Категорія: Загальне

  • Годі терпіти: усе про гендерне насильство проти жінок

    Годі терпіти: усе про гендерне насильство проти жінок

    Що таке гендерне насильство?

    Під гендерним насильством (gender-based violence) мається на увазі насильство, яке чинять переважно чоловіки проти переважно жінок. Загалом агресивну поведінку очікують від саме чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка переважно чинить насильство будь-якого типу (хоча й сама страждає від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо). Тобто передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків. Жіноча гендерна роль «пасивної» і «слабкої» статі, гендерна нерівність, нерівні можливості на ринку праці тощо роблять жінок групою, вразливішою до насильства.

    Більше про насильство як частину чоловічої гендерної ролі читайте в статті Майкла Кауфмана “Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства”.

    Коли і як почали обговорювати гендерне насильство: генеалогія теми

    Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) — це перший юридично обов’язковий інструмент у цьому питанні на європейському рівні, а також один із найперспективніших міжнародних договорів у цій галузі. Конвенція стверджує абсолютну неприпустимість насильства щодо жінок і домашнього насильства та постулює його гендерний характер і зв’язок з гендерною нерівністю. Попри чималі позитивні зрушення в державних політиці й практиці, різні форми насильства щодо жінок і далі залишаються поширеною проблемою на всіх рівнях суспільства в усіх державах-членах Ради Європи, зокрема і в Україні 1.

    Більше про міжнародні конвенції у статті Олени Зайцевої. Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють

    Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

    Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, якщо говорити мовою українського законодавства.

    За результатами соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» (2006), найпоширенішим видом насилля було названо насильство в сім’ї з боку партнера по шлюбу 2. Жінки зазнають його вчетверо частіше за чоловіків. Тому в Україні ще більше як десять років тому почали вживати заходи для допомоги жертвам насилля і попередження цього явища.

    У 2001 році у відповідь на стурбованість рівнем насильства в сім’ї в Україні було ухвалено закон «Про попередження насильства в сім’ї» 3.  — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукає до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — будь-якi умиснi дiї фiзичного, сексуального, психологiчного чи економiчного спрямування одного члена сiм’ї стосовно iншого члена сiм’ї, якщо цi дiї порушують конституцiйнi права i свободи члена сiм’ї як людини та громадянина i завдають йому моральну шкоду, шкоду його фiзичному чи психiчному здоров’ю. Крім того, в цьому законі виділено чотири типи насильства в сім’ї: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне.

    У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено план заходів з проведення національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року 4.

    Україна підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Головне завдання проекту — підготовка до ратифікації та сприяння імплементації Стамбульської конвенції. Основним завданням проекту Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) було дати українським органам влади точну картину в певних сферах (законодавство, політика і практика) та визначити сфери, які потребують реформування. Мета — забезпечити відповідність стандартам ЄС, зокрема вимогам Стамбульської конвенції, а також запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством як поширеним проявом порушення прав людини. У рамках проекту було проведено низку досліджень і підготовлено публікації (українською й англійською мовами) 5. Наприклад, Звіт про кращі міжнародні практики й стандарти у сфері протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству 6.

    Процес ратифікації Стамбульської конвенції в Україні сповільнився через опір консервативної групи народних депутатів, які заперечують вживання слова «гендер» у тексті закону.

    Дізнайтеся більше про регулювання проблеми гендерного насильства в українському праві в статті Олени Зайцевої “Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві”.

    Чим гендерне насильство відрізняється від інших видів насильства?

    1. Найчастіше це насильство здійснюється в приватному просторі (домашнє насильство), тому його погано розпізнають і карають органи правосуддя.

    2. Це проблема ХХІ століття, актуальна для всіх країн світу, немає жодної країни, де цю проблему була б вирішено.

    3. Насильство може пояснюватися «культурою», наприклад, так звані «вбивства честі» (родина звинувачує жінку в непокорі і небажанні «зберігати сімейні традиції» та вбиває за те, що жінка мала стосунки з чоловіком без згоди сім’ї, часто з чоловіком з іншої культури; такі випадки трапляються у Єгипті, Ємені, Пакистані, Туреччині й інших країнах). В окремих країнах гендерне насильство закріплено в законодавстві.

    4. Проблема перейшла з «приватної» сфери у публічну (тобто особисте стало політичним), тому наразі вирішується на державному рівні.

    5. Потрібні спільні зусилля дослідників, політиків, громадських активістів і ЗМІ, щоб його подолати.

    Більше про закони проти жінок в статті Катерини Чистофорової “Закони проти жінок”. 

    Види гендерного насильства

    Найпоширенішими видами гендерного насильства у світі вважаються зґвалтування, домашнє насильство (або насильство в сім’ї), проституція, секс-торгівля, сексуальні домагання.

    Існують також приклади гендерного насильства, які пояснюють так званою культурою, традиціями і звичаями, наприклад, ранні або дитячі (часто примусові) шлюби, обрізання жіночих статевих органів, убивство честі.

    Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) окрему увагу звертає на сексуальне насильство щодо жінок з боку інтимного партнера (intimate partner and sexual violence against women) 7. ВООЗ наводить таку класифікацію видів насильства відповідно до життєвого циклу жінки (див. табл. 1).

    Таблиця 1. Типи насильства відповідно до віку жінок (класифікація ВООЗ).

    №Віковий циклТипи насильства
    1До народженняСелективні за статтю аборти
    2ДитинствоЖіноче дітовбивство;фізичне, сексуальне і психологічне насильство
    3ДівоцтвоДитячий шлюб; обрізання жіночих статевих органів;фізичне, сексуальне і психологічне насильство;інцест; дитяча проституція і порнографія
    4Підлітковий вік і повноліттяНасильство в процесі залицяння і зустрічей (наприклад, зґвалтування від інтимного партнера, обливання кислотою); сексуальні стосунки через економічну необхідність; інцест; зґвалтування; сексуальні домагання; примус до проституції і порнографії; торгівля жінками; примусовий секс у шлюбі; насильство з боку партнера; вбивство з боку партнера; психологічне насильство; зловживання жінками з інвалідністю; примусова вагітність
    5Літній вікПримусове «самогубство» або вбивство вдів з економічних причин; сексуальне, фізичне і психологічне насильство

    Певні типи гендерного насильства можуть бути як з боку партнера, так і з боку держави, як-от примусовий аборт чи примусова стерилізація. Найчастіше цей тип насильства відбувається в приватному просторі, тому заведено говорити про «насильство в сім’ї» (домашнє насильство).

    Більше про глибинні засади насильства як явища, з яким стикаються у жінки, у статті Ганни Гриценко “Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища”. 

    Фізичне насильство в сім’ї — умисне завдання одним членом сiм’ї iншому члену сiм’ї побоїв, тiлесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смертi постраждалого, порушення фiзичного чи психiчного здоров’я, завдання шкоди його честi й гiдностi 8.

    Згідно з даними правозахисників, фізичне і психологічне насильство — найпоширеніші види насилля, на які припадає 95 % випадків 9.

    В Україні правоохоронці найбільшою мірою ідентифікують фізичне насилля. Згідно з опитуванням громадської думки 2009 року 10 , 21 % українців стикалися з фізичним насильством (побиття, замикання, зв’язування, примушування стояти нерухомо).

    Психологiчне насильство

    Психологiчне насильство в сiм’ї — насильство, пов’язане з дiєю одного члена сiм’ї на психiку iншого члена сiм’ї шляхом словесних образ або погроз, переслiдування, залякування, якими навмисно спричиняється емоцiйна невпевненiсть, нездатнiсть захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психiчному здоров’ю 11.

    Як і фізичне насильство, психологічне теж досить поширене. Наприклад, за вісім місяців 2010 року майже половина випадків (25649 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосується психологічного насильства в сiм’ї 9.

    Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року 12 , 35 % українців стикалися з психологічним насильством (найчастіше це постійне приниження і контроль).

    Про психологічне насильство з позицій філософії, культурології та психології дізнайтеся з матеріалу Валерії Зубатенко “Нотатки про психологічне насильство”. 

    Економiчне насильство

    Економiчне насильство в сiм’ї — умисне позбавлення одним членом сiм’ї iншого члена сiм’ї житла, їжi, одягу та iншого майна чи коштiв, на якi постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смертi, викликати порушення фiзичного чи психiчного здоров’я 13.

    Цей тип насильства набагато рідше фіксують відповідні органи. Наприклад, за вісім місяців 2010 року лише 3 % випадків (1755 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосуються економічного насильства в сiм’ї 9.

    Хоча згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року 12 , 17 % українців стикалися з економічним насильством (примушення звітувати за кожну копійку, присвоєння обманним шляхом чи знищення майна).

    Про економічний тиск на жінок читайте у статті Любові Жарової “В деталях: економічна дискримінація та економічне насильство“. 

    Сексуальне насильство

    Сексуальне насильство в сiм’ї — протиправне посягання одного члена сiм’ї на статеву недоторканнiсть iншого члена сiм’ї, а також дiї сексуального характеру щодо неповнолiтнього члена сiм’ї 14.

    Найбільш табуйований вид насильства, який важко виявити. Згідно з даними звіту «Права людини 2009–2010», за вісім місяців 2010 року не зафіксовано жодного випадку сексуального насильства в сiм’ї, пов’язаного з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС 9 . Одиничні статистичні випадки, що їх МВС зафіксувало в минулі роки, не означають, що це явище поширено в Україні. Правоохоронним органам дуже важко виявити сексуальне насильство в сiм’ї, адже ця тема вважається приватною і тому замовчується.

    Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року 10 , 1 % українців стикався із сексуальним насильством (примушення силою до статевого акту). Опитування громадської думки свідчать, що сексуальне насильство найчастіше коїли чоловіки стосовно своїх дружин.

    Торгівля жінками

    Ще один актуальний для українського суспільства тип гендерного насильства — торгівля людьми, зокрема жінками. Торгівля людьми — серйозна проблема в галузі прав людини в Україні, яка є джерелом походження, транзитною територією і країною призначення для чоловіків, жінок і дітей. Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює з жертвами торгівлі людьми в Україні з 2000 року; через відсутність централізованої національної системи збору даних найчастіше використовують саме статистику МОМ, зокрема й український уряд.

    У період з 2000-го до березня 2015 року МОМ надала допомогу 11 086 жертвам торгівлі людьми в Україні 15 , хоча загальна кількість жертв, імовірно, набагато більша. МОМ уважає, що після здобуття незалежності 1991 року понад 120 тис. чоловіків, жінок і дітей стали жертвами торгівлі людьми 16 . З 2004 року, коли почали враховувати і звертати увагу на стать жертв, більше як дві третини постраждалих виявилися жінками. Там, де мета торгівлі сексуальна, переважну більшість жертв становлять жінки: 99 % жертв, яким з 2007 року надано допомогу, — це жінки (2190 осіб порівняно з 25 чоловіками) 15.

    Якщо жертви з різних країн продаються в Україну або через неї, власне українських жертв вивозять не тільки до інших країн, головно Європи й Азії, а й у інші регіони України. Найбільш вразливі в аспекті торгівлі людьми молоді самотні жінки з низьким рівнем життя. У них часто обмежений доступ до можливостей працевлаштування, тому вони незмінно є об’єктом полювання з боку вербувальників-українців, які здобувають їх шляхом шахрайства, примусу чи боргового рабства. Чи призводить проституція до торгівлі жінками?

    Про це більше у наступних матеріалах: 

    Дафна Рачок. Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації.

    Олена Зайцева. Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація.

    Боротьба з торгівлею жінками

    З кінця 1990-х років українська влада зробила низку кроків, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, зокрема жінками. Разом із загальною криміналізацією торгівлі людьми через статтю 149 Кримінального кодексу (яка встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми для сексу й праці) від 1999 року уряд затвердив низку планів дій, а 2011 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про протидію торгівлі людьми» 17  з метою знизити її рівень та надати підтримку жертвам.

    У 2012 році було затверджено Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року 18 . Організація «Ла Страда — Україна» запровадила національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. МОМ підтримує окрему національну довідкову безкоштовну лінію з питань міграції і протидії торгівлі людьми 19.

    Розвідувальна журналістика про торгівлю жінками

    У 2005 році канадський журналіст Віктор Маларек презентував 20  україномовний переклад своєї книжки «Наташі: сучасна світова секс-торгівля» про торгівлю жінками 21. В анотації зазначено: «Відомий канадський журналіст Віктор Маларек, спираючись на матеріали власних журналістських розслідувань, описує масштаби поширення у світі торгівлі жінками для потреб проституції. Жертвами ділків останніми роками найчастіше стають вихідці зі Східної та Центральної Європи, зокрема українки, росіянки, молдаванки, чешки. Аналізуючи це ганебне явище, автор вказує його глибинні причини й пропонує шляхи його усунення. Для осіб, які планують поїхати на роботу за кордон, їхніх родичів, друзів і знайомих, а також усіх тих, кому не байдужа проблема торгівлі людьми».

    Сексуальні домагання: означення поняття

    Специфіка сексуальних домагань полягає в тому, що вони відбуваються не у приватній сфері (вдома), а в публічній, наприклад у робочому середовищі або в громадському транспорті. Тобто гендероване насильство в робочому середовищі називають сексуальними домаганнями.

    У статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) 22  наведено означення сексуальних домагань: «дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування».

    І хоча означення деталізує дії сексуального характеру, воно вважається неповним, бо передбачає лише вертикальні відносини (підпорядкування типу начальник—підлеглий) і не охоплює відносини горизонтального типу (між колегами), серед яких теж трапляються випадки сексуальних домагань. Мало того, дані міжнародних досліджень свідчать, що сексуальні домагання частіше бувають серед колег, аніж у відносинах начальник—підлеглі.

    Дослідження сексуальних домагань

    Проблему сексуальних домагань як форми гендерної дискримінації вивчають передусім різні громадські організації в рамках міжнародних проектів. Наприклад, моніторинг ситуації щодо сексуальних домагань здійснювався в міжнародному проекті «Зупинимо насилля проти жінок» (Stop Violence against Women). Про сексуальні домагання в Україні там сказано, що, незважаючи на статтю 154 Кримінального кодексу України, до суду доходить дуже мало випадків сексуальних домагань (або не доходить жодного).

    Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» (Львів) провів дослідження проблем сексуальних домагань на робочому місці з боку керівників і колег по роботі (2005). Згідно з його результатами, серед жінок і чоловіків у віці від 18 до 59 років, котрі живуть у Львові і Львівській області, фактично кожна десята опитана людина стикалася на роботі з небажаними неформальними поплескуваннями й погладжуваннями сексуального характеру з боку начальства. Стільки само людей зазнавали небажаної сексуальної ініціативи з боку колег, які стоять на одному з ними щаблі в офісній ієрархії.

    Опитування громадської думки, яке 2008 року проводила «Ла Страда — Україна» разом з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що 96 % громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань; 43 % українців бачать проблему сексуальних домагань актуальною для України; 62 % жінок і 38 % чоловіків уважають, що «сексуальні домагання — це можливість просунутися по кар’єрних сходах».

    Про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань дізнайтеся в статті Катерини Вітер “Що таке сексуальні домагання?“. 

    Дитячі (ранні) шлюби: у чому проблема?

    Міжнародна спільнота стурбована світовими масштабами дитячих (або ранніх) шлюбів та їхніми наслідками для здоров’я і благополуччя дівчаток і хлопчиків 23. Фонд народонаселення ООН реалізує всесвітню кампанію «Зупинимо дитячий шлюб» 24 мета якої — інформувати і попередити ранні шлюби серед вразливих категорій населення.

    Згідно з Конвенцією про права дитини (1989), «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше». Тому дитячий (або ранній) шлюб — це офіційний або неофіційний союз двох людей, коли принаймні одній із них ще не виповнилося 18 років. Ранній шлюб — це гендероване явище, яке чинить неоднаковий вплив на дівчаток і хлопчиків. Загалом у світі кількість хлопців у ранніх шлюбах набагато менша, ніж кількість дівчат. Щороку 14 мільйонів дівчаток виходять заміж у віці до 18 років, а в розвиткових країнах кожна сьома дівчина виходить заміж у віці до 15 років.

    Міжнародна правозахисна спільнота переконана, що дитячі шлюби (які, крім того, можуть бути ще й примусовими) слід визнавати порушенням прав людини і прав дітей. Дівчата в ранніх шлюбах вразливі до насильства в сім’ї і сексуального насильства в стосунках, які не є рівними. Якщо вони вагітніють, то часто стикаються з ускладненнями під час вагітності й пологів, адже їхні тіла не готові до дітонародження. Вступивши в ранній шлюб, хлопці й дівчата часто змушені кидати освіту, щоб заробляти гроші чи виконувати хатні обов’язки. Виконавчий директор Фонду народонаселення ООН Бабатунде Осотімехін зазначив: «Рішення вийти заміж чи одружитися має робитися добровільно; це поінформоване рішення, яке ухвалюють без страху, примусу чи надмірного тиску. Це рішення дорослої людини, яке слід робити, коли людина справді готова до нього».

    Про вік сексуальної згоди  й наслідки прив’язки до стану сексуальної зрілості читайте в статті Олени Зайцевої “Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо”. 

    Ранні шлюби в Україні 25.

    Кількість ранніх шлюбів в Україні поступово зменшується і характеризується малими масштабами. Загалом ранні шлюби притаманні більше жінкам, ніж чоловікам. Згідно з даними Державного комітету статистики України за 2012 рік, заміжні жінки у віковій групі до 18 років включно становили 2,62 % від усіх заміжніх жінок, а чоловіків відповідної вікової групи майже всемеро менше — лише 0,4 %.

    Дитячі шлюби притаманні радше сільській місцевості, ніж міській. Зокрема, в селах підлітки віком 15–19 років одружуються вдвічі частіше, ніж у містах. Лише кожна друга жителька міста і кожна третя жителька сільської місцевості користується сучасними методами контрацепції. Крім того, існує безпосередній зв’язок між рівнем освіти молоді, матеріальним становищем та одруженням.

    Серед причин вступу в ранній шлюб слід виділити поширені в суспільстві гендерні стереотипи. В Україні ранні шлюби пов’язано з ранніми сексуальними стосунками і незапланованою вагітністю. Вразливою соціальною категорією для ранніх шлюбів вважається ромська національна меншина України, особливо роми, які проживають компактно. Дитячі шлюби серед дівчат і хлопців ромської меншини спричинено патріархальними традиціями та бідністю.

    Протидія гендерному насильству: світовий досвід

    Щорічна міжнародна кампанія «16 днів протидії гендерному насильству»

    25 листопада починається всесвітня кампанія «16 днів активних дій з подолання насильства проти жінок», що її запровадив генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Кампанія триває до іншої знакової для міжнародної спільноти дати — Дня прав людини (10 грудня). Кампанія з глобальним гаслом «Разом подолаємо насильство щодо жінок» закликає уряди всіх держав, громадянське суспільство, молодь, жіночі організації, бізнес-структури, журналістів та інших об’єднатися і дати відсіч глобальній епідемії насильства над жінками й дівчатами.

    Про звинувачення жертви в злочинах насильства читайте в матеріалах Анни Лигіної: 

    Анна Лигіна. Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

    Анна Лигіна. «Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

    Приклад інформаційних кампаній із боротьби з сексуальним насильством у США

    Найвідоміший у світі інфопривід для привернення уваги до питання гендерного насильства — так звані «16 днів протидії гендерному насильству». Світова спільнота щороку долучається до цієї акції під егідою ООН з 25 листопада (Міжнародний день боротьби з гендерним насильством) до 10 грудня (Міжнародний день прав людини).

    Цікавий досвід інших кампаній, які теж можуть бути корисними в Україні. У сфері забезпечення гендерної рівності Сполучені Штати відомі у світі як країна, яка успішно працює з подоланням насильства проти жінок. Національна коаліція проти домашнього насильства вже більше як тридцять років бореться з насиллям у сім’ї. Крім «16 днів протидії насильству», у США організовано окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів проблеми. З 2001 року квітень — це офіційно місяць боротьби із сексуальним насильством 26 , коли по всій країні, в різних спільнотах проводиться низка заходів і кампаній.

    Досвід США у боротьбі з домашнім насильством цінний з погляду його тривалості і масштабності. Ще в 1960–1970-х роках проблему гендерного насильства актуалізували активіст(к)и так званої другої хвилі фемінізму. Тепер це величезний інституціоналізований рух проти насилля, який об’єднує багато державних структур і громадських організацій. Родзинка цієї активності — те, що чоловіки нарівні з жінками долучилися до діяльності з подолання насильства і зайняли свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement) 27.

    Гасло однієї з кампаній з подолання сексуального насильства — «Час долучитися до вирішення проблеми» (It’s time… to get involved). У ній акцент роблять на тому, щоб залучити до превентивних заходів кожного / кожну з нас та привернути увагу до проблем сексуального насильства чи то в школі, університеті, робочому середовищі, чи у своїй спільноті, районі проживання. Головна мета кампанії — інформувати про проблему та спонукати пересічних її свідків не мовчати.

    Традиційно вважалося, що про сексуальне насильство соромно говорити, зізнаватися в ньому, що воно стосується когось, але не нас. Натомість, як свідчать результати досліджень цієї проблеми, воно притаманне всім прошаркам суспільства і соціальним групам. Близько двох третин усіх зґвалтувань у США скоювала особа, яку жертва знала 28. Кожна шоста жінка у США протягом життя була жертвою зґвалтування або його спроби. Крім того, згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, у США 25 % жінок зазнають домашнього насильства за життя 29. Також результати дослідження виявили, що у жінок у віці 20–24 роки найвища імовірність зазнати насильства з боку інтимного партнера.

    Занепокоєність проблемою сексуального насильства у США виявив навіть президент країни. Барак Обама звернувся до американського суспільства з промовою «Національний місяць боротьби із сексуальним насильством у США». Обама не лише висловився про серйозність проблеми, а й заявив, що задля ефективнішого її вирішення в Держбюджеті на 2011 рік удвічі збільшено фінансування програми служб із питань подолання сексуального насильства (Sexual Assault Services Program).

