16 листопада, 2018

Мистецтво спротиву: «Квірність» на DOCUDAYS UA

22 березня 2018
Марія Тетерюк

Докторантка PhD програми «Масові комунікації» Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Автономного університету Барселони (UAB). Викладачка Могилянської школи журналістики («Теорії в дослідженнях медіа», «Теорії та методи аналізу дискурсу»). Авторка статей і досліджень про конструювання сексуальності й гендеру в медіа, політичному дискурсі та популярній культурі.

Бразилія, Швеція, Уганда — три країни в різних частинах світу, три локальні спільноти сексуальних і гендерних дисидент_ок зі спільним баченням майбутнього. Така географія блоку про порушення прав за ознаками сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності «Квірність» на фестивалі Docudays UA. Ці ознаки разом із гендером, релігійністю, віком та інвалідністю входять до стандартного переліку антидискримінаційної адвокації, за яким структуровано цьогорічну позаконкурсну програму.

Читайте також:

Програмерка Docudays UA Дар’я Бассель зазначає, що спеціальна секція про ЛГБТІК+[1] з’являється на фестивалі вперше: «Звісно, ми показували раніше фільми про трансгендерних персон або про ЛГБТКІ+ рух (наприклад, торік у конкурсній програмі був фільм “Гавана-транзит”[2], потім ми його показували в регіонах в рамках мандрівного Docudays UA), але так склалося, що ніколи ще цій темі не було присвячено окремої програми. Я дуже рада, що ми робимо це тепер».

Поява такої програми на головному документальному кіномайданчику країни відповідає загальній постмайданній тенденції до визнання сексуальних і гендерних прав як неодмінного складника прав людини в українському суспільстві. Проте це визнання супроводжується консервативним відкатом. З одного боку, маємо реформу антидискримінаційного законодавства, пункт про одностатеві партнерства в національній стратегії з прав людини, дедалі масовіший КиївПрайд. З іншого боку — погрози, зриви фестивалів і мистецьких виставок, насильницькі напади на акції з боку праворадикальних груп. 

Читайте також:

Ганна Гриценко. Марші 8 Березня: винайдення феміністичної традиції

Наслідки 8 березня: що відбувається після


Дар’я Бассель коментує суспільну важливість звернення до теми рівності ЛГБТКІ+ в такій ситуації: «Усе, що пов’язано з ЛГБТКІ+, досі викликає в нашому суспільстві дуже гострі реакції. А нині, з посиленням націоналістичних ідей і рухів, ситуація, здається, ще погіршилася. Тому важливо показувати, дивитися, говорити на ці теми. Я не є частиною ЛГБТКІ+ спільноти, але навіть до мене постійно доходять новини про чергове побиття абощо. Це, звісно, утопія, але мені хотілося б жити в суспільстві, де існує повага до вільного вибору і проявів кожної людини».

За задумом організаторок, назва блоку «Квірність» означає «квір + рівність». Як пояснює Дар’я Бассель, кожна позаконкурсна програма має у назві слова «рівність» або «рівні», що відсилає до загальної теми цьогорічного фестивалю «Рівні рівності». Ця гра слів пропонує замислитися над сучасними тенденціями опору рівності, створенням ієрархій нерівностей і поділом людей на тих, чиї права важливіші, і тих, чиї проблеми «не на часі».

До блоку «Квірність» увійшли три фільми, які об’єднує увага до ЛГБТІК+ активізму поза інституціоналізованими правозахисними організаціями. Герої_ні всіх фільмів, попри географічну розділеність, мають багато спільного в способах життя, поглядах, цінностях, баченнях майбутнього. Для всіх їх щоденне існування — акт політичної боротьби, утвердження свого права на інакшість, часом у дуже ворожому оточенні. Від феміністичних і анархістських рухів вони перебирають горизонтальність, відмову від ієрархій та поділу на лідерів руху і решту. Вони практикують інтерсекційний підхід до нерівностей: звертають увагу на те, як сексуальна й гендерна дискримінації перетинаються з расизмом, колоніалізмом, бідністю, патріархатом, відсутністю соціальних ліфтів. Їх об’єднує боротьба проти нерівності як такої, а не за права обмеженої певною ідентичністю групи. Вони переважно добре освічені і глибоко рефлексують над своєю діяльністю. Свої принципи й практики вони втілюють в унікальних локальних контекстах зі специфічними викликами й можливостями.
 

