Народження дитини по-різному впливає на життя жінок та чоловіків — і це беззаперечний факт. Період вагітності та пологів, тимчасова втрата працездатності, догляд за дитиною, виснаження, порушення сну, вимушена соціальна ізоляція через непристосованість міського простору до потреб дітей. Перші три роки життя дитини чимало матерів описують як важкий період. Попри те, що відпустка для догляду за дитиною в Україні законодавчо дозволена і для чоловіків, у переважній більшості випадків її беруть жінки. А в умовах війни, коли значна частка чоловіків захищає країну, в багатьох родинах інших варіантів просто немає.

Разом із тим ми часто забуваємо, що вплив материнства й татівства на соціальне життя і кар’єру зберігається й після того, як дитині виповнюється три роки, і відчувається в усіх сферах.

Серед матерів дітей віком до трьох років працюють лише 13%. Серед татів дітей того ж віку — 95%. Коли дитина підростає, різниця дещо скорочується: серед матерів дітей 3–6 років працюють уже 54%, але серед чоловіків показник майже не змінюється — 94%. 

Такі дані демонструє національне дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», підготовлене Українським центром соціальних реформ на замовлення ЮНІСЕФ у партнерстві з Міжнародною організацією праці. У межах дослідження опитали понад 3 600 батьків і осіб, які доглядають за дітьми віком до семи років, у всіх підконтрольних українському уряду регіонах. Кількісні дані доповнили фокус-групами та глибинними інтерв’ю. 

Чому ж спостерігається такий розрив у залученості до праці? Чи справа у відсутності достатньої кількості дитячих садків або небажанні роботодавців наймати матерів? Чи є зв’язок із тим, що в українському суспільстві догляд за дітьми традиційно вважається «жіночою справою»? Чи все це працює одночасно?

Дослідження відповідає: всі ці чинники працюють одночасно. І саме тому жодне окреме рішення — більше садків, гнучкі умови праці чи залучення чоловіків до догляду — саме по собі не ліквідує розрив. Проте це означає, що ми можемо комплексно рухатися одразу в кількох напрямках.

Жінка не шукає роботу не тому, що не хоче працювати

Майже дві третини матерів дітей до семи років є економічно неактивними — тобто не працюють і не шукають роботу. Однак сама по собі ця цифра мало що пояснює.

Серед економічно неактивних матерів 28% зазначають, що хотіли б працювати, але ще навіть не почали пошук. А серед тих, хто перейшов до активного пошуку, безробітними залишаються лише близько 5%. У перерахунку на всіх матерів малих дітей — це приблизно 2%.

Це означає, що переважна більшість матерів, які активно шукають роботу, її знаходять. Розрив у зайнятості майже не пов’язаний із браком освіти, навичок чи мотивації. Бар’єр виникає значно раніше —  на етапі, коли жінка тільки вирішує, чи має вона взагалі реальну можливість вийти на ринок праці. 

Щоб ухвалити це рішення, жінці потрібно розв’язати низку підготовчих завдань: зрозуміти, хто буде з дитиною; переконатися, чи вистачить родинного бюджету на няню; знайти місце в закладі дошкільної освіти; підібрати робочий графік, який узгоджується з розкладом садка. 

До цього додаються супутні питання: що робити, якщо дитина захворіє; чи буде можливість піти з роботи раніше; чи перекриє майбутня зарплата нові витрати на дитину тощо.

І от тільки після формального закриття цих питань в голові постає питання про те, де саме шукати роботу та яку.

Дослідники/-ці виділяють дві моделі економічної неактивності. Перша — вимушена: жінка хоче працювати, але позбавлена необхідних умов і підтримки. Друга — обрана: в наявних соціальних та економічних умовах вибір залишитися вдома і доглядати за дитиною здається їй найбільш раціональним або реалістичним. Однак навіть «обрана» модель не існує у вакуумі. На неї впливають і доступність послуг дошкільної освіти й догляду (ДОД), і рівень потенційної зарплати, і залученість партнера та родини, і суспільні очікування щодо того, якою має бути «хороша мама».

