3869 
Альона Казанська — ромська активістка і правозахисниця. Їй 24 роки. Вона адвокатує права меншин, зокрема жінок та представниць і представників ЛГБТ у ромських спільнотах. Альона cтала співавторкою сценарію художнього фільму «Чачьо» про ромського гея і мусила переховуватися у друзів після погроз. А документальний фільм «Romani Dance», де Альона розповіла про весільну ромську традицію перевірки цноти, яка стала насиллям для неї і її чоловіка на власному весіллі, остаточно розірвав її зв’язки зі спільнотою. Для «Гендер в деталях» правозахисниця розповіла, чому ромські жінки постають перед вибором — я або ромська спільнота, і чому важливо говорити на табуйовані теми.
«Їй не можна довіряти»
Альона народилася й виросла в Чернігові. У сім’ї були тільки жінки: мама, бабуся і молодша сестра. Мама займалася бізнесом: продавала золоті прикраси, одяг, взуття, запускала маршрутки в місті — бізнеси були різні, часто змінювалися і дозволяли сім’ї жити забезпечено.
Батьки розлучилися, коли Альоні не виповнилося й року, дівчина не знає чому. У дитинстві вона ще трохи спілкувалася з батьком, але зрештою комунікація зійшла нанівець — уже багато років вони не підтримують зв’язок узагалі. Особливої ролі у вихованні, каже Альона, батько не відігравав.
Дитинство. Альона Казанська в дитинстві
Мама Альони свого часу закінчила школу і здобула вищу освіту, одна з перших у своїй спільноті.
«Мама ніколи детально не розповідала про своє життя, були якісь мініісторії. Її вибір їхати на навчання викликав несприйняття, претензії до її матері, моєї бабусі. Однак її мати постановила дати їй освіту, і вона все-таки пішла в коледж. Слідом за нею в коледж вступила її подруга. Це було дуже прогресивно як на той час — поїхати одній далеко від родини здобувати освіту»,
— каже Альона.
Отож для родини було важливо, щоб Альона теж вивчилася. Дівчина ходила в школу і з перших класів усім розповідала, що вона ромка: вона цим пишалася, цього вчили з дитинства.
«У мене не дуже звична, як для ромки, зовнішність: світле волосся, світла шкіра. Коли в 4–5 класі в мене питали, хто моя родина і хто я, ніхто не вірив, що я ромка — я нагадувала радше вірменку або грузинку. Я ж била себе в груди — мені було дуже важливо, щоб мене називали ромкою»,
— розповідає Альона.
Однокласниці повірили тільки тоді, коли на батьківські збори прийшла мама дівчинки і все підтвердила особисто.
Класу до сьомого-восьмого в школі було добре й дружньо. Потім усе змінилося. Про поняття «булінг», каже Альона, тоді ще не знали, але почалися системні й регулярні приниження в класі. Дівчині ховали рюкзак, не пускали на урок, оголошували бойкот, рвали й топтали її речі. Якось зіпсували нову улюблену куртку — дівчина заледве знайшла її, порвану і брудну, десь у кутку.
«Я була скромною, правильною відмінницею, тому вчителі призначили мене скарбником класу. Я мала збирати гроші на різні подарунки і свята. Однокласниці й однокласники постали проти цього, мовляв, я ж ромка, мені не можна розпоряджатися грішми, і довіряти мені не можна»,
— згадує Альона.
Після 9 класу дівчина втекла в коледж — не хотіла залишатися в школі. Спеціалізацію обирала з доступних варіантів: можна було стати економісткою, технологинею, юристкою, лікаркою або музиканткою. Останні два варіанти відпали одразу, бо з медициною і музикою Альона точно не мала нічого спільного. Зупинилася на юридичному — вирішувати треба було швидко, а вибір невеликий.
Справдити очікування
Субгрупа ромів, до якої належить родина Альони, називається руська рома. Від інших вона трохи відрізняється діалектом, ставленням до дівчини в сім’ї, обрядами й традиціями на весіллях та десятками обмежень. Найчутливіше в спільноті ставляться до явища цноти. До заміжжя дівчина повинна справджувати головне очікування від неї — бути скромною, чесною, не давати громаді приводів думати про неї зайве, не водитися з хлопцями.
