Категорія: Загальне

Публікуємо уривок із роману Ешлінґ Роул «Замкнена територія» — історії про реаліті-шоу, де боротьба за увагу поступово стирає межу між грою та реальністю.

Роман незабаром вийде у видавництві Stretovych і вже доступний для передзамовлення на сайті.

Уривок

Принцип роботи великого екрана був відомий усім: на ньому щодня з’являлися інструкції, які ми повинні були виконувати. Нагороду отримували тільки тоді, коли у виконанні завдання брали участь усі учасники. У разі успіху ми мали змогу роздобути корисні речі для проживання на території: їжу, меблі, техніку й інші штуки, які полегшують тутешнє життя. На додачу були ще й індивідуальні завдання, які кожен отримував на персональному маленькому екрані, і винагороди за них були особистими. Щодо кількості завдань — як на великому, так і на малих екранах — жодних обмежень не існувало: щойно виконаєш одне, одразу з’являється інше. Якщо завдання не виконували протягом дня, шанс на винагороду втрачався назавжди, адже вранці на нас чекало нове завдання.

Винагорода за кожне спільне завдання залежала від того, наскільки добре ми його виконали; винагорода за особисте завдання також залежала від кількості людей, які залишаються на території, — що їх менше, то коштовнішими стають призи. Взагалі в цьому й полягав розважальний елемент шоу: спочатку людей змушують утворювати пари й налагоджувати стосунки з іншими мешканцями, аби потім побачити, чи готові вони пожертвувати цими людьми заради кращих подарунків. Коли на території перебуває двадцятеро людей, винагороди досить скромні, але зі зменшенням кількості учасників призи стають усе більш розкішними. В одному з попередніх сезонів учасниця, яка дійшла до фіналу, отримала сукню, що її одна знаменита актриса вдягала на якусь церемонію нагородження. Іншого разу переможець отримав годинник вартістю в десятки тисяч.

Існувала ще одна винагорода — якщо перемагаєш, то отримуєш подарунки в необмеженій кількості. Не всі вони такі ж дорогі, як той годинник, але коли залишаєшся на території на самоті, для отримання подарунків уже не треба виконувати завдання — просто просиш, і вони незабаром з’являються. Інший приз — сама територія. Теоретично тут можна жити скільки завгодно, але переможець зазвичай збирає стільки призів, скільки здатний нести, і йде, аби насолоджуватися славою і багатством на волі. Коли останній учасник попереднього сезону покидає територію, туди заїжджає нова група.

На великому екрані було написано:

Завдання: Кожен хлопець і кожна дівчина мають розповісти про свої попередні стосунки.

Винагорода: садові стільці. 

— Та раз плюнути, — заявив Себ. 

У Себі відчувалося дещо, що одразу викликало неприязнь. Він був худорлявим, але вочевидь намагався зайняти більше місця, ніж йому належало, — сидів, розкинувши ноги й завівши руки за голову. Крім того, мав паскудний акцент грошовитого мажорчика, а ще самовдоволено посміхався, коли говорили інші. 

— Хтось дивився, що на маленьких екранах? — спитала Мія. Кілька людей уже почали рух у бік гардеробної, аж тут Кендіс зауважила: 

— Ніхто нікуди не піде, допоки не виконаємо це перше завдання. Нам потрібно на чомусь сидіти.

Вона мала рацію: стільці потрібні не лише для цивілізованого життя, а ще й тому, що земля була дуже гаряча. Почувши слова Кендіс, ті, хто вже прямував до гардеробної, зупинилися.

Ми утворили змінювану чергу біля басейну. Дівчата стояли на місці, а чоловіки що дві хвилини переходили до наступної дівчини ліворуч. У нас не було годинника або інших засобів вимірювання часу, тож дівчина, яка в ту мить не розмовляла з хлопцем, відрахувавши приблизно дві хвилини, вигукувала: «Міняймося!» 

Ми чекали на хлопців протягом двох днів, але побачивши їх у реальному житті, були трохи приголомшені. Навіть Еван, найнижчий з них, виявився більшим за найвищу дівчину, а ще вони дуже відрізнялися за зовнішністю — серед них були як стрункі й підтягнуті, так і м’язисті й кремезні. Всі дівчата стояли спинами до басейну, і, коли хлопці безсоромно витріщалися на нас, у мене виникло відчуття, що будь-якої миті вони можуть або впасти нам до ніг, або жбурнути нас у басейн. 

— Гаразд, — вигукнула Джасінта, стаючи в кінець шеренги. — Починаймо!

Переді мною стояв Себ. Він був середнього зросту, а тіло його — вкрите татуюваннями: чорнильні візерунки звивалися від зап’ястків аж до вух. У полуденну спеку хлопець зняв сорочку, виставивши на позір кубики пресу. Коли з’явилися чоловіки, я тихенько вбралася у свою гарну червону сукню, але тепер не була впевнена, що це вдалий вибір. Я почувалася вбраною надто ошатно: це ж очевидно, що я доклала зусиль, аби мати привабливий вигляд. Ми дивилися одне на одного цілих десять секунд, не вимовляючи ні слова.

— Я Лілі, — сказала йому.

— Я знаю, — кивнув Себ. — Ми вже розмовляли.

Знову запала тиша, протягом якої я чула, як інші стрекотали, ніби не могли вмістити історії про своїх партнерів у двохвилинну розмову. Поруч зі мною Мелісса розповідала про її колишні поліаморні стосунки. 

— Це набагато комфортніше, ніж можна собі уявити, — пояснювала вона.

— Коли мені було п’ятнадцять, — нарешті почала я, — то три місяці зустрічалася зі своїм однокласником. Його звали Хосе, ми разом ходили купатися в спеку. Це був такий літній роман. Коли поверталися у вересні до школи, нам обом не було цікаво продовжувати ці стосунки. Потім, у сімнадцять, у мене був короткотривалий… зв’язок з учителем. Його звали містер Донован — тобто Річард. Після уроків я допомагала йому розкладати книжки в шкільній бібліотеці, а потім ми почали замикати двері й проводити там по кілька годин. Він був одружений, і коли його дружина дізналася, то вчитель розірвав наші стосунки. Відразу після нього я почала зустрічатися з Луїсом. Він був дуже, дуже милим. Це брат моєї подруги, і ми просто гарно проводили час разом. Здається, так тривало менш ніж рік. Я розійшлася з ним, бо мені стало нудно і я захотіла чогось іншого. Потім познайомилася з Браяном, і ми були разом протягом трьох років. Розійшлися два місяці тому. Він зрадив мене з дівчиною, з якою познайомився на відпочинку. Ось така моя історія.

Себ кивнув, і хоча під час моєї промови він уважно розглядав мене, коли заговорив сам, то дивився на кілька сантиметрів ліворуч від мого обличчя.

— У чотирнадцять — Амелія. Потім у вісімнадцять — Деніз. У дев’ятнадцять — Сьєрра. Теж у дев’ятнадцять — Кармел. У двадцять один — Меґґі.

Я чекала, коли хлопець скаже ще щось, але він продовжував дивитися вдалину.

— Це все? — уточнила я. Він здвигнув плечима. До кінця двохвилинного терміну не сказав більше нічого, і ми стояли, не дивлячись одне на одного, поки Джасінта не оголосила чергову зміну.

Наступним переді мною опинився Том — той, що качок. Він почав говорити без підказки і, як і Себ, вивалив мені перелік дівочих імен без жодних інших подробиць. Потім повільно й довго розповідав про одну дівчину — якусь Емі. Том описував її з дивовижною ніжністю — за його описом я могла б намалювати її портрет: оленячі очі й тендітну статуру. Я вже думала, що хлопець закінчив, але потім він додав: «Вона була дуже милою дівчиною. Їй потрібна була допомога в усьому, але мені подобалося їй допомагати. Вона завжди казала, що не проживе без мене і дня».

— Мені здається, ти досі її кохаєш, — зауважила я.

— Ні, не кохаю, — буркнув Том і відвернувся. Мені на розповідь про власні стосунки залишилося десь секунд двадцять.

Про книгу

У світі, де увага стала найціннішою валютою, за неї готові платити будь-яку ціну.

Лілі потрапляє до популярного реаліті-шоу — закритого комплексу посеред пустелі, де за кожним кроком учасників цілодобово стежать камери, а їхні рішення, почуття й помилки перетворюються на розвагу для мільйонів глядачів.

Тут немає місця для приватності. Дружба стає інструментом гри, довіра — ризиком, а кохання — частиною стратегії. Щотижня хтось покидає комплекс, і що менше людей залишається всередині, то жорсткішою стає боротьба за перемогу.

Та справжня небезпека ховається не в суперниках. Поступово Лілі починає розчинятися у світі, де кожна емоція існує для чужого погляду, а схвалення незнайомців важить більше за реальне життя. І коли межа між грою та дійсністю остаточно стирається, постає питання: що залишиться від людини, якщо все її життя перетворити на шоу?

«Замкнена територія» — гостросатиричний психологічний роман про самотність, залежність від чужої уваги та суспільство, у якому видимість стала важливішою за справжність.

Про авторку

Cучасна ірландська письменниця, одна з найгучніших дебютанток англомовної літератури 2025 року. Живе в Дубліні. Працювала книгаркою, викладала англійську мову в школі й навчала гри на фортепіано. Її дебютний роман «Замкнена територія» (2025) став міжнародною сенсацією, був обраний книжкою місяця в Good Morning America Book Club, отримав премію Goodreads Choice Awards та увійшов до короткого списку Irish Book Awards.

— Діти складають загрозу для акторів, — сказали якось Марії та її сину Оресту і не пустили їх на виставу. 

Уявіть собі, небезпека — це не початок повітряної тривоги і навіть не люди, що відповідають на телефонні дзвінки під час вистави, а дитина у залі.

Саме після цієї історії Орест та Тереза — діти Марії Бакало — опинилися на сцені її перформансу «Знову і знову та як це завершиться».
Вистава розповідає про дитинство в Криму і про ядерне роззброєння України у 1994 році, про життя поруч з війною і життя поруч з трагедіями. Проте, насамперед, ця вистава про крихкість. Про те, як політичні рішення впливають на приватне життя і лишають у ньому незмивні відбитки, що лишаються і на нас, і на майбутньому наших дітей. Якщо придивитися до тих, хто ці рішення ухвалював, стає очевидно: історично політика довгий час залишалася простором, де звучали передусім чоловічі голоси. 

І як врешті жити із наслідками усіх цих чужих виборів? 

Особиста історія Марії, якою вона і ділиться у перформансі, стає важливим зліпком того, як буденність поступово змінюється під тиском історичних подій. Спогади про сонячні дні в україномовній спільноті Сімферополя перегукуються із сьогоденням, в якому нам доводиться боротися з окупацією Криму. Так само в роботі проступає й інший вимір цього досвіду — як складно пояснювати дітям, що таке ядерна зброя і чому країна живе у стані війни.

Особиста історія Марії, якою вона і ділиться у перформансі, стає важливим зліпком того, як буденність поступово змінюється під тиском історичних подій. Спогади про сонячні дні в україномовній спільноті Сімферополя перегукуються із сьогоденням, в якому нам доводиться боротися з окупацією Криму. Так само в роботі проступає й інший вимір цього досвіду — як складно пояснювати дітям, що таке ядерна зброя і чому країна живе у стані війни.

У першій частині перформансу Марія взаємодіє із фітболом: спирається на нього, штовхає, намагається втримати рівновагу під час руху. Проте куля постійно вислизає — змінює траєкторію, котиться в неочікуваний бік або створює супротив у відповідь на дотик. Акторка ділиться, що саме це дозволяє її бути вразливою, адже кулю неможливо контролювати.

Вона характеризує це так:

«…певним таким органічним чином я випробовую себе і проживаю різні складні досвіди і запрошую авдиторію бути їх свідками. Я схиляюся до вразливості у моменті, коли за мною спостерігають».

Ми звикли дивитися на майже стерильні продукти мистецтва — щось контрольоване, міліметр до міліметру звірене, що пережило вогонь, воду й сотні репетицій. Проте у цій виставі, крім фітболу, є ще один непередбачуваний фактор — діти на сцені. В них немає акторського завдання і надзавдання, вони просто є: танцюють, відволікаються, махають руками, перешіптуються і сміються. Однак саме ця присутність додає виставі багатовимірності.

Марія відмовляється робити вибір у дилемі, яку жінкам нав’язують століттями: бути мисткинею чи бути матір’ю. Щоправда, на її думку, їй таки не завжди вдається це поєднувати. У день вистави, її діти — Орест та Тереза — були активніші, ніж зазвичай, тож певні структурно важливі паузи вистави були заповнені їх діями. На додачу, сталась технічна прикрість — у критичний момент не спрацював проектор, який є важливою частиною постановки. 

