Категорія: Загальне

Пригадую, якось морозної зимової днини довелось мати далеку поїздку, втома від якої буквально звалювала мене на ліжко, щойно я переступила поріг свого дому.

Випивши кружку гарячого чаю, я пірнула під ковдру, жадібно вбираючи змерзлим тілом все тепло, а тиша і спокій наче наспівували колискову.

Тим часом у чоловіка прокинулось бажання до пристрасної палкої ночі…

Я відмовила. Він образився. За десять хвилин я заснула.

А вранці була розмова. Ні, не про обов’язки. Про мої відчуття.

Відчуття ідентичні тим, що були в дитинстві, коли змушували їсти кашу чи якусь іншу страву: ти її до рота, а вона назовні; а опісля — у шлунку важкість і цілий день поганий настрій.

Я була хорошою дівчинкою для бабусі та матері, бо не перечила їхній волі, але геть поганою — для самої себе. Шкода, що часом розуміємо ці речі вже в більш зрілому віці з зализаними ранами.

Я продовжувала розповідати про роздратування, коли прагнеш спокою, а тебе торкаються. Про втому, яка може вбити будь-яке бажання й безжально схиляти до сну. Про порожнечу, забиту дріб’язком думок про побут, замість задоволення від сексу.

Це була розмова, що визріла уже давно, але чекала свого переломного моменту, чіткого усвідомлення свого права на «егоїстичність» і «ні» без докорів сумління.

У домі запанувала тиша. «Зручна зручність» раптом похитнулась. Я пояснила, чого мені важко, коли «робити мені нічого не треба».

Однак у більшості ця тема, на жаль, досі негласно табуйована суспільством.

«Цить! Будь мудрою жінкою!»

І жінки, багато жінок так і роблять. Навіть імітують якесь задоволення у прагненні збереження сімейного вогнища. А потім тихо комусь на вушко плачуть про своє нещасливе сімейне життя.

Звідки ж йому взятися щасливому?

Це корінь, з якого й виростає дерево, що приносить гіркі плоди. Бо чи не є тим самим егоїзмом бажання чоловіка задовільнити свій сексуальний потяг, абсолютно нівелюючи відчуття жінки?

Найбільше тригерить, коли говорять про жінок, що потерпали від насильства у своїх сім’ях: «Ну…вона ж з ним спала, дітей народжувала…»

Стоп-стоп-стоп, а от з цього місця можна детальніше?

Пригадую, якось розмовляла з сусідкою, в якої за плечима чималий життєвий стаж, і якось мимоволі зайшла мова про секс в подружньому житті. І ось вона видає сакраментальну фразу: «Ой, та як не дати, то такий злий ходити буде..»

Мій не був злим, був ображеним, піджимав губи… Для когось й цього вистачить, аби дати мовчазну згоду на зґвалтування задля гарцювання сімейного вогнища, яке все одно буде час від часу гаснути, бо жінку сприйнято за обслугу бажань свого чоловіка.

Мені, особисто мені, ці ситуації нагадують зґвалтування з приставленим до горла ножем. Ви ж не пручаєтесь, правда? Не кричите? Вам боляче, неприємно і навіть гидко, але ви продовжуєте займатись сексом. Правда?

Тільки «ніж», коли мова заходить про сім’ю чи пару , не матеріалізований.

Мені завжди здавалося, що в ХХI столітті, коли людина підкорює простори космосу та розробляє найновітніші технології з книжок фантастів, питання «Хто кому подобається?» не має викликати негативної реакції та гострих дискусій. На жаль, я досі помічаю осуд і спротив суспільства стосовно представниць(ків) ЛГБТ+ спільноти. Деякі навіть палко доводять, що гомосексуальність нібито не є природною і вважається хворобою, хоча Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно викреслила її зі списку психіатричних розладів ще в 1991 році. 

Але чому тоді досі залишаються упередження? І чому, коли мовиться про гомосексуальність, гомофобно налаштовані люди говорять насамперед про геїв та засуджують їх сильніше, ніж лесбійок?

Щоб із цим розібратися, спочатку заглянемо в ази гендерної теорії та визначимо, як саме соціальні процеси зумовлені гетеронормативністю, мізогінією, гомофобією та привілеями.

«Гетеро, поки не доведене інше»

Думка, що «традиційна» пара складається з різностатевих партнерів, є соціально сконструйованою, тобто такою, що була придумана і нормалізована самими людьми, а не, як полюбляють аргументувати гомофоби, природно закладеною. Так, наприклад, є багато видів тварин, які можуть залицятися й мати сексуальні контакти з представниками своєї статі — примати, птахи, морські ссавці та інші. 

Уявлення, коли в суспільстві схвалюється лише модель гетеросексуальної пари як усталеної, називається гетеронормативністю. Інакше кажучи, люди апріорі вважають себе та інших гетеросексуальними, оскільки загалом це стало єдиною нормою в суспільстві, та умовно  послуговуються правилом, що інші люди – «гетеро, поки не доведене інше».

Еталонним форматом сім’ї в гетеронормативному суспільстві є одружені жінка і чоловік та їхні діти. Бажано, щоб зберігалися гендерні ролі, основні з яких — це жінка як мати і берегиня, а чоловік — голова сім’ї та годувальник. 

Такий світогляд транслюється всюди і дотичний до різних сфер: у рекламі, кіно, телешоу, законодавстві, в шкільних підручниках тощо. Багато практик і традицій передбачають наявність у парі саме жінки і чоловіка. Візьмімо весілля: навряд чи в Україні вдасться знайти рекламу весільного салону або організаторів з ЛГБТ+ парою. 

Коли на екранах з’являються історії ЛГБТ+ людей, найчастіше в них  мовиться про боротьбу героїнь(в) із тиском суспільства та прийняття себе. Але навіть у цих випадках деякі називають таке просвітництво пропагандою.  

Окрім інформаційного простору, гетеронормативність можна побачити у повсякденному житті. Різностатеві пари можуть спокійно обійматися чи цілуватися в парку, приходити на сімейні посиденьки і відкрито називати кохану людину своєю, не приховувати власної ідентичності на роботі та в  інших суспільних місцях. Такі соціальні переваги мають назву гетеропривілеї, найціннішими з яких є відчуття безпеки, стабільности і «нормальности», яку не потрібно доводити.   

Тим часом ЛГБТ+ люди можуть отримати звинувачення в «пропаганді» і претензії, мовляв, навіщо це виставляти, вас ніхто не дискримінує, робіть собі в спальні що хочете, навіть не за вихід на Марш рівности, а просто за фото з коханою людиною в соціальних мережах.

Жіночі й чоловічі соціальні ролі та нерівність між ними

Гетеронормативність і гомофобія мають ще один цікавий аспект, який хочу розглянути докладніше в цій статті.

Коли мовиться про гомосексуальність, гомофобні люди найчастіше говорять  про чоловіків і анальний секс між ними, який різко засуджується і має багато принизливих назв у міському фольклорі. До лесбійок і лесбійського сексу ставлення зазвичай значно поблажливіше, хоча також гомофобне і сексистське.

Чому саме до геїв ставлення більш негативне, ніж до лесбійок, а при слові «гомосексуальність» більшість уявляє саме чоловіків, забуваючи, що цей термін застосовується до обох статей?  

Щоб дати відповідь на це запитання, спершу варто розібратися в суспільних уявленнях про жіночі та чоловічі ролі. Здавалося б, пояснити відмінність між жінками і чоловіками зможуть діти молодшої школи, апелюючи до статевих органів, а діти трохи старші додали б ще про вторинні ознаки. Однак зазвичай, щоб зрозуміти стать людини, ми не просимо її роздягнутися чи активно розглядаємо її тіло. Ми зчитуємо належність людини до конкретної статі, як ми вважаємо, за іншими ознаками — одяг, манера поведінки, зачіска, наявність або відсутність макіяжу тощо. 

Інакше кажучи, щоб сформувати своє ставлення до людини, ми звертаємо увагу не так на біологію, як на соціальні чинники. Такі соціальні атрибути формують гендер — соціально-культурний конструкт, який визначає поведінку й очікування людини залежно від її статі. Гендер диктує, які ролі та норми є соціально прийнятними для жінок — фемінність, а які для чоловіків — маскулінність. Наприклад, деякі професії, емоції чи зовнішні характеристики вважаються «жіночими» або «чоловічими».

Діти не народжуються з розумінням, що таке бути дівчинкою або хлопчиком, вони засвоюють це з роками. Їх вчать цього батьки, родина, вихователі в садку, школа, друзі та інші. Не варто забувати про роль медіа у гендерній соціалізації людини. Як і у випадку з гетеронормативністю, кіно, реклама, пісні й телешоу формують розуміння норми поведінки для конкретної статі та, відповідно, бажання наслідувати ці уявлення. 

Деколи вважається, що жінки і чоловіки є двома сторонами однієї монети. Хоча й мають різні соціальні ролі, притім залишаються рівними. Але це не так. У ХХІ столітті було виокремлене поняття гендерної поляризації, тобто явища, коли суспільство сприймає фемінність і маскулінність не просто як різні, а як повністю протилежні ролі та норми. Такий поділ звужує можливості як жінок, так і чоловіків, посилює гендерну нерівність і підводить нас до ще одного важливого аспекту: гендерні ролі та відносини пов’язані не лише з відмінностями, а й з ієрархією, владою та домінуванням.

Більшість суспільств планети Земля сьогодні є патріархатними, тобто такими, де влада й ресурси переважно належать чоловікїам. Чоловіки в патріархаті є панівною та привілейованою групою, а жінки — дискримінованою. Саме на такому уявленні ієрархічних гендерних відносин базуються концепти фемінности й маскулінности. Вони не нейтральні щодо влади — фемінність асоціюється з покорою, тоді як маскулінність асоціюється з домінуванням. 

Отже, в патріархатних суспільствах, до яких належить і Україна, чоловіки та чоловіче сприймаються як норма, престиж, а жінки та жіноче маркуються як відхилення або нижчий статус. Так, наприклад, колись статусні професії, такі як секретар або вчитель, з появою великої кількости жінок у сфері загалом знецінювалися та презирливо нарікалися «жіночими». 

Гендерні стереотипи й нерівність в Україні можна простежити через локальні телешоу на кшталт «Супер Мама», «Міняю жінку», «Холостяк» тощо, де жінки або змагаються за увагу чоловіка, або намагаються довести свою відповідність соціальним нормам. Натомість подібних шоу з чоловіками немає, оскільки діти, догляд себе і сім’ї вважається «жіночою» справою.    

Бути жінкою усталено означає «бути гіршою за чоловіка». Я знаю багатьох дівчат, які в підлітковому віці проходили кризу ідентичности та, хоч і не могли пояснити причину, відчували, що наслідування «типово жіночої» поведінки і захоплень може вважатися чимось низьковартісним, тому й відмовлялися від цього. Це могло проявлятися різними способами: від небажання носити рожевий до спілкування тільки з хлопцями, бо з ними начебто об’єктивно цікавіше. 

Таке явище називається мізогінією (зневажливе ставлення до жінок). Часто мізогінія може бути навіть неусвідомленою, внутрішньою, суспільно сформованою та вкладеною в свідомість непомітно через соціалізацію, як-от у дівчат, описаних вище. Особливо таку мізогінію, хоч інколи й не розпізнають, відчувають чоловіки: одним з найважливіших правил поведінки, які чують хлопці з дитинства, є «не будь як дівчинка». 

Чоловічі ієрархії

Хоча норми маскулінности загалом однакові для всіх, кожен чоловік проживає їх по-різному, залежно від свого соціального статусу. Описуючи таку різність, у деяких випадках є сенс використовувати термін «маскулінности» (саме в множині!), де кожна з них розглядається як пов’язана, але окрема. Ця теорія і згадані нижче, описані в одній з робіт соціологині Тамари Марценюк, де можна докладніше почитати про особливості конструювання «чоловічності». 

Отже, говорячи про різні маскулінности, варто почати з домінантної або гегемонної. 

Спочатку варто згадати загальні «чоловічі» характеристики, описані вище, а саме силу, хоробрість, витривалість тощо. Окрім цього, основними ознаками гегемонної маскулінности є наявність влади та високого статусу через різні соціальні атрибути, які можуть бути взаємопов’язані: гроші, суспільні зв’язки, політична влада, контроль та влада в інших соціальних інституціях. 

Інакше кажучи, «справжній чоловік» перебуває ніби на перехресті між культурним та соціальним «ідеалом» і атрибутами, що дозволяють бути на вершині ієрархії. Наприклад, бізнесмен, який поєднує в собі рішучість, незалежність, конкурентність тощо, водночас має високий соціальний статус через гроші, вплив і зв’язки, що дає йому певний контроль і владу. Отже, що масштабніший бізнес, то більше у його власника влади. Так працює й у інших соціальних інституціях: відомі футболісти, актори, співаки, політики, представники силових структур і так далі мають владу і контроль, тому можуть диктувати свої умови в конкретних підвладних їм сферах.  

Так складається ідеал «справжнього чоловіка», поняття якого маніпулятивно використовують у повсякденному житті та медіа. Наприклад, телешоу «Холостяк», де головний герой уособлює найбажанішого, на думку сценаристів, чоловіка України — альфу з високим статусом у чоловічій ієрархії. 