У Чернігові ромські родини жили неподалік одна від одної, тож усі могли контролювати всіх. Бачитися з хлопцями Альоні було заборонено. І заборонено, і страшно.
«Мені не можна було йти з коледжу самій у компанії одногрупника чи кількох хлопців. Я завжди просила когось із дівчат приєднатися до нас, щоб хоча б одна була в нашій компанії, крім мене. Чернігів — маленьке місто, мене могли побачити»,
— згадує Альона.
Після пар вона ходила на курси англійської. Їй дозволили відвідувати заняття, бо англійську викладали недалеко від дому. Проте за якийсь час офіс переїхав, і Альона це приховала, бо інакше їй заборонили б вивчати мову. Зрештою, це однаково сталося — дівчину побачили пізно ввечері на зупинці в іншому районі. Подруга бабусі прийшла в гості і спитала, що молода дівчина робить у такий час в чужому районі. Після цього Альону на курсах більше не бачили.
«Скільки себе пам’ятаю, я завжди намагалася виходити за рамки — за рамки того, що від мене очікують. Я щось приховувала, якісь правила обходила. Глобальним поясненням будь-яких заборон було “ти ж ромська дівчина, повинна відрізнятися від інших”. Свого часу я намагалася запитувати, з чим пов’язано те чи те обмеження. Та завжди все закінчувалося тим, що я ромська дівчина, а не якась там... інша. Усе зводилося до упередження, що дівчата поза спільнотою розбещені, вільні в стосунках з хлопцями»,
— каже Альона.
Те, що в сім’ї не було батька, накладало ще більше відповідальности. Альоні постійно казали:
«Тебе виховують у сім’ї, де одні жінки. Тому ти повинна бути ще правильнішою, ніж інші».
Справджувати всі очікування не виходило. Альоні натякали, що вона «інопланетянка» серед своїх: не любила золото, не хотіла танцювати на весіллях, не любила збиратися на свята, не особливо спілкувалася з іншими ромськими дівчатами.
«І попри все це, у мене було відчуття гордости, що я належу до ромської етнічної спільноти, — каже Альона. — Я і пишалась, і хотіла втекти».
Заміжжя як обов’язок
Жінки в Альониній сім’ї завжди були прогресивними як на свій час, — розповідає дівчина. Мама сама — чи не перша в спільноті — здобула базову й вищу освіту, тому їй було важливо, щоб донька теж мала доступ до знань.
«Мама взагалі була революціонеркою. Після навчання вона поїхала заробляти за кордон. Сама, хоча тоді дівчині майже нереально було поїхати кудись самій. Потім займалася різними бізнесами»,
— каже Альона.
Її мама, Марина Казанська, стала однією з героїнь документального фільму «Сім історій успішних жінок». Вона громадська діячка, очолює Чернігівську громадську організацію «Романо дром».
Поки Альона навчалася, заміжжя їй не нав’язували: для сім’ї було принципово, щоб у майбутньому дівчина була фінансово незалежною від чоловіка. У свої 19 років Альона одна була незаміжньою серед усіх дівчат свого віку в ромській спільноті в Чернігові.
Святкування 18-річчя Альони за ромськими традиціями
Ще в коледжі Альона почала волонтерити в місцевих організаціях, потрапила на правозахисну школу і зацікавилася правами етнічних меншин. Вона зосередилася на дослідженні злочинів на ґрунті ненависти і присвятила цьому кілька років. Як активістка й правозахисниця відкрито підтримувала теми, неприйнятні для ромської спільноти, — фемінізм та ЛГБТ-рух.
«Я розуміла, що можу займатися різними правозахисними проблемами, але сильніша там, де щось пережила сама. Мені найближчими були права дівчат усередині ромських спільнот»,
— каже Альона.
Святкування 18-річчя Альони за ромськими традиціями
Ще під час стажування вона зрозуміла, що правозахист ромів — це комплексна проблема, яка охоплює, зокрема, упередження й іншування.
«Я була на правозахисному стажуванні, і коли йшла на роботу й піднімалася в ліфті, від мене ховали сумки. А коли я починала говорити ромською, то могла почути щось на зразок “я думала, ти наша”»,
— згадує Альона.
