Інтерв’ю з Марією Дмитрієвою про феміністичний активізм в інтернеті

Марія Дмитрієва[1] навчалася в магістратурі з лінгвістики в Каліфорнійському державному університеті в місті Нортридж (California State University, Northridge) як стипендіатка Програми імені Фулбрайта (Fulbright Graduate Student Program, 2007–2009). У Волинському державному університеті імені Лесі Українки здобула ступінь спеціалістки з прикладної лінгвістики з двома іноземними мовами (англійська і німецька). Крім того, була інтернкою у Верховній Раді України (за програмою “Помічник голови Комітету Верховної Ради  України”, 2000-2001 рр.), навчалася в магістратурі з гендерних студій у Європейському гуманітарному університеті, м. Вільнюс (2006-2007 рр.)[2], відвідувала цикл семінарів «Фундаментальна і прикладна лінгвістична гендерологія. Питання методології та викладання» лабораторії гендерних досліджень Московського державного лінгвістичного університету (2002-2003 рр.), відомі літні школи з гендерних студій, як-от Перша міжнародна літня школа з гендерних студій «Гендер у перехідному суспільстві: соціологічні, політичні та культурологічні перспективи» (Київ, 2000) і Четверта міжнародна літня школа з гендерних досліджень «Трансформуючи Академію: жіночі дослідження в пострадянських країнах» (м. Форос, 2000), та низку семінарів, зорганізованих ПРООН “Гендер у розвитку” у 2001 р. в Києві. 

Крім того, вона пройшла навчання як тренерка в рамках програми з гендерної освіти та гендерної чутливості для працівників освіти, Програма рівних можливостей для жінок  і чоловіків ПРООН, 2009-2010 роки. В якості тренерки для цієї програми провела понад 50 тренінгів.

Марія Дмитрієва — феміністична блогерка (з 2004 р.), гендерна дослідниця, перекладачка, засновниця і модераторка фейсбук-груп Фемінізм УА[3] та Сексизм і мізогінія[4], координаторка сторінки про шведську модель боротьби з торгівлею людьми і проституцією (#Nordic_Model)[5].

Національна гендерна експертка й експертка низки організацій, учасниця багатьох вітчизняних і міжнародних конференції (організованих, зокрема, ПРООН), кількох гендерних мереж, координаторка Київського міського семінару з гендерної лінгвістики (2003-2006 рр.) та проекту «Жіночий кіноклуб» (2011-2012 рр.). Авторка лекцій про історію жіночого руху загалом і в Україні зокрема, про гендерні стереотипи тощо.

Останні роки Марія в рамках роботи гендерною експерткою і тренеркою ВГО «Центр “Розвиток демократії”»[6] працює з проблематикою Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека», зокрема в напрямі втілення Національного плану дій на впровадження цієї резолюції. У березні 2018 року виступала в Нью-Йорку на 62-й сесії Комісії ООН про становище жінок, висвітлюючи проблеми сільських жінок у контексті реалізації Національного плану дій 1325.

Вибрані праці на гендерну тематику:

