18 вересня, 2021

Олена Масалітіна: з освітою в серці

12 липня 2021
Поширити в Telegram
560
Олег Марущенко

Кандидат соціологічних наук, директор, експерт і тренер Гендерного інформаційно-аналітичного центру «КРОНА», доцент кафедри філософії Харківського національного медичного університету.

Співавтор і співредактор посібника «У пошуках гендерного виховання» (2013), співавтор посібника «Гендерні шкільні історії» (2012), співавтор аналітичного звіту «Діти і папери: як досягти балансу у школі? Результати дослідження з дебюрократизації шкільної діяльності в рамках спільної ініціативи руху Edcamp Ukraine і Міністерства освіти і науки України» (2017).

Член Робочої групи при Міністерстві освіти і науки України з питань політики гендерної рівності та протидії дискримінації у сфері освіти.

Ми знайомі з Оленою Масалітіною з 2013 року. Доля звела нас у громадській діяльності, де ми тривалий час разом шукали (і робимо це досі) найдієвіші форми реалізації недискримінаційного підходу в освіті: здійснювали дослідження, працювали над посібниками для освітян, проводили тренінги й консультації. За час, що минув з дня знайомства, не втомлююся дивуватися тому натхненню і сміливості, з якими Олена торує абсолютно новий шлях просування цієї теми в освіті і публічному просторі — здається, до неї так системно цим мало хто займалися.

Для мене як соціолога вона хрестоматійний приклад вертикальної мобільности. Народившись, як тоді казали, в «простій» родині, випускниця звичайної сільської школи пройшла (читай — промчала) приголомшливий «вертикальний» шлях. Вступила до університету і з успіхом його закінчила, а паралельно створила родину й народила дитину. Її запросили до аспірантури, і згодом вона захистила кандидатську дисертацію, довго викладала. Фахово «пірнула» в непросту гендерну теорію, що врешті-решт дозволило їй стати однією з найвідоміших в Україні дослідниць і популяризаторок фемінітивів, а також недискримінаційного підходу в освіті, створила один із перших університетських гендерних центрів. Перейшла на роботу в громадський сектор, де у двох різних командах (іноді паралельно) керувала або принаймні була дотичною до (без перебільшення) десятків інноваційних проєктів. Виступила співрозробницею реформи Нової української школи, співавторкою методології антидискримінаційної експертизи (наразі Олена безпосередній «локомотив» її інституціоналізації в Україні). Нарешті, дві каденції поспіль працювала як радниця міністерок освіти й науки України, звичайно, в площині гендерної рівности й недискримінації. Символічним проміжним підсумком усього зробленого Оленою Масалітіною на ниві освіти стала отримана нею торік у номінації «Середня освіта» Національна незалежна премія «Жінка року України 2020». Того ж року вона потрапила до рейтингу «100 найвпливовіших жінок України (на 68 позиції) за версією журналу «Фокус».

За ці роки я бачив Олену різною. А проте вона завжди щира й відкрита, тому взяти в неї інтерв’ю виявилося і легко, і неймовірно цікаво — так буває, коли те, про що говоримо, проходило майже все в тебе на очах. Протягом розмови в голові весь час крутилося питання: що ж саме стало «фактором успіху» Олени Масалітіної? Моя особиста відповідь — наприкінці матеріалу.

«Спочатку “світло знань”, потім допомога по господарству»

Олена народилася і до кінця 1 класу прожила в Лозовій — другому за розміром місті Харківської области. Згодом у зв’язку з роботою родина перебралася до радгоспу «Червоний степ» Сахновщинського району.

«Я тільки пішла в музичну школу, мріяла ходити на танці. А тут ми раптом їдемо в село, а там немає нічого. Я потрапила у вир звичайного сільського життя».


Оленка з тіткою

Олена пішла в місцеву дев’ятирічку, але обмежувати своє навчання дев’ятьма класами не хотіла, тому після її закінчення переїхала до бабусі й дідуся в село Огіївка неподалік, де пішла в 10 клас, а за два роки закінчила школу із «золотою» медаллю.

«Більшість сільських педагогів були прекрасними і багато мені дали. Та коли я вступила до університету, відчула, що за глибиною і широтою знань я багато в чому поступаюся міським дівчатам (особливо в німецькій мові), тож довелося наздоганяти. На високому рівні була моя українська, і це визначило моє життя. Насправді шкільні успіхи багато в чому залежать від підтримки родини. У нас навчання завжди було в пріоритеті, чимось “святим”: спочатку “світло знань”, потім допомога по господарству. А в багатьох сільських родинах було навпаки».