    Про нішу чоловіків у боротьбі з гендерним насильством у США читайте в матеріалі Тамари Марценюк. 

    Протидія гендерному насильству: український досвід

    Ціна насильства для українського суспільства

    Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» 2008 року порахував вартість одного випадку домашнього насильства (за оцінками респонденток). У ході дослідження опитували жінок, які постраждали від насильства в сім’ї, і детально вивчали витрати по кожному з показників. Це дозволило вивести середню вартість одного випадку насильства в сім’ї в Україні — 7306,38 грн. І цей уже досить високий показник не містить оцінку морального збитку. Хоча жінкам складно було оцінити його масштаб, середня компенсація, яку вони вважають гідною за завданий їм і їхнім дітям моральний збиток, становить 31152,53 грн.

    У 2017 році схоже дослідження «Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні» провів Фонд ООН у галузі народонаселення. Згідно з його розрахунками, сукупні економічні втрати українського суспільства від насильства щодо жінок можуть сягати $208 млн на рік (0,23 % ВВП країни 2015 року). Ці оцінки представляють результати моделювання за даними соціологічних опитувань, які характеризують рівень поширення насильства серед жінок, та показники звернень постраждалих по допомогу. Модельні розрахунки перевищують економічний еквівалент вартості офіційно облікованих випадків гендерно зумовленого насильства ($10,8 млн) майже вдвадцятеро, а ймовірна кількість потерпілих від фізичного й сексуального насильства жінок серед усього населення зростає до 1,1 млн осіб.

    Робота громадських організацій з проблемами гендерного насильства:

    «Ла Страда — Україна»

    Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності й захисту прав дітей. Матеріали з протидії насильству в сім’ї розміщено в рубриці «Бібліотека» на веб-сторінці «Ла Страда» 30.

    У журналі соціальної критики «Спільне» 2015 року вміщено інтерв’ю з працівницею «Ла Страда — Україна» Катериною Бороздіною 31. На питання, як діяти в разі насильства в сім’ї, експертка відповіла: «Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної і соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі й місті, або до неурядових організацій за місцем проживання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі й місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них».

    Також можна звертатися на національну дитячу «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерній дискримінації (0 800 500 335 або 116 123 (з мобільних).

    Інші організації

    В Україні чимало організацій працюють у сфері попередження і боротьби з гендерним насильством. Наприклад, громадська організація «Жіночі перспективи», заснована 1998 року у Львові, займається проблемами безробітних жінок, жінок, які потерпають від насильства в сім’ї, торгівлі людьми, дискримінації, несприятливих життєвих обставин. Уже два десятки років організація допомагає жінкам дати собі раду на ринку праці, боротися з насильством і гендерною дискримінацією. Детальніше про її діяльність розповідає в інтерв’ю активістка Марта Чумало 32.

    Інші міжнародні проекти з попередження гендерного насильства в Україні

    У рамках проекту Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» у 2010–2012 роках було проведено десятки інформаційних кампаній, громадських акцій і освітніх заходів, покликаних змінити гендерні стереотипи й підвищити рівень обізнаності суспільства про подолання насильства в сім’ї і сприяння гендерній рівності.

    Інформаційна браслетна кампанія «Залишайся людиною» мала на меті змінити стереотипи і подолати стіну мовчання навколо домашнього насильства.

    У 2015 році МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» (УФГЗ) було обрано партнером Фонду народонаселення ООН для впровадження компонента проекту «Посилення гуманітарної відповіді на потреби найбільш вразливих категорій жінок і дівчат-підлітків в умовах збройного конфлікту на сході України: зміцнення міжвідомчої системи попередження й подолання гендерно-обумовленого насильства».

    У рамках проекту в п’ятьох східних регіонах України (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та підконтрольні Україні території Донецької і Луганської областей) УФГЗ створила 21 мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги. Cоціальні працівники і психологи мобільних бригад надають екстрену допомогу потерпілим від гендерно-обумовленого й домашнього насильства.

    Існує також проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству. Працівники і працівниці мобільних груп мережі «Поліна» пройшли навчання на базі Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Цей курс підготовки допомагає якісніше і професійніше надавати допомогу потерпілим від домашнього насильства. Також 2018 року курс підготовки пройдуть оператори телефонної лінії «102».

    Практичні рекомендації з протидії гендерному насильству в Україні

    Що робити у випадку насильства в сім’ї

    Українська Гельсінська спілка з прав людини радить, що робити у випадку насильства в сім’ї.

    Заздалегідь складіть собі план дій: що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо треба піти з дому, підготуйтеся: зберіть найпотрібніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи і документи, які підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. Якщо з вами будуть діти, так само підготуйте все потрібне.

    Визначте не одне, а кілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися в разі загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.

    Куди звертатися по допомогу в разі проявів насильства:

    – до дільничного інспектора міліції;

    – у кримінальну міліцію у справах дітей;

    – у центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді;

    – в управління сім’ї і молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;

    – до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

    Рекомендації для практичної роботи із тематикою гендерного насильства

    Розроблено чимало рекомендацій для роботи з тематикою гендерного насильства. Зокрема, в рамках проектів ОБСЄ в Україні підготовлено публікації на тему протидії насильству в сім’ї 33 :

    • Методичний посібник для фахівців, які впроваджують корекційні програми для осіб, котрі вчинили насильство в сім’ї.
    • Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Навчально-методичний посібник до спеціалізованого курсу з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів.
    • Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Додаток до навчально-методичного посібника (курс з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів).
    • Програма корекційної роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, та основні засади її реалізації.
    • Методичні рекомендації щодо організації роботи дільничних інспекторів міліції з протидії насильству в сім’ї.

    У рамках проектів Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні так само підготовлено чимало публікацій 34  на теми попередження і боротьби з гендерним насильством:

    • Система органів та установ, які надають соціальні послуги жертвам насильства в сім’ї в Україні.
    • Протидія насильству в сім’ї: пам’ятка для дільничного інспектора міліції.
    • Стандарти надання соціальних послуг особам, які постраждали від насильства в сім’ї: міжнародний досвід та рекомендації для України.
    • Запобігання насильству в сім’ї. Посібник для дільничних інспекторів міліції.
    • Ефективне запобігання та реагування на випадки насильства в сім’ї. Методичний посібник для тренерів з проведення тренінгів для дільничних інспекторів міліції.

    У рамках реалізації проекту «Свобода від насильства: розширення прав і можливостей дівчат і жінок у складних життєвих обставинах», який спільно з Міністерством соціальної політики України реалізовував МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», за фінансової підтримки Агенції ООН Жінки, було розроблено Комплексну програму корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику 35. Крім того, розроблено Комплексну програму корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення 36.

    Посібник для працівників поліції європейських країн перекладено на українську мову 37. Ліз Келлі розглядає різні види гендерного насильства і відзначає роль поліції у боротьбі з цим явищем.

    Вивчення тематики гендерного насильства у світі

    Журнал про міжособистісне насильство (Journal of Interpersonal Violence) виходить 20 разів на рік і присвячений дослідженням та роботі з жертвами і кривдниками міжособистісного насильства, усуненню причин, наслідків, лікуванню і профілактиці всіх видів насильства. Це також форум для спілкування між фахівчинями, які працюють з тематикою домашнього насильства, сексуального насильства над дітьми, зґвалтування і сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, фізичного насильства і насильницьких злочинів.

    «Сексуальне насильство: Журнал досліджень і лікування» (Sexual Abuse: A Journal of Research and Treatment)— академічний майданчик для новітніх оригінальних досліджень і наукових оглядів з клінічних і теоретичних аспектів явища сексуального насильства.

    Блогерка і гендерна експертка Марія Дмитрієва здійснила огляд закордонних і вітчизняних книжок про гендерне насильство та різні його форми 38.

    У 1970-х роках у США вийшла книжка Сюзан Браунміллер «Проти нашої волі. Чоловіки, жінки і зґвалтування» 39. Авторка «підірвала поширене в суспільстві уявлення, нібито зґвалтування — це щось, що трапляється дуже рідко і лише з тими жінками, які порушили неписані правила поведінки».

    Джудіт Герман у книжці «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору» 40 пропонує опис механізму травми з прикладами та її подолання в різних контекстах. Ця книжка буде корисною і психологам, і людям, які пережили насильство в будь-якій формі, і членам родин тих, хто пережили насильство.

    Марія Дмитрієва описує також колективну монографію 1993 року «Насильство проти жінок. Криваві сліди» 41. У ній феміністські соціологині, користуючись, зокрема, напрацюваннями жіночих груп підвищення самосвідомості та притулків для жертв домашнього насильства, підготували збірку статей про різні види насильства, що його зазнають жінки, — вбивства, сексуальні домагання на роботі, переслідування (stalking), примус до сексу з боку родичів, та про інституційний контекст насильства проти жінок.

    Слід згадати і новішу колективну монографію 2007 року «Гендерне насильство: міждисциплінарна перспектива» 42. Першу частину чималенької книжки присвячено чинникам насильства з боку чоловіків та віктимізації жінок. Далі розглядаються різні форми сексуального насильства (сексуальні домагання, зґвалтування, побиття в інтимних стосунках, насильство проти дітей), не оминається тема комодифікації тілесності — порнографія, сексторгівля, проституція. Остання третя частина стосується творення соціальної зміни, трансформації гендерних стосунків.

    Вивчення тематики гендерного насильства в Україні

    У 2015 році на платформі Прометеус стартував масовий онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» 43 який містить окрему тему «Гендерне насильство». За бажанням можна прослухати окремі лекції саме з цієї теми.

    У Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Савчук викладає окремий курс про соціальну роботу з жінками, які зазнали домашнього насильства.

    Дисертаційні дослідження на тему гендерного насильства в Україні

    На теми гендерного насильства в Україні захищено низку дисертацій. Зокрема, Ніна Аніщук з Національного університету «Одеська юридична академія» 2008 року захистила докторську дисертацію з юридичних наук «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз» 44 а перед тим 2007 року видала монографію «Гендерне насильство у правовому житті України» 45.

    Олександр Бойко 2003 року захистив кандидатську дисертацію із соціології «Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища».

    Героїня проекту «Правозахисниці, які змінюють Україну», експертка з гендерного насильства Алла Блага 46 2015 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук на тему «Насильство в сім’ї: кримінологічний вимір, детермінація, запобігання».

    Соціологічні дослідження гендерного насильства в Україні

    Перш ніж здійснювати певну державну політику, треба фахово й ретельно вивчити питання, з яким працюватимемо. Явище домашнього насильства не виняток. Не випадково в Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами 47 (ратифікація якої — частина міжнародних зобов’язань України) окрема стаття 11 називається «Збір даних і дослідження» та стосується (1) регулярного збору відповідних дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства, (2) підтримки досліджень щодо всіх форм насильства, (3) проведення регулярних опитувань населення для оцінки поширення й тенденцій усіх форм насильства, (4) забезпечення доступу громадськості до інформації (це важливий аспект визнання проблеми з боку держави).

    Говорячи про соціологічні дослідження домашнього насильства, слід виділити такі два аспекти. По-перше, доцільно розглядати методологічні засади загалом соціологічних досліджень. По-друге, варто звернути окрему увагу на специфіку досліджуваного явища — гендерного насильства загалом і домашнього насильства зокрема. Це чутлива для респонденток і респондентів, так звана «приватна» тема, вивчати яку — виклик для соціологічної спільноти.

    У матеріалах до Міжнародної конференції «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції» (3–4 вересня 2015 року, Київ) соціологиня Тамара Марценюк розглядає методологічні засади дослідження гендерного насильства 48.

    Дослідження домашнього насильства з використанням кількісних методів — це передусім опитування громадської думки. Наприклад, у рамках реалізації «Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні» (проекту, який впроваджувала Програма розвитку ООН в Україні за підтримки Європейського Союзу) у листопаді-грудні 2009 року було взято інтерв’ю в 1800 осіб у межах національного репрезентативного опитування населення України віком від 18 років і старше 49. Для вимірювання поширення насильства в сім’ї в анкеті було використано метод прямої (особистий досвід) і непрямої (досвід родичів і близьких) оцінок. Результати презентують радше загальні тенденції поширення різних форм насильства в сім’ї.

    Вивчення ж домашнього насильства з використанням якісних методів — це етнографічні дослідження (різнобічний аналіз щоденної практики певної спільноти з погляду її культури, що зазвичай відрізняється від культури основної маси), кейс-стаді, експертні опитування, групова дискусія (фокус-групи), життєві історії, глибинні інтерв’ю тощо. Крім статистичних даних, цифр, відсотків, важливо почути конкретні історії жертв домашнього насильства, як це зазначено у фаховій літературі. Так само на основі радше якісних методів проводяться дослідження з метою виявити й поширити так звані успішні (кращі) практики вирішення проблеми, як-от вивчення американського досвіду залучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством 50.

    У серпні 2015 року було представлено величезний за обсягом і тематикою правозахисний звіт «На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні», у якому домашнє насильство представлено як частина розділу «Дискримінація за ознакою статі» 51.

    На замовлення Фонду народонаселення ООН компанія GfK Ukraine в серпні-вересні 2014 року провела національне репрезентативне опитування про досвід насильства серед жінок і дівчат. Відсутність актуальної інформації про поширення й характеристики насильства стосовно жінок і дівчат — один із найбільш значущих чинників, які стримують розробку та впровадження цільових програм попередження насильства. Тому мета дослідження — отримати свідчення й конкретні дані про рівень поширеності насильства щодо дівчат і жінок, про контекст насильства і чинники ризику, які стосуються як індивідів, так і домогосподарств 52.

    Домашнє насильство виділено в окрему тему в комплексному дослідженні становища жінок, які проживають у сільській місцевості, що його 2014 року проводила компанія GfK Ukraine для ПРООН та уповноваженого Верховної Ради з прав людини 53.

    Дослідження насильства, пов’язаного з конфліктом на Сході Україні

    Управління Верховного Комісара ООН з прав людини підготувало аналітичний звіт «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні 14 березня 2014 року — 31 січня 2017 року» 54. Як відомо з міжнародного досвіду, сексуальне насильство в період воєнних дій може застосовуватися як одна з тактик ведення війни. У звіті зазначається: «Відповідно до випадків, задокументованих УВКПЛ у період з 14 березня 2014 року по 31 січня 2017 року, немає підстав уважати, що сексуальне насильство використовується в стратегічних чи тактичних цілях урядовими силами або озброєними групами в східних областях України чи Російською Федерацією в Автономній Республіці Крим. Незалежно від масштабів сексуальне насильство, особливо в контексті конфлікту, є серйозним порушенням особистої недоторканності і може за певних умов становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Окремі із задокументованих випадків, будучи пов’язаними зі збройним конфліктом, можуть становити воєнні злочини».

    Психологічні, юридичні та інші аспекти гендерного насильства

    Окремі дослідження присвячено комплексному вивченню стану системи попередження насильства в сім’ї в Україні 55.

    Наукові праці з питань гендерного насильства пише юристка і гендерна експертка Катерина Левченко 56.

    Вивчаються також регіональні аспекти домашнього насильства. Наприклад, у статті «Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим)» (2012) проаналізовано окреслену проблему в АР Крим 57 розглянуто гендерні аспекти проблеми насильства в сім’ї, причини й основні форми цього явища. Також охарактеризовано роль державного регулювання у вирішенні проблеми сімейного насильства, наведено позитивні приклади попередження насильства в сім’ї.

    Інформацію про гендерне насильство в Україні варто шукати в міжнародних звітах, як-от Доповіді про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 58.

    Висновки

    Попри чималі зусилля, що їх докладають громадські організації і держава для привернення уваги та протидії гендерному насильству, ця проблематика у світі взагалі і в Україні зокрема далі залишається актуальною.

    Вище наведено далеко не весь перелік досліджень і проектів щодо боротьби з різними формами гендерного насильства. В Україні є ще низка аспектів, які потребують додаткового вивчення і вирішення. Тому треба продовжувати досліджувати тематику гендерного насильства і практично працювати на покращення ситуації.


    1. Проект Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) // http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/vaw-dv-project [↩]
    2. Рівність заради демократії: інформаційний бюлетень з актуальних питань ґендерних перетворень в Україні / [упоряд. текстів С. Губін]. — К.: Програма розвитку ООН в Україні, 2006. — 15 c. // http://gender.org.ua/images/lib/rivnist_zarady_demokratii.pdf [↩]
    3. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
    4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затверджено плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» № 2154-р від 01.12.2010 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80 [↩]
    5. Публікації проекту: http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/publications/project [↩]
    6. Куевас Хав’єр Тручеро, Христова Ганна. Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок і домашнім насильством: кращі міжнародні практики та стандарти. — К.: Рада Європи, 2015. — 61 с. // https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680488676 [↩]
    7. http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs239/en/ [↩]
    8. Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
    9. Дані взято зі звіту «Права людини в Україні 2009–2010», з розділу XX «Проблеми насильства в сім’ї» // http://www.khpg.org/index.php?id=1298361851 [↩] [↩] [↩] [↩]
    10. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше [↩] [↩]
    11. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 [↩]
    12. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
      [↩] [↩]
    13. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
      [↩]
    14. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001. [↩]
    15. Див.: Combating trafficking in human beings in Ukraine, Statistics on 31 March 2015 [↩] [↩]
    16. Див.: Combating Human Trafficking / International Organization for Migration, Mission in Ukraine [↩]
    17. Див.: Закон України «Про протидію торгівлі людьми» № 3739-VI від 20.09.2011 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3739-17 [↩]
    18. Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
      [↩]
    19. Інформація для мігрантів https://san-francisco.mfa.gov.ua/news/hot-line-trafficking [↩]
    20. Див.: http://www.radiosvoboda.org/a/931600.html [↩]
    21. Див.: Маларек, Віктор. Наташі: сучасна світова секс-торгівля / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К., 2004. [↩]
    22. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866-IV від 08.09.2005 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
    23. Див.: Марценюк, Тамара. Проблема ранніх шлюбів в Україні та світі // Повага: кампанія проти сексизму. — 28 березня 2016 року. [↩]
    24. https://www.unfpa.org/child-marriage [↩]
    25. Див.: Марценюк, Тамара. Ранні шлюби в Україні: хто і чому одружується в ранньому віці // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 83–90. [↩]
    26. Детальніша інформація на сайті ініціативи: http://www.nsvrc.org/saam [↩]
    27. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012. [↩]
    28. Дані Rape, Abuse and Incest National Network, USA [↩]
    29. National Coalition Against Domestic Violence https://assets.speakcdn.com/assets/2497/domestic_violence-2020080709350855.pdf?1596828650457=&utm_source=chatgpt.com [↩]
    30. Бібліотека: https://la-strada.org.ua/biblioteka?tx_wpdmcategory=protydiya-nasylstvu-v-simyi [↩]
    31. Гендерне насильство в Україні: інтерв’ю з експерткою Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна» // http://commons.com.ua/genderne-nasilstvo-v-ukrayini-interv-yu-z-ekspertkoyu-mizhnarodnogo-zhinochogo-pravozahisnogo-tsentru-la-strada-ukrayina/ [↩]
    32. Див.: Інтерв’ю з Мартою Чумало // Громадський простір, 02.04.2015: http://www.prostir.ua/?focus=v-ukrajinskomu-sotsiumi-buty-ne-takymy-duzhe-skladno-marta-chumalo [↩]
    33. Публікації із тематики протидії насильству у сім’ї, ОБСЄ http://www.osce.org/node/75928 [↩]
    34. Бібліотека проектів Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні http://gender.org.ua/ [↩]
    35. Див.: Комплексна програма корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику: інформаційно-методичні матеріали / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 528 с. [↩]
    36. Див.: Комплексна програма корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення: інформаційно-методичні матеріли / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 284 с. [↩]
    37. Див.: Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: Посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с. [↩]
    38. Див.: Дмитрієва, Марія. Книжки про гендерне насильство // Читомо. 19.07.2016 http://www.chytomo.com/issued/knizhki-pro-genderne-nasilstvo [↩]
    39. Див.: Brownmiller, Susan. Against Our Will. Men, Women and Rape. — New York: Simon & Schuster, 1975. — 472 р. [↩]
    40. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: ВСЛ, 2015. — 416 с. [↩]
    41. Див.: Violence Against Women: the Bloody Footprints / Ed. by Pauline E. Bart and Eileen Geil Moran. — London: SAGE Publications, 1993. — 312 p. [↩]
    42. Див.: Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p. [↩]
    43. Див.: http://courses.prometheus.org.ua/courses/IRF/101/2015_T2/about [↩]
    44. Див.: Аніщук Н. В. Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-тет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2008. — 36 с.: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/943 [↩]
    45. Див.: Аніщук, Ніна. Гендерне насильство у правовому житті України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2007. [↩]
    46. Див.: https://helsinki.org.ua/articles/analityk-uhspl-alla-blaha-prava-lyudyny-u-tsilomu-j-henderna-problematyka-zokrema-potrebuyut-postijnoji-systemnoji-uvahy/ [↩]
    47. Див.: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами: Офіційний переклад. — 50 с. [↩]
    48. Марценюк, Тамара. Соціологічні дослідження домашнього насильства: методологічні засади: [препринт] // Міжнародна конференція «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції», Київ, 3–4 вересня 2015 року. — [К., 2015]. — С. 1–11. [↩]
    49. Див.: Проблема насильства в українських сім’ях. Соціологічне опитування / За ред. С. О. Павлиш. — К., Запоріжжя: Друкарський світ, 2010. — 52 с. // http://gender.org.ua/images/lib/2010_opinion_poll_violence.pdf [↩]
    50. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012.
      [↩]
    51. Див.: Дискримінація за ознакою статі // На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні / The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 29–65. [↩]
    52. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Міханчук Д., Марценюк Т. Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок. — К., 2014. — 57 с. [↩]
    53. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Марценюк Т. Комплексне дослідження становища жінок, які проживають у сільській місцевості. — К.: ВАІТЕ, 2015. — 88 с. [↩]
    54. http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf [↩]
    55. Див.: Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Олени Кочемировської. — ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf [↩]
    56. Див.: Левченко, Катерина. Чи готова Українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123; Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195. [↩]
    57. Див.: Марценюк Т. О., Хуткий Д. О. Насильство у сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160. [↩]
    58. Див.: Доповідь про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Восьма періодична доповідь. — К.: Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, 2014. — 84 с. [↩]
  • Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо

    Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо

    Де в одних свобода, в інших — відповідальність. Чи має така концепція право на існування в статевих відносинах і в яких випадках? Чи призводить скасування всіх обмежень у цій сфері до позитивних результатів? Чи сексуальна революція менш ризикована, ніж політична, якщо часто революції, здійснені в ім’я свободи, обертаються репресіями і насильством?

