8 грудня, 2019

Коханці революцій: чи змінилося феміністичне і квір мистецтво після Євромайдану

4 листопада 2019
Поширити в Telegram
1059
Катерина Яковленко

Дослідниця сучасного мистецтва. Аспірантка кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка. Авторка-упорядниця книжок «Гендерні дослідження» (ІЗОЛЯЦІЯ, Донбаські студії, 2015) та «Чому в українському мистецтві є великі художниці» (Дослідницька платформа PinchukArtCentre, 2019).

Джерело фото на Facebook-обкладинці: http://bit.ly/2Xg1zgD

Читайте також:

Події 2013–2014 років, відомі як Революція гідности, — яскравий приклад роботи уяви: тоді здавалося можливим реалізувати утопічні ідеї, зокрема ідеї політичної, соціальної і гендерної рівности. Учасники й учасниці мирних протестів активісти представляли різні політичні погляди, сексуальні орієнтації й соціальні класи.

У своєму тексті «Майдан: повернення Європи» Василь Черепанин розглядає Євромайдан як тотальну політично-художню інсталяцію, яка розгорталася онлайн і офлайн: «Будучи полем для художніх інтервенцій і постійно виробляючи нові образні фігурації (барикади, палаючі шини, видовбана бруківка, коктейлі Молотова), Майдан являв собою, використовуючи поняття Йозефа Бойса, соціальну скульптуру — ситуацію, у якій усе суспільство є твором мистецтва, до створення якого долучається кожна людина»[1].

У цій візуальній утопії мало би бути місце всім однаковою мірою. Та врешті-решт тогочасні події, ескалація насильства, відсутність внутрішнього діалогу між різними ідеологічними групами зіштовхнули утопічну думку з реальністю, у якій «природно» головно жінки стали різати канапки, а переважно чоловіки кидати коктейлі Молотова[2]. Дослідниця Олеся Хромейчук порушила важливе питання: жінки на Майдані — помічниці революціонерів чи революціонерки? У своїй статті[3] вона наводить багато прикладів активісток, котрі своїми повсякденними практиками на Майдані давали чітку відповідь: і революціонерки. Попри консервативні погляди, які панували на Майдані, в цій системі нерівности існували приклади постійної боротьби зі стереотипами: жінки прагнули вибороти своє право на Майдан. Наражаючись на опір, вони створювали Жіночі сотні.

Через відмову ЛГБТ-спільноти активно репрезентувати себе на Майдані як окрему групу вона не була проявлена і візуально помітна. Тамара Марценюк у дослідженні «Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан 2013–2014» відзначила, що ЛГБТ-активісти врахували поширену в суспільстві гомофобію і пожертвували своєю видимістю заради спільних демократичних та проєвропейських цілей[4].

Більше про гендер на Євромайдані читайте в статті Тамари Злобіної і Тамари Марценюк (незабаром у темі сезону). 

У просторі Євромайдану були помітні художні інтервенції. Однак порівняно з Помаранчевою революцією, яка відбулася десять років тому, 2014 року митці обрали «тихіші» прояви. Більшість митців у приватних розмовах на питання, чому під час Майдану–2004 художники стали в лави активістів, а у 2013–2014-му вирішили самоусунутися, пояснюють, що часи змінилися і вимагають займатися не активістською діяльністю, а творчістю, «чистим» мистецтвом. Наприклад, результатом переживань, історій і трагедій цього періоду для Влади Ралко став «Київський щоденник» — серія з майже 400 рисунків та однойменна книжка[5]. Символічно, що центральний образ у роботах Ралко жіночий. Учасниці Майдану були волонтерками, бійчинями добровольчих батальйонів, політикинями, і вони публічно порушували питання прав жінок у різних сферах.

Більше про жінок в армії читайте в статті Анни Гриценко.

На хвилі протестів і після них ліберальні медіа стали більше говорити про проблеми меншин та права жінок, створювали тематичні блоки програм на радіо, публікували матеріали в пресі й онлайн-виданнях. Почастішали обговорення і флешмоби в соціальних мережах, як-от #ЯнеБоюсьСказати (2016), #МаюПравоСказатиНі (2017), #ИдуДомой (2017). Крім того, з 2015 року в Києві проходять прайди ЛГБТ-спільноти — Марші рівности[6], за дієвого сприяння правоохоронних органів. Кілька разів у Києві й регіонах проводилися Фестивалі рівности, але через напади ультраправих груп регіональні події було переведено в онлайн формат[7]. Протягом 2015–2018 років внесено низку емансипаційних змін до українського законодавства.

Більше про законодавчі й політичні зміни — у статтях Олени Зайцевої та Наталії Малиновської (незабаром у нашій темі сезону).

Попри все, у світовому рейтингу дотримання гендерної рівности від Всесвітнього економічного форуму 2018 Україна розташувалася між Венесуелою і Македонією, посівши 65 місце серед 149 країн. Права меншин багато обговорюються, але забезпечення їх незадовільне. Як реагує на це сучасне мистецтво?

«Інша» історія: феміністичне та квір мистецтво до Майдану

Історія феміністичного і квір мистецтва в Україні досить недавня. Більшість дослідниць, які зверталися до цієї теми, визнають першість Алевтини Кахідзе, чия практика припадає на початок «нульових». Тим часом до феміністичних тем свідомо підходила вже Оксана Чепелик, яка із середини 1990-х розвивала їх у своїх інсталяціях та відео[8]. Що відбувалося до проголошення незалежности? Чи існували феміністичні проєкти й авторки, які утверджували фемінізм? Ці складні питання проаналізовано та описано в книжці «Чому в українському мистецтві є великі художниці»[9] (2019). Це перше видання, присвячене жіночій і тілесній оптиці в українському мистецтві.

Перші виставки, де фемінізм звучав як основна тема, відбулися 1993 і 1995 року. Ідеться про «Пошук примхливих зваб»[10] (галерея «Децима», куратор Юрій Соколов, серед учасниць — Ольга Блажко, Зоряна Гарбар, Антоніна Денисюк, Галина Жегульська, Оксана-Ганна Липа, Вікторія Ковальчук, Марія Ліхтштайнер, Гера Левицька, Тетяна Мун, Ольга Мілентій, Ірина Сильвестрова, Марина Скугарєва, Тетяна Флоринська) та «Рот Медузи»[11] (Центр сучасного мистецтва «Брама», кураторка Наталя Філоненко, серед учасниць і учасників — Леонід Вартиванов, Тетяна Галочкіна, Олександр Гнилицький, Ілля Ісупов, Ірина Ластовкіна, Катрін Мате-Бюренд, Дмитро Орєшніков, Вікторія Пархоменко, Ольга Петрова, Олександра Прахова, Арсен Савадов і Георгій Сенченко, Марина Скугарєва, Зоя Сокол, Валерія Трубіна, Микола Трох, Ілля Чичкан, Кирило Чичкан, Юлія Укадер).


