Категорія: Загальне

  • Закон і сексуальне насилля у різних країнах світу: захист чи фікція?

    Закон і сексуальне насилля у різних країнах світу: захист чи фікція?

    Якщо насилля не видно, це не означає, що його не існує. Сексуальні злочини «ховаються» чи не найкраще: про них соромно говорити, їх складно довести, нерідко вони навіть мімікрують під норму. Проте цифри відкривають правду: за останніми даними, кожна третя жінка на землі зазнає фізичного або сексуального насильства, і в більшості випадків його здійснює інтимний партнер. Правозахисна організація RAINN теж наводить жахливі факти: сексуальне насилля відбувається кожні 109 секунд, і лише шестеро з тисячі насильників опиняються у в’язниці1. Дослідники повторюють: це лише верхівка айсберга і жертв сексуальних злочинів набагато більше, попри цілу низку міжнародних організацій, конвенцій і місцевих законів, спрямованих проти сексуального насильства. Чому так відбувається, і чи можуть тут узагалі допомогти закони?

    Щоб боротися з проблемою, потрібно її усвідомити, окреслити і зрозуміти, що або хто її причина. Статистика красномовно засвідчує, що переважну частину сексуального насилля здійснюють чоловіки над жінками 2. Саме тому міжнародне право за останні десятиліття поповнилося, зокрема, такими документами:

    • Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979)
    • Декларація ООН про викорінення насильства щодо жінок (1993)
    • Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011)

    Крім того, на міжнародних трибуналах 3  у справах Руанди і колишньої Югославії сексуальне насилля було визнане геноцидом і злочином проти людства, а статут Міжнародного кримінального суду вважає зґвалтування й інші види сексуального насилля воєнними злочинами, тобто грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. В ООН створено посаду спеціального представника Генерального секретаря з питання сексуального насильства в умовах конфлікту.

    Отже, світове співтовариство й окремі верстви населення визнають та окреслюють проблему, але це лише перший крок. Далі потрібні не тільки послідовні зміни внутрішніх законів держав, а й ґрунтовний перегляд ставлення пересічних громадян до сексуального насильства. Цей процес відбувається не так швидко, як хотілося б: імплементація нових норм у внутрішнє право держав затягується, а серед людей продовжують панувати безліч стереотипів (про віктимну поведінку жертви, про насильника-незнайомця, про «нормальність» і «приватність» сімейного насилля тощо). Факти і статистика просто не досягають потрібної аудиторії, багато хто навіть не в курсі, що за наявними даними лише 4 % насильників — незнайомці 4 тобто жахливу більшість сексуальних злочинів вчиняють знайомі з жертвою чоловіки.

    Розгляньмо, як саме впливає розвиток міжнародного права на внутрішні закони держав і як усе це разом відбивається на рівні сексуального насильства в державах.

    Міжнародне право, зокрема вказані вище документи, зазвичай слугують орієнтиром для законодавства різних країн. Заковика в тому, що міжнародні конвенції та договори обов’язкові для держави, тільки якщо вона належним чином погодиться з ними: підпише, ратифікує тощо. Ці процеси можуть розтягуватися на роки (як-от це відбувається у випадку ратифікації Україною Стамбульської конвенції), і міжнародні норми залишатимуться лише декларативними заявами з сумнівною практичною користю для захисту в місцевому суді. Тому перший важливий етап — надати міжнародній нормі обов’язкової сили всередині держави або ухвалити/змінити закон, який міститиме нові правила.

    Міжнародні норми важливі ще й тому, що спонукають уживати єдину/узгоджену термінологію, яка звичайно дещо відрізняється в різних кранах, державних об’єднаннях і організаціях. Узагалі, термінологія — дуже важлива річ у законодавстві. Варто лише якомусь явищу, предмету чи дії не мати свого чіткого означення в нормативних актах, як знаходиться безліч способів уникнути справедливого покарання за очевидні, на перший погляд, порушення і злочини. Відтак жертві таких порушень і злочинів важче себе захистити. Здавалося б, що складного в означенні сексуального насилля чи зґвалтування, — всі вчили в школі біологію. Проте судова практика навіть найбільш розвинених країн свідчить, що можливі варіанти. Розгляньмо ці терміни.

    Термінологія

    Найновіший міжнародний документ, який містить означення сексуального насильства (sexual violence), — це Стамбульська конвенція 2011 року. Згідно з нею, сексуальне насильство — це такі форми свідомої поведінки:

    • вчинення, без згоди, вагінального, анального або орального проникнення сексуального характеру в тіло іншої особи з використанням будь-якої частини тіла або предмета;
    • вчинення інших актів сексуального характеру з особою без згоди;
    • примушення іншої особи здійснювати акт сексуального характеру, без згоди, з третьою особою.

    Саме сексуальне насильство вважається одним із найбільш травматичних і найпоширеніших порушень прав людини. Це один із видів гендерованого насилля, яких безліч: від «звичного» домашнього насильства і зґвалтувань до обливання кислотою, ушкодження жіночих статевих органів, примусових шлюбів та вбивства новонароджених дівчаток.

    Різновидом сексуального насилля є сексуальні домагання (sexual harassment) — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру з метою або наслідками завдати шкоди гідності людини, зокрема шляхом створення загрозливих, ворожих, таких, що принижують гідність, образливих і агресивних умов 5. Сексуальні домагання можуть прибрати різну форму: від неістотних порушень до нападу. Підступність цієї форми сексуального насилля в тому, що більшість може вважати такі дії допустимими «особливостями» поведінки, фактично змушуючи жертву з ними миритися.

    В українському законодавстві сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування 6. Отже, в Україні цей термін має вужче значення, бо передбачає наявність відносин підпорядкування між агресором і жертвою. А от терміна «сексуальне насильство» у нас узагалі немає, а замість нього є розділ Кримінального кодексу України під назвою «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи». Ніби непогано, але проблема в тому, що загального означення таких злочинів там теж немає, є лише конкретний їх перелік:

    1. Зґвалтування
    2. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом
    3. Примушування до вступу в статевий зв’язок
    4. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
    5. Розбещення неповнолітніх

    Тобто якщо наявність у насильницьких діях одного з цих злочинів довести не вдасться, то й покарання не буде (або це раптом виявиться зовсім не злочином проти статевої свободи). Наприклад, візьмімо термін «зґвалтування» — це «статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи». Колись на парах з кримінального права наш викладач любив жартувати, що якщо жінка вирішить зґвалтувати чоловіка, то це буде хуліганство. Аудиторія весело гиготіла: це ж можна безкарно хуліганити скільки завгодно. А тепер погляньмо на питання під іншим кутом: відповідно до постанови № 5 пленуму Верховного суду України від 30.05.2008, не можуть уважатися зґвалтуванням (або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом) статеві зносини, якщо погрози не передбачали фізичного насильства (наприклад, була погроза знищити або пошкодити майно, поширити певну інформацію тощо). Так само не вважатиметься злочином проти статевої свободи і недоторканості насильницьке введення в отвори тіла потерпілої особи різних предметів, якщо не буде доведено, що такі дії здійснено з метою задоволення статевої пристрасті. То як же такі дії кваліфікуватимуться? У названій вище постанові Верховний суд стверджує, що це можуть бути, зокрема, легкі тілесні ушкодження, мордування (якщо немає тілесних ушкоджень) або навіть те саме «смішне» хуліганство 7. Ось вона, термінологія. Зрозуміло, покарання в такому випадку можуть бути дуже різні, навіть мізерні штрафи, що взагалі нонсенс!

    Проблеми з кваліфікацією випадків сексуального насилля є не лише в Україні. У США, де нібито «небезпечно» навіть затримати погляд на жінці довше, ніж дозволено, означення зґвалтування (rape) відрізняється залежно від штату, а в Міннесоті, Небрасці та Нью-Мексико цей термін узагалі не використовують в обвинуваченнях. У чому різниця? Різні злочини — різні покарання! Скажімо, гучна справа проти ґвалтівника зі Стенфорда Брока Тьорнера закінчилася сміховинним шестимісячним терміном не в останню чергу тому, що «не відбулося контакту його пеніса з жертвою» (фактично, він просто не встиг). А запихати непритомній жінці в піхву сторонні предмети — то вже інша справа. Звичайно, таке рішення судді Аарона Перські викликало величезне обурення, публічні протести і майже півтора мільйона підписів під петицією про звільнення судді з посади 8.

    Ба більше, голосно залунали вимоги переглянути сам термін «зґвалтування», за прикладом ФБР, яке ще 2013 року змінило його з «примусового статевого акту» на «проникнення, безвідносно до його глибини, у піхву або анус, здійснене за допомогою будь-якої частини тіла або предмета, або оральний контакт зі статевим органом іншої людини без згоди жертви». А допоки такого означення у законах штатів немає, батько ґвалтівника може спокійно собі дозволити заяви на зразок «щось завелике покарання за якихось 20 хвилин активності».