    Дії сексуального характеру з особою, яка не досягла віку сексуальної згоди, вважаються злочином у більшості країн світу. Вік сексуальної згоди (англ. age of consent) — це вік, починаючи з якого людина вважається спроможною дати усвідомлену згоду на сексуальні відносини з іншою людиною, а стан статевої зрілості — це готовність організму до репродуктивних функцій. Хоча ці поняття логічно пов’язані, статева зрілість не єдине, що має визначати вік сексуальної згоди, адже, крім фізичної готовності організму до розмноження, мають враховуватися ще психологічний складник — усвідомлення ситуації і її наслідків, та соціальний складник — вплив норми на людське суспільство загалом.

    Психологічний розвиток дитини, як і реальний вік, у якому людина готова до репродуктивних функцій, відрізняються не лише залежно від регіону, а й індивідуально, і це одна з причин, чому ця тема до сьогодні викликає бурхливі дискусії. Складним з погляду права залишається й означення самого поняття згоди; єдиного підходу досі не існує, але для нашої теми цікаво, що окремі дослідники 1 пов’язують згоду з дієздатністю (в Україні особа стає повністю дієздатною у 18 років).

    Не менш важливий елемент суперечки про вік сексуальної згоди — питання про права дорослих мати стосунки сексуального характеру з дітьми. Мова закону не завжди збігається з термінологією, заведеною в спілкуванні, тому важливо підкреслити, що відповідно до сучасних правових норм:

    • дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку 2 ;
    • малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років;
    • неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років.

    Для початку розгляньмо, коли й звідки почала розвиватися концепція сексуальної згоди та які помітні закономірності були на цьому шляху.

    Історичні передумови

    Перші згадки про вік дозволених сексуальних відносин стосувалися шлюбів, і цей вік у сучасному розумінні міг бути критично низьким. Хоча в більшості випадків існувала прив’язка до статевої зрілості (у дівчат це початок менструацій), вік, у якому згода на шлюб уважалася усвідомленою, іноді міг бути суттєво меншим. Скажімо, в канонічному праві ХІІ сторіччя згода на шлюб уважалася усвідомленою, якщо обоє дітей мали по 7 років 3 , але шлюби могли укладатися і між дво-трирічними дітьми 4. Звичайно, такі шлюби ґрунтувалися на майнових питаннях і це був передусім шлюбний договір, але й ставлення до дитинства було зовсім інакшим, ніж ми звикли, особливо зважаючи на великі обмеження прав жінок і дітей: навіть якщо чоловік фактично ґвалтував свою дружину до досягнення нею статевої зрілості, це могло вважатися законною консумацією (легалізацією) шлюбу 4.

    Вік сексуальної згоди в сучасному розумінні належить не до шлюбних відносин, а до злочинів у сфері прав людини. У такому сенсі першою відомою письмовою нормою можна назвати Вестмінстерський статут (1275), який визначив правопорушенням розбещення дівчаток, котрі не досягли шлюбного віку (на той час — 12 років) 5. Лише у ХVІ сторіччі естафету підхопили окремі землі в тогочасних Німеччині й Італії та встановили мінімальний вік сексуальних зносин із дівчатами 12 років. Інші країни Європи почали ухвалювати подібні закони аж наприкінці ХVІІІ століття, до того ж вік згоди залишався низьким — 10–12 років. Невисокою була й ефективність цих правових обмежень: проблема полягала ще й у тому, що точний вік чи дату народження людини в ті часи важко було встановити.

    Суттєво переглядати питання сексуальної згоди дітей у країнах Заходу почали в кінці ХІХ сторіччя і не без участі феміністок. Англійка Джозефіна Батлер та інші феміністки змогли привернути увагу суспільства до жахів тогочасної проституції, зокрема дитячої. Організоване ними скандальне журналістське розслідування про життя 13-річної дівчинки в британському борделі викликало небувалий резонанс: гнів публіки, марші протесту та побоювання влади заколотів державного масштабу. У результаті 1885 року в Англії вік згоди підняли до 16 років, а у США жіночі рухи почали кампанії за підвищення цього віку мінімум до 16, а краще до 18 років (тоді він становив від 7 до 12 років). Не одразу, але з часом ці кампанії дали результати: до 1920 року майже всі штати США встановили вік згоди 16–18 років 6. На той час більшість країн Європи теж підняли вік згоди з 10–12 до 13–16 років, тенденція до підвищення зберігається досі.

    Хоча первісно вік згоди стосувався дівчат і гетеросексуальних стосунків, на початок ХХІ століття більшість західних країн уніфікували закони щодо осіб обох статей і гомосексуальних відносин. Нині у світі ще не існує єдиного віку чи підходу до встановлення віку сексуальної згоди.

    Вік сексуальної згоди в Україні

    Ситуація в Україні трохи заплутана: в 2016 році ЗМІ поквапилися повідомити про встановлення віку сексуальної згоди 16 років (але закон, про який тоді писала преса, набрав чинності лише 18 квітня 2018 року 7. Розберемо, що було, як стало.  Донедавна у Кримінальному кодексі України (далі — КК) було дві різні статті з різним підходом щодо віку потерпілих. За статтею 156 КК «Розбещення неповнолітніх» передбачено покарання за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16 років. І є стаття 155 КК, яка передбачала покарання за статеві зносини, але — увага! — з особою, яка не досягла статевої зрілості.

    Тобто в Україні встановлено конкретний вік дитини — 16 років, до досягнення якого будь-які розпусні дії сексуального характеру щодо цієї дитини (незалежно від її згоди) вважаються злочином і караються відповідно до ст. 156 КК. Розпусними діями вважаються оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні дотики до статевих органів, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин чи акту онанізму в присутності потерпілої особи, ознайомлення потерпілої особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні теми тощо. У таких випадках не важливо, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, чи є у потерпілої особи сексуальний досвід і хто був ініціатором учинення розпусних дій, — головне, щоб вік потерпілої особи був меншим за 16 років.

    То навіщо потрібна ст. 155 КК, якщо навіть покарання у статтях 155 і 156 однакове — обмеження волі на термін до п’яти років або позбавлення волі на той самий термін 8 ? Є один важливий момент: ст. 156 КК не охоплює безпосередньо статеві зносини (природній гетеросексуальний акт) з потерпілою особою. І тепер головні зміни: щоб злочин кваліфікувався за ст. 155 КК, потерпіла особа не мала досягти статевої зрілості.

    Стан статевої зрілості українське законодавство визначає як закінчення формування організму, коли статеве життя, а для жінок — запліднення, вагітність, пологи і годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров’я 9. Експертиза встановлення статевої зрілості в Україні проводиться щодо осіб віком від 14 до 18 років. Отже, не може бути визнано статево зрілою особу до 14 років (бо експертиза проводиться лише з 14 років) і водночас може бути визнано статево незрілою особу і в 16, і в 17 років. На практиці це означає, що в одному випадку за статеві зносини із 17-річною особою могло бути законне покарання за ст. 155 КК (якщо експертиза показувала, що ця особа не досягла статевої зрілості), а в іншому випадку сексуальні зносини з 14-річною особою не могли бути покарані за ст. 155 КК (якщо ця особа досягла статевої зрілості). Статеві зносини з 13-річною або молодшою дитиною в будь-якому випадку вважаються статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, і підпадають під ст. 155 КК (крім випадку, коли статеві зносини супроводжувалися безпорадним станом потерпілої 10 , фізичним насильством чи погрозами його застосувати, бо покарання за це передбачене ст. 152 КК).

    Загалом, завдяки різному підходу у вказаних статтях Кримінального кодексу можлива була абсурдна ситуація, коли за імітацію статевого акту перед 15-річною потерпілою особою злочинця було б покарано, а за реальний статевий акт із нею — ні (якщо особа була б  визнана статево зрілою і примус довести не вдалося). То кому насправді потрібні такі експертизи, навіть якщо припустити, що експерти будуть неупередженими?

    Що ж змінив новий закон? По-перше, назву і зміст статті 155 КК на «статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку», тобто зникла прив’язка до статевої зрілості потерпілої, залишився простий і зрозумілий критерій — вік. Також встановлено відповідальність за цією статтею лише для повнолітніх осіб. Тобто якщо статеві зносини відбуваються між неповнолітніми особами, жодна з них не відповідатиме за вказаною статтею. Це нагадує чинний в окремих країнах принцип звільнення від відповідальності за такі дії осіб близьких за віком (англ. close-in-age exemptions). Закон відповідає сучасній світовій практиці і загалом співзвучний з вимогами міжнародних документів у сфері захисту прав дітей. В той же час, новим законом прямо не встановлено, що до 16 років дитина не може надати згоди на статеві зносини, закон лише позбавляє потерпілу сторону необхідності доводити статеву незрілість.  Потрібно також врахувати, що з 11.01.2019 набере чинності нова редакція КК, яка суттєво змінить визначення зґвалтування: зникне прив’язка до насильства, і визначення базуватиметься на наявності чи відсутності добровільної згоди потерпілої особи на сексуальні зносини 11. У зв’язку з цим поняття усвідомленої згоди та згоди взагалі стане набагато більш значимим в цій сфері.

    Ситуація у Європі та світі

    Тенденція до збільшення віку сексуальної згоди в тих країнах, де він менший за 16 років, існує й сьогодні. Наприклад, у Канаді такі зміни мали місце 2008 року, в Литві — 2010-го, а в Іспанії — 2015-го. Проте не можна сказати, що цим змінам не чинили спротив: час від часу виникали хвилі невдоволення, зокрема як наслідок сексуальної революції.

    Заклики до «сексуальної свободи» можуть набирати досить радикальних форм. От у Франції 1977 року в парламент надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Петицію підписали, зокрема, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, лгбт-активісти, письменники (переважно чоловічої статі), які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Поняття згоди описувалося як небезпечна «пастка» 12 , деспотичний закон, який захищає традиційну (тобто «застарілу») заборону будь-якого сексу з дітьми 13.

    Одночасно одна з найбільш шанованих і відомих газет світу Le Monde опублікувала відкритий лист, підписаний 69 особами, на захист трьох французів-ґвалтівників, які очікували суду у зв’язку з сексуальними відносинами з 13 і 14-річними дівчатами й хлопцями. Ще через кілька років у впливовій французькій газеті Libération з’явився лист на підтримку чоловіка, засудженого за сексуальні відносини з 6–12-річними дівчатками. Цей лист підписали 63 особи, впевнені в тому, що постраждалі дівчата були цілком щасливі в тій ситуації 14.

    Хто знає, можливо, саме такі настрої в суспільстві вплинули на те, що сексуальні відносини з 11-річними дітьми у Франції й сьогодні можуть визнавати діями з усвідомленою згодою дитини 15. Законодавство Франції містить статті про відповідальність за ненасильницькі сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років, проте (на відміну від сусідів) не містить статей, згідно з якими дитина не може давати усвідомлену згоду на статевий акт. Тому в разі неможливості довести примус такі дії кваліфікуються лише як сексуальне розбещення (atteinte sexuelle) з максимальним покаранням учетверо меншим, ніж за зґвалтування (5 років замість 20).

    Спроби знизити або скасувати вік згоди були не лише у Франції. У 1970-х роках у Великій Британії ряд релігійних і політичних організацій пропонували знизити вік сексуальної згоди до 14, а то й до 12 років. Про це читали лекції декани відомих університетів, писали газети, виступали комуністи з лейбористами, організації з охорони здоров’я й гомосексуальні рухи, апелюючи до нових досліджень, свободи волі та прав дитини на сексуальне життя.

    Пізніше, 2000 року, під час нової спроби знизити планку уряд Великої Британії навіть консультувався з групою підлітків та організував опитування серед осіб від 12 до 16 років, яке виявило, що 87 % із них хотіли б знизити вік згоди 16. Водночас серед дорослих результат голосування 2010 року був діаметрально протилежним 17. Такі розбіжності між позицією дітей і дорослих можуть, зокрема, ілюструвати ту частину поняття згоди, яку називають «дійсністю», тобто здатність усвідомлювати значення й характер вчинюваних діянь. За даними правозахисних організацій, кожна 20-та дитина у Великій Британії — жертва злочину сексуального характеру, кількість заяв про злочини неухильно зростає, а про більшість сексуальних злочинів проти дітей не повідомляють і їх не карають 18. На цей час у Великій Британії щодо осіб молодших за 16 років діє «беззаперечна презумпція відсутності згоди» щодо будь-яких сексуальних дій, а щодо дітей до 13 років існують додаткові захисні юридичні норми.

    Нині потреба в спеціальній охороні дітей порівняно з дорослими загальновизнана і в міжнародному праві. Вперше таку тезу закріпила Женевська декларація прав дитини 1924 pоку, потім її підтвердили в Загальній декларації прав людини 1948 pоку, Декларації прав дитини 1959 року і нарешті закріпили в Конвенції ООН про права дитини 1989 року.

    Статеві злочини проти дітей становлять підвищену суспільну небезпеку, адже нерідко порушують дальший нормальний фізичний і психічний розвиток потерпілих, призводять до деформації особистості, глибоких душевних травм 19. Унаслідок вразливості цієї категорії населення таким злочинам властива велика латентність (замовчуваність): їх фактична кількість набагато більша за офіційно зареєстровану20.

    Неточності і винятки

    Інформація про вік сексуальної згоди в популярних джерелах, зокрема у ЗМІ й на Вікіпедії, не завжди точна. У багатьох джерелах зазначено, що в Україні і Великій Британії встановлено однаковий вік згоди — 16 років, а у Франції — 15 років. Ситуацію в Україні ми розібрали вище, очевидно, що донедавна вона була суттєво інша, ніж у Великій Британії. А от у Франції фактично встановлено не вік згоди (не можливість дати усвідомлену згоду на будь-які сексуальні дії дитиною лише після певного віку), а відповідальність за сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років.

    В окремих державах концепцію віку згоди супроводжує низка умов, які можуть впливати на покарання. Зокрема, до уваги можуть взяти такі обставини:

    • винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи, не повинна була і не могла його усвідомлювати (діє в Україні);
    • винна і потерпіла особи перебувають у законному шлюбі (не актуально для України, де з 2012 року шлюбний вік становить 18 років, за заявою особи — 16 років, але не 14, як раніше);
    • близький вік осіб, якщо різниця у віці між ними не перевищує кількох років (Канада), старша особа не досягла певного віку (штат Делавер) або немає помітної різниці в статевій зрілості (Словенія);
    • гомосексуальні відносини, які іноді взагалі випадають з правового регулювання (не так давно сексуальні зносини між особами жіночої статі не підпадали під норми про вік згоди в Австралії й Великій Британії, а в Україні поширена позиція, що ст. 155 КК застосовується лише до гетеросексуального статевого акту).

    У певних випадках вік згоди може бути збільшено, зокрема якщо потерпіла особа перебуває в певній залежності від винної, як-от учителі й учні (в Англії в таких ситуаціях вік згоди зростає з 16 до 18 років). На ситуацію впливає і стать потерпілих, наприклад, в Індонезії вік сексуальної згоди становить 19 років для хлопців і 16 років для дівчат, а в Папуа Новій Гвінеї — 16 для дівчат і 14 для хлопців. Якщо в державі заборонено сексуальні стосунки до шлюбу (як у багатьох ісламських державах), шлюбний вік де факто стає віком сексуальної згоди. Також слід враховувати, що відповідні норми окремих держав поширюються не лише на злочини, вчинені їхніми громадянами на їхніх територіях, а й за кордоном (наприклад, у США).

    Цікаво, що поширення правового захисту, який забезпечує вік сексуальної згоди, на осіб чоловічої статі теж відбулося не без участі феміністок: вони вимагали, щоб закон захищав дітей незалежно від статі 5. Водночас концепція, згідно з якою дівчата — вразливіша сторона гетеросексуального статевого акту через можливу вагітність, більший ризик ЗПСШ і фізичних травм, а тому подвійні стандарти і більший правовий захист осіб жіночої статі цілком виправдані, діє в судовій практиці США 21.

    Висновки

    Захист статевої недоторканності дітей потрібний для забезпечення їх нормального фізичного, психічного і соціального розвитку. Досягнення статевої зрілості не означає одночасну психологічну готовність до сексуальних відносин чи здатність повністю усвідомлювати свої дії і їхні наслідки. Те, що вік сексуальної згоди вищий за середній вік статевої зрілості, захищає тих, хто не вписується в рамки «середнього», та є стримувальним чинником для злочинів сексуального характеру проти дітей.

    Законодавство про вік сексуальної згоди не позбавляє молодь права отримувати сексуальний досвід, а обмежує право дорослих зазіхати на сексуальну недоторканність дітей. Покарання передбачено не для дитини, а для дорослого, тобто закон захищає дітей від зловживань з боку дорослих, і вимоги скасувати такий закон спрямовано передусім на інтереси дорослих. Враховуючи всі ризики, зокрема поширеність випадків сексуального насильства проти дітей, торгівлю дітьми з метою сексуальної експлуатації і тяжкі наслідки сексуальних злочинів для дитини, міжнародна спільнота й уряди більшості країн світу дотримуються позиції про необхідність віку сексуальної згоди для захисту інтересів дитини і суспільства.

    Гасла про право вибору легко здобувають підтримку більшості, але провести чітку межу чи знайти прийнятний компроміс між власною свободою і правом іншої людини не так просто, як здається, особливо в такій делікатній сфері, як сексуальність. Як показує історія, ховаючись за гаслами про свободу і право, одні верстви населення прагнуть задовольнити свої потреби за рахунок інших, так чи так менш привілейованих і більш вразливих. У нашому випадку ситуацію ускладнює суттєва матеріальна вигода, яку можна отримати у сфері сексуальної експлуатації дітей 22. Тому періодичні спроби нормалізувати сексуальні відносини з дітьми, тобто педофілію, спочатку викресливши її з переліку психічних хвороб, спробувавши скасувати чи знизити вік сексуальної згоди, за чим можуть іти спроби декриміналізації дитячої порнографії й проституції, цілком очікувані. А в найближчому майбутньому слід чекати нових кампаній «за свободу» в цій сфері.


    1. http://www.apdp.in.ua/v71/62.pdf [↩]
    2. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021 [↩]
    3. https://web.archive.org/web/20160117042750/http://faculty.cua.edu/pennington/Canon%20Law/marriagelaw.htm [↩]
    4. https://web.archive.org/web/20080928120836/http://www.faqs.org/childhood/A-Ar/Age-of-Consent.html [↩] [↩]
    5. http://chnm.gmu.edu/cyh/teaching-modules/230 [↩] [↩]
    6. http://womhist.alexanderstreet.com/teacher/aoc.htm [↩]
    7. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53813 [↩]
    8. За обтяжувальних обставин (зокрема, злочин учинив близький родич) покарання зростає до позбавлення волі на термін від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до трьох років або без такого [↩]
    9. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0253-95/print [↩]
    10. Під безпорадним станом мається на увазі нерозуміння характеру та наслідків вчинюваних з особою дій. Такий стан підтверджується судово-психологічної експертизою [↩]
    11. Стаття 152, http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/ed20190111/page5 [↩]
    12. https://en.wikipedia.org/wiki/Sexual_Morality_and_the_Law [↩]
    13. http://www.uib.no/sites/w3.uib.no/files/attachments/foucaultdangerchildsexuality_0.pdf [↩]
    14. https://web.archive.org/web/20050404190912/http://www.decadi.com/dignaction/Fpetit.html [↩]
    15. http://www.france24.com/en/20171113-france-sexual-assault-abuse-rape-age-non-consent-controversial-trial-rulings-children [↩]
    16. http://www.telegraph.co.uk/news/uknews/1376140/Girls-say-teenage-sex-campaign-is-out-of-touch.html [↩]
    17. http://www.bbc.co.uk/programmes/b00vhknx [↩]
    18. https://www.nspcc.org.uk/services-and-resources/research-and-resources/pre-2013/child-abuse-and-neglect-in-the-uk-today/ [↩]
    19. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsen.nsf/0/F5735BC14609E899C32572BB00351C46?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=F5735BC14609E899C32572BB00351C46&Count=500& [↩]
    20. https://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_osob/Files/Lekc/T5/T5_P3.html [↩]
    21. https://supreme.justia.com/cases/federal/us/450/464/case.html [↩]
    22. https://www.ojjdp.gov/mpg/litreviews/CSECSexTrafficking.pdf [↩]
  • Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація

    Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація

    У сфері, де крутяться величезні гроші, припікає вже на підходах. Тим, хто подумав, що справа в сексі, — ні, знову в грошах. Тих, які заробляються переважно тілами жінок, наданих для сексуального використання чоловіками. Через певну новизну поняття жіночої правосуб’єктності, через складність жіночої самоідентифікації в патріархальному світі і через інші чинники ця тема прикро розділяє нас, феміністок і правозахисниць, на прибічниць легалізації / декриміналізації проституції та захисниць шведського підходу до боротьби з проституцією.

    Правовий статус проституції у різних країнах світу

    Коротка передісторія

    Розуміння проституції як явища до останнього часу мало одну спільну рису: центральною дійовою особою, одночасно винною і заявленою бенефіціаркою виступала жінка. Саме її сприймали як джерело проблеми, а не чоловіка, який прагнув купити людину для сексуального використання, і не посередника — торгівця жінками, який отримував основну матеріальну вигоду. Відтак навіть там, де проституцію було в тій чи тій формі дозволено, саме проституйовані жінки зазвичай були центром осуду, крайніми, стигматизованими, а чоловіки уникали будь-якого покарання 1.