Іншою важливою ознакою гегемонної маскулінности є її нестабільність та потреба доводити свою належність до неї. Звісно, найпростіший спосіб — це демонстрація «антижіночности» (тобто буквально прояву мізогінії) та інших «чоловічих» рис, що схвалюються найбільше: героїзм, ризик, лідерство тощо. Основна причина несталости — це змінні критерії «справжнього чоловіка» в різні проміжки часу і залежність від історично-культурного контексту. 

Так, наприклад, у 1990-х роках після розвалу Радянського Союзу  «справжніми чоловіками» вважали тих, що зуміли відкрити власний бізнес і не прогоріти. А інколи навіть тих, що в умовах утвореного хаосу взяли владу і контроль у свої руки, нехай і нечесно, тобто бандитів.

Зараз, коли Україна вже котрий рік боронить свої кордони, основними носіями гегемонної маскулінности є військові. Безсумнівно, їхні вчинки викликають повагу і вдячність, однак це не заперечує факт їхнього патріархатного висвітлення і сприйняття. У своєму дослідженні про репрезентацію військових та ветеранів у медіа я констатувала наявність патріархатних образів, які зводяться до представлення військових через риси гегемонної маскулінности — образ мачо-воїна через брутальність та агресію, образ хороброго захисника, готового на самопожертву заради держави, та образ справжнього воїна, де головний акцент на зовнішній вигляд і моральні якості.   

Іншим типом маскулінности, окрім домінантної, є той, хто намагається її наслідувати та дотягнути до неї, — співучасна маскулінність. Як підказує сама назва, її представники частково дотичні до гегемонної маскулінности, а саме хочуть отримувати привілеї патріархатної ієрархії, не докладаючи до цього особливих зусиль. 

Якщо є ті, котрі, наприклад, займаються боксом, виходять на ринг і перемагають, здобуваючи славу, найвищий статус та повністю відповідають нормам «справжнього чоловіка», то є й ті, котрі лише вболівають за них, не вступаючи у бій особисто. Отже, вони свідомо або несвідомо підтримують систему патріархатної маскулінности та сподіваються отримати від цієї системи переваги, як-от контроль над кожним, хто за статусом нижчий. Більшість чоловіків належать саме до цього типу маскулінности, адже визнають наявну ієрархію, однак не можуть або не хочуть відповідати нормам гегемонної маскулінности. 

Іншими словами, зазвичай це ті чоловіки, що залюбки розділяють ролі на керівні чоловічі та підлеглі жіночі, бо, мовляв, жінка — берегиня дому, а чоловік має полювати на мамонта. От тільки мамонта такі чоловіки не приносять або приносять далеко не щоразу. Натомість доглядати їх та сім’ю жінка має щодня, незалежно від результатів його уявного полювання. 

Як мовилося вище, патріархат побудований на домінуванні та підпорядкуванні, і задля існування домінувальної групи має існувати група тих, що перебувають у підлеглому становищі. Окрім жінок, це маргіналізовані чоловіки (маргіналізована маскулінність) та «підпорядковані» чоловіки (субординована або підпорядкована маскулінність). 

До маргіналізованої маскулінности належать чоловіки, яких дискримінують за класом, етносом та расою. 

Субординована маскулінність об’єднує тих, що не дотримуються гендерних норм і ролей, тому опустилися до підпорядкування іншим маскулінностям. 

Найчастіше до цього типу належать гомосексуальні та інші чоловіки, які не відповідають ідеалам «справжнього чоловіка». 

Так ми нарешті дійшли до питання, яке стало причиною написання цієї статті. Наприклад, ставлення до хлопців, яких не цікавить футбол, але цікавить балет, може бути досить негативним, оскільки така поведінка презирливо маркуватиметься «жіночою». 

Говорячи про патріархатні маскулінності, важливо зауважити, що вони досить деструктивні, передбачають дотримання, по-перше, сумнівних, по-друге, важких, а інколи й неможливих у наслідуванні норм і правил, що зрештою може призвести до певної кризи ідентичности або так званої кризи маскулінности. Звідси маємо вищий рівень чоловічих самогубств, злочинности і так далі, що часто є наслідком прагнення довести свою «справжню» чоловічість або переживання нездатности відповідати цим очікуванням — так зване крихке чоловіче его. 

Інша деструктивна поведінка полягає в компенсаторній маскулінності. Коли чоловік відчуває, що не може вповні дотримуватися стандарту маскулінности, то намагається це компенсувати іншими способами або в інших сферах. Отже, якщо чоловік має певні невдачі на роботі, він може знову відчути свою «домінантність» через насильство над жінкою або дітьми. Або якщо чоловік має сумніви у своїй відповідності ідеалу маскулінности, то може його підкреслити приниженням тих, що нижчі за статусом в ієрархії маскулінностей (гомосексуальні чоловіки).     

Репрезентації та уявлення про ЛГБТ+ людей

Щоб остаточно розібратися, чому чоловіча гомосексуальність сприймається в соціумі більш негативно, ніж жіноча, варто розглянути їх представлення.   

Варто сказати, що репрезентація ЛГБТ+ персон у західних суспільствах і в Україні значно відрізняється. Так, наприклад, найпершим натяком на гомосексуальну пару в кіно вважається американський фільм «The Dickson Experimental Sound Film» 1895 року, який показав двох чоловіків, що танцювали разом. Згодом у європейському та американському кіно згадок про гомосексуальних людей ставало все більше. У Німеччині в 1919 році вийшов адвокаційний фільм проти криміналізації одностатевих стосунків, а вже у 1931-му — перший повнометражний фільм про лесбійську пару. 

І все ж, спрощено описуючи тогочасне висвітлення ЛГБТ+ спільноти, можна сказати, що тема ця була доволі табуйована. В більшості випадків, якщо такі персонажки(і) і з’являлися на екранах, то радше задля моралізаторської мети та нагадування, чому не варто відходити від «гетеросексуального стандарту». Однак протягом усього ХХ століття були і позитивні висвітлення гомосексуальности, особливо після протестів у Нью-Йорку в 1969 році. Згодом почали з’являтися перші ЛГБТ-кінофестивалі, які продовжували діяти навіть попри антигомосексуальну політику. 

В Україні, яка на той час була окупована Радянським Союзом, ситуація була кардинально іншою. Звісно, ніякого висвітлення ЛГБТ+ спільноти в кіно не було (повне видалення з медіа та громадського простору через жорстку цензуру). Ба більше, в 1933 і 1934 роках більшовики знову запровадили кримінальну відповідальність за «мужолозтво», яку в 1917 році скасували. Варто зауважити, що ця стаття використовувалася не тільки для ув’язнення гомосексуальних чоловіків, а й для усунення незгодних з режимом.

Тут важливо додати, що жіноча гомосексуальність теж переслідувалася, хоча й не каралася законом: жінок відправляли до психіатричних лікарень, де до них застосовували каральну медицину у вигляді важких психотропних препаратів, нейролептиків та шокової терапії. 

Отже, факт різних наслідків для гомосексуальних стосунків жінок і чоловіків підкреслював і водночас формував негативне та, що важливо, різне суспільне ставлення. Що й не дивно. Як уже зазначалося, жінки апріорі вважалися в суспільстві нижчими за чоловіків, а їхня сексуальність, відповідно, або екзотизувалася для чоловіків, або вважалася неіснуючою. 

Аналогічно репрезентацію лесбійок можна умовно поділити на два типи. Перший — коли їх демонструють як ірраціональних, схильних до нерозбірливих статевих зв’язків через свою нібито бурхливу гіперсексуальність. Цей стереотип про навіжених лесбійок (crazy lesbian stereotype) базувався на загальних уявленнях про фемінність, адже вважалося, що жінки хочуть сексу значно менше, ніж чоловіки. Тому лесбійки, які самим своїм існуванням доводили, що вони не лише хочуть сексу, а й що в ньому не завжди мають бути присутні чоловіки, стигматизувалися патріархатом. 

Другий тип репрезентації лесбійок знову ж таки зводиться до патріархатних уявлень про секс, де все крутиться навколо чоловіків. Лесбійок сприймали та демонстрували як «екзотичну цікавинку» для чоловічого погляду (male gaze) через об’єктивізацію. Отже, в обох випадках суспільство не сприймало лесбійство всерйоз як життєвий вибір, вважаючи такі стосунки неповноцінними за відсутности чоловіка в них. 

Щодо репрезентації чоловічої гомосексуальности і ставлення до неї, то її сприймали набагато серйозніше, що можна простежити й через закони, описані вище. Геї, тобто ті, що належали до субординованої маскулінности, є антиподами «справжнього чоловіка» та, відповідно, загрозою патріархату. Тому їхня репрезентація відповідна: немає для гегемонної маскулінности більшого «ворога», ніж фемінність. 

Стереотипні уявлення про геїв формуються на основі фемінізації чоловіків, зображуючи їх «жіночно» манірними, такими, що люблять моду і стежать за своїм зовнішнім виглядом та, що «найгірше», спілкуються і дружать з жінками. Те, що такі чоловіки часто не поділяють «чоловічих» інтересів на кшталт футболу та пива, є кумедним і водночас повчальним прикладом поведінки, яку не варто наслідувати. Тому гетеросексуальним чоловікам спілкуватися з ними не варто, бо вони теж можуть потрапити до субординованої маскулінности або, що гірше, самі «перетворяться на геїв». 

Окремо у формуванні стереотипів про гомосексуальних чоловіків варто згадати так звану тюремну культуру, норми якої частково впливають на інші гомогенні чоловічі структури. Так, система, у якій нема жінок і, відповідно, нема звичної підлеглої групи, може запровадити свої статуси та норми. «Найнижчий» статус автоматично приписується іншим чоловікам, які найменше відповідають нормам гегемонної маскулінности і мають найбільше жіночих характеристик — від зовнішнього вигляду і поведінки до сексуального «обслуговування», яке зазвичай є жіночою роллю і трактується як акт приниження.    

Якщо в західних медіа репрезентація ЛГБТ+ спільноти є звичною справою і кількість позитивних прикладів такого висвітлення з роками тільки зростає, то Україні, на жаль, ще є над чим працювати. В українському медіапросторі дуже мало прикладів репрезентації гомосексуальности, особливо позитивних. Зазвичай цю тему порушують, щоб висміяти у консервативних гумористичних виступах на кшталт «Дизель Шоу» чи «Квартал 95», репрезентуючи гомосексуальних чоловіків як фемінних, тих, що відрізняються від носіїв маскулінностей, які відповідають нормам.

Інший приклад — український фільм «Песики», що вийшов у прокат в 2025 році. Зазначається, що там присутній персонаж-гей, однак його висвітлили як негативного героя з неприємним характером, який псує кар’єрне життя головній героїні. Такі репрезентації закріплюють стереотипи про ЛГБТ+ людей, висвітлюючи їхню «інакшість», замість того щоб демонструвати, що гомосексуальність не є вадою. З іншого боку, певний прогрес все ж відбувається, оскільки представниць(ків) ЛГБТ+ спільноти перестали ігнорувати і почали виводити на екрани, щоправда, знову ж таки в більшості це саме чоловіки. 

Кадр з випуску «Дизель Шоу» та підпис до нього

Висновок 

Отже, більш негативне ставлення до геїв, ніж до лесбійок є наслідком різного статусу маскулінности й фемінности в патріархатній системі, що також створює різне ставлення до гомосексуальности відповідно до статі. Варто пам’ятати, що чоловіки отримують соціальні привілеї лише за умови відповідности нормам гегемонної маскулінности. Гетеронормативні стосунки, як один із головних елементів патріархату, відтворює модель, у якій чоловіки займають домінантне становище, а жінки підпорядковане. Однак гомосексуальність ламає цю усталену модель. 

Оскільки жіноча сексуальність у патріархатній системі знецінюється та ігнорується, а самі жінки займають підпорядковане становище, найбільшу загрозу для системи становлять саме гомосексуальні чоловіки. Не відповідаючи нормам гегемонної маскулінности, вони втрачають відповідний соціальний статус і опиняються серед субординованих маскулінностей. 

Як уже зазначалось, одним із головних критеріїв «справжнього чоловіка» є відсторонення від усього, що вважається типово жіночим. Через це гомосексуальних чоловіків стереотипно репрезентують як фемінних, адже в суспільстві, де жіночність розглядається як нижчий соціальний статус, саме таке представлення стає одним із найефективніших способів стигматизації. Отже, негативне ставлення до чоловічої гомосексуальности тісно пов’язане з мізогінією.

Окремі індивідки(ди) також можуть негативно ставитися до геїв, тому що вони не відповідають їхнім уявленням про «справжнього чоловіка», що може призвести або до власних розчарувань, або до кризи ідентичности. 

Особливо це стосується чоловіків, які самі не впевнені у своїй відповідності нормам маскулінности, найчастіше носіїв співучасної маскулінности, а також тих, кому важливо утримувати владу й демонструвати відповідність цим нормам, тобто носіїв гегемонної маскулінности. Окрім жінок, найпростішим способом підкреслити власну «правильність» для них стає демонстративне приниження тих, що перебувають «поза системою», і в будь-якому разі значно менше відповідає уявленням про норми маскулінности — така собі гра на контрасті заради привілеїв. 

Чи можна запобігти гомофобії? 

