За статистикою, приблизно 28-30 тисяч людей у світі дивляться порнографію саме в той момент, як ви відкрили цю статтю. У 2025 році Україна посідала 16-те місце у світі за загальним трафіком Pornhub.
В Україні повнолітні люди можуть дивитись порно, це не заборонено. Можуть мати акаунт на OnlyFans чи схожих платформах, і декларувати дохід з них; можуть сплачувати податки із цього доходу. Разом з тим, за певних обставин виготовлення порнографічного контенту, з якого держава отримала податок — а за останні кілька років автор(к)и контенту на OnlyFans сплатили до держбюджету понад 70 млн гривень — може стати підставою для кримінального провадження.
Стаття 301 Кримінального кодексу України — ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів — із незмінною періодичністю стає способом шантажу, підставою для розтрати держбюджету (контрольні закупівлі порноматеріалів поліцейськими, наприклад), а іноді й способом політичного впливу. Так, наприклад, одна з перших справ, що сприяла дискусії про потребу декриміналізації порнографії, — була справа Дмитра Гройсмана.
Дмитро був очільником Вінницької правозахисної групи. У 2010 році в особистому блозі він поширив відео з YouTube, яке містило елементи порнографії. Справа тягнулась наступні 3 роки і містила 73 судових засідань. 5 серпня 2013 року Дмитро помер від серцевого нападу, а вже 12 серпня 2013 року — суд посмертно виправдав його. Ще тоді медійники іронічно називали справу Дмитра Гройсмана — так званою «порносправою».
Однак використання статті ККУ у власних інтересах державою та правоохоронцями тоді не сприяло якимось змінам. Остаточно ставлення до цього змінилось вже під час повномасштабного вторгнення, і підставою стали… гроші.
У 2025 році модель OnlyFans Світлана Дворнікова зареєструвала петицію до Президента України із вимогою декриміналізувати виробництво порно. Серед аргументів — «щоб правоохоронці займались реальними злочинами, а не робили контрольні закупівлі інтимних фотографій», а також поповнення держбюджету. У тексті петиції Світлана зазначила:
«Платформа OnlyFans платить до державного бюджету більше $1 мільйона на рік; 350 українських творців задекларували за рік 305,4 мільйони гривень доходу та віддали державі 59 мільйонів податків»
«За три роки понад 5000 українців заробили на OnlyFans $123 мільйони. Експерти кажуть: декриміналізація принесе близько $12,3 мільйона податків щорічно. Цих грошей вистачить на 24 тисячі FPV-дронів для ЗСУ, це тисячі і тисячі мертвих російських солдатів»
Схожі аргументи були і в пояснювальній записці до законопроекту №9623, зареєстрованому 18 серпня 2023 року. Це була перша спроба народного депутата Ярослава Железняка декриміналізувати порнографію на державному рівні.
Саме цей законопроект далі не рухався, тож з’явились альтернативні: №12191 та №15294. Останній з них, №15294 вважається найбільш компромісним, 14 липня 2026 року був прийнятий за основу 1 Верховною Радою. Наразі він проходить етап доопрацювання та підготовки до другого читання.
Назва цього законопроекту, щоправда, багатьох може заплутати: «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за виготовлення і розповсюдження дитячої порнографії».
Відповідальність за дитячу порнографію він справді посилює, але й разом з тим змінює статтю 301 ККУ і декриміналізує добровільне створення порнографічного контенту повнолітніми та його поширення серед повнолітніх.
Тож за популярним формулювання «декриміналізація порно» стоїть доволі очікувана багатьма конкретна зміна: держава більше не повинна переслідувати дорослих людей за сам факт того, що вони добровільно створили сексуальний контент та/або надіслали його іншій дорослій людині.
На перший погляд, ця історія дуже проста. Якщо вирішується так багато питань, поповнюється держбюджет і всі собі спокійненько працюють — то у чому проблема? Але проблема виникає, щойно ми виходимо за межі питання «саджати чи не саджати людину за нюдси?»
