Олена Степанів: одна з перших українських воячок

На початку року я побачила великий плакат на будівлі Львівської обласної ради. Уже тоді знала, що готуватиму текст про Олену Степанів для проєкту «Гендер в деталях» і похапцем зробила фото.

Фото Олени Степанів на плакаті на будівлі Львівської обласної ради.

За сім років моїх досліджень про українок, які служили в лавах Українських січових стрільців, я помітила, що найбільше в інформаційному полі присутня саме Олена Степанів.

• Не раз бачила її зображення на різних виставках на вулицях Львова й Києва.
• Про неї пишуть у шкільних підручниках.
• На її честь названо вулиці, гімназії, школи.
• Вона патронеса одного з куренів Пласту.
• У Львові встановлено меморіальну дошку, в Івано-Франківську обіцяють встановити пам’ятник.
• Із 2015 року у Львові існує спеціальна відзнака імені Степанів.
• Про неї знімають відеоролики з нагоди якоїсь чергової річниці^[1].
• Про неї регулярно з’являються короткі замітки в ЗМІ^[2], про неї пишуть наукові статті і дисертації.

Я навіть натрапила на окрему сторінку в інстаграмі під назвою olenka_stepaniw, де є кілька її фото. І хоча цю сторінку не ведуть з 2019 року, вона чудово підсумовує ключові меседжі всіх форм репрезентацій Олени Степанів у сучасній Україні — #героїняукраїни #першажінкаофіцер.

Instagram сторінка, присвячена Степанів

Олена Степанів залишила скупі спогади про своє життя, писала їх уже в старшому віці, тому з відстані часу могла щось забути, переплутати чи зумисно не зазначити. Прожила вона довге і складне життя — народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик, померла 11 липня 1963-го у Львові, переживши дві світові війни, ажіотаж публічности, сталінські табори. Про неї написано безліч текстів різних жанрів — від спогадів до пісень. Більшість із них дають оцінку її діяльности, але не торкаються емоцій і почуттів жінки. Не вдалося мені віднайти хоча б якесь листування Олени, яке могло би бути найвідвертішим джерелом. Переконана, що не можливо достеменно зрозуміти, якою була «справжня» Степанівна, поза її суспільним образом, і все-таки спробую розповісти про цю жінку.

На початку ХХ століття Галичиною називали північно-східну провінцію Габсбурзької (Австро-Угорської) імперії. Ця провінція — частина колишньої польсько-литовської Речі Посполитої, яка наприкінці XVIII століття внаслідок кількох поділів зникла з політичної карти Європи. Головними етнічними групами в австрійській Галичині були поляки, українці та євреї. У західній частині провінції (з центром у Кракові) переважну більшість населення становили поляки, у східній (з центром у Львові) — українці. Головна лінія політичної напруги лежала в площині українсько-польських відносин. Перша світова війна, хоч і була передбачуваною, якось несподівано «ввірвалася» в спокійний і розмірений (в Австро-Угорщині особливо) європейський світ початку ХХ століття. У 1918–1919 роках після розпаду Австро-Угорської імперії у Східній Галичині, де українці проголосили національну державу — Західноукраїнську Народну Республіку, точилася польсько-українська війна. Галичина стала театром воєнного суперництва двох народів, зусилля яких спрямовувалися на реалізацію національно-державницьких інтересів. Переможцями з цієї війни вийшли поляки. Питання політичного статусу Східної Галичини в складі Польської держави було врегульоване щойно Ризьким мирним договором 1921 року і рішеннями Ради послів країн Антанти в Парижі 1923 року.

