Інтерв’ю з Оксаною Кісь про феміністичну історію й антропологію

Оксана Кісь[1] — історикиня й антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України[2], співзасновниця Української асоціації усної історії[3], із 2010 року — засновниця і президентка Української асоціації дослідників жіночої історії (УАДЖІ)[4]. Наукові інтереси дослідниці — жіноча історія, феміністська антропологія, усна історія та гендерні перетворення в постсоціалістичних країнах.

Результати досліджень Оксани Кісь оприлюднено в численних публікаціях і доповідях на наукових форумах в Україні, США, Канаді, Франції, Німеччині, Великій Британії, Нідерландах, Швеції, Угорщині, Литві, Польщі, Грузії, Болгарії, Білорусії, Росії. Оксана Кісь здобула дослідницькі стипендії Програми імені Фулбрайта (2003, 2011), імені Шклярів (2007) та імені Яцика, завдяки чому пройшла наукове стажування на факультеті жіночих і гендерних студій Ратґерського університету (США), в Українському науковому інституті Гарвардського університету (США), Інституті Гаррімана Колумбійського університету (США), Торонтському університеті (2018).

Викладала курс «Жінки в постсоціалістичних трансформаціях в Україні, Росії і Польщі» в Колумбійському (США, 2010, 2012) й Альбертському (Канада, 2014) університетах. Розробила і викладала авторські курси з усної історії, гендерних студій, жіночої історії та феміністської антропології в Українському католицькому університеті та на міждисциплінарній магістерській програмі з культурології і соціології Львівського національного університету імені Івана Франка (2003–2007).

Крім того, Оксана Кісь — громадська активістка. У 2012 році була співавторкою низки відкритих листів до державних і політичних діячів з приводу їхніх публічних сексистських висловлювань та відкритого листа громадськості до очільників Української греко-католицької церкви в Україні[5], у якому було висловлено незгоду з ініціативою законодавчої заборони абортів в Україні й аборт аргументувався як право жінки. Учасниця феміністичних маршів у Львові[6]. Спікерка Українського жіночого конгресу у Львові 2017 року[7].

Членкиня редакційної колегії міжнародного щорічника жіночої історії «Aspasia»[8]. Головна редакторка академічного сайту «Україна модерна»[9]. Авторка численних публічних лекцій на гендерну і феміністичну теми. Героїня документального фільму «Феміністка: вчора, сьогодні, завтра»» (2018)[10]. Восени 2018 року отримала відзнаку гендерної рівноваги[11] за колективну працю «Українські жінки у горнилі модернізації» (2017).

Вибрані праці на гендерну тематику:

1. Кісь, Оксана. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2017. — 288 с.
2. Кісь, Оксана. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина XIX — початок XX ст.). — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008 (2-ге вид. — 2012).
3. Кісь, Оксана. Украдене свято: історичні трансформації смислу 8 березня // Дзеркало тижня. — 2013. — 6 березня: https://dt.ua/socium/ukradene-svyato-istorichni-transformaciyi-smislu-8-bereznya-_.html
4. Кісь, Оксана. Кого оберігає Берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід // Гендерний журнал «Я». Дайджест «По страницам журнала “Я” 2003–2007». — 2008. — С. 12–17: http://krona.org.ua/oksana-kis-kogo-oberiga-bereginya.html
5. Кісь, Оксана. Моделі конструювання гендерної ідентичності жінки в сучасній Україні // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — 2003. — № 27. — С. 37–58. http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kis.htm
6. Кісь, Оксана. Сексизм у ЗМІ: протидіючи комунікативному потокові // Збірник наукових праць Донецького державного університету управління. Серія «Спеціальні та галузеві соціології». — Донецьк: Вебер, 2007. — Т. 8. — Вип. 3 (80). — С. 221–241.
7. Kis, Oksana. National Femininity Used and Contested: Women’s Participation in the Nationalist Underground in Western Ukraine during the 1940s-50s // East / West: Journal of Ukrainian Studies. — 2015. — Vol. 2. — № 2. — P. 53–83.
8. Kis, Oksana. Defying Death: Women’s Experience of the Holodomor, 1932–33 // ASPASIA. International Yearbook of Central, Eastern and Southern European Women’s and Gender History. — 2012. — Vol. 7. — P. 42–67.
9. Kis, Oksana. (Re) Constructing the Ukrainian Women’s History: Actors, Agents, Narratives // Gender, Politics and Society in Ukraine / Eds. Olena Hankivsky and Anastasiya Salnykova. — Toronto: University of Toronto Press, 2012. — P. 152–179.

Редагування праць на гендерну тематику:

• Українські жінки у горнилі модернізації / За заг. ред. Оксани Кісь. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. — 303 с.
• Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: Зб. наук. статей / За наук. ред. Гелінади Грінченко, Катерини Кобченко, Оксани Кісь. — К.: ТОВ «Арт-книга», 2015. — 336 с.
• Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / За ред. Ліліани Гентош, Оксани Кісь. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2003.
• Співредакторка тематичного випуску «Маскулінність та фемінність» незалежного культурологічного часопису «Ї» (2003, № 27).
• Співредакторка тематичного випуску «Гендерні студії» незалежного культурологічного часопису «Ї» (2000, № 17).

Профайли:

Googlescholar

Academia.edu

Вибрані інтерв’ю:

• Інтерв’ю Оксани Кісь про її книжку «Українки ГУЛАГу: вижити значить перемогти» з Олександром Пронкевичем, 12 лютого 2018 року.
• Оксана Кісь про становище жінки в традиційній українській культурі, 2015 рік.
• Оксана Кісь про книжку «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні».

Вибрані лекції на гендерну тематику:

Оксана Кісь про становище жінки в традиційній українській культурі.

Стаття у Вікіпедії.

