Як жінки змінили українську армію

Вступ

Жінки становили майже половину тих, хто брали участь у Євромайдані. Хоча через гендерні стереотипи жінкам на Майдані відводили допоміжні ролі (побутові роботи, розваги тощо), а чоловікам — бойові (барикади, охорона), у реальності спектр робіт, якими займалися і чоловіки, і жінки, не було настільки сегреговано. Жінки брали участь і в силовому протистоянні та формували Жіночі сотні, а чоловіки виконували і побутову працю.

Три місяці Євромайдану і п’ять років війни, яка досі триває, потребували від суспільства такої кількости фінансових і людських ресурсів, що самі лише чоловіки не змогли б стільки забезпечити. Фактично мобілізація суспільства на нові важливі для нього процеси стала структурним чинником перетворень у соціальних ролях чоловіка й жінки. Філософиня Тамара Злобіна називає цей процес «гендерним розпадом»^[1] — коли відмирають старі гендерні ролі Барбі (гламурної жінки) й Берегині (жінки, котрі виконують репродуктивну працю вдома) і в суспільній свідомості закріплюються як нова норма емансиповані образи жіночности.

Жінки, які з Євромайдану поїхали у добровольчі батальйони, стали волонтерками, громадськими активістками і політикинями, поступово, але послідовно змінюють свої сфери діяльности. Про гендерні зміни, які сталися в українській армії, далі в статті.

Несподівана війна

14 квітня 2014 року, після військової операції Росії із захоплення Кримського півострову і введення російських військ на територію Донецької й Луганської областей, Рада національної безпеки та оборони України розпочала так звану антитерористичну операцію (далі — АТО). 22 травня 2014 року Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було поширено на учасників АТО. 30 квітня 2018 року правовий статус українських бойових дій на подолання російської агресії змінився: АТО було завершено і почалася так звана операція об’єднаних сил (далі — ООС).

АТО здійснювали Збройні сили України, Національна гвардія України і так звані добровольчі батальйони — військові підрозділи, які формувалися на низовій основі. Фактично добровольчі підрозділи стали першою хвилею, яка чинила опір агресії, не чекаючи, доки ЗСУ розгорнуть свої військові можливості. Участь в АТО у складі офіційних збройних формувань відбувалася на мобілізаційній і на контрактній основі, охочі також могли вступити на службу офіційно. З часом майже всі добровольчі формування ввійшли до складу НГУ або ЗСУ, і їх учасники й учасниці підписали офіційні контракти. Великою мірою добровольчі й офіційні підрозділи утримувалися силами волонтерського руху — людей, котрі на волонтерській основі купували все необхідне для ведення бойових дій і відвозили це у військові частини. І у волонтерських, і в добровольчих ініціативах суттєву роль відіграли жінки. У яку армію вони потрапили?

Історія питання: жінки в Радянській армії

Дати в одній статті повний огляд участи українських жінок у різних збройних формуваннях у різні часи надзвичайно складно, тому тут ітиметься насамперед про теперішнє становище жінок у війську та про передумови актуального стану справ. Безпосередній і найважливіший попередник Збройних сил України — радянська армія: від неї було успадковано інфраструктуру, законодавчу базу і поведінкові норми, які мають значення дотепер.

У роки громадянської війни жінки-комуністки воювали на фронті головно як медсестри й політруки, але лише зрідка на бойових посадах (це стосувалося і цивільної партійної роботи — переважно паперова чи адміністративна праця на низьких посадах, лише жінки з жінвідділів досягали якихось лідерських позицій)^[2]. У повісті Олексія Толстого «Гадюка» (1928) та в її екранізації 1965 року показують, як учасницю бойових дій цькують у мирному житті, аж вона вдається до вбивства.

Кадр із фільму «Гадюка» (1965), у головній ролі Нінель Мишкова

Дальші гендерні стратегії радянської влади було спрямовано водночас на емансипацію жінок і на використання їх тоталітарним політичним режимом як економічного ресурсу. Конституція СРСР 1936 року зрівняла жінок і чоловіків у праві на працю та в обов’язку працювати, і частка жінок у промисловості у 1920–1930 роках суттєво зросла: з 27 % 1927 року до майже 42 % 1939 року^[3].

Історикиня Катерина Кобченко підкреслює, що коріння активної участи жінок у Другій світовій війні слід шукати в довоєнних стратегіях мобілізації жінок на оплачувану працю на виробництві, зокрема у важкій промисловості, у спорт і авіацію, які були складниками загального проєкту жіночої емансипації, а також до навчання оборонних заходів і надання першої медичної допомоги, які відтоді майже повністю передали жінкам. Останні дві сфери — це фактично репродуктивна праця: не та, що створює якийсь новий стан справ, а та, що відтворює необхідний. Закріплення цієї репродуктивної праці за жінками великою мірою збереглося в нормативних документах і надалі.

Хоча влада не мала чіткого проєкту із залучення жінок саме до військової справи, вона загалом не заперечувала проти добровільної участи жінок у бойових діях^[4]. У 1942 році СРСР провів масову мобілізацію жінок на службу — на посади зв’язківок, водійок, телефоністок, розвідниць, кулеметниць, кухарок. Попри сотні тисяч мобілізованих, очевидний і феномен добровільної участи жінок^[5].

Варто зазначити, що ситуація по той бік фронту принципово відрізнялася від радянської: Третій Рейх в ідеалі бачив жінок лише матерями. «Будучи чоловіком, я згорів би із сорому, якби в разі війни бодай одна жінка потрапила на фронт. У жінки є власне поле бою. Народжуючи на світ дитину, вона веде битву за всю націю. Якщо чоловік стоїть за народ, то жінка — за сім’ю», — проголошував Гітлер перед націонал-соціалістським жіночим конгресом^[6]. Утім, ці ідеали втілювалися не повністю: жінки працювали на обслужувальних посадах у концтаборах і навіть операторками радарів у спостережних вежах.