Як ми взагалі дійшли до кримінальних справ за нюдси?
Стаття 301 ККУ існує давно, але проблематичною вона стала тоді, коли порнографія перестала бути касетами, дисками і якимись окремими «порноматеріалами».
Зараз людина може сама себе сфотографувати, сама викласти фото, сама продати доступ до нього тощо. У цій схемі взагалі може не бути студії, продюсера чи якогось посередника — тільки двоє повнолітніх людей і платформа між ними. Разом з тим, весь цей процес все одно може виглядати для закону як «виготовлення» і «розповсюдження» порнографії.
Через це під статтю 301 ККУ потрапляють не лише якісь умовні порностудії, а й вебкам-моделі, автор(к)и OnlyFans, люди, які продають власні фото чи відео, ба більше — які просто відправляють оголене фото партнеру чи партнерці.
Власне, десь на цьому етапі з’являється такий абсурд як «контрольні закупівлі» від правоохоронців. Тобто поліцейські купують за держкошт у людини сексуальний контент, щоб потім використати сам факт продажу як доказ злочину, і таким чином держава спершу витрачає гроші, щоб купити нюдси, а потім щоб відкрити справу через те, що ці нюдси хтось продав.
Паралельно ця ж держава може вимагати сплатити податок із доходу від такого продажу.
Крім того, ст. 301 ККУ часто стає методом тиску — широко відомими 2 є історії про корупційні схеми навколо «порноофісів» та вимагання грошей у вебкам-працівниць. Саме загроза кримінальної справи стає способом контролювати людей у цій сфері.
З цього випливає чимало питань до кримінального права, адже розмова вже не про мораль і свободи, а про те, що є закон, який формально має боротися з діями, шкідливими для суспільства, а на практиці створює зручні умови для корупції.
Що саме пропонує законопроект №15294?
Важливо не плутати декриміналізацію порнографії із повною легалізацією порноіндустрії. Законопроект №15294 вносить зміни щодо того, за що саме людина може отримати кримінальне покарання, разом з тим — не прописує окремих правил для порностудій, агентств чи платформ.
Підтримана у першому читанні редакція законопроекту посилює відповідальність за дитячу порнографію. Залишається й відповідальність за примушування людини до створення такого контенту і за поширення порно серед дітей. З категорії злочинів виключається створення порноконтенту повнолітніми людьми і його поширення повнолітніми.
Якщо дуже просто: держава більше не має карати дорослу людину лише за те, що та добровільно створила сексуальний контент.
Де закінчується діяльність OnlyFans-моделі і починається порноіндустрія?
Коли ми ведемо цю дискусію на прикладі моделі, яка сама створює контент, сама вирішує, що саме хоче показувати, і сама продає такий контент дорослій аудиторії, — декриміналізація виглядає логічним кроком. Тут немає примусу, немає дітей, немає ситуації насильства та постраждалої сторони. То у чому, власне, може бути кримінал?
Разом з тим, далеко не весь ринок працює так просто. Навколо порно давно існує окрема індустрія, яка, здебільшого, функціонує у форматі студій та агентств. Це продюсер_и, менеджер_и, фотограф_и, оператор_и, люди, які ведуть сторінки моделей і спілкуються з підписниками від їхнього імені, шукають нових виконавиць та виконавців.
У 2022 році The New York Times Magazine опублікували журналістське розслідування про так званих «електронних сутенерів» OnlyFans. Працівник одного з таких агентств розповів журналістам, що керує сторінками OnlyFans від імені понад 30 жінок — це типова схема агентств із повним спектром послуг. Окремі співробітни_ки ведуть переписки, роблять щоденні пости, доводять діалоги до етапу продажів фото чи відео. Задача моделі — створити самі фото та відео, але чим «вище» агентство, тим частіше на цьому етапі задіяні професійні фотограф_и та оператор_и, тож жінка виступає тут просто тілом.