    Ще більше непевності і демагогії там, де сексуальне насилля проходить при несуттєвому або взагалі за відсутності тілесного контакту. Зокрема, у Латвії, яка теж ніяк не ратифікує Стамбульську конвенцію, обурені традиціоналісти кричать про загрози запровадження до законодавства країни нових «каламутних» понять, як-от «сексуальне домагання». Окремі активісти навіть безсоромно прирівнюють такі домагання до звичайних залицянь, що їх ми всі втратимо через «продукт радикальних феміністок» — Стамбульську конвенцію! І хоча серйозно сприймати такі заяви важко, вони свідчать про ставку на невігластво (адже термін «сексуальні домагання» закріплено ще в директиві 2002/73/EC 9 майже 15 років тому) та про наявність вух, які хочуть почути саме такі речі.

    Насправді відправним пунктом у закріпленні терміна «сексуальні домагання» у європейському праві можна назвати ще 1986 рік, коли Європейський парламент ухвалив Резолюцію про насильство проти жінок 10. А у Великій Британії та Ірландії сексуальні домагання на правовому рівні визнавалися дискримінацією за ознакою статі ще у 1990-х роках (за прикладом США, де все почалося з закону «Про громадянські права» (Civil Rights Act) 1964 року). Складність цих юридичних конструкцій дуже допомагає традиціоналістам, які розуміють небажання більшості розбиратись у правових нюансах.

    Статистика

    Розгляньмо ефективність законів у сфері сексуального насилля на прикладі даних про зґвалтування у різних країнах світу 11. Тут треба зробити кілька важливих ремарок про дані в наведеній нижче таблиці.

    1.      У 98–99 % країн є відповідні закони, тобто з усіх сфер сексуального насильства ця найбільш урегульована на законодавчому рівні.

    2.      Дані (кількість зґвалтувань) подаються відповідно до офіційно зафіксованих фактів зґвалтувань (на підставі заяв жертв чи іншим чином виявлених), що, звичайно, набагато менше за реальну кількість таких злочинів навіть у розвинених країнах.

    3.      Кількість виявлених порушень суттєво залежить від того, що вважається зґвалтуванням, наскільки ефективно працює система виявлення злочинів та наскільки самі жертви схильні повідомляти про зґвалтування.

    4.      У переважній більшості випадків жертвами зґвалтувань стають жінки, а кількість заяв указано на 100 тисяч населення (а не 100 тисяч жінок), тому кількість жертв саме серед жінок фактично вдвічі більша за наведені цифри.

    Потребують пояснень також основні відмінності в означенні зґвалтувань у різних країнах, які фігурують у таблиці. Наприклад, зґвалтування у законодавстві може мати широке (проникнення будь-яким предметом або інші насильницькі дії сексуального характеру) або вузьке (лише статевим органом, лише статевий акт) означення. Різниться й означення того, як має бути висловлено/виявлено незгоду на сексуальні дії: чи має бути опір, чи має бути сказано чітке «ні», чи достатньо відсутності «так» (найпрогресивніший варіант). Що стосується зґвалтувань у шлюбі, то в таблиці червоним кольором зазначено ті країни, де такі дії НЕ вважаються злочином (без деталізації щодо кількості заяв у поліцію, судових розглядів чи вироків).

