22 жовтня, 2021

Євгенія Ярошинська: феміністична просвіта на Буковині

5 березня 2021
Поширити в Telegram
1003
Інна Мочарник 

Наукова співробітниця Національного музею Тараса Шевченка. Авторка статей про книжки й літературу, співавторка проєкту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі».

Зі сторінок першого випуску журналу «Наша доля» 1893 року Євгенія Ярошинська зверталася до читачок і читачів: «...єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи...»


«Наша доля» (1893) — збірник художніх, літературно-критичних і публіцистичних творів про актуальні проблеми жіноцтва. Видала Наталія Кобринська в серії «Жіноча бібліотека»

Історія Євгенії Ярошинської не про успішний успіх, а про постійну працю над собою, про бажання здобувати і ділитися здобутим, пишатися своїм походженням, хай би де ти була і до кого промовляла. Вона стала письменницею, щоб говорити до своїх читачок зрозумілою мовою, етнографинею й фольклористкою — щоб показати всім цінність української народної культури, педагогинею — щоб допомогти іншим розбудити власний голос і говорити за себе. Історія Євгенії Ярошинської про те, що кожна з нас може стати ким захоче незалежно від обставин.

«Ідея визволеня женщин єсть дуже великою і, як кожда новість, декотрим людям неприятною, но з часом пізнають всі, що під теперішніми суспільними обставинами годі женщинам бути», — жвава молода жінка рішуче вивела округлі літери. Ішов 1888 рік, Адресат листа — Михайло Павлик, письменник, який за свої оповідання встиг побувати на лаві підсудних, перекладач і редактор, прихильник жіночої емансипації; авторка листа — Євгенія Ярошинська, письменниця і фольклористка, яка встигла привернути до себе увагу в столицях обох імперій.

Ярошинська добре знала, про що пише, адже згідно з патріархальними традиціями, які не оминули Буковину, жінка мала бути чемною берегинею домашнього вогнища, володіти певним набором світських манер і не виходити за межі визначеної для неї суспільством ролі. Усі серйозні заняття — робота, фінансове утримання сім’ї, рішення про важливі витрати — належали до сфери чоловіків. Дівчатам у ті часи давали лише початкову освіту, більше дбали про те, щоб вивчити синів. Будь-яку «новість» у поведінці жінки розцінювали як намагання порушити громадський спокій і абсолютно не толерували. Проте доля Євгенії Ярошинської доводить, що бували й винятки. Вона перша буковинка, котра продемонструвала, що коло інтересів жінки і сфера її реалізації бувають набагато ширші: можна у 18 років друкуватися у віденському виданні, стати педагогинею, фольклористкою, до якої консул Російської імперії приїхав у чернівецьке село Брідок, і ще багато ким. Та про все по порядку.


Євгенія Ярошинська (1868–1904) — українська письменниця, фольклористка, етнографиня, педагогиня, громадська діячка. Фото з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Народилася і вчилася. Початкова освіта.

Євгенія Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 року в родині Анни й Івана Ярошинських у селі Чуньків (нині в Чернівецькій області). Батько майбутньої письменниці вчителював у місцевій школі. Пізніше Ярошинська в листі до галицького бібліографа Івана Левицького згадувала, що її прадід по батькові походив з України підросійської, звідки вимушено переїхав 1812 року: «Він був політичним преступником, вповідав, що походить з високої родини, але за політичні конспірації був засуджений на велику кару, від котрої спасся утечею за границю». Схоже, активна громадянська позиція в родині Ярошинських передавалася спадково.

Коли Євгенії виповнилося 6 років, Ярошинські переїхали до села Брідок. Родина сільської інтелігенції підтримувала приязні стосунки з місцевим населенням. Євгенія з дитинства бачила, як селяни постійно зверталися до її батька за порадою, просили допомогти з написанням листів, читанням газет тощо. Зазвичай письменниці чи письменнику треба шукати матеріал для праці, іти в люди, так би мовити, у випадку ж Ярошинської персонажі/ки й сюжети приходили самі. Пізніше, 18 грудня 1888 року, в листі до Михайла Павлика, з яким її пов’язували професійні редакторсько-видавничі і приятельські стосунки, Ярошинська писала: «Будучи дочкою сільського учителя, я щодень маю спосібність сходитись з народом і студіювати єго житє». Підтверджував це і батько письменниці: «То була така мила та добра дитина, котра сама собою до людей прийшла й ще другим помагала».

