24 червня, 2019

Марші 8 Березня: винайдення феміністичної традиції

16 березня 2018
2667
Ганна Гриценко

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

Коли відбувся перший феміністичний марш в Україні? Якщо відсторонитися від «совкової» традиції свята «весни й краси», то чим цей день є сьогодні? Українські феміністки з 2008 року відповідають на це питання. Про всі марші, їхніх організаторок і політичні вимоги, а також про актуальні дискусії 2018 року — у дослідженні Ганни Гриценко.

Читайте також:

Оксана Кісь. Украдене свято: історичні трансформації смислу 8 березня

Анна Довгопол. Феміністичний інтенсив і українські фемінізми

Дарина Мізіна. Марш жінок «Годі терпіти»: чого насправді варто боятися

Олена Каньдя. Сила інтровертного фемінізму

Історія свята

8 березня 1857 року робітниці Нью-Йорка влаштували «марш порожніх каструль», вимагаючи, зокрема, рівної оплати праці. 8 березня 1908 року у тому-таки Нью-Йорку понад 15 тисяч жінок на схожому марші вимагали, крім рівних умов праці і рівної її оплати, виборче право для жінок. Тоді ще ніхто не знав, що дата ця закріпиться. У 1910 році Друга міжнародна конференція жінок-соціалісток підтримала відзначення жіночого дня в березні, проте конкретно восьме число встановилося не одразу. 8 березня (за новим стилем) 1917 року в Петрограді відбулася велика жіноча демонстрація, з якої стартувала Лютнева революція. Жіночий рух «равноправок» у Російській імперії висував ті самі вимоги, що й суфражизм у Західній Європі того часу — право обирати та бути обраними. Згодом відбулася ще одна революція, і лише 1921 року Комуністичний інтернаціонал призначив на 8 березня Міжнародний жіночий день.

Марш у 1917 році. 

Радянська влада дала жінкам згадані вище права й інші, насамперед рівний доступ до освіти, можливість працювати і мати власний дохід. У перші роки існування Країни рад частиною гендерної політики держави було «усуспільнення побуту» — створення мережі громадських їдалень, пралень і дитсадків, які розвантажили б жінку від хатньої праці. Узагалі рання радянська політика в жіночому питанні була вельми прогресивна як на той час, хоча дещо патерналістська — з певним наголосом на тому, що це чоловіки емансипують жінок. Тому 8 Березня сприймали головно як день огляду жіночих трудових успіхів. І це засадничий момент для розуміння того, чому, на відміну від Першотравня, практика відзначати свято 8 Березня демонстраціями у вихідний день не встановилася: радянські жінки не стали самостійним політичним суб’єктом навіть у показовій, псевдосамоорганізованій формі, як це було з трудящими. Крім того, пропагована в ранньорадянські часи концепція максимального звільнення особистості від хатньої праці спрацювала лише частково, ці обов’язки великою мірою залишилися на плечах жінки.

Усе це згодом — десь до середини 1960-х — призвело до того, що й саме свято трансформувалося в аполітичне і домашнє: чоловіки почали вітати квітами дружин, а діти — мам, заодно підтяглася конотація звільнення від хатньої праці один день на рік. Тоді ж таки, 1965 року, цей день було оголошено недержавним вихідним. Із 1975 року з ініціативи СРСР 8 Березня стало міжнародним жіночим днем, визнаним ООН. Проте жіночі марші у США й інших країнах, де існувала своя окрема історія жіночого руху, відбуваються в різні дні року і не приурочені до 8 березня. Тому практика маршів конкретно цього дня поза пострадянським простором не склалася, а в Україні вона виникла нещодавно.

Більше історії — у статті Оксани Кісь «Украдене свято. Історичні трансформації смислу 8 березня».

Винайдення нової традиції

Два десятиліття після розпаду СРСР 8 Березня в Україні відзначали за радянською інерцією — даруючи жінкам квіти. Фемінізм того часу існував переважно в академічних колах, зокрема в літературознавстві, і не проявлявся у форматі вуличних акцій. Мав пройти час, щоб знайомство із західними феміністськими концепціями переросло в усвідомлення й артикуляцію своїх політичних та практичних інтересів. Усе це пояснює, чому практика жіночих демонстрацій відродилася лише через сто років.

