Категорія: Загальне

Щоразу, як заходить мова про сексуальні домагання, жінки розповідають і пояснюють, наскільки вони насправді масові і неприємні, знаходиться чоловік, який каже цю фразу:

«Тю, а я хотів би, щоб до мене жінки домагалися».

Мовляв, от які жінки невдячні: чоловікам доводиться докладати стільки зусиль, проявляти активну позицію, ініціювати контакт, умовляти, наполягати.

А жінкам усі домагання дістаються «задарма».

Мені щоразу від цього і смішно, і сумно.

Бо цей бажальник, щоб до нього домагалися, уявляє в ролі домагаторки умовну Памелу Андерсон. Причому не в її сучасному віці, а в червоному купальнику, в розквіті слави серіалу «Рятувальники Малібу».

От виходить цей наш бажальник домагань на вулицю, а навколо нього одні сексапільні блондинки в’ються: «Ти нам так подобаєшся, ми тебе так хочемо, ох, ах».

Ці чоловіки ніколи не уявляють собі реальні ситуації домагань.

Вони впевнені:
а) жінка, яка буде до них домагатися, буде для них привабливою;
б) вони контролюватимуть ситуацію, маючи достатньо фізичної сили, щоби вийти з неї коли захочуть, без жодних втрат для себе.

Вони не уявляють, що їм, скажімо, 13 років, вони повертаються зі школи, і разом з ними в ліфт сідає тьотя Люся, далеко за 40, із сусіднього під’їзду, п’яна, з рота тхне, і затискає їх у куточку та починає лізти в ширіньку, примовляючи: «А давай перевіримо, є тут уже горішки чи немає. О, які гарненькі горішки вже тут є. Ну то приходь до тьоті Люсі, раз маєш горішки».

Вони не уявляють, що їх буде домагатися керівниця відділу кадрів, маніпулюючи своїм службовим становищем та впливом на кар’єру.

Не уявляють, що випадково потраплять у вагон метро, де їде команда важкоатлеток напідпитку.

Не думають, що їм почне нав’язувати свою компанію фізично сильніша за них жінка в барі, а їм доведеться добре обдумувати свої слова, щоб м’яко від цих пропозицій відмовитися, але водночас не отримати по морді.

Зрештою, вони не думають, що тітка віку їхньої мами впреться їм у груди своїми буферами і буде пускати бісики очима, непомітно тручись в темп руху транспорту.

Оскільки в чоловіків насправді дуже мало досвіду домагань, то вони собі не уявляють, як це насправді відбувається.

Вони думають про домагання від жінок як про щось за замовчуванням приємне, і так само за замовчуванням безпечне.

В той час як для жінок ситуація зовсім інакша.

Та й для чоловіків насправді також. Просто вони про це або не знають, або не надто думають, або, можливо, витіснили з пам’яті реальні ситуації домагань, в які потрапляли.

Адже чоловіки також стають об’єктом домагань, щоправда, частіше від інших чоловіків, аніж від жінок.

Домагання — це НЕБАЖАНА сексуалізована увага. 

І від того, яку міру ризику примусу і насильства вона несе, вони стають усе більш небезпечними та неприємними.

Немає ніякого сенсу їх романтизувати і перетворювати на солодку еротичну фантазію, навіть якщо ти чоловік.

А що ж робити тоді з фліртом і як проявляти увагу?

Та дуже просто: відійти від алгоритму «бачу — хочу — не можу стриматися».  

Натомість:

1. Враховувати доречність ситуації.

2. Визначити, наскільки жінка може почуватися в ній безпечно.

3. Тримати дистанцію вербально і фізично.

4. Проявляти увагу нейтрально і давати можливість жінці робити крок у відповідь.

5. Бути чутливим до відмови.

Кричати услід жінці, яка сподобалася на вулиці: «Ой ти кралечка, киць-киць, цьом-цьом, давай познайомимося, а чо нє!?» — це сексуальні домагання у будь-якому випадку, і їх робити не треба.

«Привіт. Як справи? Ви гарно виглядаєте. Давайте познайомимося» — залишається нормальною формулою за умови, що ви це кажете не в темному провулку і не нависаєте над незнайомою вам жінкою.

А також всім своїм виглядом показуєте готовність відвалити, якщо жінка скаже «ні».

Правоохоронці встановили вже дев’ять дівчат, які постраждали від дій директора мовного центру на Хмельниччині Віктора Снігурова. За даними Офісу генпрокурора, у період із 2004 по 2025 рік він вчинив щодо учениць щонайменше 14 злочинів, зокрема сексуальне насильство щодо дітей до 14 років та розбещення неповнолітніх.

Слідство щодо освітянина тривало за матеріалами кіберполіції ще з 2021 року, однак він роками продовжував орендувати приміщення у школах та викладати. Перші офіційні підозри Снігурову висунули в серпні після заяв двох дівчат, після чого зголосилися й інші постраждалі.

Наразі підозрюваний перебуває під вартою без права застави. Крім того, 1 вересня суд уже призначив йому два роки ув’язнення за зберігання дитячої порнографії.

Народження дитини по-різному впливає на життя жінок та чоловіків — і це беззаперечний факт. Період вагітності та пологів, тимчасова втрата працездатності, догляд за дитиною, виснаження, порушення сну, вимушена соціальна ізоляція через непристосованість міського простору до потреб дітей. Перші три роки життя дитини чимало матерів описують як важкий період. Попри те, що відпустка для догляду за дитиною в Україні законодавчо дозволена і для чоловіків, у переважній більшості випадків її беруть жінки. А в умовах війни, коли значна частка чоловіків захищає країну, в багатьох родинах інших варіантів просто немає.

Разом із тим ми часто забуваємо, що вплив материнства й татівства на соціальне життя і кар’єру зберігається й після того, як дитині виповнюється три роки, і відчувається в усіх сферах.

Серед матерів дітей віком до трьох років працюють лише 13%. Серед татів дітей того ж віку — 95%. Коли дитина підростає, різниця дещо скорочується: серед матерів дітей 3–6 років працюють уже 54%, але серед чоловіків показник майже не змінюється — 94%. 

Такі дані демонструє національне дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», підготовлене Українським центром соціальних реформ на замовлення ЮНІСЕФ у партнерстві з Міжнародною організацією праці. У межах дослідження опитали понад 3 600 батьків і осіб, які доглядають за дітьми віком до семи років, у всіх підконтрольних українському уряду регіонах. Кількісні дані доповнили фокус-групами та глибинними інтерв’ю. 