Звісно, неможливо змінити систему, яка будувалася століттями, за декілька років. Однак можна почати з рефлексії над власним сприйняттям тих чи інших речей, аналізуючи, чому сформувалося таке ставлення і чи не шкодить насправді несприйняття інших насамперед вам самим. Формуйте своє ставлення не на упередженнях і стереотипах, а на реальних фактах. А якщо хочеться ще більше прокачати свої знання і навички, спробуйте пояснити іншим, чому гомофобія — це пережиток неосвічености та гендерних стереотипів. 

Близька подруга розповіла, як у старших класах школи (у 2000-х) під час читання хрестоматії з української літератури натрапила на твір, що містив сцену зґвалтування головної героїні. Той раптовий досвід, що постав перед її юною психікою без мінімального застереження, спричинив шок, безсонну ніч і гіркий спогад пережитого. Обставини та наслідки цього випадку вона добре пам’ятає, а ось самого твору не пригадує. Пам’ять наче стерла. Що й не дивно: наша психіка (особливо в період дорослішання) всіляко захищає нас від подібних переживань.

Учасниця письменницького клубу, який я відвідую, поділилась, як після важкого дня вирішила почитати «Атлас хмар» Девіда Мітчелла. Прочитані до цього пів книги не натякали ні на що тривожне, як і її палітурка. Аж раптом дівчина натрапила на деталізовані сцени насильства та зґвалтування. І її стан тільки погіршився. Чи взялась би вона до читання саме цієї книги, коли психіка й так шукала полегшення, якби побачила бодай якесь застереження?

А розповідати мої друзі та знайомі почали про такі досвіди після того, як зі мною «стався»… Ніл Ґейман, а саме його збірка «Дим і дзеркала» з украй огидно-несподіваним оповіданням «Сніг, дзеркало, яблука».

Якщо ви думаєте, що практикуюча психологиня мала б бути готовою почути будь-що, то в цілому так воно і є. Проте виникає нюанс: готова, коли працює. Я приходжу на консультацію як психологиня, розуміючи, що на мене може чекати будь-яка історія. Але коли вранці, ковзаючи поглядом по поличках своєї домашньої бібліотеки в пошуках цікавих оповідань, я беру збірку авторитетного письменника (книгу, яка на вигляд не містить нічого загрозливого), то, як і більшість читацької авдиторії, стаю людиною, геть не готовою дізнатися, як Білосніжка у віці 12 років займається сексом із Монахом (ця сцена досить докладно описана). А в 13-ть її мертву (смакуючи свої некрофільські вподобання) ґвалтує Принц. Такий собі досвід, знаєте…

У світі, де люди (будьмо відверті, переважно жінки) намагаються зупинити домашнє насильство і педофілію, уже доволі поширену перверсивну тенденцію накачування жінок снодійним і ґвалтування (ледь оговтавшись від справи Жізель Пеліко), можна ось так буденно прочитати про зґвалтування 13-річної мертвої Білосніжки в еротизованому стилі. Ще й без жодного застереження на палітурці про характер цього контенту.

Після прочитання я дізналася, що автора в 2024 році звинуватила в сексуальному домаганні ціла низка жінок. Відтак досвід контакту з цією історією став для мене ще огиднішим. Особисто я сумніваюсь у доцільности розповсюдження подібних творів і рекомендувала б видавцям ретельніше обирати тексти для перекладу, залишаючись критичними й до авторитетних авторів.

Проте якщо говорити суто про той мінімум, який мав би бути на палітурці такої книги, то вона мала б містити маркер вікового обмеження й застереження (теми, які можуть бути тригерними або неприємними для читачів).

Що ж таке тригер? Тригер (від англ. trigger — спусковий гачок) — це подія, слово, звук, запах або ситуація, яка запускає сильну, часто неконтрольовану емоційну чи фізичну реакцію.

Тобто книжковий текст — це потенційний тригер.

Для людини, яка пережила травматичну подію (як-от аварію чи домашнє насильство), докладний опис схожої сцени в книзі стає тим самим спусковим гачком (тригером) і може миттєво активувати ПТСР-симптоми, панічну атаку, флешбеки або важкі нав’язливі спогади.

Тригер-застереження — це попередження про потенційно травматичний або чутливий вміст книги (насильство, суїцид тощо), яке розміщують на палітурці, звороті або перших сторінках видання. Його головна мета — дати змогу психологічно підготуватися до важкої теми або взагалі відмовитися від читання, щоб захистити свій емоційний стан.

А як щодо того, коли у вас немає травматичного досвіду в минулому, але є втома після важкого дня, перманентний стрес (особливо в часі війни) або ви просто не очікуєте, що зіткнетесь із чимось, що не воліли б пускати в свій ментальний простір?

Коли людина виснажена через стрес, її внутрішній психологічний контейнер переповнюється. Психіці дуже складно витримувати й переробляти важкі емоції. І якщо в такому стані вона без попередження натрапляє на сцену насильства, це може подолати її ослаблений захист і затопити гострою тривогою, навіть якщо в її минулому не було подібних травм.

Тому в світі зараз масово переходять від поняття «тригер-застереження» (яке фокусується на клінічних травмах) до поняття «контент-застереження» (попередження про вміст).

Досліджуючи це питання в світовій видавничій практиці, я побачила, що на відміну від кіноіндустрії, відеоігор чи музики (де маркування є обов’язковим за законом) тут немає чітких правил і обмежень. Юридично це майже ніяк не регулюється — все на розсуд видавництва.

Тож маємо таку картину: частина видавців ставить вікові обмеження та попередження про чутливий контент, частина – ні, відчуваючи загрозу цензури та вважаючи, що застереження псують літературний досвід, художній задум автора (спойлерять) і можуть негативно впливати на продажі. Ця сторона часто апелює до статті PsychologyToday, в якій зазначено, що дослідження не підтверджують ефективности тригер-застережень перед різного роду контентом та що не варто розглядати їх як інструмент психічного здоров’я.

Проте робити висновки тільки за результатами досліджень, які часто не враховують життєві контексти, я б не стала. Психологічні дослідження часто фокусуються лише на одному аспекті — як реагує мозок в умовах експерименту, ігноруючи соціальний, етичний та споживчий контекст.

Для мене купівля книги — це комунікація з автор_ом і видавництвом на рівних. Я купую продукт і вже на етапі купівлі маю знати, що в ньому. Цей контент входить у мій ментальний простір, тож має на нього вплив, а ще я плачу за це гроші. Попередження в такому випадку допоможуть ухвалювати обґрунтовані рішення щодо контенту, який споживається.

Отримавши огидно-шокуючий досвід з книжкою Ґеймана, я почала шукати рецензії. Однак знайшла лише відгук культурно-видавничого порталу «Читомо», де не було жодного слова про вікові обмеження, суперечливий контент, сексуалізацію дітей і педофілію, романтизацію насильства тощо. Тобто нічого, що мене як читачку хоч трохи застерегло б про те, що на мене чекає. Суто інтелектуальний погляд на цікавий ракурс творчого процесу.

Так само я почала натрапляти на відгуки книжкових блогерів у Instagram. Наприклад, розповідаючи про роман Валер’яна Підмогильного «Місто», ні один із блогерів, чиї публікації я бачила, не згадав, що книга містить сцени зґвалтування. Як я знаю, роман не має навіть вікового обмеження на палітурці жодного видавництва та є частиною шкільної програми.

Враховуючи те, що погляди розходяться, а юридично маркування книг ніяк не регулюється, я б все ж таки звернула увагу видавництв на те, що, реалізуючи свою продукцію, вони завжди комунікують зі своїми авдиторіями, навіть якщо їх не бачать. Видавничий ринок України наразі переживає відродження, попри всі удари зі сторони країни-агресора, проте жоден розвиток неможливий без змін – у цьому випадку в бік більш якісної, чесної та прозорої комунікації з читачами.

Аналізуючи свій негативний досвід та досвід своїх друзів і знайомих, пропоную українським видавництвам альтернативне рішення, яке вже активно впроваджують у країнах з розвиненою індустрією незалежного книговидання, культурою чутливости до ментального здоров’я та повагою до читачів – це практика розміщення QR-кодів на тильному боці обкладинки (внутрішньому клапані обкладинки або першій сторінці одразу під обкладинкою) — тобто там, де його добре видно.

Поруч із QR-кодом зазвичай розміщують короткий текст на кшталт «Ця книга містить складні теми. Щоб ознайомитися з повним переліком застережень щодо вмісту, відскануйте цей код».

QR-код займає мінімум місця і дозволяє видавництву оперативно оновлювати інформацію на сайті (наприклад, якщо попросять додати нове застереження) без передруку всього накладу.

Видавництво «Stone Publishing», яке видало книгу Ніла Ґеймана «Дим і дзеркала», проігнорувало мій лист з проханням вікових маркувань та застережень на палітурках, навіть не вступивши зі мною в діалог (хоч заклик на їхньому сайті всіляко запрошує до комунікації).

Тож маю надію, що видавництва, які не розкидаються подібними фразами, а справді плекають цінність комунікації з читацькою авдиторією, зацікавляться моїми рекомендаціями.

Ви колись думали про те, чому в черзі до жіночої вбиральні можна провести пів життя ¹ , тоді як чоловіча рухається миттєво? Чому ваш новий смартфон не вміщується в долоню ² , а в офісі постійно хочеться закутатися в плед ³ ? Це не випадковість і не ваша «неправильність». Це наслідок того, що світ навколо нас спроєктований під «людину за замовчуванням» ⁴ — і цією людиною історично вважається чоловік. Давайте розберемося, як гендерний розрив у даних робить повсякдення жінок дискомфортним, а іноді — смертельно небезпечним.

Протягом століть чоловіче тіло, досвід і спосіб життя вважаються золотим стандартом. Ще у IV столітті до н. е. Арістотель у трактаті «Про виникнення тварин» ⁵ називав жіночу стать «відхиленням від типу». Ця логіка — де чоловічий досвід є універсальним, а жіночий вважається другорядним — успішно пережила тисячоліття. Сьогодні вона зашита в наукові дослідження, технічні стандарти, архітектуру та медичні протоколи.

«Середньостатистична людина» ⁶ у розумінні дизайнерів та розробників — це чоловік зростом 175–180 см і вагою близько 75 кг.  Жіноче ж тіло в цій системі розглядається не як окрема норма, а як складніша, менш зручна для вимірювання варіація.

Медицина: коли симптоми стають «невидимими»

Медицина довгий час будувалася на чоловічому організмі ⁷ . Жінок системно виключали з клінічних досліджень ⁸ — зокрема через гормональні цикли, які вважалися «перешкодою» для чистоти даних. Навіть на доклінічному рівні більшість експериментів зараз проводять на самцях тварин ⁹ . У результаті медицина навчилася лікувати «людину», яка насправді є чоловіком.

Ціна цієї похибки вимірюється людськими життями:

• Класична картина інфаркту ¹⁰ , яку ми знаємо з кіно (біль у грудях, що віддає в ліву руку) — типова для чоловіків. У жінок симптоми інші: нудота, біль у щелепі, спині або нестерпна втома. Через це нас рідше діагностують і частіше відправляють додому з діагнозом «панічна атака».
• Знецінення болю ¹¹ : У медичній практиці досі поширений підхід, коли жіночий біль трактують як «психосоматичний» ¹² . Жінки в середньому на 16 хвилин довше чекають на знеболення в лікарнях ¹³ . Показовий кейс — ендометріоз ¹⁴ . Захворювання, яке вражає кожну десяту жінку, у середньому діагностують через 7–10 років після появи симптомів. Весь цей час жінки чують пораду «просто потерпіти».
• Навіть манекени ¹⁵ : Більшість тренажерів для серцево-легеневої реанімації мають чоловічу анатомію. Через це в реальному житті перехожі рідше наважуються робити СЛР жінкам — через невпевненість та відсутність практики взаємодії з жіночим тілом у критичній ситуації.

Безпека та техніка: від бронежилетів до лабораторних піпеток

Системи безпеки також будувалися навколо «середнього чоловіка». У краш-тестах автомобілів десятиліттями використовували лише чоловічі манекени. Під них розраховували натяг пасків безпеки та форму сидінь. Жіночі анатомічні особливості — інший розподіл м’язової маси, менший зріст, форма таза — просто не закладалися в модель.

Жінки змушені сидіти ближче до керма через менший зріст. Проте подушки безпеки спроєктовані так, щоб захищати людину, що сидить далі. Механізм, який має рятувати життя, для жінок стає джерелом додаткових травм. Як результат: у разі ДТП жінка має на 73% вищий ризик отримати серйозні травми ¹⁶ . Коли ж почали тестувати манекени «вагітних» ¹⁷ , з’ясувалося, що стандартні системи безпеки є смертельно небезпечними для плоду.

Окремий вимір цієї проблеми сьогодні гостро відчуває Україна. Жінки в ЗСУ роками змушені були носити чоловічі бронежилети та форму. Чоловіче лекало не враховує наявність грудей та іншу будову тазу. Це не про «красу» — це про те, що занадто довгий бронежилет заважає бігти, а невідповідний шолом обмежує огляд. На щастя, зараз в Україні активно впроваджують жіночу форму ¹⁸ , але сам факт того, що це сталося лише на 10-й рік війни, свідчить: жіноче тіло досі часто сприймається як «додаткова опція».

