14 листопада, 2018

"Як це ви можете так рішуче говорити?" (роман "Дівчина з ведмедиком" В. Домонтовича)

2 березня 2018
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

Стереотип про те, що твори, які вивчаються в рамках шкільної програми з літератури, неодмінно мають чомусь вчити і якось виховувати (як і педагогічна настанова щодо того, що свідомість учня чи учениці – "чистий аркуш" чи "порожня посудина"), якимось чином дожив в Україні аж до 2018 року. Тільки нині крига почала бодай трохи скресати: інформація про оновлену програму та списки додаткового читання із зарубіжної літератури швидко поширилась у мережі та отримала чимало схвальних відгуків. Ну, скажімо, зарубіжку простіше реформувати – до цієї програми цілком правомірно можуть потрапити твори з будь-якої національної літератури, окрім української. А що робити з українською, яка "гірша", "відстала" і "в ній нічого нема" з того, що є в прогресивних західних?

У січні 2018 року в Театрі на Подолі (який сам по собі став свого часу об'єктом бурхливих обговорень у соцмережах) відбулася прем'єра вистави "Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня" за мотивами роману В. Домонтовича. Режисер-постановник вистави Стас Жирков, зокрема, висловився про неї так: "Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз". Хм, а й справді – хто він такий, цей письменник В. Домонтович? Хтось сучасний чи не дуже? До шкільної програми його твори точно не потрапляли. А дарма.

Виявляється, В. Домонтович (під цим псевдонімом видавав свої твори Віктор Платонович Петров) – сучасник Павла Тичини, Володимира Сосюри, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та інших письменників, частину з яких величають класиками ще з радянських часів, а іншу частину почали величати вже з отриманням Україною незалежності. Більшість своїх творів та наукових розвідок він написав наприкінці 20-х – протягом 30-х-40-х років, а "Дівчина з ведмедиком" узагалі є першим опублікованим його романом. І от виходить, що українські одинадцятикласники й одинадцятикласниці цілком собі нормально мають сприйняти сюжет про Степана Радченка, який використовує жінок задля досягнення своїх цілей (а ще в романі "Місто" є сцена згвалтування, так), оповідання про безіменного радянського героя, який в ім'я святого обов'язку вбиває власну матір, а от роман про дівчину з навдивовижу вільними поглядами на життя як на 1928 рік (та й, мабуть, як на 2018-й, на жаль) і зашореного персонажа-інтелігента – це "зарано", це "ще не доросли". Чи як?

І можна скільки завгодно говорити про політичні причини (так, Петрова, на відміну від його колег-неокласиків та інших письменників періоду, який зараз називають "Розстріляним Відродженням", чомусь не стратили й не вивезли в табори), про аморальність, про "не готові" й "не доросли". Чому одночасно, на думку Міносвіти, ті самі учні й учениці виявляються достатньо готовими й дорослими для сприйняття творів Хуліо Кортасара, Джуліана Барнза й Мілана Кундери? Чому в 2018 році ідеологічний чинник лишається хоч скільки-небудь вагомим для визначення літературної цінності творів (це якщо прийняти версію про цей аспект упередженого ставлення до постаті Віктора Петрова) – не кажучи вже про "виховний" чи "моральний" аспекти? Одинадцятикласники в більшості своїй є особистостями з уже достатньо сформованими ціннісними орієнтирами й критичним мисленням, щоби велемудрі дорослі нарешті перестали їх повчати. І щоби могти самостійно відрізнити хорошу літературу від поганої. У 1928 році в українській літературі вже існували такі персонажки, як Зина Тихменєва, й звучали такі ідеї, як ті, що вона висловлювала в нижченаведеному уривку – і про це необхідно дізнаватися паралельно з читанням роману "Місто". Ах, це занадто скандально? В 2018 році? Не смішіть.

"Як це ви можете так рішуче говорити?" (роман "Дівчина з ведмедиком" В. Домонтовича)

За великим столом в їдальні у Тихменєвих сиділи ми, як звичайно, вчотирьох: Мар'я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під абажуром з зеленого шовку горіла лямпа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.

Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.

Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистачає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.

— Коли письменник, — каже Зина, — бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.

Я перериваю Зину

— Як це Ви можете так рішуче говорити?

Зина розводить руками й з докором похитує головою:

— Коли ж, Іполіте Миколайовичу, Ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?

А потім, щоб ще різкіше свою думку зформулювати, вона повчаючи додає:

— Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.

— О, Зино! Чи не гадаєте Ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.

Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:

— Ви говорите про "безневинність"?

У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають.

Я мнусь, але стверджую:

— А так!..

Мене турбує і присутність Мар’ї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної мапоприємної форми.

Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:

— Героїня одного італійського роману Ґвідо да-Верона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.

Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежносте охопила всіх і стала властивістю доби?

Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.

— Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може, й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.

Я почуваю себе ніяково.

— Не знаю, Зино, що я маю сказати Вам? На мою думку, Ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним

Але Зина не слухає мене. їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.

Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого незнайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіял-кові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова

Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.

— Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, Іполіте Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була — трохи неслухняна, правда... А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить — бозна що про неї подумати можна, а насправді — така хороша, мила моя дочка!

У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.

2 березня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.