4160 У вересні 2019 року в Харкові пройшов Марш рівности — KharkivPride, який зібрав близько двох тисяч учасниць і учасників. Для півторамільйонного Харкова це перший масштабний публічний захід на тему прав ЛГБТ і толерантности. Мало того, це один із перших прайдів у регіонах, до того вони відбулися в Одесі, Херсоні, Запоріжжі й Кривому Розі.
Прогресивну громадськість на прайд у Харкові зібрала Анна Шаригіна з колежанками з жіночого руху. Для Анни не вперше щось робити вперше. Ще 2006 року вона організувала Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — першу лесбійсько-феміністську організацію в Харкові. Не вперше для Анни робити й те, що викликає неприязнь у частини суспільства. Незважаючи на перешкоджання з боку радикально налаштованих опонентів, «Сфера» вже більше як десять років проводить просвітницькі заходи на тему рівних прав.
У 2015 році учасниці «Сфери» запросили експерток з усієї країни й організували низку дискусій, присвячених проблемі гендерної рівности. Ще за рік вийшли на перший Марш жіночої солідарности. Відтоді 8 березня в Харкові відзначають Тижнями жіночої солідарности. У 2018 році Анна й колежанки відкрили в Харкові PrideHub — ком’юніті-центр для ЛГБТ і дружніх людей. Хаб став майданчиком для заходів «Сфери», для соціалізації й підтримки ЛГБТ-людей і водночас постійною мішенню для нападів праворадикалів.
Крім цього, Анна брала активну участь у харківському Євромайдані, а згодом стала тренеркою новоствореної української поліції. Вона навчала патрульних комунікацій, толерантности, протидії домашньому насильству. Боролася зі стереотипами і знаходила нових союзників.
Як це — бути лесбійкою, феміністкою і ЛГБТ-активісткою, мати активну громадянську позицію, змінювати соціальний ландшафт регіонального центру і виховувати сина? Анна Шаригіна відверто розповіла про свій досвід, здобутки і виклики.
— Анно, яким ви запам’ятали своє дитинство? Що, на вашу думку, вплинуло на ваше становлення?
— Ми з батьками жили в хрущовці. Це був такий час і такий дім, де люди жили ніби великою комуною. Наша бабуся збирала дітей з усіх під’їздів і щодня водила нас усіх гуляти. Ми були дітьми двору, де всі батьки працювали, але ніхто не мав грошей на нянь.
Я з класичної родини, описаної в підручниках з англійської мови мого часу: my mother is a teacher, my father is an engineer. Мама приїхала до Харкова з Полтавської области і вступила в університет. Вона вчилась якраз тоді, коли тут тусувався радянський андеграунд і Харків, як Ленінград, був столицею підпільного спротиву системі. Проте моя мама була абсолютно не в темі. Вона вчилася на «факультеті наречених» — на українській мові і літературі.
Анна Шаригіна в дитинстві. Фото: з особистого архіву Анни Шаригіної
Я теж була людиною системи, підозрюю, що такою й залишаюся. Інша справа, що система мені не підходить. Недавно я дивилася інавгурацію американського президента — мене зворушують такі речі, зворушує глобальність, об’єднання з іншими людьми. Ще в піонерські часи я була головою ради дружини в школі і дуже цим пишалася. У мене немає ностальгії за совком, я не сумую за піонерством, але сумую за тим, що була організація і я посідала в ній якесь почесне місце. Коли є організація, тебе визнає не одна людина, а якась система.
— Чи не це тримає вас в активізмі? Адже громадська робота — це і є творення спільноти людей, які поділяють ті самі цінності.
— Я вірю в систему більше, ніж у людську одиницю. Я впевнена, що система — це більше, ніж просто сума людей, які в ній працюють, тому багато сперечалася з колежанками, як можна змінити систему — ззовні чи зсередини. Чи повинні ми критикувати систему поза нею? Чи навпаки, повинні працювати всередині і впливати на те, що там відбувається, щоб нас принаймні чули? Мені здається, я ще остаточно не відповіла для себе на це питання. Проте мені дуже імпонує, коли люди об’єднуються і коли це об’єднання має структуру. А коли є структура, виникає розподіл повноважень та ієрархія. Я бачу в цьому шедевр управління і вважаю, що це дуже тяжка праця — намагатися працювати з людьми синхронно, рухатися в одному напрямку і не травмувати одне одного.
— Якими були ваші студентські роки?