    Що стосується становлення і зміни правового статусу проституції, то крім одностайності в призначенні покарання саме проституйованій особі, не можна сказати, що в різних країнах це був однотипний, логічно обумовлений еволюційний процес від повної заборони до легалізації. Навпаки, заклики узаконити і оподатковувати проституцію лунали вже тисячі років тому: ще до нашої ери на Близькому Сході і в Середземноморському регіоні проституція «з релігійних мотивів» легально існувала просто в храмах 2 , а в давніх шумерських текстах проституція фігурує серед основних занять людини. Схожу практику дослідники описували в ацтеків, у інків існували певні форми регулювання проституції представниками влади 3 грецькі гетери мали платити податки 4, а в Стародавньому Римі проституція була легальна, реєстрована і дуже поширена: дехто з дослідників стверджує, що великі борделі вважалися гарною туристичною привабою і навіть могли бути в державній власності 5. Не кращою була ситуація на сході, де японські борделі користувалися мегапопулярністю серед азіатів і західних мандрівників, а в торгівлі японськими жінками з метою проституції брали участь вест-індські торгові компанії 6. І навіть мусульмани, формально заборонивши проституцію, створили цілком легальні гареми, тобто фактично узаконили сексуальне рабство жінок.

    Перші спроби законодавчо заборонити проституцію навряд чи десь документально зафіксовано, але відомо, що в Середньовіччі і в добу Реформації християнські громади намагалися боротися з нею (зокрема, закривати борделі), а французький король Людовик IX у 1254 році, повернувшись із Хрестового походу, видав указ вигнати «публічних жінок» і заборонив давати їм помешкання (якийсь час цей указ діяв досить ефективно). З кінця Середніх віків, імовірно, через спалахи венеричних захворювань і чуми, міська влада намагалася витіснити проституцію за межі міста або ж визначити окремі вулиці, де її було дозволено 7. Проституйованих жінок реєстрували, встановлювали за ними суворий контроль, призначали нещадні покарання 8. У ХІХ столітті з’явилися нормативні акти про заборону ввозити жінок з метою проституції у США, про інфекційні захворювання у Франції і Великій Британії, про обов’язкові медогляди проституйованих жінок (проти цих законів активно боролися перші феміністки). Схожим чином намагалися контролювати проституцію в Російській імперії. Отже, заходи, осуд і покарання було спрямовано головно на жінок у проституції, що мало лише опосередковано вплинути на покупців: віднадити ціною приниження і стигматизації проституйованих жінок.

    Кардинально інше бачення проституції поширилося у ХХ столітті з бурхливим розвитком прав людини, створенням міжнародних правозахисних організацій, посиленням феміністичного руху, глибшим аналізом проблеми, не в останню чергу завдяки можливості проаналізувати наявні факти за допомогою статистики. На початку століття проституцію було заборонено в низці країн, серед яких США і новостворений СРСР; 1921 року було підписано Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками і дітьми. Поступово ставали відомі жахливі обсяги глобальної торгівлі людьми, величина прибутків від сексуальної експлуатації жінок, способи затягування в проституцію, вплив проституції на гендерну нерівність, обсяги насильства проти жінок у проституції та приблизна кількість постраждалих дорослих і дітей. Було виявлено, що 45–50 % проституйованих осіб основною своєю проблемою вважають насильство, 68 % страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР, як у учасників бойових дій) і психологічної дисоціації, від 43 % до 69 % осіб у проституції зазнали сексуального насильства в дитинстві, майже 94 % вживають наркотики 9, а світові прибутки від проституції становлять приблизно $186 мільярдів на рік 10. Крім того, було виявлено, що покупці проституйованих осіб більш схильні до сексуального й іншого насильства проти жінок, а 22 % з них уважають, що після оплати можуть робити з жінкою все, що захочуть 11.

    На тлі нових даних традиційні висловлювання про «вічну професію» і псевдоліберальні — про «вільний вибір» — замінили офіційними закликами захистити жінок від сексуального насильства й експлуатації, увагою до причин явища (попит) та аналізом способів боротьби з ним. Усе це втілилося в низці міжнародних документів, які розглянемо далі. Одним із практичних результатів цього розвитку на рівні окремих держав стала ліберальна по суті шведська модель, яка в правовому полі закріпила права жінок і чоловіків вільно розпоряджатися власним тілом і водночас встановила заборону на сексуальну експлуатацію.

    Наразі більшість країн світу на законодавчому рівні закріпили нелегальний статус проституції, проте заборона зазвичай залишається формальною. Серед них і Україна: наше законодавство передбачає адміністративне покарання (штраф від 85 до 255 гривень) за заняття проституцією та кримінальне покарання за сутенерство і торгівлю людьми (позбавлення волі на термін від 3 до 15 років залежно від обставин). Як видно з ілюстрації вище, є також низка країн (виділено фіолетовим), де проституція легальна, борделі і сутенерство заборонено, але покарання для покупців проституйованих осіб у цих країнах не встановлено.

    Основа шведської концепції

    Спершу окреслимо базові правові принципи шведського підходу, а далі звернемося до експертних думок у цій сфері. Шведська (відома також як скандинавська, північна, нордичн) модель боротьби з проституцією — це правова концепція, спрямована на боротьбу з попитом як основною причиною існування проституції. Цю систему було запроваджено у Швеції 1999 року, вона передбачає кримінальну відповідальність для сутенерів і клієнтів проституції, але звільняє від відповідальності проституйованих осіб, пропонуючи їм допомогу для виходу з проституції і різні види підтримки, зокрема психологічну, правову, матеріальну.

    Принципова новизна скандинавського підходу полягає в тому, що фокус переведено на клієнтів / покупців — тих, хто всі ці роки був у тіні. Це і є заміна усталеного сприйняття проституції: злочинцями визнано не осіб, яких бідність і системна нерівність штовхають продавати своє тіло, а «замовників» — тих, хто створює попит, кого надто довго так чи так виправдовували. Відбувся перехід від архаїчних уявлень про добровільних «жриць кохання», яким подобається, коли незнайомі чоловіки масово і регулярно задовольняють їхніми тілами свої сексуальні й інші потреби, до реальної картини: мільйони незаможних жінок і дівчат змушені погоджуватися на проституцію через бідність, шантаж, погрози або безвихідь.

    Чому проституйовані особи звільняються від відповідальності, тоді як покупців «послуг» і «посередників» криміналізовано? А за що карати жінку в проституції, якщо людина має право вчиняти зі своїм тілом, що захоче? Водночас право завдавати шкоди іншій особі не може бути законним. Відповідно до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами, «проституція і зло, яке супроводжує її, — торгівля людьми, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім’ї і суспільства» 12. Інакше кажучи, міжнародна спільнота мовою узгодженого державами правового документа визнає, що торгівля людьми і проституція шкодять і загрожують і проституйованій особі, і всьому суспільству, підкреслюючи, що проституйована особа — постраждала. Навіть якщо окремі особи з певних причин заявляють, що їм подобається продавати своє тіло, це не виправдовує насильство, здійснене щодо всіх інших проституйованих осіб, або системну нерівність жінок і чоловіків, яка штовхає жінок до такої діяльності.

    За логікою потреби зменшувати попит цілком зрозуміле покарання клієнта у вигляді штрафу або ув’язнення (у Швеції — на термін до 6 місяців). Так, величина покарання може бути предметом дискусій (багато хто вважає покарання замалими), але схоже, що найбільше порушників лякає публічність: запис про сексуальний злочин в особовій справі виявився вагомим стримувальним чинником. Звичайно, і сутенерство, і посередництво в торгівлі людьми, відповідно до скандинавської моделі, визнаються злочинами.

    Міжнародна позиція

    Переведення фокусу на попит, спрямування зусиль на його зменшення відбивають сучасну міжнародну правову позицію. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми називає попит однією з засадничих причин торгівлі людьми. Протокол від 15 листопада 2000 року про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, вимагає від держав-учасниць «уживати або вдосконалювати законодавчі або інші заходи… спрямовані на протидію попиту, що породжує експлуатацію людей, особливо жінок і дітей, в усіх її формах, оскільки це призводить до торгівлі людьми». У Рекомендованих принципах і настановах ООН з прав людини і торгівлі людьми зазначено, що «стратегії, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, мають стосуватися попиту як основної причини торгівлі людьми» 13.

    Резолюція Ради Європи 2014 року йде далі і прямо вимагає від держав розглянути криміналізацію купівлі сексу як «найефективніший інструмент» для протидії торгівлі людьми. Звіт Ради Європи «Проституція, торгівля людьми та сучасне рабство в Європі», на якому базувалася названа резолюція, підтверджує, що скандинавська модель боротьби з проституцією — найкраще правове рішення серед усіх країн-членів Ради Європи 13. У дослідженні Європарламенту про сексуальну експлуатацію, проституцію та їх вплив на гендерну рівність сказано, що проституцію не може бути визнано легітимним бізнесом хоча б тому, що вона суперечить фундаментальним правам людини і принципу гендерної рівності, а «нормалізація проституції чи торгівлі людьми або будь-яка їх легалізація — це легалізація сексуального рабства і гендерної нерівності для жінок» 14.

    Дослідження і статистика

    Як пов’язані проституція, попит і торгівля людьми? Спільне дослідження ситуації у 116 країнах, яке провели науковці з кількох університетів Німеччини і Великої Британії, підтвердило, що в середньому в державах, де легалізовано проституцію, зростає торгівля людьми, водночас криміналізація покупвців у Швеції призвела до скорочення ринку проституції і зменшення торгівлі людьми 15. За дослідженням 1996 року, у самій Швеції 13,6 % населення визнало, що на якомусь етапі свого життя вони були клієнтами проституції; 2014 року кількість таких осіб зменшилася до 7,5 %. Навіть якщо сумніватися в точності цих даних, вони демонструють очевидні тенденції: торгівля людьми і попит скорочуються з криміналізацією клієнтів і зростають із легалізацією проституції. Як уважає професорка права, докторка наук Рахель Гугель, яка захистила дисертацію з проблем законодавчого регулювання проституції, Німеччина обрала «принципово помилковий підхід… Щоб захистити жінок, проституцію має бути обмежено, а клієнтів — покарано» 16.

    Те, що скандинавська модель працює, тобто в країнах з відповідним законодавством кількість проституйованих осіб зменшується, підтверджують не лише офіційні джерела і дослідження 17. Багато критиків скандинавської моделі теж визнають, що вона призвела до зменшення попиту 18. Про відповідне зменшення пропозиції можна прочитати навіть у прихильників легалізації. Наприклад, в одному з текстів привертає увагу така цитата: «Позаяк це нелегально і пропозиція не така велика, ви можете отримати добру оплату».

    Крім скорочення обсягів проституції і торгівлі людьми, скандинавська модель — хороший приклад зменшення рівня насильства проти жінок. Із 1999 року, тобто за майже 20 років, жодну проституйовану жінку у Швеції не вбив клієнт чи сутенер, тоді як за 30 років у Нідерландах, де проституцію легалізовано, вбито 127 жінок у проституції, у Німеччині 69 жінок убито і 28 зазнали замаху на вбивство лише за 13 років — з 2002-го до 2015-го 19. Це при тому, що кількість убивств у Швеції на одиницю населення навіть трохи більша, ніж у Нідерландах і Німеччині 20.

    Вбивства жінок у проституції

    Позитивні наслідки скандинавського підходу з погляду безпеки проституйованих осіб спостерігаються не лише у Швеції: є статистичні дані і по Норвегії, де нове законодавство запроваджено 2008 року. Лише за чотири роки після впровадження нового підходу кількість зґвалтувань проституйованих жінок у Норвегії зменшилася майже вдвічі (на 48 %), а насильство від постійних клієнтів зменшилося на 60 %. І хоча дещо зросли вербальні образи й погрози, серйозні випадки фізичного насильства щодо жінок у проституції зменшилися 21.

    Зміна рівня насильства у проституції в Норвегії після імплементації шведського підходу

    Підтримка шведської моделі з боку населення Швеції теж зростає. Якщо 1996 року лише 45 % жінок і 20 % чоловіків підтримували відповідне законодавство (до його ухвалення), то 2014 року це було вже 85 % жінок і 60 % чоловіків. Серед тих, хто підтримує криміналізацію клієнтів, більше молоді, це свідчить, що ставлення до купівлі сексу може змінюватися завдяки концепції неприйнятності такої купівлі в суспільстві 22.

    Інші країни та експертні думки

    Крім Швеції, скандинавський підхід імплементовано у законодавстві Норвегії, Ісландії, Канади, Франції, Північної Ірландії, ще кілька країн стоять на шляху до відповідних змін у своєму законодавстві. Депутатка канадського парламенту 2004–2015 років Джой Сміт — учасниця робочої групи з прав жінок та українсько-канадської парламентської групи — так прокоментувала ухвалення в Канаді відповідного закону 2014 року: «Це історичний момент для забезпечення рівності і прав жінок у Канаді. Закон офіційно визнає шкоду від проституції для жінок і дітей та проголошує своєю метою зменшення і перешкоджання проституції. Цим законом Канада голосно і чітко заявила, що ми не погоджуємося з тим, що жінки, діти і вразливі особи — це товар, який можна купувати і продавати».

    Лорі Ватсон, професорка філософії й керівниця жіночих та гендерних досліджень в університеті Сан-Дієго (США), зазначає: «Скандинавську модель, у якій продаж сексу декриміналізовано, а покупка сексу передбачає кримінальну відповідальність, разом із перевагами від надання соціальної допомоги для збільшення можливостей виходу жінок з проституції дедалі більше приймають і розглядають як найкращий підхід у боротьбі зі шкодою від проституції, розширенні прав і можливостей проституйованих осіб, підтримці гендерної рівності».

    З інтерв’ю Катаріни Мак-Кінон, відомої професорки права, докторки наук, науковиці з високим індексом цитування, яку запрошують викладати різні університети світу, серед них і Гарвард: «У Швеції… практично викорінили торгівлю людьми і різко скоротили проституцію. По суті, за всю історію людства це єдиний відомий мені підхід, який спрацював проти проституції» 23.

    Лобісти легалізації / декриміналізації стверджують 24 що проституцію неможливо побороти, тому потрібно просто зробити її безпечнішою. Сумна правда в тому, що проституція не може бути безпечною. Ніяк. Проституйовані особи в кожному разі потрапляють до групи ризику: щодо венеричних хвороб, ВІЛ/СНІД, алко- і наркозалежності, самогубств, фізичного й психологічного насильства, ранньої смертності. Що більше обсяг проституції, то більша група ризику. І головне, аргумент про неможливість її подолати однаково можна застосувати до таких явищ, як злочинність, хвороби, корупція тощо: їх теж неможливо подолати, але чи це означає, що їх варто узаконити? Ні, звичайно. Простий «прийом дзеркала» дозволяє побачити абсурдність ідеї про легалізацію як боротьбу з чимось «нездоланним». Згідно з дослідженнями Меліси Фарлі, докторки філософії, директорки і засновниці програми «Дослідження проституції та освіта», у Нідерландах, де легалізація проституція нібито мала зменшити насильство проти жінок у проституції, 60 % проституйованих осіб страждали від фізичного насильства, 70 % отримували словесні погрози, 40 % зазнали сексуального насильства і 40 % стали жертвами сексуального насильства від знайомих людей. Проституція — неприродний травматичний досвід, несумісний з людською гідністю, що неминуче веде до психологічних проблем та поглиблює нерівність жінок і чоловіків.

    Хочу зазначити, що терміни легалізація / декриміналізація я вживаю майже як синоніми не випадково і не через помилку. Складні юридичні конструкції дозволяють лобістам проституції вводити в оману щодо фактичної різниці між легалізацією і декриміналізацією проституції. Останнім часом, після очевидного провалу легалізації, зокрема в Німеччині й Нідерландах, з погляду безпеки, здоров’я, заробітку чи інших переваг для проституйованих жінок, «іконою» проституторського лобі стала Нова Зеландія з її концепцією декриміналізації. В теорії легалізація означає правове регулювання проституції, зокрема долучення її до переліку професій, запровадження оподаткування тощо, а декриміналізація — це скасування будь-якої відповідальності за проституцію й сутенерство, без регулювання чи обкладання податками. Проте на практиці декриміналізація і легалізація — це не дві протилежні концепції, а дуже схожі підходи з певною різницею в окремих моментах, це не або/або варіанти, а радше шкала, набір характеристик у рамках загального підходу, у якому головне те, що сутенерська діяльність перестає вважатися злочином. Небажання розбиратися в деталях призводить до впевненості, ніби Нова Зеландія в декриміналізації проституції пропонує щось кардинально протилежне Німеччині чи Нідерландам, але це не так. Зокрема, декриміналізація в Новій Зеландії передбачає чітке регулювання галузі, навіть суворіше, ніж в окремих землях Німеччини, які, навпаки, обрали дерегуляцію (і там проблеми виявилися найбільшими) 25. Тобто в теорії вони відрізняються, а на практиці легалізація і декриміналізація проституції означають майже те саме і мають схожий вплив та наслідки.

    Сабрина Валіссе, яка пережила проституцію і була активісткою NZPC (організація проституйованих жінок Нової Зеландії), красномовно пояснює, чому тепер вона прихильниця скандинавської моделі: «Я й інші, хто агітували за декриміналізацію в Новій Зеландії, завжди хотіли, щоб проституйовані жінки отримали владу розпоряджатися собою. Декриміналізація цього не принесла. Влада дісталася власникам борделів, власникам агентств ескорту і покупцям жінок. …Скандинавська модель дає жінкам у проституції набагато більше важелів впливу, тому що покупця може бути притягнуто до відповідальності після одного телефонного дзвінка. Я поважаю і люблю людей, з якими я працювала в NZPC, бо знаю, що вони, як і я, хотіли, щоб усі в секс-бізнесі мали правовий захист, можливість домовлятися і ставити умови та якнайбільшу безпеку. Було дуже важко визнати, що ми зазнали невдачі, але я морально зобов’язана це зробити. Я все ще хочу досягти своєї первісної мети і вважаю, що шведська модель — найкращий шанс зробити це».

    Сабрина пояснює, чим відрізняється теорія від практики навіть у законослухняній Новій Зеландії: «До реформи ми визначали свої розцінки і те, які послуги надаватимемо. Тепер запроваджено all inclusive, а це означає, що проституйована жінка втратила можливість домовлятися. Хоча проституйовані особи вважаються незалежними підприємцями, на практиці жінки в проституції фактично є найманими працівницями без жодних вигод. Їм кажуть, коли починаються і закінчуються зміни, які мають бути ставки, що вдягнути і що робити. Усі борделі й агентства стверджують, що вони вільні від наркотиків… але я ще жодного такого не бачила. Я могла отримати будь-який наркотик, якого хотіла, в будь-який день року, в кожному місці, де я коли-небудь працювала. Реформа покликана була зробити проституцію безпечнішою і запровадити практику безпечного сексу. В реальності вона призвела до протилежного».

    Феміністичні дебати

    Якщо шведська модель боротьби з проституцією втілює сучасну міжнародну правову позицію і феміністичний погляд на проституцію, чому дехто з феміністок висловлюється за легалізацію / декриміналізацію проституції? Вважаю, що основних причин кілька: ліберальні погляди без достатньої обізнаності про наслідки легалізації / декриміналізації проституції, неточне розуміння принципів і механізму дії шведської моделі або приватні інтереси (сподіваюся, це найрідкісніша причина).

    Також у прихильниць фемінізму різне розуміння розвитку прав жінок у сексуальній сфері. Наприклад, дехто може вважати, що запис у трудовій книжці про проституцію — це розширення прав жінки. Інші вважають, що сексуальні дії щодо особи без її бажання, але при згоді, за гроші — це насильство, а право надавати своє тіло для здійснення насильства не є розвитком прав жінок. Тож перш ніж ставати на чийсь бік, слід розібратися в суті розподілу. Проституція — це насильство чи емпауермент 26? Свобода вибору чи вимушений крок у результаті економічного, сексуального, психологічного гноблення й дискримінації людей переважно однієї статі? Спосіб життя чи спосіб вижити? І головне: нам потрібно боротися з проституцією чи покращувати її умови?

    Боротьба з проституцією та інші дії

    Моя позиція щодо шведської моделі теж сформувалася не одразу: щоб усвідомити зв’язок між проституцією і нерівністю жінок та чоловіків, культурою насильства проти жінок, зростанням попиту й легалізацією, потрібен був певний час, аналіз низки документів і статей, визначення пріоритетів, проговорення проблеми з однодумницями тощо. Я не маю ілюзій щодо швидкого вирішення проблеми проституції чи легкого варіанту виходу жінок із неї, але маю конкретні дані про результативність одних методик і безрезультатність інших (якщо говорити про користь для жінок у проституції, а не тих, хто на них так чи так заробляє).

    Безперечно, заходи для захисту проституйованих осіб від насильства, свавілля сутенерів, клієнтів і представників влади, медична, юридична й психологічна допомога потрібні і дуже актуальні, зокрема в Україні, але без зупинення росту проституції (контролю попиту) це буде сізіфова праця, джерело розкрадання коштів і тема для політичних маніпуляцій. З іншого боку, лобіювання будь-яких варіантів скасування відповідальності сутенерів і торгівців людьми — під виглядом «повної декриміналізації», легалізації, «зменшення тиску на проституйованих жінок» чи під іншими гаслами — це пропозиція добровільно віддати сутенерам / кримінальним угрупованням контроль над ситуацією. Як показує практика інших країн, забрати його назад ще не вдалося нікому.

    Самоперевірка і висновки

    У великому потоці суперечливої інформації зорієнтуватися непросто. На що можна звернути увагу при оцінці різних підходів у боротьбі з проституцією.

