4083 Під час військових конфліктів соціальні ролі чоловіків і жінок проявляються чітко, посилюється гендерна поляризація. В результаті жінки особливо гостро відчувають наслідки конфлікту в силу гендерно обумовлених ролей. Збройний конфлікт надає ще більш виражений характер нерівності між жінками та чоловіками, а також дискримінації щодо жінок і дівчат. Конфлікти викликають значні зміни у звичній поведінці людей, підривають та змінюють соціальні норми, призводять до соціальних змін.
Жінки, виконуючи репродуктивну функцію, змушені багато часу присвячувати догляду й вихованню дитини/дітей. Це обмежує їхню економічну і політичну владу. З поділом праці за гендерною ознакою пов'язані й ті ґендерні ролі, які пропонуються жінкам: роль матері, домогосподарки, хранительки домашнього вогнища, для якої властива турбота про благополуччя та здоров'я сім'ї.
Як правило, протистояння та бойові дії порушують звичну соціальну інфраструктуру та шляхи пересування, змінюючи режими доступу та роботи дитячих закладів, медичних установ та інших бюджетних закладів, що надають підтримку й допомогу репродуктивній праці, яка все ще залишається суто жіночою справою. Саме тому особливо актуальним є звернення до жіночого досвіду, надання сили жіночому голосу та особливого значення потребам жінок.
Соціально-економічні негаразди останніх десятиліть призвели до атомізації та фрагментації у суспільстві. Коли, формально маючи можливості подорожувати країною, люди насправді такої можливості позбавлені з економічних причин. Порівняно низька внутрішня мобільність, особливо між регіонами, призводить до зростання стереотипів, непорозумінь між мешкан_ками різних регіонів, посилюючи процеси стигматизації та іншування в суспільстві.
Між містами Ужгород та Святогірськ майже 1,5 тисячі кілометрів — це 19 годин автошляхами та більше доби поїздами. Ігноруючи відстані та матеріальні негаразди між так званими крайніми точками України із заходу та сходу, було організовано skype-телеміст. Дискусія відбулася між двома активістськими майданчиками у Святогірську та Ужгороду в листопаді 2018 року, в рамках проекту “Політекономія гендеру”, що реалізує “Центр соціальних і трудових досліджень”.
Святогірськ називають ще й “містом переселенців”; сьогодні близько 80% його населення — люди, які приїхали з непідконтрольної території. Ужгород — багатонаціональне місто, з великою кількістю студент_ок з інших країн, воно межує зі Словаччиною та має високий рівень різних форм міграції. Попри те, що Ужгород — одне з найбільш віддалених від війни міст України, тут, тим не менш, також живе чимало тимчасово переміщених осіб — більше тисячі.
Отже, на зв’язку Ужгород-Святогірськ: 12 жінок у Святогірську, за 1,5 тисяч кілометрів на лінії з ними ще стільки ж. Вони незнайомі, вони різні, але бажають почути досвід одна одної. Говорити про війну як про особистий досвід непросто. Для “вдалої” розмови “про це” має збігтися чимало факторів: час, місце, люди, готовність говорити й чути. Більшість жіночого досвіду війни не проговорюється. Так, ми знаємо про жінок-героїнь, які беруть безпосередню участь у військових діях чи про безстрашних волонтерок, які під обстрілами вивозили людей з Донбасу чи допомагали фронту. Але поруч з ними існують також жінки, які живуть на прифронтовій території, жінки з непідконтрольних територій Донбасу, жінки-переселенки з дітьми й зі своїми щоденними турботами. Якась з них починала нове життя зовсім недалеко від рідних міст і сіл, а комусь довелося поїхати в інший кінець країни. Конфлікт вплинув на їх плани, змінив звичний уклад життя, загострив наявні страхи та непевності. Здається, їх буденність залишилась непоміченою, не суттєвою і неважливою. Навіть для них самих.
Дружню атмосферу складно передати на словах (дивіться фото), тому ми виділили декілька тез з проговореного жінками.
