Нещодавно в засобах масової інформації активно обговорювалася постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі №6-1412цс17 1. Згідно неї, роботодавець тепер має право відпустити у відпустку по догляду за дитиною батька дитини — але більше не зобов’язаний це робити.
Справа стосувалася поновлення на роботі. Чоловік вважав, що його незаконно звільнили за прогули, оскільки він, на його думку, перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі написаної та надісланої роботодавцю заяви. Мати дитини вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Роботодавець мотивував причини звільнення ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною.
Кодексом законів про працю України, а саме статтею 179 передбачено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.
Проте, для того щоб використати дану відпустку батьку, наприклад, необхідно (відповідно до ст. 20 ЗУ “Про відпустки”) окрім подання заяви роботодавцю, подати довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Хоча у дану статтю необхідно було б внести зміни, оскільки з 2016 року допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку уже не виплачується.
Дана норма Закону України “Про відпустки”, а також стаття 179 Кодексу законів про працю України є дискримінаційними, оскільки закріплюють існуючі у суспільстві стереотип. Зокрема існуючий стереотип, що догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку є обов’язком матері. Відповідно батьку, який хоче піти у дану соціальну відпустку необхідно довести, що саме він здійснює догляд за дитиною.
Як випливає із вище зазначеної постанови Верховного суду України, а також із попередньої практики, яка склалася, зокрема ухвали Верховного суду України від 15 жовтня 2010 року у справі № 6-14270св10 надання соціальної відпустки батьку є не обов’язком, а правом роботодавця, оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини.
Із такою позицією Верховного суду України я не погоджуюся, оскільки у статті 20 Закону України “Про відпустки” зазначено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається батьку дитини, бабі, дідові чи іншим родичам за умови подання відповідних документів. Таким чином, якщо батько подасть довідку по вихід матері на роботу роботодавець зобов’язаний надати йому таку відпустку.
Існуючі стереотипи, які ще й підсилюються законодавством, а відповідно і рішеннями суду призводять до непрямої дискримінаціїжінок на ринку праці, яка проявляється у відмові жінкам у прийнятті на роботу, відмові у просуванні по службі і підвищенні заробітної плати саме з мотивів ймовірного виходу у декретну відпустку, навіть якщо працівниця таких намірів не має.
Це яскраво показує нещодавно проведене Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем” дослідження, участь у якому взяли 365 жінок-юристок. 63,3% респонденток відповіли, що їм відмовляли у прийнятті на роботу через стать чи сімейні обов’язки.
Відповідно до п. 3 статті 1 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні
Непряма дискримінація – ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
06 жовтня 1999 року Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок відповідно до якої ми зобов’язані вживати заходів щодо викорінення існуючих стереотипів щодо ролі жінок та чоловіків у суспільстві, серед них зокрема і роль жінки виключно як матері.
Одним із способів викорінення існуючих стереотипів щодо виключної ролі жінки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є запровадження за прикладом Швеції обов’язку кожного з батьків використати певну кількість днів чи місяців відпустки.
Статистика домашнього насильства вражає і лякає. За різними даними, від 25 % до 30 %, а то й 50 % жінок в усьому світі зазнавали або зазнають домашнього насильства. За словами народної депутатки Ірини Луценко, в Україні станом на 2016 рік кількість звернень у поліцію за фактом домашнього насильства зросла від 110 000 випадків до 165 000 порівняно з 2011-м, і це лише ті випадки, за якими звертаються і які фіксують.
Тим часом в Україні досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію «Про запобігання та протидію насильству стосовно жінок, а також боротьбу з цими проявами» — засадничий міжнародний документ, який дозволить створити умови для запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.
Тема домашнього насильства в українській культурі, як і все, що відбувається в родині, — це приватна сфера, не для обговорення, не для загалу. Тому її легко замовчувати, вдавати, ніби нічого не відбувається. Саме так, за словами Лариси Денисенко, і виникла ідея збірки. «Вона йшла від того, щоб виводити деякі маргінальні теми, які обговорюються лише вузьким колом навчених спеціалістів чи людьми, яких вони безпосередньо стосуються, на ширшу аудиторію».
Задум проекту — збірка на перетині художньої і прикладної літератури, з оповіданнями та психологічними і юридичними коментарями. У 2015 році на Львівському форумі видавців Лариса Денисенко проводила «круглий стіл» з адвокатками, які захищають постраждалих від насильства жінок і дітей, та українськими письменницями. «Це була цікава та нетипова дискусія, що відбувалася у львівській кав’ярні. Люди, які зайшли випити кави чи поїсти, зрозуміли, що потрапили на дискусію проти насильства. Тема ця серйозна, ми обмінювалися думками, і я побачила, як люди включаються, починають ставити питання, і якщо це не стосується їхньої родини, то вони знають тих, кого це стосується безпосередньо. Очевидно, що суха юридична мова не торкається розуму та сердець так, як це може зробити літератор», — розповіла пані Лариса «Громадському радіо».
Книжка вийшла за підтримки «Громадського радіо» в рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», фінансованого Міністерством міжнародних справ Канади. «Ця збірка унікальна, тут поєднані і професійні письменники, і професійні психологи та соціальні працівники, які разом створили такий своєрідний пакет для роздумів. Ці роздуми про людські права, про людську гідність, про те, як боротися із зловживаннями. Для Канади це пріоритет зовнішньої політики», — сказав надзвичайний і повноважний посол Канади в Україні Роман Ващук на презентації збірки 16 грудня 2016 року.
Результатом спільних зусиль стала книжка на 322 сторінки, яка містить три передмови, десять оповідань українських письменниць і письменників із психологічними коментарями, розділ «Законодавство» з юридичними і психологічними статтями про насильство та розділ «Додатки», де можна знайти зразки заяв і звернень, що можуть знадобитися людям, які зазнали домашнього насильства.
Авторки передмов — канадська дослідниця, докторка Полін Ренкін, президентка Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда Україна» Катерина Левченко та журналістка і громадська активістка Ольга Герасим’юк.
Полін Ренкін наводить моторошну статистику домашнього насильства й коротко характеризує, відколи і як боротьба з домашнім насильством відбувається в Канаді. Також вона цитує українське законодавство про домашнє насильство і вказує на численні напрями, де над ним ще варто попрацювати.
Катерина Левченко розповідає про стратегії насильства — стратегію посилення, стратегію унормування, стратегію замовчування та багато інших. «Новели — про руйнування цих стратегій, — пише вона. — Вони засуджують насильство, демонструють його руйнівний характер як для постраждалих, так і для кривдників». Її передмову можна вважати великим психологічним коментарем і коротким аналізом збірки одночасно.
Натомість передмова Ольги Герасим’юк досить неоднозначна. Вона справді цікаво розглядає поняття насильства і зрештою робить висновок, що «стабільно з’являються нові, зокрема невидимі, “потаємні” форми насильства — поряд з активними й цілком життєздатними старими», попри те, вона оптимістично дивиться в майбутнє і сподівається на прогрес. Проте незрозуміло, навіщо в передмову вставлено історію про жертву насильства із програми пані Ольги, яка потім виявилася, можливо, зовсім не жертвою, а маніпуляторкою. Жінкам, котрі зазнали насильства, і так нелегко його довести і в ньому зізнатися, адже їхнім словам часто не довіряють. Таку історію можна було лишити для іншої нагоди.
Оповідання для збірки написали українські письменниці й письменники Наталка Сняданко, Маріанна Кіяновська і Галина Вдовиченко, які були на тій дискусії на Форумі видавців, а також Софія Андрухович, Артем Чапай, Юрій Макаров, Євгенія Кононенко, Сергій Осока, Юрій Андрухович і сама упорядниця Лариса Денисенко. За словами пані Лариси, вона «зверталася до авторів із запитанням: наскільки цікава ця тема, наскільки відчувається, наскільки болить. Коли авторка чи автор цікавилися темою — пропонувала писати новелу».
Підбірка текстів вийшла справді якісною і гідною уваги. Більшість авторок і авторів чудово впорались із завданням і створили тексти, які читати боляче, але варто.
Ключовими темами стали психологічне і фізичне насильство в родині — з боку чоловіків щодо жінок і дітей, з боку батьків щодо дітей.
Психологічне насильство щодо дитини — головна тема першої ж новели у збірці. В «Оці тварини» Софії Андрухович чудово передано думки небажаної дитини, яка не до кінця усвідомлює свою ситуацію. Оповідь ведеться від імені маленької дівчинки. Холодної ночі батько везе її кудись на машині, вона не знає куди, і ми можемо лише здогадуватися, а з її дитячих ще думок про її життя ми розуміємо: батьки її не хотіли і не люблять.
Для будь-якої дитини до певного віку її світ апріорі нормальний — вона не знає, що буває інакше. Вона знає, що батькові неприємно до неї торкатися. «Я знаю, чого він не любить, і бережу його: від обіймів, усмішок, моїх липких від клею і пластиліну пальців. Якось я спробувала вкласти йому в руку свою долоню, але він нервово відсмикнувся, і відтоді я затямила, що цього робити не слід». Вона намагається зробити все, щоб догодити матері, для якої вона «все робить неправильно». Для неї очевидно лише те, що батьки її не люблять, але вона вірить, що це її власна провина: «Я знаю, що повинна зробити щось, щоб повернути її любов, щоб усе виправити, — але відчай надто вражає мене, і тому я поводжуся дедалі гірше, псую все дедалі незворотніше. Я винна сама. Не здатна бути такою, як треба».
У такому віці вона вже потрапила в цикл насильства — дитина постійно намагається догодити матері, яка зрештою змінює гнів на милість: «Іноді я не знаю, чим закінчиться її різкий жест: вона відштовхне мене від себе чи, навпаки, пригорне. І якщо стається друге, я така вдячна їй, що ледве можу це витримати. Бо не знаю, чим таке заслужила». Класична тактика насильства — невеличкий добрий жест, який людина, котра зазнала насильства, сприймає як непропорційно щедрий.
Новела привертає увагу насамперед до відповідальності батьків за дитину. У ранньому віці діти повністю залежні від батьків, а тому не можуть себе захистити, коли треба. Держава й суспільство, які активно агітують народжувати, знімають із себе будь-яку відповідальність за дітей, котрі вже народилися, і ті опиняються сам на сам зі своїми проблемами. Було б корисно прочитати продовження цієї історії — про те, як головна героїня виросла, як її дитинство вплинуло на неї в дорослому віці і як їй вдалося (чи не вдалося) з цим упоратись.
Тему дітей, які повністю залежні від батьків і через це опинилися в безвиході, продовжує Маріанна Кіяновська в оповіданні «Та, що вмирає». Це несподівано оригінальна новела про восьмирічну дівчинку Таню, яку батьки змушують працювати моделлю, хоча вона хоче просто нормального життя, як інші діти, та її молодшого брата Петра — альбіноса, якого батьки «вивезли» до бабусі, щоб він не заважав їм зосереджуватися на Таниній «кар’єрі».
Дівчинка думає, про яку свою уявну смертельну хворобу сказати батькам, щоб вони нарешті дозволили їй робити все, що роблять інші діти. «Таня бачила відео про волонтерів, які ходять у лікарню, де всі діти хворі на рак, і ці діти бавляться й дружать, Таня теж хоче з кимось дружити, у школі в неї немає друзів, вона не знає, чому, немає ніде».
А Петро мріє бути, як Таня, щоб отримати хоч крихту тієї уваги, що дістається його сестрі: «Таню всі обожнювали і намагалися всіляко їй догодити. А на Петра ніхто не звертав уваги, і він розумів, що його не помічають навмисно: поруч із Танею він був потворною жабою». Він самотній і покинутий і не має навіть друзів, адже діти дражнять і б’ють його за те, що він не такий, як вони. «Щоправда, іноді Петрові бувало так погано, що він вибирав біль. Тоді він виходив у двір і йшов до дитячого майданчика».
Батьки не зважають на Петра взагалі і не помічають страждань Тані.
— А ви не занадто її навантажуєте? Ще ж і школа…
— Ти ж знаєш, вона щаслива. Усміхнена, активна. Басейн. Хореографія. Найкращі іграшки. Найякісніші речі.
— А люди?
— У неї є ми. Слухай, мамо, не починай.
— Не починаю. Привезіть її якось до нас. Петрові самому сумно.
— У Петра вагон друзів у дворі. А в Тані — кар’єра. І це зараз для нас головне
В історії Петра почасти повторюється мотив з оповідання Софії Андрухович про небажану, недолюблену дитину. А історія самої Тані — одинока у збірці чітка ілюстрація економічного насильства. Ця новела може стати гарним застереженням для батьків, які записують дітей на всі можливі гуртки й додаткові заняття і натомість не встигають по-справжньому приділити їм увагу. А батьки, у яких двоє чи більше дітей, можуть переосмислити своє ставлення до кожної дитини.
Ще одне оповідання про насильство над дитиною — «Гіркий запах батька» Сергія Осоки, єдиний твір у збірці, написаний, за словами Лариси Денисенко, ще на етапі роздумів над проектом і трохи розширений для збірки. У ньому вже дорослий головний герой згадує про своє життя підлітком. Авторитарний вітчим зловживав алкоголем і виховував хлопця «армійськими» методами із застосуванням психологічного й фізичного насильства.
Огиду, яку герой відчуває до вітчима, легко відчути: «Я ж уникав торкатися його речей. Якщо доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет». Хлопець жив у постійній тривозі і страху — це очікування покарання дещо співзвучне з «Темними відтінками чеського кришталю»: «Йому було нецікаво заводити ту розмову негайно. Йому хотілося, щоб я почекав, щоб насолодився передчуттями, щоб удосталь науявлявся, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь». Та якщо у «Темних відтінках…» це нагнітання одноразове і неусвідомлене, тут насильник, схоже, чітко розуміє, якої мети прагне досягти. Стає страшно від того, наскільки «креативно» вітчим підходить до своєї справи, наскільки цілеспрямовано «ламає» характер хлопця.
Історія відверто депресивна, з уже дорослим героєм, який досі не може позбутися наслідків такого поводження: «У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність хоча б колись, хоча б ненадовго вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті».
Цей фрагмент важливий передусім тому, що показує, наскільки тривалими можуть бути наслідки насильства в дитинстві. Оповідання буде корисним для людей, які зростали в подібних умовах, — воно може спонукати їх відкинути страх чи сумніви і звернутися по допомогу.
Агресивний чоловік, від якого потерпає не лише дитина, а вся сім’я, з’являється і в оповіданні Наталки Сняданко «Темні відтінки чеського кришталю». Воно чудово ілюструє тезу про те, що страх покарання часто набагато потужніший і травматичніший, ніж самé покарання. Головній героїні Галині сниться сон-спогад про те, як вона випадково, граючись, розбила батькову улюблену вазу. Мати, яка боялася не догодити батькові, нажахала і дочку, мовляв, не знає, що батько з нею зробить, коли прийде додому і дізнається про вазу, і це очікування покарання виснажило і налякало дитину набагато більше, ніж будь-яка можлива кара:
«Того дня мама ще довго й ретельно підмітала друзки довкола стола, постійно повторюючи одну й ту ж фразу: “Навіть не знаю, що буде, коли він повернеться додому. Не знаю, що тобі буде. Буде щось жахливе”. Поступово ця фраза влізла Галині в мозок, як шматочок скла від розбитої вази впивається під шкіру. І Галині стало страшно».
В оповіданні багато маленьких окремих фактів разом складаються у страшну картину нестерпних психологічних умов, у яких змушені жити дружина і донька домашнього тирана, — настільки яскраво, що мороз по шкірі пробирає. І з нього зрозуміло, що зовсім необов’язково бити дружину і дитину, щоб довести їх до відчаю.
Скисле молоко, забуте в холодильнику, чоловік демонстративно викидає на підлогу, щоб дружина його прибрала. Може серед ночі розбудити дочку і примусити відчищати ванну до блиску.
«Його могло вивести із себе що завгодно: гучне постукування ложечки об стінки горнятка, коли мати розмішувала цукор, підгоріла яєчня, пересолений суп, відірваний ґудзик на пальті, надто коротка спідниця матері чи Галини. Або й просто колір фіранок в кухні, які він раптом зауважив».
Історія добре ілюструє, як насильство руйнує довіру в сім’ї: пасивну матір, яка мирилася з насильством і не вміла захистити ні себе, ні дочку, Галина звинувачує ледь не більше за батька.
Для читачок і читачів важлива, безперечно, поява подруги Галининої матері, яка вносить в оповідання голос розуму і спонукає матір — а одночасно й читачок — подумати над тим, чи їхня ситуація така вже безвихідна, як здається.
Про руйнування довіри, серед іншого, йдеться в оповіданні Юрія Макарова «Тато, мама, я і кішка з четвертого поверху». Головна героїня — літня жінка, батько якої свого часу пив і в такому стані бив маму, а іноді і її саму. Вона згадує, «як батько з божевільними очима тягнеться до ременя, а мама стоїть біля серванта вся побіліла і не захищає мене. Чим я могла завинити в другому класі, не пам’ятаю, я ж непогано вчилася й нібито не бешкетувала, майже взірцева дитина».
Оповідачка звинувачує не лише батька, а й матір, яка довго стояла осторонь і мирилася з насильством: «І водночас ніяк не пробачу їй важкого липучого жаху, на який вона мене так довго прирікала. Він переслідував мене майже все життя, досі я від нього не звільнилася». Звичайно, у матері був свій страх і свої причини довго терпіти.
Тепер уже літня жінка слухає крики з квартири на четвертому поверсі, де живе молоде забезпечене подружжя. «Я з нею ніколи не наважилася заговорити, а Поліна Едуардівна із сімдесятої якось у дворі взяла її за ґудзик і влаштувала допит. Каже: “Чому ви від нього не йдете, ви ж сучасна жінка?” Та не пручалася, не вдавала, що це її не стосується, тільки сказала: “А куди я дінуся? Я ж сама, нікому не потрібна. А він молодий, перспективний, з іноземцями працює, машину купив, от-от кредит на квартиру візьме. Весь час у стресі. Може, колись отямиться. Та й я винна, з господарством не даю ради”. Зрозуміло. Усе повторюється, тільки презервативи на кожному кроці продаються, і слова цього ніхто не соромиться, а так усе те саме».
До батька вона не відчуває ні ненависті, ні зневаги: «Ні, він був непоганою людиною, доброю, розумною, тільки життя було паскудне». «Дивно, але я скучала за татом не менше, ніж за мамою, чомусь у моїй голові це було окремо: окремо тато, окремо його напади божевілля, ну й із мамою те саме: окремо вона, окремо те, що вона мене від цього пекла не могла захистити. Хоча, слід сказати, мені, доки була мала, ніяк не припадало. Майже ніяк, всього три-чотири рази».
Оповідання нагадує про те, що насильство може відбуватися попри все: від нього не можуть вберегти ні статки, ні соціальний статус, ні престижна робота й можливості — і спонукає жінок, які не хочуть «руйнувати родину», щоб «не залишати дитину без батька», зважити також, що в ситуації насильства краще, щоб не було ніякого батька, ніж такий.
Цікава тема, зачеплена в оповіданні, — ця подвійність у ставленні до батьків, коли людина, яка страждає від насильства, окремо сприймає людину і окремо — її насильницькі дії. Її порушено також в умисно безсюжетному оповіданні Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі», написаному у формі розмови головної героїні з подругою про життя з чоловіком та про життя її родини, коли вона була ще дитиною.
Коли батько був не «в доброму гуморі», він влаштовував, як вона каже, «танці диких»: «Тато трусив братову голову, вхопивши за вуха, а потім намагався зламати його спротив і вдарити об недавно придбану меблеву стінку, аж мати бігла визволяти сина від батькової сваволі. Невідомо, чого їй було шкода більше: синової голови чи скляних дверцят меблів, за які ще й борг не встигли віддати». Насильство і тиранію з боку батька головна героїня сприймає окремо від нього самого, від його особистості: «Тато, коли в доброму гуморі, ставав ідеальним чоловіком! Завжди дбав про сім’ю, завжди тягнув копійку в дім!» — пишається вона, згадуючи, що бувають і набагато гірші ситуації.
Свідок насильства у сім’ї в дитинстві, героїня сама потерпає від насильства вже в дорослому віці: «Їй тоді найбільше кортіло заліпити по пиці чоловікові. Щоб ляпас прозвучав, як у тому італійському фільмі. Але ж він знову схопить її, от як зараз, почне трусити, кусати обличчя, тягати за волосся. І зробить це не в домі її батьків, а в їхній київській квартирі на Оболоні». Вона не знає, як правильно на це реагувати, адже з дитинства засвоїла, що можна знайти виправдання насильству. Тепер вона сама боїться змін, шукає приводів не розлучатися з чоловіком, хоча з ним вона нещаслива.
Авторка чутливо підходить до зображення важливого факту загального замовчування і прийняття насильства в сільській місцевості. «У нас одну зацькували, коли на свого в суд подала! Він їй руку зламав!» — розповідає героїня про односельців. Тож це оповідання ще й про те, наскільки важливо поширювати думку, що насильство — це неприйнятно. Часто воно триває лише тому, що інші люди, які про нього знають, мовчать або взагалі стають на бік насильника.
«Падати пляцком» Лариси Денисенко, як і оповідання Юрія Макарова, нагадує про те, що насильство може відбуватися і в дуже пристойних, зовні навіть щасливих сім’ях. Головна героїня Марина вийшла заміж, маючи маленьку дитину від іншого чоловіка. Знайомі, а особливо мама, вважають, що їй страшенно пощастило, адже вдалося знайти чоловіка, який «узяв доню з онучком, непогребував». І ніхто не розуміє, що Марина живе в постійній тривозі, під постійним тиском, не маючи на кого покластися. Це викликає реакції навіть на фізичному рівні. Ніхто не бачить, що відбувається, коли Марина з Віктором наодинці.
«Узяв за звичку брати її голову п’ятірнею. Так вони колись цілувалися, він притримував її голову долонею, ніжно, як тримають непевну голівку немовляти, але потім усе змінилося. Тепер міцно тримав її голову рукою, а потім або різко відштовхував — раз, було, Марина до крові подряпалась об застібку на сукні, — або нахиляв і притискав до своєї ширіньки, і не знати, що саме він вважав покаранням і чому». «Проте вона досі не згадає: чи просто присіла саме тієї миті, чи він ударив вище, тому поцілив у стіну, а не в її чоло».
Єдина людина, яка розуміє і підтримує Марину, — подруга Анжела. Ні свекруха, ні тим паче мати не готові її вислухати і не бачать причин, чому Марині може бути погано.
«Усередині все одно постійно щось боліло: такий тупий біль, наче після кількох пігулок чи замусолених молитов, уже не заважає працювати, зачаївся, стишився, але нікуди не подівся. Вона пригадала, як болів живіт, коли дівчинка Маринка не хотіла йти в дитячий садочок, і от — те саме відчуття в дорослому віці, з іншої причини». Це те саме відчуття тривоги, про яке пишуть Наталка Сняданко і Сергій Осока.
«Падати пляцком» нагадує про те, що неможливо достеменно знати, як живуть інші люди, і що потрібно вчитися слухати про їхній життєвий досвід.
Дружина, яка живе в нестерпній атмосфері і терпить психологічне насильство, з’являється, мабуть, у найоптимістичнішому оповіданні збірки «Ліве око крокодила» Галини Вдовиченко. Це історія про Надію, чоловік якої постійно до неї доскіпується, шукає приводу для сварки, звинувачує і контролює — типовий енергетичний вампір. Авторка неймовірно правдоподібно передає всі особливості співжиття з таким «вампіром» до найменших дрібниць: підозри у зраді, постійні претензії, пошук приводів для скандалу, прагнення здобути будь-яку емоційну реакцію від дружини, — і те, як виснажує таке життя.
Рипнув паркет під її кроками. Богдан озирнувся:
— Чого тобі?
— Слухай, — слова стиснули горло.
— Я лиш поріг переступила… А ти вже кидаєшся…
— А ти не підглядай. Стала за спиною…»
«Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії не було що докинути.
— Треба було скандал влаштовувати? — Надя обертається, витираючи руки об фартух.
— А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! — Богданів палець повчально здіймається вгору.