Перша світова війна, яку спочатку називали Великою, фактично стерла різницю між фронтом і тилом. Це була принципово нова війна з усіх поглядів — соціального, політичного, військово-технічного, а також за масштабами руйнувань і впливом на життя людини та цілих суспільств. У стратегічних розрахунках Німеччини, Австро-Угорщини й Росії Галичина займала одне з чільних місць, адже мала вигідне географічне розташування, чималий військово-економічний потенціал і людські ресурси. А проте важливим чинником політичного життя були національні прагнення українців і поляків, які очікували на війну і сподівалися в її ході здобути незалежність. Велика частина населення на початку війни виступала з лояльними заявами. Українці в Австро-Угорщині декларували австро-німецьку орієнтацію. Таких поглядів дотримувалася і Олена Степанів. У 1912 році вона разом із колежанками з Жіночої громади[3] ухвалили резолюцію, у якій було сказано, щоби «загал жіноцтва краю ... звертало симпатії загалу мас, на случай оружного конфлікту з Росією, в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами»[4].

Стенд про Олену Степанів на виставці «Люди свободи» у Львові

Перед війною: активна студентка

Іноді думаю, чи знали б ми нині щось про Олену Степанів, якби її батько — збіднілий священик із Вишнівчика — навчатися до Львова послав не доньку, а старшого сина? На початку ХХ століття, коли жінкам відводили роль дружини, матері, господині, юній Олені випав шанс пізнати інше життя.

Роки 1910–1912. Олена Степанів — учениця Українського педагогічного товариства у Львові. У цей час її цікавило все — від науки до музики. Захоплювалася руханками (фізкультурою), які проводив Боберський у домівці «Сокола-батька». Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Знайомилася з творчістю польських письменників, щоб мати свій погляд на польсько-українські відносини в Галичині. Зачитувалася книжками з жіночого питання, бо була прихильницею жіночої рівноправности. Вступила до таємної організації середньошкільників, бо хотіла більше займатися самоосвітою, вивчати українську історію, літературу, соціологію, економіку.

У 1911 році комендант коша січових стрільців Іван Чмола створив перший пластовий осередок, до складу якого разом з учнями академічної гімназії й торговельної школи ввійшли слухачки семінарії сс. Василіянок та студенти університету. Олена Степанів долучилася до пластової організації, де навчилася стріляти з браунінга (пістолета) й вивчила кріс Манліхера[5]. У великій бібліотеці середньошкільників дівчина познайомилася з головними ідеями соціалізму, анархізму, прочитала про жінок французької революції і російський революційний рух. Можливо, саме тоді вона прийняла ідеї індивідуалістичного анархізму. Згодом український політичний і громадський діяч Осип Назарук писав, що «вимріяний устрій»[6] цієї течії Степанів уважала за ідеал. Учасниця пластового осередку Ганна Дмитерко згадувала слова, які почула на перших зборах: «Наш Пласт не має бути забавкою, а з нього має зародитися рідне українське військо»[7]. Товариства «Пласт», «Січ» і «Сокіл» сприяли громадській активності жінок і стали своєрідною «школою емансипації», підваживши усталені гендерні ролі. У цих організаціях Степанів та інші дівчата отримували перший досвід військової підготовки, а згодом вони з’явилися на фронті.

Рік 1912. Олена Степанів почала вивчати історію й географію на філософському факультеті Львівського університету. Дівчина пильно стежила за перебігом Балканської війни й, очевидно, відчувала наближення світового конфлікту. Вона стала активною учасницею І секції (студенток) Українського студентського союзу, академічної громади, просвітнього гуртка. Олена поділяла погляди тієї частини студентства, яка виступала за мілітарну підготовку української молоді на випадок війни з Російською імперією.

Відзнака імені Олени Степанів

Дещо глузливо ставилася до тих, хто «поза своєю особою не займався ніякими загальними справами». Коли війна здавалася неминучою, Олена разом з іншими колежанками спробували мобілізувати українське жіноцтво діяти активніше. У 1912 і 1913 роках Жіночий комітет підготував дві відозви до українських жінок. Перша закликала долучатися до діяльности в секціях комітету (санітарна, агітаційна, скарбова та ін.), друга — складати пожертви на «потреби України». Обидві відозви не надто зацікавили українок. Олена обурювалася, що коли одні спрямовують усі сили на підготовку до воєнного часу, інших «опанувала дурійка two-steep-y» (танці). Уже тоді Олена й інші пластун(к)и з’являлися серед «балевиків» в одностроях і просили кошти на організацію стрілецтва.