Трейлер фільму «Моє тіло політичне» (2017)

Бразильський фільм «Моє тіло політичне» режисерки Еліс Ріф розповідає про квір-спільноту міста Сан-Паулу. Дія відбувається у фавелах — найбідніших кварталах із часто нелегальною забудовою. Розповідь полягає в чергуванні епізодів приватного життя і громадської активності чотирьох трансгендерних людей протягом одного дня.

Становище ЛГБТ+ спільноти в Бразилії парадоксальне. Здавалося б, у цієї країни є всі підстави бути одним із найкомфортніших місць для ЛГБТ+ у світі. Більшість громадян (74 %) уважають, гомосексуальність прийнятною для суспільства, їх кількість поступово зростає. У країні одне з найпрогресивніших у світі законодавств із забезпечення сексуальної й гендерної рівності, і вона активно долучається до розвитку відповідного міжнародного законодавства[3]. Торік найбільший у світі ЛГБТ-прайд у Сан-Паулу зібрав три мільйони людей[4]. А проте Бразилія залишається дуже патріархальною країною з мачистським стандартом маскулінності, наслідком чого — дуже високий рівень дискримінації і злочинів ненависті на ґрунті гомофобії і трансфобії[5]. Останні законодавчі досягнення в царині сексуальних і гендерних прав опинилися під загрозою через зрослу популярність консервативних євангелічних церков та збільшення їхнього представництва у владі[6].

У таких обставинах щоденне життя відкритих квір-людей уже є політичною дією. Проте всі герої_ні фільму Еліс Ріф ще й займаються активізмом у тій чи тій формі. Вони використовують переважно стратегії культурного спротиву через мистецтво й освіту, щоб здобути присутність у тих суспільних і культурних просторах, із яких сексуально й гендерно неконформних людей були усунуто. Перформерка Лінн да Квебрада вривається в мізогінний і сексистський бразильський фанк із текстами про бідних чорних фемінних геїв із фавели. Вона ж використовує театр пригноблених[7], щоб дати голос усім «громадянам другого сорту». Директорка школи Паула бореться за вживання правильних займенників при називанні трансгендерних людей у шкільній освіті. Трансгендерна дівчина Гіу робить фотопроект для боді-позитивної інтернет-спільноти, який утверджує красу чорних, товстих, трансгендерних жіночих тіл. Її поезія — маніфест вивільнення тіла з-під суспільного контролю і повернення його собі: «Кожна гормональна таблетка — заява про володіння цим тілом. З кожною таблеткою я втискаюся міцніше в цю шкіру, набираючи власності над собою. Це згладжує будь-які побоювання про можливі ризики для печінки, нирок, серця, — ціле тіло може поламатися (fail), але воно поламається на моїх умовах, навіть якщо вони обмежені».
 

Трейлер фільму «Сільвана» (2017)

«Сільвана» шведських режисерок Міки Густафсон, Олівії Кастебрінг та Крістіни Тсіобанеліс показує ситуацію, коли низовий культурний спротив потрапляє в мейнстрім. Протягом трьох років режисерки знімали злет кар’єри шведської реперки Сільвани Імам.

Сільвана спрямовує притаманні репу агресивність і протест проти патріархату, гомофобії, расизму. На батьківщині її часто асоціюють із фемінізмом, але феміністична революція, до якої вона закликає, стосується всіх: «Фемінізм — це рівність, коли про тебе не судять за кольором твоєї шкіри чи суспільним класом, до якого ти належиш, сексуальністю, віком, релігією, гендером і тим, чи маєш ти інвалідність. Я кажу білому привілейованому чоловіку ступити крок назад»[8].

Як і бразильські квір-активістки з фільму «Моє тіло політичне», Сільвана намагається зайняти місце там, де за усталеними правилами її не повинно бути. Відкрита лесбійка в переважно чоловічому, мізогінному і гомофобному музичному жанрі. Дочка іммігрантів, яка претендує стати «культурним спадком Швеції». Вона націлена не просто потрапити в публічний простір, а й витіснити з нього противників рівності. Називає себе nonsense warrior, підкреслюючи, що расизм, сексизм і гомофобія не мають жодного раціонального підґрунтя.