Масштабування агентств має на меті максимізацію прибутку. Для жінок — а здебільшого саме вони є моделями, чоловіки представлені у значно меншій кількості — це точно не є легким заробітком, як може здатись на перший погляд.
До того ж, питання виникає і до самої платформи OnlyFans. Від моменту запуску 10 років тому, платформа значною мірою продавала себе через можливість для авторів та авторок напряму заробляти на власній аудиторії, однак довколо неї доволі швидко виріс окремий ринок менеджмент-агентств. Платформа про це знає і не втручається. Частина таких агентств справді бере на себе рутину — рекламу, листування, аналітику. Інша частина, як показували журналістські розслідування, може отримувати контроль над акаунтами моделей, забирати значну частину їхнього доходу або створювати умови, за яких модель просто не може покинути сферу, і виявляється втягнутою у торгівлю людьми.
Тож декриміналізувати чи ні — вже не так легко сказати. Одна справа — прибрати кримінальну відповідальність із людини, яка сама продає власний контент. Інша — фактично відкрити можливість для повноцінного бізнесу на сексуальній праці інших людей. Наразі законопроект №15294 цієї межі не проводить.
Законопроект прибирає кримінальну відповідальність за добровільне створення дорослого контенту, але не відповідає на питання, хто саме може організовувати таке виробництво, наймати моделей, отримувати частину їхнього доходу і встановлювати умови роботи. Тобто в теорії після декриміналізації в Україні може існувати як умовна дівчина з OnlyFans, яка сама веде свою сторінку, так і агентство, яке набере двадцять моделей, поставить їм план по контенту і буде забирати половину заробітку.
Керівниця «Гендер в деталях», кандидатка філософських наук Тамара Злобіна пропонує розвести ці процеси: декриміналізувати індивідуальне виробництво порно, але не дозволяти створення окремої порноіндустрії з агентствами і роботодавцями. Тобто модель може легально створювати і продавати власний сексуальний контент, оформити ФОП, найняти фотографа, відеографа, бухгалтера чи менеджера, але не може бути компанії, яка наймає інших людей саме для сексуальної роботи і отримує прибуток від того, що вони роблять у кадрі.
Межа виглядає очевидною? На практиці, не зовсім.
Припустимо, двоє людей разом створюють сексуальний контент і ділять прибуток. Це індивідуальне виробництво чи бізнес? Якщо модель сама наймає фотографа, все зрозуміло. А якщо фотограф вкладає гроші в зйомку, і потім отримує частину з продажів?
З платформами не легше. OnlyFans теж заробляє на чужому сексуальному контенті — платформа забирає комісію з кожної виплати, але при цьому вона не є порноагентством у класичному розумінні і формально не наймає моделей. Тож навіть якщо ідея розділити індивідуальне виробництво і порноіндустрію виглядає логічною, прописати цю межу в законі буде окремим завданням, і до цього етапу українська дискусія про декриміналізацію порнографії ще не дійшла.
Спочатку декриміналізуємо, а далі розберемось з деталями
На тлі тотальних обмежень, корупційних ризиків, очевидно нецільових розтрат держбюджету, виникає спокуса сказати: спочатку приберемо очевидно проблемну кримінальну норму, а з усім іншим розберемось потім. Певна логіка в цьому є.
Наявна нині правова система жодним чином не захищає моделей від експлуатації агентствами. Так само не гарантує їм нормальних умов праці та не дає можливості контролювати подальше поширення контенту. Проблема торгівлі людьми не вирішується, а радше ще більше заходить у тінь. Вже оговорені проблеми тиску з боку правоохоронців та держави теж не щезають.
Тож якщо ми залишаємо все як є, ми залишаємо без захисту людей (здебільшого жінок) в порноіндустрії.
Але декриміналізація сама по собі теж такого захисту не створює.
Це добре видно на прикладі країн, які раніше намагались легалізувати чи декриміналізувати різні форми сексуальної праці. Тут важливо одразу уточнити: проституція і виробництво порноконтенту — не одне й те саме. Це абсолютно різні ринки, формати праці, рівень насильства та ризики, але проблеми з посередниками, контролем над доходом, примусом і можливістю звертатись по допомогу в них перетинаються.
