Антологія «Образ, тіло, порядок» – це міждисциплінарна збірка академічних та есеїстичних текстів на гендерну тематику з німецько- та англомовного просторів. Книжка містить статті як із філософії, так і з економіки, історії медицини, психоаналізу, кінознавства, історії мистецтва та юриспруденції. Ці різні дослідницькі перспективи та інтелектуальні рефлексії показують, як категорія, феномен і проблематика гендеру червоною ниткою проходить крізь сфери життя, наукові царини та художні практики, і що гендер виявляється засадничим аспектом розподілу благ, структурування простору, форми, можливості артикуляції та політичної участі, здорового чи хворого тіла, правосуддя і знання.
Образ, тіло, порядок. Гендерні дослідження в міждисциплінарному спектрі : антологія / за ред. К. Міщенко, С. Штретлінг. – Київ: Медуза, 2014. – 232 с.
Тільки 1–3 % відпусток по догляду за дітьми в Україні беруть чоловіки 1. Що заважає чоловікам більше турбуватися про власних дітей — закон, втрата зарплатні чи суспільна думка? Розгляньмо детальніше.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» (далі — Закон), по закінченні відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Цю відпустку повністю або частинами можуть також використати батько дитини, бабуся, дідусь чи інші родичі, які фактично доглядають за дитиною, або особа, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, хтось один із прийомних батьків чи батьків-вихователів.
Чим відрізняються вимоги українського законодавства до матері і до батька в ситуації цієї відпустки? Цілком зрозуміло, що в обох випадках працедавець не зацікавлений у тимчасовій втраті працівника/працівниці та в обов’язку зберігати при цьому за ним/нею робоче місце. Проте, на відміну від матері, батько (й інші родичі) має подати для оформлення відпустки додатковий документ — довідку з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що мати вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і що їй припинили виплачувати допомогу по догляду за дитиною. Додатковий документ — додаткові складнощі, адже в разі неправильно оформленої довідки у працедавця з’являється зручна причина відтягувати момент відпустки або взагалі її не дати. А терміни тут мають значення, бо за загальним правилом таку відпустку надають, доки дитина не досягнула трирічного віку.
Є ще один, не дуже помітний на перший погляд юридичний нюанс між відпусткою для матері і для батька (інших родичів). Відпустка по догляду за дитиною надається за заявою відповідної особи й оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу, але чітких термінів, коли працедавець повинен видати такий наказ, не встановлено! Тобто якщо відпустка стосується жінки, то працедавець заздалегідь знає, бо жінка спочатку бере відпустку у зв’язку з вагітністю і пологами. У випадку чоловіка така заява може стати цілком несподіваною, але при цьому дехто (навіть юристи) усе-таки вважає, що працедавець повинен видати наказ одномоментно — день у день: батько (інший родич) сьогодні написав заяву, а завтра вже має право не з’явитися на роботі. Скажу більше, такі чоловіки навіть до суду подають, захищаючи своє право отримувати миттєвий наказ про відпустку, а потім ще пояснюють відмову суду задовольняти такі вимоги тим, що чоловіків у нас дискримінують і обмежують у праві на відпустку по догляду за дітьми 2. Для порівняння, у Європі термін повідомлення працедавця про намір скористатися правом на відпустку варіюється від 10 днів у Болгарії до чотирьох місяців в Австрії, а подекуди в країнах залежить ще й від тривалості відпустки. Мало того, працедавець, своєю чергою, має право відкласти відпустку за наявності певних обставин 3.
Якщо вже згадали про Європу, то слід підкреслити ще одну важливу відмінність між такими відпустками у нас і в них. Хоча прямо українське законодавство про це не говорить, різноманітні тлумачення українських чиновників (які не можуть не впливати на практику) свідчать, що відпустка батька й інших родичів по догляду за дитиною похідна від відпустки матері. На практиці це означає, що якщо мати втрачає право на відповідну відпустку, то його втрачають і всі інші 4. А от згідно з директивою Рада ЄС № 2010/18/EU 5 чоловікам і жінкам надається індивідуальне право на відпустку по догляду за дитиною, і на практиці більшість держав Європи розглядають таку відпустку як особливе право кожного з батьків. Фактичний розподіл відпустки може відрізнятися: це може бути правило про неможливість передавати певну частину відпустки (ці періоди іноді розглядають як «жіночі» й «чоловічі» «квоти), або індивідуальна тривалість відпустки для кожного з батьків, або тривалість відпустки встановлюється загальна, а батьки вже вирішують, як поділити цей термін між собою. У згаданій вище директиві Ради ЄС закріплено загальний принцип про те, що принаймні один місяць не може передаватися іншому з батьків з метою сприяти гендерній рівності у сфері отримання відпустки.
Ще одна різниця між Україною і Європою — існування у 23 державах-членах ЄС окремого права батька на відпустку (paternity leave). Зазвичай таку відпустку батько може отримати протягом перших тижнів або місяців життя дитини, але вона досить коротка — від двох днів до двох тижнів 3.
Щоб не давати ходу стереотипам, ніби у Європі загальна відпустка по догляду — це фактично пару днів, зазначу ще, що мінімальна тривалість відпустки по догляду за дитиною становить чотири місяці, а в багатьох країнах ЄС вона майже 3 роки 6. Оплачується така відпустка у Європі теж не завжди: часом такі виплати існують лише в державному секторі або якщо це передбачено в трудових договорах, колективних угодах. Якщо узагальнювати, то в скандинавських країнах краща оплата відповідної відпустки і сама відпустка довша, ніж у Центральній і Південній Європі. В Україні після 1 липня 2014 року призначається лише допомога при народженні дитини в розмірі 41 280 грн, виплачується ця допомога за формулою: один раз у сумі 10 320 грн, решта суми — протягом наступних 36 місяців 7. Треба додати, що криза в державі особливо вдарила саме по жінках, адже соціальні виплати, що їх отримують переважно жінки (це стосується і більшості виплат, пов’язаних із дітьми), суттєво знецінилися.
Хотілося б вірити, що зважаючи на різницю в правовому і матеріальному забезпеченні батьки у Європі готові на рівних доглядати власних дітей, але доводиться розчаруватись: традиційне сприйняття соціальних ролей чоловіка і жінки зберігається і там, а обов’язки по догляду за дитиною досі вважаються переважно жіночими. В Україні ситуація потроху покращується, але до гендерної рівності ще далеко: дехто з татусів заявляють, що користуються такою відпусткою, щоб «підтримати свою дружину» або «дати їй теж реалізуватися», «допомогти їй». Якщо тлумачити ці заяви зі здоровою часткою критики, то можна виснувати, що й такі нібито відповідальні татусі насправді вважають, що за власною дитиною вони доглядають не тому, що вони батьки і такий догляд — це їхній безпосередній обов’язок, а роблять послугу дружині, добровільне беручи на себе «її сфери відповідальності». Якщо ж раптом виявляється, що в такого тата просто зарплатня була на той час меншою, ніж у дружини, то ілюзії геть розвіюються: «шляхетність» такого вчинку нагадує радше звичайний фінансовий розрахунок під соусом класичних стереотипів про «жіночу» й «чоловічу» роботи.
То чи дискримінаційне українське законодавство щодо чоловіка при отриманні відпусток по догляду за дитиною? На мою думку, на практиці переважна дискримінація в цьому питанні і далі стосується жінок, на яких покладають основну відповідальність за догляд, виховання і безпеку дітей. Конституція України проголошує рівне право матері, батька чи інших зазначених у статті осіб доглядати за дитиною, а процедурні моменти формально стосуються обох батьків. Практичною перешкодою для батька може стати бездіяльність роботодавця (відсутність наказу/розпорядження про надання відпустки, який можна оскаржувати). Водночас проблеми для жінки набагато серйозніші — від відмови приймати на роботу через потенційний «декрет» до суттєвої втрати кваліфікації через неможливість передати доглядові функції чоловіку, і найчастіше не через законодавчі обмеження, а через банальне уникання фінансових утрат чи небажання чоловіка виконувати «жіночу» роботу.
Включена в Додаток XL Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом як така, що потребує впровадження в українське законодавство протягом трьох років з дати набрання чинності Угодою про асоціацію. [↩]
З 1968 р. професорка Мангеттенвільського коледжу. Як гостьова професорка за Програмою ім. Фулбрайта викладала курс у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка (1992–1993) та читала лекції у Києво-Могилянській академії (1997–1998). З 1999 до 2006 — директорка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні. Нагороджена Орденом княгині Ольги 3-го ступеня (2006).
Авторка монографії “Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939”, що вийшла друком в Канаді в 1988 році. За цю фундаментальне дослідження авторку було нагороджено Премією Барбари Гелд від Асоціації славісток США (1988) і Премією Фундації О. та Т. Антоновичів (1989). Український переклад книги «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939» опубліковано у 1995 р. Сприяла виданню творів Мілени Рудницької. Серед основних праць: «Spring of a Nation: Ukrainians in Eastern Galicia in 1848» (Philadelphia, 1967); «Дума України — жіночого роду» (Київ, 1993).
“Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, її треба було тільки знайти”
— Пані Марто, Ви опинилися в Америці ще дитиною, в хвилі післявоєнної еміграції. Пам’ятаєте себе до виїзду в Штати? Якісь особливі дитячі спогади про Україну? Чи значили вони щось для Вас, на фізичному, дотиковому рівні, чи лише дуже абстрактно?
— Я народилася 1938-го року. Батьки жили в Раві-Руський, але лікарня і дідо були в Сокалі. Мені було 2 роки, коли ми вперше виїжджали з Рави і потому перекочовували по різних містах, тому я не виробила в дитинстві фізичного поняття дому. Для мене дім був там, де були мої рідні. Дитинство не було тоді якимсь особливим явищем. Діти були. Крапка. Вона виростали. З дитинства мені лишилися тільки окремі картини в уяві, без слів. Пригадую хіба двері в хаті, і те, що я, бавлячись, розлила клей на покривало, а мама дуже денервувалася, мабуть коц був новий. І по тому – такі поодинокі елементи з війни, і те як ми виїжджали, залишаючи двох бабусь в селі на чужих людей – одну спокійну, без слів і сліз, а другу в стані істерики. Живо пам’ятаю бомби, відчуття голоду, і одну приємну теплу купіль у якійсь чужій кухні. Ще пам’ятаю словачок, що носили безліч спідничок у той самий час. Потому пам’ятаю як маму – нагу, як і усіх інших жінок – реєстрував якийсь знайомий в Штрасгофі, австрійському переселенському таборі для біженців. Але думаю, що я підсвідомо переконала себе не пам’ятати свого дитинства. Може, зокрема, і тому, що я була дуже прикрою дитиною, і не дуже гарненькою. Волосся мала коротке, біле і без перерви квенькала. Одинока людина, яка могла мене успокоїти, був мій батько, значно старший від моєї матері. У мене також є сестра, старша на 7 років, і брат – на 9. Їх обох взяли до “юнаків” – примусові молодіжні загони праці у містах під наглядом німецького війська – тому сестру я бачила аж по війні, а брат приїжджав один раз, коли ми були в німецькому таборі праці. Спали тоді на нарах – я нагорі, батьки – на долі. Приїзд брата мені запам’ятався дуже сильно.
— Ваші батьки українці?
— Мої батьки по маминій лінії – Ничаї – були з козацького роду, і родинна розповідь, по Другій світовій війні підсилена ще й тим, що тіло мого діда з етапу на Сибір викинули саме у Фастові. Отже, це свідчило, що вони походять з Фастова. А по батьковій – Богачевські, Дудикевичі, Зарицькі, Саноцькі, Кравцеви –ті всі перемішані священичі родини, та галицька еліта, яка переважно була бідною, але завзято намагалась втримати пристойний рівень освіти і побуту. Священиче життя, як відомо, дуже важке: мали повно дітей, треба було вдягнути, нагодувати, подбати про належне виховання та освіту і ще розвивати рівень села. Виховання нашого покоління різнилося тим, що не було почуття тої зверхності, яка часом бувала в галицьких родинах. По лінії мого чоловіка – дідо Ростика [Ростислав Хомяк – чоловік Марти Богачевської, журналіст і громадський діяч, нині вже покійний – С.О] виглядав як караїм, і прийшов десь з Півдня, вони не знають звідки точно. Дідо Хомяк ціле життя намагався своїм дітям забезпечити краще життя та вищу освіту. Батько Ростика ходив до школи разом з Шухевичами, Олесницькими etc. Коли ми одружились, наші батьки близько зійшлися одне з одним.
Мій батько, як більшість мужчин його віку, служив в австрійській, а потому Галицькій армії, був на фронті, доборовся до Одеси. Тато за освітою юрист, за зацікавленням – соціолог. Але він бачив важливість англійців. Був одинокою людиною, яку я знала, що прочитала “Mein Kampf”. Тому досить часто наполягав, що Гітлер не паяц, а становить правдиву небезпеку (це знаю з пізніших розповідей). Після Другої Світової війни вважав, що англійці не допустять, щоб Радянський Союз заволодів Австрією. Тому, коли всі їхали на Захід, ми роздобули пару коней, і поїхали до Відня, де батьки записались до університету, щоб отримати дозвіл замешкати в місті. І майже чудом потім звідти вирвалися. Я у Відні почала ходити до школи. Мама вчила мене читати по-українськи з якогось старого Кобзаря. У Відні, щоправда, з нас насміхалися відкрито, бо ми були зі сходу, а австрійці на схід Європи дивились принизливо.
— Як саме і хто насміхався?
— Наприклад, в мене був дуже слабкий тиск, і тяжко взяти живчик (пульс – С.О.). Вчителька у школі Відня сказала, що це тому, що Марта слов’янка, а слов’яни більше подібні до звірів і мають твердшу шкіру.
— Це приблизно 1945-1946-ті роки, перед еміграцією? Як відбувався Ваш виїзд до Штатів?
— Так, це було взимку з 1945-го на 1946-ий. Потому ми вже були в таборі для біженців, сестра знайшлася і брат. Це ще один приклад фантастичної праці Червоного Хреста та харитативних програм аліянтів. Брат мого батька був українським греко-католицьким єпископом в Америці, з 1924-го року. Він знайшов нас і відразу почав допомагати, щоб ми переїхали до Америки (самих братів Богачевських було тоді шестеро, з родинами і різними свояками). Щоправда, батько наполіг, щоб брат і сестра закінчили середню науку в таборовій гімназі, до виїзду в Америку. Тому ми виїхали тільки в квітні 1948-го року. Після приїзду в США батько думав, що брат знайде йому роботу. А брат був великий легаліст з одного боку, з іншого вважав, що нова українська еміграція повинна зрозуміти і здати собі справу як тяжко було пробитися заробітковій міграції, що була перед нами, а тому не повинна надмірно використовувати жертвенну поміч старожилів. У мене навіть зберігається лист, в якому Кир Константин написав до батька: “Дорогий брате, мій сан, вік і здоров’я не дозволяють мені брати більш активну участь в родинному житті, хоч ви і просите. Більшої помочі не можу вам дати, бо є багато потребуючих, а ви усі здібні до праці. Як завжди, буду за вас молитися.” Тому тато, маючи на той час під 60 років, пішов возити трупи. Рік, два так возив, але потому унормувалося, знайшлися якісь інші роботи. Мама навчилась шити у фабриці. Перші роки в США ми жили в Стенфорді, штат Коннектикут.
Мене спочатку віддали до сестер Василіянок, у сиротинець у Філадельфії. Для мами Василіянки у Львові були вершком її молодості, тому мама дуже хотіла, щоб я мала таку саму можливість в молодшому віці. Але мені не подобалося бути поза хатою. Після перших двох поїздок я зчинила серйозний протест, що я не хочу жити у школі. Мені йшов 12-тий. Мамі було дуже прикро, що я зробила таку авантуру, але я сама не пам’ятаю будь-якого почуття вини з моєї сторони.
Відтак ми переїхали до Філадельфії, і я могла жити вдома та їздити до школи трамваєм. Я тоді вже навіть відповідала за менших дітей – Орка Субтельного, Юрка Перфецького, і мою двоюрідну сестру Оксану, та інших малих родичів, що приїжджали з Европи. Тоді моя молодість зробилася нормальною. Я ще перескакувала кляси, але вже від 5-6 класу я нормально ходила до підставової (початкової – С.О.) школи, потому – середньої, що була також під проводом сестер Василіянок. Мені школа завжди подобалась, а сестри Василіянки також включали українознавчі предмети для бажаючих. В додатку ми всі – а їхня вища академія була виключно для дівчат – навчились писати на машинці та слухати і записувати суть доповіді чи докладу. Це практичне знання дуже мені згодилося у моїх дальшій праці.
А коли прийшлося до університету, то я вирішила, що не піду до малого дівочого католицького коледжу. Не через кризу віри, бо і тоді, і тепер я була не тільки віруюча, але й практикуюча християнка. Просто хотіла піти кудись, де прізвище “Богачевська” нічого не означає, десь поза наше українське “ґетто”. Мої батьки, які вважали, що вища освіта потрібна усім, незважаючи на стать чи фінанси, схвалили моє бажання і були згідні допомагати мені фінансово. У Філадельфії є багато університетів, а найстарший серед них – Пенсільванський, до якого не легко було вступити. Я вступила, але перший рік без стипендії, бо, оскільки ходила до приватної академії, адміністрація університету потрактувала це як наявність статків у моїх батьків. І лише на другий рік вони зрозуміли, якого роду була та приватна академія, що це зовсім не ті приватні школи, які доступні в Америці багатшим людям. Тому з другого курсу моя освіта платилась стипендіями. В додатку я мала працю в бібліотеці. В університеті в той час були дуже високі вимоги. Особливо сильно стояли факультети з політичних наук, економії та суспільних наук. Тут викладав Отакар Одложілік, Штраус-Гупе, а одного року українська громада зібрала гроші і університет найняв Григора Лужницького читати курс української літератури. Записались майже виключно українці, а що вони не були студентами Пенсильванії, то прийшлось громаді ще й платити за них. Згодом в університеті викладала проф. Наталія Іщук-Пазуняк. До університету наука мені йшла легко і я мала час на спорт і Пласт, а в університеті довелось таки добре працювати. Мама наді мною навіть смілася, бо я годинами сиділа над книжками.
— Пані Марто, як саме Ви обирали історію? Через інтерес батьків? Чи Ви в дитинстві шукали за історичними романами?
