16 листопада, 2018

Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"

10 листопада 2017
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

Перша половина ХІХ століття в українській літературі позначена яскравими сентименталістськими проявами. І хоч український сентименталізм і "запізнився" порівняно зі своїми європейськими аналогами трохи більше ніж на півстоліття, твори Григорія Квітки-Основ'яненка, найбільш яскравого представника напряму в Україні, демонструють зразки сентименталістської образності незгірше за романи британських класиків жанру Лоренса Стерна й Семюеля Річардсона. Акцент на емоційності зображення, на описах переживань і на власне чуттєвій колізії, що найчастіше стає основою сюжету, бачимо в класичних повістях Квітки "Маруся", "Щира любов", "Сердешна Оксана"... А ще – правильно, як і в Річардсона, Квітчині сюжети дуже часто "зав'язані" на персонажках-жінках та їхньому емоційному досвіді. Власне, палітра описів та метафорики асоціюється тут передовсім із жіночим типом сприйняття світу – як його бачили та відтворювали письменники.

Брівоньки як шнурочки, губоньки як маківки, тихесенька й слухняненька, богобоязлива *підставте ім'я*. Втілення до оскомини традиційного для української народницької культури уявлення про жіночу красу й доброчесність, такі собі "янголи в домі" зразка 1820-х років – саме такі вони, Квітчині персонажки. Така і Оксана, центральна постать класичної повісті про долю покритки (ще й написаної майже одночасно з хрестоматійною Шевченковою "Катериною", в 1841 році). Проте зовсім не традиційний сюжет про соціальну нерівність, зваблення і суспільний осуд є тут цікавим для феміністичної оптики. Фінал історії покритки-Оксани діаметрально протилежний, аніж у Шевченкової персонажки: вона, о диво, повертається в соціум, який хоч з часом, але приймає і її саму, й її народжену "в гріху" дитину. І тут є очевидний зв'язок із тим, що, як би це не звучало дивовижно, повість, написана в Україні середини ХІХ століття, проходить тест Бекдель. Спершу власна рішучість, а потім і допомога та підтримка інших персонажок (зокрема матері) стають для Оксани "містком" для повернення в суспільство. Girl power і Квітка-Основ'яненко. Неймовірно, але факт!

Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"

Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тільки що той приступив та намірився, вона як вихопить ножниці, як скочила і каже: "Не дам нікому орудувати над моєю косою! Не вміла я зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!" Та з сим словом — чирк! Як не було славної, русої, довгої, густої та пишної коси! Оксана схопила її у руку, пригорнула до серця, поціловала… та гірко-гірко заплакала, далі і по голові себе ножицями — чирк, чирк… і постригла місцями усю голову… зібрала волосся, і теж оплакала і каже: "Так тобі, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена!… Я й забула, що мене треба було ще вчора обстригти! Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува…" Забрала свою косу і волоссячко усе, завернула у хусточку і пригорнула до серця.

Охвицери думали, що їм велика морока буде, одягаючи її по-хлоп'ячій, і стали заговорювати… вона їм і каже: "Робіть що хочете з стриженою Оксаною… вона усе погубила: і славу свою, і косу, і розум; їй вже не можна нічого дівочого носити!…"

Як її одягали, як постригали по-хлоп'ячій, вона не пручалася, нічого не казала, тільки що плакала… [...]

Вже й хлопчик в неї явився… Тут-то копитан при тій жінці, куди ще заздалегідь завіз її для такого случаю, тут-то вже божився, і образ з стіни знімав, і заприсягнув, що тільки Оксана не зробить над собою нічого і благополучно рішиться, так зараз і звінчається з нею, щоб і гріх покрити, і рабйонка у закон увести. Ще не дуже після родин виходилась, а він вже і привіз її вп'ять до себе, боячись, щоб вона не втекла, бо усе у неї на думці се було, і часом, як допече її журба, то вона й проговориться.

Після родин не вінчається копитан. Стане Оксана плакати, стане копитана випитувати, що він дума з нею, — супостат засміється, та й тільки. Треба Оксані на хитрощі підніматися.

Стала веселенька, перестала тужить, стала говорлива, хоч з копитаном, хоч з охвицерами, як зійдуться. Про матір не згадує і про вінчання не спомнна… Агу! й стало більш волі. Стала примічати, вже за нею не так доглядають, а далі вже й не каравулять. Далі-далі, вже їй можна, попереду з салдатом, а далі й самій, свою дитину, свого Митрика, одвідати, що годувавсь у другім селі, недалечко. Вже їй можна, коли захотіла, і по базару самій походити, хоч до півдня. Ходить вона по базару, і коли лучаться які люди, що знають, от вона і розпитує, на які і на які міста дорога у такій губернії до такого села? Хто зна, то й розказують їй. Вже вона сама не раз чула, як зійдуться охвицери до копитана та стануть той проклятенний чай пить з якоюсь підливкою, від чого і вона навік пропала, і копитан їм розказує, що він і не думав ніколи вінчатися з нею, а тільки обдурював.

