Категорія: Загальне

Скільки відомих жінок-архітекторок ви знаєте, які зробили себе самі? А скільки чоловіків? Що чекає студенток-архітекторок після закінчення університету? З якими труднощами та ризиками доводиться стикатись жінкам в архітектурній професії? Чи є можливість себе захистити в небезпечних чи сумнівних ситуаціях на робочому місці? Чи підтримають колеги та колежанки?

Про міжнародний та український досвід жіночих колаборацій та об’єднань жінок в архітектурі та урбаністиці, про випадки MeToo під час співпраці із зірковими і не тільки архітекторами-чоловіками, ідеями та успіхами поділяться спікерки:

• Марія Полтораченко, архітекторка, активістка;

• Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня.

Публічна лекція та дискусія “Чому так мало жінок в архітектурі?” відбулася на Платформі Острів. Пропонуємо конспект двох доповідей що прозвучали в рамках цієї події: про видатних жінок-архітекторок кількох останніх сторіч, видимість жінок в архітектурі, їх відсоток серед осіб, які приймають рішення, соціокультурні та історичні чинники, які впливали представлення жінок в архітектурній професії. Дискусію проводили ще посеред лютого, перед 8 березня, а вже через пару тижнів після заходу стало відомо, що дві жінки, Івон Фарелл і Шеллі Макнамара, стали володарками Прітцеківської премії (що в сумі дає вже 5 жінок, які отримали цю найвищу нагороду серед архітекторів).

Напередодні 8 березня ми зібралися поговорити про відомих жінок-архітекторок, де вони всі ховаються, чому ми так мало про них знаємо, чому ми пам’ятаємо тільки про Заху Хадід, чому більше нікого не згадуємо і чи є взагалі така проблема, що так мало жінок в архітектурі, чи існують якісь шаблони? Чи це просто не вистачає нам інформації або нашим керівникам або щось хтось не зрозумів?

Почну з висвітлення трьох жінок-модерністок, які жили протягом 20ст і розпочали свій шлях ще на його початку, в 30-х рр. Перша – це француженка Шарлотта Пер’єн, вона тісно співпрацювала з Лє Корбюз’є, крісло її авторства знаходиться в музеї Vitra, її авторства інтер’єр представництва Air France Agency в Лондоні, приклад проекту бази відпочинку в горах Les Arcs ski resort, розроблений в партнерстві, тобто приклади дизайну меблів, дизайну інтер’єру та об’ємна архітектура, нормальні, сильні проекти.

Ще одне відкриття – Мінетт де Сільва, останнім часом про неї розповсюджують статті в різноманітних виданнях, таких як Guardian, різноманітні феміністичні ініціативи, в тому числі архітектурні, її відкопують і це є здивуванням, оскільки Мінетт де Сільва походить зі Шрі-Ланки, її батько був відомим політичним діячем, по світу ходить фото, там де вони з батьком представлені 1948 року на Світовому Конгресі Інтелектуалів на Захист Миру, тобто вони були свого часу відмічені. Спочатку Мінетт де Сільва розпочала свій шлях в Великобританії, в Лондоні, тобто в неї була можливість навчатися і розпочати свою роботу там. Оскільки Шрі-Ланка була однією з країн-колоній Commonwealth, але в 1948 році вони отримали незалежність і з того часу Мінетт повернулася додому і продовжувала свою діяльність в місті Коломбо, Шрі-Ланка, здебільшого це проекти приватних житлових будинків. Чим вона теж дуже відзначилась: вона була однією з перших двох жінок у світі, які відкрили своє бюро, під своїм власним іменем. Вона ніколи не виходила заміж і вся її діяльність – це її особистий внесок.

Теж одна з жінок, якій вдалося вклинитися в цю “чоловічу” сферу, вже наша співвітчизниця – це Наталія Чмутіна. Більша частина її життя пройшла в 20 ст., тобто вона одна з перших, і я про неї дізналася як раз на схожій лекції про жінок в архітектурі цього літа, яку проводила теж інша жінка-архітекторка. в якої є своя фірма і от вона поділилася своїми враженнями ще під час навчання, що як оце жінка може бути архітекторкою, для неї це був шок-контент чомусь, розрив шаблонів, бо створюється враження чомусь, що це дуже “чоловіча” справа, що тільки чоловіки відомі зірки, а от коли їй під час навчання трапилась Наталія Чмутіна з сильними проектами: це і готель “Дніпро” на Європейській площі в колаборації з іншими чоловіками, теж дуже відомий проект готелю “Либідь”, який ми всі знаємо, теж в співпраці розроблений, а от чим вона найбільш відзначилась – це Київський центральний будинок меблів, це вінець її кар’єри, можна так сказати, принаймні за радянських часів, це згадується в багатьох публічних джерелах, але не у всіх відбилося в голові, що автором саме цього проекту є жінка.

– Київський центральний будинок меблів ще діє, так, і завдячуємо цьому, що там знаходиться салон дорогих меблів “жлобських”, а з іншого боку, я вчилась в художній академії, як раз коли там викладала Чмутіна і були ще дві жінки які там викладали: була Лариса Павлівна Скорик, була Олена Добровольська, дружина Добровольського. Чмутіна, до речі, до дівчат ставилась так, більш ніж спокійно, в неї був дуже високий конкурс, в неї дійсно була найкраща майстерня, потім була майстерня Приймака, а спочатку була Чмутіна, вона вибирала тільки хлопців до себе в програму, і це справді була жінка така авторитарна, але жила в комуналці, одній з Заболотним на старості літ, ось таке життя. Ще один її об’єкт – це турбаза в Черкасах, тоді в 60-х рр була “пошесть” будувати турбази та річкові вокзали. (С. Шліпченко)

– Чим Ви поясните те, що вона обережно ставилась до навичок жінок, а не навпаки розвиваючи тих, хто мав перспективи? (В. Базан)

– В неї був дуже складний характер, це була дуже авторитарна жінка, дуже такий сильний характер. Чому? Бо відбувається так: або жінки перебирають манеру повадки чоловіків, а вона ж пробивалась сама руками і зубами, як уміла, і думаю, що в цьому середовищі це було ах, як непросто зробити. Тому що в Лариси Павлівни Скорик був чоловік був чоловік композитор, з якою він розлучився, бо не витримав її характер, але там була якась паралельна сила, а вона була, так би мовити, все робила сама, це self-made woman. (С. Шліпченко)

І теж, якщо подивитися Мінетт де Сільва, то в неї була підтримка з боку батька, в неї батько був все-таки відомий політичний діяч – Інакше вона б не поїхала вчитись в Британію, в неї не було б коштів. (С. Шліпченко) Так, їй пощастило з батьком, в якого були зв’язки, через якого вона змогла вийти на Лє Корбюз’є, Пабло Пікассо, Джо Девідсона.

Особисте життя Шарлотти Пер’єн я не досліджувала, але їй теж пощастило співпрацювати з Лє Корбюз’є. – Значить, дивіться, я люблю розказувати одну історію: одна жінка з Гарварду намагалася зробити з нею інтерв’ю. От всі жінки-архітектори і чоловіки, всі Німеєри живуть по 100 і більше років. І от наприкінці життя вона не дуже хотіла говорити, коли її діставали питаннями “От Ви жінка-архітектор, я к Вам співпрацювати з Корбюзє, він же ж теж авторитарна людина? Надзвичайно авторитарна особа”. От вона не сильно хотіла це коментувати, бо коли вона прийшла до нього на роботу в майстерню, а він сказав “ага, дівчино, ми тут подушки для диванів не вишиваємо, майте на увазі”. (C. Шліпченко)

В цілому ми бачимоабсолютно нормальні, сильні проекти, різного масштабу, і самостійні і в співпраці з іншими чоловіками, але по суті, так, вони прожили життя по 90 з гаком років, майже все життя протягом 20 ст, вони жінки свого часу.

Питання “Чому так мало жінок в архітектурі?” періодично виникає, в 2018 році вийшла стаття в New York Times і основне зауваження авторки було саме до кількості жінок в управлінні фірмами. Тобто, ми маємо вже ситуацію, коли добра половина студентів – дівчата, навчатися досить просто в цьому плані. Досить реально вступити плюс-мінус, досить реально закінчити навчання в різних країнах, немає якихось квот, як це було раніше в Америці до 70-х рр, було законодавче обмеження щодо тих чи інших професій, і архітектури це стосувалося також. Зараз маємо вже ситуацію, коли добра половина навчається дівчат, в Польщі, коли я навчалася, вже було більшість дівчат і декілька хлопців, тобто ландшафтна архітектура вже як “жіноча” професія сприймалась, але по факту, коли ми дивимось на представлення директорів фірм, топ-менеджмент, лідуючі архітектори, вони зазвичай чоловіки, а жіноча “невидима квота” – це максимум 20%, тобто в районі плюс-мінус 20% жінок, які приймають рішення, якщо голова – чоловік, більше дуже важко зустріти.

І одразу реакція на цю статтю від молодих архітекторок “Перестаньте запитувати – пишіть про нас” Зауваження таке, що нас багато молодих-активних, а про нас не пишуть. Тобто, увага нас не зачіпає. Увага медіа, увага професійного середовища.

Класична ситуація про подружжя. Дуже часто подружня пара організовує своє бюро, і разом досягають якогось успіху і дуже часто жінка зникає в тіні свого чоловіка, зазвичай чоловік приймає на себе всю увагу тим чи іншим способом, тобто це органічно і він справді цього заслуговує, але дуже часто жінок якось так витискають, вбік або назад, іноді це в офісах досить видно, в мене був такий випадок, коли я працювала в невеличкому сімейному бюро в Польщі. При чому та фірма була частково польська, частково іспанська – іспанець чоловік, дружина полячка. І що він робив: він так методично намагався свою дружину витиснути, що в їх кабінеті його стіл був в два рази більший  за її стіл, і він дотиснув її до такого, що вона працює в іншій фірмі, а приходить тільки раз на тиждень в своє бюро, яке вони заснували разом, щоб вести якусть адміністративну роботу: це бухгалтерія, перевірка якихось документів, бо їй нібито “простіше” це зробити. І от виникла свого часу історія з Італії, коли Доріану Фуксас, дружину архітектора Массіміліано Фуксас, з яким вони працювали в чотири руки не відзначила місцева спілка архітекторів і виникла ціла петиція та рух на її підтримку, і в цьому випадку чоловік, як раз теж підтримав дружину, щоб вона отримала однакове визнання, а не витискав її.

Ще один дуже свіжий кейс – випадки сексуальних домагань. New York Times дуже цю тему підтримує цю тему і це шок контент, бо будівлі Річарда Мейера такі легкі, світлі, прозорі, відчувається ніби в людини така чиста свідомість, а от він виявився “прозорим” не тільки в цьому плані, бо поскаржилися співробітниці на те, що він був трошки ексгібіціоністом і скандал базувався на тому, що він міг напівголим міг приймати своїх співробітниць, а коли дівчині 20 років і це перша робота, це шок контент, коли авторитет вже постає перед тобою не в тому вигляді, це абсолютно інший імідж, шокуюча ситуація. І от реакція спільноти, оскільки подібні ситуації зазвичай закінчуються звільненнями, або дівчата-жінки самі йдуть з роботи або якщо систематично керівник домагається тебе, а ти відмовляєш, то скоріше за все він тебе звільнить і це випадок дискримінаційний і часто жінкам після цього, особливо є якийсь розголос, якісь звернення чи скарги, то дуже важко знайти потім роботу. І те ж пішла реакція “а що ж робити?”. І працювати в таких умовах неможливо і вирішувати треба проблему, мовчати ж нема сенсу. І ось трапилась ініціатива Архітектурного Лоббі, яке базується в Брукліні, Нью Йорку, 2018 року. Дуже цікавий підхід: створення мережі солідарності для постраждалих від випадків сексуальних домагань або дискримінації на робочому місці. Якщо зайти на той сайт у вкладку Solidarity Bloc, то там якщо прокрутити, нижче є форма для анкети постраждалих, яку можна заповнити і ніхто тебе не буде засуджувати, так само є фірми, архітектори, які декларують, що зможуть підтримати, принаймні спробують, але створення такої мережі все-таки збільшує шанси, що вдасться знайти якісь дружні контакти, щоб це не була ситуація вигнанця, коли ти втрачаєш роботу, в тебе моральна і фізична травма, в тебе немає фінансів, тобто створюють такий простір солідарності, де тебе приймуть, принаймні не будуть тебе ще гнобити через твою важку ситуацію. Хороша ідея реакції на подібні випадки. Бо інакше життя перетворюється на турецький серіал “1001 ніч”, на моральні тортури. Ми навіть зі знайомою юристкою запустили просвітницький медіа-проект зображень сексуальних домагань в художніх роботах та медіа, так само як поширення правової обізнаності.

Якщо все в порядку, то є інший ризик – видимість архітекторок. Якщо є проекти, є активна діяльність, то не завжди є відзнаки, не завжди жінок приймають і запам’ятовують як архітекторок, саме. Помітила, що зараз пішла тенденція саме створювати медійні платформи, сайти, рухи, будь-яких форматів, там де фокус саме на жінках-архітекторках: Madame Architect – фокусуються на тому, щоб відзначати жінок в архітектурі різних поколінь, з різних сфер, дотичних до архітектури, урбаністики чи досліджень; RebelArchitette – італійська ініціатива, саме вони вимагали визнання заслуг Доріани Фуксас, випускають статті про окремих жінок, збирають статистичні дані; WPS Prague (Жіночий Публічний Простір) – сайт про жінок та місто, про жінок в архітектурі та урбаністиці, жінок та міське середовищі, як вони можуть впливати та мати свої голоси, хороша ідея донесення голосів жінок з тих чи інших сфер в міське середовище; Modernistki – приклад вже нашої, місцевої української ініціативи.                               

– А чи не склалося так, що дівчата, жінки йдуть з професії бо вибирають предметний дизайн, дизайн інтер’єрів і декор, а не більш такий об’єктний, більш видимий і маніфестний? Тому це більш такий “чоловічий” ризик того, що треба брати відповідальність за те, що ти створив великий об’єкт і можливо жінки свідомо відмовляються від цієї відповідальності? (В. Базан)

– Я помітила, що є тенденція йти з великих фірм, в яких є пірамідальна структура і де ти як на фабриці і засновують свої власні маленькі бюро або працюють як самозайняті

– А от з якими об’єктами вони працюють? (В. Базан)

– Початки завжди маленькі: приватні будинки, інтерєри, якщо це ландшафтна архітектура, то присадибні ділянки, і на конкурси постійно подаються

–  Йдеться про те, що традиційні речі: інтер’єр, обстановка, декорування – все це “жіноче”, а створення – це “чоловіча” справа. Також Ви жодним чином не сказали про те, що жінка врешті-решт вирішує народжувати дитину, постає проблема: як працювати, як суміщувати дуже серйозну роботу, коли є нічні бдіння і купа роботи, і напруження і все, щоб мати родину, наприклад якщо чоловік не архітектор, або якщо чоловіка взагалі немає і це є взагалі серйозний виклик, жінка робить серйозний вибір цей, тоді вона зменшує свою присутність професійну, жертвує чимось, заради дому. (С. Шліпченко)

– Якщо ми вертаємося ще до тих великих жінок, про яких йшла мова, то вони всі відмовилися від шлюбу та дітей? (В. Базан)                  

– В них не було дітей. У Чмутіної була дочка, а в інших ні. (С. Шліпченко)

– А в Захи Хадід? (В. Базан)

– Нікого не було.

Велика рідкість жінки, які самі заснували своє бюро і одноосібно головують. Хотіла обійти Заху, бо зазвичай її всі знають

– Це як раз і незвично, бо вона емігрантка, як раз вчилась і викладала в лондонській Школі Архітектури при Асоціації Архітектури одній з найпрестижніших шкіл світових, вона дуже довго, як ці всі концептуалісти не будувала свої проекти, її перший реалізований проект був 1999 року і потім вже воно пішло (С. Шліпченко)

Так, її називали “паперовим архітектором”. – Як і всю плеяду їхню

Представленість жінок-архітекторок на ринку. Якщо проаналізувати публічні події накшталт “Архітектурна практика” 2018 року, то гендерний баланс витримано, серед усіх учасників приблизно 50% жінок, а в 2019 році навіть більше 60% жінок в процентному співвідношенні. При цьому архітектурний бізнес чомусь подається як “чоловіча” справа, навіть для графічних промо зображень використовують саме чоловічий образ, який може відштовхувати багатьох жінок, дівчат, які лише планують свою кар’єру.

В свіжому номері журналу української урбаністики А:1 ми відкриваємо і бачимо результати Ukrainian Urban Awards. Серед міжнародного складу членів жюрі ми бачимо лише дві жінки з семи членів, що дає 28%. Вони є головними архітекторками Стокгольма (Кароліна Кейзер) і Копенгагена (Тіна Сабю). Це світовий контекст, якщо ми беремо кваліфікаційну раду нашу місцеву, то це теж дві жінки з шести членів, 25%. Головна архітекторка Харкова (Тетяна Поліванова) і архітекторка-власниця (Наталія Олексієнко), що дає нам “невидиму квоту” в 20-30%.

Серед самих учасників конкурсу живіша ситуація: тільки жінки 25% складають і жінки, учасниці в складі команд, теж 25%, тобто разом жінок в представленні набереться 50%. Дискримінаційної тенденції не відчувається. 

Проте, якщо ми поглянемо на афішу на наступний рік, то вже одна жінка лишилася в складі кваліфікаційної комісії, лише головна архітекторка Харкова. Коли жінка лишається одна серед приймаючих рішення – це вже турбуюча, тривожна тенденція.

Є з чим працювати, не все так погано: жінки-архітекторки є, є головні архітекторки наших та зарубіжних міст, але все ще відчувається в нас цей момент, що якщо йдеться мова про великий капітал, прийняття рішень, то там жінок дуже-дуже мало, максимум ми бачили 25-28%. Якщо проаналізувати структуру будь-якої організації по відкитих сайтах, по відкритих джерелах, то теж подібне побачимо, що на нижчих щаблях ми побачимо досить багато спеціалісток, тобто ось ці от 50% ми знайдемо, а потім вже питання власності, прийняття рішень, якогось топ-менеджменту – це вже цікаві речі відбуваються, оті от скляну стелі і вискакують.

Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня

Є Міжнародний День Дівчат і Жінок в Науці. Дослідниці історії мистецтв або історії архітектури, архітектурної критики потрапляють туди, до урбанізму, коли ж архітектори, помічники архітекторів туди не потрапляють. Є Міжнародний День Архітектури, він такий наче гендерно нейтральний, але все одно ми його повязуємо з мейнстримом чоловічим. І от у мене таке риторичне питання: чи треба взагалі відзначати якісь спеціальні дні?

Остання хвиля публікацій в історії архітектури, дослідження присутності в ній жінок-архітекторок, а до мейнстріму потрапляє мало матеріалів на цю тему. Лінія та доробок жінок-архітекторок виглядає такою “дотичною” або “паралельною” до головного канону і генеральної лінії, там де великі чоловіки в архітектурі, світовий канон. І от жінки починають творити свою історію так би мовити паралельно, а не “підважувати”, так би мовити, цей головний канон.

Канон взагалі в нашому випадку, українських реалій, до критеріїв цієї підпорядкованості, субординованості, трапляється питання посколоніальної перспективи.

20-ті, 30-ті рр працювала над проектом “Новий Харків”, вже тоді були жінки, були доробки, їм було складніше.

Взагалі подібні студії в інших дисциплінах привели до того, що канон переглянули і підважили, наприклад літературний канон, там де жінки розсунули чоловіків і стали поруч в мейнстрімовому каноні. Я вважаю, що ми маємо працювати над цим, а не створювати паралельну історію: “жіночу” і “чоловічу” архітектуру.  

Перша асоціація до теми сьогоднішньої зустрічі “Чому так мало жінок в архітектурі?” – це книжка Лінди Ноклін та цитата Джорджа Стюарта Мілля “Все, що є звичайним здається нам природнім і тому підпорядкування жінки чоловікові, будучи універсальним звичаєм і будь-які відхилення від цього цілком природньо здається неприродім.” Що тут можна сказати?

Хоча коли Вєра Агєєва розповідала про Марка Вовчка, то вона згадала, що Марко Вовчок перша переклала Джорджа Мілля російською мовою.

То чому було так мало жінок в архітектурі? Для мене перша конотація яка виникає – це Лінда Ноклін, американська історикиня мистецтва, яка на початку 70-х рр написала таку книгу: “Чому не було в історії великих жінок художниць?”, “Women, Art & Power”, “Politics of Vision”.

Одним з її аргументів – це був інституційний аргумент. “Природне призначення” жінок та чоловіків, “жіночі” та “чоловічі” професії, суспільні цінності, культурна ситуація, історична ситуація і все таке інше. Але інституційні речі, це такі як в університети жінки почали потрапляти тільки під кінець 19 ст.  В Академії де Боссар жінки були присутні в класах малювання ще з 70-х рр, але чоловічу оголену натуру їм дозволили малювати тільки в кінці 80-х рр 19 ст., їх в клас не пускали. Тому як ми можемо говорити про те, що жінки не могли реалізувати себе в тому суспільстві? Ні вчитися, ні працювати. Власне, були “жіночі” професії, там де жінки починали працювати, бути самостійними: щось шити, писати.

І ось ми стикаємося ще з одним важливим моментом: питання присутності жінок в архітектурі іде поруч з питанням феміністично ангажованої чи гендерної перспективи погляду на архітектуру і репрезентацію.

З одного боку є архітектура, з іншого боку є суб’єкт – ті, для кого створюється архітектура, а паралельно ті, хто створюють цю архітектуру, і також зважаємо культурну ситуацію, всі наші уявлення про стать, культурну стать або гендер, про соціальні ролі чоловіків та жінок, приписані суспільством на даний момент, про оці нормативні уявлення про чоловіків та жінок і про родину, і про те як виглядає родина, як виглядає місто.

Власне, в 70-х відбувся серйозний переворот в архітектурній критиці, в архітектурі він почався наприкінці 70-х і, власне, розпочався пік уваги до феміністичної перспективи в архітектурі і період сплеску публікацій в архітектурі на цю тему – це період 80-х та 90-х рр 20 ст.

Даян Агрес, архітекторка, теоретикиня, дружина … Її книжка “The Sex of Architecture”, “Sexuality & Space” – це колекція есеїв, антологія “Gender, Space & Architecture”, це публікація “City & Gender”, “Урбанізм і фемінізм”, і відповідь “STUD – Architecture of Masculinity”. Коли ми говоримо про гендерно ангажований підхід, чому ми маємо говорити обовязково про жінок, чому ми не говоримо про іншу частину бінарної пари жінка-чоловік? Жінки відвойовують місце, бо були підпорядкованими. Мені здається, важливо про це говорити.

Далі ми перейшли до тем стійкого розвитку, інклюзивного дизайну, урбанізації і тд. І ці питання: гендер, простір, архітектура, те що я назвала антологією, часто супроводжуються або і змішуються з дискусіями на тему жінок-архітекторок і альтернативні прочитання простору, вони і підходять до проектування, але не менш важливими є дослідження альтернативного розуміння самої професії архітектора.

Архітектура є залежною від загальної культурної ситуації, тобто ми зважаємо на культурний, на історичний контекст. Аналізують форми, аналізують поетику, якийсь соціально-культурний і історичний контекст якось у нас вибивається. Питання архітектурної критики – це взагалі окреме питання, про яке говорити варто. 

Дослідження архітектури та фемінізму родом з 80-х, а от архітектурний канон переписувати не поспішають. Знаходяться все більше жінок-архітекторок доводять цей факт. Жінки-архітекторки, вже троє на сьогоднішній день, мають архітектурну Прітцкерівську премію, тобто відбуваються деякі зрушення, а от канон залишається маскулінно орієнтований.

І тут у нас ще один нюанс: визначення або дефініція жінок, проблеми чи меншини з метою пояснити їхню відсутність. Тобто поруч з іншими проблемами і меншинами: жінки, раса, клас і сексуальність.

Тут ще важливо ставити правильні питання: якщо ми говоримо про 19 ст, про першу половину 20 ст, про часи раніше – чи могли відбутися великі жінки? Де? В яких царинах? А чому жінки-архітекторки були нечисленними? А чому нечисленні і досі залишаються невидимими? Ось на цій невидимості ми і маємо акцентувати питання, мені здається це досить важливо.

Тобто, більш-менш видимими вони стають з кінця 60-х і цей висновок базується на тому, що і до того було досить важко оцінити присутність жінок в фірмах, хоча вони і були в архітектурних практиках, в архітектурному процесі проектування. Розглядались індивідуальні досягнення особи і мірялось за “чоловічою” шкалою успішності. Тобто воно було трошки вирване з загального контексту архітектурної професії. Йдеться про оцю переоцінку мабуть, таку як ми займаємось архітектурою, перевизначення заняття архітектурою, і про інституцію і про освіту і про природу організації архітектурної практики проектування.

На жінок-архітекторок в історії ми дивимось як на успішних жінок-архітекторок, які заснували власну практику, тобто це конвенційна шкала базована на порівняннях з досягненням чоловіків в архітектурі з мейстріму архітектурної історії. Тобто міряємо тою самою шкалою. Я думаю, що ми можемо тут запозичити той самий інструментарій і з архітектурної критики і теорії.

Я зупинюсь на кількох постатях зараз.

Джейн Джейкобс не мала архітектурної освіти, не була ні архітекторка, ні дизайнерка. Її критикували за те, що вона жінка, що вона не має спеціальної освіти, а власне всі ці ідеї про місто, яке треба зберігати і про “хороше” місто, якими ми користуємося до сих пір і які лягли в основу “Справедливого міста” з книги “Життя та смерть американських міст”, а виникла ця книжка з її боротьби з девелопером Робертом Мозесом, який будував хайвей через Нью-Йорк і який хотів знищити місце, де вона мешкала, Грінвіч Вілладж, яке вона в результаті відстояла.

Інша жінка в архітектурі, про яку сьогодні говорили – це Шарлотта Пер’єн, яка врешті стала партнеркою практики Корбюзє, яка вступала до нього в майстерню і якій він зневажливо сказав: “Ми тут подушок не вишиваємо на дивані, це не жіноча справа – архітектура”.

Інша жінка відома, відоме подружжя Роберт Вентурі і Деніз Скотт Браун. Роберту Вентурі дали Прітцкерівську премію, а Деніз Скотт Браун не дали і зараз там цілий рух, щоб дати їй цю премію врешті-решт, бо вона на неї заслуговує.

Ще одна відома жінка в архітектурі Маделон Врізендорп, дружина Рема Колхаса, співзасновниця ОМА, про неї часто забувають говорити.

Грета Шютте-Лихоцкі, яка працювала над проектом Франкфуртської Кухні. Вона проектувала також і дитячі садки і публічні простори. Перша австрійська жінка-архітекторка, перша випускниця Univercity of Applied Arts

Айно Аалто, дизайнерка, архітектрка, дружина Адара Аалто. Їхня спільна робота – фінський павільйон на Нью-Йоркській світовій виставці.

Без Захи Хадід не обійдемось, оскільки жінки в архітектурі продовж кількох столітть постають в різних ролях, і як практикуючі архітекторки, і аматорки (любительки), освітянки і замовниці (патронесси) архітектурних обєктів. А коли замовник прауює з архітектором і це плідна співпраця, то це половина успіху того, що робить архітектор.

Архітектура стає окремою професією всередині 19 ст, і кількість жінок тих часів там невелика. Наприкінці 19 ст більшість університетів дозволяють приймати жінок і архітектурним школам дозволяється набирати жінок, але лише в 1980 році жінка-архітекторка Розарія П’ямеллі отримує посаду архітектурної школи City University of New York.

Картина на сьогодні є більш оптимістичною. Є троє жінок, які мають Прітцкерівську премію: це Заха Хадід перед усім відома, це Кадзуйо Седзіма, японка, і партнер по практиці (2010 рік), це Карме Піжем, та двоє чоловіків-партнерів по архітектурній фірмі (2017).

Є декілька цікавих жінок: Оділь Дека, дуже ексцентрична, Маріон Маоні Гріффін, одна з перших ліцензованих жінок-архітекторок світу, Кейтлін Елін Морей Грей  – піонерка модерністського руху в архітектурі, випускниця Массачусетської програми архітектури і Майя Лін, авторка проекту Vietnam War Memorial у Вашингтоні – делікатна інтервенція в ландшафт і простір, так само зробили і наші авторки Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові Ірина Волинець та Марія Процик.   

Ветерани Вєтнамської війни не могли повірити, що 20-річна Майя Лін, жінка азійського походження сама створила проект меморіалу у Вашингтоні і заходили до неї в гуртожиток, щоб перевірити це.

Перші задокументовані жінки, дотичні до архітектури, які займалися архітектурою: Катрін Брісоне (Kathrine Briconnet), Франція, кін. 16 ст, дружина Дома Боєр, наглядала за будівельними роботами замку Шенонсо; Плаутілла Бріччі, 17 ст, Італія, працювала разом зі своїм братом, оскільки сама не могла практику започаткувати, здійснювала нагляд і проектувала і палаццо і каплиці разом проектували з братом; леді Елізабет Вілбрайам, 17 ст, Великобританія, вивчала роботи Паладіо в Венето,авторка дюжини власних помість, зокрема Уоттон Хаус та Вестон Парк, чисельних церков, щонайменше 18 церков в Лондоні бути спроектовано саме нею; до недавнього часу вважалася патронесою, але дослідники з’ясували, що вона вчила самого сера Крістофера Рена, не виключена її участь в проекті Собору Святого Павла.