Олена погано пам’ятає тата (він загинув), головною чоловічою фігурою усе її свідоме життя, до самої його смерти, був дідусь, якого вона називає фантастичною людиною. А стрижнем усієї великої родини був «жіночий клан» — мама, бабуся, тітка. Їхні стосунки і тоді, і тепер можна охарактеризувати так — це справжня жіноча підтримка. Коріння сильної особистости Олени бере початок звідти. Хтозна, можливо, вони заклали і перші підвалини її майбутньої феміністичної позиції.

«Я народилася першою дитиною в родині, першою онучкою, бажаною й оточеною любов’ю. І якось у нас було заведено, що одна до одної ми ставилися з особливою увагою, з турботою, завжди жили як справжня сім’я, де почуття важливі. Взагалі, так заведено було, що навіть сусідки підтримували одна одну: ділилися хлібом і якимись речами, допомагали, гляділи дітей.

Перший шлюб мами сім’я не дуже хотіла, але ніхто слова кривого не сказали. І її дуже підтримали при розлученні».

Ким стати? Між пробірками і мікроскопами, якими Олена відверто захоплювалася десь до 9 класу, й архітектурою, інтерес до якої в неї пробудив дідусь (він був майстром, художником і скульптором), вона обрала... українську мову, що згодом стала її покликанням і професією. Ключову роль зіграла сільська вчителька української мови й літератури Огіївської школи.

«Лариса Анатоліївна Клименко відкрила в мене талант до мови, який ніхто раніше не помічали. Готувала до олімпіад, приносила свої книжки (у мене досі зберігається два зшитки з віршами), так закохала в українську, що в 11 класі у мене вже не було сумнівів, куди вступати. Як медалістку мене всюди брали за співбесідою. Огіївський радгосп наполягав, щоб я йшла в юридичну академію, навіть був готовий оплачувати навчання. Та я відмовилася, бо відчувала, що то не моє. У селі ще довго про це говорили».


На останньому дзвонику в Огіївській загальноосвітній школі з учителькою української мови й літератури Ларисою Клименко

«Коли я тільки ступила в будівлю Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, було відчуття, наче я вдома. А декан філфаку мене так душевно прийняв, що я остаточно вирішила — навчатимуся тут».

«Донька дуже добре пам’ятає, як засинала під стукіт клавіатури»

Після 2 курсу Олена завагітніла, несподівано і для себе, і для чоловіка, з яким вони тоді ще не планували дітей.

«Я була не готова до материнства, у мене була істерика, було страшно. Я втратила вагу, почався жахливий токсикоз: щоб доїхати до університету, наривала зеленого листя і яблук, і поки їхала, жувала їх. Лише згодом я звикла до вагітности і врешті-решт заспокоїлася».

У вищій школі викладацький склад по-різному сприймає «студентську вагітність»: хтось із розумінням, заплющуючи очі на пропуски й нездані роботи, хтось, навпаки, виявляє суворість і принциповість. Так було і з деким із Олениних викладачок: «Я змогла, і ти давай!».

«Я сама в шоці, не розумію, як я тоді впоралася. “Академку” не брала. До принципових викладачок бігла на пари, з інших предметів оформила індивідуальний план. Дівчата з групи приносили мені конспекти додому, і або я, або чоловік їх переписували вечорами, нерідко під свічкою, бо тоді часто вимикали світло. З дитиною залишалися всі, хто могли, — чоловік, свекруха, молодший брат, бабуся, сусідка, сестри друзів чоловіка, дівчина брата чоловіка. Я зціджувала молоко і бігла на заняття. Та молока було багато. Моя деканка Ірина Вікторівна, побачивши мокрі плями від молока, відіслала годувати дитину і пригрозила, що відрахує, якщо в найближчі півроку побачить на пáрах».

Після закінчення університету Олену запросили до аспірантури на кафедру української мови. Донька Рія вже трохи підросла, тож була змога відвідувати всі заняття. За кілька років Олена захистила дисертацію.