Записала 6 липня 2018 року Тамара Марценюк.

Т. М.: Що і коли спонукало вас зайнятися темами становища жінок і гендерної рівності?

О. К.: До жіночих і дещо пізніше гендерних студії я прийшла через академічну сферу, через наукові дослідження. Свого часу, 1992 року, я закінчила історичний факультет Львівського державного університету, де ми тоді вивчали дуже багато страшенно нудних предметів на кшталт історії КПРС і СРСР. У мене до історії не було якоїсь особливої пристрасті, тож пішла вчитися далі чогось цікавішого — вступила на психологію.

Тоді я й зацікавилася психологічними відмінностями — як ми тепер кажемо, гендерними відмінностями — у психології чоловіків і жінок. Моя дипломна робота з психології — «Стереотипи фемінності в українських фольклорно-етнографічних джерелах». Тобто я до певної міри використовувала свій багаж історичних знань у ділянці етнографії. Я спробувала простежити в приказках, казках, українському фольклорі уявлення про ідеальну жінку, недобру жінку, про вроду жіночу, про вдачу.

У той час я бачила своє майбутнє у сфері гендерної психології, але склалися обставини, які не дозволили мені цього робити. Був особистий конфлікт із тогочасним завідувачем кафедри, який категорично не сприймав мене й мої дослідження. Врешті я опинилася в Інституті народознавства, де директора зацікавила моя дипломна робота, він побачив у моїх підходах якісь перспективи, тож я почала працювати на посаді молодшої наукової співробітниці. Тоді я змогла обрати собі тему для дослідження, яка мені видавалася цікавою й актуальною.

Фактично мене до неї підштовхнув мій батько Роман Кісь, який краще орієнтувався в народознавчих студіях. Власне, це він мені натякнув: взагалі-то, про становище жінок в українській культурі нічого ґрунтовного і сучасного не написано, чому б тобі не спробувати?

Тема мене дуже захопила, я стала активно читати класиків етнології і фольклорно-етнографічні записи. Проте я підходила до цієї теми, як і багато науковців та активісток у той час, радше з позиції популярного «берегиньства». Тобто я на це дивилася крізь призму теорії матріархальності, вірячи в тези про поважне становище жінок в українській культурі, про рівноправність, про засадничу матріархальність української культури і т. д. Словом, я занурилася в цю тематику і почала їздити в етнографічні експедиції по селах, розпитуючи старших жінок про жіночу долю.

Т. М.: Що цікавого ви дізналися з цих етнографічних експедицій і розмов із жінками? Як вам вдалося поєднати ці результати з феміністичними студіями?

О. К.: Мені пощастило, бо в середині 1990-х ще були живі жінки, народжені 1905, 1907, 1910 року, які застали традиційну українську культуру в достатньо незайманому, домодерному стані. І відповідаючи на мої питання, вони озвучували якісь абсолютно шокові для мене речі: і про насильство, і про гігієну, і про материнство і ставлення до дітей. Словом, те, що я чула від жінок, докорінно відрізнялося від того, про що я читала в наукових працях, від тих уявлень, які у мене склалися з цього читання класиків української етнології і фольклористики та сучасних публікацій. Я почала думати, чому така разюча відмінність між тим, що написано, і тим, про що свідчили ці жінки, які говорили не тільки про себе — говорили про своїх матерів, бабусь, сестер, сусідок, родичок і так далі. Вони репрезентували ширше коло жінок, про яких оповідали з погляду сукупного жіночого досвіду в різних сферах сільських реалій — родинних, громадських тощо.

Фактично лише під кінець 90-х років, коли було опубліковано переклади засадничих праць із гендерних студій і феміністської теорії, з’явилася можливість знайти якусь теоретичну рамку для того, чим я на той час займалася, так би мовити, навпомацки, навмання. Не розуміючи, куди рухатися, як це назвати і так далі, я накопичила цей матеріал, бачачи цю суперечність між тим, що говорили жінки про свій досвід, і тим, що було написано, як я тепер розумію, чоловіками-дослідниками про жіночий досвід. Тільки після читання праць Марти Богачевської-Хом’як, Симони де Бовуар, Шеррі Ортнер, Джоан Скот, Джоан Келлі, Мішель Цимбаліст-Росальдо та інших історикинь і антропологинь феміністського спрямування у мене почало формуватися якесь розуміння, що таке феміністський підхід до аналізу історичного минулого, що таке феміністичний погляд на суспільство, що таке патріархат і андроцентризм, як це все формує наше знання про жінок та інтерпретацію жіночого становища їх у суспільстві.

Коли я почала застосовувати ці феміністські концепти й теорії до свого етнографічного матеріалу, це раптом викликало величезний супротив в академічному середовищі, яке не готове було говорити про жінок крізь призму критичного осмислення традиційної культури. Колеги не готові були тоді чути про всі оті прикрі речі, які фактично демонстрували, що українська культура не була ніякою ідеальною, ані матріархальною не була, ані якоюсь особливою у ставленні до жінок. Порівняно з російською, польською чи з іншими культурами сусідніх народів вона мала свою специфіку, але загалом становище жінок було завжди підлегле, другорядне, а права їхні насправді мізерні — геть не такі широкі, як хотілося б думати чи як це могло випливати з досліджень класиків етнографії і фольклористики.

Отакий у мене був шлях до усвідомлення потреби феміністського підходу: не через теорію, але через емпірику, через безпосереднє спілкування з живими жінками, які розкрили мені очі на суворі реалії жіночого життя, що аж ніяк не вкладалися в прекрасну картинку матріархату. Уже чіткіше розуміння того, що я роблю і як я маю це інтерпретувати, що це знання може нам дати, — воно з’явилося пізніше. Це, мабуть, був аж 2000 рік, коли я вперше потрапила на літню школу з гендерних студій у Форосі[12], що її свого часу організовував Харківський центр гендерних досліджень на чолі з Іриною і Сергієм Жеребкіними. І того самого літа я потрапила на літню школу з гендерних студій у Центрально-Європейському університеті.

