У вересні 2019 року в Харкові пройшов Марш рівности — KharkivPride, який зібрав близько двох тисяч учасниць і учасників. Для півторамільйонного Харкова це перший масштабний публічний захід на тему прав ЛГБТ і толерантности. Мало того, це один із перших прайдів у регіонах, до того вони відбулися в Одесі, Херсоні, Запоріжжі й Кривому Розі.

Прогресивну громадськість на прайд у Харкові зібрала Анна Шаригіна з колежанками з жіночого руху. Для Анни не вперше щось робити вперше. Ще 2006 року вона організувала Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — першу лесбійсько-феміністську організацію в Харкові. Не вперше для Анни робити й те, що викликає неприязнь у частини суспільства. Незважаючи на перешкоджання з боку радикально налаштованих опонентів, «Сфера» вже більше як десять років проводить просвітницькі заходи на тему рівних прав.

У 2015 році учасниці «Сфери» запросили експерток з усієї країни й організували низку дискусій, присвячених проблемі гендерної рівности. Ще за рік вийшли на перший Марш жіночої солідарности. Відтоді 8 березня в Харкові відзначають Тижнями жіночої солідарности. У 2018 році Анна й колежанки відкрили в Харкові PrideHub — ком’юніті-центр для ЛГБТ і дружніх людей. Хаб став майданчиком для заходів «Сфери», для соціалізації й підтримки ЛГБТ-людей і водночас постійною мішенню для нападів праворадикалів.

Крім цього, Анна брала активну участь у харківському Євромайдані, а згодом стала тренеркою новоствореної української поліції. Вона навчала патрульних комунікацій, толерантности, протидії домашньому насильству. Боролася зі стереотипами і знаходила нових союзників.

Як це — бути лесбійкою, феміністкою і ЛГБТ-активісткою, мати активну громадянську позицію, змінювати соціальний ландшафт регіонального центру і виховувати сина? Анна Шаригіна відверто розповіла про свій досвід, здобутки і виклики.

— Анно, яким ви запам’ятали своє дитинство? Що, на вашу думку, вплинуло на ваше становлення?

— Ми з батьками жили в хрущовці. Це був такий час і такий дім, де люди жили ніби великою комуною. Наша бабуся збирала дітей з усіх під’їздів і щодня водила нас усіх гуляти. Ми були дітьми двору, де всі батьки працювали, але ніхто не мав грошей на нянь.

Я з класичної родини, описаної в підручниках з англійської мови мого часу: my mother is a teacher, my father is an engineer. Мама приїхала до Харкова з Полтавської области і вступила в університет. Вона вчилась якраз тоді, коли тут тусувався радянський андеграунд і Харків, як Ленінград, був столицею підпільного спротиву системі. Проте моя мама була абсолютно не в темі. Вона вчилася на «факультеті наречених» — на українській мові і літературі.

Я теж була людиною системи, підозрюю, що такою й залишаюся. Інша справа, що система мені не підходить. Недавно я дивилася інавгурацію американського президента — мене зворушують такі речі, зворушує глобальність, об’єднання з іншими людьми. Ще в піонерські часи я була головою ради дружини в школі і дуже цим пишалася. У мене немає ностальгії за совком, я не сумую за піонерством, але сумую за тим, що була організація і я посідала в ній якесь почесне місце. Коли є організація, тебе визнає не одна людина, а якась система.

— Чи не це тримає вас в активізмі? Адже громадська робота — це і є творення спільноти людей, які поділяють ті самі цінності.

— Я вірю в систему більше, ніж у людську одиницю. Я впевнена, що система — це більше, ніж просто сума людей, які в ній працюють, тому багато сперечалася з колежанками, як можна змінити систему — ззовні чи зсередини. Чи повинні ми критикувати систему поза нею? Чи навпаки, повинні працювати всередині і впливати на те, що там відбувається, щоб нас принаймні чули? Мені здається, я ще остаточно не відповіла для себе на це питання. Проте мені дуже імпонує, коли люди об’єднуються і коли це об’єднання має структуру. А коли є структура, виникає розподіл повноважень та ієрархія. Я бачу в цьому шедевр управління і вважаю, що це дуже тяжка праця — намагатися працювати з людьми синхронно, рухатися в одному напрямку і не травмувати одне одного.