При цьому 87% економічно неактивних матерів хочуть повернутися на ринок праці в майбутньому, а 64% — ще до того, як дитині виповниться сім років.

Ситуацію ускладнює фінансова вразливість сімей. Заробітна плата становить близько 72% доходу родин із малими дітьми (проти 54% у домогосподарствах без дітей). Лише 1% сімей із малюками мають заощадження на рік, 15% — менш ніж на місяць, а майже кожна п’ята родина має борги. У таких умовах вихід матері з ринку праці стає безпосередньою загрозою для родинного бюджету.

Для розв’язання цієї проблеми державі та громадам варто поєднувати надання грошової допомоги з прямою розбудовою мережі ясел та садків, оскільки самі лише виплати без доступної інфраструктури змушують жінок залишатися поза ринком праці. Важливим кроком є розширення та спрощення фінансових компенсацій, зокрема через програми «Муніципальна няня», «єЯсла» та «єСадок», а також запровадження ваучерної підтримки для покриття витрат на догляд. Окрім цього, необхідно створити єдину й зрозумілу інформаційну платформу про всі види державної, муніципальної та корпоративної підтримки, адже чимало батьків просто не знають про свої наявні права та можливості.

Навіть коли мама працює, роботу доводиться підлаштовувати під дитину

Нерівність проявляється не тільки в тому, працює жінка чи ні. Вона впливає і на те, як саме вона може працювати.

Серед працюючих матерів дітей віком до трьох років 33% є самозайнятими або працюють на фрилансі. Серед матерів дітей 3–6 років таких уже 18%. У цьому випадку самозайнятість часто є не стільки втіленням підприємницьких амбіцій, скільки способом отримати бодай трохи більше контролю над власним графіком.

Це підтверджують і дані щодо тривалості робочого дня. Значна частка (40%) матерів дітей віком до трьох років працює менше чотирьох годин на день. Коли дитині вже 3–6 років, таких лише 9%, і майже три чверті матерів можуть працювати стандартні 5–8 годин.

Часткова зайнятість, фриланс або робота з дому часто позиціонуються як прояв свободи й гнучкості сучасного ринку праці, але для матері малої дитини це нерідко вимушений компроміс: не «я обрала працювати чотири години», а «це максимум, який я можу собі дозволити».

У довгостроковій перспективі це призводить до так званого «штрафу за материнство», що означає нижчий дохід, повільніше кар’єрне зростання, менше шансів потрапити на керівну посаду чи в сектор із високими зарплатами.

Середній щомісячний дохід матерів дітей до семи років становить близько 13,7 тисячі гривень, тоді як татів — близько 25 тисяч. Чоловіки вдвічі частіше обіймають керівні посади. За даними опитування, 61% жінок вважають упередження щодо найму матерів малих дітей поширеним явищем, а серед матерів дітей віком 3–6 років, яким відмовили у працевлаштуванні, 74% вказують, що роботодавці прямо називали причиною наявність маленької дитини.
Натомість щодо чоловіків часто діє протилежний механізм, так званий «бонус за татівство»: тата роботодавець підсвідомо сприймає як більш стабільного, відповідального і мотивованого працівника.

Один із роботодавців, з яким говорили дослідники/-ці, сформулював це відверто: жінка з малою дитиною сприймається як ризик, бо нібито буде постійно відволікатися на дитину. Чоловік із дитиною — навпаки: мусить забезпечувати сім’ю, а отже, працюватиме з більшою віддачею.

Той самий факт — наявність дитини — для жінки стає аргументом проти працівниці, а для чоловіка — характеристикою на користь працівника.

Подолання цієї нерівності вимагає спільних дій держави та бізнесу. На законодавчому рівні важливо закріпити гарантоване право батьків дітей до семи років на гнучкі формати праці з обов’язковим розглядом відповідних заяв роботодавцем. З іншого боку, компаніям варто запроваджувати навчальні програми для HR-персоналу і керівництва задля подолання стереотипів під час найму. Також бізнесу вигідно впроваджувати корпоративні програми адаптації та менторства після відпустки для догляду за дитиною, оскільки збереження досвідченої фахівчині є значно вигіднішим, ніж пошук і навчання нового персоналу.