Анна Шаригіна під час навчання у педагогічному коледжі. Фото: з особистого архіву Анни Шаригіної
— Після школи я навчалася в коледжі, потім вступила на психологічний факультет Харківського педагогічного університету, тому в університеті була старшою за одногрупниць і одногрупників на два роки. Я пам’ятаю цю різницю. Пам’ятаю, як компанія мажорних хлопців і дівчат нещадно булила викладачку, у якої, як мені здавалося з її рухів і відсторонености, була якась форма аутизму. І я, не зважаючи на статус цієї компанії, гаркнула на них, коли вони з галасом завалилися на пару і не реагували на прохання викладачки. А потім один із цих хлопців притиснув мене до стіни і почав душити, бо він не міг стерпіти такого приниження — я накричала на них у присутності інших.
Мені не було страшно. Коли нині відбуваються злочини на ґрунті ненависти — так, мені страшно, але тоді — ні, це був просто дурний хлопець. Зрозуміло, що він фізично сильніший за мене, нічого дивного.
Я була закохана в психологію. Я справді вчилася і не пропускала пари з профільних предметів. Ще навчаючись, почала працювати на телефоні довіри. У мене була чітка мета — я хотіла, щоб психологія приносила мені гроші, бо всі навколо переконували, що психологією не заробиш. Та я йшла до цієї мети, прийшла і вичерпала її.
— Ви працювали у сфері HR і психології близько 15 років. Розкажіть, як вам вдалося почати заробляти улюбленою справою та чому ви зрештою відійшли від цієї професії?
— Я робила те, що мені подобається, — створювала системи. Десь у п’яти компаніях мені вдалося прописати і запустити таку систему управління, як я її бачила. Зрештою, на ринку праці я почала почуватися надто кваліфікованою. Довго не було вакансій, вартих уваги, я подумала, що мені треба спробувати ще щось, тож просувала себе в психологічному консультуванні. Потім почала шукати способів заробляти у сфері громадської активности й прав людини. Я шукала себе.
— Що ви вважаєте початком свого дорослого життя?
— Доросле життя почалося після заміжжя. У 24 роки я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Запоріжжя. На другий день після весілля свекруха сказала мені: «Ну все, Анічка, свято скінчилося». Я тоді до кінця не усвідомлювала, що вона має на увазі. А потім мені прилітало щось типу: «Анічка, а чому це ти їздиш на роботу на маршрутці за три гривні? Ось, будь ласка, встала раніше, о сьомій ранку виходить тролейбус — і за годину ти на роботі. Всього 50 копійок». І моє улюблене: «Анічка, я чула, ти хочеш ходити на фітнес. Усе це, звичайно, добре, але думаю, тобі краще піти на крій і шиття. Дітки почнуться, а ти зможеш їх обшивати — економія».
Якийсь час ми жили разом із батьками чоловіка, потім у сусідніх мікрорайонах, але й тоді ми на вихідних разом їздили на базар, бо мама знала, де купити дешевше. Це ж було так важко на маленькому базарі в Запоріжжі! Спільні закупи не були якимсь правилом, це була мамина пропозиція, і чоловік не вважав за потрібне відмовлятися, як і від інших її пропозицій. Він казав: «Батьки нам допомагають». А я відповідала, що краще заробити на картоплю, ніж гарувати на дачі замість вихідних. Я хочу заробляти і на ці гроші поїхати у відпустку, а взимку купувати картоплю в супермаркеті.
Із чоловіком у нас була серйозна культурна розбіжність. У нього була сільськогосподарська родина, а у нас більш міська. Чоловік був старшим за мене — йому було 28 років, і він у цьому віці жив із батьками, вони мали спільний бюджет і економили, щоб назбирати на весілля і дітей.
Коли мене взяли менеджеркою з персоналу в Запоріжжяобленерго, чоловік сказав: «Як для жінки в Запоріжжі це дуже непогана зарплата». Я не зрозуміла: до чого тут те, що я жінка? Коли я жила в Харкові, такі речі не фіксувала. Не скажу, що їх не було, але в Запоріжжі я стала їх помічати. Потім почався репродуктивний тиск, усі навколо натякали на те, що «пора» народжувати. Цього я теж не розуміла. У сенсі пора? І як можна казати про це ззовні? Це було дуже дивно. Це було жіноче пекло, де жінок катують старші жінки і їм допомагають молодші жінки.
Заміжжя й материнство нав’язували. Навіть під час прийому на роботу питали, чи є сім’я і коли діти. Мені взагалі здається, що немає такої потреби — виходити заміж. Є потреба об’єднатися з якоюсь конкретною людиною. Якщо ж абстрактно «я хочу заміж», то, на мою думку, тут треба із психотерапевтом попрацювати.
