8710 
Матеріал підготувала Наталя Тонких
Термін «солідарність» має чітке означення: це соціальна єдність, заснована на взаємній підтримці індивідуумів. Цілком логічно припустити, що мета жіночої солідарності — об’єднати жінок задля захисту та оборони своїх прав, подолання мізогінії й дискримінації, задля якісних змін у політиці й економіці.
Та патріархатне суспільство означує жіночу солідарність інакше, спотворюючи зміст цього явища. У сучасних медіа цим терміном користуються, коли хочуть протиставити жінок і чоловіків. Словосполучення «жіноча солідарність» уживають як синонім до чоловіконенависництва. Згідно з більшістю глянцевих журналів, жіноча солідарність проявляється, скажімо, коли подругам потрібно «прикрити» одна одну в брехні перед чоловіком. Таких прикладів може бути безліч, і в них завжди фігурують чоловіки. І закінчується «жіноча солідарність» у патріархатному сприйнятті саме через чоловіків, яких жінки не можуть «поділити».
Через такі уявлення суспільство часто сприймає акції жіночої солідарності негативно, висміює, критикує як щось неважливе, неконструктивне і марне. Яскравий приклад такого несприйняття, доведеного до крайнощів, — погрози і провокації щодо учасниць та учасників маршів жіночої солідарності, які відбулися 8 березня цього року в багатьох українських містах.
Тому треба раз і назавжди довести, що жіноча солідарність — це не проти когось. Вона задля. Задля змін на краще, які стануть помітними насамперед самим жінкам, а потім і цілому суспільству, державі.
— Жіноча солідарність вигідна передусім жінкам, а отже, і суспільству взагалі. Вона потрібна для того, щоб жінки не почувалися самотніми, не думали, що в їхніх проблемах винні тільки вони самі, і знали, що вони завжди отримають підтримку, розуміння й допомогу від своїх посестер, — так означує мету цього явища гендерна експертка Марія Дмітрієва, засновниця й модераторка спільноти Фемінізм-УА (https://www.facebook.com/groups/feminism.ua/).
Трохи історії
Явище жіночої солідарності виникло задовго до першої хвилі фемінізму. Власне, ще до появи фемінізму як ідеології та суспільного й політичного руху.
— Насправді жінки завжди кооперувалися між собою, бо інакше було не вижити. Наприклад, в українській традиційній культурі існував інститут посестринства, коли подруги підтримували одна одну, зокрема після пологів. Феміністки першої і другої хвиль уже почали говорити про ідеї сестринства як про спосіб сприяти звільненню жінок, — каже Марія Дмітрієва.
Чим же була жіноча солідарність у минулому? Який був її зміст? Які результати приносила?
— Я згадала б масові протести американок проти ядерної зброї протягом 60-х років у розпал холодної війни. Чи жіночі пацифістські рухи у Європі, чи сербських «Жінок у чорному», чи численні жіночі організації, які займаються допомогою багатодітним родинам, жертвам домашнього насильства, сиротам, родинам із дітьми з особливими потребами. Феміністки другої хвилі привернули увагу суспільства до проблеми домашнього насильства, подружніх зґвалтувань, сексуального насильства проти дітей. Зрештою, на пострадянському просторі навіть за права чоловіків боролися організації солдатських матерів, саме вони привертали увагу до порушень прав людини в армії, — розповідає Марія Дмітрієва.
Проблеми сучасності
Якщо жіноча солідарність — потужний рушій позитивних змін у суспільстві, чому нині у нас так мало публічних акцій? Що заважає збиратися і боронити свої інтереси в атмосфері взаємопідтримки?
— Я бачу, що жінки мало солідаризуються через відчуженість, яку диктують патріархат і капіталізм, — каже студентка-соціологиня Маша Заяц, співорганізаторка цьогорічного Тижня жіночої солідарності в Харкові (http://sphere.org.ua/womens-solidarity-week/).
— Жінки живуть у світі, де панують чоловіки й існує жорстка конкуренція, яка заважає солідарності. Замість взаємодопомоги — вічне змагання. Також дуже заважає страх перед суспільством, яке прагне висміювати фемінізм, сміливих і сильних жінок. Дуже складно долати такі серйозні бар’єри. Та ці перешкоди мотивують нас, жінок, на те, щоб боротися і долати патріархат — проводити заходи жіночої солідарності. Сьогодні солідарність потрібна жінкам, щоб об’єднатися задля виборювання своїх прав і для взаємодопомоги, подолання насилля та гендерних стереотипів, — розповідає Маша Заяц.
На думку Анни Шаригіної, співорганізаторки харківського Тижня жіночої солідарності, говорити про те, що всіх жінок треба об’єднувати, не дуже коректно.
— Такий підхід мені здається неправильним. Жінки — це ж не об’єкти, а свідомі люди, які самі здатні вирішувати, об’єднуватися їм чи ні, — каже Анна Шаригіна.
Вона розповідає, що цьогорічний Тиждень жіночої солідарності в Харкові — самоорганізований проект різних жінок, без зобов’язань і приналежності до певної організації. Люди дізнавалися про захід і долучалися до нього, дехто з власної ініціативи давали приміщення, поширювали інформацію.
