Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища

«Я хочу двадцять чотири години перемир’я, під час якого не відбудеться жодного зґвалтування», — ці слова Андреа Дворкін змушують замислитися над буденністю гендерно зумовленого насильства. Чи може здійснитися її мрія і, якщо так, коли це станеться? У цьому тексті спробуємо розібратися з причинами насильства щодо жінок. Що лежить в основі насильства? Якою має бути феміністська протидія насильству? А феміністська психотерапія для жертви насильства? Про це та інше — далі в цьому тексті.

Теорії про насильство

Викорінити певне явище можна, тільки розібравшись у його суті. Дослідники з різних дисциплін (соціологія, психологія, криміналістика, філософія тощо) не раз зверталися до вивчення глибинних причин насильства.

Соціологія, культурологія, філософія, дослідження влади та ідеології

Два найвідоміші соціологічні експерименти ХХ сторіччя пов’язано саме з темою насильницької поведінки. Перший — це експеримент Мілгрема: його учасники били акторів струмом, силу якого поступово збільшували, вимірювався відсоток відмови і тривалість «проходження». Хоча до цього досліду є критичні зауваження (учасники могли передбачити, що їм не дозволять експериментувати зі справжнім насильством, та могли вважати себе учасниками розіграшу), результати експерименту шокували і громадськість, і самого дослідника. Схожий із ним стенфордський в’язничний експеримент, у якому було зімітовано в’язницю, а добровольці виконували в ній роль тюремників. В обох випадках фактичним предметом дослідження була насильницька поведінка учасників експерименту, обидва рази було зроблено такі висновки: задана експериментатором ситуація, яка схиляє піддослідного здійснювати насильство, впливає на поведінку індивіда більше, ніж його особисті якості. Ці експерименти були своєрідним проривом у розумінні теми, адже доти проблема насильства розглядалася з моралістичних позицій, як прояв якоїсь злоякісності індивіда, котрий це насильство здійснює.

У дальшому розвитку західної соціологічної і філософської думки важливі праці Луї Альтюссера, який зробив внесок у теорію поняття «ідеологія». У контексті теми насильства нас цікавить його твердження про те, що будь-який владний апарат і його практики завжди матеріально втілюють якусь систему ідей, а отже, система владних відносин і набір ідей у головах індивідів, які належать до цієї системи відносин, не існують окремо одне від одного, а навпаки, вони прямо пов’язані.

Згодом соціолог Юхан Галтунг запровадив поняття «структурне насильство», відрізняючи його від «персонального» відсутністю суб’єкта, який здійснює насильство, натомість причини його мають структурний (економічний чи політичний) характер. Це не конче має бути цілеспрямоване пригнічення через нав’язування несправедливих правил, — структурне насильство може бути наслідком загальної недосконалості системи відносин. Категорія населення, яка системно страждає від голоду і хвороб, і є така потерпіла від структурного насильства.

Цей самий підхід реалізовано в класичних роботах із соціології насильства — дослідженнях Мішеля Фуко. Розглядаючи владу як щось, властиве не лише певним суспільним інститутам, а й закорінене у свідомості членів суспільства, Фуко переносить акцент із суб’єктів, котрі здійснюють владу над якимись об’єктами, на самі суспільні відносини, які і є носіями влади. Фуко пише про тюрми й лікарні як інститути, які здійснюють владу і покарання, і зазначає, що ці моделі засвоює свідомість покараного чи пацієнта, а самі уявлення про норму і ненорму зумовлено соціальним контекстом. Зокрема, у лікарні Сальпетрієр, розповідає він, часто доводилося спостерігати божевільних жінок, які «в жоден із періодів своєї хвороби не виявляли жодного викривлення здатності до розуміння й одержимі були лише своєрідним інстинктом буйства, ніби у них було уражено лише емоційні здібності»[1]. Ця цитата яскраво ілюструє патріархальну заборону жінкам чинити опір і взагалі виявляти бодай якусь агресію. Аналогічно П’єр Бурдьє запровадив поняття символічного насильства як атрибута влади[2] — остання нав’язує підкореним вигідні їй смисли. Відтак система владних відносин сприймається як легітимна і не усвідомлюється як така, що її можна змінити.

Отже, насильство в сучасній соціології і політичній філософії розглядається як системне явище, одне з джерел якого — суспільні відносини. Усі ці теоретичні підходи легко застосовуються до поняття патріархату і гендерно зумовленого насильства як його неодмінного складника. Подолати патріархат і перейти до феміністської утопії без насильства й дискримінації можливо, якщо усвідомлювати, як цю систему насильства сконструйовано.

Одна з найновіших соціологічних праць — «Насильство: мікросоціологічна теорія» Рендала Коллінза. У фундаментальній праці автор розглядає мікрорівень більше як тридцяти різних видів насильства, зокрема домашнє насильство, і розбирає сценарії, за якими відбуваються конфлікти. Серед форм партнерського насильства Коллінз виділяє короткострокове гендерно симетричне насильство і довгострокове з домінуванням чоловіка.