«Дисертацію писала ночами. Донька дуже добре пам’ятає, як засинала під стукіт клавіатури. Тоді ми жили вже вдвох. Я кохала першого чоловіка, але тепер розумію, що вберегти шлюб у нас було мало шансів: ми не жили “своє життя”, а наче грали якісь задані наперед ролі. А згодом зрозуміли, що вже не хочемо».

Рія Малахова, донька, студентка Харківського національного медичного університету

Я ідеалізувала маму в дитинстві. Потім, дорослішаючи, почала бачити в ній те, що не дуже подобалося, згодом стала ідеалізувати її ще більше. Мама для мене — це людина № 1.

Я справді засинала під стукіт клавіатури, а також під треки «Scorpions» і «The Rasmus». Уранці прокидалася, мама заплітала мені волосся, і я знову лягала спати, бо це була тільки шоста ранку. А ввечері вона приходила і знову сідала за комп’ютер. Мама вже тоді запам’яталася мені людиною, яка багато працює. Ще я завжди відчувала її мудрість.

Коли я підросла, вона розказувала, що робить на роботі, про студентство. Якщо я хворіла (а це було часто, і не завжди мама могла взяти лікарняний), щоб мені було чим себе зайняти, вона залишала мені завдання — розбирати речення за його членами, розбирати слова. Мені дуже подобалися такі завдання, і коли вдавалося визначити в слові нульову морфему, я почувалася щасливою. Однолітки завжди вважали, що в мене найкраща мама, бо у мене була вседозволеність (у розумних межах, звісно). Мабуть, саме тому мені насправді нічого «такого» не хотілося.

Коли я перейшла в іншу школу, часу на контакти з мамою стало ще менше. Ніхто цього не розумів, мовляв, як так можна, це ж погано. Коли я виросла, то збагнула, що хоч мама і приділяла мені небагато часу, але це було таке якісне спілкування (вона в такі моменти встигала і виховувати мене, і розповісти щось про себе), що мені цього вистачало, я розуміла: мама поруч. Саме вона навчила мене самостійно сприймати цей світ і працювати над собою. Вона сама приклад того, як можна змінити світ: завжди шукала щось нове і стільки всього зробила! У мене перед очима її приклад, тому я вірю в себе і точно знаю, що можу вплинути і на себе, і на світ. Хоча розумію, що це непросто, бачила, скільки часу й зусиль це потребує, скільки нервів витрачається. Проте я можу вчитися на її помилках, наприклад якісніше розподіляти час.


З мамою і донькою

«Я розумію людей, які не вживають фемінітиви»

Університет — «вертикальна» структура, у якій багато що залежить від твого формального статусу. Олену запросили викладати на кафедрі, де вона виявилася наймолодшою, що, безумовно, не могло не позначитися на ставленні до неї.

«Дитячий садок починав працювати о 8:30, а пари починалися о 8:00. Дорога до роботи забирала ледь не півтори години. Я будила Рію о 6 ранку, і наступні дві години вона сиділа або в сусідки, або в мами одного хлопчика з групи, потім її відводили в садок. Коли я стала кандидаткою наук, розклад почали підлаштовувати під мене. Та дитина вже виросла, і мені це вже було не так потрібно».

Довгий час я не міг збагнути, як нашій героїні вдалося так вдало «проштовхнути» в дискурс патріархатного за своєю суттю університету гендерну тематику та ще й створити один із перших в українській вищій освіті гендерний центр у ХНПУ імені Г. С. Сковороди (відкрився він у символічну дату — 11.11.2011). Зі спогадів Олени випливає, що її статус в університеті дуже швидко пішов угору.

«Так вийшло, що я стала правою рукою людини, яка курувала проєкт зі створення в школах університетських кафедр. Була перед очима, мою роботу дуже цінувало керівництво університету. І одного разу я пішла до проректора з наукової роботи й переконала його у важливості створення гендерного центру. Посади такої не було, але мені на це дали аж 200 годин на рік. План роботи довелося розробляти самій, потім долучилися викладачки з інших кафедр, студентство. Ми робили колосально важливі й цікаві проєкти. Гендерним центром я керувала до моменту, коли пішла з університету».

Тема фемінітивів сама знайшла Олену: в плюс, як бачиться тепер, зіграв випадок і той самий статус наймолодшої на кафедрі.

