19 лютого, 2018

Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)

9 лютого 2018
Ім'я Марії Башкирцевої, доньки полтавських дворян, яка виховувалась, навчалася й більшість свідомого життя провела у Франції, досі вкрай рідко згадують у зв'язку з українською літературою. Ба навіть із українським живописом, попри те що Башкирцева була однією з небагатьох українок, котрим вдалося досягти таких помітних успіхів у цьому виді мистецтва – нині її картини "йдуть з молотка" на найбільших світових аукціонах. Занадто вже неоднозначною постаттю є ця французька українка, напрацювання якої ще в ХІХ столітті з такою радістю "присвоїла" собі Російська імперія. Проте її зв'язок із Україною та вплив українського контексту на її творчість та становлення є незаперечним. І найбільш вагомим доказом на користь цього є якраз її літературна творчість. Хай навіть єдиним твором, який залишила по собі Башкирцева, став її щоденник, який вона писала французькою мовою й вела з 15 років до самої своєї смерті в 1884 році.

Що, здавалося би, може бути більш типовим для освіченої дівчини в ХІХ столітті, аніж вести щоденник? І що, здавалося би, може бути цікавого й особливого в дівочому щоденнику хоч ХІХ століття, а хоч будь-якого іншого часу? Рожеві малюночки, банальні любовні віршики, багатослівні описи кохань-страждань – ну, чи про що там пишуть дівчата в щоденниках. Проте "Щоденник" Башкирцевої означив собою радикальну зміну в ставленні до подібних автобіографічних документів. Окрім того що саме після його публікації "серйозне" літературознавство вперше всерйоз почало замислюватися над літературною цінністю таких творів, він цілком ясно окреслив зміни, які вже тоді відбувалися в світогляді жінки. 

Так, у "Щоденнику" доволі багато рутинних побутових замальовок із життя освіченої панночки – описи щоденних розмов, зустрічей, подорожей. Так, достатньо там і глибоких особистісних звірянь, не в останню чергу й любовного характеру. Проте той спосіб аналізу довколишньої дійсності і власних переживань, до якого вдається Марія Башкирцева (на початку "Щоденника", як ми пам'ятаємо, ще підлітка), оприявлює значно ширший спектр проблем, які вже в останні десятиліття ХІХ століття цікавлять освічену дівчину. Навчання, самореалізація, потреба визнання – ба навіть переосмислення власної ролі в житті майбутнього чоловіка та родини. До перших літературних "маніфестів" фемінізму в Україні ще роки й роки, а Марія Башкирцева вже зуміла не лише реалізувати, а й осмислити нові типи жіночого досвіду та нові ролі, які щойно стали доступними молодим жінкам у Європі. Окрім того, "Щоденник" зі своєю граничною відвертістю й настановою на фіксацію та аналіз особистого досвіду й переживань багато в чому випередив модерністську естетику, яка остаточно зайняла панівні засади в літературі та інших видах мистецтва аж на початку ХХ століття.

Це в 60-х роках ХХ засновник французької школи автобіографізму Філіп Лежен почне досліджувати європейську автобіографію та остаточно реабілітує щоденникову, сповідальну, гранично щиру й особистісну творчість як таку, що має цінність не лише як документ, а і як літературний твір. Це в 90-х студії пам'яті й автобіографізму стануть нерозривними, а їхню важливість для проговорення різних типів досвіду людства навряд чи хтось зможе спростувати. А за понад сто років до того молода українка, вчергове прибігши додому після заняття в академії живопису Жуліана, одному з найпрестижніших навчальних закладів у Франції, звіряла радості своїх творчих перемог, сумніви і внутрішні протиріччя щоденнику, якому судилося не лише самому стати мистецьким твором, а й по-справжньому змінити світ. Це вам не рожеві картиночки й не любовні віршики – хоча й для них у мистецтві життя іноді варто знаходити місце.

Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)

1873

2 сентября. Приходил учитель рисования: я ему дала список, чтобы он прислал мне учителей из лицея. Наконец-то я примусь за работу! Из-за путешествия и из-за m-lle Колиньон я потеряла четыре месяца. Это громадная потеря. Бинза обратился к директору, тот попросил для ответа день. Видя мои заметки, он спросил:

«Сколько лет молодой девушке, которая хочет учиться всему этому и которая сумела составить такую программу?» А этот дурак Бинза сказал: «Пятнадцать лет». Я его страшно бранила, я раздосадована, я просто взбешена. Зачем говорить, что мне пятнадцать лет – это ложь. Он извинялся, говоря, что по моим рассуждениям мне можно дать двадцать, что он думал сделать лучше, прибавляя мне два года, что он никак не думал, и проч. и проч. Я потребовала сегодня же за обедом, чтобы он сказал директору мои настоящие года, я потребовала этого.

30 декабря. Наверное, моя любовь к герцогу Г. так сильна потому, что я никому о ней не говорю. Это – как флакон с духами: пока он закупорен – аромат силен. А стоит открыть пробку, он улетучивается.

Уже полтора часа жду учительницу; она, как всегда, опаздывает. Я вне себя от досады и возмущения. Из-за нее я трачу время попусту. Ведь мне 13 лет, и если терять время – что из меня выйдет? Сейчас самая пора учиться, а позднее, в 16-17 лет, у меня будут другие мысли и интересы.

Да, я люблю выезжать и принимать гостей, но вряд ли буду только наряжаться и танцевать. Нет, закончив свое детское образование, я начну серьезно заниматься музыкой, пением, живописью. Мои учителя музыки и рисования довольны мною – я играю концерт Мендельсона без единой ошибки.

Мне часто говорят, что я – хорошенькая, но я считаю себя всего лишь миловидной… мне хотелось бы стать личностью. Такой, чтобы после моей смерти мой дневник был интересен всем.

Целый день составляла расписание занятий. Закончу только завтра. Высчитала: по 9 часов ежедневно. Боже, дай мне сил и настойчивости в уроках!

1874
Пятница, 9 января. Возвращаясь с прогулки, я говорила себе, что не буду похожа на других, которые сравнительно серьезны и сдержанны. Я не понимала, каким образом приходит эта серьезность? Каким образом совершается этот переход от детства к положению молодой девушки! Я спрашивала себя, каким образом совершается это? Постепенно или вдруг? Что действительно заставляет созревать, развивает, изменяет – несчастье или любовь? Если бы я гналась за остроумием, я сказала бы, что это синонимы; но я не скажу этого, потому что любовь – это самое лучшее, что только может быть в мире.

Я могу сравнить себя с водой, замерзшей в глубине и волнующейся только на самой поверхности, потому что ничто не интересует и не занимает меня в моей глубине!

1875


Ницца. Четверг. 30 сентября. Я спускаюсь в свою лабораторию и – о ужас! – все мои колбы, реторты, все мои соли, все мои кристаллы, все мои кислоты, все мои склянки откупорены и свалены в грязный ящик в ужаснейшем беспорядке. Я прихожу в такую ярость, что сажусь на пол и начинаю окончательно разбивать то, что испорчено. То, что уцелело, я не трогаю – я никогда не забываюсь.

– А! Вы думали, что Мари уехала, так уж она и умерла! Можно все перебить, все разбросать! – кричала я, разбивая склянки.

Тетя сначала молчала, потом сказала:

– Что это? Разве это барышня! Это какое-то страшилище, ужас что такое!

И среди моей злобы я не могу удержаться от улыбки. Потому что в сущности – все это дело внешнее, не затрагивающее глубины моей души, а в эту минуту, к счастью, я заглядываю в глубину и совершенно успокаиваюсь и смотрю на все это так, как будто это касалось не меня, а кого-то другого.


1875


Четверг, 30 марта. Сегодня, запершись на ключ одна в своей комнате, я должна обсудить серьезнейшую вещь.

Вот уже несколько дней в положение мое закралась какая-то фальшь, и почему? Потому что Пьетро просил меня быть его женой, потому что я не отказала ему окончательно, потому что он говорил об этом со своими родителями, потому что с его родителями трудно сговориться об этом, и потому что Висконти сказал следующее.

– Нужно знать, сударыня, где вы хотите выдать дочь свою замуж,- начал Висконти, наговорив похвал богатству и личности Пьетро.

– Право, у меня на этот счет нет никакого определенного понятия,- сказала мама,- и к тому же моя дочь так молода!