Водночас, це зробило перформанс особливим. Так, наче нестабільність світу стала окремою дійовою особою вистави. В цих моментах було фізично відчутно, як страх відступає, бо невідомість набуває форми; як Марія дає можливість світові статися з нею. Буцімто завдяки цьому в повітрі з’явився непроговорений дозвіл всьому бути рівно таким, яким воно є — messy, unpolished and true. 

Від жінок, тим більш від матерів, постійно очікують абсолютного контролю всіх ситуацій — та хіба ми можемо зробити це у світі, сповненому небезпеки?
Останні роки у суспільстві все частіше лунає питання: «чи справедливо буде приводити дітей у світ війни?». Здається, Марія апелює саме до цього питання своєю виставою, однак вона коментує це так:

«Я думаю, що якби я планувала і ухвалювала свідомі рішення — тобто якби я планувала мати дітей — то я б проходила крізь багато кіл сумнівів. Але зі мною вони [діти — прим. ред.] трапились, і моє рішення було — дати їм змогу жити, а не наполягати на своїй життєвій траєкторії, в якій я бачила себе ще якусь кількість років не матір’ю».

Певно, це і є ядром перформансу — життя буде ставатися з нами, хоч намагатимемося ми його з усіх сил спланувати і передбачити, хоч ні. Тож поряд із контролем завжди має знаходитися готовність взаємодіяти із світом і час від часу бути у ньому вразливими. 

Фото з премʼєри перформансу в Jam Factory Art Center 24.04.2026, фотографиня Ляна Труш

Гарантувати безпеку неможливо, так само, як і неможливо бути готовими до всього, але з довіри може народитися щось дуже гарне. Як от народився цей перформанс пані Марії Бакало. Побачити його можна в Jam Factory Art Center — львівській інституції сучасного мистецтва, що поєднує виставкові, театральні, музичні та освітні проєкти й створює простір для діалогу та осмислення сучасності. Ходіть і доторкніться до ідеальної непередбачуваності власним поглядом. 

Деталі про перформанс за посиланням.

Червень вже традиційно є місяцем прайду та акцій на підтримку ЛГБТ+ людей. Це час, коли глобальна та українська квір-спільноти заявляють про свою видимість, виборюють рівні права та нагадують суспільству про цінності свободи. В Україні цей період уже п’ятий рік поспіль минає в умовах повномасштабної війни, що накладає особливий відбиток на правозахисний рух. Сьогодні боротьба за права людини всередині країни є невіддільною частиною нашої євроінтеграції.

Цьогоріч перший прайд відбувся у Львові, де 7 червня пройшла вулична акція «ЛьвівПрайд 2026» під гаслом «За справжні традиції». Подія, організована «Феміністичною майстернею» за підтримки ГО «Інсайт», вдруге в історії міста зібрала активістів та активісток, військових та союзни_ць, самих ЛГБТ+ людей та їхніх друзів.

Головний виклик року для ЛГБТ+ людей в Україні наразі — це новий проєкт Цивільного кодексу України (№15150), який у нинішній редакції повністю ігнорує права ЛГБТ+ людей та ставить під загрозу європейський курс держави. Правозахисні організації вимагають законодавчого визнання реєстрованих партнерств, що є критично важливим, зокрема, для квір-військовослужбовців, які захищають Україну на фронті.

Про те, чому Прайд у консервативному регіоні — це акт сміливості, як правозахисний рух взаємодіє з містом та поліцією і чому безпека однієї вразливої групи є запорукою безпеки всього суспільства, ми поговорили з Ольгою Ященко, організаторкою події та головою організації «Феміністична майстерня».

Про суть ЛьвівПрайд та просвітництво

Що взагалі таке Львів Прайд простими словами?

Львів Прайд включає вуличну акцію, серію подій та дописів в

Прайд-місяць в червні, які нагадують суспільству і законотворцям про те, що ЛГБТІК+ люди існують, що ми завжди є, були і будемо. Ми є невід’ємною частиною суспільства, тож нам потрібні базові людські права в Україні та реальна рівність не лише за обов’язками, а й за правами.

Чому саме акція і серія подій?

Враховуючи, що «Феміністична майстерня» — це просвітницька і спільнототворча організація, наша мета не лише адвокаційна, а й просвітницька. Ми робимо серію інформаційних дописів, серію подій про права ЛГБТІК+ людей, про їхнє життя, про суспільні норми та виклики.

Перший ЛьвівПрайд відбувся у 2025 році, вперше в історії Львова, і тепер ми будемо робити його щороку, наскільки стане сил. Це не просто акція — це акт сміливості заявити про себе. Це місце, де ми можемо сказати вголос посеред вулиці, буквально, — «ми існуємо». В консервативному регіоні це вимагає неабияких зусиль як від організатор_ок, так і від учасни_ць.

Головні меседжі 2026 року та боротьба за Цивільний кодекс 

Якими є головні меседжі акцій?

Минулорічну акцію робила «Феміністична майстерня» у співпраці з ГО «Білкіс». Тоді основною темою ми визначили безпеку ЛГБТІК+ людей: можливість безпечно пересуватися вулицями, право просто існувати без фізичного насильства. Це база, з якої ми маємо починати, говорячи про себе.

У цьому році ми рухаємося далі і назвали ЛьвівПрайд «За справжні традиції». Ми хочемо донести, що справжніми традиціями України є свобода, рівність, взаємоповага, любов і демократія, а не дискримінація і насильство.

Серед основних тем ЛьвівПрайду 2026, який «Феміністична майстерня» організувала сама за підтримки ГО «Інсайт», є:

• ігнорування в проєкті нового Цивільного кодексу прав ЛГБТІК+ людей;
• необхідність правового визнання реєстрованих партнерств, зокрема для військовослужбовців і військовослужбовиць під час війни;
• ризики для євроінтеграційного курсу України в разі ухвалення Цивільного кодексу в нинішній редакції;
• право ЛГБТІК+ людей бути видимими публічно, заявляти про себе та нагадувати, що ЛГБТІК+ спільнота є невід’ємною частиною Львова і України протягом всієї історії.

Які є різні мотивації у людей виходити на Прайд?

Боротися за свої права, бути видимими, заявити про себе в голос, відчути єдність з іншими людьми зі спільноти, зрозуміти, що ти не сам_а. Стояти разом за завтрашній день і за справедливість не лише для себе, а й для інших, для тих, у кого немає можливості говорити голосно, і для тих, хто буде після нас.

Цього року на акцію прийшли  не лише ЛГБТІК+ люди, але і союзни_ці, які хочуть показати, що бути ЛГБТІК+ людиною абсолютно нормально, і немає в цьому нічого ані дивного, ані поганого. Найгірше і найдивніше, що є у ЛГБТІК+ людей, — це відсутність прав і захисту від держави.

Чи працюють Прайди в довгу перспективу? 

Чи працюють Прайди? Що змінилося після того, як у Львові почали проходити Прайди?

Прайди працюють в довгу перспективу і в комплексі з іншими просвітницькими та адвокаційними кампаніями по всій країні. Неправдою буде казати, що лише ЛьвівПрайд повпливав на зміну суспільної думки чи впливає на позиції народних депутатів, але його поява є значимим сигналом, що Львів уже готовий ставати європейським містом з цінностями рівності і поваги, і ми працюємо над цим разом з місцевими інституціями, нехай і маленькими кроками.

ЛьвівПрайд пройшов вперше тільки минулого року. Перші кроки завжди робити важко, але з кожним роком буде ставати легше, вже не буде такого ажіотажу навколо. Власне, це і є одна з наших цілей – нормалізація того, що ми просто існуємо. Будь ласка, дозвольте нам просто існувати — ми звичайні люди. З роками це донести стає все легше і легше. Ми бачимо зміни в суспільстві, вони помітні.

Окрім цього, акції не варто недооцінювати як спосіб адвокації прав людини. Ми бачимо, наскільки в Україні демократія тісно пов’язана з вуличними протестами. Ми бачимо, що наш голос буде почутим, якщо ми достатньо голосно скажемо.

Безпека та взаємодія з містом 

Чи є групи опонентів великою загрозою для ЛГБТІК+ активіст_ок?

Судячи з того, як нас захищає поліція — так, певно, що загроза є. Порівнюючи з ситуацією в інших містах, ми припускаємо, що ці безпекові заходи надмірні і ведемо перемовини, щоб мати баланс, але оцінювати загрози і реагувати на них — компетенція поліції. Для нас однозначно важлива безпека на наших заходах, і в тому числі на вуличних акціях.

Водночас я не хочу знецінювати ту кількість тиску і, зокрема, психологічного насильства, з яким доводиться жити ЛГБТІК+ і феміністичним активісткам. Акція триває 1 день, а загрози і тиск продовжуються 365 днів. От з цим було би варто працювати більше.

Чи бачить ваша команда якусь відмінність між тим, як проходив попередній ЛьвівПрайд, і цьогорічним Прайдом, якщо говорити про співпрацю з містом і поліцією?

Однозначно є куди рости. Але ми ростемо. Ви колись чули, щоб після акцій проводилися зустрічі зворотного зв’язку з поліцією? Ми ніколи такого не робили, а от тепер провели. Сподіваємося, що за кілька років озирнемося і побачимо потужний прогрес.

Місто розуміє, що ми не зупинимося і ми не відступимо назад, тому що ми вже бачили, що трапиться, якщо повірити в цю байку про «не на часі». Ми всі вже побачили, як намагалися швидко проштовхнути новий Цивільний кодекс, поки ніхто не помітить.

Ми не можемо дозволити собі зупинятися і думати, що права людини не на часі. Бо вже не буде чиї права захищати через кілька років, якщо ми зупинимося зараз, якщо правозахисний рух перестане існувати.

Як підтримати рух, якщо ви не готові до публічності 

Чим може допомогти громадянське суспільство, якщо хтось не готовий приходити на Прайд?

Дуже важлива саме інформаційна і медійна підтримка для того, щоб з кожним місяцем і з кожним роком нормалізовувати присутність ЛГБТІК+ людей і тем в суспільстві, а для цього потрібні голоси, які будуть говорити. Навіть якщо ви є просто союзниками, важко переоцінити важливість цієї підтримки. І репости в даному випадку — це те, що дійсно має велике значення.

Можна робити репости, писати підтримуючі коментарі, якщо навіть ви не прийдете на акції. Можна приходити на події протягом червня або самим писати на своїх сторінках про права ЛГБТІК+ людей.

А якщо людина закрита, вона не хоче світитися в тому, що вона або належить до спільноти, що такі люди можуть зробити для ЛьвівПрайду?

В кінці червня «Феміністична майстерня» запустить набір волонтерок і волонтерів. Можна долучатися руками не тільки до ЛьвівПрайду, а і до всієї діяльності організації. Для цього не обов’язково бути публічною людиною і вести відкрито соціальні мережі, можна просто робити свій маленький внесок в щоденну діяльність організації.

Що би ти сказала людям, хто боїться долучатися або яким просто байдуже на акції?

Я розумію, що може бути страшно чи незручно ходити на акції. Робити перші кроки і класти на свої плечі відповідальність зазвичай боляче і важко. Але якщо не ти, то хто? Ми ж живемо в часи, коли очевидно, що від нашої громадянської активності залежить майбутнє країни, в якій ми будемо жити. Якщо ми хочемо жити в правовій демократичній державі, де люди різних категорій захищені, — треба виборювати це майбутнє разом. Сьогодні це права ЛГБТІК+ людей, завтра це права військових, післязавтра це права людей з інвалідністю. І ти ніколи не знаєш, в якій з вразливих категорій опинишся ти, твої друзі, твої діти чи батьки. Тому не варто думати, що тебе це не стосується. В державі, в якій не забезпечені права однієї вразливої групи, не будуть забезпечені права інших вразливих груп. Тому це наша спільна боротьба.

Як минув ЛьвівПрайд 2026: підсумки акції 

ЛьвівПрайд 2026 пройшов у неділю, 7 червня, у самому центрі Львова — на площі перед Оперним театром. Захід зібрав правозахисників та правозахисниць, саму квір-спільноту та їхніх союзників і союзниць, які вийшли з плакатами «Сенс у любові», «Кохання — це не злочин», «Вільна країна — вільне кохання» та скандували гасла на кшталт «Квіруй, кохай, права не віддавай». Одним із найяскравіших моментів події стало імпровізоване ЛГБТІК+-весілля, яке символізувало вимогу правового визнання одностатевих родин.