     
Плакати з жінкою за сім’ю у часи націонал-соціалізму

    
Радянські плакати про жінок і війну

Відсутність такого чіткого проєкту, крім авіаційної галузі, означала передусім невизнання внеску жінок у бойові дії, що надалі вилилося в соціальну стигматизацію фронтовичок після демобілізації. Світлана Алексієвич у книжці «У війни не жіноче обличчя» показує жіночий і гуманістичний бік війни й окремо постійно акцентує тему повернення до мирного життя. Наведу кілька розлогих цитат.

«Кому я могла сказать, что я раненая, контуженая. Попробуй скажи, а кто тебя потом на работу примет, кто замуж возьмет? Мы молчали, как рыбы. Никому не признавались, что воевали на фронте. Так между собой связь держали, переписывались. Это потом чествовать нас стали, через тридцать лет... Приглашать на встречи... А первое время мы таились, даже награды не носили. Мужчины носили, а женщины нет. Мужчины — победители, герои, женихи, у них была война, а на нас смотрели совсем другими глазами. Совсем другими... У нас, скажу я вам, забрали победу. Тихонько выменяли ее на обычное женское счастье. Победу с нами не разделили. И было обидно... Непонятно...»^[7]

«Мы поехали в Кинешму, это Ивановская область, к его родителям. Я ехала героиней, я никогда не думала, что так можно встретить фронтовую девушку. Мы же столько прошли, столько спасли матерям детей, женам мужей. И вдруг... Я узнала оскорбление, я услышала обидные слова. До этого же, кроме как “сестричка родная”, “сестричка дорогая”, ничего другого не слышала. А я не какая-нибудь была, я была красивенькая. Мне дали новую форму.

Сели вечером пить чай, мать отвела сына на кухню и плачет: “На ком ты женился? На фронтовой... У тебя же две младшие сестры. Кто их теперь замуж возьмет?” И сейчас, когда об этом вспоминаю, плакать хочется. Представляете: привезла я пластиночку, очень любила ее. Там были такие слова: и тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить... Это о фронтовой девушке. Я ее поставила, старшая сестра подошла и на моих глазах разбила, мол, у вас нет никаких прав. Они уничтожили все мои фронтовые фотографии... Ах, моя ты бриллиантовая, слов для этого нет... Не имею я слов...»

«Только через десятки лет известная журналистка Вера Ткаченко написала в центральной газете “Правда” о нас, о том, что мы тоже были на войне. И что есть женщины-фронтовички, которые остались одинокими, не устроили свою жизнь и до сих пор не имеют квартир. А мы перед этими святыми женщинами в долгу. И тогда как-то понемножку стали на женщин-фронтовичек обращать внимание. Им было по сорок-пятьдесят лет, они жили в общежитиях. Наконец им стали давать отдельные квартиры. Моя подруга... Не буду называть ее фамилии, вдруг обидится... Военфельдшер... Трижды ранена. Кончилась война, поступила в медицинский институт. Никого из родных она не нашла, все погибли. Страшно бедствовала, мыла по ночам подъезды, чтобы прокормиться. Но никому не признавалась, что инвалид войны и имеет льготы, все документы порвала. Я спрашиваю: “Зачем ты порвала?” Она плачет: “А кто бы меня замуж взял?” — “Ну, что же, — говорю, — правильно сделала”. Еще громче плачет: “Мне бы эти бумажки теперь пригодились. Болею тяжело”. Представляете? Плачет»^[8].

Повоєнна меморіальна культура не усувала ветеранок зовсім, зокрема широко публікувалися вірші поетеси-ветеранки Юлії Друніної, яка фактично була одинокою представницею жіночого ветеранського голосу в літературі.

Я столько раз видала рукопашный,

Раз наяву. И тысячу — во сне.

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне.

«Я столько раз видала рукопашный...» (1943)^[9]

Юлія Друніна. 1956

Героїзувалися окремі випадки участи жінок у бойових діях як диверсанток (Зоя Космодем’янська) та підпільниць (Раїса Окіпна, молодогвардійки Уляна Громова і Любов Шевцова). Проте основні форми комеморативних практик, як-от марші на 9 травня та запрошення ветеранів у школи для виступів, фактично усували жінок. Історикиня Ольга Ніконова вказує, що максимальна ритуалізованість і повторюваність останньої практики, зумовлені її виховним завданням, не давали можливости репрезентувати погляд і досвід, відмінні від офіційних^[10]. При цьому навіть за офіційними даними загальна кількість жінок, котрі брали участь у війні на боці СРСР, становить 800 тисяч осіб. Як припускає Ніконова, фронтовички стали «фігурою замовчування» через промову голови президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна, який у липні 1945 року рекомендував жінкам не вихвалятися своїми заслугами. Відновлення видимости жіночого внеску розпочалося лише з виходом книжки Світлани Алексієвич 1984 року. Перше видання було помітно відцензуровано, але й у цьому варіанті чітко помітно антитоталітарний ракурс, зосередженість на індивідуальностях респонденток. У пізнішому нецензурованому виданні сталінізм уже взагалі прямо критикується.

Унаслідок Другої світової війни країна втратила величезний людський ресурс, тому заходів для стимулювання народжуваности почали вживати ще до її завершення. Скажімо, 8 липня 1944 року було ухвалено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і самотнім матерям, підсилення охорони материнства й дитинства, про встановлення почесного звання “Мати-героїня” та впровадження ордену “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”, який розширив фінансову підтримку материнства.

  
Плакати тих років про матерів-героїнь

Десь у 1960-х роках наука радянського трудового права починає бути гендерно чутливою. У 1970 році Віра Толкунова захистила докторську дисертацію на тему «Соціально-правові проблеми праці жінок у СРСР». Напрацювання цієї дослідниці великою мірою було використано в Кодексах законів про працю союзних республік, де з’явилися окремі розділи про працю жінок, а в них — рамкові засади про обмеження праці жінок уночі та ін.^[11] Акцент на необхідності відновлювати й підтримувати народжуваність закріпив за жінками репродуктивну працю, залишивши армію чоловікам.

