1 жовтня, 2020

Літературна рубрика

Літературні твори — плідний простір для розвитку та втілення прогресивних ідей. Тому ми вирішили розглянути як класичні, так і новаторські тексти через гендерні окуляри за допомогою запрошених співредакторок. Розповідає літературознавиця Ірина Ніколайчук: Емансиповані персонажки створили альтернативу патріархальному образу жінки в українській літературі. Феміністичні ідеї означили потребу нового часопростору, нових соціальних взаємодій та ціннісних орієнтирів – а вони, в свою чергу, все частіше стають реальними життєвими взаємодіями, цінностями, виборами, моделями поведінки. Кандидатка філологічних наук Юлія Гончар додає: У співавторстві з дівчатами-старшокласницями ми підготували ряд досліджень гендерної проблематики сучасних літературних текстів. Ця співпраця є прикладом жіночого наставництва у науці. Коло гендерних проблем, які осмислюються у текстах: вибір власного шляху, жінка і війна, партнерство і шлюб, материнство, гендерні аспекти самопізнання тощо.

"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія.
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся».
"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")
"Вводячи жінку в життя, природа не питала: «Чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» Ні — природа казала лише: «Ось ти, і жий!» І тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить у жінці яко людині вже з природи, а походить вона і виробляється з систематично ограниченого виховання, яке одержує вона вже від колиски, котре виховання звертає більше увагу на розвій її чуття, аніж на духовні здібності, характер і силу фізичну, і заглушає, таким чином, усі інші голоси в її душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. Те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям. І так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!" Ці слова було сказано 1894 року в Чернівцях перед численною публікою на зібранні "Товариства руських жінок на Буковині". Нескладно здогадатися, хто їх виголосила – бо з-поміж письменниць, громадських і культурних діячок, котрі перейнялися ідеєю жіночого руху в Україні наприкінці ХІХ століття ця персона була чи не найпалкішою й тому найпомітнішою. Ні свого фемінізму, ні своєї "німеччини" (свого часу дуже перейнялася німецькою культурою й філософією, чимало творів написала німецькою мовою)  і водночас якоїсь особливої, ненародницької любові до українського села, хоч їй і неодноразово це закидали, Ольга Кобилянська так і не зреклась. Ідеї Ніцше, глибокий психологізм і трагічність нібито традиційних для української літератури другої половини ХІХ століття "сільських" образів і не менш глибока перейнятість проблемами становища жінки, її місця в суспільстві й потреби змін стають для письменниці магістральними темами творчості. Написані в різні роки повісті "Царівна", "Людина", "Через кладку", новели "Некультурна", "Valse melancholique", роман "Земля" і безліч інших творів по-різному і в різній мірі втілюють ці теми, відкриваючи в українській літературі цього періоду невідому досі територію – територію, де разом із епохою модернізму розпочинаються світоглядні злами й відкривається інший погляд на суспільні проблеми, зокрема традиційну християнсько-патріархальну мораль.
Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")
Погордливе й упереджене ставлення до жінок у творчості Франка періоду "Перехресних стежок" (а це рівно межа ХІХ й ХХ століть) зовсім не випадкове. Доти протягом приблизно 15 років у ній тривав період, підсумком якого стала поетична збірка "Зів'яле листя" 1896 року. Так-так, окрім хрестоматійного "чого являєшся мені у сні", якого за роки незалежності не уникло жодне покоління українських десятикласниць і десятикласників, там ще чимало поезій подібного характеру. Щоби не сказати, що вони приблизно всі там якраз отакі. "Інтимна лірика" – ухильно й дещо поблажливо характеризують цю збірку шкільні хрестоматії з літкритики. Інтимна – це значить зовсім не (оте, що ви подумали і що, коли б воно було у Франковій поезії, вписалося би в тему сезону "Гендеру в деталях", але не судилося), а сповідальна, страждальна й зациклена на собі, що з неї взяти. "Осмислення неординарного типу фатальної жінки, інспіроване авторським індивідуальним баченням, чуттям і досвідом" – уточнює академічне літературознавство. Ось хто винен у нескінченних стражданнях героя – лірична героїня, постійно недосяжна, а місцями й по-справжньому жорстока у своєму нехтуванні почуттями героя.  