Т. М.: Яку роль ці літні школи відіграли у вашому становленні як науковиці і фахівчині в галузі феміністичних підходів до історії?

О. К.: Це був такий потужний імпульс, який дозволив мені серйозніше, теоретичніше думати про свій матеріал і загалом про тему, якою я займалася. На цих школах ми мали можливість не тільки слухати лекції живих класиків, скажімо, на Фороській школі була Наталя Пушкарьова[13], засновниця напряму жіночої історії ще в часи СРСР, яка досі залишається серйозною авторитетною дослідницею в ділянці жіночої історії. Крім того, особисте спілкування з експертами й експертками надзвичайно стимулювало думку. На цих школах нас також спорядили такими собі «читанками» — зшитками ксерокопій засадничих праць західної феміністської думки, які інакше були просто недоступні. А у випадку Форосу ми ще й отримали серйозний пакет книжкових видань з гендерної тематики, зокрема кілька чисел журналу «Гендерные исследования»[14]. Це був на той час величезний скарб.

Треба розуміти, що 90-ті роки — це «доба до інтернету», принаймні масового його використання. Книжок було дуже мало, електронних ресурсів фактично жодних не було. Тому мої знання були досить фрагментарними, еклектичними. А можливість побувати на літній школі дозволяла їх більш-менш систематизувати і суттєво розширити.

Треба визнати, що на той момент школа з гендерних студій у Форосі видалася мені продуктивнішою (я з неї набагато більше почерпнула). Власне, за рахунок тих видань, які ми отримали абсолютно безкоштовно, і тих зв’язків, які між нами утворилися. Скажімо, одночасно зі мною на цій літній школі була Марія Дмитрієва[15], з якою ми заприязнилися і підтримуємо зв’язок досі, вона теж залишилася потужною активісткою феміністичного руху. І ще було кілька таких знайомств, які тривали довший час і були дуже корисними з погляду мого становлення як дослідниці феміністичного спрямування.

На той час це було дуже важливо. Збиралися дослідники й дослідниці з пострадянських країн, і нам усім дуже важливо було відчути, що існує своє середовище, бо фактично кожна і кожен з нас, хто займалися феміністськими чи гендерними студіями, були одинокими воїнами у своїх інституціях. І в моєму Інституті народознавства мої колеги не розуміли, чим я займаюся і чому роблю це саме в такий спосіб, ставилися до цього упереджено.

З одного боку, жіночу тематику не сприймали всерйоз, вона була досить маргінальною і якоюсь мірою в історичних науках такою й залишається. А з другого боку, спосіб, у який я інтерпретувала явища народної культури, демонструючи її глибинну патріархальність і геть непривабливі сторони в тому, що стосується становища жінок, насправді дуже дратував колег. Тому я не відчувала жодної підтримки. У кращому разі це було таке поблажливе ставлення, як до чогось легковажного, дріб’язкового. У гіршому випадку це була відкрита ворожість, часом навіть агресивна критика. Тому важливо було знати і відчувати те, що існують інші дослідники й дослідниці з подібними поглядами та оптикою, серед них поважні вчені, які цим займаються серйозно і дуже продуктивно, мають визначні здобутки. Це була та референтна група, з якою я тоді могла себе професійно асоціювати.

Хоча треба віддати належне і директору Інституту народознавства НАНУ, де я працювала, Степану Петровичу Павлюку, який згодом став науковим керівником моєї кандидатської, а пізніше й докторської дисертацій. Далекий від гендерних студій, він мене завжди заохочував, підтримував і толерував мою тематику та підходи. До речі, Марія Маєрчик[16], яка теж працює в Інституті народознавства і займається історію сексуальності, так само має підтримку з боку директора.

Т. М.: Які у вас спогади про розвиток гендерної тематики в університетському середовищі у 1990-х роках?

О. К.: Кінець 1990-х і початок 2000-х — це був такий час у жіночих і гендерних студіях, коли слово «фемінізм» фактично не вживалося, адже викликало радше негативні асоціації. Тоді було зручніше послуговуватися новим і малознаним у нас словом «гендер», яке не було емоційно забарвлено. Тоді все, що стосувалося жіночих і феміністичних студій, називали радше гендерними студіями.

Це був період, коли всі займалися всім. Такий універсальний енциклопедичний варіант дослідниць із гендерних студій, коли фактично ті, хто займалися жіночою історією (бо я ближче знайома з цими дослідницями) одночасно займалися і соціологічним якимись питаннями, і політологічними, і активізмом, і всім на світі. Тому що фахівчинь і експерток було дуже мало, а поле ж абсолютно неоране й існував величезний запит на інформацію. Наприклад, потрібно було знати, скільки жінок у політиці, як це працює, чому вони там повинні бути, що таке гендерна рівність у зарплаті, на ринку праці.

З одного боку, це дозволяло цій порівняно невеликій групі дослідниць-активісток, які були заангажовані і в студіях, і в громадській діяльності (а на початках це були нечисленні люди), творити досить згуртовану спільноту. З другого боку, воно дещо знижувало рівень досліджень і публікацій (як я тепер уже розумію), адже соціологині коментували історію, не завжди розуміючи і знаючи цю ділянку. Я підозрюю, що я як історикиня теж, напевно, щось таке говорила про політику чи економіку, що для фахівців звучало трохи непрофесійно. Однак тоді не було вибору: запит на знання про гендерні аспекти в різних сферах стрімко зростав, і на нього доводилося відповідати хоча б загальними схемами.