Правоохоронні органи вжили серйозних заходів безпеки. Ділянку навколо Оперного театру оточили металевими бар’єрами, а порядок забезпечували десятки співробітників Національної поліції та Національної гвардії.

Паралельно на тій самій локації розгорнувся мітинг представників правих сил та прихильників традиційних сімейних цінностей. Контракція супроводжувалася плакатами за «традиційні родини» та патріотичними гаслами. Завдяки щільному кордону правоохоронців та заздалегідь скоординованим безпековим діям, прямого фізичного протистояння вдалося уникнути — ситуація залишалася під контролем.

Попри тиск та дискусії, другий ЛьвівПрайд став важливим прецедентом для міста. Організаторки наголошують, що подібні акції, які також відбуваються у Києві та Харкові, поступово нормалізують видимість ЛГБТІК+ людей і є сигналом для законотворців: права людини не можуть бути «не на часі», коли країна виборює своє демократичне майбутнє.

ЗМІСТ

Вступ
Методологія дослідження
Розуміння та сприйняття підтримки ЛГБТКІ+ людей з боку бізнесів та організацій
Безпека та ризики видимої підтримки ЛГБТКІ+ людей
Інклюзивність у робочому середовищі: погляди ЛГБТКІ+ людей та роботодавців
Що вже роблять бізнеси та що може мотивувати їх до більшої інклюзивности?
Очікування щодо підтримки та реагування на дискримінаційні ситуації
Висновки
Рекомендації для бізнесів та організацій

Підтримка ЛГБТКІ+ людей з боку бізнесів та організацій поступово стає важливою частиною ширших дискусій про соціальну відповідальність, інклюзивність та недискримінацію в Україні. Згідно з опитуванням громадської думки Київського міжнародного інституту соціології на замовлення ГО «Наш світ», в Україні спостерігається стійка тенденція покращення ставлення українського суспільства до захисту прав ЛГБТК людей: станом на осінь 2025 року, понад 78% українців та українок вважали, що ЛГБТК люди повинні мати такі самі права, як і решта населення України. Водночас залишається відкритим питання, що саме різні сторони розуміють під такою підтримкою: чи йдеться про публічні заяви та символічні жести, створення безпечних просторів для клієнтів і клієнток, внутрішні політики для працівників і працівниць, партнерство з громадськими організаціями, чи про більш повсякденні практики поваги, чутливости та реагування на дискримінаційні ситуації.

Це дослідження було спрямоване на те, щоб краще зрозуміти, які форми підтримки ЛГБТКІ+ людей з боку бізнесів та організацій сприймаються як важливі, щирі та корисні самою спільнотою, а також як ці питання бачать представники та представниці організацій, які вже позиціонують себе як дружні або зацікавлені у розвитку інклюзивних практик. Особлива увага приділялась не лише тому, що бізнеси можуть робити назовні для своїх, зокрема потенційних, споживачів та споживачок, але й тому, як вони можуть ставати безпечнішими та більш інклюзивними середовищами для власних працівників і працівниць.

Результати дослідження показують, що для ЛГБТКІ+ людей підтримка з боку бізнесів та організацій має кілька взаємопов’язаних вимірів. З одного боку, видимі сигнали союзництва, такі як прайд-символіка, публічні заяви, інклюзивна комунікація чи підтримка ЛГБТКІ+ ініціатив, можуть бути важливими маркерами безпеки та визнання. З іншого боку, респонденти та респондентки неодноразово наголошували, що така підтримка не має обмежуватись лише символічними жестами, особливо якщо вони не підкріплені реальними практиками недискримінації, навчанням персоналу, механізмами реагування на утиски та готовністю організації брати відповідальність за власні дії.

Дослідження також продемонструвало, що для бізнесів та організацій тема підтримки ЛГБТКІ+ людей часто залишається чутливою і не завжди очевидною з практичної точки зору. Частина організацій уже впроваджує окремі інклюзивні практики або декларує принципи недискримінації, однак багато хто не має достатнього розуміння, які саме кроки є доречними, достатніми та справді корисними для ЛГБТКІ+ людей. Окремим питанням залишаються ризики відкритої підтримки, зокрема потенційна негативна реакція частини аудиторії, тиск у соціальних мережах, загрози безпеці або сумніви щодо того, як уникнути формального чи поверхового союзництва.

У цьому звіті представлено результати онлайн-опитування та дискусій у форматі онлайн фокус-груп з ЛГБТКІ+ людьми і представницями дружніх бізнесів та організацій. Звіт послідовно розглядає, як респонденти та респондентки розуміють підтримку ЛГБТКІ+ людей, які практики вважають важливими, які ризики бачать у видимому союзництві, яким є досвід ЛГБТКІ+ людей у робочому середовищі, що вже роблять дружні організації та які практичні кроки можуть допомогти бізнесам ставати більш інклюзивними. Окрему увагу приділено очікуванням ЛГБТКІ+ спільноти щодо відповідальної поведінки бізнесів, зокрема у випадках дискримінаційних інцидентів, невдалих комунікацій або ситуацій, коли дії компанії сприймаються як образливі чи недостатньо чутливі.

Цей звіт не має на меті запропонувати універсальну модель «ідеального» дружнього бізнесу. Натомість, він прагне окреслити практичні орієнтири для організацій, які хочуть підтримувати ЛГБТКІ+ людей більш послідовно, безпечно та відповідально. Отримані результати можуть бути корисними для бізнесів, громадських організацій, культурних інституцій, медіа, роботодавців та інших структур, які прагнуть краще зрозуміти потреби ЛГБТКІ+ людей і перейти від загальних заяв про інклюзивність до конкретних дій.

Дослідження «Pride Month Allies: Research-Based Support Tools for LGBTQI+ Friendly Businesses and Media» (Союзники Прайд-місяцю: дослідницьки обґрунтовані інструменти підтримки ЛГБТКІ+ людей для дружніх бізнесів та медіа) реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Стійкі рухи, сильніші спільноти» за підтримки Шведської федерації за права ЛГБТКІ (RFSL)

Дані останніх досліджень показують, що серед вступників та вступниць на освітніх рівнях бакалавр, молодший бакалавр і спеціаліст у 2024 році в більшості галузей, які стосуються STEM, переважали чоловіки. Винятком були деякі хімічні та біологічні спеціальності, де частка жінок була вищою (Cedos, 2024, с.10; texty.org.ua, 2025).

Дослідження texty.org.ua показує, що у 2024 році серед вступних тестів на вибір хлопці частіше обирали фізику та географію, а дівчата — іноземну мову, біологію та літературу. Серед дівчат з найвищими балами з математики найбільш популярною спеціальністю була філологія. Натомість серед хлопців — компʼютерні науки та інженерія програмного забезпечення.

Ці дані свідчать про те, що, ймовірно, ті дівчата, які потенційно могли б обрати STEM-спеціальність, вже на рівні вступу обирають вивчати галузі більш гуманітарного спрямування. Чому так трапляється?  

На основі дослідження науковиць у STEM, проведеного Cedos спільно з INSCIENCE та за підтримки ООН Жінки в Україні у 2024-2025 роках, у цьому блозі ми спробуємо розібрати, які фактори можуть вплинути на те, чи зацікавлена у науці дівчинка буде далі рухатися цим шляхом?

Дитинство: перший прояв інтересу до науки

Дослідження науковиць у STEM, проведене Cedos у 2024-2025 роках, показало, що інтерес до науки, зокрема STEM, у науковиць часто виникав у дитинстві. На цьому етапі ключовий вплив мали батьки та інші члени родини: як через власний приклад зайнятості в науці, так і через підтримку зацікавленостей дівчат. Через спілкування, книги та перегляд фільмів діти дізнавалися про різні науки. Відсутність підтримки зі сторони близьких часто виражалась у байдужості до зацікавлень дитини у STEM.

Шкільні роки: знайомство з науками та важливість середовища

У шкільні роки середовище дівчат також відігравало ключову роль. Для багатьох важливою у формуванні їхнього інтересу до науки та бажання стати науковицями була Мала академія наук (МАН), де вони здобували перший практичний досвід досліджень та знайомилися з однодумцями.

Для деяких учасниць дослідження важливу роль відіграли вчителі та вчительки, а саме ті, які доступно пояснювали матеріал, показували прикладну цінність науки та заохочували брати участь в олімпіадах, конкурсах МАН та інших заходах. Водночас відсутність підтримки та випадки дискримінації дівчаток за статевою ознакою часто негативно впливали на бажання дівчаток далі займатися наукою. Наприклад, коли дівчат менше запрошували до участі в олімпіадах і гуртках з природничо-математичних предметів, ніж їхніх однокласників-хлопців, або коли дівчата в закладах освіти чи класах з поглибленим вивченням фізики та математики стикалися з недоречними жартами про участь жінок у науці. Такі ситуації по-різному впливали на дівчат. Деякі все ж знаходили можливість розвивати інтерес до науки у сімейному колі або через книги та фільми. Для когось такі ситуації знижували мотивацію до навчання або ж навпаки – мотивували здобути кращі оцінки з предмета, поглибити свої знання з теми.Загальною проблемою середньої освіти є недотримання принципів гендерної рівності, яке впливає на те, чи система заохочує та створює умови для дівчаток займатися STEM і далі вибирати ці напрямки для свого навчання та карʼєри – про це зазначали й залучені до дослідження експертки з питань освіти, вчителі.

На цьому етапі важливою є також і підтримка батьків. Однак, з досвіду вчителя закладу середньої освіти, який взяв участь у дослідженні, саме через стереотипні уявлення про STEM як сферу, яка краще дається хлопцям деякі батьки не підтримують бажання доньок вступати у класи чи заклади освіти з поглибленим вивченням фізики та математики. 

Також важливими були умови навчання дівчаток. Саме у школі через вивчення нових предметів та цікаві підручники дівчата дізнавались про різні наукові напрямки. Однак, якість STEM освіти не у всіх школах є однаковою. Експертка з освітньої політики згадувала про вплив розташування школи на якість викладання STEM-предметів і доступні для цього ресурси: у сільських школах і на прифронтових територіях якість такої освіти є гіршою через брак матеріально-технічного забезпечення та кваліфікованих вчителів та вчительок. Окрім цього, на якість освіти впливає дистанційний формат навчання. 

Вступ до університету: прийняття важливого рішення та стереотипи 

Під час вступу дівчат до університету також важливою була підтримка зі сторони їхніх батьків. Деякі учасниці дослідження розповіли, що вступили до університету за STEM-напрямком саме за порадою батьків. У інших батьки були проти вступу їхніх доньок на STEM-спеціальності, що, на їхню думку, було спричинено стереотипним баченням науки як сфери, де більшою мірою зайняті чоловіки, і нерозумінням, у чому полягає робота науковиці, хвилюванням про неприбутковість науки. 

Рівень освіти у школі та академічні досягнення дівчаток у школі також впливали на вибір спеціальності та університету. Дівчата часто робили його, зважаючи на те, з якого шкільного предмета мали кращі оцінки, більш ґрунтовні знання та сформовану раніше зацікавленість у певній галузі чи темі. Через низький рівень освіти у школі деяким науковицям доводилось звертатись по допомогу до репетиторок. Кільком учасницям дослідження було складно обрати наукову спеціальність через брак профорієнтації у школі. 

Важливим фактором вибору STEM-спеціальності була також перспективність наукової карʼєри: можливість їздити за кордон у рамках академічної мобільності, можливість у майбутньому зробити важливі наукові відкриття.

На рішення дівчаток впливали також практичні аспекти. Серед факторів вибору наукової спеціальності були фінансова доступність такої освіти, можливість переїзду в інше місто, бажання здобути вищу освіту загалом. Деякі науковиці через складність вступу до медичних ЗВО, тривалість медичної освіти та брак фінансових можливостей оплачувати навчання обирали для себе близьку до медицини спеціальність — біологію або хімію. 

Дослідження показало, що ще до вступу в заклад вищої освіти, для підтримки та розвитку зацікавлення дівчат у STEM, вони повинні перебувати у середовищі, яке б сприяло зацікавленню наукою та підтримувало їх, а також мати умови, в яких вони могли б вивчати науку, мати доступ до цікавих матеріалів, здобувати практичний досвід. Процес формування такого середовища повинен передбачати як створення навчальних програм та проєктів, розвиток шкільної освіти, так і роботу над сприйняттям науки та науковиць у суспільстві, боротьбу з гендерними стереотипами, адже саме вони часто визначають ставлення батьків та інших дорослих, які взаємодіють з дітьми, до наукової карʼєри.

