Колись у школах хлопчиків автоматично вітали з 23 лютого — просто тому, що вони хлопчики й, відповідно, «майбутні захисники».
Здавалося б, ця традиція мала залишитися десь там, де листівки з танками й шкарпетки в подарунок. Але ж ні, напередодні 1 жовтня батьки досі обговорюють у соцмережах, чи треба дівчаткам скидатися на подарунки хлопчикам до Дня захисників і захисниць України.
Тож нагадаємо просту річ: не всі чоловіки — захисники. І не всі захисники — чоловіки.
Сьогодні у ЗСУ служать понад 75 тисяч жінок, 20 тисяч із них — на бойових посадах, понад 5 тисяч — безпосередньо на передовій. Але навіть коли ми говоримо «захисники і захисниці», старі гендерні уявлення нікуди автоматично не зникають. Жінку у формі досі можуть описувати як ту, що «не поступається чоловікам», а від чоловіка чекати, що він завжди буде сильним, мужнім і незламним.
Можливо, тому 1 жовтня варто трохи менше вітати — і трохи більше дякувати.
Не хлопчикам як «майбутнім захисникам», а людям, які справді захищають Україну. Не дивуватися самому факту, що у війську є жінки, а говорити про їхню роботу, досвід і професійність. Не вимагати від військових вічної «незламності». А якщо ви компанія чи державна установа — замість чергової листівки розповісти, що конкретно ви зробили для тих, хто служить і повертається зі служби.
І, зрештою, замість ще одного красивого допису можна просто задонатити, бо потреби військових 2 жовтня нікуди не зникають.
То що говорити 1 жовтня — і як говорити так, щоб за словами «захисники і захисниці» справді бачити людей?
Про це — у новій колонці проєктної менеджерки «Гендер в деталях» Галини Репецької для «Української правди»