Афіша виставки «Рот Медузи» (Київ, 1994). Надано дослідницькою платформою PinchukArtCentre

Наступною стала міжнародна виставка «Ніжність» (2003, Центр сучасного мистецтва при НаУКМА, кураторка Олеся Островська-Люта, серед учасниць — Боґна Бурська, Маргарита Зінець, Алевтина Кахідзе, Ніколета Марковіч). Саме тут Алевтина Кахідзе представила інсталяцію «Очі у мого чоловіка, як у Жанни Самарі», рефлексуючи над стосунками художника й музи. У 2006-му ця художниця провела знаковий перформанс «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі»[12], який порушував, зокрема, питання маргіналізації жінок у мистецтві.


«Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі». Перформанс Алевтини Кахідзе в Центрі сучасного мистецтва при НАУКМА (2006, куратор Єжи Онух)

Виставки дуже нечисленні, проте Оксана Брюховецька стверджує, що дехто з авторок зверталися до фемінізму несвідомо[13]. До таких інтуїтивно-феміністичних робіт можна віднести графічну серію Марини Скугарєвої «Добрі домогосподарки», над якою авторка працювала із середини 1990-х. Сама вона так описала свій задум: «Фактично ця серія почалася 14 років тому з народженням дитини, коли мені взагалі ніхто не допомагав і за два місяці я зрозуміла, що божеволію. Тоді я почала малювати те, що бачила на своїй кухні: плиту, стіл, газову колонку. Коли життя вже посадило мене з дитиною, як я можу малювати якесь вигадане мистецтво? Мистецтво має бути чесним, тільки тоді воно цікаве. Мені не потрібно нікуди виходити, щоб залишатися художницею»[14].


Графіка Марини Скугарєвої з виставки «Сузір’я Міхаеліса, або Добрі домогосподарки» (Київ, 2007, арт-центр «Я Галерея»)

Пізніше саме цю серію художниці кураторка Олена Олександра Червоник обрала для виставки «Гендер в ІЗОЛЯЦІЇ. Право на самоконструювання в умовах патріархату» (Донецьк, 2012), яка ставила питання ідентичности, зокрема гендерної й сексуальної[15].

Очевидно, найвагоміші і найважливіші зміни щодо гендерної тематики в мистецтві відбулися після 2004 року. Це стосується не лише робіт, а й видимости мисткинь як такої. Художниці забирають собі чільну роль у мистецьких процесах: виникає угруповання «Р.Е.П.», до якого входять чотири художниці — Лада Наконечна, Леся Хоменко, Жанна Кадирова і Ксенія Гнилицька, а згодом виникає кураторське об’єднання «Худрада», до складу якого ввійшло чимало художниць і активісток. Важливим слід визнати й те, що 2012 року трьох художниць (Наконечна, Кадирова, Хоменко) було номіновано на Премію Малевича Польського інституту в Україні[16]. Символічно, що всі троє прийшли в однакових спортивних костюмах, як своєрідна команда, демонструючи, що їм однаково, хто з них переможе. Найцінніше те, що вперше володарку мистецької премії обирали серед жінок (нею стала Жанна Кадирова).


Леся Хоменко, Жанна Кадирова, Лада Наконечна на врученні Премії Малевича. (Київ, 2012)

Помітною і знаковою в художніх і активістських процесах стала поява активістської групи «Феміністична офензива», яка разом із Центром візуальної культури в Києві провела на початку 2010-х низку феміністичних подій (зокрема, відкриту майстерню-виставку художниць «Жіночий цех»)[17].


Інсталяція Євгенії Бєлорусець “Я і вона” (2018, виставка «Свій простір», PinchukArtCentre (переосмислення роботи 2012 року, створеної під час «Жіночого цеху»)

Одночасно дискусії про гендерну рівність у мистецтві проводила Фундація «Центр сучасного мистецтва» разом із журналом Korydor та дослідницею Тамарою Злобіною[18].

Серед мистецьких проєктів, які порушували ЛГБТ-тематику, слід назвати «Веселковий курінь» на Гогольфесті 2013 року[19].


Плакат «Веселкового куреня», 2013

Усі ці події зробили тематику гендеру й фемінізму в мистецтві помітнішою та почали впливати на погляди професійної спільноти. Резюмуючи цей підрозділ, слід відзначити певний розвиток феміністичного мистецтва та інтересу до нього, який триває від кінця 1990-х. Це може бути пов’язано з розвитком грантової системи, з виникненням нових організацій, з появою «новою кров’ю» митців, мисткинь, кураторок, феміністичних активісток і дослідниць, які професійно сформувалися після Помаранчевої революції 2004 року. Завважу, що тема мистецтва «між» Майданами варта більшої уваги, ніж розділ у статті, проте надалі зосереджуся на процесах, які сталися після 2013–2014 років.

Чи був Євромайдан новим стрибком і поштовхом до прояву гендерної й сексуальної свободи? Як він вплинув на розвиток феміністичного мистецтва?

Ризики мистецтва: чи безпечно говорити про права ЛГБТ?

Коментуючи у ЗМІ рівень толерантности українців 2016 року, Ірина Виртосу (Центр інформації про права людини) зазначила, що 47 % українців «нетерпимі до ромів і представників ЛГБТ-спільноти». За її даними, лише 4 % українців уважають, що після Євромайдану ситуація з правами людини покращилася, 34 % переконані, що стало набагато гірше, а 29 % громадян узагалі жодних змін не помітили. «Дотримання прав людини в Україні ледве дотягує до трійки за п’ятибальною шкалою»[20].

Спроби говорити про права ЛГБТ мовою мистецтва регулярно зазнають нападів. Показовим публічним проявом ненависті, який дорого обійшовся платникам податків, став підпал київського кінотеатру «Жовтень» під час сеансу фільму «Літні ночі» про життя трансгендерних людей (2015).