– Нет, сударыня, тут нужен решительный ответ. Хотите вы выдать ее замуж за границей или в России?

– Я предпочла бы за границей, потому что, мне кажется, она была бы счастливее за границей, так как здесь воспитана.

– Но нужно еще узнать, согласится ли вся ваша семья видеть ее замужем за католиком, а также, как взглянет она на то, что дети, родившиеся от этого брака, также будут крещены по католическому обряду.

– Наша семья с радостью согласится на все, что только принесет счастье моей дочери.

– Пьетро А. прекрасный молодой человек, и он будет очень богат, но папа вмешивается во все дела семейства А.

– Однако, милостивый государь, к чему вы говорите все это? Речь вовсе не идет о браке. Я очень люблю этого молодого человека, как дитя, но вовсе не как будущего зятя.

Вот приблизительно все то, что мне удалось узнать об этом от моей матери.

Самое благоразумное было бы уехать, тем более, что ничто не пропадет, если мы отложим все до будущей зимы.


1876


Среда, 19 апреля. Посмотрите, до чего невыгодно мое положение.

У Пьетро и без меня есть кружок, свет, друзья, словом, все, кроме меня, а у меня без Пьетро – ничего нет.

Я для него только развлеченье, роскошь. Он был для меня всем. Он заставлял меня отвлекаться от моих мыслей, играть какую-нибудь роль в мире, и я только и думала, только и занималась, что им, бесконечно довольная, что могу избавиться от своих мыслей.

Чем бы я ни сделалась, я завещаю свой дневник публике. Все книги, которые читаются – только измышления, положения в них – натянуты, характеры – фальшивы. Тогда как это – фотография целой жизни. Но, скажете вы,- эта фотография скучна, тогда как измышления – интересны. Если вы говорите это, вы даете мне далеко не лестное понятие о вашем уме. Я представляю вам здесь нечто невиданное. Все мемуары, все дневники, все опубликованные письма – только подкрашенные измышления, предназначенные к тому, чтобы вводить в заблуждение публику. Мне же нет никакой выгоды лгать. Мне не надо ни прикрывать какого-нибудь политического акта, ни утаивать какого-нибудь преступного деяния. Никто не заботится о том, люблю ли я или не люблю, плачу или смеюсь. Моя величайшая забота состоит только в том, чтобы выражаться как можно точнее.
 

Среда, 31 мая. Не говорят ли, что умные люди сходятся в своих мнениях? Я вот читаю Ларошфуко и нахожу у него многое, что у меня написано здесь. Я думала, что делаю открытия, а это все уже известно, все давным-давно сказано… Затем я читала Горация, Лабрюера и еще третьего.

Я боюсь за свои глаза. Во время рисования я должна была несколько раз прерываться, так как ничего не видела. Я их слишком утомляю, потому что я все время рисую, читаю или пишу

Сегодня вечером я просмотрела мои конспекты классиков, это меня заняло. И, кроме того, я открыла очень интересное сочинение о Конфуции – латинский текст и французский перевод. Нет ничего лучше, как занятый ум; работа все побеждает – особенно умственная работа.

Я не понимаю женщин, которые все свободное время проводят за вязаньем и вышиваньем, сидя с занятыми руками и пустой головой… Им, должно быть, приходит масса ненужных, опасных мыслей, а если еще есть что-нибудь особенное на сердце, то мысль, постоянно работая над одним и тем же, неизбежно даст прискорбные результаты.

Если бы я была счастлива и спокойна, я могла бы, я думаю, исполнять ручную работу, размышляя о моем счастье… Нет, тогда я стала бы думать о нем с закрытыми глазами, я ничего не могла бы делать.

Спросите всех, кто меня знает, о моем расположении духа, и вам скажут, что я девушка самая веселая, самая беззаботная, с самым твердым характером и самая счастливая, так как я испытываю величайшее наслаждение казаться сияющей, гордой и недоступной и одинаково охотно пускаюсь в ученый спор или пустую болтовню.

Здесь меня видят с внутренней стороны. С наружной я совсем другая. Можно подумать, что у меня нет ни одной неприятности, что я привыкла к тому, что мне повинуются и люди, и обстоятельства.

