22 вересня, 2017

Від «психології жертви» до віктим-блеймінгу. Чи існують слова, яких треба боятися?

24 лютого 2017
Анна Лигіна
Феміністка, авторка публіцистичних текстів і художніх оповідань, перекладачка. Мовчання є різним. Є самоцінне мовчання згоди й розуміння. Є тиша спокою. А є мовчання страху й несвободи - непроникне, перенасичене, в'язке від несказаного. Я боюся такого мовчання. Я шукаю слів.

Ігнорування соціального контексту та невиваженість суджень справді можуть перетворити ідейно правильний захід на власну протилежність. Саме з такою, іще не цілком оформленою думкою про «сутнісну підміну» я залишила лекцію з психології, організовану в межах конференції «Разом проти насильства», але про це згодом.
За п’ятнадцять хвилин після запланованого старту заходу ми з колегою зайшли до першої зали, де вже чекали на початок зо два десятка жінок і двоє чоловіків. Організатори спрямували обговорення у двох паралельних напрямах, розрахованих окремо на учасниць та експерток. Не претендуючи на статус спеціалісток, ми приєдналися до першої групи, де вже тривала дружня розмова між тими, хто зібрався. Більшість учасниць мала стосунок до безпосередньої роботи з посттравматичними станами (психологині та соціальні працівниці), декілька були працівницями освіти, а з приязною журналісткою, котра вважала «відвідування таких заходів корисним для професійного становлення», ми встигли познайомитись за хвилину до приходу спікерки.
Психологиня почала діалог зі знайомства з учасницями, давши кожній можливість назватися й озвучити проблемні питання та побажання. Напівнесвідомо відзначаю, що в більш як двох третинах реплік ідеться про насилля щодо жінок (пізніше це виявиться важливим і я до цього повернуся). Більшість присутніх хотіла рецептів: «новітніх засобів протидії насильству», «що робити в разі», «як убезпечити себе», – абстрактних рецептів для абстрактних жертв або далеких «себе-майбутніх» у схематичних, відчужених від особистого досвіду ситуаціях. Усе це – логічні питання небайдужих людей, котрі завжди виникають і часто озвучуються. Але вони постають із прагнення структурувати світ, із віри в те, що він працює за певними алгоритмами, працює правильно. Якщо ми можемо обирати модель поведінки («що робити в разі»), то існує вибір правильний та вибір хибний. Якщо все так, то жертва обрала неправильно. Жертва помилилася.
Були й ті, хто прийшли поділитися особистим та просити про допомогу. Розгублена старша жінка тихо називає своє ім’я та перепрошує, що забирає час у молодих. Її онука-підліток тікає з дому через «конфлікти з чоловіком матері» (ідеться, очевидно, про насильство з його боку). Розповідь довга та емоційна. Жінка згадує про аб’юзивні стосунки з власним чоловіком, про повторюваність історій. Хоче вберегти. Плаче. Перепрошує. Просить допомоги. Мене не лишає переконання, що досвід власного сімейного життя стає для оповідачки додатковим аргументом на користь власної провини (ніби з неї все почалося, вона дала поганий приклад, вона має все виправити). Психологиня запрошує її поспілкуватися індивідуально. Якщо вона хоча б трохи допоможе цій жінці – уся конференція окупиться вповні.
Лекторка взяла слово, розпочавши з теорії та класифікацій. Незважаючи на важливість цієї інформації та потреби впізнавати насильство у неочевидних та звичних (на жаль) ситуаціях, згадувана мною «ідейна підміна» стала очевидною вже на початку. Це була не лекція про жінок. Попри приклади («чоловік забороняє дружині працювати»), попри ремарки учасниць («моя подруга…»), попри питання, які я коментувала вище, психологиня прямо заперечила відносну сталість ролі кривдника-чоловіка. Центральною концепцією, що довкола неї було побудовано міркування лекторки, був трикутник Карпмана. Нагадаю, що взаємодію аб’юзера та жертви Стівен Карпман розглядав як одну з численних психологічних ігор із постійною зміною ролей. Однак на практиці реальної зміни не відбувається, жінка фактично прикута до соціально відведеного їй місця – місця жертви. Ігноруючи дійсний соціальний механізм, психологи й психологині іноді хибують на пояснення, у дусі віктимблеймінгу аргументуючи повторюваність насилля задоволенням, що відчувають усі учасники й учасниці процесу. Джерелами цієї насолоди є нібито увага (для жертви), власні вплив і значущість (для захисника) та відновлення справедливості (для аб’юзера). Оскільки всі учасники й учасниці лише грають у гру, то зміна ролей відбувається швидко та неуникненно. Саме в такий спосіб лекторка дає відповіді на всі питання: головне, не стати третьою вершиною чергового трикутника.
Не буду приховувати, ця концепція подавалася в обрамленні безлічі «але». Було проговорено небезпеку сорому та страху, наголошено на потребі говорити про насилля та не виправдовувати кривдників, згадано про незахищеність жінки та її матеріальну залежність. Однак жодне обрамлення не підважить культури згвалутвання, якщо під гаслами емансипаційної жіночої акції ми знецінюватимемо досвід їхніх учасниць. Конференція передбачала дуже важливий пункт: обмін досвідом (і він мав місце). Багато жінок пригадали досвід своїх друзів, подруг і знайомих, але так само багато переказали ці ситуації з акцентом на дурість, наївність, «сама-винність» жінок. «Нащо було виходити за алкоголіка?». «Вона заробляє, він – ні. Чого не піде?». «Наражає дітей на небезпеку». «Сама забрала заяву з поліції». Заходи, присвячені проблемам насилля, мають окремо розбирати кожен із таких випадків, а не дошукуватись універсальних рецептів для знеособлених «гравців». Вони мусять давати відповіді на ці питання в термінах інтерналізації мізогінії та віктим-блеймінгу, пояснюючи причини цих явищ та їх небезпеку. Тільки відмова від патріархальних дороговказів та штучної самоізоляції від соціального контексту робить психологію ефективним засобом протидії насильству та подолання його наслідків.

Від «психології жертви» до віктим-блеймінгу. Чи існують слова, яких треба боятися?