«Хтось має сидіти з дитиною» — і цим кимось найчастіше стає мама

Важливим чинником є розподіл доглядової праці всередині сім’ї, якщо чоловік не перебуває на військовій службі.

У 99% випадків відпустку для догляду за дитиною беруть жінки, тоді як частка чоловіків у такій відпустці становить менше 1%. 

Лише 46% опитаних чоловіків вважають догляд за дітьми своєю безпосередньою відповідальністю. Основною причиною нижчої залученості 54% чоловіків називають необхідність фінансово забезпечувати сім’ю. Ще 21% вказують на неготовність змінювати звичну модель, а 15% вважають догляд суто жіночою відповідальністю.

На практиці чоловік може купувати продукти, ремонтувати щось удома, возити дитину по справах або гратися з нею, але остаточна відповідальність за побут, харчування, здоров’я та логістику малюка все одно переважно лежить на матері.

Доглядова праця включає великий обсяг невидимого ментального навантаження. Це не тільки фізично провести умовні дві години з дитиною, а ще й пам’ятати про щеплення, закуповувати необхідне, контролювати розклад, узгоджувати візити до педіатрині, заповнювати документи в садок, організувати, хто забере дитину у вівторок, бо в тебе зустріч, і мати план Б на випадок хвороби.

Коли ця організаційна робота за замовчуванням покладається на жінку, саме її професійна діяльність стає тією, яку легше скоротити, відкласти або підлаштувати.

Щоб заохотити чоловіків частіше брати участь у догляді за дитиною, необхідні конкретні інституційні стимули. Насамперед варто закріпити в законі окрему частину відпустки саме для тата за принципом «використай або втратиш», як це успішно працює у Швеції та Іспанії. Цю відпустку важливо добре оплачувати залежно від зарплати, а не виплачувати копійки, інакше сім’ї фінансово невигідно відправляти тата в «декрет». Водночас самі компанії мають підтримувати чоловіків, які доглядають за дитиною, щоб це стало нормальним вибором, а не дивиною.

А що, якщо всіх усе влаштовує?

Є ще одна цифра, яка на перший погляд може здивувати.

Значна частка (77%) жінок, які несуть основну відповідальність за догляд за дітьми, зазначають, що такий розподіл ролей є для них комфортним, і так само 86% матерів дітей віком до семи років комфортно почуваються в моделі, де чоловік є основним годувальником сім’ї.

Це здається  парадоксом: якщо жінок влаштовує й вони самі хочуть жити в такій моделі, то у чому проблема? Однак соціальні норми рідко працюють як прямий наказ, і часто формують ситуацію вибору без вибору.

Нам не обов’язково хтось каже просто в очі: «Ти жінка, тому маєш сидіти вдома». Найчастіше все відбувається непомітно, через «очевидні» аргументи. Чоловік більше заробляє, тож ніби логічно, щоб працював саме він. Жінка вже була у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, тому здається логічним, щоб вона і надалі залишалася з дитиною. Вона ж краще знає розклад, режим і всі дрібниці. У тата ж «справжня, важлива робота», а у неї — просто більш гнучкий графік. Так непомітно звичайні стереотипи й формують наші рішення.

Кожне окреме рішення може виглядати цілком раціональним. При цьому разом вони формують дуже передбачуваний результат: кар’єра чоловіка продовжується, а кар’єра жінки починає підлаштовуватися під сім’ю.

Більшість (69%) непрацюючих матерів немовлят кажуть, що однією з головних причин, чому вони не шукають роботу, є переконання, що вони мають повністю присвятити себе дитині. Серед матерів дітей 3–6 років так відповіли 47%. 

Понад половина опитаних чоловіків вважають, що жінці не варто працювати поза домом, поки діти малі, а 18% чоловіків прямо проти того, щоб їхня партнерка мала оплачувану роботу.