Після заміжжя я зіштовхувалася з такими моментами, проти яких згодом почала виступати. Це було так, ніби на мене, як на пружину, згори складали по каменю, а потім я просто раз — і скинула це каміння. У мене почалася активна фаза сепарації від патріархату і гендерного тиску.
— Коли ви зрозуміли, що такий шлюб не для вас?
— На той час у мене не було високого рівня самоусвідомлення і рефлексії. Вперше до психотерапевтки я звернулася, щоб вирішити щось у зв’язку зі шлюбом, бо ми стояли на межі розлучення і в мене був перший секс із дівчиною. Ми мали піти до психотерапевтки разом із чоловіком, але він поставив умову: «Підемо, якщо ти більше не будеш із нею бачитись». Про дівчину він дізнався випадково. У нас із нею були дуже теплі стосунки, вона була турботливою і зважала на мою думку. Було очевидно, що наш шлюб із чоловіком розвалюється не через дівчину, а дівчина — це тому, що наш шлюб розвалюється.
Мене вже нудило від такого заміжжя, а тут ще й церква. Був Великдень, який я ніколи раніше не святкувала. Батьки чоловіка мали за нами заїхати рано-вранці, щоб разом поїхати до церкви. Я сказала, що не хочу, а чоловік: «Як це? Треба». У наших стосунках було дуже багато примусу і батьківського тиску й зовсім не було місця для мене, моїх запитів і очікувань. Тоді на Великдень чоловік образився, що я не ціную допомогу батьків, що я невдячна. А я зрозуміла, що цей шлюб не врятувати.
— Вашому синові вже 16 років. Озираючись назад, як ви сприймаєте своє рішення стати матір’ю?
— Після розлучення з чоловіком я залишилася в Запоріжжі. У мене зав’язався роман, і так з’явився Богдан — мій син. Я завагітніла, раніше я вже робила аборт, і цього разу мені сказали, що якщо знову робити аборт, я не зможу більше народити. Не знаю, звідки ця обов’язковість народити — мені цього ніколи прямо не казали, але треба і все. Тому я була серйозно налаштована залишити дитину.
Анна Шаригіна із сином Богданом. Фото з архіву Анни Шаригіної
Може, це звучить цинічно, але я ніколи не приховувала від сина, що не мріяла стати мамою, що це не було тим, чому я хотіла присвятити своє життя. Звичайно, я його люблю, але думаю, що якби це було усвідомлене материнство, всім від цього було б легше і радісніше. Мені ж було важко бути мамою. І досі важко.
— Із чого почався ваш активізм?
— У 2006 році, ще коли Богдан був маленьким, я повернулася до Харкова і почала працювати на телефоні довіри в російському лесбійському форумі. У Росії тоді була велика спільнота. Вони не виступали за свої права, але їх було дуже багато. І коли відкрився інтернет, до них ринули українські лесбійки. То був час, коли оголошення про знайомства ще публікували в газетах, і це було нестерпно — коли не розумієш, чи надрукують твоє оголошення, чи дійдуть листи. Інтернет став тим потрібним місцем для спілкування. А на форумі для спілкування дуже швидко запровадили розділ психологічного консультування. Я подалася і почала консультувати.
Згодом і в Україні з’явився лесбійсько-феміністський форум від громадської організації «Жіноча мережа», і я сама запропонувала зробити там розділ психологічного консультування. Психологи(ні) чомусь не дуже активно пропонували себе на цьому форумі. Та й запитів на консультації було набагато менше — два-три запити на тиждень порівняно з десятьма запитами на день на російському форумі.
Анна Шаригіна (п'ята справа) з активістками «Жіночої мережі». Джерело: Гейдар Л., Довбах Г. Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу. — К., 2007. — 122 с.
Я дуже раділа своєму поверненню до Харкова. Тоді почалася активна фаза моєї політичної залучености. Я зрозуміла, що речі, які стосуються лише мене, — моє особисте життя, обмежують мої можливості в цьому суспільстві. Тоді ж таки я почала ідентифікувати себе як лесбійку, коли вперше почула від дівчини: «Не хочу з тобою зустрічатися, бо ти бісексуалка й однаково підеш до чоловіка».
— Як ви усвідомили, що ви лесбійка? Чи важко було прийняти свою ідентичність?