"А тепер, щоб усе покрити, думаю, — каже, — звінчати її з своїм денщиком або вам кому, панове, програти у карти, бо вже вона мені надокуча".

Чула се Оксана і не один раз, і свою думку усе гадала. Раз увечері зійшлися охвицери, і багатенько їх, до копитана. У карти грають, люльки смокчуть, пунш п'ють і по чарці не забувають; гомонять собі, один одного не слухаючи; а денщики, один кушання готовить, а другий побіг у трахтир за напитками. Оксана, знаючи, що за нею не буде ніякого діла і що вона, було, собі при такім бенкеті, щодо світу будуть гуляти, завсегда ляговилася спати; вона, узявши шинелю свою, звернула і положила на свою постіль, мов чоловік лежить, і як уложила, та з хати, та з двора, і вулицями усе бігла, аж поки вибігла з того города, та у село, де годувався її Митрик.

Убігши у хату, так і бризнулась жінці у ноги, що доглядала її Митрика, і розказала, що вона задумала. Ся молодиця знала усе, що з Оксаною поводилось, і не раз вона плакала з нею об такій її годині, подумала: "Що вже, — дума собі, — мені заплачено уперед гаразд, а як Оксана зробить так, як дума, так на мене й пені не буде". Узявши, нарядила Оксану у своє жіноче і голову її покрила; дала їй і кожушок старенький, дитини ради, закутала Митрика, що вже трохи не году був, і положила їй на руки. А там, зібравши усю хлоп'ячу одежу, що Оксана скинула, та стареньких пелюшок дітських, і пішла з нею... та до ставка… Ніч; ніхто їх не бачив; положили на березі усю ту хлоп'ячу одежу, дітські пелюшки, буцімто Оксана з дитиною втопилась, дала Оксані гривню на дорогу і випроводила її аж геть по вулиці.

Зосталася Оксана сама собі, у саму темну глупу ніч, як палець. І йти б і боїться, і куди йти — і не зна добре; зна тільки города розпитувати, на які їй йти. Подумала-подумала собі Оксана, далі й каже: "Уміла ти, Оксано, матір покинути, умій же й знайти її! Не боялась мандрувати, не бійсь же і вертатись! Мала у розкоші життя, терпи ж тепер і голод, і усяку біду… Що ж робити? Що ступлю, то дальше від гріха, а ближче до матері… Господи, благослови". Перехрестилась і пішла. [...]

Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь — господи! Хто то лежить?… На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся; вкрита стареньким кожушком і виставила руку, а рука суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне… "Хто се? — дума Оксана. – Чи не мати? — Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сіда… Та хто се?…" Стоїть як укопана… труситься… зовсім зомліти… Тут сльози аж до серця підступили… як побіжать річкою з очей… не здержалася, проговорила, хлипаючи: "Матіночко! Рід-нень-ка… Чи се ж ти?…" Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за піл ухватилась — не встоїть на ногах… Стара заплющилась, вп'ять підняла очі і дуже пильно приглядалася; далі струснулась, стало їй дьоргати по лицю, глянула до бога, підняла руки… і тільки крикнула — ох!… Вже Оксана кинулася до ніг, достає їх, хвата, щоб поцілувати, а сама так і заливається слізьми… Векла (се вона й була) випручала ноги, піднялась і сіла на полу; труситься, до бога руки підводить, силкується щось сказати — і не промовить… Оксана лежить долі, аж підплива слізьми, потім стала навколішки, піймала руку материну, і хоч та віднімала, а вона таки держить та виціловує її… і собі не зможе слова промовити! Довго сього було; стара через силу і сказала:

— Що се ти наробила з собою? — та сказала так тихенько та люб'язно; звісно, як мати.

Хлипа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже.

Дух її захвачує.

— Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! — стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: — Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!

— Ох, мамочко!… — тільки й чуть від Оксани.

— Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…

Оксана не встає…

— Мамо!… Бозя!… — Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: "Мамо!… Бозя!…"

Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:

— Се воно?

— Воно, мамочко!

— Подай мені його.

Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.

Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу".

Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут робиться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: "Мамо!… Бозя!… Бач…"

— Так, мій янголе божий! — сказала Векла, пригорнувши дитину до себе. — Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять. [...]


​​​​​​От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати "мандрьохи", як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.

Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада.

10 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.