Категорія: Загальне

АНОТАЦІЯ

У дослідженні проаналізовано гендерну чутливість державних комунікацій у сфері оборони України в умовах повномасштабної війни.

На прикладі офіційних привітань до Міжнародного дня боротьби за права жінок та Дня захисників і захисниць України, а також державних рекрутингових кампаній виявлено співіснування емансипованих моделей жіночності і традиційних стереотипних образів жінок як «берегинь» чи символів жертовності. Використання фемінітивів і лексичних інновацій поступово формує більш інклюзивний публічний дискурс, однак зміст часто залишається символічним, без належного визнання жінок як повноправних суб’єкток оборонних процесів.

Аналіз інформаційних кампаній рекрутингових центрів свідчить про зростання уваги до добровільності та професійності служби, проте гендерна чутливість у їхніх комунікаціях поки є фрагментарною. Результати підтверджують необхідність послідовної інтеграції гендерної перспективи в інформаційну політику держави для ефективної мобілізації людського потенціалу й реалізації концепції всеохопної оборони.

ЗМІСТ

АБРЕВІАТУРИ    
СТИСЛИЙ ОГЛЯД    
ВСТУП    
МЕТОДОЛОГІЯ    
Методи збору даних    
Методи аналізу даних    
РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ГЕНДЕРНОЇ ЧУТЛИВОСТІ ДЕРЖАВНИХ КОМУНІКАЦІЙ В СЕКТОРІ ОБОРОНИ НА КОНКРЕТНИХ ПРИКЛАДАХ  
1.1 Комунікації до Міжнародного дня боротьби за права жінок    
1.2 Комунікації до Дня захисників та захисниць України    
1.3   Підсумки Розділу 1. Аналіз гендерної чутливості державних комунікацій у секторі оборони на конкретних прикладах 
РОЗДІЛ 2. ГЕНДЕРНА ЧУТЛИВІСТЬ ДЕРЖАВНИХ КОМУНІКАЦІЙ У СФЕРІ ВІЙСЬКОВОГО РЕКРУТИНГУ    
2.1   Підсумки Розділу 2. Гендерна чутливість державних комунікацій у сфері військового рекрутингу 
ВИСНОВКИ    
РЕКОМЕНДАЦІЇ. ФОРМУВАННЯ ГЕНДЕРНО ЧУТЛИВИХ ДЕРЖАВНИХ КОМУНІКАЦІЙ ДЛЯ ЗАЛУЧЕННЯ ЖІНОК ДО СИЛ ОБОРОНИ    
ПОСИЛАННЯ   

СТИСЛИЙ ОГЛЯД

Контекст. У березні 2021 року указом Президента «Про Стратегію воєнної безпеки України» вперше було визначено за основу воєнної безпеки всеохопну оборону, одним зі складників якої є інформаційний. Була затверджена й окрема Стратегія інформаційної безпеки. Правовий аспект долученості до захисту держави загалом демонструє гендерно нейтральні наративи, однак законодавство України (як і багатьох інших країн, де є призовна армія) саме за чоловіками закріплює військовий обов’язок, у той час як для жінок військова служба залишається правом.

Методологія дослідження ґрунтується на: 1) аналізі комунікацій обласних державних адміністрацій (ОДА) та обласних військових адміністрацій (ОВА), що були виявлені під час медіамоніторингу ​​у період з 2015 по липень 2025 року (за допомогою тематичного аналізу з дедуктивно-індуктивною логікою кодування), та аналізі комунікацій окремих структур сектору оборони; 2) аналізі сайтів та Instagram-сторінок центру рекрутингу української армії та центру рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ у період з 2024 по липень 2025 року (за допомогою методу тематичного аналізу з індуктивною логікою кодування).

Розділ 1. АНАЛІЗ ГЕНДЕРНОЇ ЧУТЛИВОСТІ ДЕРЖАВНИХ КОМУНІКАЦІЙ В СЕКТОРІ ОБОРОНИ НА КОНКРЕТНИХ ПРИКЛАДАХ 

Результати дослідження підтверджують, що державні комунікації у сфері оборони поєднують елементи інклюзивної, гендерно чутливої мови з глибоко вкоріненими гендерними стереотипами.

Розділ 2. ДЕРЖАВНІ КОМУНІКАЦІЇ У СФЕРІ ВІЙСЬКОВОГО РЕКРУТИНГУ

Аналіз контенту центрів військового рекрутингу продемонстрував невідповідність між декларованим принципом відкритості рекрутингу для всіх охочих, зокрема через частину гендерно чутливих комунікацій, та фактичною обмеженістю можливостей для жінок, зокрема через поширення гендерних стереотипів та зосередженість на чоловічій авдиторії.

Висновки

Аналіз державних комунікацій з 2014 року показує поступові позитивні зміни: мовна інклюзивність зростає, фемінітиви використовуються частіше, а День захисників і захисниць офіційно закріпив присутність жінок у публічній мові. 

Рекрутинг стає більш сервісним, з опорою на цивільний досвід, а в матеріалах з’являються реальні історії військовослужбовиць та дані про кандидаток, що посилює відчуття належності жінок до оборони. 

Водночас позитивні зміни ще не стали стандартом: святкові звернення й досі спираються на стереотипи, рекрутинг іноді використовує традиційні уявлення про ролі, бракує конкретики щодо посад, функцій і умов служби для жінок. 

Для підвищення ефективності комунікацій важливо переходити від формальної видимості жінок до їхньої реальної присутності через предметний опис ролей, суспільно-рефлексивний формат святкових дат та прозоре звітування державних органів. Такий підхід дозволяє не лише підтримувати мораль, а й мобілізувати та утримувати оборонні спроможності на всіх рівнях. 

Рекомендації

• Розробити стандартизовані довідники стилю та шаблони публічних комунікацій з обов’язковим використанням фемінітивів та гендерно симетричних формулювань — Міністерства та відомства оборони, центральні органи влади, обласні військові адміністрації.
• Синхронізувати стандарти комунікацій між усіма державними інституціями та впровадити регулярний моніторинг їх виконання — Центральні органи влади, Міністерство цифрової трансформації, Департамент комунікацій.
• Подолати стереотипні та патерналістські наративи, відмовитися від порівнянь «жінки не поступаються чоловікам» — Державні медіа, пресслужби відомств, відповідальні за інформаційну політику.
• Системно включати жінок до інформаційного контенту: фемінітиви, статистика, інтерв’ю, матеріали про досягнення — Пресслужби Міноборони, ЗСУ, волонтерські та медійні підрозділи.
• Забезпечити гендерний баланс серед спікерів/ок, учасників/иць офіційних заходів та медіаефірів — Організатор(к)и заходів, пресслужби відомств.
• Створювати інформаційні продукти про особливості залучення жінок до війська, умови служби, можливості професійного розвитку та соціального захисту — Державні медіа, пресслужби відомств, центри комунікацій.
• Оновити назви свят, пам’ятних дат, нагород, звань і посад до інклюзивних формулювань — Міністерства, які ведуть відповідні реєстри, Державне управління документів і календарів.
• Поєднувати символічні та практичні елементи в комунікаціях (наприклад, історико-культурні мотиви із сучасними прикладами досягнень) — Відділи комунікацій відомств, організатор(к)и святкових заходів.
• Використовувати реальні зображення жінок у конкретних операційних ролях та уникати абстрактних символічних образів — Пресслужби, медіацентри відомств, фотограф(к)и та відеооператор(к)и.
• Формувати архів реальних історій успішних жінок у секторі оборони — Пресслужби відомств, центри досліджень і архівування.
• Акцентувати у державних зверненнях на правах жінок, безпечній службі, рівному доступі до посад та прийнятті рішень — Центральні органи влади, пресслужби відомств, спікери державних медіа.
• Перетворити офіційні комунікації на трансформаційний інструмент через звітування про розв’язання проблем рівності та дискримінації — Центральні органи влади, Міноборони, відповідальні департаменти комунікацій.

Дослідження реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», на кошти гранту «Найкращі практики шведського гендерного підходу як інструмент розширення можливостей українських жінок для впровадження сталих реформ і сприяння євроінтеграції України», за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром. 

Проєкт взорується на практики гендерного підходу у системі всеохопної оборони Швеції та є першою в українському контексті спробою вивчити можливості впровадження в Україні стратегії всеохопної оборони за шведським зразком, з одночасним урахуванням гендерного підходу, в таких секторах як економіка, доглядова праця, армія, цивільна оборона, урядування, інформаційна політика, волонтерський рух.

Авторка ідеї і керівниця проєкту — кандидатка філософських наук, голова ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» Тамара Злобіна.

Менторки проєкту і рецензентки аналітичних звітів: 
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник.
Гендерна експертка Ганна Гриценко.

Менеджерки проєкту: Альона Грузіна, Галина Репецька.

Скандал навколо Костянтина Темляка: коротка хронологія подій

9 серпня фотографка Анастасія Соловйова (Чорнобай) публічно звинуватила свого колишнього хлопця, актора Костянтина Темляка у багаторічному домашньому насильстві та приниженнях. Вона описала численні випадки фізичного та психологічного насильства. За її словами, Темляк піднімав на неї руку, шарпав за волосся, виламував руки, штовхав, контролював її життя, забороняв спілкуватися з друзями, носити відвертий одяг тощо.

Анастасія оприлюднила фото з синцями на своєму тілі, відео з неадекватною поведінкою актора та скриншоти образливих листувань як докази насильства. Після цього музикантка Moonmanita заявила, що в 15-річному віці отримувала від Темляка непристойні пропозиції. Сам Темляк публічно підтвердив, що застосовував фізичну силу до Соловйової у їхніх стосунках, хоча на інші звинувачення, зокрема еротичні листування з неповнолітньою, поки не відреагував.

Після того як ми, адвокати юридичної компанії Miller, стали представниками Анастасії, її офіційно визнали потерпілою у кримінальній справі. За нашої участи з нею провели першочергові слідчі дії. Ми зібрали й передали поліції факти, що свідчать не лише про насильство над нею, а й про інші випадки насильства щодо жінок і навіть про ймовірне розбещення неповнолітньої.

Ситуація набула повторного розголосу саме напередодні церемонії вручення Національної кінопремії «Золота Дзиґа» 2025 року.

Суперечлива реакція спільноти

Рішення вручити премію викликало хвилю обурення у суспільстві та кінематографічній спільноті. Думки кінематографістів розділилися: частина вважала, що Академії слід було хоча б відкласти відзначення актора до завершення слідства, інші ж наголошували, що престижна нагорода має уособлювати не лише талант, а й моральний авторитет її власника.

До критиків долучилася акторка Олеся Жураківська, членкиня кіноакадемії: у дописі вона різко засудила нагородження Темляка. На її думку, люди, які ухвалюють такі рішення, «знущаються з жертв і руйнують основи існування цивілізованого суспільства». Жураківська нагадала, що раніше в Україні вже траплялися подібні ситуації, наприклад, після звинувачень режисера Андрія Білоуса в сексуальних домаганнях тому все одно присвоєно вчене звання.

Відмова від премії

Сам Костянтин Темляк фактично підтримав вимоги спільноти — наступного дня після церемонії він добровільно відмовився від отриманої кінопремії. У офіційній заяві актор повідомив, що повертає нагороду, оскільки ситуація навколо його імені вимагає особистого та юридичного вирішення. Він вважає некоректним залишати собі відзнаку, що є символом публічного визнання, в такий момент, і хоче зосередитись на роботі та чесному проходженні всіх необхідних процедур розслідування.

«Відмова від премії для мене є проявом поваги до кінематографічної спільноти, глядачів і самої відзнаки», — пояснив Темляк. Цю заяву позитивно сприйняли у мережі: багато коментатор_ів відзначили, що актор продемонстрував більшу відповідальність, ніж організатори премії, які фактично провалили цей репутаційний іспит.

Після шквалу критики Українська кіноакадемія пообіцяла переглянути регламент премії. Виконавча директорка Ганна Мачух повідомила, що на момент голосування і вручення нагород — не передбачені інструменти для відкликання вже врученої премії. Тому зараз Академія проводить опитування серед своїх член_ів щодо можливості анулювати нагороду Темляка, і напрацює зміни до регламенту наступного року, щоб такі рішення можна було переглядати. У заяві Академії також підкреслили, що голосування по цій номінації відбулося до публікації звинувачень і відкриття провадження, а сам Темляк не є членом Академії. Водночас Кіноакадемія зобов’язалася оперативніше інформувати спільноту про свою позицію та дії у подібних випадках у майбутньому.

Чому Академія провалила тест на репутацію та як треба було діяти

По-перше, часу було більш, ніж достатньо.

З моменту, коли 9 серпня були оприлюднені факти насильства, і до церемонії 13 вересня минуло 35 днів. Це понад місяць, протягом якого Академія могла скликати правління чи збори й ухвалити будь-яке рішення: принаймні, заморозити нагороду або заявити про її відкликання. Для порівняння: у Голлівуді реакції займали лічені дні.

Після звинувачень проти Гарві Вайнштейна Американська кіноакадемія і BAFTA виключили його зі своїх лав протягом тижня. Netflix і Міжнародна телеакадемія скасували співпрацю та нагороду Кевіну Спейсі буквально за кілька днів після появи звинувачень. BAFTA відкликала нагороду Ноела Кларка одразу після журналістського розслідування The Guardian. У всіх цих випадках рішення були швидкими й принциповими — без вироків і без бюрократичних відмовок.

По-друге, Академія — це приватна організація.

Українська кіноакадемія зареєстрована як громадська організація (ГО). Відповідно до закону, громадські організації — це приватноправові об’єднання, які створюють приватні особи, а не держава. Вони не є органами влади й не обмежені принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Для них діє принцип приватного права: «дозволено все, що не заборонено». Це означає, що навіть без спеціально прописаних процедур Академія мала повне право діяти — ухвалити репутаційне рішення з міркувань етики й цінностей. Усі розмови про «немає інструментів у регламенті» чи «зміни тільки на наступний рік» — маніпуляція. Жоден закон не забороняв Академії швидко зібратися й ухвалити виняткове рішення. Так само робили їхні колеги на Заході: виключали, відкликали нагороди, розривали контракти без прописаних «попередніх процедур» — просто тому, що це вимагала ситуація.

По-третє, Академія показала репутаційну «імпотенцію».

Замість відповідальних дій, вона сховалася за ширмою неіснуючих «юридичних процедур», відсутності вироку суду, обіцянок публічної дискусії та змін на майбутнє. Це не захист цінностей, а відмова від них. Репутаційна відповідальність завжди була незалежною від юридичної: вона стосується не покарання в кримінальному сенсі, а довіри спільноти. І коли на кону престиж головної кінопремії країни, демонстрація принциповості мала б бути безумовною. Інакше відзнака дискредитується, а довіра до Академії падає.

Правильний алгоритм дій був очевидний:

1. Оперативне засідання правління чи загальних зборів.
2. Чітка публічна позиція: нагорода заморожується чи відкликається.
3. Захист власної репутації та солідарність із постраждалими від насильства.

Це — стандарт світової практики, і саме цього очікувало українське суспільство. Академія ж, замість продемонструвати принциповість, обрала бюрократичну відмовку і втратила шанс довести, що в українській кіноспільноті справді діють цінності, а не формальності.

Юридична та репутаційна відповідальність: у чому різниця

Випадок із Темляком оголив ключову проблему: нерозуміння різниці між юридичною та репутаційною відповідальністю.

Юридична відповідальність настає в межах правового поля — тобто коли винуватість особи доведена в суді або є офіційне рішення компетентних органів. Людину можна притягнути до кримінальної чи адміністративної відповідальності лише за наявності достатніх доказів, відповідно до процедури, з дотриманням принципу презумпції невинуватості. Це тривалий процес: спочатку розслідування, потім суд, вирок, який набуде законної сили тощо. Лише тоді держава застосовує покарання — наприклад, ув’язнення або штраф.

Репутаційна відповідальність — зовсім інше явище. Це не про суд чи поліцію, а про реакцію суспільства, спільноти або професійного середовища на неприпустимі аморальні вчинки. Репутаційна відповідальність настає тоді, коли навіть без рішення суду людина несе наслідки для своєї кар’єри, статусу та стосунків із колегами через втрату довіри та поваги. Іншими словами, це своєрідний «санкційний механізм» громади: з такою особою можуть відмовитися співпрацювати, її можуть не допустити до певних проєктів, позбавити неформальних привілеїв чи навіть нагород.

