5219 
Фото на обкладинці – Insight LGBTQ NGO.
«Так історично склалося», «Традиції понад усе», «Моя хата скраю», «Не виносити сміття з хати». Ще до здобуття незалежности своєї держави українці знали про себе все. Парадоксальним чином частина одвічних цінностей українського народу збіглася з філософією існування радянської людини, ймовірно, саме тому ностальгія за СРСР ще й 2020 року в багатьох українців така сильна. Радянський Союз на позір давав «простій людині» можливість нічого не вирішувати і майже не брати на себе відповідальности ні за що у своєму житті. Завжди поруч був хтось великий і розумний, хто працював задля досягнення загального (а отже, й індивідуального) добра, тож принцип «моя хата скраю» обертався на ледь не одинокий модус життя — і виживання. Проте згодні з цим були не всі. І незалежність, крім загальної розгублености, принесла для цих незгодних можливість стати видимими і нарешті почутими, а для витіснених, забутих, «неформатних» меседжів — можливість чи не вперше прозвучати.
У перші ж роки існування незалежної України з’ясувалося, що під маскою всезагального добра й щастя останні десятиліття ховалося безліч непроговорених, недопрожитих травм, проблем і трагедій, про які годі було довше мовчати. Зовсім недавній Чорнобиль, давніші Друга світова, Голодомор і 1937 рік — хотілося (і назрівала потреба) говорити про все одразу. Тимчасом і актуальних проблем, із якими треба було щось робити тут і зараз, не бракувало. Отож в українській культурі, зокрема літературі, 1990-х відбувалося одночасно кілька різноспрямованих явищ.
Це й перепрочитання історії з черговим «розвінчанням культів», і хаотичне творення регіональних міфів, що почали ще «вісімдесятники» і продовжили локальні літературні школи — житомирська, харківська, франківська чи то пак феноменальна станіславівська. Водночас намагання схопити, вписати в слова нові відчуття: і екзистенційну розгубленість із страхом покинутости на самих себе, і хвилювання від нових можливостей, і переоцінку цінностей. Нарешті, пошук відповідей на найголовніші й найбанальніші питання: хто ми, звідки, куди йдемо і яке наше місце в мінливому світі, де стільки всього сталося й відбулося майже без нашої участи. Питання переоцінки ролей чоловіка й жінки, як і самих ідей маскулінности й фемінности, опинилося тут не на останньому місці.
У 1990-х і 2000-х прогриміли й привернули загальну увагу феміністичні або/та загалом гіноцентричні тексти Оксани Забужко. «Польові дослідження з українського сексу», «Сестро, сестро», «Інопланетянка», «Я, Мілена», безліч коротких прозових і поетичних текстів, які через теми жіночої сексуальности, професійної самореалізації — не без архетипности й міфологізму — чи не вперше в українській літературі другої половини ХХ століття заговорили про особисті кордони жінки.
Підтягнулися й наукові дослідження: філософська й літературознавча есеїстика самої Забужко, праці Соломії Павличко, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої, Ніли Зборовської, котрі, аналізуючи й символічно реабілітуючи творчість і українських письменниць-модерністок, і своїх сучасниць, спонукали до переосмислення «традиційної» української ролі жінки. Чи справді лише крайнощі — берегиня у віночку або стаханівка за кермом трактора? Чи справді століттями не існувало альтернативи? Ці тексти і ці дослідження вперше за багато років виразно продемонстрували, що це не так. Проте.
Джерела: yakaboo.ua, krytyka.com, goodreads.com
Проте ці процеси не надто позначилися на дискурсі «чоловічого» письма 1990-х і 2000-х. Масова українська література, великою мірою натхненна російськими зразками (і в той час вона не могла скласти їм конкуренцію на ринку), творила й оспівувала в численних детективах і трилерах образ кримінального авторитета, «нічного хулігана» та деконструювала натомість усі можливі альтер его радянських номенклатурників.
«Розумна» література — від нині вже класичних романів Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Винничука, Іздрика до гостросоціальних текстів Жадана, які на тлі його теперішньої (літературної, не музичної) творчости звучать неабияк по-хуліганському, — аналізувала образ чоловіка, якому важко знайти себе в дивному новому світі: від митця-інтелектуала до розгубленого, соціально дезорієнтованого молодика, які (і ті, і ті) знаходять розраду в алкоголі, наркотиках та невпорядкованих статевих зносинах.