Коли ми говоримо про жінок-архітекторок, вони як щось незвичне, незвичні рамки якісь порушують, які боролись з дискримінацією, трохи незвичні як Джейн Джейкобс, але важливі фактори, на які ми маємо зважати – це доступ до освіти, в університети жінки масово потрапляють лише наприкінці 19 ст. Не варто забувати ще про чинники воєн, коли після І Світової війни, після ІІ Світової війни, коли відкрились вакансії, коли чоловіки були на фронті і відкрились можливості, те що ми називаємо “вікно можливостей”, а потім жінки заступали чоловіків в їх “чоловічих” професіях і не варто забувати, хочу на цьому наголосити, про традиційні гендерні ролі і уявлення про “природне” призначення чоловіків і жінок, які серйозно впливали на вибір професії. І сьогодні ми маємо pain in the ass з фемінітивами, тому що люди є а назв немає і як його називати? Є проблема.

І для того, щоб з’ясувати для чого жінки нечисленні, невидимі. Чим є архітектор в уявленні? Як працювала ця практика? Десь до середини 20 ст вважається, що це чоловік, один автор цієї споруди “майбутнього”, а всі інші – ці архітектори, ці креслярі допомагають та виконують, тобто роботою бюро керує одна людина або партнерство. Поступово природа архітектурного проектування змінюється, модель ускладнюється і сьогодні це не індивідуальна, це командна робота, навіть під брендом якимось, але це командна робота, це десятки людей в великій фірмі: дослідження, технологія, конструкторське забезпечення, візуалізація, документація технічна різна, тексти. Якщо ми згадаємо всі ці совєцькі інститути, коли була ціла купа жінок безіменних і тоді ми говорим, що ця специфічна модель знеособлення архітектури і говорили про те, що social standing архітектора падала в 60-ті, 70-ті рр, потім вони знову набули голос в публічній сфері і про це писали на Заході, у нас, на жаль, архітектори мовчать, мало хто з них говорить. Ось це знеособлення архітектора та безіменних жінок в проектних інститутах. Сучасна колективна архітектура стархітектів також.

Окрема тема – це партисипативна, учасницька архітектура, де архітектор допомагає висловитись іншим і тоді ми говоримо, що тут жінки можуть бути активними.

Сексизм у рекламі — (не)страшно?

Як часто ми чуємо й бачимо дискримінаційні фрази, двозначні зображення, сексистські стереотипи в рекламі? Телебачення, білборди, листівки, радіо — усе це переповнюють патріархальні упередження, дискримінація жінок, об’єктивація жіночого тіла, аж ми звикли заплющувати на це очі і ніяк не реагувати.

Чому це погано? Комітет ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок у своїх підсумкових зауваженнях до восьмої періодичної доповіді України ¹  зазначив, що, як і раніше, стурбований тим, що в політичному дискурсі, ЗМІ й суспільстві зберігаються глибоко вкорінені патріархальні погляди та дискримінаційні стереотипи щодо ролі та обов’язків жінки й чоловіка в сім’ї, які увічнюють підлегле становище жінки в сім’ї і в суспільстві. Ці погляди визначають вибір жінок у сфері освіти й професійної діяльности, їхню низьку участь у політичному і громадському житті, нерівне становище на ринку праці та в сімейних відносинах. Комітет укотре нагадав, що такі дискримінаційні стереотипи — ключові причини насильства щодо жінок, та висловив стурбованість у зв’язку з тим, що його держава-учасниця дотепер не вживала постійних заходів для зміни або усунення дискримінаційних стереотипів і негативних традиційних підходів.

Комітет сформулював для України кілька рекомендацій.

1. Без зволікання впровадити комплексну стратегію, яка передбачає активні й послідовні заходи, орієнтовані на жінок і чоловіків з усіх верств суспільства з метою ліквідувати дискримінаційні стереотипи і патріархальні уявлення про роль та обов’язки жінок і чоловіків у сім’ї і в суспільстві.
2. Вживати новаторських заходів, спрямованих на засоби масової інформації, для поглиблення розуміння реальної рівности жінок і чоловіків та для посилення позитивного і нестереотипного уявлення про жінок у всіх сферах, з особливим акцентом на систему освіти.

Ідентифікація сексизму в рекламі

Фахівці з недискримінації пояснюють, що сексизм породжує сексуальну експлуатацію жінок і насильство над ними, бо формує споживацьке й зневажливе ставлення до жінки ². Гендерна експертка Тамара Марценюк у своїй книжці «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» виділяє кілька видів сексизму в рекламі:

• об’єктивація жіночого тіла (репрезентації жінки, жіночого тіла як частини рекламованого товару, розрахованого на споживача-чоловіка),
• еротизація (оголення частин тіла, закріплення в підсвідомості підлеглости жінок чоловікам),
• фейсизм (різні способи зображати чоловіків і жінок: у першому випадку акцентуються голова і обличчя, в другому — тіло і його частини),
• мачизм (підкреслення чоловічого домінування над жінками, наголошення традиційних ознаках маскулінности).

Як же зрозуміти, чи справді реклама порушує принцип недискримінації за ознакою статі? З цим нам допоможе національне законодавство та Стандарт організацій України, який розробили Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація маркетингу», Центр гендерно-правової освіти УАМ за участю й експертно-консультаційного сприяння Всеукраїнської рекламної коаліції та інших організацій. Призначений він для органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, які розробляють, експортують, перевіряють і застосовують стандарти.

Цей документ поширюється на різні види, форми й засоби реклами, серед них і засоби масової інформації, які впливають на формування суспільного ставлення і моделей соціоекономічних відносин, та містить основні критерії визначення дискримінаційної і недискримінаційної реклами за ознакою статі.

• Реклама не повинна принижувати права чи применшувати значущість обов’язків, очікувань, відносин і суспільних ролей людей тієї чи тієї статі відповідно до чинного законодавства України.
• Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи щодо соціальних і статевих ролей жінок і чоловіків.
• Реклама не повинна пропагувати сексуальні образи й насильство.
• Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи, особливо відкритого або прихованого статевого змісту, щодо дітей і не може використовувати образи дітей у рекламі.

Відповідно до цього стандарту в рекламі не вільно вживати двозначні вислови, які можна витлумачити як образу людини певної статті. Слід обережно використовувати моделі та образи, які впливають на формування нездорового способу життя або можуть викликати загрозу життю жінок і чоловіків, а особливо молоді й дітей (моделі з анорексією, булімією). Реклама повинна намагатися демонструвати реалістичні образи, зовнішність, поведінку жінок і чоловіків та запобігати приниженню жінок і чоловіків, у яких зайва вага, будь-які психофізіологічні особливості/відмінності тощо.

Реклама, у якій не дотримано вказаних правил, не лише дискримінаційна, а й недобросовісна. До осені 2021 року Закон надавав виключно визначення  недобросовісної реклами, через поняття якої ми визначали сексистську рекламу як таку, що порушує Закон України «Про рекламу». 

Законом “Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації за ознакою статі”, який набуває чинності від 08.01.2022 надано дефініції понять «дискримінаційна реклама» та «дискримінаційна реклама за ознакою статі».

Законодавство відносить до дискримінаційної реклами таку, що вміщує чи використовує твердження та/або зображення, які є дискримінаційними за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками щодо особи та/або групи осіб.

Таким чином, недобросовісна реклама є ширшим поняттям і охоплює собою поняття дискримінаційної реклами. А це означає, що дискримінаційна реклама завжди буде недобросовісною, в той час коли недобросовісна реклама не завжди є дискримінаційною.

Також новий Закон окремо виділяє поняття дискримінаційна реклами за ознакою статі. До такої відноситься реклама, що містить твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання.

Відповідальність за таку рекламу несе рекламодавець, а рішення щодо визнання реклами недобросовісною або дискримінаційною прийматимуть державні органи, визначені у статті 26 закону «Про рекламу» ³.

Недобросовісна реклама — це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточности, недостовірности, двозначности, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (визначення із Закону України «Про рекламу») ⁴. Тому боротися із сексизмом у рекламі можна і треба. Більше того, законодавець посилив відповідальність за порушення законодавства та захист прав споживачів.

Куди і як звернутися

У протидії сексизму в рекламі важливі активність і солідарність громадян та громадянок. Насамперед можна в соцмережах звернути увагу компанії-замовника на дискримінаційну рекламу: написати коментар, поставити низьку оцінку сторінці тощо, в екстремальних випадках — написати скаргу на порушення стандартів соцмережі. Одночасно можна оприлюднити рекламу у фейсбук-групі Сексизм і мізогінія та закликати однодумиць і однодумців до солідарних дій. Агрегує приклади сексистської реклами і подає на них скарги ГО «Ліга захисту прав жінок “Гармонія Рівних”».

Є ще один простий і дієвий спосіб: зафіксувати рекламу (зробити фото/відео) і, якщо це актуально, записати адресу, за якою вона міститься. На сайті Індустріального гендерного комітету з реклами заповнити відповідну форму для подання скарги. Комітет розглядає скарги і спрямовує в Державну службу України з питань безпечности харчових продуктів та захисту споживачів. Можна також звернутися безпосередньо в Держпродспоживслужбу або — це вже як важка артилерія — в Антимонопольний комітет України, посилаючись на дискримінаційну та недобросовісну рекламу.

Останній важіль впливу, на мою думку, — омбудсперсон, а саме Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівности секретаріату Уповноваженого(ї) Верховної Ради України з прав людини. Ще одна «висока» інстанція — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, до якої можна звернутися з приводу реклами на телебаченні або радіо. Ці органи уповноважено накладати штрафи, ухвалювати рішення про зняття чи зупинення поширення такої реклами, анулювати ліцензії телеканалів (за позовом Нацради) та ін.

Абзацом четвертим «Права об’єднань громадян, об’єднань підприємств у галузі реклами» статті 29 Закону тепер надано право звертатись із даним питанням безпосередньо у суд: «звертатися з позовом до суду в інтересах рекламодавців, виробників, розповсюджувачів та споживачів реклами у разі порушення їх прав, передбачених законодавством».

Експерт Микола Ябченко зазначив: «Будь-який закон може виконуватися більш або менш добре. Потрібно простежити у найближчий час, як судді будуть трактувати положення закону. Тоді стане видно, чи достатньо чіткі такі формулювання. Закони не в камені карбують, тому можна буде адаптувати норму, якщо практика покаже, що адвокати знайшли “лазівку”, — каже експерт. — Зміни лише конкретизували те, що і так було вже закріплено в законі. Але враховуючи, що ця тема для судів доволі нова, явна артикуляція термінів буде однозначно помічною. Буде легше вести досудові розмови з рекламниками, які не хочуть вірити, що сексизм є дискримінацією. Тепер можна буде посилатись на конкретні положення в законі, де чітко вказано, що сексистська реклама заборонена» ³.

Ось зразок універсального звернення в усі названі вище органи

Назва органу, до якого надсилається скарга

поштова адреса

Прізвище, ім’я, по батькові заявника(ці)

поштова адреса,

контактний номер телефону

ЗВЕРНЕННЯ

(Дата) у (назва населеного пункту й адреса) я, (ПІБ), виявив(ла) рекламу (назва суб’єкта, що рекламує), яка містить ознаки дискримінації і яка поширюється на носіях зовнішньої реклами / у метрополітені / в ефірі телеканалу / у друкованому виданні тощо (вибрати потрібний варіант).

У цій рекламі зображено (короткий опис змісту реклами).

Вищезгадана реклама вміщує твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання/ описує жінку як сексуальний об’єкт / містить натяки на статеві стосунки й сексуальність, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту / зображує насильство представника однієї статі над іншою (вибрати потрібний варіант).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 8 Закону України «Про рекламу», в рекламі заборонено вміщувати твердження та/або зображення дискримінаційні за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової і національної належности, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером занять, місцем проживання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 7 Закону України «Про рекламу», реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойности.

Згідно зі Стандартом організацій України 21708654-002-2011 «Недискримінаційна реклама за ознакою статі», реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо:

а) Реклама зображує чи описує жінку або чоловіка як прикрасу чи сексуальний об’єкт, містить натяки на статеві стосунки і сексуальність людей, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту, товару, послуг тощо; порушення посилюється, якщо сексуальність людини зображується чи описується принизливо, зневажливо, наклепницьким чином (для людської гідности) через мову, позування, вербальні або невербальні натяки тощо).

б) Реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо вона стверджує або натякає, що роль однієї статі в соціальному, економічному і культурному житті нижча, ніж іншої.

Прошу здійснити перевірку викладеної інформації та в межах ваших повноважень вжити заходів з метою зупинити поширення відповідної реклами у зв’язку з тим, що вона дискримінаційна за ознакою статі, та притягнути до відповідальности вищезгаданого рекламодавця.

Про розгляд мого звернення прошу повідомити мені в письмовому вигляді.

Додаток на __ арк. (роздрукувати та додати фото виявленої вами реклами)

Дата                                                    Підпис                                                            ПІБ

---

1. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (Convention on the Elimination of all Forms of Discrimination Against Women, CEDAW) — міжнародний договір, який 1979 року ухвалила Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. Його ще називають міжнародним «біллем про права» жінок. Договір ратифікували 189 держав. Україна підписала Конвенцію 17 липня і ратифікувала 19 грудня 1980 року, отож зобов’язана звітувати про її виконання. [↩]
2. https://zmina.info/articles/plata_za_seksizm_chi_dopomozhe_novij_zakon_poboroti_diskriminacijiu_v_reklami/ [↩]
3. https://detector.media/infospace/article/191937/2021-09-13-shtraf-za-seksyzm-yak-zminytsya-zakon-pro-reklamu/ [↩] [↩]
4. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80/ed20130101/find?text=%CD%E5%E4%EE%E1%F0%EE%F1%EE%E2%B3%F1%ED%E0+%F0%E5%EA%EB%E0%EC%E0 [↩]

Жінки становили майже половину тих, хто брали участь у Євромайдані. Хоча через гендерні стереотипи жінкам на Майдані відводили допоміжні ролі (побутові роботи, розваги тощо), а чоловікам — бойові (барикади, охорона), у реальності спектр робіт, якими займалися і чоловіки, і жінки, не було настільки сегреговано. Жінки брали участь і в силовому протистоянні та формували Жіночі сотні, а чоловіки виконували і побутову працю.

Три місяці Євромайдану і п’ять років війни, яка досі триває, потребували від суспільства такої кількости фінансових і людських ресурсів, що самі лише чоловіки не змогли б стільки забезпечити. Фактично мобілізація суспільства на нові важливі для нього процеси стала структурним чинником перетворень у соціальних ролях чоловіка й жінки. Філософиня Тамара Злобіна називає цей процес «гендерним розпадом» ¹  — коли відмирають старі гендерні ролі Барбі (гламурної жінки) й Берегині (жінки, котрі виконують репродуктивну працю вдома) і в суспільній свідомості закріплюються як нова норма емансиповані образи жіночности.

Жінки, які з Євромайдану поїхали у добровольчі батальйони, стали волонтерками, громадськими активістками і політикинями, поступово, але послідовно змінюють свої сфери діяльности. Про гендерні зміни, які сталися в українській армії, далі в статті.

Несподівана війна

14 квітня 2014 року, після військової операції Росії із захоплення Кримського півострову і введення російських військ на територію Донецької й Луганської областей, Рада національної безпеки та оборони України розпочала так звану антитерористичну операцію (далі — АТО). 22 травня 2014 року Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було поширено на учасників АТО. 30 квітня 2018 року правовий статус українських бойових дій на подолання російської агресії змінився: АТО було завершено і почалася так звана операція об’єднаних сил (далі — ООС).

АТО здійснювали Збройні сили України, Національна гвардія України і так звані добровольчі батальйони — військові підрозділи, які формувалися на низовій основі. Фактично добровольчі підрозділи стали першою хвилею, яка чинила опір агресії, не чекаючи, доки ЗСУ розгорнуть свої військові можливості. Участь в АТО у складі офіційних збройних формувань відбувалася на мобілізаційній і на контрактній основі, охочі також могли вступити на службу офіційно. З часом майже всі добровольчі формування ввійшли до складу НГУ або ЗСУ, і їх учасники й учасниці підписали офіційні контракти. Великою мірою добровольчі й офіційні підрозділи утримувалися силами волонтерського руху — людей, котрі на волонтерській основі купували все необхідне для ведення бойових дій і відвозили це у військові частини. І у волонтерських, і в добровольчих ініціативах суттєву роль відіграли жінки. У яку армію вони потрапили?

Історія питання: жінки в Радянській армії

Дати в одній статті повний огляд участи українських жінок у різних збройних формуваннях у різні часи надзвичайно складно, тому тут ітиметься насамперед про теперішнє становище жінок у війську та про передумови актуального стану справ. Безпосередній і найважливіший попередник Збройних сил України — радянська армія: від неї було успадковано інфраструктуру, законодавчу базу і поведінкові норми, які мають значення дотепер.

У роки громадянської війни жінки-комуністки воювали на фронті головно як медсестри й політруки, але лише зрідка на бойових посадах (це стосувалося і цивільної партійної роботи — переважно паперова чи адміністративна праця на низьких посадах, лише жінки з жінвідділів досягали якихось лідерських позицій) ². У повісті Олексія Толстого «Гадюка» (1928) та в її екранізації 1965 року показують, як учасницю бойових дій цькують у мирному житті, аж вона вдається до вбивства.

Дальші гендерні стратегії радянської влади було спрямовано водночас на емансипацію жінок і на використання їх тоталітарним політичним режимом як економічного ресурсу. Конституція СРСР 1936 року зрівняла жінок і чоловіків у праві на працю та в обов’язку працювати, і частка жінок у промисловості у 1920–1930 роках суттєво зросла: з 27 % 1927 року до майже 42 % 1939 року.

Історикиня Катерина Кобченко підкреслює, що коріння активної участи жінок у Другій світовій війні слід шукати в довоєнних стратегіях мобілізації жінок на оплачувану працю на виробництві, зокрема у важкій промисловості, у спорт і авіацію, які були складниками загального проєкту жіночої емансипації, а також до навчання оборонних заходів і надання першої медичної допомоги, які відтоді майже повністю передали жінкам. Останні дві сфери — це фактично репродуктивна праця: не та, що створює якийсь новий стан справ, а та, що відтворює необхідний. Закріплення цієї репродуктивної праці за жінками великою мірою збереглося в нормативних документах і надалі.

Хоча влада не мала чіткого проєкту із залучення жінок саме до військової справи, вона загалом не заперечувала проти добровільної участи жінок у бойових діях ³. У 1942 році СРСР провів масову мобілізацію жінок на службу — на посади зв’язківок, водійок, телефоністок, розвідниць, кулеметниць, кухарок. Попри сотні тисяч мобілізованих, очевидний і феномен добровільної участи жінок.

Варто зазначити, що ситуація по той бік фронту принципово відрізнялася від радянської: Третій Рейх в ідеалі бачив жінок лише матерями. «Будучи чоловіком, я згорів би із сорому, якби в разі війни бодай одна жінка потрапила на фронт. У жінки є власне поле бою. Народжуючи на світ дитину, вона веде битву за всю націю. Якщо чоловік стоїть за народ, то жінка — за сім’ю», — проголошував Гітлер перед націонал-соціалістським жіночим конгресом. Утім, ці ідеали втілювалися не повністю: жінки працювали на обслужувальних посадах у концтаборах і навіть операторками радарів у спостережних вежах.

Плакати з жінкою за сім’ю у часи націонал-соціалізму

Радянські плакати про жінок і війну

Відсутність такого чіткого проєкту, крім авіаційної галузі, означала передусім невизнання внеску жінок у бойові дії, що надалі вилилося в соціальну стигматизацію фронтовичок після демобілізації. Світлана Алексієвич у книжці «У війни не жіноче обличчя» показує жіночий і гуманістичний бік війни й окремо постійно акцентує тему повернення до мирного життя. Наведу кілька розлогих цитат.

«Кому я могла сказати, що я поранена, контужена? Спробуй скажи — а хто тебе потім на роботу візьме, хто заміж покличе? Ми мовчали, як риби. Нікому не зізнавалися, що воювали на фронті. Лише між собою підтримували зв’язок, листувалися. Це вже потім нас почали вшановувати — через тридцять років… Запрошувати на зустрічі… А спочатку ми приховували своє минуле, навіть нагород не носили. Чоловіки носили, а жінки — ні. Чоловіки — переможці, герої, наречені, у них була війна, а на нас дивилися зовсім іншими очима. Зовсім іншими… У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Тихенько виміняли її на звичайне жіноче щастя. Перемогу з нами не розділили. І було прикро… Незрозуміло…» ⁴.

«Ми поїхали до Кінешми, що в Івановській області, до його батьків. Я їхала як героїня, ніколи не думала, що дівчину-фронтовичку можуть так зустріти. Адже ми стільки всього пройшли, стільки матерям урятували дітей, а дружинам — чоловіків. І раптом… Я зазнала приниження, почула образливі слова. До того я не чула нічого, окрім «рідненька сестричко», «дорога сестричко». А я ж не абихто була, я була гарненька. Мені навіть видали нову форму.

Увечері сіли пити чай. Мати відвела сина на кухню й плаче: «На кому ти одружився? На фронтовичці… У тебе ж дві молодші сестри. Хто тепер їх заміж візьме?» І зараз, коли про це згадую, хочеться плакати. Уявляєте, я привезла платівку, дуже її любила. Там були такі слова: «І ти теж по праву маєш ходити в наймодніших туфельках…» Це було про дівчину-фронтовичку. Я поставила її, а старша сестра підійшла й у мене на очах розбила, мовляв, у вас немає жодних прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії… Ох, моя ж ти діамантова, для цього немає слів… У мене просто немає слів…»

«Лише через десятки років відома журналістка Віра Ткаченко написала про нас у центральній газеті «Правда», про те, що ми теж були на війні. І що є жінки-фронтовички, які залишилися самотніми, так і не змогли влаштувати своє життя й досі не мають власного житла. А ми перед цими святими жінками в боргу. І тоді потроху на жінок-фронтовичок почали звертати увагу. Їм було по сорок-п’ятдесят років, вони жили в гуртожитках. Нарешті їм почали давати окремі квартири.

Моя подруга… Не називатиму її прізвища, раптом образиться… Військова фельдшерка… Тричі поранена. Закінчилася війна, вона вступила до медичного інституту. Нікого з рідних не знайшла — усі загинули. Страшенно бідувала, ночами мила під’їзди, щоб прогодуватися. Але нікому не зізнавалася, що є людиною з інвалідністю внаслідок війни й має право на пільги, — усі документи порвала. Я питаю: «Навіщо ти їх порвала?» Вона плаче: «А хто б мене заміж узяв?» — «Ну що ж, — кажу, — правильно зробила». Вона заплакала ще дужче: «Тепер ці папери мені дуже знадобилися б. Я тяжко хворію». Уявляєте? Плаче» ⁴.

Героїзувалися окремі випадки участи жінок у бойових діях як диверсанток (Зоя Космодем’янська) та підпільниць (Раїса Окіпна, молодогвардійки Уляна Громова і Любов Шевцова). Проте основні форми комеморативних практик, як-от марші на 9 травня та запрошення ветеранів у школи для виступів, фактично усували жінок. Історикиня Ольга Ніконова вказує, що максимальна ритуалізованість і повторюваність останньої практики, зумовлені її виховним завданням, не давали можливости репрезентувати погляд і досвід, відмінні від офіційних. При цьому навіть за офіційними даними загальна кількість жінок, котрі брали участь у війні на боці СРСР, становить 800 тисяч осіб. Як припускає Ніконова, фронтовички стали «фігурою замовчування» через промову голови президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна, який у липні 1945 року рекомендував жінкам не вихвалятися своїми заслугами. Відновлення видимости жіночого внеску розпочалося лише з виходом книжки Світлани Алексієвич 1984 року. Перше видання було помітно відцензуровано, але й у цьому варіанті чітко помітно антитоталітарний ракурс, зосередженість на індивідуальностях респонденток. У пізнішому нецензурованому виданні сталінізм уже взагалі прямо критикується.

Унаслідок Другої світової війни країна втратила величезний людський ресурс, тому заходів для стимулювання народжуваности почали вживати ще до її завершення. Скажімо, 8 липня 1944 року було ухвалено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і самотнім матерям, підсилення охорони материнства й дитинства, про встановлення почесного звання “Мати-героїня” та впровадження ордену “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”, який розширив фінансову підтримку материнства.

Плакати тих років про матерів-героїнь

Десь у 1960-х роках наука радянського трудового права починає бути гендерно чутливою. У 1970 році Віра Толкунова захистила докторську дисертацію на тему «Соціально-правові проблеми праці жінок у СРСР». Напрацювання цієї дослідниці великою мірою було використано в Кодексах законів про працю союзних республік, де з’явилися окремі розділи про працю жінок, а в них — рамкові засади про обмеження праці жінок уночі та ін. Акцент на необхідності відновлювати й підтримувати народжуваність закріпив за жінками репродуктивну працю, залишивши армію чоловікам.

У 1968 році в загальноосвітніх школах і середніх спеціальних навчальних закладах запровадили предмет «Початкова військова підготовка». Класи ділилися на хлопців і дівчат, з дівчат готували санітарних дружинниць, хлопців навчали стріляти. Основи цивільної оборони викладалися однаково в обох групах. Це теж закріпило гендерний розподіл і «скляну стелю», встановивши її досить низько. Військова служба й кар’єрне зростання стали можливими для жінок лише на відповідних спеціальностях на зразок психологічних.

Ця логіка експлуатувала жінок і чоловіків не лише як людський ресурс мілітарної держави, а й закріплюючи за ними обов’язкові фіксовані гендерні ролі без урахування особистих бажань і потреб. При цьому якщо за чоловіками принаймні визнавали здобутки і право на кар’єру, то жінок позбавили й цього, додаючи до експлуатації додатковий вимір.

Українська пострадянська армія

У Збройних силах України жінки служили від самого початку незалежности.

Експертка Наталія Дубчак зазначає, що здебільшого в Збройних силах України проходили військову службу дружини, доньки та інші родички військовослужбовців ⁵. На жаль, у цьому питанні бракує офіційних даних і досліджень; Дубчак на підставі власного аналізу проходження військової служби жінками-військовослужбовицями в Збройних силах України у 2001–2006 роках указує, що при зменшенні загальної чисельности військовослужбовців кількість жінок-військовослужбовиць демонструвала динаміку зростання в усіх категоріях. Якщо 2001 року жінки-офіцерки становили 0,7 % від усього офіцерського складу, то 2006 року це вже 2,25 %. Динаміка представництва жінок у сфері оборони, як зазначає експертка, була позитивною, але це пов’язано не з престижем служби, а передусім із небажанням чоловіків обіймати малооплачувані посади ⁵.

Проте традиційно ЗСУ залишалися надзвичайно консервативним соціальним інститутом, що відбивалося не лише на гендерних питаннях, а й узагалі — на початок 2014 року армія існувала в напіврозваленому стані. Самому цьому інституту не приділялося достатньо ні суспільної, ні державної уваги, не йшлося навіть про підтримання його на функціональному рівні, не кажучи вже про реформування і стратегічне планування. Гендерні реформи в армії стали частиною реформ у секторі безпеки загалом.

До 2014 року ЗСУ не просто не функціонували належним чином, а й розпродували своє майно ⁶. Експерти відзначали, що військово-адміністративна реформа 2013 року не пішла армії на користь ⁷. Корупція й кумівство, які мали місце в армії, не сприяють жінкам як низькоресурсній категорії населення. Сама структура й логіка армії не змінювалися з радянських часів і так само передбачали витіснення жінок на обслужувальні й непрестижні ролі. Інших можливостей передбачено не було.

Військові посади, що їх можуть заміщати жінки-військовослужбовиці рядового, сержантського і старшинського складу, було наведено в Тимчасовому переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу з урахуванням тих, на які дозволяється призначати військовослужбовців-жінок, та відповідних їм військових звань і тарифних розрядів посад, затвердженому наказом міністра оборони України № 337 від 27.05.2014. Цей перелік не спирається на жодні попередні документи, тому виходить, що лише з початком війни питання співвідношення військово-облікових спеціальностей, військових звань і тарифних розрядів було бодай якось урегульовано.

Військово-облікові спеціальності жінкам надавалися відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року. Вони поділялися на сім категорій із красномовними назвами: «Медична», «Зв’язок», «Обчислювальна техніка», «Оптичні та звукометричні засоби вимірювання і метрології», «Картографія, топогеодезія, фотограметрія й аерофотослужба», «Поліграфія», «Кінорадіомеханіки». Лише в цьому спектрі занять жінку могли взяти на військовий облік і далі призначити на відповідну посаду.