Удома між собою і з дітьми Ярошинські розмовляли українською, але мовою шкільного навчання була німецька — Буковина тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Євгенія Ярошинська теж здобувала початкову освіту німецькою і 1882 року успішно завершила навчання в шестикласній «школі вправ» у Чернівцях. Офіційно навчання Євгенії так і скінчилося. У батьків не було грошей, щоб навчати доньку далі, адже в сім’ї підростало ще троє дітей — дочка Емілія і двоє молодших синів. Іван Ярошинський уважав, що його головне завдання — дати добру освіту синам, але сім’я не перешкоджала прагненню Євгенії до самоосвіти й літературної праці. Їй не доводилося писати потай від родини, як це робила її сучасниця Ольга Кобилянська.


Ринок на Austriaplatz у Чернівцях. Удалині колишня крайова управа, нині корпус університету (споруджено в 1871–1873 роках під орудою старшого будівельного радника Антона Павловського, архітектори фон Глаубіц і Густав Фрітш). По центру — пам’ятник Австрії (встановлено 1875 року, скульптори Карл Пеккарі і Карл Морак, демонтовано 1919 року). Фото 1905–1914 років

Що робити за відсутности доступу до вищої освіти, або Світова класика як домашнє чтиво. Віденський дебют.

Попри все, Євгенія Ярошинська, як і її сучасниці Ольга Кобилянська та Наталія Кобринська, відмовилася від традиційного для жінки ХІХ століття шляху, не намагалася вирішити свої життєві проблеми через одруження, прагнула сама розпоряджатися своєю долею. По закінченню початкової школи вона активно зайнялася самоосвітою. Майбутня письменниця формувала свої естетичні смаки, читаючи літературу «розумієсь німецьку. При тім читала-м дуже багато, хотячи собі придбати вищу освіту. Німецькі класики, як Гете, Шіллер, Клопшток, Гердер, Віланд, Лессінг і др.; їх лірики, як Гейне, Ейхендорф, Шаміссо, Рюккерт, Гейбель, Еберт, Ленау, Анастасіус Грюн і ін., становили мою лектуру і наповняли мою фантазію гарними образами. Также переводи Байрона, Мільтона, Шекспіра, Віктора Гюго, Расіна, Мольєра, Шатобріана і ще інших читала-м з ентузіазмом». Навіть персонажі/ки російських (Івана Тургенєва) та згаданих англійських і французьких письменників уперше заговорили до Ярошинської німецькою мовою. У цьому її читацький досвід нагадує досвід її сучасниці — Ольги Кобилянської та інших буковинських письменників.

За таких мовно-культурних обставин читачок і читачів не повинен дивувати той факт, що перші поетичні спроби Ярошинської були німецькою мовою. Письменниця так і не опублікувала їх, хоча мала тих поезій «спорий зшиток». А ось прозові твори, які авторка почала писати майже одночасно з віршами, принесли їй визнання і популярність. Літературний дебют Євгенії Ярошинської відбувся на шпальтах німецькомовного видання. За спогадами батька, Івана Ярошинського, дочка ще «в 16 році зачала переписуватись вперве за німецькими казкарями (письменниками)». Перше оповідання Ярошинської було надруковано 27 травня 1886 року у віденському періодичному виданні «Цікава газета» (Das interessante Blatt). Авторці ще не виповнилося й вісімнадцяти.


Колаж зі сторінок видання «Das interessante Blatt» за 27 травня 1886 року, де вміщено оповідання Євгенії Ярошинської та ілюстрацію до нього. Автор Андрій Терехов

Ось як про це згадувала сама авторка, окрилена письменницьким успіхом: «Вже року 1886 написала-м німецьку новелу “Ein Frauenherz” (“Жіноче серце”. — Авт.), котра видрукована в віденськім виданю “Das interessante Blatt” («Цікава газета». — Авт.). Потому слідувала друга новела “Cousin Fritz” (“Кузен Фріц”. — Авт.). Німецькі редактори хвалили сі мої оповідання і запрошали мене писати далій для них», — розповідала вона Михайлові Павлику через три роки після дебюту. У Відень Ярошинська так само успішно надсилала зразки буковинських вишивок, матеріали про весільні обряди, розписи писанок, дописувала в такі видання як «Wiener Mode» («Віденська мода». — Авт.), «Österreich in Wort und Bild» («Австрія в словах і малюнках». — Авт.).


Обкладинка одного з випусків журналу «Wiener Mode» за 1895 рік

Зростання української письменниці в Австро-Угорській імперії. Збирання фольклору та перші україномовні твори.