1. Дмитрієва, Марія. Жіночий кіноклуб: Методичні рекомендації. — К., 2012. — 76 с.
2. Дмитрієва, Марія. «Фемен» на тлі грудей // Критика. — 2011. — № 1/2. — С. 20–22.
3. Дмитриева, Мария. Радикальный эксгибиционизм // Гендерные исследования. — 2010. — № 20/21. — С. 394–409.
4. Дмитрієва, Марія. Радикальні ексгібіціоністки // Гендерний журнал «Я». — 2010. — № 26 (Фемінізм і жіночий рух). — С. 13–16.
5. Дмитрієва, Марія. Лінгвістичні методи запровадження гендерної рівності // Законотворчість: Практичні аспекти впровадження принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у діяльності Верховної Ради України / Заг. ред. і упор. О. І. Суслової. — К., 2010. — С. 33–40.
6. Дмитрієва, Марія. Торгівля людьми в Україні та світі. Державницький та феміністський погляди на проблему торгівлі людьми: сутичка ідеологій // Збірник матеріалів семінару-тренінгу «Запобігання торгівлі людьми при працевлаштуванні за кордоном». Луцьк, 31 січня 2003 року. — Луцьк, 2003. — С. 49–55, 59–60. — (У рамках проекту «Формування гендерної культури на місцевому рівні: регіон Волинь»).
7. Дмитрієва, Марія. Що таке політична коректність або шляхи боротьби із сексизмом // Матеріали науково-практичної конференції «Інтеграція гендерних підходів у вирішенні соціальних проблем на місцевому рівні». Луцьк, 26 вересня 2002 року. — Луцьк, 2002. — С. 52–56. — (У рамках проекту «Формування гендерної культури на місцевому рівні: регіон Волинь»).
8. Дмитрієва, Марія. Практичні уявлення про гендерну проблематику на місцевому рівні // Формування гендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. Київ, 5–7 грудня 2002 року. — К.: Державний ін-т проблем сім’ї та молоді; Український ін-т соціальних досліджень, 2002. — С. 73–75.
9. Дмитрієва, Марія. Чи є чесна жінка чесною людиною // Гендер і культура: Збірн. ст. / За ред. Віри Агеєвої та Світлани Оксамитної. — К., 2001. — С. 185–192.
10. Дмитриева, Мария. Гендерные исследования в сравнительном языкознании: оценочная лексика как фрагмент языковой картины мира// Гендерные исследования. –2001.  – №5.

Вибрані переклади:

1. Батлер, Джудіт. Гендерний клопіт. Фемінізм та підрив тожсамості / Пер. з англ. Д. Король, М. Межевікіна, Л. Куріна за ред. М. Дмитрієвої. — К.: Ентіс, 2003. — 223 с.

Вибрані інтерв’ю:

1. Про фемінізм як явище // Громадське радіо. 8 жовтня 2018 року.
2. Фемінізм — це боротьба жінок за свободу від експлуатації і насильства // Телеканал ZIK. 9 березня 2018 року.
3. Шість українських дівчат говорять про фемінізм // L’Officiel Online разом із кампанією «Повага». 8 березня 2018 року.
4. Марія Дмитрієва: Потрібно карати не проституток, а тих, хто користується безпорадним станом жінок // Громадське телебачення. 25 вересня 2015 року.

Живий журнал: https://maryxmas.livejournal.com

Найцікавіші пости та відео виступів на телебаченні та радіо: https://maryxmas.livejournal.com/2534079.html

Записала 13 грудня 2017 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Ви одна з найвідоміших і перших в Україні феміністичних блогерок. Що спонукало вас пропагувати феміністичну тематику в соціальних медіях?

М. Д.: Почну з того, що спілкуюся через комп’ютерні мережі я вже доволі давно, з 1995 року, коли з подачі свого однокласника приєдналася до FidoNet. Це було місце, де всім байдуже до мого вигляду і де я живу — важили тільки мої погляди і вміння їх формулювати. Я працюю переважно вдома, тобто проводжу тут більшість часу і не маю спілкування на робочому місці. Тому 95 % моєї комунікації відбувається опосередковано через комп’ютерні мережі.

У Живому Журналі (livejournal.com) все почалося з такого епізоду. У 2004 році був флешмоб на підтримку гей- і лесбійських шлюбів. Я репостнула картинку типу «Шлюб — це кохання» з райдугою, і мене почали цькувати. Це тривало кілька тижнів. На той час у російськомовному Живому Журналі вже склалася певна ієрархія людей, які уявляли себе «володарями думок» і вважали за потрібне вчити інших, що вони можуть робити, а що не можуть, у дуже непарламентських висловах.

У Живому Журналі ця суперечка викликала великий приплив людей, які збіглися подивитися, що ж там відбувається. Такі дискусії дозволяли не лише виточити аргументацію, а й знайти людей, які з тобою по один бік барикад. Не можу сказати, що я дуже цього прагнула, та коли бачила, що принижують жінок, або говорять якусь гидоту про лесбійок чи про людей з інвалідністю, або ще щось, я влізала і сварилася. Не для того, щоб переконати, бо я цілком свідома, що дорослих людей переконати неможливо, принаймні отак-от в лоб. Я робила це для того, щоб люди бачили, що є інші погляди.