Попри радикальний і безкомпромісний протест, Сільвана стала частиною шведської популярної культури. Вона отримує престижні музичні нагороди і часто з’являється в медіа. Їй вдається успішно уникати майже всіх пасток комерціалізації спротиву. Вона заявляє, що гроші — лише засіб досягнути свободи в капіталістичному суспільстві, який вона планує використати для того, щоб принести справжню свободу[9]. Вона використовує свій соціальний і культурний капітал, щоб принести в публічний простір підривні смисли і підтримати інших жінок.

Сільвана — рольова модель для шведської квір-молоді, бо показує, що бути лесбійкою не обов’язково означає бути нещасливою і відкинутою суспільством. Це також може означати бути популярною, успішною, лідеркою, новаторкою, селебріті. Її публічна історія кохання зі співачкою Беатріс Елі демонструє альтернативу патріархальній родині, у якій жінка перебуває на других ролях і обслуговує успіх чоловіка. Це паритетні стосунки, у яких партнерки розвивають кар’єри, мають спільні політичні погляди, спільну мету і підтримують одна одну. У своїх кліпах, текстах, виступах Сільвана згадує жінок, які її надихають, — Симону де Бовуар, Pussy Riot. Вона проти того, щоб її протиставляли іншим жінкам як «сильнішу» чи «кращу», і постійно підкреслює, що так мало жінок досягають суспільного визнання не через слабкість чи брак таланту, а через патріархальні обмеження.

Проте Сільвана переоцінила свої можливості, і це призвело її до вигоряння. Після перерви вона повернулася на сцену скромнішою: «Я не супергерой. Я не хочу бути супергероєм. Супергероїв не існує». Проте криза залишається переважно за кадром. Особа Сільвани у фільмі недалеко відходить від її сценічного образу. Вона уникає здаватися слабкою. Одинокий момент, коли ми бачимо її дуже іншою, — домашнє відео, зняте її дівчиною.
 

Трейлер фільму «Перлина Африки» (2016)

Межі культурного спротиву показує фільм «Перлина Африки» ще одного шведського режисера Джонні фон Вальстрема. До того як зайнятися документальним кіно, Вальстрем довгий час працював оператором у великих міжнародних медіа. Молодих режисер_ок може зацікавити його відеоблог Creative North, де він описує свій досвід виживання в некомерційному кіно і дає поради про всі моменти кіновиробництва — від технічних прийомів до пошуку фінансування[10].

Місцевий контекст дуже відмінний порівняно з ліберальними Бразилією і Швецією. Уганда — одна з найбільш гомофобних країн світу, де обмеження в правах ЛГБТ людей обґрунтовують «захистом сім’ї і дітей» від «пропаганди гомосексуальності». Фільм знято під час ухвалення закону про довічне ув’язнення (спочатку пропонувалася смертна кара) за «загострену гомосексуальність» (aggrevated homosexuality). Закон також забороняв будь-яку правозахисну діяльність, пов’язану з правами ЛГБТ.

Тіло трансгендерної дівчини Клео стає полем політичної боротьби між угандійською владою і ЛГБТ-спільнотою. Того дня, коли антигомосексуальний законопроект було схвалено, вона потрапила на першу шпальту газети «Ред Пеппер» і в результаті втратила роботу й підтримку сім’ї. Півтора місяця вони з чоловіком боялися виходити на вулицю і зрештою виїхали з країни. Клео змушена робити операцію в Таїланді, бо через невідповідність гендеру і статі в документах вона фактично безправна на батьківщині. Хоча історія розгорталася перед очима режисера в реальному часі: зйомки почалися ще до ухвалення гомофобного закону і неможливо було передбачити, що станеться з героїнею далі, — фільм вражає цілісністю і сприймається майже як художній.

Угандійська трансгендерна спільнота також використовує тактики культурного спротиву. Для неї важливе перепривласнення християнства, яке для консервативних політиків є основним інструментом легітимації переслідувань ЛГБТ+. Релігійність стає основою для підтримання колективних зв’язків як усередині транс-спільноти, так і поза нею (молитва про те, щоб «установити зв’язки з добрими людьми, які допоможуть змінити світ»). Вальстрем продовжує цю важливу для його героїнь тактику, виносячи в епіграф до фільму відому цитату з послання Павла до Галатів: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» Та що можуть зробити молитви проти державного терору?

