український Музей жіночої й гендерної історії під час П’ятої (Мехіко, Мексика), Другої (Бонн, Німеччина) і Третьої (Буенос-Айрес, Аргентина) міжнародних конференцій жіночих музеїв світу.

Інтерв’ю з Тетяною Ісаєвою про феміністичну просвітницьку діяльність і жіночі музеї

Із 2016 року керує проектом «Центр гендерної культури — інноваційний центр інтерактивної гендерної освіти»[3] (за підтримки European Endowment for Democracy); з 2017 року директорка проекту «Центр гендерної культури — майданчик для розширення прав і можливостей жінок та молоді» (за підтримки ЄС), координаторка напряму Gendermuseum. Крім того, координаторка Програми USAID «Економічні можливості постраждалим від конфлікту» в Харківській області. Голова ради Харківської обласної громадської організації «Харківський обласний гендерний ресурсний центр».

Брала участь у міжнародних освітніх програмах, зокрема у США (українсько-американська програма «Відкритий світ» «Жінки-лідерки») і Швеції (освітня програма «Шведська народна освіта», м. Гетеборг, Жіноча народна школа). Учасниця українсько-шведської програми Sida «Ольга & Олег» (2007).

У Тетяни Ісаєвої 15 років досвіду діяльності в недержавному секторі, керування проектами НДО, співпраці з міжнародними фондами, організаціями, інституціями, а також взаємодії з органами місцевого самоврядування і обласною державною адміністрацією. Була тренеркою програми «Розширення підприємницьких і лідерських можливостей для жінок», напряму державної гендерної політики Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні ЄС—ПРООН.

У 2011–2014 роках на волонтерських засадах координувала Всеукраїнську мережу осередків гендерної освіти у ВНЗ[4]. Експертка і кураторка проекту представництва ЄС та ООН в Україні «Міжнародний жіночий день — і100рія у фотографіях» (2011)[5]. Співавторка сценарію документального просвітницького фільму «Жіноче обличчя України» (2009)[6], знятого в Харкові до 125-річчя українського жіночого руху.

Авторка ідеї, редакторка перших 26 випусків популярного видання з гендерної тематики «Я»[7] Гендерного інформаційно-аналітичного центру «Крона»[8] (2003–2009).

Вибрані праці на гендерну тематику:

  1. Ісаєва, Тетяна. Жіночий міст через океан // http://www.politikan.com.ua/2/0/0/18410.htm
  2. Ісаєва, Тетяна. Гендерний музей в Україні: реальність, перспективи, проблеми // http://gender.at.ua/publ/2-1-0-41
  3. Ісаєва, Тетяна. Історія з продовженням... // http://www.pravda.com.ua/columns/2010/03/2/4823448/
  4. Ісаєва, Тетяна. Паритетна демократія. Навіщо Україні гендерний музей? // http://www.politikan.com.ua/posts/view?id=2494&print=1
  5. Ісаєва, Тетяна. Музей історії жіноцтва, історії жіночого та гендерного руху // http://www.prostir.museum/museums/ua/detail?id=1914
  6. Ісаєва, Тетяна. Налагодження мостів — шлях для просування ідей гендерної рівності в суспільство. Австрійський шлях до гендерної рівності // Гендерний журнал «Я». — 2007. — № 18: Равные права и равные возможности женщин и мужчин: http://krona.org.ua/assets/files/journal/Gendernyi-zhurnal-Ya-18-2007.pdf
  7. Ісаєва, Тетяна. Жіноча школа НАТО — школа відповідальної жінки: сторінки зі щоденника // Гендерний журнал «Я». — 2008. — Спец. вип. «Лучшие практики решения гендерных проблем» // http://krona.org.ua/assets/files/journal/Gendernyi-zhurnal-Ya-praktiki.pdf

Профіль на експертній платформі «Повага: кампанія проти сексизму».

