16 червня, 2019

Інтерв’ю з Мартою Кебало про феміністичний активізм в українській діаспорі

31 травня 2019
986
Тамара Марценюк

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, гостьова дослідниця за програмою імені Фулбрайта (2017–2018) в Колумбійському університеті (США). Викладає курси на гендерну тематику «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші.
Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: соціологія гендеру, соціальна структура суспільства, гендерні відносини та гендерна політика (в Україні і Швеції); соціальна нерівність і соціальні проблеми; жіночий, чоловічий та ЛГБТ рухи; розмаїття (diversity). Авторка близько 80  наукових праць, низки публіцистичних статей, розділів у підручниках і книжках.
Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно бере участь у різних міжнародних дослідницьких і викладацьких проектах, останній із яких стосується теми «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна».
Авторка курсу «Жінки та чоловіки: гендер для всіх» на онлайн-платформі Prometheus. У 2017  році видала книжку «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» («Основи»), а 2018 року — «Чому не варто боятися фемінізму» («Комора»).

Марта Кебало[1] — докторка (PhD) з антропології, активістка жіночого руху в українській діаспорі у США й Канаді, членкиня Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО)[2]. Дисертаційне дослідження «Особисті розповіді про жіноче лідерство та громадський активізм у Черкаській області»[3] захистила 2011 року в Graduate Center Міського університету Нью-Йорка (City University of New York, CUNY). Емпіричний матеріал збирала в Україні, будучи стипендіаткою програми імені Фулбрайта та IREX.

У 1991–2003 роках викладала на кафедрах антропології і соціальних наук у Queensborough Community College. Працювала в Корпусі миру (Вашингтон), Українській національній інформаційній службі (Вашингтон)[4]. Наразі очолює представництво СФУЖО в Економічній і соціальній раді ООН.

Членкиня Союзу українок Америки (Ukrainian National Women’s League of America[5]), Американської антропологічної асоціації (American Anthropological Association[6]), Асоціації з вивчення національностей (Association for the Studies of Nationalities[7]), Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (Shevchenko Scientific Society[8]).

Учасниця великої кількості академічних конференцій та (спів)організаторка заходів / подій у діаспорі, пов’язаних із жіночим активізмом. Зокрема, учасниця і (спів)організаторка панелей, присвячених гендерним проблемам в Україні, на щорічній Всесвітній конвенції[9] Асоціації з вивчення національностей (ASN), яка проходить у Колумбійському університеті. Останні роки організовує події від СФУЖО в неурядовій сфері при ООН та щороку — в рамках ООН Комісії про статус жінок[10]. Наприклад, 16 березня 2018 року організувала панель «Журналістки як правозахисниці в Україні» під час 62-ї Комісії про статус жінок в ООН (Нью-Йорк, США). У рамках щорічної кампанії «16 днів протидії гендерному насильству» 9 грудня 2017 року організувала виступ Тамари Марценюк «Роль чоловіків у боротьбі із гендерним насильством»[11] у Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка.

Авторка вступного слова до колективної монографії українських дослідниць «New Imaginaries: Youthful Reinvention of Ukraine’s Cultural Paradigm»[12] (2015) за редакцією Мар’яни Рубчак[13]. Останні три роки пише історію Союзу українок Америки[14].

Вибрані праці на гендерну тематику:

  1. Kebalo Kichorowska, Martha. Personal narratives of women’s leadership and community activism in Cherkasy Oblast: PhD thesis. — NYC: City University of New York, 2011. — 573 p.
  2. Kebalo Kichorowska, Martha. Exploring Continuities and Reconciling Ruptures: Nationalism, Feminism, and the Ukrainian Women’s Movement // Aspasia. — 2007. — Vol. 1. — № 1. — P. 36–60.
  3. Kichorowska‐Kebalo, Martha. (2000). Review Essay: The Changing European Countryside // Sociologia Ruralis. — 2000. — Vol. 40. — № 1. — Р. 150–157.
  4. Кічоровська-Кебало, Марта. Як виглядає український фемінізм? // Український жіночий рух на зламі тисячоліть. Мат-ли І Міжнар. наук.-теор. конф. 26–26 вересня 2004 року. — Львів: Союз українок України, 2004. — С. 12–18.
     