Січень 1914 року. Олена Степанів стала коменданткою жіночої чоти при «Січових стрільцях ІІ»[8]. Дівчата вчилися військової майстерности, стріляти з кріса, доглядати і перев’язувати поранених, слухали теоретичні лекції на військову тематику. Навіть склали присягу на Кайзервальді. Однак під час Шевченківського здвигу (зустрічі)[9] 28 червня 1914 року вони не брали участи ні як стрільні, ні як санітарний відділ. Та й на фронт як окрема чота дівчата на пішли.

Жінка на Великій війні

До війська Олена Степанів потрапила з великими труднощами. Наприкінці серпня 1914 року Степанів у стрілецькому однострої, підібравши волосся під капелюх, пішла у фотоательє знятися для стрілецького посвідчення. Фотограф упізнав у ній жінку і викликав поліцію. Завдяки Володимиру Старосольському й поліцейському комісарові, який пам’ятав її з різних студентських зборів, Степанів вибралася з поліцейської будівлі через задній хід, сховавшись натовпу, що звинувачував її в шпигунстві. Потім згадувала, що це допомогло їй уникнути Талергофу[10]. Після цього випадку Степанів намагалася потрапити на фронт. Жіночу чоту воювати не пустили, тому жінка приєдналася до сотні Івана Чмоли. Перед відправленням потяга командант УСС Михайло Галущинський заборонив Степанів їхати на фронт, але за неї заступився Чмола, сказавши: «я взяв її на свою відповідальність, не можу лишити саму серед таких непевних обставин і відходжу з нею». Із Чмолою Степанів зазнайомилася ще 1911 року, коли обоє належали до таємної пластової організації. Імовірно, обоє розуміли, що якщо Степанів залишиться у Львові, то або потрапить бу Талергоф, або її заарештує російська влада[11] і вишле в Сибір, як її подругу Костянтину Малицьку. Тому, попри всі протести чоловіків, фронт був для неї чи не одиноким шляхом до порятунку.

Пам’ятна дошка Олені Степанів у Львові

Інші учасниці жіночої чоти воювали в складі різних відділів УСС. Ірену Кузь після служби в Червоному Хресті призначили до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні-вересні 1915 року, згодом її перевели до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Бойовий шлях і функції Степанів на фронті важко відстежити, бо джерела про це мовчать. У кожному разі жінки в лавах Українських січових стрільців не були готові до «чоловічого побуту» війни: мусили пішки долати багатокілометрові відстані, нести важкі наплічники, у яких, як згадувала Степанів, лежали «білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь»[12].

Досвід українок на фронті не унікальний. Олена Степанів згадувала про вплив польок на виникнення українських мілітарних жіночих організацій: «Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували мущин у кожному свойому уряді та слали їх на фронт. Творили жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі»[13]. Жінки воювали на фронті і в російській армії: відомий батальйон Марії Бочкарьової, також 1917 року було створено допоміжний жіночий армійський корпус, у якому 1918 року служило 40 тисяч жінок.

Портрет Олени Степанів. Намалював Осип Курилас

Умови фронтового життя не ділили людей в УСС на кращих і гірших, освічених і неосвічених, чоловіків і жінок, тому жінкам доводилося діяти нарівні з чоловіками. Степанів згадувала, що «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю»[14]. Проте існувала різниця в ставленні до жінок рядових і старшин. За твердженням Степанів, рядові бійці, зазвичай сільські хлопці, ставилися до жінок як до старшин, адже «знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили»[15]. Натомість з боку амбітних старшин-інтелігентів «ми, жінки, зустрічались по відношенні до себе навіть з об’явом карности»[16]. Крім бойових моментів і побутових труднощів, жінкам доводилося, як зазначала Ганна Дмитерко, переживати «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів»[17].