Вибрані інтерв’ю:

·Тетяна Ісаєва про гендерну культуру // https://www.youtube.com/watch?v=KgxnxLiw1JU

·Відеоекскурсія до унікального Музею історії жіноцтва // https://www.youtube.com/watch?v=lvHrOSfHeo4

·EdCamp Ukraine 2016 «Як швидко перевірити власний рівень гендерної чутливості» // https://www.youtube.com/watch?v=Fmes1eK0qEU

Читайте також:

Записала 20 грудня 2017 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Коли і чому ви вирішили зацікавитися правами жінок, гендерною рівністю, фемінізмом?

Т. І.: Це був початок 2000-х, непрості роки, зокрема для мене. Я зіткнулася з певними змінами, втратила орієнтири і не зовсім розуміла, що далі робити. Якраз тоді харківська жіноча громадська організація «Крона» проводила тренінги для жінок на тему лідерства «Набуття сили». Це була річна програма, де жінкам давали можливість усвідомити себе в сучасному світі, який дуже швидко змінюється. Я взяла в ній участь і десь через півроку після її завершення прийшла в організацію і запропонувала робити журнал.

Проте в «Кроні» мені сказали: «Таня, у нас є свої завдання, свої ідеї. Якщо ти хочеш робити журнал, ти повинна його сама робити. Це буде твоя відповідальність». Було непросто, і хочу подякувати за підтримку Інні Лазарук, колишній керівниці організації, та керівниці проектів «Крони» Людмилі Гусляковій, царство їй небесне, які дали мені таку можливість.

Ми назвали журнал «Я». Перше число вийшло 2003 року. Спочатку це був журнал особистісного розвитку, а його зміст не стосувався фемінізму й ідей гендерної рівності. Поступово журнал змінювався, змінювалась і я. Пам’ятаю кумедну ситуацію, коли одна з ведучих тренінгу запитала нас, хто такі феміністки. Прозвучали дуже різні відповіді. Я теж тоді не знала, хто такі феміністки, була далекою від цього. Щось таке сказала, що це войовничі жінки, які чогось хочуть.

Далі почався пошук. У 2005 році було ухвалено, а 2006 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків»[9]. Доти ми не зовсім розуміли, що таке гендерна рівність. Адже ми не вивчали гендерну теорію в університеті, не були науковицями. Ми були практикинями, які на практиці втілювали ідеї рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.

Крім того, у моєму становленні суттєву роль зіграли шведські колеги (колежанки), зокрема Агнета Вірен і Беріт Ларсон. Я їм розповідала, що у нас в Україні ставлення до слова «гендер» агресивне, люди не розуміють, що це таке. Вони пояснювали, що не варто одразу ж говорити про гендер, починати слід з таких понять, як справедливість.

Т. М.: Журнал «Я»[10], який ви заснували, — один із небагатьох в Україні, де стільки вже років порушують тематику гендерної рівності і фемінізму. Яка тематика була для вас актуальною в той час, що ви вирішили присвятити їй номери журналу?

Т. І.: Спочатку це був журнал пошуку себе, шляху до себе. Ми назвали його «Я» і писали попервах про загальні речі на кшталт жіночого лідерства чи філософського пошуку. Потім стали приділяти увагу певним темам, як-от освіта, вибір і відповідальність за нього, управління, гендерні аспекти сучасності. У 2006–2007 роках ми підготували спеціальні випуски «Євроінтеграція», «Гендер і суспільство», «Рівні права і рівні можливості жінок і чоловіків», «Взаємодія у вирішенні гендерних проблем».

А окремий спецвипуск присвятили гендерним аспектам євроатлантичної інтеграції[11]. Ще тоді, більше як десять років тому, ми порушували актуальні нині питання жінок і безпеки, участі жінок у силових структурах тощо. Я роздумувала про те, чому жінка не може бути міністром оборони.

У нас була рубрика «ГостьЯ», у яку запрошували активних жінок, котрі ділилися своїм досвідом, історіями успіху, пошуком позитиву, власною творчістю. Наприклад, була розповідь про жінку, якій виповнилося 85 років, а вона займалася спортом. Тобто ми зверталися до таких актуальних питань, як активна старість.