    1. Чи зміщується фокус: коли замість боротьби з явищем, тобто заходів зі зменшення його обсягів, обговорюються і пропагуються інші заходи, як-от допомога жертвам, кампанії з охорони здоров’я, дискусії про зменшення стигматизації, користь країні від оподаткування проституції, зміна термінології 27  тощо. Хай там як нам хочеться допомогти постраждалим, покращення життя проституйованих жінок без їх виходу з «бізнесу» — це не боротьба з проституцією.

    2. Чи підмінюються факти ставленням опитуваних: коли замість аналізу фактичних даних численні опитування фокусуються на ставленні опитуваних до ситуації, наприклад, замість реальних даних про зменшення / збільшення кількості насильства в регіоні пропонуються опитування про те, чи стало «страшніше», «небезпечніше» тощо.

    3. Чи маніпулюють даними, наприклад, наголошують на тому, що в певному регіоні насильство виросло / зменшилося на ікс відсотків, не згадуючи про види насильства (усні образи чи тяжкі види насильства збільшилися / зменшилися); або підкреслюють те, що певні законодавчі зміни позитивно вплинуть на жертв, і водночас уникають дискусій про те, що вони матимуть ще більші позитивні наслідки для основних вигодоотримувачів — сутенерів.

    4. Чи практикують використання інформації і даних головно від фінансово зацікавлених або пов’язаних із проституторським бізнесом організацій замість посилань на державні й міжнародні статистичні дані, рекомендації визнаних міжнародних організацій, думку професійних експертів чи результати незалежних експертних досліджень.

    5. Чи переважає ставка на співчуття жертвам замість оцінки реальних наслідків застосованого підходу. Неможливо одночасно боротися з проституцією і забезпечувати клієнтами жінок у проституції. Результативна боротьба з проституцією — це зменшення її обсягів, тобто втрата «роботи» частиною жінок у проституції (в ідеалі — всіма).

    Як можна перевірити себе, якщо консенсусу з собою чи з іншими досі не знайдено.

    • Виділити головне. З одного боку, проституція — це історії мільйонів постраждалих жінок, а з іншого — величезний кримінальний бізнес. Як впливатиме певний механізм на цей бізнес? Легалізація проституції збільшує попит, а попит невідворотно збільшує торгівлю людьми. Без варіантів, на жаль. І що легше заробляти гроші (як при легалізації / декриміналізації проституції), то швидше розвиватиметься бізнес, то більше дітей і дорослих потраплятиме в проституцію «за власним вибором» (тобто від безвиході, від неможливості заробити на життя іншим способом) і без жодного вибору. Концентрація на заходах зі зменшення шкоди, на питаннях здоров’я і безпеки не замінить головне завдання — боротьбу з явищем.
    • Визначити мотивацію сторін. Корисно порівняти результати подібних ініціатив в інших країнах та уважніше розглянути інтереси тих «доброчинців», які прагнуть використати чужий активізм для власної фінансової (чи іншої) вигоди. Корисливу мотивацію легко виявити: легалізація / декриміналізація = зменшення ризиків = ріст галузі = зростання прибутків сутенерів, борделів, торгівців людьми. У сутенерських колах міг би бути популярним трохи видозмінений класичний жарт: «Хай там чим активістки бавляться, аби тільки гроші не заважали заробляти… а краще нехай допомагають».
    • Шукати приховане і несказане. Серед арсеналу аргументів можуть бути емоційні маніпуляції, зокрема щоб приховувати певні дані. Якщо йдеться про системні зміни в законодавстві, велика концентрація розповідей про приватні трагедії, від яких навертаються сльози, — тривожний сигнал: від чого намагаються відвернути увагу? Якщо хтось згадує, що нелегальність тисне на жінок у проституції, я згадую, що набагато сильніше вона тисне на сутенерів, і втрата цього тиску призводить до стрімкого росту проституції.
    • Вчасно визнавати помилки. Ніхто не любить визнавати помилки. Більшість людей в активізмі і волонтерстві рано чи пізно дізнаються, що на цьому шляху багато розчарувань, невдячності, пасивності, звинувачень, маніпуляцій, психологічного і фізичного тиску, навіть фінансових ризиків. Так само як в інших сферах: перш ніж знайдеться правильний шлях, тут набивають синці, бо найщирішого бажання «творити добро» замало для того, щоб його творити. Одна з нових (чи віднайдених старих) ідей у психології стверджує, що ми ідеалізуємо те і тих, кого обрали, вперто шукаючи підтвердження правильності свого вибору і своєї позиції. На практиці це втілюється в більшій довірі одному дослідженню з десяти, якщо це одне — на «нашому боці», а ще у недовірі (а іноді й шельмуванні) всього, що нам суперечить. Загалом, не хотілося б запізно почути те, що вже сказали активістки інших країн, де проституцію було легалізовано / декриміналізовано, — «так, ми помилялися».

    Позицію у ставленні до проституції важко обрати ще й тому, що у світі, де у жінки досі дуже низький рівень доступу до майнових цінностей і ухвалення рішень, де жінку сприймають як сексуальний об’єкт і насильство щодо неї частково нормалізовано, такі категорії, як «вибір», «свобода волі», «майнова незалежність» і «правосуб’єктність» іноді перекручують не на користь нам, жінкам. До того ж проституція — це сфера, де популярні теорії про користь легалізації різко розходяться з реальністю. Каролін Малоні, конгресменка з Нью-Йорка, засновниця Комітету з боротьби з торгівлею людьми в Конгресі США, ще десять років тому писала: «У далекі-далекі часи панувала наївна віра в те, що легалізація проституції покращить життя повій, знищить проституцію в тих сферах, де вона була незаконною, і викине з бізнесу організовану злочинність. Як і всі казки, ця теж виявилася лише фантазією» 28.

    Шведська модель стала третім шляхом поряд зі спрощеними «заборонити vs дозволити». Вона втілює сучасне бачення проституції як системного пригноблення жінок і поєднує дієві механізми боротьби з цим явищем із реальною підтримкою постраждалих осіб. Цей підхід не чарівна таблетка, яка швидко вилікує «хворобу», нажиту тисячоліттями, і не може подобатися тим, чия головна мета — розвивати ринок «сексуальних послуг» під прикриттям підвищення рівня життя «секс-працівників» (хай там хто криється за цим означенням). Шведська модель безперечно дієва в тому, на що спрямована, — у зменшенні обсягів проституції і торгівлі людьми, і жодне відоме мені дослідження не представило докази протилежного.

    *Дякую за допомогу у збиранні і підготовці матеріалу учасницям ФБ-групи «НІ ПРОСТИТУЦІЇ! Феміністки за шведську модель» та особисто Людмилі Богдан.


    1. Зрозуміло, що серед проституйованих осіб були і є не лише особи жіночої статі, але за даними Міжнародної організації праці, чоловіків у проституції близько 2 %, тому щоб підкреслити гендерну спрямованість проблеми, у цій статті щодо проституйованих осіб уживається переважно жіночий рід. [↩]
    2. Див.: Frazer, James. The Golden Bough. — 3d edition. — 1922. — Chapter 31: Adonis in Cyprus. [↩]
    3. Див.: Neill, James. The Origins and Role of Same-Sex Relations in Human Societies. — McFarland, 2008. — P. 26. Bruhns Karen Olsen, Stothert Karen E. Women in Ancient America. — University of Oklahoma Press, 1999. — P. 156. [↩]
    4. Див.: A brief cultural history of sex // Independent.co.uk. 2008-09-23. Retrieved 2012-07-22. [↩]
    5. Див.: McGinn, Thomas A. The Economy of Prostitution in the Roman World. — University of Michigan Press, 2004. — P. 167–168. [↩]
    6. Див.: Leupp, Gary P. (2003). Interracial Intimacy in Japan: Western Men and Japanese Women, 1543-1900,, p. 50. [↩]
    7. Див.: Baarda Benjamin I., Sikora Aleksandra E. Proteomics of Neisseria gonorrhoeae: the treasure hunt for countermeasures against an old disease. — 2015. [↩]
    8. Див.: Дерюжинский В. Ф. Меры по отношению к проституции // Полицейское право. Пособие для студентов. — СПб., 1903. [↩]
    9. Дані по Австралії: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1481550/ [↩]
    10. https://www.europarl.europa.eu/RegData/etudes/etudes/join/2014/493040/IPOL-FEMM_ET(2014)493040_EN.pdf [↩]
    11. Challenging Men’s Demand for Prostitution in Scotland // Women’s Support Project / M. Farley et al. — 2008. — P. 15. [↩]
    12. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_162 [↩]
    13. http://www.assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-DocDetails-EN.asp?FileID=20716&lang=EN [↩] [↩]
    14. https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/A-7-2014-0071_EN.html?redirect [↩]
    15. https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1986065 [↩]
    16. https://www.spiegel.de/international/germany/human-trafficking-persists-despite-legality-of-prostitution-in-germany-a-902533.html [↩]
    17. The Swedish government to publicly claim that street prostitution in Sweden had been reduced by half during the period 1999–2008 // http://www.catwa.org.au/wp-content/uploads/2017/03/NORDIC-MODEL-2017-booklet-FINAL-single-page.pdf (С 12-13, Swedish Institute, 2010); July 2016 – Briefing – The Swedish Sex Purchase Law: Evidence of its impact [↩]
    18. Див.: Kelly Liz, Lovett Joanna. Demand Reduction: Sweden Case Study // Study on the Gender Dimension of Trafficking in Human Beings / S. Walby et al. — Luxembourg: European Union, 2016. [↩]
    19. https://nordicmodelnow.org/wp-content/uploads/2016/04/murders-updated.jpg?w=1024&h=803 [↩]
    20. https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_intentional_homicide_rate [↩]
    21. https://www.feministcurrent.com/2013/01/22/new-research-shows-violence-decreases-under-nordic-model-why-the-radio-silence/ [↩]
    22. Див.: The Ban against the Purchase of Sexual Services. Swedish Institute, 2010. [↩]
    23. https://openthemagazine.com/lounge/books/playboy-made-sexual-abuse-ordinary [↩]
    24. Маються на увазі організації типу Global Network of Sex Work Projects (NSWP, віце-президентка якої була не так давно ув’язнена за торгівлю людьми), Scarlet Alliance, Swedish Rose Alliance, різноманітні об’єднання під символом червоних парасольок, деякі міжнародні організації та ГО (більше інформації тут: https://thinkoutsidetheboxer.wordpress.com/2014/10/06/ngos-the-best-pr-and-spin-doctors-that-sex-industry-money-can-buy/) [↩]
    25. https://banishea.wordpress.com/2017/09/04/new-zealand-germany-decriminalization-and-legalization-trafficking-and-sustainability-and-smoke-screens/ [↩]
    26. Розширення прав і можливостей жінок. [↩]
    27. Наприклад, поділ на так звану добровільну проституцію й експлуатацію призводить до того, що через велику складність доведення примусу на практиці законодавство, яке передбачає відповідальність лише у випадку примусу, неефективне. [↩]
    28. Cited in Der Spiegel, http://wunrn.com/2013/05/germany-debate-on-continued-legalization-of-prostitution/ [↩]
  • Полювання на жінку: сексуальна асиметрія в патріархаті

    Полювання на жінку: сексуальна асиметрія в патріархаті

    Кадр із фільму «Малена»

    Говорячи про феміністську критику патріархату, не можна оминути тему сексуальності. На цю тему як на вельми особисту буває непросто говорити, але потреба застосовувати аналітичний підхід охоплює і її.

    Ми звикли вважати власну і чужу сексуальність чимось, що нам об’єктивно притаманно. Часто в розмовах про сексуальність уживають термін «інстинкт», і це має підкреслити незалежність нашої сексуальності від нашої інтелектуальної і психічної діяльності. Проте інстинктів (вродженої схильності до складної автоматичної поведінки) у людини немає, у нашій сексуальній поведінці відбилася наша доба, а в різні історичні епохи відрізнялися і уявлення про сексуальну нормальність. Коли консервативні рухи критикують якісь нові норми, прагнучи зберегти «як усе було раніше», сам факт цієї критики внутрішньо суперечливий, бо ставить під сумнів їхню основну тезу — поділ на «властиве» і «невластиве». Якби щось одне було властивіше за інше, його не потрібно було б якось додатково захищати, воно підтримувало б своє існування саме собою.

    Історія сексуальності — невіддільна частина історії людства, і разом з нею переживає суспільні зміни. З феміністського погляду, історія сексуальності належить до історії патріархату як системи пригноблення жінок чоловіками. Патріархат позиціонує соціальним суб’єктом лише чоловіка, «дивиться» на жіночу сексуальність «чоловічим поглядом» і конструює чоловіка як центр норми.

    Феміністський погляд на сексуальність як противагу патріархально-чоловічому можна структурувати через кілька критичних позицій. Розглянемо їх детальніше.

    Патріархальне мовлення про секс асиметричне

    У масовому уявленні саме чоловік ініціює секс, а жінка може лише погодитися на пропозицію чи не погодитися. Навіть коли тему зґвалтування коментують у розрізі «сама спровокувала і напросилася, коротку спідницю вдягла», за цим стоїть імплікація, що жінка не може прямим текстом запропонувати чоловікові секс, а може лише на нього «напроситися». В іншій інтерпретації це передбачає, що жінка не може вийти на вулицю в короткій спідниці просто так, сама для себе, у своїх справах, бо їй так зручно і красиво, — ні, це начебто робиться для чоловіка.

    Ця гендерна асиметрія відбивається не лише в способі коментування ситуації, а й у мові безпосередньо. Приклад феміністської критики патріархальних мовленнєвих конструкцій — критика вислову «давати» на позначення ситуації, коли жінка погодилася зайнятися з чоловіком сексом. У цьому вислові ніби опущено кілька слів штибу «своє тіло у користування»; у цій парадигмі жінка не є суб’єктом, який може ініціювати сексуальну взаємодію задля власного задоволення. Чоловік «оволодіває», жінка «віддається» — активна роль тут лише у чоловіка.

    «Шльондра», «всім дає», «слабка на передок» та інші лайливі слова вживаються на позначення жінки, яка має багато сексуальних партнерів, тоді як у дзеркальній ситуації чоловік буде «героєм-коханцем», «Казановою», «жеребцем» і т. п., тобто позначатиметься схвальними епітетами.

    Таке різне лексичне забарвлення однієї і тієї самої сексуальної поведінки приводить нас до наступної тези.

    Норми сексуальності задають подвійні стандарти

    Ці стандарти подвійні як щодо жінки і чоловіка, схвалюючи чоловічу сексуальну активність і засуджуючи жіночу, так і щодо самої жінки. Від жінки вимагають несумісної поведінки, щоб це було «правильно»: бути спокусливою і демонструвати власну привабливість, а водночас бути скромною, берегти цноту тощо. Феміністки критикують нерівні ризики користування чоловічими і жіночими засобами контрацепції, неоднакові вимоги до сексуальної поведінки чоловіків і жінок.

    Подвійні стандарти складалися історично протягом тривалого часу, а нормування сексуальності часто використовувалося з політичною метою. У монографії «Калібан і відьми» про розвиток мізогінії в Західній Європі в добу переходу від середньовіччя до капіталізму Сільвія Федерічі пише про розіграш «сексуальної картки» як спосіб, що, ймовірно, допоміг державі дисциплінувати і розділяти бунтівний середньовічний пролетаріат, схильний до повстань проти феодалів та відходу від мейнстрімної католицької церкви до єретичних рухів.

    Наприклад, Латеранські собори 1123 і 1139 років оголосили шлюб таїнством, обітниці якого ніхто на землі не може зруйнувати. У цей самий час у пенітенціалах (книгах із переліком покарань за гріхи) було запроваджено обмеження на статевий акт. Після третього Латеранського собору 1179 року церква посилила атаку на «содомію», яку одночасно було спрямовано на геїв та секс без мети відтворення, і вперше засудила гомосексуальність як «неприродну нестриманість» 1. Пізніше, у XIV–XV століттях, відбулася інституціоналізація проституції через відкриття муніципальних (!) борделів, що дуже посилило нерівність чоловіків і жінок. Тут слід зазначити, що самим знанням про ці процеси ми завдячуємо феміністкам і парадигмі «жіночої історії»; історики-чоловіки зосереджувалися на історії чоловічих персонажів.

    Єретичні рухи практикували більшу сексуальну свободу або принаймні спокійніше ставилися до сексу як такого, що, ймовірно, було одним із чинників їхнього поповнення. Протягом XVI–XVII століть, як пише Федерічі, спостерігалося стале ураження прав жінок у законодавстві, права жінки на сексуальність і загалом користування власним тілом це теж стосується. У процесі переходу від середньовіччя, коли люди обробляли спільні чи панські землі або ж займалися ремеслом, до капіталізму з індустріалізацією встановився стійкий розподіл на чоловіків, які займаються найманою продуктивною працею за зарплату, та жінок, які займаються репродуктивною (відтворювальною) працею. Ідеологія часів раннього капіталізму дедалі більше орієнтувала жінку на підкорення чоловікові та його обслуговування. Це виразилося і в зміні ставлення до жіночої сексуальності та поширенні пуританської моралі 1.

    Добра літературна ілюстрація того, як подвійні стандарти спричиняються до насильства над жінкою, — роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». У романі священик відчув пристрасний потяг до молодої танцівниці і звинувачував у цьому її саму (як «чаклунку») до такої міри, що навіть ініціював судовий процес над нею, щоб «зцілитися». Жінка загинула, чоловік зрештою теж, але, як неважко здогадатися, не зціленим.

    Це кадр із оригінальної французької постановки знаменитого мюзиклу «Нотр-Дам де Парі» (Notre-Dame de Paris) 1998 року

    Феміністки-історикині відзначають подвійні стандарти і в традиційному українському суспільстві. Згадаймо всім відомі вечорниці як популярний спосіб дозвілля серед молоді. «З одного боку, всіляке заохочення, необхідність, а інколи навіть примус спільного спання дівчини з хлопцем на вечорницях, з іншого — прославлення дівочої скромності, “чистоти”, “чесності”, культ дівочої цноти. Із джерел чітко видно, що коли дівчина втрачала свою цноту до шлюбу, зазвичай не через власну розбещеність, то вона зазнавала знущань та зневаги з боку односельців, більш того, часто на все життя залишалася на маргінесі сільського соціуму. Чим же можна пояснити таку колізію? Стосовно спільної ночівлі, то вона, як видно з джерел, з певних причин була для дівчат навіть обов’язковою, адже підвищувала шанси вийти заміж», — пише Ірина Ігнатенко в дослідженні «Жіноче тіло у традиційній культурі українців» 2.

    Ця парадигма, як бачимо, дожила до наших днів і почала потроху руйнуватися лише під час «сексуальної революції» середини XX сторіччя. Проте в сучасній масовій культурі так само часто відтворюється модель, коли чоловік ініціює секс, а жінка на нього в кращому разі натякає, — їй важко говорити про свою сексуальність і виявляти активність у пошуках сексу. Жіноча ініціатива в мас-культурі трапляється хіба в комічних ситуаціях, як у серіалі «Восьме почуття», коли жінка залицяється до чоловіка, не знаючи, що він гей (а глядачі вже знають і їм смішно). Чоловіки-суперагенти обвішані коханками і виявляють сильний інтерес до жінок, скажімо, у Джеймса Бонда в кожному фільмі є молода і гарна подруга, щоразу інша, тоді як героїчна жінка зовсім не обов’язково має молодшого і гарного коханця. («Бондіана» знімається із 1960-х років дотепер, якщо дивитися фільми поспіль, то можна помітити, як із плином часу Бонд виявляє дедалі менше демонстративної маскулінності і хтивості, що ілюструє певний соціальний прогрес.)

    Шон Коннері та Даніела Б’янкі напередодні зйомок шпигунського екшену «З Росії з любов’ю», березень 1963 р. Фото: Getty Images

    Культура зґвалтування

    Про культуру зґвалтування «Гендер в деталях» писав уже не раз 3 , 4. Це одна з причин гендерно забарвленого насильства, концепція її полягає в тому, що сам акт зґвалтування — пікова точка цілої культури, яка його схвалює і вважає нормою.

    Культура зґвалтування представляє жінок винними в тому, що з ними відбулося, а чоловіків — такими, хто не може стриматися. Яскравий приклад — обговорення новини 5 про нове шведське законодавство, відповідно до якого явно виражена згода на секс — обов’язкова умова його добровільності, інакше статевий акт уважається зґвалтуванням. Із коментарів випливає, що ініціатива щодо сексу повинна іти обов’язково від чоловіка; хоча закон написано гендерно нейтрально, обговорюється лише варіант з ініціативним чоловіком і жінкою, яка погоджується чи не погоджується. Ще з коментарів випливає, що багатьом коментаторам важко уявити усну згоду на секс, дану жінкою, — обговорення зациклюється на висміюванні письмової згоди, про яку не йдеться, але до якої прирівнюється загальне твердження про згоду.

    Вище вже сказано, що навколосексуальне мовлення на вигляд таке, ніби йдеться про полювання чоловіка за жінкою. Культура зґвалтування раціоналізує чоловіче право на секс, який він може взяти силою, якщо не отримає добровільно. Це не лише призводить до зґвалтувань як таких та їх виправдань, а й формує системні проблеми з подоланням сексуального насильства у правовому і побутовому полі. Проблема не лише в тому, що зґвалтована жінка наслухається про себе поганого. Виправдання зґвалтування спричиняє безкарність, а отже, шкода (яка може дорівнювати шкоді від участі у військових діях) поширюватиметься далі на наступних жінок. Хлопчики, котрі входять у вік статевого дозрівання, так само на прикладах з життя і на загальній тональності розмов про сексуальне насильство навчаються тому, що так можна (а культурі взаємної згоди — не навчаються).

    Підґрунтям для культури зґвалтування є наступний пункт.

    Об’єктивація та «чоловічий погляд»

    Відомий плакат групи художниць Guerilla Girls «Чи повинні жінки бути голими, щоб потрапити в Метрополітен-музей?» привертає увагу до гендерного дисбалансу: художники-чоловіки багато малюють оголених жінок і виставляють ці картини, тоді як жінки-художниці набагато гірше представлені кількісно (у музейних експозиціях у кілька разів більше зображень натурниць, ніж творів авторства жінок).