Згодом Олена Степанів роздумувала про те, чому їм не вдалося воювати одноцільно, попри однакову військову підготовку з чоловіками: «ми не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі світової війни, ані в листопадових днях 1918 року[18]. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил»[19].

Від початку її військової служби за Степанів пильно стежила громадськість. Про неї писали в українсько-, німецько- і російськомовній пресі. Так почався процес героїзації її особи в різних площинах — національній, соціальній, гендерній. Кому це було вигідно? Найперше самій Степанів. Крім того, що вона врятувалася від таборів, це був шанс виразити свій погляд на жіноче питання. Своїм прикладом вона прагнула здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку.

Роздумуючи про те, чому війна манила жінок, Степанів писала: «ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та приводять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими»[20].

Припускаю, війна дала Степанів ілюзію можливости швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Увага до її особи переводила у фокус уваги і становище жінки в суспільстві взагалі, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу.

Образ Степанів як жінки-легенди творився і з легкої руки чоловіків-командирів. Її ставили в приклад стрільцям як взірець мужности й чести. Публічне нагородження медаллю за хоробрість мало на меті справити вплив на стрільців. Крім того, в історіях і піснях про участь Степанів у реальних боях на передовій легіон січових стрільців теж поставав як легенда, що забезпечували приплив матеріальної допомоги.

Там до наступу, до бою

Ішла Степанівна.

Не знайдеться ж в Европі

Дівчина, їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Панна, як лелія:

«Ідім вперід, стрільці мої,

На вас вся надія».

Була потреба і в продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Олени Степанів та її подруг Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Ольги Підвисоцької міцно асоціювалися з образом українки-патріотки. Однак ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж несла смерть.

Російський полон

Для героїзації Олени Степанів «вигідною» стала й історія її російського полону, у який вона потрапила 31 травня 1915 року під Болеховом разом із двома сотнями УСС. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли через Київ, Вольськ, Оренбург.

Преса полювала за найменшою звісткою про її перебування в Ташкенті. Степанів стала «дивом» мало не для всього світу, бо про жінку в полоні ще не чув ніхто. Навіть сьогодні фото Степанів, яка повертається з полону, викликає захват серед користувачів фейсбуку.

Поза цим «успіхом» залишилася історія її конфлікту зі стрільцями. З Києва до Пензи Степанів довелося їхати в товарному вагоні, вона переживала, «що мала бути завадою для своїх товаришів як женщина». Два офіцери-поляки запропонували пересісти в офіцерський вагон. Хтось із колег-підхорунжих зчинив скандал стрілецьким офіцерам, що, мовляв, нею опікуються поляки. Відтоді «вони чули невиправданий жаль, що я буцімто воліла їхати з поляками»[21].

У таборі Степанів якийсь час жила серед чехів, які негативно ставилися до українських добровольців. (Частина чехів була позитивно налаштована до Російської імперії і засуджувала українців, які воювали на боці Австро-Угорської корони. Через це їм вдалося організувати для себе окремий табір з правом виходити в місто.) З причин безпеки Степанів мусила ходити тільки під конвоєм. При спробі переселити Олену в табір зі слов’янами, які не солідаризувалися з чехами, проти виступив (імовірно, через непорозуміння Степанів з українськими офіцерами) колишній український гімназійний учитель із Коломиї, який нарікав на перевантаження табору, а вступився за неї серб-русофіл, який рекрутував у таборі добровольців до російського війська. Степанів уважала, що конфлікт між чоловіками стався через політичні вподобання. Їй таки вдалося отримати маленьку кімнату при канцелярії, де вона прожила три місяці.

Після початку російської революції 1917 року і ліквідації таборів повернутися додому Олені допомогли німецька сестра милосердя графиня Горн та полковник Пішелі, а супроводжував її польський офіцер. Для мене досі загадка, чому українці захоплювалися Степанів, але поверненням її опікувалися не українські офіцери. Після полону Степанів більше не пішла на фронт. Син Ярослав Дашкевич згадував, що Олена не хотіла розповідати подробиці, чому вона не відновила військову діяльність, лише казала, що звільнення її з УСС — це «наслідок інтриг».