«Різниця між звичайним парним насильством і серйозними насильницькими відносинами полягає в тому, що перший вид протистояння спрямовується у захищене, обмежене насильство; тоді як останнє розвивається у схему ситуаційної напруги і раптового скидання напруги, що призводить до насильницького надмірного прискорення паніки або тривалого застосування тортур»[3].

Психологія

Структура суспільних відносин не позбавляє індивіда свободи волі, і за кожним актом насильства стоїть відповідальність дорослої дієздатної особистості. Тому важливо розглянути не лише структурний, а й індивідуальний рівень насильства. Психологічні дослідження за весь час існування цієї науки шукали ключі до розуміння поведінки жертв і агресорів.

Дослідження «жіночої істерії» і саме поняття психотерапевтичної роботи з психологічними проблемами виникло у XIX сторіччі в працях Жана-Мартена Шарко, а потім Зигмунда Фройда[4]. Останній установив зв’язок між дитячими психологічними травмами і психологічними проблемами в дорослому віці. Проте вважається, що він не зміг повірити в масштаби сексуального насильства над дітьми і жінками, які йому відкрилися, тому зрікся своїх попередніх теорій, а запропоновані ним нові пояснення були невдалими. Утім, праці Фройда і його послідовників заклали базу для того, щоби зцілювати психологічні труднощі, з’явилася психотерапія, яка ставала дедалі доступнішою послугою.

Пацієнтка Йозефа Броєра, колеги Фройда, Анна О. (Берта Паппенгайм) була визначною активісткою свого часу. Її особистий спротив насильству, якого вона зазнала, перетворився на тривалу політичну боротьбу проти жорстокого поводження з жінками і дівчатами, вона засновувала притулки і феміністські організації[5]. Від середини ХХ століття психоаналіз почав набирати феміністського виміру. Тут слід відзначити, зокрема, Ненсі Чодороу, яка в дослідженні «Відтворення материнства» аналізує механізм відтворення гендерно-рольових відмінностей у західному суспільстві, та Джулієт Мітчелл, чия робота «Психоаналіз і фемінізм» радикально переоцінила класичну версію психоаналізу.

Із сучасних психологічних теорій, найцікавіших у контексті насильства, слід згадати висновок про те, що поведінка агресора чи жертви може бути подібною і повторюваною. Дослідження Еріка Берна вказують, що одна з передумов для повторюваності певної ситуації (не обов’язково насильницької) — сценарна поведінка, тобто така, що відтворюється за одним сценарієм із різними людьми. Знання про цю відтворюваність принесло у психотерапію можливість для клієнта вийти зі сценарію і сформувати у нього нові, конструктивніші способи поведінки. Цю концепцію розвиває далі концепція трикутника Карпмана — психологічна і соціальна модель взаємодії людей, яка передбачає, що в системі стосунків є три ролі: «Жертва», «Переслідувач» і «Рятівник», — і вони динамічно змінюють одна одну (про це детальніше далі)[6].

Психологи почали уважніше досліджувати теми насильства і його наслідків під час і після В’єтнамської війни, яка хронологічно збіглася з другою хвилею фемінізму. Феміністки також перевизначили зґвалтування як акт насильства і політичного контролю, а опитування показали величезні масштаби поширення цього явища[7].

Серед помітних праць на цю тему слід згадати книжки Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання» і «Батьківсько-дочірній інцест». Вони постали на основі тривалої роботи авторки з жертвами сексуального й сімейного насильства і представляють теорію психологічної травми та практику психотерапії травми з феміністських позицій. Психолог Ланді Банкрофт у книжці «Чому він це робить» узагальнює свою роботу з чоловіками, які чинять домашнє насильство. На його думку, проблема полягає передусім у чоловіках і саме вони відповідальні за припинення насильства в родині. Приниження партнерки, пише Банкрофт, не є результатом динаміки стосунків, і зміна її поведінки чи спроби краще зрозуміти партнера не призводять до змін на краще. Він наполягає, що корегувати в цьому разі потрібно чоловіків, і не їхні емоції, а їхню поведінку та систему цінностей[8]. Із ним погоджується Майкл Кауфман, котрий запроваджує поняття тріади чоловічого насильства як сукупності насильства проти жінок, насильства проти чоловіків та насильства проти самих себе. Кауфман визнає агресію токсичною частиною маскулінності, вбудованою суспільством і вихованням у структуру чоловічої психіки, та пропонує її позбуватися[9].

Здобула популярність і книжка Робін Норвуд «Жінки, які кохають занадто сильно», хоча у феміністок вона врешті-решт заробила негативну славу як така, що (поруч із діяльністю авторчиної групи підтримки) спричиняла злоякісні зміни у житті постраждалих жінок[10]. Норвуд визнає поширеність проблеми насильства і вбачала його причини у психіці жінок, котрі, на її думку, надто залежні від чоловіків. Програма самодопомоги, розроблена на основі програми «дванадцяти кроків» руху анонімних алкоголіків, пропонувала змінити лише власне сприйняття себе як жертви. Проте чоловік, на відміну від пляшки, суб’єкт, а не об’єкт, ігнорування його відповідальності за насильство і відмова від активних спроб вимагати від нього кращого ставлення до себе — це не адекватна відповідь на проблему. Жінка, котра відвідувала програму самодопомоги Норвуд, як і раніше, залишалася пасивною, але тепер іще й зміцнювалася в цій пасивності ідейно.