Чому ж спостерігається такий розрив у залученості до праці? Чи справа у відсутності достатньої кількості дитячих садків або небажанні роботодавців наймати матерів? Чи є зв’язок із тим, що в українському суспільстві догляд за дітьми традиційно вважається «жіночою справою»? Чи все це працює одночасно?

Дослідження відповідає: всі ці чинники працюють одночасно. І саме тому жодне окреме рішення — більше садків, гнучкі умови праці чи залучення чоловіків до догляду — саме по собі не ліквідує розрив. Проте це означає, що ми можемо комплексно рухатися одразу в кількох напрямках.

Жінка не шукає роботу не тому, що не хоче працювати

Майже дві третини матерів дітей до семи років є економічно неактивними — тобто не працюють і не шукають роботу. Однак сама по собі ця цифра мало що пояснює.

Серед економічно неактивних матерів 28% зазначають, що хотіли б працювати, але ще навіть не почали пошук. А серед тих, хто перейшов до активного пошуку, безробітними залишаються лише близько 5%. У перерахунку на всіх матерів малих дітей — це приблизно 2%.

Це означає, що переважна більшість матерів, які активно шукають роботу, її знаходять. Розрив у зайнятості майже не пов’язаний із браком освіти, навичок чи мотивації. Бар’єр виникає значно раніше —  на етапі, коли жінка тільки вирішує, чи має вона взагалі реальну можливість вийти на ринок праці. 

Щоб ухвалити це рішення, жінці потрібно розв’язати низку підготовчих завдань: зрозуміти, хто буде з дитиною; переконатися, чи вистачить родинного бюджету на няню; знайти місце в закладі дошкільної освіти; підібрати робочий графік, який узгоджується з розкладом садка. 

До цього додаються супутні питання: що робити, якщо дитина захворіє; чи буде можливість піти з роботи раніше; чи перекриє майбутня зарплата нові витрати на дитину тощо.

І от тільки після формального закриття цих питань в голові постає питання про те, де саме шукати роботу та яку.

Дослідники/-ці виділяють дві моделі економічної неактивності. Перша — вимушена: жінка хоче працювати, але позбавлена необхідних умов і підтримки. Друга — обрана: в наявних соціальних та економічних умовах вибір залишитися вдома і доглядати за дитиною здається їй найбільш раціональним або реалістичним. Однак навіть «обрана» модель не існує у вакуумі. На неї впливають і доступність послуг дошкільної освіти й догляду (ДОД), і рівень потенційної зарплати, і залученість партнера та родини, і суспільні очікування щодо того, якою має бути «хороша мама».

При цьому 87% економічно неактивних матерів хочуть повернутися на ринок праці в майбутньому, а 64% — ще до того, як дитині виповниться сім років.

Ситуацію ускладнює фінансова вразливість сімей. Заробітна плата становить близько 72% доходу родин із малими дітьми (проти 54% у домогосподарствах без дітей). Лише 1% сімей із малюками мають заощадження на рік, 15% — менш ніж на місяць, а майже кожна п’ята родина має борги. У таких умовах вихід матері з ринку праці стає безпосередньою загрозою для родинного бюджету.

Для розв’язання цієї проблеми державі та громадам варто поєднувати надання грошової допомоги з прямою розбудовою мережі ясел та садків, оскільки самі лише виплати без доступної інфраструктури змушують жінок залишатися поза ринком праці. Важливим кроком є розширення та спрощення фінансових компенсацій, зокрема через програми «Муніципальна няня», «єЯсла» та «єСадок», а також запровадження ваучерної підтримки для покриття витрат на догляд. Окрім цього, необхідно створити єдину й зрозумілу інформаційну платформу про всі види державної, муніципальної та корпоративної підтримки, адже чимало батьків просто не знають про свої наявні права та можливості.

Навіть коли мама працює, роботу доводиться підлаштовувати під дитину

Нерівність проявляється не тільки в тому, працює жінка чи ні. Вона впливає і на те, як саме вона може працювати.

Серед працюючих матерів дітей віком до трьох років 33% є самозайнятими або працюють на фрилансі. Серед матерів дітей 3–6 років таких уже 18%. У цьому випадку самозайнятість часто є не стільки втіленням підприємницьких амбіцій, скільки способом отримати бодай трохи більше контролю над власним графіком.

Це підтверджують і дані щодо тривалості робочого дня. Значна частка (40%) матерів дітей віком до трьох років працює менше чотирьох годин на день. Коли дитині вже 3–6 років, таких лише 9%, і майже три чверті матерів можуть працювати стандартні 5–8 годин.

Часткова зайнятість, фриланс або робота з дому часто позиціонуються як прояв свободи й гнучкості сучасного ринку праці, але для матері малої дитини це нерідко вимушений компроміс: не «я обрала працювати чотири години», а «це максимум, який я можу собі дозволити».

У довгостроковій перспективі це призводить до так званого «штрафу за материнство», що означає нижчий дохід, повільніше кар’єрне зростання, менше шансів потрапити на керівну посаду чи в сектор із високими зарплатами.

Середній щомісячний дохід матерів дітей до семи років становить близько 13,7 тисячі гривень, тоді як татів — близько 25 тисяч. Чоловіки вдвічі частіше обіймають керівні посади. За даними опитування, 61% жінок вважають упередження щодо найму матерів малих дітей поширеним явищем, а серед матерів дітей віком 3–6 років, яким відмовили у працевлаштуванні, 74% вказують, що роботодавці прямо називали причиною наявність маленької дитини.
Натомість щодо чоловіків часто діє протилежний механізм, так званий «бонус за татівство»: тата роботодавець підсвідомо сприймає як більш стабільного, відповідального і мотивованого працівника.

Один із роботодавців, з яким говорили дослідники/-ці, сформулював це відверто: жінка з малою дитиною сприймається як ризик, бо нібито буде постійно відволікатися на дитину. Чоловік із дитиною — навпаки: мусить забезпечувати сім’ю, а отже, працюватиме з більшою віддачею.

Той самий факт — наявність дитини — для жінки стає аргументом проти працівниці, а для чоловіка — характеристикою на користь працівника.

Подолання цієї нерівності вимагає спільних дій держави та бізнесу. На законодавчому рівні важливо закріпити гарантоване право батьків дітей до семи років на гнучкі формати праці з обов’язковим розглядом відповідних заяв роботодавцем. З іншого боку, компаніям варто запроваджувати навчальні програми для HR-персоналу і керівництва задля подолання стереотипів під час найму. Також бізнесу вигідно впроваджувати корпоративні програми адаптації та менторства після відпустки для догляду за дитиною, оскільки збереження досвідченої фахівчині є значно вигіднішим, ніж пошук і навчання нового персоналу.