Відомі випадки в кіноіндустрії підтверджують, що репутаційні наслідки настають задовго до судових рішень. Так, після багатьох звинувачень голлівудських осіб у домаганнях чи насильстві, студії та організації розривали з ними контракти, незалежно від того, чи існували офіційні обвинувачення. 

Ключове розуміння: репутаційна відповідальність не замінює юридичну, але й не залежить від неї. Не потрібно чекати рішення суду, щоб зробити морально правильний крок. Коли мова про нагороди, публічні почесті чи довіру аудиторії – установи та колеги мають право і навіть зобов’язані реагувати на серйозні обвинувачення, якщо ті видаються обґрунтованими.

Презумпція невинуватости працює в кримінальному процесі, але у сфері репутації діє інший принцип: презумпція безпечного середовища. Спільнота повинна передусім дбати про безпеку і цінності своїх членів і членкинь, особливо, якщо йдеться про творчі колективи, навчальні заклади, театри чи кіноіндустрію, де важливий рівень довіри та взаємоповаги.

Репутаційна відповідальність у світовому кінематографі

У світовому кіно ця практика негайної реакції на обвинувачення давно стала нормою, особливо після руху #MeToo. Ба більше, статистика свідчить, що подібні репутаційні наслідки є масовим явищем. За даними Axios, з 2017 року сотні впливових чоловіків у різних галузях були звинувачені в сексуальних домаганнях або насильстві; принаймні 201 особа втратила роботу чи високі посади через ці звинувачення, тоді як реальних судових вироків за перші роки руху було лише кілька.

Згадаємо кілька з таких прикладів:

• Гарві Вайнштейн (США): Коли у 2017 році десятки жінок відкрито звинуватили відомого продюсера у сексуальних домаганнях та насильстві, він одразу втратив посаду голови власної копродукційної компанії, а Академія кінематографічних мистецтв і наук США одноголосно виключила його зі своїх лав. Це стало безпрецедентною репутаційною санкцією: правління Академії підкреслило, що повинен піти час «поблажливості до хижої поведінки» і встановлені жорсткі етичні стандарти. Зауважимо, що на момент виключення підозру Вайнштейну ще офіційно не пред’явили, але кіноспільнота не захотіла чекати.
• Кевін Спейсі (США): У жовтні 2017 року низка чоловіків звинуватила Спейсі у сексуальних домаганнях. Індустрія відреагувала миттєво: сервіс Netflix зняв серіал «Картковий будинок» з ефірного розкладу, де Спейсі грав головну роль, а з фільму «Усі гроші світу» було перезнято всі сцени за участю Спейсі — з іншим актором. Всі ці рішення були ухвалені без усякої судової постанови — виключно через репутаційні ризики.
• Бретт Ретнер (США): У листопаді 2017 року шість жінок звинуватили режисера Ретнера в сексуальних домаганнях і грубій поведінці. У відповідь студія Warner Bros. негайно розірвала з ним усі контракти та відмовилася продовжувати спільні проєкти. Після таких звинувачень Ретнер був фактично усунений від роботи у кіно і телевізії, хоча судових обвинувальних вироків у цій справі досі немає.

Ці та аналогічні приклади з усього світу демонструють: у творчих індустріях репутація — це капітал. Сумнівна моральна поведінка призводить до негайних наслідків, навіть якщо юридичний процес ще не завершено або він неможливий. Після серйозних звинувачень організації часто обирають захищати свої цінності та учасників, накладаючи «кару суспільства» незалежно від суду.

Навіщо потрібна репутаційна відповідальність?

Світовий досвід показує, що репутаційні механізми — це спосіб саморегуляції суспільства, особливо там, де офіційний закон діє повільно або не може дати ради. Коли індустрія сама очищає свої ряди від людей, чия поведінка суперечить базовим нормам, вона тим самим:

• Захищає потенційних постраждалих. Репутаційні санкції допомагають запобігти подальшим знущанням. Наприклад, відсторонення з роботи підозрюваного педагога-кривдника відразу після першої скарги убезпечить студентство навіть під час розслідування. У випадку Темляка його колишня дівчина зізналася, що мовчала роками через страх і сором. Система репутаційного контролю створює середовище, у якому постраждалі бачать реакцію спільноти й відчувають підтримку: їм легше говорити про пережите, знаючи, що їх почують та захистять.
• Підтверджує декларовані цінності. Якщо організації заявляють, що «насильству не місце в індустрії», то логічним кроком є не підтримувати тих, кого звинувачують у насильстві. Інакше слова розходяться з діями.
• Зберігає репутацію самої спільноти та бренду нагород. Престиж нагороди «Золота Дзиґа» або будь-якої іншої премії падає, якщо лауреатом стає людина із сумнівною моральною репутацією. Відзнака має асоціюватися з найкращими представниками професії не лише за талантом, а й за доброчесністю. Репутаційний контроль дозволяє захистити авторитет бренду та довіру публіки: якщо ігнорувати скандал, це може дискредитувати всю премію.
• Сприяє змінам у суспільстві. Коли відомого актора або продюсера карають репутаційно, це слугує сигналом для всіх: так не можна, наслідки неминучі. Це профілактика для інших потенційних кривдників і своєрідна підтримка для тих, хто постраждав. Рух #MeToo досяг успіху саме тому, що викриття тягнули за собою швидкі наслідки, і культура поступово почала змінюватися.

Підсумовуючи, ситуація з Костянтином Темляком стала своєрідним тестом для української кіноспільноти. Спочатку цей тест не було пройдено належним чином — відмовки перемогли моральні імперативи. 

Головний урок: невинуватий до вироку — не означає гідний нагород чи довіри до вироку. Юридична відповідальність займе свій час і винесе вердикт, а репутаційна — вже зараз окреслює, що насильство і зловживання не матимуть виправдань у творчій спільноті, і що для захисту її цінностей не треба чекати печатки суду.

Осмислюючи хронологічну ретроспективу й тривалу еволюцію українського жіночого руху, зазвичай згадують його визначних засновниць – Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Софію Русову, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську, а згодом Мілену Рудницьку, Олену Кисілевську, Костянтину Малицьку та інших. Водночас за лаштунками перших емансипаційних змагань українського жіноцтва стояла й вагома чоловіча передісторія та діяльна підтримка авторитетних «апологетів жіночої квестії».

Феміністичні ідеї Кобринської в Галичині вже мали своїх попередників серед чоловіків – Миколи Ганкевича, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Василя Полянського, Івана Франка, Володимира Шухевича. Проте ця чоловіча рецепція жіночого руху була ідеологічно маркована подекуди соціалістичними гаслами й залишалася концептуально неоформленою в суспільстві. Серед прихильників не було одностайности щодо суті жіночого питання та шляхів його реалізації.

Показовим є лист Франка до Михайла Павлика (бл. 10 жовтня 1879 р.), де він застерігає від виокремлення жіночого питання з інших суспільних проблем: «Ані питання жіноче у нас не визначується особливо різко з-поміж прочих питань, — противно, воно перед многими геть-геть уступає назад (господарство людове, школи і т. д.), ані тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі» [17: т. 48, с. 214]. Далі Франко висловлює переконання, що на світоглядний розвиток жіноцтва ефективніше впливати через точні науки, аніж через літературу побутового життя: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших, ви швидше поробите соціалісток при помочі фізіології та економічної теорії, ніж при помочі хоч би й як досадливих образів з жіночого життя» [17: т. 48, с. 215].

Попри обережні характеристики Івана Франка як профемініста — людини, яка поділяє феміністичні погляди, хоча й не належить до самого руху, в його життєтворчости та суспільній діяльности знаходимо чимало підтверджень щирої прихильности до ідей жіночої емансипації. Франко випереджав суспільні уявлення про роль жінки, обстоював потребу жіночої освіти, рівноправности, економічної незалежности, підтримував і наставляв початкуючих письменниць, активно взаємодіяв із відомими феміністками, трактував і популяризував жіноче питання в листуванні, публіцистиці, художніх творах. Як слушно зазначає Марта Госовська, Франка часто незаслужено маргіналізують у дискурсії українського фемінізму [4: 273]. Цікаво, що сам Франко терміном «фемінізм» не послуговувався, натомість активно вживав його семантичні варіанти: «жіноче питання», «жіноча справа», «емансипація», «рівнорядне становище», «рівноуправнення».

Обкладинка книжки Ірени Книш «Іван Франко та рівноправність жінки»

Про Франкову роль у започаткуванні й популяризації ідей українського жіночого руху в різних контекстах писали Лариса Бондар, Марта Богачевська-Хомяк, Марта Госовська, Ірена Книш, Богдан і Наталія Тихолози, Алла Швець, Катерина Шмега та інші. Осмислюючи профіль Франка-профемініста, в цій статті я спробую показати, як через власну творчість, громадську діяльність і співпрацю з діячками жіночого руху він наближав зародження українського фемінізму, впливав на концептуалізацію й поширення своїх ідей, з ким із відомих жінок найбільше співпрацював, які емансипаційні ідеї підтримував, а які критикував, наскільки Франкові погляди суголосні з сучасним розумінням фемінізму.

Ранні зацікавлення Франка темою жіночої емансипації

Іван Франко_1875 р.

Ідеями жіночої емансипації Франко зацікавився в середині 1870-х років ще студентом Львівського університету, перебуваючи тоді на хвилі своїх соціалістичних захоплень. Про жіноче питання він не раз листовно дискутував із найближчим побратимом і таким самим прихильником рівноправности  Михайлом Павликом, задумавши навіть спільно перекласти тогочасний популярний маніфест фемінізму Стюарта Мілля «Поневолення жінок».  Прикметним у цьому плані є лист Михайла Павлика до Франка в травні 1877 року, в якому він напучував приятеля, аби той застеріг своїх знайомих сільських панянок від «підневільного заміжжя», натомість заохотив їх до інтелектуального розвитку літературної праці, збирання етнографічних матеріалів. «Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені — якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити», — нарікав Павлик на недостатнє усвідомлення молодими паннами власної особовости, які звикли в усьому «потакати мужчинам», не виявляючи «ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі» [5: 74–75].

З раннього дитинства Франко виніс високий пієтет і повагу до жінки, що згодом трактував як одну з ознак національної ментальности. В своїх художніх споминах «У столярні», спостерігаючи за родинами дрогобицьких ремісників, письменник відзначив помітну «духову перевагу над мужами» жінок, які завдяки своєму хистові провадити домашнє ґаздівство, виховувати дітей, вести справи чоловіків поступово «набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі». Франко згадував: «Я виніс враження, що жінки в цих родинах займають, коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком» [17: т. 21,  с. 182–183]. 

Ольга Рошкевич

Важливі засновки феміністичних ідей у дусі позитивістичного світогляду й модерних на той час ідей жіночої рівноправности Стюарта Мілля прострумовують у Франковому листуванні з його нареченою Ольгою Рошкевич. Властиво, згаданий його лист від 20 вересня 1878 року сприймається не як любовне послання, а радше як ґрунтовна антропологічна й соціологічна студія, в якій молодий Франко свідомо маніфестує ідею соціальної та гендерної рівноправности в поглядах на взаємини чоловіка та жінки, інституцію подружжя, ідеал жінки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини» [17: т. 48, с. 116]. В цьому самому контексті він представляв Ользі Рошкевич свою візію новочасної ідеальної жінки: «Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина — чоловік [тобто людина. — А.Ш.], женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана…, а впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру — і се ввесь мій ідеал» (лист до О. Рошкевич від 28 грудня 1878 р.) [17: т. 48, с. 134].

Цікаво, що орієнтовно в той самий час, наприкінці 1870-х років, Франко виношував ідею формування в Галичині, зокрема у Львові, дієвого жіночого осередку, який би став у авангарді новочасних емансипаційних рухів, як це було, за його спостереженнями, в знаменитих політично-літературних салонах Франції, коли «історичні славні кружки людей творилися довкола геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.» [17: т. 48, c. 132]. Захоплений новими течіями у Європі, Франко з побратимами ініціював проєкт майбутнього жіночого осередку ідейних однодумниць, щоправда, бідкаючись, що поки «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові» [17: т. 48, c. 132]. Утім Франкова ідея створити жіноче товариство зреалізується щойно через шість років, у грудні 1884-го, коли за його істотного організаційного сприяння і медійного супроводу в Станіславові постало «Товариство руських женщин».

Франкова студія «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) — одна з перших праць в історії жіночого питання

Обкладинка видання «Жіноча неволя в руських піснях народних»

Цією студією Франко фактично заклав основи нового підходу до осмислення жіночої проблематики в широкому соціально-економічному та звичаєвому зрізі, що згодом засадничо виявиться в настановах жіночого руху та сприятиме формуванню феміністичної думки в українській культурі. Уже в першому реченні цієї праці Франко наголошує, що «мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками». А далі, стверджуючи, що «русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у відношенні до других сусідніх народів» [17: т. 26, с. 210], Франко акцентує на тому, що повага до жінки, її рівноправне становище в родині та суспільстві є не лише моральною, а й цивілізаційною цінністю, яка вирізняє українців з-поміж інших національних спільнот. Така позиція Франка є важливою для розуміння його профеміністичних поглядів. 

Базуючись на мотивах народних пісень, які образно називає «жіночими невольничими псальмами», Франко аналізує різноманітні форми поневолення жінки: примусове заміжжя, знущання свекрухи, страждання поруч із нелюбом чи чоловіком-п’яницею. Водночас, як проникливий соціолог і економіст, він прагне знайти глибинні суспільні причини «жіночої недолі» та, спираючись на позитивістичні теорії, доходить висновку, що «її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне» [17: т. 26, с. 244–245]. Саме тому дослідник висловив сподівання, що з послабленням соціального й економічного гніту жінки зможуть вільно розвиватися разом із поступом усього народу.

У цій праці, написаній за рік до офіційного створення першої жіночої організації, Франко вже передбачив симптоми новітніх емансипаційних зрушень у суспільстві: «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» [17: т. 26, с. 211]. Заснування 8 грудня 1884 року «Товариства руських женщин» і стало саме цим суспільним переломом, який маніфестував появу нової жіночої спільноти.

Знайомство Франка з Наталією Кобринською

Наталія Кобринська

Знайомство Франка з Наталією Кобринською стало подією, що мала визначальний вплив на історію українського жіночого руху та заклала підґрунтя для їхньої подальшої тісної співпраці. Обмінявшись до того кількома листами, Франко з Кобринською запізналися 7 серпня 1884 року на вічі українських студентів у Коломиї, яке відбувалося в межах мандрівки української молоді селами Підгір’я. Саме на цьому вічі жіноче питання набуло чи не першого публічного розголосу в Галичині у виступах учительок Емілії Ничай та Анни Підляшецької, а також відомого члена студентського товариства «Січ» Василя Полянського. Натхненний цими ідеями, Франко опублікував інформаційний звіт про коломийське віче, заявивши про потужну активізацію галицького жіноцтва: «Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий рух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що й в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору» [5: 120].

Роль Франка в заснуванні «Товариства руських женщин»

Надалі Франко всіляко сприяв створенню першої жіночої організації в Станіславові – «Товариства руських женщин». Як згадувала Кобринська, «З мужчин інтересувався Товариством найбільше Франко» [6: 322]. Як тогочасний кореспондент львівської газети «Діло», він забезпечив цій події потужний медійний супровід: опублікував статут станіславівського товариства, анонсував та звітував про перші його збори, зумисне дбаючи про публічність та масштабність цього заходу, а згодом надрукував вітальну промову  Кобринської, виголошену на установчих зборах товариства (Діло. 1884, № 148, с. 1–2; 1885, № 4). Такі дописи посилювали суспільний резонанс події.

В анонсі перших зборів «Товариства руських женщин» Франко патетично відзначав суспільну важливість жіночої консолідації й активізму: «Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя… Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці» (Діло. 1884. № 134).

Від часу заснування «Товариства руських женщин» за активної підтримки й присутности на цьому заході Франка його сучасники й біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи письменникового життєпису — участі в зародженні жіночого руху в Галичині. Мав рацію Іван Куровець, коли писав, що Франко «палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва» [11: 98].