У 1968 році в загальноосвітніх школах і середніх спеціальних навчальних закладах запровадили предмет «Початкова військова підготовка». Класи ділилися на хлопців і дівчат, з дівчат готували санітарних дружинниць, хлопців навчали стріляти. Основи цивільної оборони викладалися однаково в обох групах. Це теж закріпило гендерний розподіл і «скляну стелю», встановивши її досить низько. Військова служба й кар’єрне зростання стали можливими для жінок лише на відповідних спеціальностях на зразок психологічних.

Уроки цивільної оборони

Ця логіка експлуатувала жінок і чоловіків не лише як людський ресурс мілітарної держави, а й закріплюючи за ними обов’язкові фіксовані гендерні ролі без урахування особистих бажань і потреб. При цьому якщо за чоловіками принаймні визнавали здобутки і право на кар’єру, то жінок позбавили й цього, додаючи до експлуатації додатковий вимір.

Українська пострадянська армія

У Збройних силах України жінки служили від самого початку незалежности.

Експертка Наталія Дубчак зазначає, що здебільшого в Збройних силах України проходили військову службу дружини, доньки та інші родички військовослужбовців^[12]. На жаль, у цьому питанні бракує офіційних даних і досліджень; Дубчак на підставі власного аналізу проходження військової служби жінками-військовослужбовицями в Збройних силах України у 2001–2006 роках указує, що при зменшенні загальної чисельности військовослужбовців кількість жінок-військовослужбовиць демонструвала динаміку зростання в усіх категоріях. Якщо 2001 року жінки-офіцерки становили 0,7 % від усього офіцерського складу, то 2006 року це вже 2,25 %. Динаміка представництва жінок у сфері оборони, як зазначає експертка, була позитивною, але це пов’язано не з престижем служби, а передусім із небажанням чоловіків обіймати малооплачувані посади^[13].

Проте традиційно ЗСУ залишалися надзвичайно консервативним соціальним інститутом, що відбивалося не лише на гендерних питаннях, а й узагалі — на початок 2014 року армія існувала в напіврозваленому стані. Самому цьому інституту не приділялося достатньо ні суспільної, ні державної уваги, не йшлося навіть про підтримання його на функціональному рівні, не кажучи вже про реформування і стратегічне планування. Гендерні реформи в армії стали частиною реформ у секторі безпеки загалом.

До 2014 року ЗСУ не просто не функціонували належним чином, а й розпродували своє майно^[14]. Експерти відзначали, що військово-адміністративна реформа 2013 року не пішла армії на користь^[15]. Корупція й кумівство, які мали місце в армії, не сприяють жінкам як низькоресурсній категорії населення. Сама структура й логіка армії не змінювалися з радянських часів і так само передбачали витіснення жінок на обслужувальні й непрестижні ролі. Інших можливостей передбачено не було.

Військові посади, що їх можуть заміщати жінки-військовослужбовиці рядового, сержантського і старшинського складу, було наведено в Тимчасовому переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу з урахуванням тих, на які дозволяється призначати військовослужбовців-жінок, та відповідних їм військових звань і тарифних розрядів посад, затвердженому наказом міністра оборони України № 337 від 27.05.2014. Цей перелік не спирається на жодні попередні документи, тому виходить, що лише з початком війни питання співвідношення військово-облікових спеціальностей, військових звань і тарифних розрядів було бодай якось урегульовано.

Військово-облікові спеціальності жінкам надавалися відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року. Вони поділялися на сім категорій із красномовними назвами: «Медична», «Зв’язок», «Обчислювальна техніка», «Оптичні та звукометричні засоби вимірювання і метрології», «Картографія, топогеодезія, фотограметрія й аерофотослужба», «Поліграфія», «Кінорадіомеханіки». Лише в цьому спектрі занять жінку могли взяти на військовий облік і далі призначити на відповідну посаду.

Така парадигма участи жінок у Збройних силах України випливала з послідовної радянської концепції охорони материнства й дитинства, згідно з якою материнство — велика цінність для всього суспільства, і це накладає відповідні обмеження на жіночу працю взагалі, безвідносно до того, чи бажає жінка народжувати. Так само нова українська парадигма охорони праці усувала жінок від великої частини посад, які передбачають фізичні навантаження. Нормативно-правова база, розроблена ще за СРСР, накладає для жінок обмеження на чималу частину професій, як цивільних, так і військових.

Розділ XII Кодексу законів про працю України спеціально регулює працю жінок. Зокрема, стаття 174 КзПП стверджує, що «забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми». Стаття 175 КЗпП стверджує, що залучення жінок до робіт у нічний час не допускається. Ці засади досі чинні.

На ділі це означало, що жінки виконують ту саму роботу, що й чоловіки, але без офіційного оформлення на посаду. Дослідження умов роботи жінок на шахтах Ірини Когут 2013 року показало, що, попри декларації, нібито жінки в принципі не можуть і не повинні виконувати важку й шкідливу «чоловічу» роботу, в реальності жінки її виконують неофіційно й отримують при цьому суттєво меншу платню (вдвічі-втричі меншу за середню по підприємству)^[16].

Унаслідок традиційних стереотипів про чоловіка, який захищає жінок і виконує продуктивну працю, тоді як жінка виконує репродуктивну — не лише народжує й виховує, а і обслуговує, — розподіл доступних для чоловіків і жінок посад у ЗСУ було чітко гендерно марковано аналогічно із ситуацією на цивільному ринку праці. Жінка могла бути медичкою, кухаркою, швачкою, начальницею бані, виконувати інші типи репродуктивної праці, але не могла бути стрільцем, гранатометником чи командиром екіпажу, тобто обіймати командні і бойові посади. Обмежений доступ до військової освіти, необхідної для офіцерських посад, створював «скляну стелю».