Така парадигма участи жінок у Збройних силах України випливала з послідовної радянської концепції охорони материнства й дитинства, згідно з якою материнство — велика цінність для всього суспільства, і це накладає відповідні обмеження на жіночу працю взагалі, безвідносно до того, чи бажає жінка народжувати. Так само нова українська парадигма охорони праці усувала жінок від великої частини посад, які передбачають фізичні навантаження. Нормативно-правова база, розроблена ще за СРСР, накладає для жінок обмеження на чималу частину професій, як цивільних, так і військових.

Розділ XII Кодексу законів про працю України спеціально регулює працю жінок. Зокрема, стаття 174 КзПП стверджує, що «забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми». Стаття 175 КЗпП стверджує, що залучення жінок до робіт у нічний час не допускається. Ці засади досі чинні.

На ділі це означало, що жінки виконують ту саму роботу, що й чоловіки, але без офіційного оформлення на посаду. Дослідження умов роботи жінок на шахтах Ірини Когут 2013 року показало, що, попри декларації, нібито жінки в принципі не можуть і не повинні виконувати важку й шкідливу «чоловічу» роботу, в реальності жінки її виконують неофіційно й отримують при цьому суттєво меншу платню (вдвічі-втричі меншу за середню по підприємству) ⁸.

Унаслідок традиційних стереотипів про чоловіка, який захищає жінок і виконує продуктивну працю, тоді як жінка виконує репродуктивну — не лише народжує й виховує, а і обслуговує, — розподіл доступних для чоловіків і жінок посад у ЗСУ було чітко гендерно марковано аналогічно із ситуацією на цивільному ринку праці. Жінка могла бути медичкою, кухаркою, швачкою, начальницею бані, виконувати інші типи репродуктивної праці, але не могла бути стрільцем, гранатометником чи командиром екіпажу, тобто обіймати командні і бойові посади. Обмежений доступ до військової освіти, необхідної для офіцерських посад, створював «скляну стелю».

Перші дрібні кроки на шляху досягнення гендерної рівности в ЗСУ робилися ще в середині 2000-х років. Зокрема, було визначено, що на одного із заступників міністра оборони України покладено обов’язок із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 26 липня 2005 року. У Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка курсантам, які навчаються за спеціальностями «Психологія» і «Політологія», читали курс лекцій «Гендерні дослідження» (36 годин) ⁵. Проте цього було дуже мало.

Доступу для жінки посад льотчиці і штурманки незадовго до початку війни власними зусиллями добилася військовослужбовиця Надія Савченко, але цього, очевидно, було замало. Дівчина чотири рази намагалася вступити до Харківського університету повітряних сил, і це їй вдалося лише після контрактної служби в армії радисткою й десантницею та стрільчинею в миротворчому контингенті України в Іраку. Вона вимагала в міністра оборони його особистого дозволу стати льотчицею і зрештою отримала його.

Жінки — агентки змін

Перша хвиля добровольчої участи у війні почалася навесні 2014 року. Суспільство відреагувало швидше, ніж держава, і для жінок відкрилося нове вікно можливостей. Усупереч переконанню частини феміністок, буцімто війни — це просто «мачистські ігри», багато жінок не поділяють таких поглядів і займають активну політичну позицію, що виражається в добровольчій участі в бойових діях. Мотивація цих жінок різна — від загальногромадянської до приватної.

Бійчиня добровольчого підрозділу «Айдар» Вікторія Дворецька розповідає про початок своєї участи в бойових діях:

«Я не згадаю вже зараз, чи ми себе тоді називали добровольцями чи ще якось. Не пригадаю і щоб хтось сумнівався, чи треба їхати на Донбас.

Але я пам’ятаю нас зеленими, смішними, розгубленими, рідними, щирими. Тими, хто в кросівках і з автоматом (кому пощастило) бігли вперед. Я пам’ятаю часи, коли найбільшою честю було захищати свою землю. Пам’ятаю всі перші шикування.

На моїх очах багато хто з вас став справжніми воїнами, професіоналами, багато хто досі на передовій».

Юлія Толопа (Валькірія) — росіянка, яка у 18 років приїхала в Україну з переконань і одразу вирушила на фронт. Після перерви, пов’язаної з народженням дитини, вона повернулася на службу. Протягом п’яти років вона добивалася українського громадянства, і лише 28 червня 2019 року президент України підписав указ, яким надав громадянство Толопі та іншим іноземним добровольцям.

Ляна Кромбет, колишня працівниця контакт-центру «Ощадбанку», на війну хотіла піти із самого початку, але офіційно змогла влаштуватися на службу лише в лютому 2015 року, ще за рік підписала контракт із Національною гвардією України як стрільчиня ⁹.

Фахова журналістка Олена Максименко провела одну ротацію в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова і чотири ротації в складі медичного підрозділу «Госпітальєри» Добровольчого українського корпусу. На службі виконувала не лише медичні обов’язки, а й документувала діяльність підрозділу, згодом повернулася до свого основного фаху, нині займається воєнною журналістикою.

Активістка ВГО «Національний альянс» Майя Москвич воювала з перших днів війни в складі кількох батальйонів, а після демобілізації 2018 року виборола золоті медалі в індивідуальному і командному заліку на ветеранських змаганнях «Ігри нескорених», що відбувалися в Австралії.

Олена Герасим’юк від початку війни займалася волонтерством, а 2018 року, після загибелі двоюрідного брата, вирішила підписати контракт.

Усі ці й інші жінки стали активними агентками змін, власним прикладом руйнуючи патріархальні стереотипи. У 2019 році було засновано Жіночий ветеранський рух — самоорганізовану ініціативу жінок, які повернулися до мирного життя, але прагнуть далі діяти, щоб «жінки-ветеранки отримали підтримку, можливість комунікації та спільнодії». Існує також жіночий проєкт «Ветеранська дипломатія», у рамках якого ветеранки розповідають в інших країнах про те, що відбувається в Україні.

Є жінки і серед загиблих. 2 липня 2019 року біля селища Водяне загинула військова медичка Ірина Шевченко, яка вивозила поранених. 2 квітня 2019 року внаслідок прямого потрапляння міни в бліндаж загинула кулеметниця Яна Червона. Посмертно її нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Потреби доброволиць і «Невидимий батальйон»

Проєкт «Невидимий батальйон» стартував улітку 2015 року, через рік після початку збройного конфлікту, як спроба жінок-військовослужбовиць окреслити коло проблем, з якими вони стикаються на службі, і домогтися їх вирішення. Адвокаційна кампанія охоплювала соціологічне дослідження ¹⁰ ,зйомку фотосерії для виставок та роботу із зацікавленими сторонами. Після того як дослідження виявило, що жінки стикаються з юридичними перешкодами у своїй службі і спеціальні умови служби для них теж не передбачені, необхідність повної гендерної рівности в секторі безпеки та знищення «скляної стелі» стали предметом суспільного обговорення.

Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» містить довгий список пільг для учасників і учасниць бойових дій у зоні АТО/ООС. Проте для доступу до них потрібен відповідний статус, який жінки, не оформлені офіційно, не могли отримати. Схожі труднощі виникали у жінок, які фактично обіймали командирські і бойові посади, а оформлено їх було на обслужувальні посади.

Юридична невидимість тягнула за собою невидимість інфраструктурну, що відбивалося в браку форми, взуття, гінекологічного обслуговування, забезпечення засобами гігієни тощо. Лише 2017 року Міністерство оборони України потурбувалося про білизну для жінок-військовослужбовиць, але відповідна розробка виявилася вкрай неякісною і не призначеною для носіння в умовах інтенсивних фізичних навантажень. Формалізація добровольчих батальйонів допомогла більшій, ніж раніше, частині жінок-військовослужбовиць влаштуватися на контракт, але зміни в парадигмі матеріально-технічного забезпечення не встигали за кількістю жінок, які хотіли служити.

Адвокаційна кампанія «Невидимого батальйону» та зміни законодавства

«Невидимий батальйон» — це приклад низового руху, який зміг налагодити співпрацю з владою і досягти стратегічно важливого політичного результату в порівняно короткі терміни — за кілька років. За це треба подякувати особисто аеророзвідниці й активістці Марії Берлінській, а також Українському жіночому фонду і місцевому представництву ООН Жінки.

3 червня 2016 року Міністерство оборони України внесло зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 337 від 27.05.2014. Наказ суттєво (більше як на 100 спеціальностей) розширив перелік бойових посад для військовослужбовців-жінок, які проходять військову службу за контрактом.

Міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості» підготувало законопроєкт № 6109 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та в інших військових формуваннях». 12 жовтня 2018 року закон підписав президент України. Закон закріплює рамковий принцип рівности, хоча деталізує небагато конкретних засад. До Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» додано експліцитну позицію про те, що жінки проходять військову службу на рівних засадах із чоловіками, що передбачає прийом на військову службу за контрактом, призначення на посади, отримання військових звань, виконання завдань військової служби та ін. Відтепер на військову службу за контрактом приймають жінок не віком 18–40 років, а таких, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі. Військовозобов’язані жінки більше не зараховуються до запасу другого розряду. Зі статуту внутрішньої служби Збройних сил України вилучено пункт про те, що жінки не призначаються до складу добового наряду.

21 грудня 2017 року Міністерство охорони здоров’я скасувало свій наказ № 256, який встановлював перелік із 450 професій, заборонених для жінок.

Станом на літо 2017 року в Збройних силах України служило понад 20 тисяч жінок, що становить 8,5 % від загальної кількости військовослужбовців ЗСУ ¹¹. За рік їх кількість зросла до 55 тисяч ¹². За даними Національної поліції України, жінки становлять 21 % серед персоналу взагалі і 15 % серед патрульних підрозділів. Це непогані показники, але в більшості випадків ідеться про посади нижньої ланки. У 2018 році лише друга жінка в Україні, співробітниця СБУ Людмила Шугалей, отримала звання генерала. До цього 2004 року генералом стала глава департаменту громадських зв’язків МВС Тетяна Подашевська.

Однак досягнення тих чи тих кількісних показників не має бути формальним, і просте залучення яких-небудь жінок в армію — це недостатня, якщо не шкідлива, практика.

Медіарепрезентація і видимість військовослужбовиць

Глянцеве видання «L’Officiel» вирішило в рубриці «Біла сорочка» дати матеріал про Надію Савченко, а позаяк військовослужбовиця на той час перебувала у в’язниці в Російській Федерації і сфотографувати її в білій сорочці було неможливо, редакція просто зробила фотоколаж. І хоча цей хід у соціальних мережах оцінили як недоречний, публікація таки побачила світ, а редакція не визнала, що припустилася помилки. Самé голодування Надії Савченко часто дискурсивно обговорювалося через приписування їй маскулінних рис, як-то «жінка з яйцями», «справжній мужик» тощо.

Як показує дослідження «Невидимий батальйон» ¹³ , засоби масової інформації нерідко акцентували увагу на доброзичливому і турботливому ставленні солдатів до жінок, які воюють разом із ними. Це якоюсь мірою відтворення патріархальних ролей, коли чоловік — захисник жінки, навіть якщо жінка перебуває в тих самих умовах, що й він. У багатьох публікаціях, проаналізованих у рамках дослідження «Невидимий батальйон», оприявнюється саме таке ставлення до жінок. Це має на меті викликати схвальне ставлення аудиторії, а насправді це прояв «доброзичливого сексизму».

На основі матеріалу, зібраного влітку-восени 2015 року і проаналізованого дослідницями, у засобах масової інформації можна виділити три основні образи жінки в АТО: жінка-воїн, турботлива помічниця та революціонерка. При цьому інформації про спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць у ЗМІ майже немає.

Із початком адвокаційної кампанії «Невидимого батальйону» специфіка жіночого досвіду і жіночих потреб поступово з’явилася і в медіа. Календар 2016 року «Невидимий батальйон», створений агентством «Mex Advertising», здобув гран-прі ІХ Національного фестивалю соціальної реклами. У 2017 році було знято два документальні фільми, присвячені жінкам-військовослужбовицям, — «Невидимий батальйон» і «Явних проявів немає». 

Перший фільм присвячено шести героїням, котрі в різний час воювали або й досі воюють. Другий фільм — детальніша розповідь про повернення до мирного життя однієї з цих шести жінок, заступниці командира батальйону по роботі з особовим складом 30 ОМБр, майора Оксани Якубової.

Додаток від редакції, травень 2020:

Роман, якого довго бракувало сучасній українській літературі, з центральною персонажкою-учасницею бойових дій на Сході, теж з’явився під завісу 2019 року і теж наробив галасу, до того ж «позитивніше» маркованого. Книжка «Доця», дебютна для авторки Тамари Горіха Зерня, розповідає саме про таку персонажку, доволі деталізовано, з елементами репортажу/документування. «Доцю» одразу було відзначено однією з найавторитетніших українських літературних премій «Книга року BBC». Узагалі, і книжка, і авторка здобули неабияку увагу і професійної спільноти (зокрема, про роман дуже позитивно відгукнулася Оксана Забужко), і читацького загалу.

Маємо також повноцінний жіночий ветеранський репортаж — журналістка Євгенія Подобна в книжці «Дівчата зрізають коси» зібрала спогади 25 жінок-військових, котрі брали участь у бойових діях на Сході у 2014–2018 роках. І так, тут теж не обійшлося без гучної відзнаки (теж цілком справедливої): 2020 року авторка отримала за книжку Шевченківську премію в галузі публіцистики і журналістики.

Більше про зміни в українській літературі після Євромайдану читайте у статті Ірини Ніколайчук «Гендер і українська література після Євромайдану: явне, що стало явним».

Актуальні проблеми: освіта й реінтеграція

У 2014 році жінки з добровольчих батальйонів навчалися військової справи самостійно і на практиці, але цього замало на рівні інституцій. Доступ жінок до середньої спеціальної і вищої військової освіти донедавна було ускладнено. Наприклад, прес-офіцерці мотопіхотної бригади Поліні Кравченко відмовили у вступі на програму навчання офіцерів Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного через те, що вона жінка. Лише з вересня 2019 року планується надати дівчатам доступ до здобуття освіти у військових ліцеях. Щойно тепер скасовано обмеження на прийом осіб жіночої статі на навчання до вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти. Станом на сьогодні кількість жінок, які навчаються у вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, становить 8 % від загального числа зарахованих на навчання. Стратегії з підвищення цієї цифри наразі не існує.

Улітку-восени 2018 року колектив соціологинь дослідив повернення українських ветеранок до мирного життя, що допомогло, зокрема, зрозуміти функціонування національної системи реінтеграції ветеранок на практиці.

Результати дослідження продемонстрували низьку якість державних послуг із працевлаштування, медичної допомоги та психологічної реабілітації, а також недостатній доступ до пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Суттєві перешкоди на шляху до реінтеграції ветеранок у цивільне життя створює стигматизація ветеранок у суспільстві, упереджене ставлення до їхнього внеску в захист суспільної безпеки та їхньої мотивації виконувати військові обов’язки (зокрема, існує стереотип про те, що на фронт пішли ті, хто більше ні на що не здатні або ж зацікавлені в пошуку чоловіка).

Цю стигматизацію ветеранки відчувають не лише з боку суспільства, яке й до чоловіків-ветеранів практикує стереотипне упереджене ставлення, а й з боку осіб, до чиїх посадових обов’язків безпосередньо належить робота з ветеранками, — з боку лікарів і працівників військкоматів, служб зайнятости й органів соціального захисту. У дослідженні (ще не опубліковане) наведено приклади, коли військкомат повертав жінці її пакет документів із супровідним текстом, з якого випливало, що її сприйняли за чоловіка, тобто не відкривали пакет. Жінки, які повернулися до мирного життя через народження дитини, не мають можливости поєднувати виховання дитини з поверненням на службу ¹⁴.

5 грудня 2018 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову програму з фізичної, медичної, психологічної реабілітації і соціальної та професійної реадаптації учасників антитерористичної операції та осіб, які брали участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, на період до 2022 року. У програмі зазначено, що особливості жінок і чоловіків ураховуватимуться в адмініструванні потреб ветеранів, а завдання й заходи програми здійснюватимуться з дотриманням принципу забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок. Станом на сьогодні інформації про якість реалізації цієї програми ще немає.

Улітку 2018 року в Київській області відбулася установча зустріч жіночого ветеранського руху. Необхідність у такому зумовлено не лише потребою захищати специфічні жіночі інтереси, які нині недозахищені, а й формуванням практики участи в процесах ухвалення рішень та адвокації інтересів.

День захисника і захисниці

З плином часу змінилося і сприйняття загальнодержавного свята Дня захисника вітчизни 14 жовтня. Донедавна це був дубль 23 лютого (у добу СРСР День Радянської армії і Військово-морського флоту) і за пострадянською інерцією цього дня вітали чоловіків, однак після початку війни нетотожність чоловіка й захисника почали проговорювати.

«Багато хто в Україні став уважати День захисника України заміною Дня захисника отєчества, яке на пострадянському просторі стало святом усіх, хто народився чоловіком. Але вітати в такий день абикого значить паплюжити святе звання Захисника України. Вітань у це свято достойні бійці АТО та інші військові і правоохоронці. Ветерани Другої світової й УПА — і ті, і ті боролися проти ворогів за свою рідну землю. Співробітники оборонпрому і взагалі всі, хто працює на забезпечення потреб армії. Волонтери».

Зростання видимости жінок у секторі безпеки внесло додаткові корективи в це трактування. Задіяні у волонтерській діяльності і в безпосередньому виконанні військової служби жінки також здобули право називатися захисницями вітчизни, і в суспільстві це почали осмислювати та проговорювати.

«14 жовтня має носити назву День захисників України. Воюють не лише чоловіки. Офіційно службу проходить 20 тисяч жінок. Є також волонтери та волонтерки. Фільм “Невидимий батальйон” у допомогу. День захисника за назвою зміщує акцент. Із захисту України на чоловіка. Такий собі 8 Березня для мужичка. Особливо тих, які і пороху не нюхали, але вже готуються до черги за святковий стіл» ¹⁵.

Сексуальне насильство в секторі безпеки

Дослідниця Марта Гавришко стверджує, що сексуальне насильство у військових структурах — загалом поширене явище через різні причини: мілітарна культура, культ гегемонної маскулінности, мала присутність жінок у владній вертикалі, позиція командування, яке приховує і покриває злочини. Певну роль у замовчуванні насильства, переконана Гавришко, відіграють самі жертви, які соромляться, бояться стигматизації і переслідувань, звинувачень у наклепі.

Гавришко переповідає досвід своєї інформантки, бійчині спершу добровольчого батальйону, а потім Збройних сил України, яка підкреслює, що жінки в стосунках із командуванням вразливі, надто це стосується чоловіків-командирів старшого, «радянського» покоління: «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати… Вони заважають жінкам воювати» ¹⁶.

Відкритої офіційної статистики про злочини на сексуальному ґрунті в зоні АТО/ООС немає. Проте час від часу окремі випадки потрапляють у ЗМІ, як-от зґвалтування 24-річної жінки двома військовослужбовцями-контрактниками в частині на Яворівському полігоні в травні 2016 року ¹⁷. Спеціальної системи протидії і попередження сексуального насильства в лавах ЗСУ і Національної гвардії поки що не існує. Працівниці сектора безпеки повинні мати механізм, який дав би їм можливість безпечно подати скаргу на своїх колег у разі сексуального насильства (наприклад, скаржитися не безпосередньо керівникові, який і може бути тим самим насильником, а особі, спеціально уповноваженій приймати такі скарги і проводити внутрішні розслідування. При цьому якщо такою особою є чоловік, який погано обізнаний у проблемі і не сприймає її серйозно, вона так само не вирішиться). Це стосується не лише зґвалтувань, а й сексуальних домагань — даних про поширеність проблеми немає, розуміння проблеми обмежено, формалізовані процеси ефективного подання скарг і реагування на такі скарги відсутні. Це негативно впливає на внутрішню культуру у відомствах сектора безпеки і не сприяє зростанню числа військовослужбовиць.

Наразі відомо кілька випадків, коли жінки самі заявляли про домагання. Скажімо, лейтенантка Валерія Сікал звинуватила в домаганнях командира своєї військової частини полковника Віктора Іваніва. Жінка стверджує, що він намагався її обіймати і гладити та прямо заявляв, що вона повинна його сексуально задовольняти. Домагання лейтенантка терпіла майже рік, а згодом мусила перевестися в іншу частину. Журналісти з’ясували, що від цього чоловіка постраждало щонайменше вісім жінок ¹⁸. Проте він не зазнав покарання, навпаки, його підвищили до службовця Генерального штабу ЗСУ.

Жінки — постраждалі від війни

За окремими оцінками, дві третини внутрішньо переміщених осіб становлять жінки. Часто жінки-переселенки — єдині годувальниці й доглядачки за дітьми та старшими членами родини. Більше жінок, ніж чоловіків, безробітні, у них обмежений доступ до зайнятости. Узагалі, жінки з числа внутрішньо переміщених осіб зазнають множинної дискримінації і перебувають в економічно вразливішому становищі, ніж чоловіки-переселенці, — стверджує дослідження, що його провів Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в партнерстві з громадськими організаціями восени 2017 року.

Жінки в зоні бойових дій — теж вразлива група, зокрема щодо сексуального насильства. У доповіді управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВПКЛ) сказано, що випадки сексуального насильства в зоні бойових дій в Україні трапляються по обидва боки лінії фронту. І на території, непідконтрольній українському уряду, і на підконтрольній зґвалтування переважно залишаються без належного розслідування й покарання.

Щодо території, яка перебуває під контролем уряду України, УВКПЛ повідомляє про випадки сексуального насильства й погроз у місцях тримання під вартою осіб, яких підозрюють у сепаратизмі, з метою їх покарання, приниження або визнання провини. І хоча жертвами таких дій ставали здебільшого молоді чоловіки, погрози застосовувалися також до жінок — членів їхніх родин. На непідконтрольних територіях зафіксовано аналогічні злочини: бойовики самопроголошених республік застосовували сексуальне насильство до затриманих ідеологічних супротивників — громадян з проукраїнською позицією. На блокпостах так само відбуваються домагання до жінок: і до цивільних осіб, і до гуманітарних працівниць. Більшості постраждалих доводиться регулярно перетинати лінію зіткнення, тому вони, як правило, побоюються розповідати про такі випадки. Крім того, постраждалі від подібних злочинів переважно не мають доступу до якісної психологічної й медичної допомоги ¹⁹.

Також у зоні бойових дій істотно зросла кількість жінок, залучених до комерційного сексу, за експертними спостереженнями, мінімум на 20 %. Сталося це, зокрема, за рахунок жінок-переселенок і жінок, які за сприятливіших обставин ніколи не пішли б у цей бізнес. Із початком воєнних дій бійці Збройних сил України стали для багатьох секс-працівниць головним джерелом доходу. Військові аптечки не укомплектовуються засобами захисту від ЗПСШ, тому ризики інфікування дуже зросли для обох сторін таких контактів ²⁰.

Міжнародний досвід і стандарти НАТО

Україна визнає важливість ухваленої 2000 року резолюції Ради Безпеки ООН № 1325 «Жінки, мир, безпека». Документ зосереджено на питаннях військової служби жінок та гендерно зумовленого насильства під час воєнних конфліктів. Потребу в такому документі зумовлено тим, що жінки, з одного боку, непропорційно страждають від воєнних конфліктів і їх наслідків, а з іншого боку, недостатньо представлені в процесах ухвалення рішень у межах національних, регіональних і міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання й вирішення конфліктів. Резолюція не ратифікується, але зобов’язує державу-члена ООН розробити національний план дій на її виконання. У лютому 2016 року Україна затвердила такий Національний план дій (НПД) на період до 2020 року. Україна стала першою країною, де такий документ ухвалено під час збройного конфлікту. Документ передбачає, зокрема, що частка жінок на керівних посадах у секторі безпеки, оборони і силових структурах до 2020 року має зрости до 10 %, а частка жінок, які беруть участь у переговорних групах, за цей самий період має зрости до 30 % ²¹.

В українському НПД є певні обмеження. Держава виділяє замало коштів на впровадження НПД і тягар його фінансування покладає головно на громадянське суспільство та міжнародні організації. Вада цього документа — ще й те, що він досить неконкретний і спрямований радше на моніторинг проблем, ніж на їх практичне вирішення. Проте на рівні декларації сама наявність його важлива і дозволяє апелювати до нього при здійсненні певних проєктів, спрямованих на досягнення гендерної рівности чи забезпечення інших специфічних інтересів жінок.

На виконання резолюції 1325 та покращення взаємодії із суспільством у відомствах сектора безпеки має регулярно проводитися гендерний аудит — аналіз функціонування відомства за низкою чинників, серед яких виконавча ефективність, політика і планування, підзвітність і нагляд, управління людськими ресурсами та інституційна культура. Високі показники за всіма цими ознаками мають бути стратегічною метою всіх відомств сектора безпеки в Україні. В умовах тривалої відсічі воєнній агресії залучення жіночого ресурсу стає питанням не лише справедливости, а й ефективного ведення війни.

Внутрішні документи НАТО містять керівництво з гендерного мейнстримінгу (2007), мілітарні рекомендації з попередження й подолання сексуального та гендерно зумовленого насильства (2016) і багато інших. Ці документи прямо вказують, що гендер людини соціально сконструйований і вивчений, отже, може бути змінений, а кінцеве завдання гендерного мейнстримінгу — досягнути гендерної рівности так, щоб жінки й чоловіки мали однакову вигоду, а нерівність зникла. Чотири принципи, якими керується НАТО, активно просуваючи політику розмаїття всередині організації:

• забезпечення чесности в наборі на службу і просуванні;
• забезпечення високої якости персоналу НАТО;
• повага до розмаїття всіх членів НАТО;
• домовленість ставити лише ті цілі та використовувати лише ті методи, які містять обґрунтовані виклики.

Висновки

У 1996 році соціолог Юхан Ґалтунґ запропонував дихотомію — «негативний» і «позитивний» мир. «Негативний мир» розуміється як відсутність насильства й війни, наприклад, коли вступає в дію перемир’я. «Позитивний мир» — поняття із складнішим наповненням: це відновлення втрачених зв’язків, створення соціальних інститутів та конструктивне вирішення конфлікту. Цю концепцію активно використовували в дослідженнях миротворчости, аж доки 2015 року дослідник у галузі стратегічної миротворчости Пітер Валленстін не запропонував в однойменній книжці концепцію «якісного миру» (quality peace) ²². Під цим терміном він має на увазі набір стратегій, спрямованих на те, щоб завершені воєнні дії більше не повторювалися, і наполягає при цьому на знятті дихотомії між «негативним» і «позитивним» миром.

Для українського суспільства поняття миротворчости заплямовано його маніпулятивним використанням у російській пропаганді, проте слід зважати і на нейтральне значення слова. Побудова «якісного миру» передбачає не лише відновлення української влади над територіями, які сьогодні непідконтрольні, а й створення комплексної системи захисту від нових спроб агресії.

Інституційні зміни в армії України урухомилися лише з початком АТО. Пострадянська армія продовжувала парадигму радянської, і тільки нагальна потреба у функціональних бойових підрозділах спричинила різкий рух до ефективности. Роль гендерної рівности важлива саме для ефективности, адже стереотипне і дискримінаційне ставлення до жінок відкидає можливість користуватися їхніми навиками та залучати їхній людський ресурс.

Станом на сьогодні міра гендерної рівности в Збройних силах України і загалом у секторі безпеки суттєво покращилася порівняно з 2014 роком. Важливі позитивні зміни відбулися в нормативно-правовій базі і в суспільному сприйнятті. Поступово в секторі безпеки впроваджується гендерно-чутливий підхід, і тут варто ще раз наголосити, що жінки-війсковослужбовиці самі боролися за ці зміни, що ці зміни їм не дала влада «згори». Становище жінок у секторі безпеки повинно й надалі покращуватися. Спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць і ветеранок поки що не повністю забезпечено.

Стисло сформулюю рекомендації для держави:

• забезпечити не лише юридичну, а й фактичну доступність середньої спеціальної та вищої військової освіти для жінок;
• надати ветеранкам і ветеранам, котрі служили в добровольчих батальйонах, посвідчення учасника бойових дій та всі пільги, які випливають із такого статусу;
• створити якісні програми психологічної (включаючи психотерапевтичну й психіатричну) реабілітації для ветеранок і ветеранів, а також окремо для сімей учасників і учасниць АТО/ООС;
• проводити постійний аналіз потреб ветеранок і ветеранів у питаннях соціального захисту;
• внести відповідні зміни до Національного плану дій щодо резолюції ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», виділити достатнє фінансування на їх виконання.

Поступові зміни в логіці побудови і структурі армії, які ми спостерігаємо в реальному часі, глибокі й масштабні. Через радянську і пострадянську інерцію «домайданна» армія залишалася патріархальною. Нагальна потреба в якісній армії нового типу спричинила прихід на службу мотивованих і, наскільки це можливо, кваліфікованих жінок, що загалом позитивно позначилося на стані сектора безпеки і на гендерній рівності. Ці процеси розвитку тривають і через п’ять років після початку війни.

Розбудова «якісного миру» для України повинна охоплювати активні реформи сектора безпеки, що передбачає також розбудову гендерної чутливости на рівні сектора загалом та окремих інституцій зокрема. Кваліфікованим працівницям і працівникам ніщо не повинно заважати ефективно виконувати свою роботу.

