21 січня, 2018

Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"

10 листопада 2017
Перша половина ХІХ століття в українській літературі позначена яскравими сентименталістськими проявами. І хоч український сентименталізм і "запізнився" порівняно зі своїми європейськими аналогами трохи більше ніж на півстоліття, твори Григорія Квітки-Основ'яненка, найбільш яскравого представника напряму в Україні, демонструють зразки сентименталістської образності незгірше за романи британських класиків жанру Лоренса Стерна й Семюеля Річардсона. Акцент на емоційності зображення, на описах переживань і на власне чуттєвій колізії, що найчастіше стає основою сюжету, бачимо в класичних повістях Квітки "Маруся", "Щира любов", "Сердешна Оксана"... А ще – правильно, як і в Річардсона, Квітчині сюжети дуже часто "зав'язані" на персонажках-жінках та їхньому емоційному досвіді. Власне, палітра описів та метафорики асоціюється тут передовсім із жіночим типом сприйняття світу – як його бачили та відтворювали письменники.

Брівоньки як шнурочки, губоньки як маківки, тихесенька й слухняненька, богобоязлива *підставте ім'я*. Втілення до оскомини традиційного для української народницької культури уявлення про жіночу красу й доброчесність, такі собі "янголи в домі" зразка 1820-х років – саме такі вони, Квітчині персонажки. Така і Оксана, центральна постать класичної повісті про долю покритки (ще й написаної майже одночасно з хрестоматійною Шевченковою "Катериною", в 1841 році). Проте зовсім не традиційний сюжет про соціальну нерівність, зваблення і суспільний осуд є тут цікавим для феміністичної оптики. Фінал історії покритки-Оксани діаметрально протилежний, аніж у Шевченкової персонажки: вона, о диво, повертається в соціум, який хоч з часом, але приймає і її саму, й її народжену "в гріху" дитину. І тут є очевидний зв'язок із тим, що, як би це не звучало дивовижно, повість, написана в Україні середини ХІХ століття, проходить тест Бекдель. Спершу власна рішучість, а потім і допомога та підтримка інших персонажок (зокрема матері) стають для Оксани "містком" для повернення в суспільство. Girl power і Квітка-Основ'яненко. Неймовірно, але факт!

Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"

Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тільки що той приступив та намірився, вона як вихопить ножниці, як скочила і каже: "Не дам нікому орудувати над моєю косою! Не вміла я зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!" Та з сим словом — чирк! Як не було славної, русої, довгої, густої та пишної коси! Оксана схопила її у руку, пригорнула до серця, поціловала… та гірко-гірко заплакала, далі і по голові себе ножицями — чирк, чирк… і постригла місцями усю голову… зібрала волосся, і теж оплакала і каже: "Так тобі, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена!… Я й забула, що мене треба було ще вчора обстригти! Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува…" Забрала свою косу і волоссячко усе, завернула у хусточку і пригорнула до серця.

Охвицери думали, що їм велика морока буде, одягаючи її по-хлоп'ячій, і стали заговорювати… вона їм і каже: "Робіть що хочете з стриженою Оксаною… вона усе погубила: і славу свою, і косу, і розум; їй вже не можна нічого дівочого носити!…"

Як її одягали, як постригали по-хлоп'ячій, вона не пручалася, нічого не казала, тільки що плакала… [...]

Вже й хлопчик в неї явився… Тут-то копитан при тій жінці, куди ще заздалегідь завіз її для такого случаю, тут-то вже божився, і образ з стіни знімав, і заприсягнув, що тільки Оксана не зробить над собою нічого і благополучно рішиться, так зараз і звінчається з нею, щоб і гріх покрити, і рабйонка у закон увести. Ще не дуже після родин виходилась, а він вже і привіз її вп'ять до себе, боячись, щоб вона не втекла, бо усе у неї на думці се було, і часом, як допече її журба, то вона й проговориться.