Це стосується не лише війни, а й щоденної праці та побуту:

• Інструменти ¹⁹ : Дрелі, пилки та навіть лабораторні піпетки вимагають зусиль і амплітуди хвату, які не відповідають середнім жіночим параметрам. У науковому середовищі жінки частіше стикаються з ушкодженнями кисті саме через щоденну роботу з «не своїми» інструментами.
• Спорт: Спортивне спорядження часто маскується під «унісекс», будучи просто зменшеною чоловічою моделлю. Проте інша форма стопи та ширший таз змінюють біомеханіку руху. Ігнорування цього веде до системних розривів зв’язок ²⁰ , які у спортсменок трапляються частіше.

Повсякденний дизайн: середовище, де дискомфорт є нормою

Найбільше невидимість жінок проявляється у сотнях дрібних рішень, які ми звикли вважати «природними»:

• Простір ²¹ : Висота полиць, столів, кухоних поверхонь та офісних крісел орієнтовані на зріст близько 175–180 см. Для нас це постійний компроміс. У стандартному офісному кріслі наша спина часто не торкається спинки без втрати контакту стоп із підлогою, що веде до хронічних болів. Навіть сила дверних доводчиків ²² у публічних просторах розрахована на чоловічу силу.
• Смартфони ²³ : Розміри екранів продовжують рости. Це зручно для великої долоні, але змушує жінку постійно використовувати дві руки, що веде до перенапруження кисті та зап’ястя.
• Офісний клімат ²⁴ : Температурні норми в бізнес-центрах були встановлені у 1960-х роках на основі метаболізму чоловіка середнього віку. Жіночий метаболізм повільніший, тому нам майже завжди холодно там, де колегам-чоловікам комфортно.
• Місто ²⁵ : Урбаністика довго будувалася за лінійною схемою «дім — робота». Але жіночі маршрути, пов’язані з доглядовою працею, часто складніші: садок, магазин, лікарня, робота. Відсутність зручних з’їздів для візків чи освітлених зупинок — це наслідок того, що проєктувальник просто не бачив жінку серед користувачів міста.

До цього додається й економічний фактор. Так званий «рожевий податок» (Pink Tax) ²⁶ означає, що товари, орієнтовані на жінок (від бритв до одягу), коштують дорожче за ідентичного функціоналу. Тобто ми платимо більше за продукти, які при цьому не оптимізовані під наші потреби (згадайте хоча б крихітні кишені на жіночих джинсах, у які не влізе навіть телефон).

Висновок: Справа не в ідеології, а в якості

Ці приклади не є наслідком чийогось злого наміру. Це результат довгої історії, у якій одна половина людства вважалася стандартом, а інша — залишалася невидимою. І ми говоримо не лише про жінок, а й про всіх, хто не вписується в параметри «цисгендерного чоловіка середньої статури» — небінарних людей, людей з інвалідністю, людей старшого віку ²⁷.

Дослідниця Керолайн Кріадо Перес називає це «гендерним розривом у даних» (Gender Data Gap) ²⁸. Це не просто про абстрактну нерівність. Це фактор неефективності. Системи, побудовані на неповній інформації, працюють гірше: вони дорожчі в обслуговуванні, менш безпечні та потребують постійних «латок».

Визнати жіночий досвід як базову норму — це не привілей і не ідеологія. Це крок до точності в науці, безпеки на дорогах і комфорту в повсякденні. Світ, спроєктований на повних даних, — це світ, у якому нарешті знайдеться місце для кожної та кожного з нас.

---

1. Аналітичний матеріал The Guardian «Gender-neutral bathrooms can save women from waiting forever in line» [↩]
2. Наукове дослідження Leyk et al. «Hand grip forces of young men and women» [↩]
3. Kingma, B., & van Marken Lichtenbelt, W. (2015). Energy consumption in buildings and female thermal demand. Nature Climate Change, 5, 1054–1056. [↩]
4. The Guardian — «The deadly truth about a world built for men». [↩]
5. Арістотель, «Про виникнення тварин» (Generation of Animals), Книга IV, частина 3. [↩]
6. Офіційний науковий стандарт «Reference Man» (Міжнародна комісія з радіологічного захисту, ICRP) [↩]
7. Офіційна хронологія від Національного інституту здоров’я США (NIH). [↩]
8.  Фундаментальна праця «Women and Health Research» (National Academies Press), розміщена в базі NCBI. [↩]
9. Офіційна політика NIH «Sex as a Biological Variable» (SABV). [↩]
10. Офіційні роз’яснення Американської асоціації серця (American Heart Association)  [↩]
11. Стаття Гарвардської медичної школи (Harvard Health) «The dangerous dismissal of women’s pain». [↩]
12. Дослідження Hoffmann & Tarzian «The Girl Who Cried Pain: A Bias Against Women in the Treatment of Pain», опубліковане в Journal of Law, Medicine & Ethics. [↩]
13. Дослідження Chen et al. «Gender Disparities in Pain Management», опубліковане в журналі Academic Emergency Medicine. [↩]
14. Інформаційний бюлетень Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ/WHO) щодо ендометріозу. [↩]
15. Наукова публікація в журналі Circulation (American Heart Association). [↩]
16. Пресреліз Центру прикладної біомеханіки Університету Вірджинії (UVA). [↩]
17. Офіційний сайт Volvo Cars. [↩]
18. Офіційне повідомлення Міністерства оборони України (грудень 2023). [↩]
19. Lab Manager — «Pipette Ergonomics: Reducing Repetitive Strain Injury». [↩]
20. Науковий огляд Griffin, L. Y. та ін. «The female ACL: Why is it more prone to injury?» у журналі The American Journal of Sports Medicine. [↩]
21. Failed Architecture — «Human, All Too Human: A Critique on the Modulor». [↩]
22. Стандарти доступності ADA (Americans with Disabilities Act). [↩]
23. Рецензія на книгу Кріадо Перес у The Guardian. [↩]
24. Boris Kingma та Wouter van Marken Lichtenbelt «Energy consumption in buildings and female thermal demand», опублікована в журналі Nature Climate Change (2015). [↩]
25. Звіт ОЕСР (OECD) «Understanding Urban Travel Behaviour by Gender». [↩]
26. Звіт Державного управління контролю США (GAO) «Gender-Related Price Differences for Goods and Services». [↩]
27.  Центр досліджень інклюзивного дизайну (OCAD University). [↩]
28.  Рецензія на книгу Керолайн Кріадо Перес у журналі The Political Quarterly. [↩]

Незважаючи на те, що в патріархальній схемі стосунків слово «повага» є одним з найбільш уживаних, варто лише трошки ближче придивитися до будь-якої взаємодії в цій системі, щоб зрозуміти, що мовиться про що завгодно, крім, власне, поваги.

Почнемо з класичної фрази будь-якого патріархального чоловіка «я поважаю жінок» (ще є варіант «люблю і поважаю», але про «любов» у цьому контексті не сьогодні).

А тепер повернемося до того, як у патріархальному суспільстві чоловіки говорять про жінок, яких, як самі кажуть, щиро поважають. Найчастіше трапляються фрази:

• «ну нормально — ти ж дівчинка» (її зазвичай можна почути після з’ясування, що я чогось не знаю, чи переживаю, чи нормально воджу автомобіль тощо);
• класична «ти дуже розумна як для жінки» (тут навіть коментувати не буду, просто все ригає);
• наступні: «допоможіть їй увімкнути проєктор, вона ж дівчинка», «жінок-програмістів не буває», «жінка за кермом — …», «ну це ж жіночий гумор»;
• і в окремій категорії історія про жінок та гроші, в якій ситуація варіюється від запитань про «а ти можеш собі дозволити завести дівчину?» до всіляких «тарілочниць», жартів про «насмоктати на айфон» і розповідей про те, що жінка має заробляти хіба собі на труси і прокладки.

Можу продовжувати нескінченно (та й ви, упевнена, так само), але тенденція зрозуміла. 

В патріархальному світі чоловіки ставляться до жінок як до дітей або тварин, від яких не варто очікувати особливої логічности, самостійности, рішучости, інтелекту загалом. Симпатичні, але нерозумні, не здатні на серйозні вчинки, не гідні відповідальности, безпомічні істеричні істоти.

На цьому місці може здатися, що жінки-то в патріархальному світі мають поважати своїх чоловіків, так? Але й тут треба глянути уважніше: щось не сходиться. Загинайте пальці, якщо колись чули від жінок про чоловіків подібні вислови:

• «чоловік голова, а жінка шия»;
• «найважчі в житті хлопчика перші 40 років»;
• «за доньку не хвилююся — вона впорається, а син навіть шкарпетки собі не випере»;
• «та чоловікам одне в голові»;
• «гроші жінки — тільки її, гроші чоловіка — наші»;
• «мій носив ці сорочки жахливі, я йому заборонила»;
• «записала його до лікаря»;
• і всезагальне «ну що ви хочете, це ж хлопчики» (хлопчики з віком переростають у “чоловіків“ і навіть “дідів“). 

І так далі, і таке інше.

Тобто достатньо залишити жінок у кімнаті самих, і стає зрозуміло, що вони насправді думають про своїх патріархів: інфантильні та примітивні істоти, якими варто управляти, вказувати що робити і яким ще треба витирати шмарклі.

В цілому, скільки б я не слухала жартів, обговорень, розмов і «порад експертів» з патріархального світу, все, що бачу, це те, що за красивим і популярним словом «повага» ховається не що інше, як зневага, зверхність і презирство. Причому взаємне, обох статей.

Не просто нерозуміння іншого, а внутрішнє відчуття того, що оті інші істоти певним чином неповноцінні. Так, їх можна любити і жити з ними поруч, але їм не можна довіряти, всі їхні дії позбавлені сенсу і логіки. Та й загалом що з них візьмеш — це ж жінки/чоловіки.

Проте на позір все тут будується на «повазі», принаймні на словах. І навряд чи, прочитавши цей текст, бодай хтось із тих, чиї збірні образи я тут описую, погодився б зі мною чи визнав, що дійсно десь глибоко в душі зневажає протилежну стать.

Бо якщо копнути ще глибше (не знаю, навіщо мені постійно кортить копати глибше), то з’ясується, що й свою стать у патріархаті поважати не прийнято.

Щодо увнутрішненої мізогінії, то тут мені нічого пояснювати не треба. Жінки масово самі про себе кажуть, що вони істерички, дурочки, не вміють водити автомобіль, «просто хочуть сукенку» і що «жіночий колектив — це зміїне кубло».

Але ж, здається, чоловіки в своєму чоловічому світі точно один одного поважають. Ну правда ж? Правда? Неправда.

Повагу в чоловічому світі треба заслужити. Досягти чогось більшого, ніж інші. Чи бодай також довести свою силу, показати речі престижу… Одне слово, відвоювати своє місце в зграї. Стати «альфою» чи хоча б «бетою». «Поважати» тих, що видерлися вище тебе, зневажати тих, що недотягнули… Це не повага, а ієрархія за чітко визначеними шкалами.

Сильніші зневажають слабших, багаті — бідніших, «незалежні самці» — підкаблучників і так далі.

Тут мені можна було б закинути словникове визначення: «повага — це відчуття шани, що ґрунтується на визнанні». Мовляв, визнання ж треба заслужити. Так, безсумнівно, коли мовиться про професійну взаємодію, варто попрацювати і чогось досягти, щоб тебе визнали.

Але секрет рівних і рівноправних людських стосунків у тому, щоб визнавати не досягнення людини, а її саму. Визнавати й оцінювати як конкретну людину, а не як частину якоїсь групи «інших». Це я називаю справжньою повагою.

Але в такому підході до поваги ніколи не вдасться узагальнити «повагу» до цілої групи. Чи можу я сказати, що поважаю чоловіків? Все залежить від чоловіка. Так само залежить від жінки. Але водночас я не забуваю про те, що базово поважаю право кожної людини бути, право на життя, право на рівні можливості та однакове ставлення загалом. Незалежно від групи, статі чи переконань.

Яке ж зручне слово «гендер». Іноді достатньо вимовити його вголос, і в публічному просторі спрацьовує умовний рефлекс: прихильники і прихильниці традиційних цінностей відразу рятують дітей, захищають сім’ю, бачать у Стамбульській конвенції приховану загрозу і тривожно перевіряють, чи не завівся в школі підручник, після якого хлопці раптом полюблять плакати, дівчата захочуть вивчати бойові мистецтва, а їхні родичі виявлять, що миття посуду не є сакральним жіночим покликанням.

Страхи навколо тіла, сексуальности, дітей, сім’ї та жіночої свободи зовсім не нові. Вражає інше — як легко одне розмите словосполучення може замінити собою цілий світ складних розмов.

Так званою гендерною ідеологією називають фемінізм, сексуальну освіту, права ЛГБТ+ людей, протидію домашньому насильству, фемінітиви, міжнародні конвенції, одностатеві партнерства і навіть припущення, що людина може не хотіти жити за сценарієм, який комусь видається єдино правильним. 

У цих явищ різні історії, цілі та прихильники. Немає організації, програмного документа чи послідовної системи поглядів під назвою «гендерна ідеологія». Це фейкове поняття створили не для точного опису реальности, а для боротьби з дуже різними суспільними змінами.

Саме тому воно так добре працює.

Бо коли ворог має чітке визначення, з ним доводиться сперечатися предметно: який документ, яка норма, яка загроза і які докази? З розмитим і примарним ворогом простіше: кожен побачить у ньому те, чого боїться. 