Маємо в журналі цікаву історію малюнків. Ілюстраторка Марія Чорна працювала з першого номера цього журналу і так само вчилася в ньому, проходила практику графічного дизайну. Якийсь час малюнки в журналі були чорно-білими. У нас не було достатньо грошей на хороший друк, і ми вирішили робити чорно-білу графіку. Проте Марія завжди зображувала жінок чи за штурвалом, чи з валізками — кудись несе журнали тощо.

Працювати з журналом завжди складно. Зібрати всі статті, відмовити авторці чи автору, якщо їхній матеріал не зовсім підходить, непросто. Я щиро вдячна всім, хто нам писали, а також команді, яка працювала і працює над журналом дотепер. Журнал — дуже важливий етап мого особистого і професійного зростання.

Т. М.: Ви згадали харківську організацію «Крона». Чим важливим тоді у сфері поширення феміністичних ідей займалися ви і ця організація?

Т. І.: «Крона» — одна з давніх організацій, які займаються гендерною і феміністичною темами. Пам’ятаю керівницю проектів «Крони» Людмилу Гуслякову, яка заклала принципи взаємодії всередині організації. Ці традиції підтримуються до сьогодні. Я вважаю, що ця організація — одна з найпотужніших, які працюють у сфері просування ідей гендерної рівності.

Організація проводила тренінги міжкультурного діалогу Схід—Захід, тренерки їздили у Львів, Донецьк, Луганськ. Пригадую, як ми приїхали 2003 року, здається, в Донецьк, саме коли були вибори. Приїхали — а місто синє від блакитних стягів з портретом Януковича. І ми говорили одна одній, що це якесь нереальне життя, ми наче приїхали в реальність, яка є нереальністю. І люди, з якими ми працювали, дуже відрізнялися від тих, з якими ми спілкувалися. Це було якраз напередодні Помаранчевої революції.

Це були дуже сильні тренінги, які давали жінкам поштовх, щоб вони усвідомили себе в цьому житті. Потім ці жінки вже почали готувати тренерські кадри. Були такі класні «круглі столи» й інші заходи міжкультурної комунікації з колегами із Дагестану, Білорусі, Німеччини. Ми дуже багато вчилися і дуже вдячні німецьким подругам-тренеркам Tinka Wolf та Heike Pfitzner.

Т. М. Напевно, найбільше ваше досягнення — це заснування Музею жіночої й гендерної історії. Розкажіть, будь ласка, про історію його створення, про теперішню діяльність, із ним пов’язану.

Т. І.: Ідея цього музею народилася 2006 року, коли я поїхала до Швеції і брала участь в українсько-шведському проекті «Ольга & Олег»[12]. Для нас проводили тренінги, на яких шведські тренерки Bonnie Bernström і Anne Jalakas піднімали наш рівень гендерної культури і розвивали гендерну чутливість. Коли я вперше почула про гендерну чутливість, то не дуже розуміла, про що йдеться. Подумаєш, показувала нам шведка малюнки — гендерно нечутливі публікації. А потім ми приїхали у Швецію, нам почали розповідати про систему виборів, ділитися прикладами, практиками. У нас уже чимало назбиралося таких прикладів. Я сказала тоді: у Швеції потрібно, щоби був музей про гендер, бо вони можуть показати всьому світові, що це таке і як це працює. Звісно, що шведи не кинулися цей музей організовувати.

Я ж була редакторкою журналу і збирала для нього матеріали, тому записала з однією людиною інтерв’ю, а потім мені треба було привезти їй журнал зі статтею. Так відбулася дороговказна зустріч з Оленою Сусловою. Коли я принесла їй журнали, то поділилася ідеєю про музей. Вона, ні секунди не роздумуючи, дала мені 100 гривень, що на той час досить солідна сума, і каже: «На тобі, роби, і щоб ти не кинула цю ідею». Я виходжу з цієї сотнею і розумію, що приміщення на неї все-таки не купиш. Однак я вже ніби взяла на себе певну відповідальність. Ці 100 гривень стали першою цеглинкою, яка не давала покинути цю ідею.

