Феміністичне порно як альтернатива мейнстріму та критика розподілу влади в суспільстві

У 2012 році дослідження Французького інституту громадської думки (Institut français d’opinion publique — IFOP) показало, що 82 % жінок у Франції дивляться порно (для порівняння: 1992 року порно переглядали 23 % жінок[1]. За даними PornHub, одного з найпопулярніших у світі порносайтів, 2017 року 26 % його аудиторії становили жінки. В усьому світі ця частка складає не менш як третину. У своєму звіті PornHub наводить цифру 1400 % — настільки зріс 2017 року пошук на сайті за словами porn for women (порно для жінок).

Як випливає зі звіту IFOP, ці зміни почалися не з відомої акції #MeToo: насправді у них довга передісторія, вони оприявнюють тривалі внутрішні процеси в суспільствах. Жінки стають упевненішими в собі і своїй сексуальності й дивляться порно сьогодні частіше, ніж будь-коли. З’явилися відомі секс-позитивні порноакторки, як-от Ніна Гартлі (Nina Hartley) та Саша Грей (Sasha Grey), які відкрито називають себе секс-позитивними феміністками. Як і в багатьох інших акторок, рішення прийти в індустрію порно — це їхній вільний вибір, і вони не вважають себе жертвами сексистських практик. Водночас більшість режисерів, сценаристів і продюсерів, хто нині продукує порно, — чоловіки. Таке мейнстрімне порно орієнтовано головно на білу чоловічу гетеросексуальну аудиторію, а отже, на насолоду цієї соціальної групи. Воно переносить конкретні рольові стереотипи суспільств щодо жінок та інших меншин, які відбиваються в дискримінаційних практиках, та нерівний розподіл влади між цими групами на те, що відбувається у фільмі. Крім того, робота в порноіндустрії досі табуїзована[2], а це не допомагає тим, хто працює в порно, боротися за свої права: ми рідко чуємо голоси тих, хто працює в порно або намагається виробляти «критичне» порно. Настав час поглянути на інші феномени в цій галузі.

Як у більшості культурних феноменів, у феміністичного порно є поборники, зокрема секспозитивні феміністки, і противники (серед них феміністки теж займають особливу позицію). У цій статті я не аналізуватиму докладно «сексуальні війни» (sex wars), які точилися і точаться в академічних та активістських колах США й інших країн від 1970-х років. Натомість я спробую означити цей феномен, простежу його розвиток і дам слово тим, кого ми зазвичай чуємо найменше, — акторкам, котрі знімаються у феміністичному порно, та режисеркам, які обрали цей жанр.

Означення феміністичного порно та його відмінність від інших видів немейнстрімного порно

На сайті Feminist Porn Award — нагороди, заснованої в Торонто 2006 року (про неї докладніше далі), — пропонують розрізняти в немейнстрімному порно female-friendly porn, ethical porn та feminist porn[3]. До female-friendly porn (порно для жінок, або дружнє до жінок порно), за їхнім означенням, належить порно для жінок, для пар, романтичне порно, його цільова аудиторія — гетеросексуальні жінки, воно чуттєвіше і містить менше сцен еякуляції чоловіка на обличчя жінки, ніж мейнстрімне порно. Акторки й актори, які знімаються в такому порно, зазвичай білі, худі, молоді; окремі такі фільми позиціонуються також як лесбійські. До етичного порно, за їхнім означенням, належить порно з гідними умовами оплати праці й умовами роботи, де актор(к)ам дають можливість самим обирати, з ким і яким сексом вони займатимуться, якими методами захисту користуватимуться. Етичне порно виготовлено з дотриманням прав людини, тобто в ньому не задіяно жертв людського трафіку і тих, хто не хоче зніматися в порно. На цьому тлі феміністичне порно характеризують такі ознаки: у фільмі всі учасники/ці хочуть зніматися в порно і контролюють те, що відбувається на знімальному майданчику; дотримано прав людини, створено гідні умови та оплата праці для всіх причетних; збережено розмаїття у стилях, віці, кольорі шкіри, підборі акторів; забезпечено фізичну безпеку для всіх, причетних до створення фільму; у фільмі є історія; усі причетні до зйомок порно отримали насолоду; наявність у порнофільмі різних сексуальних орієнтацій (від гетеро- до лесбійського, гей-порно, бі- та квір-порно тощо), гендерів (жінки, чоловіки, транс- та інтерсексуальні люди, ін.).