Читайте також:

Записала 23 травня 2018 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Пані Марто, спершу прошу Вас розповісти, чому ви вирішили зайнятися жіночими, феміністичними питаннями. Що вас до цього спонукало?

М. К.: Кожна людина має свою особисту історію: як вона виростала, у яких обставинах, які були радощі і прикрощі, дозрівання яке було, де і з якими людьми зіткнулася в житті. Я виростала вдома в матріархальній атмосфері, бо у нас були бабця, мамця, дві старші сестри й один молодший від мене брат. У моєму житті — чи в школі, чи на праці — я все дивилася на інших жінок як на свій дороговказ чи приклад. Я мала щастя працювати з дуже сильними жінками і стараюся іти так само. Бажаю, щоб усі жінки розвивалися повною мірою, на повну силу.

Я українка. Це, до речі, теж мало вплив, що я і жінка, і українка. Як і те, що я живу в діаспорі.

Т. М.: Як би ви означили свою теперішню роль у жіночій активістській діаспорі?

М. К.: Тепер я людина, яка володіє своїм часом, і займаюся добровільною працею як головна представниця Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО)[15] при ООН. Наша федерація об’єднує жіночі крайові організації по цілому світу, де живуть українки. І ці жіночі організації є виявом світогляду українок, які перебувають поза Україною.

Федерацію засновано 1948 року, тобто після Другої світової війни, коли позбавлені надії повернутися додому жінки постановили дальше допомагати Батьківщині визволитися від совєтсько-комуністичної влади і здобути державну незалежність. Наша федерація постала під гаслами націоналістичними, але також і феміністичними, з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на опінію про Україну в колах міжнародних жіночих організацій, які тоді були дуже сильними. СФУЖО як мінімум нагадувала, що й далі існує таке явище, як українська культура, мова, історія, люди, а як максимум могла вести «м’яку дипломатію».

Тепер СФУЖО підтримує зміцнення не тільки українського «я», а й демократичного ладу в Україні. Щодо жіночого і феміністичного — це тепер означає долучатися до глобального жіночого руху і підтримувати цей рух для повноправної гендерної рівності в Україні.

Т. М.: А нині з якими питаннями ви працюєте? Особливо після того, як Україна стала незалежною і національно-визвольні питання відійшли на задній план. Яка нині актуальна тематика, з якою працює Світова федерація українських організацій, зокрема в ООН?

М. К.: Від 2013 року як головна представниця від СФУЖО я співпрацюю з командою наших представниць у Нью-Йорку в Економічній і соціальній раді та у відділі глобальної комунікації, який донедавна називався департаментом публічної інформації, а також із нашими представницями в ООН у Женеві. СФУЖО вже від 1993 року має статус акредитованої неурядової організації при ООН з дорадчим голосом.

Сьогодні найважливіше питання для нас — підтримка стратегії постійного представництва України в ООН для протидії агресії з боку Російської Федерації. А позаяк ми жіноча організація, то особливо звертаємо увагу на те, як ця війна негативно впливає на ситуацію жінок, їхніх дітей, їхніх родин. Ми спрямовуємо великі зусилля на підтримку резолюції 1325 Ради Безпеки ООН, яка називається «Жінки, мир і безпека». Це документ про повну співучасть жінок у всіх процесах залагодження конфліктів.

Ми маємо свій щорічний розклад праці: від якогось часу стараємося відзначати проголошений ООН Міжнародний день рідної мови, який припадає на лютий, і цим звернути увагу на українську мову. І вже давно — від 1993 року, ба навіть раніше, СФУЖО користає зі щорічних нарад Комісії ООН про статус жінок, щоб висвітлити потреби жінок України під визначеною на той рік темою. Ми організовуємо різні заходи, зустрічі і робимо наголос на тому, що потрібно жінкам в Україні.

Т. М.: Ви підтримуєте саме жінок і дівчат?