Німецька мова давала Ярошинській можливість говорити до набагато ширшої європейської читацької аудиторії й отримувати пристойні гонорари. Вона писала про це Ользі Кобилянській і давала відповідні контакти. Чого бракувало молодій амбітній письменниці для самореалізації? Як згадувала сама Ярошинська, «саме в той час почала в Чернівцях виходити часопись “Буковина”. В мені пробудилася національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого».

Газету тоді очолював Юрій Федькович, з яким пов’язано початок українського літературного руху на Буковині. Серед завдань редактора був і пошук молодих талановитих авторів/ок, які могли продовжити діяльність старшого покоління культурно-громадських діячів/ок. Його увагу привернули публікації Євгенії Ярошинської, в молодій письменниці він побачив великий потенціал. Ярошинська, своєю чергою, усвідомила, що їй треба вдосконалити знання рідної мови, літератури й історії. Буквально проковтнувши твори Марка Вовчка (псевдонім Марії Вілінської), Тараса Шевченка, Котляревського, Гоголя, Гребінки, Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Юрія Федьковича та інших відомих попередників/ць, Ярошинська пройшла експрес-курс з української літератури від сентименталізму з «Марусями» й «Сердешними Оксанами» через романтизм і «Кобзаря» до початків феміністичної літератури з персонажками Марка Вовчка. Особливе враження на неї справила творчість «буковинського соловейка» Юрія Федьковича, що стала поштовхом до оповідання «Вірна люба». Згодом Ярошинська написала ще кількадесят оповідань, серед яких «Проклятий млин», «Липа на межі», «Золоте серце», «Женячка навиплат», новели «Гість», «Адресатка померла» (перегукується з трагічним життям авторки), «Останнє пристановище», «В лісі», «Вечірні думки», «На цвинтарі» і три повісті — «Понад Дністром», «Рожі, а тернє», «Перекинчики».

Газета «Буковина» закликала нових авторів/ок не лише подавати оригінальні твори, а й «прислужитись літературі нашій вірним списуваньєм співанок і казок народних». Тоді ж таки, 1886 року, чернівецьке Товариство «Руська бесіда» оголосило конкурс на збирання етнографічного матеріалу, перемож(и)цям обіцяли премії по 15, 10 і 5 золотих. Євгенія Ярошинська записала 150 пісень, найбільше з усіх, хто взяли участь у конкурсі. Однак оргкомітет не поспішав оприлюднювати імена перемож(и)ців, власне, так і не назвав їх. Ярошинська не здалася. «Я збирала-м далій народні пісні і, назбиравши їх 450, удала-м ся до одного товариства у Львові, щоби видрукувало мій збірник. Но не получила-м навіть відповіді», — писала вона до Михайла Павлика. Проте й це не зупинило наполегливу етнографиню. У пригоді став давній знайомий батька Ярошинської — український фольклорист, етнограф, письменник, член Імператорського Російського Географічного товариства Григорій Купчанко. Збірник «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра», який станом на 1888 рік містив 450 записів, Євгенія Ярошинська надіслала в Петербург прямісінько в Географічне товариство. Тут її працю не просто помітили — збірник здобув велику срібну медаль, авторка отримала винагороду 500 карбованців. Збірник, однак, вийшов друком у Львові лише 1972 року.


Збірник «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра» (Львів, 1972 рік)

Наполегливість і силу волі Євгенії Ярошинської важко переоцінити. Завдяки цим її рисам українську народнопоетичну словесність було представлено за кордоном та ще й у науковій інституції такого рівня, в часи, коли жінка не мала доступу до вищої освіти.

Праця Ярошинської привернула увагу голови етнографічної секції Географічного товариства Володимира Ламанського — важливої постаті в російській славістиці, академіка Петербурзької Академії наук. Світоч російської гуманітаристики листовно переконував молоду авторку писати «прекраснымъ русскимъ литературнымъ языкомъ». У панславістичній системі координат Володимира Ламанського російська мова була центральною, інші ж слов’янські мови — лише «наречия». Зацікавлення в співпраці з Ярошинською було таке велике, що «загостив був до Євгенії в Брідок з Черновець россійський Консул та казав, що може дати єї до Цюріха (Zürih) на вище образованє», — згадував батько письменниці. І хоча в листі до Ламанського Ярошинська нарікала, що не змогла здобути омріяний фах бухгалтерки, та й з доступом до знань, потрібних для письменницької праці, в селі складно, консулу вона відповіла коротко й категорично: «Я своє отечество і свій нарід ніколи не покину». Невдовзі листування Ярошинської з великоросійським гуманітарним світочем припинилося.