---

1. Лекція «Гендерний розпад» // https://www.youtube.com/watch?v=RN7-9PVzJYc [↩]
2. Див.: Clements, Barbara Evans. Working-Class and Peasant Women in the Russian Revolution, 1917–1923 // Signs: Journal of Women in Culture and Society. — 1982. — Vol. 8. — № 2. — Р. 215–235. [↩]
3. Див.: Кобченко, Катерина. Жінки як військовий ресурс тоталітарної влади: радянські гендерні стратегії воєнного часу. / Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства. — К., 2015. — С. 61–78. [↩]
4. Алексієвич, Світлана. У війни не жіноче обличчя. [↩] [↩]
5. Див.: Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми ґендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9). — С. 187–192. [↩] [↩] [↩]
6. https://apostrophe.ua/articles/massovyie-hischeniya-v-armii-o-chem-umolchala-genprokuratura.html [↩]
7. https://zbruc.eu/node/15494 [↩]
8. Когут, Ірина. «Давно вже є закон, що жінок на шахті нема… Ну як же нема, коли ми є!» // https://commons.com.ua/uk/davno-vzhe-ye-zakon-shho-zhinok-na-shahti-ne/ [↩]
9. https://theukrainians.org/lyana-strilets/ [↩]
10. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження). — К., 2015  [↩]
11. В українській армії служать 20 123 жінки, — Ірина Геращенко // https://censor.net.ua/ua/news/443531/v_ukrayinskiyi_armiyi_slujat_20_123_jinky_iryna_geraschenko [↩]
12. В українській армії служать 55 тис. жінок, — Порошенко // https://censor.net.ua/ua/news/3091255/v_ukrayinskiyi_armiyi_slujat_55_tys_jinok_poroshenko [↩]
13. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження). — К., 2015 [↩]
14. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон 2.0»: повернення ветеранок до мирного життя. Соціологічне дослідження. Не опубліковано. [↩]
15. https://www.facebook.com/petro.okhotin/posts/1761388107237040 [↩]
16. Гавришко, Марта. «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати»: сексуальне насильство і армія // http://uamoderna.com/blogy/marta-havryshko/sexual-violence-women-ato-upa [↩]
17. Військові жорстоко зґвалтували свою колегу на Львівщині // https://24tv.ua/viyskovi_zhorstoko_zvaltuvali_svoyu_kolegu_na_lvivshhini_n689258 [↩]
18. Секс-скандал у Збройних Силах: про домагання полковника заявили вже вісім жінок // https://tsn.ua/ukrayina/seks-skandal-u-zbroynih-silah-leytenant-zvinuvatila-komandira-chastini-v-domagannyah-1288482.html [↩]
19. ООН: ґвалтування в зоні АТО залишається безкарним // https://www.dw.com/uk/оон-ґвалтування-в-зоні-ато-залишається-безкарним/a-37605097 [↩]
20. Корба, Галина. У ліжку з війною. Зона АТО стала епіцентром розповсюдження проституції // https://nv.ua/ukr/publications/zona-ato-stala-epitsentrom-poshirennja-prostitutsiji-82840.html [↩]
21. Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/113-2016-р [↩]
22. Wallensteen, Peter. Quality Peace: Peacebuilding, Victory, and World Order. — Oxford, 2015. [↩]

У міжнародних звітах про забезпечення гендерної рівності Україна посідає низькі місця передусім через показник політичної залученості жінок. Візьмімо найвідоміший документ, який засвідчує стан гендерних відносин у світі — щорічний Звіт про глобальний гендерний розрив 2018 року (Global Gender Gap Report 2019), що його підготував Світовий економічний форум (World Economic Forum). У цьому документі величина гендерного розриву (gender gap) оцінюється за чотирма важливими показниками нерівності між чоловіками й жінками: економічна участь, рівень освіти, політичне представництво та сфера здоров’я.

У 2018 році Україна посідала 65 місце  зі 149 досліджуваних країн. Очевидно, що найгірша ситуація з політичним складником (участю жінок у процесі ухвалення рішень) — 97 місце зі значенням індексу, яке майже наближається до нуля і засвідчує майже суцільну гендерну нерівність.

Ще гірше місце нашої держави в глобальному рейтингу «Жінки в національних парламентах світу» від Міжпарламентської спілки^[1]. Зокрема, Україна посідає аж 146 місце серед 187 країн світу, маючи лише 12 % жінок у Верховній Раді.

Звичайно, така статистика не сприяє позитивному іміджу України на міжнародній арені. Крім того, беручи різноманітні зобов’язання із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, наша держава їх не виконує. Наприклад, згідно з Цілями Розвитку Тисячоліття, визначеними на Саміті тисячоліття ООН 2000 року і встановленими до 2015 року, Україна серед шести своїх цілей узялася досягнути гендерної рівності. Наша держава зобов’язалася до 2015 року «забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 тієї чи іншої статі в представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади». Як бачимо, Україна не виконала це завдання, адже станом на 2015 рік в українському парламенті жінок було далеко менша кількість від обіцяних 30 %.

Щоб пояснити недолугу ситуацію з низьким рівнем представництва жінок у «великій політиці», пропоную розглянути її на трьох рівнях аналізу:

1. макрорівні — суспільному, гендерної політики, громадської думки, гендерних стереотипів тощо;
2. мезорівні — партійному чи організаційному, із проблематикою сексистських висловлювань тощо;
3. мікрорівні — підтримки, бажання, навичок тощо.

Суспільний рівень залучення жінок (1): виклики гендерної політики в Україні

В українському законодавстві прописано рівні права і можливості жінок і чоловіків загалом і в політиці зокрема. Передусім у Конституції України громадянам гарантовано рівні конституційні права і свободи: «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (стаття 24). По-друге, окремий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) містить визначення таких понять, як рівні права і рівні можливості жінок і чоловіків, дискримінація за ознакою статі, позитивні дії, сексуальні домагання тощо. А у статті 3 сказано: «державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження гендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків»^[2]. До речі, Тамара Мельник спостерегла, що: «Україна — перша країна в СНД, де 1999 року до парламенту було подано проект цільового закону із гендерної рівності»^[3].

За роки незалежності де-юре в Україні відбулося чимало зрушень у сфері забезпечення гендерної рівності на рівні державної політики і створення так званого національного механізму. Україна пройшла еволюційний шлях від постановки і розгляду у 1990-х роках так званого «жіночого питання» (це передусім материнство і дитинство) до дальшого його розширення до «рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». З 2000 року почалося поступове оформлення гендерної політики як самостійного напряму державної політики. Суттєвіші зрушення відбулися після Помаранчевої революції, коли було ухвалено перший на пострадянському просторі окремий закон про рівні права і можливості жінок і чоловіків, запроваджено окрему державну програму для забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 року. 2007 рік було названо роком гендерної рівності^[4].

Звичайно, окреме питання — ефективність і виконання законів. Де-факто з цим залишається низка проблем. Крім того, незважаючи на приєднання до міжнародних угод та ухвалення національного законодавства про рівні права й можливості жінок і чоловіків, у країні спостерігається брак політичної волі для реалізації гендерних перетворень на рівні керівників законодавчого і виконавчих органів та на рівні місцевої влади^[5]. Певні зміни у сфері забезпечення гендерної рівності відбуваються радше завдяки українським громадським організаціям, міжнародним організаціям і проектам, що їх фінансують зовнішні донори.

Суперечливу ситуацію у сфері гендерної політики відзначила у своєму виступі в Давосі в січні 2019 року віце-прем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Уперше в історії незалежної України гендерні питання було пріоритезовано в Програмі дій уряду на 2018 рік. Усі заплановані торік завдання виконано. У щоденній роботі міністерств гендерна проблематика проходить через їх тематичне профілювання. Цей тренд продовжено і в Програмі дій уряду на 2019 рік»^[6]. Політикиня додала, що «маніпуляції навколо гендерної політики залишаються частиною гібридної війни». Про подібні виклики, зокрема про антигендерні рухи як прояв гібридної війни, урядова уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко пише в окремому розділі своєї книжки «Гендерне тяжіння»: «Антигендерні рухи — це навколополітичні рухи, які виконують замовлення своїх хазяїв. І, схоже, напередодні виборів 2019 року починають перетворюватися на політичні. Вони маніпулюють свідомістю громадян в умовах дефіциту інформації про реальні цілі та цінності гендерної політики, її змісту, напрямків»^[7].

Зрозуміло, що в такій ситуації неоднозначності непросто просувати ідеї гендерної рівності, серед яких позитивні дії, як-от гендерні квоти, реалізація законодавчих норм тощо. Не меншу роль відіграє також суспільне ставлення до присутності жінок у політиці, на що варто подивитися детальніше.

Суспільний рівень залучення жінок (2): громадська думка і публічні висловлювання

Результати проаналізованих мною раніше репрезентативних опитувань громадської думки (1999, 2005, 2007 роки) свідчать про те, що ставлення українського суспільства до участі жінок у політичному житті країни далі залишається суперечливим, але його більше спрямовано в бік гендерної рівності, ніж ставлення і реальні дії політиків та управлінців різних рівнів влади^[8]. З одного боку, українці схильні висловлювати патріархатні погляди, мовляв, політика — то чоловіча справа. З іншого боку, вони вважають, що жінки здатні покращити стан справ у структурах влади і держава повинна надавати рівні права й можливості чоловікам і жінкам брати участь у політичному житті.

Хочу висловити критичний коментар про з’ясування стереотипних суджень шляхом якраз стереотипно сформульованих питань на зразок «Для дружини важливіше підтримувати кар’єру чоловіка, ніж робити свою власну» або «Більшість чоловіків краще підходять для політики, ніж більшість жінок». Очевидно, що такі судження пересічні українці радше підтримають, адже вони стосуються повсякденного життя, про яке ми рідко задумуємося. На мій погляд, формулювання питань через гендерно-стереотипні твердження спонукає підтримувати ці твердження, зокрема на суспільному рівні.

Тому, щоби підтримувати радше егалітарні тенденції у формуванні громадської думки, наведу результати по двох питаннях із нещодавнього дослідження, яке провів Київський міжнародний інститут соціології протягом 28 серпня — 24 вересня 2018 року^[9]. У результаті польового етапу було зібрано 2026 анкет.

Як видно з таблиці 1, переважна більшість українців уважає, що серед депутатів Верховної Ради України жінки повинні становити не менше як третину, а 31 % опитаних підтримує ідею паритетного представництва жінок у парламенті. Однак теперішня ситуація у Верховній Раді геть відрізняється від громадської думки дорослого населення України.

Не менш егалітарні варіанти відповідей на твердження про те, що влада повинна більше уваги приділяти питанням рівних можливостей чоловіків і жінок у суспільстві (див. табл. 2). Переважна більшість — 66 % опитаних — загалом підтримують цю думку, не підтримують лишень 10 % респондентів.

Варіанти відповіді	%
Не згоден	4,1
Скоріше не згоден, ніж згоден	5,3
Важко сказати напевно	21,1
Скоріше згоден, ніж не згоден	24,2
Згоден	41,9
Немає відповіді	3,4
Разом	100

Крім родини, освіти, середовища спілкування, громадську думку формують також публічні люди і ЗМІ. Суспільству складно підтримувати ідею залучення жінок у велику політику, коли високопосадовці у ЗМІ висловлюють патріархатні погляди. Як пам’ятаємо, апофеозом публічного сексизму стали висловлювання тодішнього Президента України Віктора Януковича. Ще під час передвиборчої кампанії на початку 2010 року він зробив сексистську заяву про жінок. Відмовляючи в дебатах своїй конкурентці Юлії Тимошенко, Янукович сказав: «Те, що мені кажуть, ніби з жінкою даремно сперечатися, неправильно, я з цим не згоден. Я насамперед уважаю, що вона прем’єр-міністр і повинна нести відповідальність за кожне своє слово. А якщо вона жінка, то повинна йти на кухню і показувати там свої примхи»^[10]. Тобто чинний Президент України відверто висловився про те, що місце жінок на кухні, а не в політиці. Сексистські висловлювання і дії політиків не рідкість і за останній період^[11], що теж становить перешкоду для жінок на шляху в політику.

Структурний рівень залучення жінок: ситуація в робочому середовищі

У 2017–2018 роках я провела гендерний аналіз Верховної Ради України^[12], у результаті якого з’ясувала, що коли аналізувати ВРУ як робоче середовище, то жінки в ньому стикаються з проблемою гендерної сегрегації на ринку праці, як вертикальної, так і горизонтальної. Під вертикальною сегрегацією мається на увазі нерівність між чоловіками й жінками в плані посад на кар’єрних сходах. Горизонтальна сегрегація — це окремі «ніші» для наповнення переважно жінками чи переважно чоловіками. У політиці стереотипно вважається, що «серйозна політика» (hard politics) — це радше для чоловіків (сфери оборони, будівництва тощо), а «м’яка політика» (soft politics) — це, відповідно, для жінок (охорона здоров’я, освіта, культура тощо).

Склад комітетів ВРУ свідчить, що радше так званими «жіночими» сферами в політиці є міжнародні відносини (очевидно, щоби продемонструвати міжнародній спільноті увагу до виконання міжнародних зобов’язань із забезпечення рівних прав і можливостей) і соціальна сфера (соціальна політика й охорона здоров’я). Крім того, жінки недопредставлені в керівництві постійних делегацій ВРУ. Гендерний склад членства в делегаціях теж далекий від паритету.

На момент обрання за партійними списками найбільш гендерно-збалансованою виявилася політична партія «Об’єднання “Самопоміч”», серед представників якої у ВРУ жінки становлять 34,4 %. На другому місці — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (29,4 %), на третьому — Блок Петра Порошенка (23,8 %). Найменший відсоток жінок у політичних партіях «Опозиційний блок» (11,1 %), Радикальній партії Олега Ляшка (14,3 %) і «Народний фронт» (17,2 %). Загалом жодна з чільних політичних партій України не дотримується ідеї гендерного паритету, тобто представництва жінок і чоловіків 50/50. Добровільні партійні гендерні квоти — непопулярний серед політичних партій України механізм залучення жінок у політику. Навпаки, жінок ставлять радше в непрохідній частині закритих партійних списків.

Не може не тішити діяльність із просування ідей гендерної рівності Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» та Громадської ради з гендерних питань при ньому.

Індивідуальний рівень: час та інші ресурси для залучення в політику

Крім розглянутих вище структурних чинників залученості жінок у політику, які спричиняють і поширюють гендерні стереотипи, існують ще так звані індивідуальні чинники, які передбачають, що жінка реалізовує своє бажання і мотивацію працювати в політиці.

Чому у жінок рідше, ніж у чоловіків, виникають такі бажання? Зокрема, бажання активніше просуватися по кар’єрних щаблях і йти у велику політику, на рівень ухвалення рішень.

Саме за жінками в нашому суспільстві закріплено доглядову працю (за дітьми, людьми літнього віку, людьми з інвалідністю, хворими родичами) і підтримку домогосподарства, тому у них менше часу, щоби присвятити його роботі в політичній сфері, яка часто понаднормова і передбачає відрядження тощо. Отже, такий ресурс, як час, вельми важливий у цьому випадку.

Політика передбачає ризик, орієнтацію на успіх, командну роботу — риси, які змалечку виховують головно у хлопчиків. У результаті такої диференційної соціалізації хлопці в середньому більше вірять у свої сили порівняно з дівчатами і краще оцінюють свої компетенції.

Про подібні приклади розповідають жінки, котрі досягли успіхів у певній сфері. Наприклад, операційна директорка «Фейсбук» Шеріл Сендберг розмірковує в TED-промові, чому так мало жінок серед лідерів^[13]. Один із головних викликів для жінок — поєднати роботу і сімейні обов’язки. Крім того, у жінок менше зв’язків порівняно з чоловіками, вони меншою мірою залучені в соціальні мережі^[14]. Ще у них набагато менше грошових ресурсів, щоби пройти в політику самостійно.

Є поодинокі приклади відомих жінок у політиці — Маргарет Тетчер, Індіра Ганді, Ангела Меркель, а тому ідея так званої американської мрії — self-made women — вельми живуча. Та щоб пробити цю «скляну стелю», яка в політиці так само поширена, як у бізнесі й інших сегментах ринку праці, потрібно дуже багато зусиль. Скло часто виявляється бетоном із шарами стереотипів і глузувань, які непросто долати на рівні індивідуальної комунікації.

Тому дуже важливо говорити про солідарність між жінками, які, будучи чисельною більшістю, насправді є так званою «меншиною», якщо говорити про їхні права і можливості. Підтримка і натхнення від інших жінок — це те, що дає сили рухатися вперед і змінювати суспільну реальність.

---

^[1] Станом на 1 листопада 2018 року. Узято 24 січня 2019 року з бази даних: Women in National Parliaments / Inter-Parliamentary Union // http://www.ipu.org/wmn-e/world.htm

^[2] Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866–IV від 8 вересня 2005 року // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15

^[3] Мельник, Тамара. Творення суспільства гендерної рівності: міжнародний досвід. Закони зарубіжних країн з гендерної рівності. — 2-ге вид., доп. — К.: Стилос, 2010. — С. 379.

^[4] Марценюк, Тамара. Українська політика — іменник нежіночого роду? // Критика. — 2012. — № 7/8. — С. 8–12.

^[5]Див.: Гендерна політика та інституційні механізми її реалізації в Україні: Національний огляд виконання Україною Пекінської декларації та Платформи дій і заключних документів Двадцять третьої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН / Укл. М. Корюкалов; за сприяння Програми ООН Жінки «Підсилення підзвітності у фінансуванні гендерної рівності. Партнерство ЄС і ООН з гендерної рівності» в Україні, Представництва Фонду Фрідріха Еберта в Україні та Українського жіночого фонду. — К., 2014. — 120 с.

^[6] Іванна Климпуш-Цинцадзе в Давосі: Маніпуляції довкола гендеру — частина гібридної війни // Жінки — це 50 % успіху України, 24.01.2919: https://50vidsotkiv.org.ua/ivanna-klimpush-tsintsadze-v-davosi-manipulyatsiyi-navkolo-gendernoyi-politiki-chastina-gibridnoyi-vijni/?fbclid=IwAR3JJnUeeSMwyMTbtUX_iK9EvAureVoHqg3RRs1hQX0Pk9CWYiBYSBBLQFw

^[7] Левченко, Катерина. Гендерне тяжіння. — К.: Фоліо, 2019. — С. 179.

^[8] Марценюк, Тамара. Українська політика – іменник нежіночого роду? // Критика. — 2012. — № 7/8. — С. 11.

^[9] Польовий етап тривав з 08 по 23 вересня 2018 року. Опитування проводилося в 109 населених пунктах у всіх областях України, окрім автономної республіки Крим. У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, що контролюються Україною.

^[10] Янукович советует Тимошенко пойти на кухню и показывать там свои прихоти // УНІАН, 20.01.2010: http://www.unian.net/rus/news/news-358158.html

^[11] Марценюк, Тамара. Повернення публічного сексизму, або Як «убити» словами // Повага: кампанія проти сексизму. 18 серпня 2016 року: http://povaha.org.ua/povernennya-publichnoho-seksyzmu-abo-yak-ubyty-slovamy

^[12] Марценюк, Тамара. Жінки у «великій політиці»: гендерний аналіз Верховної Ради України // Наукові записки НаУКМА. Соціологія. — 2018. — Т. 1. — С. 43–53.

^[13] Сандберг, Шерил. Чому у нас так мало жінок-лідерів? // https://www.ted.com/talks/sheryl_sandberg_why_we_have_too_few_women_leaders?language=uk#t-3585

^[14] Костюченко Тетяна, Марценюк Тамара, Оксамитна Світлана. Жінки в політиці в Україні та Грузії: громадська думка і мережева підтримка // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 72–83.

Тільки 1–3 % відпусток по догляду за дітьми в Україні беруть чоловіки ¹. Що заважає чоловікам більше турбуватися про власних дітей — закон, втрата зарплатні чи суспільна думка? Розгляньмо детальніше.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» (далі — Закон), по закінченні відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Цю відпустку повністю або частинами можуть також використати батько дитини, бабуся, дідусь чи інші родичі, які фактично доглядають за дитиною, або особа, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, хтось один із прийомних батьків чи батьків-вихователів.

Чим відрізняються вимоги українського законодавства до матері і до батька в ситуації цієї відпустки? Цілком зрозуміло, що в обох випадках працедавець не зацікавлений у тимчасовій втраті працівника/працівниці та в обов’язку зберігати при цьому за ним/нею робоче місце. Проте, на відміну від матері, батько (й інші родичі) має подати для оформлення відпустки додатковий документ — довідку з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що мати вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і що їй припинили виплачувати допомогу по догляду за дитиною. Додатковий документ — додаткові складнощі, адже в разі неправильно оформленої довідки у працедавця з’являється зручна причина відтягувати момент відпустки або взагалі її не дати. А терміни тут мають значення, бо за загальним правилом таку відпустку надають, доки дитина не досягнула трирічного віку.

Є ще один, не дуже помітний на перший погляд юридичний нюанс між відпусткою для матері і для батька (інших родичів). Відпустка по догляду за дитиною надається за заявою відповідної особи й оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу, але чітких термінів, коли працедавець повинен видати такий наказ, не встановлено! Тобто якщо відпустка стосується жінки, то працедавець заздалегідь знає, бо жінка спочатку бере відпустку у зв’язку з вагітністю і пологами. У випадку чоловіка така заява може стати цілком несподіваною, але при цьому дехто (навіть юристи) усе-таки вважає, що працедавець повинен видати наказ одномоментно — день у день: батько (інший родич) сьогодні написав заяву, а завтра вже має право не з’явитися на роботі. Скажу більше, такі чоловіки навіть до суду подають, захищаючи своє право отримувати миттєвий наказ про відпустку, а потім ще пояснюють відмову суду задовольняти такі вимоги тим, що чоловіків у нас дискримінують і обмежують у праві на відпустку по догляду за дітьми ². Для порівняння, у Європі термін повідомлення працедавця про намір скористатися правом на відпустку варіюється від 10 днів у Болгарії до чотирьох місяців в Австрії, а подекуди в країнах залежить ще й від тривалості відпустки. Мало того, працедавець, своєю чергою, має право відкласти відпустку за наявності певних обставин ³.

Якщо вже згадали про Європу, то слід підкреслити ще одну важливу відмінність між такими відпустками у нас і в них. Хоча прямо українське законодавство про це не говорить, різноманітні тлумачення українських чиновників (які не можуть не впливати на практику) свідчать, що відпустка батька й інших родичів по догляду за дитиною похідна від відпустки матері. На практиці це означає, що якщо мати втрачає право на відповідну відпустку, то його втрачають і всі інші ⁴. А от згідно з директивою Рада ЄС № 2010/18/EU ⁵ чоловікам і жінкам надається індивідуальне право на відпустку по догляду за дитиною, і на практиці більшість держав Європи розглядають таку відпустку як особливе право кожного з батьків. Фактичний розподіл відпустки може відрізнятися: це може бути правило про неможливість передавати певну частину відпустки (ці періоди іноді розглядають як «жіночі» й «чоловічі» «квоти), або індивідуальна тривалість відпустки для кожного з батьків, або тривалість відпустки встановлюється загальна, а батьки вже вирішують, як поділити цей термін між собою. У згаданій вище директиві Ради ЄС закріплено загальний принцип про те, що принаймні один місяць не може передаватися іншому з батьків з метою сприяти гендерній рівності у сфері отримання відпустки.

Ще одна різниця між Україною і Європою — існування у 23 державах-членах ЄС окремого права батька на відпустку (paternity leave). Зазвичай таку відпустку батько може отримати протягом перших тижнів або місяців життя дитини, але вона досить коротка — від двох днів до двох тижнів ³.

Щоб не давати ходу стереотипам, ніби у Європі загальна відпустка по догляду — це фактично пару днів, зазначу ще, що мінімальна тривалість відпустки по догляду за дитиною становить чотири місяці, а в багатьох країнах ЄС вона майже 3 роки ⁶. Оплачується така відпустка у Європі теж не завжди: часом такі виплати існують лише в державному секторі або якщо це передбачено в трудових договорах, колективних угодах. Якщо узагальнювати, то в скандинавських країнах краща оплата відповідної відпустки і сама відпустка довша, ніж у Центральній і Південній Європі. В Україні після 1 липня 2014 року призначається лише допомога при народженні дитини в розмірі 41 280 грн, виплачується ця допомога за формулою: один раз у сумі 10 320 грн, решта суми — протягом наступних 36 місяців ⁷. Треба додати, що криза в державі особливо вдарила саме по жінках, адже соціальні виплати, що їх отримують переважно жінки (це стосується і більшості виплат, пов’язаних із дітьми), суттєво знецінилися.

Хотілося б вірити, що зважаючи на різницю в правовому і матеріальному забезпеченні батьки у Європі готові на рівних доглядати власних дітей, але доводиться розчаруватись: традиційне сприйняття соціальних ролей чоловіка і жінки зберігається і там, а обов’язки по догляду за дитиною досі вважаються переважно жіночими. В Україні ситуація потроху покращується, але до гендерної рівності ще далеко: дехто з татусів заявляють, що користуються такою відпусткою, щоб «підтримати свою дружину» або «дати їй теж реалізуватися», «допомогти їй». Якщо тлумачити ці заяви зі здоровою часткою критики, то можна виснувати, що й такі нібито відповідальні татусі насправді вважають, що за власною дитиною вони доглядають не тому, що вони батьки і такий догляд — це їхній безпосередній обов’язок, а роблять послугу дружині, добровільне беручи на себе «її сфери відповідальності». Якщо ж раптом виявляється, що в такого тата просто зарплатня була на той час меншою, ніж у дружини, то ілюзії геть розвіюються: «шляхетність» такого вчинку нагадує радше звичайний фінансовий розрахунок під соусом класичних стереотипів про «жіночу» й «чоловічу» роботи.

Читайте більше про трудову дискримінацію матерів та залучення татів до батьківства.

То чи дискримінаційне українське законодавство щодо чоловіка при отриманні відпусток по догляду за дитиною? На мою думку, на практиці переважна дискримінація в цьому питанні і далі стосується жінок, на яких покладають основну відповідальність за догляд, виховання і безпеку дітей. Конституція України проголошує рівне право матері, батька чи інших зазначених у статті осіб доглядати за дитиною, а процедурні моменти формально стосуються обох батьків. Практичною перешкодою для батька може стати бездіяльність роботодавця (відсутність наказу/розпорядження про надання відпустки, який можна оскаржувати). Водночас проблеми для жінки набагато серйозніші — від відмови приймати на роботу через потенційний «декрет» до суттєвої втрати кваліфікації через неможливість передати доглядові функції чоловіку, і найчастіше не через законодавчі обмеження, а через банальне уникання фінансових утрат чи небажання чоловіка виконувати «жіночу» роботу.

---

1. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (2014, с. 410): https://www.radiosvoboda.org/a/svoboda-v-detalyah/29417612.html [↩]
2. http://zib.com.ua/ua/print/130588-yak_batkovi_oformiti_doglyad_za_ditinoyu.html [↩]
3. https://zp-ok-pmgu.com/files/3150-11580-1-PB.pdf [↩] [↩]
4. https://news.dtkt.ua/labor/labor-relations/40000-minsocpolitiki-roziasnilo-okremi-zakonodavci-normi-shhodo-vidpustok [↩]
5. Включена в Додаток XL Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом як така, що потребує впровадження в українське законодавство протягом трьох років з дати набрання чинності Угодою про асоціацію. [↩]
6. https://www.rand.org/content/dam/rand/pubs/research_reports/RR1600/RR1666/RAND_RR1666.pdf [↩]
7. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2811-12/print [↩]

Що таке гендерне насильство?

Під гендерним насильством (gender-based violence) мається на увазі насильство, яке чинять переважно чоловіки проти переважно жінок. Загалом агресивну поведінку очікують від саме чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка переважно чинить насильство будь-якого типу (хоча й сама страждає від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо). Тобто передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків. Жіноча гендерна роль «пасивної» і «слабкої» статі, гендерна нерівність, нерівні можливості на ринку праці тощо роблять жінок групою, вразливішою до насильства.

Більше про насильство як частину чоловічої гендерної ролі читайте в статті Майкла Кауфмана “Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства”.

Коли і як почали обговорювати гендерне насильство: генеалогія теми

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) — це перший юридично обов’язковий інструмент у цьому питанні на європейському рівні, а також один із найперспективніших міжнародних договорів у цій галузі. Конвенція стверджує абсолютну неприпустимість насильства щодо жінок і домашнього насильства та постулює його гендерний характер і зв’язок з гендерною нерівністю. Попри чималі позитивні зрушення в державних політиці й практиці, різні форми насильства щодо жінок і далі залишаються поширеною проблемою на всіх рівнях суспільства в усіх державах-членах Ради Європи, зокрема і в Україні ¹.

Більше про міжнародні конвенції у статті Олени Зайцевої. Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють

Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, якщо говорити мовою українського законодавства.

За результатами соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» (2006), найпоширенішим видом насилля було названо насильство в сім’ї з боку партнера по шлюбу ². Жінки зазнають його вчетверо частіше за чоловіків. Тому в Україні ще більше як десять років тому почали вживати заходи для допомоги жертвам насилля і попередження цього явища.