Лише з часом, коли почалося викладання гендерних студій, було проведено глибші дослідження, з’явилися фахові публікації тощо. Тоді й почало з’являтися більше наукової молоді, посилилася спеціалізація. Відбулося поглиблення і звуження профілю кожної галузі, що, я вважаю, добре, бо це ознака зрілості.

Мені здається, початок двохтисячних — це вже такий період, коли нарешті відбулося первісне накопичення знання в жіночих і гендерних студіях, окремих галузях, і почався серйозний процес первинної інституалізації. Для мене показовою була поява перших підручників, як-от «Основи теорії гендеру» (2004)[17]. Його свого часу готувала Наталія Чухим[18], яка, на жаль, передчасно від нас пішла, і завершувала вже Марфа Скорик[19]. Почали відбуватися великі конференції з гендерних студій, була навіть спроба створити Асоціацію гендерних досліджень, на жаль, невдала. Тепер я розумію, чому вона не вдалася, — тому що надто строкатій публіці важко було знайти спільну мову.

Нині постають такі вузькопрофесійні асоціації, як Українська асоціація дослідниць жіночої історії, що має свій профіль — історичні дослідження з акцентом на жіночому досвіді або на гендерних вимірах. І це вже, як на мене, показник зрілості якоїсь ділянки, коли з’являється коло вузьких фахівців, досить кваліфікованих, для яких ця тема не другорядна чи допоміжна, але основна сфера, серйозний доробок. Та це сталося вже аж 2010 року. Мав пройти якийсь час, сформуватися певне коло професійних людей, мала з’явитися певна кількість ґрунтовних досліджень. Початок 2000-х якраз тим і прикметний, що почалися серйозні розвідки, ґрунтовні українські тексти, дослідження на власному українському матеріалі — у формі дисертацій з гендерної тематики (хоча і в межах традиційних дисциплін) і монографій. Вони засвідчили, що вже є серйозні зрілі вчені, які можуть такі дослідження проводити і демонструвати їхню результативність у вигляді поважних наукових продуктів.

Т. М.: Які особливості становлення гендерних студій у Львові? Зокрема, беручи до уваги ваш внесок у цю сферу.

О. К.: Якщо говорити про 1990-ті роки, то це період, який у Львові нічим особливим не відрізнявся. За винятком одного, до чого я не була причетною, але про що мені відомо, — це видання «Мілена Рудницька. Статті, листи, документи» (1998)[20]. Книжку упорядкувала Мирослава Дядюк[21], яка працювала тоді в Центральному державному історичному архіві у Львові і підготувала цей солідний фоліант. Мілена Рудницька[22] — справді знакова постать українського жіночого руху, особливо міжвоєнного періоду. Вона очолювала тогочасний Союз українок, і саме під її орудою ця організація здобула найбільший вплив, розгалуженість, зросла кількість членкинь тощо. Словом, це дуже важлива особистість, про яку було мало відомо, тому значення цього видання годі переоцінити.

У Львові гендерні студії розвивалися насамперед у ділянці історичних досліджень, тобто жіночої історії. Проте це були розрізнені дослідниці, кожна з яких займалася чимось своїм, що її цікавило. Мирослава Дядюк вивчала міжвоєнний жіночий рух у Галичині, процес його політизації, як намагалися жіночі організації інтегруватися в процес, долучитися до виборів, взаємодіяли з тогочасними політичними партіями. У 2011 році вийшла її монографія «Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю»[23].

Оксана Маланчук-Рибак[24], теж історикиня, досліджувала, як розвивалася і в чому полягала феміністична ідеологія і практика жіночого руху кінця ХІХ — початку ХХ століття. Вона 2007 року захистила докторську дисертацію «Ідеологія і суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ — першої третини ХХ ст.: типологія і європейський культурно-історичний контекст»[25] та опублікувала солідну монографію на цю тему.

Моє дослідження стосувалося традиційної української культури. Це становище жінок різного віку і сімейного статусу в традиційній сільській громаді і родині. Дисертацію на тему «Жінка в українській селянській сім’ї другої половини XIX — початку XX століття: гендерні аспекти» я захистила 2002 року. Очевидно, це ніяк не в’язалося з історією жіночого руху, тому наші інтереси зовсім тоді не перетиналися і ми мало спілкувалися.

А вже пізніше, у 2010-х роках, з’явилася група дослідниць молодшого покоління (як-от Марта Гавришко, Іванна Черчович, Мар’яна Байдак), котрі досліджують теми на межі політичної історії, соціальної історії й жіночої історії. Це також не про жіночий рух, але це про досвід жінок у різних історичних контекстах. Марта Гавришко[26] займається жінками в націоналістичному підпіллі середини ХХ століття в Галичині, на Західній Україні переважно. Іванна Черчович[27] захистила дисертацію на тему «Жінки у громадському і приватному житті українців Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ століття». Мар’яна Байдак[28] навесні 2018 року захистила дисертацію «Жінка в умовах війни у світлі повсякденних практик (на матеріалах Галичини 1914–1921 рр.)». Це справді нова когорта дослідниць-історикинь, які працюють у Львові.

Усі згадані колеги, крім Мирослави Дядюк, нині членкині Української асоціації дослідниць жіночої історії (УАДЖІ). І це таке коло, яке намагається підтримувати одна одну — і в сенсі рецензування наших праць, і в сенсі промоції наших публікацій тощо. Намагаємося спільними зусиллями сприяти інституціоналізації цієї ділянки в академічному середовищі, адже це не дуже просто.

Мене тішить той факт, що молоді дослідниці відважно беруться за жіночу історію, готують свої дисертації і таки успішно їх захищають. Усі згадані дослідження досить глибокі, ґрунтовні, це не поверхові перекази чужих ідей, а авторські оригінальні розвідки на цілком нових історичних джерелах, зі свіжим поглядом на, здавалося б, знайомі теми. Ці роботи збудовано не на якихось ура-патріотичних пафосних гаслах чи певному міфологізованому уявленні про минуле українського жіноцтва, а на реальних історичних документах, на архівах, спогадах жінок, їхньому листуванні, щоденниках.