«Хтось має сидіти з дитиною» — і цим кимось найчастіше стає мама

Важливим чинником є розподіл доглядової праці всередині сім’ї, якщо чоловік не перебуває на військовій службі.

У 99% випадків відпустку для догляду за дитиною беруть жінки, тоді як частка чоловіків у такій відпустці становить менше 1%. 

Лише 46% опитаних чоловіків вважають догляд за дітьми своєю безпосередньою відповідальністю. Основною причиною нижчої залученості 54% чоловіків називають необхідність фінансово забезпечувати сім’ю. Ще 21% вказують на неготовність змінювати звичну модель, а 15% вважають догляд суто жіночою відповідальністю.

На практиці чоловік може купувати продукти, ремонтувати щось удома, возити дитину по справах або гратися з нею, але остаточна відповідальність за побут, харчування, здоров’я та логістику малюка все одно переважно лежить на матері.

Доглядова праця включає великий обсяг невидимого ментального навантаження. Це не тільки фізично провести умовні дві години з дитиною, а ще й пам’ятати про щеплення, закуповувати необхідне, контролювати розклад, узгоджувати візити до педіатрині, заповнювати документи в садок, організувати, хто забере дитину у вівторок, бо в тебе зустріч, і мати план Б на випадок хвороби.

Коли ця організаційна робота за замовчуванням покладається на жінку, саме її професійна діяльність стає тією, яку легше скоротити, відкласти або підлаштувати.

Щоб заохотити чоловіків частіше брати участь у догляді за дитиною, необхідні конкретні інституційні стимули. Насамперед варто закріпити в законі окрему частину відпустки саме для тата за принципом «використай або втратиш», як це успішно працює у Швеції та Іспанії. Цю відпустку важливо добре оплачувати залежно від зарплати, а не виплачувати копійки, інакше сім’ї фінансово невигідно відправляти тата в «декрет». Водночас самі компанії мають підтримувати чоловіків, які доглядають за дитиною, щоб це стало нормальним вибором, а не дивиною.

А що, якщо всіх усе влаштовує?

Є ще одна цифра, яка на перший погляд може здивувати.

Значна частка (77%) жінок, які несуть основну відповідальність за догляд за дітьми, зазначають, що такий розподіл ролей є для них комфортним, і так само 86% матерів дітей віком до семи років комфортно почуваються в моделі, де чоловік є основним годувальником сім’ї.

Це здається  парадоксом: якщо жінок влаштовує й вони самі хочуть жити в такій моделі, то у чому проблема? Однак соціальні норми рідко працюють як прямий наказ, і часто формують ситуацію вибору без вибору.

Нам не обов’язково хтось каже просто в очі: «Ти жінка, тому маєш сидіти вдома». Найчастіше все відбувається непомітно, через «очевидні» аргументи. Чоловік більше заробляє, тож ніби логічно, щоб працював саме він. Жінка вже була у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, тому здається логічним, щоб вона і надалі залишалася з дитиною. Вона ж краще знає розклад, режим і всі дрібниці. У тата ж «справжня, важлива робота», а у неї — просто більш гнучкий графік. Так непомітно звичайні стереотипи й формують наші рішення.

Кожне окреме рішення може виглядати цілком раціональним. При цьому разом вони формують дуже передбачуваний результат: кар’єра чоловіка продовжується, а кар’єра жінки починає підлаштовуватися під сім’ю.

Більшість (69%) непрацюючих матерів немовлят кажуть, що однією з головних причин, чому вони не шукають роботу, є переконання, що вони мають повністю присвятити себе дитині. Серед матерів дітей 3–6 років так відповіли 47%. 

Понад половина опитаних чоловіків вважають, що жінці не варто працювати поза домом, поки діти малі, а 18% чоловіків прямо проти того, щоб їхня партнерка мала оплачувану роботу.

І навіть якщо сама пара насправді хоче жити інакше, залишається ширше оточення, що теж має вплив. Одна з учасниць дослідження розповідала, що навіть коли вони з чоловіком намагаються будувати іншу модель сім’ї, родичі дивляться на це з осудом. Часто це призводить до відсутності підтримки, неможливості довірити дитину комусь навіть на малий проміжок часу, засудження роботи тощо.

Утім, дослідження фіксує і позитивну тенденцію: дедалі більше батьків готові до більш рівного розподілу обов’язків з догляду, ніж вважалося раніше. Розрив полягає не в небажанні змін, а у відсутності інфраструктурних умов, які б ці зміни підтримали.

Змінити уявлення суспільства неможливо самими лише законами чи дитсадками. Тут потрібна відкрита розмова та реальні приклади. По-перше, людям варто показувати конкретні історії: татів у відпустці для догляду за дитиною, дружні до сімей компанії та громади, які допомагають із доглядом. Наочний приклад діє краще за будь-які заклики. По-друге, на рівні громад важливі простори підтримки — дитячі кооперативи чи зустрічі батьків, де рівний розподіл обов’язків є нормою, а не винятком. Паралельно профспілки мають пояснювати батькам їхні права на гнучкий графік і відпустки, адже рішення залишитися вдома часто ухвалюють через звичайне незнання альтернатив.

Додамо до цього садок, якого немає

Гендерні стереотипи посилюються браком інфраструктури.

Для дітей віком до трьох років послуг дошкільної освіти й догляду в Україні критично бракує. У 2024 році із 986 тисяч місць у закладах дошкільної освіти лише 152 тисячі були передбачені для дітей віком до трьох років.

У містах для дітей цього віку доступне лише кожне сьоме місце, у селах — кожне десяте. До повномасштабного вторгнення послугами ДОД були охоплені близько 18% дітей віком до трьох років.

Реальне відвідування ясельних груп є ще нижчим: серед дітей віком до двох років садки відвідують лише 2–4%. Після досягнення дитиною трьох років картина різко змінюється, і охоплення закладами дошкільної освіти стрімко зростає.

Дзеркально змінюється і зайнятість матерів: 13% жінок працюють, коли дитині до трьох років, і 54% — коли дитині більше трьох років.

Це не означає, що садок автоматично «відправляє жінку працювати», але зв’язок очевидний і зрозумілий: у жінки принаймні з’являється можливість для праці.