— Ідентифікація тривала досить довго і триває досі. Бо ніхто не вчить тебе бути хорошою лесбійкою — вчать бути хорошою дружиною, хорошою матір’ю. Я не можу екстраполювати гетеросексуальну модель на мої стосунки з дівчиною, на мою родину. Мені доводиться створювати свою модель. Мої подруги, які живуть разом 16 років, називають одна одну дружиною, а ми з партнеркою так не робимо. Чи повинні? Не зрозуміло. Дружиною стаєш у шлюбі, а у нас із партнеркою різне ставлення до шлюбу. Мало того, шлюб для нас недоступний.
Я не робила камінгаут перед мамою, це зробив мій чоловік. Коли я вперше почала зустрічатися з дівчиною, він подзвонив мамі і сказав, що я вступила в лесбійські стосунки і мене треба рятувати. Тоді я ніби зняла із себе всю відповідальність, і ми до цієї теми не поверталися. Лише потім мама сказала: «Тільки, будь ласка, нікому про це не кажи». А я не вважала за потрібне витрачати зусилля на суперечку.
— Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — громадська організація, офіційно зареєстрована 2008 року і відома своїми заходами на тему рівности, зокрема «Тижнями жіночої солідарности» та KharkivPride. Наразі організація об’єднує кількадесят учасниць і учасників, а також волонтерок і волонтерів. Це взагалі найпомітніша ЛГБТ і феміністська організація в громадському ландшафті Харкова. Коли і з чого почалася історія «Сфери»?
Учасниці «Сфери». Фото: ГО «ХЖО Сфера»
— Ще 2006 року я познайомилася з Вірою Чернигіною. Разом ми поїхали до лесбійсько-феміністського табору. Не можу сказати, що я поїхала в цей табір, бо вважала себе феміністкою. Навпаки, я належала до тих, хто «я не феміністка, я люблю чоловіків» і «я не проти геїв, хай у спальні роблять що хочуть». У мене вже були стосунки з жінками, але тоді я ще казала, що нам ніхто не заважає. Згодом я зрозуміла, в чому проблема. Просто займатися сексом із людиною тієї самої статі, що й ти, — це ще не лесбійство. А коли ти вже в стосунках і ви разом приходите в якусь більшу спільноту, виникає питання, хто це поруч із тобою, хто вона тобі.
Анна Шаригіна (друга справа) у лесбійсько-феміністському таборі. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
Анна Шаригіна з Вірою Чернигіною. Фото з архіву Анни Шаригіної
Повернувшись із табору, ми з Вірою почали гуртуватися з іншими лесбійками в Харкові. Ми — майбутня команда «Сфери» — не були активістками, ми просто тусувалися. І все, що ми робили, ми робили, заряджаючись якоюсь ідеєю і тусуючись. Коли ми планували щось робити, ми презентували це у своїй тусовці. Були такі, хто вважали це непотрібним або питали, що їм із цього, а були й такі, хто долучалися. Так з’явилася команда. Нам не треба було реєструвати громадську організацію, бо тоді ми ще не отримували грантів. Лише згодом завдяки невеликому фінансуванню ми почали «Тижні жіночої солідарности», які проводимо досі.
У 2008 році, засновуючи «Сферу», ми хотіли уникнути ієрархії і зробити парні керівні органи. Мали бути президентка Віра і віце-президентка я. У правлінні мала бути парна кількість членкинь. Для нас було важливо, щоб люди не могли проголосувати більшістю, а мусили домовлятися.
Марш жіночої солідарності. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
Назва організації — це історія про демократію. Ще до реєстрації ми зібрали зо два десятки найактивніших активісток, щоб обговорити назву майбутньої громадської організації. Набрейнстормили величезний список, але нічого не підходило. Серед іншого була назва «Сфера», за неї майже ніхто не проголосував, але зрештою ми вирішили, що ця назва підходить нам найбільше. Бо це про гармонію, відсутність кутів і якось по-жіночому.
Зустріч жіночої ініціативної групи. Фото з архіву Анни Шаригіної
«Марш каструль», одна з перших акцій «Сфери» до 8 березня. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
— З 2015 року ви проводите «Тижні жіночої солідарности», які щороку присвячено різним аспектам гендерної рівности, як-от жіночому тілу або насиллю. На початку березня протягом тижня або й цілий місяць, як торік, ви організовуєте низку лекцій, дискусій, акцій і вечірок. Ключовий захід — марш за права жінок. Що передувало «Тижням жіночої солідарности»? Яка була мета?
Марш жіночої солідарности 2020 року. Фото: Павло Стех, Facebook
Марш жіночої солідарности 2020 року. Фото: Павло Стех, Facebook
Нашим першим проєктом були феміністичні студії — я привозила різних експерток, які говорили про гендерні дослідження. Вони були науковиці, а я — популяризаторка науки. Це не були закриті заходи, але соцмережі тоді так не працювали, і в нас не було можливости когось запрошувати. Та ми й не знали, як розповідати про наші заходи.