Феміністська література і практика

Феміністська література про насильство почала з’являтися на другій хвилі фемінізму. Перша хвиля фемінізму сфокусувалася на досягненні рівності жінок і чоловіків у громадянських і майнових правах, друга ж хвиля зосередилася на аналізі й подоланні соціальних та культурних форм нерівності. (Періодизація трьох хвиль фемінізму — західний підхід, що структурує історію явища і характер проблем, які були або є в центрі уваги руху.) Серед класики другої хвилі — тексти Андреа Дворкін, зокрема «Листи із зони бойових дій» і «Життя та смерть: нотатки про нескінченну війну проти жінок». Обидві праці присвячені системності насильства над жінками і містять велику кількість прикладів. Ось один із них.

«У студентському містечку, де вона жила, її намагався зґвалтувати чоловік. Вона була знайома з цим чоловіком, пішла в поліцію і до президента коледжу. Із студмістечка вона виїхала через страх. Чи поліція знайшла цього чоловіка? Ні, і не намагалася. До неї поставилися з крайнім презирством. А що зробила президент коледжу, жінка? Сказала, що розголос “не буде нічим хорошим для коледжу”. Повністю підточена черствою байдужістю тих, хто мав би надати їй допомогу й захист, вона покинула навчання, щоб якнайкраще відновити самопочуття. І найгірше з цього, сказала вона, те, що люди просто дивилися крізь неї. Ну, він тебе бодай не зґвалтував, казали вони, як ніби насправді взагалі нічого не сталося. [...] У маленькому містечку Нової Англії одну дівчину трусило від люті, і вона намагалася робити прості речі: пити каву, вчитися, забувати. А ще десь перспективний ґвалтівник, котрий не боїться ні закону, нічого, робить узагалі хтозна що»[11].

У праці Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування» використовується термін «культура, що підтримує зґвалтування», який згодом спростили до «культури зґвалтування» і так він увійшов у загальний феміністський корпус знань (про це детальніше далі).

Філліс Чеслер у книжці «Жінки і безумство» досліджує тему визнання жінок божевільними як покарання за їхню непокору чоловікам.

«У ХІХ і ХХ століттях у Європі і Північній Америці чоловік мав законне право запроторити свою цілком нормальну дружину або дочку в психіатричну лікарню. І дехто так і робив. Авторитарні, насильницькі, п’яні та/або божевільні чоловіки ув’язнювали дружин у психушках, іноді назавжди, як спосіб покарати їх за надмірне нахабство — і для того, щоб узяти шлюб з іншими жінками»[12].

Феміністки другої хвилі винайшли також групи зростання самосвідомості — зібрання невеликими групами, щоб поділитися проблемами, які доти вважалися особистими[13]. Парадигма груп зростання самосвідомості полягає в тому, що коли стає зрозумілим, що одні й ті самі особисті проблеми турбують багатьох жінок, їх починають сприймати як політичні, і це стає першим кроком до їх колективного вирішення.

Третя хвиля фемінізму говорить про те, що дискримінація за гендерною ознакою не одинока форма дискримінації і друга хвиля фемінізму занадто зосередилася на досвіді білих жінок середнього класу. Відтак белл хукс розміщує сексуальне насильство і культуру зґвалтування у рамках ширшої «культури насильства»[14]: «феміністські зусилля для припинення чоловічого насильства над жінками мусять бути розширені у рух за припинення усіх форм насильства»[15].

Насильство в контексті культури зґвалтування

Нині виділяють чотири види насильства: фізичне, сексуальне, економічне та психологічне — і всі вони функціонують подібним чином, часто разом. Психологічним уважається насильство, пов’язане з дією однієї особи на психіку іншої особи «шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю»[16]. Під економічним насильством мають на увазі «умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я»[17].

Культура зґвалтування — одна з найважливіших причин гендерно забарвленого насильства. Термін «культура зґвалтування» з’явився у 1970-х роках, зокрема, його використано в назві документального фільму 1975 року про зґвалтуванням у в’язницях як частину ширшого контексту. Також термін «культура, що підтримує зґвалтування» вжила Сьюзен Браунміллер у праці «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування». Із цього зрештою виросла окрема концепція, яка здобула широку популярність у феміністському русі.

Концепція культури зґвалтування полягає в тому, що практики зґвалтування не бувають «на рівному місці» та «у вакуумі», а є частиною ширшої культури, комплексу уявлень, який нормалізує і раціоналізує сексуальне насильство. Ідеться про зняття відповідальності з того, хто вчинив акт насильства, та перекладання її на жертву.

Культура зґвалтування будується на ієрархії. Термін «кіріархат»[18] означає системну мережу множинних структур домінування, ієрархічну організацію суспільства за різними ознаками — не лише статі, а й раси, сексуальної орієнтації, віку, стану здоров’я. Термін вигадала радикальна феміністка і теолог Елізабет Шуслер Фіоренца. Він походить від слів «кіріос» (хазяїн) та «архейн» (правління). У цій системній ієрархії чоловік посідає вище місце, а секс є способом домінувати, встановлювати і стверджувати свою владу.