Сподіваюся, у тому, що нині стільки молодих жінок можуть прямим текстом називати себе феміністками, є якась частка моєї послідовної роботи — цих онлайн «срачів», після яких я тижнями отримувала приватні повідомлення з погрозами і спробами мене образити чи принизити. Це був досить травматичний досвід, але тепер мене дуже важко вивести із себе особистим «наїздом».

Т. М.: Усе це не завадило вам заснувати 2011 року у Фейсбуці спільноту Фемінізм УА, яка наразі нараховує понад 8000 учасниць і учасників. Розкажіть про передумови заснування цієї спільноти.

М. Д.: До цієї спільноти у мене була спільнота Su.Feminism у FidoNet, потім спільнота в Живому Журналі, яку я заснувала 2004 року[7]. Там набралося щось із тисячу людей і більше нові учасниці не з’являлися, хоча спільнота існує стільки ж часу, як і російська Феминистки[8].

Власне, ідея створити таку спільноту належить Марфі Скорик, котра спитала: якщо я роблю це в Живому Журналі, чому б не зробити схожу спільноту у Фейсбуці? Довгий час там було досить мало людей, але потроху кількість зростала. Ще роки два тому нас у Фемінізм УА не було й трьох тисяч.

Я не сказала б, що Фемінізм УА така вже й впливова спільнота. У Фейсбуці будь-яка регіональна барахолочна спільнота рівня обласного центру має людей удвічі-втричі більше. Тобто на все населення України, яке регулярно користується інтернетом, зокрема Фейсбуком, вісім тисяч — це не так багато.

Для порівняння, російськомовна спільнота Феминистки в мережі ВКонтакте суттєво активніша. Там багато перекладали. Хоча переклад — це моя основна робота, наразі не вистачає ні сил, ні нервів ще щось перекладати ще й на громадських засадах. Я просто публікую посилання на тексти англійською, і мене за це звинувачують в елітизмі, мовляв, я англійською читаю вільно і думаю, що інші теж можуть. Та при нинішньому рівні розвитку Гугл Транслейт це не проблема: якщо людина хоче, вона прочитає з Гугл Транслейтом.

Т. М.: Які тематичні тенденції у Фемінізм УА? Що останнім часом обговорюють у цій спільноті? Що найбільше бентежить людей?

М. Д.: Варто дивитися, які теми найактивніше коментують. Попередні кілька років найпопулярніші «срачі» заводилися довкола проституції, або так званої «секс-роботи». Приходили молоді дівчата і розповідали, що це уповноваження (empowerment), що це круто, що жінкам подобається надавати сексуальні послуги за гроші. Потім я усвідомила, що сварюся на ці теми в різних мережах, щоб не збрехати, з 1995 року, а ситуація й досі актуальна. Погляди на легалізацію проституції у мене змінилися в середині 2000-х, коли мені замовили переклад книжки про зв’язки між проституцією і торгівлею людьми[9]. Я побачила ці факти, дуже наочні, і зрозуміла, що легалізація не працює. Відтоді я обстоюю шведську модель, бо лише вона дозволяє скоротити попит. Я на ці теми і в Живому Журналі, і у Фейсбуці сварилася дуже багато. На якомусь етапі я зрозуміла, що не бачу сенсу займатися просвітою людей, які не хочуть зробити це самі. До того ж, це вже не початок 2000-х, уже всі матеріали є в мережі російською, українською — бери і читай, і статистика є, аби тільки було бажання. Тому я як модераторка самочинно заборонила в спільноті просувати позицію, що проституція — це робота. І ліберальні, і радикальні феміністки давно про це казали; власне, це одна з ключових проблем фемінізму — боротьба за право жінок жити життям, вільним від сексуального насильства, зокрема від проституції.

Наступна тема — поєднання віри (християнства, ісламу) і феміністських поглядів. Дуже болюча тема, тут регулярно виникають конфлікти, з’явилася навіть окрема спільнота «Християнський фемінізм в Україні»[10]. Там, здається, сотня учасників чи що. Мене туди не запрошували, і я туди не напрошуюся.