Я й досі не знаю. Коли ми робимо анонси заходів у своїх соцмережах, то це наше коло, а хочеться зацікавити фемінізмом пересічну жінку. Я не знаю, як зробити так, щоб вона виділила свій час, якого майже ніколи немає, і прийшла до нас на захід отримати інформацію, яка може ускладнити їй життя.
Загалом я дуже обережно ставлюся до залучення жінок до фемінізму. Фемінізм в Україні — це розкіш. Бути феміністкою — це привілей. Для того щоб нею бути, гетеросексуальна жінка із спального району Харкова (я вже мовчу про невеликі міста й села) повинна йти наперекір багато чому. І цього спротиву стає так багато, що місця для щастя може зовсім не залишитися. Тому я навмисно нікого не навертаю у фемінізм. Я лише хочу, щоб жінки вирішували свідомо, щоб вони знали, на що погоджуються і від чого відмовляються.
Фемінізм — це не церква, ми не поклоняємося якомусь богу, на якого можна буде перекласти відповідальність за свої рішення і за те, що з тобою відбувається. Фемінізм — це світоглядна система, у рамках якої жінка стає людиною. І як доросла людина жінка має багато прав разом із правом ухвалювати рішення, робити помилки, бути слабкою та відповідальність бути сильною.
Учасниці «Сфери» під час одного зі своїх перших освітніх заходів — тренінгу дослідниці Марії Маєрчик про гендер і сексуальність
— А чому вам важливо бути феміністкою? Чому ви вкладаєте свої ресурси в цей активізм?
— Для мене це єдина можлива світоглядна система, у якій є для мене місце і можливість бути собою, навіть якщо це непросто. Адже в патріархальній системі для мене зовсім немає місця або це місце настільки під тиском, що там нестерпно. Хоча фемінізм дуже різний і я зазнавала тиску й булінгу від сестер, я досі вважаю, що це найкраща ідеологія, принаймні для мене тепер.
— Чи впливає ваш активізм на стосунки із сином?
— Коли я почала займатися активізмом, Богдан був ще дуже маленьким, тому він і не знає мене іншою. Не знаю, чи заважає активізм нашим стосункам, але я пообіцяла, що оплачу йому перші три консультації з психотерапевтом. Іншої мами в нього не було і не буде. Я вважаю, що зробила для нього все, що могла, і продовжую це робити.
У Богдана не було іншої моделі родини. Він тільки в школі дізнався, що в декого мами живуть із чоловіками, і вважав їх, а не нас, іншими — це ж логічно. Коли син був маленький, він розказав другові, що його мама живе з жінкою. І коли вони посварилися, цей друг почав кричати: «Твоя мама — лесбійка». Богданові було прикро, він ридав, і тоді я сказала йому: «Це правда, я таки лесбійка».
Місце, де я не хочу бути активісткою, — це моє материнство. Не пам’ятаю, щоб на батьківських зборах я сказала, що не здаватиму гроші на 8 Березня. Бо я не готова втягувати в активізм дитину. Я вирішила, що якщо він захоче цим займатися, то сам це робитиме, сам висловиться.
Анна Шаригіна із сином Богданом
— Як це — самій виховувати сина, безвідносно до активізму й лесбійства?
— Мої партнерки не сприймали і не сприймають себе батьками Богдана. Проте мені здається, що, на відміну від жінок, які живуть у шлюбі з чоловіком, котрий не займається дитиною з її народження, мої партнерки беруть більше участи у його житті. Як казала моя психотерапевтка: «Поки мама-пташка годує пташеня, тато-пташка літає по їжу для мами». І це дуже важлива система. Партнерки були для мене опорою, поповнювали мій ресурс. Вони не брали на себе виховання, але звільняли для цього мої моральні й матеріальні ресурси. Наприклад, ми з партнеркою не ділимо витрати на їжу на трьох, хоча Богдан живе разом із нами.
Крім того, і я, і Богдан спілкуємося з його батьком. Я завжди можу звернутися по допомогу і відправити до нього Богдана. Тому мене не так сильно зачепила самотність у материнстві, як багатьох жінок. Звісно, я хочу дати синові більше, ніж можу, і це дуже важко усвідомлювати — що ти не можеш дати все, що хочеш.