Среда, 30 августа. Говорили о полтавских нравах. Распущенность там большая; говорят, что ночью встретили M-me M., в пеньюаре, с M. Ж., на улице, как о вещи весьма обыкновенной. Барышни ведут себя с такой ветренностью… Но когда принялись говорить о поцелуях, я начала быстро шагать по комнате.

Один молодой человек был влюблен в молодую девушку, и она любила, но через некоторое время он женился на другой. Когда его спросили о причине такой перемены, он отвечал:

– Она поцеловала меня, следовательно, целовала или будет целовать других.

– Это верно, – сказал дядя Александр.

И все мужчины так рассуждают.

Рассуждение в высшей степени ложное, но благодаря ему я сижу у себя, раздетая и вне себя от досады. Мне казалось, что говорили про меня. Так вот причина! Но дайте же, ради Бога, возможность забыть!

Чему не могли научить меня ни воспитание, ни книги, ни советы, тому научит меня опыт.

Я благодарю за это Бога и советую молодым девушкам быть немного более подлыми в глубине души и опасаться всякого чувства. Их сначала компрометируют, а потом обращают в посмешище.

Чем выше чувство, тем легче обратить его в смешное: чем оно выше, тем смешнее. И нет ничего на свете более смешного и унизительного, чем любовь, обращенная в смешное.

1877


Четверг, 4 октября. День проходит скоро, когда рисуешь от восьми часов до полудня и от часу до пяти. На одни переезды идет почти полтора часа, и кроме того, я немного опоздала, так что работала только шесть часов.

Когда я только подумаю о годах, целых годах, которые потеряны мною! От гнева испытываешь желание послать все к черту… Но это было бы еще хуже. Итак, ничтожное и отвратительное существо, будь довольна и тем, что, наконец, принялась за дело! Я могла бы начать в тринадцать лет! Четыре года!

Я бы писала уже исторические картины, если бы начала четыре года тому назад. То, что я знаю, только вредит мне. Все это надо переделывать.

Я принуждена была два раза начинать голову en face, прежде чем нарисовала удовлетворительно.

Что же касается рисунка с живой натуры, называемого «академией», то я сделала его без труда, и Жулиан не поправил ни одной линии. Его не было, когда я приехала, и одна из учениц показала мне, как начать; я никогда раньше не видала таких рисунков.

Все, что я ни делала до сих пор, было никуда не годное вранье!

Наконец я работаю с художниками, настоящими художниками, произведения которых выставляются в Салоне, которым платят за картины и портреты, которые даже дают уроки.

Жулиан доволен моим началом. «К концу зимы вы будете делать очень хорошие портреты»,- сказал он мне.

Он говорит, что его ученицы иногда не слабее его учеников. Я бы стала работать с последними, но они курят, да к тому же нет никакой разницы. Разница еще была, когда женщины рисовали только одетых; но с тех пор, как они рисуют с голой натуры, это все равно.

Служанка при мастерской такая, какие описываются в романах.

– Я всегда была с художниками,- говорит она,- я уже более не мещанка, я художница.

Я довольна, довольна!

Пятница, 5 октября.

– Вы сами это сделали? – спросил Жулиан, войдя в мастерскую.

– Да.

Я покраснела, точно сказала неправду.

– Ну… я очень доволен, очень доволен.

– Да?

– Очень доволен.

А я то! Следуют советы… Я еще не ослеплена превосходством других, но уже не так боюсь. Все это женщины, которые учатся уже три, четыре года в мастерской, в Лувре, занимаются серьезно.

Суббота, 6 октября. Я никого не видала, потому что была в мастерской.

– Будьте спокойны,- сказал мне Жулиан,- вы не долго будете в дороге.

А когда в пять часов мама приехала за мной, он сказал ей приблизительно следующее:

– Я думал, что это каприз балованного ребенка, но я должен сознаться, что она действительно работает, у нее есть воля и она хорошо одарена. Если будет так продолжаться, то через три месяца ее рисунки могут быть приняты в Салон.

Каждый раз, подходя поправлять мой рисунок, он с некоторым недоверием спрашивает, сама ли я его сделала.