Зокрема, докторка економічних наук Любов Жарова у своєму аналізі 3 світового досвіду декриміналізації порноіндустрії, зазначає, що у Німеччині проституцію легалізували у 2002 році. Тоді ключовим аргументом для легалізації було саме бажання вивести сферу з тіні та дати жінкам більше прав та соціальних гарантій, однак пройшло зовсім мало часу, як держава була змушена вводити додаткове регулювання, бо частина проблем нікуди не зникла: доступ до соціального захисту залишався обмеженим, а залежність працівниць від власників закладів та посередників — значною.
Ідентична ситуація в Нідерландах — після легалізації не зникли ані торгівля людьми, ані нелегальний сектор, ані контроль і примус з боку сутенерів.
Разом з тим, варто визнати, що й ті країни, які мають жорстку криміналізацію порноіндустрії та проституції, теж не можуть похвалитись, що проблему повністю вирішено. Навпаки, як ВООЗ, так і низка структур ООН багато років звертають увагу на те, що криміналізація секс-роботи значно підвищує ризик насильства і робить людей менш захищеними, адже вони не можуть безпечно звернутись до поліції чи медичних закладів.
Виходить, що обидві моделі — як криміналізація, так і декриміналізація — мають проблемні наслідки. Заборона не прибирає ринок, а легалізація не прибирає експлуатацію. Міжнародний досвід у цьому однозначний і не дарує зручної схеми.
«Добровільно» — це як?
Законопроект №15294 робить чималий акцент на слові «добровільно». Добровільність дії — основна підстава для відсутності складу злочину. Якщо повнолітня людина сама погодилась на створення порно — кримінальної відповідальності за це бути не має. Якщо її примусили — тоді говоримо про ситуацію насильства та відповідальність за насильство.
Примус може виглядати очевидно: шантаж, погрози, фізичне насильство, утримання документів, борги, з яких людині не дають вийти. У таких випадках складно сперечатись, чи була згода. Але між цим і повністю автономною моделлю, яка сама собі продюсерка, є дуже широкий проміжок.
Людина може погодитись на зйомку через нестабільне фінансове становище. Може залежати від агентства, яке контролює її єдине джерело доходу. Може погодитись на один формат контенту, а потім поступово опинитись у ситуації, де від неї вимагають більшого. Може формально мати право відмовитись, але розуміти, що після відмови втратить акаунт, аудиторію або гроші.
Сам по собі економічний тиск, звісно, не означає примус. Інакше довелось би назвати примусовою величезну частину звичайної найманої праці. Але сексуальна праця має додатковий нюанс: наслідки конкретного рішення часто не закінчуються разом із робочим днем. Фото і відео можна скачати, перезалити, поширити у приватних чатах, продати на іншій платформі. Людина може давно піти з індустрії, змінити професію, створити сім’ю, але контент усе одно залишатиметься в мережі. Тобто згода на зйомку сьогодні може мати наслідки через п’ять, десять чи двадцять років.
У публічній дискусії не уточнюється, на що саме надається добровільна згода — на сам факт зйомки? На зйомку конкретної сцени? На публікацію взагалі чи публікацію на конкретній платформі? На безстрокове зберігання чи можливість перепродажу? На поширення копій та їх подальше використання? Для сторонніх людей це може звучати як юридична дотошність, але ми говоримо про закон, який зобов’язаний саме настільки дотошним і бути.
А якщо людина передумала?
Припустимо, дописавши цю статтю, я звільняюсь з редакції. Після мене залишиться вся моя робота — тексти, дослідження, коментарі та навіть візуальні матеріали. Вбиваючи моє ім’я в пошук, це — перше, що бачать люди. Однак серед всіх цих матеріалів немає мого оголеного тіла, зафіксованих сексуальних практик чи того, що потенційно може стати матеріалом для шантажу. З порно — все інакше.