Це споріднює їх із масовими сюжетами: жінка і там, і тут жодного разу не стає центральною персонажкою. Ба більше, її образ виконує цілковито інструментальні ролі: трофей для чоловіка-переможця, статусний аксесуар, необхідна, але безлика «дама серця», трохи рідше мати, яка дещо не таким уявляла майбутнє свого сина, та на неї мало хто зважає. Утім, тогочасні критики й критикині мало вказували на це: твори «інтелектуального» сегмента оцінюють високо, їх перекладають іноземними мовами, запроваджують у шкільну програму, а їхня художня вартість не підлягає сумніву.
Джерела: yakaboo.ua, goodreads.com
Прикметно, що такою самою жінка постає і в частині жіночих текстів, написаних у той час. Романи Люби Клименко, Люко Дашвар, Світлани Талан демонструють увесь спектр «традиційних» жіночих ролей: від ніжної цнотливої принцеси — майбутньої берегині до розпусної, розкутої жінки-вамп, такої собі солістки гурту «ВІА Гра», перед чарами якої не встоїть жоден чоловік.
Джерело: yakaboo.ua
Згодом з’явилися й інші тексти. Крім уже згаданої прози й поезії Оксани Забужко, протягом 2000-х виходять друком романи й повісті Тані Малярчук, Євгенії Кононенко, Світлани Пиркало, Наталки Сняданко. У них — о диво! — жінка виступає як діяльна персонажка, котра теж зіштовхується з реальністю «дивного нового світу», переживаючи й рефлексуючи, зокрема щодо власного місця в цій реальності.
Перевідкривання своїх професійних спроможностей, тілесности й сексуальности, зрештою, самої змоги жити у світі, де від чоловіка чи від «великого брата» тепер залежить не все, — так, персонажки-жінки теж цілком надаються для постановки й ілюстрації таких питань у художній літературі. Поки, щоправда, ці твори не надто помітні і вони мало кому подобаються, та не мине й десять років, як деякі з них опиняться в епіцентрі гучних скандалів, лише підтвердивши: непроговорені проблеми й травми не вдасться відкласти в довгу шухляду і замести під шафу — рано чи пізно вони нагадають про себе. Забігаючи наперед — саме це і відбувається в українській культурі останні п’ять років.
Джерела: yakaboo.ua, goodreads.com
Так з усіх сил намагаючись якщо не наздогнати, то бодай наблизитися до західного світу і при цьому ще й утекти від пострадянського «старшого брата», 2013 року Україна проголосила політичний курс на євроінтеграцію. На цій дорозі нам начебто вдалося проговорити частину пострадянського спадку, позбутися якщо не всіх, то чималої частини комплексів меншовартости і загалом розширити кругозір, політичний і культурний. Та найголовнішим — і це, зрештою, уможливило Євромайдан і Революцію гідности з усіма її наслідками — стало, як на мене, те, що українці, чи не вперше у своїй історії згуртувавшись як здатна захистити свої інтереси діяльна сила, засвідчили, що можуть узяти на себе відповідальність за власні життя й життя країни. Відтак, крім драматичних політичних і соціальних наслідків, Євромайдан викликав ще й посилену увагу до тих процесів — як державотворчих, так і загальнокультурних, котрі раніше сприймалися як непорушна даність. Чоловічі й жіночі ролі і так само питання гендеру взагалі (хоча чимало українських високопосадовців досі бояться цього слова) стали одним із таких процесів. І тут ми не те що наздогнали, а навіть трошки перегнали західний світ.
#ЯНеБоюсьСказати
Як і Євромайдан, один із поворотних для України механізмів переоцінки патріархатного спадку запустив пост у фейсбуку (загалом ця соціальна мережа в післяєвромайданні роки стала для українців важливим джерелом новин, майданчиком для обміну інформацією й дискусій). На початку липня 2016 року журналістка і громадська активістка Анастасія Мельниченко опублікувала на своїй сторінці у фейсбуку пост, яким закликала френдів і френдес ділитися історіями про пережиті сексуальне насильство й домагання. #ЯНеБоюсьСказати — із таким гештеґом Анастасія запропонувала публікувати свої історії. І вже за кілька днів стрічка україномовного (а згодом і російськомовного) фейсбуку наповнилася відвертими постами, від яких холонуло на серці. Навряд чи можна було чекати, що акція набере такого розмаху: історіями ділилися і близькі друзі та знайомі майже кожного й кожної, і публічні особи. Частина постів була знеособленою, а частина — викривальною, з іменами, датами й деталями, відомими, як з’ясувалося, багатьом. Флешмоб у соціальній мережі сягнув таких масштабів і підважив такі пласти непроговорених проблем, що стало зрозуміло — просто так це навряд чи можна залишити.