Того ж таки року в Києві відбулася виставка колумбійського художника, лауреата Future Generation Art Prize 2014 Карлоса Мотти «Патріоти. Громадяни. Коханці...» (діяла з 31 жовтня 2015-го до 17 квітня 2016-го в PinchukArtCentre). На виставці було розміщено десять актуальних інтерв’ю з представниками ЛГБТ і квір спільнот України про становище лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів та інтерсексів в Україні в часи воєнного конфлікту. Один із героїв проєкту — працівник фестивалю «Молодість» і куратор програми «Сонячний зайчик» Анатолій Єрема (за фільм саме цієї програми спалили «Жовтень») — так прокоментував підпал: «Я знаю, що мракобісся одним махом побороти неможливо, тому потрібне терпіння, потрібна послідовна робота. І потрібно вірити в те, що ти робиш. Під натиском якихось ортодоксів від релігії, які не хочуть тебе слухати — вони ніколи тебе не почують. Але все одно треба кричати, доносити світові про себе правду. І тоді люди побачать, що якщо ти наполегливо несеш якісь ідеї — ти в них віриш, а це значить, що вони тоді зрозуміють, що за тобою правда»[21].

Якраз наприкінці 2013 року, під час подій Євромайдану, відбулася виставка робіт номінантів на премію PinchukArtPrize. Серед них був і Анатолій Бєлов — український художник, чия відеоробота «Секс, лікарське, рок-н-рол» порушувала питання любові, сексу, співжиття і прав ЛГБТ. Роботу оцінила аудиторія арт-центру, і вона здобула Приз громадськости. Нині перебуває в музейній колекції MOCAK у Кракові.


Кадр із відео «Секс, лікарське, рок-н-рол» Анатолія Бєлова (Київ, PinchukArtCentre, 2013)

Мистецькі й кінопрограми про права жінок та ЛГБТ — вагома частина Фестивалів рівности, що їх організовує ГО «Інсайт». Зокрема, 2016 року в Одесі в рамках Фестивалю рівности пройшла виставка сучасного мистецтва «Повсякденна практика» (кураторка Олександра Трянова)[22]. Митці Євген Величев, Микола Карабінович, Тетяна Непомняща, Олександра Ромашко, Георгій Хазанкін, Інна Хасилєва, Дмитро Ерліх, Вацлав Юташ-Зюзін розмірковували про можливі варіанти подолання стереотипів у боротьбі за свої права та про опір стереотипам у повсякденній практиці кожного. «Ця виставка стала першою в Одесі, де було порушено таку проблематику. Взагалі, [...] у місті досить складна ситуація з правами і свободами ЛГБТ+ порівняно із загальноукраїнським рівнем. Збоку здається, ніби приморська туристична атмосфера схиляє до більшої свободи, а насправді в Одесі процвітає нетерпимість»[23], — прокоментувала кураторка, заявивши, що всі прояви ненависти було зупинено.

Яскравим візуальним втіленням квір-образу став модельєр Михайло Коптєв[24] із Луганська, котрий з початком війни переїхав до Києва. У столиці він організував модні покази і квір-шоу. Завдяки своєму яскравому «треш-образу» Коптєв здобув популярність у медіа, його часто запрошували коментувати ситуацію в Луганську і зміни в суспільстві після Євромайдану. Та чи справді це слід розцінювати як показник «толерантности» медіа, може, це бажання хайпу і загравання з аудиторією?

У 2017 році культурні події на гендерну тематику чергувалися з нападами і скандалами. Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA обрав своєю темою «Рівні рівності». У програмі взяли участь фільми про різні аспекти соціалізації та повсякденні практики вразливих груп.

На львівському Форумі видавців стався скандал навколо дитячої книжки «Майя та її мами» письменниці і правозахисниці Лариси Денисенко та ілюстраторки Марії Фої (видавництво «Видавництво»). Після появи анонсу книжки до авторок і видавництва надходили погрози зірвати презентацію. Авторок звинувачували в пропаганді «нетрадиційних» цінностей та в антиморальності. Презентація таки відбулася.

Згадаймо ще один епізод: погрози отримували й організатори виставки про секс «Мистецтво жіночого оргазму» (Київ, 2017), що її спонсорувала компанія Durex. Кураторкою виставка виступила Лілія Чавага, серед заявлених авторів і авторок були Ніна Мурашкіна, Тетяна Малиновська, Марія Куликовська, Маша Шубіна, Микита Кравцов, Аліна Заманова, Юрій Коваль та інші. Згідно з ідеєю виставки, мистецтво має звертатися до питань сексу, зокрема говорити про табуйованість жіночого оргазму. Через погрози насилля організатори, які переживали за безпеку відвідувачів, мусили скасувати захід і повідомили про це на своїй офіційній сторінці[25].

Тенденції до прояву насилля щодо мистецтва невтішні і не дозволяють говорити про «перемогу» Майдану у сфері висвітлення прав і можливостей ЛГБТ-спільноти. А проте поява в публічному полі більшої кількости робіт і проєктів (порівняно з минулими десятиліттями), які порушують ці теми, — це результат тривалих старань митців і громадянського суспільства.

Більше ніж «жіноче»

Найяскравіше феміністичні теми проявилися в трьох кураторських виставках Оксани Брюховецької в Центрі візуальної культури в Києві[26].

Перша — «Що в мене є від жінки?» (2015). Учасниці — Анна Баумґарт, Оксана Брюховецька, Ксенія Гнилицька, Івона Демко, Гриця Ерде, Алісія Жебровська, Аліна Клейтман, Урсула Клуз-Кнопек, Аліна Копиця, Ірина Кудря, Марія Куликовська, Анка Лесняк, Валентина Петрова, Алека Поліс, Ева Юшкевіч, Зузанна Янін, Аліна Якубенко.

Друга — «Материнство» (2015). Учасниці — Оксана Брюховецька, Марина Віннік, Анна Вітт, Ксенія Гнилицька, Маша Годованная, Аліна Клейтман, Йоанна Райковська, Емма Торсандер, Анна Фабріціус, Марта Фрей, Тетяна Федорова, Ельжбета Яблонська, Аліна Якубенко. Виставка пройшла також у Львові.

Третя — «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм» (2017). Учасниці — Софія Времєнная, Ксенія Гнилицька, Анна Звягінцева, Аліна Клейтман, Аліна Копиця, Тетяна Корнєєва, Ірина Кудря, Оксана Брюховецька, Валентина Петрова, Анна Сороковая, Ірина Стасюк, Олеся Трофименко, «Швеми», Анна Щербина.

Мистецькі проєкти Оксани Брюховецької досліджують теми з жіночого повсякдення і з професійного поля. Зачіпаючи особисті, суспільні, політичні, економічні аспекти, кураторка створила трилогію виставок, які доповнюють одна одну й розкривають актуальні питання місця жіноцтва в українському суспільстві, у якому через воєнні й насильницькі дії загострюються патріархальні прояви[27].