Далі 2008 року був ще один знак. Я в складі української групи потрапила в Польщу, мене запросили в Музей Варшавського повстання. Я чесно зізналася, що не дуже хочу йти в музей про війну, але колеги наполягли. І там я побачила, яким повинен бути сучасний музей — із телевізорами, з навушниками, все крутиться, дає можливість глибоко зануритися в тему і відчути на собі. Я зрозуміла, що ці речі дуже важливі при створенні музею про гендер. Я записувала в блокноті всі ідеї, які тоді мені спадали на думку.

Звісно, коли я повернулася, ідею музею не підтримали одразу ж. Ми подали один проект, другий, — ніхто нас не підтримав. Ентузіазм почав згасати. І тоді мене запросили працювати в обласний гендерний ресурсний центр при Харківській облдержадміністрації. Я погодилася, адже розуміла, що цей досвід допоможе мені зробити музей. І я справді використала приміщення обласного гендерного ресурсного центру для розміщення в ньому експонатів. Ідею музею спочатку підтримав Український жіночий фонд. 1 березня 2009 року відкрилася перша виставка, учасниці й учасники програми для гендерних центрів побачили першу експозицію. Цю дату ми вважаємо днем народження музею. Потім нас підтримав Глобальний фонд для жінок. Дещо розроблене тоді (стенди, банери) працює й досі.

Спочатку в Музеї жіночої й гендерної історії було щонайбільше 300 експонатів — тематичні книжки, футболки й інші сувеніри. Потім їх стало тисяча. Тепер я збилася з рахунку, чесно кажучи, але думаю, що понад три тисячі, тому що колекція весь час поповнюється.

Крім того, почалася діяльність у гендерному центрі: ми проводили різні виставки, заходи, конкурси малюнків. Після цього колекція музею поповнювалася новими експонатами.

І знову багато значила підтримка Українського жіночого фонду. У рамках проекту «Жінки підтримують жінок» зібрали гроші на ремонт нового приміщення — двох кімнат у комунальній квартирі в центрі Харкова. Це вже був якісний стрибок — у нас було приміщення, бо доти лише стенди, з якими ми носилися по всьому місту.

Я забула сказати слова вдячності Ларисі Станіславівні Кобилянській. Коли я розповіла їй про ідею музею, вона сказала: це буде музей про нас самих, про тих, хто просуває ідеї гендерної рівності, бо хто ж про нас розповість, як не ми самі. І тому проект, який ми написали, ми назвали «Створимо музей про себе». Цей музей про тих, хто несе ці ідеї.

Іноді мені кажуть: «Таню, твій музей...» Відповідаю: це не мій музей, він наш. Я й тебе дуже прошу, щоб у матеріалі не було сказано, ніби це музей Тані Ісаєвої. Це музей майже всієї України. Там стільки цеглинок від людей[13], які передали нам свої експонати, гроші, написали статті, зняли фільми, ролики, використовують матеріали або сприяють поширенню ідей. Так, я вважаю, що це народний музей, спільна справа феміністичної спільноти.

Ще музей підтримало багато зарубіжних колег, шведки наші, якими я пишаюся. У 2014 році до нас завітала іспанська феміністка і візуальна мисткиня Марія Санчез. Я кажу: «Знаєш, Маріє, це ж ти, напевно, будеш останньою відвідувачкою нашого музею». — «Чому?» — «Бо ми більше не можемо його утримувати». — «Ну, почекай, почекай, не закривай. Давай будемо щось думати». Вона прийшла, зустрілася з Марією Чорною, з якою вони вдвох розробили кампанію Save Gender Museum. Уявіть собі, протягом 2015–2017 років — цілих три роки! — наш музей існував тільки завдяки цій кампанії. Іспанські феміністки й феміністи передавали нам 100 євро щомісяця, щоб ми могли платити комунальні послуги. Загалом нам різні люди збирали гроші, навіть студентська молодь з Китаю.