Наприклад, Марта Гавришко дуже серйозно працює у форматі усної історії, вона записує десятки інтерв’ю з колишніми підпільницями. Це дуже важливий матеріал, тому що багато цих жінок чи не вперше в житті говорять про певні сторони свого досвіду, про які десятиліттями просто мовчали, вважаючи його незначущим або неприйнятним, ганебним. Це взагалі надзвичайно цінно, що цю пам’ять буде збережено, бо це люди дуже похилого віку, дев’яносторічні жінки, і через кілька років уже не буде в кого розпитати про це.

Т. М.: Ще в 1990-х роках ви заснували у Львові громадську організацію Науково-дослідний центр «Жінка і суспільство». Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей досвід.

О. К.: Справді, така організація, створена 1999 року, діяла кілька років, але нині вона вже не функціонує. Тоді був у вищих навчальних закладах був новий тренд і відповідно запит на навчальні курси з гендерних студій. Студентство виказувало зацікавлення, університети намагалися реформуватися, демонстрували відкритість і готовність давати нові знання, запрошуючи гостьових лекторів і лекторок. Отже, ми з колегами розробили такі курси. Соціологиня Вікторія Середа[29] розглядала гендерні аспекти соціальних відносин. Історикиня Ліліана Гентош[30] цікавилася співвідношенням націоналізму і фемінізму. Я пропонувала курс на матеріалах своїх досліджень про жінок в українській культурі. Історикиня Олена Джеджора[31] розробила курс про жінок у Середньовіччя. Ми мали невеличкий грант на розробку курсів від Фонду «Відродження», а ЛНУ ім. Франка дозволив нам один раз їх прочитати.

Наш науково-дослідний центр існував на громадських засадах. Ми не мали ні свого приміщення, ні штату працівників, лише бібліотеку — добірку книжок з жіночої і гендерної тематики, яку сформували власними зусиллями і за допомогою донорських організацій, котрі давали нам трохи літератури безкоштовно. Власне кажучи, у 2000-х це було у Львові одиноке джерело серйозних публікацій з гендерної тематики в різних галузях — психології, соціології, політології, економіці, поп-культурі, медіях, словом, з дуже різних ділянок. До нас зверталося аспірантство і студентство з різних вишів, яких цікавили гендерні студії, але їхнє викладацтво й наукове керівництво розпачливо розводило руками, мовляв, немає чого вам запропонувати, що почитати, із чого почати. Цей ресурс працював для тих, хто серйозніше цікавилися гендерними студіями, коли електронні ресурси були малодоступними для більшості молоді. Не кожна дослідниця могла дозволити собі на початку 2000-х мати власний комп’ютер, а тим паче доступ до інтернету.

Свого часу, коли я 2003 року перший раз здобула стипендію Фулбрайта[32] і поїхала на наукове стажування у США, то привезла звідти цілу валізу книжок, куплених спеціально для таких потреб. Особливо старалася придбати читанки (readers) з гендерних студій у тій чи тій ділянці, бо це фактично хрестоматії класичних засадничих текстів — у мовознавстві і літературознавстві, студіях тілесності й сексуальності, психології, соціології, історії, феміністській антропології, студіях масової культури, релігієзнавстві (так-так, гендерні студії релігії!). Звісно, придбані тоді книжки були вживаними і тому дешевими, але в Україні, зокрема у Львові, вони стали справжнім скарбом, бо за відсутності систематичного викладання курсів з гендерної тематики могли дати зацікавленому студентству й аспірантству більш-менш цілісне уявлення про ділянку, принаймні про її основи.

Т. М. У 2000-х роках ви також викладали на міждисциплінарній магістерській програмі з культурології й соціології Львівського національного університету імені Івана Франка. Що це була за програма і яка її роль у вітчизняних гендерних студіях?

О. К.: Цю програму у Львівському національному університеті підтримував Фонд Сороса. Мета полягала в тому, щоб створити альтернативну магістерську програму, до того ж міждисциплінарну, яка дасть студентству відповідні знання в тих ділянках, які не входять до переліку класичних дисциплін, що їх стандартно викладають у вишах. Серед таких невизнаних аутсайдерів були і є гендерні студії та жіноча історія. Тоді я розробила і кілька років викладала авторський оглядовий курс «Вступ до гендерних студій».

Позаяк програма була міждисциплінарною, навчатися туди приходили люди з різних вишів і факультетів: з філології, літературознавства, мистецтвознавства, філософії, соціології, історії. Наприклад, Тамара Злобіна[33], яка теж свого часу вчилася на цій програмі і слухала цей курс, за базовою освітою мистецтвознавиця. Мені хочеться вірити, що саме він дав імпульс Тамарі і спонукав вибрати життєву траєкторію, яка привела її до «Гендеру в деталях». Олена Синчак[34] була моєю студенткою на цій програмі.

До цього курсу я тоді уклала читанку, у ній було дуже мало україномовних текстів, трохи російськомовних, а більшість — англомовні. Добрих підручників не було, тому доводилося обходитися отакими саморобними збірними читанками. Пізніше, у середині 2000-х років, той самий курс я читала в Українському католицькому університеті. На той час УКУ був достатньо ліберальним: жодної цензури програма мого курсу не зазнавала. Тобто я не мусила ні з ким обговорювати, узгоджувати, які теми і в який спосіб ми вивчаємо та обговорюємо, яке читання до кожної теми пропонується. Я включила до курсу тему про гендер і релігію, феміністський аналіз християнства і всього іншого.