Саме завдяки Франковим пресрелізам тепер вдається реконструювати, як відбувалися перші установчі збори товариства. У вщерть заповненій головній залі станіславівського товариства «Руська бесіда» зібралися жінки з різних місць Галичини: «Виділи ми там обіч молоденьких красавиць, також поважні віком і жизненним досвідом пані, з молодим жаром і невигасною щиростею принимаючих участь в здвигненню нового діла» (Діло. 1884. № 134). «Також мужчини з другої кімнати через отворені двері прислухувались ходові нарад» (Діло. 1884. № 138). Загалом за офіційними даними до організації тоді зареєструвалися 95 членкинь, а протягом першого року діяльности товариства їх кількість становила 125. У «жіночій» залі з чоловіків був присутній тоді лише Франко, маючи місію зачитати 37 вітальних телеграм на адресу «Товариства руських женщин». Як поет, він також урочисто привітав новозасновану жіночу інституцію власною поетичною присвятою «Женщина (алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові)». Зокрема, там були такі слова:

З богині женщину зроблю, людину,

І з п’єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди серце дам любляче

І в мозок вложу думку запальну.

Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і к ній

Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життьовій

Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій [т. 3, с. 266–267].

Іван Франко та нова генерація українських письменниць

Головною настановою «Товариства руських женщин» стала ідея «розбудження жіночого духа через літературу», як це декларувала в своїй програмовій промові Наталія Кобринська, прагнувши в такий спосіб об’єднати  все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [7: 299]. В умовах української бездержавности, коли мовчала преса і парламентаризм, політично розділене кордонами двох імперій українське жіноцтво єдналося за допомоги літератури. З іншого боку, письмо ставало для жінки формою самовиявлення власної суб’єктности й набуттям самостійного голосу, з чого почалася тягла літературна традиція та з’явилися нові імена літераторок.

Саме Іван Франко вплинув на формування цілої генерації українських письменниць, утверджуючи думку про вагомість та актуальність жіночої літературної праці як однієї з форм емансипації. Показовими з цього погляду є його ранні листи до Ольги Рошкевич, де він висловлював переконання, що літературна праця «щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ…» [17: т. 48, с. 134] (лист до Ольги 26 грудня 1878 р.). Франкова думка була надзвичайно прогресивною як на той час, визнаючи не лише право жінки на творчість, а й підкреслюючи роль літературної діяльности для її особистісного розвитку та суспільного визнання. Ба більше, Франко наводить приклади європейського досвіду літературної заангажованости жінок, своєрідної моди на письмо в Англії, Франції, Німеччині, де освічені жінки масово «кидаються на поле літературне, і рідко котра з них не вспіває добитися поважного місця в сучасній літературі» [17: т. 48, с. 134]. На його думку, факт жіночої присутности в літературному процесі був важливим кроком до емансипації. Притім Франко зауважив, що «роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) — таланти дуже невеликі» [17: т. 48, с. 134]. Тому й був переконаний, що українські жінки мають усі шанси не лише досягти рівня європейських письменниць, а й перевершити їх завдяки глибшому знанню народного життя, серйозному ставленню до тем і простоті стилю. Така Франкова позиція щодо жіночої літературної праці була не просто підтримкою початкуючих письменниць, а цілісною програмою розширення прав і можливостей жінок у суспільстві: «Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею» [17: т. 48, с. 134].

Франкове творче наставництво і приклад стали потужним стимулом для багатьох жінок сміливо заявляти про себе в літературі та суспільному житті. Як згадував його сучасник, Франко «підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, підготовляв і учив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист» [11: 98]. Якщо говорити про становлення жіночого письма, то воно значною мірою розвинулося саме завдяки тісним зв’язкам Франка з початкуючими літераторками. Часто ці стосунки виходили за межі суто творчих і набували особистісного, навіть інтимного характеру, переростаючи в захоплення та інспіруючи мотиви творчости. Яскравим прикладом були Франкові взаємини з Уляною Кравченко, яка під його впливом стала першою в Галичині поеткою — авторкою збірки поезій Prima vera, виданої за сприяння Франка.

Уляна Кравченко

Климентина Попович

Олеся Бажанська

Христя Алчевська

Окрім Уляни Кравченко, в силовому полі Франкового наставництва формувалися інші відомі письменниці: Наталія Кобринська, Євгенія Бохенська, Климентина Попович, Олеся Бажанська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Олена Сіменович (Кисілевська), Анна Павлик, Христя Алчевська. Саме появу молодих літературних талантів Франко вважав «доказом росту національної сили» [17: т. 41, с. 501] й розбудженням нового суспільного руху. Без його літературного менторства становлення українського жіночого письменництва було б неможливим у такому масштабі та розмаїтті.

До того ж жіноче письмо завжди перебувало в полі зору Франка, його літературно-критичних зацікавлень, що відобразилося в низці його рецензій, відгуків і принагідних згадок про творчість українських та європейських письменниць. Передусім Лесі Українки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталії Кобринської, Христі Алчевської, Марії Бартус, Ґабріели Запольської, Гелени-Яніни Рогозінської, Марії Конопніцької. 

Кеті Шірмахер

Письменник завжди з неабиякою цікавістю стежив за розвитком жіночого руху в Європі, аналізував його національний характер і вивчав досвід інших країн. 1898 року переклав та опублікував популярну на той час статтю відомої німецької письменниці, журналістки й феміністки Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (Літературно-науковий вістник. 1898. Т. 3. Кн. 8/9. С. 136–144) одразу ж після її виходу в багатьох авторитетних виданнях Швейцарії, Німеччини та Франції. Мабуть, розуміючи перепони доволі складного поширення емансипаційних ідей у Галичині, Франко зацікавився цією працею, щоби показати європейський досвід, новочасні напрями і стратегії феміністичного руху як своєрідний орієнтир для діяльности українського жіноцтва.

Натхненник і неформальний редактор альманаху «Перший вінок»

Олена Пчілка і Наталія Кобринська

Однак чи не найбільше причетність Франка до становлення жіночого письма спостерігається в історії альманаху «Перший вінок». Попри те що на титулі цього видання були зазначені лише прізвища обох редакторок і меценаток — Олени Пчілки від Наддніпрянщини та Наталії Кобринської від Галичини, усім видавничим процесом, по суті, керував Іван Франко, допомагаючи цьому проєкту «і радою, і ділом, і матеріалами» (лист Кобринської до Франка від 5 вересня 1885 р.) [1: ф. 3, № 1603, арк. 642]. Про свою роль як редактора Франко зізнався дещо пізніше, зауваживши: «під моєю редакцією вийшов у Львові “Перший вінок, жіночий альманах”…» [17: т. 41, с. 453].

Обкладинка альманаху «Перший вінок»

Роль Франка у «Першому вінку» була вирішальною на всіх етапах його видавничої історії — від укладання плану й структури, посередництва в доборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльности, згодом коректури й аж до важливої участи в популяризації книжки у численних публікаціях, зокрема польській періодиці, а також у розповсюдженні збірника. На думку Уляни Кравченко, саме він забезпечив збірникові гідну суспільну репрезентацію: «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок – це заслуга І. Франка» [9: 4]. Особливо інтенсивно він працював над альманахом на останньому етапі, лагодячи його до друку, в той час як Кобринська перебувала на навчанні в Цюріху.

Попри роль нетитульного редактора, Франко активно долучався до складного комунікативного процесу між авторками альманаху. Як згадував його сучасник Денис Лукіянович, «важка, безплатна та безіменна була Франкова праця. Одинокою заплатою для великого, жертвенного громадянина була свідомість, що він поміг важній громадянській справі» [14: 2–3].

Разом із тим під прискіпливе, принципове редагування Франка потрапили в альманасі тексти чи не всіх авторок, зокрема й офіційних редакторок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Відомо, що саме Франко забракував нарис Кобринської «Учителька», запропонувавши написати власні «Спогади учительки» досвідченій педагогині Уляні Кравченко. Щоправда, і цей текст не ввійшов до альманаху через надто великий обсяг збірника. Доволі непроста видавнича історія склалася з публікацією в «Першому вінку» повісти Олени Пчілки «Товаришки», яку Франко скоротив на третину, спричинивши обурення авторки: «Яке гірке розчарування: власне, “Товаришки” зостались порізані Вами (навіть не спільничкою, панею Кобринською) в такій мірі, як ще ніколи не різала мого писання й російська цензура!» [1: ф. 3, од. зб. 1602. арк. 83–85].

Саме Франка багато сучасників вважають причетним до неучасті в альманасі Ольги Кобилянської, підозрюючи, що саме він на останньому етапі підготування збірника вилучив з нього текст буковинки. Зрештою, згодом про це зізнався й він сам, пояснюючи, що відхилив твір Кобилянської через його «солодкаво сентиментальний, марлітівський стиль» [17: т. 37, с. 413–414].

Докладніше про це читайте в статті Алли Швець [20].

Чому Франко не підтримав ідею видання «Другого альманаху»

Очевидно, що внаслідок тривалого й виснажливого видавничого процесу «Першого вінка» Франко згодом відмовився підтримати ідею продовження альманахової традиції у форматі «Другого вінка». Натомість заохочував жіноцтво обрати «середній шлях» між альманахом і газетою — тобто видавати журнал, обґрунтувавши свої міркування в статті «Альманах чи газета» (Народ. 1891, № 22, с. 304). Франкові вдалося переконати в цьому і наддніпрянських, і галицьких авторок, навіть почати спільно готувати до друку новий журнал «Рівність», щоправда, вже без Кобринської.

Докладніше про те, чому не вийшов «Другий вінок», та про всі залаштунки цієї дискусії.

«Відчепитися від усіх галичанок Вам не удасться»: як галичанки сприйняли Франкове одруження з Ольгою Хоружинською

Подружжя Франків

На тлі інтенсивних редакторських і видавничих перипетій із «Першим вінком» у особистому житті Івана Франка відбулася визначна подія: в травні 1886 року в Києві він одружився з випускницею вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською та привіз молоду дружину до Львова. Ця несподівана звістка, як і факт Франкового одруження поза Галичиною, стала для його знайомих галичанок і літературних посестер справжньою сенсацією з огляду на всі його попередні динамічні love stories і пошуки життєвої спільниці у взаєминах з Ольгою Білинською, Уляною Кравченко, Анною Павлик, Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською. Здається, з найближчого жіночого кола Франкових літературних протеже лише із вдовою Наталею Кобринською в нього не було «ніколи навіть тіни личних відносин», попри те вони дуже «сильно разом держали», як зізналася сама Кобринська (в листі до М. Павлика від 17 грудня 1888 р.) [12]. Хоча і її факт Франкового одруження таки заскочив.

Кобринська першою з галичанок привітала приятеля з цією подією (в листі від 3 червня 1886 р.), іронічно дорікнувши за надмірну конспіративність: «Повинна Вам гратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися» [1: ф. 3, № 1608, арк. 341].

Виправдовуючись перед приятелькою через утаємничення свого одруження, Франко так само жартівливо пояснив, що не збирався «відриватися і відкараскуватися від галичан і від галичанок», і «як був, так і надальше хочу бути добрим товаришем і добрим другом і готов по змозі служити їм усім» [17: т. 49, с. 65]. Ба більше, задля введення молодої дружини в галицьке жіноче товариство попросив приятельку прийняти їх до себе на гостину. На Зелені свята Франки приїхали до Болехова, а потім ще не раз усім сімейством вчащали сюди на літні ферії. До речі, Кобринська була хрещеною матір’ю Франкового первістка Андрія. Франкова дружина також охоче переймала ідейні віяння своєї куми. Якось в одному з листів до чоловіка з Болехова влітку 1888 року Ольга Франко розповідала: «Ми с Кобринской рождаємо о жіночім вопросі, но ти не бійся, я завше терпеливо буду відноситись до своїх обов’язків» [18: 167].

Франкова критика проєкту Кобринської «Наша доля»

Не вельми прихильно Франко сприйняв і нову видавничу ініціативу Кобринської — проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов трьома книгами під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893, Львів, 1895, 1896).

Видання «Наша доля»

На першу з книг Франко відгукнувся рецензією в журналі «Житє і слово» (1894, т. 1, кн. 2, с. 36–38). Хоч і висловив підтримку емансипаційним заходам Кобринської, солідаризуючись «з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення» [17: т. 29, с. 203], але вважав, що своєю художньою творчістю вона би більше прислужилася жіночій справі, ніж публіцистикою. Серед істотних зауваг у Франковій рецензії на «Нашу долю» були й такі: невдало підібрана лектура для жінок, яку у вигляді невеликих оглядів популярних німецьких книжок (Ніцше, Гауптмана, Ібсена) представив М. Дамян (псевдонім Вацлава Морачевського), а також недосконалий технічний бік видання — обкладинка, друк, коректура, мовленнєві помилки. У пізніших своїх відгуках на «Нашу долю» Франко зауважив, що вона «не станула на тій самій висоті», що колись “Перший вінок”»[17: т. 41, с. 455]. Ба більше, Франко не лише критично оцінив згадане трикнижжя, але, попри прохання Кобринської, відмовився подавати свої матеріали до цього видання.

Іван Франко в полеміці з Кобринською про «вільну любов»

У середині 1890-х років між Франком, Михайлом Павликом і Наталією Кобринською неочікувано спалахнула гостра дискусія довкола теми «вільної любови». І якщо спочатку Кобринська була прихильницею ідей Русько-української радикальної партії, яку 1890 року у Львові заснували Павлик і Франко, навіть знаходила в ній надійне партійне опертя для ідей жіночого руху, публікувалася в спеціально створеній рубриці «Жіноча справа» в радикальному часописі «Народ», то поступово в неї виникали розходження з політикою радикалів. Вони, на думку Кобринської, хотіли взяти під контроль увесь жіночий  рух. Істотним розходженням між ними стала тема «вільної любови», перерісши в гостру дискусію. Приводом слугували висловлювання Кобринської в листі до Омеляна Огоновського, який він опублікував у біографічному огляді про письменницю: «Радикали ставлять її [вільну любов. — А.Ш.] яко майже одиноку ціль емансипації жіночої, наколи я ніколи того питання не підношу, а перше хотіла би вибороти економічну незалежність жінки від мужчини»; «і після мене говорити тепер жінці про вільну любов, значить ще більше її понизити і зробити іграшкою мужчини» [15: 77]. Ця дражлива фраза загострила стосунки Кобринської не лише з Франком, а й з Павликом і Драгомановим та ледь не переросла в запекле протистояння на сторінках «Народу» та «Зорі». Павлик, попри все, хотів вивести цю дискусію на публічний рівень і планував разом із Франком відкрито спростувати закиди Кобринської на сторінках «Зорі» й «Народу». Спочатку Франко підготував нотатку з іронічною критикою поглядів Кобринської, додавши її до Павликової статті «Радикали і д[обродійка] Наталія Кобринська», яка призначалася для друку в «Зорі». У гострій Франковій нотатці містяться не зовсім коректні висловлювання про жіноче кокетство, за яке Кобринська дорікала радикалам. Ба більше, Франко також убачав вияви кокетства в словах самої Кобринської про її молодечі захоплення: «Чудно трохи чути такий докір з уст тої самої пані Кобринської, котра в тій же біографії каже про себе, що в пору своїх консервативних поглядів займалася “студіованнєм журналів моди та движеннєм свого власного тіла”. А втім кокетерія кокетерії нерівна» [2: 114]. Та згодом Франко, усвідомивши, мабуть, що зайшов занадто далеко в своїх відвертих шпилькуваннях Кобринської та не бажаючи зчиняти газетний скандал з цього непорозуміння, порадив Павликові (у листі від 1 квіт. 1893 р.) відступити від попереднього плану: «Я був би за тим, щоб дати спокій цілій тій справі і не рушити її в “Народі” (є ж деякі важніші справи)» [17: т. 49, с. 389]. Зрештою, ні в «Зорі», ні в «Народі» спростування Франка так і не з’явилося. Павлик таки прислухався до його порад, хоча й нарікав, що «Франкові байдужа честь товаришів» (лист до Драгоманова від 22 квітня 1893 р.) [16: 199–200].

Докладніше про перебіг дискусії про «вільну любов» читайте в монографії Алли Швець [19: 308–312].

Як жіноцтво вітало Франка з 25-літнім ювілеєм творчої діяльности

Франко був одним із перших, хто системно порушував жіноче питання в українському контексті, тож не дивно, що його сучасник писав: «Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів — це духові діти Франка» [11: 98].