Ринок на Austriaplatz в Чернівцях. Близько 1900 року

Після відмови співпрацювати з Імператорським Російським Географічним товариством Ярошинська писала статті для української, німецької і чеської періодики про буковинську вишивку, орнаменти писанок та весільні ритуали. Вона далі читала російську класичну літературу, пробувала перекладати її українською. Як згадував батько письменниці, «читала, писала неустанно, що не мож було єї від книжок відорвати». Із захватом продовжувала знайомитися зі слов’янськими літературами. Твори Адама Міцкевича, Марії Конопніцької, Генрика Сенкевича, Михайла Лермонтова, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Льва Толстого відкривали нові світи, дивували психологічною глибиною.

Особливо зацікавила Євгенію Ярошинську чеська література. Письменниця переклала українською твори Вільми Соколової для дітей і фактично стояла біля джерел українсько-чеської культурної дипломатії. Майже десять років вона підтримувала листовні взаємини з чеським україністом, етнографом Франтішеком Ржегоржем (нині листи Ярошинської зберігаються в літературному архіві Пам’яток національного письменства в Празі).

Ржегоржу Ярошинська надсилала описи народних вірувань про сонце й місяць, народні легенди, гербарій лікарських рослин із відповідними поясненнями, змальовувала зразки буковинських вишивок, розвиваючи свій талант художниці-орнаменталістки, надсилала вироби народного мистецтва: «згодила в тутешніх селянок три чудові красні нові сорочки по 8 ринських, вони вартують вдвоє кілько, але наш брат не вмієт свою працю оцінити».

Своєю чергою, Ржегорж посприяв приїзду Ярошинської в липні 1891 року до Праги в складі делегації галицької і буковинської інтелігенції. Подорож на відкриття Крайової промислової виставки стала однією з найважливіших подій у житті Євгенії Ярошинської. У складі української делегації були також Володимир Шухевич, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський, Анатоль Вахнянин, Остап Нижанківський, хор товариства «Львівський Боян» та ін. Уся тогочасна чеська, галицька й буковинська преса писала про цю подію. Чеський часопис «Голос народу» (Hlas Naroda) вмістив захоплені враження Євгенії Ярошинської про Чехію: «Я одушевлена привітом в околици Кралевого-Градця і в Празі. Сердечно радуюсь, що зможу описати своїм землякам прекрасні трогаючі сцени, які ми серед Вас пережили, а котрі остануться для нас назавсігди найкрасшою памяткою».

Згодом Ярошинська поділилася враженнями від поїздки в статті «Спомини з подорожі до Праги», опублікованій у газеті «Буковина». На час відвідин Чехії вона вже цікавилася жіночим питанням, тому звернула увагу на становище місцевого жіноцтва, освіченість чешок, їхній патріотизм, обізнаність у сучасних питаннях. Помітила вона й солідарність у стосунках місцевих жінок (заможна чешка допомагала своїй кухарці готувати обід для гостей), особливу перейнятість і любов до свого. Ярошинська спостерегла шанобливе ставлення чехів до своєї письменниці Кароліни Свєтлої, в домі якої вона гостювала. Центральне місце в спогадах займає опис самої виставки. Авторку надзвичайно вразив «павільйон Праги, в якому увагу привернули вироби літніх та бідних людей — мешканців спеціального притулку — “вишукані сорочки та одіня”, відтак вироби дітей тупоумних» (з порушеннями розумового розвитку), які «вміли так гарно малювати на склі, виробляти всякі забавки з дерева, рисувати, оправляти книжки, а дівчата шити, гафтувати, гачкувати, плести».

Тоді ж таки Франтішек Ржегорж опублікував біографічну статтю про буковинку в Науковому словнику Отто (Ottův slovnik naučnу).

Тепер ти вчителька. Навчай, впливай, формуй. Публікації в педагогічних виданнях. Великі сподівання.

Будучи дочкою педагога і з дитинства спостерігаючи за працею батька, Євгенія Ярошинська свідомо обрала вчительську професію. Спочатку вона отримала посаду молодшої вчительки в школі в рідному селі Брідок, яку на той час очолював її батько. Навчала дітей не тільки грамоти, а й вишивання, в’язання, поступово завойовувала дитячу прихильність і повагу батьків своїх вихованців.


Сільська хата в селі Брідок, де містилася школа і викладала Євгенія Ярошинська

Ярошинська постійно вдосконалювала педагогічні навики: у травні 1896 року склала кваліфікаційний іспит і стала дипломованою вчителькою, здобула право викладати німецькою й українською мовами. Згодом обійняла посаду вчительки в селі Раранче (нині Рідківці Чернівецької области). Почала розробляти нові навчальні програми для сільських шкіл і підтримала ідею створити вчительське об’єднання.