— Якими були ваші студентські роки?

— Після школи я навчалася в коледжі, потім вступила на психологічний факультет Харківського педагогічного університету, тому в університеті була старшою за одногрупниць і одногрупників на два роки. Я пам’ятаю цю різницю. Пам’ятаю, як компанія мажорних хлопців і дівчат нещадно булила викладачку, у якої, як мені здавалося з її рухів і відсторонености, була якась форма аутизму. І я, не зважаючи на статус цієї компанії, гаркнула на них, коли вони з галасом завалилися на пару і не реагували на прохання викладачки. А потім один із цих хлопців притиснув мене до стіни і почав душити, бо він не міг стерпіти такого приниження — я накричала на них у присутності інших.

Мені не було страшно. Коли нині відбуваються злочини на ґрунті ненависти — так, мені страшно, але тоді — ні, це був просто дурний хлопець. Зрозуміло, що він фізично сильніший за мене, нічого дивного.

Я була закохана в психологію. Я справді вчилася і не пропускала пари з профільних предметів. Ще навчаючись, почала працювати на телефоні довіри. У мене була чітка мета — я хотіла, щоб психологія приносила мені гроші, бо всі навколо переконували, що психологією не заробиш. Та я йшла до цієї мети, прийшла і вичерпала її.

— Ви працювали у сфері HR і психології близько 15 років. Розкажіть, як вам вдалося почати заробляти улюбленою справою та чому ви зрештою відійшли від цієї професії?

— Я робила те, що мені подобається, — створювала системи. Десь у п’яти компаніях мені вдалося прописати і запустити таку систему управління, як я її бачила. Зрештою, на ринку праці я почала почуватися надто кваліфікованою. Довго не було вакансій, вартих уваги, я подумала, що мені треба спробувати ще щось, тож просувала себе в психологічному консультуванні. Потім почала шукати способів заробляти у сфері громадської активности й прав людини. Я шукала себе.

— Що ви вважаєте початком свого дорослого життя?

— Доросле життя почалося після заміжжя. У 24 роки я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Запоріжжя. На другий день після весілля свекруха сказала мені: «Ну все, Анічка, свято скінчилося». Я тоді до кінця не усвідомлювала, що вона має на увазі. А потім мені прилітало щось типу: «Анічка, а чому це ти їздиш на роботу на маршрутці за три гривні? Ось, будь ласка, встала раніше, о сьомій ранку виходить тролейбус — і за годину ти на роботі. Всього 50 копійок». І моє улюблене: «Анічка, я чула, ти хочеш ходити на фітнес. Усе це, звичайно, добре, але думаю, тобі краще піти на крій і шиття. Дітки почнуться, а ти зможеш їх обшивати — економія».

Якийсь час ми жили разом із батьками чоловіка, потім у сусідніх мікрорайонах, але й тоді ми на вихідних разом їздили на базар, бо мама знала, де купити дешевше. Це ж було так важко на маленькому базарі в Запоріжжі! Спільні закупи не були якимсь правилом, це була мамина пропозиція, і чоловік не вважав за потрібне відмовлятися, як і від інших її пропозицій. Він казав: «Батьки нам допомагають». А я відповідала, що краще заробити на картоплю, ніж гарувати на дачі замість вихідних. Я хочу заробляти і на ці гроші поїхати у відпустку, а взимку купувати картоплю в супермаркеті.

Із чоловіком у нас була серйозна культурна розбіжність. У нього була сільськогосподарська родина, а у нас більш міська. Чоловік був старшим за мене — йому було 28 років, і він у цьому віці жив із батьками, вони мали спільний бюджет і економили, щоб назбирати на весілля і дітей.

