Мистецтво спротиву: «Квірність» на DOCUDAYS UA

Програмерка Docudays UA Дар’я Бассель зазначає, що спеціальна секція про ЛГБТІК+[1] з’являється на фестивалі вперше: «Звісно, ми показували раніше фільми про трансгендерних персон або про ЛГБТКІ+ рух (наприклад, торік у конкурсній програмі був фільм “Гавана-транзит”[2], потім ми його показували в регіонах в рамках мандрівного Docudays UA), але так склалося, що ніколи ще цій темі не було присвячено окремої програми. Я дуже рада, що ми робимо це тепер».

Поява такої програми на головному документальному кіномайданчику країни відповідає загальній постмайданній тенденції до визнання сексуальних і гендерних прав як неодмінного складника прав людини в українському суспільстві. Проте це визнання супроводжується консервативним відкатом. З одного боку, маємо реформу антидискримінаційного законодавства, пункт про одностатеві партнерства в національній стратегії з прав людини, дедалі масовіший КиївПрайд. З іншого боку — погрози, зриви фестивалів і мистецьких виставок, насильницькі напади на акції з боку праворадикальних груп. 

Читайте також:

Ганна Гриценко. Марші 8 Березня: винайдення феміністичної традиції

Наслідки 8 березня: що відбувається після

Дар’я Бассель коментує суспільну важливість звернення до теми рівності ЛГБТКІ+ в такій ситуації: «Усе, що пов’язано з ЛГБТКІ+, досі викликає в нашому суспільстві дуже гострі реакції. А нині, з посиленням націоналістичних ідей і рухів, ситуація, здається, ще погіршилася. Тому важливо показувати, дивитися, говорити на ці теми. Я не є частиною ЛГБТКІ+ спільноти, але навіть до мене постійно доходять новини про чергове побиття абощо. Це, звісно, утопія, але мені хотілося б жити в суспільстві, де існує повага до вільного вибору і проявів кожної людини».

За задумом організаторок, назва блоку «Квірність» означає «квір + рівність». Як пояснює Дар’я Бассель, кожна позаконкурсна програма має у назві слова «рівність» або «рівні», що відсилає до загальної теми цьогорічного фестивалю «Рівні рівності». Ця гра слів пропонує замислитися над сучасними тенденціями опору рівності, створенням ієрархій нерівностей і поділом людей на тих, чиї права важливіші, і тих, чиї проблеми «не на часі».

До блоку «Квірність» увійшли три фільми, які об’єднує увага до ЛГБТІК+ активізму поза інституціоналізованими правозахисними організаціями. Герої_ні всіх фільмів, попри географічну розділеність, мають багато спільного в способах життя, поглядах, цінностях, баченнях майбутнього. Для всіх їх щоденне існування — акт політичної боротьби, утвердження свого права на інакшість, часом у дуже ворожому оточенні. Від феміністичних і анархістських рухів вони перебирають горизонтальність, відмову від ієрархій та поділу на лідерів руху і решту. Вони практикують інтерсекційний підхід до нерівностей: звертають увагу на те, як сексуальна й гендерна дискримінації перетинаються з расизмом, колоніалізмом, бідністю, патріархатом, відсутністю соціальних ліфтів. Їх об’єднує боротьба проти нерівності як такої, а не за права обмеженої певною ідентичністю групи. Вони переважно добре освічені і глибоко рефлексують над своєю діяльністю. Свої принципи й практики вони втілюють в унікальних локальних контекстах зі специфічними викликами й можливостями.
 

Трейлер фільму «Моє тіло політичне» (2017)

Бразильський фільм «Моє тіло політичне» режисерки Еліс Ріф розповідає про квір-спільноту міста Сан-Паулу. Дія відбувається у фавелах — найбідніших кварталах із часто нелегальною забудовою. Розповідь полягає в чергуванні епізодів приватного життя і громадської активності чотирьох трансгендерних людей протягом одного дня.