Скріншоти постів Мустафи Найєма й Анастасії Мельниченко у фейсбуку, з яких почалися Євромайдан та флешмоб #ЯНеБоюсьСказати
Багато вже сказано про те, що акція #ЯНеБоюсьСказати випередила в часі #MeToo — всесвітній флешмоб жіночих (і не лише) відвертих історій про пережите насильство, який стартував у відповідь на скандал із голлівудським продюсером Гарві Вайнштайном. Українська акція, крім того, що зробила важливий внесок у глобальний феміністичний (і загалом правозахисний) рух, суттєво вплинула на український культурний простір наступних років.
Перший і найочевидніший із них — поява книжки «#ЯНеБоюсьСказати. Найвідвертіша книжка для підлітків», яку презентували на Книжковому арсеналі 2017 року. Цією книжкою Анастасія Мельниченко звертається до підлітків, підліток і їхніх батьків, пояснює, як розпізнати психологічне насильство і сексуальні домагання, як діяти в тих чи тих ситуаціях і навіть куди звертатися по допомогу після пережитого насильства. Історії-пости з флешмобу, що їх погодилися надати авторки й автори, стали ілюстративним матеріалом для книжки.
Фото з презентації книжки «#ЯНеБоюсьСказати. Найвідвертіша книжка для підлітків»
на Книжковому арсеналі в Києві у травні 2017 року. Джерело: detector.media
Хоча до книжки було чимало небезпідставних зауважень, вона, як і сам флешмоб, запустила надзвичайно важливі процеси та дискусії. Культура зґвалтування і презумпція «самавинности» жертви, умовне «право на зґвалтування» Тонких, яке за замовчуванням є у хлопців і чоловіків у патріархатній культурі Кауфман, невміння протистояти насильству — усі ці речі виявилися так само неодмінними для української культурної традиції, як і сама священна іконізована ідея нуклеарної сім’ї. І, хоч як це парадоксально, з таким самим апломбом — «не руште святого!» — кинулися захищати й виправдовувати ці речі безліч поборників традиційних цінностей. Ще парадоксальнішим, іноді приголомшливим стало те, як багато відомих і шанованих культурних, політичних, громадських діячів (і діячок!) виступили на захист права чоловіків на зґвалтування і психологічне насильство. Серед них було й чимало письменників, і саме для них і флешмоб, і книжка Анастасії Мельниченко мали вкрай несподіваний наслідок.
Юрій Винничук, Олександр Ірванець, брати Капранови, Андрій Кокотюха, Ярослав Мельник — іронічні, а то й відверто глузливі висловлювання про флешмоб #ЯНеБоюсьСказати на фб-сторінках цих та інших митців спонукали уважніше перечитати їхні твори, як свіжі, так і давніші. Чи варто казати, що тексти шановних представників літературного цеху виявилися переповненими сексизмом і мізогінією. Безликі й до гротеску еротизовані героїні Винничука (а «Діви ночі» й «Мальва Ланда» вже встигли стати заледве не класикою!); інструментально-трофейні жінки у Капранових та Ірванця — у романі останнього «Харків 1938» можна, зокрема, насолодитися описом сексуальних фантазій утопічного Миколи Хвильового про його неповнолітню падчерку. А в романі «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника жінку взагалі зображено... людиноподібною твариною.
Звісно, «злих феміністок, яких недолюбили їхні чоловіки» (а саме так Юрій Винничук в одному коментарі на фейсбуку назвав членкинь комісії премії «ЛітАкцент року» 2017, коли «Харків 1938» Ірванця отримав із їхніх рук антипремію «Золота булька»), менше, ніж «читачів із нормальним почуттям гумору», тож ці письменники досі мають достатньо прихильників, а їхні книжки досі продаються. Проте нині критики не поспішають записувати в класики людей, котрі транслюють мізогінні меседжі, і взагалі, думка про те, що це моветон і не йде на користь якості тексту, дедалі міцніше закріплюється в українському літературознавстві і літературній критиці. Ясна річ, флешмоб #ЯНеБоюсьСказати — це не єдина причина таких процесів, але те, що він форсував їх і вивів дискусію із суто професійного поля на широке обговорення, безсумнівно.
Ще одним, набагато очевиднішим і прямим наслідком флешмобу стали публічні дискусії про необхідність сексуальної освіти для дітей і підлітків, а отже, відповідної літератури. Рожеві пострадянські (переважно російськомовні) «енциклопедії для дівчаток», які наполовину складаються з рецептів, а наполовину — з викройок, перемежовані ідеєю про «зберегти себе для одного-єдиного на все життя», до цього точно не надавалися. Тішить, що останніми роками з’являється чимало перекладної підліткової літератури на таку тематику («Бути мною» і «Про це говорять лише з кроликами» Анни Хьоґлунд, дитячі енциклопедії «Як я дорослішаю» Аніти Найк і Філа Вілкінсона для дівчат і хлопців та безліч інших). Не менше тішить і те, що українські дитячі й підліткові письменники та письменниці дедалі охочіше звертаються до тем статевого дозрівання й сексу у своїх творах (антологія «Чат для дівчат», роман «Щоденник Лоли» Ольги Купріян, який, до речі, викликав палке обурення у частини батьків, мовляв, їхнім дітям пропонують читати про місячні й еякуляцію). Однак ніша української нон-фікшн літератури на тему сексуальної освіти дітей і підлітків ще порожня. Залишається сподіватися, і то небезпідставно, що в наступні роки ця ситуація виправиться.