Секс як спосіб утвердити владу проявляється у різних формах — зґвалтуваннях на війні, проституції, в’язничних зґвалтуваннях. Зґвалтування стає інструментом завойовницьких воєн — як колективна дія, що утверджує власну владу і приналежність до категорії «справжніх чоловіків»[19]. Сербська феміністка Ясміна Тешанович завважила, що навіть на судових процесах у Гаазі, де ухвалюють рішення у справах про сексуальне насильство під час війни, ці злочини розглядають чоловіки і чоловіки оцінюють їх із чоловічого погляду: «Наче тіла використаних і зганьблених жінок були лише територією їхніх ігор, завойованою чи покинутою. Якщо жінок використовували з метою етнічних чисток, якщо ґвалтування жінок було своєрідним підтвердженням права на територію чи підняттям прапора над нею, це доводить, що жінки зазнали тортур насамперед як жінки і що зґвалтування є передусім статевим злочином. Для зґвалтованої жінки найголовнішим є те, що над нею вчинили наругу, а менш важливим (якщо вона взагалі звертає на це увагу) — був це свій чи чужак, найважливішим є саме насильство. А для чоловіка ключовим питанням є те, хто скоїв злочин і які в нього були мотиви, тобто патріархальне право на володіння жінкою. Жінки знову виявляються невидимими»[20].

Важлива частина культури зґвалтування, що утверджує як норму зведення жінки до предмета, — явище сексистської реклами. Часто тіло зображується частинами (сідниці, губи, тіло, голова якого виходить за межі кадру), ми не бачимо жінку як особистість. Часто в сексистській рекламі є елементи домінування й підкорення, а то й відкрите насильство чоловіка над жінкою[21].

Близький до сексистської реклами жанр пін-ап, у якому жінку теж зображують у сексуалізованих позах, а виняткова мета самого жанру — чоловіче сексуальне і психологічне задоволення. Російсько-українська війна стала приводом для декого з українських художників зробити пін-ап для українських військовиків. Реальні жінки-бійчині, які беруть участь у бойових діях нарівні з чоловіками, залишаються невидимими, натомість тиражується карикатурний образ жінок пасивних, оголених і дурних.

Цей образ спрацьовує як частина тієї культури, яка дозволяє ґвалтувати жінок, зокрема й тих, хто служить у тій самій частині. Історикиня Марта Гавришко цитує респондентку, яка розповіла історію учасниці АТО:

«Вона зустрічалася з начальником артилерії, і він нею “поділився”. Мною не “поділилися”, а нею “поділилися” — з жалем говорить респондентка. Кілька офіцерів півроку сексуально експлуатували жінку, аж до часу її демобілізації. При цьому вона продовжувала виконувати функції розвідниці»[22].

Гавришко показує, що згаданий випадок не є чимось екстраординарним — така проблема існувала і в УПА. Жінки зазнавали насильства системно, відчували своє безсилля і зазнавали кривди від «своїх» чоловіків, які їх не захищали. Оксана Кісь, дослідниця традиційної української культури, пише, що елементом народних вечорниць було те, що хлопці часто змушували дівчат до спільного спання, ще й запрошували хлопців з інших сіл користуватися місцевими дівчатами[23].

Витоки культури зґвалтування криються не лише в патріархаті, а й у хибному уявленні, яке називають вірою у справедливий світ. Цей соціально-психологічний феномен, що його описав Мелвін Лернер, полягає у вірі, що люди отримують те, на що заслуговують відповідно до своїх особистих якостей. Відтак жертві зґвалтування розповідають, що вона «сама винна», а ґвалтівника «доля покарає». Це ніби робить реальність більш передбачуваною, але насправді таке викривлення грає на боці культури насильства.

Із цього випливає широкий спектр наслідків. У розрізі культури зґвалтування, наприклад, один із таких наслідків — уявлення про те, що жіноча сексуальність «провокує» сексуальну агресію та що жінка відповідальна за сексуальну поведінку чоловіка щодо неї. Жіноче тіло стає предметом, який не належить жінці як особистості, а секс — це щось, що є у жінки і вона може це дати, а якщо не дає — можна взяти самому. Культура зґвалтування проникає в різні верстви населення і почасти відбивається на системі політичних поглядів, особливо у правому крилі спектра. Зокрема, неонацизм використовує секс білих жінок із небілими чоловіками (байдуже, реальний чи уявлений) як аргумент проти небілих чоловіків, встановлюючи і залишаючи за собою право власності на «наших жінок».

Водночас щоденна загроза сексуального насильства на мікрорівні впливає на поведінку жінок. Позаяк на жінку покладається відповідальність за можливу сексуальну агресію щодо неї, то вважається, що жінка має стежити, куди і з ким вона ходить, як одягається, що вживає. Під зґвалтуванням при цьому мають на увазі лише насильство, яке здійснив незнайомець у підворітті, а зґвалтування, яке вчинили знайомий, партнер, старший член родини та інші залишаються невидимими. Так чоловіки ніби поділяються на дві категорії: «із ножем у підворітті» та «має право». Жінки теж поділяються на дві категорії — «порядні» і «непорядні». До останньої відносять також купою всіх секс-працівниць, можливість сексуального насильства щодо них не розглядають у принципі.