Повернення Олени Степанів з російського полону.

По війні: спроба мирного життя

Яким був результат Першої світової війни для Олени Степанів? Відомостей про її дальшу кар’єру практично немає. Лише син згадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії[22] вона вела таємні переговори з Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадових днів 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки[23] УГА. Тоді вона змінила своє ставлення до участи жінок на фронті, про це свідчить один випадок.

Рік 1919. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Віктор Курманович відрядив Олену Степанів в одне галицьке село організувати жіночий військовий відділ, бо там самі жінки начебто зголосилися до війська. Степанів опиралася, бо на той час була проти участи жінок у воєнних діях, але їй довелося виконати наказ. Під час зустрічі із селянками вона зрозуміла, що їхнє рішення було поспішним і насправді ніхто воювати не хоче, противниками цього були й місцеві чоловіки. Степанів вийшла із ситуації: сказала, що жінки дуже потрібні на місці, в рідному селі, щоб господарювати на користь війська, агітувати чоловіків воювати, допомагати голодним, пораненим, хворим[24].

Олена Степанів після повернення з полону.

У цій історії два цікаві факти. Образ Степанів як жінки-героїні, котра боролася за самостійну Україну, хотіли використати для мобілізації жінок. Це не спрацювало, але підтверджувало факт героїзації жінки. З іншого боку, сама Степанів, яка начебто все життя мріяла воювати, заявила про негативне ставлення до збройної участи жінок у війні: «Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні...»[25].

Після цих подій Олена здобувала освіту у Віденському університеті, стала докторкою філософії. У липні 1921 року вийшла заміж за підполковника січових стрільців, співорганізатора Української військової організації Романа Дашкевича. Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Цікавий факт, про який згадувала Лідія Лугова, колишня учениця й онука хрещеного батька Олени: Степанів мусила розстатися з тим, «кого серце любило. Це був професор Іван Чмола, з яким неждано через якусь малу дрібницю розійшлася перед вінчанням». Інших відомостей про особисте життя Олени немає.

Із особової справи Олени Степанів

Спектр діяльности Олени Степанів у міжвоєнний період широкий. До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів («кооператива здоров’я»), до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловости Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук. До арешту була науковою співробітницею Природничого музею у Львові. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. В інтерв’ю українській письменниці Ірині Вільде (опубліковане 1939 року) Олена зізналася, що їй було дуже важко звикнути до мирного життя: «привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою... наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану...»

Із особової справи Олени Степанів

Легенда Олени Степанів

Паралельно з реальним життям Олени Степанів у міжвоєнний час існувало інше її життя — віртуальне, як ми назвали б його тепер, яке творила не жінка, а суспільство. Якийсь час довкола її особи залягла інформаційна тиша. Імовірно, це було пов’язано із загальним патріархальним прагненням суспільства повернути жінок до традиційних ролей. Культ героїнь, які віддають життя за Україну, вже був не на часі. Такі практики «повернення до нормальности» жінок притаманні і для Другої світової війни, і для нинішньої війни на сході України. Історію Олени Степанів якраз використали як яскравий зразок, щоб «призупинити» емансипацію жінок і їхній вихід у широкий світ. Ці патріархальні погляди добре ілюструє п’єса Олеся Бабія «Олена Степанів», яку проаналізувала моя колега Оксана Дудко[26].

Суть п’єси зводиться до протистояння між Оленою Степанів і дідичем Петром Жарським, який мав намір з нею одружитися й «навернути» до традиційних жіночих ролей «дружини, матері, господині»: «Сподіваюся, що Ви зміните свою думку про ваші завдання, пляни в життю і зрозумієте, що призначенням жінки є материнство, любов і полем бою жінки є дитяча колиска». Пан Жарський під час війни втратив дружину, самостійно виховував доньку і пропонував Степанів стати для неї мамою.