Ще одна болюча тема — так звані «пологи в бетон», або право жінок самим вирішувати, як вони народжуватимуть, звертатимуться по допомогу медиків чи ні. Тематика акушерського насильства, медичного свавілля при пологах вельми актуальна. Особливо страшно дивитися, як нападають на цих жінок жінки, котрі працюють у медицині. Це дуже поширена причина бану. Лікарки відмовляються навіть спробувати поглянути на ситуацію очима породіллі, хоча самі переживали таке саме насильство, вони починають лаятися, а це пряме порушення правил, і в результаті розмова для них закінчується баном.

Наступна проблемна тема — БДСМ. Люди вважають, що якщо їм це подобається, то феміністки не повинні це критикувати. Уже немає сварок — принаймні вони не такі часті — про практики краси. Уже до цього ставляться набагато спокійніше, якось відрефлексували тему, виваженіше її обговорюють, без нападок. Бо з БДСМ буквально місяць тому був страшний «срач», багато народу образилося, вийшло зі спільноти.

І ще велика тема — трансгендерний рух. І не самі люди з транссексуальністю, а той його нинішній варіант, який нині має місце в країнах Заходу — в Америці, Великій Британії, Австралії. Для мене проблемні два моменти. Перший — це практики призначення блокіраторів пубертату для підлітків, хоча дослідження показують, що левова частка дітей з гендерною дисфорією переростає її і значна частина з них виростають потім у цілком адаптованих геїв, лесбійок чи бісексуальних людей, тобто це посутньо новий варіант конверсійної терапії для гомосексуальних та бісексуальних людей. Другий — це наступ на жіночі простори, коли дорослі чоловіки, які по 40–60 років прожили чоловіками, зібрали все, що могли, від чоловічого статусу, раптом кажуть, що вони жінки. Виникають проблеми, коли жінок, які не хочуть користуватися спільним туалетом, душем чи жити в одній кімнаті в притулку для жертв сексуального насильства із трансжінкою, називають трансфобками.

І тоді ти починаєш говорити, що така риторика проблемна, що радикальні феміністки, які розробляли теорію гендеру, казали, що гендер — це не спектр, а ієрархічна структура. Натомість люди, які кажуть, що гендер — це спектр, не розуміють саме поняття «спектр», вони фізику погано в школі вчили. І коли ти починаєш про це говорити, тебе звинувачують у трансфобії. І люди ображаються, хоча я багато років послідовно, незважаючи на цькування, виступала за права лесбійок і геїв, і транссексуальних людей. Тепер мене звинувачують у трансфобії. Окей, whatever, будь ласка. Для мене головне — це права й інтереси жінок.

Т. М.: З якими ще викликами ви стикаєтеся, модеруючи Фемінізм УА?

М. Д.: Передусім мене звинувачують в авторитаризмі при модеруванні. Зокрема, це роблять чоловіки і люди, які ніколи такою роботою не займалися, не мали такого досвіду. Крім того, дуже часто це люди, які не зробили жодного внеску в розвиток спільноти. Тобто людина на мене наїжджає, але скільки разів ця людина постила? — жодного разу; скільки разів коментувала? — двічі, обидва рази з нападками і претензіями. Люди, які не знайомі зі специфікою модерування опосередкованого комп’ютерного спілкування, вважають за потрібне розповідати мені, як я повинна виконувати свою роботу, а це пряме порушення правил, бо там написано «такі речі обговорювати в приватному повідомленні».

Мене звинувачують у тому, що я зраджую принципам фемінізму, бо підтримую порядок авторитарними методами. Та якщо не підтримувати лад, не стежити за тим, щоб не заводили сварки, люди дуже швидко пересваряться між собою і те, що я будувала роками, просто розпадеться. Необхідність пояснювати це з періодичністю десь раз на три дні дратує. І, чесно кажучи, я часто думаю, що воно мені все набридло і в мене немає на це сил. Мій чоловік з мене сміється, каже, що якби я не витрачала час на цю спільноту, то написала б уже купу книжок — про той самий фемінізм, про феміністську теорію, методи досліджень.

