19 лютого, 2018

"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)

19 січня 2018
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія.

Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література. 

А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".

"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)

– Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

– Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

– А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

– Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину... Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він...

– Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його!Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!

– Ну, от говоріте ж ви!.. Я й сама так думаю, а заперечити Любі не можу! Бачу, нудить вона, часом навіть плаче нишком... Боюсь, щоб ще сухотів не достала!

– О, вже так і сухотів! Нехай бог милує! Перебула б який час, поскучала та й забулася б!

– Ой, де там! Я боюсь, щоб ще не було так, як з покійною сестрою моєю, що як не віддали заміж за того учителя, то вона як засумувала, як засумувала, та й... на той світ пішла, сердешна!

– Отакої! Прирівняли ви! То таки шлюб, а то наука! Ще зроду й не чути, щоб хто-небудь достав сухоти через те, що не дали багацько учитись!

– Е, не кажіте, Катерино Пантелеймонівно! Не знаєте ви, як моя Люба кохається у тій науці і яка в неї вдача, а я її змалку знаю! Буде мовчати, буде мучитись, а вже як що наважить, то злегка не покине!.. Та мовчімо вже, Катерино Пантелеймонівно, бо вже вона ондечка йде!.. Ви вже, будьте ласкаві, і не кажіте їй нічого!..

– Ну, мені яке діло встрявати! Моє діло сторона!

Так розмовляли поміж собою дві старі панії, сидячи в гостиній, а попросту сказавши, в невеликій світлиці, побіленій крейдою, з трьома малуватими вікнами. Хата тая була густо заставлена старенькими стільцями й столиками, котрі й не думали здаватись модними. Правда, канапа, що стояла в глибині хати, з округлим столом наперед неї, мала мовбито штучніший вигляд з тою дерев'яною спинкою, вирізаною закрутками вгорі, та з тими теж дерев'яними бильцями, так званими ручками, закрученими верчиком. Але ж канапа була хоть і штучна, й пукняста, та без тої новомодної вигадки – пружин, і таки тверденька. Отож на тому, у всякім разі, найчільнішому місці в хаті сиділа одна з пань, Катерина Пантелеймонівна, очевидно, гостя, бо вона була в більшому й штучнішому чіпку і в мантилії, а друга – просто собі в хатньому ситцевому капоті і в прийнятому серпанковому чіпочку, обшитому зовсім маленькими кружевцями.

На вроду обидві пані теж були розмаїті: гостя була таки, нівроку їй, в тілі, з чималим підгорлям, і хоть у чорному волоссі її, котре видно було з-під чіпка, й маячило трохи сивизни, проте пані була собі червона на виду, і темні очі її мали такий бистрий погляд, що хоть би й молодій! Друга ж пані, господиня, була собі тендітна жіночка, щупленька, з невеличким, вицвівшим видом; сивоватий волос мав слід, що пані була колись русявою; тонкі уста, довгенький носик і лагідні, сірі очі мали наче журливий вигляд, найпаче, коли пані, говорячи, похитувала головою.

Отож розмова була перервана приходом дочки господининої, Люби. То була молода, струнка постать, убрана в просту сивеньку спідничку, густо фалдовану, в біленьку серпанкову сорочку з широкими збираними рукавами, без жодних покрас, опріч невеличкої шпильки коло шиї. Узькі плечі і гостренький вид панночки нагадували пані господиню, наскільки вісімнадцятилітня особа може буть подібна до п'ятдесятилітньої. Голівку дівчини не можна було назвать дуже красивою, і очерти не мали великої правості, і вся вона була більше симпатична, ніж гарна; її оздобили каштанові кучері, котрі були підрізані й стояли вільною короною над невеличким чолом; темно-сірі, немовби чорні очі дивилися з пильною думою; невеличкі й нерівні, наче кущатенькі брівки надавали якийсь одмінний, принадний вигляд обличчю, так само як і дві темні родимі цяточки на ніжній щічці й коло узького ротика.

Дівчина ввійшла в хату делікатною, плавною ходою, скинувши на порозі тальмочку й брилика і поправивши свої кучері. Далі скромно підійшла до стола і повіталась з гостею, простягши їй руку; в другій руці держала велику, товсту книжку в оправі.

– Де це ви ходили? – спитала гостя.

– В бібліотеку ходила, книжку міняла, – одповіла дівчина, сідаючи коло вікна й починаючи перегортать свою книжку.