* * *

Загалом програма «Квірність» дає цікавий зріз стратегій і тактик сучасного низового активізму, серед яких чільне місце займає культурний спротив через мистецтво і сучасні медіа. У межах сексуальних субкультур і контркультур відмінні від панівних стилі життя, естетика, сценарії стосунків зближують людей і залучають їх до боротьби («Моє тіло політичне» та «Перлина Африки»). Часом елементи цих альтернативних культур можуть потрапити в домінантну культуру і розширити діапазон прийнятних у суспільстві опцій («Сільвана»). Документальний фільм — сам по собі інструмент культурного спротиву, який дозволяє вивести історії аутсайдерів у публічну сферу, збільшити видимість квір-людей, долучити їх до публічних дискусій про демократію.

Сила ігрових і перформативних тактик, на які спирається культурний спротив, — у насолоді від процесу, яка розвіює нудьгу більш інституціоналізованих форм боротьби за права. Слабке місце таких тактик — неефективність у ролі одинокого інструмента боротьби з державними репресіями і поліцейським насильством. Вони не можуть замінити централізовані мобілізаційні і комунікаційні стратегії, необхідні для досягнення, скажімо, змін у законодавстві. Тому дослідник соціальних рухів Бенджамін Шепард доходить висновку, що найефективніше поєднання ігрових тактик з неігровими, створення спільних просторів, де можуть співіснувати і не відчувати себе включеними як професійні агенти соціальних змін, так і різні «божевільні», які не дають ЛГБТ-правозахистові виродитися в прилизану комерціалізовану версію консервативної партії[11].

В Україні теж існує перформативний горизонтальний квір-активізм — «ПВА», «Ритми спротиву», «ФРАУ». Більше про нього можна дізнатися на фейсбук-сторінці ініціативи «ЗБОКУ»[12], яка створює архів «феміністичного і квір-мистецтва, гендерного і сексуального спротиву» в Україні. Однак українського документального кіно ні про низовий активізм, ні про інституціоналізований ЛГБТІК+ правозахист досі немає. Дар’я Бассель говорить, що українські стрічки про ЛГБТКІ+ подають на Docudays UA щороку, але, на жаль, «якість їх не така, щоб ми могли включити їх до програми фестивалю».

Бассель сподівається, що українських документальних фільмів на теми сексуальної і гендерної рівності ставатиме більше: «Катя Горностай щороку випускає курс із Могилянської школи журналістики. Це журналісти, які замість писати диплом обрали його знімати. І я бачу, що їхнє коло тем розширюється, а підхід до кіно, який їм пропонує Катя, дозволяє робити не сюжети для ТБ, а вдумливе спостереження, глибоке занурення в тему. Крім того, нині взагалі невеличкий бум документального кіно, багато нових авторів і авторок пробують себе в різних темах».

Щоб підтримати інтерес українських режисерок і режисерів до правозахисної тематики, команда Docudays UA влаштувала цього року проект «Civil Pitch: фільми громадської активності»[13]. У фінал конкурсу потрапили активісти з ГО «КиївПрайд» Богдан Алтиннік і Валерія Гончарова з історією про підготовку волонтерів і волонтерок безпеки Маршу Рівності. Дізнатися більше про цей проект можна буде на відкритому пітчингу 28 березня о 10:00 у кінотеатрі «Жовтень» (зала «Класік»).

Авторка вдячна за допомогу в підготовці матеріалу Дар’ї Бассель та прес-секретарці Docudays UA Дарині Ніколенко.


[1] Лесбійки, геї, бісексуальні, трансгендерні, інтерсекс, квір-люди та інші гендерні й сексуальні нон-конформіст_ки.