У 2001 році у відповідь на стурбованість рівнем насильства в сім’ї в Україні було ухвалено закон «Про попередження насильства в сім’ї» ³.  — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукає до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — будь-якi умиснi дiї фiзичного, сексуального, психологiчного чи економiчного спрямування одного члена сiм’ї стосовно iншого члена сiм’ї, якщо цi дiї порушують конституцiйнi права i свободи члена сiм’ї як людини та громадянина i завдають йому моральну шкоду, шкоду його фiзичному чи психiчному здоров’ю. Крім того, в цьому законі виділено чотири типи насильства в сім’ї: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне.

У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено план заходів з проведення національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року ⁴.

Україна підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Головне завдання проекту — підготовка до ратифікації та сприяння імплементації Стамбульської конвенції. Основним завданням проекту Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) було дати українським органам влади точну картину в певних сферах (законодавство, політика і практика) та визначити сфери, які потребують реформування. Мета — забезпечити відповідність стандартам ЄС, зокрема вимогам Стамбульської конвенції, а також запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством як поширеним проявом порушення прав людини. У рамках проекту було проведено низку досліджень і підготовлено публікації (українською й англійською мовами) ⁵. Наприклад, Звіт про кращі міжнародні практики й стандарти у сфері протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству ⁶.

Процес ратифікації Стамбульської конвенції в Україні сповільнився через опір консервативної групи народних депутатів, які заперечують вживання слова «гендер» у тексті закону.

Дізнайтеся більше про регулювання проблеми гендерного насильства в українському праві в статті Олени Зайцевої “Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві”.

Чим гендерне насильство відрізняється від інших видів насильства?

1. Найчастіше це насильство здійснюється в приватному просторі (домашнє насильство), тому його погано розпізнають і карають органи правосуддя.

2. Це проблема ХХІ століття, актуальна для всіх країн світу, немає жодної країни, де цю проблему була б вирішено.

3. Насильство може пояснюватися «культурою», наприклад, так звані «вбивства честі» (родина звинувачує жінку в непокорі і небажанні «зберігати сімейні традиції» та вбиває за те, що жінка мала стосунки з чоловіком без згоди сім’ї, часто з чоловіком з іншої культури; такі випадки трапляються у Єгипті, Ємені, Пакистані, Туреччині й інших країнах). В окремих країнах гендерне насильство закріплено в законодавстві.

4. Проблема перейшла з «приватної» сфери у публічну (тобто особисте стало політичним), тому наразі вирішується на державному рівні.

5. Потрібні спільні зусилля дослідників, політиків, громадських активістів і ЗМІ, щоб його подолати.

Більше про закони проти жінок в статті Катерини Чистофорової “Закони проти жінок”. 

Види гендерного насильства

Найпоширенішими видами гендерного насильства у світі вважаються зґвалтування, домашнє насильство (або насильство в сім’ї), проституція, секс-торгівля, сексуальні домагання.

Існують також приклади гендерного насильства, які пояснюють так званою культурою, традиціями і звичаями, наприклад, ранні або дитячі (часто примусові) шлюби, обрізання жіночих статевих органів, убивство честі.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) окрему увагу звертає на сексуальне насильство щодо жінок з боку інтимного партнера (intimate partner and sexual violence against women) ⁷. ВООЗ наводить таку класифікацію видів насильства відповідно до життєвого циклу жінки (див. табл. 1).

Таблиця 1. Типи насильства відповідно до віку жінок (класифікація ВООЗ).

№	Віковий цикл	Типи насильства
1	До народження	Селективні за статтю аборти
2	Дитинство	Жіноче дітовбивство;фізичне, сексуальне і психологічне насильство
3	Дівоцтво	Дитячий шлюб; обрізання жіночих статевих органів;фізичне, сексуальне і психологічне насильство;інцест; дитяча проституція і порнографія
4	Підлітковий вік і повноліття	Насильство в процесі залицяння і зустрічей (наприклад, зґвалтування від інтимного партнера, обливання кислотою); сексуальні стосунки через економічну необхідність; інцест; зґвалтування; сексуальні домагання; примус до проституції і порнографії; торгівля жінками; примусовий секс у шлюбі; насильство з боку партнера; вбивство з боку партнера; психологічне насильство; зловживання жінками з інвалідністю; примусова вагітність
5	Літній вік	Примусове «самогубство» або вбивство вдів з економічних причин; сексуальне, фізичне і психологічне насильство

Певні типи гендерного насильства можуть бути як з боку партнера, так і з боку держави, як-от примусовий аборт чи примусова стерилізація. Найчастіше цей тип насильства відбувається в приватному просторі, тому заведено говорити про «насильство в сім’ї» (домашнє насильство).

Більше про глибинні засади насильства як явища, з яким стикаються у жінки, у статті Ганни Гриценко “Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища”. 

Фізичне насильство

Фізичне насильство в сім’ї — умисне завдання одним членом сiм’ї iншому члену сiм’ї побоїв, тiлесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смертi постраждалого, порушення фiзичного чи психiчного здоров’я, завдання шкоди його честi й гiдностi ⁸.

Згідно з даними правозахисників, фізичне і психологічне насильство — найпоширеніші види насилля, на які припадає 95 % випадків ⁹.

В Україні правоохоронці найбільшою мірою ідентифікують фізичне насилля. Згідно з опитуванням громадської думки 2009 року ¹⁰ , 21 % українців стикалися з фізичним насильством (побиття, замикання, зв’язування, примушування стояти нерухомо).

Психологiчне насильство

Психологiчне насильство в сiм’ї — насильство, пов’язане з дiєю одного члена сiм’ї на психiку iншого члена сiм’ї шляхом словесних образ або погроз, переслiдування, залякування, якими навмисно спричиняється емоцiйна невпевненiсть, нездатнiсть захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психiчному здоров’ю ¹¹.

Як і фізичне насильство, психологічне теж досить поширене. Наприклад, за вісім місяців 2010 року майже половина випадків (25649 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосується психологічного насильства в сiм’ї ⁹.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 35 % українців стикалися з психологічним насильством (найчастіше це постійне приниження і контроль).

Про психологічне насильство з позицій філософії, культурології та психології дізнайтеся з матеріалу Валерії Зубатенко “Нотатки про психологічне насильство”. 

Економiчне насильство

Економiчне насильство в сiм’ї — умисне позбавлення одним членом сiм’ї iншого члена сiм’ї житла, їжi, одягу та iншого майна чи коштiв, на якi постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смертi, викликати порушення фiзичного чи психiчного здоров’я ¹³.

Цей тип насильства набагато рідше фіксують відповідні органи. Наприклад, за вісім місяців 2010 року лише 3 % випадків (1755 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосуються економічного насильства в сiм’ї ⁹.

Хоча згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 17 % українців стикалися з економічним насильством (примушення звітувати за кожну копійку, присвоєння обманним шляхом чи знищення майна).

Про економічний тиск на жінок читайте у статті Любові Жарової “В деталях: економічна дискримінація та економічне насильство“. 

Сексуальне насильство

Сексуальне насильство в сiм’ї — протиправне посягання одного члена сiм’ї на статеву недоторканнiсть iншого члена сiм’ї, а також дiї сексуального характеру щодо неповнолiтнього члена сiм’ї ¹⁴.

Найбільш табуйований вид насильства, який важко виявити. Згідно з даними звіту «Права людини 2009–2010», за вісім місяців 2010 року не зафіксовано жодного випадку сексуального насильства в сiм’ї, пов’язаного з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС ⁹ . Одиничні статистичні випадки, що їх МВС зафіксувало в минулі роки, не означають, що це явище поширено в Україні. Правоохоронним органам дуже важко виявити сексуальне насильство в сiм’ї, адже ця тема вважається приватною і тому замовчується.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹⁰ , 1 % українців стикався із сексуальним насильством (примушення силою до статевого акту). Опитування громадської думки свідчать, що сексуальне насильство найчастіше коїли чоловіки стосовно своїх дружин.

Торгівля жінками

Ще один актуальний для українського суспільства тип гендерного насильства — торгівля людьми, зокрема жінками. Торгівля людьми — серйозна проблема в галузі прав людини в Україні, яка є джерелом походження, транзитною територією і країною призначення для чоловіків, жінок і дітей. Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює з жертвами торгівлі людьми в Україні з 2000 року; через відсутність централізованої національної системи збору даних найчастіше використовують саме статистику МОМ, зокрема й український уряд.

У період з 2000-го до березня 2015 року МОМ надала допомогу 11 086 жертвам торгівлі людьми в Україні ¹⁵ , хоча загальна кількість жертв, імовірно, набагато більша. МОМ уважає, що після здобуття незалежності 1991 року понад 120 тис. чоловіків, жінок і дітей стали жертвами торгівлі людьми ¹⁶ . З 2004 року, коли почали враховувати і звертати увагу на стать жертв, більше як дві третини постраждалих виявилися жінками. Там, де мета торгівлі сексуальна, переважну більшість жертв становлять жінки: 99 % жертв, яким з 2007 року надано допомогу, — це жінки (2190 осіб порівняно з 25 чоловіками) ¹⁵.

Якщо жертви з різних країн продаються в Україну або через неї, власне українських жертв вивозять не тільки до інших країн, головно Європи й Азії, а й у інші регіони України. Найбільш вразливі в аспекті торгівлі людьми молоді самотні жінки з низьким рівнем життя. У них часто обмежений доступ до можливостей працевлаштування, тому вони незмінно є об’єктом полювання з боку вербувальників-українців, які здобувають їх шляхом шахрайства, примусу чи боргового рабства. Чи призводить проституція до торгівлі жінками?

Про це більше у наступних матеріалах: 

Дафна Рачок. Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації.

Олена Зайцева. Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація.

Боротьба з торгівлею жінками

З кінця 1990-х років українська влада зробила низку кроків, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, зокрема жінками. Разом із загальною криміналізацією торгівлі людьми через статтю 149 Кримінального кодексу (яка встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми для сексу й праці) від 1999 року уряд затвердив низку планів дій, а 2011 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про протидію торгівлі людьми» ¹⁷  з метою знизити її рівень та надати підтримку жертвам.

У 2012 році було затверджено Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року ¹⁸ . Організація «Ла Страда — Україна» запровадила національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. МОМ підтримує окрему національну довідкову безкоштовну лінію з питань міграції і протидії торгівлі людьми ¹⁹.

Розвідувальна журналістика про торгівлю жінками

У 2005 році канадський журналіст Віктор Маларек презентував ²⁰  україномовний переклад своєї книжки «Наташі: сучасна світова секс-торгівля» про торгівлю жінками ²¹. В анотації зазначено: «Відомий канадський журналіст Віктор Маларек, спираючись на матеріали власних журналістських розслідувань, описує масштаби поширення у світі торгівлі жінками для потреб проституції. Жертвами ділків останніми роками найчастіше стають вихідці зі Східної та Центральної Європи, зокрема українки, росіянки, молдаванки, чешки. Аналізуючи це ганебне явище, автор вказує його глибинні причини й пропонує шляхи його усунення. Для осіб, які планують поїхати на роботу за кордон, їхніх родичів, друзів і знайомих, а також усіх тих, кому не байдужа проблема торгівлі людьми».

Сексуальні домагання: означення поняття

Специфіка сексуальних домагань полягає в тому, що вони відбуваються не у приватній сфері (вдома), а в публічній, наприклад у робочому середовищі або в громадському транспорті. Тобто гендероване насильство в робочому середовищі називають сексуальними домаганнями.

У статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) ²²  наведено означення сексуальних домагань: «дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування».

І хоча означення деталізує дії сексуального характеру, воно вважається неповним, бо передбачає лише вертикальні відносини (підпорядкування типу начальник—підлеглий) і не охоплює відносини горизонтального типу (між колегами), серед яких теж трапляються випадки сексуальних домагань. Мало того, дані міжнародних досліджень свідчать, що сексуальні домагання частіше бувають серед колег, аніж у відносинах начальник—підлеглі.

Дослідження сексуальних домагань

Проблему сексуальних домагань як форми гендерної дискримінації вивчають передусім різні громадські організації в рамках міжнародних проектів. Наприклад, моніторинг ситуації щодо сексуальних домагань здійснювався в міжнародному проекті «Зупинимо насилля проти жінок» (Stop Violence against Women). Про сексуальні домагання в Україні там сказано, що, незважаючи на статтю 154 Кримінального кодексу України, до суду доходить дуже мало випадків сексуальних домагань (або не доходить жодного).

Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» (Львів) провів дослідження проблем сексуальних домагань на робочому місці з боку керівників і колег по роботі (2005). Згідно з його результатами, серед жінок і чоловіків у віці від 18 до 59 років, котрі живуть у Львові і Львівській області, фактично кожна десята опитана людина стикалася на роботі з небажаними неформальними поплескуваннями й погладжуваннями сексуального характеру з боку начальства. Стільки само людей зазнавали небажаної сексуальної ініціативи з боку колег, які стоять на одному з ними щаблі в офісній ієрархії.

Опитування громадської думки, яке 2008 року проводила «Ла Страда — Україна» разом з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що 96 % громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань; 43 % українців бачать проблему сексуальних домагань актуальною для України; 62 % жінок і 38 % чоловіків уважають, що «сексуальні домагання — це можливість просунутися по кар’єрних сходах».

Про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань дізнайтеся в статті Катерини Вітер “Що таке сексуальні домагання?“. 

Дитячі (ранні) шлюби: у чому проблема?

Міжнародна спільнота стурбована світовими масштабами дитячих (або ранніх) шлюбів та їхніми наслідками для здоров’я і благополуччя дівчаток і хлопчиків ²³. Фонд народонаселення ООН реалізує всесвітню кампанію «Зупинимо дитячий шлюб» ²⁴ мета якої — інформувати і попередити ранні шлюби серед вразливих категорій населення.

Згідно з Конвенцією про права дитини (1989), «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше». Тому дитячий (або ранній) шлюб — це офіційний або неофіційний союз двох людей, коли принаймні одній із них ще не виповнилося 18 років. Ранній шлюб — це гендероване явище, яке чинить неоднаковий вплив на дівчаток і хлопчиків. Загалом у світі кількість хлопців у ранніх шлюбах набагато менша, ніж кількість дівчат. Щороку 14 мільйонів дівчаток виходять заміж у віці до 18 років, а в розвиткових країнах кожна сьома дівчина виходить заміж у віці до 15 років.

Міжнародна правозахисна спільнота переконана, що дитячі шлюби (які, крім того, можуть бути ще й примусовими) слід визнавати порушенням прав людини і прав дітей. Дівчата в ранніх шлюбах вразливі до насильства в сім’ї і сексуального насильства в стосунках, які не є рівними. Якщо вони вагітніють, то часто стикаються з ускладненнями під час вагітності й пологів, адже їхні тіла не готові до дітонародження. Вступивши в ранній шлюб, хлопці й дівчата часто змушені кидати освіту, щоб заробляти гроші чи виконувати хатні обов’язки. Виконавчий директор Фонду народонаселення ООН Бабатунде Осотімехін зазначив: «Рішення вийти заміж чи одружитися має робитися добровільно; це поінформоване рішення, яке ухвалюють без страху, примусу чи надмірного тиску. Це рішення дорослої людини, яке слід робити, коли людина справді готова до нього».

Про вік сексуальної згоди  й наслідки прив’язки до стану сексуальної зрілості читайте в статті Олени Зайцевої “Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо”. 

Ранні шлюби в Україні ²⁵.

Кількість ранніх шлюбів в Україні поступово зменшується і характеризується малими масштабами. Загалом ранні шлюби притаманні більше жінкам, ніж чоловікам. Згідно з даними Державного комітету статистики України за 2012 рік, заміжні жінки у віковій групі до 18 років включно становили 2,62 % від усіх заміжніх жінок, а чоловіків відповідної вікової групи майже всемеро менше — лише 0,4 %.

Дитячі шлюби притаманні радше сільській місцевості, ніж міській. Зокрема, в селах підлітки віком 15–19 років одружуються вдвічі частіше, ніж у містах. Лише кожна друга жителька міста і кожна третя жителька сільської місцевості користується сучасними методами контрацепції. Крім того, існує безпосередній зв’язок між рівнем освіти молоді, матеріальним становищем та одруженням.

Серед причин вступу в ранній шлюб слід виділити поширені в суспільстві гендерні стереотипи. В Україні ранні шлюби пов’язано з ранніми сексуальними стосунками і незапланованою вагітністю. Вразливою соціальною категорією для ранніх шлюбів вважається ромська національна меншина України, особливо роми, які проживають компактно. Дитячі шлюби серед дівчат і хлопців ромської меншини спричинено патріархальними традиціями та бідністю.

Протидія гендерному насильству: світовий досвід

Щорічна міжнародна кампанія «16 днів протидії гендерному насильству»

25 листопада починається всесвітня кампанія «16 днів активних дій з подолання насильства проти жінок», що її запровадив генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Кампанія триває до іншої знакової для міжнародної спільноти дати — Дня прав людини (10 грудня). Кампанія з глобальним гаслом «Разом подолаємо насильство щодо жінок» закликає уряди всіх держав, громадянське суспільство, молодь, жіночі організації, бізнес-структури, журналістів та інших об’єднатися і дати відсіч глобальній епідемії насильства над жінками й дівчатами.

Про звинувачення жертви в злочинах насильства читайте в матеріалах Анни Лигіної: 

Анна Лигіна. Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

Анна Лигіна. «Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

Приклад інформаційних кампаній із боротьби з сексуальним насильством у США

Найвідоміший у світі інфопривід для привернення уваги до питання гендерного насильства — так звані «16 днів протидії гендерному насильству». Світова спільнота щороку долучається до цієї акції під егідою ООН з 25 листопада (Міжнародний день боротьби з гендерним насильством) до 10 грудня (Міжнародний день прав людини).

Цікавий досвід інших кампаній, які теж можуть бути корисними в Україні. У сфері забезпечення гендерної рівності Сполучені Штати відомі у світі як країна, яка успішно працює з подоланням насильства проти жінок. Національна коаліція проти домашнього насильства вже більше як тридцять років бореться з насиллям у сім’ї. Крім «16 днів протидії насильству», у США організовано окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів проблеми. З 2001 року квітень — це офіційно місяць боротьби із сексуальним насильством ²⁶ , коли по всій країні, в різних спільнотах проводиться низка заходів і кампаній.

Досвід США у боротьбі з домашнім насильством цінний з погляду його тривалості і масштабності. Ще в 1960–1970-х роках проблему гендерного насильства актуалізували активіст(к)и так званої другої хвилі фемінізму. Тепер це величезний інституціоналізований рух проти насилля, який об’єднує багато державних структур і громадських організацій. Родзинка цієї активності — те, що чоловіки нарівні з жінками долучилися до діяльності з подолання насильства і зайняли свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement) ²⁷.

Гасло однієї з кампаній з подолання сексуального насильства — «Час долучитися до вирішення проблеми» (It’s time… to get involved). У ній акцент роблять на тому, щоб залучити до превентивних заходів кожного / кожну з нас та привернути увагу до проблем сексуального насильства чи то в школі, університеті, робочому середовищі, чи у своїй спільноті, районі проживання. Головна мета кампанії — інформувати про проблему та спонукати пересічних її свідків не мовчати.

Традиційно вважалося, що про сексуальне насильство соромно говорити, зізнаватися в ньому, що воно стосується когось, але не нас. Натомість, як свідчать результати досліджень цієї проблеми, воно притаманне всім прошаркам суспільства і соціальним групам. Близько двох третин усіх зґвалтувань у США скоювала особа, яку жертва знала ²⁸. Кожна шоста жінка у США протягом життя була жертвою зґвалтування або його спроби. Крім того, згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, у США 25 % жінок зазнають домашнього насильства за життя ²⁹. Також результати дослідження виявили, що у жінок у віці 20–24 роки найвища імовірність зазнати насильства з боку інтимного партнера.

Занепокоєність проблемою сексуального насильства у США виявив навіть президент країни. Барак Обама звернувся до американського суспільства з промовою «Національний місяць боротьби із сексуальним насильством у США». Обама не лише висловився про серйозність проблеми, а й заявив, що задля ефективнішого її вирішення в Держбюджеті на 2011 рік удвічі збільшено фінансування програми служб із питань подолання сексуального насильства (Sexual Assault Services Program).

Про нішу чоловіків у боротьбі з гендерним насильством у США читайте в матеріалі Тамари Марценюк. 

Протидія гендерному насильству: український досвід

Ціна насильства для українського суспільства

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» 2008 року порахував вартість одного випадку домашнього насильства (за оцінками респонденток). У ході дослідження опитували жінок, які постраждали від насильства в сім’ї, і детально вивчали витрати по кожному з показників. Це дозволило вивести середню вартість одного випадку насильства в сім’ї в Україні — 7306,38 грн. І цей уже досить високий показник не містить оцінку морального збитку. Хоча жінкам складно було оцінити його масштаб, середня компенсація, яку вони вважають гідною за завданий їм і їхнім дітям моральний збиток, становить 31152,53 грн.

У 2017 році схоже дослідження «Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні» провів Фонд ООН у галузі народонаселення. Згідно з його розрахунками, сукупні економічні втрати українського суспільства від насильства щодо жінок можуть сягати $208 млн на рік (0,23 % ВВП країни 2015 року). Ці оцінки представляють результати моделювання за даними соціологічних опитувань, які характеризують рівень поширення насильства серед жінок, та показники звернень постраждалих по допомогу. Модельні розрахунки перевищують економічний еквівалент вартості офіційно облікованих випадків гендерно зумовленого насильства ($10,8 млн) майже вдвадцятеро, а ймовірна кількість потерпілих від фізичного й сексуального насильства жінок серед усього населення зростає до 1,1 млн осіб.

Робота громадських організацій з проблемами гендерного насильства:

«Ла Страда — Україна»

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності й захисту прав дітей. Матеріали з протидії насильству в сім’ї розміщено в рубриці «Бібліотека» на веб-сторінці «Ла Страда» ³⁰.

У журналі соціальної критики «Спільне» 2015 року вміщено інтерв’ю з працівницею «Ла Страда — Україна» Катериною Бороздіною ³¹. На питання, як діяти в разі насильства в сім’ї, експертка відповіла: «Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної і соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі й місті, або до неурядових організацій за місцем проживання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі й місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них».

Також можна звертатися на національну дитячу «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерній дискримінації (0 800 500 335 або 116 123 (з мобільних).

Інші організації

В Україні чимало організацій працюють у сфері попередження і боротьби з гендерним насильством. Наприклад, громадська організація «Жіночі перспективи», заснована 1998 року у Львові, займається проблемами безробітних жінок, жінок, які потерпають від насильства в сім’ї, торгівлі людьми, дискримінації, несприятливих життєвих обставин. Уже два десятки років організація допомагає жінкам дати собі раду на ринку праці, боротися з насильством і гендерною дискримінацією. Детальніше про її діяльність розповідає в інтерв’ю активістка Марта Чумало ³².

Інші міжнародні проекти з попередження гендерного насильства в Україні

У рамках проекту Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» у 2010–2012 роках було проведено десятки інформаційних кампаній, громадських акцій і освітніх заходів, покликаних змінити гендерні стереотипи й підвищити рівень обізнаності суспільства про подолання насильства в сім’ї і сприяння гендерній рівності.

Інформаційна браслетна кампанія «Залишайся людиною» мала на меті змінити стереотипи і подолати стіну мовчання навколо домашнього насильства.

У 2015 році МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» (УФГЗ) було обрано партнером Фонду народонаселення ООН для впровадження компонента проекту «Посилення гуманітарної відповіді на потреби найбільш вразливих категорій жінок і дівчат-підлітків в умовах збройного конфлікту на сході України: зміцнення міжвідомчої системи попередження й подолання гендерно-обумовленого насильства».

У рамках проекту в п’ятьох східних регіонах України (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та підконтрольні Україні території Донецької і Луганської областей) УФГЗ створила 21 мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги. Cоціальні працівники і психологи мобільних бригад надають екстрену допомогу потерпілим від гендерно-обумовленого й домашнього насильства.

Існує також проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству. Працівники і працівниці мобільних груп мережі «Поліна» пройшли навчання на базі Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Цей курс підготовки допомагає якісніше і професійніше надавати допомогу потерпілим від домашнього насильства. Також 2018 року курс підготовки пройдуть оператори телефонної лінії «102».

Практичні рекомендації з протидії гендерному насильству в Україні

Що робити у випадку насильства в сім’ї

Українська Гельсінська спілка з прав людини радить, що робити у випадку насильства в сім’ї.

Заздалегідь складіть собі план дій: що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо треба піти з дому, підготуйтеся: зберіть найпотрібніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи і документи, які підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. Якщо з вами будуть діти, так само підготуйте все потрібне.

Визначте не одне, а кілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися в разі загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.

Куди звертатися по допомогу в разі проявів насильства:

– до дільничного інспектора міліції;

– у кримінальну міліцію у справах дітей;

– у центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді;

– в управління сім’ї і молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;

– до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

Рекомендації для практичної роботи із тематикою гендерного насильства

Розроблено чимало рекомендацій для роботи з тематикою гендерного насильства. Зокрема, в рамках проектів ОБСЄ в Україні підготовлено публікації на тему протидії насильству в сім’ї ³³ :

• Методичний посібник для фахівців, які впроваджують корекційні програми для осіб, котрі вчинили насильство в сім’ї.
• Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Навчально-методичний посібник до спеціалізованого курсу з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів.
• Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Додаток до навчально-методичного посібника (курс з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів).
• Програма корекційної роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, та основні засади її реалізації.
• Методичні рекомендації щодо організації роботи дільничних інспекторів міліції з протидії насильству в сім’ї.

У рамках проектів Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні так само підготовлено чимало публікацій ³⁴  на теми попередження і боротьби з гендерним насильством:

• Система органів та установ, які надають соціальні послуги жертвам насильства в сім’ї в Україні.
• Протидія насильству в сім’ї: пам’ятка для дільничного інспектора міліції.
• Стандарти надання соціальних послуг особам, які постраждали від насильства в сім’ї: міжнародний досвід та рекомендації для України.
• Запобігання насильству в сім’ї. Посібник для дільничних інспекторів міліції.
• Ефективне запобігання та реагування на випадки насильства в сім’ї. Методичний посібник для тренерів з проведення тренінгів для дільничних інспекторів міліції.

У рамках реалізації проекту «Свобода від насильства: розширення прав і можливостей дівчат і жінок у складних життєвих обставинах», який спільно з Міністерством соціальної політики України реалізовував МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», за фінансової підтримки Агенції ООН Жінки, було розроблено Комплексну програму корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику ³⁵. Крім того, розроблено Комплексну програму корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення ³⁶.

Посібник для працівників поліції європейських країн перекладено на українську мову ³⁷. Ліз Келлі розглядає різні види гендерного насильства і відзначає роль поліції у боротьбі з цим явищем.

Вивчення тематики гендерного насильства у світі

Журнал про міжособистісне насильство (Journal of Interpersonal Violence) виходить 20 разів на рік і присвячений дослідженням та роботі з жертвами і кривдниками міжособистісного насильства, усуненню причин, наслідків, лікуванню і профілактиці всіх видів насильства. Це також форум для спілкування між фахівчинями, які працюють з тематикою домашнього насильства, сексуального насильства над дітьми, зґвалтування і сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, фізичного насильства і насильницьких злочинів.

«Сексуальне насильство: Журнал досліджень і лікування» (Sexual Abuse: A Journal of Research and Treatment)— академічний майданчик для новітніх оригінальних досліджень і наукових оглядів з клінічних і теоретичних аспектів явища сексуального насильства.

Блогерка і гендерна експертка Марія Дмитрієва здійснила огляд закордонних і вітчизняних книжок про гендерне насильство та різні його форми ³⁸.

У 1970-х роках у США вийшла книжка Сюзан Браунміллер «Проти нашої волі. Чоловіки, жінки і зґвалтування» ³⁹. Авторка «підірвала поширене в суспільстві уявлення, нібито зґвалтування — це щось, що трапляється дуже рідко і лише з тими жінками, які порушили неписані правила поведінки».

Джудіт Герман у книжці «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору» ⁴⁰ пропонує опис механізму травми з прикладами та її подолання в різних контекстах. Ця книжка буде корисною і психологам, і людям, які пережили насильство в будь-якій формі, і членам родин тих, хто пережили насильство.

Марія Дмитрієва описує також колективну монографію 1993 року «Насильство проти жінок. Криваві сліди» ⁴¹. У ній феміністські соціологині, користуючись, зокрема, напрацюваннями жіночих груп підвищення самосвідомості та притулків для жертв домашнього насильства, підготували збірку статей про різні види насильства, що його зазнають жінки, — вбивства, сексуальні домагання на роботі, переслідування (stalking), примус до сексу з боку родичів, та про інституційний контекст насильства проти жінок.

Слід згадати і новішу колективну монографію 2007 року «Гендерне насильство: міждисциплінарна перспектива» ⁴². Першу частину чималенької книжки присвячено чинникам насильства з боку чоловіків та віктимізації жінок. Далі розглядаються різні форми сексуального насильства (сексуальні домагання, зґвалтування, побиття в інтимних стосунках, насильство проти дітей), не оминається тема комодифікації тілесності — порнографія, сексторгівля, проституція. Остання третя частина стосується творення соціальної зміни, трансформації гендерних стосунків.

