16 листопада, 2018

Жіноча документалістика на Docudays UA

22 березня 2018
Наталія Сліпенко

Книголюбка. Організаторка феміністського літературного клубу «Літературні посиденьки». Книжкова блогерка. Активістка феміністичного руху. Прихильниця інтерсекційного фемінізму. Викладачка англійської мови.

Docudays UA 2018 року під назвою «Рівні рівності» тішить неймовірною підбіркою фільмів про жінок. Це не лише три чудові, дуже різні фільми в програмі «Проста жіноча рівність», а й жінки, які виходять на передній план у фільмах інших програм, серед них і «Квірність», і «Поважна рівність», і Docu/Хіти.

Читайте також:

«Коли ми прийшли до “Рівнів рівності”, нас дуже цікавило сáме гендерне питання, і зрештою ми вирішили розширити цей аспект, — коментує Вікторія Лещенко, програмна координаторка фестивалю. — Тобто не тільки питання рівності чоловіків і жінок, а й загальні речі. В інших програмах [крім програми “Проста жіноча рівність”] справді дуже багато фільмів, де головні героїні — активні жінки, з різними викликами. Так склалося, що більшість нашої команди — жінки, а коли дивишся кіно про цікаву героїню, бачиш у ньому щось знайоме. Можливо, тут є якийсь зв’язок. Нині загострилися феміністичні питання, — можливо, це якось впливає. Дуже багато жінок-режисерок з’явилося за останні роки, і вони теж знімають кіно про себе, про інших жінок. Можливо, є й така тенденція, хоча не стверджуватиму напевне, бо це треба рахувати, звичайно ж».

Я переглянула вісім фільмів і готова поділитися з вами своїми враженнями.

Відкриття фестивалю. «Жінка в полоні», реж. Бернадет Туза-Ріттер

«Я вмію жартувати будь-якої миті. Навіть коли хочеться плакати».

Режисерка Бернадет Туза-Ріттер знайомить нас із Маріш, служницею в угорській сім’ї середнього класу. З ранку до ночі Маріш тяжко працює, виконує всю хатню роботу для своєї пані Ети, терпить образи, а часом і побої. Режисерка, вона ж операторка, фокусує камеру на постарілому обличчі, стомлених руках, дивлячись на які важко повірити, що Маріш лише 52 роки. Фото, зроблене десять років тому до роботи в Ети, — ніби з іншого життя.

Спілкуючись із Маріш, режисерка врешті дізналася справжню ситуацію. Усю зарплату за роботу на фабриці Маріш мусить віддавати Еті, а за роботу в неї не отримує жодної копійки. Усе, що їй дістається за довгі години хатньої праці, — це недоїдки, цигарки й кава. Їй заборонено виходити з дому без дозволу. Навіть Маріш — це не справжнє ім’я, а прізвисько, яке їй дала Ета. Вона не служниця Ети, вона її рабиня. Рабиня, яка так довго живе в ув’язненні, аж майже забула, що може бути інакше.

Сама Ета нічого поганого в цьому не бачить. Вона пояснює, що поводиться з Маріш так само, як із собою, дає їй дах над головою, скільки завгодно кави й цигарок — на що тій скаржитися? Господиня ніколи не потрапляє в кадр, а її присутність, постійна й задушлива, проявляється в криках, наказах, образах. Коли режисерка спілкується з Етою і ми на хвилину поринаємо у її світ замість світу Маріш, цей досвід страшенно некомфортний. Ета гротескний персонаж, якому, здається, місце серед негативних героїв у диснеївському мультфільмі, а не в реальному світі, і співвідносити себе з її перспективою хочеться якнайменше, хоча перспективу Маріш бачити боляче.

Настає момент, коли документалістика виходить за межі документалістики. Бернадет — єдина людина, якій Маріш, за її ж словами, може довіряти, — стає підтримкою, що її весь цей час бракувало жінці, аби відчути надію. Попри страх, що Бернадет її зрадить, що Ета її знайде, що в неї нічого не вийде і не буде куди піти, Маріш наважується на відчайдушну спробу втечі. «Що знайдеш, те твоє. Якщо тобі щось дають, це треба прийняти. Якщо тебе б’ють, треба тікати. Ось чому я тікаю зараз».

«Жінка в ув’язненні» — це фільм-надія. Фільм про те, як почати все спочатку, навіть у 52 роки. Це фільм про таку неймовірну трансформацію, що треба не читати цей відгук, а піти, побачити і полюбити Маріш — людину, яка не зламалася після десятиріччя знущань та зберегла силу духу і здатність любити.