У липні 1904-го Євгенія Ярошинська разом із батьком узяла участь у вчительській конференції в Чернівцях. Тут педагогиня виголосила доповідь «План науковий для шкіл народних всіх категорій», яку схвально сприйняла професійна спільнота. Вчительську практику Ярошинська поєднувала з писанням статей на педагогічні теми. Зокрема, в газеті «Буковинська школа» (Bukowiner Schule) було опубліковано її статтю «Про виховання дівчат серед нашого сільського населення». Авторка писала, що вчитель має бути товаришем своїх вихованців/ок, помічником батьків у вихованні дітей, не обмежувати свою діяльність лише стінами школи.


Євгенія Ярошинська — українська письменниця, педагогиня, фольклористка, етнографиня, громадська діячка

Педагогиня говорила також про право українців Буковини вчитися рідною мовою, про право дівчат на таку саму освіту, яку отримують хлопці. Ярошинська причетна до заснування вчительської газети «Промінь», входила до редколегії видання.

Євгенія Ярошинська не просто закликала інших учителів виходити за межі школи і продовжувати процес виховання, включаючись у повсякдення суспільства, а й сама робила це. Крім учителювання в школі, роботи в педагогічних товариствах, вона організовувала читальні, читала вголос книжки й газети селянам, які не мали можливости здобути освіту. Зростанню педагогічної свідомости й майстерности вчительки сприяв її інтерес до новітніх природничих і соціологічних праць Бокля, Бюхнера, Ренана, Мілля. Останній зацікавив і її сучасницю, основоположницю жіночого руху Наталю Кобринську.

Живучи переважно в селі, Ярошинська помічала залежне економічне становище місцевих жінок, про що писала в листах. У 1900 році вона поїхала в місто Фройденталь у Сілезії (Австрія, наразі м. Брунталь, Чеська Республіка), де з відзнакою закінчила ткацьку школу. На той час Сілезія була своєрідним центром ткацької промисловости. Ярошинська опанувала ремесло, щоб на канікулах навчати ткати селянок і дітей, а ті передавали б знання далі. Завдяки цьому селянки могли б стати фінансово незалежними, адже ткацтво було цілком прибутковим промислом.

Чого нам боятися і навіщо потрібен жіночий рух. Літературне сестринство. Публічні та опубліковані виступи.

Працюючи в школі, Євгенія Ярошинська не могла залишитися осторонь феміністичного руху. Разом із Наталією Кобринською, Ольгою Кобилянською й іншими посестрами вона виступала з доповідями і статтями, закликала жінок боронити рівні з чоловіками права. У статті «Чого нам боятися?» (збірник «Наша доля», 1903) вона писала: «Берім ся одже жінки до тої борби з веселим не засмученєм серцем, бо в борбі показує ся сила, приходит самосвідомість, а як щасливі будемо колись, єсли зможемо собі сказати: “Виборолисьмо собі рівноправність, не будемо вже жити в півсоню, але будемо мати талісман, котрий нам не лиш задоволенє, але і поважанє мужчин на завше забезпечит, а тим є щира, невтомна праця!”».

Авторка зверталася також до чоловіків і пояснювала, чому жіноча освіта в їхніх інтересах: «А мужчини не мают чого против жіночої просвіти і самостійности виступати. Бо чиж не приємніше розмовитись о наукових річах з розумною жінкою, як плести єї через цілий час нісенітниці, о єї гарних очах, руках, устах… і тисячі тим подібних дурниць, що несодержають зернятка правди, а говорять ся так аби час забити. І ще одна користь вийде для мужчини з самостійности жінок, бо тогди кожний буде знати, що дівчина з становиськом виходит за нього з чистої любови...»

Ярошинську турбувала пасивність буковинських інтелігенток, серед яких майже не було прихильниць нових поглядів на життя жінки. Буковинки довше, ніж галичанки, йшли до створення товариства.

Власне бачення боротьби жінок за свої права Ярошинська почасти висвітлила в жіночих образах свого творчого доробку. Її героїні сильні, спроможні боротися за свою честь і гідність, іти до своєї мети, попри всі перешкоди. Ці риси споріднюють їх із персонажками Ольги Кобилянської. Такі, зокрема Анна з повісти «Перекинчики», яка хоче здобути фах учительки, щоб впливати на виховання наступного покоління і самій заробляти на хліб, Марія з повісти «Понад Дністром», яка читає твори Шевченка і Марка Вовчка і так само, як авторка, займається просвітою сільських дівчат, навчає їх читати, шити, вишивати, плести панчохи.