Коли в тебе мало ресурсу, ти починаєш усе драматизувати. А материнство — дуже вразливе місце в емоційному сенсі. І коли всі навколо кажуть «Ти — мати-одиначка», то не відзначають ресурсні точки, як-от мої партнерки чи батько дитини. Так, я переїздила в Харків сама з маленькою дитиною. Та коли ти молода і щось відбувається вперше, ти не рефлексуєш. Я взагалі починала свій фемінізм, як і багато жінок, з позиції «Я всього досягла сама, і інші зможуть». Тому мені тепер важко визнати, як тоді було важко.
Мені здається, що материнство — це якась окрема сфера в моєму житті, глибину якої навіть я сама не розумію. Бо ця сфера традиційно найменш відрефлексована. У мами часто немає часу на рефлексії про своє материнство. Так, щось прочитала, щось дізналась, але робиш усе інтуїтивно. Щойно ти зупиняєшся, щоб відрефлексувати, — дитина вже інша, вона росте, тому твої рефлексії вже не актуальні.
— Як Богдан ставиться до фемінізму і рівноправ’я загалом?
Син Анни Шаригіної Богдан. Фото: Анна Шаригіна, Facebook
— Скептично. Ця ідея видається йому утопічною. Він бачить, що в його середовищі це майже ніяк не реалізується. З іншого боку, він не знає, як було раніше, і не може оцінити ці зміни. У їхній культурі нормально, коли хлопець платить за дівчину, коли проводжає дівчину. Він реалізує традиційні очікування, бо не вважає, що варто чинити їм опір.
— Повернімося до вашого активізму. Наразі «Сфера» відома Маршем рівности KharkivPride, який 2019 року зібрав близько двох тисяч учасників і учасниць, а 2020 року пройшов у форматі автопробігу. До прайду в Харкові ви були відомі як спікерка KyivPride. Як стався перехід від феміністського до ЛГБТ-активізму? Якими були перші ЛГБТ-заходи новоствореної «Сфери»?
KharkivPride 2019 року. Фото: Павло Стех, Facebook
Марш рівності KharkivPride 2019 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
KharkivPride у форматі автопробігу 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
— Перший проєкт — з профілактики ВІЛ, він тривав близько року і забирав лише частину часу. Решту часу ми займалися мобілізацією спільноти і просвітництвом про права людини й рівність. Я стала помітнішою в українському ЛГБТ-русі, який тоді складався переважно з чоловіків. Ми почали об’єднуватися, зустрічатися на конференціях і обговорювати спільні проєкти. А першим ЛГБТ-проєктом була, мабуть, соціалізація лесбійок і бісексуалок. Віра Чернигіна збирала дівчат на футбол, і це був не так футбол, як можливість побути в дружній спільноті.
Міські інтервенції в рамках KharkivPride 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
Заходи в приміщенні PrideHub. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
— У 2018 році в харківської ЛГБТ-спільноти з’явився дружній простір — ви відкрили ком’юніті-центр PrideHub. Відтоді хаб став майданчиком для заходів «Сфери», а також для соціалізації і підтримки ЛГБТ-людей. Водночас PrideHub — це постійна мішень для нападів праворадикалів. Які причини й наслідки нерозслідування цих нападів?
Анна Шаригіна під час відкриття PrideHub 2018 року. Фото: PrideHub, Facebook
Наслідок безкарности, непритягнення до відповідальности людей, які регулярно нападають на наші заходи, — це 20 атак на ком’юніті-центр PrideHub уже 2020 року.
Напад на PrideHub 2019 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
У чому причина цієї безкарности? Є процесуальні бар’єри: ніхто не знає, що робити зі злочинами на ґрунті ненависти. І так по всій Україні. Патрульні збирають дані, правильно заповнюють протоколи, приносять слідчому, а той оформляє як «хуліганку» або взагалі каже типу «Що, гімном обмазали замок? А що вони хочуть?» або «Написали “підари”? Ой, ну й що?». Ніхто не знає, що таке мотив ненависти, як його розслідувати і як карати винних. Закон є, але і практики немає, і теорії бракує.
Напад на PrideHub 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»
Неформальна причина безкарности — відсутність політичної волі. Рівність і розмаїття, на жаль, не вважаються важливою цінністю в Україні. Хоча запитайте будь-кого з політиків, і він скаже, що в нас багатонаціональна країна і багатонаціональні міста. Проте ніхто з них не говоритиме про необхідність поважати розмаїття.
Крім того, впливає наша звичка будувати ієрархії, визначати, хто головний. Якщо хтось бореться за свої права, решта думають, що цей хтось хоче відібрати права в них. Також бракує суспільної думки, яка засуджує насилля. Тому моя мета — викорінювати насилля як форму поведінки, шукати інші форми спротиву і дискусії.