«Жінки швидко засвоюють, що зґвалтування — злочин лише у теорії; на практиці стандарт того, що являє собою зґвалтування, встановлюється не на рівні насильства, якого зазнають жінки, а трохи вище рівня примусу, прийнятного для чоловіків», — пише Джудіт Герман[24].

Правоохоронні органи не схильні ставитися до жертви насильства неупереджено, а та відповідає їм узаємністю. Відтак до статистики потрапляє лише частина випадків насильства. Медичні працівники теж часто поділяють суспільні норми, і негативне ставлення до жертв насильства зокрема та жінок узагалі може спричинити додаткову шкоду[25].

Про культуру зґвалтування слід говорити в загальному контексті культури насильства, не лише сексуального і не лише гендерного. Принципи суспільного ставлення до жертви й агресора (роль і відповідальність жертви перебільшується, роль і відповідальність агресора применшується) застосовують також до ситуацій фізичного і психологічного насильства. Ігнорується біологічна реакція завмирання та біологічно зумовлені проблеми із запам’ятовуванням ситуації насильства — останнє обертається проти постраждалої як доказ того, нібито вона «все вигадує».

Що стається після насильства?

Посттравматичний стресовий розлад

Результат феміністських і психологічних досліджень теми насильства показав, що воно має сильний і почасти незворотний вплив на постраждалу особу. Знову цитата з Джудіт Герман: «Лише після 1980 року, коли зусиллями ветеранів бойових дій була узаконена концепція посттравматичного стресового розладу, стало зрозумілим, що психологічний синдром, який спостерігався в осіб, які пережили зґвалтування, насильство у сім’ї та інцест, був, по суті, таким самим, як у тих, хто пережив війну. Наслідки цього розуміння є такими ж страхітливими тепер, якими були й сто років тому: чоловіки зберігають та підтримують принижене становище жінок за допомогою прихованого насильства»[26].

Дослідження впливу травматичних подій на особистість засвідчили, що певну захисну дію мають характеристики психологічної пружності. Так само як у випадку з ветеранами війни, певна міра психологічного контролю над ситуацією виявилася, зрештою, корисною. Жінки, яким вдавалося під час акту насильства над ними зберігати спокій, використовувати багато активних стратегій та чинити якомога більший опір, як показали дослідження, не лише частіше могли завадити власне спробі зґвалтування, а й узагалі рідше страждали від негативних психологічних симптомів у майбутньому, навіть якщо їхні зусилля були врешті-решт невдалими. І навпаки, зазначає Герман, жінки, яких сковував жах і які піддавалися без боротьби, не лише частіше ставали власне жертвами зґвалтування, а й частіше потім страждали від самозвинувачення і депресії[27].

Травми та сценарії

Не зупиняючись детально на травмі як психологічному феномені, поміркуймо, чи справді травми формують сценарій, у якому вони шукають повторного програшу. Принаймні не в ситуаціях сімейного насильства. Дослідження насильства як психологічного феномену зосереджувалися, зокрема, на рисах особистості, які, можливо, роблять жінку схильною входити в стосунки, у яких із неї знущаються. У цьому випадку, як виявилося, так і не вдалося створити послідовний портрет сприйнятливої жінки. «Хоча деякі жінки — жертви насильства мають великі психологічні проблеми, що роблять їх вразливими, у більшості з них не виявляють ознак серйозної психопатології до того, як вони вступають у такі стосунки»[28].

Якщо з якихось причин насильство не припиняється одразу, у жертви розвиваються негативні механізми адаптації. Реакція жертви насильства передбачає зміни у самосприйнятті: жертва більш-менш тривалого зловживання може відчувати, що вона безповоротно змінилася, або ж і зовсім втратити відчуття власної самості[29]. Ця проблема загалом вирішується у психотерапії травми, яка працює на відновлення цього відчуття, на повторне вироблення проактивної життєвої позиції. Проте недостатньо кваліфіковані психологи, які самі вірять у справедливий світ і культуру зґвалтування, можуть прийняти наслідок за причину, «загубити» загальний соціальний контекст насильства, а також неправильно витлумачити концепцію трикутника Карпмана (у трикутнику учасники змінюють ролі по колу, у системі регулярного насильства ролі фіксовані). Отож звинувачення, мовляв, сама винна, жертва насильства може почути і в кабінеті свого психотерапевта.

Як уже сказано, тривале насильство, на відміну від короткого, має виражене «чоловіче обличчя». Ситуаційні і тривалі соціальні передумови насильства — бідність, соціальна ізоляція, життєві зміни та інші обставини[30]. У рамках кіріархату різні виміри дискримінації перетинаються з гендерним. Зокрема, в плані насильства групи ризику становлять жінки у конфліктних і постконфліктних ситуаціях[31], жінки з інвалідністю і хронічними хворобами[32], жінки-мігрантки, дівчатка й підлітки, жінки старшого віку, сільські жінки[33].