В Україні психологічне насильство часто сприймають як надуману проблему, адже якщо чоловік не б’є і «приносить гроші в дім» — це вже ідеал, на думку багатьох. Серед них і мама Надії, яка привчала дочку до того, що краще хоч якийсь чоловік, ніж ніякого. Надію підтримує і надихає лише її подруга Галина, яка і стає головним мотиватором її «звільнення».
Важливо, що в новелах «Ліве око крокодила», «Падати пляцком», «Темні відтінки чеського кришталю», «Тато в доброму гуморі» йдеться, зокрема, про жіночу дружбу. Подруга може бути головною помічницею, а може й просто вислухати і підтримати, але це часто єдині люди, які роблять життя жінок у родинах із насильством хоч трохи стерпним, які серйозно ставляться до біди своїх подруг. Навіть сусідки «кішки з четвертого поверху» з оповідання Юрія Макарова можуть колись допомогти зробити перший крихітний крок до інакшого життя. Це те, що має запам’ятатися кожній читачці і кожному читачеві. Бути небайдужими. Не проходити повз.
Окремо у збірці варто відзначити новелу Артема Чапая «Перший». Це одинокий текст, написаний з перспективи людини, яка вчинила насильство. Головний герой Сергій живе з дружиною Ярославою і їхнім маленьким сином. Сергій ще з підліткового віку схильний до агресії, був у підлітковій «банді», нападав з товаришами на інших людей (переважно іншої національності), навіть отримував задоволення від цього побиття. І хоч його життя змінилося, ця схильність нікуди не поділася. Можна простежити, як наростає роздратування, як дедалі важче вдається стримувати агресію, як ця агресія зрештою знаходить вихід.
Суміш сорому і майже сексуальної насолоди, яку герой відчуває, здійснивши насильство, наводить його на думку, що він, можливо, робить це не востаннє. При цьому він шукає собі виправдання: «Можна сказати їй, що це просто рефлекс. Але цю думку він одразу відкинув. Ага, хмикнув, упекло в одну руку, а він, замість її відсмикнути, викидає вперед іншу. Може, сказати їй, що це такий особливий боксерський рефлекс?»
Крім того, поведінка і роздуми Сергія — чудовий зразок токсичної маскулінності, яка диктує, що чоловіки повинні бути жорсткими, сексуально агресивними, не проявляти емоцій: «Цього разу Сергій затіяв сварку, аби не зізнаватися, що не хоче сексу, бо голова розколюється. Він не міг просто пояснити, це ж так по-бабському: голова болить, не зараз. Але й собі зізнатися в цьому він не бажав, тому переконав себе, що у сварці винна Яруся».
Це оповідання варто прочитати всім, хто, як і Сергій, приховує агресію і роздратування або хто знає таку людину. Воно спонукає розібратися в собі і, можливо, звернутися по допомогу, щоб одного дня не вилити цю агресію на членів родини, як це трапилося із Сергієм.
Кілька слів про оповідання, до якого у мене виникло багато запитань. Це «Юліус, або Темне індиго» Юрія Андруховича про найекстремальнішу форму насильства — вбивство. Після війни у персонажа виникли «різноманітні психічні відхилення включно з істерією та видіннями», і коли він оселяється в містечку Другобіч, наслідки трагічні, а сам Юліус Ґродт здобуває прізвисько «Синьої Бороди з Другобіча».
Оповідання написано у формі історичної розвідки. Можливо, через такий вибір форми персонажів уявити важче, а зрозуміти їх тим паче, особливо зважаючи, що дані, як попереджає оповідач, наведено неточні, заплутані і невідомо наскільки правдиві. «Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали, буцім ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть аж через дюжину років, за часів цісаря Йосифа Другого».
Був він таким насправді чи все відбулося інакше — достеменно невідомо, наголошує оповідач: «Що більше часу минає відтоді, то більше підстав для критичного перегляду всієї causa Grodti. Складається враження, що перший-ліпший, навіть не надто досвідчений захисник міг би сьогодні, бодай посмертно, легко домогтися реабілітації засудженого».
Важко сказати, що саме читачі й читачки можуть зрозуміти з цього оповідання, що стане їм корисним у житті, враховуючи, що дія відбувається багато років тому, до розвитку законодавства, психології й психіатрії. Також не зовсім розумію мету такої подачі «матеріалу» — про насильника, щодо якого неможливо точно визначити, чи скоїв він насильство, чи був у чомусь винен, і з текстом, який ставить більше питань, ніж відповідей. Якщо йдеться про те, що не завжди людина, звинувачена в насильстві, справді є насильником, — таких випадків одиниці, і не варто присвячувати цьому одне з десяти лише оповідань у збірці, адресованій передусім людям, які пережили насильство.
Думаю, в контексті цієї збірки і її мети було б набагато ефективніше написати новелу про сучасність, адже таких історій удосталь, і показати, що нині це теж трапляється. Добре хіба те, що завдяки цьому тексту психологині мають нагоду пояснити, що таке психопатія, які її причини і можливі наслідки.
Кожне оповідання у збірці супроводжує психологічний коментар. Авторки коментарів — психологині з «Ла Страда Україна» Анастасія Коренькова, Катерина Бороздіна, Людмила Никоненко і сама Катерина Левченко. Ці коментарі — важлива частина задуму. Позаяк оповідання правили переважно за ілюстративний матеріал, саме в коментарях мала міститися інформація з аналізом ситуації, що допомогло б жінкам, які пережили насильство.
На жаль, не всі коментарі відповідають цим очікуванням.
По-перше, окремі коментарі — це поєднання довільного переказу тексту зі спробами аматорського літературознавчого аналізу. Скажімо, коментар Анастасії Коренькової до оповідання Галини Вдовиченко «Ліве око крокодила» забирає майже три сторінки, а психології там аж один абзац. «Як то кажуть, людина змінюється або з натхнення, або з відчаю», — пише психологиня. «Ситуація Надії — це переповнення відчаєм, коли вже несила терпіти знущання й емоційний голод. Коли відчуваєш себе крокодилом із величезним хвостом зневіри й болю». Незрозуміло, чи потрібна в психології така метафоричність, але нехай. Читаємо далі: «Крокодил тут — багатошаровий промовистий символ. Це і день, і ніч, і час, драговина; зусилля, потаємність; сили зла, пекло; смерть; лицемірство і фальш; безжальність, злість, переслідування, жага, німота, одужання. Усе це є у внутрішньому світі нещасливої дружини, жертви обставин». Пошук символів в оповіданні — це все-таки завдання літературознавця, а не психолога. Що може взяти для себе з такого коментаря потенційна читачка — неясно.
Певні коментарі викликають не лише подив, а і обурення. Про оповідання «Та, що вмирає» психологиня Катерина Бороздіна пише: «Наслідки такого насильства можуть бути незворотними. У шестирічного Петра вже стерто межі статевої самоідентифікації. А саме в цьому віці дитина засвоює статеві ролі. І саме на цьому етапі багато залежить від батьків, які мають поєднати у свідомості дитини біологічні й соціальні ролі».
У хлопчика, який носить сукні і хоче стати принцесою через заздрість до старшої сестри, порушено статеву самоідентифікацію? А дівчинка, яка не любить сукні, а натомість одягає штани, — теж потенційний трансгендерний чоловік? Це не з тієї опери, що й «хлопчик, який грається ляльками, буде геєм»?
Щодо біологічних ролей, які мають поєднуватися з соціальними, хочеться детально розпитати психологиню, що ж вона мала на увазі. Які соціальні ролі у нас повинні залежати від біологічних, від біологічної статі зокрема? Чого саме батьки повинні навчити дитину в цьому контексті?
Або ось момент із коментаря Анастасії Коренькової і Катерини Левченко до оповідання «Перший» Артема Чапая: «Інколи позиція “жертви” формується в чоловіка з дитинства, коли батько, як то кажуть, “під каблуком”, унаслідок чого зриває свою злість і невдоволеність життям на дитині». По-перше, автор не про це писав, по-друге, чому в тому, що батько зривається на дитині, у коментарі звинувачують передусім матір, яку в тексті взагалі мало згадано? Читачка Лю Богдан зі спільноти Фемінізм.УА каже: «Там весь коментар суцільне виправдання — і квартира мала, і сусід із перфоратором, і важке дитинство, у якому так, винна чомусь мати. Жінка, яка це прочитає, повинна зробити висновок, що не можна вимагати від чоловіка, щоб він рахувався з її потребами, бо це погано позначиться на дитині».
Проте інші коментарі справді сподобалися і можуть бути корисними. Наприклад, коментар до оповідання Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі» від Людмили Никоненко і Катерини Бороздіної містить не лише аналіз ситуації в оповіданні, а й конкретні практичні моменти, за допомогою яких щось може змінитися на краще: «Поведінкові зміни можна ініціювати і через консультування “рівний—рівному”. (…) Довіряючи людині, яка пережила схожу життєву кризу і знайшла вихід, жертва насильства може почати вголос обмірковувати можливі шляхи виходу зі скрутної ситуації та зробити перші кроки в цьому напрямі. Після скерування на консультацію до фахівців таке спілкування може виконувати функцію соціальної підтримки, якої потребує людина». Проте й тут хотілося б більше практичної інформації — і не лише для людини, яка пережила насильство, а і для її близьких, яким хотілося б допомогти. Не завжди обставини дозволяють звернутися до фахівця: рідним і друзям постраждалої жінки варто розуміти, зокрема, яких поширених помилок можна уникнути при спілкуванні з такою жінкою.
Із коментарів можна зробити багато хибних висновків, якщо підходити до них не надто критично. Їх можна було ще вичитати і відредагувати.
Розділ «Законодавство» не суто законодавчий, а складається радше із психологічних і юридичних статей та прикладів на тему насильства. Психологічні статті містять інформацію про те, що таке насильство, як розрізняти насильство і конфлікт, які можуть бути види насильства та його наслідки. Приємно, що пояснюється, що таке цикл насильства, характеризуються причини, чому жінки не йдуть із родин, де вони зазнають насильства. Є також матеріали, присвячені насильству над дітьми, його ознакам і наслідкам, впливу насильства над іншими членами родини, зокрема над матір’ю, на дитину. Кілька матеріалів присвячено сексуальному насильству над дітьми в родині — темі, яка дуже табуйована в суспільстві, але через це не менш актуальна.
Імовірно, найважливіші статті, за які збірці можна пробачити всі вади, — «Куди звернутися по допомогу в ситуації насильства в сім’ї», «Звернення до юристів: безоплатна правова допомога» та «Національна гаряча лінія». У статтях не лише перераховано основні інстанції, де можна попросити про допомогу, а й пояснено особливості звернення до них і спілкування з ними.
Решту статей присвячено різним юридичним питанням, у них пояснюється законодавство, що стосується розірвання шлюбу, розділу майна, утримання дітей після розлучення. Це показано на прикладах, коротких історіях — дуже вдала ідея, адже такі історії сприймаються набагато легше, ніж юридичний канцелярит.
Ідея зі зразками заяв у поліцію, позовних заяв і звернень теж дуже корисна — так весь «основний матеріал» зібрано в одній книжці. Цікаво буде моніторити майбутнє цієї книжки — хочеться колись прочитати про реальні приклади людей, яким вона допомогла. Це стане стимулом до дальшої роботи і допоможе визначити, що можна змінити чи додати в майбутніх таких виданнях.
Збірку обговорили в січні 2017 року на «Літературних посиденьках» — щомісячному феміністському літературному клубі. Дискусія показала, що різним учасницям були близькими і зрозумілими зовсім різні оповідання, а були й такі (і теж різні), які здалися їм дивними чи неправдоподібними. У цьому велика перевага збірок оповідань різних авторів і авторок — можна читати далі, навіть якщо щось не сподобалося, аж поки щось інше не зрезонує з тим, що ти любиш у літературі, адже твори у збірці дуже різні за звучанням, стилем, мовою. До психологічних коментарів читачки поставилися радше негативно, деякі зізналися, що після другого-третього коментаря перестали їх читати.
Я поставила збірці на Goodreads 4,5/5 за цікавий задум, чудових авторів і якісні, емоційно насичені тексти. Та якби я включала психологічні коментарі в оцінку, вона опустилася б донизу, ще й досить різко. Сподіваюся, такий проект буде ще не один і від наступних видань очікувати можна буде тільки більшого. Також дякую авторкам, авторам і насамперед упорядниці за чудову роботу над творами.
Дякую за допомогу в підготовці рецензії Марії Шепель, Олені Прокопчук, Дарії Попович, Лю Богдан, Жозефіні Дайєр та всім учасницям «Літературних посиденьок vol. 10».
Десь тоді, коли на Заході публічні тортури і страти поволі втрачали популярність (не серед народу, звісно, а серед тих, хто має владу і задає тон) та поступалися закритим судовим процесам і тюремному ув’язненню, у нас зародилася нова українська література. Декларовано орієнтована на масового читача й популярний формат, вона є енциклопедією суспільних настроїв і звичаїв. Із неодмінним застереженням: іноді ці настрої і звичаї народницьки стурбована інтелігенція вифантазовує собі сама і вже потім пропонує читачеві.
Література на службі ідеології
Щиро кажучи, так триває дотепер, із тією лише різницею, що дедалі частіше посилюються позиції тієї частини культурного середовища, яка «збивається на манівці» і намагається творити насамперед «мистецтво для мистецтва», а вже в другу чергу — впливати на систему цінностей пересічних громадян.
Проте естетична прогресивність літератури жодним чином не означає просування демократичних цінностей і принципів гендерної рівності й толерантності. Навіть у класиків часом знаходимо речі, жахливі з погляду сьогодення. Та й наші сучасники нерідко переступають межі вже усталених норм етики й демократії. Грань між громадським контролем і цензурою насправді доволі тонка. Ми можемо зчиняти галас довкола найбільш кричущих випадків, але не агресивно зловживати цим прийомом. Невротична автоцензура серед найвразливіших митців — це не зовсім той результат, на який націлено феміністичну критику.
Цивілізоване проговорення того, що, з погляду базових цінностей, потребує нового підходу, маркування грубих порушень принципів рівності, прав і свобод людини у довгостроковій перспективі видається найдієвішим інструментом.
Працювати ж бо є над чим. Наприклад, українська література останніх двохсот років рясніє насильством усіх видів і калібрів. Ми звикли до образу вітчизняної культури як патріархальної, а водночас вона уявляється як сповнена дівчат-квіток, ласкавих і нещасливих наймичок, мужніх і шляхетних, хай часто теж нещасних, чоловіків. Кріпацтво давно скасували, а отже, шлях до щастя головної героїні української класики скоротився: здається, тільки й треба, що вирватися від сільської печі, здобути освіту, отримати оплачувану роботу і «власну кімнату», ну і не втопитися від мук нерозділеного кохання чи непланованої вагітності.
Якщо ви теж так думаєте, то, значить, недооцінюєте українську літературу. І її роль теж, адже в умовах літературоцентричної культури вплив популярного тексту шалений. Влада, у ролі якої виступають і глибоко стурбована більшість громади чи нації, котра стоїть на сторожі морально-етичних цінностей, і ті, хто формує внутрішньодержавну політику, це знає і намагається брати під контроль.
Чоловічий погляд: нібито співчуття
Традиційно відлік нової української літератури ведуть від «Енеїди» Івана Котляревського. Така весела поема — де тут, здавалося б, насильство? Ось, наприклад, Еней закручує інтрижку зі зголоднілою за чоловічою ласкою царицею Дідоною: радість, пригода, еротика — усім добре. Та щойно парубок моторний вирушає далі, до визначеної мети, удовиця тут-таки влаштовує самоспалення:
Вкруг неї полом’я палало,
Покійниці не видно стало,
Пішов од неї дим і чад! —
Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.
Так вона сама себе визначає як об’єкт осуду і, будучи джерелом влади у своїй державі, сама ж себе і карає за порушення неписаного закону про перелюб: вона зрадила пам’ять мертвого чоловіка та ще й віддалася чужоземному царенкові. Найгірше навіть не те, що її засудять, а те, що засміють. Моральне насильство суспільного осуду ще попереду, але цариця обирає до нього не доживати. Чи то пак автор обирає розповісти нам цю історію в такій версії; йому хотілося б, щоб отак закінчували утішені вдовиці.
А що ж Еней?
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно.
Почувши ж, що в огні спеклась,
Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!
«Енеїда», проілюстрована Анатолієм Базилевичем, 1968 рік
Зате покритка Катерина, найвідоміша героїня Тараса Шевченка, до часу суспільного осуду якраз дожила. І, певно, пошкодувала тисячу разів: і коли батьки її виганяли з дому («Якби знала, до схід сонця Була б утопила», — каже їй мати на прощання і радить пошукати у Москві свекруху), і коли блукала з дитиною та жебрала. Зрештою, Катерина таки зустрічає невірного залицяльника, але йому не потрібна ні вона, ні син. Героїня топиться з горя, а дитя, виросши попідтинню, стає поводирем кобзаря.
Шевченко пише про Катерину зі співчуттям і любов’ю, він шкодує її. Поема шалено популярна дотепер: над нею плакали численні читачі й слухачі в кожній українській хаті, тепер її читають у будинках культури на відповідні свята. Однак ніхто не захищає права дівчини ростити позашлюбне дитя. Зауважмо: в реальності не всі покритки мали таку долю, як нещасна Катря, проте класична література нав’язує саме цей трагічний образ як типовий.
Традиційне прочитання цієї сльозливої історії у школі досі використовують як привід для моралізаторства: Катерину засуджують за легковажність і довіру, водночас співчувають її трагічній долі. Спокусник — однозначно негативний персонаж, і це обговоренню не підлягає. А от учинок батьків залишається поза увагою: заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть учинити інакше. Урок про «Катерину» міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм і санкцій, адже з Шевченкових часів минуло вже двісті років!
Та й то: Катерина — українська дівчина, своя, рідна. А от неукраїнських чекає ще гірша доля: вони стають об’єктом помсти і спокутують своїми муками гріхи всіх гнобителів українського народу, і їхні діти теж. Сцена дітовбивства в поемі «Гайдамаки» вражає: Гонта публічно зарізав своїх синів, бо вони католики, як і їхня мати. Національність на другому місці, так само як батьківські почуття. Діти лепечуть: «Ми не ляхи». Поночі Гонта піде їх ховати за козацьким звичаєм, але в кожному разі він мусить залишатися вірним присязі й зарізати малих католиків свяченим ножем.
Найкраще над рабою познущається така сама жінка
Ніхто не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка. Марія Вілінська, емансипантка, авторка романів про те, як дівчина успішно покидає отчий дім, заробляє собі на життя замість згинути, а потім виходить заміж по любові за того, кого сама обрала, почала письменницьку кар’єру з україномовних «Народних оповідань» під псевдонімом Марко Вовчок і тут-таки перевершила всіх в описах тяжкої кріпацької долі. Садистичні пани і панночки штрикають кріпачок голками, розбивають їхні мрії на подружнє щастя, лають і б’ють.
Зі шкільної програми пам’ятаємо «Горпину»: кріпачка лікує немовля маком і те помирає, бо для матері немає можливості звільнитися від роботи для догляду за дитиною, немає ні медичної допомоги, ні елементарного співчуття з боку панів-рабовласників. А кульмінація цього періоду творчості письменниці — безперечно, повість «Інститутка».
Насильство жінки над іншою жінкою, над чоловіком, над підлеглими постає неприродним і драматичним, огиднішим, ніж чоловіче. Освічена панночка має нібито прекрасну мету — реформувати устрій маєтку, оптимізувати його:
«…усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили».
На додаток вона добре затямила, що кріпаки — це її власність, рабська сила, і що вона не просто може, а повинна їх дресирувати і бити:
«часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе» — і, далі, кульмінація знущання: «Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась».
Письменниця підводить читача до висновку, що проблема — не у нелюдському ставленні окремо взятого індивіда до інших, а в тому, що самé суспільство, його устрій потребують змін.
Драму суспільства якнайкраще вдається показати на прикладі окремої родини. Кумедна «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, якщо придивитися, досить трагічна: це боротьба кількох жінок за владу в межах одного дому. Чоловіки намагаються у ці внутрішні чвари не втручатися, а відтак ділять простір на жіночий і чоловічий, де хата належить жінкам і сáме вони буквально ділять територію, замітаючи по черзі кожна свою половину сіней у переполовиненій оселі. Символом домінування стає мотовило: воно виявляється потрібним одразу і свекрусі, і старшій невістці, і замість придбати додаткове знаряддя домашньої праці вони вступають у протистояння, яке закінчується бійкою. Іван Нечуй-Левицький полюбляв спілкуватися з простими жінками «з народу», вивчаючи в такий спосіб їхній стиль спілкування і поведінку. В оповідях про Кайдашів, бабу Параску і бабу Палажку бачимо, отже, результати його спостережень, такі собі замальовки «з натури».
Очевидно, що в інших умовах розумна, вольова, темпераментна жінка могла б досягти більшого, ніж перемога над свекрухою. Та й партнерство двох пов’язаних шлюбом яскравих особистостей, як-от Карпо і Мотря, теж видається перспективним — перспективнішим, ніж виявляється. А тим часом потрійно замкнені в хатньому просторі, в родині, в селі жінки пліткують, інтригують, висувають чоловікам постійні претензії і намагаються залучити їх до своїх локальних битв.
Фемінізм поборників людської рівності
Через кілька десятиліть після Шевченкової Катерини чоловіче моралізаторство повторюється у «Повії» Панаса Мирного. Ця українська «сестра Кері» (створена на кілька років раніше, ніж роман американця Драйзера) демонструє очевидне бажання чоловіка покарати жінку, яка посміла порушити норми суспільної моралі. Христя Притика виривається із села в місто, стає наймичкою, а потім утриманкою заможного чоловіка. Проте по смерті коханця вона мусить працювати дешевою повією, а далі її чекає відомий фінал — приниження, венеричні хвороби, смерть. Сцена, де у Христі відпадає ніс, варта потрапити в колекцію найжахливіших сцен української літератури.
Історії Христиних подруг вражають не менше: скажімо, Мар’я розповідає, як пан зґвалтував її, а далі за спротив тримав на ланцюгові, як вона втекла з неволі, а далі жила з паничем, котрий витребував у того першого пана кругленьку суму відкупу за досудове вирішення справи про знущання і ґвалтування дівчини і забрав собі більшу частину; та коли Мар’я завагітніла, той ні дитини, ні шлюбу не схотів:
«…а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затупа ногами… “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала».
А потім дівчина ще й відбула покарання у в’язниці й монастирі за відповідним обвинуваченням. Панас Мирний засуджує не своїх героїнь і їхній спосіб мислення, а соціальний лад, який дає цим сільським дівчатам, часто народженим у кріпацтві, дуже мало можливостей. (Чи є Панас Мирний протофеміністом? Очевидно, що так, як і кожен автор, який симпатизує упослідженим. В інших творах він так само співчуває і чоловікам: на першому місці для нього — суспільне становище, майновий статус, обмеженість можливостей та низька соціальна мобільність, які й стають основними причинами людських нещасть).
Свідомість цих нещасних героїнь доволі проста: вони неосвічені, страждання сприймають як фатум, якому неможливо протистояти, не знають про свої права, а їхні мрії про майбутнє не відзначаються особливим польотом фантазії. Це Панас Мирний усвідомлює, що бити і ґвалтувати недобре; а безталанні Христя, Мар’я, Марина, так само як героїні Марка Вовчка і Тараса Шевченка, тільки й спроможні сподіватися, що в наступному епізоді їм пощастить.
Фемініста Івана Франка у порушенні прав жінок звинуватити складно. Утім, його фемінізм — це закономірний складник соціалістичних поглядів, і не більше. Згадаймо хоча б отой його комплімент молодій Лесі Українці: «ся хвора, слабосила дiвчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Ця вирвана з контексту фраза, як тавро, переслідує письменницю дотепер, навіть по смерті.
До речі, у творах Лесі України дуже часто натрапляємо на зображення знущання над персонажем, який відрізняється від панівної більшості. От у «Лісовій пісні» мати Лукаша і його офіційна дружина, червонощока моторна Килина, яка ніби створена для фізичної роботи по господарству, всіляко знущаються над тендітною Мавкою: вона не від світу сього й, очевидячки, спроможна на щось інше, ніж жати жито. Замість знайти для неї хатнє заняття до душі чи принаймні залишити в спокої сільські жінки глузують із несхожої на них дівчини. Те, що їхній улюблений Лукаш кохає її, не аргумент для прийняття у свою спільноту.