М. К.: Так, там, де жінки докладають зусиль, там буде добре! Справді, СФУЖО мала на меті об’єднати українок у понадпартійній солідарності щодо проблем і потреб жінок. Ще коли Україна перебувала на етапі важкого переходу до нового постсовєтського ладу і стрімко погіршилися соціально-економічні проблеми в країні, українки в діаспорі намагалися зрозуміти їх і допомогти. Особливо болюча сторінка в цій історії — те, що українки потрапили в експлуатацію, стали жертвами торгівлі їхніми тілами, тобто трафікінгу.

СФУЖО чи не першою привернула увагу до цієї проблеми в діаспорі. Наші представниці в Нью-Йорку 1998 року провели велику акцію, підготували конференцію, зав’язали співпрацю з українською НДО «Ла Страда»[16] і довели до того, що це стало темою, про яку не «встидно говорити», а про яку треба говорити і ще й протидіяти цим проблемам. Це був початок суто феміністичного активізму. Ми далі підтримуємо просування гендерної рівності в Україні — у законах, на практиці, підтримуємо тих, хто виступають проти насильства, тощо. Це вагома просвітницька праця, яка викликає суттєві зміни у свідомості жінок і в Україні, і в діаспорі.

У цьому руслі Союз українок Америки постановив домовитися з Українським католицьким університетом, щоб створити лекторій жіночих студій[17] — насправді придумали гендерні студії, але вийшли жіночі студії, — який міг би з часом перерости в центр або кафедру. Цей знаменитий проект дає можливість займатися цією тематикою, що, ми вважаємо, дуже корисне для університетської молоді, для українських жінок і взагалі для України.

Т. М.: З якими ще організаціями Ви співпрацюєте за кордоном і в Україні?

М. К.: СФУЖО — федерація, тобто організація парасолькова. У 1967 році СФУЖО стала співзасновницею і надійним партнером Світового конгресу українців[18]. Наші складові організації по краях займаються різними потребами громади й українок у діаспорі — питання мови і збереження ідентичності, виховання дітей в українському дусі, а також плекання культури, традиції і науки про Україну. Очевидно, провадиться і велика доброчинна праця, тепер це головно підтримка людей, постраждалих в Україні від війни.


З Орисею Сушко, Головою СФУЖО в Торонто (березень 2016 року, 
на портретах голови СФУЖО - Оксана Соколик ( 1992-2002), Олена Кисілевська (1948-1956),
Стефанія Савчук (1972-1977) і Олена Залізняк (1957-1969)

СФУЖО об’єднує жіночі організації в діаспорі, а в Україні є відновлена Національна рада жінок України[19], з якою СФУЖО вже довго співпрацює. Співпрацює і з великими жіночими організаціями, як-от Союз українок України[20], які діяли після 1991-го і були 1998 року співтворцями цієї нової Національної ради жінок. Ще у нас дуже добрі зв’язки і співпраця з новими жіночими організаціями в Україні, як ви кажете, феміністичного напряму; це «Ля Страда», Український жіночий фонд, Жіночий інформаційний консультативний центр, Центр демократичних ініціатив та інші, з якими ми співпрацюємо на терені ООН. СФУЖО також співпрацює з неукраїнськими жіночими організаціями при ООН у рамках різних проектів, наприклад, з Об’єднанням методистських жінок (United Methodist Women) ми маємо спільний проект з підтримки Резолюції 1325 Ради Безпеки ООН.

Особисті зв’язки теж важливі. Я вперше була в Україні 1992 року, коли ми з мамцею і сестрою відвідали родину. А 1998 року я мала нагоду побувати в Україні на конференції з усної історії в Черкасах, тоді й народилася у мене ідея про дослідження, яке я хотіла провести на матеріалах Черкаської області. У 2000 році я жила в Черкасах, їздила по селах, районних центрах, містечках, брала інтерв’ю в жінок, які провадили активну діяльність по жіночій лінії. У моїй дисертації я старалася описати, як розвивався жіночий рух у ті часи. Після цього я, на жаль, не часто бувала в Україні, але мені приємно, що й досі у мене гарні зв’язки з жінками, які були тоді активістками жіночого і навіть феміністичного руху і з якими я мала тоді нагоду познайомитися.


