Близька подруга розповіла, як у старших класах школи (у 2000-х) під час читання хрестоматії з української літератури натрапила на твір, що містив сцену зґвалтування головної героїні. Той раптовий досвід, що постав перед її юною психікою без мінімального застереження, спричинив шок, безсонну ніч і гіркий спогад пережитого. Обставини та наслідки цього випадку вона добре пам’ятає, а ось самого твору не пригадує. Пам’ять наче стерла. Що й не дивно: наша психіка (особливо в період дорослішання) всіляко захищає нас від подібних переживань.
Учасниця письменницького клубу, який я відвідую, поділилась, як після важкого дня вирішила почитати «Атлас хмар» Девіда Мітчелла. Прочитані до цього пів книги не натякали ні на що тривожне, як і її палітурка. Аж раптом дівчина натрапила на деталізовані сцени насильства та зґвалтування. І її стан тільки погіршився. Чи взялась би вона до читання саме цієї книги, коли психіка й так шукала полегшення, якби побачила бодай якесь застереження?
А розповідати мої друзі та знайомі почали про такі досвіди після того, як зі мною «стався»… Ніл Ґейман, а саме його збірка «Дим і дзеркала» з украй огидно-несподіваним оповіданням «Сніг, дзеркало, яблука».
Якщо ви думаєте, що практикуюча психологиня мала б бути готовою почути будь-що, то в цілому так воно і є. Проте виникає нюанс: готова, коли працює. Я приходжу на консультацію як психологиня, розуміючи, що на мене може чекати будь-яка історія. Але коли вранці, ковзаючи поглядом по поличках своєї домашньої бібліотеки в пошуках цікавих оповідань, я беру збірку авторитетного письменника (книгу, яка на вигляд не містить нічого загрозливого), то, як і більшість читацької авдиторії, стаю людиною, геть не готовою дізнатися, як Білосніжка у віці 12 років займається сексом із Монахом (ця сцена досить докладно описана). А в 13-ть її мертву (смакуючи свої некрофільські вподобання) ґвалтує Принц. Такий собі досвід, знаєте…
У світі, де люди (будьмо відверті, переважно жінки) намагаються зупинити домашнє насильство і педофілію, уже доволі поширену перверсивну тенденцію накачування жінок снодійним і ґвалтування (ледь оговтавшись від справи Жізель Пеліко), можна ось так буденно прочитати про зґвалтування 13-річної мертвої Білосніжки в еротизованому стилі. Ще й без жодного застереження на палітурці про характер цього контенту.
Після прочитання я дізналася, що автора в 2024 році звинуватила в сексуальному домаганні ціла низка жінок. Відтак досвід контакту з цією історією став для мене ще огиднішим. Особисто я сумніваюсь у доцільности розповсюдження подібних творів і рекомендувала б видавцям ретельніше обирати тексти для перекладу, залишаючись критичними й до авторитетних авторів.
Проте якщо говорити суто про той мінімум, який мав би бути на палітурці такої книги, то вона мала б містити маркер вікового обмеження й застереження (теми, які можуть бути тригерними або неприємними для читачів).
Що ж таке тригер? Тригер (від англ. trigger — спусковий гачок) — це подія, слово, звук, запах або ситуація, яка запускає сильну, часто неконтрольовану емоційну чи фізичну реакцію.
Тобто книжковий текст — це потенційний тригер.
Для людини, яка пережила травматичну подію (як-от аварію чи домашнє насильство), докладний опис схожої сцени в книзі стає тим самим спусковим гачком (тригером) і може миттєво активувати ПТСР-симптоми, панічну атаку, флешбеки або важкі нав’язливі спогади.
Тригер-застереження — це попередження про потенційно травматичний або чутливий вміст книги (насильство, суїцид тощо), яке розміщують на палітурці, звороті або перших сторінках видання. Його головна мета — дати змогу психологічно підготуватися до важкої теми або взагалі відмовитися від читання, щоб захистити свій емоційний стан.
А як щодо того, коли у вас немає травматичного досвіду в минулому, але є втома після важкого дня, перманентний стрес (особливо в часі війни) або ви просто не очікуєте, що зіткнетесь із чимось, що не воліли б пускати в свій ментальний простір?