В Україні на законодавчому рівні ухвалені стратегії, які містять стратегічні цілі, спрямовані на протидію дискримінації у сфері освіти (Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, Стратегія цифрового розвитку інноваційної діяльності України (WINWIN) до 2030 року).

Існують також програми та проєкти, запроваджені державними та недержавними організаціями та структурами. Наприклад:

• Наприкінці 2022 року була запущена пілотна програма стажування при Міністерстві цифрової трансформації України для дівчат у STEM.
• Організація Об’єднаних Націй реалізує програми, спрямовані на підтримку жінок у науці та сприяння гендерній рівності в STEM та інноваціях, — наприклад, «Наука — це вона» є освітнім арт-проєктом, підтриманим ООН-Жінки в Україні та ЮНІСЕФ, який розповідає про здобутки українських жінок-вчених і заохочує молодь до науки. 
• У 2019 році Фонд ООН у галузі народонаселення організовував конкурс біографічних статей для сайту «Вікіпедія» про жінок-науковиць у галузі STEM. Метою проєкту було зробити досягнення жінок у науці більш видимими. 
• Громадська організація INSCIENCE в рамках програми «ЄС за ґендерну рівність: разом проти ґендерних стереотипів та ґендерно-зумовленого насильства» спільно зі структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення, за фінансування Європейського Союзу організовує проєкт «НАУКОВИЦІ». Мета проєкту – сприяти гендерній рівності у STEM, підтримувати жінок у побудові наукової кар’єри та підвищувати їхню видимість у суспільстві. У 2023 році в межах проєкту вийшли два документальні відео про українських науковиць під час повномасштабної війни. Героїнями відео стали радіобіологиня Олена Паренюк та біологиня Катерина Шаванова. Крім цього, було опубліковано 12 текстових історій про жінок у різних наукових галузях — від астрофізики до морської біології.
• Деякі компанії підтримують розвиток STEM-освіти, оновлюючи лабораторії та надаючи ресурси для закладів освіти. Наприклад, ініціатива «Дівчата STEM», заснована Центром «Розвиток КСВ» у 2016 році, була спрямована на залучення дівчат до природничо-наукових і технічних дисциплін та розвитку у STEM-професіях.
• Організація INSCIENCE реалізовує освітній науково-популярний проєкт для дітей — Science Kids. З 2022 року організація провела понад 500 подій і залучила близько 20 тисяч дітей та понад 150 українських вчених.

Однак за словами експертки з МОН, яка взяла участь у дослідженні, такі заходи є поодинокими та не сприяють масовому залученню учнівства до науки.

Також експертка підкреслила відсутність гендерного аудиту в середній освіті та брак досліджень, які б допомагали оцінити гендерну рівність у STEM-освіті, — зокрема таких, які б враховували не лише кількісні показники, на кшталт показників вступу на ті чи інші спеціальності, а й інші аспекти вибору спеціальності, як-от мотивацію вступати на ту чи іншу спеціальність. Такий підхід допоміг би краще зрозуміти мотивацію школярства та основні виклики, які перешкоджають заохоченню учнівства, зокрема дівчат, до вибору STEM-спеціальностей.

Зокрема саме для оцінки гендерної рівності у STEM-освіті, Cedos спільно з INSCIENCE та за підтримки ООН Жінки в Україні провели дослідження становища науковиць і чому вони обирають або залишають наукову карʼєру. Детальніше з його результатами можна ознайомитись за посиланням.

Посібник для відповідальних роботодавців «Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці» (далі — Посібник) — це публікація, що розкриває сутність та можливі інструменти для працівниць/-ків і роботодавців у справі поєднання професійних і сімейних обов’язків. Це привернення уваги до теми балансу між роботою і життям, яка дедалі частіше турбує сучасну людину. Для роботодавців, які справді цінують своїх працівниць/-ків, це також пошук шляхів їх успішного утримання на робочому місці. Ключова ідея посібника полягає в тому, що сучасне ефективне управління персоналом неможливе без урахування реальних життєвих обставин людей, які працюють, зокрема їхніх сімейних, доглядових і соціальних ролей.

В Україні традиція підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками поки що не є розвиненою, хоча й не є абсолютною рідкістю. Але, якщо обговорювати ставлення до цього питання, то воно сприймається радше як розкіш, реальна лише в ідеальних умовах. Водночас для країни, яка намагається розбудовувати свою економіку, перебуває у процесі становлення здорового ринку праці та потребує заохочення до роботи у держбюджетних установах, саме гнучкість в організації і правилах трудового порядку є як ніколи актуальною.

Посібник містить мотивувальну частину, опис законодавчих підстав для втілення інструментів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками, покрокові алгоритми реалізації цієї політики, а також опис найкращих українських практик бюджетних установ з підтримки працівниць і працівників із сімейними та доглядовими обов’язками.  

У вступі підкреслюється, що поєднання професійних і сімейних обов’язків є щоденною реальністю для більшості працівниць і працівників. За кожною посадою стоїть людина з власним життям: батьки маленьких дітей, особи, які доглядають за літніми родичами, людьми з інвалідністю чи хворими. Ігнорування цих аспектів призводить до перевантаження доглядальниць і доглядальників, зниження мотивації та ефективности їхньої праці. Натомість врахування сімейних обов’язків сприяє формуванню довіри, покращує атмосферу в колективі та підвищує продуктивність роботи. 

Посібник орієнтований як на публічний, так і на приватний сектор, проте особлива увага приділяється державним установам, які, попри обмежені ресурси, можуть формувати стандарти відповідального роботодавця.

Розділ перший посібника детально пояснює зміст поняття і важливість балансу між професійним і сімейним життям. Це концепція досягнення гармонії, в якій професійна діяльність не поглинає особисте життя, не означає потребу принесення в жертву сім’ї або роботи, натомість — відстоює доцільність взаємодоповнення цих двох сторін людського буття. Йдеться про такий підхід до організації праці, який дозволяє працівницям і працівникам ефективно виконувати свої робочі функції, не нехтуючи сімейним життям і потребами. Це включає гнучкі графіки роботи, дистанційні формати, доступ до відпусток для догляду за дітьми чи іншими членами сім’ї, а також підтримку працівниць і працівників на різних етапах їхнього життя. У міжнародному контексті ці підходи відомі як work–life balance чи work–family balance і є стандартом сучасної кадрової політики. Значущість балансу між роботою і життям для гендерної рівности є окремою важливою лінією у Посібнику. Гендерна чутливість ініціатив з балансу між роботою і життям полягає у визнанні та врахуванні гендерних відмінностей, ролей та стереотипів, підтвердженні їхнього впливу на життя чоловіків і жінок. Це також привернення уваги до того, що нерівність та дискримінація, з якою люди стикаються внаслідок виконання своїх сімейних обов’язків, не має залишатись їхньою особистою справою. Традиційне закріплення за жінками відповідальности по догляду за залежними близькими жодним чином не легітимізує цю практику. А для усунення такої несправедливости та задля забезпечення рівних прав осіб, які мають сімейні обов’язки, держава і роботодавці мають брати на себе відповідальність їх підтримувати, оскільки Україна засвідчила готовність дотримуватися гендерної рівности та створювати відповідні можливості. 

Гендерний аспект конфлікту між професійними і сімейними обов’язками проявляється у непропорційному його впливі на життя саме жінок, тим самим погіршуючи їхнє становище не лише у цьому питанні, а й в інших сферах життя — економічного, політичного, соціального. Тому без розв’язання проблеми тягаря доглядової праці для жінок важко розраховувати на глибинні зміни у статусі жінки. Водночас сприйняття сімейних обов’язків як виключно жіночої проблеми підтверджує той факт, що заручниками гендерних ролей є і жінки, і чоловіки, що зрештою негативно впливає на перспективи обох статей. А те, що відсутність дій на підтримку працівниць і працівників із сімейними обов’язками не розглядається як порушення трудових прав людини, також є маркером недемократичної держави та нечесної конкуренції на ринку праці. В моральному аспекті це знецінення роботи, пов’язаної з виконанням сімейних обов’язків. Тож у Посібнику окремо наголошується на потребі розгляду політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками з перспективи фундаментальної рівности, людської гідности і справедливости, які є основою гендерної рівности. Адже такі ініціативи відповідають принципам неупередженого і законного розподілу ресурсів, відповідальности та можливостей, а також запобігають дискримінації за ознакою статі. А залучення жінок і чоловіків на ринку праці на рівних умовах, а також рівна оцінка їхнього внеску в роботу (як оплачуваної, так і доглядової), сприяє подоланню бідности та економічному зростанню.

Особлива увага до гендерного виміру проблеми пояснюється тим, що в Україні, як і в багатьох інших країнах, основний обсяг неоплачуваної доглядової праці виконується жінками. Це призводить до обмеження їхніх кар’єрних можливостей, зниження доходів і формування гендерного розриву в оплаті праці. Одним із проявів цього є так званий «штраф за материнство», коли жінки після народження дітей стикаються зі зниженням доходів і уповільненням кар’єрного зростання. Натомість для чоловіків часто спостерігається «бонус за батьківство». Політики балансу допомагають зменшити ці нерівності, створюючи умови для рівного розподілу сімейних обов’язків.

Водночас такі політики важливі і для чоловіків, які дедалі частіше прагнуть брати активну участь у вихованні дітей, але стикаються зі стереотипами та обмеженнями. Запровадження гендерночутливих підходів дозволяє змінити ці установки та сприяє більш справедливому розподілу відповідальности в сім’ї.

Упередження щодо створення можливостей балансу між професійними і сімейними обов’язками на робочому місці часто супроводжують цю тему. Хибні уявлення про неможливість забезпечення такого балансу працедавцями виникають на тлі незнання та браку досвіду, часто стереотипізованих уявлень про важливість і цінність сім’ї і роботи в житті людини, а також через недостатнє визнання суспільної користі сімейного досвіду людини. Зрештою це призводить до дискримінації та ірраціональної поведінки роботодавців, що стримує поширення практик підтримки працівниць/-ків із сімейними обов’язками. Відповідно, Посібник у форматі тверджень і розвінчування міфів виводить на поверхню найпоширеніші «відмовки» щодо цього, серед яких — переконання, що це дорого, складно або не підходить для конкретної сфери діяльности, неможливо впровадити через специфіку роботи організації. Також висвітлюються побоювання керівництва втратити контроль над робочим процесом, удавана відсутність зацікавлености з боку самих працівниць і працівників через наявну діяльність профспілок і змогу відпроситися з роботи у разі потреби. Посібник доводить, що більшість заходів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками не потребують значних фінансових ресурсів і базуються насамперед на зміні управлінських підходів та організаційної культури.   

У Посібнику підкреслюється, що політика балансу між роботою і життям має важливе значення для добробуту працівниць і працівників, адже догляд за близькими є невіддільною частиною життя більшости людей і важливою соціальною функцією. Коли ж роботодавець не враховує ці потреби, працівниці і працівники змушені поєднувати роботу і турботу про близьких за рахунок власного здоров’я та емоційного стану. Водночас підтримка з боку організації дозволяє зменшити стрес, уникнути вигорання і підвищити задоволеність роботою.

Для організацій впровадження таких політик також має суттєві переваги. Це сприяє утриманню персоналу, зменшує плинність кадрів, підвищує рівень залучености працівниць і працівників і їхню продуктивність. Крім того, це покращує внутрішню комунікацію, командну взаємодію та імідж організації як відповідального роботодавця. В умовах конкуренції за кадри такі підходи стають важливою конкурентною перевагою.

Окремо наголошується на актуальності цієї теми в умовах війни. Зростає кількість людей, які потребують догляду, руйнується інфраструктура (дитячі садки, школи), збільшується частка одиноких батьків. У таких умовах гнучкість робочого середовища стає критично важливою для збереження зайнятости та економічної стабільности.

Другий розділ Посібника аналізує відповідну законодавчу базу України. Вона включає Конституцію, трудове законодавство, закони, що стосуються забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та засад запобігання і протидії недискримінації, міжнародні конвенції, національні стратегії, накази та методичні рекомендації. Усі ці документи створюють підґрунтя для впровадження політик балансу між роботою і сім’єю. Важливими є також міжнародні зобов’язання України, зокрема Конвенція МОП № 156 та європейські директиви, які передбачають рівні можливості для жінок і чоловіків у поєднанні професійних і сімейних обов’язків.

Наявний на сьогодні перелік нормативно-правової бази у цій сфері виглядає абсолютно достатнім для того, щоб відкрити дитячі кімнаті на підприємстві чи в організації, мати колективний договір, що регулює відносини між роботодавцем та працівницями і працівниками з сімейними обов’язками у дружній спосіб, посилювати спроможність обох сторін запроваджувати ініціативи з досягнення балансу між роботою і життям. 