“Я переселенка, вже 4 роки живу в Святогірську. Коли ми з дівчатами говоримо про те, що було до війни, то іронічно називаємо той досвід “іншим життям”. Моє життя змінилось кардинально: в Донецьку я ніколи не займалась громадською діяльністю. Я навіть не могла подумати, що стану активісткою! Я відкрила в собі стільки ресурсів… навіть не могла уявити, що вони в мені є — я не могла подумати, що я така стресостійка чи, наприклад, зможу так добре адаптуватися на новому місці. Моє життя було розмірене і, як мені здавалось, сплановане. Звісно, в результаті воєнного конфлікту все перевернулося з ніг на голову й почалося буквально з чистого аркушу. Це стало викликом і ресурсом водночас, адже я відкрила собі багато нового”.
Дійсно, теза про “нові ресурси”, які відкрила війна, повторювалась часто. Можливо, навіть занадто часто. Здається, що ці жінки вже добре навчились сприймати трагедію як “особистий досвід” і йти далі.
“Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, ви ж знаєте. Коли я виїжджала з дому, все було схожим на якийсь сюрреалізм… Я збиралася нашвидкоруч, спішила… І ось я тут, в Ужгороді. Свій “чистий листок” нового життя я вирішила сприймати як можливості й пошук себе. Ніколи б не подумала, що знайду реалізацію в волонтерстві. Я просто вирішила не сидіти в квартирі в чотирьох стінах, не закриватися в своєму світі, де все страшно і погано, а щось робити. Для мене стало важливим моє нове місто. Воно мене приймає й надихає, я дивлюся на його архітектуру (зовсім не схожу на міста Донбасу), ходжу його вуличками, п’ю найсмачнішу в Україні каву і відновлююся від стресу. Тут зовсім інший менталітет, я дуже довго дивувалась, що тут рідко хтось спішить. Люди не бігають за автобусами, а спокійно йдуть: “п’ять хвилин - це не запізнення”. А ті, хто поспішає, — це, як виявилось, переважно наші, переселенці. Мені подобаються нові звички, які формують мене тепер. Мені шкода, що до 2014 року в нас не було можливості так “перемішуватись” містами, вивчати інші регіональні ментальності. Бо в кожному місті є щось своє. Ще скажу, що я стала сильнішою і впевненішою в собі”.
Більшість українців рідко виїжджають за межі свого регіону, області, району, населеного пункту… Низька географічна мобільність — особливість українських реалій браку можливостей. Ми не знаємо інших місць, крім найближчих. Люди, що живуть десь там, стають для нас “дещо іншими”, “трохи чужими” чи навіть “світоглядно ворожими”. Війна нас дійсно перемішала. Познайомила. Шкода, що такою ціною.
“Я місцева, зі Святогірська. У мене в житті не так багато змінилось; можливо, стало менше відчуття стабільності, впевненості у завтрашньому дні. Але знаєте що — ми стали більш чутливими до чужого горя. Ми ніколи не відмовляли, якщо треба було когось прийняти на якийсь час, приютити, пустити на пару днів переночувати. Нікому не відмовляли. І зараз не відмовляємо в допомозі. Мені здається, що я стала більш відкрита. Якось переживаю тепер за інших більше, ніж за себе”.
“Хочу сказати, що з початком війни посилився жіночий рух, особливо в Ужгороді. Багато волонтерських організацій керовані жінками, вся складна логістика також організована жінками. В цілому, багато позитивних зрушень. Навіть те, що тепер вітають не тільки з Днем захисника, а й з Днем захисниці. Я вважаю, що це значний плюс. Жінки сильні і сміливі, — на це почали відкриватись очі, це безперечно важливо”.
Дискусія про мілітаризм та фемінізм мала би стати окремим великим напрямком досліджень. Безперечно, жінки “сильні й сміливі” та здатні вирішити титанічні логістичні задачі. Це один рівень проблеми. Проте, можливо, варто стати ще сильнішими й сміливішими, заглибившися в проблему на структурному рівні.