Важливим кроком у розвитку музею стало створення 2016 року завдяки підтримці European Endowment for Democracy Центру гендерної культури — простору не лише для збереження речей, а для навчання і спілкування. Музей — як двері у космос. Люди можуть прийти один раз і нічого не зрозуміти, мовляв, усе фігня, нічого тут цікавого немає, і взагалі, все висмоктано з пальця. А інші кажуть: «Я весь час про це думала, думала, а потім прийшла (або прийшов) сюди і зрозуміла, що у мене було дуже багато питань. Дякую вам за те, що ви це робите». І Центр гендерної культури — це місце для спілкування, для навчання, занурення, для того щоб цю тему можна було обговорити. Музей почав розвиватися як музей для діалогу.

Показуючи експонати або після цього, я кажу: гендер — це про людей, про людське суспільство, про чоловіків і жінок, про вибір і відповідальність, а ще про справедливість. Під час екскурсії запитую: скажіть, будь ласка, це справедливо чи ні — жінок у політиці стільки-то, чоловіків стільки-то, а закони такі-то. Жінки працюють, як і чоловіки. Хто робить домашню роботу? Чому саме жінки роблять домашню роботу? І так далі.

Ну, і останній важливій крок в інституціоналізації музею — це його підтримка з боку Європейського Союзу. Ми маємо нове приміщення, яке офіційно відкрилося 30 жовтня 2018 року.

Додам, що коли у мене виникла ідея заснувати музей і я почала шукати певну інформацію в інтернеті, то сподівалася, що в інших містах України є вже схожі заклади. Виявилося, ніде таких музеї немає, ні жіночих, ні жіночої історії. Зате існують жіночі музеї у світі, серед них Frauenmuseum — жіночий музей у Бонні.

Так склалися обставини, що ми з донькою поїхали в Бонн і прийшли в цей музей: «Доброго дня! Ми приїхали з України. Ми тут створюємо музей про жінок, про чоловіків». А вони кажуть: «Ні, ні, ні. У нас жіночий музей. Нехай чоловіки самі вирішують свої проблеми». І запросили нас приїхати ще раз 2009 року на конференцію жіночих музеїв. Ми поїхали, Український жіночий фонд підтримав мене тревел-грантом. Жіночі музеї у світі не мають системного фінансування. Сьогодні їх більше як шістдесят, вони дуже різні за своїм станом, ресурсами, тематикою.

До речі, жіночого музеєзнавства не існує, теорії жіночих музеїв не існує взагалі. Тобто якщо ви захочете вивчати теорію і практику музеєзнавства жіночих музеїв, її немає в природі. Зате маємо International Association of Women’s Museums[14]. Майже всі жіночі музеї — ініціативи насамперед знизу. Якщо говорити про державні музеї, в окремих країнах вони є, але знов-таки їм дуже важко, бо немає ресурсів, скажімо, перекладачів. Чимала кількість інформації губиться, адже бракує комунікації між цими жіночими музеями.

Т. М.: Чому музей, який ви засновували, названо Музеєм жіночої і гендерної історії?

Т. І.: Стосовно жіночих музеїв існує низка методологічних запитань. Чи можна відносити до жіночих музей однієї жінки? Які музеї мають бути — гендерні чи суто жіночі?

Я кажу, що наш Музей жіночої й гендерної історії. Чому жіночої? Тому що ми проявляємо невидимі й невідомі сторінки жіночої історії. Чому гендерної? Тому що ми розглядаємо процес просування гендерної рівності, критично оцінюємо формування гендерних стереотипів. Тобто ми певні речі розводимо і намагаємося дивитися комплексно. Для мене дуже важливо це, бо я все-таки вважаю, що ми повинні говорити не лише на жіночу тематику, адже якщо ми хочемо в суспільстві сприймати жінку в нових ролях, то маємо готувати чоловіків до цього. Інакше це будуть різні реальності, які ніколи не зустрінуться. Це моя позиція.

Т. М.: Які ідеї чи напрями фемінізму вам найбільше близькі і чому?

Т. І.: Це дуже складне питання, мене весь час критикують. Ліберальні феміністки кажуть, що я дуже радикальна, радикальні кажуть, що я недостатньо радикальна, дуже ліберальна. Може, я справді не така радикальна, скажімо, не така вже «войовнича».