Зазначу, що в Академії наук я не викладаю, адже ця робота передбачає саме дослідницьку працю. Тому для мене викладання було великою мірою таким собі активізмом — способом донести феміністичні цінності й ідеї до студентської молоді.

І на початку 2000-х, і тепер я вірила й вірю, що надзвичайно важливо працювати саме з молоддю, особливо коли йдеться про проблематику гендерної нерівності, бо це не тільки наука, — це про систему цінностей, про світоглядні питання.

Т. М.: Щоб завершити академічну тематику і перейти до феміністично-активістської, хочу ще запитати: яка ситуація нині з гендерними студіями у Львові, де їх викладають? Я знаю, що коли я почала активно викладати в Києво-Могилянській академії, у Львові на кафедрі соціології в цей час працювала Тетяна Бурейчак і викладала чимало вибіркових курсів на гендерну тематику.

О. К.: Дякую, що ви згадали про Тетяну Бурейчак[35], було б просто несправедливо її не згадати. Свого часу вона як соціологиня захистила дисертацію про гендерні аспекти реклами, а згодом досить ґрунтовно займалася соціологією маскулінності[36]. Вона розробила і викладала цілу низку курсів з гендерних студій для студентів-соціологів. Одначе так склалося, що вона була єдиною фахівчинею з гендерних студій на кафедрі соціології, а коли через сімейні обставини Тетяна з університету пішла і взагалі виїхала з України, виявилося, що немає кому продовжити її справу. Тож ця частина соціологічної освіти у Львівському національному університеті просто зникла.

Свого часу були спроби на філософському факультеті читати якісь курси з філософії фемінізму і гендерної психології. Та коли я ознайомилася з програмами цих курсів, мені стало дуже сумно. Це було поверхово й еклектично і не лише не давало структурованих системних знань, а навіть створювало викривлене уявлення про відповідні ділянки.

Що стосується УКУ, то десь на межі 2010-х років там почали міцніти консервативні тенденції на тлі дедалі більших упереджень Церкви щодо гендерних студій. Це супроводжується викривленим, хибним тлумаченням самого поняття гендеру, а відтак ворожим несприйняттям і гендерних студій, і дослідниць, які цим займаються.

З іншого боку, як не парадоксально, 2012 року саме в УКУ зусиллями Союзу українок Америки було створено спеціальну програму — так званий лекторій СУА з жіночих студій[37]. Американські українки — членкині СУА зібрали 100 тисяч доларів і заснували фонд, з відсотків якого утримується цей лекторій. У 2018 році лекторій було перетворено на Центр жіночих студій. Цей проект дозволяє підтримувати постійну увагу до жіночої тематики. Формат роботи такий: з певною періодичністю відбуваються відкриті лекції, на які запрошують українських експерток-дослідниць із різних галузей, які так чи так займаються жіночою тематикою. На семестр читається, як правило, один курс, пов’язаний із жіночою тематикою. Це дозволяє підживлювати інтерес студентства до відповідного кола питань, хоча пропоновані курси насправді дуже різні і далеко не завжди ґрунтуються на феміністських засадах чи на гендерному підході. Певні курсі були з ділянки біблійних студій, історії християнства тощо, інша частина — жіноча історія чи літературознавство. Скажімо, Марта Гавришко читала курс «Жінки і війна» — про роль жінок у двох світових війнах та участь у війську як інституції. На початку роботи цієї програми восени 2012 року я теж читала там курс «Гендерні студії в історичних науках». Це був теоретично орієнтований курс про ключові підходи до вивчення минулого крізь призму категорії гендеру, понятійний апарат, концептуальні речі.

Т. М.: Я брала інтерв’ю про публічних інтелектуалів з України в історика Франка Сисина[38], і він назвав вас поряд із Ярославом Грицаком і Миколою Рябчуком. Це може означати, що ви займаєтеся не лише наукою, а й інформаційним активізмом, даєте багато інтерв’ю, пишете публіцистичні статті, що непроста справа. Наведіть, будь ласка, приклади такого активізму.

О. К.: Як і багато інших дослідниць на межі 1990-х — 2000-х років я певний час поєднувала наукову працю, викладання і громадський активізм, бо всі ці види діяльності були тоді нероздільними на тлі дефіциту знань про фемінізм та відносну молодість жіночого руху. Серед таких активістських ініціатив, до яких я була безпосередньо причетною, найпомітніша, мабуть, акція «Стоп сексизм»[39], що її згодом підхопили інші жіночі організації по всій Україні. Я саме викладала згаданий уже курс із гендерних студій на магістерській програмі в ЛНУ ім. Франка. Ми не раз говорили про те, як прикро бачити історичний центр Львова, який входить до переліку світової спадщини ЮНЕСКО, заповненим білбордами і сітілайтами з дискримінаційними й сексистськими зображеннями.

Мої колежанки-соціологині Тетяна Бурейчак і Вікторія Середа підтримали ідею громадсько-освітнього заходу, покликаного, з одного боку, пояснити, у чому полягає сексизм у рекламі, чим він шкідливий, а з іншого — вимагати від міської влади усунути дискримінаційну рекламу з міського простору. На конкретних прикладах міської реклами ми розбирали прийоми і механізми, які вибудовують образ жінки як істоти другорядної, підлеглої, залежної, як об’єкта чоловічого погляду і вибору, формують жінку як річ, як сексуальну іграшку, окрасу чи дорогий атрибут для заможного чоловіка, як яскраву етикетку для товару, а часом буквально як тварину, яка керується інстинктами, тощо. При такому докладному і конкретному аналізі зображень і підписів (рекламних гасел) стає зрозуміло, у чому криється сексизм у позірно привабливих рекламних картинках і як він руйнує гідність жінок.