Як бачимо, за цими ознаками феміністичне порно дуже близьке до етичного порно, але за підходом відрізняється від порно для жінок. Останнє видається так чи так спірним терміном, адже жінки дуже різні, у них різні смаки, фантазії і контексти, у яких закорінено їхні різні ідентичності.

Феміністичне порно як культурна критика суспільства

З погляду критики, феміністичне порно, як і багато іншої культурної продукції, — частина дискурсу про сексуальність. Ось як у цьому контексті пояснює свій прихід у феміністичне порно Еріка Ласт (Erika Lust), феміністка зі Швеції, мати двох доньок і режисерка еротичних фільмів: «Я довго звинувачувала чоловіків і самé порно [в тому, яким воно нині є], поки мені не потрапила до рук книжка Лінди Вільямс (Linda Williams), професорки фільмових студій у Каліфорнійському університеті в Берклі, під назвою Hard Core: Power, Pleasure and the Frenzy of the Visible (перше видання — 1989, друге — 1999). У цій книжці авторка доводить, що порно — це дискурс. Про сексуальність, маскулінність, жіночність, про ті ролі, які ми маємо в суспільстві. От тільки творять цей дискурс винятково чоловіки, часто — шовіністичні чоловіки, і серед них дуже мало сексуальної інтелігенції»[4].

Лінда Вільямс, яку цитує Еріка Ласт, аналізує у згаданій книжці феномен порно не під позитивним чи негативним кутом зору, — вона пропонує сприймати й вивчати його серйозно і, зокрема, доходить висновку, що порно — це віддзеркалення й частина культурного контексту. Еріка Ласт іде іншим шляхом: вона незадоволена об’єктивізацією жіночого тіла, адже порно, яке виробляють задля чоловічого задоволення, — це чоловічий погляд на секс, і саме його відтворено в більшості порнофільмів. Як зізналася Ласт, «феміністка в мені почувалася обдуреною, коли я в мої студентські роки з моїм тодішнім хлопцем дивилася порно», тож вона вирішила розпочати виробництво власних еротичних фільмів, «нового інді-кінематографу для дорослих», як вона це називає. У 2004 році, закінчивши в Лундському університеті (Швеція) курс політології з акцентом на правах людини й фемінізмі та попрацювавши в театрі в Барселоні, Еріка заснувала фірму Lust films і відтоді виступає як продуцентка, режисерка і сценаристка своїх фільмів[5]. Наразі вона зняла кілька еротичних фільмів, які стали призерами фестивалів, це повнометражні Barcelona Sex Project (2008), Life Love Lust (2010) та збірки короткого метру Five Hot Stories For Her (2007), XConfessions (проект триває з 2013 року до сьогодні), — і знімає далі. В останньому названому фільмі Ласт візуалізує сексуальні фантазії, що їх надсилають їй глядачки й глядачі.

Отже, підсумовуючи її шлях до феміністичного порно, Еріка Ласт обрала позицію не «контра», тобто боротьби з порно як таким, а спробувала змінити ситуацію, принісши в порно власну інтерпретацію та жіночу перспективу — як з боку режисерок, так і з боку продюсерок. За її словами, вона «хотіла не забрати жінок з порно, а привести жінок у порно, а саме за камеру»[6]. У фільмах Ласт можна не тільки побачити власні фантазії героїнь фільмів, які контролюють те, що відбувається, — від справдження фантазій про домінування в сексі до усвідомленої згоди на домінування іншого. У її фільмах герої, домовляючись про спільний сексуальний відпочинок, обговорюють, хто якого сексу хоче, у кого який бекграунд; тут є жіночий оргазм і чоловіки, які про нього дбають; сексуальні стосунки між людьми різного віку, кольору шкіри й сексуальної орієнтації; домінування жінок у сексі, анальний секс, де жінка пенетрує чоловіка страпоном, тощо. Крім того, неодмінна ознака всіх фільмів — насолода акторів(ок) від того, що відбувається, та турбота про акторів(ок), які беруть участь у зйомках.