«Я сподіваюсь, цей фільм покаже людям, що всі заслуговують на те, щоб до них ставилися з повагою, навіть якщо вони все втратили».

Сеанс:

Субота, 24 березня, 11:15

Програма «Проста жіноча рівність»

«Цього року в DocuDays змінився формат, — пояснює Вікторія Лещенко. — Раніше була головна позаконкурсна програма, інші приєднувались, а тепер усі позаконкурсні програми рівні, пов’язані з різними типами дискримінацій. Тому ми зрозуміли, що назви треба придумати зовсім інші. Ми мали багато варіантів, але зрештою зупинилися на цих. Було бажання назвати програму трошки іронічно, бо, звичайно, жіноча рівність не така проста, як про це говорять, особливо якщо подивитися фільми в цій програмі».

Я їх подивилася і мушу погодитися з пані Вікторією: програма зовсім не проста.

Фільм «Про деякі речі говорити важко» Стефані Брокгаус намагається відтулити завісу суцільного табу навколо теми аборту. Фільм зроблено настільки просто, що він межує з відеозаписом для родинного архіву. Тут майже немає особливих постановочних кадрів чи цікавих ефектів. Натомість є складна тема, про яку заведено мовчати.

Коли героїня, вона ж режисерка і операторка, дізнається про незаплановану вагітність, вона має нагоду відверто поговорити зі своєю мамою і бабусею про їхній досвід: усі жінки в її родині колись зробили аборт. «Ми всі проходимо через ту саму ситуацію, але ніхто про неї не говорить», — з подивом каже Стефані по той бік камери. «Про певні речі говорити важко», — відповідає їй бабуся.

Навколо цього обертається весь фільм, який без зайвого пафосу дає слово жінкам із родини Брокгаус.

«Мені пощастило. Я могла сама вирішувати», — визнає Стефані. Вона живе в часи, коли може вільно розпоряджатися своїм тілом, у країні, де їй це не забороняють ні церква, ні політики.

«Раніше було гірше. Про це ніхто не говорив, — розповідає Ірмі, бабуся режисерки, яку зробити аборт колись переконав чоловік. — Повна тиша». «Хіба це не було протизаконно в Німеччині?» — питає Стефані. — «Так, але завжди були лікарі, які однаково цим займалися. Мені було дуже важко».

Стефані також спілкується зі своєю мамою Крістою, яка мусила таємно зробити аборт і приховувати це в той самий день на вечірці. Кріста застала хвилю активних протестів за права жінок, зокрема за право розпоряджатися власним тілом, і брала в них участь. «Це дало мені сміливість. Про це нарешті можна було говорити. Звичайно, це була суперечлива тема, але про неї говорили. Я була серед жінок, які протестували проти всього. Через мою особисту історію, звісно ж, але й через політичні причини».

Найкраще в цьому фільмі, крім цікавих героїнь із різними життєвими історіями, — те, що він не ставить етичні питання. Аборт у ньому — важке рішення, але рішення, на яке впливають об’єктивні чинники, а не міркування про етичність аборту. Як народження дитини вплине на стосунки? Які є можливості у родини? Чи правильний зараз момент для народження дитини? Чи готова до цього жінка, на плечі якої ляже основна робота з догляду?

«У кожної своя історія аборту. Вони всі дуже різні. Майже кожна жінка, яку я знаю, зробила аборт. Майже кожнісінька», — каже Кріста. Тому цю тему важливо порушувати. Тому важливо, щоб для цього були всі можливості. Важливо, щоб жодні установи не контролювали тіло жінки. Бо жінки продовжуватимуть робити аборти, незважаючи на обставини. Питання в тому, наскільки це буде безпечно.

«Йдеться про життя, — коментує Стефані. — Не про ненароджене, а про твоє власне».

Сеанс:

28 березня, 15:45

Якщо в стрічці «Про деякі речі говорити важко» ми згадуємо про те, що особисте — це політичне, то у фільмі «Зворотний бік усього» режисерки Міли Турайлич політичне — це особисте. Режисерка поєднує власні зйомки з документальними кадрами, щоб змалювати портрет своєї матері Србіянки — професорки й політичної активістки з Белграда, життя якої — історія боротьби за демократію в Югославії і Сербії.