Звісно, заклик «батьки мають рівно розподіляти догляд» — чудовий. Однак у реальній ситуації це не завжди можливо. Уявімо, що дитині немає ще і двох років, ясел немає, бабусі, які потенційно могли б допомогти, живуть в іншому місці, а обидвоє дорослих мають працювати. У такій ситуації сім’я все одно має знайти людину, чий час буде використано для догляду. І за нинішнього розподілу ролей найбільш очевидною кандидаткою для цього залишається мама.

Державі необхідно визнати дошкільну освіту й догляд стратегічною частиною економічної інфраструктури країни, а не просто соцдопомогою. Окрім розширення програм підтримки на кшталт «єЯсла» та «єСадок», варто розвивати альтернативні формати, зокрема сімейні та корпоративні дитсадки. Місцевій владі важливо аналізувати локальні потреби й облаштовувати дошкільні групи у вільних приміщеннях шкіл чи культурних центрів, а для віддалених сільських територій можна впроваджувати мобільні дитячі садки із виїзними виховательками у визначені дні, ніж чекати на відкриття повноцінного закладу.

Війна зробила доступ до дошкільної освіти й догляду ще більш нерівним

Повномасштабна війна загострила інфраструктурну кризу.

Частина садків була пошкоджена, зруйнована або закрита, частина довго працювала дистанційно чи у змішаному форматі через відсутність укриттів. Відновлення триває: станом на початок 2025 року було відремонтовано 565 дитячих садків і збудовано або облаштовано 293 укриття, хоча укриттів усе ще дуже бракує.

Водночас переміщення населення всередині країни створило додатковий дисбаланс: у прифронтових громадах дітей стало менше, а в громадах, куди приїхала велика кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО), навантаження на дошкільну інфраструктуру зросло в рази.

У зв’язку з цим, загальна кількість місць у садках України не відображає реальних потреб. Адже це місце має бути там, де живе конкретна сім’я. Садок має працювати очно, при цьому в ньому має бути безпечне укриття. Його графік має дозволяти батькам працювати, і дитину відповідного віку мають погодитися прийняти.

Якщо ж йдеться про дитину з інвалідністю або особливими освітніми потребами (ООП) — потрібні ще доступна інфраструктура та підготовлений персонал, і саме цій групі, за даними дослідження, найважче знайти інклюзивні послуги ДОД.

Відбудова дитсадків — це завдання не лише для держави, а й для міжнародних партнерів. Насамперед важливо будувати та відновлювати заклади там, де вони найбільше постраждали від війни та бракує місцевих бюджетів. Головний пріоритет тут — облаштування безпечних укриттів, адже без них дитсадки просто не зможуть працювати очно. Разом із тим важливо підтримувати найбільш вразливі родини — ВПО, одиноких батьків і дітей із інвалідністю або ООП, резервуючи для них місця поза загальною чергою.

Хороший садок — це той, до якого не треба бігти о четвертій

Крім усіх перелічених факторів, у випадку садка є ще один важливий момент: його доступність — це не тільки наявність місця.

Батьки, які користуються послугами ДОД, загалом оцінюють їх доволі позитивно. Найважливіші критерії для них — професійність персоналу, безпека й комфорт дитини та близькість до дому. В ідеальній моделі садок має працювати п’ять днів на тиждень і мати гнучкий графік, узгоджений із робочим часом батьків.

І ось тут часто виникає проблема. Стандартний робочий день в Україні, за яким працює більшість установ, триває до 18:00. Якщо садок працює до 16:00 або 17:00, це не вирішує проблему зайнятості батьків.

Така ситуація знов створює потребу адаптації: знайти роботу ближче до дому, попросити скорочений день, відмовитися від посади, де треба затримуватися, домовитися з бабусею, найняти когось на дві години, щоб забирали дитину або щодня пояснювати керівництву, чому треба піти раніше.

Якщо ж у сім’ї вже існує установка, що саме мама відповідальна за дитину, то й вирішувати цю логістичну задачу буде передусім вона.

Адаптація режимів роботи дитячих садків під реальні потреби батьків є ефективним кроком, що не вимагає значних капітальних витрат. Запровадження груп подовженого дня або вечірніх груп значно спрощує щоденну логістику. Також перспективним є партнерство між містом і бізнесом, коли підприємства співфінансують додаткові години роботи груп у найближчих садках. Окрім того, гнучкий робочий розклад має стати нормою як для матерів, так і для татів, адже можливість тата вчасно забрати дитину знімає велике навантаження з матері.

«Мати може працювати», але хто тоді робитиме все інше?

Є спокуса розв’язувати проблему зайнятості матерів виключно через ринок праці: більше дистанційної роботи, гнучкий графік, кілька годин роботи на день. Безумовно, все це потрібне.

Разом з тим, потрібно враховувати, що гнучкість сама по собі може стати пасткою: якщо гнучкою має бути тільки жіноча кар’єра, це створює ризик подвійної зміни.

Тоді виходить, що чоловік продовжує працювати стандартний день, а жінка виконує ту саму оплачувану роботу, просто між годуванням, поїздкою в поліклініку та укладанням дитини спати.

Дослідження це добре показує через дані про відпочинок. Жінкам доступно лише близько 10% часу для відпочинку, а 18% матерів говорять, що не мають часу на нього взагалі.

Тобто повернення на роботу саме по собі ще не означає розв’язання проблеми. Іноді воно просто створює другу робочу зміну. Наслідки цього тиску теж поступово стають частиною гендерного стереотипу. Від 30 до 35% матерів дітей до семи років вважають себе менш продуктивними працівницями, ніж їхні колеги без дітей.

Щоб гнучкий графік не перетворювався на пастку, він має стати універсальною нормою для обох батьків. Паралельно важливо дбати про гідну оплату праці та належні умови для виховательок і нянь, адже якісний догляд у закладі гарантує матерям можливість повноцінно працювати та відпочивати. З боку роботодавців необхідна повага до особистого часу персоналу, що включає відмову від пізніх нарад і понаднаромових вимог.

Садок не скасує гендерні норми, але без садка їх дуже складно змінити

Здається, все сказане підводить нас до тези, що треба побудувати більше дитячих садків із зручним графіком роботи — і проблема зникне.

На, жаль, це не так — не зникне.

Якщо сім’я переконана, що маленькій дитині краще бути лише з мамою, саме існування ясел не означає, що ними скористаються. Якщо роботодавець упевнений, що мама маленької дитини буде менш продуктивною, місце в садку не прибере дискримінацію. Якщо чоловік вважає, що його єдина батьківська відповідальність — заробляти, садок не змусить його взяти лікарняний, коли дитина захворіє.

Але й зворотне так само справедливе.