Під час Ювілейного Бенкету з нагоди 70-ліття СФУЖО (Філадельфія, Український культурний центр,  жовтень 2018)

Т. М.: А Ви могли б окреслити основні результати свого дослідження жіночого активізму в Черкаській області, особливо ті, які Вас вразили, яких Ви не очікували?

М. К.: Тоді велася гаряча дискусія, чи в Україні взагалі є фемінізм. Я постановила собі керуватися дуже простим критерієм: якщо жінка розуміє, що її кривдять і що їй забороняють якийсь вибір тому, що вона жінка, через стать, і вона про це скаже «я маю право на це як людина», то це вже прояв фемінізму й ознака феміністичної свідомості. І я бачила тоді, 2000 року, що жінки по різних містечках і селах, на низовому рівні, об’єднувалися й говорили про свої проблеми, бралися вирішувати ці проблеми для себе і для інших жінок, для своїх доньок і товаришок. Вони знаходили в собі силу добиватися справедливості. Я вважала, що це вже паростки фемінізму практичної дії, такий фемінізм, як його описала Марта Богачевська-Хом’як у своїй праці, з якої я дізнавалася про український жіночий рух. Ці сучасні жінки так само не всі вживали слово «фемінізм», хоча дехто вже чули про гендер, але то були одиниці, а загалом ще не вживали слів «фемінізм» ані «гендер». Однак вони діяли засадничо феміністично, на мою думку. Турбуватися гендерною нерівністю і називати це дискримінацією — це феміністично.

Наприклад, Союз українок у Черкасах проводив у кінці 1990-х років семінари для жінок, які хотіли іти в політику в районних центрах області. І ці жінки були дуже успішними: ішли в політику, в журналістику, одна відкрила в містечку свою школу. Їхнє жіноче бачення і вирішування проблем своїми силами переростало у феміністичне бачення і готовність спільно, колективно добиватися своїх прав. Засновувалися гуртки для вирішення побутових проблем, для самодопомоги чи для експертної допомоги іншим.


Представниці СФУЖО - Марина Приходько, Марта Кебало,  Ірина Кошулап
 (під час проекту Жіноча Платформа Мирного Діалогу, Стокгольм, червень 2018)

Другий приклад — жінки по різних селах-містечках зізнавалися, що буде велика проблема з темою сексуальних стосунків і репродуктивного здоров’я. Це тема, якої абсолютно уникали. У місті Сміла була організація під назвою «Аеліта», знаменита неурядова організація, яка зрозуміла систему грантів. Працювали вони зі шкільною молоддю для сексосвіти з наголосом на тому, що дівчина і хлопець однаково відповідальні за свої стосунки і здоров’я.

Та найцікавіше було, що поза містами існувало багато таких більш-менш розвинених групок, у які жінки, переважно середнього віку, об’єднувалися передусім задля якоїсь специфічної тимчасової акції. А потім цей гурт жінок не розсипався, а розглядав можливості приєднатися до більшої організаційної сітки, щось там розвивалося. У Черкаській області було досить багато такої активності.

А в Києві, де розвивався радше академічний фемінізм, таку низову активність називали «стихійним фемінізмом» — як щось неокреслене, нерегульоване, не дуже свідоме.

Т. М.: А той фемінізм у Києві, більш академічний, як Ви його назвали, — що це були за організації, хто їх представниці?

М. К.: То вони абсолютно знамениті. Проблема була в тому, що вони нехтували низи, а треба було, навпаки, звертати увагу на ці низи, піднести їх, підняти всіх, щоб усі відчули, що працюють разом, в одному напрямі. Проте тяжко було поєднати це з іншими вимогами часу й енергії. Вони абсолютно знамениті науковиці, особистості, які далеко бачать, і вони робили фантастичні речі. Треба було провадити багато роботи: думати, аналізувати, писати, давати інтерв’ю, підучувати студентів, готувати підручники. Я думаю, вони вважали, що в наукових колах, через різні виші матимуть найкращий доступ до молодих людей. Тоді гендерні центри були в розквіті і робили дуже добру роботу, але увагу присвячували головно надійним молодим, а жінок середнього віку охоплювали куди менше.