Вивчення тематики гендерного насильства в Україні

У 2015 році на платформі Прометеус стартував масовий онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» ⁴³ який містить окрему тему «Гендерне насильство». За бажанням можна прослухати окремі лекції саме з цієї теми.

У Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Савчук викладає окремий курс про соціальну роботу з жінками, які зазнали домашнього насильства.

Дисертаційні дослідження на тему гендерного насильства в Україні

На теми гендерного насильства в Україні захищено низку дисертацій. Зокрема, Ніна Аніщук з Національного університету «Одеська юридична академія» 2008 року захистила докторську дисертацію з юридичних наук «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз» ⁴⁴ а перед тим 2007 року видала монографію «Гендерне насильство у правовому житті України» ⁴⁵.

Олександр Бойко 2003 року захистив кандидатську дисертацію із соціології «Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища».

Героїня проекту «Правозахисниці, які змінюють Україну», експертка з гендерного насильства Алла Блага ⁴⁶ 2015 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук на тему «Насильство в сім’ї: кримінологічний вимір, детермінація, запобігання».

Соціологічні дослідження гендерного насильства в Україні

Перш ніж здійснювати певну державну політику, треба фахово й ретельно вивчити питання, з яким працюватимемо. Явище домашнього насильства не виняток. Не випадково в Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами ⁴⁷ (ратифікація якої — частина міжнародних зобов’язань України) окрема стаття 11 називається «Збір даних і дослідження» та стосується (1) регулярного збору відповідних дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства, (2) підтримки досліджень щодо всіх форм насильства, (3) проведення регулярних опитувань населення для оцінки поширення й тенденцій усіх форм насильства, (4) забезпечення доступу громадськості до інформації (це важливий аспект визнання проблеми з боку держави).

Говорячи про соціологічні дослідження домашнього насильства, слід виділити такі два аспекти. По-перше, доцільно розглядати методологічні засади загалом соціологічних досліджень. По-друге, варто звернути окрему увагу на специфіку досліджуваного явища — гендерного насильства загалом і домашнього насильства зокрема. Це чутлива для респонденток і респондентів, так звана «приватна» тема, вивчати яку — виклик для соціологічної спільноти.

У матеріалах до Міжнародної конференції «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції» (3–4 вересня 2015 року, Київ) соціологиня Тамара Марценюк розглядає методологічні засади дослідження гендерного насильства ⁴⁸.

Дослідження домашнього насильства з використанням кількісних методів — це передусім опитування громадської думки. Наприклад, у рамках реалізації «Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні» (проекту, який впроваджувала Програма розвитку ООН в Україні за підтримки Європейського Союзу) у листопаді-грудні 2009 року було взято інтерв’ю в 1800 осіб у межах національного репрезентативного опитування населення України віком від 18 років і старше ⁴⁹. Для вимірювання поширення насильства в сім’ї в анкеті було використано метод прямої (особистий досвід) і непрямої (досвід родичів і близьких) оцінок. Результати презентують радше загальні тенденції поширення різних форм насильства в сім’ї.

Вивчення ж домашнього насильства з використанням якісних методів — це етнографічні дослідження (різнобічний аналіз щоденної практики певної спільноти з погляду її культури, що зазвичай відрізняється від культури основної маси), кейс-стаді, експертні опитування, групова дискусія (фокус-групи), життєві історії, глибинні інтерв’ю тощо. Крім статистичних даних, цифр, відсотків, важливо почути конкретні історії жертв домашнього насильства, як це зазначено у фаховій літературі. Так само на основі радше якісних методів проводяться дослідження з метою виявити й поширити так звані успішні (кращі) практики вирішення проблеми, як-от вивчення американського досвіду залучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством ⁵⁰.

У серпні 2015 року було представлено величезний за обсягом і тематикою правозахисний звіт «На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні», у якому домашнє насильство представлено як частина розділу «Дискримінація за ознакою статі» ⁵¹.

На замовлення Фонду народонаселення ООН компанія GfK Ukraine в серпні-вересні 2014 року провела національне репрезентативне опитування про досвід насильства серед жінок і дівчат. Відсутність актуальної інформації про поширення й характеристики насильства стосовно жінок і дівчат — один із найбільш значущих чинників, які стримують розробку та впровадження цільових програм попередження насильства. Тому мета дослідження — отримати свідчення й конкретні дані про рівень поширеності насильства щодо дівчат і жінок, про контекст насильства і чинники ризику, які стосуються як індивідів, так і домогосподарств ⁵².

Домашнє насильство виділено в окрему тему в комплексному дослідженні становища жінок, які проживають у сільській місцевості, що його 2014 року проводила компанія GfK Ukraine для ПРООН та уповноваженого Верховної Ради з прав людини ⁵³.

Дослідження насильства, пов’язаного з конфліктом на Сході Україні

Управління Верховного Комісара ООН з прав людини підготувало аналітичний звіт «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні 14 березня 2014 року — 31 січня 2017 року» ⁵⁴. Як відомо з міжнародного досвіду, сексуальне насильство в період воєнних дій може застосовуватися як одна з тактик ведення війни. У звіті зазначається: «Відповідно до випадків, задокументованих УВКПЛ у період з 14 березня 2014 року по 31 січня 2017 року, немає підстав уважати, що сексуальне насильство використовується в стратегічних чи тактичних цілях урядовими силами або озброєними групами в східних областях України чи Російською Федерацією в Автономній Республіці Крим. Незалежно від масштабів сексуальне насильство, особливо в контексті конфлікту, є серйозним порушенням особистої недоторканності і може за певних умов становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Окремі із задокументованих випадків, будучи пов’язаними зі збройним конфліктом, можуть становити воєнні злочини».

Психологічні, юридичні та інші аспекти гендерного насильства

Окремі дослідження присвячено комплексному вивченню стану системи попередження насильства в сім’ї в Україні ⁵⁵.

Наукові праці з питань гендерного насильства пише юристка і гендерна експертка Катерина Левченко ⁵⁶.

Вивчаються також регіональні аспекти домашнього насильства. Наприклад, у статті «Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим)» (2012) проаналізовано окреслену проблему в АР Крим ⁵⁷ розглянуто гендерні аспекти проблеми насильства в сім’ї, причини й основні форми цього явища. Також охарактеризовано роль державного регулювання у вирішенні проблеми сімейного насильства, наведено позитивні приклади попередження насильства в сім’ї.

Інформацію про гендерне насильство в Україні варто шукати в міжнародних звітах, як-от Доповіді про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ⁵⁸.

Висновки

Попри чималі зусилля, що їх докладають громадські організації і держава для привернення уваги та протидії гендерному насильству, ця проблематика у світі взагалі і в Україні зокрема далі залишається актуальною.

Вище наведено далеко не весь перелік досліджень і проектів щодо боротьби з різними формами гендерного насильства. В Україні є ще низка аспектів, які потребують додаткового вивчення і вирішення. Тому треба продовжувати досліджувати тематику гендерного насильства і практично працювати на покращення ситуації.

---

1. Проект Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) // http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/vaw-dv-project [↩]
2. Рівність заради демократії: інформаційний бюлетень з актуальних питань ґендерних перетворень в Україні / [упоряд. текстів С. Губін]. — К.: Програма розвитку ООН в Україні, 2006. — 15 c. // http://gender.org.ua/images/lib/rivnist_zarady_demokratii.pdf [↩]
3. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затверджено плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» № 2154-р від 01.12.2010 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80 [↩]
5. Публікації проекту: http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/publications/project [↩]
6. Куевас Хав’єр Тручеро, Христова Ганна. Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок і домашнім насильством: кращі міжнародні практики та стандарти. — К.: Рада Європи, 2015. — 61 с. // https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680488676 [↩]
7. http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs239/en/ [↩]
8. Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
9. Дані взято зі звіту «Права людини в Україні 2009–2010», з розділу XX «Проблеми насильства в сім’ї» // http://www.khpg.org/index.php?id=1298361851 [↩] [↩] [↩] [↩]
10. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше [↩] [↩]
11. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 [↩]
12. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
    [↩] [↩]
13. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
    [↩]
14. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001. [↩]
15. Див.: Combating trafficking in human beings in Ukraine, Statistics on 31 March 2015 [↩] [↩]
16. Див.: Combating Human Trafficking / International Organization for Migration, Mission in Ukraine [↩]
17. Див.: Закон України «Про протидію торгівлі людьми» № 3739-VI від 20.09.2011 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3739-17 [↩]
18. Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
    [↩]
19. Інформація для мігрантів https://san-francisco.mfa.gov.ua/news/hot-line-trafficking [↩]
20. Див.: http://www.radiosvoboda.org/a/931600.html [↩]
21. Див.: Маларек, Віктор. Наташі: сучасна світова секс-торгівля / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К., 2004. [↩]
22. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866-IV від 08.09.2005 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
23. Див.: Марценюк, Тамара. Проблема ранніх шлюбів в Україні та світі // Повага: кампанія проти сексизму. — 28 березня 2016 року. [↩]
24. https://www.unfpa.org/child-marriage [↩]
25. Див.: Марценюк, Тамара. Ранні шлюби в Україні: хто і чому одружується в ранньому віці // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 83–90. [↩]
26. Детальніша інформація на сайті ініціативи: http://www.nsvrc.org/saam [↩]
27. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012. [↩]
28. Дані Rape, Abuse and Incest National Network, USA [↩]
29. National Coalition Against Domestic Violence https://assets.speakcdn.com/assets/2497/domestic_violence-2020080709350855.pdf?1596828650457=&utm_source=chatgpt.com [↩]
30. Бібліотека: https://la-strada.org.ua/biblioteka?tx_wpdmcategory=protydiya-nasylstvu-v-simyi [↩]
31. Гендерне насильство в Україні: інтерв’ю з експерткою Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна» // http://commons.com.ua/genderne-nasilstvo-v-ukrayini-interv-yu-z-ekspertkoyu-mizhnarodnogo-zhinochogo-pravozahisnogo-tsentru-la-strada-ukrayina/ [↩]
32. Див.: Інтерв’ю з Мартою Чумало // Громадський простір, 02.04.2015: http://www.prostir.ua/?focus=v-ukrajinskomu-sotsiumi-buty-ne-takymy-duzhe-skladno-marta-chumalo [↩]
33. Публікації із тематики протидії насильству у сім’ї, ОБСЄ http://www.osce.org/node/75928 [↩]
34. Бібліотека проектів Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні http://gender.org.ua/ [↩]
35. Див.: Комплексна програма корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику: інформаційно-методичні матеріали / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 528 с. [↩]
36. Див.: Комплексна програма корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення: інформаційно-методичні матеріли / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 284 с. [↩]
37. Див.: Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: Посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с. [↩]
38. Див.: Дмитрієва, Марія. Книжки про гендерне насильство // Читомо. 19.07.2016 http://www.chytomo.com/issued/knizhki-pro-genderne-nasilstvo [↩]
39. Див.: Brownmiller, Susan. Against Our Will. Men, Women and Rape. — New York: Simon & Schuster, 1975. — 472 р. [↩]
40. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: ВСЛ, 2015. — 416 с. [↩]
41. Див.: Violence Against Women: the Bloody Footprints / Ed. by Pauline E. Bart and Eileen Geil Moran. — London: SAGE Publications, 1993. — 312 p. [↩]
42. Див.: Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p. [↩]
43. Див.: http://courses.prometheus.org.ua/courses/IRF/101/2015_T2/about [↩]
44. Див.: Аніщук Н. В. Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-тет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2008. — 36 с.: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/943 [↩]
45. Див.: Аніщук, Ніна. Гендерне насильство у правовому житті України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2007. [↩]
46. Див.: https://helsinki.org.ua/articles/analityk-uhspl-alla-blaha-prava-lyudyny-u-tsilomu-j-henderna-problematyka-zokrema-potrebuyut-postijnoji-systemnoji-uvahy/ [↩]
47. Див.: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами: Офіційний переклад. — 50 с. [↩]
48. Марценюк, Тамара. Соціологічні дослідження домашнього насильства: методологічні засади: [препринт] // Міжнародна конференція «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції», Київ, 3–4 вересня 2015 року. — [К., 2015]. — С. 1–11. [↩]
49. Див.: Проблема насильства в українських сім’ях. Соціологічне опитування / За ред. С. О. Павлиш. — К., Запоріжжя: Друкарський світ, 2010. — 52 с. // http://gender.org.ua/images/lib/2010_opinion_poll_violence.pdf [↩]
50. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012.
    [↩]
51. Див.: Дискримінація за ознакою статі // На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні / The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 29–65. [↩]
52. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Міханчук Д., Марценюк Т. Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок. — К., 2014. — 57 с. [↩]
53. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Марценюк Т. Комплексне дослідження становища жінок, які проживають у сільській місцевості. — К.: ВАІТЕ, 2015. — 88 с. [↩]
54. http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf [↩]
55. Див.: Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Олени Кочемировської. — ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf [↩]
56. Див.: Левченко, Катерина. Чи готова Українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123; Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195. [↩]
57. Див.: Марценюк Т. О., Хуткий Д. О. Насильство у сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160. [↩]
58. Див.: Доповідь про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Восьма періодична доповідь. — К.: Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, 2014. — 84 с. [↩]

Де в одних свобода, в інших — відповідальність. Чи має така концепція право на існування в статевих відносинах і в яких випадках? Чи призводить скасування всіх обмежень у цій сфері до позитивних результатів? Чи сексуальна революція менш ризикована, ніж політична, якщо часто революції, здійснені в ім’я свободи, обертаються репресіями і насильством?

Дії сексуального характеру з особою, яка не досягла віку сексуальної згоди, вважаються злочином у більшості країн світу. Вік сексуальної згоди (англ. age of consent) — це вік, починаючи з якого людина вважається спроможною дати усвідомлену згоду на сексуальні відносини з іншою людиною, а стан статевої зрілості — це готовність організму до репродуктивних функцій. Хоча ці поняття логічно пов’язані, статева зрілість не єдине, що має визначати вік сексуальної згоди, адже, крім фізичної готовності організму до розмноження, мають враховуватися ще психологічний складник — усвідомлення ситуації і її наслідків, та соціальний складник — вплив норми на людське суспільство загалом.

Психологічний розвиток дитини, як і реальний вік, у якому людина готова до репродуктивних функцій, відрізняються не лише залежно від регіону, а й індивідуально, і це одна з причин, чому ця тема до сьогодні викликає бурхливі дискусії. Складним з погляду права залишається й означення самого поняття згоди; єдиного підходу досі не існує, але для нашої теми цікаво, що окремі дослідники ¹ пов’язують згоду з дієздатністю (в Україні особа стає повністю дієздатною у 18 років).

Не менш важливий елемент суперечки про вік сексуальної згоди — питання про права дорослих мати стосунки сексуального характеру з дітьми. Мова закону не завжди збігається з термінологією, заведеною в спілкуванні, тому важливо підкреслити, що відповідно до сучасних правових норм:

• дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку ² ;
• малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років;
• неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років.

Для початку розгляньмо, коли й звідки почала розвиватися концепція сексуальної згоди та які помітні закономірності були на цьому шляху.

Історичні передумови

Перші згадки про вік дозволених сексуальних відносин стосувалися шлюбів, і цей вік у сучасному розумінні міг бути критично низьким. Хоча в більшості випадків існувала прив’язка до статевої зрілості (у дівчат це початок менструацій), вік, у якому згода на шлюб уважалася усвідомленою, іноді міг бути суттєво меншим. Скажімо, в канонічному праві ХІІ сторіччя згода на шлюб уважалася усвідомленою, якщо обоє дітей мали по 7 років ³ , але шлюби могли укладатися і між дво-трирічними дітьми ⁴. Звичайно, такі шлюби ґрунтувалися на майнових питаннях і це був передусім шлюбний договір, але й ставлення до дитинства було зовсім інакшим, ніж ми звикли, особливо зважаючи на великі обмеження прав жінок і дітей: навіть якщо чоловік фактично ґвалтував свою дружину до досягнення нею статевої зрілості, це могло вважатися законною консумацією (легалізацією) шлюбу ⁴.

Вік сексуальної згоди в сучасному розумінні належить не до шлюбних відносин, а до злочинів у сфері прав людини. У такому сенсі першою відомою письмовою нормою можна назвати Вестмінстерський статут (1275), який визначив правопорушенням розбещення дівчаток, котрі не досягли шлюбного віку (на той час — 12 років) ⁵. Лише у ХVІ сторіччі естафету підхопили окремі землі в тогочасних Німеччині й Італії та встановили мінімальний вік сексуальних зносин із дівчатами 12 років. Інші країни Європи почали ухвалювати подібні закони аж наприкінці ХVІІІ століття, до того ж вік згоди залишався низьким — 10–12 років. Невисокою була й ефективність цих правових обмежень: проблема полягала ще й у тому, що точний вік чи дату народження людини в ті часи важко було встановити.

Суттєво переглядати питання сексуальної згоди дітей у країнах Заходу почали в кінці ХІХ сторіччя і не без участі феміністок. Англійка Джозефіна Батлер та інші феміністки змогли привернути увагу суспільства до жахів тогочасної проституції, зокрема дитячої. Організоване ними скандальне журналістське розслідування про життя 13-річної дівчинки в британському борделі викликало небувалий резонанс: гнів публіки, марші протесту та побоювання влади заколотів державного масштабу. У результаті 1885 року в Англії вік згоди підняли до 16 років, а у США жіночі рухи почали кампанії за підвищення цього віку мінімум до 16, а краще до 18 років (тоді він становив від 7 до 12 років). Не одразу, але з часом ці кампанії дали результати: до 1920 року майже всі штати США встановили вік згоди 16–18 років ⁶. На той час більшість країн Європи теж підняли вік згоди з 10–12 до 13–16 років, тенденція до підвищення зберігається досі.

Хоча первісно вік згоди стосувався дівчат і гетеросексуальних стосунків, на початок ХХІ століття більшість західних країн уніфікували закони щодо осіб обох статей і гомосексуальних відносин. Нині у світі ще не існує єдиного віку чи підходу до встановлення віку сексуальної згоди.

Вік сексуальної згоди в Україні

Ситуація в Україні трохи заплутана: в 2016 році ЗМІ поквапилися повідомити про встановлення віку сексуальної згоди 16 років (але закон, про який тоді писала преса, набрав чинності лише 18 квітня 2018 року ⁷. Розберемо, що було, як стало.  Донедавна у Кримінальному кодексі України (далі — КК) було дві різні статті з різним підходом щодо віку потерпілих. За статтею 156 КК «Розбещення неповнолітніх» передбачено покарання за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16 років. І є стаття 155 КК, яка передбачала покарання за статеві зносини, але — увага! — з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Тобто в Україні встановлено конкретний вік дитини — 16 років, до досягнення якого будь-які розпусні дії сексуального характеру щодо цієї дитини (незалежно від її згоди) вважаються злочином і караються відповідно до ст. 156 КК. Розпусними діями вважаються оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні дотики до статевих органів, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин чи акту онанізму в присутності потерпілої особи, ознайомлення потерпілої особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні теми тощо. У таких випадках не важливо, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, чи є у потерпілої особи сексуальний досвід і хто був ініціатором учинення розпусних дій, — головне, щоб вік потерпілої особи був меншим за 16 років.

То навіщо потрібна ст. 155 КК, якщо навіть покарання у статтях 155 і 156 однакове — обмеження волі на термін до п’яти років або позбавлення волі на той самий термін ⁸ ? Є один важливий момент: ст. 156 КК не охоплює безпосередньо статеві зносини (природній гетеросексуальний акт) з потерпілою особою. І тепер головні зміни: щоб злочин кваліфікувався за ст. 155 КК, потерпіла особа не мала досягти статевої зрілості.

Стан статевої зрілості українське законодавство визначає як закінчення формування організму, коли статеве життя, а для жінок — запліднення, вагітність, пологи і годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров’я ⁹. Експертиза встановлення статевої зрілості в Україні проводиться щодо осіб віком від 14 до 18 років. Отже, не може бути визнано статево зрілою особу до 14 років (бо експертиза проводиться лише з 14 років) і водночас може бути визнано статево незрілою особу і в 16, і в 17 років. На практиці це означає, що в одному випадку за статеві зносини із 17-річною особою могло бути законне покарання за ст. 155 КК (якщо експертиза показувала, що ця особа не досягла статевої зрілості), а в іншому випадку сексуальні зносини з 14-річною особою не могли бути покарані за ст. 155 КК (якщо ця особа досягла статевої зрілості). Статеві зносини з 13-річною або молодшою дитиною в будь-якому випадку вважаються статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, і підпадають під ст. 155 КК (крім випадку, коли статеві зносини супроводжувалися безпорадним станом потерпілої ¹⁰ , фізичним насильством чи погрозами його застосувати, бо покарання за це передбачене ст. 152 КК).

Загалом, завдяки різному підходу у вказаних статтях Кримінального кодексу можлива була абсурдна ситуація, коли за імітацію статевого акту перед 15-річною потерпілою особою злочинця було б покарано, а за реальний статевий акт із нею — ні (якщо особа була б  визнана статево зрілою і примус довести не вдалося). То кому насправді потрібні такі експертизи, навіть якщо припустити, що експерти будуть неупередженими?

Що ж змінив новий закон? По-перше, назву і зміст статті 155 КК на «статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку», тобто зникла прив’язка до статевої зрілості потерпілої, залишився простий і зрозумілий критерій — вік. Також встановлено відповідальність за цією статтею лише для повнолітніх осіб. Тобто якщо статеві зносини відбуваються між неповнолітніми особами, жодна з них не відповідатиме за вказаною статтею. Це нагадує чинний в окремих країнах принцип звільнення від відповідальності за такі дії осіб близьких за віком (англ. close-in-age exemptions). Закон відповідає сучасній світовій практиці і загалом співзвучний з вимогами міжнародних документів у сфері захисту прав дітей. В той же час, новим законом прямо не встановлено, що до 16 років дитина не може надати згоди на статеві зносини, закон лише позбавляє потерпілу сторону необхідності доводити статеву незрілість.  Потрібно також врахувати, що з 11.01.2019 набере чинності нова редакція КК, яка суттєво змінить визначення зґвалтування: зникне прив’язка до насильства, і визначення базуватиметься на наявності чи відсутності добровільної згоди потерпілої особи на сексуальні зносини ¹¹. У зв’язку з цим поняття усвідомленої згоди та згоди взагалі стане набагато більш значимим в цій сфері.

Ситуація у Європі та світі

Тенденція до збільшення віку сексуальної згоди в тих країнах, де він менший за 16 років, існує й сьогодні. Наприклад, у Канаді такі зміни мали місце 2008 року, в Литві — 2010-го, а в Іспанії — 2015-го. Проте не можна сказати, що цим змінам не чинили спротив: час від часу виникали хвилі невдоволення, зокрема як наслідок сексуальної революції.

Заклики до «сексуальної свободи» можуть набирати досить радикальних форм. От у Франції 1977 року в парламент надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Петицію підписали, зокрема, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, лгбт-активісти, письменники (переважно чоловічої статі), які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Поняття згоди описувалося як небезпечна «пастка» ¹² , деспотичний закон, який захищає традиційну (тобто «застарілу») заборону будь-якого сексу з дітьми ¹³.

Одночасно одна з найбільш шанованих і відомих газет світу Le Monde опублікувала відкритий лист, підписаний 69 особами, на захист трьох французів-ґвалтівників, які очікували суду у зв’язку з сексуальними відносинами з 13 і 14-річними дівчатами й хлопцями. Ще через кілька років у впливовій французькій газеті Libération з’явився лист на підтримку чоловіка, засудженого за сексуальні відносини з 6–12-річними дівчатками. Цей лист підписали 63 особи, впевнені в тому, що постраждалі дівчата були цілком щасливі в тій ситуації ¹⁴.

Хто знає, можливо, саме такі настрої в суспільстві вплинули на те, що сексуальні відносини з 11-річними дітьми у Франції й сьогодні можуть визнавати діями з усвідомленою згодою дитини ¹⁵. Законодавство Франції містить статті про відповідальність за ненасильницькі сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років, проте (на відміну від сусідів) не містить статей, згідно з якими дитина не може давати усвідомлену згоду на статевий акт. Тому в разі неможливості довести примус такі дії кваліфікуються лише як сексуальне розбещення (atteinte sexuelle) з максимальним покаранням учетверо меншим, ніж за зґвалтування (5 років замість 20).

Спроби знизити або скасувати вік згоди були не лише у Франції. У 1970-х роках у Великій Британії ряд релігійних і політичних організацій пропонували знизити вік сексуальної згоди до 14, а то й до 12 років. Про це читали лекції декани відомих університетів, писали газети, виступали комуністи з лейбористами, організації з охорони здоров’я й гомосексуальні рухи, апелюючи до нових досліджень, свободи волі та прав дитини на сексуальне життя.

Пізніше, 2000 року, під час нової спроби знизити планку уряд Великої Британії навіть консультувався з групою підлітків та організував опитування серед осіб від 12 до 16 років, яке виявило, що 87 % із них хотіли б знизити вік згоди ¹⁶. Водночас серед дорослих результат голосування 2010 року був діаметрально протилежним ¹⁷. Такі розбіжності між позицією дітей і дорослих можуть, зокрема, ілюструвати ту частину поняття згоди, яку називають «дійсністю», тобто здатність усвідомлювати значення й характер вчинюваних діянь. За даними правозахисних організацій, кожна 20-та дитина у Великій Британії — жертва злочину сексуального характеру, кількість заяв про злочини неухильно зростає, а про більшість сексуальних злочинів проти дітей не повідомляють і їх не карають ¹⁸. На цей час у Великій Британії щодо осіб молодших за 16 років діє «беззаперечна презумпція відсутності згоди» щодо будь-яких сексуальних дій, а щодо дітей до 13 років існують додаткові захисні юридичні норми.

Нині потреба в спеціальній охороні дітей порівняно з дорослими загальновизнана і в міжнародному праві. Вперше таку тезу закріпила Женевська декларація прав дитини 1924 pоку, потім її підтвердили в Загальній декларації прав людини 1948 pоку, Декларації прав дитини 1959 року і нарешті закріпили в Конвенції ООН про права дитини 1989 року.

Статеві злочини проти дітей становлять підвищену суспільну небезпеку, адже нерідко порушують дальший нормальний фізичний і психічний розвиток потерпілих, призводять до деформації особистості, глибоких душевних травм ¹⁹. Унаслідок вразливості цієї категорії населення таким злочинам властива велика латентність (замовчуваність): їх фактична кількість набагато більша за офіційно зареєстровану²⁰.

Неточності і винятки

Інформація про вік сексуальної згоди в популярних джерелах, зокрема у ЗМІ й на Вікіпедії, не завжди точна. У багатьох джерелах зазначено, що в Україні і Великій Британії встановлено однаковий вік згоди — 16 років, а у Франції — 15 років. Ситуацію в Україні ми розібрали вище, очевидно, що донедавна вона була суттєво інша, ніж у Великій Британії. А от у Франції фактично встановлено не вік згоди (не можливість дати усвідомлену згоду на будь-які сексуальні дії дитиною лише після певного віку), а відповідальність за сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років.

В окремих державах концепцію віку згоди супроводжує низка умов, які можуть впливати на покарання. Зокрема, до уваги можуть взяти такі обставини:

• винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи, не повинна була і не могла його усвідомлювати (діє в Україні);
• винна і потерпіла особи перебувають у законному шлюбі (не актуально для України, де з 2012 року шлюбний вік становить 18 років, за заявою особи — 16 років, але не 14, як раніше);
• близький вік осіб, якщо різниця у віці між ними не перевищує кількох років (Канада), старша особа не досягла певного віку (штат Делавер) або немає помітної різниці в статевій зрілості (Словенія);
• гомосексуальні відносини, які іноді взагалі випадають з правового регулювання (не так давно сексуальні зносини між особами жіночої статі не підпадали під норми про вік згоди в Австралії й Великій Британії, а в Україні поширена позиція, що ст. 155 КК застосовується лише до гетеросексуального статевого акту).

У певних випадках вік згоди може бути збільшено, зокрема якщо потерпіла особа перебуває в певній залежності від винної, як-от учителі й учні (в Англії в таких ситуаціях вік згоди зростає з 16 до 18 років). На ситуацію впливає і стать потерпілих, наприклад, в Індонезії вік сексуальної згоди становить 19 років для хлопців і 16 років для дівчат, а в Папуа Новій Гвінеї — 16 для дівчат і 14 для хлопців. Якщо в державі заборонено сексуальні стосунки до шлюбу (як у багатьох ісламських державах), шлюбний вік де факто стає віком сексуальної згоди. Також слід враховувати, що відповідні норми окремих держав поширюються не лише на злочини, вчинені їхніми громадянами на їхніх територіях, а й за кордоном (наприклад, у США).