Синдром хронічної травми і (дез)адаптація

Ленор Уолкер розробила концепцію циклу насильства. На її думку, він складається з трьох стадій: наростання напруги — насильницький інцидент — примирення і «медовий місяць». Цикл поступово скорочується, рецидиви насильства стаються дедалі частіше. У цій ситуації жертва виробляє стратегію виживання, яка може означати крайню пасивність і навіть бажання продовжувати цю ситуацію[34]. Ізоляція постраждалої, до якої часто вдаються насильники, ще більше прив’язує жертву до переслідувача, узалежнює її долю від їхніх стосунків.

Другу важливу концепцію — нормалізації насильства — розробила Ева Лундгрен. Жертви насильства перебирають ставлення до ситуації, властиве агресивному партнерові. У результаті жінки можуть сприймати напад на себе як щось, що характеризує їх негативно. Їм також притаманне небажання сприймати себе жертвою насильства, а партнера — агресором, бо це означає, що їм не вдалося побудувати хороші сімейні стосунки (відповідальність за стосунки в родині традиційно покладають на жінку), отже, їхня самооцінка додатково постраждала б. Переоцінити ситуацію найчастіше можливо, лише вийшовши з неї[35].

Насильство відбувається не лише з дорослими особами, а й щодо дітей, у яких можливі так звані травми розвитку. Такі травми бувають тоді, коли основні потреби дитини з якихось причин систематично не задовольняються. У результаті травми розвитку дитина втрачає контакт із власними емоціями і власним тілом, а також зі своїми потребами, втрачає автентичність і можливість формувати безпечну прихильність (як наслідок — формує небезпечну прихильність), відмовляється від самовираження і вираження незалежності.

Крім того, дитині не обов’язково бути безпосередньою жертвою насильства — сам факт, що насильство відбувається з кимось у неї на очах, уже впливає на неї негативно і певним чином нормалізує насильство для неї особисто. Від батьків, а також з інших соціальних інститутів, передаються як культурні, нормальні й належні різні норми поведінки, і частина з них може мати насильницький характер. Із такої дитини виростає доросла людина, для якої насильство — її індивідуальна норма: ризик зґвалтування, побиття чи переслідування у жертв сексуального зловживання вищий, а повторне насильство переживається пасивно, сприймається «як неуникненна ціна стосунків»[36]. Хлопчики, котрі беруть приклад із батьків, які знущаються над матерями, можуть і самі чинити насильство у дорослому віці.

Загалом Герман виділяє сім ознак «складного посттравматичного стресового розладу»:

1. Піддавання в минулому тотальному контролю протягом тривалого часу
2. Зміни в регуляції афектів
3. Зміни у свідомості
4. Зміни в самосприйнятті
5. Зміни в сприйнятті кривдника
6. Зміни у стосунках з іншими
7. Зміни в системах сенсу життя[37].

Протидія насильству

Протидія проблемі насильства повинна відбуватися на двох рівнях: окрім протидії культурі насильства на загальносоціальному рівні, про що нижче, відтворенню насильства на мікрорівні перешкоджає психотерапія.

Та насамперед слід порушувати питання про якість і засади роботи психотерапевта. Розгляньмо приклад з українського контексту. Як уже сказано, психотерапевт може бути носієм/носійкою культури зґвалтування. Ось приклади обвинувачення жертви з боку психологів (це добірка коментарів психологів до флешмобу #яНеБоюсьСказати, яку зробила Катерина Сігітова)[38] та мої коментарі до них.

«Можливо, мені не пощастило, але мені потрапили на очі історії, які є або плодом бурхливої фантазії їхніх авторок (причому ці дами якраз і забезпечують феномен зґвалтування як популярної жіночої сексуальної фантазії), або їхні автори страждають психологічними розладами та важкою формою віктимності, яка і забезпечує їм їхні пригоди» (Ірина Алксніс).

Коментар: Недовіра до досвіду жертв, фактично безпідставні звинувачення їх у брехні. «Розлади» розглядаються не як проблема, від якої страждають, а як привід для докору. Поняття «віктимності» взагалі не існує, але під ним, імовірно, малися на увазі психологічні проблеми, які з’являються у жертви тривалого насильства. Про відповідальність ґвалтівників — жодного слова.

«Чітко видно, що акцію спеціально організовано, і якщо задуматися про її цілі, то відповідь очевидна — нагнітання істерії. Страшними розповідями не сформувати громадську думку і тим більше не “вилікувати” численних жертв» (Катерина Нецвєтайлова).

Коментар: Позитивні задачі флешмобу підміняються негативними і подаються як факт, а не як припущення. Акцент на безсиллі учасниць; насправді громадська думка формується, про що за півроку після флешмобу вже можна говорити цілком упевнено. Позитивний індивідуальний ефект від проговорювання проблеми відкидається повністю.

«Це страшна правда, але чому ця біда береться як ядерний сенс флешмобу і поміщається в культурний простір свята сім’ї і вірності?» (Анетта Орлова)

Коментар: Сексуальне насильство відбувається і в сім’ях. Не в інтересах жертв насильства зберігати такі сім’ї і святкувати їх.

Приклади фахового і відповідального ставлення психологів до тієї самої проблеми.