– Що ж то вже й за книжка така? – мовила гостя, споглядаючи. – Така здоровезна, моя матінко!.. Мусить бути роман який?

– Ні, не роман! – одказала дівчина, усміхнувшись.

– А що ж би воно там таке могло бути писано в отакій книжищі? – провадила пані, киваючи головою.

Дівчина повела брівками, як би затрудняючись, що одказать, потім промовила:

– Се учена книжка!

– Учена! – переказала гостя з якимсь одмінним виразом. Стара господиня, постерігаючи в її розмові якусь непевну ноту, турботно поглянула на бесідницю, але та, невважаючи на се, з тим же самим гострим поглядом спитала в дівчини мовбито просто:

– Скажіте мені, Любочко, будьте ласкаві, чи то правда, нібито тепер в учених книжках пишуть, що люди походять од мавп?

Старенька господиня глянула на гостю вже зовсім перелякана, але та одповіла їй поглядом: "Чого ви лякаєтесь? Се зовсім не про те річ, що ви думаєте!"

Дівчина на питання гостине усміхнулась знов, не підводячи голови од книжки, й сказала:

– Та що ж я вам буду казать! Ви все одно не повірите!

– Чому ж не повірю? – одповіла пані голосно. – Допровадьте мені, що й до чого, як там воно виходить, то я й повірю, чом же не повірити?!

– Та бачите, – мовила дівчина, – щоб допровадить як слід, треба багацько говорить і багацько слухать, а так одразу воно, звісно, чудно здається...

– Кажіте! Я слухаю! – проказала твердо пані.

– Бачите, се залежить від того, з яким поглядом приступать зараньше до сього питання. Коли думати, що чоловік єсть зовсім окреме створіння, а вдачею мовби "не од сього світа", то, звичайно, як же тоді переконатись, що він може буть похожий на друге світове створіння! Коли ж допустить, що чоловік живе на землі так, як і все інше, що він має таке ж живе тіло, що для сього тіла треба всього того, що й для інших створінь – скажімо, звірів, – то чому ж би між строєм тіла людським і звірячим не було східності? Чому ж нас не дивує, що одна звіряча порода похожа на другу? Що, наприклад, вовк похожий на собаку, хоть при всій східності вовк має й свої одміни, а собака – свої!

– Ну, бачите, то таки вовк, а то людина! – вставила гостя, впрочім, зовсім не задирливим тоном.

– Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший! – провадила дівчина, оживившись – І сього в його ніхто й не одбирає; зовсім навпаки, нехай він пильнує, щоб стати ще розумнішим, але нехай знає, що він таке єсть, яке його місце в ряду всього живущого! Жодної образи для чоловіка в тім нема, що колись його порода була ще більше звірячою, ніж тепер, дуже подібною до породи мавп, котра до якоїсь міри зостається й тепер похожею, рідною людській. Чого ж ображатись, що мавпа має руки, що у неї похожий череп голови на наш, що взагалі од сеї найподобнішої породи пішла й людська, котра потім все розвивалась і стала далеко досконалішою?

Пані слухала уважно й замислено, нахиливши голову трохи набік. В очах її виявилась правдива цікавість. Згодом вона промовила:

– Лиха година їх знає, тих мавп, які там вони! Я їх так як і не бачила!.. Якось у Полтаві бачила, ЩО водили по ярмарку, та так була заклопотана, що й не завважила, яка там вона була! Чорт їх знає, може, й справді похожі!..

– От стривайте, я вам покажу у книжці! – мовила дівчина усміхнувшись і вийшла в другу хату.

– І охота вам, Катерино Пантелеймонівно! – стиха шепнула стара господиня по виході дівчини.

– Що ж таке! – одповіла голосно чорнява бесідниця. – Я хочу знать! Що ж тут такого?!

Дівчина принесла книжку з малюнками і, сівши біля киті, стала їй показувать різні породи мавп. Пані дивилась з цікавістю, котру вона, одначе, мовби не хотіла показувать вповні; часом же у неї виривались такі уривчасті поклики: "О, яке!..", "Дивись ти!..", "Скажіте!" і т. ін. Далі, показуючи пальцем на одну з мавп, вона жваво промовила до господині:

– Дивіться лишень, Маріє Петрівно, отеє зовсім Лука Васильович!

– Ет, уже ви, Катерино Пантелеймонівно, завжди щось таке видумаєте! – одповіла господиня, махнувши рукою й не дивлячись у книжку.