«Відкрили нову спеціальність “Редагування освітніх видань”, у навчальному плані якої була дисципліна “Гендерна лінгвістика”. Мене як наймолодшу покликали і сказали: “Ти молодчинка. Ось тобі нова дисципліна, бери і розробляй”».

Це був 2010/2011 навчальний рік. Інформації з гендерної лінгвістики не було майже ніякої, тож дисципліну довелося конструювати «з нуля». Випадково Олена побачила по телевізору виступ Тетяни Ісаєвої, директорки Гендерного ресурсного центру і Гендерного музею, і зустрілася з нею. На тому першому етапі занурення в гендерну теорію Тетяна дуже допомогла з потрібною інформацією. Саме тоді, поєднавши цю інформацію і знання всіх розділів української мови, Олена пережила момент еврики, бо усвідомила «масштаб жаху» щодо фемінітивів. Це був новий шалений науковий інтерес! А поринути в тему допомогли праці Марії Дмитрієвої та Олени Синчак. Відтоді Олена вже ніколи не виходила з цього предметного поля, а з часом стала однією з його найвідоміших розробниць. Мало того, саме Олену особисто я і багато інших людей уважаємо ледь не головною просувачкою теми фемінітивів в український публічний, зокрема освітній, дискурс. Вражає, як швидко це вдалося зробити!

«Погоджуюся з тобою, це сталося доволі швидко, хоча я готова була покласти на досягнення цієї мети все своє життя. Думаю, спрацювало кілька чинників, найголовніше — мої щире захоплення і віра. Другий чинник — мій особистий авторитет і досвід як лінгвістки. Нарешті, третій — мені пощастило оце своє захоплення передати в потрібний час потрібним людям. Особливо хочу подякувати Світлані Войцеховській, очільниці МФО «Рівні можливості» за попереднього скликання парламенту, і Катерині Левченко, Урядовій уповноваженій з питань гендерної політики. Вони обидві ставили чимало запитань про фемінітиви і при цьому довіряли мені, моїм судженням і аргументам. Саме їм, я вважаю, вдалося так фантастично просунути фемінітиви в публічний простір. І поява в новому правописі фемінітивних суфіксів — це теж результат цього просування».


У комітеті Верховної Ради України зі Світланою Войцехівською (ліворуч) і колегою з Робочої групи МОН Ольгою Рассказовою (праворуч)

Від себе додам цікаве спостереження про Олену: щороку її дедалі менше засмучують випадки невживання фемінітивів. На початку цієї теми, як вона сама зізнається, їй хотілося всіх «ощасливити», а тому було прикро, коли фемінітиви не вживалися там, де потрібно, через що Олена всіх поправляла і пропагувала новий тренд. Тепер же її ставлення більш філософське:

«Я розумію людей, які не вживають фемінітиви. Усі ми продукти того суспільства, у якому живемо. Усім потрібен свій час це зрозуміти».

«Весь мій попередній професійний шлях був тільки підготовкою до того, що почав робити “ЕдКемп”»

Громадська діяльність Олени пов’язана з двома організаціями: «ЕдКемп Україна» (останні роки Олена обіймає посаду віцеголови Ради) та Гендерний інформаційно-аналітичний центр «КРОНА» (тут у різні роки вона була координаторкою проєкту, гендерною експерткою і тренеркою, літературною редакторкою).

«Я дуже добре пам’ятаю свій прихід у “КРОНУ” (початок 2013 року. — О. М.). Для мене “КРОНА” завжди була вершиною, такою собі Кремнієвою долиною. На одному заході я познайомилася з Людмилою Гусляковою (у 1997–2014 роках — директорка «КРОНИ». — О. М.), яка й запропонувала мені стати літературною редакторкою «Гендерного журналу “Я”», що його видавала організація. Ця подія стала новим витком у моїй роботі, спрямувала мій професійний і особистий шлях. Я багато чого навчилася. Побачила інший формат взаємин у колективі — неієрархічний, з повагою до кожної людини. Перший експертний і тренерський досвід я теж здобула в “КРОНІ”».

У 2015 році Олена познайомилася з Олександром Елькіним, увійшла до команди, яка організувала Першу національну (не)конференцію для шкільних педагогів EdCamp Ukraine 2015, а згодом стала незамінною в новоствореній організації ГО «ЕдКемп Україна».

«Я одразу закохалася в едкемп-формат (дискусійний формат спілкування освітян з метою взаємного професійного розвитку. — О. М.). І готова була робити все, що треба. Я зрозуміла, що весь мій попередній професійний шлях був підготовкою до того, що почав робити “ЕдКемп”».