Людина може цілком добровільно знятись у порно в 20 років, і дуже сильно пошкодувати про це у 30. Може виявити, що її контент давно лежить на сторонніх сайтах, хоча вона погоджувалась на публікацію лише на закритому акаунті. Може захотіти видалити все після завершення співпраці з агентством, але не мати технічної (а часто й правової) можливості це зробити.
Асиметрія доходу і ризиків
З точки зору економіки, це має назву «асиметричних витрат доходу» — для виконавиці наслідки участі у порно можуть залишатись на тривалий час, тоді як продюсер, менеджер чи агентство ризиків (у тому числі фінансових) — майже не несуть.
Це видно навіть на рівні грошей. За даними, які наводить Любов Жарова, OnlyFans-агентства можуть забирати 50–70% заробітку моделі ще до комісії самої платформи, отримувати контроль над її акаунтом і паролями, а іноді — застосовувати фінансові санкції за спробу піти.
Ще більший дисбаланс починається після завершення роботи. Агентство може просто знайти нову молоду модель і далі заробляти. У самої жінки контент при цьому нікуди автоматично не зникає: він може роками залишатись у пошуку, на сторонніх сайтах чи в перезаливах, а разом із ним — ризики стигми, шантажу і проблем із працевлаштуванням. В цьому і полягає асиметрічність витрат доходу: посередник може легко замінити виконавицю, а вона не може так само легко вийти з наслідків цієї роботи.
При цьому агентства рекламують себе через цілком привабливу обіцянку: професійно вести акаунт, знайти аудиторію і допомогти заробляти більше. Про те, що модель може віддати не лише значну частину доходу, а й контроль над власною роботою, говорять значно рідше. Виходить досить проста асиметрія: прибуток від роботи моделі ділять кілька учасників ринку, а довгострокові наслідки залишаються переважно їй.
А скільки коштує право не бути злочинницею?
Фінансовий аргумент від самого початку був одним із найпомітніших у дискусії про декриміналізацію порно в Україні. З нього починалась і петиція Світлани Дворнікової, і частина заяв автор_ів законопроектів: люди вже заробляють на OnlyFans, уже сплачують податки, тож замість кримінальних справ ці гроші краще залишити в бюджеті.
У вересні ця логіка дісталась західної преси. 5 вересня The Wall Street Journal вийшов із матеріалом під заголовком «Україна розглядає легалізацію порноіндустрії, щоб поповнити військову скарбницю». Видання наводить оцінку Ярослава Железняка: після декриміналізації та повноцінного оподаткування сектор потенційно може приносити близько 25 мільйонів доларів щороку. За приблизними підрахунками, це вартість близько 30 тисяч дронів.
Там само наводяться й значно більші цифри самого ринку. За даними, які отримали українські податкові органи, лише у 2023 році 7,9 тисячі українців заробили на OnlyFans понад 131 мільйон доларів. Частина авторок і авторів контенту через кримінальні ризики працюють з-за кордону — відповідно, разом із ними за кордон можуть іти й податки.
Це сильний аргумент, особливо під час війни, але і він же — доволі небезпечний.
Право дорослої людини не отримати кримінальну справу за добровільно створений сексуальний контент не мало б залежати від того, скільки FPV-дронів можна купити з її податків. Якщо сама криміналізація є непропорційною, створює можливості для корупції і дозволяє переслідувати людей там, де немає постраждалої сторони, цього вже достатньо, щоб переглянути закон. Додаткові доходи бюджету можуть бути наслідком декриміналізації, але не головним аргументом.
Виходить приблизно так: якщо секс-індустрія приносить державі достатньо грошей, її можна перестати карати. А якщо приносить мало? Тоді проблема із самим принципом криміналізації кудись зникає?
Для моделей OnlyFans, які лобіюють декриміналізацію, аргумент закриття військових потреб є цілком зрозумілим. Я не оцінюю щире бажання будь-якого громадянина чи громадянки бути корисним під час війни, однак з огляду на публічну комунікації, аргумент закриття військових потреб — це спосіб довести державі власну «корисність» у категоріях, які під час війни вона точно почує.