[2] http://docudays.ua/2017/movies/docu-pravo-2017/gavana-tranzit/

[3] Див.: Rosenberg A. The Brazilian Paradox: The Lesbian, Gay, Bisexual, and Transgender Battle for Human Rights // Human Rights & Human Welfare, an Online Journal of Academic Literature Review. — 2011. — Р. 16–30: https://www.du.edu/korbel/hrhw/researchdigest/latinamerica2/digest-human%20rights%20in%20latin%20america%20vol%202-brazil.pdf

[4] Див.: Sao Paulo Gay Pride draws huge crowd and call to protect rights // BBC.com. — 2017. — 19 June: http://www.bbc.com/news/world-latin-america-40325944

[5] Див.: Jacobs, Andrew. Brazil Is Confronting an Epidemic of Anti-Gay Violence. — 2016. — July 05: https://www.nytimes.com/2016/07/06/world/americas/brazil-anti-gay-violence.html

[6] Див.: Strobl, Tyler. Brazil as World LGBT Murder Capital and Rio’s Place in the Data. — 2017. — July 10: http://www.rioonwatch.org/?p=37249

[7] Більше про методику театру пригноблених, винайдену в Бразилії в 1960-х роках, на сторінці ГО «Театр для діалогу», яка практикує її в Україні: http://tdd.org.ua/uk/pro-metodiku-teatru-prignoblenih

[8] Beyer, Theresa. Silvana Imam: Change Is Now // Norient. — 2016. — 07 April: https://norient.com/blog/change-is-now/

[9] Див.: Там само.

[10] https://www.youtube.com/channel/UCsXzuidZOjgJ4DAnqYvYpYg

[11] Див.: Shepard, Benjamin. Queer Political Performance and Protest. — Routledge, 2009.

[12] https://www.facebook.com/zbokuart/?hc_ref=ARS_QvUr6YGr1v9WKsjchuBFHTxc3KCLoThZ9PPgZMmFgWUicCnE93O0_TNEO-Iu8-Q