Олександр Елькін, голова Ради ГО «ЕдКемп Україна», член Консультативної ради з питань сприяння розвитку системи загальної середньої освіти при Президентові України, кандидат технічних наук

Олена Масалітіна зіграла одну з чільних ролей у становленні ГО «ЕдКемп Україна». По-перше, вона приєдналася до руху ЕдКемп майже одразу після того, як почалася підготовка до Першої національної (не)конференції EdCamp Ukraine 2015. По-друге, вона пройшла найскладніший етап, коли організація ще не була зареєстрована, а існувала радше як волонтерська ініціатива, що забирала багато часу й зусиль, потребувала віддачі, і Олена Анатоліївна завжди вірила в успіх цієї ініціативи.

Нині вона є обличчям організації, її співтворчинею, людиною, яка виводить будь-які стандарти на рівень «Бог», визначає її політику, веде проєкти. Я знаю, що можу на неї покластися. Вона завжди захищатиме інтереси ЕдКемпу, навіть ціною власних.

Олена дуже щира, у неї болить серце за вчительську спільноту. І якщо до неї звернеться хтось із педагогів, вона знайде хвилинку і прийде на допомогу.

Говорячи про її діяльність за межами ГО «ЕдКемп Україна», слід згадати все, що стосується просування теми недискримінації в освіті, культури вживання фемінітивів. Тепер уже нікого не здивуєш табличкою на дверях із написом «Директорка», навіть не зрозуміло, як може бути інакше. А це багато в чому результат її копіткої роботи. Слід згадати і про посаду радниці з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті двох міністерок освіти і науки України: чимало питань, про які насправді мало би турбуватися МОН, вона «витягувала» на своїх плечах.

Запитую, що Олена вважає своїми найбільшими досягненнями за п’ять років роботи в ГО «ЕдКемп Україна», і сам розмірковую над цим. І наші відповіді майже збігаються. Перше, що називає Олена, — це власне розбудова спільноти ЕдКемп (сьогодні це понад 35 000 активних освітян), унікального простору, де педагоги знаходять підтримку для свого професійного розвитку, просувають зміни в шкільній освіті, стають тією «кров’ю», що творить освітню політику.


Олена Масалітіна на сцені Національної (не)конференції для шкільних педагогів EdCamp Ukraine 2019

Другим пунктом я пропоную демонополізацію процесу підвищення педагогічної кваліфікації, адже саме ГО «ЕдКемп Україна» та особисто Олена і Олександр були тим локомотивом, який у співпраці з Міністерством освіти і науки України буквально «протаранив» давню й довгу державну монополію на підвищення кваліфікації вчительства, а нині такі послуги можуть надавати й інші стейкхолдери. Олена погоджується з винятковою важливістю цього результату, скаржиться, що місць у її топ-списку тільки три. Своєю чергою, пригадує іншу важливу перемогу — участь разом з Олександром у розробці концепції Нової української школи. На першій робочій зустрічі, де відбулося історичне знайомство з тодішньою міністеркою освіти й науки України Лілією Гриневич, довелося взяти слово і сказати, що обговорювана на той момент концепція реформи не відповідає найголовнішому — принципу дитиноцентризму. Лілія Михайлівна одразу запросила Олександра й Олену приєднатися до спільної роботи. Коли кардинально оновлену концепцію НУШ було фіналізовано, ГО «ЕдКемп Україна» доклала багато зусиль для її популяризації серед освітян, обстоювання на різних рівнях.

«А третє... Мабуть, Робоча група МОН і антидискримінаційна експертиза підручників».

«Якщо ти перебуваєш на рівні державного управління, то не можеш ігнорувати жодної альтернативної позиції»

Улітку 2015 року вперше в історії української освіти почала працювати Робоча група Міністерства освіти і науки України, покликана опікуватися питаннями гендерної рівности та недискримінації в освіті. Олена Масалітіна стала її співголовою.