Коли людина виснажена через стрес, її внутрішній психологічний контейнер переповнюється. Психіці дуже складно витримувати й переробляти важкі емоції. І якщо в такому стані вона без попередження натрапляє на сцену насильства, це може подолати її ослаблений захист і затопити гострою тривогою, навіть якщо в її минулому не було подібних травм.
Тому в світі зараз масово переходять від поняття «тригер-застереження» (яке фокусується на клінічних травмах) до поняття «контент-застереження» (попередження про вміст).
Досліджуючи це питання в світовій видавничій практиці, я побачила, що на відміну від кіноіндустрії, відеоігор чи музики (де маркування є обов’язковим за законом) тут немає чітких правил і обмежень. Юридично це майже ніяк не регулюється — все на розсуд видавництва.
Тож маємо таку картину: частина видавців ставить вікові обмеження та попередження про чутливий контент, частина – ні, відчуваючи загрозу цензури та вважаючи, що застереження псують літературний досвід, художній задум автора (спойлерять) і можуть негативно впливати на продажі. Ця сторона часто апелює до статті PsychologyToday, в якій зазначено, що дослідження не підтверджують ефективности тригер-застережень перед різного роду контентом та що не варто розглядати їх як інструмент психічного здоров’я.
Проте робити висновки тільки за результатами досліджень, які часто не враховують життєві контексти, я б не стала. Психологічні дослідження часто фокусуються лише на одному аспекті — як реагує мозок в умовах експерименту, ігноруючи соціальний, етичний та споживчий контекст.
Для мене купівля книги — це комунікація з автор_ом і видавництвом на рівних. Я купую продукт і вже на етапі купівлі маю знати, що в ньому. Цей контент входить у мій ментальний простір, тож має на нього вплив, а ще я плачу за це гроші. Попередження в такому випадку допоможуть ухвалювати обґрунтовані рішення щодо контенту, який споживається.
Отримавши огидно-шокуючий досвід з книжкою Ґеймана, я почала шукати рецензії. Однак знайшла лише відгук культурно-видавничого порталу «Читомо», де не було жодного слова про вікові обмеження, суперечливий контент, сексуалізацію дітей і педофілію, романтизацію насильства тощо. Тобто нічого, що мене як читачку хоч трохи застерегло б про те, що на мене чекає. Суто інтелектуальний погляд на цікавий ракурс творчого процесу.
Так само я почала натрапляти на відгуки книжкових блогерів у Instagram. Наприклад, розповідаючи про роман Валер’яна Підмогильного «Місто», ні один із блогерів, чиї публікації я бачила, не згадав, що книга містить сцени зґвалтування. Як я знаю, роман не має навіть вікового обмеження на палітурці жодного видавництва та є частиною шкільної програми.
Враховуючи те, що погляди розходяться, а юридично маркування книг ніяк не регулюється, я б все ж таки звернула увагу видавництв на те, що, реалізуючи свою продукцію, вони завжди комунікують зі своїми авдиторіями, навіть якщо їх не бачать. Видавничий ринок України наразі переживає відродження, попри всі удари зі сторони країни-агресора, проте жоден розвиток неможливий без змін – у цьому випадку в бік більш якісної, чесної та прозорої комунікації з читачами.
Аналізуючи свій негативний досвід та досвід своїх друзів і знайомих, пропоную українським видавництвам альтернативне рішення, яке вже активно впроваджують у країнах з розвиненою індустрією незалежного книговидання, культурою чутливости до ментального здоров’я та повагою до читачів – це практика розміщення QR-кодів на тильному боці обкладинки (внутрішньому клапані обкладинки або першій сторінці одразу під обкладинкою) — тобто там, де його добре видно.
Поруч із QR-кодом зазвичай розміщують короткий текст на кшталт «Ця книга містить складні теми. Щоб ознайомитися з повним переліком застережень щодо вмісту, відскануйте цей код».
QR-код займає мінімум місця і дозволяє видавництву оперативно оновлювати інформацію на сайті (наприклад, якщо попросять додати нове застереження) без передруку всього накладу.
Видавництво «Stone Publishing», яке видало книгу Ніла Ґеймана «Дим і дзеркала», проігнорувало мій лист з проханням вікових маркувань та застережень на палітурках, навіть не вступивши зі мною в діалог (хоч заклик на їхньому сайті всіляко запрошує до комунікації).
Тож маю надію, що видавництва, які не розкидаються подібними фразами, а справді плекають цінність комунікації з читацькою авдиторією, зацікавляться моїми рекомендаціями.