Урсула Клуз-Кнопек. «Свята Урсула». Виставка «Що в мене є від жінки?» (Київ, 2015)

Особливість цих виставок у тому, що вони не апелюють до історії, а говорять про день сьогоднішній. Важливою темою, яка проявилася в усіх трьох подіях, стало насилля — сексуальне, психологічне і так само фізичне (побутове й державне).


Аліна Клейтман. Кадр із відео «Що в мені є від жінки?» з однойменної виставки (Київ, 2015)

Виставки Брюховецької демонструють роботи останніх років — колективне висловлювання «молодого мистецтва», яке гостро реагує на останні тенденції в українському суспільстві. Це своєрідна антологія феміністичних робіт в українському мистецтві.

Феміністичні теми і тема гендеру прозвучали на V Бієнале сучасного мистецтва в Одесі (роботи Оксани Казьміної, Оксани Брюховецької, Алевтини Кахідзе, ZOI art group, ін.). Окремі теми було порушено на виставці «Сьогодні, що так і не настало» (кураторки Ліза Герман і Марія Ланько, Мистецький Арсенал) в рамках Фестивалю молодого українського мистецтва 2017 року в Києві.

Слід згадати і передчасно закриту виставку «Виховні акти» (кураторки Альона Мамай, Вікторія Шеховцова, Валерія Зубатенко) в арт-просторі «Скло» Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. В експозиції було представлено роботи 18 українських митців, зокрема твори Володимира Кузнецова, Давида Чичкана, Нікіти Кадана, Марії Куликовської, Дани Кавєліної (Дани Рвани) та ін. З початку роботи над виставкою організатори зіткнулися з опором і погрозами з боку правих активістів. Крім того, до виставки критично поставилося керівництво університету, що й стало причиною цензури.

Говорячи про феміністичне мистецтво після Майдану 2014 року, треба відзначити виставку «Свій простір»[28], яка відбулася 2018 року в PinchukArtCentre. Її кураторки Тетяна Кочубінська і Тетяна Жмурко звернулися до тексту Вірджинії Вулф «Своя кімната» (1929), у якому письменниця розмірковує про простір для творчости. На виставці було представлено роботи таких мисткинь і митців, як Євгенія Бєлорусець, Яна Бистрова, Катерина Білокур, Катерина Єрмолаєва, Маргарита Жаркова, Анна Звягінцева, Семен Йоффе, Жанна Кадирова, Оксана Казьміна, Алевтина Кахідзе, Аліна Клейтман, Аліна Копиця, Оксана Павленко, Марія Примаченко, Поліна Райко, Влада Ралко, Марина Скугарєва, Ганна Собачко-Шостак, Микола Трох, Олександр Чекменьов, Оксана Чепелик та Анна Щербина. Поєднуючи історію й сучасність, кураторки запитують: що ж насправді відбулося за ці роки? чи розширився простір творчости для мисткинь? І хоча виставка не брала фемінізм як центральну тему, більшість представлених робіт було присвячено саме емансипації жінки, її правам і можливостям. Цікаво, що кураторки звернули увагу й на фізичний простір для творчости та буквально відтворили в експозиції стіни приватного будинку художниці з Херсона Поліни Райко.

Частину робіт на виставці було створено спеціально для заданого простору або ж на замовлення кураторок. У такий спосіб вони намагалися зав’язати діалог між роботами, які вже ввійшли в історію мистецтва, і новими творами, а також підтримати авторок у зверненні до феміністичної тематики.

За останні роки в мистецькому середовищі з’явилися нові імена, серед них Анна Щербина, Валентина Петрова, Антигонна, OXANAS та ін. Ці авторки звертаються до емансипаційних ідей, ідей рівности, прав жінок у суспільстві й політиці. До серіалу «Озброєні та небезпечні» Анна Щербина і Валентина Петрова створили спеціальну серію, у якій чи не вперше в історії феміністичного мистецтва в Україні порушили тему антифемінізму. Серіал «Озброєні та небезпечні» став помітним і важливим культурним явищем 2018–2019 років.

Виставку-серіал було показано в Києві і Харкові. У цьому проєкті ініціатор, куратор і співрежисер Микола Рідний поєднав художників і кінорежисерів та утворив активну мистецьку спільноту, яка за допомогою колективного висловлювання озвучує табуйовані й некомфортні теми, зокрема теми насилля, війни, прав ЛГБТ та ін.

«Квіти демократії»

Розмова про феміністичне мистецтво останніх десяти років не обійдеться без згадки про творчість Марії Куликовської, у практиці якої феміністична тема і тема жінки центральні. Ще 2010 року художниця створила зліпок своєї вагіни і багато копій з неї, які утворили архітектурну форму — арку. Художниця мала намір розмістити її на вході в експозицію виставки «Колективні сновидіння» в Інституті проблем сучасного мистецтва в Києві. За словами художниці, куратори не дозволили поставити арку і роботу не було реалізовано.

2 серпня 2015 року Куликовська провела біля київського кінотеатру «Жовтень» акцію «Квіти демократії». Її учасниці в чорних ділових костюмах прибивали гіпсові зліпки жіночих статевих органів до дерев’яних брусів тимчасового тунелю біля будівництва на території кінотеатру. Ліза Корнійчук, одна з учасниць акції, описує її ідею як «виявлення патріархальности українського суспільства і застосування подвійних стандартів як у політичному, так і в широкому соціальному дискурсі»[29]. Обравши образ вагіни, Куликовська виступила проти патріархальних і консервативних радикальних груп, які намагаються встановити владний контроль над іншими спільнотами. Акцію «Квіти демократії» повторили в Дніпрі й Лондоні. Як стверджує авторка, проєкт не завершений, він ще триває.

Послідовно розвиваючи свою практику, Куликовська далі звертається до феміністичних тем. Художниця працює головно зі скульптурою і перформансом. Часто її роботи — це звернення до власного тіла: Куликовська буквально створює «армію клонів»[30]. Для своїх скульптур вона обирає крихкі матеріали, як-то сіль, глина, віск, мило, підкреслюючи в такий спосіб крихкість світу і його політичних устроїв.

Тіло політичне...