Після родин не вінчається копитан. Стане Оксана плакати, стане копитана випитувати, що він дума з нею, — супостат засміється, та й тільки. Треба Оксані на хитрощі підніматися.

Стала веселенька, перестала тужить, стала говорлива, хоч з копитаном, хоч з охвицерами, як зійдуться. Про матір не згадує і про вінчання не спомнна… Агу! й стало більш волі. Стала примічати, вже за нею не так доглядають, а далі вже й не каравулять. Далі-далі, вже їй можна, попереду з салдатом, а далі й самій, свою дитину, свого Митрика, одвідати, що годувавсь у другім селі, недалечко. Вже їй можна, коли захотіла, і по базару самій походити, хоч до півдня. Ходить вона по базару, і коли лучаться які люди, що знають, от вона і розпитує, на які і на які міста дорога у такій губернії до такого села? Хто зна, то й розказують їй. Вже вона сама не раз чула, як зійдуться охвицери до копитана та стануть той проклятенний чай пить з якоюсь підливкою, від чого і вона навік пропала, і копитан їм розказує, що він і не думав ніколи вінчатися з нею, а тільки обдурював.

"А тепер, щоб усе покрити, думаю, — каже, — звінчати її з своїм денщиком або вам кому, панове, програти у карти, бо вже вона мені надокуча".

Чула се Оксана і не один раз, і свою думку усе гадала. Раз увечері зійшлися охвицери, і багатенько їх, до копитана. У карти грають, люльки смокчуть, пунш п'ють і по чарці не забувають; гомонять собі, один одного не слухаючи; а денщики, один кушання готовить, а другий побіг у трахтир за напитками. Оксана, знаючи, що за нею не буде ніякого діла і що вона, було, собі при такім бенкеті, щодо світу будуть гуляти, завсегда ляговилася спати; вона, узявши шинелю свою, звернула і положила на свою постіль, мов чоловік лежить, і як уложила, та з хати, та з двора, і вулицями усе бігла, аж поки вибігла з того города, та у село, де годувався її Митрик.

Убігши у хату, так і бризнулась жінці у ноги, що доглядала її Митрика, і розказала, що вона задумала. Ся молодиця знала усе, що з Оксаною поводилось, і не раз вона плакала з нею об такій її годині, подумала: "Що вже, — дума собі, — мені заплачено уперед гаразд, а як Оксана зробить так, як дума, так на мене й пені не буде". Узявши, нарядила Оксану у своє жіноче і голову її покрила; дала їй і кожушок старенький, дитини ради, закутала Митрика, що вже трохи не году був, і положила їй на руки. А там, зібравши усю хлоп'ячу одежу, що Оксана скинула, та стареньких пелюшок дітських, і пішла з нею... та до ставка… Ніч; ніхто їх не бачив; положили на березі усю ту хлоп'ячу одежу, дітські пелюшки, буцімто Оксана з дитиною втопилась, дала Оксані гривню на дорогу і випроводила її аж геть по вулиці.

Зосталася Оксана сама собі, у саму темну глупу ніч, як палець. І йти б і боїться, і куди йти — і не зна добре; зна тільки города розпитувати, на які їй йти. Подумала-подумала собі Оксана, далі й каже: "Уміла ти, Оксано, матір покинути, умій же й знайти її! Не боялась мандрувати, не бійсь же і вертатись! Мала у розкоші життя, терпи ж тепер і голод, і усяку біду… Що ж робити? Що ступлю, то дальше від гріха, а ближче до матері… Господи, благослови". Перехрестилась і пішла. [...]

Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь — господи! Хто то лежить?… На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся; вкрита стареньким кожушком і виставила руку, а рука суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне… "Хто се? — дума Оксана. – Чи не мати? — Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сіда… Та хто се?…" Стоїть як укопана… труситься… зовсім зомліти… Тут сльози аж до серця підступили… як побіжать річкою з очей… не здержалася, проговорила, хлипаючи: "Матіночко! Рід-нень-ка… Чи се ж ти?…" Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась — не встоїть на ногах… Стара заплющилась, вп'ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки… і тільки крикнула — ох!… Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми… Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати — і не промовить… Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її… і собі не зможе слова промовити! Довго сього було; стара через силу і сказала:

— Що се ти наробила з собою? — та сказала так тихенько та люб'язно; звісно, як мати.