    «Do women have to be naked to get into the Met. Museum?» («Чи мусять жінки бути голими, щоб потрапити до Метрополітен-музею?»), створений анонімною художньою групою Guerrilla Girls у 1989 році.

    Феміністська теоретикиня Лора Малві запровадила поняття «чоловічий погляд» для розуміння такої культурної ситуації. Він означає подачу візуальних і інших образів такими, якими їх бачить типовий чоловік — гетеросексуальний за орієнтацією і патріархальний за свідомістю. Типового чоловіка (здорового, який перебуває у віці сексуальної активності) цікавить секс і жіноче тіло, тому саме це йому і пропонують — у мистецтві чи в побуті. Оголені жінки — героїні музейних картин, оголені жінки — героїні листівок жанру пін-ап, оголені жінки є в рекламі. Вважається, що «секс продає», хоча насправді часто така реклама викликає негативні відчуття, надто у жінок 6.

    У рекламі, де оголеним жіночим тілом у закличній позі привертають увагу до продукту, який не має логічного стосунку до цього тіла (тобто не до жіночої білизни, пляжного відпочинку абощо), суб’єктом-споживачем (і реклами, і продукту) передбачається чоловік, до того ж гетеросексуальний і сексуально активний. Він той «ідеальний клієнт», на якого ця реклама орієнтується, до якого звернено її заклик. Звідси природно виникають питання: чи є жінки цільовою клієнтською аудиторією? Чи присутня в цій картині світу жінка, у якої є свої гроші і вона може витратити їх на цей товар?

    Однак «чоловічий погляд» не виник сам собою з масовою появою комерційної реклами і не зводиться до використання в ній образів жіночої сексуальності. Так чи так, він існує всюди, де є нерівність між чоловіком і жінкою, і її певним чином віддзеркалює. Власне, реконструюючи, хто є суб’єктом дії чи споживання, ми можемо робити певні висновки про соціальну суб’єктність певної категорії людей. І тут слід запровадити поняття об’єктивації 7 , 8 — уречевлення. Зображення жіночого тіла (часто без обличчя, тобто без суб’єктності) на рекламі товару чи послуги, які не мають стосунку до жіночого тіла, зводить жінку до предмета. Та навіть коли жінка в рекламі є суб’єктом дії, вона часто діє на користь чоловіка. На обкладинках чоловічих журналів дають молодих жінок у привабливих позах, але не навпаки.

    Навчання жінок змалечку бути гарними, охоплювання маленьких дівчаток індустрією краси й іграшками, які приділяють увагу зовнішньому вигляду, конкурси краси, у яких беруть участь лише жінки, — усе це теж привчає жінок до того, що їхня головне життєве завдання — обслуговувати естетичні й еротичні потреби чоловіка. У жінки має бути «жіночний» вигляд в офісі, інакше є ризик звільнення (водночас якщо вона зазнає сексуальних домагань з боку начальника, то буде «сама винна»).

    Дослідниця штампів масової культури і відеоблогерка Аніта Саркісян багато аналізує чоловічий погляд у відеоіграх. Меметичний «бронеліфчик», який носять жіночі персонажі у відеоіграх, — це костюм, що відкриває голову і велику поверхню тіла, тоді як у чоловічих персонажів на голові шолом, тіло загалом закрите, а обладунки реалістичніші.

    На зображенні показана Рейчел (Rachel) — персонажка із відеоігрової серії Ninja Gaiden

    Масове сприйняття жіночої сексуальності як обслуговувальної і нерівноцінної порівняно з чоловічою має своїм наслідком і наступний.

    Неадекватні теоретичні знання про секс

    Сексологія тривалий час описувала жіночу сексуальність, мало про неї знаючи і позиціонуючи «вагінальний» оргазм як «здоровий» та «повноцінний», а всі інші види задоволення жінки — як небажані відхилення. Знання про фізіологію жіночого оргазму досі ще мало поширені, адже реальну будову клітора дослідили зовсім недавно, буквально наприкінці 1990-х років. Саме тоді виявилося, що клітор має невелику зовнішню частину (каптур) і велику внутрішню (ніжки), яка охоплює стінки піхви. Звична для нас диференціація «вагінального» і «кліторального» оргазму насправді не дуже коректна з фізіологічного погляду, бо за так званий «вагінальний» оргазм відповідають саме ніжки клітора і буває він не у всіх жінок і не у всіх випадках.

    3D-надрукована повномасштабна модель клітора

    До цього, патологізуючи жіночу сексуальність загалом, наукова картина світу формувала про неї досить дивні уявлення. І можна відмахуватися від середньовіччя як часів диких і похмурих, але доба раціональності і просвітництва не змінила ситуацію на краще, а подекуди навіть змінила на гірше.

    Філософ і дослідник сексуальності Мішель Фуко говорив про нове ставлення влади до сексуальності з XVIII століття. Саме в цей період, на його думку, відбувся перехід від влади, побудованій на праві вбивати, до влади, побудованій на контролі відтворення. Відтворення як тривалий процес технічно відбувається через тіло жінки, тому його ретельно контролювали не лише звичаєво і законодавчо, а й в академічній парадигмі, яка лише незадовго до цього почала розвиватися окремо від релігійної, але не уникла упереджень. Саме в цей час, як писав Фуко, відбулася так звана істеризація тіла жінки — процес «насичення» жіночого тіла сексуальністю, конструювання образу жінки-матері, одночасно плодючої (тобто соціально функціональної) та емоційної (тобто нераціональної, другорядної щодо чоловіка). У XIX столітті засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд досліджував цю жіночу «істеричність» як поширену психологічну проблему свого часу і саме з неї почалися його роботи з відкриття прихованих процесів у людській психіці. Той факт, що нині жінки звертаються по психотерапевтичну допомогу переважно не з «істериками», а з простими побутовими проблемами стосунків, кар’єри, самореалізації тощо, свідчить, звісно, не про принципову перебудову жіночої психіки за сто п’ятдесят років, а про зміну наукової інтерпретативної картини.

    Патологізація жіночої емоційності у XIX столітті коренилася в тогочасному сприйнятті жіночої сексуальності: якщо тіло чоловіка контролює його розум, то тіло жінки повністю визначає сексуальність, і воно виявляє її через надмірні емоції, які в найсильніших проявах слід лікувати. І цей сконструйований образ жінки досі не виявляє бажання мати секс з власної ініціативи. Навпаки, підвищене (щодо норми, яку формально ніде не вказано, — коли треба, тоді й підвищене) бажання жінки мати секс патологізується терміном «німфоманія» (про що є однойменний художній фільм Ларса фон Трієра).

    На завершення цього тексту слід згадати ще один проблемний аспект.

    Дисбаланс на ринку секс-послуг

    Ринок сексуальних товарів і послуг теж розраховано здебільшого на чоловіків. Жінки становлять статистичну більшість працівниць у проституції й інших видах секс-робіт (стриптиз, вебкам-модельний бізнес тощо). У порнографії працює багато й чоловіків, але саму індустрію загалом орієнтовано переважно на чоловіче задоволення. На порносайтах серед «блондинок», «брюнеток», «лесбійок» та інших варіантів лише подекуди трапляється категорія відео «дружнє для жінок», проте саме це означення змушує замислитися над тим, що решта кількадесят категорій до них, напевне, недружні. За сценарієм десь так і є: у порнографії часто велику увагу приділяють феляції і невелику — кунілінгусу, а відеоролик зазвичай закінчується тоді, коли секс закінчує чоловік — він отримує свій оргазм із яскраво показаною еякуляцією і на цьому все, а ось жіночого оргазму історія не передбачає. Дещо вирівняти ситуацію пробує феміністська порнографія — відтворення в порнографії рівноправного, шанобливого і різноманітного сексу. Докладніше тему секс-роботи буде розкрито в другому тексті циклу.

    Підсумовуючи, зазначу, що в патріархальній культурі, прояви якої відчутно і сьогодні, жіноча сексуальність бачиться як пасивний об’єкт споживання чоловіками, як щось, що можна «дати» і «взяти». Прояви жіночої сексуальності дужче нормуються, контролюються і засуджуються, водночас чоловіків представляють так, що у них є «природні інстинкти» підвищеної сексуальної активності і вони не можуть стримуватися, що править за виправдання для культури зґвалтування. Масову й елітарну культуру наскрізь пронизано сексуальною об’єктивацією жінок. Критикувати і боротися з цією ситуацію почали феміністки у ХХ столітті, і це триває до сьогодні. Про емансипацію жіночої сексуальності і популяризацію «культури згоди» — у наступних текстах циклу.


    1. Federici, Silvia. Caliban and the Witch. — Autonomedia, 2004. [↩] [↩]
    2. Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016. [↩]
    3. https://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/z-valtuvannya-po-ukrainski-134051.html [↩]
    4. https://genderindetail.org.ua/season-topic/genderne-nasilstvo/sotsialni-i-psihologichni-prichini-zvinuvachennya-zhertvi-134055.html [↩]
    5. https://www.facebook.com/hromadskeua/posts/1732094470144242 [↩]
    6. https://marketingmag.ca/advertising/sexism-doesnt-sell-survey-174217/ [↩]
    7. https://genderindetail.org.ua/season-topic/osvita-i-prosvita/genderna-diskriminatsiya-v-smm-134123.html [↩]
    8. https://genderindetail.org.ua/season-topic/tema-sezonu/ya-proti-yak-mozhna-borotisya-z-ob-ektivatsieyu-i-chomu-tse-vazhlivo-134264.html [↩]
  • Що таке сексуальні домагання?

    Що таке сексуальні домагання?

    Актуальність проблеми

    Про це не заведено говорити, це складно довести, і дуже просто стати об’єктом осуду. Страх утратити джерела доходу, не здобути підтримки з боку держави, правоохоронних органів, суспільства примушує жінок мовчати про сексуальні домагання. Та ігнорувати проблему — це те саме, що сприяти її існуванню.

    Нещодавно тема домагань з’явилася на сторінках провідних ЗМІ внаслідок голлівудського скандалу навколо кіномагната Гарві Вайнштейна, що його теж активно обговорювали в соцмережах. Це підняло на новий рівень дискусію про сексуальні переслідування і замовчування таких випадків жертвами — через страх перед кривдниками й побоювання негативних наслідків для кар’єри. В Україні подібного не сталося. Коли у ЗМІ з’явилася інформація про сексуальні домагання завідувача кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету Володимира Годовського, який роками «пропонував жінкам секс, цілував і обмацував», до професора навіть не застосували адміністративні заходи впливу за місцем роботи 1.

    Про актуальність проблеми свідчать і офіційні дані. У США за 2016 фінансовий рік Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) отримала майже 7 000 скарг, які стосуються сексуальних домагань. Та ці цифри не розповідають усю правду, адже, згідно з оцінкою EEOC, приблизно троє з чотирьох осіб, які зазнають домагань на робочому місці, не повідомляють про це. Переважна більшість жертв домагань — жінки 2.

    За даними Британської транспортної поліції, 2015 року у Великій Британії кількість зареєстрованих сексуальних злочинів у поїздах і на вокзалах зросла на 25 % і сягнула рекордних показників. Не існує офіційних даних про вуличні домагання взагалі, почасти тому, що це не є злочином, а почасти тому, що жінки не відчувають, що можуть повідомити про це. В опитуванні YouGo 2012 року 43 % жінок у віці 18–34 роки заявили, що у них був досвід публічних сексуальних домагань. У 2014 році опитування, проведене Girlguiding UK, встановило, що до 60 % дівчат і молодих жінок у віці від 13 до 21 року зазнали сексуальних домагань у школі чи коледжі. Дослідження, проведені університетами Hollaback і Cornell, показали, що 84 % жінок зазнають публічних переслідувань до того, як їм виповнилося 17 років, і ця цифра зростає до 90 % у Великій Британії 3.

    У Німеччині кожна друга жінка зазнавала тієї чи тієї форми сексуальних домагань. Майже кожен п’ятий чоловік у Німеччині визнав свої дії такими, що їх інша особа «могла б уважати сексуально неприйнятними або незаконними». Лише 6 % опитаних жінок визнали, що вчиняли такі самі дії 4.

    Недавно в Україні Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела анонімне опитування серед жінок-юристок. За його даними, майже 37 % респонденток зазнавали в межах своєї роботи сексуальних домагань (це були пропозиції, коментарі, інша вербальна або фізична поведінка сексуального характеру). Тобто навіть у правничій сфері в оточенні юристів жінки не застраховані від домагань стосовно себе 5.

    Про які дії щодо себе заявляють постраждалі від сексуальних домагань?

    По-перше, це пропозиції сексуального характеру, неприємні і небажані дотики, обмацування, жарти, пов’язані із сексуальністю жінки, натяки тощо від осіб, від яких жінка перебуває у певній залежності. Це також може бути поведінка колег, друзів, співробітників, випадкових знайомих чи навіть перехожих на вулиці. В усіх випадках такі дії завдають жінці суттєвої психологічної і, можливо, фізичної шкоди.

    Постраждала в більшості випадків не може заявити про неприйнятність для неї таких дій з боку колег, знайомих чи керівництва через дальший психологічний тиск, осуд з боку оточення, звинувачення в провокації тощо. Додаткові стримувальні чинники — те, що жінки не володіють достатньою інформацію про можливості захисту від сексуальних домагань; законодавство багатьох країн не містить ефективних механізмів захисту постраждалих і притягнення до відповідальності кривдників.

    Крістін Людерс (Christine Lüders), директорка Німецького Федерального антидискримінаційного агентства, зазначає, що багато жертв не хочуть виносити сексуальні домагання на публіку:

    «Вони бояться втратити роботу, стати винуватими, почути обвинувачення, що вони завдали шкоди репутації колеги чи боса. …багато працівниць погано поінформовані про свої права. Вісім із десяти не знають, що їхні роботодавці зобов’язані захищати їх від сексуальних домагань на робочому місці; схоже також, що багато роботодавців не знають про цей свій обов’язок» 6.

    Історія юридичного означення поняття сексуального домагання у праві різних держав

    Проблема сексуальних домагань існує так давно, що, на думку Брюса Фраєра (Bruce W. Frier) і Томаса МакДжина (Thomas A. J. McGinn), авторів «Збірки прецедентів римської системи права», вона бере початок ще в Стародавньому Римі: там те, що нині називають сексуальними домаганнями, означали як чіпляння, переслідування або викрадання.

    Сама концепція сексуальних домагань у її сучасному розумінні порівняно нова і датується початком 1970-х років, хоча інші пов’язані поняття існували в багатьох культурах і до цього. Термін «сексуальні домагання» вперше вжито 1973 року в доповіді Мері Роу «Кільця Сатурна» про різні форми гендерних проблем тодішньому президенту і канцлеру Массачусетського технологічного інституту (MІТ).

    Роу заявила, що вона не перша, хто використав цей термін, бо сексуальні домагання активно дискутувалися в жіночих групах штату Массачусетс на початку 1970-х років. А проте MІТ була, напевне, першою або однією з перших великих організацій, де обговорили цю тему (на вченій раді МІТ) та розробили відповідні настанови і процедури 7.

    Згадуючи історію становлення і розвиток законодавства в цій сфері, слід назвати Акт про громадянські права, який містить розділ VII — заборону трудової дискримінації через стать (ухвалено 1964 року). Спершу після ухвалення цього документа суди у США відмовлялися визнавати сексуальні домагання як дискримінацію у сфері працевлаштування за ознакою статі. Такі позови відхиляли на тій підставі, що це особисті справи, які не мають жодного стосунку до роботи. Проте у 1970-х роках суди і Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) почали визнавати сексуальні домагання однією з форм дискримінації відповідно до розділу VII цього Акта.

    У 1977 році апеляційний суд округу Колумбія визнав, що сексуальні домагання на робочому місці можуть самі по собі порушувати згаданий розділ VII. Суд постановив уважати, що домагання у вигляді «послуга за послугу» (quid pro quo) — «переспи зі мною або я тебе звільню» — очевидно базується на дискримінації за ознакою статі. У 1980 році EEOC визнала, що сексуальні домагання, які створюють вороже робоче середовище, теж можуть бути дискримінацією за ознакою статі. Верховний суд підтвердив цю тезу 1986 року 2.

    В Індії так звана справа «Вішаха й інші проти держави Раджастан» 1997 року привела до визнання сексуальних домагань протизаконними. Тоді ж таки було встановлено основні визначення сексуальних домагань на робочому місці та вироблено керівні принципи для вирішення цього питання 8.

    У травні 2002 року Рада і Парламент Європейського Союзу змінили директиву Ради ЄС 1976 року про рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері працевлаштування та заборонили сексуальні домагання на робочому місці як форму дискримінації за ознакою статі. Директива вимагає від усіх держав-членів Європейського Союзу ухвалити закони про сексуальні домагання або внести поправки в чинні закони; як наслідок, відтоді у Європі національні законодавства про сексуальні домагання переживають великі зміни 7. Наприклад, у Німеччині «Загальний закон про рівне ставлення» (2006) точно окреслює поняття сексуального домагання. Крім випадків застосування фізичного насильства, це ще й небажаний фізичний контакт, хтиві погляди, сексуальні коментарі, сексистські жарти, вiдтворення порнографічного матеріалу. За словами директорки Німецького федерального антидискримінаційного агентства Крістін Людерс, у законі є кілька прогалин: позов про сексуальні домагання слід подати до суду протягом двох місяців (а жертвам треба більше часу для обдумування юридичних дій, особливо якщо вони травмовані і турбуються про свою безпеку на роботі); закон захищає працівни(ків)ць університету, але не студент(ок)ів, яких домагаються 6.

    У Великій Британії до 2005 року поняття сексуальних домагань у законодавстві окремо не виділялося, цю сферу регулював Акт про захист від переслідувань 1997 року (встановлював заборону на «таку поведінку, яка рівнозначна переслідуванню когось, і особа знає або мала би знати, що така поведінка вважається переслідуванням іншої особи» 9. та Акт про дискримінацію за статтю 1975 року, який лише забороняв будь-яку дискримінацію щодо жінок у сфері працевлаштування 10. У 2005 році було схвалено такі уточнення: «Особа домагається жінку, якщо на підставі її статі вона вчиняє… небажану поведінку в будь-якій формі вербального, невербального чи фізичного поводження сексуального характеру» 11.

    Комісія рівних трудових можливостей у США на своєму офіційному сайті дає наступне тлумачення сексуальних домагань:

    «…Переслідування може охоплювати “сексуальні домагання” або небажаний сексуальний досвід, вимоги надання сексуальних послуг та інші словесні чи фізичні домагання сексуального характеру. Однак переслідування не обов’язково повинно мати сексуальний характер і може охоплювати образливі зауваження про стать людини.

    Як жертва, так і переслідувач можуть бути як жінкою, так і чоловіком, також жертва і переслідувач можуть бути однакової статі. Переслідувачем може бути керівник потерпілого, керівник в іншому відділі, співробітник або особа, яка не є працівником роботодавця, а, наприклад, клієнт або замовник» 12.

    В інших державах існують величезні правові прогалини. Наприклад, Кувейт не має законів, які забороняють домашнє насильство, сексуальні домагання чи подружнє зґвалтування 13.

    Означення поняття «сексуальне домагання» в міжнародному праві

    Міжнародні документи визначають сексуальні домагання в широкому сенсі як форму насильства проти жінок або вид дискримінації, тоді як національне право фокусується на означенні саме незаконної поведінки, яка завдає шкоди жертві.

    Декларація про викорінення насильства щодо жінок 1993 року класифікує його за трьома категоріями:

    • те, яке трапляється в сім’ї,
    • те, яке відбувається в суспільстві загалом,
    • те, яке здійснює або якому потурає держава.

    Термін «сексуальне домагання» входить в означення насильства, яке виникає в суспільстві загалом; у декларації його означено як «фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке відбувається в суспільстві загалом, зокрема зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання і залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівля жінками і примусова проституція» 14.

    Загальна рекомендація ООН до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок дає означення сексуальним домаганням через таку небажану сексуально мотивовану поведінку як фізичний контакт і залицяння, сексуально забарвлені зауваження, демонстрація порнографії і сексуальні вимоги, хай то слова чи дії. Така поведінка може бути принизливою і становити загрозу здоров’ю і безпеці; це дискримінація, коли жінка має обґрунтовані підстави вважати, що її заперечення і відмова поставлять її у невигідне становище у сфері роботи.

    Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа ООН, яка класифікувала сексуальні домагання як заборонену форму дискримінації відповідно до Конвенції проти дискримінації в галузі праці і занять. МОП установила, що сексуальні домагання — це проблема безпеки і здоров’я, неприйнятна умова для роботи, форма насильства (насамперед щодо жінок).

    На регіональному рівні Європейський Союз і Рада Європи розглядають сексуальні домагання як незаконну поведінку. Комісія ЄС дає таку дефініцію сексуальному домаганню: «Небажана поведінка сексуального характеру або інша поведінка, яка ґрунтується на статі і порушує гідність жінок та чоловіків на роботі. Це охоплює небажану фізичну, вербальну або невербальну поведінку».

    На відміну від інших міжнародних означень сексуальних домагань, Комісія ЄС розрізняє три види домагань: фізичні, вербальні і невербальні сексуальні домагання, — та заявляє, що існує багато варіантів неприйнятної поведінки: «Поведінка вважається сексуальним домаганням, якщо вона (1) небажана, недоречна чи образлива; (2) якщо відмова чи згода потерпілого/-ї впливає на рішення про його/її роботу або (3) поведінка створює загрозливе, вороже чи принизливе робоче середовище для особи» 15. Схоже визначає сексуальні домагання стаття 40 Конвенції Ради Європи про запобігання і протидію насильству щодо жінок та насильству в сім’ї (Стамбульська конвенція, 2011) 16.

    Поняття «сексуальні домагання» в українському праві. Теорія і практика законодавства

    В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить воно так: сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування 17. Таке означення вузьке й неоднозначне, його не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

    Інколи в науковій юридичній літературі і повсякденному житті сексуальне домагання ототожнюють із поняттям «примушування до вступу в статевий зв’язок», за що передбачено кримінальну відповідальність статтею 154 Кримінального кодексу України. Використання цих двох термінів як взаємозамінних і рівнозначних некоректне і юридично не обґрунтоване 18.