Згадаймо ще кілька прикладів актів цензури, залякування й насилля стосовно художніх проєктів та митців. Показове агресивне «вилучення» феміністичного плаката художниці Дани Рвани під час Маршу жінок «Годі терпіти» 8 березня 2018 року та порушення адміністративної справи (за ст. 185-1 КУпАП про «порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій») проти організаторки маршу, голови громадської організації «Інсайт» Олени Шевченко. Попри тиск правих, зокрема організації С14, та їх присутність на суді, Олену було виправдано.


Плакат Дани Рвани на Марші жінок. 8 березня 2018 року, Київ

Представники правих і мілітаристських організацій побачили в плакаті «наругу над державними символами й символікою національних дружин». Художниця, чия робота апелювала до державного, релігійного і побутового насилля, ще раз актуалізувала проблеми гендерної (не)рівности в Україні. Оголене тіло, зображене Рваною, стало яскравим символом дискримінації й утисків з боку парамілітарних угруповань. Попри широке висвітлення цього акту цензури, він не став приводом для широкої й ґрунтовної дискусії на теми насилля, фемінізму і свободи слова.

Натомість палка суспільна дискусія про сексизм та об’єктивацію жінок зав’язалася з нагоди персональної виставки Владислава Шерешевського 2018 року в Спілці художників України.


Плакат виставки Владислава Шерешевського

На афіші, яка висіла на фасаді Будинку художника, було використано картину із зображенням молодої жінки в спідній білизні та написом «И на КОНЕЦ просто красавица...». І картина, і виставка називалися «Свіжина». З ініціативи Оксани Брюховецької[31] українські художники й активісти відповіли на афішу гострою критикою. У листі до дирекції виставок Національної спілки художників України наголошувалося, що жіноче тіло на картині автоматично дорівнюється м’ясу, що це сексизм і образливо для всіх жінок, це сприяє поширенню і тиражуванню принизливих стереотипів. Пропонувалося замінити картину на афіші на будь-яку іншу, яка не викликала б таких асоціацій. У фейсбуку «захисники» Шерешевського (його друзі й колеги — художники, мистецтвознавці, видавці) порівнювали колективний лист-прохання з радянськими доносами й відмовлялися розглядати тему сексизму. У цій дискусії кожен залишився «на своєму боці»: Шерешевський не визнав свій жест невдалим і не змінив афішу виставки.

Дискусію іншого характеру викликала постер-кампанія «Я українка» Оксани Брюховецької (у співпраці з Ксенією Гнилицькою, Валентиною Петровою і Давидом Чичканом) на вулицях Варшави під час виставки «Сусіди». Кампанія була спробою проговорити болючі й проблемні питання трудової міграції та соціального статусу заробітчанок[32].


Збирачка сезонних ягід (авторка — Валентина Петрова)

На кожному плакатів був напис: «Ці жінки заслуговують гідної оплати праці і гідного ставлення до себе». Українське суспільство чутливо сприйняло тему, і в соцмережах виникла дискусія довкола прочитання цього художнього жесту. Зокрема, українська художниця Лія Достлєва, котра живе в Польщі, побачила в проєкті підтвердження стереотипів про українок, а не критику капіталістичного ладу й геополітичного устрою.


Працівниця фастфуду (авторка — Ксенія Гнилицька)

Часто медіа оминають увагою сучасне мистецтво через його начебто складність для сприйняття. Проєкт «Я українка» став винятком із цього правила і здобув масову увагу. Щоправда, більшість ЗМІ лише переказували концепт, не вдаючись до аналізу й оцінок.

У контексті жіночої трудової міграції не можна не згадати журналістське розслідування Катерини Панової[33] для польського видання «Newsweek». Її стаття вийшла в одному з номерів журналу за 2013 рік, а на його обкладинці було фото журналістки в процесі прибирання. Панова провела у Варшаві експеримент: назвалася мігранткою і влаштувалася на роботу до поляків, щодня вона по 10 годин поспіль займалася хатніми справами. Важкі умови праці, побутові негаразди, негативне ставлення до заробітчанок, подеколи насилля — усе це обурило польських читачів і викликало палке обговорення статті на форумах і в журналі. В Україні про репортаж Панової теж говорили, але в контексті особистого досвіду авторки. Жодних суспільних чи політичних кроків після цього зроблено не було.

Очевидно, що дискусія навколо постер-кампанії «Я українка» виникла ще й тому, що трудова міграція — одна з болючих тем, про які заведено говорити, лише коли відбувається черговий спазм чи з’являється нарив.

...еротичне чи об’єктивоване?

Важливою подією 2018 року стала поява «Еротичного щоденника» — самоорганізованої ініціативи українських художниць і дизайнерок. «Еротичний щоденник» — це зібрання творів українських авторок, що їх можна використовувати як листівки і як місце прояву фантазій читачок і читачів.

«Ми хотіли, щоб щоденник був інтерактивним. Ми залишили в ньому чисті сторінки з метою, щоб власниця чи власник могли доповнювати його своїми спостереженнями і думками — еротичними чи ні, неважливо», — розповідає Оксана Брюховецька, одна з ініціаторок видання[34]. Проєкт «Еротичний щоденник» — відповідь на англомовний альбом української еротичної фотографії «Ukrainian Erotic Photography» (видавництво «Основи»). Частина представників і представниць художньої спільноти сприйняли його неоднозначно, а фотографію Саші Курмаза, яка потрапила на обкладинку, назвали такою, що об’єктивує жінку. Обкладинку так сприйняли ще й через графічне розміщення назви: літера «О» опинилася в роті жінки, зображеної на фото.

У виданні «Ukrainian Erotic Photography» зібрано твори авторів і авторок (але переважно художників), які працюють з оголеним тілом, жіночим і чоловічим. Натомість в «Еротичному щоденнику» представлено суто жіночий погляд. У цих творах авторки демонструють свої переживання, пов’язані із сексуальним, еротичним, любовним та іншими інтимними й тілесними досвідами. Чоловік в «Еротичному щоденнику» може висловитися, але тільки як читач.

Усування чоловіків і чоловічого погляду з феміністичного дискурсу — одне з проблемних питань, які рідко обговорюють. Робота, написана або створена чоловіком про жінку, апріорі така, що об’єктивує, чи вона може бути й такою, що проблематизує? Чи сама жінка може прагнути власної об’єктивації, використовуючи фотографа лише як інструмент?

Оксана Брюховецька називає феміністичною роботу Еля Парвулеско «Спільнота Ліліт», яка вперше експонувалася на виставці «Сьогодні ми не зустрінемося» («Closer», 2015)[35]. Протягом майже години на екрані змінюють одне одного жіночі образи з класики українського німого кіно. Автор символічно усунув з усіх фільмів чоловічих персонажів і створив колективний портрет жінки — від простої селянки до революціонерки. Як і використані оригінали, фільм Парвулеско німий. Автор оприявнює жінку, але підкреслює й те, що вона досі часто позбавлена політичного голосу.