Можна роками закликати чоловіків активніше доглядати дітей і жінок не відмовлятися від кар’єри, проте якщо сім’я фізично не має доступу до послуг догляду, хтось усе одно муситиме залишитися вдома.

Тож вирішити лише один елемент недостатньо. Дефіцит послуг, гендерні норми, дискримінація, брак гнучкості на роботі та фінансові бар’єри — це взаємопов’язана система, і саме тому дослідження й будує свої рекомендації одразу для п’яти різних груп — держави, місцевої влади, роботодавців, профспілок і міжнародних партнерів, — а не для когось одного з них. 

Питання дошкільної освіти й догляду — це не лише питання про те, де дитина проведе день.

Це ще питання про те, чий час у сім’ї вважається ціннішим, чию роботу простіше поставити на паузу, чия зарплата сприймається як основна. І хто має бути доступним, якщо дитина захворіла, хто відмовиться від підвищення, якщо нова посада передбачає довший робочий день.

Надійний фундамент для майбутнього України

Народження дитини поки що дійсно залишає матерям і татам далеко не однакову кількість варіантів подальшого життя.

Жодне окреме рішення — ані нові дитсадки, ані законодавчі зміни, ані просвітницькі кампанії — не здатне самостійно подолати комплексний гендерний розрив. Проте їх синергія створює потужний трансформаційний ефект. 

Сьогодні українське суспільство демонструє унікальну готовність до змін: запит батьків на рівну участь у вихованні дітей та економічну самореалізацію вже перевищує наявні інфраструктурні можливості. Це означає, що інвестиції у сферу догляду мають високий суспільний запит і принесуть швидкі результати.

Інвестиції в дошкільну освіту й догляд — це не просто соціальна підтримка, а один із найефективніших економічних важелів для повоєнного відновлення та євроінтеграції України. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), кожен долар, інвестований у політики та послуги догляду за дітьми, здатний згенерувати близько 3,76 долара світового ВВП до 2035 року за рахунок скорочення гендерних розривів у зайнятості та оплаті праці.

Розширення доступу до якісних послуг дошкільної освіти й догляду, за розрахунками ЮНІСЕФ, дозволить повернути на ринок праці майже 350 000 батьків, переважно матерів, до 2030 року. Згідно з оцінками Глобального симулятора інвестування МОП, розбудова універсальної системи догляду створить до 2030 року майже 177 600 нових робочих місць — як у самій дошкільній сфері, так і в суміжних галузях економіки.

Формування доступної дошкільної інфраструктури, підтримка відповідального батьківства та рівні умови на ринку праці — це прямий шлях до зміцнення родинних бюджетів, зростання економіки та забезпечення гармонійного розвитку українських дітей. Україна має всі можливості перетворити цей виклик на історію успіху та побудувати більш справедливе, стійке та процвітаюче суспільство.

У статті використано дані національного дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», проведеного Українським центром соціальних реформ на замовлення Представництва ЮНІСЕФ в Україні, у партнерстві з Міжнародною організацією праці (МОП) в Україні, за фінансової підтримки уряду Німеччини через Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) та Банк розвитку KfW.

«Ой, навіть кішки народжують. Що тут такого?» — чула я на власні вуха про роль і роботу жінки як матері.

А ще я люблю феміністичний анекдот про те, що якби в чоловіків були місячні, пам’ятники їм стояли б на площах усіх міст.

Чому я це згадала?

В нещодавньому опитуванні від групи «Рейтинг» (2026) укотре зафіксували парадокс, який спостерігається тривалий час.

Українське суспільство дуже відкрите до лідерських якостей жінок, їхнього входження у «чоловічі» сфери.

Тезу «жінки недостатньо амбітні для керівних посад» відкидає абсолютна більшість — 81% українців, що навіть вище від середнього по ЄС, де з цим не згодні 74%, і значно вище, ніж у Польщі (56%) та Угорщині (61%).

Водночас українське суспільство залишається дуже консервативним щодо приватних ролей жінки.

Тезу «найважливіша роль жінки — піклуватися про дім і родину» підтримують 66% українців (ЄС у середньому — 42%, Словаччина — 75%, Болгарія — 74%, Угорщина — 71%), тобто Україна в регіональному тренді, але менш консервативна за сусідів.

Думку «найважливіша роль чоловіка — заробляти гроші» поділяють 58% українців проти 40% незгодних, що наближає Україну до показника в Румунії (60%), країнах Балтії (55–60%) і помітно вище за середній показник по ЄС (42%).

Для порівняння, у Швеції з наведеними тезами про жінок погоджуються лише 14% населення, а про чоловіків — 10%.

Така сама логіка простежується і в розподілі грантових коштів на гендерну рівність. Усілякі програми лідерства, менторства, економічної спроможности, перекваліфікації жінок, залучення їх у так звані чоловічі галузі, мікрогранти — на вершині донорських пріоритетів.

Таке враження, що суспільство досі чекає, що «жінка має сперва стати чоловіком». Це цитата Наталії Кобринської, однієї з перших українських феміністок, з тих часів, коли слова «людина» не було у вжитку, замість нього використовували слово «чоловік», бо саме чоловік у патріархальному суспільстві був зразком і мірилом людськости.

Кобринська мала на увазі, що жінка повинна спочатку стати людиною, здобути права, освіту, професію, мати власні інтереси, а вже потім ставати дружиною і матір’ю.

Але бачимо, що й досі саме жінка має дотягнутися до чоловіка як до мірила людськости.

Тому українська жінка, емансипуючись, лише назбирує «зміни»: спочатку робота, потім друга зміна (домашнє господарство і піклування), потім третя (волонтерство).

Але хіба нема зворотного руху? Є. Тільки виникає нюанс.

Коли чоловіки залучаються в типово жіночі сфери, знаєте, що відбувається? Вони там автоматично здобувають вищий статус, аніж жінки, яких більше в галузі.

Статистика безжальна. У персоналі школи/лікарні кількісно більше жінок. А серед керівників закладів — чоловіків. І що вища ланка керівництва, то чоловіків більше.

Час від часу щось жіноче стає модним. Наприклад, емоційний інтелект або мультизадачність. І як тільки це починає монетизуватися, одразу з’являються коучі й експерти (звісно, чоловіки).

Знецінення чи недооцінювання того, що було традиційно «жіночим», не зникає, коли в сферу залучаються чоловіки. Бо вони лише збирають сметанку.

Ви все ще мені не вірите? А найкращі перукарі хто (згідно з масовими стереотипами)? А найкращі кухарі?