— У шестилітньому віці я почала писати віршики, як більшість дівчат. Думаю, що загалом писання віршів у нашому середовищі виконувало роль психоаналізу. Замість щоденників – вірші писалися легше, і скорше. І саме тому, можливо, наша література має тенденцію бути одновимірною, наративною, не вглиблюється в процеси людського розвитку так, як, скажімо, це робить англійська література 19 століття, і навіть їхня література для жінок. Ближче до закінчення університету я справді постійно вагалася – література чи історія? Завжди мама була більше схильна до літератури, а тато – до історії. Зрештою, від перших років я намагалася пізнавати історію і літературу України. І працювала над українською тематикою самостійно, користаючи з того, що у Філадельфії і в дооколичному Нью-Йорку були українські науковці, що радо виголошували доповіді, давали поради, і навіть дозволяли користуватись своїми особистими бібліотеками. Коли вже дійшло до написання докторату, то всі мої наставники – Робертс, Раєв, Геймсон, – порадили йти на суто російську тематику, щоб дістати потім роботу. Все одно, тема моєї дисертації, Трубецкіє, мали мешкання в Охтирці!
Історії України як предмету я ніколи не вивчала. Моя вища освіта відбувалася, коли старі академічні норми починали перетинатися з новими підходами, особливо в історичних темах. Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, у кожному предметі. Її треба було тільки найти, побачити поєднання, відмінності, підходи. Були випадки, коли треба було заходити в дискусії з професорами, але не можу сказати, щоби хтось ставився до мене ворожо. Але й не надто допомагали, чи то у виборі теми, чи підходом. Хочеш – працюй, твоя справа сформулювати питання. У виборі випускної університетської теми допоміг мені Іван Лисяк-Рудницький, який якраз переїхав до Філадельфії з Нью-Йорка, де він був студентом історичного факультету в Колумбійському університеті. Вдома бували й інші науковці, як от Роман Смаль-Стоцький, Пеленські, Горникевичі, Тершаківці та інші.
Мій історичний курікулюм віте був таким: спочатку я займалася кирило-методіївським братством, пізніше писала про 1948 рік у Східній Галичині, за що здобула маґістерку під Оскаром Галєцьким, пізніше писала про революцію та Директорію, а остаточно почала працювати над російською історією – розвитком російського лібералізму, чи, точніше, його відсутністю. В той час також розглядала можливість редагування частини переписки В’ячеслава Липинського з українськими діячами. Отже це була інтелектуальна історія – перетин політики, філософії, релігії.
— Що було Вашим ресурсом тут? Звідки Ви брали більшу впевненість у собі, в цілковито чужому середовищі?
— Тема впевненості жінок у собі заслуговує на окрему розмову. Тут лиш скажу, що такої впевненості мені завжди бракувало і це відбилось на розвитку моєї кар’єри. У своїх дітях я чи не від народження плекала вміння приймати рішення і заохочувала їх вірити у власні сили. Я досі переборюю страх і сумніви своїх сил чи знань. Не можу сказати, що я почувалась зле, будучи іммігранткою в США. Навпаки, легкий акцент додавав мені трохи відмінності і зацікавлення довкілля, і відвертав увагу від нашої бідності. Правда, вдома згадували “дім” і приємне товариство і довге гостювання, але мій старший брат все мимрив, що багато з того – позолочувані псевдо-спомини. Він майже на десять років старший і добре пам’ятав як тяжко було у галасі великих родин знайти власне спокійне місце, і час на наукову працю. Помагало мені те, що він був математиком [Ігор-Орест Богачевський – рідний брат – автор понад 100 наукових праць з астронавтики і ядерної фізики – С.О.]. Помимо того я завжди думала як би то було, коли б я таки зустріла всіх двоюрідних. І мушу зізнатись: коли у 1980-ті я остаточно їх зустріла, то не розчарувалась!
“Змалку зрозуміла як важливо не вдавати з себе того, ким ти не є”
Я змалку зрозуміла як важливо багато працювати над собою і не вдавати з себе того, ким ти не є. Пригадую, перший раз в університеті написала якийсь текст по-англійськи, і думала, що це надзвичайно дотепно, написано в елегантний спосіб. Тоді, на першому курсі був обов’язковий курс academic composition – ну, а в мене вже були друковані вірші в двох мовах! Після того як викладач мені все це покреслив, бо тут не граматично, а то немає сенсу, і поставив мені “С” – середню оцінку, для мене це стало шоком. І прийшло зрозуміння, що треба таки пристебнути фалди, бо поруч мене були американці, які з народження оточені інтелігентними людьми, подорожами, і росли з відкритим доступом до світу. Багато з них мали надзвичайно вишукану освіту. Нам – дітям українських емігрантів треба було добре вчитись, щоб втримати крок. Ми розуміли, що нашим батькам обірвались кар’єри, що наші матері не мали тих можливостей, що перед нами і це нас заохочувало до праці. Боже, звучу як комсомольський активіст!! (сміється)
— Хто входив до Вашого основного кола спілкування, і що було Вашим оточенням? У дослідників міграції є улюблене питання про контакти емігранта з “locals”, за яким вимірюється ступінь інтеграції людини. Отже, як Вам велося з місцевим людом?
— В університеті я зробила одну помилку, і то велику. Одинока людина, яка це помітила і намагалась запобігти, була моя мама. Я пішла до сильного університету, і взяла правильні курси, але не записувалася до університетських клюбів і не нав’язувала поза навчанням соціальних контактів. Мама постійно питала мене: чому ти не товаришуєш з американцями, а тільки з українцями? Я проґавила можливість ширшого спілкування, але тим не менше провела щасливу молодість. Я тоді була в українській студентській громаді, і особливо в Пласті. Ми створили курінь “Чортополохи”, і вирішили займатися бібліотекознавством, вивчали бібліотечні системи, всі ті числа і дроби, і каталогізували книжки в нашій бібліотеці, що згодом переросла в громадську. До речі, нею досі користуються українці Філадельфії. Тепер бачу, що треба було також увійти у різні університетські середовища, а не тільки українські. Не знаю, чи мені не ставало коштів, часу, чи може просто відваги йти у світ? Я ж мала своє українське товариство. Одначе, на третьому році навчання я таки ввійшла трохи глибше в університетське життя, і з дозволом професорів записувалась на аспірантські курси. Того року мене вибрали до найстаршої американської академічної спільноти ФБК, то було надзвичайне досягнення, особливо на третьому, а не четвертому році навчання, в університеті такого масштабу. Тільки деякі університети мали відділення ФБК, і число нових членів обмежувалось до трьох-чотирьох з цілого університету. В той час це значило для мене дуже багато, і посилило віру в себе, хоч і не на довго. Як каже німецька приповідка – хто не йде вперед, йде до заду. Не лиш відстає, а відходить зі сцени.
Я подавалася на стипендії, і мала вибір університетів для вступу в аспірантуру. Тут, до певної міри, може також можна було йти іншим шляхом. Мала особисте запрошення з Гарварду (тоді ще без Пріцака і Шевченка), Берклі і Колумбійського університетів. Куди йти? Каліфорнія була задалеко, відкидалося, Гарвард “теж далеко, і там, Марто, українців нема” (мама мені казала так). А в Нью-Йорку “вуйко Микола, тета Таня, і твій брат Ігор”. Cловом, я пішла до Колумбійського університету. І в результаті сталися дві речі: я не попала до групи україністів Проф. Омеляна Пріцака, а йшла самотужки. Туди потрапили студенти, трішки від мене молодші, на 3-4 роки, що тепер неважливо, а тоді було суттєвим. Хоча Пріцак, звісно, знав мене, і навіть просив мене, щоб я помогла йому підготувати документи про висунення Ліни Костенко на Нобеля. Другим результатом було, що кілька місяців перед докторськими іспитами ми з Ростиком вирішили одружитись. Ще до шлюбу я дуже заангажувалася в політичному житті української діаспори. Тоді починалися великі дискусії чи зустрічатися з совєтами чи ні. З легкої руки Глорії Стайнем, тоді ще не феміністки, яка знайшла гроші, ми з колегами поїхали показувати радянській молоді як виглядає американська молодь, і переконувати що ми не хочемо війни з Союзом. До мами тоді з FBI [Федеральне бюро розслідувань США – С.О.] приходили і казали, що ніби-то, за словами сусідів, я прихильна до ідеї комунізму.
Одним з серйозних позитивів Колумбійського університету було те, що я могла поєднати і громадське життя, і академічне. В Колумбії, на відміну від Пенсільванського університету, я відразу ввійшла у ціле міське та академічне довкілля. Я зустрічала тут дуже різних людей, і не була тільки з українцями. Особливо як одружилися, то були дуже співзвучні з чоловіком щодо відкритої хати, щодо подорожування, гостей. Одинока річ, що нам завжди бракувало, то були гроші.
“Як мені писалося “Біле по білому”? Колеги в університеті з різних таборів не бачили чому це важливо”
— Як з’явилася ідея про написання книжки про український жіночий рух, за якою Вас тут, в Україні, найбільше знають? Чия це була ідея і чи мали Ви підтримку від американських колег?
— До мене звернувся Союз українок Америки, щоб я написала коротеньку таку історію про жінок, бо жінки мали доступ до ООН через Міжнародну Раду Жінок – першу недержавну організацію при ООН [йдеться про працю “Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939″, видану в Канаді у 1988 році, і перекладену у Києві, в 1995-му, під назвою “Біле по білому. Жінки у громадському житті України 1884–1939” – C.О.]. Коротенько не вийшло (сміється). Можна було значно швидше писати, якщо б я мала більше віри в себе і бажання спрощувати минуле, переказувати те, що вже відомо. Нові підходи до т.зв. “жіночих питань” корінно змінили погляд на жіночу історію і значно збагатили наше відтворення минулого. Прийшлось прорубувати нові стежки.
Як мені писалося? Дуже тяжко. Мої колеги по фаху не бачили важливості тої книжки. Спеціалісти нової галузі жіночих студій вважали, що я зраджую фемінізм, наголошуючи важливість націоналізму. Натомість мої колеги-історики Східної Європи легковажили темою, думали, що я собі роблю невідомо що. Я вважала, що я пишу альтернативну історію України, а Омелян Пріцак вічно казав мені: коли кинеш тих жінок, і візьмешся знову до правдивої історії? Для нього історія це письмові докази, залізні факти, інституції, а тут такого не було. Також в той час мій чоловік також змінював роботу, ми переїжджали до іншого міста, і все це тяглося з писанням. Але зрештою книжка вийшла. Якби не Соломія Павличко, то я б не відважилася перекладати її українською.
Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки. Останні 10 років працюю над дослідженням української греко-католицької церкви в Америці та Галичині. Блаженніший Кардинал Любомир Гузар настійливо переконав мене взятись до біографії мого стрийка Митрополита Константина Богачевського. Знову тема виявилась не простою. Прийшлось познаходити багато досі незнаних аспектів українського громадського життя в Америці, попрацювати у Ватикані. Надіюсь, що і та книжка згодом найде вдумливого читача в Україні.
— Пані Марто, Ви викладали переважно історію Росії та Східної Європи, чи не так?
— Так, з 1964 року я викладала історію саме цих країв у різноманітних університетах та коледжах. А коли отримала докторат у 1968-му році, стала професором в Manhattanville College, біля Нью-Йорка. Там допрацювалась до повної професури, мала можливість досліджень, вибору курсів, і дуже вдячну авдиторію. Попрацювала до 1986-го року, з перервами на дослідження в Польщі, СРСР і Чехословаччині. Я також читала курси в Католицькому Університеті і Університеті Джорджа Вашинґтона у Вашинґтоні та у Гарварді. Тим часом мій чоловік змінив працю і ми переїхали до Вашинґтону, тому я щотижня була кілька днів поза хатою. Це дало мені вечори для праці, а Ростикові можливість провести більше часу з дітьми.
Я дуже любила працю в університеті, спілкування зі студентами, не залежно від віку і зацікавлень, семінарські зустрічі, організовування й участь в конференціях. Я люблю і шаную людей. Мені легко було нав’язати контакт з авдиторією. Мій чоловік поділяв мої зацікавлення, і ми обоє згодом пишались тим, що наші доньки активно перейняли деякі з тих зацікавлень.
— Розкажіть про Вашого чоловіка, Ростислава Хомяка, сьогодні вже покійного. Де Ви зустрілися?
— Він корінний львів’янин. Його батьки зі Львова, емігрували до Канади. Ми зустрілися у спільної тітки у Філадельфії. Дуже довго себе знали, дуже на віддаль кореспондували з собою. Зустрілися коли ще були в середній школі. По тому він виїхав робити маґістерку до Оттави, а я мала першу операцію коліна, ходила на милицях по нескінченних сходах Колумбійського Університету. Потім він виїхав працювати на захід Канади. Заміж за нього я вийшла в 24 роки, що вважалося не так рано в нашому середовищі. Наша перша донька народилася літом 1967-го, друга 1969-го, також літом. В міжчассі я захистила докторат, коли студентські розрухи проти війни у В’єтнамі були в найвищому розпалі. В кампусі була кіннота. Ми жили поруч університету.
Ростик працював у видавництві “Пролог”, і батько мені мав то за зле: мовляв, це ж націоналістичне середовище. Але мені здавалося, що це одиноке політичне середовище, яке провадило на той час інтелігентну політику на користь “української справи”.
— Ви не сумнівалися у тому, що зможете поєднати і працю в академії і родину? Чи такі страхи все ж були? Як це було організовано у Вашій батьківській родині? Чи працювала мама?
— Я ніколи не мала сумніву, що якось поєднаю родину і науку. До речі, коли мені поставили саме таке питання на співбесіді на здобуття першої аспірантської стипендії, я завважила, що на руках моїх панів-співрозмовників подружні обручки і я візьму собі їх за приклад. Провадиш життя, воно триває, ти собі думаєш часом: “от, напишу книжку, що тоді буде легше, буде більше часу”. Але написала, і життя триває далі, кидає нові завдання (усміхається).
Так, мама працювала. Щоправда, вона займалася шиттям, якого не любила, хотіла мабуть бути письменницею, але не личило таке говорити. Насправді нею була би, якби її до того заохочували, якби підтримував тато, якби, якби, вічне якби. Ми жили в робітничому районі і, зрозуміло, що всі жінки працювали і мали родини. Мама, ще за галицьким звичаєм, заангажувалася відразу в Союзі українок і в Пласті. Брата взяли на війну в Кореї. Повернувшись, відразу розпочав підготовку докторату на кошт державної підтримки ветеранів. Сестра закінчивши університет одружилась, учителювала, виховувала четверо доньок. Тато вважав, що вона повинна була йти на дальші студії.
Щодо моїх страхів, то я не хотіла виходити заміж, бо бачила, на прикладі старшої сестри, що малі діти дуже вимогливі. Мені ж важливо було продовжувати вчитися. Головне це те, що моя мама пообіцяла мені, що коли я народжу, вона перебереться там, де я житиму, і допомагатиме мені. І мама дотримала свого слова і жила з нами до кінця свого життя. Радо переїхала в Україну, коли я в 2000-му році взялась розвивати Програму Обмінів ім. Фулбрайта і дуже раділа, що могла жити і у Львові, і в Києві.
— Як Ви оцінюєте свій науковий розвиток загалом? Чи були у Вас розчарування? Що було складним?
— Я завжди маю тенденцію “перевиконувати норму” – то наварю забагато їжі, то погоджусь на додаткові зайняття, то запрошу забагато гостей, то візьму, як Марк Раєв мені випоминав, невдячну тему. Я швидко зробила маґістерку, за один рік. Видала в НТШ, і це моя вина, що я не дивилася на цей текст як повноцінний, бо не мала доступу до архівних джерел. Після того відразу склала докторський іспит. Через вісім років після вступу в аспірантуру, в 1968-му, захистила дисертацію. Тому все це тривало відносно швидко, якщо врахувати, що в той час я ще й викладала в університеті, а потім завагітніла першою дитиною. Причому викладала я в коледжах, де треба було викладати п’ять курсів, замість двох, як це є у Гарварді, за вдвічі меншу платню.
“По-дитячому це було – возити різні речі, таємно від прикордонників, у 1980-их, в СРСР”
Я не була дуже активна в американських наукових організаціях. Але я могла бути, судячи з того що я осягнула в Україні з Фулбрайтом. Може не треба було так роз’їжджати з Фулбрайтом по Україні, багато, що я робила, не входило в мої формальні обов’язки. Але мені не вистачало тільки формального виконання обов’язків, я також хотіла включитись у розвиток інтелектуального середовища в Україні, а не тільки займатись своїми власними дослідженнями.
Я ніколи не сумнівалася, що я зроблю докторат і буду, як в Америці водиться, викладати та писати. Після того як ми переїхали до Вашинґтону, я думала, що швидко знайду викладацьку роботу, але так не сталося. Мене не наймали, бо для одних посад мені бракувало публікацій, для інших я була надто кваліфікована. Нав’язувалися контакти з Університетом Джонса Гопкінса у Балтиморі, але це не було певним, а нам тоді потрібні були гроші. Я прийняла посаду в Національній Фундації сприяння гуманітарним наукам, де провадила програмами наукових досліджень. Це значно поширило мої наукові та громадські горизонти, хоч праця забирала багато часу і вимагала бюрократичних навиків. А я ще вечорами читала курси в Університеті Джорджа Вашинґтона
Певно, що тяжко було з дітьми, і тяжко було з малими наладнати побут у Варшаві. Трохи моторошно було, коли донька проводила семестр у Ленінграді. Тяжко було, коли вона значно дуже захворіла, а Ростик [чоловік – С.О] поїхав до Казахстану. Родинне життя в нас гарне, без криз. Для внуків я є “баб”, і то теж дуже приємне.
— Яким було Ваше ставлення до України всі ці роки? Чи уявляли Ви свій перший приїзд сюди?
— Так, я дуже часто думала як воно буде, коли приїду в Україну. Коли побачу Дніпро і кручі, і степ – я вам досі годинами можу декламувати українські вірші! Але коли остаточно приїхала і фізично торкнулась землі, а сталося це щойно в 1980-му році, то сам факт фізичного дотику України на мене не подіяв, навіть коли Микола Жулинський водив мене по старих валах Києва на котрих тоді будували Музей Леніна.