Коли сім’я стає маленькою іконою

У центрі цієї риторики майже завжди стоїть сім’я. Але не реальна, де люди сваряться через гроші, доглядають хворих, переживають втому, еміграцію або насильство. Мовиться про сім’ю як ідеал: чоловік, жінка, старший син-спортсмен, молодша донечка-принцеса, котик, собачка і великий будинок. 

Захист сім’ї звучить переконливо, бо апелює до зрозумілого бажання безпеки, дому й передбачуваности. Проблема починається там, де цю потребу прив’язують до однієї моделі життя, а решту моделей оголошують небезпечними.

Дослідниці Вероніка Ґжебальська, Естер Ковач і Андреа Петьо назвали гендер у таких кампаніях «символічним клеєм». Тобто слово склеює страхи, які могли існувати окремо. Одна людина боїться, що секспросвіта в школах сіє розпусту; друга — що міжнародні організації диктують Україні чужі правила; третя — що звичні ролі чоловіка і жінки швидко змінюються. Так звана гендерна ідеологія дозволяє сказати, що всі ці тривоги мають одного винуватця.

Антигендерна риторика не лише лякає. Вона обіцяє повернути безпечну спільноту, міцну сім’ю, зрозумілі ролі та здоровий глузд у комплекті. Коли технологічний прогрес чи війна руйнує звичне життя, а суспільні ролі швидко змінюються, сім’я може здаватися останнім надійним простором.

Угорський приклад показує, як «захист сім’ї» може ставати не лише риторикою, а й частиною конституційного порядку. Основний закон Угорщини визначає шлюб як союз чоловіка і жінки, а сім’ю — як основу виживання нації. В 2020 році дев’ята поправка додатково закріпила формулу:  «мати — це жінка, батько — це чоловік», а також право дитини на самоідентичність відповідно до статі при народженні й виховання в межах угорської конституційної ідентичности та християнської культури.

В цій логіці сім’я перестає бути лише простором близькости і турботи. Вона стає моделлю правильного життя, яку держава охороняє як частину національного і морального порядку.

Але якщо цей порядок справді такий природний, чому його постійно треба так напружено охороняти? Чому він потребує петицій, політичних кампаній, церковних звернень і заборон?

Можливо, тому, що мовиться не лише про природу. Мовиться про владу називати одні ролі природними, а інші — ні. 

Як гендер став назвою загрози

Вислів «гендерна ідеологія» виник не спонтанно. Дослідниці й дослідники антигендерних кампаній пов’язують його формування з реакцією консервативних католицьких середовищ на міжнародні дискусії про права жінок, репродуктивне здоров’я і сексуальність у 1990-х роках, зокрема після конференцій ООН у Каїрі 1994-го та в Пекіні 1995-го. Програма дій Міжнародної конференції з народонаселення та розвитку змістила фокус із демографічних цілей на потреби, права і репродуктивне здоров’я конкретних людей. У Пекіні Платформа дій закріпила глобальний порядок денний щодо рівности, розвитку і прав жінок, зокрема права жінок і дівчат як невіддільну частину універсальних прав людини.

Слово «гендер» допомагало говорити про те, що становище жінок і чоловіків залежить не лише від біології, а й від законів, виховання, традицій та розподілу влади. Немає нічого біологічного в тому, що жінка повинна безоплатно виконувати більшість домашньої роботи, а чоловікові має бути соромно звертатися по психологічну допомогу.

Саме можливість відрізнити біологію від соціального порядку й спричинила спротив. Якщо нерівність не є природною, її можна переглядати. Тоді інституції, які говорили від імені природи, традиції чи Бога, втрачають монополію на визначення правильного життя.

Механізм працює просто: різні теми складають в одну історію. Репродуктивні права, фемінізм, сексуальна освіта, права ЛГБТ+ людей і боротьбу з домашнім насильством подають не як окремі питання свободи, безпеки чи гідности, а як частини єдиного плану проти сім’ї. Тоді сексуальна освіта вже нібито не про знання, згоду і безпеку, а про «розбещення дітей». Права ЛГБТ+ людей не про конкретних людей та їхню видимість, а про «руйнування шлюбу». Розмова про насильство не про захист постраждалих, а про загрозу родині й батьківському авторитету.

Саме цю логіку описують Роман Кухар і Давід Патернотт у дослідженні антигендерних кампаній у Європі. Тому в різних країнах ці кампанії часто звучать майже однаково: «захист дітей», «природна сім’я», «батьківські права», «іноземне нав’язування». Це не випадковий набір слів, це можливість говорити про дуже різні речі так, ніби всі вони загрожують одному й тому самому — традиційній сім’ї.  

Спершу «гендерна ідеологія» була терміном консервативної католицької реакції на міжнародні розмови про права жінок, репродуктивне здоров’я і сексуальність. Але дуже швидко це стало зручним політичним словником для значно ширшого кола груп. Його використовують православні й протестантські середовища, політики, «батьківські» та гомофобні рухи, бо він дозволяє говорити не про конкретні закони, уроки чи права, а про нібито спільну загрозу сім’ї, дітям і моральному порядку.

Це не простий конфлікт між віруючими й невіруючими, а радше союз дуже різних груп, які можуть не погоджуватися між собою в усьому, але добре розпізнають спільний сигнал тривоги — слово «гендер».

В українському контексті зв’язок гендеру, релігії та націоналізму аналізує, зокрема, колективне дослідження «Гендер, релігія і націоналізм в Україні». Для цього тексту воно важливе тим, що показує: боротьба за «сімейні цінності» в Україні не є лише церковною або лише політичною темою. Вона часто працює на перетині релігійної мови, націоналістичної риторики та уявлень про «правильні» ролі жінок і чоловіків. Саме тому «гендер» у таких дискусіях стає не просто словом із академічного чи правозахисного словника, а знаком загрози для сім’ї, нації й морального порядку.

Чому страшилка саме релігійна

Релігійною цю страшилку робить не просто те, що її повторюють представники Церков. Важливіше інше: консервативний соціальний порядок подають як частину Божого задуму.

Чоловік і жінка мають визначені ролі не тому, що так історично склалося, а тому що так нібито влаштований світ: «чоловіком і жінкою створив їх» [Бут. 1:27]. А далі до цієї логіки легко додається ієрархія: «дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві», бо «чоловік — голова дружини» [Еф. 5:22—23]. Так біблійні фрази починають працювати не як тексти, що потребують тлумачення, а як готова схема порядку: хто веде, хто підтримує, хто має владу, а хто має слухатися.

Сім’я має одну-єдину «правильну» форму, бо решта начебто суперечить «природі людини» і «порядку речей». І саме тому будь-яка дискусія про права, ролі чи видимість різних людей легко сприймається не як політична або соціальна розмова, а як напад на святе.

І мова не про те, що релігія сама собою є чимось страшним. Мова про спосіб, у який релігійну мову використовують для політичної мобілізації: складне питання переводять у площину абсолютної моральної загрози. Компроміс здається зрадою Божого задуму, а перевірка фактів — дрібницею, адже на кону нібито стоїть «міцна сім’я, батьківство, материнство, народження та виховання дітей — фундамент здорової та сильної нації».

Так і працює механізм моральної паніки, коли певну групу, ідею або практику представляють як надзвичайну загрозу суспільним цінностям. А ще для неї потрібна невинна жертва — найкраще дитина, ворог — феміністки, ЛГБТ+ люди або всі разом, і проста карта світу: є зрозуміле «ми», небезпечні «вони» та порядок, який можна повернути заборонами. В цій риториці дитина майже завжди присутня як символ, але рідко як окрема людина. Її показують чистою і беззахисною, але майже не говорять про її право на інформацію, підтримку, безпеку і гідність. Парадокс у тому, що під гаслом захисту дітей часто забороняють саме ті розмови, які могли б зробити дитину менш беззахисною: про згоду на секс, тілесні межі, насильство, цькування, самотність і право не соромитися себе.

Так звана гендерна ідеологія ідеально підходить для цієї ролі, бо не має стабільних меж. Не треба окремо пояснювати домашнє насильство, неоплачувану жіночу працю чи потребу підлітків у знаннях про згоду. Можна сказати простіше — це все вона. Вона зіпсувала дітей, заплутала жінок, зруйнувала сім’ю, образила Бога і десь між цим навчила когось фемінітивів. 

Звучить абсурдно. Проте моральна паніка працює не завдяки логічній послідовності. Вона працює через емоційне впізнавання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Духовність і толерантність? Як різні релігії відкриваються до ЛГБТ+ спільноти

Стамбульська конвенція: коли документ про насильство лякає словом

Одним із найпоказовіших українських прикладів є багаторічна дискусія навколо Стамбульської конвенції. В публічному просторі цей документ роками обговорювали так, ніби мовилося не про насильство, а про підрив сім’ї, моралі та природного порядку. Документ про насильство почав лякати не насильством — не побиттям, контролем чи зґвалтуванням у родині. Найбільше лякало слово «гендер».

Противники документа інтерпретували його як прихований намір змінити шлюбне законодавство, позбавити батьків права виховувати дітей і взагалі запровадити в Україні страшну «гендерну ідеологію».

І це не перебільшення. В 2020 році глава Православної церкви України Епіфаній заявляв, що Всеукраїнська Рада Церков підтримує боротьбу з домашнім насильством, але не підтримує ратифікацію Стамбульської конвенції, яка «лише використовує тематику домашнього насильства для впровадження у національні законодавства ідеологічно мотивованих правил, заснованих на протиприродному трактуванні статі».

Подібну логіку використовував і Олександр Турчинов, коли називав Стамбульську конвенцію «маніфестом гендерної ідеології». На його думку, «під прикриттям правильних слів про права людини, толерантність, захист жінок від насильства» суспільству нав’язують «ідеї неомарксизму».

Тобто тут сама мова прав людини стає підозрілою. Якщо документ говорить про насильство — можливо, він справді про руйнування сім’ї. Якщо говорить про гендер — можливо, він насправді про неомарксизм. Якщо говорить про захист — можливо, саме захист і є загрозою.

Ця логіка не зупиняється на Стамбульській конвенції. Вона легко переходить у дискусії про сексуальну освіту, реєстровані партнерства, репродуктивні права і будь-яку спробу говорити про тіло, межі, згоду або різні форми близькости.

Сексуальна освіта в цій риториці стає не знанням про безпеку, а «розбещенням дітей»; реєстровані партнерства — не способом захистити права конкретних людей, а наступом на «справжню сім’ю»; репродуктивна автономія — не питанням тіла і вибору, а загрозою нації, моралі та Божому задуму.

Наприклад, у зверненні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій про аборти мовиться про сучасну «культуру смерті», яка нібито прирекла «ненароджених дітей» на «мовчазну погибель», а також про те, що всі причетні до аборту стають убивцями. Це вже не просто захист життя, це спосіб говорити про жіноче тіло так, ніби воно насамперед належить родині, нації, Богові чи майбутній дитині, але не самій жінці.

У цьому трагічна іронія: сім’я, яку нібито захищають від так званої гендерної ідеології, виявляється захищеною насамперед від розмови про те, що всередині самої сім’ї також може бути небезпечно.

То чия це ідеологія?

У розмовах про гендерну ідеологію майже завжди залишається в тіні одна річ: ті, що найгучніше викривають чужу ідеологію, не люблять помічати власної. Коли говорять, що жінка має бути насамперед матір’ю — це нібито не ідеологія, а природа. Коли чоловік має бути сильним, головним і не надто вразливим — це нібито нормальна мужність. Коли справжня сім’я можлива тільки в одному форматі — це нібито здоровий глузд, який навдивовижу часто збігається з чиїмись переконаннями.

Але уявлення про жінок, чоловіків, дітей і родини ніколи не є нейтральними. Їх підтримують закони, Церкви, школа, медіа і держава. Комусь вони дають право говорити від імені природи, а когось змушують доводити, що його життя не є загрозою.

Тому найважливіше питання звучить не так: чи існує так звана гендерна ідеологія? Бо її не існує. 

Набагато цікавіше запитати: чому одні уявлення про гендер називають ідеологією, а інші — природою? Чому фемінізм подають як нав’язування, а безоплатну жіночу працю як норму? Чому розмову про права ЛГБТ+ людей вважають пропагандою, а мовчання про їхнє існування — нейтральністю? Чому сексуальна освіта здається загрозою дитинству?

Ці питання не руйнують сім’ю, віру чи мораль. Вони лише заважають використовувати ці слова як щит від незручної розмови.

Гендерна ідеологія працює як релігійно-політична страшилка не тому, що точно описує певний набір ідей. Вона працює тому, що перетворює соціальну невизначеність на моральну війну. В цій війні вже можна сказати, що «гендерна ідеологія калічить душі й тіла людей», а після маршу за традиційні сімейні цінності написати: «Українська сім’я — це чоловік, жінка та діти. Це наші корені, наша сила і наше майбутнє». Далі в тому самому повідомленні говорити про якусь «ЛГБТ-ідеологію», яку називають такою, що начебто «веде до депопуляції» і «викорінює національний обов’язок», а боротьбу за традиційні цінності — незавершеною, бо «внутрішній ворог не спить».