Коли мене взяли менеджеркою з персоналу в Запоріжжяобленерго, чоловік сказав: «Як для жінки в Запоріжжі це дуже непогана зарплата». Я не зрозуміла: до чого тут те, що я жінка? Коли я жила в Харкові, такі речі не фіксувала. Не скажу, що їх не було, але в Запоріжжі я стала їх помічати. Потім почався репродуктивний тиск, усі навколо натякали на те, що «пора» народжувати. Цього я теж не розуміла. У сенсі пора? І як можна казати про це ззовні? Це було дуже дивно. Це було жіноче пекло, де жінок катують старші жінки і їм допомагають молодші жінки.

Заміжжя й материнство нав’язували. Навіть під час прийому на роботу питали, чи є сім’я і коли діти. Мені взагалі здається, що немає такої потреби — виходити заміж. Є потреба об’єднатися з якоюсь конкретною людиною. Якщо ж абстрактно «я хочу заміж», то, на мою думку, тут треба із психотерапевтом попрацювати.

Після заміжжя я зіштовхувалася з такими моментами, проти яких згодом почала виступати. Це було так, ніби на мене, як на пружину, згори складали по каменю, а потім я просто раз — і скинула це каміння. У мене почалася активна фаза сепарації від патріархату і гендерного тиску.

— Коли ви зрозуміли, що такий шлюб не для вас?

— На той час у мене не було високого рівня самоусвідомлення і рефлексії. Вперше до психотерапевтки я звернулася, щоб вирішити щось у зв’язку зі шлюбом, бо ми стояли на межі розлучення і в мене був перший секс із дівчиною. Ми мали піти до психотерапевтки разом із чоловіком, але він поставив умову: «Підемо, якщо ти більше не будеш із нею бачитись». Про дівчину він дізнався випадково. У нас із нею були дуже теплі стосунки, вона була турботливою і зважала на мою думку. Було очевидно, що наш шлюб із чоловіком розвалюється не через дівчину, а дівчина — це тому, що наш шлюб розвалюється.

Мене вже нудило від такого заміжжя, а тут ще й церква. Був Великдень, який я ніколи раніше не святкувала. Батьки чоловіка мали за нами заїхати рано-вранці, щоб разом поїхати до церкви. Я сказала, що не хочу, а чоловік: «Як це? Треба». У наших стосунках було дуже багато примусу і батьківського тиску й зовсім не було місця для мене, моїх запитів і очікувань. Тоді на Великдень чоловік образився, що я не ціную допомогу батьків, що я невдячна. А я зрозуміла, що цей шлюб не врятувати.

— Вашому синові вже 16 років. Озираючись назад, як ви сприймаєте своє рішення стати матір’ю?

— Після розлучення з чоловіком я залишилася в Запоріжжі. У мене зав’язався роман, і так з’явився Богдан — мій син. Я завагітніла, раніше я вже робила аборт, і цього разу мені сказали, що якщо знову робити аборт, я не зможу більше народити. Не знаю, звідки ця обов’язковість народити — мені цього ніколи прямо не казали, але треба і все. Тому я була серйозно налаштована залишити дитину.

Може, це звучить цинічно, але я ніколи не приховувала від сина, що не мріяла стати мамою, що це не було тим, чому я хотіла присвятити своє життя. Звичайно, я його люблю, але думаю, що якби це було усвідомлене материнство, всім від цього було б легше і радісніше. Мені ж було важко бути мамою. І досі важко.

— Із чого почався ваш активізм?

— У 2006 році, ще коли Богдан був маленьким, я повернулася до Харкова і почала працювати на телефоні довіри в російському лесбійському форумі. У Росії тоді була велика спільнота. Вони не виступали за свої права, але їх було дуже багато. І коли відкрився інтернет, до них ринули українські лесбійки. То був час, коли оголошення про знайомства ще публікували в газетах, і це було нестерпно — коли не розумієш, чи надрукують твоє оголошення, чи дійдуть листи. Інтернет став тим потрібним місцем для спілкування. А на форумі для спілкування дуже швидко запровадили розділ психологічного консультування. Я подалася і почала консультувати.