Правда, була пізня холодна осінь! Натомість на мене дуже подіяли зустрічі з людьми, українцями, з тим же Павличком, Коротичем, Драчем, взагалі з людьми з України. Конкретне розуміння того, що є люди, які менш-більш здорово думають, незважаючи на те, що виростали в цілком іншому світі. То мало на мене вирішальний вплив. Я зрозуміла, що українців таких багато. Додатковим щастям було те, що ми маємо у Львові родину, цікавих, порядних, різноманітних людей, які мені дуже близькі. Нам складно було отримати візи, щоб приїхати в Україну. В часі свого першого приїзду до Києва в 1980-му, мій чоловік не міг отримати візу, щоб поїхати на день до Львова. А вперше побував в Україні тільки у 1985-му році. Ті перші подорожі дещо навіть тепер видаються дитячими – перевезення різних потрібних речей, таємно від прикордонників, починаючи від засобів гігієни до друкарських машинок, які тяжко було переправити через кордон, а ще тяжче – вивезти порожню валізку назад. Все це не йшло цілеспрямовано, а дуже хаотично, кожен хотів чимось помогти.Що було дуже приємно в усі ці роки – це обсервувати як змінюються погляди людей, які не були з нашого середовища в Україні і світі. Пригадую, як Ростик осінню 1966-го року прийшов з ООН і каже мені, що бачив Драча і Павличка на нараді в Об’єднаних Націях. Я не повірила. Тоді я відразу пішла до Бжезінського, який був директором Російського інституту в Колумбії, куди вже до того часу приїжджали і Рождєственський, і Вознесенський, і той же Євтушенко. Кажу: приїхали українські поети, хочемо зробити творчий вечір на Колумбійському університеті. Бжезінський відразу погодився. Але перекладів англійською їхніх творів не було. Наші дипломовані поети нью-йорської групи вперлися, що Павличко партійний, комуняка, і не будуть його перекладати. Виходу не було: за його переклад взялася я, будучи вагітною, пишучи дисертацію. Почала перекладати і Драча, і Павличка, за що вони обоє мені вдячні до нині. Потім почали їх возити по Америці, і почалася ціла дискусія чи ми ікроїди, чи ні. До певної міри – ті, хто не знав ким я є, довідалися. Тоді тяжко було пропхати українців і українські теми серед американців. Нам не вірили, і вважали що ми або комуняки, або націоналісти, виступаємо проти Росії. Наші бандерівці підняли тоді найбільший крик, мовляв такі зустрічі нищать нас, і цілу Україну, і ті, хто бере у них участь – зрадник.
— Тобто існували різні суперечливі середовища і дискурси, в яких промувати українську культуру ставало все складніше?
— Дуже багато речей додумувалися, з обох сторін. Спочатку частина людей вважала, що нацистська ідеологія передається з покоління в покоління, але ні. Люди самостійно починають думати. Самостійної думки боялися. З іншого боку ми, українці, схильні самі себе тримати в гетто. Скажімо в той час ніхто не міг дістатися на шпальти New York Times. Але Валентину Морозу редактори запропонували самі: напишіть статтю. Тільки Мороза взяли в обертаси наші патріоти, мовляв та газета проти нас, і він відмовився. І Йосип Сліпий, най з Богом спочиває, не використав зацікавлення до себе, щоб повніше представити Україну американській еліті. Це продовжується. Сьогодні діти російської еміграції 1980-х років друкуються в американських журналах, а ми – ні. Частково додумуємо собі ворогів. І наше гетто нас тримає. Ось скажімо те, що ми з Вами повинні говорити по-англійськи зараз, а говоримо українською. Бо нам приємніше. Я спілкуюся зі своєю двоюрідною сестрою вже сорок років. Якби робила це англійською, то зараз вона б могла більше гостювати по європейських університетах. Тобто це і фактор мови, погляду на світ і власних сил. В мене особисто оце галицьке виховання, яке характеризується браком здорової агресивності. Я бачу себе встидливою дівчинкою. Коли кажу про це комусь, то у відповідь чую страшний регіт, бо інші мене бачать досить агресивною. Але я себе такою не бачу. І ніколи не бачила. Це свого роду обмеженість цілі. Я себе бачила професором дівочого коледжу, а не професором університету.
— Тим не менше Ви ним стали. Це не змінило Вашого самовідчуття?
— Самовідчуття, як любов, голод, віра потребує періодичного посилення. Мабуть самовідчуття не міняється. Кожний надолужує, як може. Моя донька сьогодні активно займається посиленням моєї самооцінки. Організує зустрічі мені зі своїми друзями, щоб я бачила молодь, і таке інше (сміється). І Ростик теж сварив мене, що, якщо я вважаю, що з часів свого шістнадцятиліття я нічого не осягнула, то вже ніколи не осягну. Я все вважала, що він закинув свою кар’єру в Канаді заради того, щоб я могла зробити докторат. Ні Ростик, ні я не дійшли до вершка кар’єри. Тобто – прекрасний баланс родинного життя, але брак міжнародного визнання. Ростик твердив, що мав дуже добре життя, з відкритими очима вмирав, осягнув все, що хотів осягнути, і був вдоволений.
— З ким Ви спілкуєтеся найбільше сьогодні?
— Те що було змалку, але більш різноманітне. З Союзом українок і родичами маю привітні відносини, але менше з ними спілкуюся, бо присвячую більше часу внукам.
— Над чим працюєте зараз?
— Завершила книжку про Митрополита Богачевського. Думала, що напишу її швидше, але зависла з цим на 10 років. Бо треба було знайти масу інформації, і перевірити її всю. Зараз ця книжка у видавництві, і вийде спочатку англійською, потім – переклад українською. І ще маю можливість тримати руку на академічному живчику – помагаю розвивати програму жіночих студій в Українському Католицькому Університеті у Львові. Час до часу читаю доповіді, але частіше слухаю інших. Багато читаю. Радію такими розмовами, як це з Вами. Хто з нас не хоче згадувати минуле і говорити про себе?
Дякую!
У публікації використано світлини з приватного архіву Марти Богачевської-Хомяк.
Цю книжку можна без перебільшення назвати особливою. Це перша узагальнена науково-історична праця, що висвітлює роль українських жінок у затяжній, напруженій, кривавій боротьбі багатьох поколінь за незалежність Вітчизни. Матері, дружини, сестри, доньки, утворивши свої громади, товариства, зрештою – наймасовіший Союз Українок, продуманими громадсько-політичними заходами ширили освіту, культуру, утверджували національну свідомість серед свого населення. Так завдяки нашим жінкам, завдяки їхній співпраці з міжнародними жіночими організаціями світ більше довідався про Українську Народну Республіку, про її демократичні засади, про лютий Голодомор 33-го, про героїчну боротьбу українських повстанців з фашистськими та більшовицькими окупантами. Воістину: що не могли чоловіки, те змогли жінки.
Зміст:
Історична пам’ять
Жінки в Україні на зламі століття
Українки в Австрійській імперії
Організація жінок
Міжнародний жіночий рух
Союз Українок
Жіночі організації та комунізм
Жінки, історія та людські права
Марта Богачевська-Хомяк. Дума України – жіночого роду. – Київ: Воскресіння, 1993. – 110 с.
Дехто сприймає свої ґендерні ролі як даність, інші носяться з національною ідентичністю. Націю та жінку можна редукувати до єдиного визначення лише в тих суспільствах, де індивіда розглядають виключно як частину чітко структурованого цілого. Розвинуті спільноти складаються з різноманітних індивідів та груп індивідів, які постійно змінюються, взаємодіють і взаємодоповнюються, утворюючи єдине динамічне ціле. У розвинених суспільствах особі притаманно багато ідентичностей, вона грає багато ролей. Якщо суспільство відкрите, тобто індивід може бути самим собою, – суспільні ролі доповнюють одна одну і не конфліктують із суспільством. Натомість, у суспільстві із чітко стратифікованими функціями і жорстко визначеними для кожної особи ролями, індивід не може повністю розкрити свій потенціал, бо таке суспільство детермінує його функцію, і не допускає інших шляхів поза собою. Диктатура визначає ролі своїх суб’єктів; у розвинутих демократіях індивідууми творять суспільство, яке формує дієздатну державу. Динаміка зростання інтересу до націоналізму та фемінізму робить аналіз обох цих явищ в академічних колах дедалі витонченішим, а публічна дискусія довкола цих рухів породжує суперечливі підходи.
Коли після 20-ти років очікування, у 1980 році я врешті отримала візу, яка дозволяла мені працювати в українських архівах, досліджувати історію українських жінок, ті, що приймали мене із совєцького боку, були твердо переконані, що коло моїх інтересів – це студії сучасного українського націоналізму, а не жіночого руху, який я тоді досліджувала. Совєти боялися українського націоналізму, який вони ототожнювали з необмеженою опозицією до свого режиму. Фемінізм вони вважали західною примхою, не вартою особливої уваги. Ґендер – радше суспільну категорію, аніж біологічну характеристику відмінности між статями, – просто іґнорували як несумісну із совєцьким суспільством форму.
Вони мали рацію лише наполовину. Незважаючи на ідеологію політичного централізму та планової економіки, уніфікована совєцька людина так і не з’явилася. Національна ідентичність виявилася сильнішою, навіть якщо вона зазвичай не була чітко окреслена. Націоналізм має широкий спектр – від простого патріотизму до вимоги незалежності, яка може змінити політичну структуру країни, чи переконання про вищість якоїсь однієї культури. Сила істинного націоналізму полягає не в опозиційності (вона може призвести до певних наслідків, або й ні), а в його здатності до здорового самоствердження. Лише хворобливий націоналізм, націоналізм фашизму та ультраправих, будує свою привабливість на ненависті до відомого ворога. Такий націоналізм, як усякий рух, що ґрунтується на неґації, ніколи не осягне справжньої могутности. Але існування крайнього інтеґрального націоналізму породжує підозру, що всі різновиди націоналізму не усвідомлюють сили демократичного націоналізму і призводять до іґнорування соціальних та політичних сил. Перетворення патріотичного націоналізму в деструктивні інтеґральні рухи призводить до війн, утисків та ґеноциду. Іґнорування здорового націоналізму завжди призводить до дезінтеґрації імперій. Совєцький Союз – ще один приклад дії цього загального правила.
Фемінізм має багато значень, кількість яких весь час зростає – рух за рівність статей; залучення жінок до всіх галузей науки та суспільства; розуміння відмінностей між чоловічим та жіночим і подолання цих відмінностей; жіночі студії в рамках широкого суспільного контексту; жінка як категорія сама в собі; використання феміністичної ідеї як аналітичного інструменту у філософії та її використання для зміни характеру аналітичних підходів. Проте насамперед фемінізм виник із усвідомлення існування самости названої жінкою та її права на самовизначення. Самість – це небезпечний термін – водночас багатозначний і такий, що виражає раніше впроваджену чи й неіснуючу категорію – і так само неозначений, як і всі інші концептуальні категорії, взаємопов’язані між собою. Будь-яке приховане або відкрите гноблення жінок створює і закріплює умови, які не стимулюють розвиток відкритого суспільства, котре буде і зможе ефективно протистояти шовіністичним і тоталітарним режимам. Суспільства з пасивним населенням, в яких індивідууми не усвідомлюють власної ідентичности в політичній, соціальній та культурній сферах, більш схильні піддаватися авторитарним режимам, ніж суспільства, в яких індивідуальна ініціатива має широкі можливості для розвитку.
Аутсайдери псевдонауково вивчають націоналізм, в той час як власне націоналісти надають перевагу емоційним лозунгам перед теорією. Фемінізм, хоча й так само дуже диференційований, вивчають переважно його прихильники, які шукають значну кількість нюансів у значенні поняття “фемінізм”. Феміністичні арґументи базуються на розумі, демонстративних доказах та об’єктивних критеріях, зафіксованих більшістю сучасних наукових термінологій.
Коли жінки керуються емоціями, вони керуються співчуттям до пригноблених та ідеями миру. Проте вони не здатні опиратися емоціоналізму, стосованому владою, і владоможці користають з цієї податливості. Тому між багатьма функціями фемінізму найпершим є аналіз мови, яка вживається в публічному дискурсі, щоб побачити якого значення надають жінки та чоловіки емоційним гаслам, які маскують приховані цілі, в основному – потаємні думки, сформовані конструкти та виправдання авторитарного контролю. Суть фемінізму полягає у праві на визначення сутности. Феміністи-теоретики вступають у конфронтацію з філософськими виданнями, які не обмежуються жіночими проблемами і намагаються окреслити жіночу сутність у її стосунку до більшого цілого. Феміністична теорія виходить за межі проникнення персонального в політичне, бо містить також концепцію якоїсь спільноти – сукупности особистостей, чи безпосереднього оточення, а також політичне буття, фізичний всесвіт, етичні норми та абсолют. Суспільне входить у приватне, незважаючи на поділ понять. Коли жінки визначають самих себе, вони розширюють розуміння світу і тому не можуть бути відокремленими від нього.
Жіночі студії з’явилися в контексті принципу невизначености Гайзенберґа та всієї пост-модерністської критики. На відміну від націоналізму, який кодифікував свої символи та мітологію до того, як його пересічний послідовник пізнав наукове застосування таких термінів як “побудова суспільства”, “відкриття нації”, “формування стосунків”, фемінізм досяг широкого загалу в складніший період. Концепцію жінки не можна зводити виключно до узагальненої категорії. Жінка є аморфною лише в рамках біології, і не так багато жінок здатні примирити біологічний дуалізм із соціальною сферою. Ми долаємо бінарність, аби відновити “культурну ідентичність у багатокультурному контексті”. Згідно з Джудіт Батлер, ми навіть можемо бути амбівалентними щодо можливості розмірковування про буття такої сутності, як “Жінка”, проте коли Батлер пропонує поширити ґендерну ідентичність в сенсі промоції de facto tolerance, нам треба пам’ятати, що поширення національних держав не обов’язково сприяє толерантності. Ідеалістичні уявлення про націоналізм та фемінізм, наче їхній тріумф покладе кінець війнам і жадібності, кумедні, вони не мають багатоваріантности інших соціальних переконань, які виражають примітивніші сподівання складнішою мовою. Упродовж останніх десяти років науковці, котрі вивчали роль жінки в суспільстві та історії, анґажуються в перевірені часом академічні дослідження дефініцій: суть, прагматизм, прагматична сутність, трансверсальна політика, ґлобальний, локальний. Будь-хто втаємничений у феміністичні дослідження знає про взаємопроникнення літературної теорії та феміністичної думки. Через гетерогенність свого первісного аналізу, який стрімко перейшов від суспільної та соціальної ролі індивіда до міжособистісних стосунків, а відтак до мінного поля сексу, самости та ідентичності, фемінізм розкладає сам себе згідно із його основними догмами. Предметом гордости теоретики фемінізму вважають аналіз двозначности, зосередженість на амбівалентності, пошук N-ного прихованого значення в кожному терміні. Дехто, особливо ті, хто сумніваються в обґрунтованості феміністичного дискурсу, вважають всі дослідження жіночого питання непотребом на кшталт феміністичної ідеології або теоретизування.
Ранній фемінізм, як і романтичний націоналізм початку XIX сторіччя, ставив за мету міжнародну співпрацю, мир і відмову від насильства. Соціалістичний революційний фемінізм поступився феміністичними цілями заради вищого добра, яке було визначене чоловіками; інтеґральний націоналізм поставив увесь націоналізм під підозру, а всіх жінок зробив рабинями вищих цілей. Лише за останнє десятиліття фемінізм та націоналізм стали предметом єдиної дискусії. І в якості жінок, і в якості членів певної нації жінки стоять перед тим самим суперечливим бажанням: потреба бути індивідуальністю, але водночас належати до якоїсь групи. Як тільки я стала націоналісткою, я приєдналася до групи, якою б маленькою чи незначною вона не була. Але коли я стала феміністкою, я прийняла індивідуальне рішення. Феміністки, які живуть в державах, де їхня етнічна культура не була домінантною, змушені боротися водночас і за національне, і за ґендерне утвердження. Як тільки юридичні перешкоди для реалізації прав жінок усунено, боротьба за права жінок спрямовується проти неконкретних об’єктів – соціально-політичної системи; структури суспільства; особистісних стосунків; сім’ї, ґендерних ролей – тобто того, чому завжди відводиться другорядна роль у визвольній національній боротьбі. Ба більше, як тільки жінки усвідомлюють свою потенційну роль в суспільстві, вони відчувають відповідальність за це суспільство. Не маючи владних важелів, жінки все ж відчувають себе винними за умови, не ними створені. Перед початком Першої Світової війни, жінки-активістки, вихідці із середнього класу, утворили Міжнародну Жіночу Раду як силу, що мала б зупинити всі війни. Сараєво 1914 року показало, що вони помилялися. Через чотири покоління, в Сараєво 1992 року на міжнародному жіночому конґресі, німкеня визнала жінок відповідальними за невдачу у збереженні миру на Балканах.
Фемінізм сьогодні нездатний створити такого рівня міжнародну жіночу силу, якою були демократичний націоналізм чи ідеалістичний соціалізм. Незважаючи на дві світові війни, ідея недержавних організацій існує, і власне Міжнародна Жіноча Рада, заснована 1887 року, в 1945 році стала першою неофіційною недержавною організацією при ООН. Сьогодні НДО є важливою міжнародною силою, багато з них мають феміністичні цілі без феміністичної риторики. Шляхом проведення робочих зустрічей, нарад та підготовки публікацій вони займаються темами насильства у сім’ї, контрацепції і прихованої дискримінації. Багато з них пропонують економічні програми, спрямовані на боротьбу із бідністю.
У своїй більшості жінки є послідовними. Нелегко спокусити їх надто традиційною або дуже революційною модою. Багато феміністок пам’ятають, що жінки не найкращим чином показали себе в часи революцій, в часи зміни суспільства шляхами, покликаними інкорпорувати жінку в нього. Багато хто з власного досвіду знають, що колись жіночі організації були допоміжними у деяких аутсайдерських групах. Жінки ставали дзеркалами цих груп і небагато могли зробити для сприяння суспільству і собі самим.