Становище ЛГБТ+ спільноти в Бразилії парадоксальне. Здавалося б, у цієї країни є всі підстави бути одним із найкомфортніших місць для ЛГБТ+ у світі. Більшість громадян (74 %) уважають, гомосексуальність прийнятною для суспільства, їх кількість поступово зростає. У країні одне з найпрогресивніших у світі законодавств із забезпечення сексуальної й гендерної рівності, і вона активно долучається до розвитку відповідного міжнародного законодавства[3]. Торік найбільший у світі ЛГБТ-прайд у Сан-Паулу зібрав три мільйони людей[4]. А проте Бразилія залишається дуже патріархальною країною з мачистським стандартом маскулінності, наслідком чого — дуже високий рівень дискримінації і злочинів ненависті на ґрунті гомофобії і трансфобії[5]. Останні законодавчі досягнення в царині сексуальних і гендерних прав опинилися під загрозою через зрослу популярність консервативних євангелічних церков та збільшення їхнього представництва у владі[6].

У таких обставинах щоденне життя відкритих квір-людей уже є політичною дією. Проте всі герої_ні фільму Еліс Ріф ще й займаються активізмом у тій чи тій формі. Вони використовують переважно стратегії культурного спротиву через мистецтво й освіту, щоб здобути присутність у тих суспільних і культурних просторах, із яких сексуально й гендерно неконформних людей були усунуто. Перформерка Лінн да Квебрада вривається в мізогінний і сексистський бразильський фанк із текстами про бідних чорних фемінних геїв із фавели. Вона ж використовує театр пригноблених[7], щоб дати голос усім «громадянам другого сорту». Директорка школи Паула бореться за вживання правильних займенників при називанні трансгендерних людей у шкільній освіті. Трансгендерна дівчина Гіу робить фотопроект для боді-позитивної інтернет-спільноти, який утверджує красу чорних, товстих, трансгендерних жіночих тіл. Її поезія — маніфест вивільнення тіла з-під суспільного контролю і повернення його собі: «Кожна гормональна таблетка — заява про володіння цим тілом. З кожною таблеткою я втискаюся міцніше в цю шкіру, набираючи власності над собою. Це згладжує будь-які побоювання про можливі ризики для печінки, нирок, серця, — ціле тіло може поламатися (fail), але воно поламається на моїх умовах, навіть якщо вони обмежені».
 

Трейлер фільму «Сільвана» (2017)

«Сільвана» шведських режисерок Міки Густафсон, Олівії Кастебрінг та Крістіни Тсіобанеліс показує ситуацію, коли низовий культурний спротив потрапляє в мейнстрім. Протягом трьох років режисерки знімали злет кар’єри шведської реперки Сільвани Імам.

Сільвана спрямовує притаманні репу агресивність і протест проти патріархату, гомофобії, расизму. На батьківщині її часто асоціюють із фемінізмом, але феміністична революція, до якої вона закликає, стосується всіх: «Фемінізм — це рівність, коли про тебе не судять за кольором твоєї шкіри чи суспільним класом, до якого ти належиш, сексуальністю, віком, релігією, гендером і тим, чи маєш ти інвалідність. Я кажу білому привілейованому чоловіку ступити крок назад»[8].

Як і бразильські квір-активістки з фільму «Моє тіло політичне», Сільвана намагається зайняти місце там, де за усталеними правилами її не повинно бути. Відкрита лесбійка в переважно чоловічому, мізогінному і гомофобному музичному жанрі. Дочка іммігрантів, яка претендує стати «культурним спадком Швеції». Вона націлена не просто потрапити в публічний простір, а й витіснити з нього противників рівності. Називає себе nonsense warrior, підкреслюючи, що расизм, сексизм і гомофобія не мають жодного раціонального підґрунтя.