Альона Казанська на конференції стипендіатів Ромського освітнього фонду LHP (Law and Humanities program)
Тепер, додає, вона відчуває, що може здаватися дивакуватою і для ромів, і для не-ромів:
«Я виросла в цій культурі, в мені є поведінкові штуки, яких немає в інших. Наприклад, я не можу собі дозволити тісних контактів із чоловіками, не можу навіть одягти мініспідницю, бо для мене це досі неприйнятно. Я розумію, що це внутрішні поведінкові моделі, які важко змінити».
Альона Казанська на випускному вечорі в коледжі
Після коледжу Альона вступила в столичний університет на юридичний факультет і переїхала до Києва. Рік мешкала в гуртожитку, але потім сім’я це виправила: їй зняли квартиру, щоб поруч могла жити мама. Нікому не подобалося, що Альона надто відверто говорить про ромські традиції чи піддає сумніву традиційні обмеження. Проте контролювати вдалося не все.
Альона Казанська на виставці «Кожен має право знати свої права». 2014 рік
Альона далі займалася правами людини й познайомилася з майбутнім чоловіком, Володимиром Селіваненком, котрий працює координатором освітніх програм в Amnesty International. Він не ром, та шансів, що його прийме родина Альони, було небагато.
Альона Казанська і Володимир Селіваненко на екскурсії в Радомишлі
«Хоча мама була досить прогресивною, вона однаково боялася, що я перестану бути ромкою, бо виходжу не за ромського хлопця. А якщо ти щось робиш неправильно, не за традиціями, тебе вилучають із спільноти. Люди цього дуже бояться»,
— пояснює Альона.
Більшість ромських дівчат, розповідає вона, виходять заміж за ромських хлопців — це найприйнятніший варіант для їхніх родин, бо «традиції буде збережено». Серед інших національностей більш-менш лояльно ставляться до азербайджанців, вірменів, грузинів та євреїв. У цих народів, пояснює Альона, схоже ставлення до жінки, схожі елементи в спілкуванні, традиціях. Навіть на весіллях, так само як у ромів, створюють окремі зони для чоловіків і жінок, а сім’я й діти все життя залишаються в пріоритеті.
Альона Казанська і Володимир Селіваненко на вечорі пам’яти Юрія Покальчука
«Нам пощастило, бо Вова єврейського походження. Це зіграло вагому роль — у ромів панує лояльне і поважне ставлення до євреїв. Звісно, мене не раз перепитували, чи справді я впевнена і чи не підібрати мені якогось “свого”, ромського хлопця. Та загалом до чоловіка поставилися добре. З моєю сім’єю він завжди поводився виховано й чемно. І не протестував, як це робила я, тому іноді на нього реагували навіть краще, ніж на мене»,
— додає дівчина.
Насилля під виглядом традиції
На традиційному ромському весіллі наполягала сім’я Альони. Це був єдиний допустимий варіант, питання, чи хтось із пари цього хоче, навіть не стояло. На той час, розповідає Альона, вона вже знала чимало історій про те, що буває, якщо дівчина виходить заміж за чужинця, не організовує весілля або тікає, — це ганьба родині на всю громаду.
Одруження Альони й Володимира. 2018 рік
«Я боялася, що в разі моєї відмови святкувати за ромськими традиціями постраждає моя молодша сестра. І мене цим лякали, мовляв, я старша й відповідальна за неї та за її “жіночу долю”. Тому я вмовила чоловіка, а для нього це взагалі було щось із паралельного світу»,
— каже Альона.
Ромські весілля зазвичай масштабні, розповідає дівчина, запрошують кількасот людей. І її весілля не стало винятком. За традицією молодят спершу благословляють на подружнє життя. Вони стають навколішки на шубу і чекають благословення від родичів з іконами.
«Я з першої хвилини стримувалася, щоб не засміятись. Для мене все це було штучним. Потім треба було перетанцювати окремо з кожним гостем, а їх сотні. На підборах. Це тривало весь день і всю ніч»,
— згадує вона.
Весілля ділиться на дві основні частини — до шлюбної ночі і після. Публічно про традиції, пов’язані з перевіркою дівчини до шлюбної ночі, майже не розповідали, уточнює Альона, тому для неї суттєві деталі про те, що відбувалося, стали несподіванкою. І травмою.