Київ, липень 2018 року

Т. М.: Скажіть, будь ласка, як, на Вашу думку, змінився феміністичний рух в Україні за роки незалежності? Чи бачите Ви певні тенденції?

М. К.: Він став розмаїтішим і молодшим і набрав масштабів, залучаючи, мобілізуючи більше різних організацій.

Хоча зі словом «гендер» досі дуже великий клопіт. Ми в діаспорі не вбачаємо в гендері аж такої загрози. Ми радше вважаємо, що антигендерний рух дезінформаційний і йде в Україну з Російської Федерації як частина путінської імперської пропаганди.

В Україні треба довести, що фемінізм — це рух не суто жінок. Це філософія, яку мужчини теж сповідують. Це розуміння, що кожна людина, беручи цілий діапазон розмаїття людей, має права. Україна, яка хоче зблизитися з Європою і віддалитися від сфери авторитаризму Росії, мусить забезпечити рівні права всіх громадян і громадянок України в законах і на практиці.

Думаю, в суспільно-економічній сфері феміністичний рух проявляється також у боротьбі проти корупції, несправедливості, нерівного доступу до ресурсів. Цей протест за режиму Януковича дуже загострився. Це був дуже важливий момент, спільний із феміністичним баченням суспільства. Мені здається, що феміністична філософія, яка говорить про владу й аналізує витоки нерівності, змальовує таке суспільство, де кожний почувався б і вигідно, і рівноправно. Це дуже великий шмат роботи, але й багато вже зроблено в цьому напрямі.


Марта Кебало разом з Тамарою Марценюк у НТШ (грудень 2017 року)

Т. М.: Хочу зачепити кілька проблемних питань, які дискутуються в сучасному українському суспільстві. Це сумісність фемінізму і націоналізму. Є різні погляди на це в наш час. Одні стверджують, що це абсолютно несумісні поняття, що людина не може бути одночасно феміністкою і націоналісткою. Позиція інших — що ці речі перетинаються і можна бути одночасно феміністкою і націоналісткою. Яка Ваша думка як активістки, дослідниці, яка займається обома питаннями?

М. К.: Там, де жінки брали участь у визвольних змаганнях народу чи в боротьбі з колоніальною владою на своїх етнічних територіях — а таким і є український жіночий рух, — там теоретики вбачають перехрестя націоналізму і фемінізму, яке називають по-різному — феміністичний націоналізм або націоналістичний фемінізм (Lois West, Feminist Nationalism, 1997; Ann McClintock, Imperial Leather, 1995). Я схильна думати такими термінами, бо вважаю, що для жінок усе це складний досвід: жінки борються за суспільство, у якому вони після успіху теж хочуть бути повноправними учасницями.

Однак проблема існує, і науковці, які дивляться на перехрестя фемінізму й націоналізму, мають рацію в тому, що ця націоналістична ідеологія сформувала патріархальну позицію і накидає чоловікам і жінкам стереотипні ролі. Погоджуюся з аналізом тих теоретиків гендеру й нації, як Ніра Ювал-Дейвіс, яка доводить, що націоналізм нав’язує жінці функції репродукції і продовження суспільства — народження нового покоління та його виховання згідно з певними вимогами. У діаспорі це і мова, і кухня, і традиції, і все це може жінку цілком з’їсти. Несправедливо накидати на жінку все це побутове етнічне життя!

Т. М.: А слова «фемінізм» і «гендер» у сучасній українські діаспорі в Америці — як до них ставляться? Я це запитую, бо є такий стереотип, нібито діаспора, на зразок Союзу українок Америки, культивує саме такий націоналізм, у якому жінка насамперед берегиня, вона може реалізуватися в домашній оселі, в культурі писанки, вишивання. Це, в принципі, не зовсім збігається з ідеями фемінізму як такого, де має бути певний вибір. Як, по-вашому, сучасна українська діаспора ставиться до фемінізму?