Та подивіться ж бо, коли не похоже! Нестеменнісінько Лука Васильович! І голова така, й ніс зовсім такий! Чистий Лука Васильович! Дивись ти, ще й кийком підпирається. Чудасія!..

Дівчина сміялася, спершись ліктем на стіл і даючи короткі пояснення малюнкам; мати ж її вийшла в другу хату й почала поратись коло поданого самовару. Незабаром чай положив кінець зоологічним студіям гості. Книжку, правда, в інтереснішій часті уже переглянуту, прийшлось прийнять, бо господиня й служниця Тетяна внесли й поставили на стіл ставницю з солодким смаженням у скляних мисочках і з чашками чаю, свіжим маслом і бубликами. Тема розмови за їдою якось сама собою змінилась. Коли старі пані обсуджували вже питання, в кого ліпше брати пісок на смаження – у Бігунова, чи в Юдки, – дівчина, випивши хутенько чашку чаю, взяла свою першу грубу книжку й пішла з нею із хати.

[…]
Упорала в хаті і свій струмент, аж тут – рип, у хату йде знайома їй трохи Марина Шкуратиха, стара, поважна собі така. Кладе на столі паляницю й мовить:

– Оце по вас, моя голубонько, прийшла! Ідіте, моя пташечко!

– А що там таке?

– Та Іваниха розходилася – Івана, того що вам листи возить, жінка. Другу добу вже мучиться, сердешна!

– Чом же ви по мене давно не прийшли?

– Та думали, може, так обійдеться! Нащо ж вас турбувати даремно? Бо що ж то, мовляв, світова річ... Але ж бог її знає, що їй таке! Чи то, що за першеньким, чи що!.. Вже що їй баби не роблять, нічого не порадять.

– Ну, вже я знаю, що там ваші баби роблять! – гукнула Люба, збираючи потрібні речі.

– Та я таки й кажу далі: піду лиш я по панночку, вже ж вони, мовляв, знають!.. Ох, таке ж лихо з тою Іванихою! Сказано вам...

– Ходімте, ходімте! – перервала Люба розповіді Шкуратишині і пішла так швиденько, що баба ледве поспішала за нею, далі гукнула:

– Стривайте, голубонько, панночко, бо я за старістю й не збіжу за вами!..

Прийшли до хати Іванової. Ще в сінях почула Люба той тяжкий, одмінний стогін, знайомий їй з віденської клініки. Але ж, увійшовши в хату, Люба вгледіла сцену, котрої вона в віденській клініці не бачила. Близько полу стояли дві баби, придержуючи слабу молодицю, котра, високо піднявши руки, держалася за жердку, повішену над полом під стелею. Руки в молодиці заклякли, голова в знесиллі схилилась набік, лиш стогін виривався крізь зуби й розходився по тихій хаті.

– Що ви робите?! – крикнула Люба. – Пустіте її зараз! Як можна так мучити слабу!!

Баби щось там порікували, однак мусили одступити. На піддержку Любі прийшла й Шкуратиха.

– Е, вже, кумо, – говорила вона одній бабі, – треба слухати! Вже ж вони знають...

Люба прийняла на свої руки бідну Іваниху з помертвілим лицем; ледве положила її на постіль, як вона зомліла.

– Отак от все мліє та мліє! – говорили баби. – Мабуть, уже з неї нічого не буде!

– Води! – кричала Люба. Бризкала в лице недужій, давала нюхати спирту, – очутила. Ну, й заходилася ж, оглядівши слабу. А справа була трудна!.. Звивається Люба, дає ліки, орудує. А стогін не вгаває, рве душу...

Довго поралась Люба. От чуються вже крики, від котрих мовби аж хата стинається... Чоло у Люби мокре, тіло й душа напружені, вона добирає всеї сили й зручності... Ну, хвалить бога!..

Недужа вмовкла, а по хаті вже чується крик маленького хлопчика.

Та того крику вже ніхто не лякається. Заметушились баби, ладнають купіль... Шарварок, веселий гомін.

– Ну, звичайно! – провадить Шкуратиха. – Я ж казала! Вже ж вони знають!

– Ну, на те ж і учаться! – згоджуються й інші баби.

А Люба ще неспокійна, ще пригадує біля слабої віденську науку клінічну. Ну, от тепер нічого вже не страшно!.. Тепер тільки наказати, щоб доглянули слабу, або краще, щоб не зачіпали її! А слаба лежить уже тихо; вона бліда, змучена, мов з хресні знята, та голова повертається до Люби з тим виразом, которий буває тілько тоді, коли скінчаться такі муки, а коло боку лежить та малесенька невідомо-відома істота, ще не розгляджена добре, там у пелюшечці, а вже така дорога. І чудно якось, і так любо!..