Згодом і в Україні з’явився лесбійсько-феміністський форум від громадської організації «Жіноча мережа», і я сама запропонувала зробити там розділ психологічного консультування. Психологи(ні) чомусь не дуже активно пропонували себе на цьому форумі. Та й запитів на консультації було набагато менше — два-три запити на тиждень порівняно з десятьма запитами на день на російському форумі.

Я дуже раділа своєму поверненню до Харкова. Тоді почалася активна фаза моєї політичної залучености. Я зрозуміла, що речі, які стосуються лише мене, — моє особисте життя, обмежують мої можливості в цьому суспільстві. Тоді ж таки я почала ідентифікувати себе як лесбійку, коли вперше почула від дівчини: «Не хочу з тобою зустрічатися, бо ти бісексуалка й однаково підеш до чоловіка».

— Як ви усвідомили, що ви лесбійка? Чи важко було прийняти свою ідентичність?

— Ідентифікація тривала досить довго і триває досі. Бо ніхто не вчить тебе бути хорошою лесбійкою — вчать бути хорошою дружиною, хорошою матір’ю. Я не можу екстраполювати гетеросексуальну модель на мої стосунки з дівчиною, на мою родину. Мені доводиться створювати свою модель. Мої подруги, які живуть разом 16 років, називають одна одну дружиною, а ми з партнеркою так не робимо. Чи повинні? Не зрозуміло. Дружиною стаєш у шлюбі, а у нас із партнеркою різне ставлення до шлюбу. Мало того, шлюб для нас недоступний.

Я не робила камінгаут перед мамою, це зробив мій чоловік. Коли я вперше почала зустрічатися з дівчиною, він подзвонив мамі і сказав, що я вступила в лесбійські стосунки і мене треба рятувати. Тоді я ніби зняла із себе всю відповідальність, і ми до цієї теми не поверталися. Лише потім мама сказала: «Тільки, будь ласка, нікому про це не кажи». А я не вважала за потрібне витрачати зусилля на суперечку.

— Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — громадська організація, офіційно зареєстрована 2008 року і відома своїми заходами на тему рівности, зокрема «Тижнями жіночої солідарности» та KharkivPride. Наразі організація об’єднує кількадесят учасниць і учасників, а також волонтерок і волонтерів. Це взагалі найпомітніша ЛГБТ і феміністська організація в громадському ландшафті Харкова. Коли і з чого почалася історія «Сфери»?

— Ще 2006 року я познайомилася з Вірою Чернигіною. Разом ми поїхали до лесбійсько-феміністського табору. Не можу сказати, що я поїхала в цей табір, бо вважала себе феміністкою. Навпаки, я належала до тих, хто «я не феміністка, я люблю чоловіків» і «я не проти геїв, хай у спальні роблять що хочуть». У мене вже були стосунки з жінками, але тоді я ще казала, що нам ніхто не заважає. Згодом я зрозуміла, в чому проблема. Просто займатися сексом із людиною тієї самої статі, що й ти, — це ще не лесбійство. А коли ти вже в стосунках і ви разом приходите в якусь більшу спільноту, виникає питання, хто це поруч із тобою, хто вона тобі.

Повернувшись із табору, ми з Вірою почали гуртуватися з іншими лесбійками в Харкові. Ми — майбутня команда «Сфери» — не були активістками, ми просто тусувалися. І все, що ми робили, ми робили, заряджаючись якоюсь ідеєю і тусуючись. Коли ми планували щось робити, ми презентували це у своїй тусовці. Були такі, хто вважали це непотрібним або питали, що їм із цього, а були й такі, хто долучалися. Так з’явилася команда. Нам не треба було реєструвати громадську організацію, бо тоді ми ще не отримували грантів. Лише згодом завдяки невеликому фінансуванню ми почали «Тижні жіночої солідарности», які проводимо досі.