Після таких формулювань стає добре видно, що мовиться не про спокійну дискусію щодо термінів. Бо на одному боці — міцна сім’я, батьківство, материнство, народження та виховання дітей, на другому — люди, яких позначають як носіїв розкладу, депопуляції, чужої ідеології або навіть як «внутрішнього ворога». Але реальні родини завжди були складнішими за плакати зі слоганами, а реальні люди жили ширше, ніж їм дозволяли офіційні ролі.

Тому найчесніша відповідь на страшилку про гендерну ідеологію — не знову й знову запевняти, що ніхто не прийшов руйнувати сім’ю. Варто запитати інакше: яку саме сім’ю ми захищаємо, якщо заради її образу готові не помічати живих людей?

Гендерна дискримінація, неофіційне працевлаштування, ненормований робочий день — це лише низка проблем, з якими стикається молодь при пошуку роботи. І саме ці питання порушують учасники/-ці проєкту «РівноЦінні». 

Як проходять кампанії, для чого потрібна симуляційна гра та як реагує українська молодь — розібрали у матеріалі. 

Ненудна симуляція

На Кіровоградщині місцевій молоді запропонували зіграти в симуляційну гру «Співбесіда без пасток», яка допомагає визначити «червоні прапорці» у вакансіях, під час проходження співбесід та на початку роботи. Завдяки симуляції учасники/-ці навчаться ставити правильні запитання та відстоювати власні права як працівників. 

Наприклад: що спитати, коли у вакансії йдеться про «оператора/-ку онлайн-центру», але умови роботи і навіть назва компанії приховується. Або ж: що робити, якщо роботодавець вимагає придбати робочий одяг власним коштом. 

Завдяки реалізації кампанії «Рівноцінний старт до безпечного працевлаштування» молодь дізнається, куди звертатися у разі порушення прав та отримає «дорожню карту» першої роботи. Ініціаторкою проєкту виступила місцева громадська діячка Крістіна Зайченко. 

Не «жіночі» професії

На Житомирщині основним фокусом кампанії стало руйнування стереотипів про «жіночі та чоловічі професії». Керівник ініціативи Дмитро Ткачук пояснює: «Сільські ринки праці переважно є монопрофільними – орієнтованими на агросектор, лісове господарство чи важку промисловість. Це створює системну гендерну сегрегацію та приховує дискримінацію дівчат при працевлаштуванні». 

Так, за даними моніторингу зайнятості, рівень офіційного працевлаштування сільських дівчат віком 18-25 років є на 18-22% нижчим, ніж у хлопців. Кампанія на конкретних кейсах допомагає молоді розширити знання про аспекти рівності та вчить  розпізнавати дискримінаційні вимоги роботодавців. 

Я зрозуміла, що моє майбутнє не повинні визначати чужі очікування чи стереотипи. Я маю право обирати те, що мені подобається, розвиватися і пробувати нове. Після цього тренінгу я відчуваю більше впевненості у собі та своїх силах! — поділилася учасниця заходу Аліна Чумак.

Загальна мета кампанії «Кар’єра молоді Житомирщини без стереотипів» — не лише познайомити молодь з проблемою, а й сприяти формуванню гендерно чутливої молодіжної політики у п’яти сільських громадах регіону. 

Співбесіда для тих, хто не чує 

Для Києва та всієї України онлайн підготували кампанію «Недоступна співбесіда:  бар’єри комунікації під час працевлаштування жінок з порушенням слуху». Вона порушує питання подвійної дискримінації — за ознакою гендеру та інвалідності. Йдеться про бар’єри, з якими стикаються жінки та дівчата з порушенням слуху при працевлаштуванні. 

Проблема недоступних співбесід — це не просто комунікаційний збій, а системний бар’єр, який відрізає кваліфікованих спеціалісток від роботи ще на старті. Ми прагнемо не просто говорити про це, а дати бізнесу та HR-фахівцям чіткі практичні інструменти, щоб безбарʼєрність стала для українського ринку праці нормою, а не винятком, — розповідає ініціаторка кампанії, голова ГО «Світ тиші» Іванна Михайленко. 

Команда проєкту провела онлайн-опитування, а вже восени випустить серію відеопідкастів про недоступні співбесіди. Переглянути їх можна буде на Youtube-каналі World of Silence.  

Ініціатива торкнеться і роботодавців, HR-фахівців, представників центрів зайнятості та локального бізнесу, для яких підготують чек-лист із рекомендаціями — як впроваджувати інклюзивні практики комунікації. 

Гендерні політики для ГО

Ще одна кампанія національного масштабу — «Стандарти рівності» під керівництвом Дар’ї Гапірової, голови ГО «Простір розвитку та можливостей». Вона спрямована на громадський сектор, а саме ГО, які підтримують жінок, ВПО, ветеранок і ветеранів, молодь та інші групи, які стикаються з бар’єрами на ринку праці.

Іноді бар’єри виникають зовсім ненавмисно. Не через небажання змінюватися, а тому, що ми звикаємо працювати «як завжди», — пояснюють ініціаторки кампанії.

Основна мета ініціативи – допомогти у впровадженні гендерно чутливих підходів та політик рівності. Для цього команда Дар’ї розробить каркасну політику — базовий документ, який міститиме ключові принципи, стандарти та механізми забезпечення рівності, недискримінації, інклюзивності та гендерно чутливої комунікації. 

Кожна ГО зможе адаптувати політику відповідно до власного контексту. Зокрема для роботи з різними цільовими групами – жінки, молодь, ветерани й ветеранки, люди з інвалідністю тощо. 

«Якщо  правила однакові для всіх – це не означає, що ми забезпечили рівність. Однакові умови — це ще не однаковий доступ», — наголошує Дар’я Гапірова. 

Люди мають різний досвід, потреби та життєві обставини — і це важливо враховувати, коли ми створюємо програми та послуги. Навіть невеликі зміни можуть зробити програми доступнішими, а роботу команди – якіснішою. 

Адвокувати рівність на ринку праці

Адвокаційні кампанії об’єднують інтереси молоді, громадського сектору та роботодавців. Так, молодь дізнається більше про власні права, стереотипи та дискримінаційні умови при працевлаштуванні, а роботодавці — отримують можливість почути очікування молоді та актуальні питання під час пошуку роботи. Інформаційна кампанія допомагає поширити практики та розроблені інструменти на національному рівні. 

Перед тим, як отримати фінансування на реалізацію,  учасники/-ці першого набору проєкту «РівноЦінні» пройшли 3-місячне навчання з лідерства, адвокації, комунікації та гендерної рівності — і лише за результатами відбору кращі ініціативи отримали підтримку. Кожна з цих кампаній — це конкретний крок до подолання гендерної нерівності на ринку праці та в суспільстві загалом.

Адвокаційні кампанії стартували у межах проєкту «РівноЦінні», який реалізується ГО «Дівчата» у партнерстві з SODI за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Щоразу, як заходить мова про сексуальні домагання, жінки розповідають і пояснюють, наскільки вони насправді масові і неприємні, знаходиться чоловік, який каже цю фразу:

«Тю, а я хотів би, щоб до мене жінки домагалися».

Мовляв, от які жінки невдячні: чоловікам доводиться докладати стільки зусиль, проявляти активну позицію, ініціювати контакт, умовляти, наполягати.

А жінкам усі домагання дістаються «задарма».

Мені щоразу від цього і смішно, і сумно.

Бо цей бажальник, щоб до нього домагалися, уявляє в ролі домагаторки умовну Памелу Андерсон. Причому не в її сучасному віці, а в червоному купальнику, в розквіті слави серіалу «Рятувальники Малібу».

От виходить цей наш бажальник домагань на вулицю, а навколо нього одні сексапільні блондинки в’ються: «Ти нам так подобаєшся, ми тебе так хочемо, ох, ах».

Ці чоловіки ніколи не уявляють собі реальні ситуації домагань.

Вони впевнені:
а) жінка, яка буде до них домагатися, буде для них привабливою;
б) вони контролюватимуть ситуацію, маючи достатньо фізичної сили, щоби вийти з неї коли захочуть, без жодних втрат для себе.

Вони не уявляють, що їм, скажімо, 13 років, вони повертаються зі школи, і разом з ними в ліфт сідає тьотя Люся, далеко за 40, із сусіднього під’їзду, п’яна, з рота тхне, і затискає їх у куточку та починає лізти в ширіньку, примовляючи: «А давай перевіримо, є тут уже горішки чи немає. О, які гарненькі горішки вже тут є. Ну то приходь до тьоті Люсі, раз маєш горішки».

Вони не уявляють, що їх буде домагатися керівниця відділу кадрів, маніпулюючи своїм службовим становищем та впливом на кар’єру.

Не уявляють, що випадково потраплять у вагон метро, де їде команда важкоатлеток напідпитку.

Не думають, що їм почне нав’язувати свою компанію фізично сильніша за них жінка в барі, а їм доведеться добре обдумувати свої слова, щоб м’яко від цих пропозицій відмовитися, але водночас не отримати по морді.

Зрештою, вони не думають, що тітка віку їхньої мами впреться їм у груди своїми буферами і буде пускати бісики очима, непомітно тручись в темп руху транспорту.

Оскільки в чоловіків насправді дуже мало досвіду домагань, то вони собі не уявляють, як це насправді відбувається.

Вони думають про домагання від жінок як про щось за замовчуванням приємне, і так само за замовчуванням безпечне.

В той час як для жінок ситуація зовсім інакша.

Та й для чоловіків насправді також. Просто вони про це або не знають, або не надто думають, або, можливо, витіснили з пам’яті реальні ситуації домагань, в які потрапляли.

Адже чоловіки також стають об’єктом домагань, щоправда, частіше від інших чоловіків, аніж від жінок.

Домагання — це НЕБАЖАНА сексуалізована увага. 

І від того, яку міру ризику примусу і насильства вона несе, вони стають усе більш небезпечними та неприємними.

Немає ніякого сенсу їх романтизувати і перетворювати на солодку еротичну фантазію, навіть якщо ти чоловік.

А що ж робити тоді з фліртом і як проявляти увагу?

Та дуже просто: відійти від алгоритму «бачу — хочу — не можу стриматися».  

Натомість:

1. Враховувати доречність ситуації.

2. Визначити, наскільки жінка може почуватися в ній безпечно.

3. Тримати дистанцію вербально і фізично.

4. Проявляти увагу нейтрально і давати можливість жінці робити крок у відповідь.

5. Бути чутливим до відмови.

Кричати услід жінці, яка сподобалася на вулиці: «Ой ти кралечка, киць-киць, цьом-цьом, давай познайомимося, а чо нє!?» — це сексуальні домагання у будь-якому випадку, і їх робити не треба.

«Привіт. Як справи? Ви гарно виглядаєте. Давайте познайомимося» — залишається нормальною формулою за умови, що ви це кажете не в темному провулку і не нависаєте над незнайомою вам жінкою.

А також всім своїм виглядом показуєте готовність відвалити, якщо жінка скаже «ні».

Народження дитини по-різному впливає на життя жінок та чоловіків — і це беззаперечний факт. Період вагітності та пологів, тимчасова втрата працездатності, догляд за дитиною, виснаження, порушення сну, вимушена соціальна ізоляція через непристосованість міського простору до потреб дітей. Перші три роки життя дитини чимало матерів описують як важкий період. Попри те, що відпустка для догляду за дитиною в Україні законодавчо дозволена і для чоловіків, у переважній більшості випадків її беруть жінки. А в умовах війни, коли значна частка чоловіків захищає країну, в багатьох родинах інших варіантів просто немає.

Разом із тим ми часто забуваємо, що вплив материнства й татівства на соціальне життя і кар’єру зберігається й після того, як дитині виповнюється три роки, і відчувається в усіх сферах.

Серед матерів дітей віком до трьох років працюють лише 13%. Серед татів дітей того ж віку — 95%. Коли дитина підростає, різниця дещо скорочується: серед матерів дітей 3–6 років працюють уже 54%, але серед чоловіків показник майже не змінюється — 94%. 

Такі дані демонструє національне дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», підготовлене Українським центром соціальних реформ на замовлення ЮНІСЕФ у партнерстві з Міжнародною організацією праці. У межах дослідження опитали понад 3 600 батьків і осіб, які доглядають за дітьми віком до семи років, у всіх підконтрольних українському уряду регіонах. Кількісні дані доповнили фокус-групами та глибинними інтерв’ю. 

Чому ж спостерігається такий розрив у залученості до праці? Чи справа у відсутності достатньої кількості дитячих садків або небажанні роботодавців наймати матерів? Чи є зв’язок із тим, що в українському суспільстві догляд за дітьми традиційно вважається «жіночою справою»? Чи все це працює одночасно?

Дослідження відповідає: всі ці чинники працюють одночасно. І саме тому жодне окреме рішення — більше садків, гнучкі умови праці чи залучення чоловіків до догляду — саме по собі не ліквідує розрив. Проте це означає, що ми можемо комплексно рухатися одразу в кількох напрямках.

Жінка не шукає роботу не тому, що не хоче працювати

Майже дві третини матерів дітей до семи років є економічно неактивними — тобто не працюють і не шукають роботу. Однак сама по собі ця цифра мало що пояснює.

Серед економічно неактивних матерів 28% зазначають, що хотіли б працювати, але ще навіть не почали пошук. А серед тих, хто перейшов до активного пошуку, безробітними залишаються лише близько 5%. У перерахунку на всіх матерів малих дітей — це приблизно 2%.