Замкнені на ключ двері, склеєні суперклеєм для більшої надійності. Відколи квартиру родини Србіянки Турайлич розділили на дві частини за наказом комуністичної влади, ці двері ніколи не відчинялися. Уже на початку фільму режисерка закидає цей майже детективний гачок — чи відчиняться двері? Що ми за ними побачимо? Однак щойно ми ближче знайомимося із Србіянкою, ця напівдетективна історія відходить на другий план, бо історія героїні — це захоплива історія боротьби, коли не уявляєш собі іншого вибору, крім як боротися.

Родина Србіянки і згодом вона сама виступали за демократію, за Югославію, проти комунізму. Українцям, певна, не чужа антикомуністична боротьба: ми не потребуємо зайвих пояснень, чому друзі, які приходили в гості в сім’ю, мусили дзвонити у дзвінок тричі, немов використовуючи таємний код, а дехто взагалі відмовлялися їх навідувати. Зростаючи в цій атмосфері, Србіянка, мабуть, не могла не стати політичною активісткою. Її дочка навіть трохи дратується: чи варто наражати себе на небезпеку? Чи не годі в такому поважному віці займатися політичною боротьбою? Чому мама виховала в ній упевненість, що з країни нікуди не можна поїхати, бо треба боротися за її майбутнє тут, на місці?

Розділена навпіл квартира — метафора розділеної країни: географічно, політично, ідеологічно. Пані Србіянка з тривогою спостерігає за поширенням націоналістичних настроїв у Сербії. У промові під час вручення нагороди за «Оборону свободи» вона заявляє, що відверто збентежена. «Якщо я справді борчиня за свободу, то щойно отримала нагороду за найбільший провал у своєму житті».

«Зворотний бік усього» — це фільм про сучасну історію, тож він ставить більше питань, ніж дає відповідей. Куди прямує Сербія? Чому молоді серби, попри те, що багато з них люблять Росію і ненавидять США, прагнуть поїхати саме в ті країни, які їм так не подобаються? Як досягти демократії в країні, охопленій націоналістичними ідеями? Як сталося, що видатна політична діячка, яка послідовно боролася за демократію, потрапила до списку «зрадників»? Якщо революція перемогла, як правильно визначити, що робити далі?

«Тим, хто починає революцію, завжди вдається все зіпсувати, — каже Србіянка, — а після цього набагато важче починати нову».

За цим нам доведеться стежити вже поза межами фільму. У 2017 році Србіянка Турайлич стала однією із засновниць Руху вільних громадян під проводом Саші Янковича, тож її боротьба за свободу триває й далі. Можливо, цього разу вона не скаже, що це було фіаско.

Сеанс:

25 березня, 15:45

Останній фільм програми «Проста жіноча рівність» — «Мовчазна війна» режисерки Манон Луазо. Це фільм, який я одночасно найбільше раджу і найбільше не раджу з усієї програми. Дивіться на власний розсуд і ризик.

Тому що цей фільм залишається з тобою. З першої ж секунди, коли тремтливий голос дівчини розповідає про трьох велетнів, які ввійшли до кімнати, де її тримали, і ти одразу здогадуєшся, що буде далі, він не відпускає.

Сирійські жінки: і активістки, і пересічні громадянки — стали жертвами режиму Башара аль-Асада більше, ніж будь-хто інший. «Тіла сирійських жінок стали полем бою», — пише Фредерік Ланг із Лейпцизького кінофестивалю. Користуючись тим, що жіноче тіло священне в сирійській мусульманській традиції, люди Асада арештовують і ґвалтують жінок з кожної родини, яка протестувала проти нього, — щоб зламати дух активісток, щоб зруйнувати сім’ї, щоб довести їх до точки неповернення. Загнані в кут жінки накладають на себе руки, а ті, хто виживає після ув’язнення, часом стають жертвами так званих «убивств честі» від руки своїх родичів.

«Коли ми чуємо, що якусь сирійську жінку заарештували, ми бажаємо їй смерті», — каже одна з них. Тому що зґвалтування для них гірше за смерть. Тому що життя розділяється на дві частини, і частина «після» ніколи вже не буде такою самою, як «до».

Хочеться написати про красиві кадри: випалені сонцем рівнини, сирійську природу, яку одна з героїнь віддано любить попри все, розвалені будинки, документальні кадри з протестів. Та хай там як гарно вони вписуються у візуальну концепцію фільму, говорити про них важко, бо всі деталі відходять на другий план порівняно з голосом кожної сирійської жінки, котра наважилася говорити на камеру.