За винятком дуже коротких проміжків часу фемінізм, подібно до націоналізму, не був масовим рухом. Проте у випадках, коли жінки досягали критичної маси, вони були здатні досягти деяких значних результатів, як-от виборче право у західних індустріалізованих суспільствах, або законодавство про рівні права 1979 р. у США, безпосередньо пов’язане з вуличними демонстраціями проти війни у В’єтнамі тощо. Асоціація солдатських матерів України створила сприятливий клімат для розвалу Совєцької армії; жінки Індії, незважаючи на соціальну традицію, стають активними в політиці. Російська Асоціація солдатських матерів упродовж останніх 10 років залишається важливим політичним явищем локального та міжнародного значення, і є однією з небагатьох, які виступають проти Чеченської війни. В 1996 році жінки доклали зусиль до активізації мирних ініціатив у Північній Ірландії, жінки Палестини та Ізраїлю сприяли кращому взаєморозумінню в реґіоні. Ця активність здійснювалась не в опозиції до націоналізму, але задля підтримки мирних прав людей та націй. З іншого боку, колишній югославський жіночий рух виявився занадто слабким, незважаючи на його декларацію інтернаціоналізму та намагання окремих індивідів пом’якшити балканський конфлікт. Схоже, націоналізм є явищем природним, а інтернаціоналізм – набутим. Це не добре і не погано; це – факт. Це врешті-решт привело б до намагань фемініста концентрувати увагу чи й впливати на націоналізм. Різноманіття фемінізмів відображає різноманіття суспільств, в якому жінки живуть. Той факт, що жінки стосують цей термін, є результатом ефективного вивчення ролі жінки в суспільстві і як індивіда. Жінки набагато випередили час, коли значення терміну було обмежене західним варіантом правової рівности і ґендерного паритету. Жінки усвідомлюють, що статева дискримінація переважає політичні, економічні та світоглядні системи. Навіть коли суспільні питання стосуються проблем біології, ці питання для жінок є більш реальними, ніж для чоловіків. Жінки вже знають, що лінія між біологією та почуттями настільки примарна, що згадувати про неї немає змісту. За словами Лінди Ніколсон, феміністки є “посередниками між групою ґіноцентризму з одного боку, та певними формами постструктуралізму з іншого”. Жінки винайшли прагматичний погляд на мову та на усвідомлювану суб’єктивність як усталену дискурсивно, а також власну інтерпретацію есенціалізму. Доведення того, що жінки більш природно тягнуться до особистого та емоційного рівнозначне арґументові, наче російська музика більш духовна, ніж німецька. Якщо двічі подумати про вплив теорій національних ідентичностей, то це викличе вагання щодо ґендерної ґенералізації.
Успіх сучасного жіночого руху найбільш очевидний, коли йдеться про факт, що молоді жінки не бачать проблеми – вони беруть цю рівність та можливості як норму і не вбачають сенсу у сприянні “феміністичній риториці”. Гасла фемінізму були сприйняті широким суспільним загалом і використовуються ЗМІ. Жінки показали дивовижну гнучкість у віднайденні шляхів роботи всередині і поза межами системи для адресування власних потреб. Істинна цінність жіночих студій полягає в тому, що феміністична перспектива, яка поступово розширюється, дозволяє нам краще зрозуміти загальнолюдські умови. Коли ми подивимося на міжнародний фемінізм, то побачимо, як функціонує колоніальне суспільство; ми можемо бачити, як редукується ця рівність, але не обов’язково для жінок-трактористок; і як відхід у монастир може швидше привести до самоутвердження, аніж до відмови від себе. Жінки формують розуміння споріднености фемінізму і утвердження добробуту в суспільстві.
Питання, які стосуються жінок, є соціальними проблемами, і суспільство, зазвичай, частіше співвідносить їх із жінками: діти, здоров’я, добробут, сільське господарство, вода, їжа та притулок. Таким чином, те, що стосується жінок, стає частиною суспільної програми навіть у сферах, де буцімто немає феміністичного руху.
Фемінізм допомагає дивитися крізь ідеології, розуміти, як функціонують суспільства та системи влади. Жінки як група проявляють амбівалентність щодо загальних цілей, але підтримують специфічні програми. Отож, хоча фемінізм не може бути мобілізуючою ідеологією, бо його суть сконцентрована на взаєминах із зовнішніми чинниками, індивідуальні феміністичні цілі стають ефективними гуртуючими факторами. Це фемінізм дії, зобов’язуючий та прагматичний, він нікого не вмовляє. Націоналізм дає додатковий корисний інструмент для розуміння прихованої структури суспільства і ролей індивіда, яких від нього очікують. Жінкам слід використовувати це, а не іґнорувати можливостей. Фемінізм глибше проникає у функціонування особистости та взаємин у суспільстві, і тому створює кращі шанси для його стабільности. Жінки створюють організації, щоб заявити про свої специфічні потреби у суспільстві – збільшення кількости жінок у політичних структурах, надання юридичної допомоги та консультацій, організація самодопомоги, різноманітних специфічних шляхів посилення самоусвідомлення не в загальних, а в численних конкретних речах. Блискучим прикладом такого типу фемінізму є ніхто інший, як Мілена Рудницька, з якою український читач може ознайомитися в оригіналі у нещодавно виданій книзі.
Ідеології намагаються виправити ситуацію, але в процесі втілення вони завжди породжують інші проблеми. Функція концептуалізації полягає у представленні сучасного стану проблеми, а не її фінального вирішення. Сьогодні навіть так звані точні науки допускають теорію лише з певним наближенням до точності, в жодному разі не як остаточні докази. В структурах та особистостях чітких меж не існує. Ми повинні зрозуміти нації поза риторикою, і фемінізм поза теорією, як взаємодоповнюючі фактори, що своїми обмеженими засобами здатні сприяти бодай незначному покращенню суспільства. Націоналізм як неправильно використана теорія – небезпечний, як організаційний принцип – корисний, і центральний – як інструмент для розуміння політичної та соціальної реальности. Те саме стосується і фемінізму.
Я розпочала дослідження жіночих рухів у Східній Европі та в Україні як соціальних явищ і методів суспільної заанґажованости. В час, коли я опублікувала розширений вступ до історії жінок на Україні, я знала, що Україна як нація говорить лише впівголоса. Жінки працювали, чоловіки задавали тон високого дискурсу. Так, є жінки письменниці, поетки, артистки, вчені, – але голос жінок ще не повністю усвідомлено. Половина України ще сама себе не знає, інша половина – чоловіки – вважають, що жінки вже сказали все, що мали сказати. Росіяни та поляки не розуміють, чому українці, коли мають шанс, не стають частиною більшої домінантної групи. В такому ж стилі багато чоловіків і деякі жінки не усвідомлюють, що без автентичного голосу всіх індивідуумів Україна не буде цілісною.
Переклала з англійської Софія Онуфрів
Богачевська, Марта. Націоналізм та фемінізм — одна монета спільного вжитку // Ї: Незалежний культурологічний часопис. — Львів, 2000. — № 17. — С. 4–13.
Матеріал підготовлено в межах авторського проєкту соціологині Тамари Марценюк «Безстрашні: вони творять фемінізм в Україні» — серії інтерв’ю з жінками, які досліджували, розвивали й творили феміністичний рух в Україні від 1990-х років. До проєкту також долучилися представниці української діаспори та гендерні дослідниці, які проживають у США.
Фото Олени Ангелової.
Марта Богачевська-Хом’як (Martha Bohachevsky-Chomiak) — історикиня, дослідниця жіночого руху, докторка філософії історичних наук в університетах США, громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США.
Народилася в місті Сокаль на Львівщині. З кінця 1940-х років живе у США. У 1960 році закінчила Пенсильванський університет, після того аспірантуру в Колумбійському університеті, де й захистила докторську дисертацію з історії російської філософської думки XIX століття. У 1964–1968 роках викладала історію Східної Європи у провідних університетах США; згодом професорка історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашингтона та в Гарвардському університеті. З 1968 року професорка Мангетенвільського коледжу.
Як гостьова професорка за Програмою імені Фулбрайта викладала курс у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка (1992–1993) та читала лекції в Києво-Могилянській академії (1997–1998).
З 1983 року — віце-президентка Союзу українок Америки. У 1985–1989 роках — членкиня правління, віце-президентка Національної ради жінок США.
За монографію Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939 (1988) нагороджена премією Барбари Гелд від Асоціації славісток США (1988) та Премією Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1989). Український переклад «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939» вийшов 1995 року. Друге доповнене видання з’явилося друком 2018 року і було презентовано у вересні в новоствореному Центрі жіночих студій Українського католицького університету. Крім того, пані Марта сприяла виданню творів Мілени Рудницької в Україні.
З 1999 до 2006 року — директорка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2006).
Восени 2018 року на ХХV Книжковому форумі у Львові відзначена грамотою «За вагомий особистий внесок в українські феміністичні студії».
12 лютого 2013 року в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи відбулася відкрита лекція і дискусія проф. Марти Богачевської-Хом’як на тему «Тоталітаризм і жінки».
Т. М.: Скажіть, будь ласка, коли і чому ви вирішили зайнятися питаннями і дослідженням жіночого руху?
М. Б.-Х.: Зовсім я не думала займатися питанням жіночого руху, мені моя стать не надто заважала. Мене більше за фемінізм цікавили різного роду інтелектуальні процеси у Східній Європі. До мене звернувся Союз українок Америки, аби я написала коротеньку історію жінок в Україні. Вони мені казали, що дадуть всі матеріали, я тільки мусила би писати.
Мої батьки і мій дружина тоді переконали мене, що я вже так довго займалася російською інтелігенцією, що, може, треба змінити тему на якийсь час, і я погодилася то зробити. Тоді я подумала, що треба подивитися, що інші народи пишуть про жінок. І побачила, що, властиво, нічого немає професійно вивченого про жінок у Східній Європі.
Якраз тоді починався серйозний підхід до жіночих студій в американських університетах, я вже тоді читала кілька семінарів на цю тему. Я дістала стипендію від Американської асоціації жінок з вищою освітою. І за ті гроші, і по тому, що я дістала додатковий Fulbright і ще одну стипендію — за все це я поїхала до Польщі. У Польщі я знайшла матеріали, у досить незвичному місці як Перемишльське греко-католицьке архієпископство. І потому мені вдалося познаходити інші матеріали в архівах Києва, Львова, Кракова, Варшави, Вроцлава, Відня і Сполучених Штатів.
Так що з тої запланованої короткої книжечки, яка мала роздаватися Союзом українок на міжнародних жіночих з’їздах, з тої книжечки виросла дуже велика книжка Feminists Despite Themselves: Women in Ukranian Community Life, 1884–1939 у 1988 році 1. Я дивилася на ту книжку, правду кажучи, більше як на заокруглення історії України, латання найбільшої білої плями, вписання жінок в український історичний дискурс. Та книжку сприйняли в Україні в суто жіночому ракурсі — як історію жінок в Україні, а не історію України з жінками, і в Україні найбільше нею зацікавилися жінки, а не історики. Поза Україною, одначе, книжка зацікавила читачів як розгляд витворення жіночих рухів у суспільствах, які не мають політичних прав, які не мають суверенності.
Т. М.: Як тоді сприйняли вашу книжку Feminists Despite Themselves?
М. Б.-Х.: Перше я сама мусіла зрозуміти матеріал, з яким працювала. Це було дуже тяжко, бо українки заперечували свій фемінізм, навіть творячи найбільшу per capita жіночу організацію. Я тоді назвала цей жіночий рух прагматичним фемінізмом», тобто це фемінізм жінок, які відкидали принципи фемінізму чи радше взагалі ним не цікавились. Тому що фемінізм як ідеологію побудовано більше на соціологічних теоріях і на радикальних суспільних поглядах, а українки в більшій частині не були радикальними, не було підґрунтя для тої радикалізації. Хоча поодинокі жінки вибиваються з тої характеристики, наприклад сама Наталія Кобринська, але вона не практикувала своїх радикальних поглядів.
У кожнім разі я тоді кинула в обіг фразу «прагматичний фемінізм», характеризуючи активність жінок у громадських організаціях як засіб змінити позицію жінок і модернізувати суспільство.
Я мала негативний відгук від американок і декого з європейок, які вважали, що такий підхід до жіночих студій — це свого роду здача позицій, що це, властиво, не є правдивий фемінізм, це тільки продовжує заскорузлий погляд на жінку не як особистість, а лише як на частину сім’ї, частину громади, частину суспільства. У той час феміністки вважали, що шлях до жіночих прав однаковий для всіх. Мій погляд про абсолютну конечність контекстуалізації жінок для зрозуміння їхнього минулого, щоби бачити найефективніші способи діяння в сучасності, набрав популярності щойно наприкінці 1970-х.
Я вважала, що моє бачення розвитку жіночих рухів в Україні випливало з історичних джерел, до яких я мала доступ. Правда, в той час я не мала доступу до архіву Союзу українок у Галичині, мені до того не дали доступу. Твердили, що зник цілий архів. Та навіть на базі того, що я мала, я вважала, що це правильніша характеристика того, що направду сталося, правильніший підхід до історичного минулого. Згодом праця Мирослави Дядюк на повнішому джерельному матеріалі просто підтвердила мої припущення, тільки з одної частини України. І хоча ще немає у нас багато праць про жінок у політичному і громадському русі на інших територіях України, я припускаю, що як буде, то мій підхід таки покажеться правильним.
Ну, само собою, як я почала писати на ту тему, я не мала з ким обговорювати свої припущення. Мої професійні товаришки у США вважали, що я відхиляюся від фемінізму. Серед українців мої колеги, як-от Омелян Пріцак, просто мені сказали: «Марто, коли перестанеш бавитися тими дрібничками, а вернешся назад до історії?» Я якраз обговорювала з ним проект редагування тому листування кількох чільних діячів в інституті Липинського. А мене викладацька робота так затягнула, я мала малих дітей, доїжджала між Вашингтоном і Нью-Йорком, викладаючи повні курси, і ще намагалася писати книжку про жінок.
Так що від української громади, від українських науковців я не мала підтримки як такої. Хоч я уживала і Гарвард, щоби випробовувати ідеї, і в той час Петро Потічний організовував цілу серію семінарів, доповідей, конференцій: «Українці і євреї», «Українці і німці», «Українці і…». То я там все пхалася з жіночою тематикою. Хоча насміхи були, поволі тема жінок почала сприйматися серйозно.
Моя книжка була однією з перших книжок, що її видав Канадський інститут в Едмонтоні. Мене дуже розчарувало, що рецензій в Україні не було. Була рецензія Кульчицького, але то вже перекладу «Білим по білому» в 1990-х, коли «жіноче питання» в Україні вже активніше розглядалося в сучасному контексті.
Т. М.: А як до вашої книжки поставився український жіночий рух діаспори?
М. Б.-Х.: Ініціатива писання книжки і перша фінансова підтримка прийшла від організованого жіноцтва українського, яке в той час відпекувалося від будь-якого фемінізму, але вони зрозуміли, що те, що я роблю, має вагу. І я їм направду дуже вдячна тим, що я бачила зацікавлення моїми дослідами. Дуже важливою для мене на початку 1970-х років була підтримка групи жінок в Едмонтоні, які зорганізували конференцію «Другий вінок», на яку вони запросили традиційні жіночі організації.
Молоді жінки твердили тоді, що я звернула їхню увагу на те, що не вся українська історія про заскорузле людство, що серед українців були прогресивно думаючі. Нав’язався зв’язок між старшими жінками, зорганізованими в Союзі українок Америки і Канади та молодшими жінками. Мене радувало, що в поїздках по США і Канаді я мала великі авдиторії. Хоча я не сумнівалася у важливості моєї дослідницької праці, я не знала, для кого я пишу. То була така самітна робота
А ще я поїхала до Польщі з двома малими дітьми. Помагають мені місцеві українці, особливо в Перемишлі. Сиджу одна в церкві, перетвореній на архів. Світло вибило. Я сиджу зі свічкою, мов монахиня сестер чина св. Василія Великого, відчитую документ, що не можу фотографувати, але можу цитувати. На додаток совєцька наукова знать у Москві і в Україні, а також у Польщі, вирішила, що я насправді займаюся не жіночою історією, а що мене цікавить націоналізм, бо що діаспора студіює, то тільки націоналізм.
І вони мені давали документи, які мені було цікаво читати, хоч вони мали мале відношення до тої праці, над якою я працювала. Так що ця книжка — то дуже довгий процес створення. Спочатку я думала, було би добре, якби Гарвард видав книжку, але Гарвард так зволікає з усіма виданнями, і я не хотіла просто напрошуватись, а ніхто в Гарварді не пропонував видання. На додаток СУА хотіли видати книжку чимшвидше, нервуючись академічними затримками.
Богдан Кравченко, тодішній директор Канадського інституту українських студій, як і Манолій Лупул, перший його директор, одразу побачили важливість книжки і видрукували її. Я їм дуже вдячна, тому що вони також зорганізували мені турне по цілій Канаді. З допомогою СУА я об’їхала «українську» Америку. Ну, і потому вже за самостійності України мене переконала Соломія Павличко, щоби зорганізувати український переклад.
Т. М.: Розкажіть докладніше про український переклад книжки «Білим по білому» та ставлення до неї в Україні.
М. Б.-Х.: Перекладом зайнялася пані Ніна Ільницька. Соломія Павличко зорганізувала мені зустріч зі Світланою Головко у видавництві «Либідь», а гроші на видання дав Союз українок Америки. Олена Вербило відредагувала текст, щоб осучаснити нашу діаспорну мову на українську.
Український варіант книжки коротший, відкинуто чималу історичну частину, бо вважалося, що український читач, на відміну від американського, ознайомлений з тим матеріалом. Також я змінила назву книжки, бо розуміла, що книжка з наголовком «Фемінізм в Україні» в 1990-х роках не знайде читачів. Мені дуже хотілося, щоб українці зрозуміли, що фемінізм — це не західний імпорт, що він випливає з місцевих джерел і обставин. Я хотіла заохотити читачів, а не відстрашувати їх терміном, який вони не розуміли і побоювалися.
Союз українок Америки поширював україномовну книжку саме в Україні даром. А потім я побачила, що різні люди не тільки її читали, а й використовували на свої цілі. Наприклад, Ірина Жеребкіна з Харкова зробила докторат на перекладених частинах однієї третини моєї англомовної книжки, але в неї були інші висновки. Я спочатку думала підняти дискусію з приводу того плагіату, але коли уявила себе пересічним жителем колишнього Радянського Союзу, швидко закинула задум. Прийняти погляди якоїсь американки, яка згори говорить про мою країну, про моє суспільство, — я того не прийняла б. Та коли приходить якась «рускоязична» і говорить мені щось такого, то є більші шанси, що ті ідеї розбредуться по людях.