Вирізка з російської газети про Степанів.

Автор п’єси показував різні погляди на збройну участь Степанів у війні — від насмішок до захоплення. У тексті чітко простежується дві тези. Перша полягає в тому, що заслуги жінки на війні не заперечуються: на думку героїв п’єси, Олена зробила достатньо, щоб покинути фронт і відпочивати. Один із персонажів навіть каже: «таку цінну жінку, як Олена Степанів, треба зберігати як національний скарб». І ця героїзація, створення культу м’яко підводили до другої тези про те, що жінці більше не місце на фронті (і це відбивало тогочасні суспільні погляди). П’єса ж закінчується тим, що Олена залишає дім дідича і вирушає на фронт боротися за незалежну Україну. Підозрюю, такий фінал віддзеркалює особисті погляди Олеся Бабія, що жінкам таки є місце на фронті.

Образ Олени Степанів до сьогодні залишається радше в символічній площині. Звідусіль говорять тільки про її героїзм і майже нічого не кажуть про неї як про людину з різним спектром емоцій, почуттів, переживань, бажань тощо. Про неї говорять як про першу жінку-офіцера, але Олена була лише підхорунжою — це військове звання, яке не прирівнювалося до офіцерського. Мені поки не вдалося відстежити, відколи саме її почали називати офіцером. Хоча, можливо, через використання її історії за життя в пропагандистських цілях вона й виступала проти участи жінок у війні? Бо втратила своє реальне? І чи в таких умовах хотіла вона бути героїнею?

«Степанив Елену Ивановну ... заключить

в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет»

1949 рік. Олені Степанів 57 років, вона працює науковою співробітницею в Природничому музеї АН УРСР. У грудні того року її заарештували на підставі кількох фактів: шлюб із Романом Дашкевичем, дружба з Євгеном Коновальцем, добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року. Давнішня слава в радянський час зіграла злий жарт з Оленою, а її спогади «Напередодні великих подій» про участь у мілітарних товариствах (опубліковані 1930 року) відтепер «свідчили» проти неї.

Степанів приписували співпрацю з ОУН. Як аргумент наводили її «антисоветскую клеветническую» статтю «За правильний підхід» у журналі «Ідея і чин», де вона описувала завдання політичної боротьби українців за самостійну Україну. У її квартирі знайшли літературу «антисоветского содержания». Справу доповнили списком із майже сотні українських книжок (серед них праці Франка, Грушевського, Кордуби, Возняка, Чикаленка), понад 1000 примірників різної преси — української, польської, німецької. Усе це спалили. Олена відбула кілька допитів. Голова відділу Природничого музею АН УРСР у Львові (де вона працювала з 1948 року) в характеристиці написав, що Степанів «давала продукцію низької якості», асоціальна, замкнута, не брала участи в громадсько-політичному житті.

Вирізка з російської газети про Степанів.

Колишню героїню звинуватили в пропаганді націоналістичних ідей і засудили до 10 років виправних таборів. Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках, а згодом через хворобу її перевели в палітурний цех.

У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна.

Повернувшись до Львова, Степанів мусила винаймати квартиру, бо залишилася без дому. До наукової діяльности повернутися не могла. Жила на пенсію 89 карбованців, трохи допомагали давні знайомі, колишні учні, товаришки з табору, приходили посилки з-за океану. Побутові умови були погані: у домі не було ні води, ні газу. У цей час багато листувалася з друзями (з ким точно і чи збереглися листи — невідомо). Восени 1962 року Степанів проводила екскурсію по Львову своїй давній товаришці Надії Суровцовій, із якою вчилася у Відні. Та була в захваті від того, як добре Олена знає місто, а ще більше від їхнього спілкування. Суровцова згадувала: «ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років». Жінки домовилися зустрітися наступного року, але незабаром хвороба забрала Олену Степанів.