Показовим стало відзначення 25-літнього ювілею літературної діяльности Івана Франка 30 жовтня 1898 року у Львові. Про цей захід цікаво згадувала Уляна Кравченко: «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” —  Євгенія Ярошинська» [10: 4]. Під час «святочних вечорниць» Наталія Кобринська, вітаючи ювіляра від імені всього жіноцтва, особливо наголосила на ролі Івана Франка як активного натхненника жіночого руху та автора, який у своїй творчости створив цілу галерею жіночих образів. Звертаючись до типології цих образів, Кобринська виокремила найяскравіші та найбільш новаторські з них: «упавші», як героїня оповідання «Між добрими людьми»; «невільниця подружнього життя» (Анна з «Украденого щастя»); «дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків» (Ганя з повісті «На дні»); «новий тип жінки-емансипантки» («Маніпулянтка»); амбівалентний образ Анелі Ангарович, «поставленої між дві суперечності: найнижчої деморалізації і ніби високої моральності» («Для домашнього огнища») [ЛНВ, 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123]. Цей перелік творів Франка можна доповнити романами «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільності», «Лель і Полель», драматичним образком «Чи вдуріла», поетичним образком «Баба Митриха» та низкою інших.

Свою візію жіночого руху як досвіду гуртування, солідарности та спільної праці Франко розвинув у сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою»:

В Болехові баталія,

Там Кобринська Наталія

В величезний будинок

Всіх зібрала русинок.

Одна варить, друга місить,

Третя хлопські діти тішить,

Ті годують маленьких,

А ті миють пеленки.

А Натальця з старшенькими,

Пильно держить школу з ними,

Учить хлопців і дівчат,

Як з Бідою воювать.

Каже русин: “Щасть вам Боже!

Оце справді, діло гоже!

Вперве бачу не в жарті,

Що й попівни щось варті!” [17: т. 1, с. 134].

Зображуючи в творі Кобринську організаторкою, яка об’єднує навколо себе русинок задля спільної роботи, Франко підкреслює важливість колективних зусиль жінок у подоланні соціальних проблем.

Кобринська 1880-ті

Сама ж Кобринська на честь його 25-літнього творчого ювілею сказала: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва» [8, 325].

Франко як аналітик жіночого руху

Іван Франко був не лише прихильником і популяризатором емансипації, а й прагнув виявити чинники, що перешкоджали успіху. Серед них називав відсутність систематичної праці, «відповідно приготованого ґрунту», «рідної традиції», інертність загалу жіноцтва: «Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух» [17: т. 41, с. 502]. Водночас, спостерігаючи за розвитком жіночого питання, Франко розглядав його в одному контексті з загальними суспільними й національними процесами, наголошуючи на суспільній «вазі жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури» [17: т. 41, 502]. Був переконаний, що саме жінки можуть стати рушіями позитивних змін, а в жіночому русі бачив не лише соціальний, а й глибоко національний потенціал.

Іван Франко посідає особливе місце в історії українського феміністичного дискурсу, оскільки його діяльність і творчість значною мірою сприяли формуванню гендерної чутливости в національній літературі та суспільній думці. Його аналітичний підхід до проблем жіночого руху вирізнявся глибиною та об’єктивністю. У своїх художніх творах Франко створив складні й психологічно місткі жіночі образи, які виходили за межі традиційних патріархальних стереотипів, репрезентуючи нову модель жіночої суб’єктности в українській культурі. Важливою є його роль як наставника й промоутера жіночого руху, виховника цілої генерації талановитих письменниць. Франко підтримував визначних діячок, сприяв їхній творчій і громадській активності та самореалізації, гуртував жіноцтво, здобувши серед нього беззаперечний авторитет. Отже, Франко виступав і як активний учасник жіночого руху, і як популяризатор феміністичних ідей, а його діяльність стала важливим чинником у формуванні нової ролі жінки в українському суспільстві та культурі.

1. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при посиланні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.

2. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114

3. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114

4. Госовська М. На марґінесах: І. Франко в українському феміністичному дискурсі // Парадигма. 2013. Вип. 7. С. 273–283.

5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956

6. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.

7. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.

8. Кобринська Н. Промова Наталії Кобринської на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.

9. Кравченко У. Новим шляхом // Нова хата. 1937. № 13. С. 3–4.

10. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930.

11. Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге. Львів: Каменяр, 2011. С. 92–98.

12. Лист Н. Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). Ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 12

13. Літературно-науковий вісник. 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123.

14. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. Ч. 11/12. С. 2–3.

15. Огоновський О. Історія літератури руської. Період новий. Б. Проза. Наталія Кобринська // Зоря. 1893. № 4. С. 7–9.

16. Павлик М. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895). Т. 7. Чернівці, 1911.

17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку.

18. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2001. Вип. 2. С. 145–207.

19. Швець А. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 752 с.

20. Швець А. Іван Франко за лаштунками «Першого вінка», або Десять контроверз видавничої історії альманаху. Слово і Час, 2023. № 2. С. 69–88.

У червні-липні 2025 року «Гендер в деталях» в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center for Disaster Philanthropy реалізували проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» — кампанію з підтримки ЛГБТ+ людей та надання видимості їхнім досягненням і щоденним викликам. Ми об’єднали ряд українських бізнесів навколо ідеї наскрізної підтримки. Це була спроба показати: прайд — це не лише марш або разова акція, це щоденність, і ЛГБТ+ люди існують, творять, воюють, кохають в цій щоденності, не маючи базових прав, як інші люди.

Чому саме ця ідея?

Назва і відповідно слоган «Ми були. Ми є. Ми будемо» став основою кампанії, адже він говорить про тяглість. ЛГБТ+ люди завжди були частиною української культури, історії та мистецтва. Так само вони творять українську історію сьогодні — на фронті, у бізнесі, у волонтерстві, поруч із усіма. Вони будуть у майбутньому, яке ми спільно будуємо.

У час війни, коли частину суспільства намагаються витіснити або маргіналізувати, важливо нагадати: видимість і підтримка — це не розкіш, це питання гідності й права на життя.

Як долучився бізнес?

До кампанії приєднались декілька українських бізнесів — і це було більше, ніж просто партнерство. У час, коли відкрита підтримка ЛГБТ+ людей в Україні все ще потребує сміливості, кожна з цих компаній зробили важливий крок: сказали своїм клієнтам «ви не самі».

Наприклад, разом із видавництвом «Лабораторія» ми розповідали про книги, які створюють простір для дослідження, у тому числі — себе. Видавництво «Лабораторія» послідовно підтримують ідеї рівності прав як в україномовних виданнях, так і в перекладах, тож добірка їхніх книг стала надзвичайно різноплановою. Серед інших можна згадати співпрацю із проєктом «Агенти крові», адже «Кров не про гендер, кров про життя», і разом з ними до Дня донора ми проаналізувати стереотипи та заборони на донацію для трансгендерних людей.

Усі ці дописи, добірки інформації і навіть лаконічні символічні публікації разом стали знаками безпеки та підтримки для ЛГБТ+ людей, які щодня шукають простір, де можна дихати вільно.

Що ми отримали?

Ця кампанія стала не лише кількома публікаціями чи добірками — вона стала символічним знаком часу. «Ми були. Ми є. Ми будемо» відгукнулося як у тих, хто належить до ЛГБТ+ людей, так і у тих, хто просто хоче бачити Україну відкритою і сильною. Люди впізнавали знайомі бренди й логотипи, і це викликало у них відчуття безпеки: якщо навіть бізнес наважується сказати це вголос, значить, ми рухаємося вперед.

У соцмережах кампанія отримала багато теплих слів — коментарів, повідомлень, реакцій. Для когось це було перше нагадування, що Прайд-місяць існує навіть під час війни. Для когось — несподіваний момент підтримки від улюбленої компанії. Для самих бізнесів це стало важливим досвідом: публічно заявити про солідарність, попри ризики і можливі хейтерські коментарі.

Такі кроки не завжди вимірюються цифрами охоплень чи статистикою тематичних продажів. Їхній справжній результат — у зміні атмосфери та ставлення, у відчутті, що ЛГБТ+ люди є видимими й бажаними у публічному просторі. І саме це є найбільшою цінністю: кампанія відкрила двері для розмови, яка ще вчора здавалася занадто ризикованою.

Розмова триває

Ми створили практичні інструменти, які залишаються й після завершення кампанії:

• Брендбук із візуальними рекомендаціями, що допомагає бізнесам говорити про Прайд і ЛГБТ+ підтримку сучасною, стильною мовою, без кліше і банальностей, а також дозволяє об’єднати компанії в спільній комунікації. Саме в такій стилістиці були підготовлені всі наші спільнодописи. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
• Текстовий брендбук, який дає готові покрокові рекомендації, як писати про ЛГБТ+ людей поважно і коректно, уникаючи стереотипів та образливих формулювань, а також демонструючи наскрізну підтримку. Це не просто набір порад, а своєрідна мапа тональності, яка дозволяє бізнесу приєднуватися до розмови впевнено й без страху зробити помилку. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
• Загальна мапа дружніх бізнесів по Україні, де зібрані ті, хто вже сьогодні відкрито заявив: «Ми з вами». Ця мапа — більше, ніж перелік адрес книгарень чи інший магазинів. Це мережа безпечних просторів, які утворюють нову географію солідарності. Переглянути дружні бізнеси поруч можна за посиланням.

Таким чином, «Ми були. Ми є. Ми будемо» стало проєктом, який вийшов за межі Прайд-місяця. Він дав людям відчуття, що зміни можливі, що навіть кілька сміливих бізнесів можуть запустити суспільну дискусію. Ми не зупиняємося на цьому: брендбук, тексти та мапа залишаються інструментами, які працюватимуть далі, і доступні до постійного використання і у наступні роки, адже Прайд — це не дата в календарі, а цінність, яку ми втілюємо щодня.

Проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» створено в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center For Disaster Philantropy. Зміст не обов’язково відображає погляди цих організацій.

Лікарка Оксана Петрівна Ковальчук, слідча Марина Євтушенко, детективка Наталя Дзюбенко, прибиральниця Марія Василівна. Всі ці жінки — персонажки різних українських серіалів — об’єднані не лише цим фактом, а й зашитими сценарист_ками поведінковими штампами. Крім того, що сценаристи й сценаристки обирають їм професію, вони обирають, якими їм бути: цілеспрямованими, добрими, ніжними чи, навпаки, злими і прикрими. Часто жіночі ролі прописують, виходячи з гендерних стереотипів, які побутують у суспільстві. Тому жінки в серіалах постають недолугими й несправжніми. Часто несамостійними, такими, що потребують чоловічого захисту й опіки. Так утворюється замкнене коло: стереотипи допомагають формувати типові жіночі образи, які, натомість, ці стереотипи підживлюють і породжують нові. В цьому тексті розповідаємо, якими в українських серіалах найчастіше зображують жінок, як змінилися гендерні типажі за останні дев’ять років, чи є позитивна динаміка змін і як на це впливає повномасштабна війна росії проти України. Якщо коротко, типажі різні, а зміни очевидні.

Українське серіаловиробництво змінювалося протягом всього періоду незалежности України. Якщо в 90-х, у перші 10 років незалежности України, на екрани виходили україномовні серіали (хоч не одразу багато і не завжди якісні) і паралельно українською перекладали іноземні, то в нульових таких серіалів поменшало. З одного боку, так сталося, бо ми згадали, що російська — lingua franca, ми всі її розуміємо, то навіщо вкладати багато грошей і знімати своє, якщо можна купувати російське? А ще разом із росіянами і для росіян знімати серіали в Україні, але російською. Так український серіальний простір заполонило російське, ось так серіальна індустрія розвивалася, місцями дуже стрімко, однак не в українському напрямку. 

На додачу до спільного з росією серіального простору ми отримали спільний з росією культурний контекст. Той, у якому все обертається навколо тієї самої росії. А ще ми з року в рік поступово переймали цілком російські — буцімто правильні й адекватні — поведінкові патерни та соціальні ролі. Те, що ми бачимо в масмедійному продукті, зокрема в серіалах, також є частиною нашої гендерної соціалізації. Якщо припустити, що мистецтво, особливо масове — це суспільне дзеркало, тобто ситуація на екрані певною мірою віддзеркалювала ситуацію в реальності, на екрані ми бачимо нібито пересічних людей, яких могли б зустріти на вулицях, то на українських екранах це дзеркало таки було кривим, бо відображало не нашу реальність, а російську. Реальності частково, звісно, перетиналися, але не були ідентичними. Гендерні типажі, які зустрічалися в серіалах, теж відображали російську реальність. Тобто були типажами «звідти», а не «звідси».

Не можна стверджувати, що всі сексистські штампи, які бачимо в серіалах, походять з росії. Бо українське суспільство теж не ідеальне, часто сексистське, гомофобне, расистське. Але все-таки інше. Тож якщо і присутній сексизм на екрані, то таки наш рідний — український. Насправді в російських чи російсько-українських серіалах жінки поставали різними: від типових «замурзаних домогосподарок» до «успішних, але стервозних кар’єристок». Успішна жінка в таких серіалах — переважно негативна персонажка, а у випадку чоловіків усе навпаки. Якщо повертатися до тези, що серіали — це своєрідне суспільне дзеркало, то й віддзеркалювати вони мають нашу реальність, що загалом і відбувається, проте частково.

Саме українське, а не російсько-українське серіаловиробництво почало активніше розвиватися з поверненням у законодавство квот на мовлення українською, прийнятих у 2016 і 2017 роках. Ці законодавчі зміни справді стали рушієм для розвитку українського серіаловиробництва, бо щоб продати контент українським телеканалам, продакшни мали створювати його переважно українською. Другим таким рушієм стала повномасштабна війна росії проти України, адже після лютого 2024-го російське зникло з українських телеекранів, тому, відповідно, нішу треба було заповнювати. А створене після 2022 року — не просто українське за країною виробництва та мовою, а українське за духом і змістом, бо створений у ці роки контент часто відображає воєнну реальність і змальовує українство таким, яким воно є в умовах війни: дуже різним. І оскільки в нашій новій реальности є місце для волонтерів і волонтерок, військовослужбовців і військовослужбовиць, лікарів і лікарок, зрадників і зрадниць, місце для них знайшлося і в сучасних українських серіалах. Натомість росіянам у цих серіалах місця майже нема, як і російському контексту. Виняток становлять ролі антагоністів. 

Українські серіали дуже різні. Розмова про їхню якість може бути довгою і глибинною, однак у цьому тексті хочу зосередитися на іншому — гендерних типажах, які бачимо на екрані. Для того, щоби проаналізувати, якими найчастіше постають жінки та чоловіки в серіалах, і зрозуміти, як еволюціонували гендерні образи на екранах телевізорів, я переглянула кілька десятків робіт. Також, щоби бачити картину в динаміці, дивилася не лише українські, а й російські серіали для того, щоб розуміти, наскільки змінився наш контекст, а з ним і гендерні типажі.

Про які серіали мовиться

До вибірки ввійшли серіали, які виходили на українському телебаченні, і, що важливо, створені саме українськими продакшнами. Також я внесла до вибірки кілька російських серіалів, створених з 2016 по 2025 рік, і українських, створених українськими продакшнами, які розраховані на авдиторії кількох країн пострадянського простору, зокрема росії та Казахстану, і зняті російською мовою.

Також до вибірки ввійшли серіали різних типів, щоби проаналізувати якнайбільше гендерних типажів. Зокрема, мовиться про детективи, медичні драми, сімейні драми, ситкоми. Саме ці чотири типи ми обрали через їхню велику популярність на українському телебаченні.