Подібне повторюється в «Боярині». Потрапивши в чужу спільноту з геть інакшими звичаями, українка Оксана виявляє, що неспроможна там жити: вона надто емансипована для Московії. Із подивом вона дізнається про звичай домовленості про шлюб через сваху, без попереднього знайомства молодих, женихання, любощів. Шокована іншим ритуалом:
«Ти винесеш їм на тарелі меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста…», — вона спершу відмовляється від участі в церемонії, але Степан наполягає: «Бачиш, любко, Ти маєш тільки їх почастувати Та й знов у терем вернешся», — аргументуючи: «Я й не казав тобі, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи… Ось ти млієш З огиди, що тебе якийсь там дід Торкне губами, а як я повинен “Холопом Стьопкою” себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого?».
Оксані нічого не залишається, як пересилити себе і власну гордість задля порятунку становища родини…
Зрештою, героїня помирає, головно не витримавши колосального зовнішнього суспільного тиску. Домашнього середовища, підтримки чоловіка замало для того, щоб протистояти задушливій атмосфері. (Так згине і княжна Євпраксія, героїня однойменного роману Павла Загребельного, котру віддали заміж у чужі краї. Бачимо, як жінка, особливо чужинка, особливо юна і недосвідчена, безпомічна в умовах патріархального суспільства, і шляхетне походження тут — дуже умовний порятунок).
А в «Камінному господарі», драмі про Дон-Жуана, закохана в легендарного авантюриста Долорес приносить себе в жертву, спокутуючи його гріхи; інша героїня, вдова донна Анна, мусить зберігати вірність убитому Дон-Жуаном чоловікові. Тінь Командора, втім, карає спокусника, а не зрадницю: жінка тут — лише об’єкт, власність. Рабів карають лише тоді, коли вони виявляють ознаки самостійного мислення — перестають бути рабами.
Війна, революція, жінка
А коли йдеться про війну, то насильство оприявнюється найвиразніше.
Жінка — традиційно незахищена категорія. Якщо є нагода безкарно отримати доступ до жіночого тіла, то, найімовірніше, нею скористаються. Чи засуджує Валер’ян Підмогильний ґвалтівника в оповіданні «Третя революція»? (Після чергового обшуку-конфіскації махновців у закутку інтелігентського будинку «долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла», — а ще вдень вона готувалася патетично віддатися самому Махнові). Безперечно. Чи засуджує він свого героя Степана Радченка, коли той ґвалтує Надійку? Тут усе неоднозначно, адже Степан розумний, сильний, перспективний, він харизматичний негідник. За майбутній успіх йому можна багато пробачити. Або не звернути уваги. Принаймні апологети «Міста», цієї історії висхідного руху по кар’єрній драбині, не надто обурюються згаданим епізодом.
Якщо Підмогильний, Хвильовий, Яновський у прозі про громадянську війну до насильства ставляться негативно, болісно переживають цей досвід, власний і суспільний, то згодом, у класичних творах про Другу світову, ситуація змінюється. Радянські автори, безперечно, за людяність. Проте вони точно знають, що і як має відбуватися і як до цього ставитися. «Україна в огні» Олександра Довженка — зразок такої проекції чоловічих фантазій автора. Олеся віддається першому зустрічному солдатові лише для того, щоб її дефлорував не німецький загарбник, і потім залишається вірною Василеві Кравчині, якого невідомо чи зустріне ще раз. А от її подруга Христя до такого жесту не вдалася (не спало на гадку?). Вона стає коханкою окупанта, який, щоправда, не німець, а італієць. Можливо, тому автор її, зрештою, прощає, перед тим змусивши каятися не згірше, ніж Шевченко свою Катерину.
Та й узагалі, зобразити жінку як об’єкт наруги — це прекрасний спосіб пропаганди з тим, щоб викликати агресію у приниженого самця, котрий переконаний, що ця жінка, залишена на окупованій території, належить саме йому.
Проте на фронті жінкам не краще. У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура Ясногорська — улюблениця всього полку. Настільки, що коли її наречений гине, а вона за якийсь час закохується в іншого, фронтове братство має схвалити її вибір (згадаймо Дідону і донну Анну!).
Пізніше Олесь Гончар напише «Собор», де зґвалтована сільським бригадиром Єлька мучитиметься через утрату честі. А потім виявиться, що проблеми поза Єльчиною свідомістю насправді не існує. І каятися не потрібно, і мовчати не потрібно, а треба не боятися публічно заявити про негідний учинок чужого чоловіка.
Маруся Чурай: жінка-вбивця-мисткиня
Складно назвати чоловіка — українського письменника, котрий зобразив би жінку-убивцю симпатичною героїнею, притому не привабливою чи харизматичною, а саме позитивною.
Такою постає Маруся Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко: сильна, горда, талановита, вона вбила не з підлості. Та і як — отруїла. Не зарізала. Класичний типово жіночий спосіб. Однак судять її чоловіки, не роблячи знижок на стать, і вирок публічного суду суворий і справедливий, як і належиться, — публічна ж страта. Зрештою, її милують спеціальним гетьманським указом, та зламана поетка ні до творчості, ні до любові вже непридатна.
Марусю люблять і поважають за «творчі заслуги» — на той час типово чоловічі, звідси така увага представників влади до її справи. Що вбиває у ній мисткиню — поєднані зі щирим співчуттям спроби суспільного осуду, а чи її власні уявлення про єдину любов на все життя, про жіночність, несумісну з власноручним убивством коханого? Маруся ставить на перше місце мрію про сімейне життя з конкретним чоловіком, і коли ця мрія розбивається, всі інші можливі варіанти — від шлюбу з іншим до зосередження на творчості — виявляються неприйнятними.
Насильство й еротика в боротьбі проти радянщини
Спрямована проти офіціозу література останніх тридцяти років була площиною для експериментів і новаторства. Награна маскулінність персонажів Андруховича, демонстративний еротизм прози Покальчука і Винничука, феміністична есеїстика Євгенії Кононенко… Описи насильства — фізичного й морального — щедро розкидано по цих текстах.
Автори часто вдаються до цього свідомо: такими деталями легше зачепити, розчулити читача або спіймати «на полуничку», якщо йдеться про масову літературу. У чоловічій прозі еротичні сцени ставали одним із неодмінних прийомів творення масової літератури (адже повсюдно декларувалося гострий брак українського сучасного популярного чтива) або/та епатажним засобом зруйнувати цнотливість літературної радянщини.
Які з цих книжок стали класикою? Насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Насильство тут препаровано і ретельно описано. Невдалий секс? Ось. Спроба зґвалтування? Будь ласка. Замало і потрібен персонаж із поламаною психікою? Батько, коханий, сама героїня, люди з її середовища… та всі персонажі. Хочете масштабніше? Драма насильства над цілою нацією розгортається перед вами, а історія любові письменниці й художника виявляється лише приводом.
«Без мужика» Євгенії Кононенко — класика української феміністичної есеїстики. Оповідачка описує власну приватну біографію — від напучувань мами і бабусі про образ порядної жінки до кількох романів і матримоніальних спроб різного штибу. Хтось виявився імпотентом, з іншим дошлюбний секс був пречудовим, а шлюбний менш вдалим, бо «одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас», ще один виявився нормальним у побуті, але не розумів літературних амбіцій письменниці.
І потім героїня іронічно зітхає:
«А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана».
На цьому тлі раніша Андруховичева алкогольна епопея, де Отто фон Ф. провадить «незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності», і розбиває серце Галині К., постає, сказати б, твором іншої категорії: забагато іронії, замало драми з боку автора.
Натомість проза Марії Матіос, від новели «Юр’яна і Довгопол» починаючи, — це експресіоністичне зображення української (точніше, буковинської) історії крізь призму страждань і насильства. Кульмінацією тут поки що видається «Москалиця» — роман про доньку буковинської селянки і російського солдата, який потрапив у село під час Першої світової війни; походження фатально визначило долю героїні.
Насильство як помста: повернення
Перші ластівки найновішої «літератури війни» не надто тішать. Новітніх Хвильового і Підмогильного поки що не спостерігається. Натомість третьорядні автори під брендом учасників бойових дій… ну ні, в сучасну українську літературу вони не входять все ж таки, але на полицях книгарень і ятках чільних книжкових ярмарків їхні видання представлено.
Наприклад, поетична фантазія про виграну на березі Білого моря москальку (Борис Гуменюк) уже стала класичним прикладом некоректного патріотичного заклику. А історія про героя-атовця, який просить повію співати гімн Російської Федерації і від того їхній статевий акт стає ще інтенсивнішим (Василіса Трофимович), вражає реалістичністю. Про критику з погляду художності зараз не йдеться, тому питання більше до видавців і редакторів, котрі могли зауважити такі моменти на етапі роботи з рукописом і визначити для самих себе межі допустимого.
Збірник «ПРОти НАСильства» як усвідомлений жест
У світлі всього сказаного особливим видається колективний проект «ПРОти НАСильства», у якому група українських письменників і письменниць свідомо виступає за просвітницьку роботу з найширшими верствами населення і надає для публікації свої твори, які так чи так стосуються теми побутового насильства. Якщо раніше насильство в літературі аналізували критики (переважно феміністки), то нині маємо антологію, де оповідання знаних українських авторів препарують фахові психологи. У додатках — відкоментовані нормативно-правові акти, зразки грамотно складених заяв про розлучення і стягнення аліментів.
Безпрецедентне й те, що письменники добровільно погодилися, щоб їхні тексти супроводили коментарем, притому не літературознавчим, а таким, що розглядає характери і вчинки персонажів з погляду людської психології, морально-етичних норм і чинного законодавства. Власне, це той підхід, проти якого тривалий час боролися, адже оповідання — це мистецький твір, і говорити про нього потрібно з погляду естетики, а не етики.
Коментатори, звісно, і не думають засуджувати авторів; вони концентруються на описаних подіях і мотивах учинків персонажів. Однак тут криється очевидна небезпека: чи зрозуміє неперейденість ось цієї тонкої межі непідготовлена читачка, та, яка потребує роз’яснення власних прав у стосунках із чоловіком? Чи не вплине це на сприйняття нею сучасної літератури і на ставлення до окремих письменників? Відповідь про те, що рядові читачі не аж так впливають на літературний процес, нерелевантна.
Саме звичайні, прості люди пишуть листи в газети, купують більшу частину книжкових тиражів і стають знаряддям у руках організаторів погромів. Хоча добір авторів — Юрій і Софія Андруховичі, а не хедлайнерки жіночої поп-прози Люко Дашвар та Ірен Роздобудько — адресовано радше випускницям філфаку, ніж більшості жительок спальних районів. Утім, випускниці філфаку стають жертвами насильства і залишаються без аліментів не набагато рідше, тож ця заувага лише додає проекту цінності.
На прикладі антології «ПРОти НАСильства» бачимо, як майстерно, зі знанням справи сучасні українські письменники описують болі, травми і ляпаси. Якщо тяглість традиції української літератури й збереглася, то саме в цьому вимірі: розроблена мова художньої прози, багатство виражальних засобів реалізуються на повну, коли завдання — вивернути душу собі й комусь. Як-от оповідання Маріанни Кіяновської «Та, що вмирає» про восьмирічну дівчинку, яка працює моделлю і мріє захворіти на рак, щоб відпочити. Чи «Гіркий запах батька» Сергія Осоки: батька героєві заміняє новий мамин чоловік, який намагається виховувати «справжнього чоловіка» армійськими засобами насильства й муштри, зрештою, зламаний підліток провокує ненависного вітчима на особливо жорстокі побої, і мати розлучається з ним; симпатії в цій історії не викликає ніхто.
Висновок. Дві українські літератури
«…враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні»,
— писала Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі. Вона пояснювала це тим, що протягом століть українська література була літературою помсти — і саме в цьому полягав її політичний пафос. Крім помсти загарбникам, колонізаторам, іноземцям та іновірцям, тут також багато насильства, на перший погляд, безпричинного, передусім у стосунку до жінок, а ще істеричної ненависті носіїв цього насильства до самих себе («Насильство як метафора» у виданні творів Соломії Павличко «Теорія літератури», с. 591).
Насильство над представниками певної статі автори усвідомлюють і маркують уже з доби модернізму; а мало не століття літератури перед тим — це віддзеркалення стереотипів і розмахування шаблею довкруги: поділ на поляків, росіян, євреїв і українців, панів і кріпаків важливіший.
У найновіший час — за різними відліками від 1985-го або від 1991 року — ситуація ускладнюється зникненням того єдиного спільного ворога, який об’єднував би найнепримиренніших інакодумців. Кожен сам собі обирає об’єкт ненависті (найчастіше опускаючись до кон’юнктури чи банальних побутових чвар). Кілька років тому спільний ворог повернувся, майже в тому ж образі, і виявилося, що далі фантазій про «виграти москальку» письменники середнього рівня не надто просунулися. А чоловіки, які недостатньо ствердилися на полі реальної боротьби, намагаються зробити це в родині (або на папері, хто вже на що здатен).
Межа дозволеного — йдеться не про епатаж і експеримент, а про коректність і пропаганду певних цінностей у мистецьких творах, правила доброго тону й морально-етичні стандарти у щоденному житті — досі сягає далі, ніж повинна була б у наш прогресивний час, коли права і свободи людини задекларовані й не підлягають оскарженню.
У 1999 році Генеральна асамблея ООН постановила відзначати 25 листопада Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Боротьба з гендерною дискримінацією та розширення прав і можливостей жінок привели до парадоксальних наслідків — ми дедалі частіше чуємо про різні прояви насильства і дискримінації. Коли впала завіса мовчання, новини про торгівлю жінками і сексуальне рабство в місцях воєнних конфліктів, петиції голлівудських актрис про дискримінацію за доходами та багатотисячні флешмоби знову й знову нагадують нам, що насильство багатолике і цю проблему ще рано знімати з порядку денного.
Часто можна почути, що в Україні роль жінки не зводилася до беззастережного підпорядкування, навпаки, «чоловік — голова, а жінка — шия». Та водночас прислів’я «Жінка бита, бо хата не мита», «Небита жінка — як коса неклепана», «Люби, як душу, а тряси, як грушу», «Б’є, отже, любить» — вагома частина словесного побуту і культурної норми, яку поділяють і чоловіки, і жінки.
За даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27 % жінок уважають проявом насильства образи, 32 % — приниження, 49 % — побої, 56 % — зґвалтування. У зв’язку з цим виникає логічне питання: який вигляд має насильство над жінками в Україні сьогодні? І, згідно з цифрами, чи можемо ми зробити висновок, що зґвалтувати жінку — це злочин, а побити і образити її можна, бо для неї самої це прийнятно?
Відповідь на цю гостру полеміку дали самі українці. Жінки і чоловіки в тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати.
Будь-яке спірне, гостре суспільне питання ніколи не матиме однозначну реакцію. Одні поділилися своїми історіями, інші висловили підтримку і заявили про переосмислення, треті засудили за спекуляцію на складній темі з метою самопіару.
У сучасному суспільстві для закріплення і відтворення культурної норми особливе значення має письмове слово. Колись таку культуротворчу роль виконував фольклор — вище я наводила народні прислів’я про насилля над жінками. Літератори і літераторки — одні з тих, хто творить сьогодні культурну норму, транслює сучасні уявлення народу про себе. На відміну від журналістів і журналісток, людей науки чи законотворців, у письменниць і письменників більша свобода висловлювання, та чи усвідомлюють вони свою відповідальність? Наскільки чутливими до питання насильства виявилися українські поети й поетеси, авторки й автори прозових творів — ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?
Для початку хочеться відзначити тих, для кого ця акція стала особистим одкровенням, можливістю поділитися своїми переживаннями і трагедіями. Показовий момент полягає в тому, що підтримка #яНеБоюсьСказати в цих історіях вилилася не тільки в індивідуальні сповіді, а й захопила важливі соціальні та політичні теми, як-от насильство і війна, насильство в сім’ї, вседозволеність у правоохоронних органах і багато іншого.
У цьому контексті постає й історія Олени Герасим’юк, поетеси й громадської активістки.
«Одного разу треба було занести заяву у відділок, підписати якусь хрінь. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “Вашей мамє зять нє нужен?”, поржав і пішов до сейфу діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, закрив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати (“Та не спіши, куда вона дінеться, я двері закрив”). Слідчий ходив кімнатою і розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити».
«Кілька років я потерпала від домашнього насильства — фізичного та психологічного. Тривале знущання, фізичне виснаження, секс, після якого кілька днів боляче ходити (яке це насильство, ви ж зустрічаєтесь!), обмеження моєї фінансової свободи (забороняв влаштовуватись на роботу, яка йому не подобалась, одного разу навіть порвав мій гонорар за статтю і намагався запхати порвані купюри мені до рота), постійні приниження, проганяння з дому… залякування, контроль, який чергується з повним ігнором і різкими проявами любові, які ти щоразу трактуєш однаково: все в порядку! Якщо є оця дрібна любов, значить, все в порядку!..».
Олена Стяжкіна, українська журналістка, письменниця:
«Я не боюсь сказати. Майже не боюсь.Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота — це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається — аж до крові й кісток — моє колись щасливе місто», — Олена Стяжкіна для DW.
Проблему насилля під час війни, а саме сексуального рабства в Слов’янську, порушила Оксана Забужко.
«яНеБоюсьСказатиПроСлов’янськ.
Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?
Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію», — написала вона у Facebook1 .
ВікторіяАмеліна, українська письменниця:
«Я люблю вас тепер ще більше: і тих, хто не побоявся, і тих, хто досі боїться, і тих, хто думає, що мовчанкою береже нас від чогось надто страшного, і тих, хто знаходить слова підтримки, і тих, хто мовчки ставить свій лайк, і тих, хто більше не може навіть читати все це. Мені, здається, 15. Машина з п’яними хлопцями ганяє мене темними вулицями, мов дичину. На мені біла куртка — я в темряві добра здобич. Мисливці сміються. Коли я ховаюся в порожній тролейбус, один з них заходить мені пояснити: ти поїдеш із нами, точно, бо ми так вирішили. Ні, не хвилюйтеся, вони не впіймають мене. Ніколи»
Однак чи не найбільше дискусій в українському сегменті Facebook викликали негативні відгуки.
Критично поставився до флешмобу #яНеБоюсьСказати український поет Олександр Ірванець.
«Тут чудова Олена Савінова дещо поясняє. Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов’язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних травм, забоїв і стигм».
«У мене склалося враження, що майбутнім ступенем відвертості на ФБ буде пощення всраних трусів, а під фотами співчутливі коменти: розумію тебе, поділяю твій біль…»2.
«Ти морожено вкусне купив тоді,
І заставив мене лизати.
І текло солодке по бороді.
Янебоюсьсказати», — написав він навіть вірш [6].
Реакцією на цей допис стали не лише закиди у несвоєчасності і неадекватності такого «жарту», а й звинувачення самого Ірванця в тому, що він теж був персонажем чиїхось історій, написаних під тегом #яНеБоюсьСказати.
Уже за два дні поет написав:
«Перепрошую саме за свою маскулінну товстошкірість — я мусив передбачити, що у жінок подібні враження аж ніяк не веселі… Недооцінив силу слова, так його й перетак»3.
Не менш прямолінійно висловилися брати Капранови, котрі відзначили популістський характер флешмобу й охарактеризували його тему як «лайно»:
«Потелефонували з ТСН 1+1, запрошують у новини прокоментувати істеричний флешмоб. Коли вийшла “Забудь-річка”, вони не запрошували, коли на Дні Києва була літсцена, їм було пофіг, щойно запахло лайном — вони прилетіли. Довелося зізнатися, що ми нікого не ґвалтували і не є головними героями зазначеної акції»4.
Підтримав колег по цеху прозаїк Андрій Кокотюха.
«Я не боюся сказати. За дівчатами в шкільній роздягальні не підглядав. Жодної спроби зґвалтування не вчинив. На пляжах не дрочив. Шланга в парку не показував. У ліфтах нікого не підстерігав. Хоча — да, порнофільми дивився і Хастлер читав. От же ж я сволоч!»
Неоднозначний допис з порушеної теми залишив Юрій Винничук:
«Новий флешмоб мене зворушив. Згадав, як був немовлям, і навіть те, що тоді думав. З’явилося нестримне бажання знову припасти до цілющого джерела. Як писав московський поет 18 ст. “О женщина, о мать! Позволь себя лобзать!”» (( Юрій Винничук. [Електронний ресурс]. )).
Цю чоловічу компанію розбавила жінка, яка не просто поділяла думки цитованих авторів, — її активно цитували двоє згаданих письменників як «правильну жіночу реакцію» на цей флешмоб. Дописи на персональних сторінках у Facebook Юрія Винничука («Отак пишуть мої круті учениці. Вчіться»5 ) й Андрія Кокотюхи («Якби це написав я, феміністки скинулися б, як панни у фільмі “Непрощенний”, аби мене спершу вбили, потім відрізали єство. Підпишуся під усім тут») не могли не привернути уваги до того, що думає в авторському блозі Олена Концевич про #яНеБоюсьСказати: «Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи». Флешмоб для Концевич — «типовий приклад анонімного (дякувати комп’ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з’їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що “50 відтінків сірого” — не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться»6.
Серед інших реакцій — свідчення відгуку, переосмислення, зміни тощо. Багато чоловіків і жінок відкрили для себе питання насильства з нового боку, читаючи історії, вони змогли не тільки усвідомити масштаби проблеми, а й переоцінити власні стандарти, як-от прозаїк Артем Чапай:
«Оце, почитавши #яНеБоюсьСказати, нарешті усвідомив МАСШТАБ і зрозумів, чого це з таким милим та інтелігентним мною кілька разів явно відмовлялися їхати в ліфті жінки, наприклад, тепер понятно»7.
Найбільше вражає “буденність” отого всього. Вже кілька разів жінки розповідали, як вони були дітьми і як мінімум оці вічні фетишисти чи ексгібіціоністи, як максимум — описане в пості, усе те, що якось проходить повз більшість хлопчиків…» 8.
Отар Довженко, український журналіст і письменник:
«Багато хто дивується масштабам #яНеБоюсьСказати — що сексуального насильства навколо нас так багато. Я знав, мені як істоті не надто маскулінній і взагалі неплотоядній жінки часто довіряли і розповідали. Добре, що тепер будуть знати й інші.
Головний момент, про який варто замислитися, — щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність — це ставлення до жінки як до речі, і що треба проявляти “ініціативу”, бо жінкам це подобається, і ще багато подібних фігонь. Вбили в голову не тільки чоловікам, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План мінімум для кожної порядної людини — не бути такою і не дати своїй дитині такою вирости».
Йому вторить український поет Марк Оплачко:
«Просто почитайте і полайкайте записи з хештегом #яНеБоюсьСказати. Нарешті українці знайшли спосіб саморефлексувати та знайти людей, які мали проблеми із сексуальним насиллям чи іншими важкими психологічними травмами».
Підсумовуючи викладене, хочеться зазначити, що в добу інтернету кожен наш допис, кожен коментар і перепост, підкреслюючи нашу індивідуальність, назавжди залишаються в історії, яка характеризуватиме нас і після того, як новий контент поглине наші сторінки. Українські письменники і письменниці зреагували дуже по-різному. Наведені вище цитати демонструють осуд, іронію, зневагу, бажання дистанціюватися, знецінити страждання іншої групи людей і водночас емпатію, відвагу проговорити власні досвіди, соціально-критичний аналіз, бажання допомагати, готовність змінюватися самим і змінювати суспільство.