Ніхто точно не пам’ятає, кому належала ідея створити таку групу. Найпевніше, вона виникла колективно під час чергової зустрічі Всеукраїнської мережі осередків гендерної освіти ВНЗ (створена 2012 року, охоплювала понад 30 осередків, серед них і Гендерний центр ХНПУ імені Г. С. Сковороди, який тоді очолювала Олена. — О. М.), коли вирішили відрядити «делегацію» в МОН. Тетяна Ісаєва, на той момент координаторка Всеукраїнської мережі, підготувала й надіслала в міністерство відповідний лист. Наступний крок — зустріч з Інною Совсун (з березня 2014-го до серпня 2016-го — заступниця міністра освіти і науки України Сергія Квіта. — О. М.).

«Ми з’їздили раз, другий — не пробилися, поїхали втретє — нам сказали, що Інну Романівну терміново викликали до Верховної Ради. А ми ж їздили з різних куточків країни своїм коштом, і справа не рухалася. “Ви як хочете, — кажу, — а я сяду під дверима Совсун і чекатиму її, доки не прийде, потяг на Харків вночі”. На щастя, до ночі чекати не довелося: Інна Романівна повернулася, і буквально за п’ять хвилин усе вирішилося — вона дуже підтримала нашу ініціативу, бо повністю її поділяла. Невдовзі вийшов наказ МОН про створення Робочої групи».

Мабуть, найважливіший результат її роботи полягав у тому, що тему недискримінації в освіті вперше було виведено не просто в публічний простір, а поставлено на порядок денний освітньої політики. До складу групи ввійшли представниці і представники міністерства, була хороша співкоординація, партнерство. І коли, наприклад, Україна готувала самозвіт про реалізацію Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), Міністерство освіти і науки України дуже предметно долучилося до цієї аналітичної роботи, а Олена Масалітіна увійшла до урядової делегації в Женеву для представлення тієї доповіді.

Друге досягнення — впровадження та інституціоналізація антидискримінаційної експертизи підручників, знову вперше в історії української освіти. Це було ключове завдання новоствореної Робочої групи, і Олена стала лідеркою цього процесу.

«Процес почався, коли ми з Олександром Елькіним познайомилися з Наталією Вяткіною (2016 року — директорка Інституту модернізації змісту освіти, відповідального за конкурси підручників. — О. М.). Вона дуже позитивно сприйняла важливість такої експертизи, скоординувала нас із колегами з Інституту, для яких ми згодом провели навчання з питань недискримінації в освіті. Того року ми навіть зробили пробну експертизу».


Олена Масалітіна веде сесію на тренінгу для видавництв і авторських колективів «Створюємо недискримінаційний освітній контент»

Та справжня інституціоналізація антидискримінаційної експертизи почалася тоді, коли міністеркою освіти і науки України стала Лілія Гриневич (з квітня 2016 року. — О. М.).

«Лілія Михайлівна — дуже масштабна, потужна особистість, треба мати внутрішню силу, щоб щось пропонувати їй, а тим паче дискутувати з нею. Вона погодилася, що діяльність Робочої групи треба продовжувати (заступник міністра освіти й науки України Роман Греба став її співголовою) і розпорядилася додати в наказ про конкурс підручників антидискримінаційну експертизу».

Антидискримінаційна експертиза продемонструвала свою високу ефективність. У період з 2016 по 2021 роки в рамках конкурсів проєктів підручників для різних класів було експертовано більше як 1000 книжок (на предмет дискримінації за ознаками віку, раси, кольору шкіри, статі, місця проживання, етнічної приналежности, майнового стану, інвалідности, релігійних переконань та ін.). І якщо 2016 року не враховували недискримінаційний підхід 86 % (!) проєктів підручників, то з 2019 року цей показник не перевищує 2 %, що можна вважати фантастичним проривом!

Декого антидискримінаційна експертиза роздратувала, у червні 2018-го вийшла ціла серія критичних публікацій. Написане і сказане переважно не відповідало дійсності і не відбивало суть того, що таке насправді антидискримінаційна експертиза. І Олена, і всі ми, хто входили до експертного кола, щодня тільки те й робили, що давали коментарі медіа, консультували міністерський апарат, готували довідки для інших владних структур. Ми вистояли! І Олена, звичайно, була на передовій.

«Я пережила все це завдяки підтримці Лілії Гриневич. Поруч із нею багато чого навчилася. Я захоплювалася витримкою Лілії Михайлівни, особливо під час очної зустрічі з пані Турчиновою (одна з авторок критичних матеріалів на адресу експертизи. — О. М.). Тоді відбулася дуже складна розмова: черкни — і буде вибух! Проте Лілія Михайлівна виявляла чітку позицію: якщо ти перебуваєш на рівні державного управління, то не можеш ігнорувати жодної альтернативної позиції».