    Відповідно до статті 154 Кримінального кодексу України, примушування до вступу в статевий зв’язок має місце лише тоді, коли жертва матеріально або службово залежна від особи 19. Постанова Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» вказує, що матеріальна залежність потерпілої особи має місце, зокрема, тоді, коли вона перебуває на повному або частковому утриманні винної особи, проживає на її житловій площі, а також тоді, коли винна особа своїми діями чи бездіяльністю спроможна викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи.

    Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, котра застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи, або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища винної особи 20.

    Отже, щоб особу можна було притягти до кримінальної відповідальності за сексуальні домагання, які проявлялися шляхом примушування до вступу у статевий зв’язок, жінка повинна бути службово або матеріально залежною від тієї особи і треба довести факт примушування, а не просто пропозицію. Примус може мати місце тоді, коли, наприклад, кривдник погрожував звільненням, притягненням до дисциплінарної відповідальності, жінка мала реальні підстави вважати, що в разі відмови вона зазнаватиме психологічного тиску, принижень, безпідставних обвинувачень тощо.

    У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу у статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу у статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу у статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

    Згідно з законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи, винні в порушенні вимог цього закону, несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законом, а особа має право на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Де-юре жінки можуть захищати себе на підставі цього закону, якщо вважають, що стали об’єктом сексуальних домагань, і звернутися зі скаргою в державні органи й суд.

    Практика свідчить про протилежне. За даними, які надала авторці для ознайомлення Громадська організація «Центр “Жіночі перспективи”» (проект «Забезпечення принципу гендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні», готується до публікації), попри те, що Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» діє з 2006 року, станом на 1 вересня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень було зафіксовано лише 31 судове рішення із застосуванням цього закону. Це менше ніж 4 рішення на рік у межах цілої країни, і це свідчить про те, що вітчизняні суди не знають про ухвалення в Україні такого закону і про те, як його застосовувати.

    У жодному з аналізованих рішень не було посилань сторін, зокрема адвокатів чи суду, на норми Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. Лише в одному рішенні потерпіла від сексуальних домагань під час судового розгляду справи заявляла про те, що стосовно неї було вчинено дискримінаційні дії.

    Ба більше, судова практика, навпаки, стосується захисту прав особи, яку було звинувачено в сексуальних домаганнях, а якщо потерпіла розповіла колегам про сексуальні домагання з боку керівника, суд зобов’язував її спростувати інформацію і відшкодувати кривднику моральні збитки У 7 рішеннях із 17 справ суд постановив, що відповідачка зобов’язана спростувати інформацію про сексуальні домагання і відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду.

    Наприклад, за рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська (від 18.03.2014, справа № 208/3285/13ц) у справі вчителя фізкультури, звільненого за аморальні вчинки, несумісні з роботою вчителя, а саме за сексуальні домагання учениць, суд поновив на роботі і частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що факти сексуальних домагань до учениць не підтвердилися, не зважаючи на свідчення колишніх учнів, заслухані на судовому засіданні, та надані суду заяви від учениць до керівництва школи.

    Водночас існує вітчизняна одинична, але позитивна практика. Прецедент свідчить про можливість інших судів брати такі рішення до уваги у схожих справах. У рішенні Балаклійського районного суду Харківської області (від 03.12.2009, справа № 2-1132/2009) за позовом про поновлення на роботі працівниці, яка обґрунтувала позов тим, що її незаконно примусили звільнитися після сексуальних домагань керівника, позовні вимоги про поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку задоволено повністю, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

    Варто зазначити, що сексуальні домагання — це дискримінація, а отже, у суді по таких справах, відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язок доказування покладається на відповідача 21. Тобто кривдник повинен довести, що факту домагання не було, якщо жінка або її адвокат належним чином обґрунтують суду, що справу пов’язано з дискримінацією.

    Згідно із законом, роботодавець зобов’язаний ужити всіх можливих заходів для недопущення сексуальних домагань. Відтак на кожному підприємстві, в установі, організації державної або недержавної форми власності має бути розроблено антидискримінаційні політики, з якими треба ознайомити всіх працівників і працівниць.

    Висновки

    Скандали й особисті розповіді привертають увагу до теми сексуальних домагань та запускають масштабні соціальні дискусії, наслідком яких може стати вдосконалення законодавства і діяльності державних органів. Популярна культура теж звертається до проблеми як джерела сюжетів: 2005 року у США зняли фільм «Північна країна» про шахтарку, яка бореться проти сексуальних домагань на роботі. Зйомки завершилися на момент розгляду Конгресом США закону про насильство щодо жінок. Фільм не мав комерційного успіху, однак його показ на Капітолійському пагорбі, який супроводжувався зустрічами громадських активістів з конгресменами і паралельною адвокатською кампанією, сприяв ухваленню цього важливого законопроекту. Цього року у США вирішили зняти повнометражний фільм, над яким працюватиме колишній інженер Uber Сьюзан Фаулер і який розповідатиме про сексуальні домагання в Uber 22. Очікується, що це стане новим поштовхом до актуалізації і покращення вирішення цієї проблеми.

    За останні десятиріччя міжнародне й національні законодавства сягнули помітного прогресу у врегулюванні проблеми сексуальних домагань, однак далеко не у всіх країнах існують дієві механізми захисту та системні стратегії протидії цьому явищу. Українське законодавство — серед недосконалих, а вітчизняна судова практика свідчить про нерозуміння суддями і великою частиною суспільства суті проблеми.


    1. http://4vlada.com/rivne/52159 [↩]
    2. http://www.slate.com/articles/news_and_politics/jurisprudence/2017/10/blame_the_supreme_court_for_america_s_sexual_harassment_nightmare.html [↩] [↩]
    3. https://thedebrief.co.uk/news/real-life/sexual-harassment-illegal-uk/ [↩]
    4. http://www.dw.com/en/half-of-women-in-germany-victim-of-sexual-harassment-survey/a-41149234 [↩]
    5. https://www.slideshare.net/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375/UkraineCrisisMediaCenter/ss-80627375 [↩]
    6. http://www.dw.com/en/you-too-sexual-harassment-in-the-german-workplace/a-41215231 [↩] [↩]
    7. https://en.wikipedia.org/wiki/Sexual_harassment [↩] [↩]
    8. https://en.wikipedia.org/wiki/Vishakha_and_others_v_State_of_Rajasthan [↩]
    9. http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1997/40/section/1 [↩]
    10. https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1975/65/pdfs/ukpga_19750065_en.pdf [↩]
    11. http://www.legislation.gov.uk/uksi/2005/2467/regulation/5/made [↩]
    12. https://www.eeoc.gov/laws/types/sexual_harassment.cfm [↩]
    13. https://www.hrw.org/world-report/2016/country-chapters/kuwait [↩]
    14. http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_506 [↩]
    15. http://hrlibrary.umn.edu/svaw/harassment/explore/1whatis.htm [↩]
    16. https://rm.coe.int/1680096e45 [↩]
    17. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
    18. http://www.rusnauka.com/17_AND_2010/Pravo/69260.doc.htm [↩]
    19. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page5 [↩]
    20. http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-08 [↩]
    21. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page3 [↩]
    22. https://www.unian.ua/society/2205231-u-ssha-znimut-film-pro-seksualni-domagannya-v-uber.html [↩]
  • Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть

    Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть

    Що нам відомо про ставлення до проявів сексуальності в Україні в давні часи?

    Образ сором’язливих українських селян і особливо селянок, які ревно оберігали свою цноту і залишалися недоторканими до шлюбу, сконструювали в етнографічних розвідках кінця ХІХ — початку ХХ  століття або самі етнографи, або ж цензори, котрі не допускали в публікаціях інформації, яка свідчила б про надто «вільні» звичаї селян. Як демонструє Марія Маєрчик у своїй розвідці про звичай дошлюбних інтимних стосунків серед молоді початку ХХ  століття, тут усе було не так просто: з одного боку, нічні інтимні побачення і спільні «спання», під час яких допускалися пестощі і доволі відверта еротична взаємодія, були звичайною поширеною серед молоді і цілком прийнятною для старшого покоління практикою, з іншого ж боку, інтимні стосунки, які практикувалися під час цих спільних «спань», усе-таки мали свої правила і обмеження (МаріяМаєрчик. Дошлюбні інтимні стосунки. — С.  101–112).

    Як випливає з етнографічних записів другої половини ХІХ — початку ХХ  століть, утрата цноти до шлюбу вважалася ганьбою і для дівчини, і для її батьків, серйозного засудження з боку громади зазнавала вагітна дівчина, яка залишалася неодруженою, — так звана «покритка». (ОксанаКісь. Жінка. — С.  208–223.) Однак етнографічні записи — це досить пізня фіксація звичаїв, що її неможливо просто ретроспективно перенести на попередні століття. То що ж ми знаємо про ставлення до сексуальності в Україні у давніші часи

    Збереглося багато відомостей про приписи й очікування з боку церкви та світського права. Водночас ми можемо дещо дізнатися і про порушення цих приписів та очікувань. Отож спробуймо розібратися спершу з приписами, які існували, а далі з тими обставинами, за яких ці приписи порушувалися. Нас також цікавитиме питання, чи звинувачення і покарання, передбачені за порушення приписів, симетрично спрямовувалися на чоловіків і жінок, а чи тут мав місце гендерний дисбаланс.

    Ставлення до сексуальності в християнстві

    Спершу з’ясуймо, звідки бере початок традиція ворожого ставлення до сексу в християнстві.

    Коріння цього явища сягає ще часів раннього Середньовіччя, коли почали формуватися засади канонічного права. Однак середньовічні теологи, засуджуючи секс, передусім спиралися на біблійну оповідь про гріхопадіння Адама і Єви. Зв’язок між сексом і гріхом шукали в історії про зваблення Єви забороненим плодом, яке зрештою призвело до вигнання перших людей з Едемського саду, в результаті чого людство приречене страждати від голоду, холоду, болю і смерті та множитись, народжуючи в муках. І хоча прямих указівок на це в тексті немає, кілька поколінь богословів були переконані, що перворідний гріх безпосередньо пов’язано із сексом.

    Друге важливе джерело, від якого відштовхувалися середньовічні теологи у своїх працях, — Перше послання св.  Павла до коринтян, у якому йшлося про те, що християнам (чоловікам) бажано взагалі утримуватися від стосунків із жінками: «добре було б чоловікові не дотикатися жінки» (1 Корф, 7:1; переклад Івана Огієнка), так само як жінкам краще залишатися самотніми: «той, хто віддає свою дівчину заміж, добре робить, а хто не віддає, робить краще» (1 Корф, 7:38).

    Якщо ж для когось такий шлях неможливий, то одинокий прийнятний спосіб реалізовувати свої пристрасті — законний шлюб: «щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка» (1 Корф, 7:2).

    Основну ідею, яка лягла в основу дальшого ставлення християнських авторитетів до сексу, запозичено саме у св.  Павла: вольові представники кліру, готові заради спасіння відмовитися від інтимних стосунків, протиставлялися слабкій більшості — пастві, змушеній задовольняти свої «низькі» бажання у шлюбі. Відтак секс уявлявся як перешкода на шляху до спасіння, а сексуальна поведінка стала вважатися мірилом моральності — і для чоловіків, і для жінок (принаймні в теорії).

    Адам і Єва. Фреска XVIII століття

    Ці ідеї оформилися на сторінках праць Отців Церкви та канонічного права вже у IV столітті, коли імператор Костянтин визнав християнство офіційною релігією. Наприклад, св. Ієронім (~347–419/420) постійно повторював, що незайманість — це золото, а шлюб — срібло, і що завдяки шлюбам заповнюється земля, а завдяки незайманості — небеса (Merry Wiesner-Hanks. Christianity and Sexuality. — P. 29). Згідно з Ієронімом, усі сексуальні стосунки, зокрема і в межах шлюбу, шкодили чистоті, заважали духовному розвитку, а отже, були більш ніж небажаними.

    Та найбільше до розробки правил сексуальної поведінки християн доклався св. Августин (354–430). Його вчення стало основою, на яку орієнтуватимуться майже в усьому християнському світі в наступні півтори тисячі років. Августин примирив секс у шлюбі і християнську набожність, наголосивши на благах, які дає шлюб:

    Слабкість однієї і другої статі, схильних до ганебного падіння, підтримується чесним шлюбом, а отже, те, що є обов’язком для здорових, є також ліками для хворих. Навіть сама нестриманість становить лихо не тому, що шлюб, яким зв’язують навіть нестриманих, не є чимось добрим; навпаки, не від лиха нестриманості добро шлюбу стає ницим, а навпаки до цього, від добра шлюбу лихо нестриманості можна пробачити, а отже, те, що є доброго в шлюбі і від чого він є добром, аж ніяк не може бути гріхом. А це добро є потрійне: віра, виховання дітей і таїнство. Віра забезпечує те, щоб люди не злягалися ні з однією чи ні з одним поза межами шлюбу; виховання дітей — щоб [діти] зачиналися в любові, успішно зростали і виховувалися в релігії; таїнство — щоб шлюб не розривався і щоб розлучений чи розлучена не укладали союз із жодною іншою особою. Таким ніби є шлюбне правило, яким або прикрашається природна плодючість, або стримується неконтрольована гріховність (Блаженний Августин. Про книгу Буття. — С. 536–537).

    Мініатюра з німецької «Книги прикладів» (бл. 1475)

    Августин довів, що секс у шлюбі цілком прийнятний, це навіть своєрідне добро, яке допомагає стримувати порочні пристрасті. Втім, він говорить і про те, що секс поза шлюбом неприпустимий і гріховний. Августин поступово розглядає певні тілесні гріхи і ранжує їх за ступенем тяжкості. Скажімо, зрада у шлюбі — перелюб — набагато серйозніший гріх, ніж дошлюбні статеві стосунки, а інцест — важчий за перелюб гріх (St. Augustine. Of the Good of Marriage). Він також стверджує, що краще користуватися послугами повій, ніж руйнувати чужий шлюб. За логікою Августина, проституція могла толеруватися, адже була меншим лихом, та все-таки найбажанішим станом був целібат і цілковите утримання від сексуальних стосунків (St. Augustine. Of the Good of Marriage).

    Тему неприйнятних для християн сексуальних стосунків із VII століття продовжили і розвинули посібники для сповідників або покаянні книги, однією з перших серед них була покаянна книга Колумбана (591 р.). У цих посібниках, наприклад, визначалися правила сексуальної поведінки для одружених пар: називалися періоди й дні, коли заборонено було мати статеві стосунки (сорок днів Великого посту, чотири тижні перед Різдвом та під час інших коротших постів); від сексу слід було утримуватися регулярно в певні дні тижня — по середах, п’ятницях, суботах.

    Заборона поширювалася також на дні менструації, період вагітності та тривалий період після пологів, поки мати годувала дитину. Крім того, неприйнятними були сексуальні стосунки у світлі години доби. Сексом не можна було займатися в оголеному вигляді (James S. Brundage. Sex and Canon Law. — P. 36). З усіх позицій дозволялася лише та, яку сьогодні називають «місіонерською», решту позицій проголошували або протиприродними (позиція «жінка згори» порушувала природний стан речей, за яким чоловік уважався вищим за жінку за своїм становищем, позиція «ззаду» вважалася тваринною і неприйнятною для людей).

    Безперечно, заборонялися будь-які сексуальні стосунки поза шлюбом: сюди належать як різностатеві, так і одностатеві стосунки, групові, наодинці, навіть несвідома еякуляція вві сні вважалася гріхом. Народження дитини в шлюбі було одиноким виправданням сексуальних стосунків, тому всі нерепродуктивні практики було заборонено: анальний, оральний, одностатевий секс, мастурбація тощо. В ієрархії гріховності за перелюб, інцест і зоофілію очікували набагато серйозніші покарання, ніж, наприклад, за секс між неодруженою парою або мастурбацію (Merry Wiesner-Hanks. Christianity and Sexuality. — P. 35). І знову в теорії провина однаковою мірою покладалася і на чоловіків, і на жінок.

    Мініатюра з французького манускрипту «Роман про троянду» (кінець XIV століття)

    У традиціях східного християнства основні тенденції мало відрізнялися від описаних вище. Проте існували певні особливості, на яких наголосила Ів Левін у дослідженні про сексуальність у православних слов’ян, як-от надзвичайна увага до ритуальної нечистоти, пов’язаної із сексуальними стосунками (Levin E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs. — Р. 47).

    У цій системі уявлень уважалося також, що жінки більше за чоловіків схильні до гріха й хоті, тому вони більш нечисті істоти. У Московії ставлення до сексуальних стосунків як до гріховних і брудних, навіть у рамках шлюбу, зберігалося до кінця XVII століття. В Україні в цій сфері, як стверджує Ів Левін, уже з середини XVII століття відчувалися впливи західнохристиянської традиції: «Західні уявлення про користь шлюбу досягли слов’янської православної церкви лише в середині XVII століття, коли під впливом уніатських семінарій в Україні Петро Могила взяв до свого требника перефразовану тезу Августина, яка виправдовувала шлюб через продовження роду, виховання дітей, подружні почуття та протидію перелюбу» (Levin E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs. — Р. 72–73).

    Ситуацію на українських землях ускладнювало ще й те, що тут у XVII–XVIII століттях співіснували традиції східного і західного християнства. Тема тілесного гріха привертає в цей період увагу проповідників усіх конфесій.

    Ситуацію на українських землях ускладнювало ще й те, що тут у XVII–XVIII століттях співіснували традиції східного і західного християнства. Тема тілесного гріха привертає в цей період увагу проповідників усіх конфесій.

    Православні проповідники описують інтимні стосунки — один із тілесних гріхів — цілком суголосно з ранньосередньовічними авторами. Наприклад, впливовий діяч православної церкви Димитрій Ростовський (Туптало) (1651–1705) у творі «Алфавіт духовний» протиставляв «низькі» тілесні бажання високим прагненням духовного життя: «Воздержай плотския похоти да с сними удержиши вся злая. Не во времнных сластех утешения ищи; но в Господе вся сотворишем; Вечнаго и пристносущнаго наслаждения всегда взыскуй; не повинуйся гортанному безсловесному сладострастию» (Димитрий Ростовский (Туптало). Алфавит духовный. — С. 42).

    Туптало нагадує, що плотські пристрасті не початково притаманні людській природі, а є наслідком Адамового «злочину» (с. 43), а захоплення тілесною красою безперспективне з огляду на те, що ця краса тимчасова і до того ж брудна: «Памятствуй, сласть временную и красоту плотскую быть гной, и в тление обращение, никогда же настоящим безсловесне пригвоздишися; плотскою любовию неуводися, ниже утешение свое в ней полагай, бо ложна и лицемерна, никогда же в единой мери стоящая, ниже в веки пребывающая» (с. 51).

    Тут-таки є мотив оспівування ідеального незайманого чернечого стану, чистота якого наближає людину до стану ангелів, осяює її земне життя та обіцяє вічну радість. Це, на думку автора, набагато краще за «плотское соплетение», яке наближає людей до тварин, адже саме в такий спосіб існують «и звери, и скоти» (с. 52–53).

    У викладі Димитрія Ростовського навіть шлюб не приваблює, бо пов’язаний з багатьма тривогами і сумнівами: «Будет ли добро, и согласно по плоти в супружестве житие; обаче бесловесное порабощение, по руку и по ногу связание, не согласно ли злейше есть всех мучений? Неродят ли ся чада? Печаль есть; родят ли ся? Сугубое есть попечение? Благия ли суть чада? Много ся теж и попечение; злыя ли суть? Зелное души есть томление, сугубая скорбь и печаль» (с. 53–54).

    Делікатніше питання, пов’язані з інтимними стосунками, викладено в численних катехізисах, які вийшли друком на зламі XVII–XVIII століть. Вони не таврують усі сексуальні стосунки як неприйнятні, а пояснюють, у чому сутність гріхів перелюбу (позашлюбних стосунків) та блуду (дошлюбних стосунків), а в чому сутність таїнства шлюбу і яка з нього користь.

    Наприклад, у катехізисі, виданому друкарнею Києво-Печерської лаври 1712 року, перелюб розглядається під питанням про «сьому заповідь», де пояснюється, що перелюб може бути духовним (тоді йдеться про зречення істинної віри і прийняття якогось єретичного вчення), а також (у зрозумілішому пересічним вірянам значенні) плотським: «Плотское есть действо нечистоты, еже бывает с женою некоего инаго» (Катихисис сиреч исповедание православныя веры. — С. 84). Блуд же визначають так: «Блуд есть безчинное пожедание плотское, противное заповеди божия, еже бывает в самом теле чловечем» (с. 72). Протилежна до гріха блуду чеснота — цнотливість («целомудрие»).

    Гравюра «Честная женитба» з катехізису 1716 року

    Шлюб у катехізисах розглядається в позитивнішому (порівняно з «Алфавітом духовним») ключі. Зазвичай цю тему розглядають одночасно з питанням про шосте таїнство. Вірянам пояснюють, що у шлюбу є низка корисних «плодів». Шлюб допомагає уникнути блуду й нестриманості, діти, народжені в шлюбі, законні («чесні»), нарешті в часи негараздів чоловік і дружина мають товариша в особі одне одного (с. 46). Зрідка такі пояснення завершуються переліком категорій, яким заборонено укладати шлюб. Розлогий список знаходимо в «Короткому повчанні про сім сакраментів» (1716), де серед іншого згадано заборону на шлюб із нареченими батька чи брата (навіть якщо вони так і не одружилися), з незаконнонародженими доньками своїх батьків, а також на шлюб між особами, які мають спільних хресних батьків (Краткое поучение о седми сакраментах. — С. 15).