Перший феміністичний марш 8 Березня в Києві відбувся 2008 року з ініціативи анархістського феміністського колективу «Свободна». Тоді Хрещатиком пройшлися 30–40 осіб, щоправда, понад половину з них становили чоловіки — антисексисти і профеміністи. Серед гасел маршу — «Сьогодні мімози — весь рік неврози» та «8 Березня не даруй квіти — це день суспільної боротьби». Марш був закритою подією з міркувань безпеки учасниць і учасників, але, як розповідає оргкомітет, до участі в ньому запросили й інші жіночі організації, які з невідомих причин це запрошення зігнорували.

Марш у 2008 році. 

У 2009 році за ініціативи неформальної молодіжної групи "Гендер Львів" та за підтримки інших недержавних організацій відбувся перший марш у Львові, який, на жаль, пройшов майже непоміченим. Загалом у ході центром міста взяло участь близько п'ятдесяти осіб.

Марш у 2009 році, Львів.

Перший відкритий феміністичний марш до 8 Березня в Києві відбувся 2011 року з ініціативи «Феміністичної Офензиви», ГО «Інсайт», Центру візуальної культури та інших організацій. Марш одразу зібрав кількадесят осіб, зокрема чимало учасників-чоловіків. Повістка акції загалом вкладалася в базові постулати фемінізму — «Квіти — клумбам, права — жінкам», і для початку не містила якихось радикальних вимог. Однак практика проводити марші з нагоди 8 Березня прижилася, і відтоді в Києві вони відбуваються майже щороку, із залученням різних ініціатив лівого й ліберального позиціювання. Традиційно в цих маршах великий відсоток учасників становили і становлять цисгендерні чоловіки лівих поглядів, які підтримують рух через те, що ліва ідеологія передбачає рівність і справедливість.

2011 рік. 

Із 2012 року марші, приурочені до 8 Березня, зазнають ризиків нападу з боку крайніх правих угруповань. Це пов’язано не лише з тим, що ліві активістки й активісти завжди протистоять правим, а ще й з антиконсервативними вимогами, які регулярно артикулюються. Завдяки масовості акції щороку відбувалися загалом успішно.

Марш 2012 року називався «Церкві й державі час жити нарізно!». Протестувальниці виступили, зокрема, проти законопроектів про податок на бездітність та про заборону штучного запліднення жінкам після 49 років і тим, хто не перебувають у шлюбі. Кількість учасниць і учасників тоді перевищила сотню осіб.

Марш у 2012 році. 

Марш 2013 року теж зібрав близько сотні учасниць і учасників і пройшов під гаслом «Досить прикривати нерівність традиціями». Актуальною на той момент була тема заборони абортів (законопроект № 2646-1) і криміналізації пропаганди гомосексуальності (законопроект № 8711). Протест проти цих утисків жіночих прав став центральною частиною маршу.

2013 рік. 

«Гендерний розпад» і перехід до проактивності

У 2014 році марш не проводився через складну політичну ситуацію. Однак самі зміни в країні спростили ситуацію: Верховна Рада відкликала законодавчі ініціативи, які погіршували становище жінок, зокрема законопроект № 8711 про криміналізацію пропаганди гомосексуальності. Крім того, відбувся якісний перехід до активної ролі жінки як учасниці соціальних процесів і борчині за свої інтереси. Дослідниця Тамара Злобіна називає це «гендерним розпадом»: якщо досі видимі жіночі ролі зводилися до «берегині» (жінка, яка займається домашнім господарством і підтримує «домашнє вогнище») й «барбі» (жінка «гламурного» вигляду), то від кінця 2013 року, коли стартував Євромайдан, почалася справді масова участь жінок у соціальних процесах і старі рольові моделі поступово розпадаються. Жінки брали і беруть участь у протестах, у різних діях у зоні АТО, у волонтерському русі. На власне маршах 8 Березня це позначилося меншою мірою, бо їхні учасниці вже вели громадську й політичну активність, яка не вписується в названі вище ролі. А проте кількість учасниць цих маршів (і обсяг феміністської риторики в суспільному житті загалом) поступово зростає, а повістка — розширюється, охоплює вужчі й конкретніші вимоги жінок, які належать до специфічних груп. Зі своїми запитами до держави і суспільства почали виходити секс-працівниці, ветеранки АТО, жінки з ромської етнічної групи.