Голос жінок

«Політичний голос» із критикою насильства щодо жінок обрали дві художниці африканського походження Фібі Босвелл (інтерактивна інсталяція «Mutumia/Жінка», 2016)[36] і Габріель Ґолаят (інсталяція й перформанс «Ця пісня для...», 2019), чиї твори експонувалися в PinchukArtCentre 2017 і 2019 року й отримали спеціальні нагороди Future Generation Art Prize в тих-таки роках.

В українському мистецтві важливою роботою про голос жінки став фільм Оксани Чепелик «Хроніки від Фортінбраса», у якому головну героїню катують два чоловіки. Фільм створено за мотивами однойменної збірки есеїв Оксани Забужко, які зачитує голос за кадром[37]. Однак тоді, 2001 року, рот героїні було заклеєно.


Кадр із фільму Оксани Чепелик «Хроніки від Фортінбраса» (2001)

Через 14 років відео художниці Аліни Клейтман «Щоденні рекорди» (зроблено для вищезгаданого проєкту Оксани Брюховецької «Що в мені є від жінки?») буквально демонструє народження нової мови: з рота героїні невпинно вилазить величезний язик.


Кадр із фільму Аліни Клейтман «Щоденні рекорди» (2015)

Зі звуком/голосом як політичним інструментом почала працювати Анна Щербина: «Робота зі звуком, зокрема з голосом, для мене стала певним викликом: з одного боку, тому що матеріальність звуку невидима, з іншого — тому що робота з голосом для мене завжди є подоланням. Жіночий голос часто пригнічений в політичному сенсі, має місце й самоліквідація. Щоб почути, що говорить жінка, іноді треба прислухатися. Це вимагає зусиль і з боку слухача, і з боку того, хто говорить»[38].

У практиці Щербини феміністична тема одна з центральних. В інтерв’ю художниця наголошувала, що існує брак теоретичних матеріалів і солідарности з боку авторок, які розвивають такі теми. На її думку, формування спільноти художниць-активісток могло б сприяти їхній практиці і вивести мистецтво на вищий рівень, але наразі говорити про створення такої ініціативи немає підстав. Це пояснюється невеликою кількістю авторок, які цікавляться темою фемінізму, а також теоретиків і критиків, які осмислюватимуть поточні процеси та створюватимуть ґрунтовні аналітичні й філософські тексти.

У пошуках жінки: як представлено мистецтво жінок в українських інституціях

Вище йшлося про оприявлення політичного й культурного голосу жінок, чи є місце для такого голосу в українських інституціях і яке воно? Спершу слід визнати, що в культурному полі досі панує чоловічий погляд, адже керівні посади в більшості інституцій обіймають чоловіки, більшість колекціонерів сучасного мистецтва — теж чоловіки. Проте останнім часом і серед культурних менеджер_ок бачимо жіночі імена. Директорками двох центральних державних культурних інституцій стали жінки: Юлія Литвинець очолила Національний художній музей України, Олеся Островська-Люта — Мистецький Арсенал. Кураторками виставкових проєктів теж часто виступають жінки, зокрема Вікторія Бавикіна, Оксана Баршинова, Оксана Брюховецька, Марія Вторушина, Лізавета Герман, Тетяна Кочубінська, Марія Ланько, Ксенія Малих, Катерина Міщенко, Катерина Радченко, Соломія Савчук, Аліна Сандуляк, Олександра Трянова, Катерина Тихоненко, Катерина Філюк, Олена Олександра Червоник, Валерія Шиллер, Дар’я Шевцова та ін.Очевидно, така гендерна ситуація потребує детальнішого розгляду і варта окремої публікації, так само як виставковий план кожної окремої інституції. У нас публікація виставкового плану інституції — велика рідкість. На початку 2019 року одна тільки «Карась Галерея» опублікувала список виставок, у якому значився один персональний проєкт художниці Людмили Раштанової, а всі інші були чоловічими, що привернуло увагу громадськости.

Власник приватної галереї прокоментував цей факт досить іронічно: «Соціально-політична рівність у формуванні виставкового плану — великий і неприпустимий промах нашої галереї. У нас лише одна художниця, підозрюю, що є євреї, росіяни й угорці, відсутні темношкірі, монголоїди і представники ЛГБТ (не впевнений), зате є молоді художники до 35 років і пенсіонери (сподіваюся), але немає художників з обмеженими можливостями. А ви як вважаєте, яка соціальна група повинна обов’язково бути у виставковому плані приватної української галереї для толерантности?»

Чи можна критикувати позицію галереї за цей дисбаланс? «Карась Галерея» боронить приватні інтереси колекціонера й директора цієї інституції, який ніколи не долучався до висвітлення феміністичних та інших соціально-критичних аспектів мистецтва. Однак чому тоді до галереї прикуто увагу?

Через брак інституцій та чітких оприлюднених засад діяльности наявних інституцій багато тем не входять до мистецького дискурсивного поля, немає конкуренції й дискусії навколо тематичних проєктів, тому й художники (художниці) та їхнє мистецтво можуть залишатися на маргінесі. Фемінізм як принцип і один із напрямків виставкової діяльности проголосила лише одна приватна інституція — галерея «The Naked Room», заснована 2018 року в Києві. Переважна більшість виставок, що їх уже представила широкому загалу ця галерея, — це виставки саме художниць або за участи художниць.

Попереду було згадано ще дві інституції, які порушують «жіночі питання», — Центр візуальної культури та PinchukArtCentre. ЦВК було створено 2008 року як майданчик для співпраці між академічними, художніми й активістськими спільнотами. PinchukArtCentre ставить перед собою завдання розвивати українську арт-сцену та генерувати критичний публічний дискурс для суспільства загалом (2015 року на базі арт-центру створено Дослідницьку платформу, яка займається архівуванням і вивченням сучасного українського мистецтва). Крім того, інституція підтримує українських митців до 35 років: національна премія PinchukArtCentre вручається раз на два роки. У різні часи лауреатками й переможницями конкурсу були Жанна Кадирова, Лада Наконечна, Анна Звягінцева, Аліна Клейтман, Маша Шубіна. Нині в арт-центрі триває виставка «Ain’t nobody’s business» («Не ваша справа») кураторок Олександри Трянової і Валерії Шиллер, яка, «посилаючись на хіт 1994 року шведської співачки-емігрантки Ардіс, активує голоси, що прагнуть свободи самовизначення, та провокує публічну дискусію щодо суперечливих відносин між владою й особистістю»[39].