Феміністичне порно своєю появою критикує розподіл влади в суспільстві і в такий спосіб бореться із соціальними конструктами. У такому порно жінки й інші меншини мають простір для проживання власної суб’єктності, а також можливість бути тими, у кого влада. Як висловила це афроамериканська акторка феміністичного порно Сінамон Лав (Sinnamon Love): «Я хочу бути голосом секспозитивного чорношкірого фемінізму, який має спрагле бажання перетворити порно на простір, де ми можемо віддзеркалювати наші уявлення й фантазії»[7].

Історія і розвиток феміністичного порно за останні півстоліття

Починати історію феміністичного порно можна з різних постатей і явищ — його коріння сягає еротичної літератури, фотографії та інших еротичних творів мистецтва. Зміни 1960-х років у багатьох країнах світу — лібералізація, свобода тіла і сексуального самовираження — призвели до появи в 1970-х секспозитивного культурного контексту, що його супроводжували відкриття (наново) жіночої сексуальності та підтримка «феміністичного активізму за насолоду, з тенором мастурбації, сексуальної освіти, сексуальних іграшок і вироблення порно»[8]. У 1968 році американська мисткиня, авторка і сексологиня Бетті Додсон (Betty Dodson), яка вважається однією з перших у сексуальному просвітництві жінок, влаштувала «Шоу еротичного мистецтва однієї жінки», а під час Now Sexuality Conference 1973 року в Нью-Йорку показала перше феміністичне VulvaDiashow, у якому представила вібратор як об’єкт задоволення. Її першої книжки Sex for One: The Joy of Self-Loving (1986) продали мільйон примірників. Додсон живе в Нью-Йорку і має сексологічну практику, вона досі організовує зі своєю партнеркою Карлін секспозитивні воркшопи, де дає жінкам уявлення про їхнє тіло й оргазм. Ось як сама Додсон пояснює свою мотивацію в мемуарах: «Карлін і я пропонуємо безкоштовну, вільно доступну сексуальну інформацію (...), яку ми називаємо “Новим порно” (The New Porn). (...) У мене немає страху перед словом “порно”. Якщо люди хочуть називати мою конкретну сексуальну лекцію “порно”, я кажу: обійми це слово, будь новим порно, будь тим порно, яке ти хочеш бачити. (...) Наш сайт представляє нову феміністичну сексуальну політику, яка зовсім далеко від будь-якої ролі [жінки як] жертви зґвалтувань і сексуального зловживання. Ми представляємо органістичний фемінізм — нову хвилю жінок, котрі перебрали собі контроль за своїм сексуальним життям і насмілюються творити його так, як вони обирають, — гетеро-, лесбі, бі- чи комбінація всього цього»[9].

Майже одночасно, 1984 року, на іншому краю американського континенту, в Каліфорнії, Сюзі Брайт (Susie Bright) — перша журналістка, котра почала писати аналітику про порно і перша авторка лекцій в університеті про політику репрезентацій в еротиці й порно — разом з іншими заснувала лесбійський сексжурнал On our backs, а згодом — першу книжкову серію для жінок Herotica та радіопередачу In Bed with Susie Bright, яку вважають найдовшим в історії радіомовлення шоу про сексуальність. Брайт якийсь час працювала в сексшопі Good Vibrations у Сан-Франциско, що його 1977 року відкрила сексологиня Йоані Бланк (Joani Blank), яка хотіла зробити сексшоп спеціально для жіночої публіки. Good Vibrations став другим таким у США після сексшопу Eve’s Garden у Нью-Йорку. Разом з Йоані Бланк Сюзі Брайт писала феміністичну секспозитивну історію: сексшоп Good Vibrations, на відміну від інших сексшопів, добре освітлювався, тут у жінок був доступ до сексуальних іграшок і літератури, тут вони могли говорити про секс і сюди приємно було приходити.

У 1989 році Бланк і Брайт після довгих роздумів наважилися взяти на продаж у сексшоп відео з порно, але вирішили давати своїм клієнткам тільки той матеріал, у якому вони самі впевнені як у секспозитивному з феміністичного погляду. Кожний фільм із відібраних на початку двох десятків вони самі описали і вставили у спеціальний футляр із нейтральною картинкою. Реакція на цей експеримент була несподіваною: відеотека з фільмами одразу стала дуже популярною і розходилася за лічені миті. Бланк і Брайт розширили і продовжили свій експеримент[10]. Так Good Vibrations став частиною культурної дискусії про секс, у якій намагалися створити секспозитивний контекст і рамки для рецепції власної сексуальності жінками. Сюди входила й рецепція фільмів — феміністичного порно, який, отже, маємо розглядати в ширшому контексті, ніж просто фільм, — у контексті вивільнення жінкою своєї сексуальності та секспозитивного ставлення.