За годину, яку триває фільм, ці жінки стають такими рідними і близькими, — хай дехто з них так і не показують своє обличчя, — що їхні сльози одразу відгукуються в тобі і здається, що на якомусь підсвідомому рівні ти починаєш розуміти їхню мову, хоча не знаєш жодного слова. І тим більше болить, що ти нічого не можеш зробити. «Я більше нікому не вірю, — каже одна з героїнь. — Ми кричали й просили про допомогу п’ять років: врятуйте заарештованих жінок! ...Знаєте що? Нас знімають, і ми знаємо, що люди подивляться фільм і підуть. Вони трохи занепокояться, а потім швидко про нас забудуть. Згадайте мої слова. Вони подивляться фільм, встануть і підуть у своїх справах».

Особисто я не знаю, як припинити про них думати.

28 березня, 18:00 (+ зустріч із режисеркою)

Фільми про жінок в інших програмах

Програма «Поважна рівність» містить принаймні два фільми про непересічних жінок.

«Ґвендолін» Рут Казерер — фільм-натхнення про майже супергероїню: Ґвендолін, важкоатлетку, якій 60 із гаком років і яка бореться з раком слинної залози. Попри серйозну хворобу і поважний вік, героїня не опускає руки, не хоче зупинятися чи відпочивати, а натомість готується до світового чемпіонату в Азербайджані.

Останнє, що хочеться сказати про цю жінку, — стереотипи на зразок «тендітна жінка, якій вдається...». Дивлячись на Ґвендолін, бачиш тільки силу, і ця сила полягає зовсім не в тому, що пані вагою 52 кілограми піднімає штангу вагою понад 20 кілограмів. Сила в тому, як ця жінка сприймає свою хворобу і життєві обставини. «Я розумію, що вже ніколи не зможу посміхатися», — спокійно каже вона. Хвороба для неї — це незручно, це неприємно, але так уже сталося, це неможливо змінити, тому треба це прийняти і рухатися далі.

Мабуть, «Ґвендолін» — один із моїх улюблених фільмів серед тих, які я мала нагоду переглянути. Запам’ятався він і програмній координаторці фестивалю. «Це кіно висвітлює дуже важливий аспект, який особливо відчутний у нашому суспільстві: вважається, якщо людина захворіла на рак, то все, людину викреслюють з життя. Ну що вона може робити? А тут ми бачимо, що попри це людина може вести якийсь нормальний соціальний спосіб життя, і це для мене один із ключових месиджів цього фільму».

Сеанси:

25 березня, 19:00 та 26 березня, 17:00

«Ліда» Анни Еборн — історія про родину, якої вже немає. Ліда, 81-річна головна героїня, живе в будинку для літніх людей у маленькому східноукраїнському селі, яке колись було шведським поселенням. Вона походить зі шведської родини і є однією з шести мовців старого діалекту шведської мови в усьому світі. Про свою родинну історію Ліда розповідає просто, щиро, але майже беземоційно — незважаючи на те, що вона втратила трьох дітей і не має жодного зв’язку з четвертим, і на всі поневіряння, що їх зазнала її сім’я під час війни.

Відзнятий матеріал — одиноке джерело спілкування Ліди з її сином Арвідом і сестрою Марією, з якими вона не мала жодного контакту протягом десятків років. Чому — для мене залишилося загадкою, а колега Ліди з будинку для літніх людей висловлює свої припущення в кінці фільму. Та й самі родичі, хоч і дізналися від режисерки, що Ліда жива і де вона є, не поспішають навідати її. Можливо, це історія родини, яка так і не стала родиною у звичному сенсі слова.

Фільм варто подивитися хоча б заради того, щоб побачити такі гарні і такі знайомі українські краєвиди, але й щоб почути непересічну історію життя. З цим «Ліда» цілком впорається.

Сеанси:

27 березня, 17:00 та 29 березня, 19:00

Є що подивитися і в підбірці Docu/Хіти.

«Боббі Джен» Ельвіри Лінд — це фільм про танець, тілесність і особистий творчий шлях. Американська танцівниця Боббі Джен Сміт свого часу покинула навчання і поїхала до Ізраїлю, щоб приєднатися до легендарної танцювальної трупи «Батшева» під керівництвом Охада Нахаріна. Після десяти років у статусі прими Боббі ухвалила важке рішення повернутися до США, щоб розпочати сольну танцювальну кар’єру.