Відкрию секрет: ми з Оленою впевнені, що на саму експертизу той хайп стратегічно вплинув позитивно. Було багато охочих приєднатися до процесу, у нас самих виникло чимало свіжих думок щодо розвитку недискримінаційного підходу, вийшла низка справді глибоких і коректних медіапублікацій, завдяки яким про експертизу нарешті дізналося ширше освітянське коло.

«Іноді я з будівлі міністерства за ворота буквально виповзала»

Жовтень 2016-го. Мені зателефонувала Олена і сказала, що щойно вийшла з будинку МОН — її призначили радницею на громадських засадах міністерки освіти і науки України Лілії Гриневич з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті. Її кандидатуру з двох, які представила Робоча група, обрала сама Лілія Михайлівна. Дуже добре пам’ятаю Оленину фразу під кінець розмови: «У мене таке враження, наче дитинство скінчилося...»

«Так, я просто відчула тоді весь тиск відповідальности — коли мені дали “корочку” радниці. Що за мною наче стоять багато інших людей, дотичних до теми недискримінації в освіті. Дуже часто мені було страшно, як перед іспитом, коли в животі все стискається: постійно доводилося адвокувати складну тему, яку чимала частина суспільства відверто не сприймає, бо люди ще не розібралися в ній. Та очі бояться, а руки роблять».


Лілія Гриневич, володарка Національної незалежної премії «Жінка України 2019» в номінації «Вища освіта», вручає нагороду Олені Масалітіній — переможниці 2020 року в номінації «Середня освіта»

Олена була радницею майже три з половиною роки, попрацювала на цій посаді з двома міністерками — Лілією Гриневич і Ганною Новосад. Звичайно, я запитав, чим відрізнялися ці дві каденції, з ким із них було важче чи, навпаки, простіше. У відповідь Олена виявила всю свою сформовану на цій посаді дипломатичну натуру.

«Не можу сказати, коли було простіше. Для мене взагалі працювати з першими особами — це якась фантастика, і я вдячна долі за цю можливість. Водночас це постійне колосальне напруження. Моя робота ще й збіглася з реформою НУШ, на яку багато нападалися, що додавало труднощів. Коли бачила несправедливі звинувачення (особливо на адресу Лілії Михайлівни), мені це дуже боліло. Іноді я з будівлі міністерства за ворота буквально виповзала — така була виснажена».

Катерина Левченко, Урядова уповноважена з питань гендерної політики, докторка юридичних наук, кандидатка філософських наук, професорка

Я дуже шкодую, що пані Олена наразі не працює на посаді радниці на громадських засадах з питань гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті міністра освіти й науки України. Саме за її каденції це міністерство зробило дуже багато важливих речей, як-от впровадження антидискримінаційної експертизи проєктів шкільних підручників, розробка Стратегії гендерної рівности в освіті тощо.

Уже коли я стала Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики, на багато питань, які виникали у сфері освіти, я завжди могла отримати відповіді у пані Олени, і це хороша, правильна співпраця між різними урядовими структурами. Чимало документів, які ухвалювалися на рівні Кабміну і стосувалися освіти, було вдосконалено з урахуванням принципу забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, зокрема завдяки нашим спільним консультаціям з пані Оленою і спільним зусиллям. Таким прикладом було затвердження нової редакції українського правопису, у якому вперше приділено окрему увагу фемінітивам.

Пані Олена завжди багато займалася розвитком компетенцій учительства. У цій площині у нас завжди була спільна робота, тепер її продовжує ГО «ЕдКемп Україна», і дуже важливо, що в цю діяльність залучено гендерний складник, недискримінація. Бажаю успіхів пані Олені!

Вважаю, що Міністерство освіти і науки України нині конче потребує радника/-цю з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті й Олена Масалітіна — найкраща кандидатура!

«Я дуже щаслива, що втілилася саме в цей час, у цій країні і саме жінкою»

Олена називає себе феміністкою, але так було не завжди. Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона ще якийсь час заперечувала приналежність до фемінізму, потім почала визнавати це, але при цьому наче вибачалася (особливо перед студентством) за високі підбори, довге волосся і користування досягненнями індустрії краси. Так вона намагалася дещо зняти напругу в аудиторії при входженні в тему.