Джерело: yakaboo.ua
Хтось когось любить: Майя, її мами, Цвєтка та інші
Місячні й еякуляція — це жахливо, соромно, розпусно, і діти, які прочитають про це в книжці, звісно, виростуть дегенератами і збоченцями. Так справді досі думають чимало дорослих освічених українців і українок. А як щодо теми одностатевих стосунків? Навряд чи варто плекати якісь ілюзії стосовно того, що цю тему в літературі — надто дитячій, та й дорослій теж — більшість українців сприйняли б радісно. Утім, в останні роки її дедалі частіше висвітлюють в українській літературі.
Усі ми добре пам’ятаємо скандал восени 2017 року на Форумі видавців у Львові навколо книжки української письменниці і правозахисниці Лариси Денисенко «Майя та її мами». Ілюстрована Марією Фоєю книжка для молодшого шкільного віку розповідає ще про 16 типів сімей, серед них переселенці з Луганська й Криму, родина з усиновленою дитиною, неповні сім’ї, однак увагу праворадикальних громадських організацій привернула лише одна історія.
Джерело: vydavnytstvo.com
Так через книжку, покликану навчати емпатії, розуміння й прийняття інакшости, її авторка отримала численні погрози, а презентацію «Майї» на Форумі видавців ледь не зірвали. Утім, захід таки відбувся і став чи не наймасовішим на тогорічному Форумі, а резонанс навколо книжки спричинив ефект, діаметрально протилежний тому, якого очікували поборники традиційних цінностей. Про «Майю» дізналися і почали масово купувати та скачувати електронну версію (видавництво «Видавництво», де вийшла книжка, вирішили викласти її у вільний доступ онлайн).
Фото з презентації книжки «Майя та її мами» на Форумі видавців у Львові у вересні 2017 року.
Джерела: bookforum.ua, firstsocial.info
Кейс «Майї» став черговим лакмусовим папірцем для української літературної й культурної спільноти. Одні письменниці й письменники своїми постами у фейсбуку та публікаціями на різних ресурсах підтримали Ларису Денисенко і видавців «Майї», інші у своїй звичній манері продовжили нарікати на клятих феміністок.
Типова риторика націоналістичних спільнот та організацій у фейсбуку
Новим витком у розвитку теми гомосексуальних стосунків у дитячій і підлітковій українській літературі стала рекомендація Міністерства освіти запровадити в шкільну програму з літератури для 11 класу оповідання Тані Малярчук «Цвєтка і її я». Неоднозначні взаємини двох сестер на тлі реальности українського містечка кінця 1990-х (оповідання вперше опубліковано ще 2013 року), рекомендація Міносвіти, текст уміщено в хрестоматії видавництва «Ранок» — і фейсбук укотре вибухає праведним гнівом батьків, а новинні ресурси майорять заголовками, де один кращий за другий: «Одностатеве кохання на уроці літератури», «Учням радять читати твори з лесбійськими сценами», «Школярів навчатимуть гомосексуальних зв’язків», «У шкільному підручнику виявили гомосексуалізм»...
Знову стало ясно, що частина українського суспільства до останнього готова боронити «традиційні сімейні цінності», яким факт наявности гомосексуальних пар ніяк не загрожує, а частина українських медіа (особливо регіональних) іноді демонструють просто-таки кричущі приклади недотримання стандартів журналістики. І художня якість твору досі не є хоч трохи вагомим аргументом. У наступні роки таку картину ми побачимо ще не раз, хоча з кожним роком (принаймні я в це щиро вірю) і ставлення до теми гомосексуальности в літературі, і присутність цієї теми в текстах не лише заради хайпу чи привернення уваги змінюватимуться на краще.