Перші дрібні кроки на шляху досягнення гендерної рівности в ЗСУ робилися ще в середині 2000-х років. Зокрема, було визначено, що на одного із заступників міністра оборони України покладено обов’язок із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 26 липня 2005 року. У Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка курсантам, які навчаються за спеціальностями «Психологія» і «Політологія», читали курс лекцій «Гендерні дослідження» (36 годин)^[17]. Проте цього було дуже мало.

Надія Савченко

Доступу для жінки посад льотчиці і штурманки незадовго до початку війни власними зусиллями добилася військовослужбовиця Надія Савченко, але цього, очевидно, було замало. Дівчина чотири рази намагалася вступити до Харківського університету повітряних сил, і це їй вдалося лише після контрактної служби в армії радисткою й десантницею та стрільчинею в миротворчому контингенті України в Іраку. Вона вимагала в міністра оборони його особистого дозволу стати льотчицею і зрештою отримала його.

Жінки — агентки змін

Перша хвиля добровольчої участи у війні почалася навесні 2014 року. Суспільство відреагувало швидше, ніж держава, і для жінок відкрилося нове вікно можливостей. Усупереч переконанню частини феміністок, буцімто війни — це просто «мачистські ігри»^[18], багато жінок не поділяють таких поглядів і займають активну політичну позицію, що виражається в добровольчій участі в бойових діях. Мотивація цих жінок різна — від загальногромадянської до приватної.

Бійчиня добровольчого підрозділу «Айдар» Вікторія Дворецька розповідає про початок своєї участи в бойових діях:

«Я не згадаю вже зараз, чи ми себе тоді називали добровольцями чи ще якось.

Не пригадаю і щоб хтось сумнівався, чи треба їхати на Донбас.

Але я пам’ятаю нас зеленими, смішними, розгубленими, рідними, щирими. Тими, хто в кросівках і з автоматом (кому пощастило) бігли вперед.

Я пам’ятаю часи, коли найбільшою честю було захищати свою землю.

Пам’ятаю всі перші шикування.

На моїх очах багато хто з вас став справжніми воїнами, професіоналами, багато хто досі на передовій»^[19].

Юлія Толопа (Валькірія) — росіянка, яка у 18 років приїхала в Україну з переконань і одразу вирушила на фронт. Після перерви, пов’язаної з народженням дитини, вона повернулася на службу. Протягом п’яти років вона добивалася українського громадянства, і лише 28 червня 2019 року президент України підписав указ, яким надав громадянство Толопі та іншим іноземним добровольцям.

Юлія Толопа. Фото з особистої сторінки у Facebook

Ляна Кромбет, колишня працівниця контакт-центру «Ощадбанку», на війну хотіла піти із самого початку, але офіційно змогла влаштуватися на службу лише в лютому 2015 року, ще за рік підписала контракт із Національною гвардією України як стрільчиня^[20].

Фахова журналістка Олена Максименко провела одну ротацію в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова і чотири ротації в складі медичного підрозділу «Госпітальєри» Добровольчого українського корпусу. На службі виконувала не лише медичні обов’язки, а й документувала діяльність підрозділу, згодом повернулася до свого основного фаху, нині займається воєнною журналістикою^[21].

Активістка ВГО «Національний альянс» Майя Москвич воювала з перших днів війни в складі кількох батальйонів, а після демобілізації 2018 року виборола золоті медалі в індивідуальному і командному заліку на ветеранських змаганнях «Ігри нескорених», що відбувалися в Австралії.

Майя Москвич. Фото з особистої сторінки у Facebook

Олена Герасим’юк від початку війни займалася волонтерством, а 2018 року, після загибелі двоюрідного брата, вирішила підписати контракт.

Олена Герасим’юк. Фото з особистої сторінки у Facebook

Усі ці й інші жінки стали активними агентками змін, власним прикладом руйнуючи патріархальні стереотипи. У 2019 році було засновано Жіночий ветеранський рух — самоорганізовану ініціативу жінок, які повернулися до мирного життя, але прагнуть далі діяти, щоб «жінки-ветеранки отримали підтримку, можливість комунікації та спільнодії»^[22]. Існує також жіночий проєкт «Ветеранська дипломатія», у рамках якого ветеранки розповідають в інших країнах про те, що відбувається в Україні.

Перша Ветеранська дипломатична місія "Амбасадор" у штаб-квартирі НАТО (Брюссель), 2019

Є жінки і серед загиблих. 2 липня 2019 року біля селища Водяне загинула військова медичка Ірина Шевченко, яка вивозила поранених. 2 квітня 2019 року внаслідок прямого потрапляння міни в бліндаж загинула кулеметниця Яна Червона. Посмертно її нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Ірина Шевченко. Фото з особистої сторінки у Facebook

Яна Червона. Фото з особистої сторінки у Facebook

Потреби доброволиць і «Невидимий батальйон»

Проєкт «Невидимий батальйон» стартував улітку 2015 року, через рік після початку збройного конфлікту, як спроба жінок-військовослужбовиць окреслити коло проблем, з якими вони стикаються на службі, і домогтися їх вирішення. Адвокаційна кампанія охоплювала соціологічне дослідження^[23], зйомку фотосерії для виставок та роботу із зацікавленими сторонами. Після того як дослідження виявило, що жінки стикаються з юридичними перешкодами у своїй службі і спеціальні умови служби для них теж не передбачені, необхідність повної гендерної рівности в секторі безпеки та знищення «скляної стелі» стали предметом суспільного обговорення.