Контекст, що його створював Good Vibrations, став доброю платформою для розповсюдження і рецепції фільмів Кандіди Роялле (Candide Royalle, справжнє ім’я Candice Vadala), першопрохідниці у справі феміністичної режисури. Роялле, яка сама в 1975–1983 роках знімалася в порнофільмах, заснувала 1984 року свою фірму Femme Productions. Вивчивши найрізноманітшнішу еротичну культурну продукцію — «від еротичних фресок, маркіза де Сада до Анаїс Нін», вона дійшла висновку, що «в еротиці й еротичній продукції немає нічого поганого. Нами рухає природна цікавість. Та одного точно бракує сучасній порнопродукції — жіночого погляду. Порнофільми змінилися на диво мало. (...) Культура так сильно змінилася з 1970-х років, жінки можуть вести активне сексуальне життя без того, щоб його було затверджено шлюбом, але порнофільми досі в більшості своїй обертаються навколо чоловічої насолоди і подають нам сміховинні картинки жінок, які рухаються в екстазі, коли чоловік-партнер бризкає їм на обличчя: картинка, яка дає хід грошам у касу. (...) Я спитала себе, а якими можуть бути порнофільми, які промовляли б до жінок?»[11]

У своїх фільмах Роялле хотіла знайти власну еротичну мову та візії, які святкували б жіночу сексуальність і вчили б чоловіків, як бути кращими коханцями, та не віддавати цей процес на поталу чоловікам. Готуючи перший фільм у свої 34 роки, вона розробила концепцію, яким має бути феміністичне порно та чого в ньому має бути менше: «Ми подивилися багато порно й еротичних фільмів і дійшли висновку, що (...) в нашій продукції секс має бути явним, але нас не цікавлять перебільшені зйомки гігантських геніталій. (...) Ми також вирішили, що позаяк у 99,9 % усіх порнофільмів кожна сцена закінчується еякуляцією на обличчя [жінки], настала пора дати глядачам альтернативу. Краще ми будемо показувати обличчя акторок і акторів у момент найвищої насолоди, як стискаються їхні сідниці. (...) Стереотипи в порно повинні відійти, ми маємо більше зосереджуватися на чуттєвості, показувати відчуття приналежності, ніжності, комунікації, пристрасті, збудження і бажання»[12].

Крім того, у фільмах Роялле, що їх вона називає positive sexual role modeling (позитивне сексуальне рольове моделювання), на відміну від інших порнофільмів, була історія, а з 1986 року на зйомках практикували захищений секс. Фільми відрізнялися ще й уважним ставленням до акторок і акторів на зйомках та дотриманням прав людини: своїм прикладом Роялле запровадила в Голлівуді нову етику організації робочого місця, яка захищала жінок від фізичного насилля (жінки мали право самі вирішувати, що відбувається під час зйомок) і дозволила жінкам контролювати своє зображення. Нормою вважався чистий майданчик для зйомок, де поважають кожну й кожного. У 2007 році Роялле заснувала Femme Chocolat — фірму, яка спеціалізувалася на афроамериканських акторках; так вона охопила у своїй продукції акторок і акторів з іншим кольором шкіри та акторок старшого віку, майже не репрезентованих в порноіндустрії. Перший фільм, який вона зняла, — Femme (1984). Тут був наратив, орієнтований на жінку, відмінний від сексистських наративів, які існували доти. Серед інших її відомих фільмів — Rites of Passion (1988) та Three Daughters (1986)[13]. Усього Роялле зняла 18 фільмів.