А мені, правду сказавши, не залежало на тому, чи я є «мама українського фемінізму». На щось таке я ніколи не сміла і дальше не претендую, бо вповні свідома, на чиїх плечах стоїть уся моя праця. Мені було важливо, щоб українки в Україні зрозуміли вагу себе самих і важливість громадських організацій. І якщо той чи інші плагіатори книжки поширювали знання про важливість ролі жінок в Україні, то й це добре. Так що така в довгому ракурсі історія тої одної книжки.
Т. М.: Я хотіла б вписати цю вашу працю в ширший контекст фемінізму у Штатах. Адже США відомі і різними хвилями, і різними напрямками руху. На час роботи над книжкою ви були жінкою в американській академії, де жінки довго боролися за те, щоб не тільки навчатися, а й викладати. Яке тоді було ваше ставлення і відчуття до американського фемінізму?
М. Б.-Х.: США є місцем, де розмаїтий феміністичний рух міг розвиватися, погасати, поставати наново в різних формах. Я особисто взагалі боюся ідеологій, бо кожне припущення абсолютної правди, визнання будь-якої секулярної віри веде до спрощення тої віри. І потому то тільки відчужує людей. Так що я завжди казала, що моя головна функція як професорки історії — це ускладнювати людям життя, щоб людина свідомо розуміла свої погляди і знала їхні обмеження, а не тільки позитиви. Що мені самозрозуміле, таке воно не для всіх.
І те саме з фемінізмом. Мені фемінізм — то є людські права для одної групи людей, яка не мала повноцінного доступу до розуміння і практикування людських прав. То була занадто широка дефініція, щоби бути членкинею наймасовішої американської жіночої організації NOW (National Organization for Women 2 ), яка сповідувала активніший курс дій. Я була і далі є членкинею American Association of University Women, яка відігравали дуже важливу роль і, до речі, підтримали фінансово досліди над книжкою про українських жінок.
В Україні ж, по-перше, було звихнене поняття фемінізму, а потому через антикомунізм відкидали фемінізм, насправді не розуміючи його.
А друге, що жінки дуже часто уживають свою жіночість чи уживали свою жіночість, щоб контролювати довкілля. І то особливо ультраконсервативні жінки, які вдають, ніби вони вдоволені з того, що вони є дружиною такого і такого, бо якби він не був таким і таким, то вони не змогли би бути тим, чим вони є. Часто такі жінки виступають проти дошкілля, дитсадочків тощо, при тому мовчать, що мають три, чотири особи у себе в хаті, які виконують функції, які пересічна жінка мусила б виконувати сама.
Хоча я мала підтримку, моя мама дуже журилася, що я не вийду заміж і не матиму дітей. Вона обіцяла: як тільки я завагітнію, вона переїде поруч з нами і займатиметься дитиною. І дотримала свого слова.
Т. М.: На вас теж був свого часу так званий «репродуктивний тиск»?
М. Б.-Х.: Мати дітей, так, і одружитися. Наше українське середовище і дальше остається свого роду консервативним, особливо щодо відносин. Серед мого покоління ще не було заведено виїжджати на студії далеко поза домом, не було заведено жити без одруження, ще не було заведено, щоб розлучувалися часто.
Ну, на мене особисто не було прямого тиску, як у деяких галицьких родинах. У мене не було такого тиску, тому що мої батьки, на відміну від інших, уважали, що кожна жінка мусить мати вищу освіту. І вищу освіту вони вважали в Америці принаймні магістерку. Як моя сестра одружувалася без магістерки, мої батьки були дуже невдоволені, вони вважали, що вона зарано виходить заміж.
Я ж ніколи не сумнівалася, що мені потрібний буде докторат, я завжди хотіла викладати. Правда, якийсь час я хотіла бути бібліотекаркою, але потім я попрацювала в бібліотеці і відразу зрозуміла, що це не моє.
Я закінчила університет 1960 року, докторат — 1968-го. У 1960 році в University of Pennsylvania нас було менше як 10 % жінок. Потому мала кілька стипендій і мала можливості поїхати в Каліфорнію і в Гарвард.
Мої батьки казали: «Каліфорнія, Марто, задалеко. Ми вже старі, вмремо і тебе не будемо бачити. Гарвард, знаєш, то також трохи далеко. Йди до Нью-Йорка, там твій брат живе». Так що я вступила далі до Колумбійського університету. То був сильний університет і місто Нью-Йорк — вільніші погляди і більше свободи.
Т. М.: А чи були ви залучені у якісь ініціативи американських феміністок і українських жінок?
М. Б.-Х.: Я була віце-президенткою найстаршої жіночої організації — International Council of Women 3. Але я була там через українську організацію.
Я не дуже радо входила в Союз українок. Моя мама була в Союзі українок, вони займалися садочками, кухнею, писанками — традиційними жіночими справами. Але National Council дав нам можливість виступити публічно на міжнародній арені. І це було важливо.
Час від часу демонструвала, особливо марширувала за жіночі і людські права — у Вашингтоні, в Нью-Йорку — де треба було. Це були протести за рівні права і можливості, доступ до контрацепції, проти дискримінації жінок тощо. Здебільшого писала і виступала з доповідями на різні «жіночі» теми.
Хоча разом з тим я завжди вважала, що такі масові всенародні повстання можна легко перетворити проти того, що було оригінальною метою. (Це там, до речі, ставалося в українських громадах на політичних обговореннях.) Тобто я боюся юрми народу. Бо я бачила, як юрма народу стає недемократичною, як підхоплює лозунги, не думаючи. Я бачила, як юрми народу перетворюються на якогось звіра. Так що я особисто не велика прихильниця масових походів.
Ми мусили робити масові протести в 1950-х роках, як наші батьки в тридцятих. Просто треба було сказати, що є щось такого як Україна. Тому що нам казали, що ми не українці, бо немає України. Я ще досі тішуся, коли бачу слово «Україна» Як я була малою, щось такого як Україна не було. У словнику не було, в енциклопедії була як частина Росії. То приїзд українських поетів тут до Колумбійського університету, наприклад Драча, Павличка, — то було велике діло. Мені виглядало, що поширення інформацій про Україну було більше на часі для нас як боротьба за поширення жіночих прав у США. Я за одним і другим, але на практиці таки доводиться ставити одне перед другим.
Отже, так, щоб я ангажувалася в американський жіночий рух поза міжнародними заходами і СУА, то ні. Але я є, і книжка мала нагороду. Feminists Despite Themselves дістала першу нагороду Асоціації жінок-науковиць зі славістики, яка ще існує при ASEEES (Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies) 4. Я далі є членкинею.
Я не стала членкинею NOW, National Organization of Women, я не є членкинею жіночої партії, хоча підтримую окремих кандидатів партійних. Я підтримувала Гілларі Клінтон, дещо писала, що потрапило в окремі її промови.
Мої публікації ввійшли в академічним дискурс і стали посібниками в університетських курсах.
Т. М.: А скажіть, будь ласка, як тоді на Заході сприймали вирішення жіночого питання в радянській країні?
М. Б.-Х.: Американки загалом мало знали про ситуацію в СССР. А ті, які знали, то розуміли, що то все «пазлітка», що засадничо роль жінки й надалі зводиться до подвійного навантаження. І я завжди підкреслювала, що зазначала Кобринська: проблема в тому, що соціалізм не вирішує подвійне навантаження жінки. Я завжди подивляла зі своїх одноліток в Україні: як вони могли і добре виглядати, і працювати, і займатися до тої міри хатою, при тому що їхні чоловіки нічогісінько їм не помагали.
Я мала також щастя, що людина, з якою я одружилася, розумів важливість фемінізму і до певної міри був більшим феміністом за мене.
Т. М.: А ви вживали вдома слово «фемінізм», так?
М. Б.-Х.: Ми вживали вдома всякого роду слова, ми вживали слово «фемінізм» — нічого злого в тому не було. Я, правду сказавши, в перший раз зустрілася з проблемою не так фемінізму, як лібералізму.
Я приїхала перший раз дуже емоційно піднесена 1962 року, бо наживо зустріла своїх однолітків з Радянського Союзу на Конгресі прогресивної молоді в Гельсінкі. Там також були Павличко і Коротич.
І як я вернулася, то у Філадельфії, де жили мої батьки, тато зорганізував зустріч, щоб я могла поділитися враженнями з Конгресу. То була закрита зустріч у Філадельфії. І я там сказала, що поділяю ліберальні погляди. Я говорила про політику, не здаючи справи, що лібералізм у тогочасному українському вжитку охоплював «вільний секс» і подібні способи життя. І хоча термін «лібералізм» (як і фемінізм) уже зрозуміліший, якесь негативне побоювання таких поглядів далі побутує в українських громадах.
Т. М.: Які ваші зв’язки з українськими жіночими організаціями?
М. Б.-Х.: Щодо жіночих організацій, то я собі беру за велику заслугу, з одного боку, популяризацію ідеї фемінізму, з другого боку, мені вдалося переконати Марію Орлик і Атену Пашко, щоби дві організації — Союз жінок України і Союз українок — з’єдналися у творенні Ради жінок України, яка була досить активна наприкінці 1990-х. Ця Рада членом Міжнародної ради жінок.
Ще коли приїздила в середині 1990-х років в Україну робити дослідження, я познайомилася і співпрацювала з Ларисою Кобелянською, Оксаною Маланчук-Рибак, Людмилою Смоляр та іншими дослідницями, а також з багатьма письменницями і науковицями.
В Україні на той час жінки хворіли масово на рак грудей і рак матки, і тоді також почалося серед декого з них, що то, мовляв, кара Божа. Такі припущення мене дуже турбували. Нові жіночі організації, з якими я працювала, намагалися змінити думку.
Я мають двох доньок і також побачила, що у них свої проблеми.
Т. М.: І чим ці проблеми жінок відрізнялися від проблем вашого покоління?
М. Б.-Х.: У них більша захищеність фінансова, вони не звертають так уваги на фінанси. Вони більш певні себе, вони вже не мають почуття, що це не їхня країна, вони вже знають, хто вони є.
Розкажу такий маленький приклад. Як мене питали, звідки я, я мусила виголошувати цілий реферат про Україну. Як мої дівчата були малі, то «я не буду бавитися з Джоні, бо Джоні дурний, Джоні не знає, де Україна». То є така різниця.
Ну, у них теж є проблеми — держави, націоналізму, економічних проблем, ну, і жіночого питання. Ці «проблеми» — це життя: як довго ми будемо, так і вони існуватимуть з нами. Їх треба кожному вирішувати у свій спосіб, в один чи в інший спосіб, і то протягом цілого життя. Так що я не бачу, над чим так дуже уболівати. Треба пам’ятати і працювати.
Т. М.: Що ви могли б відзначити наразі в Україні стосовно просування феміністичних студій?
М. Б.-Х.: Стосовно історичних досліджень зазначу про Оксану Кісь, що їй вдалося організувати Українську асоціацію дослідників жіночої усної історії 5. Союз українок зміг у такій інституції як Український католицький університет зорганізувати Жіночий лекторій 6 , який тепер виріс у жіночий центр. Є курси з жіночою тематикою по університетах, є кілька програм, принаймні два музеї, присвячені жіночим рухам, ну, і є безліч медійних програм, обговорень, є література різних рівнів, є ви і ваші колеги.
Потішаю себе, що моя так часто самітна праця дещо спричинилася до розвитку глибшого розуміння ролі жінок в Україні і взагалі у світі.
Оксана Дюжер (попередні прізвища Павленко й Куц) — журналістка, президентка Київської міської громадської організації «Жінки в ЗМІ». З червня 1995-го координувала програму «Жінки в розвитку» ПРООН, а згодом — першу гендерну програму «Gender in Development», у рамках якої з 1996 по 2003 рік започаткувала чимало новаторських проєктів: «Гендер в ЗМІ», «Підтримка жінок-фермерок в Україні», «Бізнес-школа для жінок», перший в Україні гендерний ярмарок «Арка», низку шведсько-українських проєктів гендерного партнерства: «Ольга», «Олег», «Ольга та Олег».
Після закінчення з відзнакою факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка Оксана працювала кореспонденткою й завідувачкою відділів у національних газетах «Робітнича газета», «Радянська (нині Демократична) Україна», «Профспілкова газета».
У 1990–1992 роках працювала в Міжнародному фонді «Відродження», де координувала мас-медійні, правничі та екологічні проєкти, видала перший бюлетень «Новини Відродження». 1992 року стажувалася з наукової журналістики в США (за програмою Фонду Макартурів).
У 1993–1994 роках була директоркою програм Канадсько-українського бюро партнерства, яке запроваджувало проєкти з державного управління, охорони здоров’я та сільського господарства; стажувалася в Канаді за програмою досліджень задля реформ в Україні, одержавши стипендію уряду Канади.
Із 1995 по 2003 рік очолювала гендерні програми ПРООН в Україні. З 2003-го була упорядницею українсько-англійського видання «Гендерний аналіз українського суспільства». До 2007 року — лідерка від України українсько-шведських проєктів гендерного партнерства, співпрацювала як експертка й тренерка з канадською програмою розвитку місцевих громад, канадським зерновим проєктом. Долучилася до створення Українського форуму донорів.
Спілкувалася Тамара Марценюк 19 грудня 2017 року.
Т. М.: Коли і що спонукало вас працювати з гендерною тематикою і правами жінок?
О. Д.: До цього, думаю, мене вело все моє попереднє життя. Років у 14 ми писали шкільний твір «Ким ти хочеш бути». Я щиро зізналася, що мрію стати дипломаткою або журналісткою-міжнародницею, щоб будувати мости порозуміння між різними націями й країнами. Я вчилася в українсько-англійській школі, любила іноземні мови, подорожі, захоплювалася новелами відомих журналістів про життя й звичаї далеких країн, які вони друкували в «товстих журналах». Проте у випускному класі — було це 1978 року — з великим подивом дізналася, що дівчат взагалі не приймали на міжнародні відносини!
Отож вступила на журналістику, і цей фах мене також захопив. Уже на першому курсі дописувала до газети для молодших школярів «Зірка», на третьому — почала брати завдання від «Робітничої газети», куди мене й покликали на роботу після закінчення університету. Прийшла я офіційно оформлюватися на роботу до заступниці головного редактора Евеліни Бабенко-Півторадні. Тоді це була одна єдина жінка на такій високій посаді в республіканській газеті. Я була абсолютно певна в собі, бо мої статті вже не раз висіли на Дошці найкращих матеріалів. І що ж я чую від редакторки? «Оксано, ми знаємо, що ти вже одружилася, а чи не чекаєш ти часом на дитину?» Збрехати я, звісно, не змогла, хоча моя вагітність була ще зовсім непомітною, тому почала з великим ентузіазмом переконувати, як мені допомагатимуть і мама, і тато, і бабця, і, звісно, чоловік… Те, що це була чистісінька дискримінація, я дізналася лише згодом, коли проходила співбесіду на посаду координатора проєктів у Фонді «Відродження», та й то лише тому, що присутній канадець обурився, почувши питання про дитину з уст адміністративного директора фонду, який почав випитувати: а що ви робитимете з дитиною, коли треба буде залишитися після роботи, вийти у вихідний, поїхати у відрядження?.. «Володю, — перервав потік питань канадець, — якби такі запитання ти поставив канадській жінці під час співбесіди, то вона одразу б подала на тебе в суд!»
Але то буде в моїй кар’єрі через вісім років, а тоді — 1983-го — мене, хоч як дивно, підтримав завідувач публіцистики, моралі і права Анатолій Кацай, який на п’ять років раніше закінчив наш факультет, і це йому я студенткою старанно носила свої дописи, отож він спокійно заявив: «Евеліно Василівно, не хвилюйтеся, Оксану я почекаю навіть і рік». Не раз пізніше у своєму дорослішому житті я подумки поверталася до тієї ситуації, коли жінка готова була мене «зарубати», бо, мабуть, і сама багато зазнала труднощів, щоб пробити скляну стелю, тому й уважала, що іншим жінкам теж треба ставити перепони: якщо виявляться сильними й наполегливими, то, може, чогось і досягнуть у журналістиці. «Добре, Оксано, я свої дитячі питання вирішила за півроку, сподіваюся, і ти так зробиш».
Т. М.: Що ще вас вразило під час роботи журналісткою стосовно гендерної тематики?
О. Д.: Після чорнобильської катастрофи я два роки провела в Ямало-Ненецькому окрузі на Крайній Півночі, майже на Полярному колі (якраз поблизу того місця, де зараз утримують Олега Сенцова), керувала відділом листів районної газети. До мене приходило дуже багато читачів, особливо жінок, за кілька місяців я перезнайомилася з усім цим п’ятитисячним містечком. Але ніяк не могла зрозуміти одного: як ті жінки, що потерпали від жорстокого ставлення своїх чоловіків, і далі їх терпіли?! Скажімо, сидить переді мною жінка, яка має вже двійко дітей, вагітна третьою, плаче, що чоловік її б’є, з будинку з дітьми виганяє, а в мене запитання, яке я не наважуюся їй уголос промовити: «Чого ж ти терпиш цього чоловіка й носиш третю дитину від нього, третю потенційну жертву насильства? І чому ти не хочеш себе захистити від нього?» І таких питань у мене, як у молодої журналістки, було чимало.
Повернулася я в Робітничу газету вже у відділ робітничого життя, часто їздила по листи читачів, розбиралася в складних ситуаціях, писала аналітичні статті за результатами журналістських розслідувань. Одного разу мою увагу привернув лист-скарга від бригади жінок-вантажниць. Особливо вразило, що всі ті жінки самі виховували дітей і, не маючи вищої освіти, заробити більш-менш нормальні «чоловічі» гроші вони могли, тільки виконуючи фізично важку роботу. Я також тоді була мати-одиначка, бо залишила чоловіка на Крайній Півночі, і дуже перейнялася ситуацією своїх дописувачок, щиро хотіла допомогти. Вивчавши законодавство, я дізналася, що брати жінок на роботи, пов’язані з підняттям вантажів понад 20 кг, заборонено. Невдовзі в газеті вийшла моя стаття, яка починалася з романтичного образу каріатид, котрі тримали колони на історичних будівлях в центрі Києва, а далі змальована була драматична історія жінок-сучасниць із бригади жінок-вантажниць, їхні жахливі умови праці… Зрештою, після публікації матеріалу ту бригаду розформували, а мої героїні, звісно, образилися на мене, адже втратили роботу. То був мені урок, що захищати права людини, зокрема жінки, і не нашкодити своїми діями — це вкрай непроста справа!