Фотопроект "Невидимий батальйон"

Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» містить довгий список пільг для учасників і учасниць бойових дій у зоні АТО/ООС. Проте для доступу до них потрібен відповідний статус, який жінки, не оформлені офіційно, не могли отримати. Схожі труднощі виникали у жінок, які фактично обіймали командирські і бойові посади, а оформлено їх було на обслужувальні посади.

Юридична невидимість тягнула за собою невидимість інфраструктурну, що відбивалося в браку форми, взуття, гінекологічного обслуговування, забезпечення засобами гігієни тощо. Лише 2017 року Міністерство оборони України потурбувалося про білизну для жінок-військовослужбовиць, але відповідна розробка виявилася вкрай неякісною і не призначеною для носіння в умовах інтенсивних фізичних навантажень^[24]. Формалізація добровольчих батальйонів допомогла більшій, ніж раніше, частині жінок-військовослужбовиць влаштуватися на контракт, але зміни в парадигмі матеріально-технічного забезпечення не встигали за кількістю жінок, які хотіли служити.

Адвокаційна кампанія «Невидимого батальйону» та зміни законодавства

«Невидимий батальйон» — це приклад низового руху, який зміг налагодити співпрацю з владою і досягти стратегічно важливого політичного результату в порівняно короткі терміни — за кілька років. За це треба подякувати особисто аеророзвідниці й активістці Марії Берлінській, а також Українському жіночому фонду і місцевому представництву ООН Жінки.

Марія — ліворуч 

3 червня 2016 року Міністерство оборони України внесло зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 337 від 27.05.2014. Наказ суттєво (більше як на 100 спеціальностей) розширив перелік бойових посад для військовослужбовців-жінок, які проходять військову службу за контрактом.

Міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості» підготувало законопроєкт № 6109 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та в інших військових формуваннях». 12 жовтня 2018 року закон підписав президент України. Закон закріплює рамковий принцип рівности, хоча деталізує небагато конкретних засад. До Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» додано експліцитну позицію про те, що жінки проходять військову службу на рівних засадах із чоловіками, що передбачає прийом на військову службу за контрактом, призначення на посади, отримання військових звань, виконання завдань військової служби та ін. Відтепер на військову службу за контрактом приймають жінок не віком 18–40 років, а таких, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі. Військовозобов’язані жінки більше не зараховуються до запасу другого розряду. Зі статуту внутрішньої служби Збройних сил України вилучено пункт про те, що жінки не призначаються до складу добового наряду.

21 грудня 2017 року Міністерство охорони здоров’я скасувало свій наказ № 256, який встановлював перелік із 450 професій, заборонених для жінок^[25].

Військовослужбовиці на параді 2018 року до Дня Незалежности

Станом на літо 2017 року в Збройних силах України служило понад 20 тисяч жінок, що становить 8,5 % від загальної кількости військовослужбовців ЗСУ^[26]. За рік їх кількість зросла до 55 тисяч^[27]. За даними Національної поліції України, жінки становлять 21 % серед персоналу взагалі і 15 % серед патрульних підрозділів. Це непогані показники, але в більшості випадків ідеться про посади нижньої ланки. У 2018 році лише друга жінка в Україні, співробітниця СБУ Людмила Шугалей, отримала звання генерала. До цього 2004 року генералом стала глава департаменту громадських зв’язків МВС Тетяна Подашевська^[28].

Людмила Шугалей отримала звання генералки в 2018 році

Однак досягнення тих чи тих кількісних показників не має бути формальним, і просте залучення яких-небудь жінок в армію — це недостатня, якщо не шкідлива, практика.

Медіарепрезентація і видимість військовослужбовиць

Глянцеве видання «L’Officiel» вирішило в рубриці «Біла сорочка» дати матеріал про Надію Савченко, а позаяк військовослужбовиця на той час перебувала у в’язниці в Російській Федерації і сфотографувати її в білій сорочці було неможливо, редакція просто зробила фотоколаж^[29]. І хоча цей хід у соціальних мережах оцінили як недоречний, публікація таки побачила світ, а редакція не визнала, що припустилася помилки. Самé голодування Надії Савченко часто дискурсивно обговорювалося через приписування їй маскулінних рис, як-то «жінка з яйцями», «справжній мужик» тощо^[30].

Як показує дослідження «Невидимий батальйон»^[31], засоби масової інформації нерідко акцентували увагу на доброзичливому і турботливому ставленні солдатів до жінок, які воюють разом із ними. Це якоюсь мірою відтворення патріархальних ролей, коли чоловік — захисник жінки, навіть якщо жінка перебуває в тих самих умовах, що й він. У багатьох публікаціях, проаналізованих у рамках дослідження «Невидимий батальйон», оприявнюється саме таке ставлення до жінок. Це має на меті викликати схвальне ставлення аудиторії, а насправді це прояв «доброзичливого сексизму».

На основі матеріалу, зібраного влітку-восени 2015 року і проаналізованого дослідницями, у засобах масової інформації можна виділити три основні образи жінки в АТО: жінка-воїн, турботлива помічниця та революціонерка. При цьому інформації про спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць у ЗМІ майже немає.

Із початком адвокаційної кампанії «Невидимого батальйону» специфіка жіночого досвіду і жіночих потреб поступово з’явилася і в медіа. Календар 2016 року «Невидимий батальйон», створений агентством «Mex Advertising», здобув гран-прі ІХ Національного фестивалю соціальної реклами. У 2017 році було знято два документальні фільми, присвячені жінкам-військовослужбовицям, — «Невидимий батальйон» і «Явних проявів немає». 

Кадр із фільму «Невидимий батальйон»

Перший фільм присвячено шести героїням, котрі в різний час воювали або й досі воюють. Другий фільм — детальніша розповідь про повернення до мирного життя однієї з цих шести жінок, заступниці командира батальйону по роботі з особовим складом 30 ОМБр, майора Оксани Якубової.