У сучасній публіцистиці часто зустрічаємо метафору двох Україн, межа між якими пролягає не по осі Схід–Захід, а в головах людей, і визначається їх розумінням суті демократичних змін та готовністю ці зміни втілювати. Одна з сутнісних рис демократії — увага до досвіду інших, уміння почути про потреби різних груп людей і їх забезпечити. Сексуального й гендерного насильства у нашому суспільстві зазнають переважно жінки, і говорити про це — неодмінний перший крок до зміни ситуації. Хто і як почули ці історії? Не хотілося б розставляти акценти так очевидно і ділити письменників на різні «табори», адже при цьому неможливо уникнути суб’єктивних суджень. Тому закінчимо цитатою української письменниці Тані Малярчук, яка втілила свої думки з приводу #яНеБоюсьСказати у чудовий і, без сумніву, повчальний текст:
«Хто кого б’є, той того любить, — додала вона раптом, і її слова застрягли мені в горлі, ніби кістка. Не існує гіршої української приказки, ніж ця. Ґвалтівники й розбійники менш страшні, бо їхня зла дія свідома. Ґвалтуючи і нападаючи на іншого/іншу, вони знають, що чинять злочин, за який, якщо будуть піймані, будуть покарані. Але скільки насильства навкруги і всередині, яке чинять, будучи переконаними, що це любов»9.
«Я хочу двадцять чотири години перемир’я, під час якого не відбудеться жодного зґвалтування», — ці слова Андреа Дворкін змушують замислитися над буденністю гендерно зумовленого насильства.
Чи може здійснитися її мрія і, якщо так, коли це станеться? У цьому тексті спробуємо розібратися з причинами насильства щодо жінок. Що лежить в основі насильства? Якою має бути феміністська протидія насильству? А феміністська психотерапія для жертви насильства? Про це та інше — далі в цьому тексті.
Теорії про насильство
Викорінити певне явище можна, тільки розібравшись у його суті. Дослідники з різних дисциплін (соціологія, психологія, криміналістика, філософія тощо) не раз зверталися до вивчення глибинних причин насильства.
Соціологія, культурологія, філософія, дослідження влади та ідеології
Два найвідоміші соціологічні експерименти ХХ сторіччя пов’язано саме з темою насильницької поведінки. Перший — це експеримент Мілгрема: його учасники били акторів струмом, силу якого поступово збільшували, вимірювався відсоток відмови і тривалість «проходження». Хоча до цього досліду є критичні зауваження (учасники могли передбачити, що їм не дозволять експериментувати зі справжнім насильством, та могли вважати себе учасниками розіграшу), результати експерименту шокували і громадськість, і самого дослідника. Схожий із ним стенфордський в’язничний експеримент, у якому було зімітовано в’язницю, а добровольці виконували в ній роль тюремників. В обох випадках фактичним предметом дослідження була насильницька поведінка учасників експерименту, обидва рази було зроблено такі висновки: задана експериментатором ситуація, яка схиляє піддослідного здійснювати насильство, впливає на поведінку індивіда більше, ніж його особисті якості. Ці експерименти були своєрідним проривом у розумінні теми, адже доти проблема насильства розглядалася з моралістичних позицій, як прояв якоїсь злоякісності індивіда, котрий це насильство здійснює.
У дальшому розвитку західної соціологічної і філософської думки важливі праці Луї Альтюссера, який зробив внесок у теорію поняття «ідеологія». У контексті теми насильства нас цікавить його твердження про те, що будь-який владний апарат і його практики завжди матеріально втілюють якусь систему ідей, а отже, система владних відносин і набір ідей у головах індивідів, які належать до цієї системи відносин, не існують окремо одне від одного, а навпаки, вони прямо пов’язані.
Згодом соціолог Юхан Галтунг запровадив поняття «структурне насильство», відрізняючи його від «персонального» відсутністю суб’єкта, який здійснює насильство, натомість причини його мають структурний (економічний чи політичний) характер. Це не конче має бути цілеспрямоване пригнічення через нав’язування несправедливих правил, — структурне насильство може бути наслідком загальної недосконалості системи відносин. Категорія населення, яка системно страждає від голоду і хвороб, і є така потерпіла від структурного насильства.
Цей самий підхід реалізовано в класичних роботах із соціології насильства — дослідженнях Мішеля Фуко. Розглядаючи владу як щось, властиве не лише певним суспільним інститутам, а й закорінене у свідомості членів суспільства, Фуко переносить акцент із суб’єктів, котрі здійснюють владу над якимись об’єктами, на самі суспільні відносини, які і є носіями влади. Фуко пише про тюрми й лікарні як інститути, які здійснюють владу і покарання, і зазначає, що ці моделі засвоює свідомість покараного чи пацієнта, а самі уявлення про норму і ненорму зумовлено соціальним контекстом. Зокрема, у лікарні Сальпетрієр, розповідає він, часто доводилося спостерігати божевільних жінок, які «в жоден із періодів своєї хвороби не виявляли жодного викривлення здатності до розуміння й одержимі були лише своєрідним інстинктом буйства, ніби у них було уражено лише емоційні здібності». Ця цитата яскраво ілюструє патріархальну заборону жінкам чинити опір і взагалі виявляти бодай якусь агресію. Аналогічно П’єр Бурдьє запровадив поняття символічного насильства як атрибута влади — остання нав’язує підкореним вигідні їй смисли. Відтак система владних відносин сприймається як легітимна і не усвідомлюється як така, що її можна змінити.
Отже, насильство в сучасній соціології і політичній філософії розглядається як системне явище, одне з джерел якого — суспільні відносини. Усі ці теоретичні підходи легко застосовуються до поняття патріархату і гендерно зумовленого насильства як його неодмінного складника. Подолати патріархат і перейти до феміністської утопії без насильства й дискримінації можливо, якщо усвідомлювати, як цю систему насильства сконструйовано.
Одна з найновіших соціологічних праць — «Насильство: мікросоціологічна теорія» Рендала Коллінза. У фундаментальній праці автор розглядає мікрорівень більше як тридцяти різних видів насильства, зокрема домашнє насильство, і розбирає сценарії, за якими відбуваються конфлікти. Серед форм партнерського насильства Коллінз виділяє короткострокове гендерно симетричне насильство і довгострокове з домінуванням чоловіка.
«Різниця між звичайним парним насильством і серйозними насильницькими відносинами полягає в тому, що перший вид протистояння спрямовується у захищене, обмежене насильство; тоді як останнє розвивається у схему ситуаційної напруги і раптового скидання напруги, що призводить до насильницького надмірного прискорення паніки або тривалого застосування тортур» 1.
Психологія
Структура суспільних відносин не позбавляє індивіда свободи волі, і за кожним актом насильства стоїть відповідальність дорослої дієздатної особистості. Тому важливо розглянути не лише структурний, а й індивідуальний рівень насильства. Психологічні дослідження за весь час існування цієї науки шукали ключі до розуміння поведінки жертв і агресорів.
Дослідження «жіночої істерії» і саме поняття психотерапевтичної роботи з психологічними проблемами виникло у XIX сторіччі в працях Жана-Мартена Шарко, а потім Зигмунда Фройда 2. Останній установив зв’язок між дитячими психологічними травмами і психологічними проблемами в дорослому віці. Проте вважається, що він не зміг повірити в масштаби сексуального насильства над дітьми і жінками, які йому відкрилися, тому зрікся своїх попередніх теорій, а запропоновані ним нові пояснення були невдалими. Утім, праці Фройда і його послідовників заклали базу для того, щоби зцілювати психологічні труднощі, з’явилася психотерапія, яка ставала дедалі доступнішою послугою.
Пацієнтка Йозефа Броєра, колеги Фройда, Анна О. (Берта Паппенгайм) була визначною активісткою свого часу. Її особистий спротив насильству, якого вона зазнала, перетворився на тривалу політичну боротьбу проти жорстокого поводження з жінками і дівчатами, вона засновувала притулки і феміністські організації 2. Від середини ХХ століття психоаналіз почав набирати феміністського виміру. Тут слід відзначити, зокрема, Ненсі Чодороу, яка в дослідженні «Відтворення материнства» аналізує механізм відтворення гендерно-рольових відмінностей у західному суспільстві, та Джулієт Мітчелл, чия робота «Психоаналіз і фемінізм» радикально переоцінила класичну версію психоаналізу.
Із сучасних психологічних теорій, найцікавіших у контексті насильства, слід згадати висновок про те, що поведінка агресора чи жертви може бути подібною і повторюваною. Дослідження Еріка Берна вказують, що одна з передумов для повторюваності певної ситуації (не обов’язково насильницької) — сценарна поведінка, тобто така, що відтворюється за одним сценарієм із різними людьми. Знання про цю відтворюваність принесло у психотерапію можливість для клієнта вийти зі сценарію і сформувати у нього нові, конструктивніші способи поведінки. Цю концепцію розвиває далі концепція трикутника Карпмана — психологічна і соціальна модель взаємодії людей, яка передбачає, що в системі стосунків є три ролі: «Жертва», «Переслідувач» і «Рятівник», — і вони динамічно змінюють одна одну (про це детальніше далі) 3.
Психологи почали уважніше досліджувати теми насильства і його наслідків під час і після В’єтнамської війни, яка хронологічно збіглася з другою хвилею фемінізму. Феміністки також перевизначили зґвалтування як акт насильства і політичного контролю, а опитування показали величезні масштаби поширення цього явища.
Серед помітних праць на цю тему слід згадати книжки Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання» і «Батьківсько-дочірній інцест». Вони постали на основі тривалої роботи авторки з жертвами сексуального й сімейного насильства і представляють теорію психологічної травми та практику психотерапії травми з феміністських позицій. Психолог Ланді Банкрофт у книжці «Чому він це робить» узагальнює свою роботу з чоловіками, які чинять домашнє насильство. На його думку, проблема полягає передусім у чоловіках і саме вони відповідальні за припинення насильства в родині. Приниження партнерки, пише Банкрофт, не є результатом динаміки стосунків, і зміна її поведінки чи спроби краще зрозуміти партнера не призводять до змін на краще. Він наполягає, що корегувати в цьому разі потрібно чоловіків, і не їхні емоції, а їхню поведінку та систему цінностей 4. Із ним погоджується Майкл Кауфман, котрий запроваджує поняття тріади чоловічого насильства як сукупності насильства проти жінок, насильства проти чоловіків та насильства проти самих себе. Кауфман визнає агресію токсичною частиною маскулінності, вбудованою суспільством і вихованням у структуру чоловічої психіки, та пропонує її позбуватися 5.
Здобула популярність і книжка Робін Норвуд «Жінки, які кохають занадто сильно», хоча у феміністок вона врешті-решт заробила негативну славу як така, що (поруч із діяльністю авторчиної групи підтримки) спричиняла злоякісні зміни у житті постраждалих жінок 6. Норвуд визнає поширеність проблеми насильства і вбачала його причини у психіці жінок, котрі, на її думку, надто залежні від чоловіків. Програма самодопомоги, розроблена на основі програми «дванадцяти кроків» руху анонімних алкоголіків, пропонувала змінити лише власне сприйняття себе як жертви. Проте чоловік, на відміну від пляшки, суб’єкт, а не об’єкт, ігнорування його відповідальності за насильство і відмова від активних спроб вимагати від нього кращого ставлення до себе — це не адекватна відповідь на проблему. Жінка, котра відвідувала програму самодопомоги Норвуд, як і раніше, залишалася пасивною, але тепер іще й зміцнювалася в цій пасивності ідейно.
Феміністська література і практика
Феміністська література про насильство почала з’являтися на другій хвилі фемінізму. Перша хвиля фемінізму сфокусувалася на досягненні рівності жінок і чоловіків у громадянських і майнових правах, друга ж хвиля зосередилася на аналізі й подоланні соціальних та культурних форм нерівності. (Періодизація трьох хвиль фемінізму — західний підхід, що структурує історію явища і характер проблем, які були або є в центрі уваги руху.) Серед класики другої хвилі — тексти Андреа Дворкін, зокрема «Листи із зони бойових дій» і «Життя та смерть: нотатки про нескінченну війну проти жінок». Обидві праці присвячені системності насильства над жінками і містять велику кількість прикладів. Ось один із них.
«У студентському містечку, де вона жила, її намагався зґвалтувати чоловік. Вона була знайома з цим чоловіком, пішла в поліцію і до президента коледжу. Із студмістечка вона виїхала через страх. Чи поліція знайшла цього чоловіка? Ні, і не намагалася. До неї поставилися з крайнім презирством. А що зробила президент коледжу, жінка? Сказала, що розголос “не буде нічим хорошим для коледжу”. Повністю підточена черствою байдужістю тих, хто мав би надати їй допомогу й захист, вона покинула навчання, щоб якнайкраще відновити самопочуття. І найгірше з цього, сказала вона, те, що люди просто дивилися крізь неї. Ну, він тебе бодай не зґвалтував, казали вони, як ніби насправді взагалі нічого не сталося. […] У маленькому містечку Нової Англії одну дівчину трусило від люті, і вона намагалася робити прості речі: пити каву, вчитися, забувати. А ще десь перспективний ґвалтівник, котрий не боїться ні закону, нічого, робить узагалі хтозна що» 7.
У праці Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування» використовується термін «культура, що підтримує зґвалтування», який згодом спростили до «культури зґвалтування» і так він увійшов у загальний феміністський корпус знань (про це детальніше далі).
Філліс Чеслер у книжці «Жінки і безумство» досліджує тему визнання жінок божевільними як покарання за їхню непокору чоловікам.
«У ХІХ і ХХ століттях у Європі і Північній Америці чоловік мав законне право запроторити свою цілком нормальну дружину або дочку в психіатричну лікарню. І дехто так і робив. Авторитарні, насильницькі, п’яні та/або божевільні чоловіки ув’язнювали дружин у психушках, іноді назавжди, як спосіб покарати їх за надмірне нахабство — і для того, щоб узяти шлюб з іншими жінками» 8.
Феміністки другої хвилі винайшли також групи зростання самосвідомості — зібрання невеликими групами, щоб поділитися проблемами, які доти вважалися особистими. Парадигма груп зростання самосвідомості полягає в тому, що коли стає зрозумілим, що одні й ті самі особисті проблеми турбують багатьох жінок, їх починають сприймати як політичні, і це стає першим кроком до їх колективного вирішення.
Третя хвиля фемінізму говорить про те, що дискримінація за гендерною ознакою не одинока форма дискримінації і друга хвиля фемінізму занадто зосередилася на досвіді білих жінок середнього класу. Відтак белл хукс розміщує сексуальне насильство і культуру зґвалтування у рамках ширшої «культури насильства» 9 : «феміністські зусилля для припинення чоловічого насильства над жінками мусять бути розширені у рух за припинення усіх форм насильства» 10.
Насильство в контексті культури зґвалтування
Нині виділяють чотири види насильства: фізичне, сексуальне, економічне та психологічне — і всі вони функціонують подібним чином, часто разом. Психологічним уважається насильство, пов’язане з дією однієї особи на психіку іншої особи «шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю» 11. Під економічним насильством мають на увазі «умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я».
Культура зґвалтування — одна з найважливіших причин гендерно забарвленого насильства. Термін «культура зґвалтування» з’явився у 1970-х роках, зокрема, його використано в назві документального фільму 1975 року про зґвалтуванням у в’язницях як частину ширшого контексту. Також термін «культура, що підтримує зґвалтування» вжила Сьюзен Браунміллер у праці «Проти нашої волі: чоловіки, жінки та зґвалтування». Із цього зрештою виросла окрема концепція, яка здобула широку популярність у феміністському русі.
Концепція культури зґвалтування полягає в тому, що практики зґвалтування не бувають «на рівному місці» та «у вакуумі», а є частиною ширшої культури, комплексу уявлень, який нормалізує і раціоналізує сексуальне насильство. Ідеться про зняття відповідальності з того, хто вчинив акт насильства, та перекладання її на жертву.
Культура зґвалтування будується на ієрархії. Термін «кіріархат» означає системну мережу множинних структур домінування, ієрархічну організацію суспільства за різними ознаками — не лише статі, а й раси, сексуальної орієнтації, віку, стану здоров’я. Термін вигадала радикальна феміністка і теолог Елізабет Шуслер Фіоренца. Він походить від слів «кіріос» (хазяїн) та «архейн» (правління). У цій системній ієрархії чоловік посідає вище місце, а секс є способом домінувати, встановлювати і стверджувати свою владу.
Секс як спосіб утвердити владу проявляється у різних формах — зґвалтуваннях на війні, проституції, в’язничних зґвалтуваннях. Зґвалтування стає інструментом завойовницьких воєн — як колективна дія, що утверджує власну владу і приналежність до категорії «справжніх чоловіків». Сербська феміністка Ясміна Тешанович завважила, що навіть на судових процесах у Гаазі, де ухвалюють рішення у справах про сексуальне насильство під час війни, ці злочини розглядають чоловіки і чоловіки оцінюють їх із чоловічого погляду: «Наче тіла використаних і зганьблених жінок були лише територією їхніх ігор, завойованою чи покинутою. Якщо жінок використовували з метою етнічних чисток, якщо ґвалтування жінок було своєрідним підтвердженням права на територію чи підняттям прапора над нею, це доводить, що жінки зазнали тортур насамперед як жінки і що зґвалтування є передусім статевим злочином. Для зґвалтованої жінки найголовнішим є те, що над нею вчинили наругу, а менш важливим (якщо вона взагалі звертає на це увагу) — був це свій чи чужак, найважливішим є саме насильство. А для чоловіка ключовим питанням є те, хто скоїв злочин і які в нього були мотиви, тобто патріархальне право на володіння жінкою. Жінки знову виявляються невидимими» 12.
Важлива частина культури зґвалтування, що утверджує як норму зведення жінки до предмета, — явище сексистської реклами. Часто тіло зображується частинами (сідниці, губи, тіло, голова якого виходить за межі кадру), ми не бачимо жінку як особистість. Часто в сексистській рекламі є елементи домінування й підкорення, а то й відкрите насильство чоловіка над жінкою.
Близький до сексистської реклами жанр пін-ап, у якому жінку теж зображують у сексуалізованих позах, а виняткова мета самого жанру — чоловіче сексуальне і психологічне задоволення. Російсько-українська війна стала приводом для декого з українських художників зробити пін-ап для українських військовиків. Реальні жінки-бійчині, які беруть участь у бойових діях нарівні з чоловіками, залишаються невидимими, натомість тиражується карикатурний образ жінок пасивних, оголених і дурних.
Цей образ спрацьовує як частина тієї культури, яка дозволяє ґвалтувати жінок, зокрема й тих, хто служить у тій самій частині. Історикиня Марта Гавришко цитує респондентку, яка розповіла історію учасниці АТО:
«Вона зустрічалася з начальником артилерії, і він нею “поділився”. Мною не “поділилися”, а нею “поділилися” — з жалем говорить респондентка. Кілька офіцерів півроку сексуально експлуатували жінку, аж до часу її демобілізації. При цьому вона продовжувала виконувати функції розвідниці» 13.
Гавришко показує, що згаданий випадок не є чимось екстраординарним — така проблема існувала і в УПА. Жінки зазнавали насильства системно, відчували своє безсилля і зазнавали кривди від «своїх» чоловіків, які їх не захищали. Оксана Кісь, дослідниця традиційної української культури, пише, що елементом народних вечорниць було те, що хлопці часто змушували дівчат до спільного спання, ще й запрошували хлопців з інших сіл користуватися місцевими дівчатами 14.
Витоки культури зґвалтування криються не лише в патріархаті, а й у хибному уявленні, яке називають вірою у справедливий світ. Цей соціально-психологічний феномен, що його описав Мелвін Лернер, полягає у вірі, що люди отримують те, на що заслуговують відповідно до своїх особистих якостей. Відтак жертві зґвалтування розповідають, що вона «сама винна», а ґвалтівника «доля покарає». Це ніби робить реальність більш передбачуваною, але насправді таке викривлення грає на боці культури насильства.
Із цього випливає широкий спектр наслідків. У розрізі культури зґвалтування, наприклад, один із таких наслідків — уявлення про те, що жіноча сексуальність «провокує» сексуальну агресію та що жінка відповідальна за сексуальну поведінку чоловіка щодо неї. Жіноче тіло стає предметом, який не належить жінці як особистості, а секс — це щось, що є у жінки і вона може це дати, а якщо не дає — можна взяти самому. Культура зґвалтування проникає в різні верстви населення і почасти відбивається на системі політичних поглядів, особливо у правому крилі спектра. Зокрема, неонацизм використовує секс білих жінок із небілими чоловіками (байдуже, реальний чи уявлений) як аргумент проти небілих чоловіків, встановлюючи і залишаючи за собою право власності на «наших жінок».
Водночас щоденна загроза сексуального насильства на мікрорівні впливає на поведінку жінок. Позаяк на жінку покладається відповідальність за можливу сексуальну агресію щодо неї, то вважається, що жінка має стежити, куди і з ким вона ходить, як одягається, що вживає. Під зґвалтуванням при цьому мають на увазі лише насильство, яке здійснив незнайомець у підворітті, а зґвалтування, яке вчинили знайомий, партнер, старший член родини та інші залишаються невидимими. Так чоловіки ніби поділяються на дві категорії: «із ножем у підворітті» та «має право». Жінки теж поділяються на дві категорії — «порядні» і «непорядні». До останньої відносять також купою всіх секс-працівниць, можливість сексуального насильства щодо них не розглядають у принципі.
«Жінки швидко засвоюють, що зґвалтування — злочин лише у теорії; на практиці стандарт того, що являє собою зґвалтування, встановлюється не на рівні насильства, якого зазнають жінки, а трохи вище рівня примусу, прийнятного для чоловіків», — пише Джудіт Герман 15.
Правоохоронні органи не схильні ставитися до жертви насильства неупереджено, а та відповідає їм узаємністю. Відтак до статистики потрапляє лише частина випадків насильства. Медичні працівники теж часто поділяють суспільні норми, і негативне ставлення до жертв насильства зокрема та жінок узагалі може спричинити додаткову шкоду.
Про культуру зґвалтування слід говорити в загальному контексті культури насильства, не лише сексуального і не лише гендерного. Принципи суспільного ставлення до жертви й агресора (роль і відповідальність жертви перебільшується, роль і відповідальність агресора применшується) застосовують також до ситуацій фізичного і психологічного насильства. Ігнорується біологічна реакція завмирання та біологічно зумовлені проблеми із запам’ятовуванням ситуації насильства — останнє обертається проти постраждалої як доказ того, нібито вона «все вигадує».
Що стається після насильства?
Посттравматичний стресовий розлад
Результат феміністських і психологічних досліджень теми насильства показав, що воно має сильний і почасти незворотний вплив на постраждалу особу. Знову цитата з Джудіт Герман: «Лише після 1980 року, коли зусиллями ветеранів бойових дій була узаконена концепція посттравматичного стресового розладу, стало зрозумілим, що психологічний синдром, який спостерігався в осіб, які пережили зґвалтування, насильство у сім’ї та інцест, був, по суті, таким самим, як у тих, хто пережив війну. Наслідки цього розуміння є такими ж страхітливими тепер, якими були й сто років тому: чоловіки зберігають та підтримують принижене становище жінок за допомогою прихованого насильства» 16.
Дослідження впливу травматичних подій на особистість засвідчили, що певну захисну дію мають характеристики психологічної пружності. Так само як у випадку з ветеранами війни, певна міра психологічного контролю над ситуацією виявилася, зрештою, корисною. Жінки, яким вдавалося під час акту насильства над ними зберігати спокій, використовувати багато активних стратегій та чинити якомога більший опір, як показали дослідження, не лише частіше могли завадити власне спробі зґвалтування, а й узагалі рідше страждали від негативних психологічних симптомів у майбутньому, навіть якщо їхні зусилля були врешті-решт невдалими. І навпаки, зазначає Герман, жінки, яких сковував жах і які піддавалися без боротьби, не лише частіше ставали власне жертвами зґвалтування, а й частіше потім страждали від самозвинувачення і депресії 17.
Травми та сценарії
Не зупиняючись детально на травмі як психологічному феномені, поміркуймо, чи справді травми формують сценарій, у якому вони шукають повторного програшу. Принаймні не в ситуаціях сімейного насильства. Дослідження насильства як психологічного феномену зосереджувалися, зокрема, на рисах особистості, які, можливо, роблять жінку схильною входити в стосунки, у яких із неї знущаються. У цьому випадку, як виявилося, так і не вдалося створити послідовний портрет сприйнятливої жінки. «Хоча деякі жінки — жертви насильства мають великі психологічні проблеми, що роблять їх вразливими, у більшості з них не виявляють ознак серйозної психопатології до того, як вони вступають у такі стосунки» 18.