Крім того, у газеті я вела рубрику «Цікава жінка», висвітлювала долі жінок, які чогось досягли в житті, як-от геронтологині Наталі Свєчнікової, майстрині знаменитих Київських тортів чи орденоносної операторки нафтових свердловин із Закарпаття. Інколи траплялися зовсім несподівані гендерні аспекти в журналістській роботі: районний прокурор висмикнув у мене з рук новенький диктофон, а потім ще й наскаржився редакторові, що «якась молоденька журналістка посміла його допитувати!». Мій старший колега заспокоював, що молодість — це такий недолік, котрий скоро минає, втім, я розуміла, що інший мій «недолік», який зачепив старого прокурора, тобто моя стать, залишиться зі мною на все життя!
Т. М.: Потім із журналістики ви перейшли до міжнародних фондів, які працювали, зокрема, з тематикою забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві. Поділіться цікавими моментами своєї роботи в 1990-х роках.
О. Д.: Улітку 1991-го я виборола професійний конкурс і після згаданої вже співбесіди прийшла працювати до Міжнародного фонду «Відродження». Моя мрія потроху виводила мене до міжнародної діяльності. Перед тим понад рік я відповідала за сторінку «Україна в світі» в тижневику «Профспілкова газета»: брала інтерв’ю в Богдана Гаврилишина, який завітав до України, висвітлювала перший міжнародний конгрес україністів, де познайомилася з Богданом Кравченком, розмовляла про долю української незалежності з дипломатом Борисом Тарасюком, тоді ще керівником відділу міжнародних зв’язків МЗС, цікавилася, чому там обмаль жінок у дипломатичному корпусі. Приємно здивувало, що перші іноземні журналістки, котрі приїхали висвітлювати українську незалежність, були молоді жінки: Христя Фріланд від Financial Times, Марта Коломієць від Ukrainian Weekly і, здається, Христя Демкович. У Фонді «Відродження» я, до речі, познайомилася з юристкою з Канади Галиною Фріланд, яка заснувала пізніше Правничу фундацію. Це була справжня феміністка, з нею я чи не вперше розмовляла на феміністичні, гендерні теми. У Фонді я заснувала вісник «Новини Відродження» (Renessance News) і в першому ж випуску розмістила інтерв’ю з першою студенткою незалежної України в Кембриджі.
1992 року я, вигравши приватну стипендію, поїхала на три місяці до Америки. Повернувшись, працювала в започаткованій Богданом Гаврилишиним Дорадчій раді при Верховній Раді України, а навесні 1993-го мене запросили директоркою програм у новостворене 1994-го Канадсько-українське бюро партнерства (Canada-Ukraine Partners Office). Цей період характерний тим, що уроки гендерного аналізу отримувала від канадських чоловіків — уже знайомого з «Відродження» радника Бориса Балана, куратора від уряду Канади Еміля Барана й нашого канадського директора Любомира Маркевича. Коли ми ходили з ним на зустрічі в МЗС чи інші урядові партнерські організації, він дивувався: «А чому ми зустрічалися з тим чоловіком? Ти ж бачила, всі папери йому готувала й підсовувала під носа жінка!». Бо він начальник, а вона виконавиця, жінок у нас не люблять висувати на керівні посади, констатувала я.
Т. М.: Які у вас були враження від освіти на гендерну тематику за кордоном?
О. Д.: Навесні 1994-го я виграла тримісячне стажування в Канаді, яке організувало Канадське бюро міжнародної освіти (Canada International Еducational Office), його віце-президентом був Еміль Баран. Він і порадив мені зробити акцент на гендерні питання, бо тоді в Канаді став популярним, а для державних службовців просто необхідним гендерний підхід та його інтеграція в усі проєкти, зокрема й проєкти міжнародної допомоги. Перший триденний гендерний тренінг був для мене незвичним: от як вам, наприклад, обговорення в групі «що вам найбільше не подобається в очікуваннях від вашої статі?», коли жінки скаржаться, що їм не подобається голити ноги, а чоловіки — що жінки очікують від них ініціативи в інтимних стосунках. Звісно, після такого розігріву обговорювалися й серйозніші питання гендерного мейнстримінгу (gender mainstreaming).
Гендерна тематика мене так заінтригувала, що я зареєструвалася на шеститижневий літній курс «Гендер у міжнародних відносинах» (Gender in International Relations) в Оттавському університеті й стала там єдиною студенткою зі Східної Європи, а по закінченні написала тези й заробила досить високий бал — В+! Отримавши характеристику-рекомендацію після цього навчання, я два роки поспіль подавала документи на програму американського уряду Bendjamin Franklin (своєрідна аспірантура в американському університеті — postgraduate studies). Коли навесні 1995-го я виграла річну програму з міжнародних відносин у Columbia University, я була безмежно щаслива, що таки нарешті здійсню свою юнацьку мрію стати дипломованою міжнародницею!
Т. М.: Однак 1995 року ви почали працювати в Програмі розвитку ООН в Україні. Як це сталося?
О. Д.: Процес відбору до американського університету досить довгий: тести, співбесіди, очікування, усе це забирає майже рік. Я ж не сиділа склавши руки. Життя втягнуло мене у вир міжнародних гендерних подій. Під час канадського стажування я відвідала Нью-Йорк, де познайомилася з колежанками з Women’s Feature Service 1. Вони запропонували мені стати їхньою представницею в Східній Європі. З ними я працювала в Копенгагені на Всесвітньому соціальному саміті (World Summit for Social Development) у березні 1995 року, видаючи щоденну газету: її самі писали, видавали, роздавали учасникам конференції. Влітку канадський керівник поставив переді мною вибір: робота в Канадському бюро чи гендерний рух — і я вибрала друге.
У січні 1995-го я потрапила на два тижні до Нью-Йорка на підготовчу конференцію до Пекіна з питань жіноцтва (International Women Сonference). Я ввійшла в такий азарт міжнародного жіночого руху, мене захоплювало, що представниці неурядових організацій з усього світу, зокрема ми, жінки з країн, які довгий час іще називалися «countries in transition», можуть брати участь, обговорювати становище жінок й питань рівності в суспільстві, вносили свої правки до міжнародних документів — кожне слово здавалося дуже важливим. У Нью-Йорку познайомилася із Союзом українок Америки та його президенткою Іриною Куровицькою. Повернувшись до Києва, продовжила писати нариси про жінок у різних сферах життя для Women’s Feature Service. Раптом дзвінок із представництва ООН: Стівен Браун 2 представник ООН в Україні, захотів познайомитися з молодими українками, які брали участь у нью-йоркській конференції, тож він запросив нас із Любою Паливодою на зустріч, розпитував, які ідеї ми відстоювали на конференції, що мріємо втілити в життя тут, в Україні, чи є в нас пропозиції щодо корисних, на нашу думку, проєктів на підтримку жінок. Люба тоді очолювала представництво Сounterpart в Україні, а я була фрилансеркою для Women Feature Service, тож вирішила скористатися пропозицією пана Брауна й досить швидко накидала проєкт із просування гендерних питань у засобах масової інформації, бо вважала, що українському медіа бракує не так матеріалів про жінок, як матеріалів, написаних із позиції жінок; запропонувала видання журналу «Очима жінок» (Through Women’s Eyes). Стівен Браун відреагував позитивно: «Добре, нам це цікаво, ми хочемо включити вашу ідею в більший проєкт і надіслати до Нью-Йорка». Зустріч із Брауном відбулася в січні, але до травня я не дістала від нього жодних новин. Тоді ж і надійшла радісна звістка від програми Bendjamin Franklin.
Отож збираюся до Америки на річну програму, пройшла медкомісію, заручилася підтримкою батьків, що виховуватимуть мою дочку. Та, виявляється, хороші новини також інколи приходять не самі: всередині травня мені подзвонили з представництва ООН повідомити, що проєкт, який я подавала майже півроку тому, в Нью-Йорку схвалили, включили елементом у ширший проєкт Democratic Media Іnitiative, надають фінансування з осені, а мене запрошують його очолити! Очільник ООН в Україні запропонував мені протягом літа допомогти з піаром, бо ООН готувалася до свого 50-річного ювілею. От тут і задумалася, що мені важливіше в 33 роки: вчитися міжнародних відносин в Америці далеко від доні й коханого, здобувати ступінь чи втілювати свої мрії в міжнародній організації тут і зараз. З першого червня 1995 року прийшла працювати в представництво ООН.
Т. М.: У чому полягала робота в ООН щодо гендерної тематики?
О. Д.: Перші три місяці я спілкувалася з пресою й громадськістю, повним ходом йшла підготовка до 50-річчя ООН, я відповідала за створення першого бюлетеню представництва ООН в Україні «News from Ukraine». Вистояла першу баталію зі штатом, щоби видання було не англійською і російською мовами — мовами ООН, а українською та англійською. Підтримали мене тільки британець пан Браун, український американець Богдан Ліщинський та колега з Індії — Мрідула Гош 3.
Коли я долучилася до ПРООН, перший проєкт «Жінки в розвитку» вже втілювався, координаторкою його була Ольга Костенко, дочка професійного дипломата, багаторічного посла України в різних країнах. Але ми з нею перетнулися на зовсім трохи: вона від’їжджала на роботу в Раді Європи до Страсбурга. Стівен Браун запропонував взяти до свого портфоліо ще й жіночий проєкт, і я, звісно, погодилася. А у вересні мала відбутися Всесвітня конференція ООН з питань жінок у Пекіні. Мене ще задовго до того запросили на неї колеги з Women Feature Service, проте побоювалася сказати про це панові Брауну, адже лише три місяці як розпочала свою роботу. Та коли наважилася, його відповідь була однозначною: «Це ж твоя тематика та ще й самостійно одержала фінансування. Звичайно, збирайся в Пекін, адже це головна конференція з питань жінок».
Після того ми провели одну з перших великих акцій в рамках проєкту Women in Development — всеукраїнську конференцію щодо становища жінок, за аналогією до пекінської. Проєкт ПРООН надавав кошти, а Жіноча громада забезпечувала програму конференції. Власне тоді я познайомилася з Ларисою Кобилянською, а також із Тамарою Мельник та іншими активістками.
Т. М.: Які у вас враження про жіночий активізм 1990-х років? Які жіночі організації та яких активісток ви можете відзначити?
О. Д.: Улітку 1995-го я вже не мала ілюзій, що український жіночий рух — згуртована сила, мені часто доводилося вмовляти працювати гуртом або навіть мирити конкурентні організації. Мабуть, дивно, якби ситуація на четвертому році незалежності була іншою, бо віч-на-віч опинилися між собою і колишня радянська організація «Спілка жінок України», що її очолювала Марія Орлик, і заборонений в радянські часи Союз українок під проводом дружини В’ячеслава Чорновола пані Атени Пашко 4 і новостворена Жіноча громада, яку очолювала Марія Драч, дружина відомого українського поета Івана Драча, та інші різнопланові організації. Ці три організації тоді були найбільшими, проте вони не завжди розумілися між собою. Всі жінки були справжніми лідерками й сильними особистостями. Утім, і вони часом віддавали пальму першості своїм відомим чоловікам. Пам’ятаю, пан Браун запросив мене на зустріч із В’ячеславом Чорноволом та Атеною Пашко, мова йшла про жіночі організації й підтримку жінок. Говорив майже весь час Чорновіл, його дружина лише погоджувалася, киваючи головою.
Одна з перших нових організацій, із якою ми співпрацювали, була «Мама-86» 5 вона об’єднала молодих жінок, які не давали забувати про наслідки чорнобильської катастрофи, займалися проблемами дітей, екологічною тематикою.
Звичайно, ці різнопланові жіночі організації намагалися консолідуватися, зокрема на конференціях, які підтримували глобальні ідеї жіночого руху, як-от Міжнародна жіноча конференція в Пекіні 1995 року.
Т. М.: Як до вас ставилися колеги по роботі, адже гендерна тематика в 1990-ті була доволі інноваційною та не завжди зрозумілою?
О. Д.: До 1997 року жіночий проєкт розрісся й переріс у програму «Гендер в розвитку» (Gender in Development), мені нарешті дозволили набирати штат. Я активно писала ідеї нових проєктів, розносила їх по посольствах, знаходила підтримку, проєкти множилися, тож годі було справлятися самій, з’явилася потреба створити команду. Першою до команди я запросила Ларису Кобелянську, потенціал якої зрозуміла під час конференції, колишню колегу з львівського відділення Фонду «Відродження» Оксану Калагурську, а також давню шкільну подругу Ірину Ігнатову. Ставлення колег з інших проєктів та організацій ООН чи її адміністративних відділів було неоднозначним, іноді скептичним. Айтівці любили закинути щось на кшталт: «Ага, то ви, отже, жінки в розвитку, тобто це означає, що українські жінки недорозвинені? Їх треба розвивати?». Або ось так перекручували назву проєкту — «Witches in Development», що перекладається як «відьми в розвитку». Тільки тому, що штаб-квартира ООН й представник ООН в Україні сказали, що це важливі теми, на загальних зборах єхидні коментарі не відпускалися, всі сиділи із серйозними обличчями, а в коридорах і поза очі закидів було скільки завгодно!
Т. М.: Які гендерні проєкти 1990-х років ви можете зазначити?
О. Д.: У листопаді 1996 року в рамках проєкту «Демократичні ініціативи в засобах масової інформації» та за підтримки ЮНЕСКО й Міністерства преси та інформації України я організувала й провела перший в Україні міжнародний семінар «Гендерні питання в ЗМІ». Важливо, що за результатами семінару вийшов перший посібник для журналістів, як потрібно трактувати гендерні питання, як писати статті, готувати теле- чи радіопрограми, які не дискримінували б за статтю. До участі в семінарі й підготовці посібника мені вдалося залучити провідних гендерних експертів із Канади, США, Нідерландів, Швейцарії, Франції, Іспанії та навіть із Пакистану, з якими я познайомилася на міжнародних конференціях попередніх років та під час відвідин штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі влітку 1996-го. Олена Суслова, лідерка Інформаційно-консультативного жіночого центру, була чи не єдиною українською експерткою на тому семінарі.
Одним із моїх найулюбленіших дітищ кінця 1990-х став проєкт «Підтримка жінок-фермерок в Україні» (Sustainable Women’s Farming in Ukraine, 1999–2001). Його схвалило посольство Японії в Україні. Потім виявилося, що це взагалі перший гендерний проєкт, який японці профінансували в Східній Європі! Ще приємніше згодом було дізнатися, що таку ідею потім відтворили у В’єтнамі та інших країнах. Метою було навчити сільських жінок користуватися сучасними засобами інформації, працювати з комп’ютером, користуватися інтернетом, брати з інтернету інформацію для свого бізнесу, вирішувати, які культури краще вирощувати, як за допомогою інтернету продавати свою продукцію на ринку, словом, навчити електронного маркетингу. Проєкт фінансував 10 комп’ютерних центрів на базі жіночих фермерських осередків у різних куточках України — від Закарпаття до Одеси.
Ми проводили тренінги для жінок-фермерок, а після його закінчення вони їхали додому з нашим комп’ютерним фахівцем і цілим набором оргтехніки. Наступні два роки ми фінансували доступ до інтернету, сплачували оренду центрів. Запам’ятався мені день, коли фермерки з різних областей — учасниці проєкту разом із представниками посольства Японії та ПРООН зібралися оцінити результати. Лідерка закарпатського центру сказала: «Раніше нас, фермерок, у селі й за людей не вважали, посміювалися, що ми якісь ненормальні сільські баби, які вв’язалися в чоловічу справу. Що ви, мовляв, хочете нам довести? Уже через рік свою землю віддасте». А тепер ті, хто з нас сміявся, приходять до нас по інформацію, питають прогноз погоди, цікавляться цінами на ринку, ми ж тепер з інтернету можемо будь-яку інформацію завантажити. Словом, ми стали важливими особами, до яких приходять по пораду».
Таким чином, наш проєкт уповноважив цих жінок, допоміг повірити у свої сили й можливості. Згодом на базі центрів почали діяти юридичні консультації для селян і навіть Тато-школи в рамках співпраці з українсько-шведським проєктом «Олег». Проєкт «Підтримка жінок-фермерок в Україні» впроваджувала новостворена тоді Спілка сільських жінок України, яку ініціювала фермерка Галина Скарга з Полтавщини. Інформаційний центр у її рідному Зінькові на Полтавщині працював ще понад 15 років після офіційного закінчення проєкту.
Приблизно в той самий час наприкінці 1990-х наша програма «Гендер в розвитку» підготувала перше дослідження «Гендерний аналіз українського суспільства». Аналізували участь жінок і чоловіків у політиці, на ринку праці й у бізнесі, аспект здоров’я жінок і чоловіків, гендерний складник насильства й інші суспільні явища. До речі, протягом 2003–2004 років я вже як консультантка упорядковувала й перекладала англійською друге видання «Гендерний розвиток в Україні: реалії та перспективи» 6 , мета якого — відобразити прогрес (чи регрес), що відбувся в країні, у становищі жінок і чоловіків.
Із січня 1998 року почався українсько-шведський проєкт «Ольга», бо потрібно було допомогти жінкам активніше ввійти в політику: на місцевому, обласному й національному рівнях. (Тоді у Верховній Раді було, якщо не помиляюся, 3,5 % жінок.) Шведська SIDA (Swidish International Development Agency) підтримала й надала фінансування цьому проєкту. На початку ми проводили семінари для жінок, котрі балотувалися на вибори практично по всій Україні: Київ, Львів, Луганськ, Житомир, Вінниця, Тернопіль, Кіровоград, Івано-Франківськ, Ялта. Виборча система була змішана, це означало, що жінки мали навчитися вміло агітувати за себе в мажоритарних округах, спілкуватися з пресою, радіо й телебаченням. Наші учасниці вчилися давати інтерв’ю перед камерами, переконувати журналістів. Я досі пам’ятаю формулу шведської партнерки Бонні, яку вона малювала на дошці. «1+1 і пояснення»: пам’ятайте, коли ви даєте інтерв’ю журналістам, у вас має бути така формула: питання = відповідь + 1. Плюс 1 — це ваш основний меседж, який ви маєте видати в будь-якому разі, навіть якщо вас про це не запитали.
Т. М.: Розкажіть детальніше про ваші проєкти «Ольга», «Олег», «Ольга та Олег».