Для конкретної людини це цілком зрозуміла стратегія, але для державної політики цього замало. Декриміналізація порно не має бути способом знайти ще одну статтю доходу до бюджету, це має бути зміна межі між тим, що держава вважає злочином, і тим, куди кримінальне право взагалі не повинно втручатись.
Що саме має бути врегульовано, якщо №15294 ухвалять?
Законопроект №15294 має доволі конкретну задачу — прибрати кримінальну відповідальність там, де дорослі люди добровільно створюють та поширюють порнографічний контент. Цього не досить.
Разом із кримінальною відповідальністю нікуди не зникають ані агентства, ані платформи, ані питання згоди чи асиметрії доходів/ризиків, про які йшлося вище. Навпаки, якщо діяльність перестає бути кримінальною, треба визначити, за якими правилами вона може бути легальною.
Найочевидніший приклад — ті самі агентства OnlyFans. Зараз їхня діяльність існує фактично в сірій зоні. Після декриміналізації постане питання, чи може таке агентство офіційно найняти двадцять моделей, встановити їм графік зйомок і забирати 50% доходу. Якщо так — це вже фактично роботодавець, а значить, мають бути якісь правила щодо трудових договорів, оплати, умов роботи та можливості звільнитись. Якщо ні — закон має пояснити, де проходить межа між нормальною послугою менеджера і заробітком на сексуальній праці іншої людини.
Схожа історія із самим концептом «добровільної згоди». Недостатньо один раз отримати від людини підпис під документом, що вона «добровільно погодилась на зйомку», і вважати питання закритим назавжди. Якщо відео знімалось для конкретної платформи, це не означає автоматичної згоди на його продаж іншому сайту; якщо людина погодилась на одну сцену, це не означає згоди на будь-яку іншу; якщо вона припинила співпрацю з агентством — чи може агентство ще десять років заробляти на старому контенті?
Є й ситуації, де людина взагалі не давала згоди на публікацію. Надісланий партнеру нюдс, злитий після розриву, викрадене з приватного акаунта відео і контент, який модель сама виставила на продаж, — це не одне й те саме. Декриміналізація добровільного поширення порно мала б зробити цю різницю для законодавства ще важливішою: якщо дорослих більше не карають за сам факт сексуального контенту, у центрі має опинитися саме наявність або відсутність згоди на його поширення.
До цього вже додався і штучний інтелект. Для створення порнографічного зображення конкретної людини тепер узагалі не обов’язково, щоб вона колись знімалась у порно чи робила нюдси. Її фотографій із соцмереж може бути достатньо для створення дипфейку. В таких випадках до питання «добровільності» навіть не доходить: людина нічого не виробляла і ні в чому не брала участі, але її тіло та ідентичність усе одно стають матеріалом для сексуального контенту.
Позиція жіночих правозахисних організацій
Окремо у цій дискусії варто проговорити позицію жіночих і феміністичних організацій. Тим паче що єдиної позиції тут немає.
Керівниця «Гендер в деталях» Тамара Злобіна та економістка Любов Жарова пропонують розрізняти індивідуальне виробництво сексуального контенту і порноіндустрію. Тобто не карати повнолітню людину, яка сама створює і продає власний контент, але не створювати водночас умов, за яких компанії можуть наймати виконавиць і заробляти на їхній сексуальній праці. Один з аргументів — уже описана вище асиметрія: агентство отримує частину прибутку, але довгострокові ризики участі в порно залишаються самій моделі.
Значно жорсткішу позицію займає частина українського жіночого руху. Після першого читання №15294 понад 110 громадських організацій та 547 окремих підписантів і підписанток звернулися до Верховної Ради із закликом відхилити законопроєкт. Серед них — «Жіночі перспективи», «Дівчата», «Жінки в медіа», «Діячки», рух Veteranka, Центр гендерної культури та інші.