Стоїть он шафа з книжками, привезеними із США якраз для цього. Я приїхала зі Штатів вісім років тому. Що я написала за цей час? Кілька тисяч модераторських попереджень, щоб дорослі люди не лаялися? Отак виходить, що і не робити це не можна, і робити це у мене вже немає сил. Я розумію, що це може бути просто вигорання, але немає кому це передати. Крім того, шкода зусиль і часу, шкода тих людей, які щойно прийшли і, скажімо так, ще не взяли від спільноти всього того, що могли б від неї отримати.

Т. М.: Дякую, що ви поділилися сумнівами про вигорання, розчарування. Мені здається, люди, які займаються різного виду активністю, особливо на волонтерських засадах, це постійно відчувають. А що вас надихає стільки років займатися феміністичним онлайн активізмом?

М. Д.: Чесно кажучи, не знаю. Довгий час я роблю це на голому зобов’язанні, бо розумію, що якщо не я, то хто. Відчуваю, що це просто змарнований мій особистий час, від якого не матиму абсолютно нічого, але не можу інакше. Я розумію, що це потрібно і що це важливо.

Про спільноту Фемінізм УА ходять страшні чутки, ніби я на ній заробляю величезні гроші. І я щоразу з того сміюся, бо я багато перекладала заявок і звітів по грантах і цілком свідома того, який це кавалок роботи і як це — за кожну копійку відзвітуйся.

Наприклад, я робила проект «Жіночий кінозал». Узяла десять фільмів, переклала українською субтитри до них, влаштувала кінопокази і потім написала до того всього методичку. На те, щоб написати звіт, у мене пішло куди більше нервів і сил, ніж щоб перекласти всі ці фільми й організувати покази.

Питали мене, чи не хочу я написати кудись заявку, щоб мені за модераторство платили. По-перше, ніхто мені за це платити не буде, бо я не громадська організація. По-друге, отримати під це фінансування нереально. А по-третє і найголовніше: якщо мені хтось даватиме на це гроші, він розповідатиме, що і як мені робити. І я вклала в це п’ять років свого життя не для того, щоб мене повчали, як я маю просувати фемінізм.

Що мене надихає, чим я рятуюся — я сиджу на ресурсах, присвячених популярній культурі, спілкуюся там, бо з Живого Журналу за останні роки багато людей пішли, а у Фейсбуці формат спілкування зовсім інший, а ще розводжу квіточки на підвіконні.

Т. М.: Ви навчалися у США за програмою імені Фулбрайта в галузі гендерної лінгвістики. Що ви робили в Україні для розвитку цього напрямку?

М. Д.: Це була частина моєї дипломної роботи на п’ятому курсі — про дослідження семантики слова, якими різними методами це робиться. Я вивчала, як, наприклад, по-різному сприймається означення «чесний» у словосполученні зі словом «людина», зі словами «жінка» і «чоловік». Я зацікавилася, почала шукати на цю тему матеріали і знайшла книжечку Алли Кириліної «Гендер: Лингвистические аспекты»[11].

Це чи не найкраща російськомовна книжка на тему гендеру, які я взагалі бачила у своєму житті. І я списалася з авторкою. На початку 2000-х вони проводили в Московському лінгвістичному університеті однорічний семінар: раз на два місяці збиралися на кілька днів дослідниці і дослідники з усієї Росії. Я їздила туди на пташиних правах, через свій скажений ентузіазм, власним коштом. Дивилася, слухала; це був надзвичайний досвід, зокрема, бо я на власні очі побачила людей, які творили науку, на чиїх підручниках я вчилася.

Я була приємно вражена тим, що вони ставилися і до студенток, і до аспіранток з великою повагою. Мені пощастило з науковим керівником: Михайло Петрович Кочерган нічого не знав з гендерної лінгвістики, але мене підтримував. Та щоб утримувати себе в Києві, треба було працювати. Праця і наука поєднувалися дуже погано, тому я наукою займалася за остаточним принципом. Проте цей московський семінар так мене вразив, що захотілося щось таке зробити і у нас.