Ідея залучення жінок до лав збройних сил є наріжним каменем феміністичних дискусій. Переплетіння ідей набуття громадянства та чоловічої посвяти через військові органи, міфу захисника і невинної цивільної жертви війни було загальним припущенням феміністичних теорій миру і конфліктів кінця 80-х. (MacKenzie, Megan. 2010. “Securitization and de-securitization: Female soldiers and the reconstruction of women in post-conflict Sierra Leone.” In Gender and International Security: Feminist Perspectives, edited by Laura Sjoberg, 151-166. London; New York: Routledge). Поділ суспільства на тих, хто захищає, і тих, кого захищають, за гендерною ознакою може призвести до поглиблення нерівностей за статевою ознакою. Ті, хто захищають, як правило, володіють більшою інформацією, мають більше ресурсів та привілеїв. Не є випадковістю те, загострення дискусії відбулося саме під час обговорення ставлення до військових та досвіду безпосередньої взаємодії із ними, саме в аспекті взаємодії між «захисниками» та цивільним населенням, що потребує захисту.
«Один військовий казав про те, що він не хоче закінчення війни, оскільки тоді йому доведеться їхати на заробітки, а він не хоче розлучатись із родиною. А які у вас розмови та ставлення до такої участі у війні?» — поділилася жінка із майданчика у Святогірську. З одного боку, така мотивація вражає своєю меркантильністю та викликає спротив, а з іншого говорить про те, що є певний прошарок військових, які воюють під тиском матеріальних обставин та не мають ворожості та ненависті. Розуміючи війну як щось героїчне та гідне, як те, що у суспільній свідомості породжує асоціативний ряд сили, міці, відваги та честі, важко змиритися із мотиваціями на рівні задоволення базових потреб. Учасниця майданчику в Ужгороді поділилася своїм досвідом допомоги військовим та надала приклади іншої мотивації.
Цього разу разу тему було підвішено для розгляду на майбутнє, але розмова перетікає в обговорення націоналізму та мілітаризму.
Нарощення та пропаганда мілітаризму в Ужгороді та Святогірську виглядає по-різному. Якщо в Ужгороді ініціативу перехопили націоналістично-мілітаристські організації, що проводять вишколи та таборування для дітей у позашкільний час, то у Святогірську мілітаризацію дитинства просувають на рівні адміністрації, хоча подібні радикальні організації також є.
Активісти Ужгородської націоналістично-мілітариської організація, поміж тим, безкарно тероризують студентів іноземців та нападають на феміністичні акції за рівні права жінок. Останнього разу дівчат облили фарбою, але нападників так і не було покарано. Тож активістки не почувають себе у безпеці.
На думку активісток обох майданчиків, військово-патріотичне мілітаризоване виховання, що впроваджують серед дітей, породжує ворожість, а наслідки його впливу на формування життєвих настанов у дітей спостерігають в першу чергу жінки, що опікуються вихованням дітей. Патріотизм можна розвивати і мирним шляхом, на думку активістки із Святогірська, розвиваючи інтелект та творчі здібності у дітей, без ненависті та ворожості.
Наша розмова відбулася двома мовами; часом, через технічні недоліки зв’язку, учасниці майданчиків перепитували та задавали уточнюючі питання, але загалом така двомовність не викликала дискомфорту. Проте мовне питання прозвучало, головним чином, як нарікання на незбалансовану державну мовну політику, яка нечутлива до потреб населення і яка посилює відчуття приниженості та стигматизації.
Яка вірогідність того, що ці жінки перетиналися в мирному житті? Можливо, вони працювали десь поруч, були сусідками, відводили дітей до однієї школи, любили купувати молоко в тому самому місці на ринку; можливо, вони навіть тікали від війни на одному автобусі. Зараз між ними близько 1500 км відстані, вони живуть в різних точках України, беруть участь в жіночих ініціативах. У кожної з них — свій досвід війни. Десь цей досвід кардинально відрізняється, а десь — він до болю схожий у всіх. Але, мабуть, не менш важливо те, що вони готові говорити про те, що думають і як переживають війну та свій, специфічно жіночий, досвід.
Звичайно, для осмислення пережитого досвіду за останніх п’ять років нам потрібен час, сили та знання. Але в першу чергу — бажання йти поруч разом. Прийняти неприємні факти, усвідомити своє ставлення до подій, припустити, що існує не одна, єдино вірна, точка зору, а така, що може ґрунтуватися на іншому досвіді, інших знаннях та потребах. Побудова довіри між людьми починається з таких діалогів. Вони не завжди прості, але це міцне підґрунтя для примирення.
Фото: Діна Артеменко
Текст опубліковано в рамках проекту "Політекономія гендеру" Центру соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Dina Artemenko
Nina Potarska