В умовах бездержавности України боротьба жінки за свої права й незалежність часто йшла паралельно з усвідомленням потреби працювати для освіти народу, для виховання в нього національної свідомости. Ярошинську хвилювало, що жіночі товариства на Буковині обходили увагою просвіту. Як педагогиня вона добре розуміла, що без належної освіти неможливо пробудити свідомість, а без усвідомлення жінкою її прав жодного руху вперед не буде.

Низку складних проблем авторка порушила в повісті «Перекинчики». Твір справив таке сильне враження на суспільну верхівку, що публікацію його в газеті «Буковина» довелося припинити. Редактор Лев Турбацький вибачався перед авторкою: «Повість далі публікувати ми не можемо. На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом уже перша сцена між протопопихою і о. Моцаном викликала між православними обуренє. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин». І правда, як можна писати про те, що жінка ініціює стосунки? Як таке може писати молода незаміжня панна, до того ж учителька? Повість вплинула і на вчительську кар’єру Ярошинської, пізніше в листі до редакторки й подруги Костянтини Малицької письменниця згадувала: «Ся повість була причиною, що не дали мені посади в Чернівцях, бо кажуть, що я антиклерикальна».

Євгенію Ярошинську підтримала тоді Наталія Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь. Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються».

Іван Франко і Володимир Гнатюк підтримали письменницю у свій спосіб — видали повість окремою книжкою під назвою «Перекинчики» накладом Українсько-руської видавничої спілки.

Євгенія Ярошинська активно листувалася з усіма учасницями жіночого руху та з письменницями-сучасницями. Її листування дає нам не тільки характеристику героїнь доби, а й багату інформацію про їхні взаємини. Скажімо, в листах до Кобилянської Ярошинська радить, куди надсилати твори для друку, дає адреси німецьких редакторів і радить обрати псевдонім, бо там неприхильно ставляться до жіночого письма. Так, Кобилянська була старшою, але Ярошинська — досвідченішою в справі публікацій, адже, як уже сказано, її літературний дебют відбувся 1886 року, коли авторці виповнилося сімнадцять з половиною років.

Із Наталею Кобринською вони обговорювали не тільки потребу добитися права на вищу освіту для жінок, створити «охоронки» (прототип дитсадків), спільні кухні, щоб розвантажити жінку від частини побутових обов’язків. За порадою старшої товаришки Ярошинська планувала видати велику збірку вибраних творів. Бували й курйозні ситуації: гостюючи в Кобринської, Ярошинська на її прохання каліграфічно переписала начисто оповідання господині «Весна» і «Осінь» для редакції «Літературно-наукового вісника». Осип Маковей упізнав почерк Ярошинської і сприйняв твори за її власні, тому відповів Кобринській: «Вашу посилку я дістав ну і усміхнувся, побачивши Ваш підпис під нарисами Ярошинської. І по письмі і по стилю я пізнав би єї й якби дістав єї письмо і в Америці. То се ніби ті Ваші нариси, про котрі Ви писали? Придумали такий жарт під час вакацій? [...] Пришліть що, але своє власне». Після цього випадку Кобринська нарікала в листах до Кобилянської, Ярошинської, Івана Франка і Михайла Павлика на відсутність у Маковея літературного чуття. Оповідання так і не надрукували, а те, що Маковей сприйняв за жарт, збурило суперечку довкола його редакторської компетентности і трендів у тогочасній літературі.


Євгенія Ярошинська серед учасників з’їзду письменників і діячів культури, присвяченого столітньому ювілею «Енеїди» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Перший ряд, сидять зліва направо: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Другий ряд, стоять зліва направо: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Третій ряд, стоять зліва направо: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, о. Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Касюк

Євгенія Ярошинська була знайома ще з однією діячкою жіночого руху — Костянтиною Малицькою, яка 1902 року обійняла посаду редакторки дитячого журналу «Дзвінок». Як і Уляна Кравченко, Ярошинська писала для цього журналу твори для дітей. «Дівчата, передплатниці “Дзвінка”, котрим я за розв’язку загадок призначувала в нагороду оповіданя Ярошинської, хвалили їх собі — а хто ж, як не діти, найліпші знатоки і судиї в сім случаю?!» — відзначала редакторка в спогадах.