У 2008 році, засновуючи «Сферу», ми хотіли уникнути ієрархії і зробити парні керівні органи. Мали бути президентка Віра і віце-президентка я. У правлінні мала бути парна кількість членкинь. Для нас було важливо, щоб люди не могли проголосувати більшістю, а мусили домовлятися.

Марш жіночої солідарності. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

Назва організації — це історія про демократію. Ще до реєстрації ми зібрали зо два десятки найактивніших активісток, щоб обговорити назву майбутньої громадської організації. Набрейнстормили величезний список, але нічого не підходило. Серед іншого була назва «Сфера», за неї майже ніхто не проголосував, але зрештою ми вирішили, що ця назва підходить нам найбільше. Бо це про гармонію, відсутність кутів і якось по-жіночому.

Зустріч жіночої ініціативної групи. Фото з архіву Анни Шаригіної

— З 2015 року ви проводите «Тижні жіночої солідарности», які щороку присвячено різним аспектам гендерної рівности, як-от жіночому тілу або насиллю. На початку березня протягом тижня або й цілий місяць, як торік, ви організовуєте низку лекцій, дискусій, акцій і вечірок. Ключовий захід — марш за права жінок. Що передувало «Тижням жіночої солідарности»? Яка була мета?

Марш жіночої солідарности 2020 року. Фото: Павло Стех, Facebook

Нашим першим проєктом були феміністичні студії — я привозила різних експерток, які говорили про гендерні дослідження. Вони були науковиці, а я — популяризаторка науки. Це не були закриті заходи, але соцмережі тоді так не працювали, і в нас не було можливости когось запрошувати. Та ми й не знали, як розповідати про наші заходи.

Я й досі не знаю. Коли ми робимо анонси заходів у своїх соцмережах, то це наше коло, а хочеться зацікавити фемінізмом пересічну жінку. Я не знаю, як зробити так, щоб вона виділила свій час, якого майже ніколи немає, і прийшла до нас на захід отримати інформацію, яка може ускладнити їй життя.

Загалом я дуже обережно ставлюся до залучення жінок до фемінізму. Фемінізм в Україні — це розкіш. Бути феміністкою — це привілей. Для того щоб нею бути, гетеросексуальна жінка із спального району Харкова (я вже мовчу про невеликі міста й села) повинна йти наперекір багато чому. І цього спротиву стає так багато, що місця для щастя може зовсім не залишитися. Тому я навмисно нікого не навертаю у фемінізм. Я лише хочу, щоб жінки вирішували свідомо, щоб вони знали, на що погоджуються і від чого відмовляються.

Фемінізм — це не церква, ми не поклоняємося якомусь богу, на якого можна буде перекласти відповідальність за свої рішення і за те, що з тобою відбувається. Фемінізм — це світоглядна система, у рамках якої жінка стає людиною. І як доросла людина жінка має багато прав разом із правом ухвалювати рішення, робити помилки, бути слабкою та відповідальність бути сильною.

— А чому вам важливо бути феміністкою? Чому ви вкладаєте свої ресурси в цей активізм?

— Для мене це єдина можлива світоглядна система, у якій є для мене місце і можливість бути собою, навіть якщо це непросто. Адже в патріархальній системі для мене зовсім немає місця або це місце настільки під тиском, що там нестерпно. Хоча фемінізм дуже різний і я зазнавала тиску й булінгу від сестер, я досі вважаю, що це найкраща ідеологія, принаймні для мене тепер.

— Чи впливає ваш активізм на стосунки із сином?

— Коли я почала займатися активізмом, Богдан був ще дуже маленьким, тому він і не знає мене іншою. Не знаю, чи заважає активізм нашим стосункам, але я пообіцяла, що оплачу йому перші три консультації з психотерапевтом. Іншої мами в нього не було і не буде. Я вважаю, що зробила для нього все, що могла, і продовжую це робити.