О. Д.: Почнімо з того, що одним із моїх основних завдань на посаді керівниці Програми «Гендер в розвитку» ПРООН був постійний фандрейзинг: я мала не тільки генерувати ідеї, підбирати команди, втілювати ці проєкти, а й під ці гарні й потрібні ідеї знаходити донорів. Отож якось підготувала ціле віяло проєктів: «Жінки проти насильства», «Жінки в політиці», «Жінки в бізнесі», «Підтримка сільських жінок»… — і порозкидала по посольствах відповідно до їхніх пріоритетів. Так-от шведи вподобали те, у чому вони сильні: у них і в парламенті, і в уряді вже тоді був гендерний паритет. Проєкт офіційно називався «Просування жінок в політиці». Наприкінці 1997-го мені повідомили, що Swedish International Development Agency готова спільно з ПРООН підтримати цей проєкт, SIDA також вибрала для нас і партнерську неурядову організацію Språngbrädan.
У січні 1998 року Бонні Бернстром (Bonnie Bernstrom), засновниця Språngbrädan, приїхала до Києва на зустріч і переговори. Бонні — колишня депутатка парламенту Швеції від ліберальної партії, досвідчена експертка з гендерних питань. Ми вирішили дати якусь промовисту назву нашому проєкту, от Бонні й запитала: яка жінка чи жіноче ім’я популярне в Україні? Я чомусь одразу уявила пам’ятник княгині Ользі — першій жінці, що «втрутилася» в чоловічу політику Київської Русі. «О, у Швеції ми теж про неї знаємо», — зраділа Бонні. Так і виник проєкт «Ольга».
У вересні 1998-го після вже згаданих семінарів для політикинь в Україні ми запросили 23 жінок взяти участь у навчальній поїздці до Швеції якраз під час парламентських виборів там. Наші жінки зустрічалися зі шведськими політиками, навіть з українкою Марією Хасан, депутаткою парламенту. У нашій групі також було дві кандидатки до парламенту — Валентина Семенюк і Зорислава Ромовська, вони навіть затоваришували, хоч і були різних політичних поглядів. Шведки посадили всіх моїх жінок на коней, ввівши в програму тригодинне тренування в кінній школі під Стокгольмом. «А це ж для чого?» — питаю. «Жінки повинні навчитися контролювати ситуацію — ось якраз і буде практика», — відповіла Бонні. Уявляєте, лише одна учасниця відмовилася.
У рамках проєкту відбувалися й навчання для чоловіків, як протидіяти гендерному насильству, згодом цей напрям виділився в окремий проєкт «Олег», назву якого ініціювала Бонні. Лідером напряму став наш активний учасник Володимир Марценюк із Вінниці. Чоловіки їздили Швецією, доїжджали до найпівнічніших її частин, спілкувалися там зі «справжніми» шведськими чоловіками, які вчили українців, що «справжні» чоловіки одягають захисну каску на будівельному майданчику, пристібають ремені безпеки в машині, готують смачні страви для своєї родини й друзів. Володимир Мотигін, зокрема, так перейнявся кулінарною справою, що й досі регулярно виставляє свої кулінарні шедеври в соціальних мережах.
З’явився цей напрям для чоловіків майже випадково. Під час першої планувальної поїздки до Швеції партнерки запросили мене в Центр підтримки чоловіків із проблемами насильницької поведінки в Стокгольмі, що звався Men’s SOS. Там працювали професійні психологи, активісти або ті, хто сам мав у минулому подібні проблеми, але подолав їх і ділився своїм досвідом. Я подумала: яка чудова ідея! Чому б нам не спробувати це в Україні? Домашнє насильство в нас було поширеним явищем, і виправдовували його завжди, наприклад, так: «вона сама винна, бо я прийшов із роботи, а котлети були холодні» або «я прийшов втомлений, а вона питала, чому так пізно». Саме з цими питаннями працювали в чоловічих центрах, шведські тренери пояснювали своїм учасникам: якщо ти здатен стримувати свою агресію, коли тебе дратує начальник на роботі, то можеш опанувати себе й тоді, коли тебе дратують удома жінка чи діти. Я запропонувала відтворити цю практику в Україні. Шведська SIDA радо погодилася на фінансування, бо Швеція завжди пишалася, що в них так активно ведеться робота серед чоловіків. Пізніше в Україні це переросло в Тато-школи.
Через кілька років ми з Бонні вирішили переформатувати наші проєкти, змінилася стратегія: замість того щоб проводити семінари окремо для жінок й окремо для чоловіків, ми вирішили, що жінки й чоловіки разом працюватимуть у групах та обговорюватимуть, як вирішувати проблеми гендерної нерівності в себе в громадах. Склад експертів також став гендерно збалансованішим як з української, так і зі шведської сторони. Обрали чотири базові області: Тернопільська, Вінницька, Кіровоградська та Львівська. Проєкт дістав назву «Ольга та Олег». Із 2004 по 2007 рік партнерською організацією шведської Språngbrädan з українського боку в цьому проєкті була КМО «Жінки в ЗМІ».
Т. М.: Справді, шведи підтримали в Україні чимало проєктів щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Що ще вам запам’яталося?
О. Д.: Проєкт «Жінки в бізнесі» передбачав поїздки українських підприємиць до Швеції, зокрема на цікавий ярмарок Kvinnor Kan («Жінки можуть»). Якось ми потрапили на секцію, де жінок навчали працювати з електрикою, приміром як приєднати вимикач до світильника. Виявляється, що ми це також можемо, просто нас цього ніколи не вчили. Поїздки до Швеції — це, звісно, своєрідна винагорода. Основна робота була в Україні: жінки зі всієї країни приїздили раз на місяць на бізнес-тренінги, що відбувалися на вихідних, та освоювали якусь конкретну тему, яка стосувалася успішного ведення бізнесу.
Т. М.: Наскільки я знаю, канадці також підтримували проєкти на гендерну тематику в Україні. Поділіться своїм досвідом участі в таких проєктах.
О. Д.: Так, мене кілька разів залучали канадські організації, наприклад Зернова асоціація Канади, яка одержала грант від CIDA на кількарічний проєкт в Україні. І хоча проєкт стосувався зерновиробництва й заготівлі, уряд Канади зобов’язав виконавців, щоб вони додали гендерний складник, — наочний приклад інтегрування гендерного підходу. Отож ми повинні були провести гендерний тренінг для українських партнерів у Сумах. Це був справжній виклик, і не так через непідготовлену аудиторію, як ще через те, що другим експертом був керівник ресурсного центру зі Львова, який виявився дуже патріархальною, релігійною людиною й особисто зовсім не сприймав ідей гендерної рівності. Якби не участь і підтримка канадців, то захід провалився б! Я зрозуміла, що була геть розбалувана роботою з людьми, які усвідомлювали, що в нашому суспільстві є гендерні проблеми, і готові були вчитися, як діяти, щоб їх подолати (як-от більшість учасників українсько-шведських проєктів, наприклад), зовсім інша справа намагатися просвітити людей, яким цей гендер нав’язали зарубіжні компаньйони, та ще й коли твій партнер ллє воду на чужий млин!
Цікаво було співпрацювати з канадською програмою підтримки місцевих громад (Canada Communities Support). Громади мали вирішувати спільно, що вони своїх для громадян першочергово мають зробити. Я вчила їх, як інтегрувати гендерний підхід на етапі підготовки, розробки й втілення проєктів, це було щось схоже на роботу, яку ми вели зі змішаними командами місцевих політиків та активістів у рамках проєкту «Ольга та Олег».
Т. М.: Які ідеї фемінізму вам особисто найближчі? Які напрями чи ідеї найбільше подобаються?
О. Д.: Мені запам’ятався такий тест: «Як дізнатися, чи ти фемініст/феміністка чи ні?». Відповідь така: якщо ти бачиш несправедливість щодо якоїсь статі (найчастіше все ж таки ця несправедливість стосується жінок), але нічого з тим не робиш, то ти не є феміністкою чи феміністом. Якщо ж ти не просто помічаєш цю несправедливість, а намагаєшся її подолати, тоді ти і є феміністкою (феміністом). Особливо це потужно звучить з уст чоловіків: такі заяви не соромився робити шведський прем’єр-міністр у часи нашої співпраці зі шведами. Нещодавно канадський прем’єр-міністр Трюдо визнав, що він фемініст, і навіть новий французький президент Макрон зробив таку заяву. Жаль, що в нас багато публічних жінок відхрещуються від цієї ідеї: «Та ні, ну що ви, я ніяка не феміністка!».
Останні десять років офіційно я не працюю з гендерними питаннями, але це не означає, що я зняла свої гендерні окуляри, бо я завжди бачу навколишній світ крізь призму гендеру, з ним будую своє життя, стосунки з людьми, зокрема з чоловіками. У гендерному ключі я завжди намагалася виховувати свою дочку Анастасію, багато вдалося донести й до її подруг, які в студентські роки охоче волонтерили на наших заходах.
Зараз я працюю в бізнес-консалтингу, допомагаю європейському малому й середньому бізнесу знайти партнерів в Україні. Коли ми організовуємо бізнес-тури для підприємців, я завжди намагаюся посприяти, щоб там були гідно представлені жінки, включаю гендерний складник у тренінги з культури бізнесу — чи то в Україні, Польщі, Казахстані, чи у Франції.
З гендерним аналізом уже, мабуть, працюватиму постійно, я навіть інтегрувала його у свої захоплення. У мене дві собаки-дівчинки, і саме тому, що переважно всі беруть песиків чоловічої статі, бо з ними нібито менше проблем. Я захоплююся садовим дизайном і, коли вибираю фігурки для свого саду, невтомно шукаю дівчаток-гномиків, щоб і серед цієї казкової братії також був гендерний паритет!
У мене (і не тільки в мене) щоразу щеміло серце, коли я бачила під стінами облдержадміністрації на головній площі Сум одиночні пікети поляка Януша П’янки. Він збудував вігвам, який називав штабом боротьби за батьківські права. Януш благав побачень зі своєю донечкою, а далі й повної опіки над дитиною, щоб забрати її в шикарний будинок, де вона жила б як принцеса. Чоловіки стискали руку зневіреному татусю, підбадьорювали словами та обіймами. «Як можна бути такою безсердечною?» — думалося мені про колишню дружину-українку. Та чогось не поставало питання, куди дивляться влада й поліція. Усе-таки центр міста, а нікому немає діла.
Крапку в цій справі поставив суд, визначивши місце проживання дитини з матір’ю і встановивши графік побачень — один раз на місяць у присутності матері. Найгуманніший суд на світі? Хто не знає цієї історії, може вигукнути: «Корупція! Дали хабара!» — як і кричав після суду Януш.
Однак після інформації, що відкрилася під час спроб розібратися в цій ситуації, картинка радикально змінилася. Януш, виявляється, викрадав доньку в матері, переховував її у Франції в жахливих умовах. Ось витяг із протоколу, який склали поліцейські міста Тьє округу Вільпарі:
«У будинку перебували батько дитини і двоє безробітних громадян Перу. Будинок брудний, на підлозі сміття, пакети з простроченою їжею, використані памперси, сліди щурячої отрути. У кутках павутина, шпалери відстають від стін. Раковину забито брудом, у холодильнику цвіль, у туалеті фекалії. […] На вулиці мінус три, будинок не опалюється, у кімнатах холодно. Світла й води немає. Маленька дівчинка з білим волоссям, згорнувшись клубочком, спала на другому поверсі, прикрившись ганчірками» (саме таким, мабуть, є дім принцеси).
Дівчинку забрали в притулок, а батька — в поліцію. Мати, дізнавшись про місцеперебування доньки, прилетіла й забрала її в Україну. Минув час, а дитина досі не може оговтатися від стресу. У цій історії є чимало огидних і моторошних деталей, більше про які тут.
А потім я побачила Януша в інтернет-просторі, власне, не його, а його схвальний коментар на ФБ-сторінці ГО «Батько має право». Виникло бажання дізнатися докладніше про цю організацію. Тим паче після одного перегляду допису з цієї групи її публікації стали з’являтися в моїй стрічці дедалі частіше.
З чого все починалося
Історій, коли чоловіки усвідомлюють, що розлучення з жінкою означає розлуку з дитиною, безліч. Для Олександра Швеця стало трагедією, коли після розлучення дружина вивезла доньку Варвару невідомо куди. Спочатку тато зіткнувся з байдужістю державних органів, які відмовлялися розуміти проблему батька, котрий хотів визначити місце проживання дитини з ним і виховувати її. Після кількох місяців щоденних візитів у відповідні інстанції та самостійного вивчення законів сімейного права у квітні 2015 року Олександр Швець на своїй сторінці у Фейсбуці опублікував гнівний допис та проілюстрував його колажем із фотографій Варвари з написом «Батько має право». Це і вважається початком діяльності громадської організації з такою назвою. Історія боротьби тата за свою донечку — це десятки судових процесів, зокрема розгляд справи в Європейському суді з прав людини.
Ілюстрація: Леон Зерницький «Розлучення»
Нині заснована Олександром Швецем та адвокатом Тетяною Горяною громадська організація «Батько має право» об’єднує сотні діячів з активною батьківською позицією, які боронять своє право піклуватися про дитину. Сторінка у Фейсбуці має близько 8000 підписників, закриту групу зі 123 осіб і сайт, на якому можна знайти основну інформацію про діяльність організації. Однак доступ до форуму на сайті й до групи в Телеграмі є тільки в зареєстрованих користувачів.
Місія ГО «Батько має право»: кожній дитині — щасливе захищене дитинство.
Мета — забезпечити рівність прав обох батьків у житті дитини, навчити батьків боротися за щасливе дитинство своїх дітей; зламати усталену роками дискримінацію батьків України; змусити державу ефективно захищати права дітей і батьків; захищати права дітей після розлучення батьків; впровадити відповідальність за порушення прав дітей і батьків 1.
Основні ініціативи організації:
запровадження процедури виконання рішень судів щодо участі у вихованні того з батьків, хто проживає окремо (й інших членів родини) та відповідальності за невиконання таких рішень;
впровадження відповідальності за невиконання батьківських обов’язків і зміна процедури складання протоколів за невиконання батьківських обов’язків, відповідальність за невиконання вимог органів опіки та піклування;
відповідальність за порушення права на контакт із дитиною;
впровадження процедури перевірки цільового використання аліментів і повернення коштів на рахунок дитини в разі нецільового використання, відповідальність за шахрайство під час подання на аліменти.
Крім того, ГО «Батько має право» розгорнуло справжню кампанію протидії практиці використання в судах принципу 6 із Декларації прав дитини (де записано, що малолітня дитина тільки у поодиноких випадках має розлучатися зі своєю матір’ю), бореться за рівну участь батьків у вихованні дітей, за рівноправність в аліментних зобов’язаннях.
Рух за батьківські права: де межа?
Активна батьківська позиція та готовність боротися за щастя своєї дитини викликають повагу й гордість за те, що відповідальний батько — це не міф. Адже, згідно з ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України, дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Тобто дитина є членом сім’ї і для матері, і для батька. Фактично чимало батьків стикаються з порушенням прав одного з батьків після розлучення, що, як бачимо, викликає закономірний опір. І якщо об’єднати зусилля, то боротьба буде ефективнішою: разом, як кажуть, і батька легше бити. Однак цей невеселий каламбур у випадку з організацією «Батько має право» стосується радше матерів.
На початку існування діяльність ГО стосувалася переважно питань татівської опіки над дитиною після розлучення. Згодом, крім юридичної підтримки, організація провела багато протестних акцій, щоб привернути увагу суддівської спільноти до проблеми дискримінації прав татів в Україні. Однак були й нестандартні види діяльності на зразок психологічного тиску у вигляді колективних візитів до матерів, які перешкоджають батькам бачитися з дитиною. Олександр Швець звітував про один із таких «заходів підтримки» на ФБ-сторінці організації:
«ГО “Батько МАЄ ПРАВО” вступилося за свого активіста, звичайного батька. Просто прийшли встановити факт перешкоджання батькові в побаченні з дитиною. І прийшло багацько людей.
Саме так активісти зустрічали жіночку біля дому. Жінка злякалась і не приїхала додому.
Візит до матері.
Саме так активісти ГО “Батько МАЄ ПРАВО” тепер будуть зустрічати біля дому всіх тих істот, які позбавляють дитину права на батька».
Я звернула увагу на дегуманізуючий вислів «всіх тих істот» стосовно жінок та матерів і вирішила уважніше проаналізувати «життя» організації в інтернет-просторі: мову, якою подається інформація, головні дискурсивні напрями й тенденції.
Як зазначають дослідники й дослідниці татівських рухів у європейських країнах, для таких активістських організацій типові дискурсивні концепції мізогінії, звинувачення жінок і звеличення «здібного до піклування тата».
Переглядаючи матеріали сайту ГО «Батько має право», дописи на сторінці організації та коментарі «відповідальних татусів», як вони себе називають, можна спостерігати згадані вище, поширені в інтернеті тенденції і в українських активістів.
На сайті ГО є рубрика «АНАЖЕМАМА» з добіркою статей про жахливі вчинки матерів (як-от убила, морила голодом, залишила на вулиці тощо). Зазвичай героїні жахливих подій — самотні маргінальні жінки, присутності тата в житті дитини там не спостерігається. Закономірна відраза до недбальства таких жінок подається під соусом «зміни стереотипів» щодо образу дбайливої матері. Жінки як група показані не тільки неспроможними виконувати материнський обов’язок, а й небезпечними для дітей.
Скрин-шот з веб-сторінки ГО «Батько має право»
На Фейсбук-сторінці татусі з використанням войовничих метафор і мови ненависті («анажемама», «самка», «мамашка») закликають один одного «битися» за свої права проти матерів, бо гідних матерів одиниці, жінки винні в розлученнях, жінки торгують дітьми, наживаються на дітях і т. п. Незважаючи на попередження Олександра Швеця про дотримання поваги, такі коментарі обходять блокування і модерацію.
Шкура — це особина жіночої статі, яка за допомогою договору або обману хоче отримати якісь ресурси від батька дитини (і не тільки), прикриваючись при цьому дитиною у своїх корисливих цілях і не бажаючи брати на себе жодних зобов’язань. Тепер зрозуміло?
Євген
Не емоційні, а нахабні тварюки вирішують і за дитину, і за батька, маніпулюють… Обмежують спілкування зі своїх корисливих міркувань.
Дмитро
Скажіть спасибі тим сучкам, які забороняють батькам бачитися з дитиною…
Дмитро
Образ «здібного до піклування тата» теж один із лейтмотивів в інтернет-матеріалах: чоловік може турбуватися про дітей краще лише тому, що він чоловік.