    КраїнаЗакон (особливості)Факти про зґвалтуванняКількість зґвалтувань 12
    1996200120062010
    АвстраліяТермін «зґвалтування» дещо різний залежно від штату: від «статевого акту без згоди» до «проникнення сексуального характеру без згоди». Максимальне покарання — довічне ув’язнення.Розвинена правова система і доволі адекватне ставлення до жертв призводить до частіших повідомлень про злочин.Немає данихНемає даних91,6(2003)28,6
    АвстріяЗаконодавче означення зґвалтування широке. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років 13 Окремі норми регулюють зґвалтування у шлюбі.Багато скарг на зґвалтування з боку мігрантів — мусульман і африканців (2016).Немає данихНемає даних8,510,4
    АзербайджанЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 до 8 років. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років (за зґвалтування особи віком молодше за 14 років).Через ризик «втратити честь», традиції і корупцію в лавах поліції у більшості випадків жертви не повідомляють про зґвалтування.0,90,50,40,2
    АргентинаТермін «зґвалтування» не використовується, покарання за насильницький статевий акт — від 3 до 20 років. Закон вимагає доказів у вигляді явних тілесних ушкоджень або свідків.Є дані про вороже ставлення до жертв з боку поліції, лікарів і судів; виправдання ґвалтівників.Немає данихНемає даних8,48,5(2008)
    АфганістанЗа законом не зґвалтування є злочином, а секс поза шлюбом. Тому покарання (до 15 років ув’язнення) призначається саме за це і його може отримати і сама жертва (є реальні приклади).За місцевими звичаями статеві стосунки поза шлюбом караються смертю.Дані вважаються невірогідними
    БагамиЗ 2008 року законодавче означення зґвалтування дуже широке, а покарання за зґвалтування (чи спробу) — довічне ув’язнення (було від 7 років).Зґвалтування у шлюбі не вважається зґвалтуванням (за законом).Немає данихНемає даних22,222,7
    БангладешЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Максимальне покарання — довічне ув’язнення. Досі не скасовано тест «двох пальців» (проникнення у піхву пальцями для визначення «звичності сексу» для постраждалої жінки).Майже 90 % чоловіків уважають, що без опору немає зґвалтування. Зґвалтування у шлюбі не є зґвалтуванням (за законом).Немає данихНемає даних7,82Немає даних
    БелізЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі криміналізовано з 1999 року. Покарання за зґвалтування великі — від 8 років до довічного ув’язнення.На практиці покарання не завжди такі великі.Немає данихНемає даних15,36,7
    БельгіяЗаконодавче означення зґвалтування дуже широке (будь-яке проникнення сексуального характеру, будь-яким способом чи засобом). Покарання — від 5 до 30 років ув’язнення.На практиці покарання бувають невеликими (наприклад, 2 роки). Розвинена правова система призводить до частіших повідомлень про злочин.14,622,626,327,9
    БілорусьЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання за зґвалтування — від 3 до 7 років (до 15 років за обтяжувальних обставин). Окремого закону про зґвалтування у шлюбі немає, але декриміналізації теж немає.Заяви про зґвалтування у шлюбі нехарактерні через традиційні погляди на роль жінки.5,47,53,62,3 (2009)
    БолгаріяЗаконодавче означення зґвалтування широке. Покарання за зґвалтування — від 2 до 8 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).Проблема у притягненні до відповідальності ґвалтівників, жертви яких не давали їм відсіч.9,37,46,82,8
    БолівіяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі стали незаконними лише з 2013 року. Покарання за зґвалтування теж стали суворішими — 4–10 років (малолітньої дитини — до 20 років).Щоб зґвалтування було визнано злочином, жертва має висунути офіційні звинувачення.Немає данихНемає даних12,226,1
    Боснія і ГерцеговинаЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування під час Боснійської війни багато хто вважає частиною геноциду. Розгляд справ щодо тодішніх злочинів триває. Покарання за зґвалтування — від 1 до 15 років тюрми.У 2015 році військовий суд уперше присудив компенсацію жертві 1993 року (без відсилання до інших судів).Немає данихНемає даних1,11,2
    Велика Британія (Англія й Уельс)Законодавство оновлено 2003 (Англія й Уельс) та 2009 (Шотландія) року. Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).Лише 15 % постраждалих звертаються у поліцію. 60 % жінок уважають, що якщо не пролунало «ні», то зґвалтування не було. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.11,718,625,629,4
    ВірменіяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Необхідна умова — насильницькі дії чи погрози, а не відсутність прямої згоди. Покарання за зґвалтування — від 3 до 6 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).Традиції покладають провину й сором на жертву зґвалтування. Закон не має чіткого означення зґвалтування у шлюбі як злочину.1,20,90,30,4
    ГреціяЗаконодавче означення зґвалтування широке, проте не охоплює зґвалтування у шлюбі. Покарання — ув’язнення (термін визначає суд).Повідомляється, що лише 5 % жертв звертаються у поліцію.1,31,02,41,9
    ГрузіяЗаконодавче означення зґвалтування дуже вузьке. Покарання — від 25 років тюрми до смертної кари.Інші дії сексуального характеру (без згоди) теж караються законом.0,91,03,81,9
    ДаніяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. У 2013 році шлюб нарешті перестав уважатися виправданням зґвалтувань. Покарання за зґвалтування — максимум 8 років (12 за обтяжувальних обставин).Відсутність вимоги отримати чітку згоду на секс («так») веде до виправдання злочинців і критики з боку правозахисників.7,49,29,76,4(2009)
    ЕстоніяЗаконодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання за зґвалтування — від 1 до 5 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).Жертва має довести застосування сили чи неспроможність опиратися.6,65,311,46,0
    ЗімбабвеЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімального покарання не встановлено, максимальне — довічне ув’язнення.Є міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу. Близько 70 % жертв у віці 11–16 років.28,744,740,0Немає даних
    ІзраїльЗ 2014 року законодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання — від 16 до 20 років ув’язнення.Майже 80 % жінок заявили, що живуть, «постійно боячись сексуального нападу».Немає данихНемає даних19,117,5(2008)
    ІндіяЗґвалтування у шлюбі (при спільному проживанні) не є злочином. З 2013 року законодавче означення зґвалтування розширено. Покарання — від 7 років ув’язнення до смертної кари.Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування. У 98 % зґвалтувань жертва знала насильника.1,51,51,70,4
    ІрландіяЗаконодавче означення зґвалтування широке. Максимальне покарання — довічне ув’язнення, мінімального немає.13 % жінок зазнали зґвалтувань (або спроби). 91 % жертв знали нападників.4,95,810,010,7
    ІсландіяЗаконодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання — лише 1 рік, максимальне — 16 років. У 1992 році покарання було пом’якшено.Мінімальне покарання (близько року) не рідкість. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.16,4(1997)Немає даних23,924,9(2009)
    ІталіяВикористовується широкий термін «сексуальне насильство». Законодавство змінилося з 2009 року після низки гучних зґвалтувань іноземцями. Найвище покарання змінено на довічне ув’язнення, інші покарання збільшено, мінімальне — 5 років.Суспільна думка і навіть судові рішення містять віктімблеймінг (не той одяг, попереднє статеве життя жертви).2,04,37,7Немає даних
    КанадаУ 1983 році термін «зґвалтування» було замінено на «напад сексуального характеру» (sexual assault) з дуже широким значенням. Покарання — від півроку до 14 років ув’язнення.За наявними даними, жертви звертаються в поліцію лише у близько 10 % випадків.Немає данихНемає даних1,71,7
    КіпрЗаконодавче визначення зґвалтування досить вузьке. Мінімального покарання немає, максимум — довічне ув’язнення.Лише невелика частка заявлених зґвалтувань доходить до суду.1,12,33,42,5(2009)
    КиргизстанЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 років до довічного ув’язнення. За примушення до дій сексуального характеру — від 2 до 8 років.Залишається проблемою «викрадення нареченої» (та її зґвалтування, відмова родини від неї).7,86,55,15,9
    ЛатвіяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімальне покарання за зґвалтування — 2 роки позбавлення волі, максимальне — довічне ув’язнення.Є свідчення про віктімблеймінг з боку поліції.5,35,15,73,5
    ЛитваЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімального покарання за «звичайне» і групове зґвалтування немає, встановлено максимальну межу — 7 і 10 років відповідно. Максимальне покарання — 15 років (за зґвалтування дитини).Концепцію зґвалтування у шлюбі не сприймає консервативна більшість, тому заяви про такі типи зґвалтувань — рідкість.4,75,17,56,3
    МальдівиЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі не вважається злочином. Секс поза шлюбом заборонено, саму жертву може бути засуджено. Максимальне покарання за зґвалтування — смертна кара.Заяв про зґвалтування дуже мало, мало вироків. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.2,81,80,3Немає даних
    МолдоваЗґвалтування трактується досить вузько, проте мінімальне покарання за інші дії сексуального характеру — теж 3 роки. Максимальне покарання (за наявності тяжких наслідків) — довічне ув’язнення.Відзначено упереджене ставлення до жертв зґвалтування, в окремих випадках є проблеми з відкриттям проваджень.5,84,76,210,3
    НідерландиЗаконодавче означення зґвалтування широке. Мінімального покарання немає, максимальне — 12 років, або 15 років у разі смерті жертви, можливий штраф.На 2014 рік посідає 4-те місце в Європі за поширеністю сексуального насильства.9,210,88,79,2
    НімеччинаОзначення зґвалтування розширено 2016 року. Мінімальне покарання — 2 роки, максимальне не встановлено (лише для окремих випадків — до 10 років).Лише 8 % справ про зґвалтування закінчуються вироком (дані 2014 року).7,69,69,99,4
    Нова ЗеландіяЗґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме: мінімального покарання немає, максимальне — 20 років.У 2013 році була серія протестів проти дій поліції і віктімблеймінгу. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.26,621,532,225,8
    НорвегіяЗаконодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання (2 роки) є лише для окремих видів зґвалтувань, максимальне — 21 рік.За даними 2010 року, 16 % заяв доходять до суду і 12 % завершуються вироком. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.9,612,418,019,2
    ПеруОкремого терміна «зґвалтування» немає, є «сексуальне насильство». Покарання — від 4 років до довічного ув’язнення.Експерти відзначають сексизм, віктімблеймінг навіть на судовому рівні.18,522,520,823,5(2009)
    Південно-АфриканськаРеспублікаЗ 2007 року законодавство дуже сучасне. Зґвалтування в шлюбі протизаконне. Законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 10 років до довічного ув’язнення.Один із найвищих показників зґвалтування дітей (імовірно через міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу). Невіра у поліцію.Немає даних113,5(2002)137,6132,4
    Північна ІрландіяЗаконодавство оновлено 2008 року, означення зґвалтування вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).Експерти відзначають віктімблеймінг навіть серед молоді. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.17,617,326,2Немає даних
    ПольщаЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке (в рамках злочинів проти статевої свободи й порядності). Окремо визначено насильницькі статеві відносини (покарання — від 2 до 12 років) та інші сексуальні дії (покарання — від 6 місяців до 8 років).У 2017 було подано законопроект про заборону абортів у разі зґвалтування.5,16,15,24,1
    ПортугаліяЗаконодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — 3–10 років.Експерти відзначають мачизм, віктімблеймінг і тривалі судові розгляди.4,93,63,24,0
    Республіка КореяЗаконодавство оновлено 2013 року, означення зґвалтування залишається вузьким. Покарання — від 3 років до довічного ув’язнення.Судові розгляди рідко завершуються тюремним ув’язненням.11,813,213,313,6
    РумуніяЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 3–10 років, та 5–18 років (за обтяжувальних обставин).Зґвалтування у шлюбі було визнано злочином лише 2000 року.6,05,85,24,7 (2009)
    СінгапурЗґвалтування у шлюбі не є злочином. Законодавче означення зґвалтування вузьке, проте покарання однакове і для «інших видів проникнення сексуального характеру» — до 20 років ув’язнення.Понад 50 % заяв про зґвалтування завершуються вироками.2,83,02,7Немає даних
    СловаччинаЗґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме — від 5 до 25 років.Жертва має пройти через довгі допити, запитання ґвалтівника.3,93,13,22,6(2009)
    СловеніяЗґвалтування трактується вузько, покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.95 % жертв не повідомляють про зґвалтування, особливо у шлюбі.3,45,02,73,1
    СШАФедеральне законодавче означення зґвалтування широке, але не в окремих штатах. Покарання (федеральний закон) — від штрафу до довічного ув’язнення.Кількість заяв про зґвалтування зменшується (40 років). Розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.35,131,230,227,3
    ТаїландЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 років ув’язнення до страти (у разі суттєвих травм чи смерті жертви). Зґвалтування у шлюбі стало протизаконним лише 2007 року.Смертна кара — велика рідкість. Високий рівень віктімблеймінгу. Сексуальне насилля романтизується.5,96,48,06,7
    ТуреччинаТермінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 7 до 18 років. Сексуальне насильство у шлюбі стало протизаконним лише 2005 року. З 2004-го із законів вилучено посилання на звичаї, цнотливість, пристойність тощо.За опитуванням 2003 року, 33 % поліцейських погодилися, що «окремі жінки заслуговують зґвалтування»; суттєвий віктімблеймінг.1,21,92,5Немає даних
    УгорщинаТермінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 2 до 15 років ув’язнення.Великий відсоток справ про зґвалтування завершуються вироком.4,15,82,62,5
    УкраїнаЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — від 3 до 15 років ув’язнення. Погроза майнового характеру вважається недостатньою, щоб кваліфікувати зґвалтування.Реальні випадки зґвалтувань приблизно вдесятеро разів частіші, ніж офіційна статистика. Наявний віктімблеймінг.3,52,42,11,4
    ФінляндіяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення. Насильницькі сексуальні дії без статевого акту караються штрафом або ув’язненням до 3 років.У 2010 році 74 % фінів назвали провокаційну поведінку жінок причиною насильства. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.7,78,911,615,2
    ХорватіяЗаконодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.Більшість покарань помірні, нерідкі подвійні медобстеження (через неузгодженість процедур або брак матеріалів жертва змушена проходити медобстеження двічі).2,03,94,23,2
    ЧехіяЗаконодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від півроку до 18 років ув’язнення.У 2015 році третина населення підтримувала віктімблеймінг.6,65,55,24,6(2009)
    ЧиліЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 до 15 років ув’язнення. До 2004 року вік статевої згоди був 12 років 14. Зґвалтування у шлюбі є злочином з 1999 року.Жертви зґвалтування не мають права на аборт. На розгляді Сенату є закон про дозвіл абортів при зґвалтуванні.4,28,811,4Немає даних
    ШвейцаріяЗаконодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення.Приблизно кожна п’ята справа про зґвалтування закінчується вироком.4,96,38,57,1
    ШвеціяЗ 2005 року законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 2 до 10 років ув’язнення.У 2009 році кількість вироків (щодо зґвалтувань) була найнижчою у Європі. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.14,223,540,663,5
    ШотландіяЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке, проте максимальне покарання за інші види проникнення аналогічне. Максимальне покарання — довічне ув’язнення і фінансові санкції.Кримінальні справи відкриваються приблизно у 25 % заяв про зґвалтування. Проте правова система спонукає повідомляти про злочини.11,811,618,017,0(2009)
    Шрі-ЛанкаЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 7–20 років (проте мінімальні покарання визнано невідповідними Конституції). За законом, зґвалтування у шлюбі не є злочином.Справи про зґвалтування розглядають (у середньому) від 2 до 6 років. 96,5 % ґвалтівників не було покарано. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.3,96,47,4Немає даних
    ЯпоніяЗаконодавче означення зґвалтування досить вузьке. Мінімальне покарання — 3 роки. Мінімальне покарання за грабіж суворіше, ніж за зґвалтування.Жертви мають право зберігати анонімність і свідчити на судовому процесі через відеочат.1,21,81,51,0