Всього для написання цього тексту мені довелося переглянути 25 серіалів:

* «Лікарка Ковальчук» 1, 2, 3 (2018, 2019, 2025), Україна;

* «Жіночий лікар» (2012, 2013, 2017, 2018, 2019, 2020, 2023, 2024), перші сезони — російсько-українське виробництво, останні — українське;

* «Материнський інстинкт» (2021), Україна;

* «Черговий лікар» (2016–2018), Україна;

* «Лікарка за покликанням» (2024), Україна;

* «Склифосовский» (2012–2025), росія;

* «Доктор Краснов» (2023), росія;

* «Зовите Ермолова» (2023), росія;

* «Доктор Надежда» (2021), спільне виробрництво Україна — росія;

* «Виходьте без дзвінка» (2018–2020), Україна;

* «Парочка слідчих» (2024), Україна;

* «Агенти справедливості» (2016–2021), Україна;

* «Відважні» (2020), Україна;

* «Топтун» (2021), Україна;

* «Обручка з рубіном» (2018), Україна;

* «Дитячий охоронець» (2019), Україна;

* «Коли ми вдома» (2014–2017), Україна;

* «Перевізниця» (2024), Україна;

* «Зв’язок» (2024), Україна;

* «Встигнути до 30» (2023), Україна;

* «Школа» (2018), Україна;

* «Молодежка», (2013–2024), росія;

* «Перші дні» (2023), Україна;

* «Я Надія» (2023), Україна;

* «На лінії життя» (2016), Україна;

* «Моя улюблена Страшко» (2021), Україна.

Типи жінок на телеекрані

На українському телебаченні жінки часто представлені через певні архетипи, які формують сприйняття їхніх ролей у суспільстві. Часто телевізійні типажі засновані на гендерних стереотипах, які вже панують у суспільстві, а інколи, навпаки, жінок зображують так, що їхня поведінка на екрані формує суспільні стереотипи. Тобто мовиться про замкнене коло.

Загалом жіночі типажі в українських серіалах можна поділити на такі категорії:

1. Рятівниця з важкою долею. Цей образ поєднує в собі кілька основоположних якостей — силу, витривалість та жертовність. Героїні, яких можна охарактеризувати як рятівниць, зазвичай стикаються з численними труднощами — бідністю, втратою близьких, насильством, зрадою. Однак героїні в цьому образі завжди зберігають гідність і здатність допомагати іншим. Жінка в цій ролі за сюжетом часто медсестра, лікарка, вчителька, соціальна працівниця або просто та, що, попри власні трагедії, підтримує інших. Така героїня обов’язково за сюжетом переживає особисту драму, але це не основне, адже її місія — рятувати когось. Неважливо кого — коханого, дітей, друзів, навіть незнайомців. Її страждання часто зображують як випробування, які вона мусить подолати. І зазвичай успішно долає, проте жертвує собою і своїми бажаннями.
2. Таємнича жертва обставин. Це героїня, яка опиняється в ситуації, що вийшла з-під її контролю. Наприклад, її могли звинуватити в злочині (так часто починаються якісь сімейні драми), вона стала заручницею змови, потрапила в пастку обставин. Часто це тиха, зворушлива, інколи вразлива жінка, яка приховує велику таємницю. Наприклад, може приховувати наявність дитини. Образ такої персонажки — загадковий, нерідко меланхолійний, із глибоким внутрішнім болем. За сюжетом така персонажка змушена боротися за правду або втікати від небезпеки.

1. Харизматична й амбітна кар’єристка. Мовиться переважно про «сильну й незалежну жінку», яка за сюжетом ставить кар’єру вище за особисті стосунки. Її часто зображають як холодну й безкомпромісну або ж таку, що змушена йти на жертви (від яких часто буцімто страждають її близькі) заради професійного успіху. Такі персонажки носять, як правило,  діловий одяг, мають впевнений погляд, чіткі у висловлюваннях. За сюжетом такі жінки здебільшого самотні або ж приходять до самотности поступово «через свої амбіції». І ці амбіції приводять до особистої самотности або до неодмінного вибору між кар’єрою та коханням. Часто такі персонажки переживають внутрішній конфлікт: чи варто жертвувати почуттями заради професійного успіху?
2. Жінка-берегиня. Це такий собі традиційний образ жінки (тобто традиційний саме образ, а не сама жінка), яка має ті самі «сімейні цінності», випромінює турботу і відданість родині. Переважно за сюжетом це дружина, мати, яка є моральним центром сім’ї. Таку персонажку зображають, як правило, дуже мудрою, люблячою, опорою для свого чоловіка і всієї родини. Вона часто стикається з труднощами, але завжди знаходить спосіб зберегти родину. Чоловік може зробити помилку, але вона йому пробачає, діти бунтують, але вона їх розуміє.

1. Хижачка. Мовиться переважно про сильну жінку, яка використовує свою зовнішність, інтелект та хитрість, щоб досягати власних цілей. І цією ціллю за сюжетом стає здебільшого чоловік. Сценаристи наділяють таких персонажок самовпевненістю, вмінням плести інтриги тощо. Часто така поведінка жінок пояснюється важким минулим.

Жіночі типажі: 2016 vs 2025

Проаналізувавши жіночі типажі в переглянутих серіалах за 2016–2024 роки, можна стверджувати, що базово підхід до конструювання жіночих ролей у режисерів та сценаристів не змінився. Однак зміни відбулися на суспільному рівні. По-перше, за цей період українці та українки стали чутливішими до питань рівности, гендерно зумовленого насильства тощо. По-друге, жінки стали більш видимі в тих ролях і професіях, де були менш видимі раніше. В українських серіалах почали згадувати про фемінізм, феміністичні цінності, рух за права жінок, гендерно зумовлене насильство. Часто феміністок змальовували недолуго — войовничими жінками, які ненавидять чоловіків, представницями буцімто маргіналізованої групи. Однак були випадки, коли в серіалах до рівности між чоловіками і жінками ставилися серйозно. Крім цього, майже в кожному другому переглянутому серіалі безпосередньо або опосередковано порушували тему домашнього чи сексуального насильства. А серіал «Відважні», знятий у 2020 році, присвячений цій темі повністю. В ньому новостворений (правда, цілком вигаданий) підрозділ боротьби з домашнім насильством розслідує випадки насильства в сім’ях. Кожна серія — нова історія. Інколи події в серіалі розгортаються дивно й неправдоподібно, однак висновки, які автори й авторки намагаються донести до глядача, правильні. Загалом у більшости серіалів, у яких так чи так зринає тема насильства, кривдників карають, хоч інколи аж надто швидко й комічно. Але оскільки це все-таки серіали, а не реальне життя, то пробачити таке сценаристам можна.

Також за ці дев’ять років в українських серіалах стало більше жінок на керівних посадах, часто в нетипових (для жінок у серіалах, а не для жінок у реальности) професіях. Якщо скласти перелік найтиповіших серіальних професій, до нього ввійдуть лікарка, медсестра, співачка або модель, журналістка, вчителька, слідча. Із менш типових — водійка, адвокатка, військова.

І навіть якщо жінка постає в ролі «сильної та незалежної», а саме це дуже часто українські сценаристи намагаються вивести на перший план, їй все ж таки стараються знайти чоловіка, бо без нього її життя дуже сумне й похмуре, а саму жінку роблять злою. Якщо ж жінка постає в ролі, наприклад, слідчої та має в підпорядкуванні чоловіків, сценаристи всіляко намагаються знецінити її роль або ж на керівній посаді змальовують її дещо беззахисною, ба навіть безпорадною. Такою, для прикладу, є героїня перших двох сезонів серіалу «Виходьте без дзвінка» — слідча-капітанка Марина Євтушенко, яка не може дати раду своїм справам у відділку без порад і допомоги таксиста Богдана Новицького. І як же вона стала слідчою без допомоги таксиста?

І якщо в ранніх детективах (2016–2018) жінки, будучи сильними, часто копіювали чоловічу поведінку, тобто були холодними, емоційно стриманими, то в теперішніх, як-от «Парочка слідчих» (2024), показують героїнь, які можуть бути і професіоналками, і чуйними, і з гумором, що робить їх реалістичнішими. Крім цього, до 2019 року детективи та бойовики будувалися здебільшого навколо чоловічих персонажів, що почало поступово змінюватися. Наприклад, серіал «Перевізниця» розповідає історію жінки, яка в перші дні повномасштабної війни вирішує допомагати людям переїжджати з місця на місце, долаючи сотні кілометрів між містами, в яких тривають бойові дії. 

Жінка в стосунках зазвичай також постає в «типовій» ролі: чоловік її завойовує, вона дбає про дім, навіть якщо працює. Винятки, звісно, є, але різноманіття типів стосунків, які бачимо в серіалах, все-таки значно менше, ніж у реальному житті.

Також за останні три роки в українських серіалах з’явився образ жінки, яка чекає на чоловіка з війни. Зі свіжого — такий образ постає в новому сезоні серіалу «Лікарка Ковальчук», у якому чоловік головної героїні служить у зоні бойових дій. Спойлерити, як розвиваються події в серіалі, не будемо, однак те, що такий образ з’являється в масмедійному продукті, є важливим сигналом, бо досвід жінок, чоловіки чи сини яких воюють, також має бути видимим. До слова, в свіжих російських серіалах (кілька з них я переглянула) образу жінки, яка чекає на «чоловіка-учасника СВО», не було.

Репрезентація жіночих образів в українських серіалах все ще не ідеальна, однак у серіалах останніх двох років стали помітні героїні, які стикаються з реальними сучасними викликами: війна, кар’єрні проблеми, соціальні зміни. Також жінки більше не обмежуються романтичними чи сімейними сюжетами — вони беруть участь у подіях, які змінюють суспільство.

Типи чоловіків на екрані

Чоловічі персонажі в українських серіалах і шоу зазвичай сильні, здатні на боротьбу, або ж такі, що намагаються знайти себе після втрат. Вони можуть бути професіоналами, які ніколи не помиляються, або ж страждальцями, які шукають сенс життя. Водночас популярними образами залишаються загадкові аутсайдери й бунтарі, які не грають за правилами.

Загалом чоловічі типажі в українських серіалах можна поділити на такі категорії:

• Геніальний і відважний професіонал. Такого героя сценаристи зображають переважно розумним та дуже сміливим, а ще самовпевненим, суворим і холоднокровним. Часто він є людиною високої професійної кваліфікації: успішний лікар, детектив, адвокат, військовослужбовець або науковець. У таких персонажів продуманий стиль: діловий костюм, військова форма або ж комфортний, але стильний повсякденний одяг. Такі герої часто за сюжетом стикаються зі серйозними викликами, які потребують не лише сили, а й розуму. Або ж такі герої часто працюють в екстремальних умовах, рятують людей або розплутують складні справи.
• Чоловік під час кризи. Це персонаж, який опинився на життєвому роздоріжжі через втрату сім’ї, кар’єри, сенсу життя. Сюжетна лінія зазвичай пов’язана з пошуком виходу з труднощів. Виглядає такий персонаж, як правило,  виснаженим, може мати неохайний вигляд, втомлений погляд. Зазвичай носить простий одяг, який підкреслює його стан: пом’ята сорочка, стара куртка. За сюжетом такий персонаж або намагається врятувати шлюб, або бореться з алкоголізмом, або після великої поразки намагається почати все спочатку. Часто його історія містить конфлікт із близькими або внутрішні монологи про втрачений сенс життя.
• Аутсайдер із минулим. Такий герой — загадковий чоловік, який пережив важкі події й тепер намагається залишитися в тіні. У нього непросте минуле, яке постійно його переслідує. Часто це мовчазний чоловік, який не любить компаній, має пронизливий погляд. За сюжетом такого чоловіка, як правило, намагаються втягнути в події, яких він уникає, але минуле повертається, змушуючи його діяти. Він може бути колишнім військовим, детективом, злочинцем, який «зав’язав», або ж просто людиною, яка прагне спокою, але змушена боротися.

• Пристрасний бунтар. Такий персонаж переважно живе за власними правилами, не підкорюється нормам і завжди кидає виклик системі. Він або виступає проти влади, або бореться з несправедливістю, або просто має волелюбний характер і не терпить будь-яких обмежень. Виглядає недбало, має татуювання, нестандартну зачіску або бороду. Він вступає в конфлікт із владою, суспільством або самим собою. Часто пропагує певну ідею — свободи, правди тощо. Він може бути рок-музикантом, революціонером, сміливим журналістом або просто людиною, яка не боїться говорити правду. Його стосунки з іншими за сюжетом зазвичай непрості, бо він не піддається контролю.

Якщо жіночі образи в українських серіалах стали активнішими та багатограннішими, то чоловічі також зазнали змін: відійшли від одномірних «героїв» або «тиранів» і стали людянішими.

Зміни, яких зазнали чоловічі персонажі, можна охарактеризувати так:

1. Від «непохитного героя» до більш реалістичного чоловіка. Ще в 2016–2018 роках популярними були архетипи сильного, беземоційного «чоловіка-захисника» — лікаря, слідчого, військовослужбовця або підприємця, який розв’язує всі проблеми, а жінка за його спиною почувається захищеною. Такі чоловіки могли інколи бути ніжними, як-от Роман Широков із російсько-українського «Жіночого лікаря», але базово сценаристи тримали цю рамку мужности. Натомість у сучасних серіалах «чоловіки теж люди». А якщо серйозно, теж переживають кризи, труднощі з ідентичністю тощо.

2. Батьківство та відповідальність стали важливими сюжетними лініями. Зокрема, в тому самому «Жіночому лікарі» бачимо відповідального батька-одинака, хоча в ранніх мелодрамах чоловіки часто були або ідеалізованими татами, або, навпаки, байдужими батьками. Тепер батьківство змальоване реалістичніше.

3. Відхід від образу мачо. Якщо раніше чоловічі персонажі часто були альфа-самцями, які або «беруть своє», або страждають через втрачене кохання, то в сучасних серіалах вони стають більш відкритими, готовими до компромісу й переосмислення власної ролі у стосунках. Прикладами є серіали «Я Надія», «Материнський інстинкт».

4. Різноманітність чоловічих професій. У серіалах 2016–2018 років чоловіки були переважно лікарями, слідчими, бізнесменами або злочинцями. У нових серіалах вони можуть бути журналістами, волонтерами, айтівцями, військовими, що більше відображає теперішню реальність. Наприклад, як у серіалі «Перші дні», де молодий хлопець працює не слідчим, а прибиральником у зоопарку. 

5. Війна та суспільні виклики. Після 2022 року з’явилися персонажі, які стикаються з війною та її наслідками. Вони не просто героїчні військові, а люди, які проходять через ПТСР, втрати, пошук себе. Хоча такі персонажі були й раніше, як, наприклад, у серіалі «На лінії життя» (2016), де описані події Революції Гідности та російського вторгнення в Україну в 2014 році.

Від чого ми відійшли

Якщо коротко — від православ’я. Я серйозно. Бо якщо в тих російських серіалах, які виходили на екрани в 2004–2010 роках (коли я дивилася їх ще школяркою), бувало різне: типові жіночі та чоловічі гендерні ролі, де він — рятівник, «мужик, який не плаче», а вона — переважно ніжна й тендітна, а якщо ні, то нібито не реалізована. Але в сучасних російських серіалах до цих ролей додався присмак православ’я, про яке мовиться ледь не на кожному кроці, чи то пак у кадрі. І це православ’я додає ще більшої канонічности й гендерної упереджености. Тобто на екрані створюється простір, у якому нема місця різноманіттю, натомість є місце єдиній правильній (і головне — православній) сім’ї, в якій чоловік може випивати, зраджувати, бити, а дружина тільки прощати. І мовиться не лише про сім’ю: такі поведінкові патерни зашиті в інші ролі. В українських серіалах такого присмаку нема. Бо хоч ми й не повністю відійшли від того, що нам багато років нав’язувала росія, в нас уже інший контекст, у якому відбуваються зміни. Доволі помітні зміни, які видно, наприклад, коли в серіалах з’являються військовослужбовиці-снайперки, бойові медикині. А не лише жінки-берегині (як у росії), які «чекають на своїх героїв зі СВО». Українці та українки різноманітніші навіть у серіалах, і це тішить. 

Замість висновків

Чому це важливо? Бо віддзеркалює суспільні зміни і загалом вказує на те, що ми змінилися, але ще не зовсім. Бо, як я вже писала, те, що ми бачимо на екрані, часто віддзеркалює те, що відбувається насправді. А на людей та їхню поведінку в реальности теж часто впливає те, що вони бачать по телевізору. І що більше в серіалах справжніх жінок: лідерок, домогосподарок, матерів, тих, які обирають не народжувати дітей, то ширший світогляд формуватиметься в глядача. Люди в житті різні: за характером, типажем, вибором і досвідом, тому й на екранах має панувати розмаїття, бо інакше ми його не нормалізуємо. 