Тож коли я навчалася в заочній аспірантурі Київського національного лінгвістичного університету, я пішла з цією ідеєю до проректора з наукової роботи. Мою ідею підтримали, при тому, що всю роботу з його організації мала робити я, але офіційно семінар було записано за якоюсь докторкою наук. Її уявлення про гендерну лінгвістику відрізнялися від моїх. Я в листі їй розписала, як це бачу, які теми ми будемо порушувати. Загалом у мовознавстві умовно виділяють дві субдисципліни: лінгвістична гендерологія — це про те, як гендерні ролі зафіксовано в мові, а гендерна лінгвістика — це про те, як чоловіки і жінки по-різному використовують мовні засоби. Я вважаю, що все це і є гендерна лінгвістика, і не треба створювати зайві сутності. Однак та пані обурилася, мовляв, чому я не підтримую дослідження гендеру в художніх текстах, і порадила мені замість гендерної лінгвістики повчити діловий етикет. На цьому нашій співпраці настав кінець.

Якраз тоді мій науковий керівник звів мене з Лесею Олексіївною Ставицькою, яка очолювала відділ соціолінгвістики в Інституті української мови НАН України, і вона підтримала мою ідею. Під її чуйним керівництвом я це все робила: збирала людей, організовувала, робила анонси, нагадувала, щоб люди не загубилися, щоб вони приїхали, викладала це все на веб-сайті, який мені подарували мої приятелі. Звичайно, усе це робилося на голому ентузіазмі, ніхто мені за це нічого не платив. Була поштова розсилка, зібралося десь двісті людей. Більшість виступів були з гендерної лінгвістики, але були також матеріали і доповіді з гендерного літературознавства, з жіночої історії, з антропології, щось навіть було про перекладознавство пару разів. На жаль, усе воно навряд чи збереглося, адже веб-сайт семінару давно не існує.

У якийсь момент я втратила роботу в Києві, і ми з чоловіком повернулися в Луцьк, де й жили рік до поїздки у США. За цей час я отримала лише три листи з питанням, коли наступний семінар, і зрозуміла, що попит на ці семінари зовсім не такий активний, як мені хотілося б.

Т. М.: Ви ще редагували переклади й уклали гендерний словник. Що це був за досвід роботи?

М. Д.: Я редагувала українські переклади книжок Джудіт Батлер «Гендерний клопіт» і Торіль Мой «Сексуальна/текстуальна політика». Також я переклала чимало наукових текстів з гендерної тематики українських дослідниць англійською мовою, ще щось, навпаки, з англійської на українську, але це були переважно внутрішні видання громадських організацій, для внутрішнього вжитку. А ці дві книжки — то був великий видавничий проект Фонду «Відродження».

У процесі перекладу я робила для себе глосарій, вийшов текст десь на 17-18 сторінок. Цей глосарій був в інтернеті[12], його передруковували не раз, там уже давно загубилися «шапки»: і хто укладачка, і з якої це книжки. Люди користуються — і добре. На основі цього зробила коротший глосарій на сторіночку, який роздавала абсолютно на всіх тренінгах, які проводила, щоб у людей були хоч би базові означення. Науковці у нас розробляють гендерну проблематику вже більше двадцяти років, але словника такого досі бракує.

Т. М.: Які праці з класичних феміністичних студій вам найцікавіші, найближчі і чому?

М. Д.: Складне питання. Багато всього перечитала, і тепер мені важко відрізнити, де мої ідеї, а де те, що я у когось вичитала, та ще й згадати, у кого я це вичитала. Простіше згадати те, що з різних причин вразило. Вже згадувана мною монографія Кириліної «Гендер: лингвистические аспекты», дуже класна, шикарна книжка, авторка на пальцях аналізує проблему. Це була частина її докторської дисертації, і писала вона її в другій половині 1990-х років. Я дуже люблю «Гендероване суспільство[13]» Майкла Кіммела. До речі, українською слово «гендероване» запропонувала я на перекладацькому семінарі, але і тут я не певна у власній оригінальності, може, я раніше у когось його поцупила. Пам’ятаю «Сексуальну політику» Кейт Мілет[14], бо читала її на початку 2000-х. Ще дуже хороша книжка Наталії Ходирєвої «Современные дебаты о проституции. Гендерный подход»[15] і Валері Брайсон «Политическая теория феминизма»[16].