    Що можна сказати, переглянувши таблицю? Що дані жахають мінімальними покараннями за скалічені життя жінок і дітей, постійними обвинуваченнями жертви у злочині, «нормальністю» сексуального насильства майже в усіх куточках світу! Жінкам ніде сховатися, на планеті просто немає місця, де вони були б у безпеці. Причому саме по розвинутих і демократичних країнах видно весь масштаб проблеми: що більше захисту жертва сподівається отримати від держави, то ширше піднімається завіса над реальними масштабами насилля проти жінок. Це при тому, що в кращому разі лише 10–15 % жертв повідомляють у поліцію про зґвалтування, а 47 держав до сьогодні взагалі не вважають зґвалтування у шлюбі злочином 15.

    Звичайно, ця таблиця та й будь-які наявні статистичні дані не дозволяють порівняти реальну кількість зґвалтувань у різних країнах: ми бачимо лише офіційно зафіксовані випадки, верхівку айсберга. Порівнюючи дані різних держав, слід також зважати на їхні історичні події, зокрема військові конфлікти, державні перевороти, міграцію тощо. Та й сам термін «зґвалтування» помітно відрізняється навіть у законах, не те що в людській свідомості, тому те, що одна жінка схильна вважати насильством, інша цілком може сприйняти за «чоловічу природу». І якщо канадку від заяви в поліцію утримуватимуть сором і небажання ретравматизації, то для жінок в окремих мусульманських країнах така заява може крити ризики для життя.

    Один із головних висновків, який можна зробити на підставі цих даних, — хай там яким досконалим буде закон і яким суворим буде заявлене покарання, та без адекватної системи правосуддя він не працюватиме. Якщо правоохоронні органи, суди ставляться до жертви насильства упереджено, це веде не лише до мінімальних чи умовних вироків, а й до того, що справи просто не доходять до суду. І якщо жертва не довіряє поліції або суспільна думка і місцеві традиції створюють для неї ризики при подачі заяви, то й самої заяви не буде. Хороший приклад — Південно-Африканська Республіка, де з 2007 року діє законодавство, яке може правити за взірець навіть Сполученим Штатам Америки. Та ще й мінімальне покарання за зґвалтування у ПАР аж 10 років — стільки, як максимальне покарання у Фінляндії, Швейцарії чи Португалії. При цьому саме у ПАР найбільша кількість заявлених зґвалтувань у світі — приблизно удев’ятеро більше, ніж у Фінляндії, у 19 разів більше, ніж у Швейцарії, у 33 рази більше, ніж у Португалії (дані 2010 року). Навряд чи хтось припустить, що південноафриканки частіше звертаються до поліції. Правда набагато сумніша: закон не захистить там, де він діє лише на папері.

    Позитивний приклад — це також країни, де велика кількість заяв про зґвалтування завершуються засудженням злочинця, тобто де правоохоронні і судові органи нормально виконують свою роботу. Наприклад, у Сінгапурі приблизно 50 % усіх заяв завершується вироками і статистика показує у 50 разів менше звернень про зґвалтування, ніж у сумнозвісній Південно-Африканській Республіці. Це при тому, що Сінгапур — країна цілком традиційних поглядів і зґвалтування у шлюбі злочином там не вважається, а мінімальний вирок не встановлено взагалі.

    Схожі результати бачимо в Угорщині, де кількість заяв про зґвалтування поступово зменшується. Спад насильства спостерігається і там, де завдяки розвиненій правовій системі і ставленню суспільства жертва вже давно схильна звертатися до поліції (наприклад, в Австралії). Протилежні результати демонструють Норвегія, де лише 12 % заяв завершується вироками, та Швеція, де покарання відбуває лише кожен п’ятий заявлений ґвалтівник. Хоча і з цими цифрами слід бути обережними: 2005 року означення зґвалтування у Швеції вельми розширено, до того ж ця країна відома високим рівнем захисту прав жінок, що не може не впливати на кількість звернень жінок у поліцію.

    Отже, ефективна боротьба з сексуальним насиллям у правовій площині можлива за таких основних умов: визнання проблеми суспільством, створення/удосконалення відповідних нормативних актів, якісна робота правоохоронних органів, неупереджена і непідкупна судова система. У разі відсутності якоїсь із цих умов захист жертви сексуального насилля суттєво ускладнюється і вимагає чималих додаткових зусиль, як-от залучення ЗМІ, громадських організацій, публічний розголос тощо. Крім того, зважаючи на статистику, законодавче регулювання має бути спрямовано передусім на захист жінки від знайомої людини, зокрема покликане захистити її від насильства з боку сексуального партнера.

    Історія — це те, що твориться навколо нас сьогодні. Ми не можемо вповні осягнути значення певних змін для майбутнього, поки це майбутнє не настало. Вивчаючи міжнародне право у кінці 1990-х, я не знала, що саме тоді у Європі лише зароджувалася міцна правова база для боротьби з сексуальною дискримінацією і насильством. Як багатьом не дуже обізнаним і не дуже свідомим, мені здавалося, що особливих проблем у цій сфері розвинена Європа не має. А проблеми не просто були — виявляється, ми лише продовжуємо поступово їх розуміти, за допомогою науки, логіки і фактів викриваючи насильство, яке маскується під традиції, «природу» або жарти. Так, незнання і невігластво зажди були добрими друзями будь-якого зла. Тож повернімося на початок: якщо насильства не видно, це не означає, що його не існує. І кожна людина сама обирає, ким бути у цьому випадку — стороннім спостерігачем, сліпим мандрівником чи центром змін.


    1. Див.: The Rape, Abuse & Incest National Network — американська правозахисна організація, яка бореться проти сексуального насилля, дані: https://www.rainn.org/about-sexual-assault [↩]
    2. Harrendorf, Haskenan, Malby, Stefan, Marku, Steven. «International Statistics on Crime and Justice» (PDF). www.unodc.org. United Nations Office on Drugs and Crimes. [↩]
    3. Допоміжний орган Організації Об’єднаних Націй. [↩]
    4. Kelly, Gary (2011). Sexuality today. New York, NY: McGraw-Hill. ISBN 9780073531991 [↩]
    5. Див. статтю 40 Стамбульської конвенції. [↩]
    6. Див. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». [↩]
    7. «Примушування вступити у статевий зв’язок» тут теж може не підходити, бо такі дії стосуються лише особи, від якої жертва матеріально або службово залежна. [↩]
    8. Див.: https://www.change.org/p/california-state-house-impeach-judge-aaron-persky [↩]
    9. Див.: http://www.equalrightstrust.org/ertdocumentbank//EU%20Directive%202002-73%20amending%2076-207.pdf [↩]
    10. Див.: http://ec.europa.eu/justice/gender-equality/files/your_rights/final_harassement_en.pdf [↩]
    11. Див.: https://www.unodc.org/documents/data-and-analysis/Crime-statistics/International_Statistics_on_Crime_and_Justice.pdf, https://en.wikipedia.org/wiki/Rape_statistics, http://www.stopvaw.org/Country_Pages, http://www.legislationline.org/documents/section/criminal-codes [↩]
    12. На 100 000 населення, за рік, відповідно до заяв у поліцію. [↩]
    13. Тут і далі вказано роки позбавлення волі. [↩]
    14. Тобто 12-річна дівчина вважалася такою, яка може дати свідому згоду на секс. [↩]
    15. Див.: https://en.wikipedia.org/wiki/Marital_rape [↩]
  • Зґвалтування по-українськи: аналіз випадків сексуального насилля щодо українок

    Зґвалтування по-українськи: аналіз випадків сексуального насилля щодо українок

    Культура зґвалтування…

    «Культура» і «зґвалтування» — що спільного у значенні цих слів? Як вони поєдналися в один змістовний термін? Здавалося б, вони несумісні. Насправді ж цьому термінові (від англ. rape culture) вже більше як сорок років, і спочатку він існував у формі «культура, що підтримує зґвалтування».