І навіть якщо сама пара насправді хоче жити інакше, залишається ширше оточення, що теж має вплив. Одна з учасниць дослідження розповідала, що навіть коли вони з чоловіком намагаються будувати іншу модель сім’ї, родичі дивляться на це з осудом. Часто це призводить до відсутності підтримки, неможливості довірити дитину комусь навіть на малий проміжок часу, засудження роботи тощо.

Утім, дослідження фіксує і позитивну тенденцію: дедалі більше батьків готові до більш рівного розподілу обов’язків з догляду, ніж вважалося раніше. Розрив полягає не в небажанні змін, а у відсутності інфраструктурних умов, які б ці зміни підтримали.

Змінити уявлення суспільства неможливо самими лише законами чи дитсадками. Тут потрібна відкрита розмова та реальні приклади. По-перше, людям варто показувати конкретні історії: татів у відпустці для догляду за дитиною, дружні до сімей компанії та громади, які допомагають із доглядом. Наочний приклад діє краще за будь-які заклики. По-друге, на рівні громад важливі простори підтримки — дитячі кооперативи чи зустрічі батьків, де рівний розподіл обов’язків є нормою, а не винятком. Паралельно профспілки мають пояснювати батькам їхні права на гнучкий графік і відпустки, адже рішення залишитися вдома часто ухвалюють через звичайне незнання альтернатив.

Додамо до цього садок, якого немає

Гендерні стереотипи посилюються браком інфраструктури.

Для дітей віком до трьох років послуг дошкільної освіти й догляду в Україні критично бракує. У 2024 році із 986 тисяч місць у закладах дошкільної освіти лише 152 тисячі були передбачені для дітей віком до трьох років.

У містах для дітей цього віку доступне лише кожне сьоме місце, у селах — кожне десяте. До повномасштабного вторгнення послугами ДОД були охоплені близько 18% дітей віком до трьох років.

Реальне відвідування ясельних груп є ще нижчим: серед дітей віком до двох років садки відвідують лише 2–4%. Після досягнення дитиною трьох років картина різко змінюється, і охоплення закладами дошкільної освіти стрімко зростає.

Дзеркально змінюється і зайнятість матерів: 13% жінок працюють, коли дитині до трьох років, і 54% — коли дитині більше трьох років.

Це не означає, що садок автоматично «відправляє жінку працювати», але зв’язок очевидний і зрозумілий: у жінки принаймні з’являється можливість для праці.

Звісно, заклик «батьки мають рівно розподіляти догляд» — чудовий. Однак у реальній ситуації це не завжди можливо. Уявімо, що дитині немає ще і двох років, ясел немає, бабусі, які потенційно могли б допомогти, живуть в іншому місці, а обидвоє дорослих мають працювати. У такій ситуації сім’я все одно має знайти людину, чий час буде використано для догляду. І за нинішнього розподілу ролей найбільш очевидною кандидаткою для цього залишається мама.

Державі необхідно визнати дошкільну освіту й догляд стратегічною частиною економічної інфраструктури країни, а не просто соцдопомогою. Окрім розширення програм підтримки на кшталт «єЯсла» та «єСадок», варто розвивати альтернативні формати, зокрема сімейні та корпоративні дитсадки. Місцевій владі важливо аналізувати локальні потреби й облаштовувати дошкільні групи у вільних приміщеннях шкіл чи культурних центрів, а для віддалених сільських територій можна впроваджувати мобільні дитячі садки із виїзними виховательками у визначені дні, ніж чекати на відкриття повноцінного закладу.

Війна зробила доступ до дошкільної освіти й догляду ще більш нерівним

Повномасштабна війна загострила інфраструктурну кризу.

Частина садків була пошкоджена, зруйнована або закрита, частина довго працювала дистанційно чи у змішаному форматі через відсутність укриттів. Відновлення триває: станом на початок 2025 року було відремонтовано 565 дитячих садків і збудовано або облаштовано 293 укриття, хоча укриттів усе ще дуже бракує.

Водночас переміщення населення всередині країни створило додатковий дисбаланс: у прифронтових громадах дітей стало менше, а в громадах, куди приїхала велика кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО), навантаження на дошкільну інфраструктуру зросло в рази.