І поки окремі чоловіки збирають авдиторію своїх курсів кулінарії, догляду і емоційного інтелекту, жінки так само масово, але безкоштовно виконують основну роботу, без якої ми як людство не виживемо: миють, перуть, прибирають, готують, годують, навчають, доглядають дітей, хворих, старих.

Багато непомітних і немонетизованих годин.

З годинами від початку повномасштабного вторгнення стало гірше.

За даними UN Women жінки в Україні витрачали 56 годин на тиждень на догляд дітей у 2024 році порівняно з 49 годинами до вторгнення (чоловіки до вторгнення — 22 години на тиждень). Це прямий наслідок масового закриття закладів догляду дітей, масштабного внутрішнього переміщення та відсутности чоловіків, мобілізованих до ЗСУ.

Нагадаю, що стандартний робочий тиждень становить 40 годин.

На Гендері в деталях ми багато працюємо з темою доглядової праці. Я вважаю її однією з головних для феміністичного руху.

І річ не лише в тім, що години на хатню роботу і догляд мають вирівнятися між чоловіками і жінками. Бачення суспільством оплачуваної та неоплачуваної праці також має вирівнятися.

Немає більш несправедливого стереотипу, аніж «він ПРАЦЮЄ на роботі, а вона СИДИТЬ удома з дітьми».

Маємо відходити від визначення цінности роботи через її монетарну ціну.

І переходити до цінности як визнання значущости.

Тоді оплачувана та неоплачувана доглядова праця матимуть належну увагу і підтримку.

Тоді ми зможемо забезпечити відтворення поколінь і подолати демографічну кризу.

Тоді ми станемо справедливим і ефективним суспільством.

Ні, ці три фрази не писав ШІ. Я справді так думаю. І хочу на цьому акцентувати.

Бо хіба робота сантехніка у водоканалі є більш значущою, ніж робота виховательки в дитсадку?

Чому ж вона тоді зі старту вище оплачується?

10 червня у Верховній Раді України зареєстрували законопроєкт № 15314 «Про внесення змін до податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки національного інвестора», який передбачає запровадження особливих реєстраційних рахунків (OIP) для громадян та громадянок. Його головна мета — стимулювати інвестування в цінні папери замість зберігання коштів на звичайних депозитах чи у готівці.

Окрім податкових пільг, інвестиційний дохід, отриманий через такий рахунок, буде звільнений від податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), і ці кошти можна буде спрямувати на інвестування в надійні фінансові інструменти, зокрема й у цінні папери українських компаній. Офіційно очікуваний старт запланований на початок 2027 року.

Поки ця новина повільно шириться просторами українського інтернету та збирає думки фінансових експертів і експерток, неочевидними найбільшими бенефіцієнтами цього законопроєкту можуть бути жінки. 

Пояснюємо, як і чому цей законопроєкт покращить якість життя українок.

Pay Gap, або Чому жінки заробляють набагато менше

Державна служба статистики України в своєму звіті за І квартал 2026 року повідомила, що середня заробітна плата чоловіків сягнула 33 798 грн, тоді як середня заробітна плата жінок 24 791 грн. Тобто з кожної гривні, яку заробляє чоловік, жінка отримує лише 73 копійки.

Українська економіка тримається на безоплатній доглядовій праці жінок, які статистично частіше мають залишити своє місце праці задля опіки над хворими родичами або перебувати менше годин на роботі. Це дає менше часу на те, щоб розвивати кар’єру чи проходити додаткове підвищення кваліфікації.

Водночас для виходу на пенсію в Україні у 60 років як чоловіки, так і жінки повинні мати однаковий страховий стаж — не менш ніж 33 роки. Вимоги до стажу поступово зростають щороку, а заробітна плата має величезний вплив на формування майбутньої пенсії. Як наслідок, середня пенсія в українських жінок на 20–30% менша, ніж у чоловіків.

Жінки  статистично успішніші в інвестуванні, але…

Відомі фінансові інституції (як-от Fidelity Investments та JP Morgan, одні з найбільших фінансових компаній США, що займаються брокерською діяльністю) довели, що жінки часто демонструють вищу ефективність інвестування, ніж чоловіки, обганяючи їх у дохідності в середньому на 0,4%, в межах дослідження 5,2 млн брокерських рахунків.

Жінки зосереджені передусім на багаторічній перспективі збільшення капіталу і проводять менше транзакцій купівлі-продажу. Також вони інвестують у безпечніші фінансові інструменти, мають менші амбіції, щоб «перехитрити».

Менші доходи жінок, натомість, впливають на те, що вони інвестують менше капіталу та рідше відкривають інвестиційні рахунки, згідно зі світовими даними. В Україні жінки стають помітно активнішими на фондовому ринку, на що вказує статистика від інвестиційного фонду Inzhur (перша українська інвестиційна REIT-компанія (Real Estate Investment Trust)), який заявив, що протягом першої половини 2025 року кількість інвесторок збільшилася з 27,1% до 30,4%, що є покращенням доступу до фінансових інструментів.

Інвестування в межах особового інвестиційного рахунку без ПДФО допоможе жінкам швидше будувати свій інвестиційний портфель завдяки реінвестуванню прибутку, що позитивно вплине на їхні результати та збільшить дохід.

Світовий досвід: як допомогти жінкам почати дбати про фінанси

Країни з більш розвиненим доступом до фінансових інструментів вводять в обіг інструменти, спрямовані на те, щоб жінки, як група з меншими доходами та гіршими особистими обставинами, мали можливість планувати свою приватну пенсію без тиску й невизначености.

У США, наприклад, доступні спеціальні інвестиційні пенсійні рахунки (Spousal IRA), в межах яких хтось із подружжя (не працевлаштований) може також інвестувати кошти від свого імені, щоб виплатити кошти на пенсії без податків або зменшити податки за рік внеску. В звичному рахунку (IRA) партнер (партнерка) працюючої особи не має права вносити кошти, бо офіційно не працевлаштований.

Загалом звіт, оприлюднений у 2023 році Податковою службою США (IRS), вказує на певну особливість: жінки мають на майже 1,5 мільйона більше інвестиційних рахунків, ніж чоловіки, але серед загальної кількости жінок-платниць податків це лише 29% порівняно з 30% чоловіків. Також бачимо, що жінки мають у середньому на 86 тисяч доларів менше заощаджень, ніж чоловіки.

Польські пенсійні рахунки теж показують, що жінки стають більш свідомими в контексті заощаджень на пенсію. У березні 2026 року жінки становили 46% осіб, які мають рахунок IKE (Indywidualne Konto Emerytalne), що дозволяє не платити податки з доходів від інвестицій після досягнення 60 років. Серед осіб віком від 51 року жінки переважають чоловіків за кількістю рахунків, що є успіхом формування фінансової відповідальности.