Якщо з якихось причин насильство не припиняється одразу, у жертви розвиваються негативні механізми адаптації. Реакція жертви насильства передбачає зміни у самосприйнятті: жертва більш-менш тривалого зловживання може відчувати, що вона безповоротно змінилася, або ж і зовсім втратити відчуття власної самості 19. Ця проблема загалом вирішується у психотерапії травми, яка працює на відновлення цього відчуття, на повторне вироблення проактивної життєвої позиції. Проте недостатньо кваліфіковані психологи, які самі вірять у справедливий світ і культуру зґвалтування, можуть прийняти наслідок за причину, «загубити» загальний соціальний контекст насильства, а також неправильно витлумачити концепцію трикутника Карпмана (у трикутнику учасники змінюють ролі по колу, у системі регулярного насильства ролі фіксовані). Отож звинувачення, мовляв, сама винна, жертва насильства може почути і в кабінеті свого психотерапевта.
Як уже сказано, тривале насильство, на відміну від короткого, має виражене «чоловіче обличчя». Ситуаційні і тривалі соціальні передумови насильства — бідність, соціальна ізоляція, життєві зміни та інші обставини 20. У рамках кіріархату різні виміри дискримінації перетинаються з гендерним. Зокрема, в плані насильства групи ризику становлять жінки у конфліктних і постконфліктних ситуаціях, жінки з інвалідністю і хронічними хворобами 21. , жінки-мігрантки, дівчатка й підлітки, жінки старшого віку, сільські жінки.
Синдром хронічної травми і (дез)адаптація
Ленор Уолкер розробила концепцію циклу насильства. На її думку, він складається з трьох стадій: наростання напруги — насильницький інцидент — примирення і «медовий місяць». Цикл поступово скорочується, рецидиви насильства стаються дедалі частіше. У цій ситуації жертва виробляє стратегію виживання, яка може означати крайню пасивність і навіть бажання продовжувати цю ситуацію. Ізоляція постраждалої, до якої часто вдаються насильники, ще більше прив’язує жертву до переслідувача, узалежнює її долю від їхніх стосунків.
Другу важливу концепцію — нормалізації насильства — розробила Ева Лундгрен. Жертви насильства перебирають ставлення до ситуації, властиве агресивному партнерові. У результаті жінки можуть сприймати напад на себе як щось, що характеризує їх негативно. Їм також притаманне небажання сприймати себе жертвою насильства, а партнера — агресором, бо це означає, що їм не вдалося побудувати хороші сімейні стосунки (відповідальність за стосунки в родині традиційно покладають на жінку), отже, їхня самооцінка додатково постраждала б. Переоцінити ситуацію найчастіше можливо, лише вийшовши з неї.
Насильство відбувається не лише з дорослими особами, а й щодо дітей, у яких можливі так звані травми розвитку. Такі травми бувають тоді, коли основні потреби дитини з якихось причин систематично не задовольняються. У результаті травми розвитку дитина втрачає контакт із власними емоціями і власним тілом, а також зі своїми потребами, втрачає автентичність і можливість формувати безпечну прихильність (як наслідок — формує небезпечну прихильність), відмовляється від самовираження і вираження незалежності.
Крім того, дитині не обов’язково бути безпосередньою жертвою насильства — сам факт, що насильство відбувається з кимось у неї на очах, уже впливає на неї негативно і певним чином нормалізує насильство для неї особисто. Від батьків, а також з інших соціальних інститутів, передаються як культурні, нормальні й належні різні норми поведінки, і частина з них може мати насильницький характер. Із такої дитини виростає доросла людина, для якої насильство — її індивідуальна норма: ризик зґвалтування, побиття чи переслідування у жертв сексуального зловживання вищий, а повторне насильство переживається пасивно, сприймається «як неуникненна ціна стосунків» 22. Хлопчики, котрі беруть приклад із батьків, які знущаються над матерями, можуть і самі чинити насильство у дорослому віці.
Загалом Герман виділяє сім ознак «складного посттравматичного стресового розладу»:
Піддавання в минулому тотальному контролю протягом тривалого часу
Протидія проблемі насильства повинна відбуватися на двох рівнях: окрім протидії культурі насильства на загальносоціальному рівні, про що нижче, відтворенню насильства на мікрорівні перешкоджає психотерапія.
Та насамперед слід порушувати питання про якість і засади роботи психотерапевта. Розгляньмо приклад з українського контексту. Як уже сказано, психотерапевт може бути носієм/носійкою культури зґвалтування. Ось приклади обвинувачення жертви з боку психологів (це добірка коментарів психологів до флешмобу #яНеБоюсьСказати, яку зробила Катерина Сігітова) та мої коментарі до них.
«Можливо, мені не пощастило, але мені потрапили на очі історії, які є або плодом бурхливої фантазії їхніх авторок (причому ці дами якраз і забезпечують феномен зґвалтування як популярної жіночої сексуальної фантазії), або їхні автори страждають психологічними розладами та важкою формою віктимності, яка і забезпечує їм їхні пригоди» (Ірина Алксніс).
Коментар: Недовіра до досвіду жертв, фактично безпідставні звинувачення їх у брехні. «Розлади» розглядаються не як проблема, від якої страждають, а як привід для докору. Поняття «віктимності» взагалі не існує, але під ним, імовірно, малися на увазі психологічні проблеми, які з’являються у жертви тривалого насильства. Про відповідальність ґвалтівників — жодного слова.
«Чітко видно, що акцію спеціально організовано, і якщо задуматися про її цілі, то відповідь очевидна — нагнітання істерії. Страшними розповідями не сформувати громадську думку і тим більше не “вилікувати” численних жертв» (Катерина Нецвєтайлова).
Коментар: Позитивні задачі флешмобу підміняються негативними і подаються як факт, а не як припущення. Акцент на безсиллі учасниць; насправді громадська думка формується, про що за півроку після флешмобу вже можна говорити цілком упевнено. Позитивний індивідуальний ефект від проговорювання проблеми відкидається повністю.
«Це страшна правда, але чому ця біда береться як ядерний сенс флешмобу і поміщається в культурний простір свята сім’ї і вірності?» (Анетта Орлова)
Коментар: Сексуальне насильство відбувається і в сім’ях. Не в інтересах жертв насильства зберігати такі сім’ї і святкувати їх.
Приклади фахового і відповідального ставлення психологів до тієї самої проблеми.
«Мене нескінченно захоплюють учасники проекту #яНеБоюсьСказать, я рада, що люди говорять про те, що з ними сталося. Дуже важливо говорити, тому що один із наслідків сексуального насильства — це сором (“це я не така або не такий, якщо зі мною це сталося”) і вина (“я сама винна в тому, що сталося, я одягла міні-спідницю, пішла в гості, увійшла в ліфт із незнайомцем” тощо). І щоб пережити ці сором і провину, треба говорити про це. І пам’ятати, що не так щось не з тим, кого ґвалтують, не так — із тими, хто ґвалтує, це їхні провина і злочин» (Катерина Бойдек).
«Люди розповідають про свій травматичний досвід тоді і так, як уважають за потрібне, у вас забули запитати дозволу. Ви пишете сто докладних постів, коли вас бодай пальцем стосується державне насильство, а у відповідь на розповідь про страшне насильство над іншими цідите про “еротичні фантазії”. Прекрасно, що соцмережі дають усім можливість висловлюватися і більше не треба чекати, коли темою зволить зацікавитися держава або академічна спільнота» (Людмила Петрановська).
«Дуже корисно і правильно насичувати інформаційне поле своїми історіями, якщо ви можете. Тому що в такий спосіб світ зайвий раз дізнається, що жертви розмовляють» (Поліна Гавердовська).
Принципи феміністської психотерапії
З огляду на все сказане основні принципи феміністської психотерапії як ціннісно-теоретичного підходу я узагальнила б так.
Узяти до уваги соціальний контекст, у якому живе клієнтка. Переосмислити поняття «труднощі» (distress) так, щоб воно охоплювало внутрішні й зовнішні чинники труднощів. Загальна традиція психотерапії закликає звертати увагу на зовнішні чинники, але досить побічно, тому без спеціального акценту на цьому їх можна випустити з уваги. Ненсі Мак-Вільямс у книжці «Психоаналітична діагностика» наводить приклад клієнтки-іммігрантки. Її наполегливість у досягненні соціального успіху спершу інтерпретували як результат її внутрішніх процесів, а не як наслідок підвищених труднощів із виживанням. Сама Мак-Вільямс такими чинниками вважає расу, майнове становище тощо, але не вказує серед них гендер (завважмо, що книжку написано 1994 року, вже під час третьої хвилі фемінізму). Психотерапевтичні практики відтворюватимуть пригноблення, якщо обмежаться поясненням, що страждання жінок — результат їхньої індивідуальної дезадаптації, а не, навпаки, результат постійних намагань адаптуватися до патріархальних очікувань суспільства.
Орієнтація на відновлення контролю над власним життям та підсилення (empowerment) жінки з метою змінити її власне життя і світ навколо. Цей підхід долає вивчену безпомічність та в кінцевому підсумку допомагає вирішувати більше проблем. Принцип відновлення влади над власним життям фундаментальний, будь-яке втручання, що забирає у постраждалої цю владу, у кращому разі несприятливе, у гіршому — шкідливе.
Уважна робота з темою і контекстом насильства, з особистою відповідальністю. Розширене наповнення поняття «насильство», що передбачає також економічне і психологічне насильство. Сексуальне насильство тлумачиться як будь-які дії, проти яких були явні заперечення або на них не могло бути згоди. Говорити про відповідальність постраждалої від насильства та її можливі вигоди слід лише після того, як добре опрацьовано відповідальність того, хто чинив насильство. До того моменту це буде частиною культури насильства. Говорячи про відповідальність постраждалої від насильства, слід уникати висловів «притягувала» чи «провокувала», і до самого слова «відповідальність» теж треба ставитися обережно. Слід уникати акценту на жертовності й безпомічності, часто вивчена безпомічність вже є в ситуації. Також слід віддавати частину відповідальності відносинам влади, які створюють сприятливі умови для насильства і жорстокого поводження.
Відмова зберігати сім’ю чи стосунки за замовчуванням або як пріоритет. Патріархальну психотерапію орієнтовано на збереження стосунків, хіба що клієнтка заявляє інший запит, а на практиці їй однаково може нав’язуватися це збереження. Пропонувати усвідомити, що стосунки чи шлюб можуть розпастися і це нормально.
Відмова прощати тих, хто вчинив насильство. Введення в ситуацію теми прощення змінює оптику з «насильства» на «конфлікт». Конфлікт визначається просто різницею інтересів, тоді як у ситуації насильства зазвичай є бажання продемонструвати свою владу, а не розв’язати суперечність інтересів 24.
Уважність до впливу дискурсів «обвинувачення жінки» та «обвинувачення матері». У роботі з темою стосунків із батьками визначення відповідальності не лише матері, а й батька. Якщо, скажімо, батько покинув матір вагітною, не можна розглядати ситуацію ніби він просто відсутній, як було б, наприклад, у ситуації його раптової загибелі.
Депатологізація сексуальних проблем жінки. Пошук основних чи додаткових витоків проблеми у зовнішніх обставинах ситуації.
Дослідження жіночого досвіду депресії з урахуванням зовнішніх обставин ситуації. До цих обставин треба зараховувати і становище жінки в партнерських стосунках, і її соціально-економічне становище. Шукати пояснень, альтернативних суто медикалізованим.
Робота з розладами харчової поведінки та образу тіла в тіло-позитивній парадигмі. Відмова від патріархальних вимог до зовнішності.
Увага в парній і груповій терапії до того, щоб жінки мали рівні з чоловіками можливості висловитися і бути почутими. Відокремлення сімейної терапії із взаємними проблемами від терапії односторонньої жертви насильства. «Сімейна терапія у таких випадках схожа на спроби розколоти горіх не з того боку — після цього його стає ще важче розколоти. Сімейну терапію розраховано на взаємні проблеми. Вона може допомогти налагодити комунікацію, позбутися якихось дитячих комплексів, які кожен приніс у стосунки, або відкритися і досягти більшої близькості. Однак усе це не стосується ситуації з приниженням партнерки партнером. Нормальна комунікація неможлива, якщо одна людина не поважає іншу і прагне уникнути рівності в діалозі».
Визнання політичної природи психотерапевтичної роботи і владної позиції психотерапевта замість віри в нейтральність психотерапевта. Клієнтка іде на терапію змінювати себе, тому надзвичайно уважна до думки психотерапевта. Остання ж, якщо вона підкріплена вірою у згадану нейтральність, підтримує небезпеку опинитися під впливом «само собою зрозумілих» і прихованих уявлень та переконань, особливо в гендерному аспекті. Робота з такими переконаннями на власній психотерапії і супервізії.
Профілактика сексуального насильства психотерапевтів щодо клієнток. Створення й ефективне функціонування етичних комісій, куди постраждалі могли б звернутися. Ліцензування психотерапевтичної діяльності.
Відмова від гетеро- і циснормативності. Клієнтки і клієнти, котрі не є гетеросексуальними чи цисгендерними, мають право на рівноправне й уважне ставлення до себе без патологізації і зайвої проблематизації їхньої специфіки.
Доступність психотерапії для жінок із різних спільнот, культур, релігійних груп, майнових страт. Урахування їхніх особливостей, увага до свого можливого домінування. Феміністський психотерапевт не цінує своїх клієнток із вищого чи середнього класу більше, ніж із робітничого класу 25.
Феміністська протидія насильству
У 1993 році було ухвалено Декларацію ООН про викорінення насильства, спрямованого проти жінок. Згідно зі статтею 1 цієї декларації, насильство проти жінок — це «будь-який акт насильства, здійснений на основі статевої ознаки, який завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, а також погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне позбавлення волі як у громадському, так і в приватному житті». На державу покладено обов’язок «змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв і всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок» 26.
Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція) було ухвалено 2011 року, Україна підписала її 7 листопада 2011 року, але досі не ратифікувала 27. Конвенція пропонує комплексно підходити до боротьби з насильством. Вона визнає структурний характер насильства щодо жінок і те, що воно є виявом історично нерівного співвідношення сил між чоловіками й жінками. Відповідно долати насильство щодо жінок слід у ширшому контексті досягнення юридичної і фактичної гендерної рівності. Конвенція передбачає різні форми протидії гендерно зумовленому насильству, зокрема:
допомога у скаргах,
притулки, куди жертва насильства може піти від насильника на перший час,
телефонні лінії допомоги,
захист і підтримка дітей-свідків.
Феміністська громадська протидія насильству має передбачати реабілітаційну і практичну допомогу постраждалим жінкам за цими напрямами, наприклад, облаштування притулків. У кожному такому притулку має працювати психотерапевт, який пройшов спеціалізовану підготовку для роботи з травмами, а також працює у феміністській парадигмі. Крім того, феміністська громадська активність має охоплювати боротьбу з культурою зґвалтування і насильства загалом, з урахуванням перетинів різних форм нерівності.
Найголовніші напрями такої боротьби:
Подолання стереотипів, сексизму, мізогінії. Громадські кампанії, робота зі ЗМІ та з органами влади. Навчання (лекції, семінари, тренінги) для зацікавлених органів влади і діячів громадянського суспільства.
Подолання ієрархій у суспільстві. Увага до проявів кіріархату та до перетинів різних форм дискримінації.
Сексуальна просвіта, розвиток культури згодив сексуальних стосунках. Нетолерантність до насильства та обвинувачення жертв насильства, делікатна взаємодія з останніми.
Висновки
У статті проаналізовано два рівні існування насильства, зокрема, гендерно зумовленого — культура насильства і зґвалтування та негативні психологічні наслідки й ефекти, які на собі індивідуально відчуває жертва насильства. Відповідно має бути і два рівні протидії насильству — суспільна протидія і зміна соціального контексту, у якому існує насильство, та індивідуальна психотерапевтична робота, подолання коротко- і довготривалих злоякісних наслідків насильства.
Завершити цей текст хотілося б фрагментом промови Андреа Дворкін, виголошеної на конференції Національної організації за зміну чоловіків:
«Я не вірю, що зґвалтування природне і його неможливо уникнути. Якби вірила, я не мала би причин виступати тут. Якби вірила, моя політична практика була б інакшою. Чи ви колись питали себе, чому ми не ведемо проти вас збройного протистояння? Не через брак кухонних ножів у країні. А тому, що ми, попри все, віримо у вашу людяність» 28.
Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. Princeton and. — Oxford. Princeton UP, 2008. — Р. 142–143. [↩]
Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 22–23. [↩] [↩]
Karpman, Stephen B. Fairy Tales and Script Drama Analysis // https://www.karpmandramatriangle.com/pdf/DramaTriangle.pdf [↩]
Див.: hooks, bell. Feminist Theory: From Margin to Center. — Cambridge, MA, 2000. — P. 131. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 132. [↩]
Див.: Кісь, Оксана. Жінка в традиційній українській культурі. 2-ге вид. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2012. — С. 121–122. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 127. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 59. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 106. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 201. [↩]
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 150. [↩]
Див.: Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. — Princeton and. Oxford: Princeton UP, 2008. — Р. 137. [↩]
Див.: Collins, Randall. Violence: A Micro-Sociological Theory. — Princeton and. Oxford: Princeton UP, 2008. — С. 137. [↩]
Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 193–194. [↩]
Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. з англ. Оксана Лизак, Оксана Наконечна, Олександр Шлапак. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — С. 209–211. [↩]
Див.: ПРОти НАСильства. Збірка. — К., 2016. — С. 206. [↩]
У постмодерній культурній критиці насилля як явище розглядають здебільшого крізь призму політичного та функціонування влади, а також у контексті психоаналізу мистецтва і комунікативної практичної філософії. Проте насильствояк дія — реальна проблема, з якою люди зіштовхуються щодня. Насильство набирає різних форм з огляду на те, які динаміки взаємозалежності у стосунках між людьми.
«Насильство» як поняття асоціюється найперш із фізичною агресією. Проте сприймання насильства винятково як завдання фізичних ушкоджень не вичерпне. Менш помітні, але не менш шкідливі такі види насилля, як сексуальне, економічне та психологічне. Психологічне насильство, на відміну від фізичного, сексуального чи економічного, набагато важче ідентифікувати через низку особливостей, які розглянемо далі.
Під психологічним насиллям мається на увазі вплив на близьку людину з метою встановити контроль за її поведінкою і ствердити свою владу над нею. Психологічне насильство може бути скрізь, де є близькі стосунки чи авторитет однієї людини для іншої. Наприклад, однокласни_ки, однокурсни_ки, співробітни_ки, вчителі, керівни_ки можуть вчиняти психологічне насильство, адже мають авторитет, жертва змушена з ними спілкуватися; хоча такі стосунки не обов’язково близькі в сенсі «інтимні, довірливі» чи «сімейні».
Феномен психологічного насилля робить видимим низку інших проблем, які можна віднести до особистого як політичного. Одна з них — загальний низький рівень психологічної культури, відсутність відчуття власних «кордонів» та поваги до «кордонів» інших (партнерів, дітей, родичів).
«Родичівське бінго» авторства Наталії Сліпенко — картинка-мем, яку поширюють в українських соцмережах перед кожним традиційним святом, — збірка типових проявів психологічного тиску на молодих жінок з боку їхніх родин.
Ще одна вагома проблема — гендерований характер насильства. Жінки й чоловіки вдаються до психологічного насилля по-різному і страждають від різних його проявів залежно від нормативних гендерних ролей.
Однак не варто стверджувати, що психологічне насильство існує лише в гетеронормативних стосунках, бо тільки в них є «традиційний» розподіл ролей. Психологічне насилля в інтимних стосунках ґрунтується на тому, що одна людина в цих стосунках неначе делегує право на себе іншій людині. Здебільшого це пов’язано з уявленнями про «справжню» чи «жертовну» любов.
Про вплив християнської традиції
«Справжня любов», уявлення про яку спираються на середньовічні християнські традиції, відводить особливе місце жертовності в сім’ї («сім’я — це хрест»), неможливості змінити свою «долю» через розлучення, яке не вітається. Жертвою у стосунках зазвичай є жінка. Цікаво, що жертву-жінку можна порівняти радше з вівцею, яку забивають на жертовній плиті сімейного щастя й добробуту, ніж із головним образом шляхетної жертовності в християнстві — Ісусом Христом.
Незважаючи на секуляризацію, релігійну свідомість неможливо викорінити до кінця, особливо в тих сферах життя, які цілковито було їй підкорено. Церква довгий час контролювала сімейне і сексуальне життя саме через релігійну свідомість, на фундаменті якої сучасні традиціоналісти і будують свою риторику. Один з основних постулатів релігійної свідомості — безумовна віра в істину як першооснову Сущого. У цьому контексті матримоніальні моногамні взаємини з обов’язковим зачаттям дітей уважаються єдиною правильною формою співжиття чоловіка і жінки. Сама собою така форма сім’ї мала стати моделлю, яка в мініатюрі відтворює панівну в патріархальному суспільстві ієрархію: Бог панує над можновладцями, можновладці — над простими людьми, чоловіки — над жінками, жінки — над дітьми. Щоб громадянин корився, у його свідомості має бути вкорінено модель покори перед Вищим.Заголовок тестЗаголовок тестЗаголовок тес
Про традиційні цінності
Усі «традиційні» родинні цінності майже неможливі без психологічного насилля — вони ґрунтуються на домінуванні чоловіка над жінкою, що саме собою є насиллям над вільним людським духом.
Прояви і цикли
Психологічне насильство може здійснюватись у вигляді агресії, заборон, контролю, засудження, погроз, залякування, приниження, ігнорування, дорікань, шантажу, лайки, маніпуляцій, висміювання тощо. Загалом, психологічним насильством може бути будь-який словесний акт, спрямований на підрив психоемоційного стану людини. Проте не кожна сварка — це приклад психологічного насильства.
Психологічне насильство має свої характерні риси, серед них циклічність, яка відрізняє насилля від конфлікту. Перша фаза — зростання напруги, далі йде фаза безпосереднього насильства і завершується все фазою перемир’я, яке з часом знову переходить у наростання напруги. Остання фаза, перемир’я, може містити навіть справді щиросердне каяття насильника, яке при систематичному повторюванні перетворюється на ще одну маніпуляцію. Жертва бачить у зловживачі образ людини, яку вона покохала, і прощає цьому образу все. Прощати психологічне насильство спонукає також віра у власну провину. Часто можна почути фрази, які вже стали усною народною творчістю: «сама винна», «знала, за кого виходила» тощо. Звинувачення жертви в насильстві — прикмета патріархального режиму і культури зґвалтування. Ще одна причина прощати психологічне насильство — суспільне нормування такого насильства: «ревнує, отже любить», «це він так піклується про тебе», «чоловіку видніше», «поступися, будь мудрішою», «а кому нині легко?».
Психологічне насилля важко виявити, адже його можна сплутати, наприклад, із турботою:
«Хлопець забороняв мені одягати короткі спідниці, бо турбувався, що про мене подумають люди» (Світлана, 36 років, Дніпро) 1.
Заборона свідчить про те, що це психологічне насилля: одна людина намагається обмежувати дії іншої — обирати самостійно одяг, коло знайомих, вид діяльності тощо. Справжня турбота має викликати відчуття комфорту, спокою, захищеності; вона не повинна викликати негативні відчуття, адже турбота покликана зробити чиєсь життя кращим.
«Моя колишня дівчина не дозволяла мені з друзями ходити в гей-клуб, а зі мною йти відмовлялася, бо не любить таких місць. Вона казала, що в таких місцях мене швидко хтось “підчепить”, бо туди тільки для цього й ходять. Я слухала її, адже мені здавалося, що вона була права, публіка там справді буває специфічна, хоча мені було прикро, що вона мені не довіряла» (Христина, 26 років, Запоріжжя).
Ця ситуація ілюструє, як партнерка намагалася раціоналізувати психологічне насильство. У багатьох випадках забороні як різновиду психологічного насильства можна знайти логічне обґрунтування, але немає такого обґрунтування, яке стверджувало би право обмежувати свободу іншої людини.
Із заборонами тісно пов’язано ще одну особливість психологічного насильства — ізоляцію. Ізоляція жертви яскраво проявляється в родинах, де жінка змушена з певних причин не працювати. Така ситуація полегшує процес ізоляції від навколишнього світу, залишаючи жертву наодинці зі своїми переживаннями. Психологічне насильство завжди спрямовано на те, щоб жертва втратила можливість самозахисту.