Додаток від редакції, травень 2020:

Роман, якого довго бракувало сучасній українській літературі, з центральною персонажкою-учасницею бойових дій на Сході, теж з’явився під завісу 2019 року і теж наробив галасу, до того ж «позитивніше» маркованого. Книжка «Доця», дебютна для авторки Тамари Горіха Зерня, розповідає саме про таку персонажку, доволі деталізовано, з елементами репортажу/документування. «Доцю» одразу було відзначено однією з найавторитетніших українських літературних премій «Книга року BBC». Узагалі, і книжка, і авторка здобули неабияку увагу і професійної спільноти (зокрема, про роман дуже позитивно відгукнулася Оксана Забужко), і читацького загалу.

Маємо також повноцінний жіночий ветеранський репортаж — журналістка Євгенія Подобна в книжці «Дівчата зрізають коси» зібрала спогади 25 жінок-військових, котрі брали участь у бойових діях на Сході у 2014–2018 роках. І так, тут теж не обійшлося без гучної відзнаки (теж цілком справедливої): 2020 року авторка отримала за книжку Шевченківську премію в галузі публіцистики і журналістики.

Актуальні проблеми: освіта й реінтеграція

У 2014 році жінки з добровольчих батальйонів навчалися військової справи самостійно і на практиці, але цього замало на рівні інституцій. Доступ жінок до середньої спеціальної і вищої військової освіти донедавна було ускладнено. Наприклад, прес-офіцерці мотопіхотної бригади Поліні Кравченко відмовили у вступі на програму навчання офіцерів Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного через те, що вона жінка^[32]. Лише з вересня 2019 року планується надати дівчатам доступ до здобуття освіти у військових ліцеях^[33]. Щойно тепер скасовано обмеження на прийом осіб жіночої статі на навчання до вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти. Станом на сьогодні кількість жінок, які навчаються у вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, становить 8 % від загального числа зарахованих на навчання. Стратегії з підвищення цієї цифри наразі не існує.

Улітку-восени 2018 року колектив соціологинь дослідив повернення українських ветеранок до мирного життя, що допомогло, зокрема, зрозуміти функціонування національної системи реінтеграції ветеранок на практиці.

Фото з ФБ-сторінки Жіночого ветеранського руху

Результати дослідження продемонстрували низьку якість державних послуг із працевлаштування, медичної допомоги та психологічної реабілітації, а також недостатній доступ до пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Суттєві перешкоди на шляху до реінтеграції ветеранок у цивільне життя створює стигматизація ветеранок у суспільстві, упереджене ставлення до їхнього внеску в захист суспільної безпеки та їхньої мотивації виконувати військові обов’язки (зокрема, існує стереотип про те, що на фронт пішли ті, хто більше ні на що не здатні або ж зацікавлені в пошуку чоловіка).

Цю стигматизацію ветеранки відчувають не лише з боку суспільства, яке й до чоловіків-ветеранів практикує стереотипне упереджене ставлення, а й з боку осіб, до чиїх посадових обов’язків безпосередньо належить робота з ветеранками, — з боку лікарів і працівників військкоматів, служб зайнятости й органів соціального захисту. У дослідженні (ще не опубліковане) наведено приклади, коли військкомат повертав жінці її пакет документів із супровідним текстом, з якого випливало, що її сприйняли за чоловіка, тобто не відкривали пакет. Жінки, які повернулися до мирного життя через народження дитини, не мають можливости поєднувати виховання дитини з поверненням на службу^[34].

5 грудня 2018 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову програму з фізичної, медичної, психологічної реабілітації і соціальної та професійної реадаптації учасників антитерористичної операції та осіб, які брали участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, на період до 2022 року. У програмі зазначено, що особливості жінок і чоловіків ураховуватимуться в адмініструванні потреб ветеранів, а завдання й заходи програми здійснюватимуться з дотриманням принципу забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок. Станом на сьогодні інформації про якість реалізації цієї програми ще немає.

Під час з'їзду в Франківську

Улітку 2018 року в Київській області відбулася установча зустріч жіночого ветеранського руху. Необхідність у такому зумовлено не лише потребою захищати специфічні жіночі інтереси, які нині недозахищені, а й формуванням практики участи в процесах ухвалення рішень та адвокації інтересів.

День захисника і захисниці

З плином часу змінилося і сприйняття загальнодержавного свята Дня захисника вітчизни 14 жовтня. Донедавна це був дубль 23 лютого (у добу СРСР День Радянської армії і Військово-морського флоту) і за пострадянською інерцією цього дня вітали чоловіків, однак після початку війни нетотожність чоловіка й захисника почали проговорювати.

«Багато хто в Україні став уважати День захисника України заміною Дня захисника отєчества, яке на пострадянському просторі стало святом усіх, хто народився чоловіком. Але вітати в такий день абикого значить паплюжити святе звання Захисника України. Вітань у це свято достойні бійці АТО та інші військові і правоохоронці. Ветерани Другої світової й УПА — і ті, і ті боролися проти ворогів за свою рідну землю. Співробітники оборонпрому і взагалі всі, хто працює на забезпечення потреб армії. Волонтери»^[35].

Зростання видимости жінок у секторі безпеки внесло додаткові корективи в це трактування. Задіяні у волонтерській діяльності і в безпосередньому виконанні військової служби жінки також здобули право називатися захисницями вітчизни, і в суспільстві це почали осмислювати та проговорювати.

«14 жовтня має носити назву День захисників України. Воюють не лише чоловіки. Офіційно службу проходить 20 тисяч жінок. Є також волонтери та волонтерки. Фільм “Невидимий батальйон” у допомогу. День захисника за назвою зміщує акцент. Із захисту України на чоловіка. Такий собі 8 Березня для мужичка. Особливо тих, які і пороху не нюхали, але вже готуються до черги за святковий стіл»^[36].