Вбрані, випарфумувані, рішучі (повість Івана Франка "Перехресні стежки").
"Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів".  Цю цитату, на щастя, точно ніколи не включать до тестів ЗНО, на відміну від безлічі інших цитат того самого автора – не було-бо такого літературного чи культурного явища, сучасного йому, яке б він не оцінив та не схарактеризував влучно, містко й метафорично. Цього автора називають одним із найбільш ерудованих вчених-гуманітаріїв в українській літературі, одним із найплодовитіших письменників, одним із найпалкіших поборників української національної ідеї – і це тільки початок величезного списку із цілком заслужених "най". Проте безмір прочитаного й написаного не змінив залізобетонного консерватизму й упередженості щодо всього "нового" у Івана Яковича Франка. Найзатятіший критик всього модерного й модерністського в літературі й культурі як "занепадницького" й "декадентського", найбільш активний обстоювач традиційних патріархальних цінностей і, звісно ж, той, чия творчість рясніє наймахровішими стереотипами про жінок (підтвердження цьому – хоча б вищенаведена цитата) – так, це все теж про другого з тріади найвидатніших і найбільш заквічаних і зарушничених українських письменників усіх часів.
Чоловік у житті Марії Грінченко (вірш Бориса Грінченка "Присвячую М. Г.")
Ні для кого не секрет, що жоден український поет-сучасник Шевченка не уникнув впливу творчої манери великого патріарха. Та що там – привид батька-Тараса ширяв над українською літературою як мінімум до кінця ХІХ століття, і годі було його позбутися. Коли б Гарольд Блум міг спостерігати за тим, як борються із "фінальним босом" укрліту цілі покоління поетів-"наступників", можливо, центром його праці "Страх впливу" став би зовсім не Шекспір, а якийсь інший письменник на "Ше". Та сама народницька риторика, та сама образність і навіть стилістика – десятки поетів-епігонів лишив по собі Шевченко, і навряд чи це бодай якось пішло на користь і літпроцесу загалом, і кожному з цих поетів зокрема. Ніхто із них не зумів зажити бодай десятої частини слави патріарха ні за життя, ані після смерті, не кажучи вже про те що позбутися впливу великого шевченківського наративу й авторитету мало кому вдалося. До когорти таких потрапив і Борис Грінченко – можливо, саме тому значно більше визнання отримала його праця як лексикографа й етнографа, аніж як поета й письменника.
Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)
Українській літературі, навіть (і особливо) сучасній, люблять закидати "відставання" від "прогресивних" літератур західноєвропейських націй – зокрема, це й досі звучить як найчастотніше пояснення того, чому вона "програє" останнім у якості та формальній виробленості. Тому що історичні обставини, гніт Російської імперії, а потім СРСР, валуєвські циркуляри, новояз, цілеспрямоване винищення української письменницької інтелігенції за часів Радянського Союзу та асиміляція її з російською в імперському просторі (що й досі спричинює дискусії на тему того, а "чиї" ж вони – українські письменники й письменниці, які отримували освіту в Москві та Петербурзі й писали російською мовою). Причин достатньо, і вони, безсумнівно, мають сенс. Однак захоплюватися, роздаючи творам української літератури характеристики "вторинних" і "запізнілих", все ж не варто. У 1847 році британська письменниця Шарлотта Бронте видала під власним ім'ям роман "Джейн Ейр" – книгу, яка остаточно зламала стереотип про те, що жіноча література не може бути серйозною. Далекий від банальної мелодраматичності сюжет, атмосферність та стилістична виробленість – і водночас сильна й рішуча головна персонажка, яка не ламається під тиском обставин, а створює ці обставини сама. Роман "Живая душа" Марія Вілінська видала під чоловічим псевдо Марко Вовчок і в 1868 році, проте ідеї, які проговорює українська письменниця, виявляються на диво співзвучними тим, які, хай і на 20 років раніше, реалізувалися в британській літературі. Персонажка Вілінської Маша Рославлєва теж потерпає від становища "бідної родички", теж почувається невідповідною середовищу, в якому опиняється, і теж прагне самореалізуватися та власноруч заробляти на життя, навіть якщо задля цього доводиться розірвати суспільні зв'язки, поламати моделі жіночої гендерної соціалізації та обрати цілковиту непевність і невідомість замість забезпеченого життя. "Нова жінка", цілком сучасна європейському жіночому руху і в літературі, і за її межами – і це в Україні середини ХІХ століття!