Висновки

Українське мистецтво прагне реагувати на суспільні й політичні виклики, але часто стикається з опором консервативних і націоналістичних груп та їхніх симпатиків. Унаслідок мілітаризації суспільства проявів насилля, агресії й цензури щодо мистецьких проєктів стало більше. Ідеться не лише про фізичне насилля, а й про побутове, яке оприявнюється в повсякденній реакції людей, зокрема в соцмережах, на феміністичне і квір мистецтво. Останні роки суспільство постійно йшло на компроміси з проявами радикалізму і, здається, вже втратило можливість дати відсіч цьому насильству, як дискурсивну, так і правову.

Чи можна сказати, що Євромайдан дав новий поштовх феміністичним і гендерним темам в українському мистецтві? Справді, за останні п’ять років стало більше кураторських проєктів, мистецьких творів на ці теми, зросла публічна увага до них. Почасти це наслідок внутрішньомистецьких процесів і активізму, які розпочалися задовго до подій Революції гідности, почасти це результат загальної лібералізації, емансипації і розширення горизонтів суспільства.

Українське мистецтво за 2014–2019 роки стало чутливішим і вразливішим до різних соціальних аспектів. Однак самé художнє поле всередині країни залишається невеликим і недостатньо фінансується, а відтак тематика авторів і авторок не така широка, як могла би бути. Ситуація ще гостріша в регіонах. Та, попри брак широкої аудиторії і фінансових можливостей, українські міста продовжують розвивати культурні напрямки на інституційному і часто на низовому рівнях. Уже згадано про Одесу, а поруч варто навести приклади Дніпра, Харкова, Львова, Маріуполя.

Важливо підкреслити появу 2018 року в Україні руху HeForShe, який пропагує гендерну рівність. Цьогоріч організатори провели велику мистецьку програму та вручили премію Women in Arts за розвиток мистецтва художниці Владі Ралко.


Серія «Київський щоденник» Влади Ралко, створена під час Євромайдану 2013–2014 років

Крім того, протягом березня 2019 року вулиці столиці прикрашали постери з творами українських художниць із колекції Національного художнього музею України, а різні інституції проводили тематичні виставки й дискусії на жіночу й феміністичну теми в мистецтві. Завдяки проєкту «Я зможу!» (проєкт підтримали Фонд Олени Пінчук і Фундація Coca-Cola) тематичні футболки проти гендерних стереотипів «Не вішай ярлики!», створені на основі колекції Одеського художнього музею, представлено в крамниці «Всі. Свої».

Творчість українських художниць відоме не лише в Україні, а й за кордоном. Українську мисткиню Жанну Кадирову головний куратор 58 Венеційської бієнале обрав учасницею центральної виставки. А на початку року художниця отримала головний приз ярмарку сучасного мистецтва Pulse у Маямі (США).

То чи помітні українські художниці і художники? Якою силою володіють їхні мистецькі жести та óбрази? Чи мають вони змогу вголос висловлювати свої емансипаційні ідеї? Наразі справді великою проблемою залишається брак інституцій та інституційної підтримки, невелика кількість альтернативних майданчиків і головне — інституту критики, який міг би спрямовувати й осмислювати процеси. Згадані попереду дискусії свідчать про потребу суспільства говорити на гострі і табуйовані теми. Ці незручні теми повинні проговорюватися для широкої аудиторії, із залученням мовців і мовиць різного штибу, навіть у ті моменти, коли вони торкаються відкритих ран.

 

[1] Черепанин, Василь. Майдан: повернення Європи // Політична критика. — 2014. — № 5. — С. 7.

[2] Див.: Коняєва, Тетяна. Євгенія Кононенко: «Часи Майдану повернули жінку до архаїчного сприйняття — у центрі світобудови чоловік» // Високий замок. — 2014. — 13 жовтня. Режим доступу: https://rozmova.wordpress.com/2014/10/31/evheniya-kononenko/; Хромейчук, Олеся. Ґендер і націоналізм на Майдані // historians. — 2015. — 27 жовтня. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1673-olesia-khromeichuk-gender-i-natsionalizm-na-maidani-a

[3] Див.: Хромейчук, Олеся. Ґендер і націоналізм на Майдані // historians. — 2015. — 27 жовтня. — Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1673-olesia-khromeichuk-gender-i-natsionalizm-na-maidani-a

[4] Див.: Марценюк, Тамара. Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан // Спільне: Майдан. Погляд зліва. — 2015. — № 9. Режим доступу: https://commons.com.ua/uk/prava-lyudini-dlya-lgbt-spilnoti-i-yevromajdan-2013-2014/

[5] Див.: Ралко, Влада. Київський щоденник. — Канів, К.: Червоне/Чорне, 2016. — 400 с.

[8] Глеба, Галина. Оксана Чепелик: «Я розпочала феміністичну або гендерну тему задовго до...» // Korydor. — 2018. — 11 грудня. — Режим доступу: http://www.korydor.in.ua/ua/woman-in-culture/oksana-chepe-lik-feminizm-gender.html

[9] Див.: Чому в українському мистецтві є великі художниці / Упор. Катерина Яковленко. — К.: PinchukArtCentre, Publishing Pro, 2019. — 224 с.

[10] Матеріали виставки вважаються втраченими.

[11] Яковленко, Катерина. «Рот Медузи»: перші спроби феміністичних виставок // Korydor. — 2018. — 9 листопада. — Режим доступу: http://www.korydor.in.ua/ua/context/rot-meduzy-pershi-sproby-feministichnyh-vistavok.html

[12] Докладніше див.: Шиллер, Валерія. Алевтина Кахідзе. «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі» // Чому в українському мистецтві є великі художниці. — К.: PinchukArtCentre, Publishing Pro, 2019. — С. 148–155.

[13] Див.: Брюховецька, Оксана. Образ жертви і емансипація. Нарис про українську арт-сцену і фемінізм // Prostory. — 2017. — 3 березня. — Режим доступу: http://prostory.net.ua/ua/krytyka/139-obraz-zhertvy-i-emansypatsiia-narys-pro-ukrainsku-art-stsenu-i-feminizm#three

[15] Червоник, Олена. Право на самоконструювання // Гендер в ИЗОЛЯЦИИ: право на самоконструирование в условиях патриархата: [Каталог]. — Фонд ИЗОЛЯЦИЯ. Платформа культурных инициатив, 2012. — С. 1–15.