Такий різний український фейсбук
Прикметно, що водночас тема лесбійських стосунків у «дорослому» сегменті літератури не викликає в широкого читацького загалу аж такого відторгнення. «Дівчатка» Оксани Забужко, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко, «Добрі новини з Аральського моря» Ірени Карпи — кохання й секс між двома дівчатами / жінками, у всіх книжках важливі для розвитку сюжету і описані в усіх деталях, майже не збирають гнівних коментарів у соцмережах. Здавалося б, так само детально прописаний сюжет про кохання між двома чоловіками їх точно зібрав би... Проте роман Юрія Яреми «Тепло його долонь» 2015 року, у якому тема гомосексуальних стосунків між чоловіками магістральна, майже не помітили ні критичне середовище, ні читацький загал. І я мушу сказати — на щастя (на цій фразі можна було б приписати мені гомофобію, але я волію, щоб мені приписали літературно-критичний снобізм). Власне, те, що цю тему фактично вперше було так... гм... докладно розкрито в сучукрліті — чи не одинокий позитив у цьому творі. Навіть прикро, що роман написано аж так слабо, награно й непереконливо. Як прикро й те, що більшості українських авторів і авторок тема гомосексуальних стосунків між чоловіками досі здається надто слизькою. Усе-таки скандали не всім до смаку, особливо якщо (а так це найчастіше й буває) за ними відходить на задній план обговорення художніх якостей тексту.
Джерело: yakaboo.ua
Сильні дівчата = слабкі хлопці?
Ще одне знакове явище для найсучаснішої української літератури в розрізі гендеру — поява кількох антологій, які демонструють цілу низку образів сильних жінок. Натхненні книжкою «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» американських журналісток Елени Фавіллі і Франчески Кавалло (вони теж є в українському перекладі вже у двох частинах), українські видавництва «Видавництво» та «Книголав» запустили власні проєкти зі створення книжок про видатних українських діячок: і всім відомих, і зовсім незнаних чи незаслужено забутих. Стратегії видавництва обрали цілковито різні, тому не дивно, що різними вийшли й книжки, хоча багато героїнь у них однакові і первісна концепція (історія на одну сторінку — ілюстрація на одну сторінку) спільна.
Джерело: yakaboo.ua
«Сила дівчат. Маленькі історії великих вчинків» («Книголав») містить 50 історій, що їх написали двоє — авторка Катерина Бабкіна й автор Марк Лівін та проілюстрували дві художниці — Юлія Твєрітіна й Анна Сарвіра. «Це зробила вона» у двох частинах — проєкт видавництва «Видавництво» — об’єднала 100 історій, що їх написали 100 авторів і авторок та проілюстрували 100 художників і художниць. Серед героїнь «Сили дівчат» чимало сучасних діячок: солістка проєкту ONUKA Ната Жижченко, дизайнерка Лілія Пустовіт, засновниця фонду «Таблеточки» Ольга Кудіненко та інші. «Це зробила вона», крім залучення сучасниць, символічно реабілітує цілий ряд представниць української діаспори, як-от лікарка й письменниця Софія Парфанович, репортерка Софія Яблонська, біологиня Елен Спарроу та багато інших. «Сила дівчат» здобула не надто схвальні оцінки, їй закидають поспіх у роботі над книжкою та брак фактчекінгу. «Це зробила вона» і «Це теж зробила вона» вийшли доволі неоднорідними за стилем, а окремі історії заскладні для сприйняття дітьми чи навіть підлітками. Проте поява цих видань (хоча поборники традиційних цінностей закочують очі — «і тут цей ваш фемінізм») — важливий етап на шляху до формування у свідомості дітей і підлітків уявлення про те, що дівчина чи жінка може бути якою завгодно та обирати будь-який вид діяльности. Може, бодай ця ідея найближчим часом перестане вважатися небезпечною чи надміру революційною. Бо ще таки досі вважається.
Джерела: yakaboo.ua, womo.ua, vydavnytstvo.com
Скажімо, на першій презентації книжки «Сила дівчат», що відбулася навесні 2018 року в Мистецькому арсеналі в Києві, прозвучало питання: «А чому ви не видали ще й книжку про силу хлопців?». Насправді зайве говорити, що таких книжок і про реальних, і про вигаданих хлопців і в українській, і в інших літературах світу більш ніж достатньо, навряд чи є сенс укладати з них якусь окрему антологію. Проте подібні питання (а їх не раз чули й творці книжки «Це зробила вона») засвідчують ще один цікавий феномен: у чималої частини українського суспільства посилення жінок асоціюється з ослабленням чоловіків.
Вирівняти цей дисбаланс дещо допомагає український профеміністичний рух: і ініціатива #HeFoShe, і виступи та публікації відомих чоловіків, котрі підтримують фемінізм, просувають ідеї того, що феміністичний рух насправді корисний і жінкам, і чоловікам, адже поділ на «чоловічі» й «жіночі» функції давно втратив ефективність, виснажуючи чоловіків і обмежуючи жінок. У 2016 році вийшла книжка Артема Чапая «Тато в декреті», у якій автор описує свій досвід догляду за дітьми, поки кар’єру робить дружина. Такі тексти, як і дискусії в соцмережах та на онлайнових медіамайданчиках, сприяють формуванню нового уявлення про ролі матері і батька як рівноправних партнерів, однаково відповідальних за дитину і її виховання.