Наприклад, мені непросто ходити на різні вуличні акції — не моє це. Я просто не люблю велику кількість людей, мені фізично важко перебувати в натовпі людей. Хоча я розумію, що є солідарність і треба виходити на ці демонстрації. Та мені краще зустрічатися з аудиторією, у якій 10, 15, 20 осіб, говорити віч-на-віч, відповідати на питання, дискутувати.

Може, я дуже емоційно все сприймаю. Я бачу, що агресія, от коли дуже тиснеш, то люди цього не сприймають. А мене можуть звинуватити, мовляв, «ти підлаштовуєшся під людей». Може, це мої психічні особливості, але я розумію, що примусити людей поділяти твої погляди неможливо. Гендерна чутливість не залежить ні від статі, ні від віку, ні від освіти, ні від національності. Вона або є, або її немає, але вона може розвитися. Я знаю, що стовідсотково були люди, які приходили в музей і змінювали свої погляди.

І от я зараз скажу одну думку, дуже важливу. Коли закінчується екскурсія, я завжди бажаю людям ніколи не зіткнутися з дискримінацією за ознакою статі. Дивно, мабуть, так? Бо я знаю напевне: коли люди потрапляють у таку ситуацію, вони майже миттєво стають гендерно чутливими, говорять про дискримінацію і т. ін.

От шведки дивуються, як я, будучи феміністкою, можу говорити про жінку на війні. Ми феміністки, ми проти війни. Так я ж не підтримую війну, я підтримую те, що жінка має право бути там, де вона хоче бути або вважає за потрібне для себе. Насправді мені складно визначитися однозначно, який саме напрям фемінізму я підтримую.

Т. М.: Ви живете в Харкові, як би ви охарактеризували жіночі й феміністичні організації в Харкові?

Т. І.: Знову дуже непросте питання. Я знаю, що якщо так скажу, зазнаю великої критики. Я взагалі не вважаю, що у нас в Україні є жіночий рух, активний потужний жіночий рух. У нас є певні дії жіночих громадських організацій, але немає потужних проектів, які просуваються в одному напрямі, поєднані спільною ідеєю.

Коли ми зібралися восени 2017 року на феміністичному інтенсиві лінк на статтю забула авторку, то я приїхала туди, щоб надихнутися феміністичною єдністю, а не проти когось. Однак я цього не побачила. Ми у себе у феміністичній спільноті не можемо домовитися, а мені дуже важко вибрати — ліва рука чи права. Якщо мені поставити умову обрати ту чи ту позицію (мені не ставлять такі умови, слава богу), я не хочу обирати. Мені і ліва рука важлива, і права. Тобто ці речі мене дуже хвилюють, а всередині я не хочу ні з ким боротися, бо часу дуже мало. Якщо я на це витрачатиму сили й час, то мене просто не вистачить, щоб робити музей.

Люди і позиції різні. Хтось каже, що принципово не розмовлятиме з цією людиною. У мене таких речей немає, крім зовсім поодиноких винятків. Я, наприклад, не можу знайти для себе відповіді на питання, що для мене важливіше — патріотизм чи фемінізм. Деякі патріоти, які захищають Україну, не сприймають жінку як людину. Тоді для мене постає питання, а що ж далі? Проте я розумію, що це люди, які захищають мене. Якби вони не захищали, то невідомо, що з моїми феміністичними ідеями і поглядами було б.

Я вважаю, що у нас феміністичного руху, на жаль, немає. У Харкові є кілька організацій, які ведуть свою діяльність. Ми спробували 2017 року об’єднатися — створили Харківську платформу «Культура рівності». Спочатку були потужні зустрічі по 20 осіб. Ухвалювали, розробляли, і стратегії, і принципи роботи, підписали меморандум. Це було 15 організацій. Нині є конкретні люди з п’яти чи шести громадських організацій, які все-таки об’єднуються або принаймні ходять одне до одного, одна організація до іншої на якісь заходи, діляться й поширюють інформацію.