Чи знаєте ви, що відбувається з жінкою, в якої почалися пологи так само добре, як це, здається, знають кіношники? За моїми відчуттями таємниця творення життя в масовій культурі передається рекурсивно з екранів до сценаристів і назад.

Що не так із обслуговуванням стереотипів і яка насправді роль жінки під час пологів? Це важливо, бо одного разу я завагітніла і дізналася, що весь цей час з усіх екранів мені брехали…

Міф перший: води відійшли, зараз почнуться пологи

Відходження вод — перша ознака того, що «почалося». Так було в Рейчел Грін і Фібі Буффе — персонажок, які складали опорні конструкції моєї підліткової ідентичности.

А в реальности, яку начебто зображують у маскульті, води дійсно відходять у першому періоді пологів, який триває (в першороділь) до вісімнадцяти годин. Овва! Колись у цьому проміжку це трапиться. Або ні. Або між відходженням вод і пологами минає тиждень — таке теж буває, хоч і нечасто. Так само нечасто, як і епічне відходження вод, популярне в кіно.

Для більшості жінок пологи починаються з (барабанний дріб) усвідомлення того, що почалися пологи. Жінка відчуває перейми, і їй треба зрозуміти — це чергові тренувальні чи «бойові».

А ще перейми не виглядають по-кіношному епічно: я, мої подруги і слухачки мого подкасту про вагітність, переживаючи перейми, гуляли в парках, забирали посилки з пошти чи рутинно вели прямі ефіри. А знаєте, чого ми не робили? Не хапалися за животи, різко згинаючись із криком: «Я народжую! Рятуйте! Швидку!». Початок пологів — це здебільшого нудно.

Міф другий: пологи — це швидкий процес

Вплив кіно і серіалів на мої очікування від власних пологів був настільки сильним, що я точно знала: між початком переймів і «я бачу голівку», як і в кіно, мине хвилин десять. Наукова інформація і хор лікарів не лунали так переконливо, як сцени з улюблених серіалів. Деніель із «Відчайдушних домогосподарок» ледве встигла дійти додому із сусіднього будинку, перш ніж почула крик новонародженого. Хіба я гірша?

Після трьох годин неболючих переймів я тарабанила в двері пологового так зухвало, наче вони незаконно утримують дитину всередині мене. Але правда в тому, що і медичні протоколи, і статистика були правдиві. Пологи для більшости — це не лише нудно, але й довго.

Ось вам історія про war-life balance і пологовий таймінг. Мої знайомі готуються до парних пологів. Вона в Києві, а він у ЗСУ за 400 кілометрів звідси. Коли вона зрозуміє, що пологи почалися, він мусить негайно приїхати в лікарню. Цей план реалістичний, бо 400 кілометрів — це п’ять годин у дорозі. Більшість перших пологів у цей таймінг не вкладаються.

Це, звісно, ламає велику кількість сценаріїв. Із останнього, “Потяг у 31 грудня”, де вагітна під час восьмигодинної подорожі з Києва до Львова встигає не тільки провести час без жодних ознак пологової активности, а й народити і відпочити після пологів у вагоні-ресторані.

Міф третій: народжувати — це лежати на спині й виконувати команди лікаря

Ось як пологи у фільмі «Аннет».

«Золотий стандарт» пологів маскульту — лежати на спині й кричати. Деякі, як Рейчел Грін чи вагітна з фільму «Потяг у 31 грудня», лежать навіть під час переймів і потуг. Шкоди в цьому стереотипі набагато більше, аніж може здатися на перший погляд.

Як мінімум тому, що ця позиція найболючіша для жінки. І так, коли ти народжуєш, буває більш боляче і менш боляче. Для цього треба рухатись і шукати, як тобі краще на кожному етапі. Це не моя думка — це поради сучасних медичних протоколів. І моя практика.

Тисячоліттями жінки народжували в тих позах, у яких їм було комфортніше це робити. Ситуація почала змінюватися у ХVІІІ столітті, коли пологи почали приймати в лікарнях, а лікарі-чоловіки поступово витіснили традиційних повитух. Жінок до медичних шкіл не допускали. Вважалося, що людина без пеніса не здатна розумітися на пологах. Звісно, звідки ж їй!

Чоловіки проголосили себе головними в питаннях народження: медичні втручання (як-от використання щипців) стали пріоритетними, а природний перебіг пологів часто ігнорувався.

Жінка перетворювалася на об’єкт, з якого лікарі діставали дитину. Ось такі неочікувані «досягнення» серед іншого приніс нам розвиток медицини. Лише в ХХ столітті жінки почали здобувати медичну освіту, а разом із цим право на суб’єктність у власних пологах.

Сучасна медицина радить лікарям заохочувати жінку рухатися під час пологів. Ми могли б дізнатися про це з кіно, але маскульт і досі орієнтується на стандарт ХVІІІ століття: розгублена й налякана жінка на лопатках і герой-рятівник, який нею «народжує».

Саме так було в «Потязі у 31 грудня», де роділлю поклали на лопатки на столі вагону-ресторану. Уявіть себе на спині на столі у вагоні-ресторані з розведеними ногами. Зручно? А тепер додайте рух потяга і потуги. Неймовірно, правда?

Гірше тільки те, що жінку героїчно рятує чоловік, який телефонує ще трьом чоловікам. Жінок, які мають дітей, звісно, ніхто про пологи не питає.

Продовжуючи мислиннєвий експеримент, припущу, що пологи в потязі могли б пройти так: дівчина лишилась би в своєму купе, саме туди прийшла б людина, щоб допомогти їй, і навряд чи роділля лізла б на стіл за наявности ліжка.

Чому важливо показувати суб’єктність жінки під час пологів

А не лише залякувати страхом і болем, від якого жінок героїчно рятують.

Підімо від зворотного: з якою метою ми маємо залякувати жінок? Показувати, як людина вмить втрачає усякий контроль, сподіваючись, що хтось скаже їй, як рятуватися. Щоби що? Страх — це адреналін, він сповільнює пологову діяльність. Хіба не краще, коли жінка, переступаючи поріг лікарні, не є заляканою, не перебуває в очікуванні жаху, а має можливість подумати: чи має/може мені бути комфортно під час пологів? Як? Чи маю я право рухатися, пити, їсти (пологи можуть тривати 20 годин, врешті)? Чиї потреби на пологах головні – мої чи лікарів?

Відповідь на останнє питання ключова: якщо головні — лікарі/лікарки (або ті, що приймають пологи), то, можливо, доведеться коритися їм, навіть якщо вони чинять наді мною насильство (кричать, втручаються в пологи без моєї усвідомленої згоди, тиснуть на живіт, забороняють рухатися, визначають спосіб, у який відбуватимуться пологи проти моєї волі). Це все акушерське насильство, порушення прав роділлі, неприпустима поведінка медперсоналу. І про це теж важливо знати «до».

Я вірю і знаю, що на пологах головною є жінка, бо, врешті-решт, вона єдина людина, без якої пологи не відбудуться. Всі інші присутні тільки для того, щоб полегшити її досвід, підтримати, допомогти. І врятувати у тих рідкісних ситуаціях, коли це справді необхідно.

Такі пологи, до слова, теж показують у серіалах.

Наприклад, This Is Us. Через форс-мажор героїня Бет народжує вдома. Вона знаходить зручну позицію (о диво, не на спині на обідньому столі, на відміну від Пайпер Галлівел, наприклад). І ніхто її героїчно не рятує, її підтримують інша жінка та її чоловік.

Що робити. Консалтинг для кіноіндустрії і не тільки

Маскульт має визнати свій вплив на формування уявлень жінок про пологи і перестати експлуатувати екстрені пологи й застарілі практики. Це дозволить зрозуміти, що штампи про безпорадну жінку, якій потрібні рятівники-лікарі, лише закріплюють культуру страху і підсилюють толерування акушерського насильства.

Сценарист(к)ам і режисер(к)ам, перш ніж писати й знімати сцени пологів, варто дослідити тему. В кіно є консультанти з криміналістики, медицини, бойових мистецтв, то чому пологи досі «малюють» із серіального шаблону? Візьміть консультацію в акушерок, лікарок, доул, подивіться, врешті, документалки про медикалізацію пологів, спитайте в ChatGPT, які штампи про пологи не відповідають дійсности.

Глядачки теж мають голос. Ми можемо ділитися історіями власних пологів. Здається, це крапля в морі, але кожна історія може стати цеглинкою, з якої інша жінка зможе побудувати свою впевненість. Ми можемо коментувати й розбирати сцени пологів у фільмах та серіалах, запитувати, чому вкотре героїня кричить від болю, а їй не пропонують знеболення, чому лікарі поводяться, ніби вона не має права голосу. Попит створює пропозицію. 

Маскульт не просто відтворює реальність — він її конструює. Тож якщо ми не хочемо бачити заляканих жінок, готових до насильства в пологових, то, може, варто показувати не лише пологові горори? Страх блокує пологову діяльність. А от сприяє її відновленню відчуття безпеки, власної сили і спокою. Хороші слова для опису пологів, шановні творці масового контенту.

Стаття вперше опублікована англійською мовою на сайті Фонду ім. Гайнріха Бьолля. Оригінал за посиланням.

Колоніальна експансія Російської імперії та її прямих наступників — Радянського Союзу та Росії — довгий час залишалась майже непоміченою західною інтелектуальною спільнотою та політиками, і була майже повністю виключена з критичного аналізу в рамках постколоніальних студій. Небажання як у політичних, так і в академічних колах глибше дослідити взаємини між імперією та країнами, які були по факту колонізованими та перебували під окупацією Москви, створило значний пробіл у розумінні ситуації в центрі Європи. Відтак із західної перспективи неоколоніальна війна, яку Росія розпочала проти України у 2014 році, здебільшого стосувалась того, що Фройд називав «нарцисизмом малих відмінностей». На початку повномасштабної війни, розпочатої 24 лютого 2022 року, Україні пророкували падіння за два тижні, а Києву як столиці — здачу за два-три дні. Все згідно з тезами офіційної російської пропаганди, яка регулярно змальовувала український народ як відсталий, менш розвинений та пасивний об’єкт російських імперських апетитів.

Такі ідеї закладені в колоніальній ідеології «русского мира», тобто так званого російського світу. «Русский мир» характеризується ідеєю національної та культурної вищості Росії, агресивним просуванням «традиційних» російських цінностей, які містять в собі мізогінію, гомофобію, а також — підтримувану державою боротьбу та санкції проти феміністичних цінностей та досягнень. Попри те, що антифемінізм, як добре організований антидемократичний політичний проєкт, існує в багатьох суспільствах світу, він є ключовою та невід’ємною частиною російського імперіалістичного проєкту. У цьому есеї досліджуємо, якою мірою антифемінізм інтегрований в ідеологію «русского мира» та показуємо, що антиколоніальна боротьба України також включає у себе протидію антифеміністичним й антигендерним рухам.

Матрьошка — досконала метафора для «русского миру»

Ідеальною метафорою того, чим насправді є «русский мир», може слугувати російська матрьошка. Йдеться про набір ляльок, які поступово зменшуються за розміром і вставляються одна в одну, при цьому на кожній фігурі ляльки намальовані красиві жіночі обличчя. Яскраві та чарівні зовні, всередині вони нагадують середньовічне знаряддя тортур, відоме як «залізна діва», — контейнер зі смертельними шипами, спрямованими на тих, хто опиняється всередині пастки, тобто матрьошки. Претензії Радянського Союзу на антикапіталізм й антиколоніалізм успішно приховували темну реальність російських колоніальних і геноцидних дій щодо корінних народів. Зокрема, щодо тих, які проживали на окупованих територіях. Умисне приховування цієї реальності затушувало історію, насичену систематичними расистськими масовими вбивствами, етнічними чистками й примусовими виселеннями черкесів протягом столітньої російської колоніальної війни на Кавказі з 1763 по 1864 роки.

Додаткова ілюстрація реалізації такої політики — трагічні епізоди примусової депортації та винищення кримських татар у 1944 році. Україна не стала винятком і зазнала кількох повторюваних Голодоморів (штучних голодів, спрямованих на знищення корінних українського та казахського народів), періоду Розстріляного Відродження (політичних репресій української національної еліти у 1937-1938 роках), а також повної та тотальної русифікації українців з метою перетворити їх на манкуртів^[2] — покірних підданих радянського режиму. Усі ці події були невід’ємною частиною [російської] колоніальної присутності в Україні. Загалом, за 400 років російської окупації українська мова була заборонена 134 рази. Лінгвоцид української мови завжди був одним з найпотужніших і найпоширеніших інструментів російської колоніальної стратегії, спрямованої на послаблення української ідентичності. Ці практики засновані на розумінні, що українська мова стала головною відмінною ознакою, яка підкреслювала національні, історичні та культурні відмінності між українцями та росіянами, які, попри те, що мають спільний фенотип, стоять по різні боки колоніальної парадигми.

Українські активістки виступають за емансипацію жінок разом із національним визволенням

Аби приховати свої колоніальні практики, радянський режим вигадав міф про «дружбу народів», який заперечував будь-які упередження на основі національної або етнічної приналежності в межах своїх кордонів. У сучасній модифікованій версії «дружба народів» слугує основою для іншої імперської конструкції трьох «братніх народів»: російського, українського та білоруського. Разом вони утворюють «Слов’янську Трійцю» — єдиний «всеросійський» народ, об’єднаний під владою домінуючої колоніальної ідеології.

Україна як «співоча й танцівна Малоросія»

Якщо нація є уявленою спільнотою, як стверджував Бенедикт Андерсон, то українська нація була переосмислена російським імперіалізмом як орієнталізована, екзотична «співоча й танцівна Малоросія» — амбівалентний геополітичний конструкт, у якому «все хороше […] походить від спільної російської спадщини. А все погане — від злих, чужорідних впливів: польських, католицьких, єзуїтських, уніатських або татарських, єврейських німецьких тощо»^[3], але корупція як явище вважалася загрозою із Заходу. Така парадигма створила прикордонний простір, у якому російський колоніалізм міг одночасно претендувати на «братерство» з «малоросами»^[4], і водночас називати українц_ів «ультраправими націоналістами і неонацистами»^[5], не порушуючи при цьому колоніальної логіки.

«Дружба народів» хоч і дуже помітний, але не єдиний імперський наратив, який використовувався для виправдання радянського режиму. Ще одним був міф про емансипацію жінок, ініційований і підтримуваний радянським урядом. Після Російської революції 1917 року, більшовики проголосили емансипацію жінок і скасування гендерної нерівності, що пізніше закріпили у 122 статті Конституції СРСР від 1936 року^[6]. Створення соціалістичної сучасності, вільної від утисків жінок — Радянська держава проголосила одним із своїм головних і найпрогресивніших досягнень. Насправді ж це рішення було зумовлено потребою збільшити робочу силу, яку можна було використовувати для розвитку економіки комуністичної держави. У рамках формальної гендерної рівності, проголошеної Радянським Союзом, домашнє насильство, так само, як і сам секс^[7]. було настільки маргіналізоване й ігнороване державою, що поступово повністю перестало бути предметом публічного обговорення. Водночас жінок не звільнили від виконання всієї домашньої роботи та догляду за дітьми, тому вони були перевантажені «другою зміною» — обсягом домашніх обов’язків після виснажливої роботи на фабриках та/або у колгоспах. До того ж, жінки майже не брали участі у прийнятті політичних рішень, оскільки ця сфера залишилася чоловічою й  закріпленою у патріархальних владних структурах. Пізніше, за кілька років до розпаду Радянського Союзу, Михайло Горбачов у своїй книзі 1987 року «Перебудова – нове мислення для нашої країни та світу» пояснив фемінну містичність радянських жінок тим, що жінки повинні залишити публічний простір і зрештою «повернутися до своєї суто жіночої місії» (Горбачов, 1987, 117). Ця ідея й досі залишається поширеною в російському суспільстві.

Феміністичний рух в Україні — антиколоніальний

Для більшості українських жінок панування Радянського Союзу означало подвійну колонізацію: і їхньої національної,  і їхньої гендерної ідентичностей. Український феміністичний рух був глибоко вкорінений в ідеї національної емансипації та незалежності. Така позиція була поширеною в країнах, які зазнали колоніальної окупації територій (на початку ХХ століття Україна була окупована Російською імперією, Австро-Угорською імперією та Польщею). Українські активістки діяли як у політичній, так і в культурній сферах, відстоюючи емансипацію жінок разом із національним визволенням. Коли більшовики проголосили так звану емансипацію жінок, імена тих, хто були на передовій українського феміністичного руху, були стерті разом із десятиліттями їхнього активізму. Натомість від жінок очікували вічної вдячності радянському режиму за звільнення їх від патріархального ярма та доведення своєї лояльності до уряду через наполегливу працю.