— Що вас демотивує і що мотивує?
— Мені не зрозуміло, чому гомосексуальні люди так легко віддають свою гідність. Я була шокована, коли зіткнулася з людиною, яка казала: «Я гей, але я не хочу цих парадів, бо через вас нас б’ють». Як це «через нас»? Б’ють, бо гомофобія, але нас просять «не висовуватися». Проте я не розумію, як би я не демонструвала свою гетеросексуальність. Цей контраст, внутрішнє порівняння гетеростосунків і гомостосунків дуже підтримувало мою боротьбу за рівні права.
Мені це здавалося звичайним бажанням — коли я щось дізналася і хочу цим поділитися. Тому спочатку у мене було більше запалу і не було страху. Страх з’являється, коли стикаєшся з реальністю. Коли тобі прилітає від реалізації ідей. Коли тебе починають помічати і опиратися твоїм ідеям. Тому тепер у мене більше страху, ніж мотивації. І мені стає дедалі складніше діяти, бо я добре розумію, як саме мені прилетить.
Страх демотивує. Мені цікаво говорити на гострі теми. Наприклад, як змінилася жіноча ідентичність, чому так багато видимих трансжінок і так мало видимих трансчоловіків, чи ідентичність трансжінки така сама, як ідентичність цисгендерної жінки, як співвідноситься фемінізм і ЛГБТ-рух. Однак я знаю, що мені прилетить. Мене вже булили на цю тему в ЛГБТ-спільноті. Тому я обираю не порушувати ці теми — це надто ресурсозатратно.
Те саме стосується теми патріотизму. Мені цікаво, чому фемінізм не може бути патріотичним. Цікаве місце жінок у національному спротиві, місце для ЛГБТ-людей у новій національній ідеї, взагалі концепт національної ідеї — це ж теж частина моєї ідентичности. Проте через цей страх мені доводиться постійно цензурувати себе.
— Коли вперше з’явився страх небезпеки через активізм?
— Уперше — на Майдані. Тоді я зрозуміла, що активізм може загрожувати життю. Тоді було справді страшно. Це такий національний страх, і я його не надто собі присвоюю. Вперше — у Києві на Грушевського, коли я близько підійшла до беркутівця, щоб подивитися йому в очі, і беркутівці почали насуватися рядами. Вдруге — коли брали Харківську обладміністрацію, я побачила тітушку з битою з цвяхами в крові і почула його російський акцент.
— Ви були тренеркою для нової української поліції. Розкажіть про цей досвід. Як це вплинуло на поліцейських і на вас?
— Завжди, говорячи про досвід роботи в поліції, я згадую той скандальний момент, коли на занятті я так розслабилася, що сіла на стіл і склала ноги по-турецьки. Це порвало всі студентські чати. Однак тут важливо розуміти контекст — як мене навчено як лекторку. Наприклад, у лесбійсько-феміністському таборі викладання відбувалося на траві — важила горизонтальність, неформальність. Ніхто не вдавав із себе професорок, хоча ними були. І от я така відкрита до горизонтальности приходжу в поліцію. Я взагалі не усвідомлювала, що люди можуть якось по-снобськи на це подивитися.
Анна Шаригіна під час лекції для патрульних. Фото: Анна Шаригіна, Facebook
Я викладала три курси — ефективна комунікація, толерантність та недискримінація в роботі патрульних, протидія домашньому насильству. Я тоді навіть жартувала, що можу вгадати по своїх курсант(к)ах, з якого вони курсу. Якщо людина посміхається і вітається, значить це курс про ефективні комунікації. Якщо людина не вітається, але дивиться на мене і перешіптується з напарником/цею, це курс про толерантність і недискримінацію, який я почала з камінгауту. А якщо людина не просто не вітається, а ще й вороже відвертається, це точно курс із протидії домашньому насильству.
Я працювала з патрульними у дві хвилі: перша — до того, як вони почнуть працювати, друга — підвищення кваліфікації через рік. Це тривало два роки. Потім скінчилося фінансування, і я запропонувала викладати безкоштовно для перших курсів.
Відтоді змінилося десь 95 % патрульних. І я хотіла б викладати новим патрульним. Це те, що я можу зробити, і те, що точно влучатиме в ціль.
— Чи бувало у вас вигорання? Що допомагає його побороти?