Так а хто у нас потужна організація? «Крона» працює з певною аудиторією — це вчительство, ЗМІ. «Сфера» Ані Шаригіної проводить помітні заходи, але це ті-таки демонстрації. Ну, збирає вона 200–300 осіб, але ж це не рух. Ми теж організовуємо круті події, як-от фестиваль професій «Професійність не має статі», але я не виводжу нікого на демонстрацію — не моє. У нас є наукова спільнота, гендерні студії в університеті Каразіна.

І однаково я не сказала б, що в Харкові є потужний жіночий рух. Крім того, є чи були організації, які говорять про жінок або, скажімо, виступають проти насильства. Та вони не стовідсотково додержуються принципів гендерної рівності. Іноді вони можуть репродукувати гендерні стереотипи на зразок того, що жінка, щоб не зазнавати насильства, має бути піддатливою або що у нас проблеми гендерної рівності вже вирішено.

Т. М.: Які найсуттєвіші успіхи у сфері гендерної рівності ви назвали б?

Т. І.: Я вважаю одним із таких успіхів, що у нас достукалися до Верховної Ради. І це, наскільки я розумію, величезна заслуга Олени Суслової, яка працювала з парламентом, де було створено МФО «Рівні можливості». Вони 2017 року провели Перший український жіночий конгрес, хоча насправді це був уже третій конгрес. Активістки, які з 1990-х років займаються громадською діяльністю і саме просуванням гендерної рівності, були здивовані і ображені. Я вважаю, не варто ображатися, адже це перший конгрес, зорганізований депутатками українського парламенту. Така наша історія. Лобіювання гендерного питання у Верховній Раді — це велике надбання і заслуга не лише жінок, які там працюють. Вони з’явилися не з повітря, — це результат системної роботи саме громадських організацій.

Т. М.: Феміністична активність може передбачати певне вигорання. Що чи хто вас надихає і як ви відновлюєте психологічний баланс, якщо вже досить важко?

Т. І.: Особисто мене надихає музей. Я приходжу, беру книгу відгуків, у якій люди пишуть свої враження, відзначають, що ми робимо важливу справу, і це мене тішить.

Крім того, мене стримує ще великий страх. Я дуже боюся наступу патріархатників, церкви. Цього року моя колега розповідала таку історію. Її син закінчував 11 клас, і батьки отримали есемеску від класної керівниці про те, що хлопці на останній дзвоник повинні прийти у вишиванках. Начебто нормально, але дівчатам водночас веліли взяти із собою хусточки. Колега мене спитала: як ти думаєш, навіщо хусточки? Я не знала. Дівчатам потрібні були хусточки, щоб піти в церкву і відслужити молебень за хороші результати ЗНО.

Я теж посміялася б, але Юля Стребкова ще десь 2011–2012 року, під час першого феміністичного маршу 8 березня, розповідала, що в школи приходять матушки і батюшки і кажуть дівчатам, щоб ті, коли в них місячні, одягали хустки на голову. У мене внучка. Я коли подумаю, що моїй онучці хтось казатиме, коли вона має одягати хустку... Перепрошую, я не можу сидіти, дивитися телевізор, цю дурню, яку там розповідають і показують.

У моєму досвіді були й протилежні випадки. Ви можете сміятися чи ні, але проводили ми під 8 Березня захід в одному коледжі. У руках книжка — проект Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні ЄС—ПРООН 2010 року «Міжнародний жіночий день. Історія у фотографіях». Розповідаю і так і сяк, і про жіноче лідерство, і про невидимі жіночі історії, і про жінок у війні, про роль в економічній сфері. Начебто загорілися очі, і дівчата, і хлопці дивляться, слухають. Закінчується захід, класна керівниця підходить і каже: «Діти, давайте подякуємо Тетяні Анатоліївні. Вона так цікаво розповіла. Дівчата, ви зрозуміли, що ми всі з вами нулики, ми повинні знайти одиничку, до цієї одинички притулитися і разом зробити десяточку». Я була реально шокована. Я дві години розповідала про жіноче лідерство, а тут мені десяточку з нуликом і все таке інше. І що ти робитимеш, ти ж не скажеш цій керівниці: що ви несете, ви зараз намагаєтеся перекреслити все, що я тут розповідала. Дивлюся в очі людей, тих, хто мене слухали. У них у голові, як це сказати, коротке замикання. Це ж інші речі, а сказати неможливо, бо це класна керівниця. Це неетично — робити зауваження колезі перед дітьми, та я не змогла промовчати. Я сказала: знаєте що, давайте так — хто хоче, незалежно від статі, нехай буде нуликом, а хто хоче — одиницею, а хто хоче — одразу десяточкою. І це буде ваш вибір, ваша відповідальність. Ми з вами зустрілися і, може, ніколи більше не побачимося. Як бути — ваша відповідальність, ваше життя, ваш вибір.