Згодом я підготувала статтю з викладом основних концептуальних підходів до аналізу такої реклами і безліч разів читала публічні лекції на цю тему. Повинна сказати, що при такій подачі це промовляє до кожного і кожної, не залишає байдужими, вчить критично сприймати рекламний контент. Ідея різних таких воркшопів, семінарів пішла в народ і справді цілою хвилею прокотилася по Україні. У різних містах і в різних формах, з різними матеріалами активістки й дослідниці провели схожі акції «Стоп сексизм».

Т. М.: Чи змінилася ситуація з проблематизуванням становища жінок і гендерної тематики після 2008 року?

О. К.: Ситуація змінилася. І якось так вийшло, що саме 2008-й став поворотним роком. Мабуть, якоюсь мірою до цього спричинився наступ на жіночі права з боку релігійних організацій і церков, які перед тим довгий час зосереджувалися на з’ясуванні міжконфесійних стосунків. Та попри чвари, різні церкви знайшли спільну точку дотику, якою стало питання жіночих репродуктивних прав. У 2008 році активізувалися різні ініціативи щодо зміни українського законодавства в напрямі обмеження репродуктивних прав жінок, дискредитації державної політики гендерної рівності, нагнітання моральної паніки через уявні загрози гендеру для інституту сім’ї тощо.

Відтак 2009-й став роком, коли в різних містах України незалежно одне від одного, бо це не були скоординовані дії, 8 березня відбулися вуличні феміністські акції. Мені достеменно відомо принаймні про три такі акції — у Львові, Чернівцях і в Харкові. Усі вони були дуже різними за формою і за фокусом. У Львові ініціативна група «Гендер Львів» провела марш середмістям із гаслами й саморобними транспарантами на зразок «Кухня і мода — це не свобода». Усе це організували молоді люди, хоча учасницями події були і я, і Марта Чумало[40] та ще кілька активісток трохи старшого покоління. Усіх нас разом було, може, 20–30 осіб, не так багато, але тоді це був шок для львівської громади. Люди витріщалися, ніхто навіть нічого не коментував, перехожих реально заціплювало — вони просто не встигали відреагувати, бо не розуміли, що відбувається, хто ці люди (серед нас, до слова, були й молоді чоловіки), адже щось подібне у Львові відбувалося вперше.

У Харкові жіноча організація «Сфера» організувала сидячий протест на майдані Свободи — з каструлями, в жовтих рукавицях і фартушках. І наскільки я зрозуміла, ідея була показати абсурдність сприйняття жінок у публічному просторі як домогосподарок.

А в Чернівцях узагалі було ціле дійство, великий перформанс, який викликав чималий медійний резонанс. Активістки використали ідею, яка мені видається страшенно креативною, — вони провели Свято конячки Марти[41]. Метафора полягала в тому, що в українській землеробській традиції був такий звичай: перед тим як перший раз навесні виорати ниву, коня, якого запрягали в плуг, дуже вшановували, заквітчували і всіляко йому догоджали. Раз на рік цей кінь мав свято, а далі його запрягали в плуг, і решту року він тяжко працював. Оцей символізм одноразового вшанування й експлуатації протягом року чернівчанки перенесли на лицемірне привітання жінок з 8 Березня й організували Свято конячки Марти. Жінка, мовляв, не коняка, яку треба раз на рік шанувати-вітати, а потім, ігноруючи всі її потреби, бажання, права, просто експлуатувати цілий рік. Усе це відбувалося на центральній площі, за підтримки і навіть у присутності місцевих посадовців, а ініціаторкою виступила депутатка обласної ради Наталія Батракова[42].

Тобто саме 2009 року жінки вперше вийшли на вулиці. Це вже не семінари, конференції, якісь обговорення в глухих стінах, у середовищі однодумиць! Активістки вперше набралися відваги вийти з проблемами безпосередньо до громадськості, звернутися не одна до одної, а до суспільства. З 2009 року цей процес розвивався досить динамічно. 2010 рік — це століття від започаткування Міжнародного жіночого дня. Потім 2011 рік — століття першого відзначення Міжнародного жіночого дня 8 березня. Це були такі знакові ювілеї, які спонукали до того, щоб зреагувати на них певними акціями.

Потім з’явилася «Феміністична офензива»[43] в Києві, акції, які вона організовувала на 8 березня, набрали масового характеру. Їхні марші середмістям Києва активно висвітлювали в медіа. Це були такі яскраві незвичні події, з промовистими гаслами, яскравими банерами, барабанами, за помітної участі ЛГБТ-спільнот, що особливо притягує увагу журналістів. Бачачи, що в Києві щось таке відбувається, локальні жіночі організації, які, може, доти не мали відваги робити це у своїх містах і містечках, набиралися рішучості і наступного року теж намагалися зробити щось публічне на вулиці, заявити про свою присутність і певні жіночі проблеми.

З іншого боку, ми бачимо, що в Україні є консервативні кола. І вони теж мобілізуються та знаходять дієві інструменти, щоб постійно і дошкульно атакувати феміністок. Іноді їм це вдається досить успішно, особливо коли вони залучають церковні парафії і священиків, які у своїх проповідях виголошують різні, м’яко кажучи, сумнівні чи й відверто абсурдні речі, але люди їм вірять. Це негативно впливає на громадську думку, тому діячкам жіночого руху доводиться подвоювати зусилля і знаходити нові форми й способи, щоб донести свої цінності й цілі до широкого загалу.

Т. М.: Ваші праці якраз підважують такі сумнівні речі. У чому, на вашу думку, значення ваших наукових розвідок?