У Богдана не було іншої моделі родини. Він тільки в школі дізнався, що в декого мами живуть із чоловіками, і вважав їх, а не нас, іншими — це ж логічно. Коли син був маленький, він розказав другові, що його мама живе з жінкою. І коли вони посварилися, цей друг почав кричати: «Твоя мама — лесбійка». Богданові було прикро, він ридав, і тоді я сказала йому: «Це правда, я таки лесбійка».

Місце, де я не хочу бути активісткою, — це моє материнство. Не пам’ятаю, щоб на батьківських зборах я сказала, що не здаватиму гроші на 8 Березня. Бо я не готова втягувати в активізм дитину. Я вирішила, що якщо він захоче цим займатися, то сам це робитиме, сам висловиться.

— Як це — самій виховувати сина, безвідносно до активізму й лесбійства?

— Мої партнерки не сприймали і не сприймають себе батьками Богдана. Проте мені здається, що, на відміну від жінок, які живуть у шлюбі з чоловіком, котрий не займається дитиною з її народження, мої партнерки беруть більше участи у його житті. Як казала моя психотерапевтка: «Поки мама-пташка годує пташеня, тато-пташка літає по їжу для мами». І це дуже важлива система. Партнерки були для мене опорою, поповнювали мій ресурс. Вони не брали на себе виховання, але звільняли для цього мої моральні й матеріальні ресурси. Наприклад, ми з партнеркою не ділимо витрати на їжу на трьох, хоча Богдан живе разом із нами.

Крім того, і я, і Богдан спілкуємося з його батьком. Я завжди можу звернутися по допомогу і відправити до нього Богдана. Тому мене не так сильно зачепила самотність у материнстві, як багатьох жінок. Звісно, я хочу дати синові більше, ніж можу, і це дуже важко усвідомлювати — що ти не можеш дати все, що хочеш.

Коли в тебе мало ресурсу, ти починаєш усе драматизувати. А материнство — дуже вразливе місце в емоційному сенсі. І коли всі навколо кажуть «Ти — мати-одиначка», то не відзначають ресурсні точки, як-от мої партнерки чи батько дитини. Так, я переїздила в Харків сама з маленькою дитиною. Та коли ти молода і щось відбувається вперше, ти не рефлексуєш. Я взагалі починала свій фемінізм, як і багато жінок, з позиції «Я всього досягла сама, і інші зможуть». Тому мені тепер важко визнати, як тоді було важко.

Мені здається, що материнство — це якась окрема сфера в моєму житті, глибину якої навіть я сама не розумію. Бо ця сфера традиційно найменш відрефлексована. У мами часто немає часу на рефлексії про своє материнство. Так, щось прочитала, щось дізналась, але робиш усе інтуїтивно. Щойно ти зупиняєшся, щоб відрефлексувати, — дитина вже інша, вона росте, тому твої рефлексії вже не актуальні.

— Як Богдан ставиться до фемінізму і рівноправ’я загалом?

— Скептично. Ця ідея видається йому утопічною. Він бачить, що в його середовищі це майже ніяк не реалізується. З іншого боку, він не знає, як було раніше, і не може оцінити ці зміни. У їхній культурі нормально, коли хлопець платить за дівчину, коли проводжає дівчину. Він реалізує традиційні очікування, бо не вважає, що варто чинити їм опір.

— Повернімося до вашого активізму. Наразі «Сфера» відома Маршем рівности KharkivPride, який 2019 року зібрав близько двох тисяч учасників і учасниць, а 2020 року пройшов у форматі автопробігу. До прайду в Харкові ви були відомі як спікерка KyivPride. Як стався перехід від феміністського до ЛГБТ-активізму? Якими були перші ЛГБТ-заходи новоствореної «Сфери»?