Крім Кандіди Роялле, у цей самий час і пізніше почали працювати такі феміністичні режисерки, як Маріанна Бек (Marianna Beck), Трістан Таорміно (Tristan Taormino) та Марія Беатті (Maria Beatty). Індустрія фільмів, орієнтованих на жінок, розвивалася повільно, почасти тому що жінки становили не більше ніж третину ринку і режисеркам важко було знайти фірми, охочі продавати ці фільми, почасти тому, що секспозитивний контекст у суспільстві мав пройти певні етапи. Тільки у 2000-х жінок-режисерок таких фільмів стало більше: почали знімати вже згадана Еріка Ласт, Естелле Йозеф (Estelle Joseph), Петра Джой (Petra Joy) та інші. У 2006 році в Торонто сексшоп Good for Her встановив щорічну нагороду Feminist Porn Awards. Головний критерій при визначенні лауреатів — еротичний наратив із викликом стереотипам, що передбачає, наприклад, роботу з акторками й акторами різної сексуальної орієнтації, різного кольору шкіри, різної ваги, похилого віку, людей з особливими потребами. Задоволення акторів має бути в центрі історії, яку розповідає фільм, для кожного сексуального акту має бути згода всіх причетних, робоче місце має бути чистим і безпечним[14].

У 2009 році Шведський кіноінститут профінансував збірку дванадцяти феміністичних порноісторій Dirty Diaries, які режисерка Міа Енгберг запропонувала зняти активістам і режисерам і в центрі уваги яких — жіноча сексуальність. У фільмах є теми квір-сексу і гумор[15]. Збірку неоднозначно сприйняли в суспільстві: одні обурювалися, що порно фінансують з грошей платників податків, інші сприйняли фільм із захопленням. Крім того, з 2014 року виходить перший міжнародний інтердисциплінарний академічний журнал Porn Studies[16], редакційна команда якого складається з науковців із різних університетів по всьому світу — від США, Канади, Великої Британії до Греції і Фінляндії, а також з активісток феміністичного порно, серед яких Трістан Таорміно (Tristan Taormino) і Вайолет Блу (Violet Blue). Журнал виходить щоквартально і ставить собі за мету «критично вивчати культурні продукти й послуги, означені як порно, у їхньому культурному, історичному, інституційному, юридичному й соціальному контекстах, (...) досліджуючи взаємодію сексуальності, гендеру, “раси”, класу, віку і спроможності».

Бетті Додсон

Отже, започаткована такими сексологинями, як Бетті Додсон, справа сексуального просвітництва з часом здобула свій контекст, секспозитивні практики і культурні продукти, які не тільки проявляють і боряться з патріархальною організацією суспільства, а й підсилюють жінок, ставлячи в центр своїх продукцій жіночу сексуальність.

Феміністичне порно вже є. Що далі?

Феміністичне порно як культурний феномен слід розглядати в ширшому контексті культурних практик і критики того, що вважає прийнятним більшість у суспільстві. Як ми побачили з історії феміністичного порно, це набагато більше, ніж «тільки» відповідь жінок на те порно, яке є. З одного боку, феміністичні порнорежисерки відповідають тим, хто вказує, як жінці слід поводитись або яка її роль у суспільстві, як вона повинна з’являтися чи не з’являтися в публічному просторі. Відповідь цих режисерок така: боротися за свої права — це чудово, та ще краще дати нам можливість сказати те, що ми хочемо сказати. З іншого боку, у жінок, які займаються феміністичним порно, є власна агенда, власна тема, яку вони розвивають останні півстоліття, — це секспозитивний фемінізм, який утілює концепції свободи вираження і свободи контролю за власним тілом, визнання, що жінки хочуть і мають секс для задоволення, що є жінки, які люблять секс (а є такі, що й ні, адже всі різні), відчуття себе суб’єктом, а не об’єктом сексуальності. Водночас розвиток феміністичного порно — це розвиток еротичного мистецтва й індустрії еротичних розваг, які йдуть паралельно зі змінами ролі жінки в суспільстві, в домі і на роботі за останні сто років.

Феміністичне порно — не лише альтернатива, а й віддзеркалення розмаїття наших суспільств, смаків та ідентичностей наших спільнот. Воно може вважатися альтернативою мейнстрімного порно, адже охоплює і власне бажання жінки розвивати й досліджувати свою сексуальність, і такі ключові ознаки, як дотримання прав людини та контроль за тим, що відбувається під час зйомок. Можна припустити, що індустрія порно, так само як інші культурні феномени в суспільстві, і надалі змінюватиметься відповідно до змін у суспільстві, аж настане час, коли нам не доведеться вишукувати feminist porn чи ethical porn, а стандарти feminist porn — розмаїття, добровільність, дотримання прав людини, контроль усіх причетних за тим, що відбувається, стануть спільними для всієї порноіндустрії. Феміністичне порно прагне це пришвидшити.