О. К.: Скажімо, для феміністських студій дуже важлива така категорія, як жіноча дієздатність, — щоб долати цю прикру традицію віктимізації жінок, мовляв, жінки в історії постійно були жертвами тих чи тих непереборних обставин. Це не так! Звісно, у звичних для істориків поняттях жінки не ухвалювали політичних рішень і не командували арміями, але вони діяли на іншому рівні і в інший спосіб. Знання про те, як саме вони діяли, які були їхні сценарії виживання, способи пристосування чи методи і форми спротиву до тих обставин, що на них тиснули, коли їхні можливості й ресурси було обмежено, — таке знання може озброїти сучасних жінок певним досвідом і додати впевненості для дій.

Знання про минуле може стати уроком, із якого можна не лише навчитися, а й повірити в себе і свої сили, відкинувши дурниці про жінок як слабку стать. Я, звичайно, не хочу генералізувати, але чимало жінок просто не мали вибору — вони мусили брати на себе відповідальність і бути сильними. І долали, і переживали, і перемагали на повсякденному рівні. Не тому, що вони були героїнями у тому самому сенсі, як чоловіки, котрі літак на таран кидали, але вони, наприклад, щодня рятували своє життя, життя своїх і сусідських дітей, інших родичів і незнайомих людей під час Голодомору.

Нерідко жінки робили такі речі, які можна вважати повсякденним героїзмом. Не Героїзмом з великої літери, а щоденними практиками виживання, які в тому контексті, у тих обставинах були вчинками, гідними поваги і захоплення, героїчними. Чи в таборах ГУЛАГу, де вони знаходили способи не опускатися до рівня тваринного виживання, а зберігати людську гідність і свою систему соціальних ідентичностей, цінностей.

У кожному разі я вважаю, що ті, хто займається гендерними студіями, — це дослідниці й дослідники, які буквально зобов’язані результати своїх досліджень повертати суспільству. Гендерні студії мають дуже конкретний прикладний вимір для того, щоб наше суспільство змінювалося і ставало справедливішим.

Т. М.: На вашу думку, які найбільші успіхи феміністичного руху в Україні з часів незалежності?

О. К.: Один із найбільших успіхів — це те, що ми маємо прогресивну законодавчу базу, яка забезпечує права жінок у різних сферах. У дуже багатьох пострадянських країнах, у постсоціалістичних країнах, у близькій до нас Польщі ситуація набагато сумніша. У цьому сенсі, звичайно, нам є, чим пишатися. У нас є серйозні здобутки у сфері запобігання сімейному насильству, гендерованому насильству, торгівлі людьми. Сімейний кодекс у нас досить пристойний. Ось нещодавно скасовано обмеження на кількасот професій для жінок — я вважаю це суттєвим поступом у розширенні прав і можливостей.

Однак для мене загалом набагато важливіші зміни, які відбуваються в головах людей. Коли ми переходимо на рівень практики, ми бачимо нині чимало егалітарних партнерських родин, де чоловіки і жінки спільно займаються побутом, дітьми і т. ін. Коли ж ідеться про суспільний дискурс, про світоглядні речі, гендерні стереотипи й ідеали, то вони не міняються століттями. Практики вже змінилися, а от ментальний рівень може дуже довго залишатися так само архаїчним, зовсім не відповідним добі.

І от мені здається, що за більше як двадцять років завдяки подвижницькій діяльності жіночих громадських організацій і тисяч активісток з’явився нарешті критичний погляд на ситуацію, принаймні готовність помічати проблеми, а не заперечувати її й сліпо наполягати на тому, що в нашій «матріархальніій» культурі жінкам ведеться чудово. Оце усвідомлення існування проблеми гендерної нерівності — це дуже важливий крок на шляху до подолання дискримінації в різних її проявах, від сексистської реклами до політичної участі.

Нині вже цілком адекватно в парламенті сприймаються виступи представниць Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості», коли вони критикують якусь запропоновану норму до законодавства, хоча навіть там, у парламенті, трапляються сексистські висловлювання депутатів і посадовців, які дозволяють собі зневажливо ставитися до колег-депутаток і їхніх ініціатив з гендерної рівності.

Т. М.: Феміністичний активізм не завжди вдячна справа, він може викликати стреси і досить негативні емоції. Як ви особисто даєте раду в ситуаціях, коли вже ніби немає сил далі боротися?

О. К.: Я знайшла для себе два способи не допустити вигорання і забезпечити відновлення сил, коли вони справді потрібні. У певний момент я вирішила, що сама не зможу змінити все і не зможу одноосібно вирішити всі гендерні проблеми українського суспільства. Натомість ефективніше буде, якщо я робитиму те, що вмію, у ділянці, яку знаю, і намагатимуся робити це якнайкраще. Я в міру можливостей підтримую активісток і різні феміністські ініціативи, але намагаюся не ангажуватися в усі ініціативи й проекти. Не брати участі в усьому, бо наші ресурси (емоційні, інтелектуальні, фізичні) справді обмежені.

Моя сфера — це дослідження, пов’язані з жіночою історію, із феміністським способом вивчати минуле. Я намагаюся не лише вивчати жіночий історичний досвід, а й поширювати ці знання, наскільки це можливо, через освітні заходи, засоби масової інформації, публічні лекції. На ці знання є суспільний запит, інтерес, про що свідчить і кількість присутніх на моїх виступах, і читацька активність , і це мене дуже тішить.

З іншого боку, у якийсь момент накопичується втома, яку я намагаюся долати через йогу, що її вже досить довго практикую. Це спосіб підтримати фізичний стан у прийнятній формі і психологічно, емоційно розвантажитись, зберігати гармонію із собою і зі світом. Узагалі засади йоги мені дуже близькі. Вони підказують мені не намагатися змінити весь світ одразу, а почати із себе, не очікувати швидкого результату, а зосереджуватися на процесі, який приносить результати, якщо цей процес продуманий, систематичний, послідовний. І сама філософія йоги мені близька, бо вона дозволяє мені продуктивно працювати в дослідницькій сфері і в просвітницькій діяльності, наскільки це можливо.