Еще бы! Я ни разу не спрашивала совета ни у одной из учениц, за исключением одного раза в самом начале.

Я немного усваиваю их артистические манеры…

В мастерской все исчезает; тут не имеешь ни имени, ни фамилии; тут перестаешь быть дочерью своей матери, тут всякий сам по себе, каждая личность имеет перед собой искусство и ничего более. Чувствуешь себя такой довольной, такой свободной, такой гордой! Наконец я такая, какою уже давно хотела быть. Я так давно хотела этого, что теперь мне даже не верится.

Кстати, знаете, кого я встретила на Champs Elysees?

Просто напросто герцога Г., занимавшего целый фиакр. Красивый, несколько полный молодой человек с красноватыми волосами и красивыми усами обратился в толстого англичанина, очень рыжего с рыжими бакенбардами.

Однако четыре года меняют человека. Через полчаса я уже не думала о нем.

Sic transit gloria Ducis.

Какая я была экзальтированная!

9 лютого 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Хто так тільки не кохав (вірш "Любов" Володимира Сосюри)
День святого Валентина цьогоріч іще кілька днів поспіль нагадуватиме про себе не лише зів'ялими букетами у смітниках і затоптаними шматками рожевих кульок та конфеті на вулицях, а й постами з українською любовною й еротичною поезією в фейсбуці. #такніхтонекохав – тематичний поетичний флешмоб під таким хештегом запустила 14 лютого художниця й авторка улюбленого багатьма мальованого персонажа кота Інжира Олена Павлова. Без іронії, хороша ініціатива, завдяки якій український сегмент фб якщо не наповнився, то бодай трохи розбавив усезагальну рожево-сердечкову істерію (як і потік в'їдливих коментарів стосовно того, як вона, ця щорічна істерія, дістала) зразками української любовної поезії "здорової людини". Проте флешмоб – він на те й флешмоб, щоби ширитися й, охоплюючи все дальші й дальші фб-простори, вбирати в себе, як снігова куля, і, кгм, значно менш вдалі поетичні зразки. Заодно й нагадуючи про те, якою ну дуже вже часто постає в таких поезіях жінка – якщо про неї пише чоловік. В кращому разі – ніжна-кохана-єдина чи прекрасна-недосяжна, "кров-любов", "очі-ночі", "кохання-страждання" і всі решта варіації на тему поетичного синдрому Франка-Вакарчука. В найгіршому починає бути шкода, що ідея премії за найгірший опис сексу в літературному творі, яку цьогоріч вперше вручили в Україні під назвою "Золотий хрін" (і всі ми знаємо, кому вона дісталась), не виникла років так на п'ятдесят чи сто раніше – із творів гіпотетичних лауреатів вже можна було би укласти підручник "Як ні в якому разі не можна писати еротичну поезію". А "середня температура по лікарні" такої поезії викликає максимум саркастичну усмішку – ну бо, серйозно, та хто так тільки не кохав. Починаючи від античних міфів і закінчуючи 2018 роком у всіх літературах світу – щоби нині написати про кохання не заяложено, не рожево й небанально, треба бути й справді майстром. А не вдатися при цьому до стереотипів, зокрема стосовно жіночого образу – це узагалі фінальний бос, який мало кому дається в Україні навіть в останні роки. Стривайте, а звідки ж він узявся, цей хештег? Хто згадає, що там було далі, у вірші, звідкіля це взято? "Так ніхто не кохав, Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання...", ага, щось таке вчили й досі вчать напам'ять в десятому класі школи. Автор цих рядків – Володимир Сосюра, ще один класик української радянської поезії, який окрім того що теж долучився своїм доробком до соцреалістичного "дир-дир-дискурсу" звеличення партії й героїзації її героїв, на радість вчителькам літератури написав чимало любовної лірики. От тільки чи не вся вона – не про "так ніхто не", а про "та хто тільки так не". І на "Золотий хрін" там було би що номінувати, і завдання для фейсбучного тесту на кшталт "вгадайте, хто це написав – великий український хрестоматійний поет чи учень 9 класу" було б із чого скласти. Тим іронічніше, що одна із, мабуть, найбільш показових у цьому сенсі поезій Сосюри так і називається – "Любов". Тут прекрасно все. Метафоричне протистояння "непмана поганого" й ліричного героя – простого радянського робітника, яке ненав'язливо нагадує про "опальність" першого й потребу повернення другого на домінантні позиції. Безликі "Інни й Марії", які мають за першим же покликом прибігти втішати відкинутого ліричного героя. Власне головна персонажка – пласке й безхарактерне втілення буржуазних розкошів, від яких має героїчно відмовитися ліричний герой (але ж у нього почуття, і йому так важко, і голову йому заморочили французькі парфуми, і рими "очі-хочу", ну ви зрозуміли). Наскрізна й кричуща функціональність жінки як такої, увінчана фінальним моторошним "О скільки, скільки біля муру Таких, як ти, я розстріляв". І крізь це все – постійне наголошення на тому, що "так не любить вас ніхто". Seriously?  