«Мене нескінченно захоплюють учасники проекту #яНеБоюсьСказать, я рада, що люди говорять про те, що з ними сталося. Дуже важливо говорити, тому що один із наслідків сексуального насильства — це сором (“це я не така або не такий, якщо зі мною це сталося”) і вина (“я сама винна в тому, що сталося, я одягла міні-спідницю, пішла в гості, увійшла в ліфт із незнайомцем” тощо). І щоб пережити ці сором і провину, треба говорити про це. І пам’ятати, що не так щось не з тим, кого ґвалтують, не так — із тими, хто ґвалтує, це їхні провина і злочин» (Катерина Бойдек).

«Люди розповідають про свій травматичний досвід тоді і так, як уважають за потрібне, у вас забули запитати дозволу. Ви пишете сто докладних постів, коли вас бодай пальцем стосується державне насильство, а у відповідь на розповідь про страшне насильство над іншими цідите про “еротичні фантазії”. Прекрасно, що соцмережі дають усім можливість висловлюватися і більше не треба чекати, коли темою зволить зацікавитися держава або академічна спільнота» (Людмила Петрановська).

«Дуже корисно і правильно насичувати інформаційне поле своїми історіями, якщо ви можете. Тому що в такий спосіб світ зайвий раз дізнається, що жертви розмовляють» (Поліна Гавердовська).

Принципи феміністської психотерапії

З огляду на все сказане основні принципи феміністської психотерапії як ціннісно-теоретичного підходу я узагальнила б так.

• Узяти до уваги соціальний контекст, у якому живе клієнтка. Переосмислити поняття «труднощі» (distress) так, щоб воно охоплювало внутрішні й зовнішні чинники труднощів. Загальна традиція психотерапії закликає звертати увагу на зовнішні чинники, але досить побічно, тому без спеціального акценту на цьому їх можна випустити з уваги. Ненсі Мак-Вільямс у книжці «Психоаналітична діагностика» наводить приклад клієнтки-іммігрантки. Її наполегливість у досягненні соціального успіху спершу інтерпретували як результат її внутрішніх процесів, а не як наслідок підвищених труднощів із виживанням[39]. Сама Мак-Вільямс такими чинниками вважає расу, майнове становище тощо, але не вказує серед них гендер (завважмо, що книжку написано 1994 року, вже під час третьої хвилі фемінізму). Психотерапевтичні практики відтворюватимуть пригноблення, якщо обмежаться поясненням, що страждання жінок — результат їхньої індивідуальної дезадаптації, а не, навпаки, результат постійних намагань адаптуватися до патріархальних очікувань суспільства.
• Орієнтація на відновлення контролю над власним життям та підсилення (empowerment) жінки з метою змінити її власне життя і світ навколо. Цей підхід долає вивчену безпомічність та в кінцевому підсумку допомагає вирішувати більше проблем. Принцип відновлення влади над власним життям фундаментальний, будь-яке втручання, що забирає у постраждалої цю владу, у кращому разі несприятливе, у гіршому — шкідливе.
• Уважна робота з темою і контекстом насильства, з особистою відповідальністю. Розширене наповнення поняття «насильство», що передбачає також економічне і психологічне насильство. Сексуальне насильство тлумачиться як будь-які дії, проти яких були явні заперечення або на них не могло бути згоди. Говорити про відповідальність постраждалої від насильства та її можливі вигоди слід лише після того, як добре опрацьовано відповідальність того, хто чинив насильство. До того моменту це буде частиною культури насильства. Говорячи про відповідальність постраждалої від насильства, слід уникати висловів «притягувала» чи «провокувала», і до самого слова «відповідальність» теж треба ставитися обережно. Слід уникати акценту на жертовності й безпомічності, часто вивчена безпомічність вже є в ситуації. Також слід віддавати частину відповідальності відносинам влади, які створюють сприятливі умови для насильства і жорстокого поводження.
• Відмова зберігати сім’ю чи стосунки за замовчуванням або як пріоритет. Патріархальну психотерапію орієнтовано на збереження стосунків, хіба що клієнтка заявляє інший запит, а на практиці їй однаково може нав’язуватися це збереження. Пропонувати усвідомити, що стосунки чи шлюб можуть розпастися і це нормально.
• Відмова прощати тих, хто вчинив насильство. Введення в ситуацію теми прощення змінює оптику з «насильства» на «конфлікт». Конфлікт визначається просто різницею інтересів, тоді як у ситуації насильства зазвичай є бажання продемонструвати свою владу, а не розв’язати суперечність інтересів[40].
• Уважність до впливу дискурсів «обвинувачення жінки» та «обвинувачення матері». У роботі з темою стосунків із батьками визначення відповідальності не лише матері, а й батька. Якщо, скажімо, батько покинув матір вагітною, не можна розглядати ситуацію ніби він просто відсутній, як було б, наприклад, у ситуації його раптової загибелі.
• Депатологізація сексуальних проблем жінки. Пошук основних чи додаткових витоків проблеми у зовнішніх обставинах ситуації.
• Дослідження жіночого досвіду депресії з урахуванням зовнішніх обставин ситуації. До цих обставин треба зараховувати і становище жінки в партнерських стосунках, і її соціально-економічне становище. Шукати пояснень, альтернативних суто медикалізованим[41].
• Робота з розладами харчової поведінки та образу тіла в тіло-позитивній парадигмі. Відмова від патріархальних вимог до зовнішності.
• Увага в парній і груповій терапії до того, щоб жінки мали рівні з чоловіками можливості висловитися і бути почутими[42]. Відокремлення сімейної терапії із взаємними проблемами від терапії односторонньої жертви насильства. «Сімейна терапія у таких випадках схожа на спроби розколоти горіх не з того боку — після цього його стає ще важче розколоти. Сімейну терапію розраховано на взаємні проблеми. Вона може допомогти налагодити комунікацію, позбутися якихось дитячих комплексів, які кожен приніс у стосунки, або відкритися і досягти більшої близькості. Однак усе це не стосується ситуації з приниженням партнерки партнером. Нормальна комунікація неможлива, якщо одна людина не поважає іншу і прагне уникнути рівності в діалозі»[43].
• Визнання політичної природи психотерапевтичної роботи і владної позиції психотерапевта замість віри в нейтральність психотерапевта. Клієнтка іде на терапію змінювати себе, тому надзвичайно уважна до думки психотерапевта. Остання ж, якщо вона підкріплена вірою у згадану нейтральність, підтримує небезпеку опинитися під впливом «само собою зрозумілих» і прихованих уявлень та переконань, особливо в гендерному аспекті. Робота з такими переконаннями на власній психотерапії і супервізії.
• Профілактика сексуального насильства психотерапевтів щодо клієнток. Створення й ефективне функціонування етичних комісій, куди постраждалі могли б звернутися. Ліцензування психотерапевтичної діяльності.
• Відмова від гетеро- і циснормативності. Клієнтки і клієнти, котрі не є гетеросексуальними чи цисгендерними, мають право на рівноправне й уважне ставлення до себе без патологізації і зайвої проблематизації їхньої специфіки.
• Доступність психотерапії для жінок із різних спільнот, культур, релігійних груп, майнових страт. Урахування їхніх особливостей, увага до свого можливого домінування. Феміністський психотерапевт не цінує своїх клієнток із вищого чи середнього класу більше, ніж із робітничого класу[44].