Ця позиція ближча до так званої шведської, або моделі рівності: сексуальна індустрія розглядається передусім через ризики експлуатації жінок, а її комерційне розширення — як те, чому держава не має сприяти. Підписантки звернення підтримують припинення кримінального переслідування приватної добровільної поведінки дорослих, але виступають проти декриміналізації комерційного виробництва порно. Центр «Розвиток демократії», програмною директоркою якого є Марія Дмитрієва, формулює цю межу так: приватні нюдси між дорослими не повинні бути злочином, але з цього не випливає необхідність легалізувати комерційну порноіндустрію.
Серед аргументів проти №15294 — ризики торгівлі людьми та сексуальної експлуатації, складність перевірки реальної добровільності згоди, діяльність посередників, поширення інтимних матеріалів без згоди та окремі ризики, пов’язані з війною. Разом з тим, авторки звернення не пропонують залишити статтю 301 як є. Приватне зберігання та добровільний некомерційний обмін інтимними матеріалами між повнолітніми можна вивести з-під кримінальної відповідальності, не декриміналізуючи при цьому комерційне виробництво порно.
Варіантів кілька. Окремим законом можна врегулювати цифрове сексуальне насильство — поширення інтимних матеріалів без згоди, погрози їх поширення, сексуалізовані дипфейки та повторне завантаження вже видаленого контенту. Окремо — захист дітей від сексуальної експлуатації онлайн. Окремо — правила для платформ і посередників, якщо комерційне виробництво все ж буде дозволене.
Якщо ж Україна все-таки рухатиметься до декриміналізації ширшого комерційного виробництва, тоді окремої уваги потребуватиме те, що №15294 зараз майже не зачіпає: хто може бути посередником, як оформлюється і відкликається згода, хто контролює акаунти й доходи моделей, що відбувається з контентом після завершення співпраці і хто відповідає за його подальше поширення.
Є й ще один нюанс, який в українських умовах складно ігнорувати. Війна збільшила кількість жінок, які втратили житло, роботу чи стабільний дохід, а отже — стали більш уразливими до вербування і сексуальної експлуатації.
То декриміналізувати чи ні?
Кримінальна справа за те, що двоє повнолітніх людей добровільно обмінялись нюдсами, не захищає нікого. Контрольна закупівля порно у вебкам-моделі не захищає нікого. Можливість вимагати гроші під загрозою статті 301 — тим більше. Тому аргументи за те, щоб прибрати таку кримінальну відповідальність, нікуди не зникають через те, що сама порноіндустрія має купу універсальних проблем.
Втім, справедливим залишається і зворотнє: проблемність нинішнього законодавства не робить автоматично хорошим усе, що з’явиться після його зміни.
Порноіндустрія вже існує в Україні. Є моделі, вебкам-студії, агентства, менеджер_и, платформи, гроші й податки. Значна частина всього цього існує напівлегально, а люди всередині системи одночасно можуть бути платницями податків, порушницями закону і зручними об’єктами для тиску. Цю суперечність №15294 дійсно може прибрати.
Однак далі перед державою постають набагато складніші дії, ніж просто перестати купувати нюдси за бюджетні гроші. Не саджати за нюдси — нормальна відправна точка, але для ефективного регулювання цілої сфери її все-таки замало.
- Прийнятий за основу — це попереднє ухвалення законопроєкту (або іншого документа) у першому читанні, коли парламент схвалює його загальну концепцію, структуру та основні принципи, але ще не остаточно. Після прийняття за основу до документа можна подавати поправки, зауваження та пропозиції до наступного (другого) читання. Такий проєкт ще не стає чинним актом — попереду постатейне голосування та остаточне ухвалення в цілому [↩]
- Кришування порноофісів: суд арештував із заставами підозрюваних поліцейських і водія. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2026/05/21/8035822/ [↩]
- https://genderindetail.org.ua/post/dekryminalizatsiia-pornoindustrii-svitovyi-dosvid/ [↩]