Десь узялася, немов з-під землі виросла, пляшка й чарка. Веселі баби чіпляються до Люби, щоб хоч трошечки випила, божаться, що горілка солодка; та Люба нічого не хоче! їй душно і від теплої хати, і від тої скрути... Тож до всього клопоту й дивину сама скупала: не хотіла бабам давати! Тепер би лице освіжити, – так горить, – умитися, чи що таке! Душно!

Освіжилася Люба, утирається рушничком на порозі. Собака зірвався з приспи й побіг за ворота; Чути голос Меланки: "Осьдечка вони, тут!" Іде Меланка на подвір'я, а за нею – господи боже мій! – Корнієвич і Кузьменко...

Люба просто не спам'яталася!.. Вона й рада так Вуже, і збентежена: де ж, застають її так... зовсім уже по-хатньому та по-робочому. Люба швиденько Осмикує закачані рукави од сорочки. Ах, боже мій, і руки зовсім вогкі!.. Та паничі не вважають, беру п> її за ті вогкі ручки, вітаються, гомонять.

– Звідки ви взялися?.. Господи! – мовить Люба.

– Отак приїхали, та й годі! От і сюди прийшли, щоб хутчій вас побачити!

– Я був у Кузьменка, – пояснює Корнієвич, – ми ж сусіди, – а з ним і далі. От побудемо у вас, а завтра в Полтаву, нам обом треба: мені там місце трапляється, а йому по якихось батькових справах. Так-от!..

– Ну, боже мій, як же се несподівано! Не писали нічого!.. Я тут вже гнівалася на вас!..

– Що ж там писать? Краще ж побачитись!..

– Ну, звичайно, звичайно!.. Ходімте ж до мене! Я вже тут все скінчила.

– А шкода, що не приїхали раньше: були б побачили вас при должності! – мовив Кузьменко.

– Еге! Так би я вас і пустила! – одмовляла Люба й побігла в хату. Сказала там скілька слів, обіцяла навідатись і подалась знов до гостей. Баби здивовано виглядали вслід їй із дверей; Кузьменко успів уже зачепити Шкуратиху якимсь жартом.

Ідуть утрьох, голосно розмовляючи, до Любиної домівки.

– Де ж ваші коні? – питає Люба, доходячи до свого двора.

– А ми заїхали тут біля вас до волості, а до вас, значить, з візитом.

Люба біжить у хату попереду: може, там що негаразд, нелад який. Ні, здається, все гаразд, тільки он треба ту спідничку схватити й порваний лист до Корнієвича прибрати.

– Ну! Прошу! – І знов вітання, знову веселий гомін.

Люба біжить до кухні, до Ганни Марківни, попитати про обід: тож гостей треба прийняти, он пора вже яка, певне, їсти хотять! Шкода, що не знала, були б щось такого зготували ліпшого для дорогих гостей. Ну, та нічого: єсть борщ, єсть каша, вареники, – чого ж іще?..

Знов Люба в світлиці, звивається, накриває стіл.

– Що се ви? Не обідали досі?! – питає Кузьменко.

– А ні! Коли ж було?! Е, у мене сьогодні дві операції були! От що!! Ну, та перша – пуста, а он там, де ви мене знайшли, то мудра штука була!

– Що ж там таке було?

– Ет, що вам розказувать! Ви не спеціалісти! А я таку одну маніпуляцію зробила, що й професор би похвалив!

– А як же ви смієте розпоряджатися? – питав Кузьменко. – Ви ж "до прибитія врача" не маєте права ніяких важних штук робить!

– Овва!! Поки б поїхали по врача, та поки б він з ласки своєї приїхав на село, до простої баби, то тая баба, може б, досі й на світі не жила!.. А ще до того ваш врач, може б, і не потрапив того, що слід було зробити! Ах, я така рада, така рада!

– А, так ви он чого радієте? Ми думали, що – нам!

– Ну, і вам, і вам теж рада! Страшенно рада!..