Українське законодавство поступово змінюється у напрямку більшої рівности: розширюються права батьків, створюються передумови для запровадження гнучких форм зайнятости, підвищується увага до доглядової праці. Водночас підкреслюється, що самих законів недостатньо — важливо, щоб вони реалізовувалися на рівні конкретних організацій.

Євроінтеграційний рух України окремо зобов’язує до синхронізації з нормами ЄС, які передбачають підготовку відповідного законодавчого поля. І саме у питаннях балансу між професійними і сімейними обов’язками в Україні бракує визнання того, що це є стандартом ЄС у сфері гендерної рівности. Також важливим для нас є забезпечення обізнаности працівниць і працівників про свої права, здатність реалізовувати свої трудові права у контексті сімейних обов’язків. Політика балансу професійного і сімейного (особистого) життя є одним з пріоритетів у досягненні гендерної рівности ЄС, адже у такий спосіб заохочується участь жінок на ринку праці, досягається рівність у розподілі обов’язків по догляду між чоловіками й жінками, усуваються гендерні розриви у доходах і оплаті праці, особливо з урахуванням демографічних змін та включаючи наслідки старіння населення.    

Третій розділ Посібника має практичний характер і описує процес розроблення політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками. Запропоновано сім ключових кроків: створення робочої групи, оцінка потреб персоналу, обговорення результатів, розроблення політики, планування її реалізації, затвердження та подальший моніторинг. Особлива увага приділяється залученню працівниць і працівників до процесу укладання політики, що підвищує довіру і ефективність впровадження.

Політика розглядається як чітко структурований документ, який визначає принципи, цілі, інструменти, механізми реалізації. Вона повинна базуватися на принципах рівности, недискримінації та поваги до приватного життя.

Початковими кроками у формуванні політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками мають стати збір і аналіз даних, системна увага до потреб персоналу, популяризація ідеї балансу між роботою і життям на найвищому управлінському рівні.

Окремо представлено широкий перелік інструментів підтримки. Серед них — управлінські рішення (визначення відповідальних осіб, розроблення внутрішніх документів), гнучкі режими роботи (змінний графік, скорочений тиждень, можливість відпрацювання годин), дистанційна робота, взаємозамінність працівниць і працівників, оптимізація робочих процесів, створення дружнього до дитини середовища на робочому місці тощо. Важливою є орієнтація на результат, а не на фізичну присутність на робочому місці.

Серед інструментів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками також інвестування ресурсів у їхній особистісний і кар’єрний розвиток, підвищення кваліфікації через формування не лише «твердих», а й «м’яких» навичок, психологічна підтримка. Все це дозволяє формувати стійкість до різних життєвих викликів, і підкріплює доведений факт: якщо у людини все добре в її персональному житті, у неї все добре і на роботі, вона більш віддано працює і лояльна до свого працедавця.  

Підкреслюється, що такі інструменти можна адаптувати до будь-якої організації незалежно від її розміру чи сфери діяльности. Їх впровадження не лише полегшує життя працівниць і працівників, а й підвищує ефективність роботи організації загалом. Важливо через переговорний процес досягати домовленостей між обома сторонами, встановлювати чіткі завдання і контроль виконання. Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками не є грою в одні ворота, а завжди зустрічний рух і повага одне до одного.  

У підсумку Посібника наголошується, що підтримка балансу між професійними і сімейними обов’язками є невіддільною частиною сучасної управлінської культури. Це не разова ініціатива, а системний підхід, який потребує політичної волі керівництва, продуманих рішень і постійного вдосконалення. Такий підхід сприяє підвищенню якости життя працівниць і працівників, зміцненню організацій і розвитку більш справедливого та рівноправного суспільства.

Статтю розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях».

Чому саме державна структура?

Коли ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» починали проєкт «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», було очевидно: більшість практичних змін у сфері гендерної рівності в Україні сьогодні відбувається у бізнесі. Особливо це помітно серед компаній, що долучилися до міжнародних ініціатив на кшталт «Принципів уповноваження жінок» (Women’s Empowerment Principles, WEPs), що пропонуються для підписання та подальшої імплементації соціально відповідальним роботодавцям. 

Водночас державний сектор залишається менш помітним у цих процесах — і це видається парадоксальним. Адже саме держава формує нормативну базу, яка у багатьох аспектах не тільки дозволяє, але й визначає, як саме можна впроваджувати сучасні підходи до поєднання роботи і сімейного життя. Ба більше, саме в державному секторі працює значна частина жінок — у сфері освіти, охорони здоров’я, соціальної роботи, в органах місцевої влади. Цей розрив між наявними можливостями, що їх надає національне законодавство, і реальними практиками став для нас проблемою. 

Звичайно, експертки «Гендер в деталях» не були абсолютними першопроходицями. Чимало «бюджетних» установ мають розроблені політики гендерної рівності та недискримінації, включно з інструментами підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками. Йдеться, скажімо, про Сумський державний університет, «Суспільне Мовлення» (Національна суспільна телерадіокомпанія України), ПрАт «Укргідроенерго» та низку міністерств. Ці практики описано у посібнику: Стрельник О., Савельєва Ю. Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці: посібник для відповідальних роботодавців і роботодавиць, 2026.

Спираючись на закордонний досвід політик та інструментів work-life balance, Директиву (ЄС) 2019/1158 Європейського парламенту та ради від 20 червня 2019 року про збалансованість службових і сімейних обов’язків для батьків і опікунів та на широкі можливості національного законодавства, ми вирішили сфокусуватися на державних органах або комунальних установах обласного та місцевого рівнів, які поки такими ініціативами практично не охоплені. Ми також вирішили, що питання поєднання професійних і сімейних обов’язків вартує окремої уваги, хоча на практиці може бути інтегроване і до ширших політик гендерної рівності.  

Експертний колектив у складі Олени Стрельник та Юлії Савельєвої вирішив шукати організацію, яка була б достатньо стабільною, щоб закріпити зміни інституційно, але водночас відкритою до нових підходів. Важливою була готовність керівництва підтримати ініціативу, наявність служби управління персоналом, яка могла б працювати з внутрішніми документами, а також автономія в ухваленні рішень. Не менш важливо — щоб більшість колективу становили жінки.

За результатами відкритого відбору ми почали працювати з Волинською обласною державною адміністрацією. Вирішальним фактором стала не лише формальна відповідність критеріям, а й наявність внутрішньої підтримки — зокрема залученість радниці голови ОДА з гендерних питань Наталії Рябушенко (на громадських засадах), яка фактично стала провідницею змін всередині установи.

Як ми працювали: від формального рішення до живого процесу

Першим кроком стало інституційне закріплення проєкту. Це принципово, адже без формалізації навіть найкращі ініціативи залишаються разовими. В адміністрації було видано наказ і створено робочу групу, яка мала провести самооцінку діяльності з використанням елементів гендерного аудиту. Тут нам помічним був наказ Міністерства соціальної політики від 09.08.2021 № 448 «Методичні рекомендації щодо проведення гендерного аудиту підприємствами, установами та організаціями», де гендерний аудит визначено як важливий інструмент удосконалення умов праці. Йдеться, зокрема, про створення таких організаційних і трудових умов, які дають змогу жінкам і чоловікам поєднувати професійну діяльність із сімейними обов’язками. До слова, дослідження умов праці з погляду врахування балансу між роботою і сімейним життям часто викликає особливий інтерес у трудових колективах — навіть там, де раніше питання гендерної рівності не сприймалися як актуальні. Саме тому запровадження гендерних змін на робочому місці доцільно починати з теми, близької й зрозумілої майже кожній людині, — теми балансу між роботою і сім’єю.

ЧИтайте також: «Баланс між роботою і життям — новий стандарт роботи»

До робочої групи увійшли представниці і представники різних підрозділів — від соціального захисту до служби управління персоналом, юридичного управління і профспілки. Такий склад дозволив одразу працювати не лише з ідеями, а й з реальними управлінськими механізмами. Особливо помічною у цих процесах є участь фахівчинь з кадрових та юридичних питань, які можуть зорієнтувати щодо можливості/реалістичності практичної імплементації певних механізмів з точки зору їхніх бюрократичних та юридичних складників, особливо коли йдеться не просто про «бюджетну» установу, а про державну службу, діяльність якої регулюється окремими законами. 

Проблема не завжди в бюрократичних обмеженнях

На наступному кроці ми проаналізували внутрішні документи. Ми очікували, що саме тут знайдемо основні обмеження, адже державна служба асоціюється з жорстким регулюванням. Але виявилося, що у колективному договорі та у Правилах внутрішнього службового розпорядку вже передбачені різні форми праці, включно з дистанційною роботою та гнучким режимом роботи. Отже, формально можливості існують. Проблема була в іншому: вони не використовуються. Часто — просто тому, що колектив не знає про них або люди не відчувають, що мають право ними скористатися. Цей момент став одним із важливих інсайтів проєкту: іноді зміни не потребують нових норм — достатньо «оживити» ті, що вже є. 

Проте саме державна служба має свою специфіку. Наприклад, нам не вдалося рекомендувати запровадити один додатковий оплачуваний день відпустки (як доповнення до основної щорічної) для батьків першокласників і першокласниць першого вересня, бо для державних службовців питання оплачуваних відпусток суворіше регулюються на відміну від інших, хай і «бюджетних» установ. 

Також, якщо організація надає публічні послуги чи працює з реєстрами (доступ до них захищено спеціальними протоколами безпеки), дистанційна робота хоча за законом дозволяється, на практиці її реалізувати важко, бо йдеться про те, що з віддаленого робочого місця працівниця/-ник не будуть мати до них доступ. 

Робота з персоналом та що показало опитування?

Паралельно ми почали працювати з колективом. Ми свідомо відмовилися від обов’язкових форматів і наголосили у комунікації, що участь у зустрічах добровільна. Це було важливо, щоб тема не сприймалася як формальна вимога «згори». Втім, результат виявився передбачуваним: майже всі, хто взяли участь в обох наших семінарах, були жінками. Це ще раз показало, що питання балансу роботи і сім’ї досі сприймається як «жіноча тема», яка мало резонує з досвідом чоловіків. 

Те, що в заходах взяли участь майже самі жінки, не є випадковістю. Турбота, догляд, сім’я досі залишаються «невидимими» сферами, які не асоціюються з успіхом чи професійним зростанням. У певному сенсі багато ініціатив гендерної рівності досі працюють за логікою «долучити жінок до чоловічого світу» — бізнесу, політики, управління. Але сам цей «чоловічий світ» рідко змінюється назустріч темам турботи та доглядової праці. Тому один із довгострокових викликів — змінити саму оптику: говорити про турботу не як про приватну проблему або тягар, а як про суспільну цінність та включати в цю розмову чоловіків. 

Один із семінарів був присвячений базовим питанням: що взагалі означає баланс між професійними і сімейними обов’язками і чому це важливо не лише для людей, а й для організації. Розмова почалася з простого запитання про асоціативний ряд, але дуже швидко вийшла на складніші теми: навантаження догляду, вплив війни, невидиму доглядову працю, гендерні очікування від ролей жінок і чоловіків. Окремо говорили про міфи, які часто блокують зміни: що працівників із сімейними обов’язками «у нас мало», що «нічого не можна змінити», що «ми і так домовляємося, коли треба піти з роботи для вирішення сімейних питань». Важливим, з огляду на державну службу, був блок, що висвітлював національну законодавчу рамку для змін на робочому місці. Національне законодавство відкриває чимало таких можливостей. Йдеться про широкий спектр міжнародних норм, ратифікованих Україною, державних стратегій та нормативно-правових актів та рекомендацій, серед яких: Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов’язками, Кодекс законів про працю, Державна стратегія забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року, Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці на період до 2030 року, Стратегія демографічного розвитку України на період до 2040 року, наказ Міністерства соціальної політики від 19.04.2022 № 136 «Про затвердження Положення про діяльність дитячих кімнат в установах та організаціях». Ці та інші документи надають широкий спектр підстав для підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці. 

Щоб зрозуміти реальний стан речей, ми провели опитування працівниць і працівників та під час другого семінару презентували колективу його результати. Участь в опитуванні була добровільною: ми не ставили за мету охопити ним усіх (хоча це бажано, коли проводиться гендерний аудит), бо боялися директивної «рознарядки» керівництва для персоналу, яка могла радше дратувати людей. Проте нам вдалося охопити опитуванням 65% персоналу. Очікуваним було те, що участь більш охоче взяли жінки: їх було на 10% більше серед опитаних, ніж вони представлені у складі колективу. 