— Я хотіла б сказати щось оптимістичне, але вже десь півроку задумуюся про те, щоб змінити роботу. Таке було років сім тому: я перестала брати участь у ЛГБТ-заходах, але потім повернулася. Я поки не зрозуміла, наскільки це серйозно. Це схоже на симптом вигорання і, я впевнена, пов’язано з грішми. Адже соціально-економічні наслідки пандемії тягнуть за собою скорочення бюджетів на права людини.
Мене засмучує, що активістів/ок часто називають грантоїд(к)ами. Я бачу переваги в професійному активізмі. Не тільки в тому, що люди мають можливість робити улюблену справу й отримувати зарплати. Мені подобається розмовляти з донорами — це допомагає мені співвідноситися зі світом, розуміти, до чого більшого я належу. Тому коли ми пишемо звіти по проєктах, ми намагаємося всі разом їх обговорювати, проводимо брифінги. Хоча я частіше бачу не те, що ми зробили, а те, чого ми не зробили. Наразі бачу проблему з комунікацією. Я не вважаю, що публічну комунікацію можна підмінити онлайном, але це наше життя під час карантину.
Уже тепер через карантин у нас криза освітніх ідей. Торік усі робили освітні лекції, інтернет уже переповнено ними. Ще у нас криза нетворкінгу. Раніше ми могли зустрічатися з колегами з-за кордону, обговорювати проблеми і плани, а останнім часом міжнародні зв’язки послабилися.
Зате минулого року навіть під час карантину ми провели другий KharkivPride із купою міських інтервенцій: вивісили з мосту прапор, проїхалися із символікою на канатній дорозі, провели автопрайд. Я не думала, що в нас вийде провести автопрайд, але нам вдалося зібрати 20 машин. З іншого боку, порівняно з прайдом 2019 року, який зібрав більше як дві тисячі людей, це був закритий захід. А це те, чого я не хотіла допустити. Це відкат, і цього року ми можемо побачити його наслідки.
— Якщо озирнутися на 12 років вашої діяльности, наскільки змінився громадський ландшафт України і Харкова зокрема?
— Я боюся визнавати хороше, позитив. Хочеться вірити, що відбувається щось справді позитивне. Та раптом це не надовго? Воно швидко пройде, а я вже сказала, що це відбулося. А проте, коли я тільки починала свій активізм, мене вважали міською божевільною. Так було ще навіть 2017-го. Та вже цього року мене запросили на стратегічне планування Харкова. Це інтелектуальне коло харків’ян і харків’янок, лідерів і лідерок думок, ключових бізнесів. І мене запросили як активістку, яка просуває питання прав людини. Для мене це досягнення.
Що ж до змін у громадському ландшафті — вони відчутні на рівні лідерів/ок думок. Понад половину харківських лідерів/ок думок підтримують прайд та ідею гендерної рівности. Проте цього немає на рівні міськради. Те, чого ми досягли, ще замало.
— Які зміни щодо прав жінок і ЛГБТ ви відзначили б?
— Як я вже сказала, правозахисників/ць чекає складний рік у зв’язку з пандемією. Сфера прав людини стала ніби вторинною, відтак з’явилися проблеми з фінансуванням.
Після Революції гідности активізм професіоналізувався, і це добре. Проте нині громадськість може втратити професіоналів, бо вони підуть заробляти гроші. Це буде великою втратою в довгостроковій перспективі.
— Що могло б вас підтримати в цих умовах?
— Партнер(к)и, які підтримують наші прагнення змінити Харків на краще. Фінансування — це дуже важливо, бо всім треба їсти. Крім того, це ще про міжнародні або, якщо це українські проєкти, національні пріоритети.
— Чи стають права людини трендом? І чи це добре?
— Якщо тренд — це лише крок, то це крок до справжньої толерантности. Спочатку нас не помічають, потім ненавидять, а потім починаються зміни. Що значить тренд? Щось, хай і зовні, змушує людину демонструвати якусь поведінку як добру. Я бачу, що ми тільки на початку шляху. Прогрес буде, коли продавчиня біля метро десь на районі ХТЗ скаже: «Та від’їбіться від цих геїв».
— Що ви сказали б собі, 24-річній Ані, яка тільки збирається вийти заміж?
— Я сказала б: «Залишайся в Харкові». Той «запорізький період», звісно, важливий для мене. Найсвітліше пов’язане з моїм сином. Інакше, думаю, я не мала б дитини. Ще тоді я зустріла свою першу дівчину, і мої перші лесбійські стосунки були ідеальними. Я не знецінюю досвід, який отримала, але, можливо, я могла отримати його в менш травматичний спосіб.