«За ромською традицією, на весіллі мають перевірити, чи дівчина справді цнотлива. Для цього кілька малознайомих жінок — у моєму випадку їх було четверо — заводять дівчину в кімнату, де має відбутися шлюбна ніч. Я думала, все закінчується тим, що жінки стелять біле простирадло і виходять. Проте було не так»,
— каже Альона.
Спершу вони роздягли дівчину і почали перевірку її на цноти пальцями.
«Це було дуже принизливо і травматично. Усе це роблять чотири жінки, яких я майже не знаю. Пускати родичок було заборонено — для чистоти експерименту. Весь простір контролювали ці свашки — від сукні на вішаку до ліфчика й простирадла. Пронести якусь пляшечку з кров’ю абощо неможливо. До того ж з дитинства лякають тим, що ця кров інша і її легко перевірити. Мовляв, потім на неї виливають горілку, і якщо вона зблідла, то це ок, якщо ні — це інша кров. Попри свій вік і освіту, я теж у це вірила. Мені так часто про це розповідали, що я навіть не ставила таке під сумнів»,
— згадує Альона.
Важливо, щоб у дівчини в цей день не було місячних, інакше це вирішують медикаментозно і ліки затримують менструацію.
Після «процедури» в кімнату заходить наречений, а свашки виходять і чекають під дверима. На секс відведено кілька годин.
«У таких умовах ми намагалися зайнятися сексом уперше, про збудження, звісно, не йшлося. Коли ми були вже в процесі, свашка відчинила двері, спробувала заглянути й спитала, чи ми вже все, бо щось довго. Ми дуже боялися, що крові немає. Думали: “Блять, що робити?” Щоб кров була, секс мав бути досить жорстким — так і вирішили це питання. Про те, що в когось просто фізіологічно може не бути крові в цей момент, — такий варіант навіть не розглядають»,
— каже Альона.
Коли все закінчилося й Альона вдягнулася, жінки повернулися до неї в кімнату. Вони роздягли її повторно — перевірили, сказали, що крові мало і треба сісти на простирадло, щоб її було більше. Потім простирадло склали в кошик, обв’язали червоними стрічками, обклали пелюстками троянд і винесли до гостей — з тостами про те, яка наречена чиста й порядна, та з вдячністю за це її батькам. Це відбувалося в Україні 2018 року.
Альону вбрали в червону сукню — це символізувало втрату цноти і трансформацію в жінку.
Те, що цей обряд був насиллям, Альона усвідомила лише через рік. Спершу вона просто не розуміла, що з нею відбулося. Лише пригадувала, як у дитинстві ненароком підслухала розмову мами з подругою про цю саму «процедуру» в мами. У її випадку дефлорацію взагалі виконали свашки, не дотримуючись жодних санітарних умов і травмуючи її.
«Після весілля єдине, що я відчувала до бабусі і мами, — це тотальне відчуження. Я не вважала їх рідними, не могла їм ні вірити, ні довіряти. Не було жодного бажання прикидатися, що все добре або що в мене є до них якісь почуття. Я не хотіла бути кимось іншим»,
— каже Альона.
Водночас у сім’ї намагалися вдавати, ніби нічого не відбулося. Мама й бабуся цікавилися життям Альони і намагалися скерувати його в правильне русло — туди, де вона не займається незручними для спільноти темами.
«Я наївно сподівалася, що після весілля буду вільною від того, що від мене очікує моя сім’я. Та вони постійно хотіли від мене щось своє: що в мене буде правильна родина, я часто їздитиму на весілля, хрестини, підтримуватиму всі ці традиції, будуватиму плани на дітей».
За рік після весілля Альона розірвала всі контакти з родиною.
Продертися крізь жах
У 2020 році Альона як консультантка, співавторка сценарію та перекладачка разом із режисером Віталієм Гавурою зняли фільм «Чачьо» (з ромської «чесний») — короткометражну художню стрічку про ромського хлопця Януша, який на своєму весіллі зізнається, що він гей.
