11344 
Стереотип про те, що твори, які вивчаються в рамках шкільної програми з літератури, неодмінно мають чомусь вчити і якось виховувати (як і педагогічна настанова щодо того, що свідомість учня чи учениці – "чистий аркуш" чи "порожня посудина"), якимось чином дожив в Україні аж до 2018 року. Тільки нині крига почала бодай трохи скресати: інформація про оновлену програму та списки додаткового читання із зарубіжної літератури швидко поширилась у мережі та отримала чимало схвальних відгуків. Ну, скажімо, зарубіжку простіше реформувати – до цієї програми цілком правомірно можуть потрапити твори з будь-якої національної літератури, окрім української. А що робити з українською, яка "гірша", "відстала" і "в ній нічого нема" з того, що є в прогресивних західних?
У січні 2018 року в Театрі на Подолі (який сам по собі став свого часу об'єктом бурхливих обговорень у соцмережах) відбулася прем'єра вистави "Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня" за мотивами роману В. Домонтовича. Режисер-постановник вистави Стас Жирков, зокрема, висловився про неї так: "Для мене цей текст – справжня знахідка української літератури. Те, про що мало знають, але саме таке потрібно нам зараз". Хм, а й справді – хто він такий, цей письменник В. Домонтович? Хтось сучасний чи не дуже? До шкільної програми його твори точно не потрапляли. А дарма.
Виявляється, В. Домонтович (під цим псевдонімом видавав свої твори Віктор Платонович Петров) – сучасник Павла Тичини, Володимира Сосюри, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та інших письменників, частину з яких величають класиками ще з радянських часів, а іншу частину почали величати вже з отриманням Україною незалежності. Більшість своїх творів та наукових розвідок він написав наприкінці 20-х – протягом 30-х-40-х років, а "Дівчина з ведмедиком" узагалі є першим опублікованим його романом. І от виходить, що українські одинадцятикласники й одинадцятикласниці цілком собі нормально мають сприйняти сюжет про Степана Радченка, який використовує жінок задля досягнення своїх цілей (а ще в романі "Місто" є сцена згвалтування, так), оповідання про безіменного радянського героя, який в ім'я святого обов'язку вбиває власну матір, а от роман про дівчину з навдивовижу вільними поглядами на життя як на 1928 рік (та й, мабуть, як на 2018-й, на жаль) і зашореного персонажа-інтелігента – це "зарано", це "ще не доросли". Чи як?
І можна скільки завгодно говорити про політичні причини (так, Петрова, на відміну від його колег-неокласиків та інших письменників періоду, який зараз називають "Розстріляним Відродженням", чомусь не стратили й не вивезли в табори), про аморальність, про "не готові" й "не доросли". Чому одночасно, на думку Міносвіти, ті самі учні й учениці виявляються достатньо готовими й дорослими для сприйняття творів Хуліо Кортасара, Джуліана Барнза й Мілана Кундери? Чому в 2018 році ідеологічний чинник лишається хоч скільки-небудь вагомим для визначення літературної цінності творів (це якщо прийняти версію про цей аспект упередженого ставлення до постаті Віктора Петрова) – не кажучи вже про "виховний" чи "моральний" аспекти? Одинадцятикласники в більшості своїй є особистостями з уже достатньо сформованими ціннісними орієнтирами й критичним мисленням, щоби велемудрі дорослі нарешті перестали їх повчати. І щоби могти самостійно відрізнити хорошу літературу від поганої. У 1928 році в українській літературі вже існували такі персонажки, як Зина Тихменєва, й звучали такі ідеї, як ті, що вона висловлювала в нижченаведеному уривку – і про це необхідно дізнаватися паралельно з читанням роману "Місто". Ах, це занадто скандально? В 2018 році? Не смішіть.
За великим столом в їдальні у Тихменєвих сиділи ми, як звичайно, вчотирьох: Мар'я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під абажуром з зеленого шовку горіла лямпа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.
Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.
Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистачає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.
— Коли письменник, — каже Зина, — бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.
Я перериваю Зину
— Як це Ви можете так рішуче говорити?
Зина розводить руками й з докором похитує головою:
— Коли ж, Іполіте Миколайовичу, Ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?
А потім, щоб ще різкіше свою думку зформулювати, вона повчаючи додає:
— Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.
— О, Зино! Чи не гадаєте Ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.
Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:
— Ви говорите про "безневинність"?
У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають.
Я мнусь, але стверджую:
— А так!..
Мене турбує і присутність Мар’ї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної мапоприємної форми.
Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:
— Героїня одного італійського роману Ґвідо да-Верона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.
Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежносте охопила всіх і стала властивістю доби?
Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.
— Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може, й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.
Я почуваю себе ніяково.
— Не знаю, Зино, що я маю сказати Вам? На мою думку, Ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним
Але Зина не слухає мене. їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.
Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого незнайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіял-кові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова
Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.
— Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, Іполіте Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була — трохи неслухняна, правда... А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить — бозна що про неї подумати можна, а насправді — така хороша, мила моя дочка!
У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.