Розпад Радянського Союзу та потреба в «ремаскулінізації»

Розпад СРСР був не лише «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», як це охарактеризував Путін^[8], але й призвів до занепаду патріархальної маскулінності, яка була безпосередньо пов’язана із занепадом російської колоніальної гегемонії (провідна роль якоїсь держави у відносинах з іншими, — прим. ред.). Це створило потребу в «ремаскулінізації» (процес, що передбачає відновлення чи підсилення традиційно чоловічих характеристик або ролей у суспільстві, культурі чи економіці, — прим. ред.)^[9] як прямій реакції на крах радянського імперіалізму. Суспільство сучасної Росія, як і її попередника — Радянського Союзу, побудоване на патріархальній системі цінностей, у якій «легітимація влади часто вимагає демонстрації якостей “справжнього чоловіка”»^[10] . «Справжній чоловік» у цьому випадку визначається не тим, ким він є, а тим, ким він не є: він не жіночний (а отже, не гомосексуал), не небілий і не неправославний^[11]. Цю суспільну вимогу задовольнив Путін, який став прем’єр-міністром, а згодом і президентом на зламі минулого століття. Путін водночас став втіленням нової російської неоколоніальної маскулінності, «неодмінно пов’язаної з легітимацією насильства, достатнього для подолання значних військових можливостей колонізованих суспільств» (Connell 2016, 306).

Маскулінність Путіна, з її візуальними образами російського Marlboro Man, вербальною агресивною домінацією у політичній сфері та «серією грубих мачо-афоризмів, які були зібрані під назвою “путінізми”» (Wood 2016, 2), використовувалася, щоб «проєктувати ідею, що він здатний відновити глобальний статус Росії» (Orlova 2018, 61). Невдовзі гіпермаскулінність Путіна стала центральною складовою проєкту державотворення та національного брендингу. У цьому проєкті гендерні дискурси широко використовувалися для створення та підтримання «межі між гендерованими “Ми” та “Інші”» (Voronova 2017, 219) — дискурсної стратегії, яка виявилася особливо успішною після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році. Коли Кремль розпочав повномасштабну війну проти України 24 лютого 2022 року,  Путін заявив:

«Захід намагається знищити наші традиційні цінності [моє підкреслення] і нав’язати нам свої псевдодержавні цінності, які мають знищити нас, наш народ, зсередини; всі ці ідеї, які він вже агресивно нав’язує на своєму просторі і які прямо ведуть до занепаду та дегенерації, оскільки суперечать людській природі».

Проте у своїй промові Путін не згадував, що ці «традиційні цінності» насичені антифеміністичною риторикою та гомофобією. Російський колоніалізм відтворив маніхейський світ Холодної війни, в якому «традиційні цінності» виступають проти «гендерної ідеології». Проти концепту, що подається як виключно західний винахід. Відкритий антифемінізм був важливою частиною російської політичної та соціальної системи протягом багатьох років. Хоча Конституція Росії продовжує радянську традицію проголошення гендерної рівності de jure (стаття 19), de facto російська популярна культура продовжує маргіналізувати фемінізм як ненормальну та спотворену ідеологію, оскільки «нормальні» жінки повинні надавати перевагу сім’ї та дітям, а не боротися  за права та рівність. Антизахідні, антидемократичні та антиправозахисні наративи, поширені в російському суспільстві й експортовані на аудиторію тимчасово окупованих Росією земель, є частиною антифеміністичного та антигендерного дискурсу.

Національній невинності загрожує західне сексуальне збочення

Після того, як Путін утретє став президентом у 2012 році, в Росії широко почав використовуватися термін «Гейропа» як образливе позначення європейської цивілізації (як частини ширшої західної цивілізації) на противагу ультраконсервативній російській цивілізації. Так Росія намагалася підсвітити занепад і деградацію Європи, дружньої до ЛГБТ+, у порівнянні з Росією, яка притримується «традиційних цінностей». Таке трактування ознаменувало початок сексуалізації російської політики, яка використовує сексуальну тривожність для створення міфу про національну невинність, яка постійно перебуває під загрозою західної «сексуальної розпусти». Іншими словами, антигендерні та антифеміністичні рухи стали інструментом Кремля для утвердження «русского мира» як російської версії «політики вічності», яка уявляє російську націю «незайманим організмом, що зазнає загрози лише від іноземного проникнення» (Snyder 2018, 57), а отже — потребує захисту від зовнішніх загрозливих сил. Як зазначає Леандра Байас, «публічне цькування “гендерної ідеології” виконує одразу кілька завдань: воно слугує виправданням авторитаризму та репресій усередині країни, а також легітимізує агресію як частину зовнішньої політики і, зрештою, створює спільний ґрунт із праворадикальними рухами».

Сучасні українські жінки та представни_ки ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську. Вони є прикладом переходу до прогресивних ідеалів.

Якщо Росія сприймає колективний Захід як свого головного ворога і відкрито йому протистоїть, Україна розглядається як країна, зіпсована Заходом, і перебуває під так званим зовнішнім управлінням. Так стверджує російська державна пропаганда. Таке трактування зображує Україну як спотворену й жіночну сутність на противагу російському ультрамаскулінному патріархату. Це можна простежити ще з газового конфлікту 2006 року, коли в одній із російських телевізійних програм Україну описали як мамоністську утриманку, «легковажну українську коханку».^[13] Ту саму колоніальну риторику було використано проти України за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, коли Путін послався на непристойний рядок із пісні, щоб продемонструвати своє бачення відносин між Україною та Росією. Його слова «подобається, не подобається — терпи, моя красуне» відсилають до рядків пісні радянського панк-рок гурту «Красная плесень»: «Спляча красуня в труні, я підкрався і трахнув її… Подобається, не подобається — спи, моя красуне». Ці рядки, що прямо натякають на зґвалтування та некрофілію, є симптоматичними для внутрішньої російської національної мізогінії та відверто антифеміністичних наративів, які становлять невід’ємну частину російського неоімперського дискурсу та політики.

Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні?

Російська колоніальна присутність в Україні залишила глибокі сліди в її культурному, соціальному та політичному житті. Навіть після офіційного проголошення незалежності України у 1991 році, колоніальність влади^[14] продовжувала формувати український соціально-політичний ландшафт через соціальні та релігійні практики, ідентичності, переконання, уявлення та інші аспекти повсякденного життя. Хоча суто антифемінізм був частиною цієї матриці влади, антигендерний рух став її ядром. Гендерні ролі, норми та стосунки, засновані переважно на жіночій покірності, пасивності та зосередженості на домашньому житті, а також відверто гомофобна риторика, поширювалися через підтримувані Росією медіа в Україні, а також через Українську православну церкву Московського патріархату, яка значною мірою домінувала в релігійному житті України. Показово, що у своїй проповіді на Прощену п’ятницю (останню п’ятницю перед Великим постом) глава Російської православної церкви назвав гей-прайди в Україні причиною російського вторгнення^[15]. Тим самим ще раз підтвердивши зв’язок між антигендерними дискурсами, які домінують у просторах, пронизаних російською неоколоніальною ідеологією, яка зрештою призвела до неспровокованої та невиправданої повномасштабної військової агресії проти України у 2022 році.

Українські феміністки відіграли ключову роль у реагуванні на антигендерні наративи. Вони прагнуть деконструювати їх, відстоюючи гендерну рівність, просуваючи права жінок і працюючи над подоланням шкідливих гендерних стереотипів і упереджень.

Зростання проявів антигендерної ідеології було частиною інформаційної війни Росії проти України після початку вторгнення у 2014 році. Про це йдеться у дослідженні «Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні»^[16], проведеному організаціями «Ла-Страда Україна», «Жінки в медіа» та «Український жіночий фонд». У дослідженні аналізується розвиток українських соціальних дискурсів, а також суспільні ініціативи та зміни в період з 2013 по 2020 рік. Згідно з висновками дослідження, антигендерна дискримінаційна риторика подавалася в межах типового для Росії наративу про «захист сімейних цінностей», які нібито перебували (і продовжують перебувати) під загрозою з боку феміністок та представни_ць ЛГБТ+. Таку консолідацію антигендерних та антифеміністичних рухів можна вважати російською контрреакцією на Революцію Гідності, яка відбулася в Україні у 2014 році.

Нова українська жіночність: емансипація як антиколоніальна боротьба

Серед інших соціально-політичних трансформацій, Революція Гідності породила новий тип української жіночності — активну жінку-агентку, яка змогла знайти своє місце в чоловічому мілітаризмі протестів (Phillips 2014; Martsenyuk 2014). Починаючи з цього періоду, колоніальність гендеру^[17] в Україні почала піддаватися виклику через процес, який українська філософиня Тамара Злобіна назвала «гендерним розпадом»^[18]. Йдеться про відмову від застарілих гендерних моделей і формування нової емансипаторної соціальної риторики, що сприяла високій соціальній мобільності та видимості жінок у сферах, традиційно пов’язаних із чоловіками: політиці, військовій службі, бізнесі та волонтерстві.

Більше того, роль жінок у процесах націєтворення та державотворення була офіційно визнана на найвищому рівні та закріплена законом. У 2015 році Верховна Рада України ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», спрямований на запобігання дискримінації на ринку праці за ознакою гендеру, гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації. А в 2017 році Міністерство охорони здоров’я України скасувало радянську постанову, що забороняла жінкам обіймати посади за 450 професіями, які вважалися небезпечними для репродуктивного здоров’я. Ще однією зміною став Наказ № 292^[19], виданий Міністерством оборони України у червні 2016 року. Наказ відкрив можливість обіймати штатні посади рядового, сержантського та старшинського складу жінкам, які проходять військову службу за контрактом. До 2016 року жінки, які брали участь у військових операціях як снайперки чи стрільчині, формально реєструвалися як кухарки, медсестри або займали інші не бойові посади. Це обмежувало їхнє кар’єрне зростання у війську та позбавляло соціальних пільг, якими тоді користувалися їхні чоловіки-колеги. Станом на листопад 2022 року в Збройних силах України служило майже 60 000 жінок, з яких приблизно 19 000 обіймали цивільні посади, а близько 41 000 — проходили військову службу. Близько 5 000 із них безпосередньо брали участь у бойових операціях.^[20]

У той час як парламент України ратифікував Стамбульську конвенцію та ухвалив законопроєкт, що забороняє мову ворожнечі в медіа щодо представників ЛГБТ+, в Росії декриміналізували домашнє насильство у лютому 2017 року та  ухвалили закон про заборону «ЛГБТ-пропаганди» серед дорослих у липні 2022 року (що стало продовженням закону 2013 року про «гей-пропаганду». Ці зміни в українському законодавстві були ухвалені після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і свідчать, що Україна обрала шлях побудови демократичного та справедливого суспільства, заснованого на правах людини та верховенстві права.

Замість висновків

Логіка російського неоколоніалізму перетворює картезіанське ego cogito, ergo sum («Я мислю, отже, я існую») на імперське ego conquiro, ergo sum («Я завойовую, отже, я існую»).^[21] Це твердження стосується не лише колонізації територій, але й колонізації свідомості та ідентичностей. Антифемінізм й антигендерні дискурси становлять центральний стовп ідеології «русского мира» і виявилися дієвим інструментом російської колоніальної експансії. Зручно представляючи гендерну рівність, фемінізм і права жінок, а також підтримку ЛГБТ+ як підступну стратегію колективного Заходу, спрямовану на знищення російської нації, Кремль знищує демократію, права людини та верховенство права, аби встановити своє правління, засноване на «традиційних цінностях» — мізогінії та гомофобії. Сьогодні українці наполегливо прагнуть відстоювати свою національну ідентичність і просувати гендерну емансипацію, проводячи паралелі з жіночим рухом в Україні сторіччя тому. Сучасні українські жінки й представни_ці ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську, протистоячи впливу консервативного «русского мира» і тим самим демонструючи зрушення в бік інклюзивності та прогресивних ідеалів.

Якщо ми справді прагнемо подолати неоколоніальні форми пригноблення й насильства, важливо протистояти антигендерним рухам і підтримувати права жінок та гендерну рівність у всьому світі, адже без них неможливо досягти справжньої демократії, миру, безпеки та стабільності. Ніколи про це не забуваймо.

__

1 Holodomor is recognised internationally as a genocide of the Ukrainian people by 28 countries: Australia, Belgium, Bulgaria, Canada, Colombia, Croatia, Czech Republic, Ecuador, Estonia, France, Georgia, Germany, Hungary, Iceland, Latvia, Lithuania, Luxembourg, Mexico, Moldova, Paraguay, Peru, Poland, Portugal, Romania, Slovakia, Slovenia, United Kingdom, United States.

2 Mankurt is the term for the unthinking docile slave stripped of his or her memories and identity, which was popularised by Chinghiz Aitmatov in his novel The Day Lasts More Than a Hundred Years.

3 Mykola Riabczuk (2010), p. 14.

4 “Little Russians” is a common way to refer to Ukrainians in Russian colonial vocabulary.

5 Vladimir Putin’s speech on 24 February 2022, before the start of the invasion, https://www.bloomberg.com/news/articles/2022-02-24/full-transcript-vladimir-putin-s-televised-address-to-russia-on-ukraine-feb-24.

6 See https://www.marxists.org/reference/archive/stalin/works/1936/12/05.htm.

7 I am referring to the popular catchphrase “There is no sex in the USSR”, which has been used to describe the stigma and shame surrounding sex-related topics as well as the taboo of publicly discussing them.

8 See https://www.rferl.org/a/putin-historical-russia-soviet-breakup-ukraine/31606186.html.

9 Riabov and Riabova (2014).

10 Ibid., p. 26.

11 Orthodox in the sense of belonging only to the Russian Orthodox Church, since it does not recognise any other branch of Orthodoxy as equal with itself.

12 See Timothy Snyder, The Road to Unfreedom (2018).

13 Riabov and Riabova (2014), p. 28.

14 The concept was coined by Peruvian sociologist Aníbal Quijano. See https://edisciplinas.usp.br/pluginfile.php/347342/mod_resource/content/… (2000) Colinality of power.pdf.

15 See https://edition.cnn.com/europe/live-news/ukraine-russia-putin-news-03-08-22/h_de0516e0f59ac2214af21bbb0aaf152e.

16 See https://la-strada.org.ua/download/gender-chy-antygender-hto-atakuye-demokratiyu-v-ukrayini.

17 The concept was developed by Argentinian feminist philosopher María Lugones. See https://globalstudies.trinity.duke.edu/sites/globalstudies.trinity.duke….

18 Lecture “Gendernyi rozpad” (2016), available at: https://www.youtube.com/watch?v=RN7-9PVzJYc.

19 See https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0880-16#Text.

20 See https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3623578-iz-pocatku-vijni-zaginula-101-zinkavijskova-50-znikli-bezvisti-reznikov.html.

21 I borrow the term ego conquiro from Eduardo Restrepo’s article “Coloniality of power”.

Навіщо Україні Стамбульська конвенція

Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція). 

Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.  

Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується. 

«Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».   

Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок. 

Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці. 

Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности. 

Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками. 

У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України. 

Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України. 

Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.

Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно  подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання. 

Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.

Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.

Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди». 

І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо. 

Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства. 

Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:

Prevention — запобігання

Protection — захист 

Prosecution — переслідування 

Coordination policies — скоординована політика

Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.

Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує: 

• реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
• насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
• структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.

Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції. 

Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику. 

Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року

Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.

Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.  

Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування. 

З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації. 

19 грудня 2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок i домашньому насильству та боротьбу з цими явищами». 

Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом: 

• У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
• Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
• Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».

Також 19 грудня 2024 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі”.

Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства. 

Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти. 

До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього. 

Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване. 

Надзвичайно важливим є законопроєкт, зареєстрований 9 грудня 2024 року, №12297 «Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, у тому числі щодо дітей».

Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції. 

Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання: 

• Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
• Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
• Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
• Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
• Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.

 
З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства. 

4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції. 