Це означає, що переважна більшість матерів, які активно шукають роботу, її знаходять. Розрив у зайнятості майже не пов’язаний із браком освіти, навичок чи мотивації. Бар’єр виникає значно раніше —  на етапі, коли жінка тільки вирішує, чи має вона взагалі реальну можливість вийти на ринок праці. 

Щоб ухвалити це рішення, жінці потрібно розв’язати низку підготовчих завдань: зрозуміти, хто буде з дитиною; переконатися, чи вистачить родинного бюджету на няню; знайти місце в закладі дошкільної освіти; підібрати робочий графік, який узгоджується з розкладом садка. 

До цього додаються супутні питання: що робити, якщо дитина захворіє; чи буде можливість піти з роботи раніше; чи перекриє майбутня зарплата нові витрати на дитину тощо.

І от тільки після формального закриття цих питань в голові постає питання про те, де саме шукати роботу та яку.

Дослідники/-ці виділяють дві моделі економічної неактивності. Перша — вимушена: жінка хоче працювати, але позбавлена необхідних умов і підтримки. Друга — обрана: в наявних соціальних та економічних умовах вибір залишитися вдома і доглядати за дитиною здається їй найбільш раціональним або реалістичним. Однак навіть «обрана» модель не існує у вакуумі. На неї впливають і доступність послуг дошкільної освіти й догляду (ДОД), і рівень потенційної зарплати, і залученість партнера та родини, і суспільні очікування щодо того, якою має бути «хороша мама».

При цьому 87% економічно неактивних матерів хочуть повернутися на ринок праці в майбутньому, а 64% — ще до того, як дитині виповниться сім років.

Ситуацію ускладнює фінансова вразливість сімей. Заробітна плата становить близько 72% доходу родин із малими дітьми (проти 54% у домогосподарствах без дітей). Лише 1% сімей із малюками мають заощадження на рік, 15% — менш ніж на місяць, а майже кожна п’ята родина має борги. У таких умовах вихід матері з ринку праці стає безпосередньою загрозою для родинного бюджету.

Для розв’язання цієї проблеми державі та громадам варто поєднувати надання грошової допомоги з прямою розбудовою мережі ясел та садків, оскільки самі лише виплати без доступної інфраструктури змушують жінок залишатися поза ринком праці. Важливим кроком є розширення та спрощення фінансових компенсацій, зокрема через програми «Муніципальна няня», «єЯсла» та «єСадок», а також запровадження ваучерної підтримки для покриття витрат на догляд. Окрім цього, необхідно створити єдину й зрозумілу інформаційну платформу про всі види державної, муніципальної та корпоративної підтримки, адже чимало батьків просто не знають про свої наявні права та можливості.

Навіть коли мама працює, роботу доводиться підлаштовувати під дитину

Нерівність проявляється не тільки в тому, працює жінка чи ні. Вона впливає і на те, як саме вона може працювати.

Серед працюючих матерів дітей віком до трьох років 33% є самозайнятими або працюють на фрилансі. Серед матерів дітей 3–6 років таких уже 18%. У цьому випадку самозайнятість часто є не стільки втіленням підприємницьких амбіцій, скільки способом отримати бодай трохи більше контролю над власним графіком.

Це підтверджують і дані щодо тривалості робочого дня. Значна частка (40%) матерів дітей віком до трьох років працює менше чотирьох годин на день. Коли дитині вже 3–6 років, таких лише 9%, і майже три чверті матерів можуть працювати стандартні 5–8 годин.

Часткова зайнятість, фриланс або робота з дому часто позиціонуються як прояв свободи й гнучкості сучасного ринку праці, але для матері малої дитини це нерідко вимушений компроміс: не «я обрала працювати чотири години», а «це максимум, який я можу собі дозволити».

У довгостроковій перспективі це призводить до так званого «штрафу за материнство», що означає нижчий дохід, повільніше кар’єрне зростання, менше шансів потрапити на керівну посаду чи в сектор із високими зарплатами.

Середній щомісячний дохід матерів дітей до семи років становить близько 13,7 тисячі гривень, тоді як татів — близько 25 тисяч. Чоловіки вдвічі частіше обіймають керівні посади. За даними опитування, 61% жінок вважають упередження щодо найму матерів малих дітей поширеним явищем, а серед матерів дітей віком 3–6 років, яким відмовили у працевлаштуванні, 74% вказують, що роботодавці прямо називали причиною наявність маленької дитини.
Натомість щодо чоловіків часто діє протилежний механізм, так званий «бонус за татівство»: тата роботодавець підсвідомо сприймає як більш стабільного, відповідального і мотивованого працівника.

Один із роботодавців, з яким говорили дослідники/-ці, сформулював це відверто: жінка з малою дитиною сприймається як ризик, бо нібито буде постійно відволікатися на дитину. Чоловік із дитиною — навпаки: мусить забезпечувати сім’ю, а отже, працюватиме з більшою віддачею.

Той самий факт — наявність дитини — для жінки стає аргументом проти працівниці, а для чоловіка — характеристикою на користь працівника.

Подолання цієї нерівності вимагає спільних дій держави та бізнесу. На законодавчому рівні важливо закріпити гарантоване право батьків дітей до семи років на гнучкі формати праці з обов’язковим розглядом відповідних заяв роботодавцем. З іншого боку, компаніям варто запроваджувати навчальні програми для HR-персоналу і керівництва задля подолання стереотипів під час найму. Також бізнесу вигідно впроваджувати корпоративні програми адаптації та менторства після відпустки для догляду за дитиною, оскільки збереження досвідченої фахівчині є значно вигіднішим, ніж пошук і навчання нового персоналу.

«Хтось має сидіти з дитиною» — і цим кимось найчастіше стає мама

Важливим чинником є розподіл доглядової праці всередині сім’ї, якщо чоловік не перебуває на військовій службі.

У 99% випадків відпустку для догляду за дитиною беруть жінки, тоді як частка чоловіків у такій відпустці становить менше 1%. 

Лише 46% опитаних чоловіків вважають догляд за дітьми своєю безпосередньою відповідальністю. Основною причиною нижчої залученості 54% чоловіків називають необхідність фінансово забезпечувати сім’ю. Ще 21% вказують на неготовність змінювати звичну модель, а 15% вважають догляд суто жіночою відповідальністю.

На практиці чоловік може купувати продукти, ремонтувати щось удома, возити дитину по справах або гратися з нею, але остаточна відповідальність за побут, харчування, здоров’я та логістику малюка все одно переважно лежить на матері.

Доглядова праця включає великий обсяг невидимого ментального навантаження. Це не тільки фізично провести умовні дві години з дитиною, а ще й пам’ятати про щеплення, закуповувати необхідне, контролювати розклад, узгоджувати візити до педіатрині, заповнювати документи в садок, організувати, хто забере дитину у вівторок, бо в тебе зустріч, і мати план Б на випадок хвороби.

Коли ця організаційна робота за замовчуванням покладається на жінку, саме її професійна діяльність стає тією, яку легше скоротити, відкласти або підлаштувати.

Щоб заохотити чоловіків частіше брати участь у догляді за дитиною, необхідні конкретні інституційні стимули. Насамперед варто закріпити в законі окрему частину відпустки саме для тата за принципом «використай або втратиш», як це успішно працює у Швеції та Іспанії. Цю відпустку важливо добре оплачувати залежно від зарплати, а не виплачувати копійки, інакше сім’ї фінансово невигідно відправляти тата в «декрет». Водночас самі компанії мають підтримувати чоловіків, які доглядають за дитиною, щоб це стало нормальним вибором, а не дивиною.

А що, якщо всіх усе влаштовує?

Є ще одна цифра, яка на перший погляд може здивувати.

Значна частка (77%) жінок, які несуть основну відповідальність за догляд за дітьми, зазначають, що такий розподіл ролей є для них комфортним, і так само 86% матерів дітей віком до семи років комфортно почуваються в моделі, де чоловік є основним годувальником сім’ї.

Це здається  парадоксом: якщо жінок влаштовує й вони самі хочуть жити в такій моделі, то у чому проблема? Однак соціальні норми рідко працюють як прямий наказ, і часто формують ситуацію вибору без вибору.

Нам не обов’язково хтось каже просто в очі: «Ти жінка, тому маєш сидіти вдома». Найчастіше все відбувається непомітно, через «очевидні» аргументи. Чоловік більше заробляє, тож ніби логічно, щоб працював саме він. Жінка вже була у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, тому здається логічним, щоб вона і надалі залишалася з дитиною. Вона ж краще знає розклад, режим і всі дрібниці. У тата ж «справжня, важлива робота», а у неї — просто більш гнучкий графік. Так непомітно звичайні стереотипи й формують наші рішення.

Кожне окреме рішення може виглядати цілком раціональним. При цьому разом вони формують дуже передбачуваний результат: кар’єра чоловіка продовжується, а кар’єра жінки починає підлаштовуватися під сім’ю.

Більшість (69%) непрацюючих матерів немовлят кажуть, що однією з головних причин, чому вони не шукають роботу, є переконання, що вони мають повністю присвятити себе дитині. Серед матерів дітей 3–6 років так відповіли 47%. 

Понад половина опитаних чоловіків вважають, що жінці не варто працювати поза домом, поки діти малі, а 18% чоловіків прямо проти того, щоб їхня партнерка мала оплачувану роботу.

І навіть якщо сама пара насправді хоче жити інакше, залишається ширше оточення, що теж має вплив. Одна з учасниць дослідження розповідала, що навіть коли вони з чоловіком намагаються будувати іншу модель сім’ї, родичі дивляться на це з осудом. Часто це призводить до відсутності підтримки, неможливості довірити дитину комусь навіть на малий проміжок часу, засудження роботи тощо.

Утім, дослідження фіксує і позитивну тенденцію: дедалі більше батьків готові до більш рівного розподілу обов’язків з догляду, ніж вважалося раніше. Розрив полягає не в небажанні змін, а у відсутності інфраструктурних умов, які б ці зміни підтримали.

Змінити уявлення суспільства неможливо самими лише законами чи дитсадками. Тут потрібна відкрита розмова та реальні приклади. По-перше, людям варто показувати конкретні історії: татів у відпустці для догляду за дитиною, дружні до сімей компанії та громади, які допомагають із доглядом. Наочний приклад діє краще за будь-які заклики. По-друге, на рівні громад важливі простори підтримки — дитячі кооперативи чи зустрічі батьків, де рівний розподіл обов’язків є нормою, а не винятком. Паралельно профспілки мають пояснювати батькам їхні права на гнучкий графік і відпустки, адже рішення залишитися вдома часто ухвалюють через звичайне незнання альтернатив.

Додамо до цього садок, якого немає

Гендерні стереотипи посилюються браком інфраструктури.

Для дітей віком до трьох років послуг дошкільної освіти й догляду в Україні критично бракує. У 2024 році із 986 тисяч місць у закладах дошкільної освіти лише 152 тисячі були передбачені для дітей віком до трьох років.

У містах для дітей цього віку доступне лише кожне сьоме місце, у селах — кожне десяте. До повномасштабного вторгнення послугами ДОД були охоплені близько 18% дітей віком до трьох років.

Реальне відвідування ясельних груп є ще нижчим: серед дітей віком до двох років садки відвідують лише 2–4%. Після досягнення дитиною трьох років картина різко змінюється, і охоплення закладами дошкільної освіти стрімко зростає.

Дзеркально змінюється і зайнятість матерів: 13% жінок працюють, коли дитині до трьох років, і 54% — коли дитині більше трьох років.

Це не означає, що садок автоматично «відправляє жінку працювати», але зв’язок очевидний і зрозумілий: у жінки принаймні з’являється можливість для праці.

Звісно, заклик «батьки мають рівно розподіляти догляд» — чудовий. Однак у реальній ситуації це не завжди можливо. Уявімо, що дитині немає ще і двох років, ясел немає, бабусі, які потенційно могли б допомогти, живуть в іншому місці, а обидвоє дорослих мають працювати. У такій ситуації сім’я все одно має знайти людину, чий час буде використано для догляду. І за нинішнього розподілу ролей найбільш очевидною кандидаткою для цього залишається мама.

Державі необхідно визнати дошкільну освіту й догляд стратегічною частиною економічної інфраструктури країни, а не просто соцдопомогою. Окрім розширення програм підтримки на кшталт «єЯсла» та «єСадок», варто розвивати альтернативні формати, зокрема сімейні та корпоративні дитсадки. Місцевій владі важливо аналізувати локальні потреби й облаштовувати дошкільні групи у вільних приміщеннях шкіл чи культурних центрів, а для віддалених сільських територій можна впроваджувати мобільні дитячі садки із виїзними виховательками у визначені дні, ніж чекати на відкриття повноцінного закладу.

Війна зробила доступ до дошкільної освіти й догляду ще більш нерівним

Повномасштабна війна загострила інфраструктурну кризу.

Частина садків була пошкоджена, зруйнована або закрита, частина довго працювала дистанційно чи у змішаному форматі через відсутність укриттів. Відновлення триває: станом на початок 2025 року було відремонтовано 565 дитячих садків і збудовано або облаштовано 293 укриття, хоча укриттів усе ще дуже бракує.

Водночас переміщення населення всередині країни створило додатковий дисбаланс: у прифронтових громадах дітей стало менше, а в громадах, куди приїхала велика кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО), навантаження на дошкільну інфраструктуру зросло в рази.