Цікаво, що поширення правового захисту, який забезпечує вік сексуальної згоди, на осіб чоловічої статі теж відбулося не без участі феміністок: вони вимагали, щоб закон захищав дітей незалежно від статі ⁵. Водночас концепція, згідно з якою дівчата — вразливіша сторона гетеросексуального статевого акту через можливу вагітність, більший ризик ЗПСШ і фізичних травм, а тому подвійні стандарти і більший правовий захист осіб жіночої статі цілком виправдані, діє в судовій практиці США ²¹.

Висновки

Захист статевої недоторканності дітей потрібний для забезпечення їх нормального фізичного, психічного і соціального розвитку. Досягнення статевої зрілості не означає одночасну психологічну готовність до сексуальних відносин чи здатність повністю усвідомлювати свої дії і їхні наслідки. Те, що вік сексуальної згоди вищий за середній вік статевої зрілості, захищає тих, хто не вписується в рамки «середнього», та є стримувальним чинником для злочинів сексуального характеру проти дітей.

Законодавство про вік сексуальної згоди не позбавляє молодь права отримувати сексуальний досвід, а обмежує право дорослих зазіхати на сексуальну недоторканність дітей. Покарання передбачено не для дитини, а для дорослого, тобто закон захищає дітей від зловживань з боку дорослих, і вимоги скасувати такий закон спрямовано передусім на інтереси дорослих. Враховуючи всі ризики, зокрема поширеність випадків сексуального насильства проти дітей, торгівлю дітьми з метою сексуальної експлуатації і тяжкі наслідки сексуальних злочинів для дитини, міжнародна спільнота й уряди більшості країн світу дотримуються позиції про необхідність віку сексуальної згоди для захисту інтересів дитини і суспільства.

Гасла про право вибору легко здобувають підтримку більшості, але провести чітку межу чи знайти прийнятний компроміс між власною свободою і правом іншої людини не так просто, як здається, особливо в такій делікатній сфері, як сексуальність. Як показує історія, ховаючись за гаслами про свободу і право, одні верстви населення прагнуть задовольнити свої потреби за рахунок інших, так чи так менш привілейованих і більш вразливих. У нашому випадку ситуацію ускладнює суттєва матеріальна вигода, яку можна отримати у сфері сексуальної експлуатації дітей ²². Тому періодичні спроби нормалізувати сексуальні відносини з дітьми, тобто педофілію, спочатку викресливши її з переліку психічних хвороб, спробувавши скасувати чи знизити вік сексуальної згоди, за чим можуть іти спроби декриміналізації дитячої порнографії й проституції, цілком очікувані. А в найближчому майбутньому слід чекати нових кампаній «за свободу» в цій сфері.

---

1. http://www.apdp.in.ua/v71/62.pdf [↩]
2. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021 [↩]
3. https://web.archive.org/web/20160117042750/http://faculty.cua.edu/pennington/Canon%20Law/marriagelaw.htm [↩]
4. https://web.archive.org/web/20080928120836/http://www.faqs.org/childhood/A-Ar/Age-of-Consent.html [↩] [↩]
5. http://chnm.gmu.edu/cyh/teaching-modules/230 [↩] [↩]
6. http://womhist.alexanderstreet.com/teacher/aoc.htm [↩]
7. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53813 [↩]
8. За обтяжувальних обставин (зокрема, злочин учинив близький родич) покарання зростає до позбавлення волі на термін від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до трьох років або без такого [↩]
9. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0253-95/print [↩]
10. Під безпорадним станом мається на увазі нерозуміння характеру та наслідків вчинюваних з особою дій. Такий стан підтверджується судово-психологічної експертизою [↩]
11. Стаття 152, http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/ed20190111/page5 [↩]
12. https://en.wikipedia.org/wiki/Sexual_Morality_and_the_Law [↩]
13. http://www.uib.no/sites/w3.uib.no/files/attachments/foucaultdangerchildsexuality_0.pdf [↩]
14. https://web.archive.org/web/20050404190912/http://www.decadi.com/dignaction/Fpetit.html [↩]
15. http://www.france24.com/en/20171113-france-sexual-assault-abuse-rape-age-non-consent-controversial-trial-rulings-children [↩]
16. http://www.telegraph.co.uk/news/uknews/1376140/Girls-say-teenage-sex-campaign-is-out-of-touch.html [↩]
17. http://www.bbc.co.uk/programmes/b00vhknx [↩]
18. https://www.nspcc.org.uk/services-and-resources/research-and-resources/pre-2013/child-abuse-and-neglect-in-the-uk-today/ [↩]
19. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsen.nsf/0/F5735BC14609E899C32572BB00351C46?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=F5735BC14609E899C32572BB00351C46&Count=500& [↩]
20. https://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T5/T5_P3.html [↩]
21. https://supreme.justia.com/cases/federal/us/450/464/case.html [↩]
22. https://www.ojjdp.gov/mpg/litreviews/CSECSexTrafficking.pdf [↩]

У сфері, де крутяться величезні гроші, припікає вже на підходах. Тим, хто подумав, що справа в сексі, — ні, знову в грошах. Тих, які заробляються переважно тілами жінок, наданих для сексуального використання чоловіками. Через певну новизну поняття жіночої правосуб’єктності, через складність жіночої самоідентифікації в патріархальному світі і через інші чинники ця тема прикро розділяє нас, феміністок і правозахисниць, на прибічниць легалізації / декриміналізації проституції та захисниць шведського підходу до боротьби з проституцією.

Коротка передісторія

Розуміння проституції як явища до останнього часу мало одну спільну рису: центральною дійовою особою, одночасно винною і заявленою бенефіціаркою виступала жінка. Саме її сприймали як джерело проблеми, а не чоловіка, який прагнув купити людину для сексуального використання, і не посередника — торгівця жінками, який отримував основну матеріальну вигоду. Відтак навіть там, де проституцію було в тій чи тій формі дозволено, саме проституйовані жінки зазвичай були центром осуду, крайніми, стигматизованими, а чоловіки уникали будь-якого покарання ¹.

Що стосується становлення і зміни правового статусу проституції, то крім одностайності в призначенні покарання саме проституйованій особі, не можна сказати, що в різних країнах це був однотипний, логічно обумовлений еволюційний процес від повної заборони до легалізації. Навпаки, заклики узаконити і оподатковувати проституцію лунали вже тисячі років тому: ще до нашої ери на Близькому Сході і в Середземноморському регіоні проституція «з релігійних мотивів» легально існувала просто в храмах ² , а в давніх шумерських текстах проституція фігурує серед основних занять людини. Схожу практику дослідники описували в ацтеків, у інків існували певні форми регулювання проституції представниками влади ³ грецькі гетери мали платити податки ⁴, а в Стародавньому Римі проституція була легальна, реєстрована і дуже поширена: дехто з дослідників стверджує, що великі борделі вважалися гарною туристичною привабою і навіть могли бути в державній власності ⁵. Не кращою була ситуація на сході, де японські борделі користувалися мегапопулярністю серед азіатів і західних мандрівників, а в торгівлі японськими жінками з метою проституції брали участь вест-індські торгові компанії ⁶. І навіть мусульмани, формально заборонивши проституцію, створили цілком легальні гареми, тобто фактично узаконили сексуальне рабство жінок.

Перші спроби законодавчо заборонити проституцію навряд чи десь документально зафіксовано, але відомо, що в Середньовіччі і в добу Реформації християнські громади намагалися боротися з нею (зокрема, закривати борделі), а французький король Людовик IX у 1254 році, повернувшись із Хрестового походу, видав указ вигнати «публічних жінок» і заборонив давати їм помешкання (якийсь час цей указ діяв досить ефективно). З кінця Середніх віків, імовірно, через спалахи венеричних захворювань і чуми, міська влада намагалася витіснити проституцію за межі міста або ж визначити окремі вулиці, де її було дозволено ⁷. Проституйованих жінок реєстрували, встановлювали за ними суворий контроль, призначали нещадні покарання ⁸. У ХІХ столітті з’явилися нормативні акти про заборону ввозити жінок з метою проституції у США, про інфекційні захворювання у Франції і Великій Британії, про обов’язкові медогляди проституйованих жінок (проти цих законів активно боролися перші феміністки). Схожим чином намагалися контролювати проституцію в Російській імперії. Отже, заходи, осуд і покарання було спрямовано головно на жінок у проституції, що мало лише опосередковано вплинути на покупців: віднадити ціною приниження і стигматизації проституйованих жінок.

Кардинально інше бачення проституції поширилося у ХХ столітті з бурхливим розвитком прав людини, створенням міжнародних правозахисних організацій, посиленням феміністичного руху, глибшим аналізом проблеми, не в останню чергу завдяки можливості проаналізувати наявні факти за допомогою статистики. На початку століття проституцію було заборонено в низці країн, серед яких США і новостворений СРСР; 1921 року було підписано Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками і дітьми. Поступово ставали відомі жахливі обсяги глобальної торгівлі людьми, величина прибутків від сексуальної експлуатації жінок, способи затягування в проституцію, вплив проституції на гендерну нерівність, обсяги насильства проти жінок у проституції та приблизна кількість постраждалих дорослих і дітей. Було виявлено, що 45–50 % проституйованих осіб основною своєю проблемою вважають насильство, 68 % страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР, як у учасників бойових дій) і психологічної дисоціації, від 43 % до 69 % осіб у проституції зазнали сексуального насильства в дитинстві, майже 94 % вживають наркотики ⁹, а світові прибутки від проституції становлять приблизно $186 мільярдів на рік ¹⁰. Крім того, було виявлено, що покупці проституйованих осіб більш схильні до сексуального й іншого насильства проти жінок, а 22 % з них уважають, що після оплати можуть робити з жінкою все, що захочуть ¹¹.

На тлі нових даних традиційні висловлювання про «вічну професію» і псевдоліберальні — про «вільний вибір» — замінили офіційними закликами захистити жінок від сексуального насильства й експлуатації, увагою до причин явища (попит) та аналізом способів боротьби з ним. Усе це втілилося в низці міжнародних документів, які розглянемо далі. Одним із практичних результатів цього розвитку на рівні окремих держав стала ліберальна по суті шведська модель, яка в правовому полі закріпила права жінок і чоловіків вільно розпоряджатися власним тілом і водночас встановила заборону на сексуальну експлуатацію.

Наразі більшість країн світу на законодавчому рівні закріпили нелегальний статус проституції, проте заборона зазвичай залишається формальною. Серед них і Україна: наше законодавство передбачає адміністративне покарання (штраф від 85 до 255 гривень) за заняття проституцією та кримінальне покарання за сутенерство і торгівлю людьми (позбавлення волі на термін від 3 до 15 років залежно від обставин). Як видно з ілюстрації вище, є також низка країн (виділено фіолетовим), де проституція легальна, борделі і сутенерство заборонено, але покарання для покупців проституйованих осіб у цих країнах не встановлено.

Основа шведської концепції

Спершу окреслимо базові правові принципи шведського підходу, а далі звернемося до експертних думок у цій сфері. Шведська (відома також як скандинавська, північна, нордичн) модель боротьби з проституцією — це правова концепція, спрямована на боротьбу з попитом як основною причиною існування проституції. Цю систему було запроваджено у Швеції 1999 року, вона передбачає кримінальну відповідальність для сутенерів і клієнтів проституції, але звільняє від відповідальності проституйованих осіб, пропонуючи їм допомогу для виходу з проституції і різні види підтримки, зокрема психологічну, правову, матеріальну.

Принципова новизна скандинавського підходу полягає в тому, що фокус переведено на клієнтів / покупців — тих, хто всі ці роки був у тіні. Це і є заміна усталеного сприйняття проституції: злочинцями визнано не осіб, яких бідність і системна нерівність штовхають продавати своє тіло, а «замовників» — тих, хто створює попит, кого надто довго так чи так виправдовували. Відбувся перехід від архаїчних уявлень про добровільних «жриць кохання», яким подобається, коли незнайомі чоловіки масово і регулярно задовольняють їхніми тілами свої сексуальні й інші потреби, до реальної картини: мільйони незаможних жінок і дівчат змушені погоджуватися на проституцію через бідність, шантаж, погрози або безвихідь.

Чому проституйовані особи звільняються від відповідальності, тоді як покупців «послуг» і «посередників» криміналізовано? А за що карати жінку в проституції, якщо людина має право вчиняти зі своїм тілом, що захоче? Водночас право завдавати шкоди іншій особі не може бути законним. Відповідно до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами, «проституція і зло, яке супроводжує її, — торгівля людьми, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім’ї і суспільства» ¹². Інакше кажучи, міжнародна спільнота мовою узгодженого державами правового документа визнає, що торгівля людьми і проституція шкодять і загрожують і проституйованій особі, і всьому суспільству, підкреслюючи, що проституйована особа — постраждала. Навіть якщо окремі особи з певних причин заявляють, що їм подобається продавати своє тіло, це не виправдовує насильство, здійснене щодо всіх інших проституйованих осіб, або системну нерівність жінок і чоловіків, яка штовхає жінок до такої діяльності.

За логікою потреби зменшувати попит цілком зрозуміле покарання клієнта у вигляді штрафу або ув’язнення (у Швеції — на термін до 6 місяців). Так, величина покарання може бути предметом дискусій (багато хто вважає покарання замалими), але схоже, що найбільше порушників лякає публічність: запис про сексуальний злочин в особовій справі виявився вагомим стримувальним чинником. Звичайно, і сутенерство, і посередництво в торгівлі людьми, відповідно до скандинавської моделі, визнаються злочинами.

Міжнародна позиція

Переведення фокусу на попит, спрямування зусиль на його зменшення відбивають сучасну міжнародну правову позицію. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми називає попит однією з засадничих причин торгівлі людьми. Протокол від 15 листопада 2000 року про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, вимагає від держав-учасниць «уживати або вдосконалювати законодавчі або інші заходи… спрямовані на протидію попиту, що породжує експлуатацію людей, особливо жінок і дітей, в усіх її формах, оскільки це призводить до торгівлі людьми». У Рекомендованих принципах і настановах ООН з прав людини і торгівлі людьми зазначено, що «стратегії, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, мають стосуватися попиту як основної причини торгівлі людьми» ¹³.

Резолюція Ради Європи 2014 року йде далі і прямо вимагає від держав розглянути криміналізацію купівлі сексу як «найефективніший інструмент» для протидії торгівлі людьми. Звіт Ради Європи «Проституція, торгівля людьми та сучасне рабство в Європі», на якому базувалася названа резолюція, підтверджує, що скандинавська модель боротьби з проституцією — найкраще правове рішення серед усіх країн-членів Ради Європи ¹³. У дослідженні Європарламенту про сексуальну експлуатацію, проституцію та їх вплив на гендерну рівність сказано, що проституцію не може бути визнано легітимним бізнесом хоча б тому, що вона суперечить фундаментальним правам людини і принципу гендерної рівності, а «нормалізація проституції чи торгівлі людьми або будь-яка їх легалізація — це легалізація сексуального рабства і гендерної нерівності для жінок» ¹⁴.

Дослідження і статистика

Як пов’язані проституція, попит і торгівля людьми? Спільне дослідження ситуації у 116 країнах, яке провели науковці з кількох університетів Німеччини і Великої Британії, підтвердило, що в середньому в державах, де легалізовано проституцію, зростає торгівля людьми, водночас криміналізація покупвців у Швеції призвела до скорочення ринку проституції і зменшення торгівлі людьми ¹⁵. За дослідженням 1996 року, у самій Швеції 13,6 % населення визнало, що на якомусь етапі свого життя вони були клієнтами проституції; 2014 року кількість таких осіб зменшилася до 7,5 %. Навіть якщо сумніватися в точності цих даних, вони демонструють очевидні тенденції: торгівля людьми і попит скорочуються з криміналізацією клієнтів і зростають із легалізацією проституції. Як уважає професорка права, докторка наук Рахель Гугель, яка захистила дисертацію з проблем законодавчого регулювання проституції, Німеччина обрала «принципово помилковий підхід… Щоб захистити жінок, проституцію має бути обмежено, а клієнтів — покарано» ¹⁶.

Те, що скандинавська модель працює, тобто в країнах з відповідним законодавством кількість проституйованих осіб зменшується, підтверджують не лише офіційні джерела і дослідження ¹⁷. Багато критиків скандинавської моделі теж визнають, що вона призвела до зменшення попиту ¹⁸. Про відповідне зменшення пропозиції можна прочитати навіть у прихильників легалізації. Наприклад, в одному з текстів привертає увагу така цитата: «Позаяк це нелегально і пропозиція не така велика, ви можете отримати добру оплату».

Крім скорочення обсягів проституції і торгівлі людьми, скандинавська модель — хороший приклад зменшення рівня насильства проти жінок. Із 1999 року, тобто за майже 20 років, жодну проституйовану жінку у Швеції не вбив клієнт чи сутенер, тоді як за 30 років у Нідерландах, де проституцію легалізовано, вбито 127 жінок у проституції, у Німеччині 69 жінок убито і 28 зазнали замаху на вбивство лише за 13 років — з 2002-го до 2015-го ¹⁹. Це при тому, що кількість убивств у Швеції на одиницю населення навіть трохи більша, ніж у Нідерландах і Німеччині ²⁰.

Позитивні наслідки скандинавського підходу з погляду безпеки проституйованих осіб спостерігаються не лише у Швеції: є статистичні дані і по Норвегії, де нове законодавство запроваджено 2008 року. Лише за чотири роки після впровадження нового підходу кількість зґвалтувань проституйованих жінок у Норвегії зменшилася майже вдвічі (на 48 %), а насильство від постійних клієнтів зменшилося на 60 %. І хоча дещо зросли вербальні образи й погрози, серйозні випадки фізичного насильства щодо жінок у проституції зменшилися ²¹.

Підтримка шведської моделі з боку населення Швеції теж зростає. Якщо 1996 року лише 45 % жінок і 20 % чоловіків підтримували відповідне законодавство (до його ухвалення), то 2014 року це було вже 85 % жінок і 60 % чоловіків. Серед тих, хто підтримує криміналізацію клієнтів, більше молоді, це свідчить, що ставлення до купівлі сексу може змінюватися завдяки концепції неприйнятності такої купівлі в суспільстві ²².

Інші країни та експертні думки

Крім Швеції, скандинавський підхід імплементовано у законодавстві Норвегії, Ісландії, Канади, Франції, Північної Ірландії, ще кілька країн стоять на шляху до відповідних змін у своєму законодавстві. Депутатка канадського парламенту 2004–2015 років Джой Сміт — учасниця робочої групи з прав жінок та українсько-канадської парламентської групи — так прокоментувала ухвалення в Канаді відповідного закону 2014 року: «Це історичний момент для забезпечення рівності і прав жінок у Канаді. Закон офіційно визнає шкоду від проституції для жінок і дітей та проголошує своєю метою зменшення і перешкоджання проституції. Цим законом Канада голосно і чітко заявила, що ми не погоджуємося з тим, що жінки, діти і вразливі особи — це товар, який можна купувати і продавати».

Лорі Ватсон, професорка філософії й керівниця жіночих та гендерних досліджень в університеті Сан-Дієго (США), зазначає: «Скандинавську модель, у якій продаж сексу декриміналізовано, а покупка сексу передбачає кримінальну відповідальність, разом із перевагами від надання соціальної допомоги для збільшення можливостей виходу жінок з проституції дедалі більше приймають і розглядають як найкращий підхід у боротьбі зі шкодою від проституції, розширенні прав і можливостей проституйованих осіб, підтримці гендерної рівності».

З інтерв’ю Катаріни Мак-Кінон, відомої професорки права, докторки наук, науковиці з високим індексом цитування, яку запрошують викладати різні університети світу, серед них і Гарвард: «У Швеції… практично викорінили торгівлю людьми і різко скоротили проституцію. По суті, за всю історію людства це єдиний відомий мені підхід, який спрацював проти проституції» ²³.

Лобісти легалізації / декриміналізації стверджують ²⁴ що проституцію неможливо побороти, тому потрібно просто зробити її безпечнішою. Сумна правда в тому, що проституція не може бути безпечною. Ніяк. Проституйовані особи в кожному разі потрапляють до групи ризику: щодо венеричних хвороб, ВІЛ/СНІД, алко- і наркозалежності, самогубств, фізичного й психологічного насильства, ранньої смертності. Що більше обсяг проституції, то більша група ризику. І головне, аргумент про неможливість її подолати однаково можна застосувати до таких явищ, як злочинність, хвороби, корупція тощо: їх теж неможливо подолати, але чи це означає, що їх варто узаконити? Ні, звичайно. Простий «прийом дзеркала» дозволяє побачити абсурдність ідеї про легалізацію як боротьбу з чимось «нездоланним». Згідно з дослідженнями Меліси Фарлі, докторки філософії, директорки і засновниці програми «Дослідження проституції та освіта», у Нідерландах, де легалізація проституція нібито мала зменшити насильство проти жінок у проституції, 60 % проституйованих осіб страждали від фізичного насильства, 70 % отримували словесні погрози, 40 % зазнали сексуального насильства і 40 % стали жертвами сексуального насильства від знайомих людей. Проституція — неприродний травматичний досвід, несумісний з людською гідністю, що неминуче веде до психологічних проблем та поглиблює нерівність жінок і чоловіків.

Хочу зазначити, що терміни легалізація / декриміналізація я вживаю майже як синоніми не випадково і не через помилку. Складні юридичні конструкції дозволяють лобістам проституції вводити в оману щодо фактичної різниці між легалізацією і декриміналізацією проституції. Останнім часом, після очевидного провалу легалізації, зокрема в Німеччині й Нідерландах, з погляду безпеки, здоров’я, заробітку чи інших переваг для проституйованих жінок, «іконою» проституторського лобі стала Нова Зеландія з її концепцією декриміналізації. В теорії легалізація означає правове регулювання проституції, зокрема долучення її до переліку професій, запровадження оподаткування тощо, а декриміналізація — це скасування будь-якої відповідальності за проституцію й сутенерство, без регулювання чи обкладання податками. Проте на практиці декриміналізація і легалізація — це не дві протилежні концепції, а дуже схожі підходи з певною різницею в окремих моментах, це не або/або варіанти, а радше шкала, набір характеристик у рамках загального підходу, у якому головне те, що сутенерська діяльність перестає вважатися злочином. Небажання розбиратися в деталях призводить до впевненості, ніби Нова Зеландія в декриміналізації проституції пропонує щось кардинально протилежне Німеччині чи Нідерландам, але це не так. Зокрема, декриміналізація в Новій Зеландії передбачає чітке регулювання галузі, навіть суворіше, ніж в окремих землях Німеччини, які, навпаки, обрали дерегуляцію (і там проблеми виявилися найбільшими) ²⁵. Тобто в теорії вони відрізняються, а на практиці легалізація і декриміналізація проституції означають майже те саме і мають схожий вплив та наслідки.

Сабрина Валіссе, яка пережила проституцію і була активісткою NZPC (організація проституйованих жінок Нової Зеландії), красномовно пояснює, чому тепер вона прихильниця скандинавської моделі: «Я й інші, хто агітували за декриміналізацію в Новій Зеландії, завжди хотіли, щоб проституйовані жінки отримали владу розпоряджатися собою. Декриміналізація цього не принесла. Влада дісталася власникам борделів, власникам агентств ескорту і покупцям жінок. …Скандинавська модель дає жінкам у проституції набагато більше важелів впливу, тому що покупця може бути притягнуто до відповідальності після одного телефонного дзвінка. Я поважаю і люблю людей, з якими я працювала в NZPC, бо знаю, що вони, як і я, хотіли, щоб усі в секс-бізнесі мали правовий захист, можливість домовлятися і ставити умови та якнайбільшу безпеку. Було дуже важко визнати, що ми зазнали невдачі, але я морально зобов’язана це зробити. Я все ще хочу досягти своєї первісної мети і вважаю, що шведська модель — найкращий шанс зробити це».

Сабрина пояснює, чим відрізняється теорія від практики навіть у законослухняній Новій Зеландії: «До реформи ми визначали свої розцінки і те, які послуги надаватимемо. Тепер запроваджено all inclusive, а це означає, що проституйована жінка втратила можливість домовлятися. Хоча проституйовані особи вважаються незалежними підприємцями, на практиці жінки в проституції фактично є найманими працівницями без жодних вигод. Їм кажуть, коли починаються і закінчуються зміни, які мають бути ставки, що вдягнути і що робити. Усі борделі й агентства стверджують, що вони вільні від наркотиків… але я ще жодного такого не бачила. Я могла отримати будь-який наркотик, якого хотіла, в будь-який день року, в кожному місці, де я коли-небудь працювала. Реформа покликана була зробити проституцію безпечнішою і запровадити практику безпечного сексу. В реальності вона призвела до протилежного».

Феміністичні дебати

Якщо шведська модель боротьби з проституцією втілює сучасну міжнародну правову позицію і феміністичний погляд на проституцію, чому дехто з феміністок висловлюється за легалізацію / декриміналізацію проституції? Вважаю, що основних причин кілька: ліберальні погляди без достатньої обізнаності про наслідки легалізації / декриміналізації проституції, неточне розуміння принципів і механізму дії шведської моделі або приватні інтереси (сподіваюся, це найрідкісніша причина).

Також у прихильниць фемінізму різне розуміння розвитку прав жінок у сексуальній сфері. Наприклад, дехто може вважати, що запис у трудовій книжці про проституцію — це розширення прав жінки. Інші вважають, що сексуальні дії щодо особи без її бажання, але при згоді, за гроші — це насильство, а право надавати своє тіло для здійснення насильства не є розвитком прав жінок. Тож перш ніж ставати на чийсь бік, слід розібратися в суті розподілу. Проституція — це насильство чи емпауермент ²⁶? Свобода вибору чи вимушений крок у результаті економічного, сексуального, психологічного гноблення й дискримінації людей переважно однієї статі? Спосіб життя чи спосіб вижити? І головне: нам потрібно боротися з проституцією чи покращувати її умови?

Моя позиція щодо шведської моделі теж сформувалася не одразу: щоб усвідомити зв’язок між проституцією і нерівністю жінок та чоловіків, культурою насильства проти жінок, зростанням попиту й легалізацією, потрібен був певний час, аналіз низки документів і статей, визначення пріоритетів, проговорення проблеми з однодумницями тощо. Я не маю ілюзій щодо швидкого вирішення проблеми проституції чи легкого варіанту виходу жінок із неї, але маю конкретні дані про результативність одних методик і безрезультатність інших (якщо говорити про користь для жінок у проституції, а не тих, хто на них так чи так заробляє).

Безперечно, заходи для захисту проституйованих осіб від насильства, свавілля сутенерів, клієнтів і представників влади, медична, юридична й психологічна допомога потрібні і дуже актуальні, зокрема в Україні, але без зупинення росту проституції (контролю попиту) це буде сізіфова праця, джерело розкрадання коштів і тема для політичних маніпуляцій. З іншого боку, лобіювання будь-яких варіантів скасування відповідальності сутенерів і торгівців людьми — під виглядом «повної декриміналізації», легалізації, «зменшення тиску на проституйованих жінок» чи під іншими гаслами — це пропозиція добровільно віддати сутенерам / кримінальним угрупованням контроль над ситуацією. Як показує практика інших країн, забрати його назад ще не вдалося нікому.

Самоперевірка і висновки

У великому потоці суперечливої інформації зорієнтуватися непросто. На що можна звернути увагу при оцінці різних підходів у боротьбі з проституцією.

1. Чи зміщується фокус: коли замість боротьби з явищем, тобто заходів зі зменшення його обсягів, обговорюються і пропагуються інші заходи, як-от допомога жертвам, кампанії з охорони здоров’я, дискусії про зменшення стигматизації, користь країні від оподаткування проституції, зміна термінології ²⁷  тощо. Хай там як нам хочеться допомогти постраждалим, покращення життя проституйованих жінок без їх виходу з «бізнесу» — це не боротьба з проституцією.

2. Чи підмінюються факти ставленням опитуваних: коли замість аналізу фактичних даних численні опитування фокусуються на ставленні опитуваних до ситуації, наприклад, замість реальних даних про зменшення / збільшення кількості насильства в регіоні пропонуються опитування про те, чи стало «страшніше», «небезпечніше» тощо.

3. Чи маніпулюють даними, наприклад, наголошують на тому, що в певному регіоні насильство виросло / зменшилося на ікс відсотків, не згадуючи про види насильства (усні образи чи тяжкі види насильства збільшилися / зменшилися); або підкреслюють те, що певні законодавчі зміни позитивно вплинуть на жертв, і водночас уникають дискусій про те, що вони матимуть ще більші позитивні наслідки для основних вигодоотримувачів — сутенерів.

4. Чи практикують використання інформації і даних головно від фінансово зацікавлених або пов’язаних із проституторським бізнесом організацій замість посилань на державні й міжнародні статистичні дані, рекомендації визнаних міжнародних організацій, думку професійних експертів чи результати незалежних експертних досліджень.

5. Чи переважає ставка на співчуття жертвам замість оцінки реальних наслідків застосованого підходу. Неможливо одночасно боротися з проституцією і забезпечувати клієнтами жінок у проституції. Результативна боротьба з проституцією — це зменшення її обсягів, тобто втрата «роботи» частиною жінок у проституції (в ідеалі — всіма).

Як можна перевірити себе, якщо консенсусу з собою чи з іншими досі не знайдено.