[13] http://docudays.ua/civil-pitch/

22 березня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства
У збірнику наукових праць представлено розвідки українських та зарубіжних дослідниць і дослідників, в яких проаналізовано найрізноманітніші аспекти специфічно жіночого досвіду Другої світової війни на теренах Центрально-Східної Європи.
Фемінізм глибше розуміли жінки з колишніх імперій, – Марта Богачевська-Хомяк
Марта Богачевська-Хомяк – авторка монографії «Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884–1939». Це перша книжка про жіночий внесок у національні українські рухи. Метафора «Білим по білому» дуже наочно ілюструє видимість таких рухів, союзів, угруповань жінок. Часто вони займалися «жіночими справами» — як-от організацією шкіл для дівчат або подоби дитячих садочків для дітей матерів-одиначок, які працюють. Марта Богачевська-Хомяк — громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США; колишня віце-президентка Союзу українок Америки, на початку 2000-х очолювала програму академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні.
Адженда "Нова політика рівності України 2030"
Адженда розроблена під керівництвом Віри Нанівської в Україні та презентована у Вашингтоні під час Українських днів у Конгресі США та в Києві в Українському Кризовому Медіа Центрі.
Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні
Насильство щодо жінок виступає одним з головних порушень прав людини, причини якого пов’язані з нерівним розподілом ресурсів та повноважень між жінками та чоловіками. Окрім безпосередньої шкоди для здоров’я та добробуту постраждалих, насильство має вагомі суспільні наслідки, які вимірюються грошовими, трудовими та нематеріальними втратами, виявляються у формі поточних, довготривалих або відкладених ефектів.
Жінки в темі: огляд феміністичних подій 25 Книжкового форуму у Львові
Знадобилося дев’ятнадцять років, щоб на щорічному Форумі видавців у Львові з’явився профеміністичний кластер, а сам форум «видавців» змінив назву на гендерно-нейтральну. Цього року було більше як два десятки подій, які стосувалися гендерних питань. Їх детальний огляд — у нашому матеріалі. Відвідайте одну з головних книжкових подій року, не встаючи з дивана!
Лекція Дена Хілі "Чи має ЛГБТ-історія майбутнє у пострадянських країнах?"
ЛГБТ рухи у країнах колишнього Радянського Союзу зіштовхуються сьогодні із серйозними викликами. «Офіційна» гомофобія стала частиною популістської політики. Російський закон про «гей пропаганду» 2013 року започаткував цю тенденцію у країнах, де проросійські сили копіювали цей закон (як, наприклад, в Україні та в інших колишніх радянських республіках). Кремль веде культурну війну проти квір-знання, досі небачену в історії пострадянського регіону. В той же час фактичне насильство над ЛГБТ зростає. У цих умовах, чи потрібна ЛГБТ-рухам із пострадянських країн їхня історія? Чи мають ЛГБТ-ініціативи докладати зусиль, щоб дізнатися про квір-минуле своїх країн? Чи, можливо, існують більш нагальні пріоритети для політичних дій? Під час лекції порушено питання, чи може знання про історичне минуле мати вплив на боротьбу з гомофобією в Україні та в інших країнах колишнього Радянського Союзу.
Журнал «Спільне», №6: Гендер і праця
Шостий випуск журналу соціальної критики «Спільне» на тему «Гендер і праця» пропонує увазі читачів і читачок соціалістичний аналіз гендерних питань — альтернативу як ліберальному, так і радикальному фемінізму. Авторки і автори статей розглядають конкретні соціальні категорії жінок, надаючи голос чи то шахтаркам-активісткам профспілкового руху, чи працівницям секс-індустрії, чи ісламським феміністкам. Читачка має можливість почути соціальні групи, часто маргіналізовані та невидимі у загальному неоліберальному дискурсі про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Особливість номеру — критичне переосмислення праці з точки зору неомарксизму, лівої та феміністичної теорій. Що таке праця? Чи це лише оплачувана робота? Чому важливо в дискусіях про працю брати до уваги неоплачувану хатню роботу, доглядову та репродуктивну працю? Хто її переважно виконує і чому? Яка роль держави у забезпеченні гендерної рівності? Чию працю найбільш вигідно експлуатувати роботодавцям і чому? Коли слід говорити про клас, етнічність, сексуальну орієнтацію пригноблених? Чи можливо і яким чином зробити суспільство більш справедливим? Ці та інші питання запропоновані до роздумів читачкам і читачам журналу.
Інтерв’ю з Еллою Ламах про розвиток феміністичного активізму і гендерної політики в Україні
Елла Ламах[1] — гендерна експертка, тренерка, активістка. Голова правління Всеукраїнської громадської організації «Центр “Розвиток демократії”»[2], створеної 2003 року. Члени Центру працюють за програмами «Права людини», «Лідерство», «Розробка та впровадження кампаній громадянського представництва», «Гнучка демократія», «Практичне право», «Гендерна рівність», «Дебати», «Запобігання насильству та протидія торгівлі людьми», «Здоровий спосіб життя», у рамках яких успішно реалізовано 33 проекти.
Гендерні ритуали: вивчення етикету, суспільних символів та когнітивний аспект
Завдання цієї статті окреслюється трьома ключовими в розвитку символьної антропології питаннями. Як визначити сенс символьного повідомлення в суспільних ритуалах, і чи це значення має якийсь емпірично виражений відповідник у свідомості виконавців або ж вплив на їх поведінку? Друге, чи можна відповісти на ці питання шляхом інтерпретації символів, себто емпіричним способом, якій використовує чітко визначені й відтворювальні методи? Останнє: чи правомірно приписувати поведінці символьні значення, якщо самі учасники не усвідомлюють цих значень? Якщо неусвідомлюване значення існує, то чи воно впливає якось на ставлення до такої поведінки або на мотивацію її? Аналіз даних, взятий з відгуків на «Семантичний диференціал» Осгуда стосовно категорії роду і поводження, прийнятого у спілкування між статями забезпечує ствердні відповіді на ці запитання.
Гендер, сексуальність і влада: квіруючи нормативності. Матеріали Міжнародної конференції
Матеріали конференції містять анотації виступів на Міжнародній конференції «Гендер, сексуальність і влада: квіруючи нормативності», що відбулася 2-4 травня 2014 року в м. Харкові. Метою конференції є обговорення квір-теоретичних досліджень, які аналізують нормативні режими гендеру і сексуальності, а також проблематизують традиційні теорії сексуальності. Квір-теорію тут скеровано на критичний аналіз імплікацій влади, знання і політик, через які створюються й оприроднюються «інші». Матеріали будуть цікаві академічній спільноті зі сфери гуманітарних і соціальних знань – історія, філософія, етнологія, культурна антропологія, культурологія, гендерні дослідження, соціологія тощо.