Виявилося, що типовий персонал ОДА — це жінка віком від 35 років. Відповідно, це задавало і особливий профіль доглядових обов’язків. 60% опитаних не мають дітей віком до 18 років, які з ними проживають, водночас 58% зазначили, що мають батьків, родичів віком старше 60 років, які потребують їхньої регулярної підтримки. Для нас це було важливим інсайтом: програми підтримки балансу роботи і сім’ї переважно фокусуються на підтримці тих, хто має дітей. У той час як драматичні демографічні зміни структури населення та падіння народжуваності в Україні призводять до змін профілю працівника: тепер це частіше людина, яка дбає про близьких старшого віку. І це має бути враховано у розробках політик та інструментів підтримки. 

Опитування показало позитивні сигнали. Наприклад, більшість опитаних має змогу взяти щорічну відпустку у зручний для себе час, за потреби без проблем піти на лікарняний по догляду, взяти дитину на роботу та відлучитися з дозволу керівника на годину-дві для вирішення сімейних питань. Щодо останнього: тут нерідко криється хибне уявлення, що така можливість — вже є свідчення того, що в організації все добре з балансом професійних і сімейних обов’язків. Проте ми наголошуємо, що можливість має бути закріплена та колектив має про неї знати. Тоді люди не є залежними від лояльності конкретного керівника та не ставлять себе у незручне становище «відпрошуватися» з роботи, коли це потрібно. 

На жаль, для більшості опитаних виявилися недоступними ключові інструменти підтримки — гнучкий режим робочого часу та дистанційна праця. Водночас, повторимося, такі можливості вже закріплені у документах установи.  

Під час опитування персоналу у блоці «гендерні стереотипи» ми ставили питання аналогічні тим, які ставлять фахові соціологічні агенції під час національних опитувань, щоб мати змогу порівняти результати. Ми приємно здивувалися, що колектив ОДА має прогресивні погляди на питання розподілу гендерних та, зокрема, доглядових ролей порівняно з українським суспільством загалом. 

Від політики до реальних змін

Разом із робочою групою ми перейшли до розробки внутрішньої Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та рекомендацій до її реалізації. Але дуже швидко стало очевидно: сам документ нічого не змінить, якщо за ним не стоятиме реалістичний план дій. Тому ми свідомо відмовилися від надмірно амбітних рішень на користь простих практичних кроків, які можна впровадити навіть у межах бюрократичної системи. Йдеться про уточнення окремих положень колективного договору (хоча такі зміни на практиці теж не легкі), регулярне інформування працівників/-ць та збір даних про їхні потреби у користуванні певними інструментами, тематичні заходи та консультації для різних груп піклувальниць і піклувальників, поступове запровадження на практиці гнучких режимів робочого часу для тих, хто їх потребує. Ключовий принцип, яким ми керувалися, — краще менше, але реально.

Звичайно, ми не відмовлялися і від амбітніших цілей, але теж з урахуванням реалій. Зокрема ми радили у середньостроковій перспективі розглянути можливість облаштування дитячого куточка в одному зі структурних підрозділів ОДА з урахуванням того, що облаштування дитячої кімнати — це значно більш амбітний та ресурсно затратний проєкт, доцільність якого треба ретельно оцінити, передусім під час війни та безпекових викликів.

Отже, у результаті активної співпраці гендерних експерток і робочої групи працівників і працівниць Волинська обласна державна адміністрація отримала Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та рекомендації, розроблені з урахуванням реалій діяльності організації, що стало першою такою практикою в місцевому державному органі виконавчої влади. 

Статтю розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях». 

Поєднання професійних і сімейних обов’язків — це щоденна реальність для більшости працівниць і працівників. За службовими завданнями стоять люди: батьки маленьких дітей, ті, хто доглядає за близькими старшого віку, пораненими військовими, дорослими та дітьми з інвалідністю. Те, наскільки роботодавець враховує цю реальність, безпосередньо впливає на ефективність роботи, атмосферу в колективі та рівень довіри до організації.

Цей посібник може бути корисним для роботодавців різних секторів. Водночас особливий акцент у ньому зроблено на державних органах та бюджетних установах. Саме в публічному секторі питання поєднання професійних і сімейних обов’язків часто ускладнюється обмеженими фінансовими ресурсами, жорсткішими нормативними рамками та меншою управлінською експертизою у сфері сучасних HR-практик. Разом із тим держава як роботодавець має потенціал задавати стандарти відповідального та рівноправного підходу до організації праці.

Мета цього посібника — показати, що навіть за обмежених ресурсів можна впроваджувати реалістичні та дієві рішення. Йдеться насамперед про виважені управлінські підходи, чіткі внутрішні процедури та культуру взаємної поваги. Часто ключовим ресурсом є не бюджет, а політична воля керівництва та готовність системно переглянути організаційні процеси.

У посібнику розкрито зміст поняття балансу між професійними і сімейними обов’язками та його значення для інституційної стійкости й гендерної рівности. Проаналізовано можливості, які вже надає національне законодавство. Запропоновано покроковий алгоритм розроблення внутрішніх політик — від оцінки потреб до моніторингу впровадження. Окрему увагу приділено практичним прикладам організацій, які демонструють різні моделі підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками в Україні.

Важливо наголосити: підтримка балансу між роботою і сімейним життям — це не разова ініціатива і не формальний документ для звітности. Це частина сучасної управлінської культури. Вона починається з визнання того, що працівниці і працівники мають життя поза роботою — і що це життя не повинно ставати перешкодою для професійної реалізації.

Ми сподіваємося, що цей посібник стане практичним орієнтиром для роботодавців, які прагнуть поєднати якість роботи з повагою до людських потреб. Особливо — для державних і комунальних установ, які, навіть за умов обмежених ресурсів, можуть формувати середовище, де поєднання професійних і сімейних обов’язків є не винятком, а нормою організаційної політики.

У процесі роботи над посібником ми провели серсію консультацій та вдячні за відкритість до співпраці і готовність ділитися своїм досвідом Марії Фрей і Дмитрові Козлову з Національної суспільної телерадіокомпанії України («Суспільне Мовлення»), Марині Мельничук і Юлії Стороженко з компанії «Аврора», Богдані Можаєвій з ПрАТ «Укргідроенерго», Марині Марченко, голові та співзасновниці ГО «Генерація матерів Лада», Родіону Колишко, раднику Конфедерації роботодавців України, директору Інституту професійних кваліфікацій, Віталію Дудіну, кандидату юридичних наук з трудового права, співзасновнику ГО «Соціальний рух», а також Ірині Титарчук, виконавчій директорці Українського центру сприяння інвестиціям і торгівлі за допомогу з партнерськими контактами. Ми також вдячні т. в. о. голови Волинської обласної державної адміністрації Роману Романюку, колективу адміністрації та особисто радниці голови адміністрації з гендерних питань Наталії Рябушенко за пілотування розробки відповідної політики у січні — травні 2026 року. 

Якщо ви потребуєте розробки такої політики для своєї організації або інституції, або ж хочете адаптувати нашу політику, зверніться за електронною адресою — genderindetails@gmail.com

ЗМІСТ 

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРОК
ЗМІСТ
ВСТУП: ДЛЯ КОГО ЦЕЙ ПОСІБНИК?

РОЗДІЛ 1. БАЛАНС МІЖ ПРОФЕСІЙНИМИ І СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ: ЩО ЦЕ ТА ЧОМУ ВІН ВАЖЛИВИЙ?
Що таке «баланс між професійними і сімейними обов’язками»?
ЧОМУ ЦЕЙ БАЛАНС ВАЖЛИВИЙ ДЛЯ ОРГАНІЗАЦІЙ, ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ТА ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТИ?
ПОШИРЕНІ УПЕРЕДЖЕННЯ ЩОДО ПОЛІТИК БАЛАНСУ МІЖ ПРОФЕСІЙНИМИ І СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ

РОЗДІЛ 2. МОЖЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДЛЯ РОЗРОБКИ ПОЛІТИК БАЛАНСУ ПРОФЕСІЙНИХ І СІМЕЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ    

РОЗДІЛ 3. ЯК РОЗРОБИТИ ТА РЕАЛІЗУВАТИ ПОЛІТИКУ ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВʼЯЗКАМИ ТА ЯКІ ІНСТРУМЕНТИ ПІДТРИМКИ ВИКОРИСТАТИ?
3.1. Розробка та реалізація політики: 7 кроків
3.2. «Банк ідей» інструментів підтримки   
1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ НА РІВНІ МЕНЕДЖМЕНТУ
2. ГНУЧКИЙ РЕЖИМ РОБОЧОГО ЧАСУ   
3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОЧОГО ПРОЦЕСУ
4. ВІДПУСТКИ
6. КООРДИНАЦІЯ РОБОТИ З ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ
7. ДРУЖНЄ ДО ДИТИНИ СЕРЕДОВИЩЕ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ
8. ІНШІ ЗАХОДИ ПІДТРИМКИ

РОЗДІЛ 4. НАЙКРАЩІ ПРАКТИКИ ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ
4.1. Від кімнати для батьків з дітьми до дружнього до сім’ї Сумського державного університету.
4.2. «Суспільне Мовлення»: практики гендерної рівности в бюджетній організації
4.3. Як «Укргідроенерго» посилює інструменти захисту працівниць і працівників
4.4. «Аврора»: корпоративна модель поєднання професійних і сімейних обов’язків у великій компанії

ДОДАТОК 1. ПРИМІРНИК АНКЕТИ ДЛЯ ОЦІНКИ ПОТРЕБ ПЕРСОНАЛУ
ДОДАТОК 2. ПРОЄКТ МОДУЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Посібник розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях».

У січні 2026 року у Верховній Раді України група народних депутатів зареєстрували законопроект №14394, більш відомий як оновлений Цивільний кодекс України. Тоді як ініціатори законопроекту були зазначені 160 народних депутатів, тобто майже половина від діючого складу, однак від самого початку було зрозуміло, що ключовий ініціатор — голова Верховної Ради Стефанчук Руслан Олексійович.

Реєстрація проекту Цивільного кодексу без належного обговорення, зокрема, із громадськістю одразу привернула увагу правозахисних організацій. Ще тоді, у січні 2026 року, низка громадських та правозахисних організацій вийшли із спільною заявою та закликом доопрацювати проєкт Цивільного кодексу, аби той відповідав Європейській конвенції з прав людини та переговорним зобов’язанням України перед Європейським Союзом. 

Правозахисні організації одразу зазначили, що нова редакція Цивільного кодексу суперечить європейським стандартам та підриває прагнення України до євроінтеграції. Зокрема, йшлось про унеможливлення судового визнання факту існування сімейних відносин між людьми однієї статті, що фактично є звуженням прав, адже зараз така процедура існує. 

«Коли було зареєстровано новий проєкт Цивільного кодексу, ми одразу звернули увагу на те, що один з розділів, ціла окрема книга, буде присвячена сімейному праву і вона, по суті, поглине той акт, який зараз в нас існує у вигляді Сімейного кодексу. Звичайно, одразу у нас виникло питання, яким чином буде врегульовано ці питання [правове визнання одностатевих стосунків — прим.ред.].

Ми безпосередньо працюємо вже декілька років над тим, щоб впровадити відповідно до євроінтеграційних умов в українське законодавство цивільні або зареєстровані партнерства. Саме цей формат має бути зараз регулюваний у цивільному законодавстві. 

Але в новому проєкті, в принципі, існує тільки один формат сім’ї, який прирівняний до шлюбу. Тобто, там навіть немає розділення того, що сім’я — значно ширше ніж, шлюб», — говорить юристка Марія Клюс.

Проєкт Цивільного кодексу привернув увагу суспільства та викликав чимале обурення, зокрема, нормами про можливість укладення шлюбу з 14 років у випадках вагітності підлітки, а також про неможливість розлучення під час вагітності та протягом першого року від народження дитини. 

Реакція Верховної Ради була миттєвою — від цих норм відмовились, зареєструвавши альтернативні законопроекти №14394-1 та №14394-2, однак що стосується порушення прав ЛГБТ+ людей — в них нічого не змінилось. 

Так само нічого і не змінилось в інших сферах — зокрема, що стосується прав жінок, дітей, людей з інвалідністю, свободи слова та роботи медіа, розкрадання державного майна, створення корупційних ризиків тощо. Цей перелік не вичерпний, адже з кожним днем до аналізу Цивільного кодексу долучаються нові люди та організації.

Після першої хвилі обурення, правозахисні організації почали напрацьовувати свої пропозиції правок, втім подати їх Руслану Стефанчуку не встигли: у квітні попередні законопроекти раптово відкликаються, натомість реєструється новий проєкт Цивільного кодексу — №15150. Саме проти нього зараз тривають протестні акції по всій Україні.

17 травня, у День протидії гомофобії, біфобії та трансфобії пройшов масштабний протест у Києві, організований ГО «КиївПрайд», «Марш жінок», «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права», «Інсайт», «Точка опори» та ХЖО «Сфера».

Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд» зазначає, що акцію готували давно, ще до того, як законопроект №15150 пройшов перше читання. 

«Це мав бути радше перформанс, весільний. Люди мали прийти в доброзвичайних нарядах, сукнях і так далі. Але ми переформатували це в акцію, і люди прийшли протестувати, бо сьогодні день протидії гомофобії, біфобії і трансфобії. І цей день дуже важливий для всієї нашої спільноти».

Акція у Києві почалась із промови Олександра Деменка — захисника «Азовсталі», очільника організації «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права». 

Цього року 17 травня — це четверта річниця дня виходу з «Азовсталі». Тоді, 4 роки тому, Олександр разом із побратимами, взявши тяжкопоранених, виходили на вулицю Азовстальську до місця полонення. 

Наступні півтора року він був у полоні. Тепер Олександр ставить собі питання: «а за що я там був?» Свою відповідь вже сформував — «заради шляху боротьби далі, але тепер — за права людей». 

Об’єднання ЛГБТ+ військових наразі налічує понад 500 відкритих та закритих ЛГБТ+ військових та ветеранів, однак насправді в ЗСУ ЛГБТ+ людей набагато більше. За різними оцінками, від 50 до 100 тисяч. І всі ці люди не мають базових прав.

Вимоги щодо юридичного визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо ЛГБТ+ спільноти армійських норм і статутів об’єднання українських ЛГБТ+ військових послідовно висувало із 2018 року. 

На тлі повномасштабного вторгнення, особливо актуалізувалась потреба врегулювати права партнера/партнерки на випадок загибелі військовослужбовця/військовослужбовиці. Петиція про створення шлюбної рівності для одностатевих пар у 2022 році набрала понад 25000 підписів. Президент відповів на неї, зазначивши, що змінювати Конституцію (а саме у ній визначений шлюб) під час воєнного стану неможливо, однак уряд усвідомлює нагальну потребу і напрацьовує альтернативні варіанти.

І дійсно, згодом народна депутатка Інна Совсун зареєструвала законопроект №9103 «Про реєстровані партнерства». Петиція на підтримку цього законопроекту, подана військовим Петром Жерухою, також набрала понад 25000 підписів. Попри таку підтримку питання суспільством, розглядати його Верховна Рада не стала.

Тисячі одностатевих пар є і серед цивільних. Попри тривалість своїх стосунків, вони так само досі не можуть визнати їх у правовому полі. На цьому наголосила й Анна Шаригіна, активістка, президентка ХЖО «Сфера», голова організації «КиївПрайд»:

«Я звичайна, доброзвичайна лесбійка, в мене є партнерка, ми 13 років разом, в нас є 2 котика, кішечка і котик, і собачка. Я впевнена, що з нас можна було б обрати приклад багатьом людям, які мають партнера чи гетеросексуальні шлюби, бо ми не б’ємо одна одну, ми не лаємося, ми підтримуємо різні ініціативи, ми громадські активістки, але це не важливо, тому що людина, яка живе в Україні має мати рівні права, я в цьому переконана, щиро, і я би хотіла жити в такій країні».

Визнання одностатевої пари сім’єю наразі можливе лише через судовий позов. В Україні існує і успішний прецедент визнання одностатевої пари сім’єю на найвищому рівні, і відмови судів першої інстанції у задоволенні подібних позовів. 

У червні 2025 року Деснянський суд м. Києва підтвердив факт спільного проживання двох українських громадян-чоловіків як однієї сім’ї, а саме дипломата Зоряна Кіся та активіста Тимура Левчука.

Громадський рух «Всі разом» намагались оскаржити це рішення, подавши скаргу до Верховного Суду, втім той відхилив касацію, підтвердивши на найвищому рівні рішення про встановлення факту спільного проживання двох чоловіків однією сім’єю. 

Зорян Кісь також виступив на акції протесту. Наводимо пряму мову:

«Частина із вас знають мене як правозахисника, частина із вас знають мене як дипломата. Як державний службовець я не мав би бути сьогодні тут, на акції протесту. Але я тут, тому що насамперед я людина, громадянин і частина українського правозахисного руху. І коли система починає грати в нечесну гру, коли у мене, у моєї родини, у кожного і кожної з вас намагаються потайки забрати базові права, я не буду мовчати.

Я не боюся боротьби за свої права і я знаю, що ви теж не боїтеся боротьби за права. Наші опоненти називають наші зауваження до проєкту Цивільного кодексу «надуманими», а наші занепокоєння — «міфами». Вони думають, що ми не вміємо читати. Вони думають, що нас можна заговорити складними юридичними термінами.
Я хочу сказати їм прямо: не робіть із нас дурнів. Ми все чудово розуміємо. У мене є конкретний приклад. Я і мій чоловік Тимур зараз тут на цій акції. Ми разом 13 років. Ми перша одностатева пара в Україні, яка в українському суді довела, що є сім’єю. Ми пройшли всі судові інстанції, деякі навіть двічі. Українське правосуддя визнало нас сім’єю на основі чинного законодавства і чинної Конституції. І що ми бачимо в проєкті нового цивільного кодексу? Консерватори злякалися нашого прецеденту.

Замість того, щоб рухатися вперед, автори кодексу вирішили переписати правила під час гри. Вони звужують визначення сім’ї і прямо записують, що фактичний сімейний союз — це тільки чоловік і жінка. Це пряме порушення 22 статті Конституції, яка забороняє звужувати існуючий обсяг прав людини. Більше того, це ніж у спину нашому європейському майбутньому. У вимогах про вступ України до ЄС прямо записано забезпечити прогрес у виконанні рішення ЄСПЛ у справі Маймулахін і Марків проти України.

Те, що нам пропонують — це не прогрес, це крок назад у бік російських скрєп. Український закон має захищати людей, а не обслуговувати гомофобне чи будь-яке інше лобі. Ми виборюємо свої права в судах і ми будемо захищати їх усіма законними методами. Ми не віддамо жодного міліметра нашої свободи. У мене є до вас прохання: не зупиняйтесь. Продовжуйте боротьбу всіма способами, які вам гарантує Конституція України. Україна буде європейською, правовою і сучасною державою. Слава Україні! Героям слава!»

Організації, що займаються правами ЛГБТ+ людей, а також декілька феміністичних організацій, були першими, хто розкритикували проєкт оновленого Цивільного кодексу. Впродовж наступних трьох місяців крім їхніх голосів, також подекуди звучали позиції окремих антикорупційних та екологічних ініціатив, кількох організацій, що займаються правами дітей, правами людей з інвалідністю, а також свободою слова та медіа.

Від 9 квітня, коли був зареєстрований черговий клон-проєкт Цивільного кодексу — законопроект №15150 — до його першого читання 28 квітня пройшло усього три тижні. При цьому проєкт був розглянутий за скороченою процедурою, що суперечить Закону України «Про регламент Верховної Ради», згідно з яким при розгляді проєктів кодексів, а також законопроектів, в яких кількість статей/пунктів більша за 100 (а у новому Цивільному кодексі їх 1949), розгляд за скороченою процедурою не допускається.

Таке порушення закону та поспішне читання законопроекту без його належного розгляду, викликало суттєве обурення всього суспільства, і значно збільшило кількість організацій та людей, що долучились до юридичного аналізу і критики.

Станом на зараз відомо про такі проблемні пункти нового Цивільного кодексу:

• Погіршуються права жінок;
• Фактично у шлюбних відносинах будь-хто, хто перебуває у слабшому становищі, може зіштовхнутись із обмеженням своїх прав. Це може бути як жінка у відпустці по догляду за дитиною, так і чоловік-військовий після поранення, будь-хто, хто має фінансові труднощі чи ж проблеми зі здоров’ям;
• Порушуються права військових, зокрема, право на цифровий образ. Крім того, новий Цивільний кодекс уводить широкі підстави для позбавлення людини дієздатності (повністю або частково), серед підстав — будь-які розлади, психологічні порушення тощо. Так, навіть ПТСР або контузія можуть стати підставою для обмеження прав;
• Обмеження прав ЛГБТ+ людей: немає можливості реєстрованих або цивільних партнерств, шлюби трансгендерних людей автоматично анулюються, немає можливості визнати фактичні сімейні відносини через суд, відсутнє право всиновлення, спадкування тощо;
• Нівелюється захист права власності на майно. Наприклад, ваша нерухомість може стати не вашою без вашої на то волі;
• Звужуються права дитини. Так, обмежується право дитини знати своє походження, нівелюється поняття медичної таємниці, надмірно розширюють повноваження органів опіки без належних на те підстав, дитина не захищена від насильства, її права із повноцінного законодавчого регулювання переходять у площині домовленостей її батьків чи опікунів, також під питанням перебуває належна виплата аліментів;
• Свобода слова та загалом робота медіа суттєво обмежується. Учорашні корупціонери отримують «право на забуття», згідно з яким медіа мають видаляти за запитом усю інформацію про людину. Крім того, створюються ризики судових позовів за розслідувальну журналістику, забороняються відкриті реєстри компаній тощо;
• Український природний фонд, історичні пам’ятки, пам’ятки культури теж опиняються під загрозою. Фактично новий Цивільний кодекс легалізує дерибан державної власності.

Юлія Шипітько, програмна менеджерка «КиївПрайд» зазначає, що проблемні моменти нового Цивільного кодексу бачать багато організацій. Також, усі вони сходяться в думці, що уведене поняття «доброзвичайності» створює додаткові ризики в багатьох сферах.

«Цей Цивільний кодекс має дуже багато проблемних моментів щодо прав жінок, щодо прав людей з інвалідністю, щодо права власності і права на землю, на нерухомість. Тому сьогодні ми об’єдналися з багатьма організаціями і ініціативами, щоб кожен і кожна були почуті в цій адженді. І також сьогодні ми видавали сертифікати доброзвичайності, адже цей термін був введений в Цивільний кодекс. Він дуже нечіткий, незрозуміло, що він означає, власне, і юридично це може бути дуже-дуже проблемно в подальшому. Крім того, мені особисто здається, що це якийсь переклад з російської слова “добронравственность”».

Водночас, ЛГБТ+ організації мають побоювання, що у порівнянні з корупційними ризиками та дерибаном державної власності, права людей можуть стати менш нагальною проблемою, і в результаті обмеження протягнуть й далі.

«Чому ми говоримо сьогодні найбільше про права ЛГБТ-людей, окрім того, що сьогодні такий день? Це власне тому, що є ризик, що після такого шквалу ообурення у суспільстві, вони внесуть правки, які стосуються антикорупції, які стосуються земельних ділянок, які стосуються тиску на журналістів, на свободу слова. Вони навіть можуть внести правки, щодо положень, які обмежують права жінок. 

Але права ЛГБТ-спільноти знову залишаться поза лаштунками», — каже Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд»

З ним погоджується й Анна Шаригіна:

«В нас є побоювання зі свого боку, що будуть прийняті всі пропозиції, крім питань прав людини для ЛГБТ-спільноти».

Сам Руслан Стефанчук наполягає на тому, що жодних обмежень і тим паче звуження прав у новому Цивільному кодексі немає. За його словами, робота над кодексом тривала 7 років, і до цього були залучені найкращі юрист_и  та цивіліст_и України.

Направду ж, відсутність забезпечення прав ЛГБТ+ людей як мінімум унеможливлює євроінтеграцію України. Ба більше — можливості забезпечити ці права у законі, не змінюючи Конституцію, що неможливо під час війни, також є.

У 2023 році Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі «Маймулахін і Марків проти України». Згідно з цим рішенням, Україна повинна ухвалити законодавство, яке гарантує визнання та захист прав одностатевих пар.

Україна це зобов’язання визнала та включила до Дорожньої карти з питань верховенства права (розділ 3.11, пункт 2). Також права ЛГБТ+ людей — це так звана бенчмарка (IBM 23.14) — тобто один з критеріїв, за яким буде оцінена готовність України до вступу в ЄС. 

Реєстровані партнерства, про які йдеться мова і які є вимогою ЄС, — це не заміна і не тотожність шлюбу. Це альтернативна форма визнання та захисту прав сімейних партнерів, і не обов’язково одностатевих — гетеросексуальна пара так само може обрати реєстроване партнерство замість шлюбу. Наприклад, так часто відбувається у Франції.

Фактично, реєстроване партнерство — це юридично оформлений сімейний союз двох повнолітніх осіб, який надає офіційні майнові, спадкові, соціальні та інші права. Для партнерства не обов’язково мати романтичні стосунки, це може бути юридичний союз із дружньою людиною, наприклад, аби був чи була хтось, із ким можна розділити права та обов’язки. 

Так само, як і у шлюбі, набуте під час партнерства майно стає спільною власністю. Є можливість спадкування, у випадку смерті одного чи однієї з партнер_ів, при цьому партнерство створює умови, за яких не потрібно сплачувати високий податок за вступ у спадщину. 

Що особливо важливо в умовах російсько-української війни, партнерство надає право ухвалювати рішення щодо лікування партнер_а у разі критичного стану, забирати тіло з моргу та отримувати інформацію в лікарнях. Надається також право на отримання пенсії чи державних виплат у разі загибелі або зникнення партнер_а.

На життєвій необхідності таких рішень наголосив під час акції протесту і Сальв Стриж — трансгендерний чоловік, який проживає з трансгендерним чоловіком:

«Я живу в панельці на виїзді з міста і якщо раптом шахед влетить в мій будинок і я загину, то мій партнер не зможе поховати мене. Не зможе розпорядитися грошима. Не зможе забрати собаку. Дітей віддали би до інтернату, якби були».

У 2021 році Руслан Стефанчук сказав, що «Цивільний кодекс — це супермаркет правових можливостей». Як влучно зазначив на акції Яків Лавринець, зараз Цивільний кодекс виглядає радше як «барахолка з радянським мотлохом».

Коаліція правозахисних організацій сформували пакет пропозицій правок, який вже переданий Руслану Стефанчуку. Вони здебільшого стосуються прав ЛГБТ+ людей, жінок, дітей, а також свободи слова і медіа. Це спільна робота десятків людей, яка сумарно зайняла 3 місяці. Обсяг правок склав 95 сторінок 9 кеглем.

Під час акції розгорнули сувій, складений з роздрукованих сторінок пропозицій, аби показати справжній об’єм проблемних моментів нового Цивільного кодексу.

Водночас, внесення правок — не єдиний шлях. Також можливе повне відкликання проєкту Цивільного кодексу або ж накладання Президентом вета у випадку, якщо законопроект пройде друге читання. Про це під час акції заявила Христина Ратушна (Морозова). Її петиція проти оновлення Цивільного кодексу на сайті Президента України набрала понад 25000 підписів за 13 годин з моменту публікування.

У своїй промові під час акції пані Христина нагадала ключові вимоги петиції:

• Аби Президент зайняв публічну позицію щодо норм оновленого Цивільного кодексу;
• Звернутися до голови парламенту в будь-який час із метою відкликання законопроекту;
• У випадку ухвали Цивільного кодексу у другому читанні, накласти вето;
• А також звернутись до Кабінету міністрів і Міністерства юстиції, аби сформувати робочу групу, куди б могли долучитись представники та представниці правозахисної спільноти, громадських організацій, професійні юристи та юристки, аби напрацювати доцільні зміни до Цивільного кодексу.

Акція протесту тривала понад 2 години і зібрала понад півтори тисячі людей. Організатор(к)и зазначають, що жодних конфліктів ані з прихильниками інших поглядів, ані із поліцією на місці не було. Поліція діалогу допомагала координувати людей та регулювати безпеку.

Зараз мова йде не лише про окремі статті чи «доброзвичайні» юридичні формулювання. І навіть не лише про права ЛГБТ+ людей, військових, жінок. Насправді питання значно ширше: яким узагалі буде українське законодавство — таким, що захищає права людини, чи таким, де права можна звузити під прикриттям «традиційних цінностей», «моралі» або чергової «доброзвичайності».

Новий Цивільний кодекс писатиметься не на рік і не на два. Це правила, за якими країна житиме десятиліттями. Саме тому настільки дико спостерігати, як документ на майже дві тисячі статей намагаються проштовхнути поспіхом, без нормального публічного обговорення та з ігноруванням критики від правозахисних організацій, юрист_ок, журналіст_ок, організацій, що займаються правами дітей, жінок, людей з інвалідністю та ЛГБТ+ людей. Особливо — у країні, яка одночасно декларує рух до ЄС.

Показово й інше: протести проти нового Цивільного кодексу стали одним з небагатьох кейсів останнього часу, де поруч опинились настільки різні середовища. ЛГБТ+ організації, феміністичні ініціативи, антикорупційні проєкти, медійни_ці, юрист_ки, люди, що займаються питаннями доступності чи прав дитини, екологічні ініціативи та навіть традиціоналістські рухи. Всі вони говорять про один і той самий документ, і це вже саме по собі багато про що говорить.

При цьому поки держава розповідає про «7 років роботи найкращих цивілістів», громадянське суспільство в ручному режимі розгрібає наслідки: аналізує майже 2000 статей, пише правки, пояснює людям ризики, виходить на протести та буквально виборює право бути почутими. І, схоже, саме завдяки цьому тиску історія з новим Цивільним кодексом стала політичним та суспільним питанням.

Право — це ніколи не абстракція. Це про те, хто зможе поховати партнер_а після загибелі. Хто матиме доступ до інформації в лікарні. Хто не втратить житло, майно чи власну суб’єктність через чергову розмиту норму. І про те, чи не виявиться раптом, що чиїсь права в Україні — недостатньо «доброзвичайні».

Матеріал створено КиївПрайдом та ХарківПрайдом у межах конкурсу малих грантів «Спроможні впливати», що реалізує Київський хаб прав людини у співпраці з Центром  громадянських свобод, Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії.

АНОТАЦІЯ

Це дослідження аналізує роль і готовність жінок у системі цивільної оборони України та можливості інституційного посилення їхнього внеску через адаптацію міжнародного досвіду, зокрема шведської моделі всеохопної оборони. Методологія поєднує кількісні дані національного репрезентативного опитування та якісні інтерв’ю, доповнені аналізом нормативних документів і даних із відкритих джерел. У фокусі роботи — взаємодія державних органів і громадянського суспільства, розвиток волонтерських ініціатив і навчальних програм, а також гендерно чутливі аспекти підготовки до кризових ситуацій. Дослідження пропонує рекомендації щодо інтеграції практичного досвіду волонтерських ініціатив і навчальних програм у системні механізми підготовки громадян(ок). Також очікуваний вплив цих рекомендацій розглядається на чотирьох рівнях: індивідуальному, локальному, інституційному та національному. Практичні імплікації стосуються формування системного підходу до підготовки громадян(ок) і розбудови механізмів мобілізації ресурсів. Результати підкреслюють важливість інтеграції жінок у цивільну оборону як складника стійкої і гнучкої системи безпеки та оборони України.

Ключові слова: жінки і безпека, цивільна оборона, всеохопна оборона, національний спротив, україно-шведська співпраця.

ЗМІСТ

СТИСЛИЙ ОГЛЯД
ВСТУП
МЕТОДОЛОГІЯ
РОЗДІЛ 1. ВСТУП ДО КОНЦЕПЦІЇ ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ    
1.1 Для чого Україні всеохопна оборона?
1.2 Підсумок розділу 1
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ У ШВЕЦІЇ
Підсумок розділу 2
РОЗДІЛ 3. SVENSKA LOTTAKÅREN (ШВЕДСЬКА ЖІНОЧА ДОБРОВОЛЬЧА ОБОРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ)
3.1 Аналіз конкретного кейсу: нормативно-правова база, функції, обов’язки та програми організації
3.2 Огляд навчальних курсів, які проводить організація, та визначення тих, що можуть бути адаптовані для українського контексту
3.3 Підсумок розділу 3
РОЗДІЛ 4. УКРАЇНА: ВІД ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДО ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
4.1 Законодавчі основи та трансформація цивільного захисту до всеохопної оборони
4.2 Впровадження принципів всеохопної оборони у практику
РОЗДІЛ 5. ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ ГОТОВНОСТІ ЯК СКЛАДНИК ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
5.1 Соціальні мотиви та виклики участі жінок у системі цивільної готовності
5.2 Громадські жіночі ініціативи у сфері цивільної готовності: від хаотичних практик до системних моделей
5.3 Підсумок розділу 5
РОЗДІЛ 6. ПІДСУМКИ
6.1. ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ШВЕДСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
6.2. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ
6.3. МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ: ВІД ПІЛОТІВ ДО ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Найреалістичніший сценарій — Пілотування і поступове масштабування
Резервний сценарій — Громадська ініціатива
6.4. ОЧІКУВАНИЙ ВПЛИВ ВПРОВАДЖЕННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ НА ЧОТИРЬОХ РІВНЯХ
ВИСНОВКИ
ПОСИЛАННЯ
Додаток А. Структура національного опитування

СТИСЛИЙ ОГЛЯД

Цей звіт розглядає готовність українського суспільства до участі у цивільній обороні, а також пропонує рекомендації для інституційного та громадського розвитку системи, зокрема з урахуванням гендерного аспекту та ролі жінок у посиленні стійкості громад.

В українському контексті цивільна оборона досі перебуває на стадії трансформації: від централізованої моделі державного патерналізму до партнерської моделі всеохопної оборони, де громадяни та громадянки активно долучаються до безпеки та стійкості своїх громад. Високий потенціал українського громадянського суспільства вже проявився під час війни через численні волонтерські та освітні ініціативи, що фактично реалізують принципи всеохопної оборони «знизу вгору» аналогічно до шведської моделі всеохопної оборони.

У дослідженні йдеться про актуальний стан підготовки українського громадянського суспільства до цивільної оборони у період повномасштабної війни. Результати репрезентативного опитування показали, що лише 14,7% громадян(ок) пройшли навчання з цивільної оборони після початку війни. Водночас 43% респондентів(ок) вважають, що цивільні мають активно долучатися до реагування на надзвичайні ситуації, а 48% готові брати участь після відповідної підготовки. Ці дані демонструють високий рівень громадянської мотивації, яка, як показує дослідження, потребує формалізації та систематизації через структуровані програми навчання та підтримки.

Виходячи з цих результатів, у дослідженні пропонуються конкретні кроки для вдосконалення системи цивільної оборони України. По-перше, рекомендовано інтегрувати курси цивільної безпеки у вже наявні програми Центрів підготовки громадян до національного спротиву, громадських організацій та ДСНС. Особливу увагу при цьому приділено кризовому реагуванню, евакуації, розбору завалів та іншим практичним навичкам, що підвищують готовність громад.

По-друге, в дослідженні підкреслено потребу створення системи сертифікації та регулярної перепідготовки волонтерів і волонтерок. Це дозволить не лише забезпечити актуальність знань, а й зміцнити довіру громад і державних органів до залучених осіб.

Додатково наголошено на важливості інституціоналізації жіночих ініціатив та громадських організацій. Підтримка мереж жінок-тренерок і лідерок у сфері цивільної готовності сприятиме гендерній інтеграції в політику безпеки, врахуванню потреб жінок, посиленню соціальної стійкості та розвитку горизонтальних мереж довіри.

Також дослідження пропонує децентралізовану структуру управління, здатну швидко реагувати на потреби регіонів і поєднувати державні програми, місцеві громади та громадські організації. Вивчення шведського досвіду показує, що адаптація моделі «Lottakåren» до українських реалій дозволить перетворити «хаос ентузіазму» на інституційну опору всеохопної оборони. Українська модель, як підкреслюється в дослідженні, має базуватися на принципах рівності, громадянської активності, локальної стійкості й довіри між державою і громадою.

Загалом такий підхід забезпечує не лише безпеку, а й формує нову культуру громадянської відповідальності, де кожен громадянин і громадянка стають активними учасниками національної оборони.
 

Дослідження реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», на кошти гранту «Найкращі практики шведського гендерного підходу як інструмент розширення можливостей українських жінок для впровадження сталих реформ і сприяння євроінтеграції України», за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром. 

Проєкт взорується на практики гендерного підходу у системі всеохопної оборони Швеції та є першою в українському контексті спробою вивчити можливості впровадження в Україні стратегії всеохопної оборони за шведським зразком, з одночасним урахуванням гендерного підходу, в таких секторах як економіка, доглядова праця, армія, цивільна оборона, урядування, інформаційна політика, волонтерський рух.

Авторка ідеї і керівниця проєкту — кандидатка філософських наук, голова ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» Тамара Злобіна.

Менторки проєкту і рецензентки аналітичних звітів: 
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник.
Гендерна експертка Ганна Гриценко.

Менеджерки проєкту: Альона Грузіна, Галина Репецька.