Попри радикальний і безкомпромісний протест, Сільвана стала частиною шведської популярної культури. Вона отримує престижні музичні нагороди і часто з’являється в медіа. Їй вдається успішно уникати майже всіх пасток комерціалізації спротиву. Вона заявляє, що гроші — лише засіб досягнути свободи в капіталістичному суспільстві, який вона планує використати для того, щоб принести справжню свободу[9]. Вона використовує свій соціальний і культурний капітал, щоб принести в публічний простір підривні смисли і підтримати інших жінок.

Сільвана — рольова модель для шведської квір-молоді, бо показує, що бути лесбійкою не обов’язково означає бути нещасливою і відкинутою суспільством. Це також може означати бути популярною, успішною, лідеркою, новаторкою, селебріті. Її публічна історія кохання зі співачкою Беатріс Елі демонструє альтернативу патріархальній родині, у якій жінка перебуває на других ролях і обслуговує успіх чоловіка. Це паритетні стосунки, у яких партнерки розвивають кар’єри, мають спільні політичні погляди, спільну мету і підтримують одна одну. У своїх кліпах, текстах, виступах Сільвана згадує жінок, які її надихають, — Симону де Бовуар, Pussy Riot. Вона проти того, щоб її протиставляли іншим жінкам як «сильнішу» чи «кращу», і постійно підкреслює, що так мало жінок досягають суспільного визнання не через слабкість чи брак таланту, а через патріархальні обмеження.

Проте Сільвана переоцінила свої можливості, і це призвело її до вигоряння. Після перерви вона повернулася на сцену скромнішою: «Я не супергерой. Я не хочу бути супергероєм. Супергероїв не існує». Проте криза залишається переважно за кадром. Особа Сільвани у фільмі недалеко відходить від її сценічного образу. Вона уникає здаватися слабкою. Одинокий момент, коли ми бачимо її дуже іншою, — домашнє відео, зняте її дівчиною.
 

Трейлер фільму «Перлина Африки» (2016)

Межі культурного спротиву показує фільм «Перлина Африки» ще одного шведського режисера Джонні фон Вальстрема. До того як зайнятися документальним кіно, Вальстрем довгий час працював оператором у великих міжнародних медіа. Молодих режисер_ок може зацікавити його відеоблог Creative North, де він описує свій досвід виживання в некомерційному кіно і дає поради про всі моменти кіновиробництва — від технічних прийомів до пошуку фінансування[10].

Місцевий контекст дуже відмінний порівняно з ліберальними Бразилією і Швецією. Уганда — одна з найбільш гомофобних країн світу, де обмеження в правах ЛГБТ людей обґрунтовують «захистом сім’ї і дітей» від «пропаганди гомосексуальності». Фільм знято під час ухвалення закону про довічне ув’язнення (спочатку пропонувалася смертна кара) за «загострену гомосексуальність» (aggrevated homosexuality). Закон також забороняв будь-яку правозахисну діяльність, пов’язану з правами ЛГБТ.

Тіло трансгендерної дівчини Клео стає полем політичної боротьби між угандійською владою і ЛГБТ-спільнотою. Того дня, коли антигомосексуальний законопроект було схвалено, вона потрапила на першу шпальту газети «Ред Пеппер» і в результаті втратила роботу й підтримку сім’ї. Півтора місяця вони з чоловіком боялися виходити на вулицю і зрештою виїхали з країни. Клео змушена робити операцію в Таїланді, бо через невідповідність гендеру і статі в документах вона фактично безправна на батьківщині. Хоча історія розгорталася перед очима режисера в реальному часі: зйомки почалися ще до ухвалення гомофобного закону і неможливо було передбачити, що станеться з героїнею далі, — фільм вражає цілісністю і сприймається майже як художній.