Війна і гендерні моделі
До формування гендерно критичного мислення долучається і дискурс навколо воєнних дій в ОРДЛО, щоправда, здається, у літературі й досі меншою мірою, ніж в інших видах мистецтва чи медіа. Ми маємо документальний фільм «Невидимий батальйон» про жінок у зоні АТО. Маємо фільми «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва і «Додому» Нарімана Алієва, які демонструють інший бік моделей «чоловіка-героя» й «чоловіка в тилу» і персонажами яких є дуже різні чоловіки з іноді діаметрально протилежними мотиваціями. Такого «негероїчного» центрального персонажа, розгубленого і полохливого вчителя Пашу, для якого воєнний конфлікт на Донбасі стає поштовхом до внутрішньої трансформації, пропонує нам і поки один із найпомітніших «тематичних» романів останніх років — «Інтернат» Сергія Жадана. На цьому тлі доволі показово, що цілий пласт ветеранської літератури, який останнім часом активно пишеться й видається і досі зосереджується на оспівуванні «традиційної» маскулінної героїчности, переважно вкрай сумнівної художньої якости.
Джерело: yakaboo.ua
Тим помітнішою за останній рік в укрліті стала жіноча тема в контексті конфлікту на Сході, і не лише через гостроту дискусій, які вона закономірно викликає, а й тому що ці тексти, хай поки не такі численні, прозвучали не лише у вузькому колі (хоч ветеранському, хоч літературно-критичному). Роман Гаськи Шиян «За спиною», який теж деконструює традиційний «навколовоєнний» образ — цього разу це жінка, яка чекає нареченого-воїна в тилу, виявився справді гучним. Торік під час Книжкового арсеналу пролунала новина, що книжку відзначено Літературною премією Європейського Союзу (Гаська Шиян стала першою українською лауреаткою цієї премії). Літературні критики загалом сприйняли роман дуже схвально: написано його блискуче з погляду і стилю, і пропрацьованости сюжету (хоча іноді центральній персонажці Марті закидали відсутність моральних орієнтирів, а авторці — неповагу до традиційного образу галичанки... ну, ви зрозуміли). Звичайно, не обійшлося без фейсбук-скандалу, вже на початку 2020 року: образу Марти (і самій Гасьці Шиян) очікувано перепало і за дискредитацію уявлення про «жінку, яка чекає», і за те, що критики занадто часто називали роман феміністичним, і за те, що він зовсім не феміністичний з погляду деяких феміністок. Дозволю собі припустити, що це й на краще: про такі книжки треба дізнаватися і треба їх читати якомога ширшому загалу.
Медіарепрезентація і видимість військовослужбовиць
Роман, якого довго бракувало сучасній українській літературі, з центральною персонажкою-учасницею бойових дій на Сході, теж з’явився під завісу 2019 року і теж наробив галасу, до того ж «позитивніше» маркованого. Книжка «Доця», дебютна для авторки Тамари Горіха Зерня, розповідає саме про таку персонажку, доволі деталізовано, з елементами репортажу/документування. «Доцю» одразу було відзначено однією з найавторитетніших українських літературних премій «Книга року BBC». Узагалі, і книжка, і авторка здобули неабияку увагу і професійної спільноти (зокрема, про роман дуже позитивно відгукнулася Оксана Забужко), і читацького загалу.
Маємо також повноцінний жіночий ветеранський репортаж — журналістка Євгенія Подобна в книжці «Дівчата зрізають коси» зібрала спогади 25 жінок-військових, котрі брали участь у бойових діях на Сході у 2014–2018 роках. І так, тут теж не обійшлося без гучної відзнаки (теж цілком справедливої): 2020 року авторка отримала за книжку Шевченківську премію в галузі публіцистики і журналістики.
Ясна річ, проаналізувати тексти про конфлікт на Сході, які пишуться нині і вийдуть у наступні роки, так само як моделі фемінности, маскулінности чи (а раптом?) й квірности, що їх вони сформують, можна буде тільки з певної часової відстані. Проте вже тепер бачимо виразну тенденцію (як і давно назрілу потребу) до деконструкції традиційних уявлень про неодмінно маскулінний героїзм і неодмінно фемінну м’якість та «берегинність» у контексті війни. Нові герої й героїні аж надто близькі й знайомі і авторам, і читачам люди, щоб і далі намагатися ліпити з них бронзові пам’ятники ще за життя.