Занадто вже велика частина української поезії стала місцем втілення усіх можливих стереотипів про жінку й жіночість, щоби не сказати, що іноді це місце заледве не кривавих розправ і зведення особистих рахунків із власними якими завгодно травмами, так зручно втіленими в жіночих образах. Про це не варто забувати, ані читаючи хрестоматію в 10 класі, ані підтримуючи поетичний флешмоб. Буває хороша, свіжа, позбавлена стереотипів любовна й еротична поезія, де жінка – і повноцінна дієва персонажка, і глибока лірична героїня. Буває хороша українська любовна й еротична поезія, у якій жінка постає саме такою. Проте не вся українська любовна й еротична поезія – хороша. І ставити знак рівності між поняттями "хороша поезія" й "це написав класик", між поняттями "хороша поезія" і "жінку-персонажку тут можна замінити непівським торшером" – теж навряд чи вдала ідея. Не в останню чергу тому, що це все вже було. Сто тисяч мільйонів разів, у яких завгодно варіаціях і декораціях, задовго до 1925 року й за десятиліття й десятиліття після нього. А в 2018-му році, після всього, що було, аж занадто вже сильно хочеться, щоби нарешті з'явилося щось інше.
Пофарбована дудка (вірш Павла Тичини "Пляж")
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво. Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше. Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно  – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.  "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.
"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)
Станом на 1896 рік Лариса Косач тільки розпочинає свою творчу кар'єру як драматургиня. І хоча псевдонім "Леся Українка" існує ще з 80-х років ХІХ століття і під ним вже було видано чимало поетичних творів, усі здобутки, завдяки яким поетку й письменницю увічнили на портретах в рушниках і на 200-гривневій купюрі у ХХІ столітті, ще попереду. Проте вже на той час Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі, дебютну драму якої було поставлено в театрі вже за 3 роки після написання. А ще крапку в цьому реченні можна було б поставити й значно раніше: Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі. Творчість якої було помічено й оцінено чи не більше, ніж поетичну, в наступні кілька десятиліть.  Ба більше, "Блакитна троянда" – це ще й перша психологічна драма в українській літературі. Не кажучи вже про те, що її головна персонажка разюче відрізняється від героїнь драматичних творів сучасників-"корифеїв" (оскільки перший в Україні професійний театр зосереджувався на тих самих темах, що й реалістична література, а саме тяжкої народної долі, то можете собі уявити розмаїття жіночих образів драматургії Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого, якщо раптом призабули їх зі школи). І так, Любов Гощинська – це не тільки й не просто освічена й сильна персонажка, яка має свою позицію й погляди на життя і не боїться висловлювати їх вголос. В дискусії про шлюб та кохання (а панночці вже не мало й не багато 26 років!) вона переосмислює саме поняття кохання, говорячи про те, що ідея шлюбу дуже мало має з нею спільного. "Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові, яка вже не так почуття, як власне мистецький феномен, це "ненормальне створіння хворої культури", незрозуміле й небезпечне для оточення Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших увиразнень творчого методу самої письменниці, а й передвістила остаточний відхід від цінностей та настанов реалізму. Від колективного до індивідуального, від народних страждань до особистої драми, від схематичних описів переживань до глибокого психологізму. І, нарешті, до зацікавлення жіночою психологією, переживаннями та історією, які в літературі модернізму розкрилися й розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І українська література, не в останню чергу завдяки творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала винятком.