Про криве дзеркало
Заборони супроводжуються контролем за їх виконанням. Щоб жертва дотримувалася встановлених для неї правил, застосовуються певні маніпуляції, шантаж, погрози. Людина, яка прагне домінувати, робитиме все, щоб підірвати самооцінку і впевненість жертви у своїй правоті, щоб позбавити її підстав для протидії. Зазвичай партнер чи партнерка користуються авторитетом, а тому його/її думку сприймають на віру. У такий спосіб жертва інфантилізується, повертається до «стадії дзеркала» (за Лаканом). «Я» жертви реконструюється через дорікання, засудження, висміювання у дзеркалі, яким стає для неї партнер/партнерка. Реальне «Я» підміняється новим «Я» жертви.
Психологічне насильство важко розпізнати ще й тому, що, на відміну від фізичного насильства, його мало обговорюють у публічному просторі; випадки психологічного насильства важко довести через відсутність видимих ознак насилля, як-от синці від побоїв. На державному рівні психологічне насилля не здається актуальною проблемою, бо тему психологічного здоров’я на тлі політичних маніпуляцій і воєнних дій подають як меншовартісну.
Психологічне насильство вигідно замовчувати. У суспільстві, яке закриває очі на такі явища, легко присвоїти психоемоційній ситуації статус надуманої, переконати жінку, що її переживання і відчуття — лише ілюзія. Насправді емоційні переживання і реакції постулюють самобутність особистості; відмова в них означає, що у жертви не буде своєї особистості, отже, її набагато легше контролювати. Одна з форм психологічного насилля — маніпулятивна поведінка (gaslighting), коли одна людина намагається змусити іншу сумніватися у своїй адекватності, у власних спогадах, емоціях тощо. Таку форму насилля спрямовано якраз на те, щоб знецінити досвід партнера/партнерки, щоб примусити жертву нормалізувати, прийняти насильство, перестати сприймати його як насильство.
Про чоловіків і жінок (узагальнюючи)
Насильником може бути будь-яка людина незалежно від статі. Однак жінки більше за чоловіків потерпають від психологічного насилля. Водночас вони частіше за чоловіків вдаються саме до психологічного насилля, а не до якогось іншого виду. Такі показники цілком закономірні, адже чоловік згідно зі своєю «традиційною» гендерною роллю і фізичними можливостями має більше способів впливати на жінку, а для жінки згідно з її роллю і можливостями психологічне насильство залишається одним із небагатьох доступних способів тиснути.
Для чоловіка психологічне насилля може виконувати різні функції, серед головних — підтримання свого образу як «домінантного» та ствердження власної маскулінності. Психологічне насилля стає одним із виявів мачизму. «Справжній чоловік жінку не вдарить», тому психологічне насилля стає способом ствердити свою силу в рамках моделі «справжнього чоловіка». Крім того, чоловік через психологічне насильство може сублімувати приниження і переживання, з якими він зіштовхується в соціальній сфері поза родиною.
Чоловік частіше виступає агресором, дратується, кричить, бо зазвичай хлопчиків учать так реагувати ще з дитинства. Таку саму поведінку дівчаток, навпаки, дуже не схвалюють — їх привчають до миролюбності, мудрості, розуміння, прийняття. Агресія може бути й одиноким виходом для емоцій, адже «справжній чоловік» не має права якось інакше виражати свої почуття чи взагалі їх мати. У феміністичній літературі багато уваги приділяють поняттю «емоційної роботи» — вмінню розпізнавати, враховувати, узгоджувати свої власні емоції та емоції інших людей, і це зазвичай «жіноча справа».
Інфантилізований егоцентричний чоловік може проявляти насильство в ситуації, коли його потреби не безумовно і не завжди задоволено. Наприклад, такий чоловік звик, що мама для нього готувала, прибирала за ним, брала на себе будь-яку відповідальність за нього. У дорослому житті він може бути прикро здивований, не знайшовши того самого у власних стосунках, і тоді він починає робити все, щоб повернути лад із дитинства.
Жінку, своєю чергою, виховують переважно як жертву, яка повинна мати «жіночу мудрість», приймати, заспокоювати («жінка відповідальна за мир у родині»); як доповнення-помічницю чоловіка; як піклувальницю-обслугу інтересів членів сім’ї. Велику роль грає те, що жінку, не «реалізовану» в сім’ї, суспільство сприймає як неповноцінну; особистісні досягнення жінок уважаються необов’язковими, знецінюються.
Відсутність власної самості нерідко штовхає жінку не лише на те, щоб бути жертвою, а й на те, щоб бути агресором. Це може проявлятися в претензіях до чоловіка через його неуспішність (які насправді є претензіями до себе), у гіперопіці, реалізації через дитину, нав’язуванні молодшому поколінню сценаріїв особистого життя тощо.
Глибинні причини насильства
«Я забороняла своєму хлопцеві багато різних речей. Мені зовсім не хотілося його контролювати, я просто не могла впоратись із ревнощами та образою за те, що він не хотів мені доводити свою любов. Це ж не важко — перестати спілкуватися з іншими дівчатами, якщо любиш. Так тривало близько двох років, із численними сварками через це. Якось, просто миючи посуд і вкотре аналізуючи себе, я дійшла приголомшливого висновку, яким мені так і кортіло поділитися зі своєю психотерапевткою. Батько, незважаючи на вмовляння близьких і мої сльози, так і не кинув пити. Маленька я, мабуть, подумала, що батько недостатньо мене любить, щоб перестати пиячити. І тепер я змушую всіх обмеженнями доводити свою любов…» (Регіна, 23 роки, Київ).
Це не просто приклад психологічного насильства, — ця історія окремо порушує питання глибинних причин насильства. Кожна історія індивідуальна, але є загальне правило: агресивна поведінка — наслідок певних ситуацій дитинства, впливу родини і соціального оточення, які стали основою поведінкової моделі та психологічних реакцій.
Насильство стає неусвідомленим «говорінням» людини, яку колись не почули. Навіть якщо жертва не почує, що до неї або через неї намагається донести насильник, то принаймні сам насильник задовольнить свою потребу висловитись. Людині не завжди треба бути почутою, інколи достатньо висловитись.
Замість висновків: кілька теорій
Насильство з’являється там, де є бездіяльність. Філіп Зімбардо пише про так звані «ситуаційні ролі». Суть цієї теорії в тому, що кожна людина у взаємодії з іншою мусить брати на себе ту роль, яка їй залишається. Поведінкові ролі — це завжди два боки однієї медалі. Тобто в ситуації, де є насильник, інша людина завжди буде жертвою, якщо її воля слабша.
Насильство може бути викликано певними подразниками, які запускають ту чи ту модель поведінки. Людину з дитинства могли виховувати як жертву чи як зловживача. Згідно з когнітивно-поведінковим підходом, наприклад, вона перебуває в «зачарованому колі»: через певну травматичну ситуацію було сформовано глибинне твердження, яким людина керується протягом життя. Глибинне твердження формує певні когніції (думки, переконання), які викликають афекти (почуття, емоції), тіло, своєю чергою, реагує на них певними відчуттями, що призводять до певної поведінки (дії). Дія породжує нові когніції. Усі компоненти впливають один на одного і породжують нові й нові «зачаровані кола», які й забезпечують циклічність насильства.
В інших дослідників, зокрема у Клода Леві-Стросса, є теза про те, що природа не має законів, законам підкоряється розум, а тому він переносить їх на природу, бо не може сприймати її інакше. Власне, це твердження пояснює, чому людська свідомість на соціальному рівні функціонує саме так, а не інакше. Насильство, агресія, домінування — це не «природний закон» чи «норма». Психологічне насилля в культурологічному розрізі — одна з рушійних сил пригноблення, яке утверджує панівний ієрархізований суспільний лад через людські взаємини.
Різні підходи пропонують різні пояснення, проте впевнено можна стверджувати, що причини психологічного насильства криються глибоко в психіці, а тому працювати треба насамперед із власною свідомістю, щоб не стати ні жертвою, ні насильником, і далі — із загальним соціальним тлом, яке може ігнорувати, нормалізувати прояви насильства або, навпаки, розпізнавати і викорінювати це явище.
Наведені цитати — історії з реального життя, імена героїв змінено [↩]
Право – велика сила. Але чому відшліфоване філософами та практиками, втілившись у майже досконалу форму міжнародних договорів воно… все ще недостатньо захищає жінок? Чому майже 40% вбивств жінок здійснюються їх інтимними партнерами-чоловіками? Чому за даними ООН «немає жодного регіону, країни чи культури, в якій би жінки не зазнавали насильства»?
Якщо перерахувати всі міжнародні документи, які так чи інакше стосуються захисту прав жінок, в тому числі в рамках загальних прав людини, виникає одне просте питання: «І чого їм ще не вистачає»? Справді, менш ніж за століття права жінок так чи інакше піднімалися у:
Загальній декларації прав людини (1948 р.);
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.);
Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.);
Європейській декларації про рівність чоловіків та жінок (1988 р.);
Декларації про викорінювання насилля щодо жінок (1993 р.);
Пекінській Платформі Дій та Пекінській декларації (1995 р.);
Декларації Тисячоліття ООН (2000 р);
Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011);
протоколах та рекомендаціях поважних міжнародних організацій тощо.
Щоправда, лише частина з цих документів мають обов’язкову юридичну силу (для держав, що належним чином висловили на них згоду), зобов’язують звітувати щодо виконання їх вимог, надають спеціальним міжнародним інстанціям повноваження контролювати таке виконання. З них лише дві прямо стосуються саме прав жінок: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979 р.) та Стамбульська конвенція (2011 р.). Придивимося до них уважніше.
Конвенція 1979 р. стала наступницею Декларації з однойменною назвою, яка була прийнята у 1967 р. і традиційно ігнорувалась через свою необов’язковість (доля всіх декларацій, мабуть). Обидва документи були створені у відповідь на суттєву дискримінацію жінок, з метою поєднати в одному міжнародному документі норми щодо рівності прав жінок і чоловіків1. Безпосереднім розробником цих документів виступила Комісія ООН щодо статусу жінок, яка діяла з 1946 року, мала переважно жіночий склад і була ініціатором цілого ряду досліджень правового статусу жінок в різних країнах світу. Цікаво, що саме на основі таких досліджень була створена велика база даних – підґрунтя для виникнення правозахисних документів у майбутньому. Комісія щодо статусу жінок також була «авторкою» більшості ранніх документів ООН щодо гендерних питань, зокрема, Конвенції про політичні права жінок (1953 р.), Конвенції про згоду на шлюб, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (1962 р.), Конвенції про рівну винагороду чоловіків та жінок за роботу рівної цінності (1951 р., у співробітництві з Міжнародною організацією праці), тощо.
Конвенція ООН 1979 р., яку іноді називають Міжнародною хартією прав жінок, стала першим імперативним міжнародним документом, який визначив поняття дискримінації жінок та проголосив їх основні права. Так, CEDAW включає не лише прохання-рекомендації, але цілий ряд зобов’язань держав щодо забезпечення та охорони рівних з чоловіками прав жінок у сфері освіти, праці, здоров’я, сім’ї, вибору громадянства тощо. Зокрема, держави-члени зобов’язуються:
інтегрувати принцип рівності жінок і чоловіків у своє законодавство;
скасувати закони, які дискримінують жінок;
створити інституції, які б ефективно захищали жінок від дискримінації;
забезпечити захист жінок від дискримінації з боку будь-яких осіб, організацій та підприємств;
а також звітувати про законодавчі, судові, адміністративні чи інші заходи здійснені для виконання даної Конвенції.
Конвенція ратифікована 189 державами, в тому числі Україною:
Для моніторингу виконання Конвенції був заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (з однойменною Конвенції назвою – CEDAW), повноважний також давати загальні рекомендації щодо неї, розглядати звіти, подані державами відповідно до Конвенції. Саме у рекомендаціях CEDAW від 1989 та 1992 років, не в останню чергу через активну діяльність неурядових організацій, міжнародна увага привертається до питання насильства проти жінок. Так, у 1989 році державам було рекомендовано включати у свої періодичні звіти інформацію щодо внутрішнього законодавства про захист жінок від всіх видів насильства (включаючи сексуальне насильство, насильство у сім’ї та сексуальні домагання на робочому місці), методи боротьби з цими явищами, наявність підтримки жертв насильства та відповідну статистику.
У 1992 році у рекомендаціях CEDAW з’являються визначення гендерно обумовленого насильства, висновки щодо необхідності здійснення державами конкретних дій щодо ліквідації всіх форм насильства проти жінок та відповідні настанови. Насильство проти жінок було визнане дискримінацією жінок та порушенням прав людини, що дозволило використовувати проти нього інструменти Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Так питання, яке до того фактично вважалось «приватною справою», було офіційно визнане загальною проблемою у сфері прав людини, що потребує державного та міжнародного втручання.
Позитивний вплив Конвенції ООН 1979 р. втілюється в тому, що на її прикладі держави розвивають своє внутрішнє законодавство у сфері захисту прав жінок, покращують рівень допомоги жертвам насильства, відповідно карають злочинців та зменшують безкарність за такі злочини загалом. Зокрема, у 2007 році, у відповідь на епідемію насильства проти жінок в Мексиці, під тиском міжнародної спільноти, на базі Конвенції та рекомендацій Комітету CEDAW у країні був прийнятий Закон «Про доступ жінок до життя, вільного від насильства». У 2001 році у Танзанії, при судовому розгляді справи про зґвалтування, посилаючись, в тому числі, на статтю 16 CEDAW, суддя відхилив доводи обвинуваченого про те, що дії з викрадення та зґвалтування жінки підпадають під визначання традиційного шлюбу за місцевими звичаями. У 2005 році в Нідерландах, як відповідь на запит Комітету CEDAW за попередній рік, було розроблене нове законодавство в сфері протидії торгівлі людьми, а у 2006 була розпочата компанія щодо привернення уваги до небезпек та наслідків цієї проблеми 2. І таких прикладів досить багато.
Боротьба за права жінок, тим часом, продовжувалась і на міжнародному рівні: у 1993 році резолюцією Генеральної Асамблеї ООН була проголошена Декларація про викорінювання насилля щодо жінок – перший спеціальний міжнародний документ, направлений на боротьбу з цим явищем. Проте все, що могла зробити ООН в даному випадку – це «наполегливо закликати держави докласти всіх зусиль для повсюдного ознайомлення з Декларацією та її дотримання», оскільки документ не має для держав зобов’язуючої сили.
Поки Комісія ООН щодо статусу жінок виконувала свою нову задачу – моніторингу та контролю виконання Пекінської Платформи Дій та Пекінської декларації (1995 р.) – ключової міжнародної політики щодо гендерної рівності загалом, «естафету» боротьби з насильством проти жінок прийняла Рада Європи. Так в 2011 році у Стамбулі була підписана і у 2014 році вступила в силу Конвенція про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. На відміну від інших регіональних документів, ця Конвенція може бути підписана та ратифікована (дія, необхідна для вступу документу в силу для підписанта) будь-якою державою світу. Станом на лютий 2017 року, Стамбульську конвенцію підписали 44 держави (позначені на малюнку червоним кольором), а ратифікували – 22 (позначені синім кольором) 3:
Стамбульська конвенція 4 – об’ємний та ґрунтовний документ, який:
переводить у площину реальних зобов’язань раніше декларативні положення щодо викорінення насильства проти жінок;
детально перераховує види насильства проти жінок та пропонує змістовні визначення термінів;
зобов’язує встановити кримінальну відповідальність за домашнє насильство, переслідування (сталкінг), сексуальні домагання, каліцтво жіночих геніталій, примусовий шлюб, та інші види насильства проти жінок;
зобов’язує створити систему комплексної підтримки жертв насильства, в тому числі притулки та телефонні лінії допомоги;
зобов’язує держави забезпечити доступність захисних заходів та встановлює нові підходи щодо розслідування та доказів у даній сфері;
встановлює механізм моніторингу ефективності застосування положень Конвенції на практиці;
зобов’язує створити систему збору статистичних даних про випадки насильства, підтримувати відповідні дослідження;
забороняє виправдовувати будь-які акти насильства культурою, звичаями, релігією, традиціями тощо.
Підготовча робота по ратифікації Стамбульської конвенції затягнулась в Україні на декілька років, і хоча зроблено вже немало (зокрема, були розроблені та прийняті в першому читанні декілька пов’язаних з конвенцією законопроектів 5 , восени 2016 року ратифікацію даної конвенції було відкладено, зокрема, через «нерозуміння» деякими депутатами термінів «гендер» та «сексуальна орієнтація». За певними прогнозами винесення і розгляд питання ратифікації Конвенції у Верховній Раді України може відбутись протягом лютого-березня 2017 року. Будемо сподіватися, оскільки дана ратифікація – один з найважливіших кроків, які зараз має зробити Україна у боротьбі з насильством проти жінок.
Тут саме час зазначити наступне: незважаючи на те, що міжнародні Конвенції мають обов’язкову силу, включають спеціальні механізми контролю виконання зобов’язань держав-членів (в тому числі – через звернення до Міжнародного суду ООН, Європейського Суду з прав людини), фактично змусити державу до певної дії досить проблематично. Держави досить неохоче передають міжнародним організаціям повноваження чи функції, які можуть зазіхнути на незалежність і самостійність в зовнішніх і внутрішніх справах. Якщо все ж таки держави погоджуються на це, то, по-перше, найчастіше передають лише права на кшталт «надавати пропозиції», «рекомендувати», а по-друге, навіть якщо передають повноваження приймати обов’язкові для себе рішення, міжнародні організації та судові органи мають не так багато дієвих методів впливу на держав-порушників. Якщо згадати, як непросто буває виконати судове рішення, яке стосується звичайної людини чи компанії, то виконання державою незручних для неї рішень залишається, фактично, справою добровільною. Зокрема, щодо України дані невтішні: лише близько 10% рішень Європейського Суду з прав людини виконуються українською державою. При цьому за кількістю скарг до даного суду станом на початок 2017 року Україна займає непочесне перше місце 6.
То що ми маємо урешті-решт? Чому міжнародні норми так складно і довго перевтілюються в якісь позитивні практичні наслідки для конкретних людей? Тому що міжнародна норма – це лише верхівка айсбергу, який має своїми складовими частинами внутрішнє законодавство держав, правозастосування, правосвідомість та політичну волю. Балансуючи між природністю та примусом, справедливістю та компромісом, міжнародне право залишається показником рівня розвитку людства загалом. Міжнародні правові документи – це не чарівні пігулки, які разом вирішать всі наші проблеми, вони – наш важливий орієнтир. Разом з тим, відповідальність за належний розвиток законодавства та правозастосовної практики залишається у держави та її органів, а відповідальність за формування безпечного простору для життя – частково на кожній і кожному з нас.
Українське законодавство не містить означення термінів «гендер» і «гендерне насильство». Конвенція Організації Об’єднаних Націй 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (яка є частиною українського законодавства) та інші міжнародні договори, обов’язкові для України, теж не містять дефініцій цих термінів. У затвердженій 2015 року указом Президента України 1 Національній стратегії у сфері прав людини вжито поняття «гендерне насильство» і «гендерна дискримінація», але так само без означень. Натомість українське законодавство дає означення термінів «гендерна рівність» і «гендерно-правова експертиза» 2, у нормативних актах фігурують також (без означень) «гендерні питання» 3, «гендерні проблеми» 4, «гендерна ідентичність» 5, тощо. Зокрема, гендерна рівність — це «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства 6. Тобто, згадуючи гендер, українське законодавство не дає йому означення, але корелює його з поняттями «чоловіки й жінки», «стать».
Отже, розглядаючи проблематику гендерного насильства в українському законодавстві, потрібно зважати, що станом на січень 2017 року порушення й злочини кваліфікуються, а покарання за гендерне насильство визначаються відповідно до інших термінів і норм українських законів. Ідеться про такі терміни, як «насильство в сім’ї», «злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості», «торгівля людьми», «сексуальна експлуатація людини» тощо. Ці терміни відповідають поняттю гендерного насильства проти жінок у випадках, коли таке насильство спрямовано проти жінки, тому що вона жінка, або коли насильство впливає на жінок непропорційно.
Види гендерного насильства мовою українського законодавства є такі:
насильство в сім’ї, яке, своєю чергою, поділяється на психологічне, сексуальне, економічне і фізичне насильство 7 ;
злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості, які поділяються на зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв’язок, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх 8 ;
торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, яка охоплює всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність 9;
сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (зокрема примушування до заняття проституцією) 10.
У нормативних актах злочини проти статевої свободи і недоторканості згадуються ще з давніх часів: подібні норми містилися в церковному законодавстві, правових нормах Київської Русі, наступних законодавчих актах. Перелік таких злочинів і покарання за них поступово змінювалися: зґвалтування, блуд, двоєженство, скотолозтво, статеві зносини з родичами чи іновірцями вважалися злочинами вже у статуті князя Ярослава про церковні суди 1015–1054 років, до того ж існувала диференціація покарання залежно від соціального статусу потерпілої 11. У Литовських статутах ХVІ століття була лише стаття про зґвалтування з покаранням у вигляді страти, але для доведення злочину обов’язкові були свідки, а звільнити від кари могли у разі шлюбу з потерпілою. Нормативні акти ХVІІІ–ХІХ століть, які діяли на території тогочасної України, поступово зменшували суворість покарання за такі злочини, виділяли злочини статевого характеру в окремі розділи, розширювати перелік таких злочинів та скасовували різницю у відповідальності осіб із різних станів (класів).
Кримінальний кодекс УРСР 1922 року й наступні вже містили досить близький до сьогоднішнього кримінального законодавства перелік злочинів у сфері статевої свободи та статевої недоторканості, серед них задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування жінки до вступу в статевий зв’язок особою, від якої вона матеріально чи по службі залежна, примушування до заняття проституцією. Кримінальний кодекс 1960 року додав нові обтяжливі обставини при визначенні покарання: вчинення зґвалтування особою, яка раніше скоїла такий злочин, групою осіб, особливо небезпечним рецидивістом і таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки. У новому Кримінальному кодексі України 2001 року добровільні статеві зносини осіб чоловічої статі більше не вважаються злочином, натомість чоловіків може бути визнано жертвами зґвалтування (раніше у вітчизняному законодавстві цього не було).
Проте далеко не всі види гендерного насильства давно відомі українському законодавству. Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, згідно з українською термінологією. Цю категорію правопорушень нормативно закріплено не так давно: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» набрав чинності лише 2002 року. Це був перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукав до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституцiйнi права i свободи члена сім’ї як людини та громадянина i завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. І якщо покарання за більшість видів сексуального чи фізичного насильства є в кримінальному законодавстві України вже досить давно, то санкції за психологічне й економічне насильство (а також за фізичне насильство, яке не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень) передбачено лише з 2003 року, до того ж в адміністративному законодавстві. Максимальна санкція за такі дії — адміністративний арешт на термін до п’ятнадцяти діб 12. На сайті Міністерства соціальної політики розміщено перелік нормативних актів, які стосуються запобігання домашньому насильству.
Робота з удосконалення законодавства у сфері гендерного насильства триває. У 2010 році Кабінет Міністрів України затвердив план заходів у рамках національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 рок 13. У 2015 році указом Президента України 14 затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, серед цілей якої — створити ефективну систему протидії всім формам гендерного насильства, торгівлі людьми і рабству, надати якісну допомогу жертвам та привести законодавство у відповідність із міжнародними стандартами з питань протидії гендерному насильству. Згідно з цим указом, уряд затвердив план дій на період до 2020 року 15 , який передбачає низку заходів, спрямованих на досягнення зазначених у Національній стратегії цілей у сфері протидії гендерному насильству, та встановлює відповідальних за їх виконання. Це, зокрема:
створення центрів надання допомоги постраждалим від гендерного насильства (на базі вивільнених приміщень реформованих закладів охорони здоров’я);
створення центрів соціально-психологічної допомоги в усіх регіонах України;
підвищення професійного рівня працівників поліції, прокурорів, адвокатів та суддів стосовно особливостей здійснення кримінального провадження щодо торгівлі людьми з приділенням особливої уваги відновленню і захисту прав постраждалих;
систематичне навчання суддів і прокурорів щодо особливостей розслідування та розгляду справ, пов’язаних з домашнім насильством, та ін.