— Нашою метою було створити умови для згуртування жінок, майданчик, до якого можна приєднатися, — продовжує Анна Шаригіна. — На цих майданчиках важливо встановити правила, які підходили б різним жінкам. Ми проводимо Тиждень жіночої солідарності вже три роки поспіль, і, наприклад, щороку наше непорушне правило — давати жінкам пріоритет у висловлюваннях. Цей Тиждень — подія, яку роблять жінки і для жінок. Чоловіки, звісно, можуть приєднатися, але в цьому випадку вони повинні поступатися простором на користь жінок. Для мене дуже важливо створити умови емоційної безпеки — такий простір, де жінку не засуджуватимуть за те, що вона говорить не дуже впевнено чи потребує більше часу для формулювання думок. Коли більшість в аудиторії жінки, то до жінок дослухаються, це автоматично дозволяє менше соромитися, бути рішучішою. І навіть у таких умовах не всі хочуть і можуть говорити, на жаль. Бо традиційна жіноча соціалізація навчає жінку бути тихою, мовчазною, непомітною. Отже, ми намагаємося створювати безпечні простори, у яких можна позбутися традиційних гендерних ролей, відпрацьовуючи навички спілкування, взаємодії, взаємопідтримки, поваги. Наш досвід показує, що аудиторія таких безпечних майданчиків стає суб’єктною і сама корегує небажані прояви агресії чи мови ворожнечі, засуджуючи й відкидаючи їх як інструменти дискусії, — ділиться спостереженнями Анна Шаригіна.
— Різниця поглядів заважає солідаризуватися, — пояснює співорганізаторка Тижня жіночої солідарності Дар’я Фельдман. — Однак ми віримо, що глобальна спільна мета дозволяє долати перешкоди. Ця мета — гендерна рівність, і заради її досягнення ми повинні підтримувати людей із відмінним від нашого поглядом на якісь проблеми, а вони — нас. Акції жіночої солідарності створюють, своєю чергою, можливість долучитися жінкам, які не живуть активізмом, а просто йдуть за компанію з подругами, наприклад. Бо ж через традиційне коло обов’язків — робота, оселя, родина — жінки не кожного дня думають про те, що вони не наодинці з усіма проблемами, що вони можуть бути політично і суспільно активними, — говорить Дар’я Фельдман.
— Ми працюємо над тим, щоб зробити наш фемінізм більш інклюзивним, — підхоплює Анна Шаригіна. — Залучаємо переселенок, жінок з інвалідністю, жінок з дітьми — намагаємося зробити видимими проблеми жінок із різних субкультур. Та щоб досягти цієї великої мети, треба ще багато чого зробити. І йдеться не про активізм, а про участь держави, громадську свідомість. Щоб залучати жінок із дітьми, потрібні приміщення з туалетами, сповивальними столиками, дитячими кімнатами, аніматорами. Щоб залучати жінок, які пересуваються на інвалідних візочках, потрібні приміщення з пандусами, туалети, обладнані для людей з інвалідністю. Потрібні люди, які роблять сурдопереклад, наприклад. Інфраструктура в нас не інклюзивна. Щоб змінити це, потрібні наснага й ресурси говорити з суспільством, із владою. Треба більше голосів, щоб ставати видимими. Я знаю жінок, які це роблять. Та це важко. Проблем так багато, що не вистачає віри в те, що людина своїм голосом може щось змінити.
За словами Марії Дмітрієвої, поки в людей немає сил і ресурсів щось робити, вони не об’єднуватимуться, але щойно вони матимуть сили, суспільство знатиме про такі історії успіху.
Досвід
Ми можемо багато говорити про те, чим корисний досвід жіночої солідарності. Проте цікавіша не теорія, а власне емпіричне сприйняття жінок, котрі стали частиною цього явища єдності.
— Під час організації Тижня жіночої солідарності я відчула потужне протистояння суспільства, воно повстало проти мене. Поки я не заговорила про фемінізм, я не уявляла, як сильно люди не сприймають емансипацію жінок. Я почула на свою адресу стільки негативних коментарів, глузувань і погроз, що всі сумніви в існуванні глобальної проблеми жіночої дискримінації відпали. Та, попри цей негатив, завдяки жіночій солідарності я відчула себе сильною і впевненою, і поруч зі мною були такі самі сильні, чудові жінки. Я відчула підтримку й усвідомила, що ми на правильному шляху, — ділиться Маша Заяц.
— Для мене заходи жіночої солідарності стали можливістю почути різні погляди на ті самі проблеми, можливістю висловитися, — каже Дар’я Фельдман. — Це надзвичайно потрібно, бо в публічному просторі ми бачимо більше чоловіків, саме їм відводять роль людей, котрі формують суспільну думку. Можливість для жінок чути і бачити одна одну — це чудова мотивація говорити й слухати, виходити в публічний простір. А ще це освіта, обмін досвідом, привнесення креативу і позитиву. Досвід проведення харківського Тижня жіночої солідарності показав, що в Україні існують інші рухи, готові солідаризуватися з феміністичним, наприклад, ЛГБТ-рух, анархістський рух, де є не лише жінки, а й чоловіки. Така єдність дуже важлива.
— «Солідарність» — це дієслово, — додає Анна Шаригіна, — процес, який повинен тривати безперервно. А сталих результатів можна досягти лише за умови, що різні заходи й акції проводитимуся всюди і регулярно. Коли ми зупиняємося, ми не просто стоїмо на місці, нас відкидає назад. Тому активність кожної дуже корисна, бо є внеском у велику справу. Важливо, щоб ми всі робили те, що від нас залежить, — не треба більше, але й не менше.
Більше про події Тижня жіночої солідарності 2017