• Виділити головне. З одного боку, проституція — це історії мільйонів постраждалих жінок, а з іншого — величезний кримінальний бізнес. Як впливатиме певний механізм на цей бізнес? Легалізація проституції збільшує попит, а попит невідворотно збільшує торгівлю людьми. Без варіантів, на жаль. І що легше заробляти гроші (як при легалізації / декриміналізації проституції), то швидше розвиватиметься бізнес, то більше дітей і дорослих потраплятиме в проституцію «за власним вибором» (тобто від безвиході, від неможливості заробити на життя іншим способом) і без жодного вибору. Концентрація на заходах зі зменшення шкоди, на питаннях здоров’я і безпеки не замінить головне завдання — боротьбу з явищем.
• Визначити мотивацію сторін. Корисно порівняти результати подібних ініціатив в інших країнах та уважніше розглянути інтереси тих «доброчинців», які прагнуть використати чужий активізм для власної фінансової (чи іншої) вигоди. Корисливу мотивацію легко виявити: легалізація / декриміналізація = зменшення ризиків = ріст галузі = зростання прибутків сутенерів, борделів, торгівців людьми. У сутенерських колах міг би бути популярним трохи видозмінений класичний жарт: «Хай там чим активістки бавляться, аби тільки гроші не заважали заробляти… а краще нехай допомагають».
• Шукати приховане і несказане. Серед арсеналу аргументів можуть бути емоційні маніпуляції, зокрема щоб приховувати певні дані. Якщо йдеться про системні зміни в законодавстві, велика концентрація розповідей про приватні трагедії, від яких навертаються сльози, — тривожний сигнал: від чого намагаються відвернути увагу? Якщо хтось згадує, що нелегальність тисне на жінок у проституції, я згадую, що набагато сильніше вона тисне на сутенерів, і втрата цього тиску призводить до стрімкого росту проституції.
• Вчасно визнавати помилки. Ніхто не любить визнавати помилки. Більшість людей в активізмі і волонтерстві рано чи пізно дізнаються, що на цьому шляху багато розчарувань, невдячності, пасивності, звинувачень, маніпуляцій, психологічного і фізичного тиску, навіть фінансових ризиків. Так само як в інших сферах: перш ніж знайдеться правильний шлях, тут набивають синці, бо найщирішого бажання «творити добро» замало для того, щоб його творити. Одна з нових (чи віднайдених старих) ідей у психології стверджує, що ми ідеалізуємо те і тих, кого обрали, вперто шукаючи підтвердження правильності свого вибору і своєї позиції. На практиці це втілюється в більшій довірі одному дослідженню з десяти, якщо це одне — на «нашому боці», а ще у недовірі (а іноді й шельмуванні) всього, що нам суперечить. Загалом, не хотілося б запізно почути те, що вже сказали активістки інших країн, де проституцію було легалізовано / декриміналізовано, — «так, ми помилялися».

Позицію у ставленні до проституції важко обрати ще й тому, що у світі, де у жінки досі дуже низький рівень доступу до майнових цінностей і ухвалення рішень, де жінку сприймають як сексуальний об’єкт і насильство щодо неї частково нормалізовано, такі категорії, як «вибір», «свобода волі», «майнова незалежність» і «правосуб’єктність» іноді перекручують не на користь нам, жінкам. До того ж проституція — це сфера, де популярні теорії про користь легалізації різко розходяться з реальністю. Каролін Малоні, конгресменка з Нью-Йорка, засновниця Комітету з боротьби з торгівлею людьми в Конгресі США, ще десять років тому писала: «У далекі-далекі часи панувала наївна віра в те, що легалізація проституції покращить життя повій, знищить проституцію в тих сферах, де вона була незаконною, і викине з бізнесу організовану злочинність. Як і всі казки, ця теж виявилася лише фантазією» ²⁸.

Шведська модель стала третім шляхом поряд зі спрощеними «заборонити vs дозволити». Вона втілює сучасне бачення проституції як системного пригноблення жінок і поєднує дієві механізми боротьби з цим явищем із реальною підтримкою постраждалих осіб. Цей підхід не чарівна таблетка, яка швидко вилікує «хворобу», нажиту тисячоліттями, і не може подобатися тим, чия головна мета — розвивати ринок «сексуальних послуг» під прикриттям підвищення рівня життя «секс-працівників» (хай там хто криється за цим означенням). Шведська модель безперечно дієва в тому, на що спрямована, — у зменшенні обсягів проституції і торгівлі людьми, і жодне відоме мені дослідження не представило докази протилежного.

*Дякую за допомогу у збиранні і підготовці матеріалу учасницям ФБ-групи «НІ ПРОСТИТУЦІЇ! Феміністки за шведську модель» та особисто Людмилі Богдан.

---

1. Зрозуміло, що серед проституйованих осіб були і є не лише особи жіночої статі, але за даними Міжнародної організації праці, чоловіків у проституції близько 2 %, тому щоб підкреслити гендерну спрямованість проблеми, у цій статті щодо проституйованих осіб уживається переважно жіночий рід. [↩]
2. Див.: Frazer, James. The Golden Bough. — 3d edition. — 1922. — Chapter 31: Adonis in Cyprus. [↩]
3. Див.: Neill, James. The Origins and Role of Same-Sex Relations in Human Societies. — McFarland, 2008. — P. 26. Bruhns Karen Olsen, Stothert Karen E. Women in Ancient America. — University of Oklahoma Press, 1999. — P. 156. [↩]
4. Див.: A brief cultural history of sex // Independent.co.uk. 2008-09-23. Retrieved 2012-07-22. [↩]
5. Див.: McGinn, Thomas A. The Economy of Prostitution in the Roman World. — University of Michigan Press, 2004. — P. 167–168. [↩]
6. Див.: Leupp, Gary P. (2003). Interracial Intimacy in Japan: Western Men and Japanese Women, 1543-1900,, p. 50. [↩]
7. Див.: Baarda Benjamin I., Sikora Aleksandra E. Proteomics of Neisseria gonorrhoeae: the treasure hunt for countermeasures against an old disease. — 2015. [↩]
8. Див.: Дерюжинский В. Ф. Меры по отношению к проституции // Полицейское право. Пособие для студентов. — СПб., 1903. [↩]
9. Дані по Австралії: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1481550/ [↩]
10. https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/etudes/join/2014/493040/IPOL-FEMM_ET(2014)493040_EN.pdf [↩]
11. Challenging Men’s Demand for Prostitution in Scotland // Women’s Support Project / M. Farley et al. — 2008. — P. 15. [↩]
12. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_162 [↩]
13. http://www.assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-DocDetails-EN.asp?FileID=20716&lang=EN [↩] [↩]
14. https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/A-7-2014-0071_EN.html?redirect [↩]
15. https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1986065 [↩]
16. https://www.spiegel.de/international/germany/human-trafficking-persists-despite-legality-of-prostitution-in-germany-a-902533.html [↩]
17. The Swedish government to publicly claim that street prostitution in Sweden had been reduced by half during the period 1999–2008 // http://www.catwa.org.au/wp-content/uploads/2017/03/NORDIC-MODEL-2017-booklet-FINAL-single-page.pdf (С 12-13, Swedish Institute, 2010); July 2016 – Briefing – The Swedish Sex Purchase Law: Evidence of its impact [↩]
18. Див.: Kelly Liz, Lovett Joanna. Demand Reduction: Sweden Case Study // Study on the Gender Dimension of Trafficking in Human Beings / S. Walby et al. — Luxembourg: European Union, 2016. [↩]
19. https://nordicmodelnow.org/wp-content/uploads/2016/04/murders-updated.jpg?w=1024&h=803 [↩]
20. https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_intentional_homicide_rate [↩]
21. https://www.feministcurrent.com/2013/01/22/new-research-shows-violence-decreases-under-nordic-model-why-the-radio-silence/ [↩]
22. Див.: The Ban against the Purchase of Sexual Services. Swedish Institute, 2010. [↩]
23. https://openthemagazine.com/lounge/books/playboy-made-sexual-abuse-ordinary [↩]
24. Маються на увазі організації типу Global Network of Sex Work Projects (NSWP, віце-президентка якої була не так давно ув’язнена за торгівлю людьми), Scarlet Alliance, Swedish Rose Alliance, різноманітні об’єднання під символом червоних парасольок, деякі міжнародні організації та ГО (більше інформації тут: https://thinkoutsidetheboxer.wordpress.com/2014/10/06/ngos-the-best-pr-and-spin-doctors-that-sex-industry-money-can-buy/) [↩]
25. https://banishea.wordpress.com/2017/09/04/new-zealand-germany-decriminalization-and-legalization-trafficking-and-sustainability-and-smoke-screens/ [↩]
26. Розширення прав і можливостей жінок. [↩]
27. Наприклад, поділ на так звану добровільну проституцію й експлуатацію призводить до того, що через велику складність доведення примусу на практиці законодавство, яке передбачає відповідальність лише у випадку примусу, неефективне. [↩]
28. Cited in Der Spiegel, http://wunrn.com/2013/05/germany-debate-on-continued-legalization-of-prostitution/ [↩]

Актуальність проблеми

Про це не заведено говорити, це складно довести, і дуже просто стати об’єктом осуду. Страх утратити джерела доходу, не здобути підтримки з боку держави, правоохоронних органів, суспільства примушує жінок мовчати про сексуальні домагання. Та ігнорувати проблему — це те саме, що сприяти її існуванню.

Нещодавно тема домагань з’явилася на сторінках провідних ЗМІ внаслідок голлівудського скандалу навколо кіномагната Гарві Вайнштейна, що його теж активно обговорювали в соцмережах. Це підняло на новий рівень дискусію про сексуальні переслідування і замовчування таких випадків жертвами — через страх перед кривдниками й побоювання негативних наслідків для кар’єри. В Україні подібного не сталося. Коли у ЗМІ з’явилася інформація про сексуальні домагання завідувача кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету Володимира Годовського, який роками «пропонував жінкам секс, цілував і обмацував», до професора навіть не застосували адміністративні заходи впливу за місцем роботи ¹.

Про актуальність проблеми свідчать і офіційні дані. У США за 2016 фінансовий рік Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) отримала майже 7 000 скарг, які стосуються сексуальних домагань. Та ці цифри не розповідають усю правду, адже, згідно з оцінкою EEOC, приблизно троє з чотирьох осіб, які зазнають домагань на робочому місці, не повідомляють про це. Переважна більшість жертв домагань — жінки ².

За даними Британської транспортної поліції, 2015 року у Великій Британії кількість зареєстрованих сексуальних злочинів у поїздах і на вокзалах зросла на 25 % і сягнула рекордних показників. Не існує офіційних даних про вуличні домагання взагалі, почасти тому, що це не є злочином, а почасти тому, що жінки не відчувають, що можуть повідомити про це. В опитуванні YouGo 2012 року 43 % жінок у віці 18–34 роки заявили, що у них був досвід публічних сексуальних домагань. У 2014 році опитування, проведене Girlguiding UK, встановило, що до 60 % дівчат і молодих жінок у віці від 13 до 21 року зазнали сексуальних домагань у школі чи коледжі. Дослідження, проведені університетами Hollaback і Cornell, показали, що 84 % жінок зазнають публічних переслідувань до того, як їм виповнилося 17 років, і ця цифра зростає до 90 % у Великій Британії ³.

У Німеччині кожна друга жінка зазнавала тієї чи тієї форми сексуальних домагань. Майже кожен п’ятий чоловік у Німеччині визнав свої дії такими, що їх інша особа «могла б уважати сексуально неприйнятними або незаконними». Лише 6 % опитаних жінок визнали, що вчиняли такі самі дії ⁴.

Недавно в Україні Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела анонімне опитування серед жінок-юристок. За його даними, майже 37 % респонденток зазнавали в межах своєї роботи сексуальних домагань (це були пропозиції, коментарі, інша вербальна або фізична поведінка сексуального характеру). Тобто навіть у правничій сфері в оточенні юристів жінки не застраховані від домагань стосовно себе ⁵.

Про які дії щодо себе заявляють постраждалі від сексуальних домагань?

По-перше, це пропозиції сексуального характеру, неприємні і небажані дотики, обмацування, жарти, пов’язані із сексуальністю жінки, натяки тощо від осіб, від яких жінка перебуває у певній залежності. Це також може бути поведінка колег, друзів, співробітників, випадкових знайомих чи навіть перехожих на вулиці. В усіх випадках такі дії завдають жінці суттєвої психологічної і, можливо, фізичної шкоди.

Постраждала в більшості випадків не може заявити про неприйнятність для неї таких дій з боку колег, знайомих чи керівництва через дальший психологічний тиск, осуд з боку оточення, звинувачення в провокації тощо. Додаткові стримувальні чинники — те, що жінки не володіють достатньою інформацію про можливості захисту від сексуальних домагань; законодавство багатьох країн не містить ефективних механізмів захисту постраждалих і притягнення до відповідальності кривдників.

Крістін Людерс (Christine Lüders), директорка Німецького Федерального антидискримінаційного агентства, зазначає, що багато жертв не хочуть виносити сексуальні домагання на публіку:

«Вони бояться втратити роботу, стати винуватими, почути обвинувачення, що вони завдали шкоди репутації колеги чи боса. …багато працівниць погано поінформовані про свої права. Вісім із десяти не знають, що їхні роботодавці зобов’язані захищати їх від сексуальних домагань на робочому місці; схоже також, що багато роботодавців не знають про цей свій обов’язок» ⁶.

Історія юридичного означення поняття сексуального домагання у праві різних держав

Проблема сексуальних домагань існує так давно, що, на думку Брюса Фраєра (Bruce W. Frier) і Томаса МакДжина (Thomas A. J. McGinn), авторів «Збірки прецедентів римської системи права», вона бере початок ще в Стародавньому Римі: там те, що нині називають сексуальними домаганнями, означали як чіпляння, переслідування або викрадання.

Сама концепція сексуальних домагань у її сучасному розумінні порівняно нова і датується початком 1970-х років, хоча інші пов’язані поняття існували в багатьох культурах і до цього. Термін «сексуальні домагання» вперше вжито 1973 року в доповіді Мері Роу «Кільця Сатурна» про різні форми гендерних проблем тодішньому президенту і канцлеру Массачусетського технологічного інституту (MІТ).

Роу заявила, що вона не перша, хто використав цей термін, бо сексуальні домагання активно дискутувалися в жіночих групах штату Массачусетс на початку 1970-х років. А проте MІТ була, напевне, першою або однією з перших великих організацій, де обговорили цю тему (на вченій раді МІТ) та розробили відповідні настанови і процедури ⁷.

Згадуючи історію становлення і розвиток законодавства в цій сфері, слід назвати Акт про громадянські права, який містить розділ VII — заборону трудової дискримінації через стать (ухвалено 1964 року). Спершу після ухвалення цього документа суди у США відмовлялися визнавати сексуальні домагання як дискримінацію у сфері працевлаштування за ознакою статі. Такі позови відхиляли на тій підставі, що це особисті справи, які не мають жодного стосунку до роботи. Проте у 1970-х роках суди і Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) почали визнавати сексуальні домагання однією з форм дискримінації відповідно до розділу VII цього Акта.

У 1977 році апеляційний суд округу Колумбія визнав, що сексуальні домагання на робочому місці можуть самі по собі порушувати згаданий розділ VII. Суд постановив уважати, що домагання у вигляді «послуга за послугу» (quid pro quo) — «переспи зі мною або я тебе звільню» — очевидно базується на дискримінації за ознакою статі. У 1980 році EEOC визнала, що сексуальні домагання, які створюють вороже робоче середовище, теж можуть бути дискримінацією за ознакою статі. Верховний суд підтвердив цю тезу 1986 року ².

В Індії так звана справа «Вішаха й інші проти держави Раджастан» 1997 року привела до визнання сексуальних домагань протизаконними. Тоді ж таки було встановлено основні визначення сексуальних домагань на робочому місці та вироблено керівні принципи для вирішення цього питання ⁸.

У травні 2002 року Рада і Парламент Європейського Союзу змінили директиву Ради ЄС 1976 року про рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері працевлаштування та заборонили сексуальні домагання на робочому місці як форму дискримінації за ознакою статі. Директива вимагає від усіх держав-членів Європейського Союзу ухвалити закони про сексуальні домагання або внести поправки в чинні закони; як наслідок, відтоді у Європі національні законодавства про сексуальні домагання переживають великі зміни ⁷. Наприклад, у Німеччині «Загальний закон про рівне ставлення» (2006) точно окреслює поняття сексуального домагання. Крім випадків застосування фізичного насильства, це ще й небажаний фізичний контакт, хтиві погляди, сексуальні коментарі, сексистські жарти, вiдтворення порнографічного матеріалу. За словами директорки Німецького федерального антидискримінаційного агентства Крістін Людерс, у законі є кілька прогалин: позов про сексуальні домагання слід подати до суду протягом двох місяців (а жертвам треба більше часу для обдумування юридичних дій, особливо якщо вони травмовані і турбуються про свою безпеку на роботі); закон захищає працівни(ків)ць університету, але не студент(ок)ів, яких домагаються ⁶.

У Великій Британії до 2005 року поняття сексуальних домагань у законодавстві окремо не виділялося, цю сферу регулював Акт про захист від переслідувань 1997 року (встановлював заборону на «таку поведінку, яка рівнозначна переслідуванню когось, і особа знає або мала би знати, що така поведінка вважається переслідуванням іншої особи» ⁹. та Акт про дискримінацію за статтю 1975 року, який лише забороняв будь-яку дискримінацію щодо жінок у сфері працевлаштування ¹⁰. У 2005 році було схвалено такі уточнення: «Особа домагається жінку, якщо на підставі її статі вона вчиняє… небажану поведінку в будь-якій формі вербального, невербального чи фізичного поводження сексуального характеру» ¹¹.

Комісія рівних трудових можливостей у США на своєму офіційному сайті дає наступне тлумачення сексуальних домагань:

«…Переслідування може охоплювати “сексуальні домагання” або небажаний сексуальний досвід, вимоги надання сексуальних послуг та інші словесні чи фізичні домагання сексуального характеру. Однак переслідування не обов’язково повинно мати сексуальний характер і може охоплювати образливі зауваження про стать людини.

Як жертва, так і переслідувач можуть бути як жінкою, так і чоловіком, також жертва і переслідувач можуть бути однакової статі. Переслідувачем може бути керівник потерпілого, керівник в іншому відділі, співробітник або особа, яка не є працівником роботодавця, а, наприклад, клієнт або замовник» ¹².

В інших державах існують величезні правові прогалини. Наприклад, Кувейт не має законів, які забороняють домашнє насильство, сексуальні домагання чи подружнє зґвалтування ¹³.

Означення поняття «сексуальне домагання» в міжнародному праві

Міжнародні документи визначають сексуальні домагання в широкому сенсі як форму насильства проти жінок або вид дискримінації, тоді як національне право фокусується на означенні саме незаконної поведінки, яка завдає шкоди жертві.

Декларація про викорінення насильства щодо жінок 1993 року класифікує його за трьома категоріями:

• те, яке трапляється в сім’ї,
• те, яке відбувається в суспільстві загалом,
• те, яке здійснює або якому потурає держава.

Термін «сексуальне домагання» входить в означення насильства, яке виникає в суспільстві загалом; у декларації його означено як «фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке відбувається в суспільстві загалом, зокрема зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання і залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівля жінками і примусова проституція» ¹⁴.

Загальна рекомендація ООН до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок дає означення сексуальним домаганням через таку небажану сексуально мотивовану поведінку як фізичний контакт і залицяння, сексуально забарвлені зауваження, демонстрація порнографії і сексуальні вимоги, хай то слова чи дії. Така поведінка може бути принизливою і становити загрозу здоров’ю і безпеці; це дискримінація, коли жінка має обґрунтовані підстави вважати, що її заперечення і відмова поставлять її у невигідне становище у сфері роботи.

Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа ООН, яка класифікувала сексуальні домагання як заборонену форму дискримінації відповідно до Конвенції проти дискримінації в галузі праці і занять. МОП установила, що сексуальні домагання — це проблема безпеки і здоров’я, неприйнятна умова для роботи, форма насильства (насамперед щодо жінок).

На регіональному рівні Європейський Союз і Рада Європи розглядають сексуальні домагання як незаконну поведінку. Комісія ЄС дає таку дефініцію сексуальному домаганню: «Небажана поведінка сексуального характеру або інша поведінка, яка ґрунтується на статі і порушує гідність жінок та чоловіків на роботі. Це охоплює небажану фізичну, вербальну або невербальну поведінку».

На відміну від інших міжнародних означень сексуальних домагань, Комісія ЄС розрізняє три види домагань: фізичні, вербальні і невербальні сексуальні домагання, — та заявляє, що існує багато варіантів неприйнятної поведінки: «Поведінка вважається сексуальним домаганням, якщо вона (1) небажана, недоречна чи образлива; (2) якщо відмова чи згода потерпілого/-ї впливає на рішення про його/її роботу або (3) поведінка створює загрозливе, вороже чи принизливе робоче середовище для особи» ¹⁵. Схоже визначає сексуальні домагання стаття 40 Конвенції Ради Європи про запобігання і протидію насильству щодо жінок та насильству в сім’ї (Стамбульська конвенція, 2011) ¹⁶.

Поняття «сексуальні домагання» в українському праві. Теорія і практика законодавства

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить воно так: сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування ¹⁷. Таке означення вузьке й неоднозначне, його не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Відповідно до статті 154 Кримінального кодексу України, примушування до вступу в статевий зв’язок має місце лише тоді, коли жертва матеріально або службово залежна від особи ¹⁹. Постанова Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» вказує, що матеріальна залежність потерпілої особи має місце, зокрема, тоді, коли вона перебуває на повному або частковому утриманні винної особи, проживає на її житловій площі, а також тоді, коли винна особа своїми діями чи бездіяльністю спроможна викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи.

Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, котра застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи, або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища винної особи ²⁰.

Отже, щоб особу можна було притягти до кримінальної відповідальності за сексуальні домагання, які проявлялися шляхом примушування до вступу у статевий зв’язок, жінка повинна бути службово або матеріально залежною від тієї особи і треба довести факт примушування, а не просто пропозицію. Примус може мати місце тоді, коли, наприклад, кривдник погрожував звільненням, притягненням до дисциплінарної відповідальності, жінка мала реальні підстави вважати, що в разі відмови вона зазнаватиме психологічного тиску, принижень, безпідставних обвинувачень тощо.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу у статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу у статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу у статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Згідно з законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи, винні в порушенні вимог цього закону, несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законом, а особа має право на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Де-юре жінки можуть захищати себе на підставі цього закону, якщо вважають, що стали об’єктом сексуальних домагань, і звернутися зі скаргою в державні органи й суд.

Практика свідчить про протилежне. За даними, які надала авторці для ознайомлення Громадська організація «Центр “Жіночі перспективи”» (проект «Забезпечення принципу гендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні», готується до публікації), попри те, що Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» діє з 2006 року, станом на 1 вересня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень було зафіксовано лише 31 судове рішення із застосуванням цього закону. Це менше ніж 4 рішення на рік у межах цілої країни, і це свідчить про те, що вітчизняні суди не знають про ухвалення в Україні такого закону і про те, як його застосовувати.

У жодному з аналізованих рішень не було посилань сторін, зокрема адвокатів чи суду, на норми Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. Лише в одному рішенні потерпіла від сексуальних домагань під час судового розгляду справи заявляла про те, що стосовно неї було вчинено дискримінаційні дії.

Ба більше, судова практика, навпаки, стосується захисту прав особи, яку було звинувачено в сексуальних домаганнях, а якщо потерпіла розповіла колегам про сексуальні домагання з боку керівника, суд зобов’язував її спростувати інформацію і відшкодувати кривднику моральні збитки У 7 рішеннях із 17 справ суд постановив, що відповідачка зобов’язана спростувати інформацію про сексуальні домагання і відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду.

Наприклад, за рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська (від 18.03.2014, справа № 208/3285/13ц) у справі вчителя фізкультури, звільненого за аморальні вчинки, несумісні з роботою вчителя, а саме за сексуальні домагання учениць, суд поновив на роботі і частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що факти сексуальних домагань до учениць не підтвердилися, не зважаючи на свідчення колишніх учнів, заслухані на судовому засіданні, та надані суду заяви від учениць до керівництва школи.

Водночас існує вітчизняна одинична, але позитивна практика. Прецедент свідчить про можливість інших судів брати такі рішення до уваги у схожих справах. У рішенні Балаклійського районного суду Харківської області (від 03.12.2009, справа № 2-1132/2009) за позовом про поновлення на роботі працівниці, яка обґрунтувала позов тим, що її незаконно примусили звільнитися після сексуальних домагань керівника, позовні вимоги про поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку задоволено повністю, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Варто зазначити, що сексуальні домагання — це дискримінація, а отже, у суді по таких справах, відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язок доказування покладається на відповідача ²¹. Тобто кривдник повинен довести, що факту домагання не було, якщо жінка або її адвокат належним чином обґрунтують суду, що справу пов’язано з дискримінацією.

Згідно із законом, роботодавець зобов’язаний ужити всіх можливих заходів для недопущення сексуальних домагань. Відтак на кожному підприємстві, в установі, організації державної або недержавної форми власності має бути розроблено антидискримінаційні політики, з якими треба ознайомити всіх працівників і працівниць.

Висновки

Скандали й особисті розповіді привертають увагу до теми сексуальних домагань та запускають масштабні соціальні дискусії, наслідком яких може стати вдосконалення законодавства і діяльності державних органів. Популярна культура теж звертається до проблеми як джерела сюжетів: 2005 року у США зняли фільм «Північна країна» про шахтарку, яка бореться проти сексуальних домагань на роботі. Зйомки завершилися на момент розгляду Конгресом США закону про насильство щодо жінок. Фільм не мав комерційного успіху, однак його показ на Капітолійському пагорбі, який супроводжувався зустрічами громадських активістів з конгресменами і паралельною адвокатською кампанією, сприяв ухваленню цього важливого законопроекту. Цього року у США вирішили зняти повнометражний фільм, над яким працюватиме колишній інженер Uber Сьюзан Фаулер і який розповідатиме про сексуальні домагання в Uber ²². Очікується, що це стане новим поштовхом до актуалізації і покращення вирішення цієї проблеми.

За останні десятиріччя міжнародне й національні законодавства сягнули помітного прогресу у врегулюванні проблеми сексуальних домагань, однак далеко не у всіх країнах існують дієві механізми захисту та системні стратегії протидії цьому явищу. Українське законодавство — серед недосконалих, а вітчизняна судова практика свідчить про нерозуміння суддями і великою частиною суспільства суті проблеми.

---

1. http://4vlada.com/rivne/52159 [↩]
2. http://www.slate.com/articles/news_and_politics/jurisprudence/2017/10/blame_the_supreme_court_for_america_s_sexual_harassment_nightmare.html [↩] [↩]
3. https://thedebrief.co.uk/news/real-life/sexual-harassment-illegal-uk/ [↩]
4. http://www.dw.com/en/half-of-women-in-germany-victim-of-sexual-harassment-survey/a-41149234 [↩]
5. https://www.slideshare.net/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375 [↩]
6. http://www.dw.com/en/you-too-sexual-harassment-in-the-german-workplace/a-41215231 [↩] [↩]
7. https://en.wikipedia.org/wiki/Sexual_harassment [↩] [↩]
8. https://en.wikipedia.org/wiki/Vishakha_and_others_v_State_of_Rajasthan [↩]
9. http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1997/40/section/1 [↩]
10. https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1975/65/pdfs/ukpga_19750065_en.pdf [↩]
11. http://www.legislation.gov.uk/uksi/2005/2467/regulation/5/made [↩]
12. https://www.eeoc.gov/laws/types/sexual_harassment.cfm [↩]
13. https://www.hrw.org/world-report/2016/country-chapters/kuwait [↩]
14. http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_506 [↩]
15. http://hrlibrary.umn.edu/svaw/harassment/explore/1whatis.htm [↩]
16. https://rm.coe.int/1680096e45 [↩]
17. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
18. http://www.rusnauka.com/17_AND_2010/Pravo/69260.doc.htm [↩]
19. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page5 [↩]
20. http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-08 [↩]
21. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page3 [↩]
22. https://www.unian.ua/society/2205231-u-ssha-znimut-film-pro-seksualni-domagannya-v-uber.html [↩]

Оксана Забужко – одна з-поміж тих, хто заклали підвалини сучасної української літератури. Водночас вона заговорила про жінку та її досвід цілковито по-новому. Можна без перебільшення сказати, що саме завдяки поетичній та прозовій творчості Оксани Забужко сформувався новий тип українського жіночого мовлення в літературі, а відповідно – й нове ставлення до жіночого письма. 

“Новий закон Архімеда” – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі “архімедові кола” можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені. Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.

«Не руш моїх кіл » (Μὴ μου τοὺς κύκλους τάραττε) — так, за переказом, мовив занурений у роздуми Архімед римському леґіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи. NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки, а й символ цілости та суверенности духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.

Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,

Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.

Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.

Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,

Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…

Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,

То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —

Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,

Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,

У нашому світі!

Ніколи.

Ні в чому.

Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..

А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,

І все, що я можу насправді для тебе зробити, —

Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),

І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:

Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі,

Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав

Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..

І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —

Мужчинам,

Імперіям,

Часу:

Не руш моїх кіл.