Відтак загальний дискурс маршів ставав дедалі менше реактивним і більше проактивним, і про це 2018 року вже можна говорити як про сталу тенденцію. Вимоги маршів 2015–2018 років більше не пов’язано з ризиком обмеження прав жінок, як це було у 2012–2013 роках; їхня суть полягає у вирівнюванні загальної ситуації нерівноправності жінок і чоловіків, а не в тому, щоб урятувати рештки своїх прав і можливостей. Усе це ще не заперечує ризик нападів на марші з боку крайніх правих груп, але вже дозволяє формулювати вимоги вільніше і краще їх відрефлексовувати. Проте наразі ці вимоги головно базово-ліберальні, що свідчить, по-перше, про справді складний стан справ із правами жінок в Україні, по-друге, про неглибокий рівень аналізу цього стану справ самими феміністками. Утім, це цілком нормально для руху, який лише зароджується.

Марш 2015 року пройшов під гаслом «Фемінізм завжди на часі». Учасниці звернулися до теми війни в Україні і наголосили, що мілітаризація суспільства може зробити його консервативнішим у той час, коли проблеми жінок нікуди не зникають.

Марш у 2015 році в Києві. 

Марш у 2015 році в Львові. 

Марш 2016 року повернувся до старого гасла «Квіти — клумбам, права — жінкам». Уже звичну правозахисну, соціально-економічну й антинасильницьку риторику підтримали понад 200 учасниць.

Марш у 2016 році. 

Харків, 2016. 

Центральне гасло маршу 2017 року — «Ні — насильству всіх форматів: від пологових до військкоматів». Акція зібрала понад 300 учасниць і учасників і загалом пройшла успішно, крім того факту, що праворадикали обливали учасниць зеленкою й кефіром. Учасниці також висловили протест проти ініціативи Українського інституту національної пам’яті зробити 8 березня робочим днем.

Марш у 2017 році. 

Харків, 2017.

Херсон, 2017.

Львів, 2017. 

У Маріуполі у 2017 році відбувся організований Платформою ТЮ марш "Просте жіноче щастя", учасниці якого пройшлися вулицями із намальованими на собі синцями.

Маріуполь, 2017. 

2018 рік: суперечності розвитку

Протягом 2017 року позитивні зміни відбулися в доступі жінок до цивільних професій і військової служби, ухвалено закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (слід завважити, досить суперечливий). Залишається актуальною тема ратифікації Стамбульської конвенції (Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами), якій опирається консервативна частина депутатського корпусу. Напередодні маршу було підраховано, що протягом 2017 року в Україні від рук чоловіків загинуло близько 600 жінок, і це втричі більше, ніж загинуло солдатів в зоні АТО. Після здобуття для жінок рівного доступу до роботи на часі питання рівної оплати праці. Уся ця повістка постійно озвучувалася і обговорювалася в публічному просторі, і, зрештою, винесена на вулицю.

Цього року навколо київського маршу виникла дискусія про його назву і тематику. Назва «Жіночий марш» викликала побоювання, що він ухиляється від феміністичної повістки. Ще критикині маршу висловили занепокоєння тим, що він недостатньо відбиватиме інтереси жінок із маргіналізованих суспільних груп.

«Цього року ми бачимо створену “Інсайтом” подію “Жіночий марш”. У самому тексті події не йдеться про расизм, що тільки посилився в країні, про трансфобію, яка стала “візитною карткою” мейнстримного фемінізму в Україні, немає мови і про жінок, залучених до секс-роботи, тих, хто вживають наркотики, не громадянок України, лесбійок, ромок, людей із ВІЛ та інших уразливих груп. В описі акції навіть не згадано слово “фемінізм”, що може свідчити про присвоєння повістки і викривлення її в цілях організацій, зазначених як організаторки», — йдеться в заяві організації «Ритми спротиву».

Організаторки заперечили і те, і те, зокрема прямо задекларували прихильність до фемінізму в супровідних текстах, звернули увагу на участь низових ініціатив секс-працівниць («Легалайф—Україна»), ВІЛ-позитивних жінок («Позитивні жінки»), ромських жінок (Ромський жіночий фонд «Чіріклі»).

«Громадська організація “Інсайт” уже сім років поспіль бере участь в акціях до Міжнародного дня прав жінок. Щороку, як і нині, ми виходимо з чіткою повісткою: [...]