    У ширшому значенні це культура, у якій поширені зґвалтування та панують світогляд, норми і практики, які нормалізують, виправдовують або/та заохочують різні форми сексуального насильства. Ідеться не лише про зґвалтування, а про все сексуальне і сексуалізоване насильство — небажані загравання й зауваження, дії проти сексуальності людини з застосуванням примусу. У вужчому значенні культурою зґвалтування називають комплекс переконань, які заохочують сексуальну агресію у чоловіків та схвалюють насильство проти жінок.

    Усі види сексуального й сексуалізованого насильства — прояви гендерного насильства, тобто такого, яке в абсолютній більшості випадків чинять представники однієї гендерної групи проти іншої гендерної групи, за статистикою — чоловіки проти жінок. Таке насильство в глобальному сенсі не є проблемою взаємин між конкретними особами, воно є механізмом встановлення влади між цілими гендерними групами — всіма чоловіками і всіма жінками.

    І хоча в культурі зґвалтування не всі чоловіки агресори, їх усіх розглядають як потенційних ґвалтівників. Так само не всі жінки зазнають статевого насилля, але всі жінки живуть у постійному страху зґвалтування, який регламентує їхню поведінку і впливає на повсякдення.

    …та українські реалії

    Чи характерна культура зґвалтування для України як європейської демократичної держави? Спробуємо проаналізувати основні прояви цієї культури та зробити висновки, чи спостерігаємо їх в українському суспільстві.

    Отже, у культурі зґвалтування / українському суспільстві:

    • Не заведено говорити про статистику зґвалтувань, ця тема табуйована, мало обговорюється. Це соромно, непристойно. Винятки бувають тільки тоді, коли сексуальне насильство супроводжується іншими тяжкими злочинами — травмами, вбивством.
    • Відповідальність за запобігання насильству покладається винятково на жінку. Дівчатам з дитинства розповідають, що вони повинні бути пильними, щоб не потрапити в загрозливу ситуацію: не ходити темними вулицями, не заходити в ліфт з незнайомими чоловіками, не сідати в автівку до незнайомця, повідомляти батькам, коли йдуть увечері додому тощо. Жінкам радять відвідувати курси самооборони, мати при собі зброю, завести собаку, вдягатися певним чином. Такі поради вимагають «безпечної поведінки», але на практиці не допомагають захиститися від сексуального насильства. Натомість вони обмежують свободу пересування жінок і створюють ситуацію, коли жінки цілодобово повинні думати про загрозу зґвалтування. Так страх сексуального насильства стає частиною жіночого повсякдення. А от чоловікам ніхто не радить не чіплятися до жінок на вулицях, не нападати на них і не ґвалтувати.
    • Поширено victim blaming — звинувачення жінок, які пережили сексуальне насильство. Дуже багато часу витрачається на те, щоб виправдати ґвалтівника і звинуватити жінку в тому, що її зґвалтували. Жінкам не вірять, якщо вони не відповідають уявленню про «типову» поведінку після зґвалтування. На той факт, що всі жінки різні і поводяться по-різному, по-різному реагують у критичних ситуаціях (у когось може бути шок, а хтось може мислити холоднокровно), не зважають.
    • Поширено нереалістичне уявлення про те, як відбувається сексуальне насильство: з кущів у темному провулку вистрибує ґвалтівник-незнайомець. Цей образ суперечить статистиці, бо найчастіше насильство чинять знайомі — коханий чоловік, приятелі, родичі, колеги. Дуже часто ґвалтують жінок на побаченнях.
    • Існує переконання, що ґвалтують тільки певну категорію жінок — тих, хто не дотримується правил «безпечної поведінки». Повністю ігнорується той факт, що сексуальне насильство може бути між чоловіком і дружиною (бо секс із чоловіком сприймається як подружній обов’язок). Також заперечуються випадки зґвалтування секс-робітниць. Культура зґвалтування не визнає, що одного образу «жертви зґвалтування» не існує, і єдине, що об’єднує жінок, які зазнали насильства, — нещастя опинитися поруч із ґвалтівником.
    • Образ «ґвалтівника з кущів» заступає той факт, що ґвалтівники на вигляд точно такі, як усі інші люди. Культура зґвалтування не визнає, що не існує одного образу ґвалтівника. Сексуальне насильство може вчинити друг, зразковий сім’янин, кваліфікований спеціаліст, геніальний учений — будь-хто! Спільне в них тільки одне — вони ґвалтують.
    • Жінок уважають об’єктами дії, уваги. Кожен охочий може домагатися жінку на вулиці, торкатися в громадському транспорті, відпускати сексистські жарти — це вважається частиною культури, жартами, залицяннями.
    • Сексуальне насильство — тема для жартів, подається як розвага у фільмах, ТВ-шоу, книжках, відеоіграх. Людей, які не вважають цю тему смішною, називають занадто чутливими.
    • Жіночу сексуальність контролюють чоловіки, але за дії чоловіків, скоєні під впливом сексуального бажання, відповідає жінка — чоловік начебто не може встояти перед її «чарами».
    • Жорстокість уважається сексуальною, тому сексуальне насильство і домагання трактуються як комплімент. Популярні міфи про те, що жінки люблять, коли їх домагаються, зокрема застосовуючи силу.
    • Межі між наполегливістю і примусом стерто, жінок позбавляють можливості відмовити за допомогою алкоголю, погроз. Такий примусовий секс не вважається насильством. Також жінка не може забрати назад свою згоду на секс, якщо дії сексуального характеру вже почали відбуватися.

    Якоюсь мірою названі прояви культури зґвалтування характерні для України. Ці практики настільки звичні, настільки пронизують усі сфери суспільного життя, що ми їх не помічаємо.

    Некоректні жарти, небажані і нав’язливі залицяння, від яких неможливо захиститись, не здобувши репутацію «стерви» й «істерички», звинувачення жертви опосередковано заохочують до сексуального насильства. У такій культурі не дотримуються принципу недоторканості особи й поваги до особистих кордонів. Різні прояви сексуалізованого насильства стають частиною повсякдення, чимось буденним, через що проходять усі жінки й чоловіки. Різниця лише в тому, що хтось у юності «облапав» однокласницю в під’їзді, а хтось домагається сексу, користуючись службовим становищем чи ґвалтує на побаченні.

    Жертвам сексуального насильства важко захиститись і ще важче добитися справедливого покарання для кривдника. Суспільство і правоохоронні органи не на їхньому боці, як свідчить вивчення українського контексту.

    Статистика

    Найголовніший доказ того, що все наше життя пронизує культура зґвалтування, — статистика, протверезна і показова.

    Статистичних даних багато, вони різні, єдиного показника немає. Проблема полягає в тому, що вирахувати «білу статистику» по фактах сексуального й сексуалізованого насильства неможливо. Через стигматизацію і звинувачення тих, хто пережили насильство, багато випадків так і залишаються не озвученими.

    Станом на 2017 рік можна оперувати такими даними.

    • 35 % жінок в усьому світі зазнали певного прояву фізичного або сексуального насильства з боку інтимного партнера або іншої особи (джерело).
    • У 2015 році близько 120 млн дівчат-підлітків (15–19 років) в усьому світі хоча б раз зазнавали сексуального насильства або інших форм примусу до сексу (джерело).
    • 87 % усіх випадків сексуального насильства чинять знайомі, 47 % — друзі або партнери (джерело).

    Народна депутатка України Ірина Суслова, голова підкомітету з питань гендерної рівності і недискримінації Комітету з питань захисту прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, наводить такі дані.

    • Згідно з результатами дослідження «На­сильство стосовно жінок в ЄС: знущання вдома, на роботі, на людях та онлайн», проведеного Європейським агентством осново­положних прав (FRA) у 28 державах-членах ЄС та оприлюдненого в 2014 році:
    • 33 % жінок зазнали фізичного та/або сексуального насильства, починаючи з 15 років.
    • 5 % жінок було зґвалтовано.
    • 67 % опитаних не повідомляли про випадки фізичного та/або сексуального насильства з боку партнера в поліцію чи іншу організацію.
    • 18 % жінок зазнавали сексуальних домагань, починаючи з 15 років. 21 % жінок, які зазнали переслідування, сказали, що ця форма домагання і залякування тривала протягом двох років.
    • 55 % жінок зазнали певних форм сексуального домагання. 32 % усіх жертв сексуальних домагань зазначили, що злочинцем був начальник, колега чи клієнт.

    Для цього дослідження було опитано понад 42 тис. жінок віком від 18 до 74 років. Про ситуацію в Україні Ірина Суслова розповіла таке:

    За даними українських громадських організацій, кожна четверта жінка в Україні пережила досвід зґвалтування або замах на зґвалтування хоча б раз у житті. До правоохоронних органів з заявами про зґвалтування чи сексуальне насильство звертаються лише 6 % жінок-жертв.

    Інформаційне агентство «Українські реалії» вирахувало: зважаючи на те, що в поліцію звертається лише 10–15 % постраждалих від сексуального насилля, в Україні скоюють десь 60–70 тис. зґвалтувань на рік. Це понад 160 сексуальних злочинів на день, один злочин кожні десять хвилин. Кожен десятий злочин чинить чоловік (рідше жінка) над чоловіком. 