«Так, це був мій шлях. Тепер я можу точно сказати, що я феміністка, бо користуюся правом бути різною, бути такою, як я хочу і коли хочу. Феміністом є і мій другий чоловік (він навіть активно пропагує феміністські погляди у себе на роботі), а донька за поглядами взагалі ближча до радикального фемінізму. Я ж радше ліберальна феміністка. Мій досвід засвідчив, що всьому є свій час і своє місце. Колись я “стояла на танку”, нині виконую радше споглядальну роль. Коли є запит, я готова пояснювати свою позицію, але вже не бігаю за кожною людиною».

Олена і її другий чоловік Андрій зійшлися не одразу. Спершу не вийшло — Олена фактично втекла від повторення примусу до «жіночих» домашніх обов’язків. Проте кохання таки взяло гору, і за півтора роки вони все почали спочатку, намагаючись побудувати вже справжні партнерські взаємини. 

«Ми змінилися, зрозуміли, що для нас набагато важливіше бути разом, хоча як люди ми дуже різні. У нас такі взаємини, про які я завжди говорю на тренінгах. Ми перестали сваритися. Ми виконуємо стосовно одне одного різні ролі, залежно від ситуації, відчуваємо й пізнаємо одне одного. З часом наше почуття любові розгорається. Я завжди відчуваю колосальну підтримку чоловіка. Коли, наприклад, на мене робили “фотожаби” і слали їх у “приват”, я вистояла завдяки його підтримці».


З другим чоловіком Андрієм

Мої запитання вичерпалися, наша тригодинна розмова завершується. Я думаю про те, скільки корисного для української освіти вже зробила моя співрозмовниця (а скільки ще, сподіваюся, попереду), як їй було непросто в її МОНівські часи і чи оцінить колись її зусилля громадськість, зокрема освітянське коло. Як своєрідна квінтесенція цих роздумів народжується останнє питання: «Скажи, а ти задоволена тим, ким ти є?»

Не вагаючись, відповідає. І наче вгадує мої думки:

«Ти знаєш, так, я дуже задоволена тим, ким я є. Я дуже щаслива, що втілилася саме в цей час, у цій країні і саме жінкою. Хоча розумію, що люди сприймають мене по-різному. Хтось як енерджайзерку, яка все може. Для декого з жінок я стала рольовою моделлю і натхненницею (для доньки, наприклад): вона може — і ми зможемо! Є ті, хто мене сприймає негативно: вискочка, багатійка (бо за чутками, я живу в Києві), з ким переспала, щоб стати радницею, скільки грошей вбухала в косметолога й підтяжки (сміється: ти ж знаєш, я живу в Харкові в однокімнатній квартирі, і підтяжок не робила ще)... Та більшість тих, із ким я спілкуюся, все-таки сприймають мене просто як хорошу, відповідальну, професійну людину й колегу, з якою приємно поспілкуватися».

Повертаючись до початку матеріалу, спробую відповісти на запитання, що ж саме стало «фактором успіху» Олени Масалітіної. На мою думку, таких чинників три: перший — її сильна особистість, другий — постійне тяжіння до професійного саморозвитку, третій — підтримка близьких (і не тільки) людей тоді, коли це найпотрібніше.

Неймовірна удача для української освіти, що ці «три кити» зійшлися і стали поруч.

12 липня 2021
Поширити в Telegram
560
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оля Геркулес: кухня відчуттів і спогадів
Сьогодні Оля — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Вона розповіла світові про українські кухні — ті, що їх називають літніми, — і про те, що на них готують. Коли спогади, антропологія і кулінарія поєднуються, виходять дива. Та спочатку українці довелося подолати перешкоди і знайти себе.
Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні
Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Ця постать довгий час перебувала в затінку чоловіка, Петра Франка. То хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе?
Світлана Ройз: коли накопичується легкість...
За її фб спостерігають вже більше 90 тисяч людей. Щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. За останні три роки Світлана Ройз стала лауреаткою премії «Жінка України», ввійшла до сотні найвпливовіших жінок за версіями журналів «Фокус» і «Новое время». І все це цілком заслужено — психологиня з 20-річним стажем подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання. Нині вона видає книжки, консультує дитячий канал «ПлюсПлюс» і накопичує легкість.