У діаспорі жінки особливо відчувають цей тягар відтворення культурного оточення, і виховання української дитини в неукраїнському оточенні — дуже складний і вимогливий життєвий проект, а Союз українок допомагає в цьому проекті. Ну, це суть діаспорного буття, і в діаспорі жінки можуть ці сподівання відчувати як тягар або як осуд, якщо щось виходить не так... Проте в діаспорі ми також говоримо про подружжя як партнерство. А якщо партнери, то логічно, що навіть у випадку «змішаного подружжя», де жінка неукраїнка, українське виховання дітей мало б залежати від тата.

А ще питання гомосексуальних відносин, до якого в Україні звелося неприйняття концепту гендеру. Мені дуже сподобалася книжечка Лариси Денисенко «Майя та її мами», яка демонструє, що є різного типу родини. Я виросла в нетрадиційній чи неповній через смерть батька родині під опікою двох жінок — мами і бабці. Я не бачу причини, чому не можна прийняти українську родину, де є дві мами, як у Майї. У діаспорі ми сказали б: аби тільки говорили по-українськи! Та в діаспорі це майже важливіше над усе. А в Україні тим більше, думаю, що церква і церковні громади мають свої закони, а держава повинна мати закон, який забезпечує рівні права всіх громадян без огляду на їхню віру чи сексуальну орієнтацію.

А ще це поняття Берегині, яке я недолюблюю. Воно проблематичне. Ми в діаспорі висуваємо аргумент, що поняття берегині треба поширювати на громадській і державний рівень, а не застосовувати винятково на домашньому рівні. Усе-таки це поняття занадто прислужується націоналізму і не йде на користь фемінізму, тому краще його навіть уникати. Я сприймаю берегиню як давній символ і як психологічну реальність, із якою ми живемо. Однак я відкидаю це поняття як похвальний ідеал чи модель для нас, жінок. Українки в історії уміли «берегти», але це не значить, що це важливіше, скажімо, за допомогу чи новаторство. Потрібна модель, яка наголошує щось інше, громадськість наприклад.


Презентація видання "ПРО НАС" в НТШ з Катериною Левченко, Pauline Rankin, Олею Дунебабіною (березень, 2017)

Покоління наших мамів спокійно ставилося до ліберального фемінізму політичних і інших суспільних прав для жінок. Вони боялися радикального фемінізму 1960-х років, убачаючи в ньому розклад родини (розлучення, аборти, сексуальна революція). Мені все здавалося, що моє покоління народжених в Америці нормально ставилося і до одного, і до другого фемінізму. Та недавно я зрозуміла, що між моїми ровесницями, які здобули фах і задоволені життям, є такі, хто не думає про потребу говорити про дискримінацію і насилля над жінками, мовляв, «я того не потребую, я не відчувала дискримінації». Проте є й ті, як я особисто, хто думає, що цю тему ще не вичерпано. Якраз в еру #МеТоо проявилося ще багато важливого. Доки є жінки, які відчувають утиски, доти треба буде про це говорити і міняти ситуацію, доки рівноправність і залученість не є повсюдно заведеною практикою, доти треба боротися, щоб цінували участь жінок.

Т. М.: Не завжди вона цінується. Як Ви сказали про Конгрес українців Америки, не завжди цінуються ролі цих жінок.

М. К.: СФУЖО потенційно представляє більшу частину української діаспори, де жінки переважають, і це якраз дуже активна й корисна її частина. Здається, СКУ має і пишатися нею, і матеріально підтримувати. СКУ має бути взірцем рівних партнерських відносин та володіти феміністичними концептами, як у слові, так і на практиці. СФУЖО на двадцять років старша й досвідченіша за СКУ. Маємо надію, що повага і рівна участь без вагань і питань ще буде.

Т. М.: Ще хочу запитати таке. Ваш академічний інтерес — це культурна антропологія. Ви вчилися на бакалавраті і на магістерці з цієї дисципліни, здобули ступінь PhD з культурної антропології. Які профеміністичні праці вас надихали? Чи можете ви назвати якихось авторів, можливо, ще не перекладених на українську. Праці, які вам сподобалися, які вас надихнули у сфері антропології. Нас часто запитують, що почитати додатково. В Україні культурна антропологія — це порівняно нова дисципліна, її далеко не всюди викладають.