Якщо мати не здатна поняньчитися з дитиною, нехай віддасть її татові. Чоловіки самодостатні й відповідальні. І не ниють на весь Фейсбук, що їм мало аліментів!!
Євген
Дуже зручно зробити жінку винною: не заробляє гроші — не справляється з батьківськими обов’язками. Заробляє — не приділяє достатньо уваги вихованню. Приділяє увагу вихованню на шкоду кар’єрі — живе коштом аліментів.
На жінці в будь-якому разі лежить відповідальність за створення сім’ї. По-перше, якщо не того вибрала за чоловіка, який виявився алкоголіком, неробою, зрадником, не може фінансово забезпечити сім’ю чи ще якась дурня. По-друге, якщо й того вибрала, але не втримала, не змогла зберегти сім’ю. А дитині для нормального розвитку потрібна ця сім’я на всі 100 відсотків, і не треба сперечатися, це як двічі по два.
Олександр
Чоловіки презентують себе як емоційні, доведені до відчаю турботливі батьки, яких позбавляють права любити й піклуватися про своїх дітей. При цьому вони скочуються в мізогінію, забувають про те, що мати теж надважлива людина в житті дитини, і змагання між батьками в дусі «хто кращий — тато чи мама?» неприпустиме насамперед задля психологічного комфорту дитини.
Рівність прав та обов’язків — уявність і реальність
На жаль, більшість людей не бачать загальну тенденцію крізь призму своєї унікальної ситуації розлучення. Є різні чоловіки й різні жінки, є дані статистичних досліджень, які відбивають реалії сьогодення. І саме ці реалії лягають в основу законів, якими керується держава. Хоча й на державному рівні йде боротьба із застарілими стереотипами й запроваджується практика гендерної рівності у визначенні місця проживання дитини.
Виконання батьківських обов’язків — це не тільки перелік дій, зазначених у ст. 150 Закону України 2 , а й рутинні щоденні хатні справи. Фонд народонаселення ООН проводив всеукраїнське дослідження ставлення українців до розподілу домашніх обов’язків у сім’ї і догляду дітей. За статистикою, жінка витрачає втроє-вчетверо більше часу на домашні обов’язки, ніж чоловік. Дослідження підтвердило припущення про стереотипи. Зокрема, лише 22 % українських чоловіків готові рівномірно розподіляти домашні обов’язки. Показовий також великий відсоток чоловіків (майже 57 %), згодних узяти на себе лише невелику частину домашніх обов’язків 3. Це свідчить про глибину того стереотипу, що саме жінка повинна виконувати всю хатню роботу й доглядати дітей. Тобто саме жінки заради своїх материнських обов’язків повинні брати лікарняні, відпрошуватися з роботи, щоб зводити дитину на щеплення чи полікувати зубки, відвести на гурток, зробити домашнє завдання, попрати, попрасувати, приготувати й нагодувати вередливу малечу тим, що вона захоче, підкорити своє життя суворому графіку та режиму з гігієною, багато чим пожертвувати — і це сприймається як належне. Якщо те саме робить чоловік — він герой! Далеко не всі тати усвідомлюють реальну відповідальність батьківства та обсяги рутинної праці, яку треба робити щодня.
Можна бути еталонним батьком, коли це зручно (все гаразд зі здоров’ям, є вільний час і інші ресурси, можна «скинути» хатню роботу на свою маму чи подругу), брати дитину на кілька днів на тиждень і докоряти колишній дружині за недоліки і недопрацювання у вихованні, не зважаючи на те, що вона «працює» мамою 24 години на добу без вихідних і лікарняних.
Заклики організації «Батько має право» до зміни стереотипів у цьому контексті звучали б прогресивно, якби не виникало питання, чому під час подружнього життя більшість татів не прагнули робити те, на що готові після розлучення. Натомість, як зазначає соціологиня Олена Стрельник, панує «застаріла тенденція: жінка повинна і доглядати дітей, і робити всю хатню роботу, і створювати комфорт для чоловіка, а чоловіча справа — заробити грошей та контролювати, щоб усе було на вищому рівні, — непрямо подається як “золотий стандарт” родини». Такі ролі закріплюються за жінками й чоловіками майже з народження, і якщо жінка готує погано чи виховує дитину якось не так, як хоче чоловік, вона отримує від нього суб’єктивну оцінку як нікчемна господиня й мати. Замість вести розмови про посилення відповідальності чоловіків і татусів ГО «Батько має право» робить акцент на визнанні жінки «неспроможною» виховувати дітей.
Ілюстрація: Сейдж Барнс «Праця любові»
Дуже складно знайти сім’ї, де фактичне виховання здійснюється рівно 50/50. У різний час буває по-різному: і 52/48, і 39/61 — і це норма, бо родина не тільки дітоцентрична, у неї є інші інтереси й потреби, які вимагають часу та персональних ресурсів. А коли доходить до розлучення, кожен уважає, що він вклав у родину більше (хтось — грошей, хтось — піклування про маля).
Хай там як, попри виразне тяжіння до патріархальних традицій, із жовтня 2017 року Європейський суд зобов’язав Україну дотримувати початкової презумпції рiвностi батька й матері в правах i враховувати їхній матеріальний та психологічний стан під час визначення місця проживання з дитиною.
Чому мама «не дає» дитину?
Якщо розлучення вже відбулося і суд залишив дитину проживати з матір’ю, постає питання побачень дитини з батьком. Організація «Батько має право» наголошує, що жінки перешкоджають побаченням тата з дитиною, тому тати не можуть виконувати своїх батьківських обов’язків, і якщо повернути дітей татам, у дітей буде щасливе дитинство. Проблема стосунків дітей і татусів глобальна, не тільки українська. Наприклад, модератор групи підтримки татів The Dads House зазначив: «Доступ тата до дітей обмежений і контролюється судом чи матір’ю. З цієї причини право контакту з дитиною має бути чітко визначено».
Жінки, своєю чергою, нарікають, що після розлучення чоловіки просто зникають, як не одразу, так через якийсь час. Наприклад, за даними американських дослідників Д. Добсон і А. Ніколі, 50 % батьків припиняють відвідувати своїх дітей через три роки після розлучення. І на питання, коли діти почувалися нещаснішими — через 5 років після розлучення чи через 1,5 року, 37 % дітей відповідали, що через 5 років.
За даними одного російського опитування, після розлучення частота зустрічей батьків із дітьми зменшується. Якщо з моменту розлучення минуло менше як 5 років, то ще 44 % батьків часто (раз на 1–2 тижні) зустрічаються зі своїми дітьми; до 10 років їх уже 32 %, а пізніше тільки 24,5 %. Частка тих, хто рідко (раз на місяць або рідше) зустрічається з дітьми, зростає з 43 % до 55 %, а ніколи — з 12 % до 17 %. Тобто відразу після розлучення щонайменше кожен десятий чоловік, а згодом кожен шостий перестає спілкуватися зі своєю дитиною.
З певною похибкою можна вважати такі дані актуальними й для України. Залишається частка свідомих татусів, яким мами «не дають» дітей. Звичайно, є й такі, хто маніпулює дітьми, наприклад пропонує побачення за матеріальну винагороду. А є й такі, у кого інші причини «не давати» дитину.
Якщо нормальний батько, то можна давати дитину, бо й сама дитина тягнеться до обох батьків, а так як від мого колишнього постійно несе горілкою і той прокурений запах, то я все роблю, щоб мої діти з ним не бачились.
Валентина
Виконувати батьківський обов’язок — це ще й потреба «тримати марку» в моделі поведінки обох батьків. Не всі усвідомлюють важливість закладення якісної моделі поведінки.
Істотна, але непряма причина уникнення контактів та ізоляція дитини від тата — випадки домашнього насильства в минулому. Психологи радять розривати всі стосунки з людиною, яка чинить насильство. На жаль, згідно з оцінками соціологів, лише 10 % потерпілих повідомляють про насильство в сім’ї (це близько 100 000 звернень у поліцію); і, згідно з даними різних країн, 90 % постраждалих — жінки, діти ж уважаються постраждалими, якщо це відбувалося в них перед очима.
Проблема неточності даних у тому, що багато українських жінок не можуть ідентифікувати насильство й не вважають за можливе звертатися через це по допомогу — правову, медичну, психологічну. Безліч людей живуть у токсичних стосунках роками, доки зважуються на розлучення. Якщо вони заявляють про випадки насильства в сім’ї, це складно довести й уважається, що всі жінки наговорюють на чоловіків. Обмеження спілкування дитини з татом, причина якого — пережите насильство, часто розцінюють як свавілля жінок.
Керуючись принципом презумпції невинності, якщо про насильство в родині не було заявлено, його не було доведено, особа, яка його чинила, вважатиметься невинною. Отож непоінформованість жінок, недосконалий механізм боротьби з насильством у сім’ї є не тільки причиною страждань жінок і дітей, а й унеможливлює обмеження тиранів від дальших контактів зі своїми жертвами. Чи стають діти щасливішими від цього?
Права, потреби та проблеми при розлученні
В ідеалі при розлученні тато й мама повинні мінімізувати стрес для дитини, але далеко не всі розлучення минають мирно, та й тримати емоційну рівновагу — неабияке випробування. Обоє батьків мають реалізовувати свої батьківстві права та обов’язки з піклування, виховання, утримання дитини, але фактична реалізація цих прав та обов’язків має багато спірних моментів.
ГО «Батько має право» пропонує новації, щоб урегулювати найпроблемніші моменти «постсімейних» стосунків, — виховання обома батьками та зміну системи аліментних зобов’язань. Організація вносить пропозиції до законопроектів — запровадити практику почергового проживання з батьками, звітування про витрати аліментів, відповідальність за невиконання батьківських обов’язків. У цих ініціатив є раціональне зерно, але є й моменти, які варто розглянути уважніше.
Почергове проживання з батьками пропонується як прогресивний метод вирішення спорів про участь у вихованні. Психологи з Каролінського інституту у Швеції з’ясували, що спільна опіка над дитиною після розлучення батьків — найкращий варіант. На практиці це відбувається так: дитина по черзі живе то з мамою, то з татом. У такому разі в неї спостерігається мінімум поведінкових проблем і психологічних симптомів.
Однак для цього потрібна висока якість стосунків між батьками. Часто відбувається навпаки. Діти стають або зброєю, або трофеями в боротьбі з «колишніми», або непередбаченими жертвами.
Дослідники, як-от Пенелопа Ліч, відзначають суттєві недоліки для дитини в разі почергового проживання в обох батьків:
немає відчуття «дому», а отже, і захищеності;
кількість стресових і конфліктних ситуацій зростає, бо один із батьків може забороняти те, що дозволяє інший, і т. д.;
батьки не діють як одна команда, а постійно змагаються одне з одним, мають різні правила й вимоги;
«розділена» відповідальність щодо прищеплення норм поведінки дитині веде до намагання перекладати відповідальність одне на одного й може стати причиною проблемної поведінки дітей;
сором’язливим дітям важко постійно пристосовуватися до нового оточення, що стає додатковим емоційним навантаженням.
Звітуванням про витрати аліментів покликано збільшити розмір коштів (а отже, захищеність дитини), що їх перераховуватимуть батьки, які точно знатимуть, що кошти йдуть на дитину. Обоє батьків мають перераховувати потрібну суму на рахунок дитини, рух коштів на якому легко контролювати.
ГО проголошує: «Враховуючи, що ГО “Батько має право” у 2018 році одним із напрямів роботи визначило започаткування та поширення практики перевірки цільового використання аліментів та запровадження механізмів повернення коштів, що не цільовим чином використані, ГО звертається до отримувачів аліментів і просить врахувати нашу пораду.
Радимо отримувачам аліментів збирати докази, якими отримувач аліментів має довести їх цільове використання на дитину. Незважаючи на те що платник аліментів не висуває вимогу щодо перевірки, цю вимогу може бути висунуто протягом трьох років і подано в майбутньому позов про повернення коштів, що не цільовим чином використані. Не наражайте себе на майбутню небезпеку й збирайте ці докази щомісяця».
Звичайно, жінки вимагають пояснень, як це робити в тих випадках, коли чек отримати неможливо (проїзд, витрати на харчування в школі, купівля продуктів на ринку, «кишенькові гроші» дитини, плата за гуртки тощо), але чоловіки вбачають у цьому лише бажання жінок знайти «лазівку», щоб витрачати на себе аліментні кошти.
Звітуйте за витрачені аліменти і не плачте, що не зможете витрачати на себе. Ваші образи на чоловіка не позбавляють обов’язку звітувати.
Іван
Почитав я тут жіночок і зрозумів, що українки в переважній більшості хочуть за чужий рахунок жити, а самій лиш би не працювати. Жах.
Діонис
Якщо розмежувати звітування про аліменти й економічне насильство (хоча відповідно до Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» вимога детальних звітів, як і на що витрачаються гроші, вважається економічним насильством), то така ініціатива може стати дієвим інструментом для впливу на отримувачів аліментів, особливо якщо вони справді витрачають аліменти не за призначенням. Однак добросовісним розпорядникам дитячих коштів теж може бути непереливки, якщо платник просто вдасться до психологічного тиску, використовуючи зручну можливість у вигляді звітування (наприклад, вважатиме за непотрібне купувати певну річ).
Відповідальність за невиконання батьківських обов’язків означає, що тата, який зник чи перестав брати участь у житті дитини (а таких випадків десятки тисяч), змусять «за буквою закону» любити дитину, опікуватися нею, виконувати всю «привілейовану» роботу, яку виконують матері, навіть якщо в нього інший погляд на свою роль у житті дитини.
Не зовсім зрозуміло, як це діятиме у випадках почергового проживання, коли дитина в якийсь момент сама не захоче йти жити до батька (матері) навіть на короткий період, і чи може це бути розцінено як недотримання рішення суду. Чи передбачається відповідальність того з батьків, хто залишить дитину в себе, зважаючи на бажання дитини?
Діти — це не чиясь власність. Дитина, щойно вона навчилася вербально висловлювати свої бажання, може реалізовувати право вибору. Якщо законом буде закріплено почергове перебування в батьків згідно з певним графіком та ще й наглухо зафіксовано його відповідальністю і санкціями за невиконання, чи зможе дитина реалізувати свою свободу й бути там, де їй захочеться? Чи її рабство тепер буде надійно закріплено за двома господарями? Здається, для дитини ситуація може погіршитися.
Висновки
Якщо ГО «Батько має право» справді вважає своєю місією дати кожній дитині щасливе захищене дитинство, то перше, що воно має зробити, — припинити війну з жінками, бо навіть виграні справи в судах нічого не варті, якщо тато й мама ставитимуть свої егоїстичні мотиви й амбіції вище за потреби та комфорт дитини. Закріплення графіка відвідування, вимоги батьків одне до одного, різні види контролю свідчать про недовіру й унеможливлюють здорове спілкування, необхідне для щастя дитини. Поки що ГО «Батько має право» здається ідеальною машиною для допомоги в здійсненні психологічного насильства щодо колишніх дружин та іноді чоловіків.
Діяльність ГО «Батько має право», як і діяльність інших організації, які боронять татівські права, на думку дослідників та експертів (котрі вивчають питання розлучень), сфокусовано не на інтересах дитини, а на інтересах батьків або, точніше, на інтересах тата. Діти втрачають свободу обирати, де і з ким їм проводити час, бо це контролюють батьки й судові рішення. Вважається, що найщасливіші діти в родинах, де основну опіку закріплено за одним із батьків, а інший — бажаний гість і надійний партнер у здійсненні виховання та піклування. Дружнє спілкування між батьками, узгоджені методи виховання після розлучення — основні чинники психологічного комфорту дитини.
Тому ГО «Батько має право» варто спрямувати діяльність своїх фахівців не на розпалювання ворожнечі й конфліктів, а на їх залагодження, на популяризацію долучення до щоденних справ з догляду дитини як «рівноправності», ліквідацію незнання про домашнє насильство, що підвищить захищеність дітей, на лобіювання можливості враховувати думку дитини з ранішого віку, ніж це встановлено законодавством. Загалом усе, на що спрямовано діяльність організації, має виходити з інтересів дитини, а не з інтересів татів.
Усі цитати взято з публічної сторінки спільноти ГО «Батько має право» у Фейсбуці.
«Гендерний підхід: історія, культура, суспільство» є науковою збіркою статей, розділів із книг, написаних зарубіжними авторами та перекладених переважно з англійської мови. Основна мета видання цієї збірки — ознайомити читача зі знаними у світі, але маловідомими або й зовсім невідомими в Україні авторами та працями з гендерної проблематики.
Це видання ставить за мету надати поняття, які увійшли у сучасну суспільно-політичну лексику, але інколи по-різному сприймаються і по-різному інтерпретуються у мові науковців, політичних діячів та активістів громадських структур. Передбачає розширення гендерного мислення, переоцінку й усвідомлення цінностей сучасності з урахуванням гендерного підходу до них та активізацію гендерної діяльності з метою прискорення процесу оновлення та реформування суспільства. Розраховане на широкого читача.
Словник завжди виконує важливу функцію стати пам’яттю часу, в який він видається, і сприяти науковому спілкуванню й активізації наукової думки. Таке спілкування особливо важливе при формуванні кола дослідників певного наукового напряму. В умовах становлення й розвитку гендерних досліджень термінологічне взаєморозуміння сприятиме згуртуванню дослідників і пошуку наукової істини, що є предметом їх наукового інтересу в сфері гендеру.
Мельник Т. М. 50/50 Сучасне гендерне мислення: Словник / Т. М. Мельник, Л. С. Кобелянська. — Київ: К.І.С., 2005. — 280 с.
Загальнонаціональна хвилина мовчання
01:00
Кожна смерть у війні — не абстракція.
Це люди. Це втрати. Це вибір, на який ми не погоджувалися.
Коли ми пам'ятаємо — це мінімум, що ми можемо зробити, щоб стати нормою.
Пам'ять живе у нас.
– у мові, якою ми думаємо;
– у донатах, які можемо зробити;
– у словах, які не боїмося вимовити.
Жоден із цих жестів не змінить минулого. Але може вплинути на майбутнє.
Вшановуємо наших захисників і захисниць і всіх, хто загинули від російської агресії.
Команда «Гендер в деталях»
Не вимикається.
Цей банер зникне за хвилину.
Але пам'ять має лишитись.
Бачимо, що ви вже провели 15 хвилин на нашому сайті.
Сподіваємося, вам цікаво, і запрошуємо підписатися на наші соцмережі:
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.