Чи існує український феміністичний нон-фікшн після Соломії Павличко?
У теорій гендеру й фемінізму (зокрема, в літературознавстві) за час незалежности України з’явилися і свої класикині — видатні науковиці, завдяки чиїм працям у 1990-х роках почала скресати крига, і чимала когорта сучасних дослідниць, які пишуть і публікують не лише академічні, а й науково-популярні тексти. До перших, крім згаданої вже Соломії Павличко, першопроходиці не лише українського варіанту гендерної теорії, а й цілого напряму книговидання в Україні на тему фемінізму / гендеру, сміливо зараховуємо літературознавиць Тамару Гундорову й Віру Агеєву, історикинь Марту Богачевську-Хом’як і Оксану Кісь, які досі залишаються авторитетами і, не побоюся цього слова, іконами української феміністичної теорії. Їхні праці дали можливість і сформувати (а водночас переформатувати) український феміністичний канон, і дізнатися більше про український феміністичний активізм кінця ХІХ — початку ХХ століття, як і загалом переосмислити український жіночий досвід минулого століття. Ці дослідниці бралися за складні й неоднозначні теми, бралися за них першими в той непевний час, коли ще не дуже було зрозуміло, як ці праці й ці теми буде сприйнято.
Молодше покоління українських дослідниць постає перед не менш серйозним викликом — потребою вивести українську гендерну теорію й дискусії навколо неї з академічної сухости й герметизму та перевести в потрібний, як повітря, формат науково-популярної літератури. Сьогодні найпомітніша авторка таких книжок (і загалом популяризаторка теорії гендеру й фемінізму в Україні) — соціологиня Тамара Марценюк: у книжках-«підручниках» «Гендер для всіх: виклик стереотипам», «Чому не варто боятися фемінізму» й остання «Захисники Галактики: влада і криза в чоловічому світі» вона в доступній, легкій формі розповідає історію гендерних у найширшому сенсі та феміністичних / маскуліністичних ідей, базуючись на неабиякій джерельній базі та дослідницькому досвіді. Ці книжки, покликані зняти ореол «жахастиків» із самих понять гендеру й фемінізму в сприйнятті українського суспільства, — саме той повноцінний нон-фікшн, якого дуже бракувало українському книжковому ринку.
З’явилися останніми роками й нон-фікшн книжки українських дослідниць, які аналізують гендерну історію України в різних галузях діяльности та осмислюють різноманітні аспекти буття жінки в Україні, зокрема сучасній. У лютому 2020 року вийшла друком праця урядової уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко «Ґендерне тяжіння», яка аналізує українську політику в розрізі гендеру. Книжка соціологині Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство в фокусі соціології» (2017) виводить поняття материнства за межі просто «любові до дитини» і демонструє, що це передусім соціальна практика, складна і багатоаспектна. Збірник «Українські жінки в горнилі модернізації», що його впорядкувала Оксана Кісь, містить праці дев’ятьох українських історикинь, котрі, досліджуючи різні аспекти українського жіночого досвіду минулого, намагаються пояснити, під впливом яких процесів українки ставали такими, як вони є тепер.
Українському нон-фікшну, і то не лише гендерно / феміністично орієнтованому, досі вельми непросто позбутися нальоту академізму. Та це дуже треба: формат наукової статті чи монографії аж ніяк не придатний ні для розвінчання стереотипів, ані просто для читання непрофесійною, непосвяченою публікою. У 2020 році українському суспільству ще треба пояснювати дуже багато речей «на пальцях», як шестирічним дітям: доступно, людяно і без снобізму. Втішно бачити, що вже нині є кому це робити, і віриться, що якісного українського нон-фікшну ставатиме дедалі більше, а так само з’являтиметься більше авторів і авторок, які його писатимуть.
Сучукрліт сьогодні: «жінко, встань!»
На тлі хай і поступового, але помітного проникнення ідей гендеру й фемінізму на український книжковий ринок (завдяки і українським працям, і пожвавленню ринку перекладів, а отже, завдяки можливості читати українською більше класичних теоретичних праць, нон-фікшну й художньої літератури, де звучать ці ідеї) неминуче міняється й український літературний ландшафт. Мізогінами / гомофобами, дозволю собі зацитувати, «бути стало нєпрєстіжно», і вияви таких позицій — висловлювання авторів і авторок у соцмережах чи інтерв’ю, наявність мізогінії / гомофобії у їхніх текстах — зчитує і не схвалює ні професійна літературна спільнота, ні щодалі більша кількість читачів. Відповідно виник попит на інші сюжети й інші образи, як жіночі, так і чоловічі, в українських текстах.