Дуже раджу всім, кого цікавить феміністська тематика, читати тексти Андреа Дворкін. Вона публіцистка надзвичайної сили, хоч і писала в 1970–1980-х роках. Її ідеї і донині не втрачають актуальності. І, з одного боку, це страшно, бо це досі у нас така страшна дійсність, а з другого боку, вона так добре пише, що навіть людей, які з цими темами не знайомі, воно пробирає.

Т. М.: Якщо від академічної сфери перейти до активізму і феміністичних організацій в Україні, то які організації і яка тематика вам найближчі? Які теми ви вважаєте важливими, щоб її порушувати в сучасному українському суспільстві?

Це складне питання, тому що з огляду на мою мізантропію, на те, що сиджу вдома і мало буваю на людях, я небагато знаю, що нині відбувається в цій сфері. Я знаю, що з’явилося кілька нових ініціатив, які відкрито називають себе феміністськими. Наприклад, організація Наталі Козловської «Товариство феміністок “Прогресивні жінки”»[17]. Була ще Феміністична Офензива, з надзвичайно цікавими ініціативами. Я співпрацювала з харківським ГІАЦ «Крона»[18], поки була жива Людмила Гуслякова; вона мене кликала, а тепер вона померла і, схоже, про мене там забули. Ну от із Марфою Скорик я пробувала співпрацювати, теж не вийшло. Зараз я найчастіше працюю з Еллою Ламах і Центром «Розвиток демократії», але це переважно через те, що вона мене кличе, за що я їй дуже вдячна. 

Страшенно подобається те, що робить у Львові Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи»[19] — дуже вони молодці, повністю їх підтримую. Рада, що у нас така організація є і що не перше десятиліття вони працюють. Про них можна сказати, що це послідовно феміністська організація.

Я більше знайома зі старшим поколінням жінок, які активно працюють в жіночому русі. З молоддю знайома дуже опосередковано. Знаю, що нині утворюється немало нових ініціатив і організацій, скажімо, ветеранки, вдови, внутрішньо переміщені особи тощо. Сподіваюся, що якось вони перезнайомляться і між собою, і зі старшими жіночими організаціями.

А які проблеми ви виділили б у феміністичному русі?

М. Д.: Я відзначила б насамперед брак солідарності. Також у нас є внутрішні і зовнішні проблеми. Серед внутрішніх проблем слід назвати обмежені ресурси на цю роботу від міжнародних донорів і майже відсутність цих ресурсів з боку місцевої і державної влади. Те, що громадські організації по факту животіють і змушені боротися за ті обмежені ресурси замість об’єднувати зусилля, дуже недобре. Я цілком можу помилятися, і я була б рада помилятися, але те, що я бачу, те, що я чую від людей із різних організацій, вимальовується приблизно от в таку картинку.

Зовнішні проблеми — це Рада церков, радикалізація ультраправих. Те, що у нас народні депутати такі невігласи, що у нас регулярно намагаються то аборти заборонити, то проституцію легалізувати. Це не перший раз, коли нападають на гендерні події. Звідки воно у нас взялося і навіщо, і чого вони хочуть досягнути в цій ситуації, для мене неочевидно, бо на боротьбі з геями в Україні політичний капітал не заробиш, так само як не заробиш політичний капітал на антисемітизмі. Це морально застарілі речі, і я не розумію, навіщо вони в це влізають.

Т. М.: Які основні успіхи феміністичного руху за період незалежності, на вашу думку?

М. Д.: По-перше, він існує — і це найбільший здобуток. По-друге, жіночі організації лобіювали ухвалення законів, як-от «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків» 2005 року. Перед ним був закон «Про попередження насильства в сім’ї» 2001 року. Те, що вдалося дотиснути профільні міністерства задля скасування переліку професій, заборонених для жінок. Міністерство оборони нарешті поміняло перелік посад, на які жінки можуть офіційно влаштовуватися в армії, — це теж здобуток, зокрема жіночого руху.

Звичайно, якщо дивитися на Швецію, то у нас ще все дуже сумно, але якщо послухати шведських феміністок, то в них теж усе сумно. Добре, що ми є, добре, що ми щось робимо, добре, що ми стали більш-менш помітними. Сподіваюся, що далі буде краще.

Фото Олени Ангелової.