Узялася за цю тему, бо геї в ромських спільнотах — чи не найбільш утискувана група людей. Якщо точно, «їх узагалі не існує». «До хлопця ставляться набагато суворіше, ніж до дівчини, якщо сумніваються в його “мужності” або є підозри, що він затісно спілкується з якимось хлопцем. Наслідок — вилучення, погрози, насилля з боку однолітків. Людина зрештою просто мусить кудись виїхати, щоб залишитися в безпеці та собою», — розповідає Альона.
Вона знає історії, коли хлопці тікали в релігію або одружувалися, щоб приховати свою сексуальну орієнтацію, а потім жили чужим життям.
«Я знаю випадок, коли хлопець-гей одружився, а жінка його запідозрила у зраді. І в нас є такий звичай — клятва. До неї вдаються, якщо людина заперечує звинувачення, й інакше не можливо вирішити конфлікт. І от людина, яку запідозрили в зраді, повинна стати навколішки і перед іконами присягнути, що цього не робила. Мені було смішно, коли почула, що хлопець присягався, що в нього немає жінки на стороні. Хлопець був, а жінки ні — тут він не збрехав. Виходить, що або ти приховуєш і живеш подвійним життям, переробляєш себе, або тебе виганяють із спільноти. Ну, або ти покидаєш її сам. У ромській громаді геїв “не існує”»,
— розповідає правозахисниця.
Фільм «Чачьо» — художня інтерпретація, якою може бути ця історія в ромській громаді в Україні, розповідає правозахисниця.
Коли ромська спільнота дізналася, що Альона консультує і співпрацює над цим фільмом, їй почали погрожувати і всіма можливими способами тиснути на неї, щоб вона відмовилася брати в цьому участь. Найактивнішу позицію зайняла родина:
«Це було дуже дивно, мені погрожувала моя сім’я. Мама й бабуся казали: якщо ти не перестанеш, то будеш причиною того, що наша сім’я розпадеться, ти ніколи не побачиш свою молодшу сестру, її ніхто не візьме заміж, тебе переслідуватимуть і врешті-решт поб’ють»,
— згадує Альона.
На питання, як же її знайдуть, мама відповідала: «сама дам твою адресу».
Зрозуміти, наскільки погрози реальні, було важко, тому Альона з чоловіком кілька тижнів переховувалися в різних областях: спершу в одних друзів, потім в інших.
«Цей проєкт крив ризик, що ромська громада зречеться моєї сім’ї. А це те, на чому тримаються всі закриті консервативні групи, — на базових страхах людини бути вигнаною з групи і страху невідомого — хто ти й де ти будеш. Цей страх працює ефективно й сильно».
Фільм відзначили на Одеському міжнародному кінофестивалі: він виборов нагороду Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ) як найкращий український короткометражний фільм. Презентації, зокрема серед ромської молоді, планують, але пізніше. Наразі фільм можна подивитися в онлайн-кінотеатрі українського кіно Takflix.
Етап
Говорити про внутрішні проблеми ромської спільноти, коли ззовні ромів дискримінують, — це ходити по тонкій кризі, каже Альона.
«Не можна говорити “давайте займатися освітою ромських дітей”, але не говорити про те, як формуються зв’язки всередині ромської спільноти. Я, мабуть, досить егоїстично ставлюся до того, що роблю, бо я займаюся лише тим, що важливо особисто для мене. І те, про що, як на мене, часто бояться говорити інші. Водночас це дуже хитка поверхня. З одного боку, ти маєш говорити про протидію дискримінації щодо ромів. А з іншого — про баги всередині спільноти, і люди можуть будь-якої миті сказати, що це погіршує ситуацію. Проте мені дуже важлива глибинна трансформація, тому я не мовчу»,
— додає правозахисниця.
Ромські жінки зіштовхуються з дискримінацією й утисками на багатьох рівнях. Наприклад, коли звертаються в поліцію щодо домашнього насилля.
«Рівень довіри до поліції в суспільстві і так невисокий, але коли ромки звертаються, то їх узагалі можуть ігнорувати або хейтити. Особливо це помітно в малих містах, де ромським жінкам можуть навіть не надавати медичну допомогу під час пологів чи вагітности».
У ромській спільноті є багато класних речей, наголошує Альона, наприклад, повага до старших, до традицій, безпека, теплі родинні стосунки. Проте спільнота руйнує сама себе через намагання бути консервативною і не сприймати трансформації, які відбуваються у світі.