Український (чи на українському матеріалі написаний) чоловік у прозі Сергія Жадана, Мирослава Лаюка, Ілларіона Павлюка, Андрія Любки, Сергія Осоки досі розгублений і дезорієнтований, але коли вже він шукає (чи знаходить) орієнтир, то частіше оглядається на минуле, аніж дивиться в майбутнє. Сучасні автори, загалом переосмислюючи спадок дев’яностих, створюють уже не самодеструктивних персонажів, які не здатні рефлексувати власний досвід і шукають розради в алкоголі, наркотиках, антисоціальності чи насильстві. Ці нові персонажі, спадкоємці героїв-інтелектуалів Андруховича й Прохаська, розмірковують про свої травми, дошукуються коріння свого болю, страху, слабкостей і взагалі «антимаскулінности» в традиційному сенсі. Тому вони набагато симпатичніші і у формальному, і в сюжетному сенсі: перед нами дедалі частіше живі люди, а не картонні декорації, тому їх легше читати, їм приємніше співпереживати.
Образ же жінки став багатограннішим за рахунок запиту на «нову жінку» не лише на сторінках книжок, а й у реальності. Сучасні українські письменниці й поетки, імена яких останніми роками особливо на слуху — Оксана Забужко, Софія Андрухович, Катерина Калитко, Оксана Луцишина, Вікторія Амеліна, Юлія Мусаковська, творять цей образ і як складник своїх текстів, і як частину своєї творчої стратегії. Це повнокровні, пропрацьовані авторитетні голоси, які говорять про жіночий досвід у формах часто незручних, болісних, провокативних, але про досвід буття жінкою в Україні ціле останнє десятиліття важко говорити якось інакше.
Жінка замовчана, зведена до функції, атрибуту й окраси, поступається то «божевільній на горищі», якій досі треба викричати і виплакати свій біль, то більш рефлексивним і виваженим іпостасям — хай то мисткиня, дослідниця (науковиця чи просто розплутувачка загадок свого походження й коріння), військова чи наша з вами сучасниця-міленіалка, котрій уже не так страшно бути незручною і дуже хочеться бути почутою.
Сучасна українська література після Євромайдану отримала ще більше сильних жіночих текстів не в останню чергу завдяки накопиченню травматичних досвідів, а отже, завдяки потребі «скинути» кайдани сорому, стереотипів, оглядання на «що люди скажуть» чи загального намагання бути якомога кращими версіями себе. Ми стомилися бути кращими чи найкращими, стомилися приміряти на себе критерії й лекала «традиційних» цінностей, ідей і уявлень про нас, нам хочеться бути собою й говорити про себе. І у нас це, безперечно, виходить.
* * *
Суспільно-політичні процеси й література перебувають у неперервному взаємозв’язку — в Україні, як і будь-де у світі. Останніми роками, як ніколи раніше, українські події й сенси починають ставати видимими на світовій арені, а загальносвітові тенденції — впливати на нашу сучасність тут і тепер.
В Україні досі хаотично формуються нова національна ідентичність, міф, світогляд, але зміни ставлень і настроїв, які відбуваються тут і тепер під впливом тих чи тих подій, уже неможливо ігнорувати.
Потреба в нових моделях фемінности й маскулінности виникла не вчора і вже знайшла відбиток у літературі, і це досі відбувається. Осмислення ідеї рівности прав, видимости ЛГБТ та людей із квір-ідентичністю так само триває довгий час, тому вже оприявнюється і ще буде оприявленим у літературі.
Ті переосмислення й переоцінки, які активно відбуваються у нас перед очима (і з нами самими), не впали нам на голову після втечі Віктора Януковича — вони просто стали видимішими. Трансформація українського суспільства почалася, може, навіть не зі здобуття Україною незалежности чи з Чорнобильської аварії, а набагато раніше, просто цього воліли не помічати. Декому хотілося б не помічати й тепер, апелюючи до «багатовікових традицій», до того, що в країні війна і все це «не на часі», до моральних норм, до релігії чи яких завгодно ще зовнішніх орієнтирів. Проте явне вже стало явним, табу й сором перестали працювати як стримувальні чинники, дедалі більше людей не бояться називати речі своїми іменами.
Жінка нікому нічого не винна, чоловік нікому нічого не винен, насильство — це насильство, а не щось інше, індивідуальна історія має значення й заслуговує на те, щоб бути розказаною й почутою. І ще безліч очевидних для декого, але руйнівних для інших ідей та істин, що їх метафоризує художня література і які завдяки їй стають ще більш видимими й очевидними. А якість, естетика, літературна традиція — питання часу.