Т. М.: Ще наостанок хотіла запитати про ваші улюблені фільми і книжки на гендерну чи феміністичну тематику.

Т. І.: Фільми, звичайно, «Посмішка Мони Лізи», «Північна країна», «Суфражистка». А ще «XXY» і «Таємничий містер Ноббс» — це фільми, які перевернули мою свідомість. Найулюбленіша книжка — «Гендероване суспільство» Майкла Кіммела.

Фото Олени Ангелової. 


[12] Детальніше про цей проект читайте в інтерв’ю з Оксаною Дюжер: https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/bezstrashni/interv-yu-z-oxanoyu-dyuzher-pro-genderni-proekti-v-ukraini-134694.html

14 лютого 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Оксаною Кісь про феміністичну історію й антропологію
Оксана Кісь[1] — історикиня й антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України[2], співзасновниця Української асоціації усної історії[3], із 2010 року — засновниця і президентка Української асоціації дослідників жіночої історії (УАДЖІ)[4]. Наукові інтереси дослідниці — жіноча історія, феміністська антропологія, усна історія та гендерні перетворення в постсоціалістичних країнах.
Інтерв’ю з Марією Дмитрієвою про феміністичний активізм в інтернеті
Марія Дмитрієва[1] навчалася в магістратурі з лінгвістики в Каліфорнійському державному університеті в місті Нортридж (California State University, Northridge) як стипендіатка Програми імені Фулбрайта (Fulbright Graduate Student Program, 2007–2009). У Волинському державному університеті імені Лесі Українки здобула ступінь спеціалістки з прикладної лінгвістики з двома іноземними мовами (англійська і німецька). Крім того, була інтернкою у Верховній Раді України (за програмою “Помічник голови Комітету Верховної Ради  України”, 2000-2001 рр.), навчалася в магістратурі з гендерних студій у Європейському гуманітарному університеті, м. Вільнюс (2006-2007 рр.)[2], відвідувала цикл семінарів «Фундаментальна і прикладна лінгвістична гендерологія. Питання методології та викладання» лабораторії гендерних досліджень Московського державного лінгвістичного університету (2002-2003 рр.), відомі літні школи з гендерних студій, як-от Перша міжнародна літня школа з гендерних студій «Гендер у перехідному суспільстві: соціологічні, політичні та культурологічні перспективи» (Київ, 2000) і Четверта міжнародна літня школа з гендерних досліджень «Трансформуючи Академію: жіночі дослідження в пострадянських країнах» (м. Форос, 2000), та низку семінарів, зорганізованих ПРООН “Гендер у розвитку” у 2001 р. в Києві. 
Інтерв’ю з Мартою Богачевською-Хом’як про жіночий рух в Україні
Марта Богачевська-Хом’як (Martha Bohachevsky-Chomiak)[1] — історикиня, дослідниця жіночого руху, докторка філософії історичних наук в університетах США, громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США. Народилася в місті Сокаль на Львівщині. З кінця 1940-х років живе у США. У 1960 році закінчила Пенсильванський університет, після того аспірантуру в Колумбійському університеті, де й захистила докторську дисертацію з історії російської філософської думки XIX століття. У 1964–1968 роках викладала історію Східної Європи у провідних університетах США; згодом професорка історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашингтона та в Гарвардському університеті. З 1968 року професорка Мангетенвільського коледжу.