    Цифри приголомшують! Кожні 10 хвилин в Україні відбувається сексуальне чи сексуалізоване насильство!

    Команда «Гендеру в деталях» запитувала у Міністерстві внутрішніх справ України детальну статистику про випадки сексуального і сексуалізованого насилля. Перші журналістські запити Національна поліція України просто зігнорувала і залишила без відповіді. Після кількох тижнів листування і телефонних дзвінків ми все-таки отримали відповідь на свій запит, але інформація, яку нам надіслали, стосувалася лише столиці. Надати статистику по всій країні нам відмовили.

    Незважаючи на величезні масштаби проблеми, державі досі незручно про неї говорити. Це наводить на висновок, що правоохоронна система понині не сприймає сексуальне насильство як проблему всього суспільства і не в змозі вирішувати її комплексно, ефективно.

    Юридичні нюанси

    Згідно з міжнародним означенням, сексуальним насиллям уважають будь-які дії проти сексуальності людини, скоєні з застосуванням примусу, — статевий акт чи спроба його здійснити, небажані сексуальні зауваження й загравання тощо. Вживання алкоголю, наркотиків, використання вразливого психічного стану для отримання згоди на сексуальну взаємодію — теж злочин. Те саме слід сказати про психологічний і економічний тиск, шантаж, залякування.

    Важливо, що сексуальне насильство повинно кваліфікуватися незалежно від статусу насильника і його близькості до жертви. Зґвалтування дружини власним чоловіком — не «подружній обов’язок», а злочин, який вимагає покарання.

    Наразі в Кримінальному кодексі України розрізняють п’ять злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості особи:

    • зґвалтування (ст. 152);
    • насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153);
    • примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154) — різновид сексуального домагання;
    • статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155);
    • розбещення неповнолітніх (ст. 156).

    Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — від 3-х до 15 років ув’язнення. Погроза майнового характеру вважається недостатньою, щоб кваліфікувати зґвалтування. Зґвалтування у шлюбі вважається злочином.

    У ХІХ сторіччі сексуальне насильство в Україні не криміналізувалося. Зґвалтування «залагоджувалося» виплатою штрафу або одруженням насильника зі зґвалтованою дівчиною. Подружнє зґвалтування не вважалося злочином, так само як невдалі спроби здійснити примусовий статевий акт. В одиничних випадках, коли справа про сексуальне насильство доходила до суду, можна було довести, що жінка «розпутна». Ця обставина пом’якшувала покарання або ж зовсім виправдовувала ґвалтівника.

    До чого цей екскурс в історію? На жаль, маючи статті закону, які криміналізують злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи, сучасна правоохоронна і судова системи досі орієнтуються на звичаєві практики ХІХ сторіччя. Наприклад, у ККУ скоєний усупереч волі потерпілої особи статевий акт між подружжям кваліфікується як зґвалтування, але судових кейсів з подібними випадками майже немає. Водночас статистика свідчить, що від 30 до 47 % жінок зазнавали сексуального насилля саме з боку інтимних партнерів, зокрема і власних чоловіків!

    Ще одна негативна практика, яка існує досі, — пом’якшення покарання ґвалтівникам на підставі моральних характеристик потерпілої, хоча Верховний суд України у своїх коментарях вказує, що це не відповідає сучасним законам України.

    Як можна пояснити такий стан речей? Очевидно, судова система не бачить гендерної природи сексуального насильства і розглядає всі його випадки крізь призму застарілих стереотипів. Підтвердження тому — «Дослідження гендерної дискримінації у професійному середовищі адвокатів та суддів», для якого опитували учасниць і учасників оглядових семінарів із застосування практики Європейського суду з прав людини (на цих семінарах питання гендерної рівності розглядали окремою темою). Результати дослідження показали, що більшість респондентів і респонденток не розуміють поняття гендеру. Майже половина адвокатів і третина суддів уважають гендерну дискримінацію не проблемою, а частиною культури. Чверть суддів узагалі заперечують існування дискримінації. А власне судовий захист у справах про сексуальні домагання ефективним уважають лише 20 % учасниць і учасників дослідження.

    Гучні випадки та суспільна реакція

    Щонайменше 160 випадків сексуального насильства щодня! Статистика приголомшлива, але, незважаючи на це, в українському публічному просторі про зґвалтування не говорять. Чому?

    «Наше суспільство не може, на жаль, адекватно реагувати на випадки сексуального насильства щодо жінок, — розповідає заступниця голови Центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало. — Саме тому багато жінок, які пережили сексуальне насильство, нікуди не звертаються і носять це в собі, залишаються наодинці з проблемою. Якби соціум був нетерпимішим до насильства і толерантнішим до жінок, які від нього страждають, то й жінки не мовчали б, не мусили б справлятися з цим самотужки. Тоді й більше кривдників було б покарано. Зараз, навіть якщо жінка заявляє про те, що вона пережила сексуальне насильство, її справа, швидше за все, не дійде до суду. До суду доходять одиниці, і навіть тоді ці справи просто розсипаються. Про це свідчать і статистика, і наш досвід роботи з такими випадками. Кількість випадків, коли про це просто не говорять, величезна. А коли говорять — бачимо дуже потужний опір правоохоронної і судової систем та соціального оточення».

    Окремо можна говорити про випадки, коли сексуальне насильство супроводжувалося іншими тяжкими злочинами — травмами, вбивством. За таких умов жінкам, які пережили насильство, співчуває і суспільство, і судова та правоохоронні системи.

    Один із таких прикладів — трагедія, яка сталася 2012 року з жителькою Миколаєва Оксаною Макар. Двох підозрюваних у злочині відпустили одразу після затримання, що викликало масові пікети й мітинги проти беззаконня та на підтримку Оксани Макар, які пройшли в Миколаєві, Києві, Одесі, Харкові, Сумах, Львові. У результаті трьох злочинців, які зґвалтували і жорстоко вбили дівчину, засудили до довічного ув’язнення, до 15 і 14 років позбавлення волі відповідно. На цю трагедію бурхливо зреагували політики, більшість із яких закликали покарати ґвалтівників за всією суворістю закону. Та були серед реакцій владників і неадекватні: губернатор Миколаївської області Микола Круглов звинуватив у трагедії родину Оксани Макар, завваживши, що «питання контролю дитини — це питання сім’ї».

    У 2013 році здобуло резонанс жорстоке зґвалтування і побиття жительки смт Врадіївка на Миколаївщині Ірини Крашкової, яке скоїли два офіцери міліції і таксист. Через відмову правоохоронців затримати одного з підозрюваних у селищі спалахнула масова акція непокори, люди стихійно почали штурмувати райвідділ міліції. «Врадіївська хода» мітингувальників проти свавілля міліції дісталася Києва. За вироком суду двоє ґвалтівників отримали по 15 років в’язниці, третій — 11 років. Офіцерів позбавили звання. Покарано також колишнього заступника начальника Врадіївського райвідділу міліції: за приховування тяжкого злочину і перевищення влади його засудили до 5 років ув’язнення і позбавили звання.

    На жаль, ці два кейси — крапля в морі. Більшість випадків сексуального насильства залишаються непоміченими і не знають масового засудження з боку суспільства та влади. У 2015 році в Харкові вкоротила собі віку іноземна студентка, 21-річна Алтинай Сеїтмедова. У передсмертній записці дівчина написала, що її зґвалтували троє хлопців і вона не може з цим жити. Згодом поліція повідомила, що дії підозрюваних кваліфіковано як зґвалтування і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Трьох ґвалтівників тримали в СІЗО. Дальша історія за цим кримінальним провадженням невідома, ЗМІ більше не відстежували історію Алтинай Сеїтмедової.

    Чому так багато випадків зґвалтування просто ігноруються, ніби проблеми не існує? Чому суспільство говорить про потребу викорінити корупцію й реформувати медицину, але мовчить про сексуальне насильство, від якого страждають мільйони жінок?

    Певні зрушення в публічній царині сталися лише після флешмобу 2016 року #ЯНеБоюсьСказати, запущеного у Facebook громадською активісткою Настею Мельниченко. Тисячі жінок розповідали в соціальних мережах свої історії про досвід зґвалтування, спроби зґвалтування, сексуальних домагань, погроз, «лапання» тощо. Масштаби насилля, про яке розповіли вголос, багатьох глибоко вразили, і насамперед чоловіків, які, маючи інший соціально-гендерний досвід, не усвідомлювали рівень насилля та його повсюдність.

    Сексуальне насильство в зоні АТО

    Культура зґвалтування тісно пов’язана з мілітаристською культурою. Сексуальне насильство у часи воєнних конфліктів використовується і як зброя, і як інструмент утисків.

    Депутатка Верховної Ради Ірина Суслова підкреслює, що питання ефективного захисту жінок від сексуального насильства особливо загострилося в період збройного конфлікту на сході України за участю Російської Федерації.