19 січня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Хто так тільки не кохав (вірш "Любов" Володимира Сосюри)
День святого Валентина цьогоріч іще кілька днів поспіль нагадуватиме про себе не лише зів'ялими букетами у смітниках і затоптаними шматками рожевих кульок та конфеті на вулицях, а й постами з українською любовною й еротичною поезією в фейсбуці. #такніхтонекохав – тематичний поетичний флешмоб під таким хештегом запустила 14 лютого художниця й авторка улюбленого багатьма мальованого персонажа кота Інжира Олена Павлова. Без іронії, хороша ініціатива, завдяки якій український сегмент фб якщо не наповнився, то бодай трохи розбавив усезагальну рожево-сердечкову істерію (як і потік в'їдливих коментарів стосовно того, як вона, ця щорічна істерія, дістала) зразками української любовної поезії "здорової людини". Проте флешмоб – він на те й флешмоб, щоби ширитися й, охоплюючи все дальші й дальші фб-простори, вбирати в себе, як снігова куля, і, кгм, значно менш вдалі поетичні зразки. Заодно й нагадуючи про те, якою ну дуже вже часто постає в таких поезіях жінка – якщо про неї пише чоловік. В кращому разі – ніжна-кохана-єдина чи прекрасна-недосяжна, "кров-любов", "очі-ночі", "кохання-страждання" і всі решта варіації на тему поетичного синдрому Франка-Вакарчука. В найгіршому починає бути шкода, що ідея премії за найгірший опис сексу в літературному творі, яку цьогоріч вперше вручили в Україні під назвою "Золотий хрін" (і всі ми знаємо, кому вона дісталась), не виникла років так на п'ятдесят чи сто раніше – із творів гіпотетичних лауреатів вже можна було би укласти підручник "Як ні в якому разі не можна писати еротичну поезію". А "середня температура по лікарні" такої поезії викликає максимум саркастичну усмішку – ну бо, серйозно, та хто так тільки не кохав. Починаючи від античних міфів і закінчуючи 2018 роком у всіх літературах світу – щоби нині написати про кохання не заяложено, не рожево й небанально, треба бути й справді майстром. А не вдатися при цьому до стереотипів, зокрема стосовно жіночого образу – це узагалі фінальний бос, який мало кому дається в Україні навіть в останні роки. Стривайте, а звідки ж він узявся, цей хештег? Хто згадає, що там було далі, у вірші, звідкіля це взято? "Так ніхто не кохав, Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання...", ага, щось таке вчили й досі вчать напам'ять в десятому класі школи. Автор цих рядків – Володимир Сосюра, ще один класик української радянської поезії, який окрім того що теж долучився своїм доробком до соцреалістичного "дир-дир-дискурсу" звеличення партії й героїзації її героїв, на радість вчителькам літератури написав чимало любовної лірики. От тільки чи не вся вона – не про "так ніхто не", а про "та хто тільки так не". І на "Золотий хрін" там було би що номінувати, і завдання для фейсбучного тесту на кшталт "вгадайте, хто це написав – великий український хрестоматійний поет чи учень 9 класу" було б із чого скласти. Тим іронічніше, що одна із, мабуть, найбільш показових у цьому сенсі поезій Сосюри так і називається – "Любов". Тут прекрасно все. Метафоричне протистояння "непмана поганого" й ліричного героя – простого радянського робітника, яке ненав'язливо нагадує про "опальність" першого й потребу повернення другого на домінантні позиції. Безликі "Інни й Марії", які мають за першим же покликом прибігти втішати відкинутого ліричного героя. Власне головна персонажка – пласке й безхарактерне втілення буржуазних розкошів, від яких має героїчно відмовитися ліричний герой (але ж у нього почуття, і йому так важко, і голову йому заморочили французькі парфуми, і рими "очі-хочу", ну ви зрозуміли). Наскрізна й кричуща функціональність жінки як такої, увінчана фінальним моторошним "О скільки, скільки біля муру Таких, як ти, я розстріляв". І крізь це все – постійне наголошення на тому, що "так не любить вас ніхто". Seriously?  Занадто вже велика частина української поезії стала місцем втілення усіх можливих стереотипів про жінку й жіночість, щоби не сказати, що іноді це місце заледве не кривавих розправ і зведення особистих рахунків із власними якими завгодно травмами, так зручно втіленими в жіночих образах. Про це не варто забувати, ані читаючи хрестоматію в 10 класі, ані підтримуючи поетичний флешмоб. Буває хороша, свіжа, позбавлена стереотипів любовна й еротична поезія, де жінка – і повноцінна дієва персонажка, і глибока лірична героїня. Буває хороша українська любовна й еротична поезія, у якій жінка постає саме такою. Проте не вся українська любовна й еротична поезія – хороша. І ставити знак рівності між поняттями "хороша поезія" й "це написав класик", між поняттями "хороша поезія" і "жінку-персонажку тут можна замінити непівським торшером" – теж навряд чи вдала ідея. Не в останню чергу тому, що це все вже було. Сто тисяч мільйонів разів, у яких завгодно варіаціях і декораціях, задовго до 1925 року й за десятиліття й десятиліття після нього. А в 2018-му році, після всього, що було, аж занадто вже сильно хочеться, щоби нарешті з'явилося щось інше.
Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)
Ім'я Марії Башкирцевої, доньки полтавських дворян, яка виховувалась, навчалася й більшість свідомого життя провела у Франції, досі вкрай рідко згадують у зв'язку з українською літературою. Ба навіть із українським живописом, попри те що Башкирцева була однією з небагатьох українок, котрим вдалося досягти таких помітних успіхів у цьому виді мистецтва – нині її картини "йдуть з молотка" на найбільших світових аукціонах. Занадто вже неоднозначною постаттю є ця французька українка, напрацювання якої ще в ХІХ столітті з такою радістю "присвоїла" собі Російська імперія. Проте її зв'язок із Україною та вплив українського контексту на її творчість та становлення є незаперечним. І найбільш вагомим доказом на користь цього є якраз її літературна творчість. Хай навіть єдиним твором, який залишила по собі Башкирцева, став її щоденник, який вона писала французькою мовою й вела з 15 років до самої своєї смерті в 1884 році. Що, здавалося би, може бути більш типовим для освіченої дівчини в ХІХ столітті, аніж вести щоденник? І що, здавалося би, може бути цікавого й особливого в дівочому щоденнику хоч ХІХ століття, а хоч будь-якого іншого часу? Рожеві малюночки, банальні любовні віршики, багатослівні описи кохань-страждань – ну, чи про що там пишуть дівчата в щоденниках. Проте "Щоденник" Башкирцевої означив собою радикальну зміну в ставленні до подібних автобіографічних документів. Окрім того що саме після його публікації "серйозне" літературознавство вперше всерйоз почало замислюватися над літературною цінністю таких творів, він цілком ясно окреслив зміни, які вже тоді відбувалися в світогляді жінки.  Так, у "Щоденнику" доволі багато рутинних побутових замальовок із життя освіченої панночки – описи щоденних розмов, зустрічей, подорожей. Так, достатньо там і глибоких особистісних звірянь, не в останню чергу й любовного характеру. Проте той спосіб аналізу довколишньої дійсності і власних переживань, до якого вдається Марія Башкирцева (на початку "Щоденника", як ми пам'ятаємо, ще підлітка), оприявлює значно ширший спектр проблем, які вже в останні десятиліття ХІХ століття цікавлять освічену дівчину. Навчання, самореалізація, потреба визнання – ба навіть переосмислення власної ролі в житті майбутнього чоловіка та родини. До перших літературних "маніфестів" фемінізму в Україні ще роки й роки, а Марія Башкирцева вже зуміла не лише реалізувати, а й осмислити нові типи жіночого досвіду та нові ролі, які щойно стали доступними молодим жінкам у Європі. Окрім того, "Щоденник" зі своєю граничною відвертістю й настановою на фіксацію та аналіз особистого досвіду й переживань багато в чому випередив модерністську естетику, яка остаточно зайняла панівні засади в літературі та інших видах мистецтва аж на початку ХХ століття. Це в 60-х роках ХХ засновник французької школи автобіографізму Філіп Лежен почне досліджувати європейську автобіографію та остаточно реабілітує щоденникову, сповідальну, гранично щиру й особистісну творчість як таку, що має цінність не лише як документ, а і як літературний твір. Це в 90-х студії пам'яті й автобіографізму стануть нерозривними, а їхню важливість для проговорення різних типів досвіду людства навряд чи хтось зможе спростувати. А за понад сто років до того молода українка, вчергове прибігши додому після заняття в академії живопису Жуліана, одному з найпрестижніших навчальних закладів у Франції, звіряла радості своїх творчих перемог, сумніви і внутрішні протиріччя щоденнику, якому судилося не лише самому стати мистецьким твором, а й по-справжньому змінити світ. Це вам не рожеві картиночки й не любовні віршики – хоча й для них у мистецтві життя іноді варто знаходити місце.
Пофарбована дудка (вірш Павла Тичини "Пляж")
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво. Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше. Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно  – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.  "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.