[17] Див. більше про цей проєкт: Dmytryk, Olenka . “I’m a Feminist, Therefore...” The Art of Gender and Sexual Dissent in 2010s Ukraine and Russia // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society (Special sections: Identity Clashes: Russian and Ukrainian Debates on Culture, History, and Politics). — 2018. — Vol. 4, . — No. 1 (2018). URL Режим доступу: https://spps-jspps.autorenbetreuung.de/files/05-dmytryk.pdf; Брюховецька, Оксана. Образ жертви і емансипація. Нарис про українську арт-сцену і фемінізм // Prostory. — 2017. — 3 березня. — Режим доступу: http://prostory.net.ua/ua/krytyka/139-obraz-zhertvy-i-emansypatsiia-narys-pro-ukrainsku-art-stsenu-i-feminizm#three

[18] Дискусія «на підлозі» про жіноче мистецтво // Korydor. — 2012. — 3 травня. Режим доступу: http://old.korydor.in.ua/texts/1031-na-pidlozi-pro-zhinoche-mistetstvo

[20] Выртосу, Ирина. Болевые точки Украины // Зеркало недели. — 2018. — № 48. — Режим доступу: https://zn.ua/SOCIUM/bolevye-tochki-ukrainy-303161_.html

[22] Див.: Яковленко, Катерина. Александра Трянова: «Одесса сейчас — довольно специфическое место для художников» // Левый берег. — 2018. — 1 августа. Режим доступу: https://lb.ua/culture/2018/08/01/404143_aleksandra_tryanova_odessa_seychas.html

[23] Там само.

[24] Цыба, Анна. Михаил Коптев: «Некоторым было стыдно сесть в зал, и они смотрели мое шоу, прячась за кулисами» // Bird in Flight. — 2018. — 13 марта. Режим доступу: https://birdinflight.com/ru/portret/20180312-mikhail-koptev-interview.html

[25] Виставку «Мистецтво жіночого оргазму» скасували через погрози // The Village Ukraine. — Режим доступу: https://www.the-village.com.ua/village/culture/culture-news/266135-vistavku-mistetstvo-zhinochogo-orgazmu-skasuvali-cherez-pogrozi

[27] Більше про ці проєкти читайте в статтях Тамари Злобіної «Битва за смисли: як жіноче мистецтво змінює світ» (http://www.korydor.in.ua/ua/equality/bytva-za-smysli-yak-zhinoche-mystetstvo-zmiiyuye-svit.html) і «“Textus”: Архетипи та несподіванки сучасної феміністичної вишивки» (https://life.pravda.com.ua/culture/2017/04/4/223518/).

[29] Корнейчук, Лиза. Цветы демократии» Марии Куликовской // ArtUkraine. — 2015. — 11 вересня. Режим доступу: http://artukraine.com.ua/a/cvety-demokratii-marii-kulikovskoy/#.XM_1sh_niCh

[30] «Армія клонів» — назва серії робіт художниці.

[31] Докладніше див.: Брюховецька, Оксана. Зіпсована «Свіжина»: польові дослідження українського сексизму // Українська правда. — 2018. — 26 квітня. Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2018/04/26/230551/

[32] Див.: Брюховецька, Оксана. «Я українка»: постер-кампанія, яка закликає замислитися над статусом жінок-заробітчанок // Українська правда. — 2018. — 28 жовтня. Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2018/10/28/233858/

[33] Див.: Титиш, Галина. Журналіст, яка працювала заробітчанкою в Польщі: «Стаєш на дорозі і чекаєш, коли запропонують роботу» // Українська правда. — 2013. — 9 липня. Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/society/2013/07/9/132978/

[34] В Украине вышел самиздат «Эротический дневник». Почему это важно? // Оfficiel-online.com. — Режим доступу: https://officiel-online.com/lifestyle-2/art/erotic-diary-in-ukraine/

[35] Брюховецька, Оксана. Образ жертви й емансипація. Нарис про українську арт-сцену і фемінізм // Prostory. — 2017. — 3 березня. — Режим доступу: http://prostory.net.ua/ua/krytyka/139-obraz-zhertvy-i-emansypatsiia-narys-pro-ukrainsku-art-stsenu-i-feminizm#three

[36] Яковленко, Катерина. «Женское тело имеет огромную силу». Художница Фиби Босвелл о постколониальном и феминистическом искусстве // The Devochki. — 2017. — 15 марта. Режим доступу: http://thedevochki.com/2017/03/15/zhenskoe-telo-imeet-ogromnuyu-silu/

[37] Глеба, Галина. Оксана Чепелик. «Хроніки від Фортінбраса» // Чому в українському мистецтві є великі художниці. — 2019. — С. 138–147.

[38] Яковленко, Катерина. Художница Анна Щербина: «Я решила эксплуатировать свой стыд» // Bird in Flight. — 2019. — 12 февраля. — Режим доступу: https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/opyt/20190212-20190212-anna-scherbyna.html

4 листопада 2019
Поширити в Telegram
1059
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Освіта як фабрика смислів: від статево-рольового підходу до гендерно-чутливих змін
Що наповнює освітній процес? Терміни, формули, факти чи гендерні стереотипи? Чого навчають у школах і вишах — літератури й математики чи того, якими мають бути «правильні» чоловіки й жінки? «Прихований навчальний план» закладів усіх рівнів ще з радянських часів ґрунтується на статево-рольовому підході. За тридцять років незалежности України ситуація поволі змінюється. Про розвиток гендерно-чутливого підходу, досягнення, виклики і перспективи — у цій статті.
Як жінки змінили українську армію
Російське військове вторгнення на територію України на початку 2014 року поклало початок реформі армії. Жінки стали важливою частиною цього процесу, ініціювавши низку змін «знизу», що позитивно позначилося на секторі безпеки і на гендерній рівності.
Між колоніальністю і націоналізмом: генеалогії феміністичного активізму в Україні
У цій статті ми пропонуємо нарис генеалогії фемінізмів в Україні 2007–2017 років, з особливою увагою до тих фемінізмів, які встановлюють множинні зв’язки між нацією, державою, неолібералізмом, колоніальністю, війною, сексуальністю, циснормативністю. Цей текст — приклад ситуйованого знання, продукованого зсередини досліджуваного поля. Він базується на нашій залученості в активізм і віддзеркалює наш тривалий пошук мови для аналізу фемінізмів в Україні як простору, який заведено означувати через геотемпоральні категорії східноєвропейськости, пострадянськости, постсоціалізму чи глобального півдня.