Угандійська трансгендерна спільнота також використовує тактики культурного спротиву. Для неї важливе перепривласнення християнства, яке для консервативних політиків є основним інструментом легітимації переслідувань ЛГБТ+. Релігійність стає основою для підтримання колективних зв’язків як усередині транс-спільноти, так і поза нею (молитва про те, щоб «установити зв’язки з добрими людьми, які допоможуть змінити світ»). Вальстрем продовжує цю важливу для його героїнь тактику, виносячи в епіграф до фільму відому цитату з послання Павла до Галатів: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» Та що можуть зробити молитви проти державного терору?

* * *

Загалом програма «Квірність» дає цікавий зріз стратегій і тактик сучасного низового активізму, серед яких чільне місце займає культурний спротив через мистецтво і сучасні медіа. У межах сексуальних субкультур і контркультур відмінні від панівних стилі життя, естетика, сценарії стосунків зближують людей і залучають їх до боротьби («Моє тіло політичне» та «Перлина Африки»). Часом елементи цих альтернативних культур можуть потрапити в домінантну культуру і розширити діапазон прийнятних у суспільстві опцій («Сільвана»). Документальний фільм — сам по собі інструмент культурного спротиву, який дозволяє вивести історії аутсайдерів у публічну сферу, збільшити видимість квір-людей, долучити їх до публічних дискусій про демократію.

Сила ігрових і перформативних тактик, на які спирається культурний спротив, — у насолоді від процесу, яка розвіює нудьгу більш інституціоналізованих форм боротьби за права. Слабке місце таких тактик — неефективність у ролі одинокого інструмента боротьби з державними репресіями і поліцейським насильством. Вони не можуть замінити централізовані мобілізаційні і комунікаційні стратегії, необхідні для досягнення, скажімо, змін у законодавстві. Тому дослідник соціальних рухів Бенджамін Шепард доходить висновку, що найефективніше поєднання ігрових тактик з неігровими, створення спільних просторів, де можуть співіснувати і не відчувати себе включеними як професійні агенти соціальних змін, так і різні «божевільні», які не дають ЛГБТ-правозахистові виродитися в прилизану комерціалізовану версію консервативної партії[11].

В Україні теж існує перформативний горизонтальний квір-активізм — «ПВА», «Ритми спротиву», «ФРАУ». Більше про нього можна дізнатися на фейсбук-сторінці ініціативи «ЗБОКУ»[12], яка створює архів «феміністичного і квір-мистецтва, гендерного і сексуального спротиву» в Україні. Однак українського документального кіно ні про низовий активізм, ні про інституціоналізований ЛГБТІК+ правозахист досі немає. Дар’я Бассель говорить, що українські стрічки про ЛГБТКІ+ подають на Docudays UA щороку, але, на жаль, «якість їх не така, щоб ми могли включити їх до програми фестивалю».

Бассель сподівається, що українських документальних фільмів на теми сексуальної і гендерної рівності ставатиме більше: «Катя Горностай щороку випускає курс із Могилянської школи журналістики. Це журналісти, які замість писати диплом обрали його знімати. І я бачу, що їхнє коло тем розширюється, а підхід до кіно, який їм пропонує Катя, дозволяє робити не сюжети для ТБ, а вдумливе спостереження, глибоке занурення в тему. Крім того, нині взагалі невеличкий бум документального кіно, багато нових авторів і авторок пробують себе в різних темах».

Щоб підтримати інтерес українських режисерок і режисерів до правозахисної тематики, команда Docudays UA влаштувала цього року проект «Civil Pitch: фільми громадської активності»[13]. У фінал конкурсу потрапили активісти з ГО «КиївПрайд» Богдан Алтиннік і Валерія Гончарова з історією про підготовку волонтерів і волонтерок безпеки Маршу Рівності. Дізнатися більше про цей проект можна буде на відкритому пітчингу 28 березня о 10:00 у кінотеатрі «Жовтень» (зала «Класік»).

Авторка вдячна за допомогу в підготовці матеріалу Дар’ї Бассель та прес-секретарці Docudays UA Дарині Ніколенко.