Феміністська протидія насильству

У 1993 році було ухвалено Декларацію ООН про викорінення насильства, спрямованого проти жінок. Згідно зі статтею 1 цієї декларації, насильство проти жінок — це «будь-який акт насильства, здійснений на основі статевої ознаки, який завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, а також погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне позбавлення волі як у громадському, так і в приватному житті»[45]. На державу покладено обов’язок «змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв і всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок»[46].

Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція) було ухвалено 2011 року, Україна підписала її 7 листопада 2011 року, але досі не ратифікувала[47]. Конвенція пропонує комплексно підходити до боротьби з насильством. Вона визнає структурний характер насильства щодо жінок і те, що воно є виявом історично нерівного співвідношення сил між чоловіками й жінками. Відповідно долати насильство щодо жінок слід у ширшому контексті досягнення юридичної і фактичної гендерної рівності. Конвенція передбачає різні форми протидії гендерно зумовленому насильству, зокрема:

• допомога у скаргах,
• притулки, куди жертва насильства може піти від насильника на перший час,
• телефонні лінії допомоги,
• захист і підтримка дітей-свідків.

Феміністська громадська протидія насильству має передбачати реабілітаційну і практичну допомогу постраждалим жінкам за цими напрямами, наприклад, облаштування притулків. У кожному такому притулку має працювати психотерапевт, який пройшов спеціалізовану підготовку для роботи з травмами, а також працює у феміністській парадигмі. Крім того, феміністська громадська активність має охоплювати боротьбу з культурою зґвалтування і насильства загалом, з урахуванням перетинів різних форм нерівності.

Найголовніші напрями такої боротьби:

• Подолання стереотипів, сексизму, мізогінії. Громадські кампанії, робота зі ЗМІ та з органами влади. Навчання (лекції, семінари, тренінги) для зацікавлених органів влади і діячів громадянського суспільства.
• Подолання ієрархій у суспільстві. Увага до проявів кіріархату та до перетинів різних форм дискримінації.
• Сексуальна просвіта, розвиток культури згоди[48] в сексуальних стосунках. Нетолерантність до насильства та обвинувачення жертв насильства, делікатна взаємодія з останніми.

Висновки

У статті проаналізовано два рівні існування насильства, зокрема, гендерно зумовленого — культура насильства і зґвалтування та негативні психологічні наслідки й ефекти, які на собі індивідуально відчуває жертва насильства. Відповідно має бути і два рівні протидії насильству — суспільна протидія і зміна соціального контексту, у якому існує насильство, та індивідуальна психотерапевтична робота, подолання коротко- і довготривалих злоякісних наслідків насильства.

Завершити цей текст хотілося б фрагментом промови Андреа Дворкін, виголошеної на конференції Національної організації за зміну чоловіків:

«Я не вірю, що зґвалтування природне і його неможливо уникнути. Якби вірила, я не мала би причин виступати тут. Якби вірила, моя політична практика була б інакшою. Чи ви колись питали себе, чому ми не ведемо проти вас збройного протистояння? Не через брак кухонних ножів у країні. А тому, що ми, попри все, віримо у вашу людяність»[49].