Чи не поодинока (вірш Тараса Шевченка "Марку Вовчку")
Жінкам у творчості Тараса Шевченка присвячено цілу тему в шкільній програмі з української літератури для 9 класу. І там не лише всі можливі варіації на тему як іконічних сільських мадонн, так і зраджених, покинутих і відкинутих суспільством Катерин, титарівен і наймичок. Там і цілком реальні жінки-"музи" великого патріарха укрліт. Ганна Закревська, Варвара Рєпніна, Ликера Полусмакова, була ще хтось чи й навіть не одна – а ще ж треба вивчити, як називались твори, які він кожній присвятив, бо це точно буде на олімпіаді а, може, і на ЗНО! Втім, усі ці "далекі наречені", виписані в поезії Шевченка, мало чим відрізняються одна від одної. "І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре!" – і яка різниця, з нагоди якої жінки воно написано? Пієтетно, ідилічно, ідеалізовано. Просто як у піснях "Океану Ельзи": це може бути Ликера Полусмакова, а може і твоя кохана з паралельного класу. Дивно, що теперішні юні (й не дуже) майстри пікапу частіше користаються з творчості патріарха сучасної української музики, аніж класичної української літератури.  
"Неканонічні" жінки Шевченка (повість "Варнак")
Про характер жіночої образності в творчості непозбувного й незмінного патріарха української літератури Тараса Григоровича нашого Шевченка навряд чи варто вкотре згадувати. Саме він став зачинателем цілої традиції виписування в українській літературі жінок-персонажок винятково як покриток-страждальниць, безправних і безпорадних перед тиском суспільної моралі та соціальної нерівності. До всього, ці страждання й злигодні виконують цілковито функціональну роль у текстах – не в останню чергу завдяки саме таким образам жінок Шевченкові вдавалося досягти необхідної атмосфери зневіри й несправедливості. Ба більше – тільки для того, власне, вони й виявляються в його творчості потрібні. Така собі галерея міні-Україн у жіночому обличчі, котрі "у ярма запрягли пани лукаві". Втім, who cares, це ж Шевченко, він же геній, там же сила духу, національно-визвольна боротьба, там же огого!
Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"
Перша половина ХІХ століття в українській літературі позначена яскравими сентименталістськими проявами. І хоч український сентименталізм і "запізнився" порівняно зі своїми європейськими аналогами трохи більше ніж на півстоліття, твори Григорія Квітки-Основ'яненка, найбільш яскравого представника напряму в Україні, демонструють зразки сентименталістської образності незгірше за романи британських класиків жанру Лоренса Стерна й Семюеля Річардсона. Акцент на емоційності зображення, на описах переживань і на власне чуттєвій колізії, що найчастіше стає основою сюжету, бачимо в класичних повістях Квітки "Маруся", "Щира любов", "Сердешна Оксана"... А ще – правильно, як і в Річардсона, Квітчині сюжети дуже часто "зав'язані" на персонажках-жінках та їхньому емоційному досвіді. Власне, палітра описів та метафорики асоціюється тут передовсім із жіночим типом сприйняття світу – як його бачили та відтворювали письменники.