Сексуальне насильство в секторі безпеки

Дослідниця Марта Гавришко стверджує, що сексуальне насильство у військових структурах — загалом поширене явище через різні причини: мілітарна культура, культ гегемонної маскулінности, мала присутність жінок у владній вертикалі, позиція командування, яке приховує і покриває злочини. Певну роль у замовчуванні насильства, переконана Гавришко, відіграють самі жертви, які соромляться, бояться стигматизації і переслідувань, звинувачень у наклепі.

Гавришко переповідає досвід своєї інформантки, бійчині спершу добровольчого батальйону, а потім Збройних сил України, яка підкреслює, що жінки в стосунках із командуванням вразливі, надто це стосується чоловіків-командирів старшого, «радянського» покоління: «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати... Вони заважають жінкам воювати»^[37].

Відкритої офіційної статистики про злочини на сексуальному ґрунті в зоні АТО/ООС немає. Проте час від часу окремі випадки потрапляють у ЗМІ, як-от зґвалтування 24-річної жінки двома військовослужбовцями-контрактниками в частині на Яворівському полігоні в травні 2016 року^[38]. Спеціальної системи протидії і попередження сексуального насильства в лавах ЗСУ і Національної гвардії поки що не існує. Працівниці сектора безпеки повинні мати механізм, який дав би їм можливість безпечно подати скаргу на своїх колег у разі сексуального насильства (наприклад, скаржитися не безпосередньо керівникові, який і може бути тим самим насильником, а особі, спеціально уповноваженій приймати такі скарги і проводити внутрішні розслідування. При цьому якщо такою особою є чоловік, який погано обізнаний у проблемі і не сприймає її серйозно, вона так само не вирішиться). Це стосується не лише зґвалтувань, а й сексуальних домагань — даних про поширеність проблеми немає, розуміння проблеми обмежено, формалізовані процеси ефективного подання скарг і реагування на такі скарги відсутні. Це негативно впливає на внутрішню культуру у відомствах сектора безпеки і не сприяє зростанню числа військовослужбовиць.

Наразі відомо кілька випадків, коли жінки самі заявляли про домагання. Скажімо, лейтенантка Валерія Сікал звинуватила в домаганнях командира своєї військової частини полковника Віктора Іваніва. Жінка стверджує, що він намагався її обіймати і гладити та прямо заявляв, що вона повинна його сексуально задовольняти. Домагання лейтенантка терпіла майже рік, а згодом мусила перевестися в іншу частину. Журналісти з’ясували, що від цього чоловіка постраждало щонайменше вісім жінок^[39]. Проте він не зазнав покарання, навпаки, його підвищили до службовця Генерального штабу ЗСУ^[40].

Жінки — постраждалі від війни

За окремими оцінками, дві третини внутрішньо переміщених осіб становлять жінки. Часто жінки-переселенки — єдині годувальниці й доглядачки за дітьми та старшими членами родини. Більше жінок, ніж чоловіків, безробітні, у них обмежений доступ до зайнятости. Узагалі, жінки з числа внутрішньо переміщених осіб зазнають множинної дискримінації і перебувають в економічно вразливішому становищі, ніж чоловіки-переселенці, — стверджує дослідження, що його провів Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в партнерстві з громадськими організаціями восени 2017 року^[41].

Жінки в зоні бойових дій — теж вразлива група, зокрема щодо сексуального насильства. У доповіді управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВПКЛ) сказано, що випадки сексуального насильства в зоні бойових дій в Україні трапляються по обидва боки лінії фронту. І на території, непідконтрольній українському уряду, і на підконтрольній зґвалтування переважно залишаються без належного розслідування й покарання.

Щодо території, яка перебуває під контролем уряду України, УВКПЛ повідомляє про випадки сексуального насильства й погроз у місцях тримання під вартою осіб, яких підозрюють у сепаратизмі, з метою їх покарання, приниження або визнання провини. І хоча жертвами таких дій ставали здебільшого молоді чоловіки, погрози застосовувалися також до жінок — членів їхніх родин. На непідконтрольних територіях зафіксовано аналогічні злочини: бойовики самопроголошених республік застосовували сексуальне насильство до затриманих ідеологічних супротивників — громадян з проукраїнською позицією. На блокпостах так само відбуваються домагання до жінок: і до цивільних осіб, і до гуманітарних працівниць. Більшості постраждалих доводиться регулярно перетинати лінію зіткнення, тому вони, як правило, побоюються розповідати про такі випадки. Крім того, постраждалі від подібних злочинів переважно не мають доступу до якісної психологічної й медичної допомоги^[42].

Також у зоні бойових дій істотно зросла кількість жінок, залучених до комерційного сексу, за експертними спостереженнями, мінімум на 20 %. Сталося це, зокрема, за рахунок жінок-переселенок і жінок, які за сприятливіших обставин ніколи не пішли б у цей бізнес. Із початком воєнних дій бійці Збройних сил України стали для багатьох секс-працівниць головним джерелом доходу. Військові аптечки не укомплектовуються засобами захисту від ЗПСШ, тому ризики інфікування дуже зросли для обох сторін таких контактів^[43].

Міжнародний досвід і стандарти НАТО

Україна визнає важливість ухваленої 2000 року резолюції Ради Безпеки ООН № 1325 «Жінки, мир, безпека». Документ зосереджено на питаннях військової служби жінок та гендерно зумовленого насильства під час воєнних конфліктів. Потребу в такому документі зумовлено тим, що жінки, з одного боку, непропорційно страждають від воєнних конфліктів і їх наслідків, а з іншого боку, недостатньо представлені в процесах ухвалення рішень у межах національних, регіональних і міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання й вирішення конфліктів. Резолюція не ратифікується, але зобов’язує державу-члена ООН розробити національний план дій на її виконання. У лютому 2016 року Україна затвердила такий Національний план дій (НПД) на період до 2020 року. Україна стала першою країною, де такий документ ухвалено під час збройного конфлікту. Документ передбачає, зокрема, що частка жінок на керівних посадах у секторі безпеки, оборони і силових структурах до 2020 року має зрости до 10 %, а частка жінок, які беруть участь у переговорних групах, за цей самий період має зрости до 30 %^[44].