Кілька років триває підготовча робота з ратифікації Верховною Радою України Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції), яку Україна підписала ще 2011 року. Стамбульська конвенція встановлює відповідальність держав за вжиття всіх можливих заходів для запобігання насильству над жінками, для захисту жертв гендерного насильства і покарання злочинців. Конвенція дає детальний перелік видів такого насильства та встановлює спеціальний механізм моніторингу GREVIO, націлений на ефективне виконання її засад. У 2016 році у Верховній Раді України зареєстрували кілька пов’язаних зі Стамбульською конвенцією законопроектів:
«Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» 16 (№ 4952, ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
«Про запобігання та протидію домашньому насильству» 17 (№ 5294, теж ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
«Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція)» 18 (передано на доопрацювання 17.11.2016).
У листопаді 2016 року ратифікацію Стамбульської конвенції в Україні відклали, зокрема тому, що в ній міститься термін «гендер». Одночасно із законопроекту № 5294 «Про запобігання та протидію домашньому насильству» перед ухваленням у першому читанні було вилучено термін «гендер». Станом на січень 2017 року існує велика імовірність, що ці документи буде ухвалено без цього терміна.
Крім Стамбульської конвенції і Конвенції ООН 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Україна підписала ще низку міжнародних документів, пов’язаних із гендерними питаннями, серед них:
Загальну декларацію прав людини (1948);
Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950);
Європейську декларацію про рівність чоловіків і жінок (1988);
Декларацію про викорінювання насилля щодо жінок (1993);
Пекінську платформу дій та Пекінську декларацію (1995);
Декларацію тисячоліття ООН (2000).
Проблем на шляху розвитку українського законодавства в гендерній сфері немало. Суттєва перешкода — переконаність представників багатьох державних органів (зокрема й суддів 19 ) у відсутності дискримінації в Україні та лобі традиціоналістів, які перешкоджають ратифікації Стамбульської конвенції і супровідних законопроектів. З іншого боку, проблема — декларативність багатьох правових норм і гарантій у сфері гендерного насильства, посилена невеликою судовою практикою та юридичною необізнаністю більшості громадян у питаннях дискримінації й гендерного насильства. Крім того, українські закони досі містять дискримінаційні щодо жінок норми (законодавство про працю, постанова про догляд за дитиною тощо) та норми, які призводять до непрямої дискримінації (є гендерно нейтральними, але стосуються сфер, де задіяно переважно жінок), що на практиці закріплює залежне і вразливе становище жінок. Зважаючи на недостатність фінансової й організаційної бази для захисту жертв насильства у системі правоохоронних органів, що спостерігається і в багатьох інших країнах Європи, ефективність боротьби з гендерним насильством залишається низькою.
Див.: Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». [↩]
Див.: Постанова Кабінету Міністрів України № 479 від 06.05.2001. [↩]
Див.: угода між Державним комітетом України у справах сім’ї і молоді та Міністерством праці і соціального розвитку Російської Федерації про співпрацю у сфері сімейної політики та забезпечення гендерної рівності від 7 березня 2003 року. [↩]
Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 149. [↩]
Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 303. [↩]
Див.: Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 тт. — К.: Ін Юре, 1997. — Т. 1: З найдавніших часів до початку 20 ст. / За ред. В. Д. Гончаренка. [↩]
Див.: Кодекс України про адміністративні правопорушення, стаття 173-2. [↩]
Опитування проведено в рамках проекту Ради Європи «Просування доступності правосуддя для жінок у п’яти країнах Східного партнерства — Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові й Україні» спільно з Харківською обласною фундацією «Громадська альтернатива». [↩]
Якщо насилля не видно, це не означає, що його не існує. Сексуальні злочини «ховаються» чи не найкраще: про них соромно говорити, їх складно довести, нерідко вони навіть мімікрують під норму. Проте цифри відкривають правду: за останніми даними, кожна третя жінка на землі зазнає фізичного або сексуального насильства, і в більшості випадків його здійснює інтимний партнер. Правозахисна організація RAINN теж наводить жахливі факти: сексуальне насилля відбувається кожні 109 секунд, і лише шестеро з тисячі насильників опиняються у в’язниці1. Дослідники повторюють: це лише верхівка айсберга і жертв сексуальних злочинів набагато більше, попри цілу низку міжнародних організацій, конвенцій і місцевих законів, спрямованих проти сексуального насильства. Чому так відбувається, і чи можуть тут узагалі допомогти закони?
Щоб боротися з проблемою, потрібно її усвідомити, окреслити і зрозуміти, що або хто її причина. Статистика красномовно засвідчує, що переважну частину сексуального насилля здійснюють чоловіки над жінками 2. Саме тому міжнародне право за останні десятиліття поповнилося, зокрема, такими документами:
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979)
Декларація ООН про викорінення насильства щодо жінок (1993)
Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція, 2011)
Крім того, на міжнародних трибуналах 3 у справах Руанди і колишньої Югославії сексуальне насилля було визнане геноцидом і злочином проти людства, а статут Міжнародного кримінального суду вважає зґвалтування й інші види сексуального насилля воєнними злочинами, тобто грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. В ООН створено посаду спеціального представника Генерального секретаря з питання сексуального насильства в умовах конфлікту.
Отже, світове співтовариство й окремі верстви населення визнають та окреслюють проблему, але це лише перший крок. Далі потрібні не тільки послідовні зміни внутрішніх законів держав, а й ґрунтовний перегляд ставлення пересічних громадян до сексуального насильства. Цей процес відбувається не так швидко, як хотілося б: імплементація нових норм у внутрішнє право держав затягується, а серед людей продовжують панувати безліч стереотипів (про віктимну поведінку жертви, про насильника-незнайомця, про «нормальність» і «приватність» сімейного насилля тощо). Факти і статистика просто не досягають потрібної аудиторії, багато хто навіть не в курсі, що за наявними даними лише 4 % насильників — незнайомці 4 тобто жахливу більшість сексуальних злочинів вчиняють знайомі з жертвою чоловіки.
Розгляньмо, як саме впливає розвиток міжнародного права на внутрішні закони держав і як усе це разом відбивається на рівні сексуального насильства в державах.
Міжнародне право, зокрема вказані вище документи, зазвичай слугують орієнтиром для законодавства різних країн. Заковика в тому, що міжнародні конвенції та договори обов’язкові для держави, тільки якщо вона належним чином погодиться з ними: підпише, ратифікує тощо. Ці процеси можуть розтягуватися на роки (як-от це відбувається у випадку ратифікації Україною Стамбульської конвенції), і міжнародні норми залишатимуться лише декларативними заявами з сумнівною практичною користю для захисту в місцевому суді. Тому перший важливий етап — надати міжнародній нормі обов’язкової сили всередині держави або ухвалити/змінити закон, який міститиме нові правила.
Міжнародні норми важливі ще й тому, що спонукають уживати єдину/узгоджену термінологію, яка звичайно дещо відрізняється в різних кранах, державних об’єднаннях і організаціях. Узагалі, термінологія — дуже важлива річ у законодавстві. Варто лише якомусь явищу, предмету чи дії не мати свого чіткого означення в нормативних актах, як знаходиться безліч способів уникнути справедливого покарання за очевидні, на перший погляд, порушення і злочини. Відтак жертві таких порушень і злочинів важче себе захистити. Здавалося б, що складного в означенні сексуального насилля чи зґвалтування, — всі вчили в школі біологію. Проте судова практика навіть найбільш розвинених країн свідчить, що можливі варіанти. Розгляньмо ці терміни.
Термінологія
Найновіший міжнародний документ, який містить означення сексуального насильства (sexual violence), — це Стамбульська конвенція 2011 року. Згідно з нею, сексуальне насильство — це такі форми свідомої поведінки:
вчинення, без згоди, вагінального, анального або орального проникнення сексуального характеру в тіло іншої особи з використанням будь-якої частини тіла або предмета;
вчинення інших актів сексуального характеру з особою без згоди;
примушення іншої особи здійснювати акт сексуального характеру, без згоди, з третьою особою.
Саме сексуальне насильство вважається одним із найбільш травматичних і найпоширеніших порушень прав людини. Це один із видів гендерованого насилля, яких безліч: від «звичного» домашнього насильства і зґвалтувань до обливання кислотою, ушкодження жіночих статевих органів, примусових шлюбів та вбивства новонароджених дівчаток.
Різновидом сексуального насилля є сексуальні домагання (sexual harassment) — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру з метою або наслідками завдати шкоди гідності людини, зокрема шляхом створення загрозливих, ворожих, таких, що принижують гідність, образливих і агресивних умов 5. Сексуальні домагання можуть прибрати різну форму: від неістотних порушень до нападу. Підступність цієї форми сексуального насилля в тому, що більшість може вважати такі дії допустимими «особливостями» поведінки, фактично змушуючи жертву з ними миритися.
В українському законодавстві сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування 6. Отже, в Україні цей термін має вужче значення, бо передбачає наявність відносин підпорядкування між агресором і жертвою. А от терміна «сексуальне насильство» у нас узагалі немає, а замість нього є розділ Кримінального кодексу України під назвою «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи». Ніби непогано, але проблема в тому, що загального означення таких злочинів там теж немає, є лише конкретний їх перелік:
Зґвалтування
Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом
Примушування до вступу в статевий зв’язок
Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
Розбещення неповнолітніх
Тобто якщо наявність у насильницьких діях одного з цих злочинів довести не вдасться, то й покарання не буде (або це раптом виявиться зовсім не злочином проти статевої свободи). Наприклад, візьмімо термін «зґвалтування» — це «статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи». Колись на парах з кримінального права наш викладач любив жартувати, що якщо жінка вирішить зґвалтувати чоловіка, то це буде хуліганство. Аудиторія весело гиготіла: це ж можна безкарно хуліганити скільки завгодно. А тепер погляньмо на питання під іншим кутом: відповідно до постанови № 5 пленуму Верховного суду України від 30.05.2008, не можуть уважатися зґвалтуванням (або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом) статеві зносини, якщо погрози не передбачали фізичного насильства (наприклад, була погроза знищити або пошкодити майно, поширити певну інформацію тощо). Так само не вважатиметься злочином проти статевої свободи і недоторканості насильницьке введення в отвори тіла потерпілої особи різних предметів, якщо не буде доведено, що такі дії здійснено з метою задоволення статевої пристрасті. То як же такі дії кваліфікуватимуться? У названій вище постанові Верховний суд стверджує, що це можуть бути, зокрема, легкі тілесні ушкодження, мордування (якщо немає тілесних ушкоджень) або навіть те саме «смішне» хуліганство 7. Ось вона, термінологія. Зрозуміло, покарання в такому випадку можуть бути дуже різні, навіть мізерні штрафи, що взагалі нонсенс!
Проблеми з кваліфікацією випадків сексуального насилля є не лише в Україні. У США, де нібито «небезпечно» навіть затримати погляд на жінці довше, ніж дозволено, означення зґвалтування (rape) відрізняється залежно від штату, а в Міннесоті, Небрасці та Нью-Мексико цей термін узагалі не використовують в обвинуваченнях. У чому різниця? Різні злочини — різні покарання! Скажімо, гучна справа проти ґвалтівника зі Стенфорда Брока Тьорнера закінчилася сміховинним шестимісячним терміном не в останню чергу тому, що «не відбулося контакту його пеніса з жертвою» (фактично, він просто не встиг). А запихати непритомній жінці в піхву сторонні предмети — то вже інша справа. Звичайно, таке рішення судді Аарона Перські викликало величезне обурення, публічні протести і майже півтора мільйона підписів під петицією про звільнення судді з посади 8.
Ба більше, голосно залунали вимоги переглянути сам термін «зґвалтування», за прикладом ФБР, яке ще 2013 року змінило його з «примусового статевого акту» на «проникнення, безвідносно до його глибини, у піхву або анус, здійснене за допомогою будь-якої частини тіла або предмета, або оральний контакт зі статевим органом іншої людини без згоди жертви». А допоки такого означення у законах штатів немає, батько ґвалтівника може спокійно собі дозволити заяви на зразок «щось завелике покарання за якихось 20 хвилин активності».
Ще більше непевності і демагогії там, де сексуальне насилля проходить при несуттєвому або взагалі за відсутності тілесного контакту. Зокрема, у Латвії, яка теж ніяк не ратифікує Стамбульську конвенцію, обурені традиціоналісти кричать про загрози запровадження до законодавства країни нових «каламутних» понять, як-от «сексуальне домагання». Окремі активісти навіть безсоромно прирівнюють такі домагання до звичайних залицянь, що їх ми всі втратимо через «продукт радикальних феміністок» — Стамбульську конвенцію! І хоча серйозно сприймати такі заяви важко, вони свідчать про ставку на невігластво (адже термін «сексуальні домагання» закріплено ще в директиві 2002/73/EC 9 майже 15 років тому) та про наявність вух, які хочуть почути саме такі речі.
Насправді відправним пунктом у закріпленні терміна «сексуальні домагання» у європейському праві можна назвати ще 1986 рік, коли Європейський парламент ухвалив Резолюцію про насильство проти жінок 10. А у Великій Британії та Ірландії сексуальні домагання на правовому рівні визнавалися дискримінацією за ознакою статі ще у 1990-х роках (за прикладом США, де все почалося з закону «Про громадянські права» (Civil Rights Act) 1964 року). Складність цих юридичних конструкцій дуже допомагає традиціоналістам, які розуміють небажання більшості розбиратись у правових нюансах.
Статистика
Розгляньмо ефективність законів у сфері сексуального насилля на прикладі даних про зґвалтування у різних країнах світу 11. Тут треба зробити кілька важливих ремарок про дані в наведеній нижче таблиці.
1. У 98–99 % країн є відповідні закони, тобто з усіх сфер сексуального насильства ця найбільш урегульована на законодавчому рівні.
2. Дані (кількість зґвалтувань) подаються відповідно до офіційно зафіксованих фактів зґвалтувань (на підставі заяв жертв чи іншим чином виявлених), що, звичайно, набагато менше за реальну кількість таких злочинів навіть у розвинених країнах.
3. Кількість виявлених порушень суттєво залежить від того, що вважається зґвалтуванням, наскільки ефективно працює система виявлення злочинів та наскільки самі жертви схильні повідомляти про зґвалтування.
4. У переважній більшості випадків жертвами зґвалтувань стають жінки, а кількість заяв указано на 100 тисяч населення (а не 100 тисяч жінок), тому кількість жертв саме серед жінок фактично вдвічі більша за наведені цифри.
Потребують пояснень також основні відмінності в означенні зґвалтувань у різних країнах, які фігурують у таблиці. Наприклад, зґвалтування у законодавстві може мати широке (проникнення будь-яким предметом або інші насильницькі дії сексуального характеру) або вузьке (лише статевим органом, лише статевий акт) означення. Різниться й означення того, як має бути висловлено/виявлено незгоду на сексуальні дії: чи має бути опір, чи має бути сказано чітке «ні», чи достатньо відсутності «так» (найпрогресивніший варіант). Що стосується зґвалтувань у шлюбі, то в таблиці червоним кольором зазначено ті країни, де такі дії НЕ вважаються злочином (без деталізації щодо кількості заяв у поліцію, судових розглядів чи вироків).
Термін «зґвалтування» дещо різний залежно від штату: від «статевого акту без згоди» до «проникнення сексуального характеру без згоди». Максимальне покарання — довічне ув’язнення.
Розвинена правова система і доволі адекватне ставлення до жертв призводить до частіших повідомлень про злочин.
Немає даних
Немає даних
91,6(2003)
28,6
Австрія
Законодавче означення зґвалтування широке. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років 13 Окремі норми регулюють зґвалтування у шлюбі.
Багато скарг на зґвалтування з боку мігрантів — мусульман і африканців (2016).
Немає даних
Немає даних
8,5
10,4
Азербайджан
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 до 8 років. Максимальне покарання за зґвалтування — 15 років (за зґвалтування особи віком молодше за 14 років).
Через ризик «втратити честь», традиції і корупцію в лавах поліції у більшості випадків жертви не повідомляють про зґвалтування.
0,9
0,5
0,4
0,2
Аргентина
Термін «зґвалтування» не використовується, покарання за насильницький статевий акт — від 3 до 20 років. Закон вимагає доказів у вигляді явних тілесних ушкоджень або свідків.
Є дані про вороже ставлення до жертв з боку поліції, лікарів і судів; виправдання ґвалтівників.
Немає даних
Немає даних
8,4
8,5(2008)
Афганістан
За законом не зґвалтування є злочином, а секс поза шлюбом. Тому покарання (до 15 років ув’язнення) призначається саме за це і його може отримати і сама жертва (є реальні приклади).
За місцевими звичаями статеві стосунки поза шлюбом караються смертю.
Дані вважаються невірогідними
Багами
З 2008 року законодавче означення зґвалтування дуже широке, а покарання за зґвалтування (чи спробу) — довічне ув’язнення (було від 7 років).
Зґвалтування у шлюбі не вважається зґвалтуванням (за законом).
Немає даних
Немає даних
22,2
22,7
Бангладеш
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Максимальне покарання — довічне ув’язнення. Досі не скасовано тест «двох пальців» (проникнення у піхву пальцями для визначення «звичності сексу» для постраждалої жінки).
Майже 90 % чоловіків уважають, що без опору немає зґвалтування. Зґвалтування у шлюбі не є зґвалтуванням (за законом).
Немає даних
Немає даних
7,82
Немає даних
Беліз
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі криміналізовано з 1999 року. Покарання за зґвалтування великі — від 8 років до довічного ув’язнення.
На практиці покарання не завжди такі великі.
Немає даних
Немає даних
15,3
6,7
Бельгія
Законодавче означення зґвалтування дуже широке (будь-яке проникнення сексуального характеру, будь-яким способом чи засобом). Покарання — від 5 до 30 років ув’язнення.
На практиці покарання бувають невеликими (наприклад, 2 роки). Розвинена правова система призводить до частіших повідомлень про злочин.
14,6
22,6
26,3
27,9
Білорусь
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання за зґвалтування — від 3 до 7 років (до 15 років за обтяжувальних обставин). Окремого закону про зґвалтування у шлюбі немає, але декриміналізації теж немає.
Заяви про зґвалтування у шлюбі нехарактерні через традиційні погляди на роль жінки.
5,4
7,5
3,6
2,3 (2009)
Болгарія
Законодавче означення зґвалтування широке. Покарання за зґвалтування — від 2 до 8 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).
Проблема у притягненні до відповідальності ґвалтівників, жертви яких не давали їм відсіч.
9,3
7,4
6,8
2,8
Болівія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі стали незаконними лише з 2013 року. Покарання за зґвалтування теж стали суворішими — 4–10 років (малолітньої дитини — до 20 років).
Щоб зґвалтування було визнано злочином, жертва має висунути офіційні звинувачення.
Немає даних
Немає даних
12,2
26,1
Боснія і Герцеговина
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування під час Боснійської війни багато хто вважає частиною геноциду. Розгляд справ щодо тодішніх злочинів триває. Покарання за зґвалтування — від 1 до 15 років тюрми.
У 2015 році військовий суд уперше присудив компенсацію жертві 1993 року (без відсилання до інших судів).
Немає даних
Немає даних
1,1
1,2
Велика Британія (Англія й Уельс)
Законодавство оновлено 2003 (Англія й Уельс) та 2009 (Шотландія) року. Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).
Лише 15 % постраждалих звертаються у поліцію. 60 % жінок уважають, що якщо не пролунало «ні», то зґвалтування не було. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.
11,7
18,6
25,6
29,4
Вірменія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Необхідна умова — насильницькі дії чи погрози, а не відсутність прямої згоди. Покарання за зґвалтування — від 3 до 6 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).
Традиції покладають провину й сором на жертву зґвалтування. Закон не має чіткого означення зґвалтування у шлюбі як злочину.
1,2
0,9
0,3
0,4
Греція
Законодавче означення зґвалтування широке, проте не охоплює зґвалтування у шлюбі. Покарання — ув’язнення (термін визначає суд).
Повідомляється, що лише 5 % жертв звертаються у поліцію.
1,3
1,0
2,4
1,9
Грузія
Законодавче означення зґвалтування дуже вузьке. Покарання — від 25 років тюрми до смертної кари.
Інші дії сексуального характеру (без згоди) теж караються законом.
0,9
1,0
3,8
1,9
Данія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. У 2013 році шлюб нарешті перестав уважатися виправданням зґвалтувань. Покарання за зґвалтування — максимум 8 років (12 за обтяжувальних обставин).
Відсутність вимоги отримати чітку згоду на секс («так») веде до виправдання злочинців і критики з боку правозахисників.
7,4
9,2
9,7
6,4(2009)
Естонія
Законодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання за зґвалтування — від 1 до 5 років (до 15 років за обтяжувальних обставин).
Жертва має довести застосування сили чи неспроможність опиратися.
Є міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу. Близько 70 % жертв у віці 11–16 років.
28,7
44,7
40,0
Немає даних
Ізраїль
З 2014 року законодавче означення зґвалтування дуже широке. Покарання — від 16 до 20 років ув’язнення.
Майже 80 % жінок заявили, що живуть, «постійно боячись сексуального нападу».
Немає даних
Немає даних
19,1
17,5(2008)
Індія
Зґвалтування у шлюбі (при спільному проживанні) не є злочином. З 2013 року законодавче означення зґвалтування розширено. Покарання — від 7 років ув’язнення до смертної кари.
Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування. У 98 % зґвалтувань жертва знала насильника.
13 % жінок зазнали зґвалтувань (або спроби). 91 % жертв знали нападників.
4,9
5,8
10,0
10,7
Ісландія
Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання — лише 1 рік, максимальне — 16 років. У 1992 році покарання було пом’якшено.
Мінімальне покарання (близько року) не рідкість. Правовий захист жертв спонукає повідомляти про злочин.
16,4(1997)
Немає даних
23,9
24,9(2009)
Італія
Використовується широкий термін «сексуальне насильство». Законодавство змінилося з 2009 року після низки гучних зґвалтувань іноземцями. Найвище покарання змінено на довічне ув’язнення, інші покарання збільшено, мінімальне — 5 років.
Суспільна думка і навіть судові рішення містять віктімблеймінг (не той одяг, попереднє статеве життя жертви).
2,0
4,3
7,7
Немає даних
Канада
У 1983 році термін «зґвалтування» було замінено на «напад сексуального характеру» (sexual assault) з дуже широким значенням. Покарання — від півроку до 14 років ув’язнення.
За наявними даними, жертви звертаються в поліцію лише у близько 10 % випадків.
Немає даних
Немає даних
1,7
1,7
Кіпр
Законодавче визначення зґвалтування досить вузьке. Мінімального покарання немає, максимум — довічне ув’язнення.
Лише невелика частка заявлених зґвалтувань доходить до суду.
1,1
2,3
3,4
2,5(2009)
Киргизстан
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 років до довічного ув’язнення. За примушення до дій сексуального характеру — від 2 до 8 років.
Залишається проблемою «викрадення нареченої» (та її зґвалтування, відмова родини від неї).
7,8
6,5
5,1
5,9
Латвія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімальне покарання за зґвалтування — 2 роки позбавлення волі, максимальне — довічне ув’язнення.
Є свідчення про віктімблеймінг з боку поліції.
5,3
5,1
5,7
3,5
Литва
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Мінімального покарання за «звичайне» і групове зґвалтування немає, встановлено максимальну межу — 7 і 10 років відповідно. Максимальне покарання — 15 років (за зґвалтування дитини).
Концепцію зґвалтування у шлюбі не сприймає консервативна більшість, тому заяви про такі типи зґвалтувань — рідкість.
4,7
5,1
7,5
6,3
Мальдіви
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Зґвалтування у шлюбі не вважається злочином. Секс поза шлюбом заборонено, саму жертву може бути засуджено. Максимальне покарання за зґвалтування — смертна кара.
Заяв про зґвалтування дуже мало, мало вироків. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.
2,8
1,8
0,3
Немає даних
Молдова
Зґвалтування трактується досить вузько, проте мінімальне покарання за інші дії сексуального характеру — теж 3 роки. Максимальне покарання (за наявності тяжких наслідків) — довічне ув’язнення.