    У районах, які не контролює українська влада, постійно фіксуються випадки різних форм сексуального насильства, торгівлі людьми та сексуальної експлуатації жінок і дівчат.

    На жаль, українські органи влади не мають об’єктивної статистики про сексуальне насильство в ході збройного конфлікту, бо на територіях, підконтрольних бойовикам, немає українських правоохоронців, через що неможливо зібрати доказову базу. Крім того, факти сексуального насильства не оприявнюються внаслідок «замовчування» постраждалими, які бояться суспільного відчуження або помсти. З огляду на це українські парламентарі не раз зверталися до офісу спеціального представника генерального секретаря ООН з питань запобігання сексуальному насильству в умовах конфлікту щодо моніторингу, збору й аналізу даних про випадки сексуального насильства, розробки політик для запобігання і протидії сексуальному насильству в зоні конфлікту та надання допомоги жертвам. Для України надзвичайно важлива підтримка ООН, оприлюднена оцінка ситуації в доповідях генерального секретаря і дальших рекомендаціях, — каже Ірина Суслова.

    Консультантка Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу Ніна Потарська наголошує, що прояви насилля, пов’язані з АТО і війною, виникли не з початком конфлікту, — ситуація лише загострила вже наявні проблеми.

    «Коли зґвалтування у суспільстві стає нормою, від проявів сексуального насильства страждають усі. Жінки й дівчата передусім, чоловіки теж. І навіть випадки, які сталися не в зоні АТО і набрали публічного розголосу, не мають справедливого фіналу. Що тоді казати про ті місця, де скрізь ходять люди з автоматами, де місцеві жінки постійно налякані?.. Проблема в тому, що про це майже не говорять у публічному просторі», — пояснює Ніна Потарська.

    Сексуальне насильство очима державних органів

    Суспільство табуює проблему сексуального насильства, тому більшість владних структур теж не сприймають її як пріоритетну і як таку, до якої треба привертати увагу громадськості. Проте цього року в політиці зроблено видимі кроки, покликані перенести тему сексуального насильства з приватного життя окремих людей у суспільну площину.

    Після флешмобу #яНеБоюсьСказати народні депутатки і депутати України внесли на розгляд Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (насправді його почали готувати дуже давно, але довго не виносили на розгляд).

    Фото з фейсбуку Борислава Берези

    Ідеться про Стамбульську конвенцію, яку Україна підписала 7 листопада 2011 року, але досі не ратифікувала.

    Восени Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» запустив національну кампанію «Стоп насильству!», яку ініціювало і запровадило Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, громадські і міжнародні організації. У цій кампанії взяли участь політики (прем’єр-міністр Володимир Гройсман, генеральний прокурор Юрій Луценко, голова офісу Ради Європи в Україні Мортен Енберг), а також військові і поліцейські — у рамках кампанії вони виступили за ратифікацію Стамбульської конвенції.

    За словами координаторки Громадської ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості» Лариси Кобелянської, громадськість очікувала і розраховувала на те, що Стамбульську конвенцію ратифікують ще до кінця 2016 року.

    «Стамбульська конвенція має на меті попередити домашнє насильство й інші форми насильства над жінками та гендерно зумовлене насильство. Сексуальне насильство часто розглядають лише як зазіхання на сексуальність жінки, при цьому ігнорується гендерно зумовлений характер насильства. А це поняття ширше, і боротьба з ним потребує системної роботи на всіх рівнях», — пояснює Лариса Кобелянська.

    За словами народної депутатки Ірини Суслової, зареєстровані у Верховній Раді законопроекти «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» та «Про запобігання та протидію домашньому насильству» спрямовано на вдосконалення механізмів захисту від сексуального насильства і відповідальності за його скоєння.

    «Законопроект “Про запобігання та протидію домашньому насильству” передбачає запровадження нових означень понять, запровадження додаткових заходів, спрямованих на створення запобіжних і захисних механізмів боротьби з усіма формами гендерно зумовленого насильства (домашнє насильство, сексуальне насильство, переслідування, сексуальні домагання, примусові шлюби, каліцтва жіночих геніталій, примусові аборти, примусова стерилізація). Також він передбачає узгодження політики гендерної рівності і профілактики насильства та розширення кола осіб, які підпадають під дію чинного законодавства», — розповідає Ірина Суслова.

    Депутатка уточнює, що законопроектом про ратифікацію Стамбульської конвенції передбачається внести такі зміни до Кримінального кодексу:

    • запроваджується поняття «сексуальне насильство» (ст. 153);
    • передбачається посилити кримінальну відповідальність за сексуальне насильство («вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи»), за «примушування особи без її добровільної згоди до здійснення актів сексуального характеру з іншою особою», за «примушування особи без її добровільної згоди до здійснення актів сексуального характеру з особою, від якої потерпіла особа матеріально або службово залежна», за зґвалтування (під зґвалтуванням у ст. 152 мається на увазі вчинення «сексуальних дій, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета без добровільної згоди потерпілої особи. Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин).

    Підсумовуючи коментарі Ірини Суслової й Лариси Кобелянської, можна зробити висновок, що ратифікація Стамбульської конвенції потрібна для того, щоб на законодавчому рівні зафіксувати гендерну природу сексуального насильства та вдосконалити вже наявні нормативні акти, спрямовані на боротьбу з цим явищем, на захист жінок, котрі пережили насильство, та на покарання винних.

    На жаль, Стамбульську конвенцію досі не ратифіковано. 17 листопада 2016 року Верховна Рада України відправила законопроект про ратифікацію на доопрацювання в профільний комітет з вимогою вилучити з документа терміни «гендер» і «сексуальна орієнтація».

    Ці вимоги викликали обурення у громадських активістів/-ок, журналістів/-ок правозахисників/-ць. Центр інформації про права людини персонально розіслав депутатам і депутаткам Верховної Ради звернення з цього приводу з роз’ясненням, що вилучення термінів «гендер» і «сексуальна орієнтація» — це не зазіхання на окремі слова, а порушення прав людини. Це обурення розділили й окремі депутатки, як-от Ірина Суслова, Світлана Заліщук, Ірина Геращенко. Вони обіцяли докласти всіх зусиль, щоб терміни не було вилучено з документа.

    Висновки

    За останні сто років ставлення українського суспільства до зґвалтування змінилося. Жінки стали набагато захищеніші і юридично, і звичаєво, однак вони й досі живуть під загрозою і в постійному страху. Суспільство так само вчить жінок, як їм слід поводитись, щоб уникнути зґвалтування, але мало приділяє уваги профілактиці серед потенційних агресорів (не вчить не ґвалтувати) та оптимізації діяльності правоохоронних органів.

    Отже, можемо зробити висновок, що 2010-ті роки стали початком масштабної соціальної дискусії довкола питань сексуального насильства. Масові протести у випадку резонансних зґвалтувань, флешмоб #яНеБоюсьСказати і його наслідки, процес ратифікації Стамбульської конвенції та супутні обговорення — важливі кроки до того суспільства, у якому жінка може одягати коротку спідницю, гуляти в безлюдному парку, повертатися пізно додому, спати на вулиці, ходити на побачення з малознайомими людьми та на гарячі вечірки з друзями. Просто одягати, гуляти, повертатися, спати — без загроз, без страху.

  • Роль чоловіків у боротьбі із гендерним насильством (на прикладі США)

    Роль чоловіків у боротьбі із гендерним насильством (на прикладі США)

    Матеріали кампанії «A CALL TO MEN» («Заклик до чоловіків)». Організація A CALL TO MEN просуває здорову та респектабельну маскулінність, яку не можуть уразити такі соціальні захворювання, як насилля щодо жінок та дітей, сексуальні домагання, агресивне домінування тощо.

    Текст з журналу «Я» № 41 (2016) «Гендер і насильство» 

    У сфері забезпечення гендерної рівності США відомі, зокрема, серед міжнародної спільноти, як країна, що успішно працює із питанням подолання гендерного насильства. Так, Національна коаліція проти домашнього насильства вже понад 30 років займається подоланням насильства в сім’ї. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів цієї проблеми. Досвід США щодо боротьби з гендерним насильством є цінним з погляду на його довготривалість і масштабність. Ще в 1960-70-х роках проблема гендерного насильства актуалізувалася завдяки активісткам другої хвилі фемінізму. Тепер це – цілий рух проти насильства, який об’єднує велику кількість державних структур і громадських організацій. Важливою ознакою активності є те, що чоловіки на рівні із жінками долучилися до діяльності з подолання насильства, зайнявши свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement).

    Проблема гендерного насильства: статистичні дані

    У США, як і у світі загалом, питання насильства проти жінок залишається актуальною проблемою. Маючи тридцятилітній досвід попередження і подолання насильства, американці ретельно підраховують масштаби проблеми та ризики, пов’язані з нею.

    Згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, 25 % жінок зазнають домашнього насильства протягом життя. З’ясовано, що жінки віком 20-24 роки мають найбільшу вірогідність зазнати насильства з боку інтимного партнера. Близько 2/3 усіх зґвалтувань у США відбувалися з боку особи, яку жертва знала. Кожна шоста жінка протягом життя була жертвою зґвалтування чи спроби зґвалтування.