Режисерка зацікавилася Боббі Джен, переглянувши відео за її участю, яке вона означила як «вибух творчості». «Я хотіла зробити фільм про жінку приблизно мого віку, яка проходить через подібні ситуації, — прокоментувала Ельвіра Лінд для Vogue. — Життя мисткині. Пошук власного шляху у віці за тридцять років. Як поєднати мистецтво і бажання, можливо, завести родину?»

Режисерка зробила все, щоб «зникнути», щоб її герої геть забули, що вона їх знімає, і в результаті цього постав неймовірно інтимний, особистий фільм про те, як жінка використовує у творчості своє оголене тіло і сексуальність без об’єктивації. Це важко описати — краще один раз побачити. «Для мене це взагалі дуже яскравий, відвертий образ жінки, яка робить те, що вона любить, і якось створює своє життя всупереч будь-яким очікуванням і стереотипам. Вона настільки красива і настільки захоплює, що ми всі закохалися в цей фільм: у нас у команді великий фан-клуб цього фільму», — ділиться Вікторія Лещенко.

Сеанс:

28 березня, 21:15

Один із найемоційніших фільмів підбірки для мене — «Материнська земля» Рамони С. Діас. У ньому йдеться про пологовий будинок імені доктора Хосе Фабелли на Філіппінах, настільки переповнений, що в ньому немає приватності чи особистого життя, немає окремих ліжок навіть для породіль. Натомість є правила, неодмінна в таких умовах суворість, чіткі години відвідування і тотальна бідність.

Жінки в пологовому будинку переважно молоді, але мають уже по кілька дітей. Їм недоступні базові види контрацепції, тому після пологів їх направляють на сімейне консультування, де їх намагаються переконати встановити спіраль або зробити перев’язування. Багато з них відмовляються. «Моя мама сказала, щоб я цього не робила», — сором’язливо каже юна дівчинка лікарці. — «А коли ти спиш зі своїм хлопцем, ти також питаєш маму?» — напівжартома питає та.

Інша багатодітна мама, балакуча жартівниця, слугує за наставницю своїм молодшим подругам. «Я визнаю, що я божевільна. А як мені не бути божевільною? — каже вона. — Діти народжуються одне за одним. Мені бракує любові, щоб дати їм усім. Хотіла б я мати більше любові, яку можу їм дати». І нехай вона це каже напівжартома, цей коментар характеризує життя багатьох бідних філіппінок, яких ми бачимо в цьому фільмі.

Для мене цей фільм — про освіту і про сестринство. Про освіту, бо ми бачимо наслідки відсутності доступної освіти, цих молодих жінок, які не знають, як подбати про своє репродуктивне здоров’я, а тому мусять жити надголодь і виховувати дітей. «Чому твій хлопець не приїхав?» — питають в однієї породіллі, на що вона відказує: «Він не може. У нього немає грошей на автобус».

А про сестринство, бо в таких спартанських умовах, коли немає можливості подбати про себе, жінки піклуються одна про одну. Позичають одна одній простирадла, годують груддю дітей одна одної, діляться життєвою мудрістю, просто дружать, тому що так легше витримувати важкий лікарняний режим. До кінця фільму я крізь сльози чекала інформації про те, як же справи у виписаних жінок, яке їхнє майбутнє.

Сеанс:

29 березня, 21:15

Насамкінець

Це далеко не вичерпний перелік «жіночих» фільмів у програмі DocuDays 2018, а лише та частина, що я її встигла переглянути. Я точно піду ще на квір-програму, принаймні на «Перлину Африки» — фільм про трансгендерну дівчину в Уганді, і «Сільвану» — фільм про шведську реперку. Більше інформації про цьогорічні фільми можна знайти на сайті http://docudays.ua.

А на який фільм підете ви?