Хлипа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже.

Дух її захвачує.

— Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! — стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: — Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!

— Ох, мамочко!… — тільки й чуть від Оксани.

— Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…

Оксана не встає…

— Мамо!… Бозя!… — Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: "Мамо!… Бозя!…"

Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:

— Се воно?

— Воно, мамочко!

— Подай мені його.

Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.

Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу".

Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут робиться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: "Мамо!… Бозя!… Бач…"

— Так, мій янголе божий! — сказала Векла, пригорнувши дитину до себе. — Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять. [...]


​​​​​​От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати "мандрьохи", як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.

Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада.

10 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.
"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")
"Вводячи жінку в життя, природа не питала: «Чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» Ні — природа казала лише: «Ось ти, і жий!» І тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить у жінці яко людині вже з природи, а походить вона і виробляється з систематично ограниченого виховання, яке одержує вона вже від колиски, котре виховання звертає більше увагу на розвій її чуття, аніж на духовні здібності, характер і силу фізичну, і заглушає, таким чином, усі інші голоси в її душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. Те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям. І так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!" Ці слова було сказано 1894 року в Чернівцях перед численною публікою на зібранні "Товариства руських жінок на Буковині". Нескладно здогадатися, хто їх виголосила – бо з-поміж письменниць, громадських і культурних діячок, котрі перейнялися ідеєю жіночого руху в Україні наприкінці ХІХ століття ця персона була чи не найпалкішою й тому найпомітнішою. Ні свого фемінізму, ні своєї "німеччини" (свого часу дуже перейнялася німецькою культурою й філософією, чимало творів написала німецькою мовою)  і водночас якоїсь особливої, ненародницької любові до українського села, хоч їй і неодноразово це закидали, Ольга Кобилянська так і не зреклась. Ідеї Ніцше, глибокий психологізм і трагічність нібито традиційних для української літератури другої половини ХІХ століття "сільських" образів і не менш глибока перейнятість проблемами становища жінки, її місця в суспільстві й потреби змін стають для письменниці магістральними темами творчості. Написані в різні роки повісті "Царівна", "Людина", "Через кладку", новели "Некультурна", "Valse melancholique", роман "Земля" і безліч інших творів по-різному і в різній мірі втілюють ці теми, відкриваючи в українській літературі цього періоду невідому досі територію – територію, де разом із епохою модернізму розпочинаються світоглядні злами й відкривається інший погляд на суспільні проблеми, зокрема традиційну християнсько-патріархальну мораль. Новела "Природа", роботу над якою Кобилянська завершила в 1887 році (видати твір, втім, змогла лише через 11 років), написана нібито в тому самому ключі. Проте було в ній дещо, що особливо сильно скандалізувало благопристойне товариство чернівецької інтелігенції. Цей твір називають одним із перших в новій українській літературі, де описано сцену статевого акту – проте неозброєним оком видно, що з цієї точки зору навіть у "Енеїді" Котляревського куди більше відвертості. Скандал спричинило інше, а саме – різка зміна акцентів і ставлення головної персонажки до того, що сталося між нею й чоловіком, якого вона бачить удруге в житті. Освічена, молода інтелігентка, залюблена в літературі, понад усе любить сама (!!) гуляти в лісі – карпатському, густому й темному. І понад усе її надихають природа й природність навколо себе і в собі самій. Захотіти чоловіка, віддатися йому й не пов'язуватися з ним більше ніяк і нічим для неї виявляється цілком природним, і саме це в творі Кобилянської найбільше скандалізувало сучасників. А чи змінилося щось за понад сто років? Справді? А чи нічого не нагадують вам тези доповіді, виголошеної ще в 1894 році?