У зв’язку з цим, загальна кількість місць у садках України не відображає реальних потреб. Адже це місце має бути там, де живе конкретна сім’я. Садок має працювати очно, при цьому в ньому має бути безпечне укриття. Його графік має дозволяти батькам працювати, і дитину відповідного віку мають погодитися прийняти.

Якщо ж йдеться про дитину з інвалідністю або особливими освітніми потребами (ООП) — потрібні ще доступна інфраструктура та підготовлений персонал, і саме цій групі, за даними дослідження, найважче знайти інклюзивні послуги ДОД.

Відбудова дитсадків — це завдання не лише для держави, а й для міжнародних партнерів. Насамперед важливо будувати та відновлювати заклади там, де вони найбільше постраждали від війни та бракує місцевих бюджетів. Головний пріоритет тут — облаштування безпечних укриттів, адже без них дитсадки просто не зможуть працювати очно. Разом із тим важливо підтримувати найбільш вразливі родини — ВПО, одиноких батьків і дітей із інвалідністю або ООП, резервуючи для них місця поза загальною чергою.

Хороший садок — це той, до якого не треба бігти о четвертій

Крім усіх перелічених факторів, у випадку садка є ще один важливий момент: його доступність — це не тільки наявність місця.

Батьки, які користуються послугами ДОД, загалом оцінюють їх доволі позитивно. Найважливіші критерії для них — професійність персоналу, безпека й комфорт дитини та близькість до дому. В ідеальній моделі садок має працювати п’ять днів на тиждень і мати гнучкий графік, узгоджений із робочим часом батьків.

І ось тут часто виникає проблема. Стандартний робочий день в Україні, за яким працює більшість установ, триває до 18:00. Якщо садок працює до 16:00 або 17:00, це не вирішує проблему зайнятості батьків.

Така ситуація знов створює потребу адаптації: знайти роботу ближче до дому, попросити скорочений день, відмовитися від посади, де треба затримуватися, домовитися з бабусею, найняти когось на дві години, щоб забирали дитину або щодня пояснювати керівництву, чому треба піти раніше.

Якщо ж у сім’ї вже існує установка, що саме мама відповідальна за дитину, то й вирішувати цю логістичну задачу буде передусім вона.

Адаптація режимів роботи дитячих садків під реальні потреби батьків є ефективним кроком, що не вимагає значних капітальних витрат. Запровадження груп подовженого дня або вечірніх груп значно спрощує щоденну логістику. Також перспективним є партнерство між містом і бізнесом, коли підприємства співфінансують додаткові години роботи груп у найближчих садках. Окрім того, гнучкий робочий розклад має стати нормою як для матерів, так і для татів, адже можливість тата вчасно забрати дитину знімає велике навантаження з матері.

«Мати може працювати», але хто тоді робитиме все інше?

Є спокуса розв’язувати проблему зайнятості матерів виключно через ринок праці: більше дистанційної роботи, гнучкий графік, кілька годин роботи на день. Безумовно, все це потрібне.

Разом з тим, потрібно враховувати, що гнучкість сама по собі може стати пасткою: якщо гнучкою має бути тільки жіноча кар’єра, це створює ризик подвійної зміни.

Тоді виходить, що чоловік продовжує працювати стандартний день, а жінка виконує ту саму оплачувану роботу, просто між годуванням, поїздкою в поліклініку та укладанням дитини спати.

Дослідження це добре показує через дані про відпочинок. Жінкам доступно лише близько 10% часу для відпочинку, а 18% матерів говорять, що не мають часу на нього взагалі.

Тобто повернення на роботу саме по собі ще не означає розв’язання проблеми. Іноді воно просто створює другу робочу зміну. Наслідки цього тиску теж поступово стають частиною гендерного стереотипу. Від 30 до 35% матерів дітей до семи років вважають себе менш продуктивними працівницями, ніж їхні колеги без дітей.

Щоб гнучкий графік не перетворювався на пастку, він має стати універсальною нормою для обох батьків. Паралельно важливо дбати про гідну оплату праці та належні умови для виховательок і нянь, адже якісний догляд у закладі гарантує матерям можливість повноцінно працювати та відпочивати. З боку роботодавців необхідна повага до особистого часу персоналу, що включає відмову від пізніх нарад і понаднаромових вимог.

Садок не скасує гендерні норми, але без садка їх дуже складно змінити

Здається, все сказане підводить нас до тези, що треба побудувати більше дитячих садків із зручним графіком роботи — і проблема зникне.

На, жаль, це не так — не зникне.

Якщо сім’я переконана, що маленькій дитині краще бути лише з мамою, саме існування ясел не означає, що ними скористаються. Якщо роботодавець упевнений, що мама маленької дитини буде менш продуктивною, місце в садку не прибере дискримінацію. Якщо чоловік вважає, що його єдина батьківська відповідальність — заробляти, садок не змусить його взяти лікарняний, коли дитина захворіє.

Але й зворотне так само справедливе.

Можна роками закликати чоловіків активніше доглядати дітей і жінок не відмовлятися від кар’єри, проте якщо сім’я фізично не має доступу до послуг догляду, хтось усе одно муситиме залишитися вдома.

Тож вирішити лише один елемент недостатньо. Дефіцит послуг, гендерні норми, дискримінація, брак гнучкості на роботі та фінансові бар’єри — це взаємопов’язана система, і саме тому дослідження й будує свої рекомендації одразу для п’яти різних груп — держави, місцевої влади, роботодавців, профспілок і міжнародних партнерів, — а не для когось одного з них. 

Питання дошкільної освіти й догляду — це не лише питання про те, де дитина проведе день.

Це ще питання про те, чий час у сім’ї вважається ціннішим, чию роботу простіше поставити на паузу, чия зарплата сприймається як основна. І хто має бути доступним, якщо дитина захворіла, хто відмовиться від підвищення, якщо нова посада передбачає довший робочий день.

Надійний фундамент для майбутнього України

Народження дитини поки що дійсно залишає матерям і татам далеко не однакову кількість варіантів подальшого життя.

Жодне окреме рішення — ані нові дитсадки, ані законодавчі зміни, ані просвітницькі кампанії — не здатне самостійно подолати комплексний гендерний розрив. Проте їх синергія створює потужний трансформаційний ефект. 

Сьогодні українське суспільство демонструє унікальну готовність до змін: запит батьків на рівну участь у вихованні дітей та економічну самореалізацію вже перевищує наявні інфраструктурні можливості. Це означає, що інвестиції у сферу догляду мають високий суспільний запит і принесуть швидкі результати.

Інвестиції в дошкільну освіту й догляд — це не просто соціальна підтримка, а один із найефективніших економічних важелів для повоєнного відновлення та євроінтеграції України. За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), кожен долар, інвестований у політики та послуги догляду за дітьми, здатний згенерувати близько 3,76 долара світового ВВП до 2035 року за рахунок скорочення гендерних розривів у зайнятості та оплаті праці.

Розширення доступу до якісних послуг дошкільної освіти й догляду, за розрахунками ЮНІСЕФ, дозволить повернути на ринок праці майже 350 000 батьків, переважно матерів, до 2030 року. Згідно з оцінками Глобального симулятора інвестування МОП, розбудова універсальної системи догляду створить до 2030 року майже 177 600 нових робочих місць — як у самій дошкільній сфері, так і в суміжних галузях економіки.

Формування доступної дошкільної інфраструктури, підтримка відповідального батьківства та рівні умови на ринку праці — це прямий шлях до зміцнення родинних бюджетів, зростання економіки та забезпечення гармонійного розвитку українських дітей. Україна має всі можливості перетворити цей виклик на історію успіху та побудувати більш справедливе, стійке та процвітаюче суспільство.

У статті використано дані національного дослідження «Доступ до дошкільної освіти й догляду та розширення економічних прав і можливостей жінок в Україні», проведеного Українським центром соціальних реформ на замовлення Представництва ЮНІСЕФ в Україні, у партнерстві з Міжнародною організацією праці (МОП) в Україні, за фінансової підтримки уряду Німеччини через Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) та Банк розвитку KfW.

«Ой, навіть кішки народжують. Що тут такого?» — чула я на власні вуха про роль і роботу жінки як матері.

А ще я люблю феміністичний анекдот про те, що якби в чоловіків були місячні, пам’ятники їм стояли б на площах усіх міст.

Чому я це згадала?

В нещодавньому опитуванні від групи «Рейтинг» (2026) укотре зафіксували парадокс, який спостерігається тривалий час.

Українське суспільство дуже відкрите до лідерських якостей жінок, їхнього входження у «чоловічі» сфери.

Тезу «жінки недостатньо амбітні для керівних посад» відкидає абсолютна більшість — 81% українців, що навіть вище від середнього по ЄС, де з цим не згодні 74%, і значно вище, ніж у Польщі (56%) та Угорщині (61%).

Водночас українське суспільство залишається дуже консервативним щодо приватних ролей жінки.

Тезу «найважливіша роль жінки — піклуватися про дім і родину» підтримують 66% українців (ЄС у середньому — 42%, Словаччина — 75%, Болгарія — 74%, Угорщина — 71%), тобто Україна в регіональному тренді, але менш консервативна за сусідів.

Думку «найважливіша роль чоловіка — заробляти гроші» поділяють 58% українців проти 40% незгодних, що наближає Україну до показника в Румунії (60%), країнах Балтії (55–60%) і помітно вище за середній показник по ЄС (42%).

Для порівняння, у Швеції з наведеними тезами про жінок погоджуються лише 14% населення, а про чоловіків — 10%.

Така сама логіка простежується і в розподілі грантових коштів на гендерну рівність. Усілякі програми лідерства, менторства, економічної спроможности, перекваліфікації жінок, залучення їх у так звані чоловічі галузі, мікрогранти — на вершині донорських пріоритетів.

Таке враження, що суспільство досі чекає, що «жінка має сперва стати чоловіком». Це цитата Наталії Кобринської, однієї з перших українських феміністок, з тих часів, коли слова «людина» не було у вжитку, замість нього використовували слово «чоловік», бо саме чоловік у патріархальному суспільстві був зразком і мірилом людськости.

Кобринська мала на увазі, що жінка повинна спочатку стати людиною, здобути права, освіту, професію, мати власні інтереси, а вже потім ставати дружиною і матір’ю.

Але бачимо, що й досі саме жінка має дотягнутися до чоловіка як до мірила людськости.

Тому українська жінка, емансипуючись, лише назбирує «зміни»: спочатку робота, потім друга зміна (домашнє господарство і піклування), потім третя (волонтерство).

Але хіба нема зворотного руху? Є. Тільки виникає нюанс.

Коли чоловіки залучаються в типово жіночі сфери, знаєте, що відбувається? Вони там автоматично здобувають вищий статус, аніж жінки, яких більше в галузі.

Статистика безжальна. У персоналі школи/лікарні кількісно більше жінок. А серед керівників закладів — чоловіків. І що вища ланка керівництва, то чоловіків більше.

Час від часу щось жіноче стає модним. Наприклад, емоційний інтелект або мультизадачність. І як тільки це починає монетизуватися, одразу з’являються коучі й експерти (звісно, чоловіки).

Знецінення чи недооцінювання того, що було традиційно «жіночим», не зникає, коли в сферу залучаються чоловіки. Бо вони лише збирають сметанку.

Ви все ще мені не вірите? А найкращі перукарі хто (згідно з масовими стереотипами)? А найкращі кухарі?

І поки окремі чоловіки збирають авдиторію своїх курсів кулінарії, догляду і емоційного інтелекту, жінки так само масово, але безкоштовно виконують основну роботу, без якої ми як людство не виживемо: миють, перуть, прибирають, готують, годують, навчають, доглядають дітей, хворих, старих.

Багато непомітних і немонетизованих годин.

З годинами від початку повномасштабного вторгнення стало гірше.

За даними UN Women жінки в Україні витрачали 56 годин на тиждень на догляд дітей у 2024 році порівняно з 49 годинами до вторгнення (чоловіки до вторгнення — 22 години на тиждень). Це прямий наслідок масового закриття закладів догляду дітей, масштабного внутрішнього переміщення та відсутности чоловіків, мобілізованих до ЗСУ.

Нагадаю, що стандартний робочий тиждень становить 40 годин.

На Гендері в деталях ми багато працюємо з темою доглядової праці. Я вважаю її однією з головних для феміністичного руху.

І річ не лише в тім, що години на хатню роботу і догляд мають вирівнятися між чоловіками і жінками. Бачення суспільством оплачуваної та неоплачуваної праці також має вирівнятися.

Немає більш несправедливого стереотипу, аніж «він ПРАЦЮЄ на роботі, а вона СИДИТЬ удома з дітьми».

Маємо відходити від визначення цінности роботи через її монетарну ціну.

І переходити до цінности як визнання значущости.

Тоді оплачувана та неоплачувана доглядова праця матимуть належну увагу і підтримку.

Тоді ми зможемо забезпечити відтворення поколінь і подолати демографічну кризу.

Тоді ми станемо справедливим і ефективним суспільством.

Ні, ці три фрази не писав ШІ. Я справді так думаю. І хочу на цьому акцентувати.

Бо хіба робота сантехніка у водоканалі є більш значущою, ніж робота виховательки в дитсадку?

Чому ж вона тоді зі старту вище оплачується?