• За фемінізм. Ми виступаємо за визначення, встановлення і досягнення рівних політичних, економічних, культурних, особистих і соціальних прав для жінок. Наголошуємо, що феміністкою / феміністом є людина, яка поділяє ідеї і принципи рівності чоловіків і жінок.

• Проти насильства щодо жінок, ЛГБТКІ+ людей з небінарною ідентичністю тощо.

• Проти фізичного насильства, поширення праворадикальних рухів, створення національних дружин, нападів на ЛГБТКІ+ на гендерні заходи».

Марш у Києві у 2018 році. 

Фактично ця критика інтерсекційної акції з інтерсекційних же позицій відбиває наявні в русі різні уявлення про інтерсекційність. З іншого боку, лунала критика на адресу ініціативи секс-працівниць, яка долучилася до маршу як співорганізаторка: прихильниці моделі криміналізації клієнтів проституції (що представляють український фемінізм умовної «другої хвилі») засумнівалися, чи хочуть вони йти одним маршем з цією ініціативою. Зрештою, вони погодилися на участь і сформували окрему колону в рамках маршу. «Ритми спротиву» натомість узяли участь у марші в Херсоні, організованому БО «Інша».

Сам факт тривалої дискусії на ці теми свідчить не лише про кількісне зростання українського феміністського руху, а й про його можливе дальше розмежування на менші рухи за ідейною ознакою. Цього року в Києві, крім «основного» маршу від ГО «Інсайт» під назвою «Годі терпіти. Марш жінок 8 Березня», відбувся також «Oh My March» із дещо загальнішою повісткою («за сучасних жінок, за їхні можливості й вибір»), організований новоствореною жіночою корпорацією «МАТИ». Цей марш охопив близько сотні учасниць.

Oh, my March, Київ

На Марш жінок у Києві зібралося близько чотирьох сотень учасниць — найбільше за всю історію жіночих маршів в Україні. Центральне гасло — «Права жінок — права людини», а виступали жінки й чоловіки від імені різних категорій, зокрема представниці і представники ініціатив за права наркозалежних жінок та ВІЛ-позитивних підлітків. Також учасниці й учасники вимагали подолати насильство, зокрема праворадикальне насильство (яке дехто з них відчув на собі до і після акції), і ратифікувати Стамбульську конвенцію.

Цікаво також, що цього року вперше відбулася контрдемонстрація: жінки з крайніх правих рухів вийшли пікетувати на місце початку маршу з антифеміністськими гаслами. Виникає бажання поіронізувати над ними, адже справжні патріархальні жінки мали б сидіти у себе на кухні і не виходити з дому без дозволу чоловіка, але і цей факт, хай як парадоксально це звучить, — теж невелика перемога фемінізму: у цих жінок є своя думка і вони можуть її висловити.

Контр-демонстрація у Києві

Жіночий рух шириться Україною

В останні роки марші з нагоди 8 Березня відбуваються і в інших містах: з 2015-го — у Львові (Феміністична майстерня), з 2016-го — в Харкові (Харківське жіноче об’єднання «Сфера»), з 2017–го — в Херсоні (БО «Інша») і Маріуполі (Платформа ТЮ). Часто ці марші геть нечисельні, у них беруть участь кількадесят осіб, які можуть винести на вулицю передусім базові гасла. Проте бувають і порівняно великі події (сильний феміністський рух є у Львові), і тематичні, як-от марш 2017 року в Херсоні було присвячено вимозі ратифікувати Стамбульську конвенцію, а марш 2018 року в Маріуполі називався «Більше, ніж дружини» і критикував із феміністських позицій Національні дружини — проект партії «Національний корпус». У 2018 році марш під гаслом «За свої права треба боротися!» відбувся навіть у Лисичанську. Хода зібрала близько сорока місцевих активісток і правозахисниць.

Херсон, 2018. 

Лисичанськ, 2018.

Маріуполь, 2018. 

Усі події до 8 березня 2018 року — в щотижневому анонсі подій на «Гендер в деталях».

Усе це свідчить про позитивну динаміку розвитку українського феміністичного руху і дає підстави сподіватися, що проблеми українських жінок надалі вирішуватимуться інтенсивніше. Найближчі перспективи руху — дальше зростання його чисельності та розмежування на кілька течій, які відрізнятимуться одна від одної ідеологічно і практично.