М. К.: Мене до антропології дуже давно тягнуло, спершу як до археології, але в Америці антропологія — це ще й лінгвістика, й еволюція людини, й етнографічні описи людських культур. Було багато цікавого! До феміністичної антропології я насправді прийшла пізніше, вже читаючи праці Марджері Вулф (Margery Wolf)[21], Лорен Кендал (Lauren Kendal) інших жінок-антропологинь, які описували життя жінок.

Історію українського жіночого руху мені відкрили праці Марти Богачевської-Хом’як, зокрема «Feminists Despite Themlelves»[22]. Я почала думати про цю історію в рамках антропологічного опису, а також у рамках теорії суспільних рухів. Та найбільше зацікавила мене контроверсія між феміністичною і націоналістичною ідеологіями. Дуже мені допомогла магістральна праця Карен Оффен (Кaren Offen) «European Feminisms» (2000) про поширення феміністичного руху в Європі із заходу на схід, на наші землі, до Кобринської. А про Кобринську й інших феміністичного переконання активісток того періоду чудово написала Ірена Книш. Цю науку, у яку я влізла, я сприймала як дорогу до особистого самопізнання і самореалізації.

Т. М.: Ви зростали і нині живете в американському суспільстві, відомому розмаїтим і потужним феміністичним рухом. Які уроки американського фемінізму може взяти собі український феміністичний рух?

М. К.: Феміністичний рух в Україні ще має велике завдання — вияснити для себе концепт гендеру, який описує гнучкість людських ролей, пов’язаних зі статтю. Це поняття важливе для подолання стереотипів і пов’язаних із ними накинених обмежень, науковиці в Україні вже роблять добру роботу в цій галузі. А що феміністки України можуть узяти з літератури й думання американських феміністок?

Мені здається, що для зрозуміння українського жіночого руху в контексті колоніалізму, особливо в контексті ставлення Росії до всього українського, можна дещо використати з праць чорних феміністок і досвіду «чорного націоналізму» (black nationalism). Цікава праця Патрисії Гілл Коллінз (Patricia Hill Collins) «Black Feminist Thought» (2000). Там є і історія кріпацтва, і спротив почуттю меншовартості, і специфічне пережите жінками задля громади. Там багато такого, що має промовляти до українок.

 

[3] Kebalo Kichorowska, Martha. Personal narratives of women’s leadership and community activism in Cherkasy Oblast: PhD thesis. — NYC: City University of New York, 2011. — 573 p.: https://academicworks.cuny.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=2978&context=gc_etds

31 травня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Ларисою Кобелянською про результати гендерних проектів в Україні
Лариса Кобелянська[1] — кандидатка філософських наук, доцентка, експертка й дослідниця з гендерних питань, консультантка міжнародних проектів. Закінчила філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ступінь кандидатки філософських наук здобула в Інституті філософії НАН України. Викладала в Українському транспортному університеті, Дніпровському гірничому інституті, працювала в Академії наук України. Заступниця віце-президента Національної академії державного управління при Президентові України (2012–2013).
Інтерв’ю з Оксаною Кісь про феміністичну історію й антропологію
Оксана Кісь[1] — історикиня й антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України[2], співзасновниця Української асоціації усної історії[3], із 2010 року — засновниця і президентка Української асоціації дослідників жіночої історії (УАДЖІ)[4]. Наукові інтереси дослідниці — жіноча історія, феміністська антропологія, усна історія та гендерні перетворення в постсоціалістичних країнах.
Інтерв’ю з Тетяною Ісаєвою про феміністичну просвітницьку діяльність і жіночі музеї
Тетяна Ісаєва[1] — засновниця першого в Україні музею, присвяченого історії жіночого руху і темі забезпечення гендерної рівності. Вона, зокрема, авторка ідеї і директорка проекту «“Створимо музей про себе!”: створення першого в Україні гендерного музею» — Музею жіночої й гендерної історії[2]. Презентувала український Музей жіночої й гендерної історії під час П’ятої (Мехіко, Мексика), Другої (Бонн, Німеччина) і Третьої (Буенос-Айрес, Аргентина) міжнародних конференцій жіночих музеїв світу.