В українському НПД є певні обмеження. Держава виділяє замало коштів на впровадження НПД і тягар його фінансування покладає головно на громадянське суспільство та міжнародні організації. Вада цього документа — ще й те, що він досить неконкретний і спрямований радше на моніторинг проблем, ніж на їх практичне вирішення. Проте на рівні декларації сама наявність його важлива і дозволяє апелювати до нього при здійсненні певних проєктів, спрямованих на досягнення гендерної рівности чи забезпечення інших специфічних інтересів жінок.

На виконання резолюції 1325 та покращення взаємодії із суспільством у відомствах сектора безпеки має регулярно проводитися гендерний аудит — аналіз функціонування відомства за низкою чинників, серед яких виконавча ефективність, політика і планування, підзвітність і нагляд, управління людськими ресурсами та інституційна культура. Високі показники за всіма цими ознаками мають бути стратегічною метою всіх відомств сектора безпеки в Україні. В умовах тривалої відсічі воєнній агресії залучення жіночого ресурсу стає питанням не лише справедливости, а й ефективного ведення війни.

Військові НАТО 

Внутрішні документи НАТО містять керівництво з гендерного мейнстримінгу (2007), мілітарні рекомендації з попередження й подолання сексуального та гендерно зумовленого насильства (2016) і багато інших. Ці документи прямо вказують, що гендер людини соціально сконструйований і вивчений, отже, може бути змінений, а кінцеве завдання гендерного мейнстримінгу — досягнути гендерної рівности так, щоб жінки й чоловіки мали однакову вигоду, а нерівність зникла. Чотири принципи, якими керується НАТО, активно просуваючи політику розмаїття всередині організації:

- забезпечення чесности в наборі на службу і просуванні;

- забезпечення високої якости персоналу НАТО;

- повага до розмаїття всіх членів НАТО;

- домовленість ставити лише ті цілі та використовувати лише ті методи, які містять обґрунтовані виклики.

Висновки

У 1996 році соціолог Юхан Ґалтунґ запропонував дихотомію — «негативний» і «позитивний» мир. «Негативний мир» розуміється як відсутність насильства й війни, наприклад, коли вступає в дію перемир’я. «Позитивний мир» — поняття із складнішим наповненням: це відновлення втрачених зв’язків, створення соціальних інститутів та конструктивне вирішення конфлікту. Цю концепцію активно використовували в дослідженнях миротворчости, аж доки 2015 року дослідник у галузі стратегічної миротворчости Пітер Валленстін не запропонував в однойменній книжці концепцію «якісного миру» (quality peace)^[45]. Під цим терміном він має на увазі набір стратегій, спрямованих на те, щоб завершені воєнні дії більше не повторювалися, і наполягає при цьому на знятті дихотомії між «негативним» і «позитивним» миром.

Для українського суспільства поняття миротворчости заплямовано його маніпулятивним використанням у російській пропаганді, проте слід зважати і на нейтральне значення слова. Побудова «якісного миру» передбачає не лише відновлення української влади над територіями, які сьогодні непідконтрольні, а й створення комплексної системи захисту від нових спроб агресії.

Інституційні зміни в армії України урухомилися лише з початком АТО. Пострадянська армія продовжувала парадигму радянської, і тільки нагальна потреба у функціональних бойових підрозділах спричинила різкий рух до ефективности. Роль гендерної рівности важлива саме для ефективности, адже стереотипне і дискримінаційне ставлення до жінок відкидає можливість користуватися їхніми навиками та залучати їхній людський ресурс.

Станом на сьогодні міра гендерної рівности в Збройних силах України і загалом у секторі безпеки суттєво покращилася порівняно з 2014 роком. Важливі позитивні зміни відбулися в нормативно-правовій базі і в суспільному сприйнятті. Поступово в секторі безпеки впроваджується гендерно-чутливий підхід, і тут варто ще раз наголосити, що жінки-війсковослужбовиці самі боролися за ці зміни, що ці зміни їм не дала влада «згори». Становище жінок у секторі безпеки повинно й надалі покращуватися. Спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць і ветеранок поки що не повністю забезпечено.

Стисло сформулюю рекомендації для держави:

- забезпечити не лише юридичну, а й фактичну доступність середньої спеціальної та вищої військової освіти для жінок;

- надати ветеранкам і ветеранам, котрі служили в добровольчих батальйонах, посвідчення учасника бойових дій та всі пільги, які випливають із такого статусу;

- створити якісні програми психологічної (включаючи психотерапевтичну й психіатричну) реабілітації для ветеранок і ветеранів, а також окремо для сімей учасників і учасниць АТО/ООС;

- проводити постійний аналіз потреб ветеранок і ветеранів у питаннях соціального захисту;

- внести відповідні зміни до Національного плану дій щодо резолюції ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», виділити достатнє фінансування на їх виконання.

Поступові зміни в логіці побудови і структурі армії, які ми спостерігаємо в реальному часі, глибокі й масштабні. Через радянську і пострадянську інерцію «домайданна» армія залишалася патріархальною. Нагальна потреба в якісній армії нового типу спричинила прихід на службу мотивованих і, наскільки це можливо, кваліфікованих жінок, що загалом позитивно позначилося на стані сектора безпеки і на гендерній рівності. Ці процеси розвитку тривають і через п’ять років після початку війни.

Розбудова «якісного миру» для України повинна охоплювати активні реформи сектора безпеки, що передбачає також розбудову гендерної чутливости на рівні сектора загалом та окремих інституцій зокрема. Кваліфікованим працівницям і працівникам ніщо не повинно заважати ефективно виконувати свою роботу.