    Чоловіки-активісти та чоловічі організації проти насильства

    Чому певні чоловіки вирішили присвятити своє життя активізму задля жінок? Вони почали помічати, що насильство, у тому числі й сексуальне, чиниться переважно проти жінок, а агресорами є чоловіки. Тому, якщо чоловіки – значна частина цієї проблеми, можливо, вони повинні щось зробити, аби її зрозуміти і розв’язати. Такою є передісторія створення чоловічих організацій, у тому числі й «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування», заснованої у 1997 році у Вашингтоні.

    Активісти чоловічого руху проти насильства добре знають, що насильство з боку інтимного партнера – одна з найбільш поширених форм насильства проти жінок. Координатор тренінгів чоловічої організації «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування» (Men Can Stop Rape) Джозеф Самалін зазначає: «85-90 % сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає (звісно, незнайомці теж це роблять, але рідко). Тобто, найчастіше сексуальне насильство відбувається у контексті усталених відносин». Саме про таке насильство значно важче повідомляти, адже воно є радше приватною справою. Питанням довіри, яку обмануто. Тому домашнє насильство, передусім сексуальне, досить рідко ідентифікується органами державної влади та громадськими організаціями. Про нього жертви найчастіше мовчать. І завдання руху проти насильства – розірвати цей ланцюг мовчання.

    85-90% сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає.

    Співзасновник організації «Звернення до чоловіків» (A Call To Men) Тед Банч переконаний: чоловіки завжди долучалися до жіночого руху, що боровся проти домашнього насильства. Просто чоловіки були менш помітною силою. Наразі в США ситуація змінюється: чоловіки звертаються до інших чоловіків щодо глобальної проблеми насильства проти жінок. Подібних організацій, які проводять освітні тренінги, інформаційні кампанії, безпосередню роботу в спільнотах чимало: окрім уже згаданих, це «Залучення чоловіків» (Men Engage), «Чоловіки зупиняють насильство» (Men Stopping Violence) та інші.

    Стратегічно важливим є використання так званого типу освіти «рівний рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема. Коли чоловіки мають змогу сісти і поговорити, чому вони є агресивними, сильними і неемоційними. Що означає бути чоловіком? Що очікує американське суспільство від американського чоловіка? Що очікує їхня локальна спільнота та родина? Чи зручно почуваються хлопці й чоловіки у суспільстві, де сила та влада проявляються шляхом пригнічення слабших, які найчастіше є жінками?

    Активіст Джексон Катц працює з підлітками в школах, показує їм навчальний фільм «Круті хлопці: насильство, медіа і криза маскулінності» (Tough Guise: Violence, Media & the Crisis in Masculinity 1 ) і обговорює потім проблемні аспекти фільму – що означає бути справжнім чоловіком в американському суспільстві і як цей образ зображується засобами масової інформації.

    Значний вплив на розвиток чоловічої активності в США мала «Кампанія білої стрічки» (White Ribbon Campaign 2 ), яка започаткована в Канаді у 1991 році. У 1989 році в одній із шкіл Монреаля у результаті стрілянини загинуло 14 жінок. Як виявилося, агресор здійснив цей злочин на ґрунті ненависті до жінок і фемінізму. Чоловіки, які підтримують гендерну рівність, вирішили об’єднатися задля попередження подібної мізогінії. Наразі ця ініціатива діє в 60-ти країнах світу. Кампанія символізує намір чоловіків ніколи не чинити насильства, не сприяти йому чи не залишатися байдужими до питання на сильства проти жінок.

    Досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством проти жінок набуває все більшого розповсюдження загалом у світі. Так, Генеральний секретар ООН у 2009 р. заснував Міжнародну мережу чоловіків-лідерів, які протистоять насильству проти жінок. До мережі залучені письменник Паоло Коельо, екс-міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні, екс-президент Чилі Рікардо Лагос та інші. Серед них і двоє відомих американських активістів чоловічого руху проти гендерного насильства.

    Інформаційні кампанії з протидії гендерному насильству

    Фахівці/-чині стверджують, що важливо проводити масштабні інформаційні кампанії через медіа. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до груп ризику насильства. Наприклад, президент Барак Обама оголосив лютий 2011 року місяцем привернення уваги до насильства серед підлітків, які зустрічаються (Teen Dating Violence Awareness and Prevention Month). Квітень вважається місяцем уваги до сексуального насильства (Sexual Assault Month), а жовтень – до проблеми домашнього насильства (Domestic Violence Month).

    Якщо ж звернутися до проблеми насильства серед підлітків, то, згідно із статистичними даними, кожен / кожна третій/-тя зазнає насильства чи знущання з боку однолітків. Громадські організації постійно готують інформаційні та освітні матеріали для шкіл, аби привернути увагу до проблеми знущання. Наприклад, одна з кампаній мала слоган «Допоможи розірвати цикл насильства» і закликала учнівство поширювати інформацію про проблему у своїх навчальних закладах.

    Активістська спільнота переконана, що спільними зусиллями можливо донести до різних чоловіків – незалежно від віку, етнічної приналежності, рівня доходу та регіону – проблему, яка стосується кожного. Адже чоловіки мають мам, сестер, доньок, і не хочуть, аби вони страждали. Тед Банч захоплено каже, що за 5 років діяльності його організація «Звернення до чоловіків» залучила 25 тисяч чоловіків. Вони переконані, що справжня людина не повинна чинити насильство та принижувати гідність інших. На сайті організації було розміщено заклик до 10 дій, які чоловіки можуть зробити, аби попередити домашнє та сексуальне насильство:

    1. Визнай, що чоловіче домінування є основою домашнього і сексуального насильства.
    2. Не підтримуй і не мовчи стосовно чоловіків, які чинять насильство.
    3. Не виконуй ті соціально сконструйовані ролі, які передбачають насильство.
    4. Мовчання – це підтримка. Коли ти мовчиш щодо фактів домашнього насильства, свідками яких стаєш, ти таким чином сам підтримуєш насильство.
    5. Виховуй синів і молоде покоління чоловіків щодо попередження домашнього насильства.
    6. «Звільнися від чоловічої клітки (man box)» – кинь виклик традиційним стереотипам про маскулінність, які базуються на прояві сили та насильства.
    7. Прийми факт того, що насильство проти жінок не скінчиться, якщо чоловіки не стануть частиною розв’язання проблеми.
    8. Не підтримуй хибні уявлення про те, що причиною домашнього насильства є психічні хвороби, хімічна залежність, психологічна нестабільність, стрес тощо. Коріння насильства – це чоловіче домінування та відповідна соціалізація чоловіків.
    9. Візьми відповідальність за створення ефективних шляхів поширення інформації про проблему домашнього і сексуального насильства.
    10. Створи відповідальну чоловічу підтримку у власній спільності задля подолання насильства проти жінок.

    З проблемою сексуального насильства намагаються боротися як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях. Зокрема, Далласький кризовий центр з питань зґвалтувань (Dallas Area Rape Crisis Center) створив просвітницький ролик «It’s Time-Sexual Assault Awareness Month» для мешканців/-ок свого штату Техас. В інформації до ролика зазначено цифри, які не залишають байдужими: кожна п’ята жінка та кожен двадцятий чоловік у штаті Техас були жертвами сексуального насильства. Відео заохочує свідомих мешканців/-ок: «Настав час створити спільноту, де сексуальне насильство не толерується».

    Вдалий приклад іншого відеоролика – увага до «мовчання друзів» щодо проблеми сексуального насильства. Ще один приклад інформаційної кампанії – Коаліція проти сексуального насильства штату Колорадо (Colorado Coalition against Sexual Assault) розробила на перший погляд досить простий, але змістовний ролик із використанням годинників, які активно «цокають» і потім дзвонять, символізуючи «настання часу» до дій.

    Ситуація із чоловічими організаціями в Україні

    Україна не стала винятком щодо підтримки ініціативи залучення чоловіків до питань гендерної рівності та боротьби із насильством. Звісно, масштаби далекі від американських, але ще все попереду. У 2009 році в рамках Національної кампанії «Стоп насильству!» в Україні було створено Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства, які об’єдналися задля привернення уваги суспільства та подолання цього ганебного явища. До складу мережі увійшли українські політики, спортсмени, митці, громадські діячі, які беруть активну участь у суспільному житті країни. Громадські центри «Чоловіки проти насильства» утворилися у низці областей за підтримки Програми рівних можливостей ООН (у Вінниці, Києві, Луганську, Ужгороді, Херсоні). Деякі організації малоактивні наразі, інші – активніші. У 2002 році на базі Школи рівних можливостей започатковано молодіжний рух «Юнаки проти насильства». Будемо мати надію, що з часом американський досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством активно пошириться і в Україні.


    1. Детальніша інформація про фільм. [↩]
    2. Онлайн-сторінка кампанії. [↩]