Велика Британія дозволяє відкрити рахунок ISA, що також звільняє доходи від ПДФО, який є найближчим до ідеї українського OIP. Ним користується вже близько 11,5 мільйонів жінок, які становлять 52% від загальної кількости відкритих рахунків. Що цікаво, жінки частіше обирають варіант Cash ISA (ощадний рахунок, схожий на безтерміновий депозит), а чоловіки — Stocks & Shares ISA, який дозволяє інвестувати в акції та облігації. Це призводить до того, що в середньому жінки мають менший дохід зі своїх заощаджень, і створює гендерний розрив у вартості активів на рівні близько 9,5% на рахунках чоловіків та жінок усіх вікових категорій.

Ці досвіди наближають нас до висновку: жінки мають велику зацікавленість у тому, щоб свідомо планувати свої фінанси та бути незалежними при вдалій промоції та поясненні, як використовувати максимальний потенціал інвестицій. 

База для нових поколінь

Поки особливий реєстраційний рахунок недоступний, першим кроком до покращення ситуації з фінансової грамотности українців та українок стало запровадження дисципліни «Підприємництво та фінансова грамотність» для учнів і учениць восьмих і дев’ятих класів. Там порушені теми еволюції грошей, особистих та сімейних бюджетів, ролі банків та держави в економіці.

Деякі підручники, затверджені Міністерством освіти та науки України, містять інформацію про інвестування в різні групи активів, тобто про те, які фінансові інструменти доступні на ринку, що вони собою являють та як ними користуватися. Це величезний крок уперед, бо тема вийшла із сектору магістерських програм і почала з’являтися серед мас, що може насправді стати поштовхом до подальшого вивчення і спроби зробити свої перші кроки в інвестуванні.

Також це допомагає позбутися стереотипу, що інвестування не є «жіночою справою», а також надає рівні можливості підліткам обох статей йти в доросле життя з відповідною базою знань.

Чому це важливо для нас

Такі зміни на державному рівні показують зацікавлення в залученні громадян та громадянок до відновлення економіки, постраждалої від багаторічної виснажливої війни.

Культура свідомого інвестування та фінансової грамотности в Україні поки що на етапі раннього розвитку. В більшости розвинених країн інвестування та фінансова відповідальність є чимось більш нативним у контексті навчання та передавання знань між генераціями.

Жінки можуть і мають використати цю ситуацію для покращення своєї матеріальної бази та зменшення гендерного розриву в Україні, що позитивно вплине на економіку та якість життя.

Пропоную звільнити ЛГБТ+ людей від оподаткування. Так-так, ви правильно прочитали.

Скільки їх там узагалі, тих ЛГБТ+ людей? За різними оцінками 10–15% населення. Може, трохи більше. Не така вже й суттєва цифра, погодьтеся, якщо не брати до уваги, що це майже 800 мільйонів людей на планеті. І приблизно від 3 до 4 мільйонів в Україні… Але хто їх рахує?

Залишаться 80% платників — і тих вистачить. Казна не збідніє.

У мене багато знайомих ЛГБТ+ людей. Є серед них ФОПи третьої групи, як і я. Працюють собі, заробляють, сплачують податки, ЄСВ, різні збори, одне-друге-третє. Нормальне доросле життя.

І я, якщо відверто, згодна, щоб вони не платили.

• Не можна укласти шлюб? Не платіть податки.
• Не можна оформити партнерство? Не платіть податки.
• Не можна успадкувати майно після людини, з якою прожили 20 років? Не платіть податки.
• Не можна відвідати партнер_ку в реанімації без бюрократичного марафону? Не платіть податки.
• Не можна сказати на роботі, хто чекає на вас удома, не зважуючи при цьому кожне слово? Теж не платіть.

Навіщо платити повну ціну за неповний «пакет послуг»?

Хитромудра схема, скажете ви. Так. І я вже бачу, як мій сусід (назвімо його дядько Степан), затятий фейсбучний коментатор-гомофоб, ви таких знаєте, мчить до податкової з заявою: «Я гей, зніміть з мене тягар оподаткування». 

Інспектор_ка дивиться на нього. Дядько Степан дивиться на інспектор/-ку. 

І ось тут схема, звісно, розсипається, бо якщо звільнити від оподаткування всіх, то хто наповнюватиме бюджет? Так не годиться. Виходить просто: маєш повний пакет прав — плати повну ціну. Не маєш повного пакету — логічно було б і рахунок зменшити.

Ви вже обурилися на цьому місці? Зачекайте з тапками.

Я не пропоную двосортне суспільство, а описую те, що вже існує, тільки з іншого боку: де права вибіркові, а обов’язки — ні. Де «ми всі громадян_и» працює в одному напрямку і якось перестає працювати в іншому.

Насправді я пропоную не звільнення від податків, а набагато нудніше рішення: однакові права та однакові обов’язки. 

Один «громадянський пакет» для всіх.

Екстравагантна Керрі, кар’єристка Міранда, витончена Шарлотта і розкута Саманта — чотири успішні жительки Нью-Йорка, які шукають себе в шаленому темпі Мангеттена, миттєво підкорили Голлівуд. Нарешті на екранах з’явився він — голос незаміжніх американок, котрі вибороли собі місце в одному з найбільших мегаполісів Америки і тепер упевнено крокують П’ятою авеню. 

«Секс і місто» дійсно став феноменом 90-х. Відверті сцени та розмови про секс, дружбу та реалії стосунків дали зрозуміти, що ера пригод «головного героя» (не героїні) в кінематографі вже позаду. Тепер голос жінок теж є частиною Голлівуду. Водночас ці героїні часто потрапляють у співзалежні стосунки, потурають чоловікам у їхніх консервативних примхах і вчаться радше пристосовуватися до нових реалій, аніж боротися з ними. То чи справді це шоу просуває ідеї жіночої емансипації? Чи це та сама «іржава плівка» патріархату, замотана у феміністичні гасла?

