«Ой, навіть кішки народжують. Що тут такого?» — чула я на власні вуха про роль і роботу жінки як матері.

А ще я люблю феміністичний анекдот про те, що якби в чоловіків були місячні, пам’ятники їм стояли б на площах усіх міст.

Чому я це згадала?

В нещодавньому опитуванні від групи «Рейтинг» (2026) укотре зафіксували парадокс, який спостерігається тривалий час.

Українське суспільство дуже відкрите до лідерських якостей жінок, їхнього входження у «чоловічі» сфери.

Тезу «жінки недостатньо амбітні для керівних посад» відкидає абсолютна більшість — 81% українців, що навіть вище від середнього по ЄС, де з цим не згодні 74%, і значно вище, ніж у Польщі (56%) та Угорщині (61%).

Водночас українське суспільство залишається дуже консервативним щодо приватних ролей жінки.

Тезу «найважливіша роль жінки — піклуватися про дім і родину» підтримують 66% українців (ЄС у середньому — 42%, Словаччина — 75%, Болгарія — 74%, Угорщина — 71%), тобто Україна в регіональному тренді, але менш консервативна за сусідів.

Думку «найважливіша роль чоловіка — заробляти гроші» поділяють 58% українців проти 40% незгодних, що наближає Україну до показника в Румунії (60%), країнах Балтії (55–60%) і помітно вище за середній показник по ЄС (42%).

Для порівняння, у Швеції з наведеними тезами про жінок погоджуються лише 14% населення, а про чоловіків — 10%.

Така сама логіка простежується і в розподілі грантових коштів на гендерну рівність. Усілякі програми лідерства, менторства, економічної спроможности, перекваліфікації жінок, залучення їх у так звані чоловічі галузі, мікрогранти — на вершині донорських пріоритетів.

Таке враження, що суспільство досі чекає, що «жінка має сперва стати чоловіком». Це цитата Наталії Кобринської, однієї з перших українських феміністок, з тих часів, коли слова «людина» не було у вжитку, замість нього використовували слово «чоловік», бо саме чоловік у патріархальному суспільстві був зразком і мірилом людськости.

Кобринська мала на увазі, що жінка повинна спочатку стати людиною, здобути права, освіту, професію, мати власні інтереси, а вже потім ставати дружиною і матір’ю.

Але бачимо, що й досі саме жінка має дотягнутися до чоловіка як до мірила людськости.

Тому українська жінка, емансипуючись, лише назбирує «зміни»: спочатку робота, потім друга зміна (домашнє господарство і піклування), потім третя (волонтерство).

Але хіба нема зворотного руху? Є. Тільки виникає нюанс.

Коли чоловіки залучаються в типово жіночі сфери, знаєте, що відбувається? Вони там автоматично здобувають вищий статус, аніж жінки, яких більше в галузі.

Статистика безжальна. У персоналі школи/лікарні кількісно більше жінок. А серед керівників закладів — чоловіків. І що вища ланка керівництва, то чоловіків більше.

Час від часу щось жіноче стає модним. Наприклад, емоційний інтелект або мультизадачність. І як тільки це починає монетизуватися, одразу з’являються коучі й експерти (звісно, чоловіки).

Знецінення чи недооцінювання того, що було традиційно «жіночим», не зникає, коли в сферу залучаються чоловіки. Бо вони лише збирають сметанку.

Ви все ще мені не вірите? А найкращі перукарі хто (згідно з масовими стереотипами)? А найкращі кухарі?

І поки окремі чоловіки збирають авдиторію своїх курсів кулінарії, догляду і емоційного інтелекту, жінки так само масово, але безкоштовно виконують основну роботу, без якої ми як людство не виживемо: миють, перуть, прибирають, готують, годують, навчають, доглядають дітей, хворих, старих.

Багато непомітних і немонетизованих годин.

З годинами від початку повномасштабного вторгнення стало гірше.

За даними UN Women жінки в Україні витрачали 56 годин на тиждень на догляд дітей у 2024 році порівняно з 49 годинами до вторгнення (чоловіки до вторгнення — 22 години на тиждень). Це прямий наслідок масового закриття закладів догляду дітей, масштабного внутрішнього переміщення та відсутности чоловіків, мобілізованих до ЗСУ.

Нагадаю, що стандартний робочий тиждень становить 40 годин.

На Гендері в деталях ми багато працюємо з темою доглядової праці. Я вважаю її однією з головних для феміністичного руху.

І річ не лише в тім, що години на хатню роботу і догляд мають вирівнятися між чоловіками і жінками. Бачення суспільством оплачуваної та неоплачуваної праці також має вирівнятися.

Немає більш несправедливого стереотипу, аніж «він ПРАЦЮЄ на роботі, а вона СИДИТЬ удома з дітьми».

Маємо відходити від визначення цінности роботи через її монетарну ціну.

І переходити до цінности як визнання значущости.

Тоді оплачувана та неоплачувана доглядова праця матимуть належну увагу і підтримку.

Тоді ми зможемо забезпечити відтворення поколінь і подолати демографічну кризу.

Тоді ми станемо справедливим і ефективним суспільством.

Ні, ці три фрази не писав ШІ. Я справді так думаю. І хочу на цьому акцентувати.

Бо хіба робота сантехніка у водоканалі є більш значущою, ніж робота виховательки в дитсадку?

Чому ж вона тоді зі старту вище оплачується?