«Треба розбудити в народі потребу плекати своє здоровля»[27]

Рік 2021. Увесь світ другий рік говорить про пандемію, карантин і віруси. Щойно моя увага фокусувалася лише на образі Степанів як жінки-воячки, а потім згадала, як у мордовських таборах жінка дбала не лише про своє здоров’я, а й допомагала іншим — примушувала робити зарядку, підбадьорювала морально. За цю підтримку жінки вишили сорочку для її сина голкою з риб’ячої кістки.

Ця, здавалося б, дрібна подія привела мене до книжки Олени Степанів «Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія» 1938 року. На 35 сторінках авторка детально розписала всі деталі організації «кооператива здоровля» — від ідеї до покрокових етапів створення реального «Дому здоровля». Для мене показово, що 83 роки тому Степанів серед головних обов’язків лікарів/ок бачила запобігання недугам та «просвітлення» людей про здоров’я і способи уникнути хвороб. Аналізуючи різні життєві ситуації Олени Степанів, я зрозуміла, що вона повсякчас дбала про своє здоров’я — і фізичне, і моральне. Напевно, інакше їй не вдалося б пережити випробування, які випали на її долю. Можливо, тому вона й хотіла навчити всіх, «що не достаток, а здорове тіло і освічений розум мають залишити батьки дитині по своїй смерти»[28].

Замість висновків

Вважається, що історики/-ні повинні відсторонено ставитися до свої героїв і героїнь, але мені здається, це майже неможливо. Ти однаково «прив’язуєшся» до людини, історію якої досліджуєш й історію якої хочеш розповісти. І тут мені дуже імпонує думка Ольги Токарчук про співвідчування, оживлення і «надавання існування всім окрушинам світу, якими є людські досвіди, пережиті ситуації, спогади». Тому я не раз приміряла на себе життя Олени Степанів і намагалася зрозуміти, як це — бути однією з перших, хто пробувала протистояти патріархальному світові? Як це — бути на фронті в складних польових умовах? Як це — повертатися до мирного життя? Як це — бути героїзованою за життя? Як це — існувати в символічному, а не реальному просторі? Як це — бути засудженою за свої погляди, вчинки? Як це — бути в таборах у старшому віці і не бути почутою в проханні допомогти? І таких питань у мене безліч, усі вони викликають двоякі почуття...

Із життя Олени Степанів можна винести багато уроків, для кожної людини вони будуть різні. Для себе я виділила два ключових, це радше риторичні питання, ніж відповіді. Спостерігаючи одночасно за прославлянням збройної участи Олени Степанів у Першій світовій війни по всіх усюдах і за дискусіями про нинішню війну на сході України, я трохи дивуюся відсутности консенсусу в ставленні до місця жінки на війні в наш час. Степанів боролася за самостійну Україну і вона героїня, а сучасні жінки ні? Вони повинні виборювати право на геройство?

Інший вектор моїх думок стосується того, що для мене біографія Степанів — приклад того, як людина змінює себе, свої погляди, сферу діяльности, інтереси протягом усього життя. Її історія прекрасно ілюструє, як на неї начепили безліч ярликів, наклали багато соціальних ролей та оцінювали й оцінюють її особистість винятково крізь їхню призму, ігноруючи почуття, переживання, бажання самої людини.

У цьому контексті маю кілька питань. Чи можемо ми сприймати людей лише крізь призму інформаційного поля? Чи можемо ми применшувати таланти й успіхи тих, із ким наші погляди не збігаються? Відколи ми стали сприймати людей за «поглядами»? Кожен етап життя Олени Степанів хтось уважає правильним, хтось засуджує, одні давали нагороди, інші за те саме засилали в табори. І ніхто не дивився на її життя як на процес трансформацій, які варто поважати. Думаю, саме про повагу до свого вибору мріяла Олена Степанів, і саме поваги її історія навчила мене.

[22] УГА — назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки. Основою УГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців.