Ця стаття спирається на дослідження «Українські гендерні наративи», проведене ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT-UA». Дослідження поєднало кабінетний аналіз попередніх українських і міжнародних робіт, серію напівструктурованих інтерв’ю з жінками й чоловіками та кількісний контент-аналіз повідомлень у межах шести резонансних онлайн-дискусій. Його метою було зрозуміти, як сьогодні в Україні осмислюють жіночі й чоловічі ролі, рівність, обов’язок, вибір і справедливість — і як війна змінює ці уявлення.
Українські сварки в соцмережах на дуже різні теми — це не лише «національний спорт», але й інформація про те, що реально хвилює і розділяє суспільство. Ми в ГО «CAT-UA» періодично ці сварки аналізуємо, вивчаємо, як вони поглиблюють так звані «лінії розділення» в українському суспільстві. Здебільшого ми досі аналізували сварки про війну і конфлікти, породжені війною — такі, як проблеми мобілізації, проблеми біженців, зокрема тих, хто виїхав до Європи, конфлікти щодо мови та інші. В цих лініях розділення помітні точки, в які може цілити ворог, і вони спрацюють, тригери, що змушують або не змушують нас сваритися, способи, якими суспільство шукає замирення і подолання цих конфліктів — і знову ж таки, що працює, а що, навпаки, поглиблює конфлікт.
Ті сварки, які торкалися гендерних тем, як правило, не найбільш резонансні: їх не роздувають штаби політичних сил та ботоферми. І тому по них легше робити висновки про гендерні ролі, стереотипи та уявлення — адже там переважно дописують реальні люди. З цих коментарів часто можна побачити більше, ніж із соціологічних досліджень, бо люди намагаються настільки відверто не говорити і так себе не представляти навіть в анонімних опитуваннях, але висловлюють свої судження, свої бачення гендерних ролей в емоційних сварках в інтернеті, особливо якщо це не окремі осмислені пости, а коментарі під чужими дописами на дражливі теми.
Для дослідження українських гендерних наративів було вибрано шість помітних сварок, що могли розкрити ці судження: суперечки про мобілізацію жінок, обговорення діяльности ГО «Батько має право», дискусія щодо скандальної реклами «Укрпошти», заручини Меловіна зі своїм хлопцем, ставлення до явища чайлдфрі, дискусія щодо норми одруження з 14 років у проєкті нового Цивільного кодексу. В кожному випадку за допомогою моніторингової системи було зібрано масив коментарів, сформовано вибірку по 1500 коментарів та прокодовано. У підсумку у кожному кейсі було відібрано в середньому по 300+ релевантних коментарів. Для кожного були виявлені судження, які озвучує людина, зафіксовано використання мови ненависти, ставлення до проблеми (позитивне, негативне, нейтральне) і після того побудовано діаграми та описано причини отриманих часток.
В онлайн-дискусіях люди часто, навіть не особливо над тим замислюючись, показують, що вони думають про ролі чоловіків і жінок у суспільстві, яким вони бачать майбутнє. І деякі їхні відповіді чітко вказують на гендерний наратив, який вони поділяють (детальніше про гендерні наративи — у першій статті цього циклу).
І виявилося, що найактивніше сперечалися в соцмережах представники трьох наративів: Традиційного (і в чоловічій, і в жіночій його версії), Феміністичного (а також Про-феміністичного, у випадку чоловіків), а також наративу «Захист чоловіків» (який існує тільки в чоловічій версії).
Носії інших наративів долучалися до дискусій набагато рідше, вочевидь, не відчуваючи такої потреби відстоювати свою думку, захищати чиїсь права.
Влада винна завжди
Як і в аналізі інших сварок — політичних, військових, економічних, — у суперечках на гендерну тему часто виявляється винною влада.
Політики — це ті, кого в усіх дискусіях люди звинувачують першочергово і найбільш емоційно. Політики були винні і в тому, що люди їдуть за кордон, і в тому, що вони не повертаються, бо їх погано приймають, і в тому, що ніхто не захищає мобілізованих, не захищає військових ТЦК, що у нас неправильна мовна політика…
У гендерних кейсах владу найбільше лаяли в дискусії щодо жіночої мобілізації — сварка швидко переходила на загальні питання поповнення війська. Також владі помітно дісталося у дискусії щодо нової статті Цивільного кодексу про дозвіл на шлюб з 14 років — адже цей кодекс розробляли депутати.
У темі реклами «Укрпошти», яка є державною компанією, звинувачення до влади більш розрізнені: і щодо витрати грошей не на те, на що треба, і щодо легалізації педофілії, і щодо кадрової політики в держкомпаніях.
Але навіть у темах, у які держава ніяк не залучена, претензії до влади все одно звучать — її звинувачують у тому, що в питаннях виховання дітей вона віддає перевагу матері, що вимагає народжувати, що не надає достатньо допомоги і підтримки при народженні дітей, що дозволяє такі речі, як освідчення ЛГБТ-людей на Майдані або що не дозволяє шлюбів між такими людьми.
У темах, більше прив’язаних до політики, загалом звучало більше грубости, використовувалось більше мови ненависти, емоцій, нецензурної лексики, образ і прокльонів. А там, де критики держави було менше, дискусія була більш конструктивною.
Все традиційно
У кожній із проаналізованих дискусій можна знайти те, що зазвичай називають «традиційним поглядом» на світ. Але в різних формах.
Традиційні цінності відстоюють однаковою мірою і чоловіки, і жінки, використовують вони приблизно однакові меседжі й однаково визнають у суперечках, що зараз часи трохи змінилися, і ролі жінок і чоловіків теж можуть змінюватися в бік більшої рівности чи навіть до протилежностей, коли жінка заробляє або воює, а чоловік береже родину — адже зараз війна. Але такі дописувачі сподіваються, що це тимчасово.
Зокрема, у кейсі про чайлдфрі носії Традиційного наративу розповідали, що для жінки найважливіше народжувати, що особливо зараз, коли в країні криза, вони мають згадати і виконати свою традиційну роль. У цій темі переважали саме чоловіки-«традиціоналісти»: жінок було значно менше. Іноді чоловіки додавали, що жінки мають самі забезпечувати дитину, а не перекладати цей тягар на чоловіка.
Дуже активними «традиціоналісти» були в темах заручин Меловіна та жіночої служби в армії: тут вони розповідали про «шкідливість» ЛГБТ для демографії нації у війну та переконували, що жінка не має воювати, а має бути під захистом чоловіка.
У темах реклами «Укрпошти» та Цивільного кодексу їхня думка, попри всі очікування, збігалася з думкою феміністично налаштованих користувачів. Так, вони не ставали на бік ранніх шлюбів і не казали, що «юна зваблива жінка — це добре». Навпаки, вони захищали дітей, передусім дівчат, від занадто раннього сексуального досвіду. Щоправда, як захист вони пропонували не освіту для дівчат і хлопців, а навпаки, більш строгий контроль за ними, більше обмеження свободи, заборону на відвертий одяг, на фільми й розваги, які шкодять їм і яких вони ще не розуміють.
Дискусію щодо ГО «Батько має право» «традиціоналісти» — як жінки, так і чоловіки — проігнорували, вочевидь, їм було не дуже цікаво сперечатися про методи роботи цієї організації з дуже поганою репутацією.
Рівні права
Якщо говорити про феміністичну спільноту, а також про-феміністично налаштованих чоловіків, то вони більш активно обговорювали теми скандальної реклами «Укрпошти» та Цивільного кодексу: тут вони засуджували об’єктивацію жінок, педофілію і її демонстрацію. І жінки, і чоловіки, що виступають за рівність, переконують, що нормальний чоловік не буде сексуалізувати підлітків і шукати собі жінку, яка ще є дитиною, а також що прикривати таку поведінку шлюбом негідно.
Також дуже активні вони в темі жіночої мобілізації, де пояснюють, що жінки вже служать в армії, що їх багато, але, з іншого боку, жіноча мобілізація не має бути примусовою, адже на жінок під час війни і так падає надто велике навантаження. Але, попри їхню активну позицію в цій темі, коментарів від них мало, адже більшість просто лає владу і не бере участи в конструктивній дискусії.
А в обговоренні чайлдфрі феміністична група більш зважена: вони доводять, що вимагати від жінки народжувати неетично, адже в кожної людини своє бачення життя. Звучать також заяви, що не тільки від жінки, але і від чоловіка не можна вимагати виховання дитини за всяку ціну.
Носії Феміністичного наративу були в меншості у дискусії щодо ГО «Батько має право», але коментарі, які від них все ж звучали, засуджували «активістів» цієї ГО та називали їх «бандитами».
Було складно окремо виділити феміністичну позицію у темі заручин Меловіна: було чимало людей, які підтримували співака і бажали йому щастя, але це могли бути носії досить різних наративів, як-от «Перемоги рівности».
Ображені чоловіки
Окремою групою в цих дискусіях виступають «ображені чоловіки», які хоч і не вважають, що жінок у суспільстві загалом не повинно існувати, а проте висловлюються, що їх не має бути помітно. За нашим дослідженням гендерних наративів ця позиція найближча до наративу «Захист чоловіків».
Дзеркально такої самої групи жінок немає: навіть якщо певні жінки дуже проти чоловічого впливу, вони допускають існування чоловіків, хоч і десь подалі від них.
Чоловіки цієї групи часто мають елементи традиційного світогляду, але дуже викривлені його форми. Так, традиційний світогляд передбачає, що жінка повинна відігравати дуже важливу роль у житті, щоб світ став гармонійним, і навіть припускає, що ця роль може змінюватися залежно від обставин. А от в «ображених чоловіків» цієї опції нема.
Найбільш повно вони розкриваються в дискусії щодо діяльности ГО «Батько має право»: тут у коментарях сперечаються переважно не про те, що чоловіки мають право виховувати своїх дітей, хоча формально ГО виступає саме за це. Але основний меседж у дискусії — про те, що саме чоловік повинен вирішувати, що робити з дитиною і як дитині жити. Він може вирішити, залишити дитину собі, чи віддати її жінці, використати дитину для певних своїх цілей — ухилення від мобілізації, вимоги грошей від жінки тощо. На думку такого чоловіка, правильне виховання можуть забезпечити дитині лише члени його родини (мати, сестра). Деякі коментатори, не розуміючи контексту, намагалися захищати рівні права чоловіків, але швидко бачили, що йдеться не про рівність, а про знищення жінки як персони, відведення їй лише упосліджених ролей, які їй будуть дозволені, і про заборону вирішувати будь-що, зокрема пов’язане і з народженням і вихованням дитини.
Такі чоловіки також активно долучалися до дискусій щодо Цивільного кодексу та реклами «Укрпошти», доводячи, що саме такими і варто бути жінкам — юними, наївними, боязкими, невпевненими, зляканими, дитинними. Така жінка дуже добре підходить під їхню концепцію світу — вона як злякана тінь, що робить тільки те, що їй дозволяють, і оскільки такими частіше бувають дівчатка-підлітки, то саме вони і потрібні. Як бачимо, вони тут сперечалися з представниками і Традиційного, і Феміністичного наративів.
Ця категорія цілком проігнорувала дискусію про жіночу мобілізацію: якщо вони встрявали в неї, то тільки агресивно критикуючи державу: або вимагаючи зупинити «злочинну мобілізацію», або навпаки, мобілізувати всіх — і «ухилянтів», і «ухилянток». Також вони проігнорували дискусії про заручини Меловіна та про чайлдфрі.
Точки дотику і точки розриву
Порозуміння в онлайн-дискусіях було недосяжним через категоричні судження, агресію, відсилку до власних авторитетів і зверхність, типову для багатьох інтернет-сварок.
Але якщо навіть відкинути спільну для багатьох учасників дискусій думку, що в усьому і завжди винна влада, є ще кілька точок дотику, які можуть стати мостами в дискусіях і допомогти знайти певне порозуміння.
Такими точками служили, найперше, діти. Щодо їх захисту противники об’єднувались, хоча захищати їх пропонували різними методами: одні закликали обмежувати свободу, інші — давати дітям ширшу освіту і більше пояснень про світ і його загрози.
Ще однією точкою порозуміння ставала війна: тут була помітна готовність до компромісу і з одного, і з іншого боку, взаємні поступки і розуміння, що на час війни правила трохи змінюються.
Іноді компромісним виглядав якийсь новий чудовий світ, що колись настане, де всі будуть співіснувати мирно, і кожен і кожна матиме власні цінності та знаходитиме собі відповідне місце, не заважаючи іншим. В такому світі не буде примусу до «традиційної» ролі, яка обмежуватиме жінок родинними справами, але так само ніхто нікого не змушуватиме й робити кар’єру, якщо до цього не лежить душа.
І тільки група «ображених чоловіків» ні на які компроміси не йшла і була рішуче налаштована відстоювати тільки власну думку.
Дослідження здійснено ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT UA», за фінансової підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції, а також завдяки підтримці Українського Жіночого Фонду.
Зміст публікації є відповідальністю ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції, ІСАР Єднання чи УЖФ.
Ця стаття спирається на дослідження «Українські гендерні наративи», проведене ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT-UA». Дослідження поєднало кабінетний аналіз попередніх українських і міжнародних робіт, серію напівструктурованих інтерв’ю з жінками й чоловіками та кількісний контент-аналіз повідомлень у межах шести резонансних онлайн-дискусій. Його метою було зрозуміти, як сьогодні в Україні осмислюють жіночі й чоловічі ролі, рівність, обов’язок, вибір і справедливість — і як війна змінює ці уявлення.
ГЕНДЕРНИЙ ПАРАДОКС ВІЙНИ
Тепер треба шукати нові шляхи партнерства,
нові шляхи, чому людині потрібна людина.
Жінка, інтерв’ю 31
Повномасштабна війна дуже швидко змінила те, що в українському суспільстві вважається можливим для жінок і чоловіків. Жінки служать у війську, командують, волонтерять, керують організаціями й бізнесами, самостійно утримують родини. Чоловіки більше залучаються до батьківства й догляду, говорять про страх, втрати і вразливість, виконують ролі, які раніше значно впевненіше маркувалися як «жіночі». У багатьох сферах межа між «чоловічим» і «жіночим» стала менш жорсткою.
Але сам факт, що люди почали виконувати більше різних ролей, ще не означає, що суспільство перестало очікувати від них «належної» жіночої чи чоловічої поведінки. Саме це оприявнило дослідження. Розширення можливостей жінок і чоловіків відбувається одночасно зі збереженням очікувань щодо материнства, батьківства, забезпечення сім’ї, захисту і військової служби. Війна послабила частину старих гендерних меж, але водночас посилила інші. При цьому суспільне прийняття нових жіночих ролей справді зросло. Попередні дослідження фіксували високу підтримку участи жінок у ЗСУ, волонтерстві та інших сферах, які ще донедавна значно сильніше асоціювалися з чоловіками 1 , 2. Але видимість жінок у цих просторах ще не означає, що старі очікування щодо догляду, материнства чи «належної» жіночности зникли.
Для жінок це особливо часто означає не заміну старої ролі новою, а накопичення ролей. Класичне поняття «подвійного навантаження», близьке до описаної Арлі Гохшильд і Енн Мачунг «другої зміни», стосувалося ситуації, коли оплачувана праця жінки не звільняла її від основної відповідальности за дім і догляд 3. У воєнних умовах це навантаження дедалі частіше стає множинним. До оплачуваної праці, професійної самореалізації, волонтерства чи військової служби можуть додаватися ті самі очікування щодо догляду, побуту, материнства, зовнішности й емоційної підтримки інших. У цьому сенсі розширення можливостей може бути цілком реальним, але це не обов’язково значить більше звільненняє.
У чоловіків інша конфігурація. Війна різко посилила вагу ролі захисника. У мирному житті ця роль могла залишатися радше символічною частиною образу «справжнього чоловіка». У воєнному контексті вона перетворюється на конкретну вимогу, пов’язану з військовою службою, ризиком, витривалістю і готовністю жертвувати собою. Саме тому чоловіча невідповідність цьому образу значно легше стає предметом осуду чи стигматизації.
Водночас було б помилкою описувати це як просте повернення до минулого. Старі гендерні моделі не відновлюються в незмінному вигляді, але пристосовуються до нової реальности. Жінка може бути військовослужбовицею або основною годувальницею родини і водночас залишатися під тиском очікувань щодо турботи та материнства. Чоловік може бути залученим батьком, партнером, говорити про емоції й уразливість, але паралельно від нього можуть очікувати готовности захищати країну.
Саме тому сучасний гендерний порядок в Україні краще описувати не як рух від «традиційного» до «сучасного», а як співіснування кількох логік. Філософиня Тамара Злобіна називає таку конфігурацію «гендерною еклектикою» — ситуацією, коли емансиповані практики вже стали частиною української реальности, але не витіснили стійких традиційних кодів 4. У дослідженні ця еклектика добре помітна в тому, як уявлення про свободу вибору, рівність і нові ролі поєднуються зі старими очікуваннями щодо материнства, захисту, забезпечення й «належної» жіночности та маскулінности. Сучасні феміністичні рефлексії про Україну також застерігають від надто простого сценарію «патріархального відкату». Війна радше загострює суперечності гендерного порядку, розширюючи жіночу участь у публічних і військових ролях, але при цьому не скасовуючи нерівности в доглядовій праці та повсякденних очікуваннях 5.
Мова рівности, свободи вибору і розширених можливостей уже стала частиною норми. Але поруч із нею продовжують діяти старі й нові уявлення про те, що жінка і чоловік мають робити. І тут виникає важливе питання: якщо людині дозволено більше, але водночас від неї вимагають більше, чи означає це, що вона стала вільнішою?
Ми за рівність. Але яку саме?
А тут, прям, сумрачне Середньовіччя, коли
розірвати шлюб — хєр, відмовитися від шлюбу…
— хєр, не хотіти дітей — хєр, аліменти — а ти
себе достатньо добре поводила?
Жінка, онлайн-коментар
Ще до повномасштабного вторгнення українське суспільство важко було назвати або послідовно традиційним, або послідовно егалітарним. Соціологічні дані роками показували одну й ту саму суперечність. Рівність як загальний принцип підтримується значно легше, ніж реальний перерозподіл обов’язків у повсякденному житті.
Наприклад, у дослідженні КМІС 2015 року майже половина жінок називали розподіл хатньої праці несправедливим, але лише 22% чоловіків декларували готовність ділити домашні справи порівну. У дослідженні NDI 2018 року 6 понад 70% опитаних вважали рівну залученість жінок і чоловіків до сімейного життя бажаною, хоча лише близько 40% говорили, що вона вже існує. Новіші дані показують схожу картину. 66% погоджуються, що найважливіша роль жінки — піклуватися про дім і родину, а 58% — що головна роль чоловіка полягає у зароблянні грошей. Водночас 81% не погоджуються з тезою, що жінки недостатньо амбітні для керівних посад 7 , 8.
Це важлива деталь: найстійкішим виявляється не переконання, що жінки менш здібні чи менш компетентні, а уявлення про те, що жінкам і чоловікам просто «належать» різні ролі. Догляд, побут і емоційна підтримка все ще значно частіше читаються як жіноча відповідальність, а матеріальне забезпечення, технічні рішення й захист — як чоловіча.
Інтерв’ю у дослідженні показали, що навіть це протиставлення занадто просте. Люди можуть одночасно підтримувати рівність, говорити про свободу вибору і при цьому вважати різні жіночі й чоловічі ролі природними, бажаними чи справедливими. Для одних рівність означає звільнення від гендерних обмежень, для других — рівність прав за збереження відмінностей, для третіх — однакову цінність різних ролей, а для четвертих — право людини обрати навіть цілком традиційний сценарій, якщо він не нав’язаний.
Як це звучить у живій мові
Ми є чоловіки і жінки, і всі ми справжні…
Жінка, інтерв’ю 37
Один із найяскравіших образів у наших інтерв’ю — жінка з десятьма руками. Вона прибирає, тримає дитину, готує, працює, підтримує чоловіка і водночас має виглядати так, ніби прекрасно з усім справляється. Поруч постає не менш упізнаваний «справжній чоловік». Він працює, заробляє, ремонтує, бере на себе відповідальність. У воєнному контексті до цього додається ще й готовність захищати. Самі респондент_ки нерідко ставляться до таких образів критично чи іронічно, але важливо інше. Вони дуже добре знають, як виглядає суспільна норма, навіть коли не хочуть їй відповідати. Можливо, саме тому життєві ролі змінюються швидше, ніж мова, якою ми їх описуємо, і швидше, ніж норми, за якими оцінюємо одне одного. Нові практики вже стали частиною повсякденности, а слова «справжня жінка» чи «справжній чоловік» досі запускають дуже впізнаваний набір очікувань.
Інтерв’ю показали, що люди пояснюють гендерні зміни дуже по-різному. В одних історіях нерівність залишається системною проблемою, наслідки якої найбільше відчувають жінки. В інших патріархальні правила критикують уже як систему, що обмежує обидві статі. Є й позиції, де рівність вважають переважно досягнутою, але не бачать суперечности в тому, що жінки й чоловіки мають різні «природні» ролі. Ще одна лінія захищає передусім право людини обрати власний сценарій, навіть якщо він цілком традиційний. У чоловічих інтерв’ю окремо з’являється відчуття, що сучасний гендерний порядок недостатньо помічає чоловічу вразливість і водночас висуває до чоловіків дедалі більше вимог.
Це важливо, бо руйнується проста схема «традиційні проти прогресивних». Людина може підтримувати рівні права жінок і чоловіків і водночас вважати, що чоловік природно має бути захисником, а жінка — більше відповідати за емоційний клімат родини. Можна говорити про свободу вибору й одночасно засуджувати конкретний вибір, якщо він не вкладається у звичне уявлення про жіночність або мужність. Самі респондент_ки не завжди бачать у цьому суперечність.
Для жінок тут особливо помітне накопичення вимог. Раніше ми говорили про подвійне навантаження, коли оплачувана праця не звільняє жінку від хатньої та доглядової роботи. У воєнних умовах навантаження дедалі частіше стає множинним. Це видно і в даних воєнного часу. У дослідженні Gradus & Biasless 2024 року жінки одночасно повідомляли про зростання доглядового навантаження, навантаження на основній роботі та в додатковій зайнятості. Тобто йдеться вже не просто про поєднання роботи й дому, а про нашарування кількох типів відповідальности 9. До роботи й догляду можуть додаватися волонтерство, утримання родини, відповідальність за безпеку близьких, військова служба, емоційна підтримка тих, хто переживає втрату чи фронтовий досвід. У феміністичному наративі це сформульовано особливо чітко. Нові можливості не обов’язково замінюють старі ролі, вони можуть просто нашаровуватися на них.
Саме тут образ «жінки з десятьма руками» перестає бути лише влучною метафорою. Він показує, як легко емансипація перетворюється на вимогу бути супер-жінкою. Те, що жінка тепер може працювати, керувати, служити чи бути фінансово незалежною, ще не відповідає на важливіше питання. Від чого вона тепер може відмовитися без осуду? Тут феміністична оптика зміщує увагу з формального розширення можливостей на реальний розподіл влади, ресурсів, догляду й відповідальности. Важливо не лише те, чи доступна людині певна роль, а й те, чи має вона можливість її не виконувати без санкцій, втрати статусу чи морального осуду 10.
З чоловічими ролями відбувається інша трансформація. У частині наративів чоловік уже не обмежений лише роллю годувальника. Від нього можуть очікувати партнерства, емоційної включености, участи у вихованні дітей. Але війна різко підсилює стару норму захисту. В одному з інтерв’ю можливий критерій «справжнього чоловіка» був сформульований майже гранично коротко: «взяв зброю до рук — вже справжній чоловік». Це не означає, що військова роль витіснила всі інші уявлення про чоловічість, але у воєнному контексті вона набуває особливої символічної ваги. У традиційному чоловічому наративі готовність захищати Батьківщину стає одним із центральних критеріїв належного виконання чоловічої ролі. В інших наративах ця вимога звучить менш жорстко, але все одно лишається дуже помітною.
Тут легко потрапити в пастку взаємного знецінення. Розмова про тиск на чоловіків може сприйматися як заперечення нерівности жінок, а розмова про жіночу дискримінацію — як небажання бачити чоловічу вразливість. Насправді одне не скасовує іншого. Гендерні правила можуть обмежувати всіх, але не однаково. Для жінок вони часто означають накопичення ролей, нерівний догляд, репродуктивний тиск і постійне оцінювання зовнішности та поведінки. Для чоловіків — вимогу сили, успішности, забезпечення і, особливо під час війни, готовности захищати. Ці досвіди не варто ні протиставляти, ні зрівнювати. Така асиметрія важлива ще й тому, що гендерна нерівність не завжди переживається як відкрита заборона чи дискримінація. Вона може бути вбудована у звичний розподіл праці й відповідальности настільки глибоко, що сприймається як природний чи просто «нормальний» порядок речей 11 , 12 , 13.
Саме тому інтерв’ю дають важливе уточнення до попередніх досліджень. Старі гендерні правила не просто зникають або повертаються. Вони перебудовуються. Жінка отримує більше дозволених ролей, але не обов’язково менше обов’язків. Чоловік отримує більше дозволених способів бути чоловіком, але війна водночас підвищує ціну невідповідности ролі захисника.
І тут питання про рівність знову повертається в іншій формі. Не лише що жінкам і чоловікам тепер дозволено робити, а який вибір кожного з них суспільство готове визнати нормальним, не вимагаючи додаткових виправдань.
Де закінчується право людини на власний вибір і починається суспільний обов’язок?
Це їхнє життя! Не ваше! Життя в людини одне.
Хочуть так — нехай буде так!
Жінка, онлайн-коментар
Головний конфлікт сьогодні проходить уже не обов’язково між «прихильниками рівности» та «прихильниками традиційних ролей». Значно частіше він виникає між різними відповідями на питання, що саме є справедливістю.
Це особливо добре видно в публічних онлайн-дискусіях.
Коли люди дають глибинні інтерв’ю, то мають час пояснювати свою позицію, сумніватися, уточнювати, інколи суперечити самим собі. А от у публічних онлайн-дискусіях ця складність часто зникає. Там гендерні уявлення швидше перетворюються на короткі й доволі жорсткі відповіді на питання, хто що має робити і який вибір суспільство готове визнати нормальним.
Ми аналізували шість різних дискусій — про можливість шлюбу з 14 років у проєкті Цивільного кодексу, бездітність за вибором (чайлдфрі), рух «Батько має право», військову службу жінок, рекламу «Укрпошти» та заручини Melovin. Теми дуже різні, але за ними раз по раз виникає одна й та сама суперечка: де проходить межа між особистою автономією і тим, що людина нібито винна родині, державі чи суспільству? Хто має народжувати, хто має воювати, хто має забезпечувати, хто може обирати іншу модель сім’ї чи партнерства без необхідности виправдовуватися?
Особливо виразно це видно в дискусії про бездітність за вибором. У жіночих коментарях частіше звучить думка, що материнство має бути рішенням, а не обов’язком, і що саме рішення залежить від ресурсів, підтримки, життєвих планів. У чоловічих коментарях значно сильніше представлена інша логіка: тут народження дітей можуть описувати як «базову» функцію жінки, а воєнний контекст додає до цього ще один аргумент — демографічне майбутнє країни. Так перед нами постає майже буквальний гендерний контракт воєнного часу, де чоловіки воюють, а жінки народжують і виховують наступне покоління. З феміністичної перспективи проблема тут у тому, що відповідь на демографічну кризу так легко переводиться з площини житла, доходів, доступности догляду, безпеки й державної підтримки у площину жіночого морального обов’язку.
Схожим чином розгорталась і дискусія про військову службу жінок. Тут слово «рівність» працює вже по-іншому. Воно може означати право жінки бути повноцінною громадянкою і мати доступ до військової професії, але ним же можна обґрунтовувати вимогу однаково розподілити воєнний ризик служби. Саме тому в частині чоловічих коментарів рівноправ’я з’являється не як розширення свободи, а як аргумент, чому жінки теж мають «більше робити для війни». У досліджених онлайн-дискусіях загалом добре видно, що апеляція до рівности сама по собі ще нічого не говорить про те, який саме гендерний порядок людина вважає справедливим.
Це важлива поправка до звичного уявлення, ніби рух до рівности автоматично означає рух до більшої свободи. Рівність можна тлумачити як однакові права, але можна і як однаковий тягар. І якщо старі обов’язки нікуди не зникають, а до них додаються нові, то симетрична формально вимога може виявитися зовсім не симетричною за наслідками.
Ще виразніше це видно там, де різні сторони починають говорити про «захист». У дискусії про можливість шлюбу з 14 років одні бачили захист у тому, щоб не допустити раннього включення дівчини в шлюбний і репродуктивний сценарій. Інші вбачають захист у самій родині, шлюбі та народженні дітей. Суперечка тому точилася не просто навколо «традиційности» чи «модерности», а навколо того, хто має право визначати, що є добром для дівчини і де закінчується турбота та починається контроль.
У кейсі про рух «Батько має право» з’являється інша напруга. Тут уже конкурують не лише уявлення про правильний розподіл ролей, а й претензії на визнання вразливости. Частина коментарів зосереджена на насильстві щодо жінок і захисті матерів, інша — на порушенні батьківських прав чоловіків. Подібні конфлікти показують, як легко розмова про гендерну справедливість перетворюється на змагання за статус тієї сторони, яка «справді» потерпає. У результаті визнання однієї проблеми починає сприйматися як заперечення іншої.
В онлайн-дискусії навколо заручин Melovin додався ще один вимір, коли гендерні норми стосуються не лише праці, родини чи військового обов’язку. Вони регулюють також те, як людина має виглядати, як проявляти сексуальність, які стосунки вважаються достатньо «нормальними» і чи відповідає чоловік у цих стосунках очікуваній моделі маскулінності. У кейсі Melovin військова служба й патріотизм знову з’являються як тема у дискусії, яка почалася з обговорення одностатевих стосунків. Війна ніби додає до приватного вибору ще одну шкалу оцінювання — наскільки людина корисна, відповідальна і «правильна» як громадянин чи громадянка.
Таким чином, в онлайн-дискусіях найкраще проявляється те, чого не покажуть навіть репрезентативні опитування про підтримку рівности. Мова про те, що гендерні норми працюють не лише через прямі заборони, а значно частіше вони діють через моральне оцінювання. Формально людина може мати право не народжувати, не одружуватися, обирати інший тип партнерства, служити або не служити в конкретній ролі. Але суспільство все одно визначає, які з цих виборів виглядають відповідальними, гідними, патріотичними чи «нормальними».
Саме тут феміністична оптика особливо важлива. Вона дозволяє не зупинятися на формулі «усі мають право вибору», а питати, чи однаково суспільство визнає цей вибір у різних людей і чи однаковою є ціна відхилення від норми.
Жінці може бути формально дозволено не народжувати дітей, але її вибір продовжують оцінювати через демографічний внесок, материнство чи обов’язок перед країною. Чоловік може бути залученим батьком, цивільним професіоналом або говорити про вразливість, але війна різко посилює вимогу бути захисником. Формальне право на вибір у такій ситуації ще не означає, що всі варіанти вибору однаково легітимні. І саме тут варто розрізняти право і свободу. Право може існувати формально, але свобода вибору залежить від того, чи не доводиться людині платити за свій вибір стигмою, осудом, економічними втратами або сумнівом у своїй «жіночності», «мужності» чи громадянській відповідальності.
Саме тому варто говорити не про те, що Україна рухається від традиційности до рівности, а про те, що ми переузгоджуємо сам зміст гендерної справедливости. І це переузгодження відбувається нерівно, конфліктно і під сильним тиском війни.
То що змінилося насправді?
А вас вже мобілізували у країні гендерної
рівності, чи ухиляєтесь?
Чоловік, онлайн-коментар
Відповідь, здається, лежить десь між двома крайнощами. Війна справді розширила набір ролей жінок і чоловіків,але це розширення не супроводжується автоматичним зникненням старих очікувань. Часто навпаки, старі норми залишаються, а нові ролі просто додаються до них.
Саме тому говорити лише про «прогрес» або лише про «повернення до традиційности» було б надто просто. Український гендерний порядок зараз радше перебуває у стані переузгодження. Старі й нові моделі співіснують, часом конфліктують, а часом дивним чином уживаються в одній і тій самій позиції. Людина може підтримувати рівні права й водночас вважати, що жінка має більше відповідати за дім, а чоловік — за захист і забезпечення. Можна говорити про свободу вибору, але схвалювати не кожен вибір однаково.
У цьому сенсі війна зробила значно видимішими ті суперечності, які існували й раніше, і додала їм нової ваги. Рішення, які в мирному житті могли виглядати приватними, тепер частіше оцінюються через патріотизм, відповідальність, демографію, внесок у перемогу і майбутнє країни — і через це особистий вибір стає набагато менш особистим.
Для жінок це особливо помітно там, де розширення можливостей не супроводжується зменшенням старих обов’язків. Можна будувати кар’єру, служити, заробляти, волонтерити — і водночас залишатися головною відповідальною за догляд, дітей, побут, емоційне благополуччя близьких. Саме тут подвійне навантаження перетворюється на множинне.
Для чоловіків війна посилює інший тип тиску, коли від них не лише очікують матеріального забезпечення чи відповідальности за родину, а з’являється дедалі сильніша вимога бути захисником, витримувати ризик, не демонструвати слабкість і бути готовим платити за свою гендерну роль буквально тілом і життям. Це не скасовує структурної нерівности щодо жінок, але показує, що жорсткі гендерні правила можуть бути обтяжливими для всіх.
Дослідження здійснено ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT UA», за фінансової підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції, а також завдяки підтримці Українського Жіночого Фонду.
Зміст публікації є відповідальністю ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції, ІСАР Єднання чи УЖФ.
Gradus Research & Biasless. (2024). Дослідження гендерної рівності в Україні. Gradus. [↩]
Strelnyk, O., Yuzva, L., & Zlobina, T. (2025). Local feminist perspectives as transformation levers for sustainable development in Ukraine in the context of ongoing defence (IDOS Discussion Paper 7/2025). Bonn: German Institute of Development and Sustainability (IDOS). [↩]
Оксамитна, С. М. (2004). Ґендерні ролі та стереотипи. У М. М. Скорик (відп. ред.), Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник (с. 157–181). К.І.С. [↩]
Марценюк, Т. (2014). Гендерна рівність і недискримінація: посібник для експертів і експерток аналітичних центрів. Київ. [↩]
Ми хочемо, щоб наші діти виросли щасливими. Щоправда, уявляємо це щастя по-різному.
А от у суспільного образу «правильної» дитини інструкція часто детальна як додаток до побутової техніки. Дівчинка має бути чемною, лагідною, поступатися. Хлопчик — сильним, готовим терпіти й захищати. Їй варто промовчати, йому — зціпити зуби. І обом бажано поводитися так, щоб усім навколо було зрозуміло: виховання вдалося, дитина «зручна».
Так у цю розмову про щастя непомітно пролазять жорсткі вимоги. І за ними ми можемо перестати бачити саму дитину: її інтереси, бажання та почуття.
День із життя стереотипу: як це працює на практиці?
Згадую дитячий майданчик зі свого дитинства. Мій друг упав, розбив коліно й заплакав. Йому боляче. Дорослий на автопілоті каже: «Ти ж чоловік, не плач!».
Я обурилася, що хтось без дозволу забрав мою улюблену іграшку. Бабуся сказала: «Ну чого ти кричиш? Ти ж дівчинка, будь лагіднішою. Лагідне теля дві матки ссе».
В обох випадках стать дитини фактично стає цензурою для емоцій. У першому дитину вчать приховувати біль, у другому — незгоду й гнів. Поступово діти засвоюють, які їхні почуття дорослі готові приймати, а які краще приховати.
Але чому діти погоджуються «ховатися»?
Залежність дитини від близьких дорослих — не нове явище: від них вона отримує їжу, захист і заспокоєння. Тому їхні реакції мають для неї особливу вагу
Дитина ще з пелюшок помічає наш настрій: коли її обіймають, а коли відвертаються. Якщо хлопчика особливо хвалять за те, що він «ковтає» сльози, а дівчинку — за те, що вона мовчки поступається, мозок дитини може засвоїти: «Щоб зі мною все було добре і мене любили, я маю сховати свої справжні почуття».
Звісно, важливі не тільки слова, а й поведінка близьких дорослих. Дитина помічає, хто готує вечерю і хто після неї відпочиває. Кому саме нагадують допомогти молодшим. Кого вчать користуватися інструментами. Чию втому беруть до уваги, а чию сприймають як щось звичне.
Олії у вогонь підливають і звичні побутові фрази: «вона в нас майбутня господиня», «він справжній мужик», «такий великий, а рознюнявся»…
Згодом ці правила можуть підкріплюватися в садочку та школі. Чутливого хлопчика називають «нюнею», рішучу дівчинку — «бабою з яйцями». Щоб уникнути висміювання й залишитися серед своїх, дитина може приховувати почуття та інтереси, які не вписуються в очікування оточення.
Додамо сюди історії з медіа та казок. Згадайте класичні мультфільми: Білосніжка або Попелюшка, яка готує й прибирає в будинку. Або принц зі «Сплячої красуні», який б’ється з драконом і рятує героїню. У цих епізодах можна впізнати знайомий розподіл ролей: вона — дбає про інших (або терпить, як Попелюшка) і забезпечує комфорт, він — діє без права на страх.
До того ж наші дорослі вимоги часто суперечать одна одній. Ми можемо казати хлопчикові: «Слухайся старших!», — і водночас соромити за те, що він звернувся по допомогу, а не вирішив проблему сам «як мужик»…
Дівчинку закликати: «Будь лідеркою, будуй кар’єру!» — і водночас вимагати від неї терплячості, поступливості й лагідності. Як мама дівчинки, яку називаю принцесою-воїном, я постійно стикаюся з цією суперечністю. Моя донька чує на свою адресу «пацанка», «грубіянка», «мужичка» — так їй дають зрозуміти, що вона не відповідає чужим уявленням про жіночність.
Якщо дитина роками зростає в таких умовах підлаштування, з часом їй може бути складно розрізнити: чого я справді хочу, що відчуваю, а що звикла дозволяти собі відповідно до чужого уявлення про «справжню жінку» чи «справжнього чоловіка».
В цьому місці ми логічно підійшли до мого улюбленого:
«У нас такого не було, і нічого — нормальними виросли», — знайомий аргумент у розмовах про виховання.
Але пропоную експеримент: прочитайте пункти нижче та порахуйте відповіді «так», якщо таке помічали за собою або оточуючими:
Іноді важко пояснити, що з вами відбувається. Можете зізнатися «мене все бісить», а зрозуміти, що саме за цим стоїть, часто не вдається.
Берете на себе більше, ніж можете витримати, але не наважуєтеся попросити перерозподілити обов’язки.
Відпочиваєте з відчуттям провини
Можете погодитися на дотики чи близькість, яких зараз не хочете
Оцінюєте себе переважно через те, наскільки добре виглядаєте, дбаєте про інших, скільки заробляєте чи чого досягли
Рідко звертаєтеся по допомогу (побутову, медичну, психологічну, просто пораду друзів чи близьких)
Часто намагаєтеся вгадати, що хочуть від вас оточуючі
Соромно зізнатися, що втомилися або вам важко
Не наважуєтеся спробувати нове захоплення чи змінити професію або роботу, яка вже не приносить задоволення
Соромитеся свого тіла, бо воно недостатньо струнке, м’язисте, «жіночне» чи «мужнє»
Не «виносите сміття з хати», хоча вам боляче та(або) страшно в стосунках
Часто чуєте: «Ти ж у нас сильна» або «Ти ж мужик, упораєшся», але вже давно не відчуваєте цього
Скільки у вас відповідей «так»?
Звісно, ці пункти можуть бути наслідками не тільки гендерних очікувань, але часто є великої їх частиною.
Що ми можемо зробити вже сьогодні?
Наприклад, дитина програла в гру й плаче. Ми втомилися, хочемо допити чай, і вже крутиться на язиці: «Та чого ти плачеш через дурницю!».Для нас це справді дрібниця, але можна затримати цю фразу, і натомість запитати: «Тобі прикро?», «Що ти відчуваєш?», «Чим я можу допомогти?»
Ми хочемо, щоб дитина вміла відстоювати себе. Але ж є й побочка: вона починає відстоювати себе перед нами: «Я не хочу», «Мені це не подобається», «Чому ти вирішила за мене?». І вам вже дуже кортить завершити суперечку переконливим «бо я так сказала!».
Вислухати незгоду — це довше, ніж домогтися слухняності. Але іноді за нею може стояти щось більше, ніж просто незговірливість. Можливо, дитина боїться. Можливо, чогось не зрозуміла. А можливо, ми справді чогось не врахували.
Право на відмову перевіряється й поруч із родичами, яких дитина сьогодні не хоче обіймати чи цілувати. Нам ніяково, бабуся ображається, хочеться швиденько вмовити. Але ми можемо залишити дитині вибір фразою: «Сьогодні без обіймів, можна просто привітатися чи помахати рукою». Перед бабусею, звісно, може бути незручно. Але скільки можливостей відкриває цей вибір для дитини!
Те саме стосується похвали. Дівчинка знайшла спосіб зібрати складну конструкцію, хлопчик помітив, що другові сумно, і підтримав його. Коли ми говоримо про винахідливість, уважність чи турботу, у дітей з’являється більше простору. Вони не тільки ж «гарна» та «сильний», а ще й «винахідливі, спритні, чуйні, емпатійні, спостережливі, допитливі, наполегливі, рішучі, турботливі, дотепні….»
У спільному побуті ці суперечності особливо помітні. Ми нещодавно пояснювали доньці, що вона може сама обрати, ким стане, коли виросте, а тепер автоматично просимо саме її позбирати тарілки. Або дозволяємо хлопчикові плакати, проте закочуємо очі, коли його тато зізнався, що втомився. Дитина бачить обидві наші реакції. Рано чи пізно дитина може помітити цю суперечність: «Але ж ти казала, що так не можна, а сама…» І нам захочеться нагадати, хто в домі дорослий. Відповідь «Ти маєш рацію, я помилилася» не завжди дається легко. Зате дитина бачить, що дорослі теж можуть переглядати свої рішення й відповідати за власні вчинки.
Якщо ми прагнемо виховати не зручну, а щасливу дитину, в нас кожен день буде нагода зрозуміти, що між цими словами все ж немає знака рівності.
В Академії Турботи є програми психологічної підтримки для дітей до 10 років, які зростають під час війни. Ми створюємо їх з урахуванням потреб дівчаток і хлопчиків, підтримуючи право кожної дитини на власні почуття та інтереси. Запрошуємо батьків, які прагнуть зміцнювати психологічну стійкість наших дітей. https://www.academia-turboty-ngo.com/tut-i-zaraz/
Участь безоплатна. Захід проводиться за підтримки уряду Німеччини через GIZ.
Ця стаття спирається на дослідження «Українські гендерні наративи», проведене ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT-UA». Дослідження поєднало кабінетний аналіз попередніх українських і міжнародних робіт, серію напівструктурованих інтерв’ю з жінками й чоловіками та кількісний контент-аналіз повідомлень у межах шести резонансних онлайн-дискусій. Його метою було зрозуміти, як сьогодні в Україні осмислюють жіночі й чоловічі ролі, рівність, обов’язок, вибір і справедливість — і як війна змінює ці уявлення.
Хто ви передусім — жінка чи українка? Українець чи чоловік?
Якою б не була відповідь, про ці та інші свої ідентичності ви можете розповісти історію. Довгу історію про те, хто такі україн_ки/жінки/чоловіки/соціаліст_ки/націоналіст_ки/киян_ки/одесит_ки/журналіст_ки тощо. А також — що кожна з цих спільнот пережила в минулому, які у них основні проблеми і що робити для кращого майбутнього.
Все це — наративи наших ідентичностей: історії, які між собою взаємодіють, конкурують за нашу увагу, доповнюють одна одну тощо.
І звісно, рано чи пізно нам треба було з’ясувати, скільки в україн_ок наративів, що описують їхні ідентичності як чоловіків та жінок. Це завдання ми реалізували разом з експертним ресурсом «Гендер в деталях».
Методика була проста і випробувана: як завжди, говорили з лідерами думок, тобто тими людьми, які спроможні розказати нам зв’язні і цілісні історії. Це були журналіст_ки, політик_ині, науков_иці, громадські активіст_ки, бійці/бійчині ЗСУ, підприєм_иці тощо. Різного віку, з різних регіонів, з різним сімейним досвідом і рівнем причетности до війни. Деякі з них були більше залучені у гендерну проблематику — як з правозахисного боку, так і з боку відстоювання традиційних цінностей. Дехто стикався з темою лише по дотичній, як-от підприєм_иці-маркетологи_ні, що знають звички і чоловіків, і жінок. А декотрі просто схильні поміркувати про проблеми взаємин у соцмережах чи у стендап-виступах як загалом освічені люди з чіткою думкою щодо наших тем.
Що ми отримали
Усі історії ідентичности мають таку саму структуру, як і класичний голлівудський екшн чи народна казка: жили-були, потім щось сталося, потім були такі і такі проблеми, випробування, і зрештою нам усім треба робити оце.
Всього ми поговорили з 51 респондент_кою: жінок було на одну особу більше, ніж чоловіків. І виявили дуже несподівані речі.
Я підозрював, що наративів трохи більше, ніж ми на початку уявляли. Що серед наших громадян_ок поширені не лише традиційний, модерний погляди та щось проміжне. Але моєму здивуванню не було меж, коли ми відкрили цілих 10 різних гендерних історій — по п’ять на кожну стать.
До речі, зазначу, що ми тут зупинялися насамперед на статях, а не на гендерах у найширшому розумінні цього слова, адже, як зазначили наші GESI-консультант_ки, більшість ЛГБТКІ+ людей, окрім небінарних осіб, ідентифікують себе або як чоловіка, або як жінку, а отже, можуть розповідати про цю ідентичність. Зокрема, у нашій вибірці було дві відкриті лесбійки і два відкриті геї.
Отож налаштуйтесь на вдумливе читання і порівняйте ці 10 історій (у дуже скороченому вигляді).
ЖІНКИ. ФЕМІНІСТИЧНИЙ НАРАТИВ
Це історія про тисячолітню несправедливість. Про страждання, яких чоловіки завдавали жінкам і які бумерангом повертались до них. Відновленню жіночих прав щоразу сприяли прагматичні економічні причини, тиск західних партнерів та жіночий активізм. Це давало свої результати: скажімо, щодо політичної репрезентації жінок та боротьби з гендерним насильством. Однак більшість проблем досі не вирішено. Це і питання «скляної стелі» та домагань на роботі, і тиску щодо дітонародження, виконання хатньої роботи. А під час війни дехто вимагає від жінок іще й мобілізації. І зараз війна створює багато ризиків відкату до консерватизму. Тому в суспільстві треба пропагувати максимальне звільнення жінок від тиску очікувань.
ЧОЛОВІКИ. ПРО-ФЕМІНІСТИЧНИЙ НАРАТИВ
Це історія про засадничу патріархальну помилку, від якої страждають і жінки, і чоловіки. На жінок суспільство тисне, навантажуючи їх і хатньою роботою, і заробітком. А на чоловіків — вимагаючи від них надмірної успішности. Зміни поступово відбуваються: західноєвропейські підходи до рівности поступово поширюються і на Україну, даючи жінкам політичне представництво. А російсько-українська війна унаочнює рівність між статями. Однак зростають очікування від жінки: вона має і забезпечувати сім’ю, і «тягнути» побут. Тому суспільство має сприяти популяризації порозуміння між статями. Адже в умовах війни усім україн_кам потрібно більше злагоди.
ЖІНКИ. ТРАДИЦІЙНИЙ НАРАТИВ
Це історія передусім про війну, яка руйнує традиційний устрій сильніше, ніж суспільні зміни. Ролі чоловіка і жінки від природи відрізняються: чоловік бере відповідальність за родину, а жінка має бути берегинею сім’ї. Технічний прогрес поступово змінює суспільство, тож у жінок з’являється більше часу, а чоловіки стають уважнішими до їхніх почуттів. Інша справа — війна. Зараз чоловіки мужньо захищають країну, окрім «ухилянтів», які створюють найбільше проблем. Не всі родини долають воєнні виклики: вони розпадаються. Але коли війна завершиться, чоловіки повернуться і знову візьмуть на себе чоловічі обов’язки. А жінки залишаться вільнішими, ніж були. Та для цього треба перемогти. Жінки мають допомагати чоловікам в обороні, бути готовими зустріти їх із війни й допомогти повернутися до норми.
ЧОЛОВІКИ. ТРАДИЦІЙНИЙ НАРАТИВ
Це наратив про випробування, які історія ставить перед людством, що живе за одвічним, визначеним природою порядком. Чоловік є мужнім воїном, а жінка — мудрою берегинею. Суспільний прогрес надав жінкам більше можливостей, а отже, і прав. Це поставило перед родинами нові виклики, адже дуже часто нові права сприймаються як вседозволеність. Однак у часи випробувань суспільство повертається до природного порядку речей: тільки так воно може дати відсіч росіянам. Звісно, жінки мусять на певний час брати на себе обов’язки чоловіків, та все ж традиційний підхід даватиме родинам перевагу у продовженні роду. Чоловіки мають бути готовими захищати Батьківщину і розуміти, що їхня родина буде збережена, а після повернення їх приймуть такими, якими вони стали.
ЖІНКИ. НАРАТИВ «ПЕРЕМОГА РІВНОСТИ»
Це історія про перемогу, яка остаточно досягнена під час війни. Гендерна рівність уже існує, даючи можливість чоловікам і жінкам обирати, якої успішности вони прагнуть. Рівноправ’я декларувалося давно, але насправді настало тільки зараз, коли інформаційні технології дали жінкам можливість постійно навчатися нового, а участь у громадському житті додала їм соціальної ваги. Часом масова свідомість і зараз стереотипна, але оскільки жінки почуваються набагато впевненішими, то це вони тепер можуть ставити чоловікам вимоги. Їм потрібен не «здобувач», а щирий чоловік з емоційним контактом. Війна ускладнює життя обом статям: чоловіки стають вразливими у війську, а жінки мусять тягнути на собі все. Але в майбутньому і ця ситуація врегулюється, головне вчитися розділяти почуття одне одного.
ЧОЛОВІКИ. НАРАТИВ «ПЕРЕМОГА РІВНОСТИ»
Це історія про перемогу, яка затьмарюється війною. У світі вже значною мірою настала гендерна рівність, і тепер і жінка, і чоловік можуть обирати для себе будь-які ролі й не зустрічатимуть осуду. Останні кроки до рівности нас змусила здійснити війна. Окремі родини досі лишаються в полоні традиційного світогляду, але, з іншого боку, інколи й жінки отримують більші переваги порівняно з чоловіками. Тепер за проблеми в стосунках можуть бути відповідальні і чоловіки, і жінки. Скажімо, коли війна розвалює неміцні сім’ї. Саме війна робить майбутнє непрогнозованим. Тому і жінкам, і чоловікам варто більше популяризувати гендерну рівність і дбати про перемогу.
ЖІНКИ. НАРАТИВ «ПІДКРЕСЛЕННЯ РІЗНИЦІ»
Це історія про перемогу рівности, але не однаковости. Чоловіки і жінки від природи різні, і довгий час це спричиняло нерівність поміж ними. Скажімо, те, що чоловіки — проривні, а жінки більше схильні балансувати. Однак за останні десятиліття жінки отримали економічну незалежність, яку змогли перетворити на особисту. В Україні цей прогрес не досяг піку, адже українські чоловіки надто впевнені у своїй потрібності і тому часто програють у конкуренції західним чоловікам. Але так само є ще й несвідомі жінки, меркантильні, які під тиском стандартів соцмереж хочуть від чоловіків передусім грошей. Та у майбутньому стереотипи на соціальному рівні буде остаточно стерто, в родині розподіл ролей відповідатиме природі чоловіків і жінок, а ШІ остаточно звільнить жінок від хатньої рутини і дозволить присвятити себе творчости.
ЧОЛОВІКИ. НАРАТИВ «ПІДКРЕСЛЕННЯ РІЗНИЦІ»
Це історія про руйнацію, яка може призвести до катастрофи. Чоловіки і жінки від природи різні, а отже, мають різні потреби. Вони повинні мати рівні права, але це не має знищувати різницю між ними. Скажімо, чимало жінок потребують більшої соціальної взаємодії, а чоловіки часто орієнтовані на результат. Це нормально, коли мірилом успіху для чоловіка будуть гроші, а для жінки — щаслива родина. А в Україні важлива ще й чоловіча роль воїна. А проте зараз через технічний прогрес та культурні впливи чоловіки втрачають свої функції та опиняються у вразливому становищі. А ще їм нав’язують почуття провини за давні утиски жінок. Жінки ж страждають через пастку завищених очікувань. Майбутнє виглядає песимістично: розмиття гендерних ролей триватиме. Щоб досягти гармонії, не треба нав’язувати жодних ролей ані жінкам, ані чоловікам.
ЖІНКИ. НАРАТИВ «ВІДСТОЮВАННЯ ВИБОРУ»
Це історія про тимчасові непорозуміння щодо жінок і чоловіків попри перемогу рівности. Жінки і чоловіки об’єктивно різні. Скажімо, жінки більш емпатичні, частіше бувають багатофункціональні, багатьом із них хочеться піклуватися про дітей. Дехто трактує це як ознаку «нижчости» і просуває стереотипи, але треба розуміти, що жінки нічим не гірші за чоловіків і спроможні на все те саме. А українські жінки — і поготів. Але західний світ не визнає, що чоловіки і жінки вже мають рівні права, і додатково вимагає від жінки самореалізації, кар’єри, егоїзму. А проте в майбутньому конфлікти між чоловіками і жінками, зокрема спричинені нерівністю, буде вичерпано, і більшість людей повернеться до розуміння, що різні статі часто можуть потребувати різні речі, і варто максимально підтримувати одне одного, особливо в час війни.
ЧОЛОВІКИ. НАРАТИВ «ЗАХИСТ ЧОЛОВІКІВ»
Це історія про новітню несправедливість. Чоловіки у нинішньому світі стали упослідженими, а жінки — привілейованими. Раніше було навпаки, і це теж було погано. Та зараз суспільство автоматично записує всіх чоловіків у ґвалтівники та аб’юзери. Особливо несправедливо це щодо України, де традиційно жінка мала важливу роль. Тож жінки почали відмовлятися від родин, а чоловіки, за браком упевнености в собі, — ставати нарцисичними. Грантові організації не хочуть чути чоловіків і тільки підживлюють їхні конфлікти з жінками. Додатково чоловіки стикаються з дискримінацією, якщо вони не служать. Особливо болюча втрата зв’язку з дітьми, яких матері вивезли за кордон. За підсумками війни до України повернеться маскулінність, суспільний запит на чоловіка-захисника. Отже, суспільству треба і у вихованні, і в культурній сфері враховувати окремо інтереси і чоловіків, і жінок та сприяти порозумінню між статями.
Відмінності між наративами
Як бачимо, усі наведені історії мають відмінні сюжетні структури, хоч і поділяють багато спільних рис.
Найбільше у них відрізняється головний антагоніст: це патріархат і привілеї чоловіків, безособова «помилка» суспільного тиску, вседозволеність нових прав, нав’язування самореалізації Заходом і соцмережами, грантові організації та активістки, «несвідомі» чоловіки й меркантильні жінки, розмивання ролей, фемінізація чоловіків і конкуренція з європейцями.
Спільне випробування для всіх історій — війна, але сюжетну функцію вона виконує різну: каталізатор рівности, перешкода для неї, руйнівник традиції й родин або сила, що повертає природний порядок. Побудова сюжету у наративах буває трьох типів: про несправедливість, про перемогу та про випробування й руйнацію.
При цьому між жіночими і чоловічими поглядами на ситуацію навіть всередині пар наративів помітні суттєві відмінності — щонайменше у фокусі оповіді.
Так, Феміністичний і Про-феміністичний наративи між собою досить подібні і ґрунтуються на уявленні про те, що жінка досі не є вільною, залишається загроженою, попри значний прогрес у цьому напрямку. Але у жіночій версії — фокус насамперед на проблемах жінок, тоді як у чоловічій — на негараздах обох статей. Також жінки більше акцентують саме на боротьбі за права, а чоловіки поєднують її з боротьбою за свободу України.
Традиційні наративи не є прямою протилежністю феміністичних наративів: попри акцент на «природному розділенні ролей» між чоловіками та жінками, вони не заперечують потреби прогресу, отримання більшої свободи для жінок. У жіночій версії більший акцент на проблемах, які принесла чоловікам і жінкам нинішня війна, і більше очікувань щодо спільної роботи на перемогу. У чоловічій версії більше нарікань на порушення традиційного порядку.
В обох наративах «Перемога рівности» система цінностей дуже подібна до Феміністичного наративу: інформант_ки вважають обов’язком дотримання прав жінок, рівности тощо, однак при цьому не бачать потреби в подальшій боротьбі, хоча й визнають, що в окремих родинах чи колективах іще зберігся патріархальний устрій. Між чоловічою і жіночою версіями відмінності мінімальні, хіба що жінки частіше згадують війну як фактор, що сприяв рівности, а чоловіки — як те, що їй заважає.
Наративи «Підкреслення різниці» хоча й об’єднані в пару, адже фокусуються на доведенні думки про те, що чоловіки і жінки від природи різні, однак решта їхнього наповнення суттєво відмінна. Структура жіночої версії схожа на «Перемогу рівности», з тією різницею, що інформантки намагаються підкреслити відмінності між чоловіками і жінками та гармонію, якої можна досягти, шануючи цю різницю. Чоловіча ж версія оповідає про загрозу, яку несе розмивання гендерних ролей, при цьому зберігаючи курс на рівноправ’я жінок і чоловіків.
Наратив «Відстоювання вибору» має риси жіночих версій як Традиційного наративу, так і наративу «Перемога рівности», але робить максимальний акцент на добровільності вибору, мовляв, не можна засуджувати жінок ані тоді, коли вони обирають кар’єру, ані тоді, коли традиційну роль.
Наратив «Захист чоловіків» є дзеркальним відбиттям Феміністичного наративу: він заперечує традиційні ролі, вважаючи їх російськими, а українське суспільство вважає рівноправним. Але при цьому він підкреслює відмінності між жінками і чоловіками і в основу ставить опір чоловіків надмірному тиску «грантових організацій».
Патріотична позиція є спільною для всіх опитаних інформант_ок, і у всіх наративах є усвідомлення, що РФ, почавши повномасштабне вторгнення, принесла в Україну війну, яка руйнує багато сфер життя, зокрема і взаємини в родинах, у трудових колективах тощо. Але при цьому у більшості наративів є і акцент на тому, що війна також дає поштовх для вирішення багатьох накопичених проблем у взаєминах, спонукає до створення нових рольових моделей тощо. Отже, війна визнається проблемою для всього суспільства, але водночас фактором корисних змін.
Окрім того, існує одна найменш взаємосуперечлива порада: відмова від нав’язування вибору та єднання на тлі війни. Ці заклики звучать з обох боків, тож у підсумку респонденти пропонують відмовитися як від нав’язування патріархальних, так і модерних ролей. А єднання насамперед має виливатися у взаємопідтримку, навіть певну самопожертву для перемоги.
І головне, що до такого порозуміння закликала абсолютна більшість наших співрозмовників та співрозмовниць. Лише окремі, найбільш радикальні індивіди казали, що невдовзі нові технології дозволять нам створити штучну матку чи опанувати клонування і уникнути ролі, відповідно, жінок і чоловіків у дітонародженні. Всі інші розуміють, що у нас немає іншого вибору, окрім як порозумітися, тож будемо намагатися це зробити.
Дослідження здійснено ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» у партнерстві з ГО «CAT UA», за фінансової підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції, а також завдяки підтримці Українського Жіночого Фонду.
Зміст публікації є відповідальністю ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції, ІСАР Єднання чи УЖФ.
Мені здається, що одна з найбільших пасток сучасної розмови про “практики краси” — це вимога обрати сторону.
Або ти за бодіпозитив та фемінізм, і тоді повинна демонстративно відмовитися від косметики, фарби для волосся, косметології чи будь-яких естетичних процедур. Або ти доглядаєш за собою — і тоді, відповідно, не приймаєш себе, піддалася тиску суспільства, боїшся старіння або намагаєшся відповідати чужим очікуванням.
Мене дуже зачіпає ця штучна дихотомія. Це ж буквально було вже: “До розумних чи до красивих?”.
Вона така сама хибна, як і будь-який інший стереотип. Бо між двома крайнощами існує величезний простір, у якому живуть реальні жінки. Ті, що можуть одночасно любити своє тіло і фарбувати волосся. Робити ботокс і відстоювати права жінок. Носити яскраву помаду просто тому, що вона дарує гарний настрій. Або не носити її ніколи — і теж почуватися прекрасно.
Я багато років працюю з темою прийняття себе як психологиня і написала першу в Україні книгу про стосунки з тілом “Я живу в цьому тілі”. А ще — керую комунікаціями в медичному центрі, де серед послуг – естетична медицина та косметологія.
Я не зафарбовую сивину, але роблю ботокс і збільшую губи. Чи робить перше мене “занедбаною”, а друге “жертвою патріархату”?
Я важу 100 кг, але регулярно тренуюсь. Це робить мене лінивою чи працьовитою?
Мені здається дивною сама ідея, що повага до свого тіла обов’язково має означати відмову від бажання змінити чи прикрасити його.
Ми ж не дорікаємо людині за те, що вона пофарбувала стіни у свій улюблений колір. Не звинувачуємо у нелюбові до себе через нову лампу, картину чи плед. Не кажемо: «Якщо ти справді любиш свій дім, навіщо робити ремонт?»
Навпаки. Ми облаштовуємо простір так, щоб нам було затишно.
То чому з тілом, із зовнішністю має бути інакше?
Так само, як ніхто не має права диктувати, якими мають бути меблі у твоїй квартирі – ніхто не має права вирішувати, чи варто тобі носити сивину, збільшувати губи, робити татуювання, фарбувати нігті чи ходити без макіяжу.
Не існує «Списку обов’язкових справ справжньої жінки». Немає правил щодо довжини волосся, кольору лаку чи частоти депіляції. Усі ці рішення стосуються лише однієї людини — тієї, яка житиме у власному тілі.
Саме тому мені дуже хочеться змістити фокус.
Не питати: «Чи правильно робити цю процедуру?», а замислитись: «Для чого вона мені?»
Бо одна й та сама дія може народжуватися з абсолютно різних мотивів.
Можна збільшувати губи в надії, що тоді нарешті полюбить чоловік. А можна — тому що тобі подобається саме такий образ.
Можна наносити крем із думкою: «Я жахливо виглядаю, треба терміново щось із собою робити». А можна — із вдячністю до шкіри, яка щодня захищає тебе від сонця, холоду, пилу, бактерій і просто заслуговує на турботу.
Сама бʼюті-практика нічого не говорить про ставлення людини до себе.
Про це говорить причина, з якої вона її робить. І при цьому — навіть така мотивація, як “захистити себе від критики”, “здаватись молодшою чи сексуальнішою” має право на життя. Бо ми ніколи не знаємо, чи є в конкретної жінки сили та змога відмовитись від звичних переконань та протистояти тиску оточення.
І ще одна річ, про яку ми часто не замислюємось — багато практик краси просто приємні: ти лежиш або сидиш, грає музика, щось цікаве потрошку відбувається, і ти нарешті можеш не поспішати. Іноді це взагалі вперше за день чи за тиждень, коли тебе ніхто не чіпає і не «мамкає».
А якщо ти робиш процедури не сама, а звертаєшся до фахівця чи фахівчині, додається ще один дуже важливий досвід. Ти дозволяєш іншій людині подбати про себе. Косметолог_иня, масажист/ка, перукар/ка або навіть донька чи подруга, яка розчісує тобі волосся чи робить масаж. Це теж турбота і нагадування, що твій стан важливий не лише тобі.
Досить часто в складні періоди ми буквально перестаємо звертати увагу на своє тіло. Не дивимося на себе в дзеркало. Не розглядаємо себе. Не торкаємося себе без потреби. Буквально живемо на автоматі: “щось зʼїла, щось вдягнула, побігла, впала спати”.
Але саме увага до себе є однією з важливих форм підтримки.
Коли ми робимо для себе щось не лише практичне, а й приємне — наносимо крем, запах і текстура якого нам подобаються, звертаємо увагу на відчуття доторку до шкіри, помічаємо, як вона змінюється. І знаємо, що хоч би яким був цей день, у нас буде кілька хвилин наодинці з собою. Кілька хвилин, щоб подякувати своєму тілу за все, що воно для нас робить.
Особливо важливо це зараз.
У часи, коли навколо так багато невизначеності, небезпек, втрат нам дуже потрібні речі, які залишаються незмінними. Ці кілька хвилин догляду вранці чи ввечері ми можемо контролювати. Ми знаємо, що саме будемо робити. І це повертає відчуття опори, якої сьогодні багатьом так бракує.
Кожна хвилина, яку ми приділяємо своїй зовнішності, може бути наповнена соромом і думками: «Я недостатньо гарна, треба ще щось у собі виправити».
А може бути наповнена увагою до себе, насолодою від приємних відчуттів, відпочинком. Маленькою щоденною турботою.
Ми так багато турбуємося про інших. І, можливо, саме тому ці кілька хвилин, які ми даруємо собі, мають набагато більше значення, ніж здається на перший погляд.
Саме тому мені так хочеться, щоб ми перестали оцінювати чужі рішення щодо зовнішності. Чи фарбувати волосся, чи робити ін’єкції, чи носити яскравий макіяж, чи залишити сивину, чи видаляти волосся на тілі — усе це стосується лише однієї людини. Не її подруг, не випадкових коментаторів у соцмережах і навіть не мене.
Якщо рішення народжується зі страху, сорому, відчуття власної недостатності або бажання нарешті заслужити любов і схвалення, варто хоча б на хвилину зупинитися й чесно поставити собі запитання: «Для кого я це роблю? Чи дійсно ця практика принесе мені бажане: любов, розуміння, повагу, безпеку?»
Але якщо це дійсно ваш вибір, якщо він приносить задоволення, допомагає почуватися комфортніше у власному тілі або просто дозволяє побачити в дзеркалі ту людину, якою себе відчуваєш, — хіба цього недостатньо?
Коли ми нарешті знаходимо власну естетику, це значно більше, ніж відповідь на питання, який колір волосся нам пасує чи які сережки вдягнути сьогодні. Це спосіб проявити назовні те, що давно існує всередині, зробити свою зовнішність ще однією мовою, якою ми розповідаємо про себе світові.
І зараз ця думка здається мені особливо важливою. У час, коли ми майже щодня стикаємося з подіями, на які не можемо вплинути, можливість привласнити собі власне тіло, власну зовнішність і власну історію стає ще одним способом повернути собі відчуття авторства над своїм життям. І це не так вже й мало.
Можливо, саме тому мені так хочеться, щоб ми перестали сперечатися, чи «можна» феміністці робити ін’єкції або чи «достатньо любить себе» жінка з нарощеними віями.
Мені здається, ми ставимо не те питання.
Значно цікавіше інше: чи допомагає ця практика тобі відчувати себе собою? чи додає вона радості, спокою, відчуття дому у власному тілі?
Якщо відповідь «так», то, можливо, саме це і є найважливішим.
Свобода — це коли тіло справді стає твоїм.
Коли ти маєш право змінювати його — і таке ж саме право не змінювати.
Коли ти не борешся зі старінням, але й не мусиш робити зі старіння нову моральну чесноту.
Я багато років працюю з лікарями-косметологами і навчаю їх етичній комунікації. Бо глибоко переконана: можна говорити про зовнішність без маніпуляцій жіночими страхами, не продаючи сором і не вигадуючи нових комплексів. Не переконуючи людину, що вона недостатньо молода чи недостатньо красива.
Бо я не хочу жити у світі, де жінці весь час вказують, що їй робити зі своїм тілом, неважливо, з якого боку ці вказівки звучать.
І так само мені дуже не хочеться жити у світі, де свобода жінки вимірюється кількістю процедур, які вона не зробила.
Я хочу жити у світі, де ми нарешті залишимо тіло його власниці.
Так, індустрія краси десятиліттями заробляла на жіночій тривозі. Так, нам постійно продають страх старіння, недосконалості, «неправильного» тіла. Це було б дивно заперечувати.
Але мене останнім часом все більше цікавить інше питання. Чому ми так легко погоджуємося, що жінка може бути суб’єктною, поки відмовляється від бʼюті-практик, але перестає бути суб’єктною в ту саму мить, коли вирішує ними скористатися?
Чому в одному випадку ми кажемо: «це її вибір», а в іншому майже автоматично: «ні, це патріархат вирішив за неї»?
Мені здається, ця логіка теж дивним чином забирає в жінки право бути авторкою власного життя.
Як психологиня я чудово знаю, що жодне наше рішення не народжується у вакуумі. На нас впливають культура, реклама, сім’я, партнери, досвід, професія. Це стосується абсолютно всього — від вибору роботи до вибору зачіски. Однак жінка цілком здатна сказати: «Так, я знаю, звідки ростуть ноги у багатьох стандартів краси. Але я також знаю, чому саме зараз хочу зробити цю процедуру».
Для мене уповноваження жінок ніколи не означало відмову від косметології. Це дещо значно складніше — можливість не бути керованою страхом засудження. Байдуже за що: за ботокс чи його відсутність, нарощені нігті-стілетто чи повну відсутність манікюру.
Мені значно цікавіший світ, у якому свобода вимірюється тим, наскільки ми можемо чесно відповісти собі на запитання: «Це справді мій вибір?»
Бо, можливо, емансипація — це не коли ми всі починаємо виглядати однаково природно чи однаково доглянуто. Можливо, вона починається там, де ми перестаємо оцінювати ступінь жіночої свободи за тим, що вона робить із своєю зовнішністю.
Цей есей написаний за підсумками розмов із українськими феміністками, експертками та активістками, що відбулися під час зустрічі в Кам’янці-Подільському, організованої експертним ресурсом «Гендер в деталях» у серпні 2026 року за підтримки «Flax Foundation».
У центрі цих розмов — те, як повномасштабна війна росії проти України змінює український феміністичний рух, його порядок денний, способи осмислення безпеки, гендерної рівности, доглядової праці та жіночої участи в спротиві. Це спроба зібрати й підсилити різні голоси та досвіди, поговорити про виклики, здобутки і подальші напрямки розвитку українського феміністичного руху в умовах війни. Авторки не претендують на репрезентативне представлення позиції українського феміністичного руху. Цей текст представляє наші особисті спостереження і роздуми, а також рефлексію дискусій з колегами протягом п’ятиденного заходу. Окремо хочемо подякувати «Гендеру в деталях» та «Flax Foundation» за створення простору для неспішних розмов і обміну досвідом.
Антиколоніалізм українського фемінізму
Українське суспільство вже більш ніж дванадцять років живе в режимі війни. Останні чотири з них — війни повномасштабної, коли російська федерація скидає балістичні ракети на мирне населення, катує українських військовополонених та цивільних на окупованих територіях, підриває Каховську ГЕС і тримає всю Європу в заручниках, погрожуючи безпекою Запорізької АЕС. Ця війна не є випадковістю або виключенням з «кінця історії», проголошеного Френсісом Фукуямою (Francis Fukuyama) 37 років тому 1 . Це продовження колоніальної політики, яку Російська держава ще з часів Московського царства, а згодом і Російської імперії та СРСР, послідовно проводила щодо України та інших сусідніх держав і народів, позбавляючи їх державности, мови, культурної суб’єктности і права на власну історичну пам’ять.
Досвід проживання та спротиву цій брутальній неспровокованій агресії змінив спосіб, у який український фемінізм говорить про державу, націю, безпеку та солідарність. Повномасштабне вторгнення змусило переглянути не лише порядок денний, а й саму мову дискурсу: як залишатися вірними власним цінностям, не втрачаючи зв’язку з реальністю, і як розмовляти із західними партнерами, не перетворюючись при цьому на об’єкт чужих досліджень та нових академічних здобутків.
Запит на антиколоніальне переосмислення фемінізму виникає не як абстрактна академічна вправа, а як практична потреба, яка з’являється щоразу, коли громадська організація пояснює донору специфіку своєї роботи. Дослідниця бачить, що західну теорію неможливо натягнути на українську реальність, або ж активістка на міжнародній конференції відчуває, що її досвід став ілюстрацією чужих концепцій. Наша головна думка дуже проста: якщо антиколоніальний фемінізм важливий, він має рости з уважного прочитання досвіду, як власного, так і чужого, а не із сліпого переказу зарубіжних текстів чи розглядання унікального контексту через призму канонічних для західної академії праць.
Не секрет, що переважна більшість провідних феміністичних теорій, якими послуговується українська академія і громадський сектор, виросли із західної традиції. Загалом це непогано — проблема виникає тоді, коли теорія застосовується автоматично, без урахування того, що Україна перебуває в позиції колонізованої, а не колонізаторки — на відміну від країн, з яких більшість цих теорій і походить. Така асиметрія влади і знання має принципове значення.
Західні колеги часто не соромляться відправляти українських феміністок читати роботи впливової американської феміністки і дослідниці міжнародних відносин Синтії Енло (Cynthia Enloe): передусім «Bananas, Beaches and Bases: Making Feminist Sense of International Politics» (1990) та «Maneuvers: The International Politics of Militarizing Women’s Lives» (2000). У них авторка критикує мілітаризацію суспільства, зростання ролі армії в публічному житті й те, як війна та підготовка до неї зазвичай посилюють патріархальні структури, витісняючи жінок у допоміжні символічні ролі «матерів» і «берегинь», а не рівноправних суб’єктів політичного процесу. Ми визнаємо, що теоретична рамка, запропонована Енло, фахово й вичерпно описує механізми імперської експансії та мілітаризованого патріархату, але насамперед ця теорія добре прикладається саме до сучасної росії з її прямою тяглістю до радянського імперіалізму, а не до України, яка не відтворює імперської логіки, а протистоїть їй. Війна росії проти України є не просто локальним конфліктом, а зіткненням двох цивілізаційних виборів — патріархального, імперського і авторитарного проєкту «русского міра», що спирається на ієрархію, мізогінію, гомофобію та чітко визначений державою бінарний гендерний порядок, і українського демократичного проєкту, заснованого на свободі, правах людини, рівності та плюралізмі ідентичностей.
Гендерна опозиція не залишалася на рівні риторики — вона була свідомо інструменталізована як частина ширшої системи організаційних впливів. Дослідниця Олена Суслова описує «організаційну зброю» як систему пропагандистських, психологічних та інформаційних впливів, спрямованих на те, щоб змусити суспільство рухатися в необхідному для агресора напрямку. В її аналізі 2 гендерна складова цієї зброї проявляється, зокрема, через активізацію антигендерних рухів, риторику про «загрозу сім’ї», гендерофобію, дезінформацію та створення антидемократичних структур.
У російському випадку така стратегія набула особливо виразної форми. Проєкт «русской вєсни», який із 2014 року активно фінансувався Костянтином Малофєєвим (російський «православний» олігарх, відомий своїми ультраконсервативними поглядами, з його культом «патріотичного материнства», мілітаризованої маскулінности козацьких і байкерських рухів на кшталт неофашистських «Нічних вовків», риторикою про «загниваючу Європу»), був не побічним продуктом гібридної війни, а одним зі свідомих її інструментів. Гендерна консервативна риторика і сексуалізація політичного дискурсу слугували способом легітимізації окупації Криму і Донбасу як «захисту традиційних цінностей» від «Гейропи» (вульгарне формулювання, яке активно циркулювало в російських медіа ще від початку 2000-х років).
Та сама патріархальна логіка проявляється на іншому рівні — уже не в риториці Кремля, а в тому, як саму війну пропонують інтерпретувати ззовні. Показовий приклад — трансформація давньої патріархальної тези про те, що «постраждала жінка сама спровокувала свого ґвалтівника», в геополітичний наратив «Україні, яка переживає колоніальну воєнну агресію, раз по раз радять не “провокувати” росію і погоджуватися на мир “на будь-яких умовах”». Це суперечить самій суті феміністичних принципів, адже захист себе — одна з найбільш феміністичних дій, яку тільки можна собі уявити: право на самооборону, на встановлення власних меж і на відмову брати на себе провину за чужу агресію є серцевиною феміністичного розуміння суб’єктности.
Очевидні паралелі між звинуваченням постраждалої і риторикою, яку застосовують до самозахисту України, спонукали феміністичну філософиню Тамару Злобіну написати есей «Якби війна росії проти України була зґвалтуванням», в якому вона перелічує приклади віктимблеймінгу і вестплейнінгу, почуті від закордонних колег.
На окрему критику заслуговують і подвійні стандарти частини феміністичних спільнот Глобального Півдня та Півночі, які нерідко підходятьЇ до аналізу дій росії передусім через призму протистояння зі США чи НАТО — тобто розглядають її як «альтернативу західному імперіалізму», а не як таку саму імперську державу з послідовною історією колоніального насильства щодо власних і сусідніх народів. Натомість в бік українських феміністок та активісток часто можна чути звинувачення у фемонаціоналізмі чи гомонаціоналізмі без розуміння ні колоніального характеру цієї війни, ні її історичних, культурних і цивілізаційних чинників.
Український фемінізм і питання національної суб’єктности
Поняття націоналізму взагалі потребує окремої уваги. В західному дискурсі воно зведене здебільшого до крайніх правих рухів і часто є словом на букву “Н”, яке не прийнято промовляти в пристойному товаристві.
Це не випадковість: категорія сформувалася в тіні нацизму та фашизму XX століття, тому в західному дискурсі «націоналізм» майже автоматично зчитується як загроза і ксенофобія, а не як право народу на власну суб’єктність. Ця рамка логічна для контексту експансіоністських імперських націоналізмів Європи, але погано працює там, де націоналізм був радше інструментом виживання і деколонізації. Дослідниця постколоніальної теорії Ліла Ганді у своїй класичній праці Postcolonial Theory3 наголошує на принциповій відмінності між імперським націоналізмом і антиколоніальним — тим, що виник як відповідь колонізованих народів на «цивілізаційну місію» Заходу: обидва апелюють до «нації», але стоять на протилежних позиціях у владній ієрархії, а тому не можуть аналізуватися однією й тією самою оптикою. Це розрізнення важливе і тут: український націоналізм структурно ближчий до антиколоніальних рухів так званого Третього світу, ніж до експансіоністських проєктів, з якими його часто автоматично ототожнюють. Водночас важливо зберігати критичну дистанцію до самого поняття націоналізму — не романтизувати його і не перетворювати на самоціль, але й не віддавати повністю на відкуп ультраправим та консервативним рухам, які прагнуть монополізувати право говорити від імені національної держави.
Варто зауважити, що в Україні, на відміну від багатьох західних країн, триває активна публічна дискусія про основи та зміст сучасного українського національного проєкту, в якій змагаються різні позиції. За нашими спостереженнями український народ як багатонаціональна спільнота і держава як представниця волі народу схиляються радше до концепції політичної нації — спільноти громадянок і громадян, яких об’єднують спільні цінності, права і обов’язки, а не кровна/етнічна спорідненість, хоч ультраправі рухи й намагаються це оспорювати.
Деколоніальна суб’єктність: від критики до дії
Український фемінізм не стоїть осторонь цих процесів. Ще на початку XX століття Мілена Рудницька наголошувала: українська жінка має брати участь у націєтворенні, а не лише у її відтворенні4 — тобто не просто відтворювати націю біологічно і культурно в приватній сфері (роль, яку відводить жінкам ультраправа риторика), а активно творити її як політичний суб’єкт у сфері публічній, бути агенткою змін і долучатися до політичних та суспільних процесів. Сучасні феміністки також долучаються до націєтворення, адвокатуючи законодавчі зміни та наполягаючи на тому, що права людини, гендерна рівність та інклюзивність мають бути одними з основ української політичної нації.
Українські жінки беруть активну участь у спротиві російській воєнній агресії, зокрема й у лавах Збройних Сил України. На конференції The War in Ukraine from a Gender Perspective (Лісабон, 2023) прозвучала теза: залучення жінок до війська і оборони країни посилює її обороноздатність. Звідси й переосмислення безпеки через концепцію layered resilience (багаторівневої стійкости), що лежить в основі всеохопної оборони, яка враховує цивільний захист і соціальну стійкість населення. В цьому контексті стає зрозуміло, чому суто пацифістські наративи можуть бути небезпечними для самої Європи: невизнання загрози військової, зокрема гібридної, агресії росії не робить її менш реальною, і суспільства мають бути готові на неї відповісти задля збереження своїх демократичних цінностей, серед яких права жінок, ЛГБТ+ людей і гендерна рівність.
Українська феміністична деколоніальна думка не заперечує західну традицію, а потребує її критичного контекстуалізованого застосування. Україна перебуває в подвійній позиції — об’єкта російської імперської агресії і водночас суб’єкта, залежного від міжнародної підтримки для виживання. Це напруження не усунути одним теоретичним рішенням, але його можна свідомо аналізувати і трансформувати.
Звідси кілька напрямків роботи:
розвивати діалог усередині руху та будувати нову феміністичну історію і теорію, що спираються на власний досвід, а не ілюструють чужі концепції;
свідомо будувати солідарність з іншими постраждалими від російського колоніалізму спільнотами, запрошуючи до діалогу жінок з корінних народів, які історично проживають на територіях, окупованих росією, — лише спільними зусиллями зможемо знищити імперію;
забезпечити тісну колаборацію академії та громадського сектору, де теорія перевіряється практикою, а практика отримує теоретичне обґрунтування;
активніше писати і публікуватися, формуючи власний корпус текстів, доступний міжнародній спільноті;
реформувати відносини з міжнародними донорськими організаціями через публічність вимог, взаємну відповідальність і перехід від гуманітарної логіки до інституційної підтримки.
Зрештою, мовиться про відмову бути об’єктом — чужої агресії, донорської опіки, академічного теоретизування або чужих уявлень про те, ким ми маємо бути. Ми маємо самі називати свою реальність, творити власне знання, визначати власні політичні цілі та встановлювати умови партнерства. Це рух від колонізованої залежности до суб’єктности — політичної, інтелектуальної та національної, від права бути почутими до права самим визначати порядок денний.
Чи завжди під час і після війни стається патріархальний відкат?
Це питання, яке часто чують українські феміністки від своїх західних колег. Ще частіше за цим питанням стоїть завуальована переконаність, що патріархальний відкат унаслідок воєнного конфлікту є явищем незаперечним і неминучим. Така вкорінена думка західного академічного та активістського середовища формувалася десятиліттями на прикладі більшости світових конфліктів: від США та Великої Британії після Другої світової війни, де жінок масово витісняли з військових і промислових ролей назад до домогосподарств, до воєн у Боснії або Алжирі, де повоєнне відновлення супроводжувалося зростанням консерватизму, релігійного фундаменталізму та культу гіпермаскулінности. Логіка цього досвіду універсалізовано застосовується й до України без урахування того, що український контекст визначається не релігійним чи ультранаціоналістичним відкатом, а прагненням ціннісного розриву з авторитарною, мізогінною та гомофобною політикою «русского міра» та глибшою інтеграцією в демократичний світ, де гендерна рівність є основою національної безпеки і суспільного поступу.
Україна зустріла повномасштабне вторгнення 2022 року як держава, що від часу відновлення своєї незалежности в 1991 році послідовно провадила політику гендерної рівности в різних сферах життя громадян і громадянок. Навіть за десятиліття війни (2014–2022) країна досягла неабияких нормативних та соціальних зрушень. Головним проривом стало законодавче зрівняння прав у секторі безпеки в 2016–2018 роках, що відкрило для жінок доступ до бойових посад і вищих військових звань у ЗСУ. Паралельно в 2017 році скасували радянську заборону на понад 450 «нежіночих» професій у важких галузях праці та ухвалили комплексне законодавство про запобігання й криміналізацію домашнього насильства. Крім цього, Україна стала першою в світі державою, яка затвердила Національний план дій з виконання Резолюції РБ ООН 1325 «Жінки, Мир, Безпека» безпосередньо під час активних бойових дій, довівши вибір на користь демократизації та емансипації навіть в умовах постійної воєнної загрози.
Ба більше, після повномасштабного вторгнення росії в 2022 році Україна не згорнула демократичних реформ, а, навпаки, прискорила їх. Серед головних здобутків: ратифікація довгоочікуваної Стамбульської конвенції в 2022 році, оновлення Національного плану дій з реалізації Резолюції РБ ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», ухвалення Стратегії забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, а також впровадження Національної стратегії скорочення гендерного розриву в оплаті праці до 2030 року.
Звісно, ухвалення прогресивних законів і стратегій ще не гарантує їх миттєвого втілення — створення належних механізмів імплементації залишається складним викликом, та й ці інструменти далеко не завжди діють бездоганно на практиці. Утім, сам факт ухвалення таких рішень під час повномасштабної війни є беззаперечним свідченням незмінного політичного вектора держави, яка розглядає гендерну рівність як невід’ємну складову свого національного розвитку.
Соціологічні дані, наведені в дослідженні, демонструють чітку тенденцію: емансипаційні процеси в українському суспільстві не лише не зупинилися, а й набрали обертів. Зросла суспільна підтримка жінок у політиці, секторі безпеки та оборони. Позитивні зміни зачепили й питання сприйняття ЛГБТ+ спільноти завдяки видимості ЛГБТ+ військових і їхньому внеску в захист держави. Опитані в межах дослідження феміністки та гендерні експертки фіксують: наразі жодного патріархального відкату в Україні не спостерігається, суспільство демонструє емансипативну реакцію на війну. Українські жінки масово беруть на себе роль волонтерок, лідерок громад, медикинь і військовослужбовиць, руйнуючи стереотип про жінку як «пасивну жертву» та виходячи з монолітної рамки «жінокдітей» («womenandchildren»), критично описаної дослідницею Синтією Енло в праці Bananas, Beaches, and Bases.
Відсутність однозначного патріархального відкату не означає, що війна є емансипативним явищем. Вона радше загострює суперечності гендерного порядку: з одного боку, розширює участь жінок в армії, волонтерстві, професійній діяльності й ухваленні рішень, а з другого — посилює традиційний розподіл ролей та нерівність у сфері неоплачуваної доглядової праці. Як показує дослідження «Доглядова праця в контексті всеохопної оборони», саме жінки значною мірою продовжують виконувати неоплачувану працю з догляду дітей, старших, поранених та інших членів родини, які потребують допомоги. Отже, розширення публічної участи жінок не супроводжується автоматичним перерозподілом доглядових обов’язків. Водночас дослідження наголошує, що доглядова інфраструктура має розглядатися як важлива складова системи всеохопної оборони України, суспільної стійкости та відновлення.
Все описане вище тільки підтверджує, що під час війни патріархальний гендерний контракт не завжди посилюється, неминуче тягнучи за собою гендерний відкат. Він трансформується, водночас породжуючи процеси, які українська філософиня Тамара Злобіна визначає як гендерний розпад та гендерна еклектика — послаблення усталених консервативних меж між «жіночим» і «чоловічим» та водночас поєднання традиційних і нових гендерних ролей та моделей поведінки. Досвід України вже показує, що війна змінила рамки того, що вважається жіночою та чоловічою роботою, хто може захищати і має право ухвалювати рішення та якими можуть бути суспільно прийнятні моделі жіночности і маскулінности.
Жінки і право на військовий спротив
Участь жінок у війні неабияк пожвавлює інтерес міжнародної авдиторії. Дослідниця Орелі Брос упорядкувала збірку «Жінки й війна. Листи до вільного світу» 5 , де зібрані листи від 38 українських жінок зі всієї України (серед них і військовослужбовиці), в яких вони діляться власним досвідом того, як переживали початок повномасштабного вторгнення росії. Книга вийшла в 2023 році у Німеччині та в 2024 році в Україні. Початково вона зроблена для міжнародної авдиторії, «позаяк про Україну європейці здебільшого мало що знають, якщо знають узагалі», пояснює упорядниця в передмові. Ідея книги полягає в тому, щоб показати агентність жінок, навіть попри такий великий виклик, як повномасштабна війна.
Феміністки критикують те, що міжнародна авдиторія сприймає жінок радше як жертв війни, тих, що потребують захисту, що схильні до немілітарних форм спротиву. 17 березня 2022 року понад 150 феміністок, серед яких відома дослідниця лівого фемінізму Ненсі Фрейзер, оприлюднили онлайн англійською мовою маніфест «Феміністичний супротив війні» 6. Авторки-пацифістки, які називають себе феміністками проти війни, засудили повномасштабне вторгнення, але виступили проти надання Україні зброї для спротиву російській агресії: «Ми відкидаємо позиції, оприлюднені останніми днями, які поглиблюють спіраль розпалювання війни. Ми відкидаємо рішення, що передбачають додавання більшої кількості озброєнь до конфлікту та збільшення військових бюджетів. Ми відкидаємо наративи безпеки, що підсилюють авторитарну логіку та мілітаризацію».
Цікаво, що в маніфесті згадуються російські феміністки, але про українських жодного слова. В дні оприлюднення цього маніфесту українські феміністки Дарʼя Цимбалюк та Ірина Замураєва написали англійською мовою текст «Чому ми, феміністки, повинні лобіювати протиповітряну оборону для України» 7. Авторки наголосили: «Ми критично ставимося до мілітаризації, але вважаємо, що пацифізм вб’є і що воєнні злочини росії не залишили нам іншого вибору». Прикро бачити, що, готуючи маніфест «Феміністичний супротив війні», така велика кількість феміністок не ознайомилася і не взяла до уваги позицію українських феміністок, яка була публічною. Чимало феміністок на той час у соціальних медіа активно запустили гештег-кампанію #ArmUkraineNow, де пояснювали, чому підтримують надання зброї Україні для спротиву російській загарбницькій війні.
На цей пацифістський маніфест українські феміністки підготували свою відповідь і критику пацифістської позиції — феміністичний маніфест «Право на супротив» 8 , зазначивши, що авторки маніфесту «Феміністичний супротив війні» відмовляють українським жінкам у цьому праві на спротив, що є базовим актом самозахисту пригноблених.
«На противагу цьому ми розглядаємо феміністичну солідарність як політичну практику, яка повинна прислухатися до голосів тих, хто безпосередньо постраждали від імперіалістичної агресії. Феміністська солідарність повинна захищати право жінок самостійно визначати свої потреби, політичні цілі та стратегії для їх досягнення»8.
Вони закликали феміністок по всьому світу підтримати їхню боротьбу. Підписантки феміністичного маніфесту висловили низку вимог, серед яких: право на самовизначення; захист життя та основоположних свобод; справедливий мир, заснований на самовизначенні українського народу; міжнародне правосуддя за воєнні злочини та злочини проти людяності під час імперіалістичних воєн РФ та інших країн; пріоритетність сфери соціального відтворення (дитсадки, школи, медзаклади, соціальна підтримка тощо) у відбудові України після війни та інші.
У документі підсумовано: «Сьогодні російський імперіалізм загрожує існуванню українського суспільства та впливає на весь світ. Наша спільна боротьба з ним вимагає спільних принципів та глобальної підтримки. Ми закликаємо до феміністичної солідарності та дій для захисту людських життів, а також прав, соціальної справедливості, свободи та безпеки».
Майже 900 феміністок (не лише українських, а й міжнародних) і 75 організацій підписали цей маніфест, що засвідчило чималу підтримку з боку міжнародних феміністок відповідної позиції. Крім того, ця підтримка проявлялася і в академічних публікаціях. Наприклад, професорка гендерної теології, гостьова викладачка Українського католицького університету Гелен Зоргдрагер (Heleen Zorgdrager) написала статтю «Гендер, війна та релігія: феміністичні погляди на шляхи до справедливого миру» 9 в академічний журнал «Феміністична теологія», запропонувавши п’ять принципів феміністичної політичної теології війни і миру, серед яких «нічого для України без голосів українських жінок».
Підписи під феміністичним маніфестом «Право на опір» за країнами
У вересні 2025 року Гелен Зоргдрагер була основною доповідачкою в Німеччині на конференції «Шляхи миру 2025» під назвою «Створення миру без сили? Навчання в українських феміністок для християнської етики війни та миру». В своїй доповіді вона, зокрема, зазначила: «У складних та виснажливих умовах українські феміністки намагаються вирішити, як реагувати на війну. Що вони привносять зі своєї феміністичної позиції в етичний, політичний та богословський дискурс про війну та мир? Для мене питанням епістемічної справедливости є спочатку вислухати їхні маргіналізовані голоси. Особливо враховуючи той факт, що агресивна війна Росії спрямована на дегуманізацію та десуб’єктивізацію українців і українок, заперечення права України на існування та знищення України як незалежної країни та культури, моральним обов’язком є визнати унікальні погляди українських науковців і науковиць на власну ситуацію».
Тут маємо приклад розуміння специфіки російсько-української війни та необхідности агентности українських феміністок. Не завжди просто презентувати тематику становища жінок на війні, особливо військовослужбовиць, західним феміністкам-пацифісткам. Подекуди доводиться після міжнародних конференцій окремо прописувати тези виступу з поясненням, чому українські жінки мають право на спротив, а феміністки просять зброю: «У цій ситуації потрібні усвідомлена солідарність і розуміння. Працювати над впровадженням гендерної рівності у своїй країні — дуже складне завдання, коли головною проблемою є виживання у війні»10.
Право на військовий спротив українські жінки виборюють ще з 2014 року, коли росія анексувала Крим і частину Донецької та Луганської областей. Від початку російсько-української війни у 2014 році українське суспільство пройшло шлях від малобоєздатної до ефективної армії, для якої стали важливими цінності гідности і професіоналізму. Жінки були і залишаються важливою частиною цього процесу, ефективними учасницями бойових дій та борчинями за рівність своїх прав і можливостей у секторі безпеки і оборони. Крім того, спостерігається історична тяглість жіночого військового лідерства, яке проявлялося в часи Першої та Другої світових воєн. Історії деяких відомих жінок, як-от першої офіцерки Австро-Угорської імперії Олени Степанів, можна послухати в подкасті від Громадського альянсу «Політична дія жінок» «Матері-засновниці» 11 : подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму.
Результати першого масштабного дослідження про становище жінок у російсько-українській війні «“Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО (2015–2017 рр.)» були підтримані військовослужбовицями, які вирішили боротися за свої права та сприяти утвердженню гендерної рівности в Збройних Силах України (ЗСУ). Серія соціологічних досліджень із циклу «Невидимий батальйон» 12 (про повернення ветеранок до мирного життя, сексуальні домагання у військовій сфері в Україні, доступ жінок до військової освіти) є «дією знизу» щодо забезпечення гендерної рівности. Спільно з «дією згори» — законодавчими змінами і політичним регулюванням — вдалося змінити ситуацію в Україні щодо забезпечення рівних прав і можливостей у ЗСУ. Загалом уже минуло понад 10 років від першого дослідження та запуску ширшої адвокаційної кампанії, тож можемо подивитися на здобутки руху військовослужбовиць за свої права.
Навколо проєкту та адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон» точилися феміністичні дискусії. Частина феміністок критикувала проєкт «Невидимий батальйон», вважаючи його таким, що мілітаризує жінок і не вирішує проблем армії як такої, що є чоловічою ієрархічною структурою. Наводилися типові аргументи радикального (критичного) фемінізму, для якого сектор безпеки та оборони є проблемним і дискримінує жінок та деяких чоловіків. Натомість проєкт «Невидимий батальйон» є прикладом ліберального фемінізму, довготривалої покрокової боротьби жінок за рівні права і можливості в такій непростій сфері, як військова. Крім того, в проєкті порушується тематика трудових прав жінок у військовій сфері, тобто мовиться про ідеї лівого (соціалістичного) фемінізму. Також про свою видимість і права (на шлюб або реєстроване партнерство, успадкування після загибелі тощо) почала говорити ще одна дискримінована група — ЛГБТ+ військові.
Ліберальні феміністки називають такі успіхи 12-річної боротьби за гендерну рівність у військовій сфері України: прийняття відповідних законів; поступове подолання явища вертикальної (більше жінок посідають вищі військові звання) і горизонтальної (більше жінок на бойових спеціальностях) гендерної сегрегації у військовій сфері; відхід від патерналістської гендерної політики; надання формального доступу жінкам до всіх бойових спеціальностей і до військової освіти. В умовах тривалої війни і потреби у формуванні якісного кадрового резерву сектору безпеки і оборони України розширення доступу жінок до військової освіти є і реалізацією принципу рівних прав та можливостей, і стратегічним рішенням, спрямованим на зміцнення кадрового потенціалу та обороноздатности держави.
Результати останнього великого дослідження становища жінок у війську 13 звертають увагу на такі пріоритети для повнішої інтеграції жінок: створення безпечного, недискримінаційного середовища; оновлення нормативної бази; запровадження ефективних механізмів скарг і протидії домаганням; удосконалення соціальних гарантій і медичного забезпечення.
Дискусійним в українському суспільстві залишається питання жіночої мобілізації. Згідно з українським законодавством, мобілізація жінок залишається добровільною. Хоча частина жінок, які не служать, перебувають на військовому обліку (зокрема ті, що мають медичну або фармацевтичну освіту). Прихильники ідеї мобілізації жінок використовують такі аргументи, як: (1) необхідність у ситуації довготривалої війни, де треба по можливості залучити всі людські ресурси, зокрема й жінок, беручи приклад з Ізраїлю; (2) громадянський обовʼязок захищати державу має бути гендерно нейтральним і стосуватися також жінок; (3) беруться до уваги саме бездітні жінки і жінки з дітьми, які вже не є малолітніми.
Частина чоловіків пригадують у цьому випадку ідею гендерної рівности та закликають феміністок іти воювати нарівні з чоловіками. Натомість вони забувають, що в Силах оборони України служать понад 75 тисяч жінок і ця чисельність постійно зростає 14. За даними Міністерства оборони України, українки демонструють високу активність у добровільному залученні до Сил оборони, причому динаміка інтересу стабільно тримається на рівні кожного п’ятого кандидата. Частка жінок серед кандидатів, які звертаються до центрів рекрутингу української армії, становить 21% від загальної кількости звернень 15. Не дивлячись на доволі чисельну і довготривалу присутність жінок у секторі безпеки та оборони України, феміністки якраз і звертають увагу на виклики, з якими жінки стикаються: гендерні стереотипи; сексизм і дискримінація; вороже ставлення з боку чоловіків; сексуальне насильство. Крім того, інфраструктура не завжди враховує потреби та інтереси жінок як групи, тобто бракує уваги до гендерно чутливого підходу. Сили оборони не готові до більш масового залучення жінок, а також частина чоловіків не можуть змиритися з тим, що поряд із ними воюють жінки.
Феміністка Ірина Тишко на своїй фейсбук-сторінці також перелічила низку гендерно чутливих аргументів і підсумувала 16 : «Мобілізація жінок до війська — це ціла соціальна реформа. … Питання не в тому, чи готові українські жінки служити. Вони вже служать. Питання в тому, чи готова Україна побудувати таку армію, в якій жінка не повинна спочатку доводити, що вона людина, а потім, що вона військовослужбовиця. І це вже не «жіноче питання». Це питання справедливості держави. Бо за рівність мають боротися не лише жінки».
Чоловіки і війна
Війна вважається «чоловічою» справою, що дає можливість чоловікам проявити мужність, героїзм, продемонструвати силу, витривалість, сміливість — ознаки, які асоціюються з гегемонною (нормативною) маскулінністю. Образ військового, героя-воїна вважається формою ідеалізованої мужности.
З 2014 року, коли жінки як доброволиці доєдналися до захисту України від російської агресії, вони могли стикатися зі стереотипним ставленням — ви «погані дружини і матері», «матері-зозулі, які покинули дітей» і так далі 17. З іншого боку, чоловіки, які не пішли воювати, а залишилися вдома виконувати доглядову роботу, так само можуть зазнавати гендерно стереотипних суджень. Наприклад, чоловіка може бути присоромлено за його участь у вихованні дитини, виконання цивільної роботи тощо замість несення військової служби, яка традиційно вважається «чоловічою» справою.
Далеко не всі чоловіки спроможні відповідати таким ідеалам і суспільним очікуванням, які є гендерно стереотипними. У підсумку може виникнути таке явище, як криза маскулінности, що супроводжується різноманітними деструктивними практиками (самогубство, ризикована поведінка, погане здоров’я, алко- і наркозалежність тощо). Крім того, за роки війни чисельність жінок та їхня видимість у війську збільшилася, жінки активно борються за свої права, що теж може спричиняти фрустрацію в деяких чоловіків, які вважають, що втратять частину прав і привілеїв. Тобто в суспільному дискурсі чоловіків на війні або радикально героїзують, або ж, навпаки, віктимізують (чи стигматизують). Феміністки звертають увагу на ці полярності та їхню проблематичність, адже реальні ситуації є складнішими і можуть містити складові героїзації та ознаки віктимізації.
Олександра «Вирва» Давиденко — перша жінка, яка отримала звання Героя України. Фото: Руслан Музичук / Facebook, 2026.
А позаяк війна вважається «чоловічою» справою, то жінок (навіть попри присутність у різних формах спротиву) можуть усувати з владного дискурсу й ухвалення рішень. Політичне та військове керівництво держави залучає мало жінок до міжнародних переговорів на тематику війни. Як показують дані постійних фахових медіамоніторингів, після повномасштабного вторгнення зменшилася кількість жінок-експерток у медіа 18. Фахівчиня ІМІ Яна Машкова коментує: «Чоловіки-військові, посадовці та їхні коментарі витіснили жінок з публічного простору. Зрозуміло, що це пов’язано з активними бойовими діями та актуальністю теми, втім, серед військових теж є жінки, які можуть коментувати та залучати свій досвід і експертизу» 19.
А ще лунають заклики, що брати участь у виборах мають лише ті, які воювали. Подібна риторика не бере до уваги внесок великої кількости жінок, які долучаються до волонтерства та служби не на передовій. Як зазначає дослідниця жіночого руху Оксана Кісь: «Волонтерський рух чудово показав, наскільки ефективними можуть бути жінки як менеджерки. Вони знаходять оптимальні рішення в короткі терміни, вони здатні оперувати ресурсами — в тому числі, дуже обмеженими людськими ресурсами. Вони здатні на фандрейзинг та організацію логістики. Це суперечить стереотипам про емоційність жінок, нездатність до раціональних або жорстких рішень, їхню близькість до природи, а не до цивілізаційних речей»20.
Ситуація з мобілізацією чоловіків демонструє, що існує криза ресурсів і брак бажання чоловіків виконувати громадянський обовʼязок, передбачений державною політикою. У кількох міжнародних дослідженнях вивчають чоловіків-біженців після повномасштабного вторгнення, звертаючи увагу на «сором і неоднозначність» 21 , а також явище провини в контексті тематики громадянства, «дилему крізь призму життєвого досвіду чоловіків, які обрали втечу від війни замість виконання військового обов’язку» 22.
В останні роки почали приділяти більше уваги вивченню та обговоренню маскулінностей різних груп чоловіків у контексті війни. Зокрема, більш видимою для активістської та дослідницької спільноти стала група ЛГБТ+ військових 23. Також маємо результати опитування військових капеланів про конструювання їхніх маскулінностей в контексті війни 24.
Поступово змінюються гендерні ролі чоловіків у контексті війни і доглядової праці. Як доцільно зазначає Йош у своїй колонці 25 : «Масова мобілізація, суспільний тиск на чоловіків і загроза життю призвели до серйозних зсувів у гендерному ландшафті країни. У багатьох галузях, де раніше домінували чоловіки, тепер з’являються жінки: вони відкривають бізнеси, освоюють будівництво, йдуть водійками публічного транспорту (автобуси, тролейбуси і навіть метро). Це, з одного боку, стало логічним продовженням боротьби українських жінок за доступ до професій: роками працювали програми підтримки жіночого лідерства і підприємництва, а у 2017 році скасували заборону на керування транспортом та низку інших спеціальностей. Водночас — очевидно, звільнилися робочі місця. Інший зсув — поява категорії чоловіків, які стали більше працювати віддалено або просто «залишаються вдома», щоб уникнути мобілізації. Це створює нові моделі “домашності”, нові типи ролей, які ще кілька років тому здавалися неможливими».
Гендерно зумовлене насильство в Україні під час повномасштабної війни
У збройних конфліктах гендерно зумовлене насильство є поширеним явищем, яке особливо часто спрямоване проти жінок і використовується як засіб залякування, контролю та приниження. Крістіна Лемб у книзі «Наші тіла — їхнє поле бою» (2020, український переклад — 2024) на прикладах Боснії і Герцеговини, Руанди, Демократичної Республіки Конго, Іраку, Сирії, Нігерії, М’янми, Бангладеш, Філіппін та Аргентини показує, що сексуальне насильство є системною практикою, яка супроводжує багато воєнних конфліктів і може використовуватися як інструмент залякування та руйнування спільнот. В українському контексті повномасштабна війна не лише спричинила випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), а й загострила ризики зростання гендерно зумовленого насильства (ГЗН). На поширення ГЗН впливають не лише безпосередні воєнні злочини, а й психологічні травми, вимушене переміщення, економічна нестабільність, безробіття, житлова тіснота і посилення традиційних гендерних ролей 26.
Однією з найбільш помітних тенденцій є зростання масштабів домашнього насильства. За даними поліції, протягом перших п’яти місяців 2023 року було зареєстровано 349 355 випадків домашнього насильства, що на 83,6% більше, ніж за аналогічний період 2021 року, коли було зафіксовано 190 277 випадків.
Водночас офіційна статистика не відображає повного масштабу проблеми. Дані різних державних органів можуть істотно відрізнятися через різні методики обліку, а значна частина випадків насильства залишається незареєстрованою — часто через страх осуду, суспільні стереотипи та очікування від жінок, які нав’язують їм ідею збереження сім’ї «за будь-яку ціну». Згідно з даними ООН, у 2025 році близько 2,4 млн людей в Україні, переважно жінок і дівчат, уже переживали або перебували під ризиком ГЗН та потребували відповідних послуг.
Війна створює умови, за яких фактори, що сприяють домашньому насильству, можуть накопичуватися. Тривалий стрес, втрати, економічна нестабільність і вимушене проживання в обмеженому просторі підвищують напруження в сім’ях. Особливо вразливими залишаються внутрішньо переміщені особи та сім’ї військовослужбовців. Травматичний досвід, труднощі адаптації після повернення з військової служби та психологічне виснаження можуть підвищувати ризик агресивної поведінки в окремих сім’ях.
Водночас доступ до послуг для постраждалих залишається нестабільним. Руйнування інфраструктури, переміщення населення, нестача кваліфікованих фахівців і скорочення гуманітарного фінансування ускладнюють отримання психологічної, медичної, юридичної та соціальної допомоги, особливо у прифронтових і важкодоступних громадах.
Сьогодні важливу роль у протидії ГЗН відіграють феміністичні та правозахисні організації, які поєднують підтримку постраждалих із адвокацією системних змін. Зокрема, ГО «Ветеранка» разом з експертним ресурсом «Гендер в деталях» стали співініціаторами петиції за впровадження механізму протидії сексуальним домаганням і насильству за ознакою статі у ЗСУ, наголошуючи на необхідності чітких процедур повідомлення про такі випадки та реагування на них. Одним із наслідків інформаційної кампанії, яка супроводжувала цю петицію, було прийняття закону №13037, який удосконалює механізми запобігання і протидії дискримінації та сексуальним домаганням у ЗСУ в лютому 2026 року.
Водночас діяльність феміністичних організацій спрямована не лише на реагування на вже скоєне насильство, а й на формування середовища, у якому воно не толерується. Це включає формування культури згоди, протидію гендерним стереотипам, реформування освіти та впровадження якісної сексуальної освіти. Важливим є також формування інституту репутаційної відповідальности, за якого люди, які чинять фізичне, психологічне або сексуальне насильство чи систематично домагаються інших, не можуть уникати суспільних наслідків своїх дій. Такий підхід передбачає не лише юридичне покарання, а й створення соціальних та інституційних механізмів, які роблять насильство неприйнятним і посилюють відповідальність за нього. Показовими є історії Андрія Білоуса, який у травні 2025 року залишив посаду директора Київського національного академічного Молодого театру після публічних звинувачень у сексуальних домаганнях, а в жовтні 2025-го отримав повідомлення про підозру в систематичному сексуальному насильстві та зґвалтуванні студенток, і професора Йосипа Лося, якого в березні 2025 року звільнили з Львівського національного університету імені Івана Франка після аналогічних звинувачень. Ці випадки вказують на те, що культура скасування та інститут репутації в Україні лише посилилися в умовах повномасштабної війни, коли суспільна увага зосереджена передусім на питаннях безпеки та виживання.
Окремим виміром проблеми є СНПК. За даними ООН, у період із лютого 2022-го до грудня 2024-го було задокументовано 484 СНПК, вчинені російською владою проти цивільних та військовополонених: 350 чоловіків, 119 жінок, 13 дівчат і 2 хлопчики. Водночас ці дані не відображають реального масштабу явища через окупацію частини територій, стигматизацію, небезпеку для постраждалих і труднощі з повідомленням та документуванням випадків. СНПК у контексті російсько-української війни варто розглядати не лише як окремі злочини проти вцілілих, а й як інструмент війни. Сексуальне насильство може використовуватися для залякування цивільного населення, приниження, покарання, примусу до покори та руйнування соціальних зв’язків. У випадку окупованих територій такі практики поєднуються з іншими формами примусу — незаконними затриманнями, катуваннями, депортацією, нав’язуванням російського громадянства та придушенням української мови, культури та ідентичности. Ба більше, злочини СНПК, які скоюють російські військові на території України, є прямим продовженням культури насильства, яка домінує в російському суспільстві, та інструментом російського колоніального режиму. Одним із показових свідчень такого ставлення до сексуального насильства є перехоплена СБУ в квітні 2022 року телефонна розмова російського військовослужбовця з його дружиною, в якій жінка, сміючись, закликає його ґвалтувати українських жінок. Водночас свідчення, зібрані правозахисницями, вказують на те, що сексуальне насильство на окупованих територіях мало не поодинокий чи спонтанний характер. Зі слів Катерини Черепахи з ГО La Strada-Ukraine 27 , правозахисниці чули свідчення про те, як російські військовослужбовці регулярно приходили до українських домогосподарств на окупованих територіях, ґвалтували жінок, супроводжуючи ці злочини словами: «Тепер ти більше не народиш нацистів». Подібні висловлювання вказують на те, що сексуальне насильство могло використовуватися не лише для приниження та залякування, а й як свідомий інструмент російської геноцидальної політики, спрямованої на руйнування української національної ідентичности і спільноти.
Показовим є й те, що російська держава не лише не карає військових за такі злочини, а й фактично легітимізує їх: після повернення з України військовослужбовці російського підрозділу, причетного до звірств, зокрема сексуального насильства в Бучі, Ірпені та Бородянці, були нагороджені медалями Володимиром Путіним. Ці події оголюють цинізм та імперську логіку росіян, у межах якої українське населення постає як підлегле та позбавлене права на власне тіло, гідність і безпеку. Саме дегуманізація «іншого» дозволяє виправдовувати сексуальне насильство як допустиме поводження з підкореним населенням і перетворює тіло жертви на об’єкт демонстрації влади та контролю, що ще раз доводить колоніальну логіку війни росії проти України.
Гендерно зумовлене насильство в умовах війни варто розглядати як багаторівневу проблему, що виходить далеко за межі окремих випадків насильства. Вона охоплює питання влади, нерівности, людської гідности і права на безпеку, а тому потребує не лише правових механізмів реагування, а й ширших суспільних змін, спрямованих на подолання толерування насильства та культури безкарности.
Освіта і просвіта в період війни
У медійному просторі простежується гендерна складова російсько-української війни та дезінформації. Феміністки звертають увагу, що від цього потерпають як політикині, так і журналістки та активістки. Насильство (гендерна дезінформація, поширення інтимних фото без згоди, кібернасильство, кіберпереслідування, шантаж через погрозу поширити інтимні фото, поширення дипфейків, погрози зґвалтуванням і вбивством) проти громадсько та політично активних жінок можуть використовувати як користувачі соцмереж, політичні опоненти, національні уряди, так і інші країни 28. Окрім того, мобілізаційні заходи в Україні перетворилися на інструмент російських дезінформаційних кампаній. Зокрема, може поширюватися неправдива інформація про буцімто мобілізацію жінок протягом певного періоду. Феміністки коментують, що це чутлива тематика для українського суспільства, тому її активно використовують для дезінформації.
Саме тому важливо говорити про значення освіти для протидії дискримінації і гендерній нерівності. Проблемою залишається низький рівень обізнаности вчительства початкового рівня та середньої освіти у питаннях гендерної тематики. Ця тематика є складовою соціально-емоційного і етичного навчання 29 , яке впроваджують громадські організації, зокрема «ЕдКемп Україна». Окрім того, була здійснена антидискримінаційна експертиза підручників на рівні МОН, засади якої стали складовою навчання нових авторів і авторок 30.
У 2025 році Міносвіти нарешті затвердило Методичні рекомендації щодо впровадження політики протидії дискримінації, сексуальним домаганням та підтримки рівности в закладах вищої освіти України 31. Тобто в системі освіти, попри повномасштабну війну, відбуваються поступові зміни, які включають тематику гендерної рівности та видимість внеску жінок у війну.
Феміністки звертають увагу, що останніми роками в Україні проводили інтеграцію гендерної складової у військову освіту. Команда ГО «Інститут гендерних програм» розробила і апробувала в 2025 році програми гендерно чутливого військового лідерства для середніх спеціальних військових закладів освіти і вищих військових закладів освіти 32. Професіоналізм, гідність і рівність — важливі цінності для участи жінок і чоловіків у війні.
Доглядова праця під час війни
Від початку російсько-української війни в 2014 році тема доглядової праці залишалася менш представленою в наукових дослідженнях і діяльности жіночих організацій порівняно з тематиками політичної участи жінок, лідерства, жіночого підприємництва. Однак після повномасштабного вторгнення у 2022-му протягом останніх років ситуація змінюється: феміністки привертають увагу до репродуктивної праці жінок. Дослідниці та активістки намагаються відповісти на запитання про те, для кого саме та як загострила війна проблеми доглядової праці. Стало очевидно, що повномасштабна війна спричинила суттєве зростання обсягу неоплачуваної та низькооплачуваної доглядової праці, яка переважно лягає на плечі жінок.
Феміністки наголошують, що доглядова праця має бути інтегрована не лише в політику і стратегії, а й у саме наше мислення про всеохопну оборону та стійкість суспільства 33. В умовах повномасштабної війни перетин оплачуваної та неоплачуваної доглядової праці фактично стає елементом критичної інфраструктури всеохопної оборони: нестача можливостей тимчасового заміщення персоналу, руйнування закладів і перебої в наданні послуг та фрагментовані графіки роботи призводять до хронічного перевантаження жінок і знижують кадрову спроможність критично важливих сфер 34.
Все більше уваги приділяється вивченню 35 явища турботи, піклування та неоплачуваної праці близьких військових і ветеранів, тобто матерів, дружин, сестер і так далі. Вони якраз належать до тих груп жінок, для яких навантаження доглядовою працею стало чи не найбільшим. І актуальним стає питання, як формулювати тематику турботи і доглядової праці не лише як проблему, а й як суспільну цінність, особливо в умовах повномасштабної війни.
Очевидно, що далеко не всі члени суспільства готові кинути виклик патріархатним гендерним контрактам, де чоловік — годувальник і захисник, а жінка — піклувальниця про родину, виконувачка репродуктивної праці. Однак ці питання потроху обговорюються і висвітлюються в публічному дискурсі, навіть попри повномасштабну війну. Так, буває, що деякі чоловіки зловживають можливістю виконувати оплачувану або неоплачувану доглядову роботу, щоб уникнути призову. Але є й ті, що готові кинути виклик усталеним гендерним ролям, попри війну. Результати опитування громадської думки після повномасштабного вторгнення 36 також демонструють, що за останні роки суттєво збільшилась участь татів у догляді дітей усіх вікових категорій: в щоденному догляді, зосібна хворих дітей, купівлі товарів для дітей, супроводженні їх до дитсадка або школи, навчанні, прогулянках, спілкуванні тощо.
Поступово тема доглядової праці в Україні виходить і за межі суто дослідницької дискусії. Вона стає предметом практичних проєктів, спрямованих на зміну політик і підходів до організації праці. Один із таких напрямків «Гендер в деталях» реалізував у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах» за фінансової підтримки Федерального уряду Німеччини через GIZ. Окремий напрям проєкту був присвячений саме доглядовій праці. Замість того щоб говорити про неї лише на рівні загальних рекомендацій, команда працювала з конкретною державною інституцією — Волинською обласною державною адміністрацією — над тим, як роботодавець може підтримувати працівниць і працівників із сімейними обов’язками.
Результатом цієї роботи стала розробка Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та практичних рекомендацій для Волинської ОДА і відповідного Посібника. Це перша така практика в місцевому органі державної виконавчої влади в Україні. Мовиться, зокрема, про можливості гнучкої організації роботи, врахування потреб працівниць і працівників, які мають доглядові обов’язки, а в перспективі — створення дружнішої до батьків і доглядальни_ць інфраструктури. Важливо, що ці рішення розробляли з урахуванням воєнних умов і реальних ресурсів державної установи, а не як модель для абстрактних ситуацій.
Ще одним напрямком стала робота над ширшою суспільною видимістю догляду. Спільно з кураторкою проєкту соціологинею Оленою Стрельник «Гендер в деталях» ініціював серію текстів, присвячених Міжнародному дню піклування та підтримки, який відзначаємо щороку 29 жовтня, щоб привернути увагу українського суспільства та феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Такі ініціативи важливі ще й тому, що змінюють сам спосіб розмови про догляд: не як про особисту справу окремої родини і передусім жінки, яка має сама знайти спосіб поєднати дітей, старших родичів і оплачувану роботу, а як про суспільну функцію, для якої потрібні інфраструктура, трудові політики і державна підтримка.
Ця тема отримує дедалі більше уваги і з боку міжнародних організацій та донорів. «ООН Жінки» вже розглядає трансформацію економіки догляду як окремий напрям роботи в Україні. Зокрема, в рекомендаціях щодо гендерно відповідального відновлення України організація наголошує на необхідности визнавати економічну цінність неоплачуваної доглядової праці, розвивати доступні послуги догляду та створювати умови для більш рівномірного розподілу цієї роботи. В контексті відновлення це безпосередньо пов’язується з економічною участю жінок: без доступного догляду дітей, старших людей та людей з інвалідністю значна частина жінок просто не матиме змоги повноцінно повернутися на ринок праці.
Тобто за кілька років розмова про доглядову працю помітно змінилася. Те, що тривалий час залишалося переважно предметом феміністичної критики — невидимість неоплачуваної роботи, її нерівномірний розподіл і залежність економічних можливостей жінок від доступу до догляду — поступово переходить у площину конкретних досліджень, політик і донорських програм. Для України під час війни ця зміна особливо важлива: питання полягає вже не тільки в більш справедливому розподілі домашньої роботи, а й у тому, хто забезпечує щоденне функціонування суспільства і чи має ця людина для цього достатню підтримку.
адвокація
Описані вище законодавчі зміни 2014–2024 років важливі не лише як перелік уже досягнутих результатів. Вони показують, що навіть під час війни робота над розширенням прав жінок і ЛГБТ+ людей в Україні не припинилася. Водночас ці зміни не відбуваються автоматично. За кожною з них стоять роки роботи громадських і правозахисних організацій, експертного середовища, активісток і активістів: дослідження проблеми, підготовка законодавчих пропозицій, петиції, публічні кампанії, робота з депутатством та органами державної влади.
Ця робота не припинилася і після 2022 року. Причому мовиться не лише про просування нових прав і механізмів захисту, а й про необхідність реагування на консервативні законодавчі ініціативи, які можуть звужувати вже наявні права. Отже, український феміністичний рух одночасно працює у двох напрямках — намагається розширювати простір рівности й не допустити відкату там, де певні зміни вже стали частиною державної політики і суспільної норми.
Одним із тривалих напрямків залишається впровадження реєстрованих партнерств. Законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств був зареєстрований ще 2023 року. Його значення особливо стало помітним саме під час повномасштабної війни: одностатеві пари, зокрема ЛГБТ+ військові, не мають тих правових гарантій, що автоматично отримують подружжя: в питаннях спадкування, доступу до партнера чи партнерки в лікарні, майнових прав, отримання інформації у випадку поранення чи загибелі. Тому дискусія про партнерства під час війни перестала бути абстрактною дискусією про «сімейні цінності» і стала питанням цілком конкретного соціального та правового захисту. Водночас адвокація партнерств стикається зі спротивом консервативної частини політикуму, яка й надалі використовує ЛГБТ+ тематику як поле для мобілізації страхів довкола «захисту сім’ї».
Інший великий напрямок — безпечне освітнє середовище, сексуальна освіта і протидія сексуальному насильству та домаганням у школах і університетах. В Україні досі немає системної комплексної сексуальної освіти, хоча вона дає дітям і підліткам не лише знання про репродуктивне здоров’я, а й базове розуміння особистих кордонів, згоди, безпеки у стосунках та способів розпізнавання насильства. «Гендер в деталях» разом з Іриною Тишко став співініціатором кампанії за впровадження обов’язкового статевого виховання в шкільну освіту та паралельно розвиває просвітницькі матеріали про сексуальну освіту.
Проблема не зникає після закінчення школи. Українські університети часто не мають зрозумілих внутрішніх процедур, за якими студентка чи студент можуть повідомити про сексуальні домагання, зловживання владою або насильство і отримати допомогу, не залишаючись сам на сам із адміністрацією чи викладачем, від якого вони залежать. Тому ще одним напрямком адвокації стало створення комплексної системи запобігання сексуальним домаганням і насильству в закладах вищої освіти. «Гендер в деталях» ініціював відповідну адвокаційну кампанію, зокрема петицію до Кабінету Міністрів, вимагаючи системних механізмів реагування і підтримки постраждалих.
Подібна проблема існує і в Силах оборони України. Збільшення кількости жінок у війську та формальне відкриття для них бойових посад ще не означає автоматичного створення безпечного і недискримінаційного середовища. Дослідження «Невидимого батальйону» і подальша адвокація роками фіксували сексизм, дискримінацію та сексуальні домагання у війську. Одним із наступних завдань стало створення окремого зрозумілого механізму реагування на сексуальні домагання і насильство за ознакою статі, адже звичайна вертикаль підпорядкування може робити подання скарги особливо небезпечним для постраждалої людини, якщо кривдник має вище звання або службовий вплив. Розробка такого механізму почалася ще до повномасштабного вторгнення з участю громадських організацій та Генерального штабу, а в березні 2026 року Президент України Володимир Зеленський підписав закон про запобігання дискримінації та сексуальним домаганням у війську.
Водночас адвокація під час війни означає не тільки пропонування нових механізмів, а й захист уже досягнутих прав від консервативного перегляду. Найбільш показовою в 2026 році стала дискусія довкола нового Цивільного кодексу. Перший проєкт №14394 містив низку норм, які правозахисні, феміністичні та медійні організації розцінили як загрозливі для прав жінок і ЛГБТ+ людей, свободи слова та відповідности українського законодавства європейським стандартам. Після суспільної критики цей законопроєкт відкликали, однак у квітні 2026-го зареєстрували новий проєкт №15150. Коаліція громадських організацій продовжила роботу вже з ним: готувала правки до положень про сім’ю, фактичні союзи, права ЛГБТ+ людей, дітей і медіа, брала участь у публічних обговореннях та зустрічах із представниками Верховної Ради. До цієї кампанії долучився і «Гендер в деталях», поєднуючи інформаційну роботу з безпосередньою адвокацією змін до тексту кодексу. Цей приклад добре показує, що «патріархальний відкат» необов’язково є різким скасуванням вже ухвалених законів — він може проявлятися через спроби непомітно повернути консервативні визначення сім’ї, гендерних ролей та допустимих форм приватного життя у нові законодавчі конструкції.
Ще однією проблемою, яка лише останніми роками почала отримувати належну публічну увагу, є сталкінг. Нав’язливе переслідування може тривати місяцями або роками. Це небажані повідомлення і дзвінки, стеження, спроби постійно з’являтися біля дому чи місця праці людини, погрози, поширення її особистої інформації або контроль через цифрові інструменти. Окремі дії переслідувача можуть здаватися недостатньо небезпечними, якщо розглядати їх ізольовано, однак їхня систематичність створює постійне відчуття загрози і нерідко передує фізичному насильству. Саме тому правозахисні активістки домагаються виокремлення сталкінгу в українському законодавстві та створення механізмів, які дозволяли б реагувати до того, як переслідування переросте в тяжчий злочин. У 2026 році ця кампанія отримала додаткову видимість завдяки петиції про криміналізацію сталкінгу та широкому публічному обговоренню проблеми. «Гендер в деталях» долучився до інформаційного супроводу цієї адвокації, пояснюючи, чому чинних інструментів захисту від систематичного переслідування недостатньо.
Окремою адвокаційною дискусією 2026 року стала декриміналізаціядобровільного виробництва порнографічного контенту повнолітніми. Чинна стаття 301 Кримінального кодексу дозволяє переслідувати дорослих людей за створення і поширення контенту за взаємною згодою і водночас формує простір для поліцейських зловживань та корупції. У червні 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15294, а 14 липня парламент підтримав його в першому читанні. Він передбачає декриміналізацію частини дій із порнографічним контентом з участю повнолітніх, водночас посилюючи відповідальність за дитячу порнографію.
Притім сама дискусія всередині жіночого і феміністичного середовища значно складніша за просте протиставлення за чи проти порно. Питання полягає в тому, як перестати кримінально переслідувати повнолітню людину за добровільне створення власного сексуального контенту, не створивши водночас нерегульованої індустрії, в якій прибутки отримують платформи та посередники, а основні ризики експлуатації, насильства і втрати контролю над контентом несуть жінки.
Усі ці кампанії дуже різні — від сексуальної освіти до Цивільного кодексу, від прав військових до сталкінгу. Однак разом вони дозволяють побачити важливу рису українського фемінізму під час війни. Його робота не звелася до реагування на гуманітарні наслідки вторгнення і не була відкладена «до перемоги». Феміністичні та правозахисні організації не перестають працювати з державними інституціями, законодавством і суспільними нормами, домагаючись конкретних змін і водночас захищаючи вже досягнуті результати.
Це також дозволяє дещо інакше глянути на питання про можливий патріархальний відкат. Він не є процесом, який або «стається», або «не стається» сам собою. Навколо гендерного порядку постійно точиться політична боротьба: одні дієвці та дієвиці намагаються розширити права і можливості різних груп, другі — повернути суспільство до більш консервативних моделей. Те, що в Україні навіть на п’ятому році повномасштабної війни продовжуються кампанії за права ЛГБТ+ пар, безпеку жінок у війську та в освіті, криміналізацію сталкінгу чи перегляд застарілих норм кримінального законодавства, вже є важливим показником стану українського феміністичного руху: він залишається політичним суб’єктом, здатним не лише реагувати на війну, а й надалі змінювати державу.
всеохопна оборона
Один із уроків, які Україна вже може запропонувати західним суспільствам, стосується самого розуміння оборони. Понад чотири роки повномасштабної війни показали те, чого в мирний час можна легко не помічати, а саме: здатність країни чинити спротив залежить не лише від кількости військових, зброї чи оборонного бюджету. Армія не існує окремо від суспільства. За нею стоять люди, які продовжують працювати, виховувати дітей, доглядати старших і поранених, підтримувати критичну інфраструктуру, керувати громадами, волонтерити, забезпечувати логістику, протидіяти дезінформації. Якщо ці системи руйнуються, військова спроможність держави теж починає слабнути.
Саме таку ширшу оптику пропонує концепція всеохопної оборони. Одним із найвідоміших її прикладів є шведська модель totalförsvar — «тотальної», або всеохопної, оборони, яка складається з військової та цивільної оборони і передбачає участь у підготовці країни до війни всього суспільства. В шведській системі стійкість держави залежить не тільки від збройних сил, а й від готовности органів влади, муніципалітетів, бізнесу, громадських організацій та самих громадян і громадянок забезпечувати функціонування суспільства в умовах кризи чи війни 37.
Така оптика змінює уявлення про те, що взагалі є оборонною інфраструктурою. Наприклад, у шведській системі врахована можливість цілодобової роботи закладів догляду, якщо працівники і працівниці критичної інфраструктури під час кризи не можуть залишити робочі місця. В Україні цей зв’язок видно ще гостріше. Якщо дитячий садок не має безпечного укриття, частина батьків не залишить там дітей і не вийде на роботу. Далі ланцюжок веде до функціонування лікарень, підприємств і державних установ, економіки, податкових надходжень і, зрештою, ресурсів, з яких фінансується оборона. Доглядова інфраструктура перестає бути приватною справою родини і стає частиною суспільної стійкости.
На перший погляд тут немає нічого специфічно феміністичного, проте саме феміністична оптика дозволяє поставити запитання, яке часто випадає з традиційного безпекового аналізу: чия праця насправді забезпечує цю стійкість і якою ціною?
Це питання стало початком дослідницького проєкту ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», ідея якого належить феміністичній філософині Тамарі Злобіній. До проєкту долучилася 21 науковиця. Маючи різні профілі, вони працювали в семи дослідницьких групах, де досліджували волонтерський рух, доглядову працю, участь жінок в армії та цивільній обороні, економіку, місцеве самоврядування та інформаційну політику, порівнюючи український досвід зі шведським 38.
Фото з навчального візиту у Швецію
У Швеції діє система, яку держава десятиліттями вибудовувала, координувала і забезпечувала ресурсами, але вона не проходила випробування сучасною повномасштабною війною. В Україні ж всеохопна оборона значною мірою виникла під час війни і знизу. Сотні тисяч людей включилися в оборонні завдання відповідно до своїх компетенцій: від великих волонтерських фондів і бізнесів до локальних ініціатив, журналіст_ів, громад і людей, які відкривають збори чи друкують деталі для дронів на домашніх 3D-принтерах.
Ця горизонтальність виявилася величезною перевагою: систему важко паралізувати, вона швидко пристосовується до нових потреб і закриває прогалини там, де не встигає держава. Але те, що було силою в перші роки великої війни, може стати слабкістю у війні на виснаження. Розрізненим ініціативам бракує сталого фінансування, координації та можливості планувати на роки. Тому завдання полягає не в тому, щоб одержавити все, що виникло знизу, а в тому, щоб дати цим практикам ресурси та інституційну опору, не знищивши їхньої гнучкости. Як пише Тамара Злобіна, потрібно перетворити «марафон виснаження волонтерства» на сталу громадську роботу 39.
Але у волонтерства є ще один вимір, важливий для феміністичного аналізу. За роки війни тисячі жінок навчилися керувати складними процесами, збирати великі суми, створювати виробництва, домовлятися з бізнесами і військовими, писати грантові заявки, будувати мережі та здобувати довіру громад. Разом із досвідом вони накопичують соціальний і символічний капітал, однак важливо зауважити, що він не перетворюється на політичний автоматично. Для українського фемінізму це питання виходить далеко за межі видимости. Хто після війни матиме право визначати, як розподіляти бюджети, якими мають бути громади, соціальна політика, оборона і відновлення? Жінки можуть роками забезпечувати стійкість країни, але це не гарантує їм місця там, де ухвалюють рішення. Давня феміністична проблема набуває нового вигляду: жіночу працю охоче приймають, коли вона необхідна, але разом із відповідальністю далеко не завжди передають ресурси і владу.
Тому гендерний підхід до всеохопної оборони не зводиться до питання, скільки жінок вдалося «залучити». Жінки вже залучені. Важливіше простежити, хто виконує роботу, хто отримує за неї суспільне визнання, кому дістаються ресурси і хто врешті-решт ухвалює рішення. Інакше можна побудувати дуже стійке суспільство на старому гендерному фундаменті: жінки допомагають йому вистояти, а чоловіки вирішують, куди воно рухатиметься далі.
Для західних колег український досвід цікавий ще й тому, що рух знань тут може відбуватися в обидва боки. Швеція показує, як можна десятиліттями інституціоналізувати цивільну готовність, Україна — що відбувається з такою системою, коли криза вже настала.
Європа також рухається до whole-of-society approach — підходу всього суспільства до готовности та стійкости 40. Про роль громадянського суспільства, громад і цивільних секторів у безпеці дедалі більше говорять на європейських безпекових конференціях та експертних зустрічах. І мовиться тут вже не лише про підготовку до можливої майбутньої війни. Гібридна війна проти європейських демократій уже триває — через дезінформацію та інформаційні впливи, кібератаки, втручання у політичні процеси, диверсії та атаки на критичну інфраструктуру.
Україна в цій дискусії у чомусь вже попереду. Ми знаємо, як військова, інформаційна, економічна і політична війни переплітаються між собою, як швидко суспільство здатне самоорганізуватися і де ця стійкість починає виснажувати людей. Український досвід додає до європейського whole-of-society approach важливе застереження: залучити «всіх» недостатньо, потрібно продумати інфраструктуру участи і поєднання оборони з життям, адже життя під час війни має тривати.
Тамара Злобіна (третя з права) на Ризькій конференції з питань безпеки. Вересень, 2026
Це повертає нас до ширшої розмови про деколонізацію українського фемінізму. Українські феміністки вже не лише перевіряють власний досвід західними теоріями чи пояснюють західним колегам, чому окремі рамки погано працюють в умовах російської агресії. Вони самі виробляють знання про суспільство, яке роками живе всередині повномасштабної та гібридної війни. І сьогодні це знання потрібне Європі не менше, ніж Україні колись були потрібні європейські моделі.
Див.: Марта Богачевська-Хом’як, Білим по Білому, Розділ 16. Жінки як політична сила. (2026) [↩]
Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна. [↩]
Zorgdrager, Heleen (2024). “Gender, War, and Religion: Feminist Perspectives on Pathways to Just Peace.” Feminist Theology, 33(1):461-477. https://doi.org/10.1177/09667350241268046 [↩]
Славінська І. Інтервʼю Кісь О. «Традиційні» жіночі ролі в умовах війни набувають мілітарного значення // Українська правда, 9 жовтня 2015 р. https://life.pravda.com.ua/culture/2015/10/9/201525/. [↩]
Щерба, Д., & Дьяченко, І. (2025). ЛГБТ-військові в Україні під час російсько-української війни: тенденції в суспільному ставленні та перспективи впровадження політик із протидії дискримінації в армії України. Наукові записки НаУКМА. Соціологія, 8, 117—125. https://doi.org/10.18523/2617-9067.2025.8.117-125 [↩]
Суровцева, Н., & Марценюк, Т. (2025). «Чи можу я тебе обійняти?»: конструювання маскулінностей капеланів Збройних Сил України. Наукові записки НаУКМА. Соціологія, 8, 104—116. https://doi.org/10.18523/2617-9067.2025.8.104-116 [↩]
У межах комплексної політики «Освіта для життя» Міністерство освіти і науки України працює над оновленням рекомендацій для авторських колективів щодо створення підручників і модельних навчальних програм для Нової української школи. https://mon.gov.ua/news/oholoshuiemo-start-prohramy-shkola-avtoriv [↩]
Принцип. (2023). Турбота, піклування та неоплачувана праця близьких ветеранів. Огляд міжнародного досвіду програм підтримки та ситуації в Україні. Тіна Полек, Єлизавета Носкова, Любов Галан, Оксана Яворська, Іван Шматко, Анна Пашкіна; за заг. Ред. Л. Галан та І. Шматка. Київ. https://www.pryncyp.org/wp-content/uploads/2024/02/turbota.pdf [↩]
Перша реакція дорослого може залишитися з дитиною надовго. «Чому ти туди пішла?» «Чому одразу не сказала?» «Ти точно правильно все пам’ятаєш?» Часто дорослі ставлять ці запитання не зі злості, а тому, що самі не знають, як на це реагувати.
Але дитина може почути в них інше: можливо, я сама щось зробила не так. Можливо, мені не вірять.
Саме тому після сексуального насильства важливо не лише те, що відбуватиметься у кримінальній справі.
Важливо й те, що відбуватиметься вдома, у школі, серед друзів і поруч із дорослими, до яких дитина звернеться по допомогу.
У серпні 2021 року в одному із сіл Закарпаття 14-річна дівчина пережила групове сексуальне насильство з боку трьох підлітків зі своєї школи. Один із них знімав те, що відбувалося, на телефон, а згодом відео розійшлося по школі й по селу. Після цього дівчину цькували у школі й на вулиці. Згодом вона залишила село: поїхала навчатися в інше місто, і це був не лише вибір навчального закладу, а й спосіб вийти з середовища, де про неї всі знали. У межах справи вона проходила психологічну експертизу, яка зафіксувала ознаки психотравми. Окремо апеляційний суд констатував, що її допит у суді був «довготривалим, психологічно травмуючим», а запитання до неї – «відверто маніпулятивними».
У березні 2023 року суд першої інстанції визнав трьох підлітків винними, але звільнив їх від відбування покарання з випробуванням. Жоден із них не пішов за ґрати. Після цього вироку родина дівчини вперше отримала адвокатську допомогу. Відтоді інтереси дівчини у кримінальному провадженні безоплатно представляє команда юридичної компанії Miller. Ця історія показує, що травматичною може бути не лише сама подія, а й те, що відбувається після неї.
Цю справу можна прочитати і як історію про те, що таке «після» можна змінити. У 2023 році за апеляцією представників дівчини та прокурора суд першої інстанції мусив розглянути справу заново, а апеляційна ухвала вперше зафіксувала те, що з дитиною робили в залі: травмуючий допит, маніпулятивні запитання, попередження п’ятнадцятирічної про кримінальну відповідальність, якого закон для дітей до шістнадцяти не передбачає. Під час нового розгляду дівчину вже не допитували заново в повному обсязі, а суд провів короткий допит з окремої кімнати з відеозв’язком у присутності психолога. На апеляційних засіданнях вона взагалі не була присутня. Нижче про те, чому кожен із цих кроків важливий не лише в суді.
Адвокати та прокурор постраждалої під час чергового засідання
Перше, що потрібно дитині – щоб їй повірили
Коли дитина розповідає про сексуальне насильство, дорослому не потрібно ставати слідчим. Не потрібно одразу відновлювати послідовність подій, шукати суперечності чи перевіряти, наскільки «логічною» є ця розповідь. Перше завдання – дати дитині зрозуміти, що вона в безпеці, і що відповідальність за насильство лежить не на ній.
Іноді для цього достатньо дуже простих слів:
«Я тобі вірю».
«Добре, що ти мені сказала».
«Ти не винна в тому, що сталося».
«Я поруч і допоможу тобі».
Фахівці, які працюють із дитячою травмою, радять уникати запитань на кшталт «Чому ти не втекла?», «Чому не кричала?» або «Чому не розповіла раніше?».
Дитина може мовчати через страх чи сором, не одразу усвідомити, що сталося, або навіть продовжувати спілкуватися з людиною, яка завдала їй шкоди. Жодна з цих реакцій не означає, що насильства не було.
Саме це роками доводилося пояснювати й в закарпатській справі. У суді обговорювали, чому дівчина пішла з хлопцями, листувалася з ними після події та як поводилася пізніше. Зрештою, Львівський апеляційний суд окремо наголосив: поведінка постраждалої після події сама по собі не свідчить про добровільну згоду в момент події.
Ця формула з’явилася в ухвалі не сама по собі. Представники дівчини роками приносили до суду стандарт, сформульований Європейським судом з прав людини у справі M.G.C. проти Румунії: виводити згоду дитини з того, що вона не кричала чи не розповіла батькам, означає плутати згоду з дитячою реакцією на травму.
Суд цей стандарт відтворив. Тож «я тобі вірю» в цій справі довелося спершу довести юридично, і лише потім воно стало нормою для залу суду.
Те саме правило варто перенести із судової зали в повсякденне життя: не оцінювати пережите через те, як, на нашу думку, «мала б» поводитися дитина.
Не змушувати розповідати все ще раз
Коли дорослий дізнається про насильство, природно хотіти знати подробиці. Але для дитини повторення історії може бути важким – особливо якщо вона змушена робити це знову і знову батькам, лікарям, правоохоронцям, психологам і в суді.
Міжнародні стандарти вимагають іншого: опитувань має бути якомога менше, а проводити їх мають спеціально підготовлені фахівці.
На цьому принципі побудована і модель «Барнахус» – спеціальний простір, де дитину опитують у дружньому середовищі, а відеозапис може використовуватися надалі в кримінальному процесі. У справі із
Закарпаття дівчина давала показання щонайменше тричі: на слідстві, у суді 2022 року і в суді 2024 року.
Допит 2022 року апеляційний суд назвав «довготривалим, психологічно травмуючим», а запитання – «відверто маніпулятивними». Коли справу повернули на новий розгляд, представники дівчини отримали психологічний аналіз запису цього допиту. Висновок зафіксував ознаки психологічного впливу на неї з боку учасників засідання. На підставі цього висновку представники просили суд обійтися без повторного повного допиту. Суд погодився, тому: у 2024 році замість нового допиту кілька уточнювальних запитань дівчина отримала з іншого приміщення через відеозв’язок, поруч із психологом. Захист назвав це порушенням «безпосередності» і скаржився аж до Верховного Суду. Суди трьох інстанцій із цим не погодилися.
Це і є «Барнахус» у мініатюрі, зібраний вручну всередині звичайного районного суду. Проблема в тому, що він залежав від наполегливості конкретних адвокатів і рішення конкретного судді, а не від правила.
Для батьків і близьких із цього випливає просте правило: якщо дитина вже розповіла достатньо, щоб ви зрозуміли, що їй потрібна допомога, не потрібно проводити власне розслідування. Подальші запитання про обставини мають ставити ті, хто знає, як зробити це безпечно.
Повернути дитині хоча б частину контролю
Після насильства важливо поступово повертати дитині відчуття контролю – принаймні над власним повсякденним життям.
Запитати:
чи хоче вона зараз говорити;
хто може знати про те, що сталося;
хто може бути поруч під час складної розмови;
чи комфортно їй із конкретним психологом.
Навіть маленький вибір має значення. Особливо після досвіду, у якому вибору не було. Це стосується і правосуддя. Право дитини бути почутою – саме право, а не обов’язок знову і знову повертатися до пережитого. Саме тому на останніх засіданнях у справі із Закарпаття дівчина вже не була присутня. Її представники просили суд розглядати справу без неї, а на запитання захисту, чому постраждалої немає, відповідали однаково: вона сказала все, що мала сказати, ще у 2021 році. Суд провів засідання без неї. Для дитини це означало просту річ: рішення, чи повертатися в ту залу, залишилося за нею.
Не робити травму головною характеристикою дитини
Після насильства життя родини легко починає обертатися навколо однієї події: психолога, поліції, суду, змін у поведінці дитини. Але дитина не має перетворюватися для дорослих лише на «постраждалу». Їй усе ще потрібні друзі, навчання, хобі, жарти й плани на майбутнє.
Відновлення – це не забути пережите, а повернути собі життя, яке не визначається лише ним.
Захистити дитину від чужої цікавості
Після резонансних історій приватність може зникнути дуже швидко: однокласники обговорюють подробиці, хтось пересилає повідомлення, дорослі сперечаються в соцмережах. У справі із Закарпаття після поширення відео дівчину цькували у школі й на вулиці. Тому захист дитини – це також захист її приватності.
У цій справі межу приватності довелося дотримуватися і в самому суді. У 2026 році захист просив долучити до справи знімки з особистої сторінки дівчини в соцмережі, зроблені через роки після події, прямо вказавши в клопотанні, що вони «не мають відношення до події злочину», але «характеризують спосіб життя потерпілої». Представники дівчини заперечили. В ухвалі апеляційний суд на ці матеріали не спирався. За п’ять років у публічних повідомленнях про справу, які поширювали її адвокати, не було ані імені дівчини, ані назви села, ані жодної подробиці, яка б дозволила її впізнати.
Отже, правила такі: не публікувати подробиці без потреби. Не просити дитину пояснювати однокласникам, що сталося. Не перетворювати її історію на тему для обговорення. Школа має реагувати не лише на сам факт насильства, а й на булінг, поширення матеріалів, плітки та тиск після нього.
Зупиняти це – відповідальність дорослих, а не дитини.
Не вимагати «правильної» реакції
Діти реагують на травму по-різному: хтось плаче і хоче говорити про пережите, хтось мовчить або зовні поводиться так, ніби нічого не сталося. Можуть змінитися сон, концентрація, навчання та стосунки з людьми. Завдання близьких – не ставити діагноз за кожною зміною поведінки.
Тут потрібен спеціаліст, який працює саме з дитячою травмою. Важливо також не перетворювати психолога на ще одного дорослого, якому дитина «мусить усе розповісти». Професійна допомога має передбачати безпечний контакт і темп, який дитина може витримати. У закарпатській справі психолога для дівчини знайшли не слідчий і не суд, а люди, які дізналися про історію з новин; далі її представники узгоджували з психологом кожен крок, що вимагав від неї участі в процесі.
Подбати і про дорослого поруч
Батькам теж може бути важко. Можуть з’явитися лють, провина, страх за майбутнє дитини. Але дитина не повинна ще й заспокоювати дорослого. Якщо батькам складно впоратися зі своїми емоціями, їм теж потрібна психологічна підтримка.
Стабільний дорослий поруч – одна з головних опор для дитини.
Не вимагати швидкого повернення до «нормального життя»
«Треба забути». «Не думай про це». «Життя продовжується». Такі слова часто звучать як спроба підтримати. Але відновлення не має реченця.
Реакції на пережите можуть повертатися через місяці або роки. Тому допомога — це не вимога якнайшвидше стати «такою, як раніше», а можливість рухатися у власному темпі. У справі із Закарпаття багато інституційних помилок довелося виправляти роками: повторні допити, тривалий процес, маніпулятивні запитання, необхідність знову і знову доводити, що поведінка дитини не виправдовує насильство.
Але є речі, для яких не потрібні ні зміни до закону, ні рішення суду. Не питати дитину: «Чому ти?» Не змушувати її виправдовуватися. Не робити її історію предметом загального обговорення. Повірити. Захистити. Знайти професійну допомогу. І залишитися поруч не тільки в перші дні, коли всі говорять про те, що сталося, а й після того, як для решти світу ця історія вже закінчилася.
У справі із Закарпаття інституційні помилки виправляли роками, і виправляли їх не інституції, а люди поруч із дитиною: родина, психолог і адвокати, які працювали безоплатно. Повторні допити вдалося зупинити, травмуючий допит отримав оцінку апеляційного суду, а твердження, що поведінка дитини виправдовує насильство, суд відхилив. Але на це пішло п’ять років, і кожен із цих результатів міг не статися, якби за дитиною не стояв хтось, хто знав, чого вимагати.
За статистикою, приблизно 28-30 тисяч людей у світі дивляться порнографію саме в той момент, як ви відкрили цю статтю. У 2025 році Україна посідала 16-те місце у світі за загальним трафіком Pornhub.
В Україні повнолітні люди можуть дивитись порно, це не заборонено. Можуть мати акаунт на OnlyFans чи схожих платформах, і декларувати дохід з них; можуть сплачувати податки із цього доходу. Разом з тим, за певних обставин виготовлення порнографічного контенту, з якого держава отримала податок — а за останні кілька років автор(к)и контенту на OnlyFans сплатили до держбюджету понад 70 млн гривень — може стати підставою для кримінального провадження.
Стаття 301 Кримінального кодексу України — ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів — із незмінною періодичністю стає способом шантажу, підставою для розтрати держбюджету (контрольні закупівлі порноматеріалів поліцейськими, наприклад), а іноді й способом політичного впливу. Так, наприклад, одна з перших справ, що сприяла дискусії про потребу декриміналізації порнографії, — була справа Дмитра Гройсмана.
Дмитро був очільником Вінницької правозахисної групи. У 2010 році в особистому блозі він поширив відео з YouTube, яке містило елементи порнографії. Справа тягнулась наступні 3 роки і містила 73 судових засідань. 5 серпня 2013 року Дмитро помер від серцевого нападу, а вже 12 серпня 2013 року — суд посмертно виправдав його. Ще тоді медійники іронічно називали справу Дмитра Гройсмана — так званою «порносправою».
Однак використання статті ККУ у власних інтересах державою та правоохоронцями тоді не сприяло якимось змінам. Остаточно ставлення до цього змінилось вже під час повномасштабного вторгнення, і підставою стали… гроші.
У 2025 році модель OnlyFans Світлана Дворнікова зареєструвала петицію до Президента України із вимогою декриміналізувати виробництво порно. Серед аргументів — «щоб правоохоронці займались реальними злочинами, а не робили контрольні закупівлі інтимних фотографій», а також поповнення держбюджету. У тексті петиції Світлана зазначила:
«Платформа OnlyFans платить до державного бюджету більше $1 мільйона на рік; 350 українських творців задекларували за рік 305,4 мільйони гривень доходу та віддали державі 59 мільйонів податків»
«За три роки понад 5000 українців заробили на OnlyFans $123 мільйони. Експерти кажуть: декриміналізація принесе близько $12,3 мільйона податків щорічно. Цих грошей вистачить на 24 тисячі FPV-дронів для ЗСУ, це тисячі і тисячі мертвих російських солдатів»
Схожі аргументи були і в пояснювальній записці до законопроекту №9623, зареєстрованому 18 серпня 2023 року. Це була перша спроба народного депутата Ярослава Железняка декриміналізувати порнографію на державному рівні.
Саме цей законопроект далі не рухався, тож з’явились альтернативні: №12191 та №15294. Останній з них, №15294 вважається найбільш компромісним, 14 липня 2026 року був прийнятий за основу1 Верховною Радою. Наразі він проходить етап доопрацювання та підготовки до другого читання.
Назва цього законопроекту, щоправда, багатьох може заплутати: «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за виготовлення і розповсюдження дитячої порнографії».
Відповідальність за дитячу порнографію він справді посилює, але й разом з тим змінює статтю 301 ККУ і декриміналізує добровільне створення порнографічного контенту повнолітніми та його поширення серед повнолітніх.
Тож за популярним формулювання «декриміналізація порно» стоїть доволі очікувана багатьма конкретна зміна: держава більше не повинна переслідувати дорослих людей за сам факт того, що вони добровільно створили сексуальний контент та/або надіслали його іншій дорослій людині.
На перший погляд, ця історія дуже проста. Якщо вирішується так багато питань, поповнюється держбюджет і всі собі спокійненько працюють — то у чому проблема? Але проблема виникає, щойно ми виходимо за межі питання «саджати чи не саджати людину за нюдси?»
Як ми взагалі дійшли до кримінальних справ за нюдси?
Стаття 301 ККУ існує давно, але проблематичною вона стала тоді, коли порнографія перестала бути касетами, дисками і якимись окремими «порноматеріалами».
Зараз людина може сама себе сфотографувати, сама викласти фото, сама продати доступ до нього тощо. У цій схемі взагалі може не бути студії, продюсера чи якогось посередника — тільки двоє повнолітніх людей і платформа між ними. Разом з тим, весь цей процес все одно може виглядати для закону як «виготовлення» і «розповсюдження» порнографії.
Через це під статтю 301 ККУ потрапляють не лише якісь умовні порностудії, а й вебкам-моделі, автор(к)и OnlyFans, люди, які продають власні фото чи відео, ба більше — які просто відправляють оголене фото партнеру чи партнерці.
Власне, десь на цьому етапі з’являється такий абсурд як «контрольні закупівлі» від правоохоронців. Тобто поліцейські купують за держкошт у людини сексуальний контент, щоб потім використати сам факт продажу як доказ злочину, і таким чином держава спершу витрачає гроші, щоб купити нюдси, а потім щоб відкрити справу через те, що ці нюдси хтось продав.
Паралельно ця ж держава може вимагати сплатити податок із доходу від такого продажу.
Крім того, ст. 301 ККУ часто стає методом тиску — широко відомими 2 є історії про корупційні схеми навколо «порноофісів» та вимагання грошей у вебкам-працівниць. Саме загроза кримінальної справи стає способом контролювати людей у цій сфері.
З цього випливає чимало питань до кримінального права, адже розмова вже не про мораль і свободи, а про те, що є закон, який формально має боротися з діями, шкідливими для суспільства, а на практиці створює зручні умови для корупції.
Що саме пропонує законопроект №15294?
Важливо не плутати декриміналізацію порнографії із повною легалізацією порноіндустрії. Законопроект №15294 вносить зміни щодо того, за що саме людина може отримати кримінальне покарання, разом з тим — не прописує окремих правил для порностудій, агентств чи платформ.
Підтримана у першому читанні редакція законопроекту посилює відповідальність за дитячу порнографію. Залишається й відповідальність за примушування людини до створення такого контенту і за поширення порно серед дітей. З категорії злочинів виключається створення порноконтенту повнолітніми людьми і його поширення повнолітніми.
Якщо дуже просто: держава більше не має карати дорослу людину лише за те, що та добровільно створила сексуальний контент.
Де закінчується діяльність OnlyFans-моделі і починається порноіндустрія?
Коли ми ведемо цю дискусію на прикладі моделі, яка сама створює контент, сама вирішує, що саме хоче показувати, і сама продає такий контент дорослій аудиторії, — декриміналізація виглядає логічним кроком. Тут немає примусу, немає дітей, немає ситуації насильства та постраждалої сторони. То у чому, власне, може бути кримінал?
Разом з тим, далеко не весь ринок працює так просто. Навколо порно давно існує окрема індустрія, яка, здебільшого, функціонує у форматі студій та агентств. Це продюсер_и, менеджер_и, фотограф_и, оператор_и, люди, які ведуть сторінки моделей і спілкуються з підписниками від їхнього імені, шукають нових виконавиць та виконавців.
У 2022 році The New York Times Magazine опублікували журналістське розслідування про так званих «електронних сутенерів» OnlyFans. Працівник одного з таких агентств розповів журналістам, що керує сторінками OnlyFans від імені понад 30 жінок — це типова схема агентств із повним спектром послуг. Окремі співробітни_ки ведуть переписки, роблять щоденні пости, доводять діалоги до етапу продажів фото чи відео. Задача моделі — створити самі фото та відео, але чим «вище» агентство, тим частіше на цьому етапі задіяні професійні фотограф_и та оператор_и, тож жінка виступає тут просто тілом.
Джерело: Unsplash (René Ranisch)
Масштабування агентств має на меті максимізацію прибутку. Для жінок — а здебільшого саме вони є моделями, чоловіки представлені у значно меншій кількості — це точно не є легким заробітком, як може здатись на перший погляд.
До того ж, питання виникає і до самої платформи OnlyFans. Від моменту запуску 10 років тому, платформа значною мірою продавала себе через можливість для авторів та авторок напряму заробляти на власній аудиторії, однак довколо неї доволі швидко виріс окремий ринок менеджмент-агентств. Платформа про це знає і не втручається. Частина таких агентств справді бере на себе рутину — рекламу, листування, аналітику. Інша частина, як показували журналістські розслідування, може отримувати контроль над акаунтами моделей, забирати значну частину їхнього доходу або створювати умови, за яких модель просто не може покинути сферу, і виявляється втягнутою у торгівлю людьми.
Тож декриміналізувати чи ні — вже не так легко сказати. Одна справа — прибрати кримінальну відповідальність із людини, яка сама продає власний контент. Інша — фактично відкрити можливість для повноцінного бізнесу на сексуальній праці інших людей. Наразі законопроект №15294 цієї межі не проводить.
Законопроект прибирає кримінальну відповідальність за добровільне створення дорослого контенту, але не відповідає на питання, хто саме може організовувати таке виробництво, наймати моделей, отримувати частину їхнього доходу і встановлювати умови роботи. Тобто в теорії після декриміналізації в Україні може існувати як умовна дівчина з OnlyFans, яка сама веде свою сторінку, так і агентство, яке набере двадцять моделей, поставить їм план по контенту і буде забирати половину заробітку.
Керівниця «Гендер в деталях», кандидатка філософських наук Тамара Злобіна пропонує розвести ці процеси: декриміналізувати індивідуальне виробництво порно, але не дозволяти створення окремої порноіндустрії з агентствами і роботодавцями. Тобто модель може легально створювати і продавати власний сексуальний контент, оформити ФОП, найняти фотографа, відеографа, бухгалтера чи менеджера, але не може бути компанії, яка наймає інших людей саме для сексуальної роботи і отримує прибуток від того, що вони роблять у кадрі.
Межа виглядає очевидною? На практиці, не зовсім.
Припустимо, двоє людей разом створюють сексуальний контент і ділять прибуток. Це індивідуальне виробництво чи бізнес? Якщо модель сама наймає фотографа, все зрозуміло. А якщо фотограф вкладає гроші в зйомку, і потім отримує частину з продажів?
З платформами не легше. OnlyFans теж заробляє на чужому сексуальному контенті — платформа забирає комісію з кожної виплати, але при цьому вона не є порноагентством у класичному розумінні і формально не наймає моделей. Тож навіть якщо ідея розділити індивідуальне виробництво і порноіндустрію виглядає логічною, прописати цю межу в законі буде окремим завданням, і до цього етапу українська дискусія про декриміналізацію порнографії ще не дійшла.
Спочатку декриміналізуємо, а далі розберемось з деталями
На тлі тотальних обмежень, корупційних ризиків, очевидно нецільових розтрат держбюджету, виникає спокуса сказати: спочатку приберемо очевидно проблемну кримінальну норму, а з усім іншим розберемось потім. Певна логіка в цьому є.
Наявна нині правова система жодним чином не захищає моделей від експлуатації агентствами. Так само не гарантує їм нормальних умов праці та не дає можливості контролювати подальше поширення контенту. Проблема торгівлі людьми не вирішується, а радше ще більше заходить у тінь. Вже оговорені проблеми тиску з боку правоохоронців та держави теж не щезають.
Тож якщо ми залишаємо все як є, ми залишаємо без захисту людей (здебільшого жінок) в порноіндустрії.
Але декриміналізація сама по собі теж такого захисту не створює.
Це добре видно на прикладі країн, які раніше намагались легалізувати чи декриміналізувати різні форми сексуальної праці. Тут важливо одразу уточнити: проституція і виробництво порноконтенту — не одне й те саме. Це абсолютно різні ринки, формати праці, рівень насильства та ризики, але проблеми з посередниками, контролем над доходом, примусом і можливістю звертатись по допомогу в них перетинаються.
Зокрема, докторка економічних наук Любов Жарова у своєму аналізі 3 світового досвіду декриміналізації порноіндустрії, зазначає, що у Німеччині проституцію легалізували у 2002 році. Тоді ключовим аргументом для легалізації було саме бажання вивести сферу з тіні та дати жінкам більше прав та соціальних гарантій, однак пройшло зовсім мало часу, як держава була змушена вводити додаткове регулювання, бо частина проблем нікуди не зникла: доступ до соціального захисту залишався обмеженим, а залежність працівниць від власників закладів та посередників — значною.
Ідентична ситуація в Нідерландах — після легалізації не зникли ані торгівля людьми, ані нелегальний сектор, ані контроль і примус з боку сутенерів.
Разом з тим, варто визнати, що й ті країни, які мають жорстку криміналізацію порноіндустрії та проституції, теж не можуть похвалитись, що проблему повністю вирішено. Навпаки, як ВООЗ, так і низка структур ООН багато років звертають увагу на те, що криміналізація секс-роботи значно підвищує ризик насильства і робить людей менш захищеними, адже вони не можуть безпечно звернутись до поліції чи медичних закладів. Виходить, що обидві моделі — як криміналізація, так і декриміналізація — мають проблемні наслідки. Заборона не прибирає ринок, а легалізація не прибирає експлуатацію. Міжнародний досвід у цьому однозначний і не дарує зручної схеми.
«Добровільно» — це як?
Законопроект №15294 робить чималий акцент на слові «добровільно». Добровільність дії — основна підстава для відсутності складу злочину. Якщо повнолітня людина сама погодилась на створення порно — кримінальної відповідальності за це бути не має. Якщо її примусили — тоді говоримо про ситуацію насильства та відповідальність за насильство.
Примус може виглядати очевидно: шантаж, погрози, фізичне насильство, утримання документів, борги, з яких людині не дають вийти. У таких випадках складно сперечатись, чи була згода. Але між цим і повністю автономною моделлю, яка сама собі продюсерка, є дуже широкий проміжок.
Людина може погодитись на зйомку через нестабільне фінансове становище. Може залежати від агентства, яке контролює її єдине джерело доходу. Може погодитись на один формат контенту, а потім поступово опинитись у ситуації, де від неї вимагають більшого. Може формально мати право відмовитись, але розуміти, що після відмови втратить акаунт, аудиторію або гроші.
Сам по собі економічний тиск, звісно, не означає примус. Інакше довелось би назвати примусовою величезну частину звичайної найманої праці. Але сексуальна праця має додатковий нюанс: наслідки конкретного рішення часто не закінчуються разом із робочим днем. Фото і відео можна скачати, перезалити, поширити у приватних чатах, продати на іншій платформі. Людина може давно піти з індустрії, змінити професію, створити сім’ю, але контент усе одно залишатиметься в мережі. Тобто згода на зйомку сьогодні може мати наслідки через п’ять, десять чи двадцять років.
У публічній дискусії не уточнюється, на що саме надається добровільна згода — на сам факт зйомки? На зйомку конкретної сцени? На публікацію взагалі чи публікацію на конкретній платформі? На безстрокове зберігання чи можливість перепродажу? На поширення копій та їх подальше використання? Для сторонніх людей це може звучати як юридична дотошність, але ми говоримо про закон, який зобов’язаний саме настільки дотошним і бути.
А якщо людина передумала?
Припустимо, дописавши цю статтю, я звільняюсь з редакції. Після мене залишиться вся моя робота — тексти, дослідження, коментарі та навіть візуальні матеріали. Вбиваючи моє ім’я в пошук, це — перше, що бачать люди. Однак серед всіх цих матеріалів немає мого оголеного тіла, зафіксованих сексуальних практик чи того, що потенційно може стати матеріалом для шантажу. З порно — все інакше.
Людина може цілком добровільно знятись у порно в 20 років, і дуже сильно пошкодувати про це у 30. Може виявити, що її контент давно лежить на сторонніх сайтах, хоча вона погоджувалась на публікацію лише на закритому акаунті. Може захотіти видалити все після завершення співпраці з агентством, але не мати технічної (а часто й правової) можливості це зробити.
Асиметрія доходу і ризиків
З точки зору економіки, це має назву «асиметричних витрат доходу» — для виконавиці наслідки участі у порно можуть залишатись на тривалий час, тоді як продюсер, менеджер чи агентство ризиків (у тому числі фінансових) — майже не несуть.
Це видно навіть на рівні грошей. За даними, які наводить Любов Жарова, OnlyFans-агентства можуть забирати 50–70% заробітку моделі ще до комісії самої платформи, отримувати контроль над її акаунтом і паролями, а іноді — застосовувати фінансові санкції за спробу піти.
Ще більший дисбаланс починається після завершення роботи. Агентство може просто знайти нову молоду модель і далі заробляти. У самої жінки контент при цьому нікуди автоматично не зникає: він може роками залишатись у пошуку, на сторонніх сайтах чи в перезаливах, а разом із ним — ризики стигми, шантажу і проблем із працевлаштуванням. В цьому і полягає асиметрічність витрат доходу: посередник може легко замінити виконавицю, а вона не може так само легко вийти з наслідків цієї роботи.
При цьому агентства рекламують себе через цілком привабливу обіцянку: професійно вести акаунт, знайти аудиторію і допомогти заробляти більше. Про те, що модель може віддати не лише значну частину доходу, а й контроль над власною роботою, говорять значно рідше. Виходить досить проста асиметрія: прибуток від роботи моделі ділять кілька учасників ринку, а довгострокові наслідки залишаються переважно їй.
А скільки коштує право не бути злочинницею?
Фінансовий аргумент від самого початку був одним із найпомітніших у дискусії про декриміналізацію порно в Україні. З нього починалась і петиція Світлани Дворнікової, і частина заяв автор_ів законопроектів: люди вже заробляють на OnlyFans, уже сплачують податки, тож замість кримінальних справ ці гроші краще залишити в бюджеті.
У вересні ця логіка дісталась західної преси. 5 вересня The Wall Street Journal вийшов із матеріалом під заголовком «Україна розглядає легалізацію порноіндустрії, щоб поповнити військову скарбницю». Видання наводить оцінку Ярослава Железняка: після декриміналізації та повноцінного оподаткування сектор потенційно може приносити близько 25 мільйонів доларів щороку. За приблизними підрахунками, це вартість близько 30 тисяч дронів.
Там само наводяться й значно більші цифри самого ринку. За даними, які отримали українські податкові органи, лише у 2023 році 7,9 тисячі українців заробили на OnlyFans понад 131 мільйон доларів. Частина авторок і авторів контенту через кримінальні ризики працюють з-за кордону — відповідно, разом із ними за кордон можуть іти й податки.
Це сильний аргумент, особливо під час війни, але і він же — доволі небезпечний.
Право дорослої людини не отримати кримінальну справу за добровільно створений сексуальний контент не мало б залежати від того, скільки FPV-дронів можна купити з її податків. Якщо сама криміналізація є непропорційною, створює можливості для корупції і дозволяє переслідувати людей там, де немає постраждалої сторони, цього вже достатньо, щоб переглянути закон. Додаткові доходи бюджету можуть бути наслідком декриміналізації, але не головним аргументом.
Виходить приблизно так: якщо секс-індустрія приносить державі достатньо грошей, її можна перестати карати. А якщо приносить мало? Тоді проблема із самим принципом криміналізації кудись зникає?
Для моделей OnlyFans, які лобіюють декриміналізацію, аргумент закриття військових потреб є цілком зрозумілим. Я не оцінюю щире бажання будь-якого громадянина чи громадянки бути корисним під час війни, однак з огляду на публічну комунікації, аргумент закриття військових потреб — це спосіб довести державі власну «корисність» у категоріях, які під час війни вона точно почує.
Для конкретної людини це цілком зрозуміла стратегія, але для державної політики цього замало. Декриміналізація порно не має бути способом знайти ще одну статтю доходу до бюджету, це має бути зміна межі між тим, що держава вважає злочином, і тим, куди кримінальне право взагалі не повинно втручатись.
Що саме має бути врегульовано, якщо №15294 ухвалять?
Законопроект №15294 має доволі конкретну задачу — прибрати кримінальну відповідальність там, де дорослі люди добровільно створюють та поширюють порнографічний контент. Цього не досить.
Разом із кримінальною відповідальністю нікуди не зникають ані агентства, ані платформи, ані питання згоди чи асиметрії доходів/ризиків, про які йшлося вище. Навпаки, якщо діяльність перестає бути кримінальною, треба визначити, за якими правилами вона може бути легальною.
Найочевидніший приклад — ті самі агентства OnlyFans. Зараз їхня діяльність існує фактично в сірій зоні. Після декриміналізації постане питання, чи може таке агентство офіційно найняти двадцять моделей, встановити їм графік зйомок і забирати 50% доходу. Якщо так — це вже фактично роботодавець, а значить, мають бути якісь правила щодо трудових договорів, оплати, умов роботи та можливості звільнитись. Якщо ні — закон має пояснити, де проходить межа між нормальною послугою менеджера і заробітком на сексуальній праці іншої людини.
Схожа історія із самим концептом «добровільної згоди». Недостатньо один раз отримати від людини підпис під документом, що вона «добровільно погодилась на зйомку», і вважати питання закритим назавжди. Якщо відео знімалось для конкретної платформи, це не означає автоматичної згоди на його продаж іншому сайту; якщо людина погодилась на одну сцену, це не означає згоди на будь-яку іншу; якщо вона припинила співпрацю з агентством — чи може агентство ще десять років заробляти на старому контенті?
Є й ситуації, де людина взагалі не давала згоди на публікацію. Надісланий партнеру нюдс, злитий після розриву, викрадене з приватного акаунта відео і контент, який модель сама виставила на продаж, — це не одне й те саме. Декриміналізація добровільного поширення порно мала б зробити цю різницю для законодавства ще важливішою: якщо дорослих більше не карають за сам факт сексуального контенту, у центрі має опинитися саме наявність або відсутність згоди на його поширення.
До цього вже додався і штучний інтелект. Для створення порнографічного зображення конкретної людини тепер узагалі не обов’язково, щоб вона колись знімалась у порно чи робила нюдси. Її фотографій із соцмереж може бути достатньо для створення дипфейку. В таких випадках до питання «добровільності» навіть не доходить: людина нічого не виробляла і ні в чому не брала участі, але її тіло та ідентичність усе одно стають матеріалом для сексуального контенту.
Позиція жіночих правозахисних організацій
Окремо у цій дискусії варто проговорити позицію жіночих і феміністичних організацій. Тим паче що єдиної позиції тут немає.
Керівниця «Гендер в деталях» Тамара Злобіна та економістка Любов Жарова пропонують розрізняти індивідуальне виробництво сексуального контенту і порноіндустрію. Тобто не карати повнолітню людину, яка сама створює і продає власний контент, але не створювати водночас умов, за яких компанії можуть наймати виконавиць і заробляти на їхній сексуальній праці. Один з аргументів — уже описана вище асиметрія: агентство отримує частину прибутку, але довгострокові ризики участі в порно залишаються самій моделі.
Значно жорсткішу позицію займає частина українського жіночого руху. Після першого читання №15294 понад 110 громадських організацій та 547 окремих підписантів і підписанток звернулися до Верховної Ради із закликом відхилити законопроєкт. Серед них — «Жіночі перспективи», «Дівчата», «Жінки в медіа», «Діячки», рух Veteranka, Центр гендерної культури та інші.
Ця позиція ближча до так званої шведської, або моделі рівності: сексуальна індустрія розглядається передусім через ризики експлуатації жінок, а її комерційне розширення — як те, чому держава не має сприяти. Підписантки звернення підтримують припинення кримінального переслідування приватної добровільної поведінки дорослих, але виступають проти декриміналізації комерційного виробництва порно. Центр «Розвиток демократії», програмною директоркою якого є Марія Дмитрієва, формулює цю межу так: приватні нюдси між дорослими не повинні бути злочином, але з цього не випливає необхідність легалізувати комерційну порноіндустрію.
Серед аргументів проти №15294 — ризики торгівлі людьми та сексуальної експлуатації, складність перевірки реальної добровільності згоди, діяльність посередників, поширення інтимних матеріалів без згоди та окремі ризики, пов’язані з війною. Разом з тим, авторки звернення не пропонують залишити статтю 301 як є. Приватне зберігання та добровільний некомерційний обмін інтимними матеріалами між повнолітніми можна вивести з-під кримінальної відповідальності, не декриміналізуючи при цьому комерційне виробництво порно.
Джерело: Unsplash (Rapha Wilde)
Варіантів кілька. Окремим законом можна врегулювати цифрове сексуальне насильство — поширення інтимних матеріалів без згоди, погрози їх поширення, сексуалізовані дипфейки та повторне завантаження вже видаленого контенту. Окремо — захист дітей від сексуальної експлуатації онлайн. Окремо — правила для платформ і посередників, якщо комерційне виробництво все ж буде дозволене.
Якщо ж Україна все-таки рухатиметься до декриміналізації ширшого комерційного виробництва, тоді окремої уваги потребуватиме те, що №15294 зараз майже не зачіпає: хто може бути посередником, як оформлюється і відкликається згода, хто контролює акаунти й доходи моделей, що відбувається з контентом після завершення співпраці і хто відповідає за його подальше поширення.
Є й ще один нюанс, який в українських умовах складно ігнорувати. Війна збільшила кількість жінок, які втратили житло, роботу чи стабільний дохід, а отже — стали більш уразливими до вербування і сексуальної експлуатації.
То декриміналізувати чи ні?
Кримінальна справа за те, що двоє повнолітніх людей добровільно обмінялись нюдсами, не захищає нікого. Контрольна закупівля порно у вебкам-моделі не захищає нікого. Можливість вимагати гроші під загрозою статті 301 — тим більше. Тому аргументи за те, щоб прибрати таку кримінальну відповідальність, нікуди не зникають через те, що сама порноіндустрія має купу універсальних проблем.
Втім, справедливим залишається і зворотнє: проблемність нинішнього законодавства не робить автоматично хорошим усе, що з’явиться після його зміни.
Порноіндустрія вже існує в Україні. Є моделі, вебкам-студії, агентства, менеджер_и, платформи, гроші й податки. Значна частина всього цього існує напівлегально, а люди всередині системи одночасно можуть бути платницями податків, порушницями закону і зручними об’єктами для тиску. Цю суперечність №15294 дійсно може прибрати.
Однак далі перед державою постають набагато складніші дії, ніж просто перестати купувати нюдси за бюджетні гроші. Не саджати за нюдси — нормальна відправна точка, але для ефективного регулювання цілої сфери її все-таки замало.
Прийнятий за основу — це попереднє ухвалення законопроєкту (або іншого документа) у першому читанні, коли парламент схвалює його загальну концепцію, структуру та основні принципи, але ще не остаточно. Після прийняття за основу до документа можна подавати поправки, зауваження та пропозиції до наступного (другого) читання. Такий проєкт ще не стає чинним актом — попереду постатейне голосування та остаточне ухвалення в цілому [↩]
Олександр Пономарьов, той самий, що «Я люблю тільки тебе, богом дану мені», написав пригодницький роман про стосунки чоловіка із штучним інтелектом в жіночому тілі. Звучить, як можливість поговорити про свідомість, тілесність, межі людського, чим є кохання, чи можемо ми любити когось, кого створили під власні очікування. Однак у «30 днях: ШІ-людина» значно більше уваги приділено іншому: як навчити цю істоту ходити на підборах, подобатися чоловікові й правильно перед ним вибачатись.
Перш ніж перейду до своїх роздумів, ось вам цитата з початку книгу:
— А ти знаєш, що ще трохи — і футболка стане зовсім прозорою?
Гоша здивована поглянула на себе:
— Візуалізація поверхневих текстур — це частина романтичного збою? Це… сексуально?
— Угу! — підморгнувши, прошепотів Алекс.
— Чудово! — не роздумуючи, погодилась дівчина. — Тоді зафіксуй: збій приємний.
Якщо у вас вже виникли питання, то почекайте, це — квіточки. Попереду нас чекає навчання, як бути справжньою жінкою, догоджати чоловіку, наносити звабливий макіяж, і ще крихта газлайтингу.
Формально, все це — фантастична історія. Одного ранку біля ліжка головного героя Алекса з’являється Гоша, яка стверджує, що є новітньою моделлю штучного інтелекту. Вона повідомляє, що протягом 30 днів вони мають займатися сексом, аби відбулося запліднення, інакше її систему деактивують. Надалі Алекс навчатиме її жити в людському світі, а Гоша поступово пізнаватиме своє тіло, почуття й стосунки.
Здавалося б, ось воно — українське «Чорне дзеркало». Героїня залежить від чоловіка, секс із яким пов’язаний із можливістю продовжити існування; він водночас стає її партнером і наставником. Що в таких обставинах означає її вибір? Як відрізнити прихильність від залежності? Чи може вона відмовитися від того, хто пояснює їй світ і від кого, за умовами сюжету, залежить її майбутнє?
Але судячи з подальших подій, ці питання значно більше турбують мене, аніж сам роман. Залежність Гоші тут переважно створює умови, в яких Алекс може бути хорошим у всьому: пояснювати, навчати, обирати, рятувати. Новітня модель штучного інтелекту, ота штука, якій закидають питання про все на світі, на початку тексту говорить наступне:
«Я можу миттєво отримати відповідь на будь-яке запитання самостійно — база даних практично необмежена. Але… — вона на мить замовкла. — Я буду дуже вдячна, якщо ти сам підказуватимеш мені. Якщо, звісно, це не виснажуватиме твій ресурс».
У другому розділі Гоша вчиться ходити на підборах. Алекс упевнений, що саме це робить жінку красивою, тому новітній штучний інтелект опановує цю важливу для свого розвитку навичку. Після кількох невдалих спроб «в її погляді спалахнуло щось нове: зухвала впевненість і гордість — проста і справжня, як у дитини, що зробила перший крок». Перед ним іде вже не «Гоша — версія 1.0», а «ВОНА», чия хода обіцяє неймовірне майбутнє».
Це усього другий розділ з 30, але в цілому стає зрозуміло, що саме в цій історії означає «стати жінкою». Гоша засвоює чоловіче уявлення про красу, і текст урочисто фіксує її перетворення. Підбори самі по собі, звісно, нікого не позбавляють суб’єктности, але в цій сцені саме погляд Алекса визначає, коли перед ним уже «ВОНА», а коли ще тільки версія 1.0. Її жіночність потребує його визнання.
Жахає й інше — наскрізно по тексту Гошу порівнюють із дитиною, головний герой буквально описує її як «дитину у тілі богині». Гоша сексуально приваблива й готова до дорослих стосунків, але водночас недосвідчена настільки, щоб Алекс міг постійно залишатися її наставником, розповідаючи, як спати, їсти і виглядати. Цікава чоловіча мрія майбутнього: доросла партнерка без попереднього досвіду, який міг би змусити її сказати «почекай, а що за фігня відбувається?».
Це добре знайома модель стосунків, у якій чоловічу владу описують через турботу: він краще знає, він підкаже, він обере. Жінка натомість довіряє й не мусить «забивати собі голову». У романі ця модель отримує дуже буквальне втілення, бо героїня має практично необмежену базу даних, але чоловічі пояснення все одно виявляються бажанішими. Навіть ресурс його береже. Її щойно створили, а вона вже знає, що прохання про допомогу потрібно супроводити запевненням, що чоловіка ніхто не збирається виснажувати.
Втім, власні алгоритми Гоші теж не особливо допомагають із самостійністю. Коли вона запитує, що потрібно, аби чоловік її любив, система відповідає: «Бути собою». Героїні ця порада здається «занадто невизначеною», тому відповідь конкретизується: «Доглядати за собою, робити макіяж».
Я, звісно, вибачаюсь, а це точно новітня технологія? Бо востаннє такі поради я читала в нульових в журналі «Юна леді», стягнутому в старшої сестри. Це там питання про любов перетворювались у відповіді про зовнішність, а «бути собою» — у цілком конкретну роботу над тим, щоб подобатись чоловікові. Що подобається їй самій і чи достатньо їй у цих стосунках простору для себе, чомусь не уточнюється.
Ще одна інструкція стосується вибачень. Система радить Гоші приготувати щось смачненьке, відкрити папку із забороненими ХХХ-файлами й відтворити найкращу сцену з партнером. «Здається, усе зрозуміло, — хмикнула Гоша, з головою пірнаючи під ковдру».
Цікаво, що ці вимоги озвучує вже не Алекс. Їх підтверджує система, яка нібито здатна відповісти на будь-яке питання. Так жіноча обслуговувальна роль отримує вигляд об’єктивного знання: щоб тебе любили — відповідно виглядай, щоб пробачили — нагодуй і сексуально задовольни. Замість розмови про те, що сталося між партнерами, героїні пропонують набір послуг, після яких чоловік, очевидно, має стати добрішим.
О, доречі про ХХХ-файли. Як вам такий епізод після першого сексу:
— Сильно болить?
— Ні-і-і, — протягнула вона.
Він розплющив очі й усміхнувся.
— Тоді почнемо ранок із лікування?
Да, ви правильно зрозуміли, біль після сексу тут пропонують лікувати ще одним сексом.
А ось ще одна сцена за 30 сторінок:
«Здається, у мене є дві новини. Перша: я майже прийшла до тями. Друга: ще трохи — і я буду готова до повторної експлуатації».
«Повторна експлуатація» — це, нагадаю, героїня про себе. Можна було б сприйняти таку репліку як іронію над її машинним походженням, якби поруч не було всього іншого: чоловічого права на її тіло, постійних настанов і провини за власні бажання.
Згодом Гоша вирішує дослідити власне тіло й доходить висновку, що «активація [її інтимних] зон — прерогатива партнера. Доступ до цього коду має тільки Алекс». Після цього вона переживає, що зрадила його «із самою собою».
Сам Алекс теж зраджує, щоправда, з іншою людиною. Потім пише: «Я не буду вибачатися. Але я нікого так не кохав, як тебе». Гоша пробачає його й повертається. А так можна було? Без вечері й попереднього перегляду ХХХ-файлів?
На цьому зіставленні добре видно, як у романі розподілена відповідальність за стосунки. Її мастурбація потребує тривалих переживань, його зрада — зізнання в коханні, у якому він одразу відмовляється вибачатися. Вона мусить стежити навіть за тим, що робить із власним тілом, він може порушити їхню вірність і все одно розраховувати на повернення коханої. Звісно, Гоша має право його пробачити. Але чому текст настільки вимогливий до неї й настільки поблажливий до нього?
Обіцяна крихта газлайтингу теж є. На вечірці Гоша кілька разів говорить, що не п’є, але Алекс із друзями наполегливо напоюють її. Коли вона каже, що «час зробити паузу», їй наливають ще. Зранку героїня прокидається з жахливим похміллям, а Алекс, усміхаючись, нагадує, що «пропонував зупинитися».
Де? Де це було? Чи після такої вечірки втратив пам’ять і сам текст?
Що важливо: як людина з вищою гуманітарною освітою, я маю внести ремарку, що сам по собі сексистський персонаж ще не робить саму книгу сексистською, чимале значення має й те, як поведінка персонажа працює всередині твору. Однак тут саме печерний сексизм персонажа дозволяє йому залишатися досвідченим, сильним і і бажаним чоловіком, поки жінка поруч опановує черговий урок. До того ж, під час презентації книги Олександр Пономарьов сказав, що головного героя — Алекса — писав з себе та вклав у нього дуже багато особистого, хоч книга і не є автобіографічною.
Пане Олександре, якщо піарники принесуть вам цю колонку, то маю питання: чи це зізнання, що ви сексист?
Втім, навіть без цього зізнання, в романі достатньо матеріалів для висновків. Недосвідченість Гоші робить Алекса наставником, її залежність — рятівником, а готовність пробачати дозволяє йому залишатися коханим без особливої потреби щось у собі змінювати. Вона ж впродовж історії має навчитися дуже багатьох речей.
Фінал цілком відповідає цій логіці. Після примирення з’ясовується, що герої пропустили 12 днів сексу, а завтра спливає встановлений термін. Треба надолужувати. Вони кохаються до знемоги й опиняються в лікарні, де епілог повідомляє, що під простирадлом у героя щось стояло «гордо, зухвало, монументально та з безперечним викликом міністерства охорони здоров’я». Чоловіча спроможність отримала своє монументальне підтвердження. Із жіночою суб’єктністю вийшло значно скромніше.
Зрештою, найбільше в цій історії дивує обмеженість самого уявлення про майбутнє. Можна вигадати нову форму життя, дати їй практично необмежені знання, але щойно вона отримує жіноче тіло — знову починаються підбори, макіяж і обов’язок догоджати.
Можливо, навчити Алекса жити поруч із жінкою, яка не потребує його інструкцій, — це вже занадто смілива фантастика. Втім, автор обіцяє другу частину…
Пригадую, якось морозної зимової днини довелось мати далеку поїздку, втома від якої буквально звалювала мене на ліжко, щойно я переступила поріг свого дому.
Випивши кружку гарячого чаю, я пірнула під ковдру, жадібно вбираючи змерзлим тілом все тепло, а тиша і спокій наче наспівували колискову.
Тим часом у чоловіка прокинулось бажання до пристрасної палкої ночі…
Я відмовила. Він образився. За десять хвилин я заснула.
А вранці була розмова. Ні, не про обов’язки. Про мої відчуття.
Відчуття ідентичні тим, що були в дитинстві, коли змушували їсти кашу чи якусь іншу страву: ти її до рота, а вона назовні; а опісля — у шлунку важкість і цілий день поганий настрій.
Я була хорошою дівчинкою для бабусі та матері, бо не перечила їхній волі, але геть поганою — для самої себе. Шкода, що часом розуміємо ці речі вже в більш зрілому віці з зализаними ранами.
Я продовжувала розповідати про роздратування, коли прагнеш спокою, а тебе торкаються. Про втому, яка може вбити будь-яке бажання й безжально схиляти до сну. Про порожнечу, забиту дріб’язком думок про побут, замість задоволення від сексу.
Це була розмова, що визріла уже давно, але чекала свого переломного моменту, чіткого усвідомлення свого права на «егоїстичність» і «ні» без докорів сумління.
У домі запанувала тиша. «Зручна зручність» раптом похитнулась. Я пояснила, чого мені важко, коли «робити мені нічого не треба».
Однак у більшості ця тема, на жаль, досі негласно табуйована суспільством.
«Цить! Будь мудрою жінкою!»
І жінки, багато жінок так і роблять. Навіть імітують якесь задоволення у прагненні збереження сімейного вогнища. А потім тихо комусь на вушко плачуть про своє нещасливе сімейне життя.
Звідки ж йому взятися щасливому?
Це корінь, з якого й виростає дерево, що приносить гіркі плоди. Бо чи не є тим самим егоїзмом бажання чоловіка задовільнити свій сексуальний потяг, абсолютно нівелюючи відчуття жінки?
Найбільше тригерить, коли говорять про жінок, що потерпали від насильства у своїх сім’ях: «Ну…вона ж з ним спала, дітей народжувала…»
Стоп-стоп-стоп, а от з цього місця можна детальніше?
Пригадую, якось розмовляла з сусідкою, в якої за плечима чималий життєвий стаж, і якось мимоволі зайшла мова про секс в подружньому житті. І ось вона видає сакраментальну фразу: «Ой, та як не дати, то такий злий ходити буде..»
Мій не був злим, був ображеним, піджимав губи… Для когось й цього вистачить, аби дати мовчазну згоду на зґвалтування задля гарцювання сімейного вогнища, яке все одно буде час від часу гаснути, бо жінку сприйнято за обслугу бажань свого чоловіка.
Мені, особисто мені, ці ситуації нагадують зґвалтування з приставленим до горла ножем. Ви ж не пручаєтесь, правда? Не кричите? Вам боляче, неприємно і навіть гидко, але ви продовжуєте займатись сексом. Правда?
Тільки «ніж», коли мова заходить про сім’ю чи пару , не матеріалізований.
Загальнонаціональна хвилина мовчання
01:00
Кожна смерть у війні — не абстракція.
Це люди. Це втрати. Це вибір, на який ми не погоджувалися.
Коли ми пам'ятаємо — це мінімум, що ми можемо зробити, щоб стати нормою.
Пам'ять живе у нас.
– у мові, якою ми думаємо;
– у донатах, які можемо зробити;
– у словах, які не боїмося вимовити.
Жоден із цих жестів не змінить минулого. Але може вплинути на майбутнє.
Вшановуємо наших захисників і захисниць і всіх, хто загинули від російської агресії.
Команда «Гендер в деталях»
Не вимикається.
Цей банер зникне за хвилину.
Але пам'ять має лишитись.
Бачимо, що ви вже провели 15 хвилин на нашому сайті.
Сподіваємося, вам цікаво, і запрошуємо підписатися на наші соцмережі:
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.