Що ще потрібно зробити

За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.

Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні. 

Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати. 

Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року. 

Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.

Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації. 

Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих.  Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс. 

Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.

Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються. 

У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги. 

У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу.
У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.

Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.

Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.

Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.

Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.

«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.

Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».

Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.

Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.

Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.

Навіть матріархальний.

Долучилися — Оксана Кісь, Богдана Стельмах, Тетяна Гузенко, Микита Буров, Альона Грузіна, Даша Непочатова, Алла Швець, Анна Довгопол, Євгенія Шевчук, Богдана Романцова, Марія Дмитрієва, Ірина Грабовська, Юлія Юрчук, Світлана Бабенко, Ірина Виртосу, Юлія Ярмоленко, Олена Зайцева, Марія Полтораченко.

Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн

1. Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (упор.). (2024). Жінки на війні. Дух і Літера.
2. Біляковська, Христина, Середа, Вікторія. (2024). Я тебе… війна. Віват.
3. Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна. 
4. Бобик, Ірина. (2024). Д’воїна. Білка.
5. Іванцова, Міла (упор.). (2024). Київ. Жінки. Війна: збірка спогадів і роздумів жінок про життя в столиці у період повномасштабного вторгнення. Креативна агенція «Артіль». Видана за підтримки заступниці голови КМДА Марини Хонди та за бюджетні кошти Департаменту суспільних комунікацій. 
6. Карі, Ольга. (2024). Та що ти знаєш про війну?! Ще одну сторінку.
7. Никорак, Ірина. (2024). Сильні жінки сильної країни. 
8. Суботіна, Валерія «Нава». (2024). Азовсталь. Сталева пресслужба. Полон. Фоліо.
9. Суботіна, Валерія «Нава». (2024). Полон. Фоліо.

Зарубіжний нонфікшн

1. Бар-Зохар, Міхаель, Мішаль, Ніссім. (2024). Амазонки Моссаду: жінки в ізраїльській розвідці. Наш Формат.
2. Берд, Мері. (2024). Жінки та влада: маніфест. Creative Women Publishing. 
3. Гессел, Кеті. (2024). Історія мистецтва без чоловіків. ArtHuss.
4. Голланд, Джек. (2024). Коротка історія мізогінії. Найдавніше упередження у світі. Арк.Юей. 
5. Олоні. (2024). Великий О. Твій путівник світом кохання, побачень і сексу. Книголав.
6. Лемб, Крістіна. (2024). Наші тіла — їхнє поле бою. Видавництво.
7. Принц, Алоїз. (2024). Життя Симони де Бовуар. Темпора.
8. Наґоскі, Емілі. (2024). Як довго бажає жінка. Наука (і мистецтво!) створення тривалих сексуальних зв’язків. КСД. 
9. Ленґ, Олівія. (2024). Тіло кожного. Книга про свободу. Грушка.
10. Неквапіл, Кемі. (2024). Влада: живи і керуй без вибачень. Книголав.
11. Фу, Стефані. (2024). Що знають мої кістки. Книголав. 

Український нонфікшн

1. Алла Горська. (2024). Родовід.
2. Бльостка, Катя. (2024). Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе. Віхола. 
3. Гундорова, Тамара. (2024). Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодернізм. Komubook
4. Гундорова, Тамара. (2024). Транзитна культура і постколоніальна травма. Віхола.
5. Олександра Екстер. Історії українських митців. (2024). Projector.
6. Лодзинська, Олена. (2024). Алла Горська. Спалах перед світанком. Кліо.
7. Ломикамінь. (2024). Жіночий спротив у Криму. Каталог виставки. Ініціаторка Таміла Ташева, кураторка Тетяна Філевська. Представництво президента України в АР Крим)
8. Тульчинська, Майя. (2024). Я забула труси. Creative Women Publishing. 

Академічні видання 

1. Маєрчик, Марія. (2024, перевидання). Ритуал і тіло: українські обряди переходу. Критика.
2. Маценка, Світлана (наук. ред.) (2024). Інтермедіум Кассандра: інтермедіальні студії. Апріорі.
3. Отріщенко, Наталія (ред.). (2024). Розмови з тими, хто питає про війну. Львів: Центр міської історії. 
4. Павличко, Соломія. (2024, перевидання). Дискурс модернізму в українській літературі. Основи.
5. Самойленко, Григорій. (2024). Зірки продовжують світити: Марія Заньковецька та її орлята: монографія. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя. 
6. Українсько-канадський дослідчо-документаційний центр. (2024). Українські жінки концтабору Равенсбрюк. Голоси вʼязнів. Авторка: Калина Безхлiбник Батлер (Солонинка); головна спiвредакторка: Лiда Елiяшевська Реплянська; спiвредакторка i перекладачка: Христина Елiяшевська Шрайбi; спiвредакторка: Оксана Марцюк. 
7. Швець, Алла (наук. ред.). (2024). «В імені нашої національної єдности»: авторські голоси альманаху «Перший вінок». Львів: Інститут Івана Франка НАНУ. 
8. Shevtsova, Maryna. (ed.) (2024). Feminist Perspective on Russia’s War in Ukraine. Hear Our Voices. Lexington Book. 

Посібники

1. Україна не мовчить: Хроніка протидії СНПК (2022–2024). Фоліо. Видання підготовлено та видано в рамках проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною», який виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансування Європейського Союзу.

Література для дітей та підлітків

1. Амсон-Бредшоу, Джорджія. (2024). Неймовірні жінки. Історії жінок з усього світу, які надихають. РМ.
2. Бабкіна, Катерина. (2024). Мам, пам’ятаєш? Білка.
3. Венгринюк, Христя. (2024). Моя мама — гора. Віват.
4. Колб, Людмила. (2024). Потяг. Віхола.
5. Корнієнко, Катерина. (2024). Дивокровці. Видавництво Старого Лева. 
6. Купріян, Ольга. (2024). Панна Оля. Ранок.
7. Омельяненко, Лілія (упор.). (2024.) Це воює вона. Видавництво.
8. Ситнік, Віоліна. (2024). Лалі. ВЦ «Академія».
9. Стус, Таня. (2024). Проростання. Yakaboo Publishing.
10. Реєс, Сонора. (2024). Путівник по католицькій школі для лесбійок. Видавництво.
11. Франкова, Марія. (2024). Видатні українки. Розповіді для дітей про відвагу, здійснення мрій та віру в себе. Основа.
12. Ярмоленко, Юлія (2024, перевидання). Малечі про інтимні речі. Віхола.
13. Забела, Анастасія. (2024). Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. Віват.

Фантастика/фентезі

1. Гледстоун, Макс, Ель-Мохтар, Амаль. (2024). Так програють війну часів. КСД.
2. Гендрікс, Ґрейді. (2024). Посібник зі знищення вампірів від Південного книжкового клубу. BookChef.
3. Джемісін, Н. К. (2024). Серія «Розламана земля». Навчальна книга — Богдан.
4. Дін, Суньї. (2024). Книгоїди. Yakaboo Publishing
5. Каторож, Ярина. (2024). Алхімія свободи. Жорж.
6. Рибка, Олена (упор.). (2024). Мотанка. Віват.
7. Самойленко, Катерина. (2024). Серія «Двоповня». КСД.
8. Сандерсон, Брендон. (2024). Тресс зі Смарагдового моря. Віват.
9. Скай, Евелін. (2024). Діва проти біди. Віват.
10. Файзал, Гафса. (2024). Ми полюємо на пломінь. РМ.
11. Шварц, Дана. (2024). Безсмертя: історія кохання. Жорж.
12. A. Achell. (2024). Клинок королеви: Дитя тіней. BookChef.

Українська художня проза

1. Андрухович, Софія. (2024). Катананхе. Комубук.
2. Вільна, Павла. (2024). Анна, яку я кохала. Видавництво.
3. Волинська, Олена. (2024). Я чую тебе: Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко. Віхола.
4. Доляк, Наталка. (2024). Як її не любити. Темпора.
5. Ілюха, Юлія. (2024). Мої жінки. Білка
6. Карпа, Ірена (упор.). (2024). Я (не) знаю, як про це писати. Книголав.
7. Нагорнюк, Юлія. (2024) Діва, матір і третя. Ще одну сторінку.
8. Саварина, Каріна. (2024, перевидання). Не вагітна. Лабораторія. 
9. Саніна, Теа. (2024). Мурашині кола. Темпора. 
10. Світова, Слава. (2024). Імена. Creative Women Publishing. 
11. Стус, Таня. (2024). Проростання. Yakaboo Publishing. 
12. Тарасенко, Галина. (2024). Колишнім не читати. Орландо.
13. Шаварська, Оксана. (2024). Рисочка. Книголав.

Перевидання української класики

1. Вільде, Ірина. (2024). Сестри Річинські (томи 1, 2, 3). Віхола.
2. Забужко, Оксана. (2024, перевидання). Казка про калинову сопілку. Комора.
3. Кобринська, Наталія. (2024). Блудний метеор. Вибрані твори. Ще одну сторінку.
4. Кобринська, Наталія, Пчілка, Олена (упор.). (2024, перевидання). Перший вінок: жіночий альманах. Creative Women Publishing.
5. Королева, Наталена. (2024). Шовкова пані. Віват.
6. Плитка-Горицвіт, Параска. Мила книжечка. Брустури.
7. Пчілка, Олена. (2024). Вибране. Ще одну сторінку.
8. Старицька-Черняхівська, Людмила. (2024). Вибране. Ще одну сторінку. 

Зарубіжна художня проза

1. Бахман, Інґеборґ. (2024). Тридцятий рік. Видавництво 21.
2. Бенедикт, Марі. (2024). Єдина жінка в кімнаті. Ще одну сторінку. 
3. Бессер, Джен, Фесте, Шана. (2024). Хтива Даяна. Книголав. 
4. Вестовер, Тара. (2024). Освічена. Artbooks
5. Вокер, Еліс. (2024). Барва пурпурова. Видавництво Старого Лева. 
6. Вулф, Вірджинія. (2024). Орландо. Ще одну сторінку.
7. Ганешанантан, Н. Н. (2024). Безбратня ніч. Книголав.
8. Генрі, Патті Каллаган. (2024). Таємниця книги Флори Лі. Урбіно.
9. Ґудрун, Єва Мінервудоттір. (2024). Коханий. Техас. Видавництво.
10. Ленґ, Олівія. (2024). Крудо. Грушка.
11. Лекі, Маріанна. (2024). Те, що видно звідси. Віват.
12. Моріс, Гізер. (2024). Сестри під вранішнім сонцем. Книголав. 
13. Моррісон, Тоні. (2024, перевидання). Кохана. Фабула.
14. Мосс, Сара (2024, перевидання). Фігури світла. Лабораторія.
15. Нґозі Адічі, Чімаманда (2024). Американа. Книголав.
16. Ньюман, Сандра. (2024). Джулія. 1984. Лабораторія.
17. О’Фаррелл, Меґґі. (2024). Шлюбний портрет. Віват.
18. Токарчук, Ольга. (2024). Анна Ін у гробницях світу. Темпора.

Мальописи, манґа

1. Арлестон. (2024). Ґримуар Ельфі: Майже-острів. Nasha Idea.
2. Кабі, Наґата. (2024). Воїтелька-блукалиця Наґата Кабі. Видавництво.
3. Кабі, Наґата. (2024). Щоденник стосунків самої із собою. Видавництво.
4. Індер, Карін, Пелісьє, Жером. (2024). Серпанка. Том 1: Пробудження дракона. Видавництво.
5. Стівенсон, Н. Д. (2024). Німона. Видавництво.
6. Стрьомквіст, Лів. (2024). Розквітає найчервоніша з троянд. Видавництво.
7. Dr Pepperco. (2024). Прощавай, трояндовий саде (томи 1, 2, 3). Nasha Idea.

Поезія

1. Амеліна, Вікторія. (2024). Свідчення. Видавництво Старого Лева
2. Казанжи, Зоя. (2024). Марта й інші жінки. Видавництво Старого Лева. 
3. каур, рупі. (2024, перевидання). Тіло, мій дім. Віват.
4. Павлова, Олена. (2024). Світлочутливі. Видавництво Старого Лева.
5. Савка, Мар’яна. (2024). Навіки ніжні. Видавництво Старого Лева.
6. Сажинська, Ірина. (2024). Лемніската. Смолоскип.
7. Скиба-Якубова, Іванна. (2024). Замість яблук. Видавництво Старого Лева. 
8. Цілик, Ірина. (2024). Тонкий лід. Meridian Chernowitz.

Книги, які мають вийти на початку 2025 року 

1. Бакаєв, Микола, Пугач, Вероніка (упор., пер.) (2025) Філософині. Печера Платона.
2. Бекдел, Елісон. (2025). Fun Home: сімейна трагікомедія. Видавництво.
3. Вулф, Вірджинія (2025). Власна кімната. Комубук.
4. Вулф, Вірджинія (2025). Хвилі. Комубук.
5. Де Барбаро, Наталія (2025). У пошуках чуйності: жіночий шлях до себе. Creative Women Publishing.
6. Джеймс, Генрі. (2025). Портрет однієї леді. Темпора.
7. Карі, Ольга. (2025). Твоє, моє, нічиє та інше. Видавництво Старого Лева.
8. Кім, Віолетта. (2025). Плач, сестро, смійся. Creative Women Publishing.
9. Малабу, Катрін. (2025). Стерте задоволення: Клітор і мислення. Контур.
10. Марценюк, Тамара. (2025). Безстрашні: історія українського фемінізму в інтерв’ю. Creative Women Publishing.
11. Оксанен, Софі. (2025). В одну річку двічі: мізогінія як зброя Росії. Комора
12. Саїні, Анжела. (2025). Патріархи: витоки нерівності. Лабораторія. 
13. Славінська, Ірина (2025). Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок. Львів: Видавництво Старого Лева. 
14. Швець, Алла (упор., наук. ред.). (2025). Ті, що творили «Перший вінок». Creative Women Publishing.
15. Євдокимова, Анастасія (упор.). (2025). Жінки пишуть: містянки. Книголав. 
16. Адлінгтон, Люсі. (2025). Кравчині Аушвіцу. Книголав.

Лекції, подкасти, відеоблоги 

«Матері-засновниці» від Громадського альянсу «Політична дія жінок»: подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму. 

«Сила в тобі» (сезон 2) від ГО «Дівчата»: обговорення актуальних проблем становища жінок та жіночих прав в Україні з українськими активістками та блогерками.

«Чому їй не байдуже» (сезон 3) від DIVOCHE.media.

«ЇЇлекторій: творчині української дійсности» від Музею жіночої та гендерної історії до 140-річчя жіночого руху в Україні

«9 місяців потому» — подкаст про материнство та здоровʼя сімʼї від проєкту «Бережи себе». Ведуча подкасту письменниця та блогерка Катя Бльостка спілкується з доказовими експертками про підготовку до вагітності та пологів, перші кроки у материнстві та батьківстві. Крім цього, у подкасті на вас чекають епізоди про післяпологове відновлення, грудне вигодовування, розподіл обовʼязків у сімʼї та поради, як ефективно попіклуватися про своє та дитяче здоровʼя.

“Про.життя” –  подкаст про те, як підтримати себе та близьких у втраті. 

ебаут: відверте шоу на життєві, але табуйовані теми.

«Палає»: чесні розмови про те, від чого палає, з Еммою Антонюк та Яною Брензей.

«СЛЕЙ шоу» від Суспільного: разом з ведучою Марією Тучкою aka ТУЧА реагуємо на важливі теми, які нас тригерять. Мова, музика, тренди, репутація, ідентичність — шоу для тих, хто хоче розуміти, що відбувається і як на це реагувати.

«Не мали дівки клопоту» від SEBTO media: розмови про різноманітні аспекти жіночого життя в сучасному українському соціумі.

«Мамо, я вдома!» від RADIO SKOVORODA: перший український подкаст про усиновлення.

Hot Mamas Show: розмови про різні аспекти жіночого життя від ґаздинь секс-крамниці Hot Mamas Shop та їхніх гостей.

«Актуалки від міленіалки»: подкаст про стосунки, прийняття себе, відстоювання власних кордонів і тілесність, коли тобі за 30.

«Подкаст with benefits»: різноманітні аспекти соціальної взаємодії та попкультури крізь феміністичну призму.

«Троє в ліжку»: розмови про секс та стосунки.