Особисто Костянтина Малицька і Євгенія Ярошинська зустрілися, коли остання задумала заснувати на Буковині «Товариство руських учительок» і хотіла залучити до справи редакторку «Дзвінка». «Кружок українських дівчат» — організація, яка вже існувала в Чернівцях, — не задовольняла Ярошинську, прихильницю радикальніших заходів у боротьбі за жіночі права. Вона вважала, що спершу треба провести відповідну роботу серед учительок — свідомішої частини жіноцтва. «Товариство мимо своєї назви мало справи шкільні і педагогічні полишити тов. “Руска школа”, що гуртує усе руске учительство Буковини, а занятися передовсім згуртованєм руских учительок для праці над собою в першій мірі, для праці над сільським жіноцтвом в дальшім плані. Гадка була добра, і Ярошинська при тій симпатії і поважаню, якими тішилася в крузі товаришок, була одинокою жінкою на Буковині, що могла се діло довести до краю», — згадувала Костянтина Малицька.


«Дзвінок» — ілюстрований художньо-педагогічний журнал для дітей і молоді.
Виходив у Львові двічі на місяць у 1890–1914 роках

Трагічно обірване життя

На жаль, Ярошинській не вдалося ні побачити повне видання своїх творів, ні омріяне жіноче товариство. Ще на початку 1900-х вона захворіла, виявила в себе якийсь наріст. Почитавши відповідну літературу і порадившись із лікарями, погодилася на операцію. Одразу після виступу на вчительській конференції влітку 1904 року оплатила палату в чернівецькій лікарні, батька завбачливо відправила в гори. Лікарі обіцяли, що вже за два тижні після операції пацієнтка зможе покинути лікарню й поїхати на курорт. Оперував її Володимир Филиппович — директор шпиталю, добрий знайомий родини. «Вирубав наріст, а при тім перерубав з неостороги і кишки!» — коротко зазначено в спогадах убитого горем батька письменниці, який і через рік не міг змиритися з тим, що його улюбленої доньки не стало. Цей текст Іван Ярошинський написав на прохання Михайла Павлика, який збирався разом зі спогадами видати й листування покійної. На жаль, і це видання не було здійснено, але матеріали для нього збереглися і очікують дослідниць та дослідників у фонді Павлика у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Після операції рідні Євгенії Ярошинської не одразу зрозуміли, що вона приречена. Письменниця стверджувала, що почувається краще і тепер уже одужає. Сестра Емілія була поряд майже весь час, батьки раділи, що дочка, як вони думали, одужує, часто навідували її та оплачували перебування в лікарні, не шкодуючи коштів. За кілька днів до смерти Євгенія розкрила рідним правду. Матір письменниці почуте приголомшило, вона злягла, й Іван Ярошинський мусив залишитися вдома з дружиною. Євгенія Ярошинська померла від перитоніту в чернівецькій лікарні 21 жовтня 1904 року. В останні хвилини біля неї були сестра Емілія і брат Еммануїл.

«В неділю о 2 годині відбувся величавий похорон, якого в рускій родині майже не бувало. Чотирикінний караван віз покійну і много вінців від шпиталя аж на цвинтар до 5 км їхали пішки. Були всі рускі товариства, а також всі стани заступлені. Хор питомців (учнів) співав жалібні пісні. Бідні бурсаки йшли парою напереді. На цвинтарі несли тіло академіки до гробу. Тут промовляв о. Бежан, парох Катедральної церкви, підносячи християнську діяльність і чесноту покійниці, вітак говорив Попович, краєвий шкільний інспектор, жалуючи втрату найревнішої учительки в Буковині. Казав, що шкільництво з нею утратило взірцеву учительку, сердешну товаришку, котра своєю невтомною працею так в школі, як і поза нею уміла просвіту преподавати. Єї успіхи у школі взірцеві, тому шкільні власти жалують єї страту, бо тяжко знайдесь, хтось так працював на поле просвіти, як она. Вітак говорила учителька п. Маліцка (Костянтина Малицька. — Авт.), жалуючи втрату покійниці як примір жіноцтва і доброї товаришки. Потім говорив учитель гімназіальний і писатель п. Яричевський, жалуючи утрату рускої писательки, а професор педагогії др. Маковей жалував утрату першої рускої повістописательки для руских дітий. [...]

З великим жалем і ножем у серцю пишу я се письмо, а понеже від смерти Євгенії стратив памнять і все, що я фізично посідав, то посилаю Вам ото, що маю під руками, до прочитаня. Моя жінка слабуєть, серака (бідолаха. — Авт.), від смерти Євгенії. Ми не можемо собі і сегодня представити, що наша Євгенія умерла. Рік, що ми пережили, то і у пеклі не гірше. А сестра єї Емілія, яка вона нещаслива без неї, стратила весь свій гумор і здоров’є. Небіжка поважала Вас високо, Пане, над всі русини. Кілько слів, кілько сліз я виплакав, поки написав се і, відав, не спорядком! Чи буде мені колись ліпше, сумніваюсь, без неї», — закінчує спогади батько письменниці Іван Ярошинський.