Фото: Ганна Гриценко, Роман Єременко, Ольга Шевченко, Павло Лисянський, Артем Березнев, Радіо Свобода, Феміністична майстерня, ХЖО «Сфера», VECTOR:media, ІА ПІК, «МАТИ. Жіноча корпорація», «Свободна», «Зентропа Україна», Люцина Домбровська, Платформа ТЮ.

16 березня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Піти в активізм і не вигоріти: феміністська утопія чи реальність?
Наступного тижня я закінчую волонтерські курси Центру допомоги постраждалим від сімейного та сексуального насильства. Незабаром у мене буде своя телефонна лінія, я зможу відповідати жінкам у кризових ситуаціях. І я допоможу кожній жінці знайти сили піти від аб’юзера, пережити травму, побудувати нове життя. Було б круто, еге ж? Але ні. Я хочу розповісти про пастки, у які заганяє надто утопічне бачення феміністичного активізму, і про те, як їх можна уникнути.
«Женское братство» или «сестринство»?
Якщо в державному гімні замінити слово «браття» на слово «сестри», чи буде «всім і так зрозуміло», що йдеться і про чоловіків, і про жінок? Якщо президент казатиме «я звертаюся зараз до кожної українки» у своїх промовах, чи приймуть це чоловіки як норму? Навряд. Тоді чому «браття» і «кожен українець» не ріже нам вухо? Олена Шевченко міркує про те, як і чому чоловіки стали «нормою людини» в нашому суспільстві та в якому напрямку це потрібно змінювати.
Які феміністичні події ви пропустили на «Книжковому арсеналі»-2019 і чи пропустили щось взагалі
З 22 по 26 травня у Києві пройшов черговий «Книжковий Арсенал», щорічний масштабний книжковий ярмарок. В програмі були і феміністичні події, однак набагато менше, ніж у минулому році: у 2018 вибір був серед майже 20 подій, а цьогоріч лишень 12. Що це були за події, чи всі з них були справді феміністичними, як розгортались дискусії — в деталях у статті.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.
Український жіночий рух в контексті національного відродження наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.
Авторка комплексно проаналізувала місце жінки в суспільстві кінця ХХ – початку ХХІ століття. Простежено і розглянуто процес створення, розвитку, трансформації феміністичних угрупувань. З’ясовано реальний стан реалізації правових, економічних та політичних прав українок. Окреслено низку проблем, які постають на шляху особистісного, психологічного, економічного та політичного зростання жінки в Україні.
"Небезпечні зв'язки": націоналізм і фемінізм в Україні
У статті авторка аналізує інтелектуальну продукцію чотирьох українських центрів гендерних досліджень, щоб показати, як ставляться різні школи фемінізму до дискурсу націоналізму та "відродження нації", яку роль вони вбачають для себе у процесах націєтворення і як реагують на проблему "незавершеної" і "розмитої" української національної ідентичності. Дослідниця намагається відійти від від поширеного підходу до націоналізму як ідеології, що маніпулює інтересами жінок, і розглядає проблему з іншого боку: як різні напрями українського фемінізму беруть участь у "винайденні" української нації, у визначенні її нових меж, у формуванні колективної пам'яті та національної ідентичності. 
8 березня #безмімоз. Звідки це свято і яким ми бачимо його зараз
Так чий же день, це 8 березня? Ми знайшли відповідь. Як Майкл Щур зрозумів призначення 8 березня, Настя Мельниченко потай викидає тюльпани, Ярослава Кравченко мріє про світ, у якому стать не матиме значення, Надя Перевізник закликає чоловіків не боятися сміливих жінок, Самуїл Проскуряков викриває стереотипи про жінок на керівних посадах, а Тамара Злобіна коротко пояснює, звідки взагалі взялося 8 березня — дивіться в нашому відео.
Журнал "Критика феміністична" #1, 2018
Перший номер журналу «Критика феміністична» (2018) опубліковано! Номер містить статті з феміністичною критикою війни і мілітаризації, перекладні тексти про квір-мистецтво неуспіху та автоетнографію як феміністичний метод, блогові дописи про Фуко та трансґендерний досвід, рецензії про антиопресивні педагогіки та феміністичне мистецтво
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.