Зазначу, що не всі героїні є затятими феміністками. Поруч із зосередженою на кар’єрі Мірандою, яка постійно наголошує на фінансовій незалежності, суб’єктності й самодостатності, завжди крокує інфантильна Керрі, яка за будь-якої нагоди готова знову кинутися в обійми свого емоційно недоступного колишнього через страх залишитися самотньою. Власне зацикленість на неповноцінності себе як жінки через відсутність чоловіка поряд стала однією з провідних токсичних тез серіалу, яку розгледіло нинішнє покоління глядачок, котрі в більшості своїй не романтизують таких типів чоловіків. Попри сексуально розкуту Саманту, в серіалі без жодного критичного аналізу проголошуються класичні цінності патріархату, уособленням яких стала Шарлотта. Прихильниця традиційних поглядів, вона була ладна на все, щоб знайти ідеального чоловіка, навіть якщо для цього треба прикинутися дурненькою, поступитися кар’єрою тощо. 

Ще однією шкідливою тезою, проголошеною серіалом, є нав’язування стандартів краси. Попри революційний перший сезон, де героїні часто вдаються до критики цих стандартів і пропагують ідею нормалізації будь-яких розмірів, серіал повністю тоне в агресивному шопоголізмі та комерціалізації.

Тоді чому ним захоплюються й сьогодні, вважаючи вічною класикою? Бо, попри всю патріархальну пилюку, серіал плекає ідею сестринства, що уможливлює (само)достатність жінки завдяки близьким друзям поруч. Хоч ця теза й не така гучна, проте героїні часто вдаються до неї, намагаються нормалізувати життя без романтичних стосунків і пріоритезують щиру любов і близькість з іншими жінками.

Окрім цього, «Секс і місто» став чи не першим серіалом, де відкрито мовиться про жіночу сексуальну емансипацію, голосом якої стала Саманта Джонс. Сексуально розкута піар-менеджерка, яка вчила любити себе, бути самодостатньою та досліджувати свою сексуальність, залишається улюбленицею мільйонів глядачів і глядачок цього серіалу по всьому світу. Саме Саманта стала уособленням образу вільної жінки, котра не прагне створення сім’ї чи тривалих стосунків і противиться системному тиску. Вона не соромиться своїх уподобань, відкрито говорить про секс і доводить, що життя жінки може бути цілком достатнім без наявности чоловіка.

Хоча автори шоу стверджували, що лише хотіли продемонструвати різні сценарії, де кожна жінка сама може обирати, що для неї є справжнім щастям, факт залишається фактом: серіал опосередковано просуває патріархальні цінності та образ жінки, яка може мати успішну кар’єру і достаток, проте дуже боїться залишитися без чоловіка. Але, попри це, серіал став платформою для більш революційних тез. Серед тернів чоловічої домінації ці героїні, пристосовуючись до них, а подекуди й потураючи їм, водночас дають поштовх новим ідеям жіночої емансипації, сестринства й самодостатности. 

Питання фанатичної глорифікації серіалу залишається контроверсійним, зважаючи на опосередковане просування шопоголізму, комерціалізації та стандартів краси. Проте саме плекання сестринства, а також нормалізація альтернативного способу життя жінки, яка не має на меті стати дружиною і мамою, є тими факторами, що роблять «Секс і  місто» справжньою класикою. І хоч багато тез у серіалі справді шкідливі та потребують ретельної критики, він у свій спосіб надихає юнок на пошук глибокого зв’язку з іншими жінками, наголошуючи на тому, що вони мають право обирати будь-який шлях, комфортний для себе.

Я попросила про підвищення зарплати на одному з проєктів, написала бажану суму і мене почали роз’їдати сумніви. Мабуть, сказала забагато. Тепер мені відмовлять або взагалі звільнять. Треба було менше просити чи відкласти розмову на потім. Чим я була така вже незадоволена? Платили ж.

Так я гризла себе, а потім подумала: чому я роблю те, чого не робив би середньостатистичний чоловік? 

Я згадую слова комікеси Ірини Гіль у дописі про те, що жінки відправляють резюме, тільки якщо відповідають усім вимогам вакансії, а чоловіки дай боже аби відповідали 50%. «Це я зараз на вас дивлюсь, дєвочкі, – писала Ірина. – Пацани готові подаватися хоч на сурогатних матерів, якщо там добре платять». 

Я намагаюся згадувати це в подібних ситуаціях і нагадую вам. Написали бажаний рівень зарплати у відгуку на вакансію – зітріть і додайте 25%. Пропонують в компанії діапазон від X до Y – кажіть, що ви розраховуєте на Y. 

Загалом я розумію, що жінки далеко від гендерної рівності – ми не готові вчиняти 90% злочинів. Можливо, в цьому наша проблема. Але дечому нам треба повчитися у середньостатистичних чоловіків. 

Наприклад, є гросмейстерка Немо, яка грає в шахи на вулиці з перехожими й показує це у блозі. З нею іноді грають чоловіки з удвічі нижчим рейтингом, але з міцним переконанням, що вони її обіграють. Звісно ж у них не виходить, але яка впевненість! Шкода, що нам це не притаманно.

Я ніколи не бачила, щоб жінки з настільки впевненим виглядом робили якусь дурню, як це роблять чоловіки. А дарма, бо впевненість дуже корисна щонайменше для самопрезентації. 

Звісно, це вам каже людина, яка сумнівається, чи гідна я взагалі мати синдром самозванця. Тож це нагадування і самій собі – впевненість швидше приносить гроші, зв’язки, можливості і ріст, ніж тихий професіоналізм. Принаймні поки наш світ працює так. 

Тож нам треба повчитися з упевненістю брати на себе відповідальність і з такою ж впевненістю не брати на себе відповідальність, де цього не варто робити. Наприклад, не забирати на себе всю роботу вдома. От прийшов чоловік з роботи, бачить – неприбрано, вечері немає. Але він планував піти в спортзал – і йде. А дружина приходить з роботи – і починає прибирати й готувати, хоча планувала теж потренуватися чи відпочити. 

Жінки, не забирайте в себе своє право на відпочинок, на здоров’я і спорт, кар’єру. Дім, діти, сім’я – це спільне бажання пари і спільна відповідальність. Брати її повинні обидва. Якщо бачите, що чоловік придурюється некомпетентним, щоб ви більше не просили, – робіть так і ви. Не беріть на себе роль менеджерки всього господарства. Попросіть чоловіка написати список, що вам треба зробити. Хай нагадає вам, якщо треба щось виконати чи купити. Розділяйте ментальне навантаження так само, як і фізичне. 

Чого ще варто повчитися у чоловіків? Не бути тихішою, не змовчувати, не проявляти мудрість, не погоджуватися на менше, не наступати собі на горло, щоб згладити ситуацію, не брати на себе відповідальність за атмосферу в колективі. І не сумніватися, що ваша праця варта гідної оплати.

Зарплату мені тоді, до речі, підвищили.