Могила Євгенії Ярошинської на цвинтарі в Чернівцях

Робота вірна приятелька

Сьогодні ми усвідомлюємо, як багато важила праця Євгенії Ярошинської як фольклористки й етнографині. Можна почитати щось із її короткої прози, наприклад оповідання «Гість», і з подивом відзначити, що й тепер у стосунках бувають такі проблеми. У діаспорних виданнях є спогади її учнів, котрі виїхали до Канади. Однак про особисте життя письменниці майже нічого не відомо, а вигадувати — справа невдячна. Ярошинська ніколи не була одружена. Чи намагалася родина влаштувати їй традиційне сімейне щастя? Чи закохувалася в когось Ярошинська, взаємно або ні? З того, що вона звірялася письменниці й подрузі Ользі Кобилянській, знаємо тільки, що не було для Ярошинської «ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі, які душею метають, на біль, що серце стискає». Та від чого саме стискалося її серце, які переживання спричиняли бурі? Можливий натяк на це є в іншому листі Ярошинської до Кобилянської від травня 1896 року: «Поїхала-м з жалем з Чернівець, жертвуючи традиціям мого народа і моїм власним переконанєм о особисте щастя. Об сім ще колись поговоримо обширнійше, як я на сесю справу зимно дивитись буду, бо тепер вона ще мені дошкуляє. Але як якийсь казав: добре все перейти, щоби потім мати за що розповідати. Й так я, може, колись виступлю перед публікою з історією, котра всім буде здаватись неправдоподібною». На жаль, це «колись» так і не настало.

Спадок, який повинні пам’ятати

Сьогодні одну з вулиць у Чернівцях названо ім’ям Євгенії Ярошинської, хоча жила вона переважно в селах, а до міста їздила лише у справах. У селі Чуньків, де народилася письменниця, встановили пам’ятну дошку і відкрили музей, ушанувавши пам’ять видатної землячки.

Для нас Євгенія Ярошинська може слугувати зразком того, як невтомна праця і сильна воля можуть здолати всі перешкоди. На завершення дам слово самій письменниці і процитую її привітання українкам в Америці, надруковане в ювілейному числі «Свободи» 26 травня 1904 року з нагоди десятиліття Українського Народного Союзу.

«Дорогі сестри!.. Перше мусите старатись, щоби ваші діти просвіщалися. Просвіта є велика сила, перед котрою никнуть темнота, недостаток, злі звичаї, обичаї. Просвітою осягнуть вони собі незалежність, заберуть належне їм місце серед других народів, бо через просвіту стануть культурними людьми, а культурні люди мають значення в світі. Але крім просвіти маєте все чувати также над найдорожчим скарбом кожної людини, а то над народністю ваших дітей. Ви маєте уважати на то, щоби ваші діти не винародовилися... Ви мусите вчити їх рідного слова, ви мусите защепити їм горячу любов до тої бесіди, котра була їх першим виразом, ви мусите наставати на те, щоби они уживали єї, дорожились нею. Ви мусите говорити їм, що там за морем в старім краю є цілий народ, котрий розмовляє тою самою бесідою, що то є честю належати до того народу, бо він був колись великим, славним, а не власна провина, лиш вороги спорядили єму єго теперішню залежність. Ви мусите розбудити в них сильну віру, що той нарід колись двигнеться, що добуде собі власною силою волю, бо це нарід сильний, витревалий, перебув вже не одно лихолітє, не одні злидні, а не упав таки».

5 березня 2021
Поширити в Telegram
1003
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оля Геркулес: кухня відчуттів і спогадів
Сьогодні Оля — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Вона розповіла світові про українські кухні — ті, що їх називають літніми, — і про те, що на них готують. Коли спогади, антропологія і кулінарія поєднуються, виходять дива. Та спочатку українці довелося подолати перешкоди і знайти себе.
Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні
Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Ця постать довгий час перебувала в затінку чоловіка, Петра Франка. То хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе?
Світлана Ройз: коли накопичується легкість...
За її фб спостерігають вже більше 90 тисяч людей. Щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. За останні три роки Світлана Ройз стала лауреаткою премії «Жінка України», ввійшла до сотні найвпливовіших жінок за версіями журналів «Фокус» і «Новое время». І все це цілком заслужено — психологиня з 20-річним стажем подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання. Нині вона видає книжки, консультує дитячий канал «ПлюсПлюс» і накопичує легкість.