22 березня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність
У статті історикиня Оксана Кісь висвітлює жіночий досвід Голодомору в історичних дослідженнях та публічному дискурсі, окреслює гендерний вимір Голодомору, жіночий спротив насильницькому вилученню майна. Розповідає як про активну протидію “розкуркулюванню”, так і про участь жінок у “розкуркулюванні”. Окреме місце відведено темі жіночих стратегій виживання в умовах голоду, трагедії материнства й деформації і деградації жіночого тіла в умовах голоду.
Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства
У збірнику наукових праць представлено розвідки українських та зарубіжних дослідниць і дослідників, в яких проаналізовано найрізноманітніші аспекти специфічно жіночого досвіду Другої світової війни на теренах Центрально-Східної Європи.
Женщины, раса, класс
Книга посвящена положению женщин в семье, обществе, их борьбе за свои права, истории женского движения в США в целом. Центральное место в ней уделено борьбе черных женщин США за свое освобождение, а после отмены рабства – за полное равенство.
Фемінізм глибше розуміли жінки з колишніх імперій, – Марта Богачевська-Хомяк
Марта Богачевська-Хомяк – авторка монографії «Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884–1939». Це перша книжка про жіночий внесок у національні українські рухи. Метафора «Білим по білому» дуже наочно ілюструє видимість таких рухів, союзів, угруповань жінок. Часто вони займалися «жіночими справами» — як-от організацією шкіл для дівчат або подоби дитячих садочків для дітей матерів-одиначок, які працюють. Марта Богачевська-Хомяк — громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США; колишня віце-президентка Союзу українок Америки, на початку 2000-х очолювала програму академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні.
Адженда "Нова політика рівності України 2030"
Адженда розроблена під керівництвом Віри Нанівської в Україні та презентована у Вашингтоні під час Українських днів у Конгресі США та в Києві в Українському Кризовому Медіа Центрі.
Жінки в Українській Центральній Раді
У статті висвітлено кількісний склад жінок, які отримали мандати членів Української Центральної Ради. Проаналізовано основні напрямки та обсяг роботи жінок-представниць Центральної Ради щодо піднесення та реалізації ідеї національного державотворення, надання допомоги біженцям, українізації освіти, охорони здоров’я жінок та дітей, розвитку культури.
Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні
Насильство щодо жінок виступає одним з головних порушень прав людини, причини якого пов’язані з нерівним розподілом ресурсів та повноважень між жінками та чоловіками. Окрім безпосередньої шкоди для здоров’я та добробуту постраждалих, насильство має вагомі суспільні наслідки, які вимірюються грошовими, трудовими та нематеріальними втратами, виявляються у формі поточних, довготривалих або відкладених ефектів.
Жінки в темі: огляд феміністичних подій 25 Книжкового форуму у Львові
Знадобилося дев’ятнадцять років, щоб на щорічному Форумі видавців у Львові з’явився профеміністичний кластер, а сам форум «видавців» змінив назву на гендерно-нейтральну. Цього року було більше як два десятки подій, які стосувалися гендерних питань. Їх детальний огляд — у нашому матеріалі. Відвідайте одну з головних книжкових подій року, не встаючи з дивана!
Жінки та чоловіки на керівних посадах в Україні. Статистичний аналіз відкритих даних ЄДРПОУ
Цей звіт підсумовує результати статистичного аналізу, проведеного з метою висвітлити гендерний розподіл керівників юридичних осіб та приватних підприємців в Україні. Він має на меті заповнити певні прогалини у гендерно дезагрегованій статистиці шляхом аналізу відкритих урядових даних. Гендерно дезагреговані дані є ключовими для вивчення гендерних особливостей в економічній активності, підвищення обізнаності громадськості та розроблення ефективних політик і програм щодо підвищення економічної спроможності жінок, а отже, сприяють досягненню Цілей Сталого Розвитку (ЦСР), зокрема цілі 5 «Гендерна рівність».
Лекція Дена Хілі "Чи має ЛГБТ-історія майбутнє у пострадянських країнах?"
ЛГБТ рухи у країнах колишнього Радянського Союзу зіштовхуються сьогодні із серйозними викликами. «Офіційна» гомофобія стала частиною популістської політики. Російський закон про «гей пропаганду» 2013 року започаткував цю тенденцію у країнах, де проросійські сили копіювали цей закон (як, наприклад, в Україні та в інших колишніх радянських республіках). Кремль веде культурну війну проти квір-знання, досі небачену в історії пострадянського регіону. В той же час фактичне насильство над ЛГБТ зростає. У цих умовах, чи потрібна ЛГБТ-рухам із пострадянських країн їхня історія? Чи мають ЛГБТ-ініціативи докладати зусиль, щоб дізнатися про квір-минуле своїх країн? Чи, можливо, існують більш нагальні пріоритети для політичних дій? Під час лекції порушено питання, чи може знання про історичне минуле мати вплив на боротьбу з гомофобією в Україні та в інших країнах колишнього Радянського Союзу.