У зв’язку з цим, загальна кількість місць у садках України не відображає реальних потреб. Адже це місце має бути там, де живе конкретна сім’я. Садок має працювати очно, при цьому в ньому має бути безпечне укриття. Його графік має дозволяти батькам працювати, і дитину відповідного віку мають погодитися прийняти.

Якщо ж йдеться про дитину з інвалідністю або особливими освітніми потребами (ООП) — потрібні ще доступна інфраструктура та підготовлений персонал, і саме цій групі, за даними дослідження, найважче знайти інклюзивні послуги ДОД.

Відбудова дитсадків — це завдання не лише для держави, а й для міжнародних партнерів. Насамперед важливо будувати та відновлювати заклади там, де вони найбільше постраждали від війни та бракує місцевих бюджетів. Головний пріоритет тут — облаштування безпечних укриттів, адже без них дитсадки просто не зможуть працювати очно. Разом із тим важливо підтримувати найбільш вразливі родини — ВПО, одиноких батьків і дітей із інвалідністю або ООП, резервуючи для них місця поза загальною чергою.

Хороший садок — це той, до якого не треба бігти о четвертій

Крім усіх перелічених факторів, у випадку садка є ще один важливий момент: його доступність — це не тільки наявність місця.

Батьки, які користуються послугами ДОД, загалом оцінюють їх доволі позитивно. Найважливіші критерії для них — професійність персоналу, безпека й комфорт дитини та близькість до дому. В ідеальній моделі садок має працювати п’ять днів на тиждень і мати гнучкий графік, узгоджений із робочим часом батьків.

І ось тут часто виникає проблема. Стандартний робочий день в Україні, за яким працює більшість установ, триває до 18:00. Якщо садок працює до 16:00 або 17:00, це не вирішує проблему зайнятості батьків.

Така ситуація знов створює потребу адаптації: знайти роботу ближче до дому, попросити скорочений день, відмовитися від посади, де треба затримуватися, домовитися з бабусею, найняти когось на дві години, щоб забирали дитину або щодня пояснювати керівництву, чому треба піти раніше.

Якщо ж у сім’ї вже існує установка, що саме мама відповідальна за дитину, то й вирішувати цю логістичну задачу буде передусім вона.

Адаптація режимів роботи дитячих садків під реальні потреби батьків є ефективним кроком, що не вимагає значних капітальних витрат. Запровадження груп подовженого дня або вечірніх груп значно спрощує щоденну логістику. Також перспективним є партнерство між містом і бізнесом, коли підприємства співфінансують додаткові години роботи груп у найближчих садках. Окрім того, гнучкий робочий розклад має стати нормою як для матерів, так і для татів, адже можливість тата вчасно забрати дитину знімає велике навантаження з матері.

«Мати може працювати», але хто тоді робитиме все інше?

Є спокуса розв’язувати проблему зайнятості матерів виключно через ринок праці: більше дистанційної роботи, гнучкий графік, кілька годин роботи на день. Безумовно, все це потрібне.

Разом з тим, потрібно враховувати, що гнучкість сама по собі може стати пасткою: якщо гнучкою має бути тільки жіноча кар’єра, це створює ризик подвійної зміни.

Тоді виходить, що чоловік продовжує працювати стандартний день, а жінка виконує ту саму оплачувану роботу, просто між годуванням, поїздкою в поліклініку та укладанням дитини спати.

Дослідження це добре показує через дані про відпочинок. Жінкам доступно лише близько 10% часу для відпочинку, а 18% матерів говорять, що не мають часу на нього взагалі.

Тобто повернення на роботу саме по собі ще не означає розв’язання проблеми. Іноді воно просто створює другу робочу зміну. Наслідки цього тиску теж поступово стають частиною гендерного стереотипу. Від 30 до 35% матерів дітей до семи років вважають себе менш продуктивними працівницями, ніж їхні колеги без дітей.