Відзначено упереджене ставлення до жертв зґвалтування, в окремих випадках є проблеми з відкриттям проваджень.
5,8
4,7
6,2
10,3
Нідерланди
Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімального покарання немає, максимальне — 12 років, або 15 років у разі смерті жертви, можливий штраф.
На 2014 рік посідає 4-те місце в Європі за поширеністю сексуального насильства.
9,2
10,8
8,7
9,2
Німеччина
Означення зґвалтування розширено 2016 року. Мінімальне покарання — 2 роки, максимальне не встановлено (лише для окремих випадків — до 10 років).
Лише 8 % справ про зґвалтування закінчуються вироком (дані 2014 року).
7,6
9,6
9,9
9,4
Нова Зеландія
Зґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме: мінімального покарання немає, максимальне — 20 років.
У 2013 році була серія протестів проти дій поліції і віктімблеймінгу. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
26,6
21,5
32,2
25,8
Норвегія
Законодавче означення зґвалтування широке. Мінімальне покарання (2 роки) є лише для окремих видів зґвалтувань, максимальне — 21 рік.
За даними 2010 року, 16 % заяв доходять до суду і 12 % завершуються вироком. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
9,6
12,4
18,0
19,2
Перу
Окремого терміна «зґвалтування» немає, є «сексуальне насильство». Покарання — від 4 років до довічного ув’язнення.
Експерти відзначають сексизм, віктімблеймінг навіть на судовому рівні.
18,5
22,5
20,8
23,5(2009)
Південно-АфриканськаРеспубліка
З 2007 року законодавство дуже сучасне. Зґвалтування в шлюбі протизаконне. Законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 10 років до довічного ув’язнення.
Один із найвищих показників зґвалтування дітей (імовірно через міф, що секс із незайманою лікує від СНІДу). Невіра у поліцію.
Немає даних
113,5(2002)
137,6
132,4
Північна Ірландія
Законодавство оновлено 2008 року, означення зґвалтування вузьке. Покарання визначає суд (максимум — довічне ув’язнення).
Експерти відзначають віктімблеймінг навіть серед молоді. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
17,6
17,3
26,2
Немає даних
Польща
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке (в рамках злочинів проти статевої свободи й порядності). Окремо визначено насильницькі статеві відносини (покарання — від 2 до 12 років) та інші сексуальні дії (покарання — від 6 місяців до 8 років).
У 2017 було подано законопроект про заборону абортів у разі зґвалтування.
5,1
6,1
5,2
4,1
Португалія
Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — 3–10 років.
Експерти відзначають мачизм, віктімблеймінг і тривалі судові розгляди.
4,9
3,6
3,2
4,0
Республіка Корея
Законодавство оновлено 2013 року, означення зґвалтування залишається вузьким. Покарання — від 3 років до довічного ув’язнення.
Судові розгляди рідко завершуються тюремним ув’язненням.
11,8
13,2
13,3
13,6
Румунія
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 3–10 років, та 5–18 років (за обтяжувальних обставин).
Зґвалтування у шлюбі було визнано злочином лише 2000 року.
6,0
5,8
5,2
4,7 (2009)
Сінгапур
Зґвалтування у шлюбі не є злочином. Законодавче означення зґвалтування вузьке, проте покарання однакове і для «інших видів проникнення сексуального характеру» — до 20 років ув’язнення.
Понад 50 % заяв про зґвалтування завершуються вироками.
2,8
3,0
2,7
Немає даних
Словаччина
Зґвалтування трактується вузько, проте покарання за інші види сексуального насильства те саме — від 5 до 25 років.
Жертва має пройти через довгі допити, запитання ґвалтівника.
3,9
3,1
3,2
2,6(2009)
Словенія
Зґвалтування трактується вузько, покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.
95 % жертв не повідомляють про зґвалтування, особливо у шлюбі.
3,4
5,0
2,7
3,1
США
Федеральне законодавче означення зґвалтування широке, але не в окремих штатах. Покарання (федеральний закон) — від штрафу до довічного ув’язнення.
Кількість заяв про зґвалтування зменшується (40 років). Розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
35,1
31,2
30,2
27,3
Таїланд
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 4 років ув’язнення до страти (у разі суттєвих травм чи смерті жертви). Зґвалтування у шлюбі стало протизаконним лише 2007 року.
Смертна кара — велика рідкість. Високий рівень віктімблеймінгу. Сексуальне насилля романтизується.
5,9
6,4
8,0
6,7
Туреччина
Термінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 7 до 18 років. Сексуальне насильство у шлюбі стало протизаконним лише 2005 року. З 2004-го із законів вилучено посилання на звичаї, цнотливість, пристойність тощо.
За опитуванням 2003 року, 33 % поліцейських погодилися, що «окремі жінки заслуговують зґвалтування»; суттєвий віктімблеймінг.
1,2
1,9
2,5
Немає даних
Угорщина
Термінологія обмежується поняттям сексуального насильства. Покарання — від 2 до 15 років ув’язнення.
Великий відсоток справ про зґвалтування завершуються вироком.
4,1
5,8
2,6
2,5
Україна
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — від 3 до 15 років ув’язнення. Погроза майнового характеру вважається недостатньою, щоб кваліфікувати зґвалтування.
Реальні випадки зґвалтувань приблизно вдесятеро разів частіші, ніж офіційна статистика. Наявний віктімблеймінг.
3,5
2,4
2,1
1,4
Фінляндія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення. Насильницькі сексуальні дії без статевого акту караються штрафом або ув’язненням до 3 років.
У 2010 році 74 % фінів назвали провокаційну поведінку жінок причиною насильства. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
7,7
8,9
11,6
15,2
Хорватія
Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від 1 до 15 років ув’язнення.
Більшість покарань помірні, нерідкі подвійні медобстеження (через неузгодженість процедур або брак матеріалів жертва змушена проходити медобстеження двічі).
2,0
3,9
4,2
3,2
Чехія
Законодавче означення зґвалтування досить широке. Покарання — від півроку до 18 років ув’язнення.
У 2015 році третина населення підтримувала віктімблеймінг.
6,6
5,5
5,2
4,6(2009)
Чилі
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 5 до 15 років ув’язнення. До 2004 року вік статевої згоди був 12 років 14. Зґвалтування у шлюбі є злочином з 1999 року.
Жертви зґвалтування не мають права на аборт. На розгляді Сенату є закон про дозвіл абортів при зґвалтуванні.
4,2
8,8
11,4
Немає даних
Швейцарія
Законодавче означення зґвалтування вузьке. Покарання — від 1 до 10 років ув’язнення.
Приблизно кожна п’ята справа про зґвалтування закінчується вироком.
4,9
6,3
8,5
7,1
Швеція
З 2005 року законодавче означення зґвалтування широке. Покарання — від 2 до 10 років ув’язнення.
У 2009 році кількість вироків (щодо зґвалтувань) була найнижчою у Європі. Проте розвинена правова система спонукає повідомляти про злочини.
14,2
23,5
40,6
63,5
Шотландія
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке, проте максимальне покарання за інші види проникнення аналогічне. Максимальне покарання — довічне ув’язнення і фінансові санкції.
Кримінальні справи відкриваються приблизно у 25 % заяв про зґвалтування. Проте правова система спонукає повідомляти про злочини.
11,8
11,6
18,0
17,0(2009)
Шрі-Ланка
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Покарання — 7–20 років (проте мінімальні покарання визнано невідповідними Конституції). За законом, зґвалтування у шлюбі не є злочином.
Справи про зґвалтування розглядають (у середньому) від 2 до 6 років. 96,5 % ґвалтівників не було покарано. Через консервативні традиції жертви не повідомляють про зґвалтування.
3,9
6,4
7,4
Немає даних
Японія
Законодавче означення зґвалтування досить вузьке. Мінімальне покарання — 3 роки. Мінімальне покарання за грабіж суворіше, ніж за зґвалтування.
Жертви мають право зберігати анонімність і свідчити на судовому процесі через відеочат.
1,2
1,8
1,5
1,0
Що можна сказати, переглянувши таблицю? Що дані жахають мінімальними покараннями за скалічені життя жінок і дітей, постійними обвинуваченнями жертви у злочині, «нормальністю» сексуального насильства майже в усіх куточках світу! Жінкам ніде сховатися, на планеті просто немає місця, де вони були б у безпеці. Причому саме по розвинутих і демократичних країнах видно весь масштаб проблеми: що більше захисту жертва сподівається отримати від держави, то ширше піднімається завіса над реальними масштабами насилля проти жінок. Це при тому, що в кращому разі лише 10–15 % жертв повідомляють у поліцію про зґвалтування, а 47 держав до сьогодні взагалі не вважають зґвалтування у шлюбі злочином 15.
Звичайно, ця таблиця та й будь-які наявні статистичні дані не дозволяють порівняти реальну кількість зґвалтувань у різних країнах: ми бачимо лише офіційно зафіксовані випадки, верхівку айсберга. Порівнюючи дані різних держав, слід також зважати на їхні історичні події, зокрема військові конфлікти, державні перевороти, міграцію тощо. Та й сам термін «зґвалтування» помітно відрізняється навіть у законах, не те що в людській свідомості, тому те, що одна жінка схильна вважати насильством, інша цілком може сприйняти за «чоловічу природу». І якщо канадку від заяви в поліцію утримуватимуть сором і небажання ретравматизації, то для жінок в окремих мусульманських країнах така заява може крити ризики для життя.
Один із головних висновків, який можна зробити на підставі цих даних, — хай там яким досконалим буде закон і яким суворим буде заявлене покарання, та без адекватної системи правосуддя він не працюватиме. Якщо правоохоронні органи, суди ставляться до жертви насильства упереджено, це веде не лише до мінімальних чи умовних вироків, а й до того, що справи просто не доходять до суду. І якщо жертва не довіряє поліції або суспільна думка і місцеві традиції створюють для неї ризики при подачі заяви, то й самої заяви не буде. Хороший приклад — Південно-Африканська Республіка, де з 2007 року діє законодавство, яке може правити за взірець навіть Сполученим Штатам Америки. Та ще й мінімальне покарання за зґвалтування у ПАР аж 10 років — стільки, як максимальне покарання у Фінляндії, Швейцарії чи Португалії. При цьому саме у ПАР найбільша кількість заявлених зґвалтувань у світі — приблизно удев’ятеро більше, ніж у Фінляндії, у 19 разів більше, ніж у Швейцарії, у 33 рази більше, ніж у Португалії (дані 2010 року). Навряд чи хтось припустить, що південноафриканки частіше звертаються до поліції. Правда набагато сумніша: закон не захистить там, де він діє лише на папері.
Позитивний приклад — це також країни, де велика кількість заяв про зґвалтування завершуються засудженням злочинця, тобто де правоохоронні і судові органи нормально виконують свою роботу. Наприклад, у Сінгапурі приблизно 50 % усіх заяв завершується вироками і статистика показує у 50 разів менше звернень про зґвалтування, ніж у сумнозвісній Південно-Африканській Республіці. Це при тому, що Сінгапур — країна цілком традиційних поглядів і зґвалтування у шлюбі злочином там не вважається, а мінімальний вирок не встановлено взагалі.
Схожі результати бачимо в Угорщині, де кількість заяв про зґвалтування поступово зменшується. Спад насильства спостерігається і там, де завдяки розвиненій правовій системі і ставленню суспільства жертва вже давно схильна звертатися до поліції (наприклад, в Австралії). Протилежні результати демонструють Норвегія, де лише 12 % заяв завершується вироками, та Швеція, де покарання відбуває лише кожен п’ятий заявлений ґвалтівник. Хоча і з цими цифрами слід бути обережними: 2005 року означення зґвалтування у Швеції вельми розширено, до того ж ця країна відома високим рівнем захисту прав жінок, що не може не впливати на кількість звернень жінок у поліцію.
Отже, ефективна боротьба з сексуальним насиллям у правовій площині можлива за таких основних умов: визнання проблеми суспільством, створення/удосконалення відповідних нормативних актів, якісна робота правоохоронних органів, неупереджена і непідкупна судова система. У разі відсутності якоїсь із цих умов захист жертви сексуального насилля суттєво ускладнюється і вимагає чималих додаткових зусиль, як-от залучення ЗМІ, громадських організацій, публічний розголос тощо. Крім того, зважаючи на статистику, законодавче регулювання має бути спрямовано передусім на захист жінки від знайомої людини, зокрема покликане захистити її від насильства з боку сексуального партнера.
Історія — це те, що твориться навколо нас сьогодні. Ми не можемо вповні осягнути значення певних змін для майбутнього, поки це майбутнє не настало. Вивчаючи міжнародне право у кінці 1990-х, я не знала, що саме тоді у Європі лише зароджувалася міцна правова база для боротьби з сексуальною дискримінацією і насильством. Як багатьом не дуже обізнаним і не дуже свідомим, мені здавалося, що особливих проблем у цій сфері розвинена Європа не має. А проблеми не просто були — виявляється, ми лише продовжуємо поступово їх розуміти, за допомогою науки, логіки і фактів викриваючи насильство, яке маскується під традиції, «природу» або жарти. Так, незнання і невігластво зажди були добрими друзями будь-якого зла. Тож повернімося на початок: якщо насильства не видно, це не означає, що його не існує. І кожна людина сама обирає, ким бути у цьому випадку — стороннім спостерігачем, сліпим мандрівником чи центром змін.
Див.: The Rape, Abuse & Incest National Network — американська правозахисна організація, яка бореться проти сексуального насилля, дані: https://www.rainn.org/about-sexual-assault [↩]
Harrendorf, Haskenan, Malby, Stefan, Marku, Steven. «International Statistics on Crime and Justice» (PDF). www.unodc.org. United Nations Office on Drugs and Crimes. [↩]
Допоміжний орган Організації Об’єднаних Націй. [↩]
Kelly, Gary (2011). Sexuality today. New York, NY: McGraw-Hill. ISBN 9780073531991 [↩]
Див. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». [↩]
«Примушування вступити у статевий зв’язок» тут теж може не підходити, бо такі дії стосуються лише особи, від якої жертва матеріально або службово залежна. [↩]
Матеріали кампанії «A CALL TO MEN» («Заклик до чоловіків)». Організація A CALL TO MEN просуває здорову та респектабельну маскулінність, яку не можуть уразити такі соціальні захворювання, як насилля щодо жінок та дітей, сексуальні домагання, агресивне домінування тощо.
Текст з журналу «Я» № 41 (2016) «Гендер і насильство»
У сфері забезпечення гендерної рівності США відомі, зокрема, серед міжнародної спільноти, як країна, що успішно працює із питанням подолання гендерного насильства. Так, Національна коаліція проти домашнього насильства вже понад 30 років займається подоланням насильства в сім’ї. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів цієї проблеми. Досвід США щодо боротьби з гендерним насильством є цінним з погляду на його довготривалість і масштабність. Ще в 1960-70-х роках проблема гендерного насильства актуалізувалася завдяки активісткам другої хвилі фемінізму. Тепер це – цілий рух проти насильства, який об’єднує велику кількість державних структур і громадських організацій. Важливою ознакою активності є те, що чоловіки на рівні із жінками долучилися до діяльності з подолання насильства, зайнявши свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement).
Проблема гендерного насильства: статистичні дані
У США, як і у світі загалом, питання насильства проти жінок залишається актуальною проблемою. Маючи тридцятилітній досвід попередження і подолання насильства, американці ретельно підраховують масштаби проблеми та ризики, пов’язані з нею.
Згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, 25 % жінок зазнають домашнього насильства протягом життя. З’ясовано, що жінки віком 20-24 роки мають найбільшу вірогідність зазнати насильства з боку інтимного партнера. Близько 2/3 усіх зґвалтувань у США відбувалися з боку особи, яку жертва знала. Кожна шоста жінка протягом життя була жертвою зґвалтування чи спроби зґвалтування.
Чоловіки-активісти та чоловічі організації проти насильства
Чому певні чоловіки вирішили присвятити своє життя активізму задля жінок? Вони почали помічати, що насильство, у тому числі й сексуальне, чиниться переважно проти жінок, а агресорами є чоловіки. Тому, якщо чоловіки – значна частина цієї проблеми, можливо, вони повинні щось зробити, аби її зрозуміти і розв’язати. Такою є передісторія створення чоловічих організацій, у тому числі й «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування», заснованої у 1997 році у Вашингтоні.
Активісти чоловічого руху проти насильства добре знають, що насильство з боку інтимного партнера – одна з найбільш поширених форм насильства проти жінок. Координатор тренінгів чоловічої організації «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування» (Men Can Stop Rape) Джозеф Самалін зазначає: «85-90 % сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає (звісно, незнайомці теж це роблять, але рідко). Тобто, найчастіше сексуальне насильство відбувається у контексті усталених відносин». Саме про таке насильство значно важче повідомляти, адже воно є радше приватною справою. Питанням довіри, яку обмануто. Тому домашнє насильство, передусім сексуальне, досить рідко ідентифікується органами державної влади та громадськими організаціями. Про нього жертви найчастіше мовчать. І завдання руху проти насильства – розірвати цей ланцюг мовчання.
85-90% сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає.
Співзасновник організації «Звернення до чоловіків» (A Call To Men) Тед Банч переконаний: чоловіки завжди долучалися до жіночого руху, що боровся проти домашнього насильства. Просто чоловіки були менш помітною силою. Наразі в США ситуація змінюється: чоловіки звертаються до інших чоловіків щодо глобальної проблеми насильства проти жінок. Подібних організацій, які проводять освітні тренінги, інформаційні кампанії, безпосередню роботу в спільнотах чимало: окрім уже згаданих, це «Залучення чоловіків» (Men Engage), «Чоловіки зупиняють насильство» (Men Stopping Violence) та інші.
Стратегічно важливим є використання так званого типу освіти «рівний рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема. Коли чоловіки мають змогу сісти і поговорити, чому вони є агресивними, сильними і неемоційними. Що означає бути чоловіком? Що очікує американське суспільство від американського чоловіка? Що очікує їхня локальна спільнота та родина? Чи зручно почуваються хлопці й чоловіки у суспільстві, де сила та влада проявляються шляхом пригнічення слабших, які найчастіше є жінками?
Активіст Джексон Катц працює з підлітками в школах, показує їм навчальний фільм «Круті хлопці: насильство, медіа і криза маскулінності» (Tough Guise: Violence, Media & the Crisis in Masculinity 1 ) і обговорює потім проблемні аспекти фільму – що означає бути справжнім чоловіком в американському суспільстві і як цей образ зображується засобами масової інформації.
Значний вплив на розвиток чоловічої активності в США мала «Кампанія білої стрічки» (White Ribbon Campaign 2 ), яка започаткована в Канаді у 1991 році. У 1989 році в одній із шкіл Монреаля у результаті стрілянини загинуло 14 жінок. Як виявилося, агресор здійснив цей злочин на ґрунті ненависті до жінок і фемінізму. Чоловіки, які підтримують гендерну рівність, вирішили об’єднатися задля попередження подібної мізогінії. Наразі ця ініціатива діє в 60-ти країнах світу. Кампанія символізує намір чоловіків ніколи не чинити насильства, не сприяти йому чи не залишатися байдужими до питання на сильства проти жінок.
Досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством проти жінок набуває все більшого розповсюдження загалом у світі. Так, Генеральний секретар ООН у 2009 р. заснував Міжнародну мережу чоловіків-лідерів, які протистоять насильству проти жінок. До мережі залучені письменник Паоло Коельо, екс-міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні, екс-президент Чилі Рікардо Лагос та інші. Серед них і двоє відомих американських активістів чоловічого руху проти гендерного насильства.
Інформаційні кампанії з протидії гендерному насильству
Фахівці/-чині стверджують, що важливо проводити масштабні інформаційні кампанії через медіа. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до груп ризику насильства. Наприклад, президент Барак Обама оголосив лютий 2011 року місяцем привернення уваги до насильства серед підлітків, які зустрічаються (Teen Dating Violence Awareness and Prevention Month). Квітень вважається місяцем уваги до сексуального насильства (Sexual Assault Month), а жовтень – до проблеми домашнього насильства (Domestic Violence Month).
Якщо ж звернутися до проблеми насильства серед підлітків, то, згідно із статистичними даними, кожен / кожна третій/-тя зазнає насильства чи знущання з боку однолітків. Громадські організації постійно готують інформаційні та освітні матеріали для шкіл, аби привернути увагу до проблеми знущання. Наприклад, одна з кампаній мала слоган «Допоможи розірвати цикл насильства» і закликала учнівство поширювати інформацію про проблему у своїх навчальних закладах.
Активістська спільнота переконана, що спільними зусиллями можливо донести до різних чоловіків – незалежно від віку, етнічної приналежності, рівня доходу та регіону – проблему, яка стосується кожного. Адже чоловіки мають мам, сестер, доньок, і не хочуть, аби вони страждали. Тед Банч захоплено каже, що за 5 років діяльності його організація «Звернення до чоловіків» залучила 25 тисяч чоловіків. Вони переконані, що справжня людина не повинна чинити насильство та принижувати гідність інших. На сайті організації було розміщено заклик до 10 дій, які чоловіки можуть зробити, аби попередити домашнє та сексуальне насильство:
Визнай, що чоловіче домінування є основою домашнього і сексуального насильства.
Не підтримуй і не мовчи стосовно чоловіків, які чинять насильство.
Не виконуй ті соціально сконструйовані ролі, які передбачають насильство.
Мовчання – це підтримка. Коли ти мовчиш щодо фактів домашнього насильства, свідками яких стаєш, ти таким чином сам підтримуєш насильство.
Виховуй синів і молоде покоління чоловіків щодо попередження домашнього насильства.
«Звільнися від чоловічої клітки (man box)» – кинь виклик традиційним стереотипам про маскулінність, які базуються на прояві сили та насильства.
Прийми факт того, що насильство проти жінок не скінчиться, якщо чоловіки не стануть частиною розв’язання проблеми.
Не підтримуй хибні уявлення про те, що причиною домашнього насильства є психічні хвороби, хімічна залежність, психологічна нестабільність, стрес тощо. Коріння насильства – це чоловіче домінування та відповідна соціалізація чоловіків.
Візьми відповідальність за створення ефективних шляхів поширення інформації про проблему домашнього і сексуального насильства.
Створи відповідальну чоловічу підтримку у власній спільності задля подолання насильства проти жінок.
З проблемою сексуального насильства намагаються боротися як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях. Зокрема, Далласький кризовий центр з питань зґвалтувань (Dallas Area Rape Crisis Center) створив просвітницький ролик «It’s Time-Sexual Assault Awareness Month» для мешканців/-ок свого штату Техас. В інформації до ролика зазначено цифри, які не залишають байдужими: кожна п’ята жінка та кожен двадцятий чоловік у штаті Техас були жертвами сексуального насильства. Відео заохочує свідомих мешканців/-ок: «Настав час створити спільноту, де сексуальне насильство не толерується».
Вдалий приклад іншого відеоролика – увага до «мовчання друзів» щодо проблеми сексуального насильства. Ще один приклад інформаційної кампанії – Коаліція проти сексуального насильства штату Колорадо (Colorado Coalition against Sexual Assault) розробила на перший погляд досить простий, але змістовний ролик із використанням годинників, які активно «цокають» і потім дзвонять, символізуючи «настання часу» до дій.
Ситуація із чоловічими організаціями в Україні
Україна не стала винятком щодо підтримки ініціативи залучення чоловіків до питань гендерної рівності та боротьби із насильством. Звісно, масштаби далекі від американських, але ще все попереду. У 2009 році в рамках Національної кампанії «Стоп насильству!» в Україні було створено Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства, які об’єдналися задля привернення уваги суспільства та подолання цього ганебного явища. До складу мережі увійшли українські політики, спортсмени, митці, громадські діячі, які беруть активну участь у суспільному житті країни. Громадські центри «Чоловіки проти насильства» утворилися у низці областей за підтримки Програми рівних можливостей ООН (у Вінниці, Києві, Луганську, Ужгороді, Херсоні). Деякі організації малоактивні наразі, інші – активніші. У 2002 році на базі Школи рівних можливостей започатковано молодіжний рух «Юнаки проти насильства». Будемо мати надію, що з часом американський досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством активно пошириться і в Україні.
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.