«На молоде покоління покладають відповідальність за збереження цієї консервативности й закритости, чітко визначених ролей. І це руйнує людей зсередини»,
— каже Альона.
Восени 2020 року Альона Казанська взяла участь у найважливішому для неї правозахисному проєкті. Це був документальний короткометражний фільм режисера Віталія Гавури «Romani Dance» — про її життя. Фільм знято на основі особистих щоденників Альони, і тут вона намагається, зокрема, переосмислити свій травматичний досвід весілля та зрозуміти, як він вплинув на її цінності. У публічному доступі стрічки теж поки що немає, вона з’явиться, щойно фільм закінчить їздити по фестивалях.
Афіша документального фільму «Romani Dance»
«Якби я не повірила в права людини і це не стало частиною мене, не впевнена, що я змогла б глянути на проблеми поза системою. Я була всередині неї. Ще до того як я познайомилася з правами людини, я розуміла, що мене щось не влаштовує, але не розуміла що. Я хотіла бути правильною ромською дівчиною, старалася, налагоджувала стосунки, реагувала на зауваження, дуже старалася бути чесною зі своєю родиною. Та в якийсь момент зрозуміла, що іноді це було на межі з психологічним і економічним насиллям — якщо я чинила спротив. Я зрозуміла, що це все не дає мені бути собою, відчувати свою гідність, це принижує»,
— каже правозахисниця.
Кадр із фільму «Romani Dance»
Ці два фільми — про себе і ромського гея — поставили крапку. Альона змогла спокійно публічно поговорити про те, що її турбує. Додає, що вірила і продовжує вірити в ці проєкти, хоча вже очевидно, що докорінно і за раз вони не змінять світогляд цілих громад. Крім того, Альона переконана, що і правозахисний ромський рух залишиться досить консервативним; для того щоб ромські громадські діячі відкрилися до всього спектра тем (наприклад, права секспрацівниць чи ЛГБТ-спільноти), потрібен час.
Та це і не було її метою:
«Я хотіла поговорити. Якщо показуєш щось публічно, воно існує. Якщо щось із покоління в покоління відбувається за зачиненими дверима, то це просто коло, яке щоразу відтворюватиметься».
Кадр із фільму «Romani Dance»
Нині Альона шукає роботу, не пов’язану з правозахистом. Усвідомлює, що не потягне проєктів, які потребують такого самого повного залучення й навантаження — і фізичного, і емоційного.
«Я довго мусила балансувати між тим, у що я вірю, і тим, що важливо для моєї сім’ї. Це були два різні світи. І це забрало дуже багато ресурсів. Тепер цих ресурсів немає, але моє минуле сформувало в мені звичку боротися. Я звикла вигризати для себе те, у що вірю. Тому нині у мене ступор: є можливості, умови, підтримка, але я розгублена і не знаю, що з цим усім робити»,
— каже Альона.
Вона не спілкується із сім’єю другий рік, не сумує, але інколи виникає бажання, щоби поруч була рідня, яка підтримуватиме в усьому, за що вона береться.
«Моя історія склалася так, що я не змогла стати елементом цієї системи. Для моєї родини важливо попри все зберегти традиції і залишитися правильними для спільноти, навіть якщо доведеться пожертвувати стосунками з доньками. Моя тітка, мама, бабуся живуть так і можуть бути щасливими. Я не змогла».
Альона контактує лише з молодшою сестрою. Їй вісімнадцять, вона обирає університет, куди вступатиме, де працюватиме, живе з батьком або часом бачиться і живе з мамою та бабусею.
«Я завжди виборювала собі право говорити і бути почутою, незважаючи на очікування. Відверто кажучи, я не вірила, що мене почує ціла спільнота, тому що насамперед я знаю, що не достукаюся і не докричуся до старшого покоління, яке все вирішує. Та я знаю, що мене можуть почути дівчата й молоді хлопці. Якщо хтось мене почує, хоч одна дівчина, і це дасть їй зрозуміти, що в неї є вибір, я вже цьому дуже рада. Кожна дівчина повинна мати право будь-коли сказати своє “ні”, своє “так”. Це про культуру згоди. І коли я знаю, що моя молодша сестра може сказати своє “ні”, для мене це найцінніше з того, що я вже зробила».