Щоб гнучкий графік не перетворювався на пастку, він має стати універсальною нормою для обох батьків. Паралельно важливо дбати про гідну оплату праці та належні умови для виховательок і нянь, адже якісний догляд у закладі гарантує матерям можливість повноцінно працювати та відпочивати. З боку роботодавців необхідна повага до особистого часу персоналу, що включає відмову від пізніх нарад і понаднаромових вимог.

Садок не скасує гендерні норми, але без садка їх дуже складно змінити

Здається, все сказане підводить нас до тези, що треба побудувати більше дитячих садків із зручним графіком роботи — і проблема зникне.

На, жаль, це не так — не зникне.

Якщо сім’я переконана, що маленькій дитині краще бути лише з мамою, саме існування ясел не означає, що ними скористаються. Якщо роботодавець упевнений, що мама маленької дитини буде менш продуктивною, місце в садку не прибере дискримінацію. Якщо чоловік вважає, що його єдина батьківська відповідальність — заробляти, садок не змусить його взяти лікарняний, коли дитина захворіє.

Але й зворотне так само справедливе.

Можна роками закликати чоловіків активніше доглядати дітей і жінок не відмовлятися від кар’єри, проте якщо сім’я фізично не має доступу до послуг догляду, хтось усе одно муситиме залишитися вдома.

Тож вирішити лише один елемент недостатньо. Дефіцит послуг, гендерні норми, дискримінація, брак гнучкості на роботі та фінансові бар’єри — це взаємопов’язана система, і саме тому дослідження й будує свої рекомендації одразу для п’яти різних груп — держави, місцевої влади, роботодавців, профспілок і міжнародних партнерів, — а не для когось одного з них. 

Питання дошкільної освіти й догляду — це не лише питання про те, де дитина проведе день.

Це ще питання про те, чий час у сім’ї вважається ціннішим, чию роботу простіше поставити на паузу, чия зарплата сприймається як основна. І хто має бути доступним, якщо дитина захворіла, хто відмовиться від підвищення, якщо нова посада передбачає довший робочий день.

Надійний фундамент для майбутнього України

Народження дитини поки що дійсно залишає матерям і татам далеко не однакову кількість варіантів подальшого життя.

Жодне окреме рішення — ані нові дитсадки, ані законодавчі зміни, ані просвітницькі кампанії — не здатне самостійно подолати комплексний гендерний розрив. Проте їх синергія створює потужний трансформаційний ефект. 

Сьогодні українське суспільство демонструє унікальну готовність до змін: запит батьків на рівну участь у вихованні дітей та економічну самореалізацію вже перевищує наявні інфраструктурні можливості. Це означає, що інвестиції у сферу догляду мають високий суспільний запит і принесуть швидкі результати.

Інвестиції в дошкільну освіту й догляд — це не просто соціальна підтримка, а один із найефективніших економічних важелів для повоєнного відновлення та євроінтеграції України. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), кожен долар, інвестований у політики та послуги догляду за дітьми, здатний згенерувати близько 3,76 долара світового ВВП до 2035 року за рахунок скорочення гендерних розривів у зайнятості та оплаті праці.

Розширення доступу до якісних послуг дошкільної освіти й догляду, за розрахунками ЮНІСЕФ, дозволить повернути на ринок праці майже 350 000 батьків, переважно матерів, до 2030 року. Згідно з оцінками Глобального симулятора інвестування МОП, розбудова універсальної системи догляду створить до 2030 року майже 177 600 нових робочих місць — як у самій дошкільній сфері, так і в суміжних галузях економіки.

Формування доступної дошкільної інфраструктури, підтримка відповідального батьківства та рівні умови на ринку праці — це прямий шлях до зміцнення родинних бюджетів, зростання економіки та забезпечення гармонійного розвитку українських дітей. Україна має всі можливості перетворити цей виклик на історію успіху та побудувати більш справедливе, стійке та процвітаюче суспільство.

У статті використано дані національного дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», проведеного Українським центром соціальних реформ на замовлення Представництва ЮНІСЕФ в Україні, у партнерстві з Міжнародною організацією праці (МОП) в Україні, за фінансової підтримки уряду Німеччини через Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) та Банк розвитку KfW.