    У польськомовних католицьких катехізисах XVII–XVIII століть темі «тілесного гріха» теж приділено багато уваги. Характерно, що, на відміну від православної традиції, тут цей гріх асоціюється не із сьомою, а із шостою заповіддю. До того ж пояснення, що саме забороняє відповідна заповідь, розлогіші і складніші, ніж у православних катехізисах. Скажімо, в катехізисі кардинала Роберта Белларміна, що його переклав польською мовою луцький єпископ Станіслав Шишковський 1752 року, є докладне пояснення всіх заборон шостої заповіді «Nie cudzołoż» («Не чини перелюб»).

    Ці заборони автор розглядає у дев’ятьох категоріях: 1. Перелюб із чужою дружиною; 2. Блуд вільного з вільною (не пов’язаних шлюбними обітницями); 3. Зґвалтування; 4. Викрадення панянки; 5. Інцест («розпусний гріх між родичами»); 6. Гріх розпусти між особами, котрі дали обітниці; 7. Содомія; 8. Зоофілія; 9. Онанізм («пустощі з самим собою») (Katechizm rzymski abo krotka nauka katolicka. — С. 47–48). Гріх «шостої заповіді» польські моралізатори вважали таким важливим, що присвячували йому окремі трактати. Адам Ґдацій 1682 року видав невеличкий (майже на 60 сторінок) трактат про всі небезпеки, які приховує гріх «шостої заповіді». Він один за одним розглядає всі різновиди цього гріха, згадані вище в катехізисі Баллерміна, щоправда, в іншій послідовності і набагато докладніше (Gdaciusz Adam. Dyszkurs o grzechach szóstego przykazania Bożego).

    Отже, питання, пов’язані з наглядом за інтимним життям вірян у XVII–XVIII століттях, були актуальними і в православній, і в католицькій релігійній літературі, яка поширювалася на території України. Якщо для православних авторів обговорення цього питання не виходило за рамки протиставлення гріховного життя в блуді / перелюбі правильному життю в чесному шлюбі, а ще краще — в чернечій цноті, то в католицькій літературі гріх «шостої заповіді» розглядали куди прискіпливіше, розкладали на різноманітні категорії, особливості й небезпеки кожної з яких змальовувалися окремо й докладно.

    Суб’єкт заборон — завжди чоловік, до якого безпосередньо звертаються всі ці твори, тоді як жінка згадується здебільшого лише як об’єкт заборон. Та коли доходить до провини й покарання за гріх, якоїсь помітної різниці між чоловіками і жінками не робиться (хіба що в традиції російського православ’я жінку представляли як більш схильну до тілесних гріхів, ніж чоловік).

    Залишається питання, як можна було контролювати інтимне життям вірян, адже ясно, що простих моралізувань і донесення до відома людей інформації про небезпеку було замало.

    Представлення в міському праві злочинів, пов’язаних із сексуальністю

    Німецька дослідниця Юлінка Раблак стисло й точно підсумувала прагнення контролювати населення протягом ХVІ–ХVІІІ століть:

    У ці століття спостерігаються добре організовані спроби змусити все населення підкорятися обмеженому переліку правил моральної поведінки […]. Правила ґрунтувалися на християнських цінностях. Заборонялося лаятися, вимовляти прокляття, грати в азартні ігри, жити в розкошах, також під забороною були всі форми непристойної поведінки, зокрема танці й сексуальна розпуста. Починаючи з пізнього середньовіччя, світська влада дедалі більше відтісняла церкву у справі нав’язування цих цінностей. Її представники стверджували, що миру та процвітання можна досягнути, лише коли люди житимуть у гармонії зі своїми ближніми, дотримуючись божого закону, поважаючи «загальне добро». Інакше всім загрожуватиме війна й нестатки — божа кара за гріхи (Rublack U. Crimes of Women in Early Modern Germany. — Р. 7).

    Мініатюра з книги «Про підтримання здоров’я» (кінець XIV століття)

    Очевидно, за таких обставин слід було наглядати за сексуальним життям населення, інша річ — як можна ефективно контролювати чиєсь сексуальне життя? Змушувати людей зізнаватися у своїх сексуальних гріхах під час сповіді було замало, і світській владі доводилося шукати інших способів. Проблема полягала в тому, що обвинувачення в сексуальних переступах, як і у випадку інших злодіянь, мали підтвердити кілька свідків. Світська влада цього періоду не здобула успіху в запобіганні злочинам. У більшості країн, де централізація ще не відбулася (а подекуди це тривало аж до кінця XVIII століття), не існувало поліції, яка могла б забезпечувати порядок, тому у справі виявлення злочинів підтримка і сприяння населення важили надзвичайно багато. Від людей очікували доносів на сусідів, слуг, панів і родичів. Можна лише припустити, що переважна більшість сексуальних злочинів залишалася непоміченою і непокараною, адже ми знаємо тільки про зовсім малий відсоток того, що відбувалося.

    Перш ніж перейти до розгляду того, як питання, пов’язані з сексуальною поведінкою розглядалися в праві, варто сказати кілька слів про особливості правової системи на українських землях кінця XVII–XVIII ст. Хоча частина українських земель (Лівобережжя) перейшли під владу Російської імперії, та все ж до кінця XVIII ст. тут зберігалися рештки автономії, серед іншого, і в питаннях судочинства. На той час більшість міст уже мали право на самоврядування та власний суд. В якості правових керівництв у цих судах ще від XVI ст. використовували приписи німецького міського права («Саксонське зерцадло» і «Каролінгський кодекс») у викладі правника Бартломея Ґроїцького.

    Українські міські суди починають приділяти увагу сексуальній дисципліні городян лише з другої половини XVII століття (а подекуди не раніше початку XVIII століття), тобто набагато пізніше, ніж на більшості європейських територій. Проте вже з другої половини XVI століття міські суди мали у своїх руках вказівки для розгляду таких справ (згадані вище керівництва Бартломея Ґроїцького), що їх далі проаналізуємо докладніше. Злочинам, пов’язаним із сексуальністю, Ґроїцький у своїх порадниках приділяє чимало уваги, наприклад, детально пояснює, чому той чи той переступ неприпустимий, дає рекомендації, як поводитися в складних випадках. Найбільше місця Ґроїцький відвів злочину перелюбу — йому присвячено четвертий розділ «Порядку міських судів» (Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich. — С. 144–146), який, своєю чергою, складається з кількох підрозділів про різні аспекти цього переступу. Починає Ґроїцький з означення: «Перелюб — це дуже небезпечний злочин, бо стосується подружніх зв’язків, поза якими жодні інші зв’язки неприйнятні для Господа нашого Бога: ніщо інше не з’єднує дружні стосунки міцніше, ніж святий шлюб» (с. 144–145).

    Отже Ґроїцький послуговується Августиновим означенням шлюбу. Далі він посилається на Старий Заповіт, де сказано карати перелюбників за їхні злі вчинки смертю, адже «перелюб має багато злих наслідків», серед яких «ламання присяги, неправдиві свідчення, насильство, кривди, зрадливий обман законних спадкоємців, гультяйство, розпуста тощо» (с. 145). Перелюб — учинок, «ганебний за своєю природою», тому Старий Заповіт передбачає сувору кару — стинання голови і побиття камінням.

    Обкладинка книги Ґроїцького «Porządek sądów i spraw miejskich»

    Дальші пояснення Ґроїцького дуже нагадують релігійні твори і звучать як проповідь. Він каже: у наш час перелюб часто сприймається як несерйозна річ, він став звичним і поширеним, багато людей бездумно вдається до перелюбу, не боячись покарання. Головна проблема, на думку Ґроїцького, полягає в тому, що володарі часто не карають перелюбників і збоченців, «мабуть, тому що самі так робили чи й далі роблять. Так само як ширяться інші злі речі, якщо за них не карають, шириться і перелюб» (с. 145). У цьому пасажі він перебирає повчальний тон, який більше личить не юристові, а священикові, котрий викриває гріховність світських володарів, не здатних пильнувати за поведінкою своїх підданців. Висновок, якого врешті-решт доходить Ґроїцький, — володарі мусять наглядати за перелюбниками і карати їх не менш суворо, ніж інших злочинців.

    У кінці розділу Ґроїцький дає практичні рекомендації, запозичивши приклади санкцій з канонічного і світського права. Канонічне право передбачало за перелюб відлучення від церкви та/або розлучення, світське право рекомендувало суворіші кари: повішання чи вигнання для бідняків і штраф для заможних. Тобто покарання залежало від соціального статусу людини: хто не міг заплатити грішми, мусив платити власними стражданнями. Цю частину Ґроїцький завершує пасажем про те, що дехто волів би карати перелюбників, як у давні часи, — на горло. Згідно з тими самим приписами, звинувачену в перелюбі жінку належить покарати батогами й усунути від «шлюбного права» (с. 146). Як бачимо, спектр покарань був широким, але головне, підкреслює автор, — не дати перелюбникам уникнути кари. Ґроїцький попереджав, що жодне святе місце не вбереже їх від розплати: ні церква, ні цвинтар, ані монастир.

    Отже, перелюб проголошувався лихом, яке породжує інші лиха, та злочином, якому останнім часом не приділяли належної уваги. Із варіантів покарання Ґроїцький не віддає перевагу жодному. Та на цьому він у своїх міркуваннях не зупиняється. Раніше цю проблему здебільшого оминали, тож Ґроїцький намагається заповнити прикру прогалину і дає читачам цілу низку практичних рекомендацій — що робити в складних ситуаціях, пов’язаних з перелюбом. Позаяк усі потенційні читачі і реципієнти — це чоловіки, то й рекомендації стосуються їхньої поведінки.

    Перші поради адресовано чоловікові, який застав дружину з коханцем: якщо він не може затримати коханця, то має право поранити чи навіть убити його, як це прописано в любому серцю Ґроїцького «Саксонському зерцалі» (с. 173). Далі описуються деталі і з’ясовується, що насправді вбити коханця дружини не так-то й просто. Щоб убивство вважалося справедливим і законним, чоловік зрадливої дружини напередодні мусить тричі попередити її коханця в присутності трьох свідків. Та й це ще не все. Далі він повинен захопити коханця за «таємним спілкуванням» зі своєю дружиною у його домі чи в домі іншого перелюбника або навіть «у публічному відкритому місці» і лише після цього має право вбити коханця дружини власними руками. Однак якщо чоловік застане дружину за «спілкуванням» з коханцем у якомусь іншому місці (не дуже зрозуміло, що ще це може бути за місце, бо перерахованими вище вибір можливих місць побачень вичерпується), він повинен знайти трьох свідків, котрі це підтвердять, і тільки тоді правомірно буде відправити коханця до суддів, які визначать йому кару.

    Хоч якими добрими могли видаватися ці рекомендації, дотриматися їх було нереально. Згідно з тогочасними уявленнями про чоловічу честь, говорити з коханцем дружини, попереджати його публічно на очах у свідків означало визнати себе рогоносцем, а це було чи не найбільшим приниженням для чоловіка (Foyster E. A. Manhood in Early Modern England), тому малоймовірно, що знайшлися б охочі свідомо себе збезчестити. Відтак усі ці рекомендації були безглуздими й непрактичними, і не дивно, що в судових справах немає жодної згадки про застосування якоїсь із них на практиці.

    У наступному підрозділі Ґроїцький розглядає випадки, коли чоловік не може карати дружину за перелюб. Це, по-перше, коли він і сам винний у перелюбі, а «крук крукові око не клює» (Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich. — С. 174). Друге формулювання дуже розпливчасте: «коли він дав їй до того якийсь привід», — а яким саме може бути цей загадковий привід, не пояснюється. Третій випадок досить поширений у ті часи: якщо чоловік довший час не жив з дружиною і вона вважала, що чоловік помер; а четвертий логічний — якщо дружину змусили до перелюбу силою, наприклад ґвалтом. Дружина також не вважалася винною, якщо стала жертвою шахрая, який прикидався її чоловіком. Нарешті, чоловік не мав права карати зрадливу дружину, якщо її вже раз спіймали на перелюбі, але він далі «жив» із нею, — це означало, що він готовий миритися з її поведінкою (с. 174).

    Останній підрозділ цього огляду містить рекомендації чоловікам, як розпізнати, чи побачене ними справді перелюб. Ґроїцький розважливо сповіщає, що про перелюб дізнатися важко, бо він зазвичай відбувається таємно, та все-таки є певні знаки, які вказують на те, перелюб це чи ні. Треба звернути увагу на місце, де схоплено перелюбників: темне воно чи відкрите для огляду, особливо ж чи воно освячене, бо перелюб, уважає Ґроїцький, неможливий в освячених місцях. Важливо, щоб учасників перелюбу було добре видно і можна було сказати, чи був то хтось із родичів, світська чи духовна особа, адже родичів, священиків і ченців можна одразу викреслити з числа підозрюваних — додає Ґроїцький. З цієї причини суди не приймали звинувачення в перелюбі осіб, які належали до цих категорій. На практиці знов-таки було інакше. Остання рекомендація мала радше психологічний характер і ґрунтувалася на тому, що винні у перелюбі можуть виказати себе своєю поведінкою, наприклад, якщо двоє людей обіймаються, цілуються, часто говорять і посміхаються один до одного — усе це безперечні ознаки того, що між ними щось відбувається.

    Мініатюра з «Книги прикладів» (1480–1490 роки)

    Усі ці розлогі рекомендації свідчать, що юристи, такі як Ґроїцький, сприймали злочин перелюбу абсолютно серйозно. В контексті максими того часу, згідно з якою від якості честі дружини залежить якість честі чоловіка, стає зрозуміло, чому питання перелюбу було аж таким важливим. Сюди додавалося також цілком юридичне питання про спадкоємців: народження байстрюків, які могли успадкувати все майно, аж ніяк не тішило чоловіків.

    Інші сексуальні переступи Ґроїцький розглядає вже в іншій своїй книзі «Вибрані акти з імперського права». Зокрема, у 71 артикулі розглядають «протиприродні злочини», під якими маються на увазі зоофілія й содомія («хлоп із хлопом»). Покаранням за них була страта на вогнищі «без жодного милосердя й ласки», бо, як зазначається, тяжкий гріх має каратися з відповідною жорстокістю (Groicki B. Postępek wybran iest z Praw Cesarskich. — C. 39). У наступному пункті розглядається покарання для чоловіка (який у цьому разі єдиний об’єкт права), котрий «мав справу» з якоюсь родичкою: падчеркою, мачухою чи навіть ближчою ріднею. Щоправда, про власне покарання сказано дуже розпливчасто: винного має бути покарано «відповідно до здавна описаного в імперському праві звичаю» (с. 39). Таке саме нечітко окреслене покарання чекає на чоловіка, який викрав (і, очевидно, зґвалтував, хоча це не проговорюється) чужу дружину чи доньку. У 73 артикулі розглядається злочин двоєженства, який за тяжкістю прирівнюється до перелюбу (варто зазначити, що в цьому випадку яко злочинці теж розглядаються винятково чоловіки). Карати злочинця, провину якого буде доведено, рекомендується смертю (с. 40). Далі розглядаються злочини, пов’язані з проституцією, хоча напряму проституція не згадується. Спершу йдеться про випадок, коли чоловік торгує дружиною, донькою чи подругою й отримує з того зиск. Санкція в такому разі — теж смертна кара. У наступному артикулі згадуються зводні (чоловіки і жінки), які сприяють перелюбу, тобто йдеться про посередників і свідків позашлюбних зв’язків, які не повідомляють про них. Яко покарання для них передбачено побити і довічно вигнати з міста (с. 40–41).

    З цього огляду можна помітити, що найбільше уваги приділяли злочину перелюбу. Інші, хоча окремі з них можуть сприйматися як тяжчі переступи, розглядаються доволі побіжно і без детального розбору. На практиці в матеріалах судів кінця XVII–XVIII століть, які дійшли до нас, можна побачити подібну тенденцію: найбільше звинувачень, пов’язаних із сексуальними справами, стосувалося перелюбу, решта злочинів згадувалася набагато рідше, а тому звинувачення в них належать радше до виняткових. Приклади останніх пропоную в наступному розділі.

    Справи про сексуальні переступи в українських міських судах кінця XVII–XVIII століть

    Спершу буде кілька випадків найчисленніших серед згаданих обвинувачень, що їх розглядали в українських міських судах, — звинувачень у перелюбі. Представлені далі справи демонструють широкий спектр можливих ситуацій і реакцій на них. Одні з них видаються типовими, як-от поширена ситуація обвинувачення в перелюбі одруженого чоловіка і служниці. Саме таку історію стосунків між паном і служницею знаходимо в записах Сатанівського магістратського суду. У 1724 році служницю й кухарку Григорія Куліковського на ім’я Марина звинуватили в тому, що вона вагітна і при цьому неодружена. Повідомлялося, що Марина три роки служила в одного пана і саме там «здобула собі брюхо» (ЦДІАК. — Ф. 50. — Оп. 1. — Спр. 1 (1724). — Арк. 281–282 зв.). Марину розпитували, хто винен у «злому вчинку», і вона відповіла цілком типово для таких ситуацій: «брюхо» у неї від її пана Григорія Куліковського, який за відсутності дружини повернувся додому вночі п’яний, затягнув її до комори і там «що хтів, то чинив». У будинку в той час нібито був хлопець, який це бачив і, коли повернулася дружина господаря, усе їй розповів. Господиня побила Марину і вигнала геть, тож їй нічого не залишалося, як повернутися до матері. На питання, коли все це сталося, Марина відповіла, що минуло два тижні відтоді, як пан її зґвалтував.

    Тут уперше звучить обвинувачення у зґвалтуванні — надзвичайно серйозному злочині, що в разі доведення загрожував стратою. Та саме через суворі наслідки довести факт зґвалтування було винятково складно. Мабуть, тому дуже рідко можна натрапити навіть на згадку про можливе зґвалтування у матеріалах міських судів. Ця тема становить своєрідну білу пляму в історичних дослідженнях — злочин, який вочевидь нерідко траплявся, але про який мало згадували і майже ніколи в ньому не звинувачували.

    Заслухавши свідчення, судді постановили викликати хлопця як свідка. Його спитали, чи справді пан робив те, в чому його звинувачують. Звісно, хлопець, який перебував у залежному становищі, перед судом спростував усе, що компрометувало його пана: він не бачив, щоб той робив щось зле (арк. 281 зв.). Марина такий поворот подій пояснила тим, що пан напередодні побив хлопця і примусив забрати свої слова назад. У вироку писар зазначив, що кілька свідків (їхні імена не називалися) казали, ніби протягом останнього року Марина часто залишала дім пана і ходила до сестри. Насправді такі анонімні свідчення радше нагадують плітки. На другому допиті Марина повторила, що вагітна від свого пана, але на третьому змінила свідчення і зізналася, що це дитина Федора, сина Олександра Хмелевського (арк. 282). На тому слідство завершили, Марину визнали винною в непристойній поведінці, швендянні по чужих господах, розпусті, брехливому звинуваченні чесних громадян. Варто завважити, що навіть присутність Федора Хмелевського в інтимному житті Марини не скасовувала можливості того, що її зґвалтував пан, про що вона так уперто повторювала в суді. Проте єдиною особою, яка, на думку суду, заслужила на покарання, була саме Марина. Їй призначили покарання — 150 різок, а сестрі наказали пильнувати, щоб вона нічого з собою не зробила (евфемізм, який означав попередження спроб аборту). У вироку не згадано приписи з міського права, схоже, судді тут покладалися на власний досвід та інтуїцію.

    Ганс Бальдунґ-Ґрін. Нерівна пара (1507)

    Читачам таких справ розібратися непросто, а в цьому випадку ситуацію ще ускладнює те, що йдеться про владні стосунки, коли звинувачений чоловік має потенційний вплив на суддів, а жінка належить до соціально залежного стану. Отож залишається багато питань. Чи брехала жінка про зґвалтування, щоб зберегти репутацію, чи казала правду? Мабуть, ні. Чи тиснув пан на хлопця і на суддів? Найпевніше, так. Ми вже ніколи про це не дізнаємося достеменно.

    Впевнено можна сказати лише те, що в той час такі справи було поширено по всій Європі. Історій хатніх служниць, які вимушено чи добровільно мали сексуальні стосунки зі своїми панами, — тисячі, але майже в усіх цих справах пана визнавали невинним і він виходив сухим із води. Це свідчить про те, що позірна неупередженість церковних і правових приписів, які не робили різниці між провиною жінок і чоловіків, на практиці не працювала, і звинувачення майже завжди спрямовувалися винятково проти самотніх жінок низького походження, залишаючи чоловіків-учасників зв’язку безкарними. Таке ставлення соціуму і судів сприяло гендерній асиметрії покарання за перелюб.

    Окремі історії майже ідентичні, відрізняються лише імена учасників і місце дії. Як уже сказано, перелюб важко було визначити, якщо тільки неодружена жінка не вагітніла, — це найочевидніше виказувало незаконний зв’язок. Водночас це означало, що жінці доведеться стати перед судом і відповідати, хто батько її дитини.

    Схожа з Марининою історія трапилася 1754 року зі Стефановою Медницькою з Ковеля. Стефанова так само самотня вагітна жінка, яку звинуватили в аморальній поведінці. Питання до неї були традиційні: хто батько, скільки разів і де вони «грішили», коли проявилися ознаки вагітності. Як і в попередньому випадку, батьком дитини названо одруженого чоловіка Стефана Рудницького, тому жінку звинуватили в перелюбі. Деталі «гріха» теж цілком звичайні: згрішила вона зі Стефаном Рудницьким тричі 1753 року, коли пані Рудницька їздила на прощу (ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 130 зв.).

    Тимчасова відсутність дружини і мала кількість «гріхопадінь» — типові ознаки таких історій, що їх розповідали в судах. Специфічна риса цієї справи — після першого допиту за жінкою встановили нагляд. За два місяці Стефанову знову викликали в суд на допит, після чого її оглянула повитуха, щоб з’ясувати термін народження дитини. Виявилося, що дитина має народитися за півтора місяці (точність при тогочасних методах діагностики просто вражає, тому не викликає довіри). Лише після цього оголосили вирок: по-перше, нагляд за Стефановою призначали аж до пологів. По-друге, наведено довгий витяг з розділу про перелюб із книги Ґроїцького — означення перелюбу і ту частину, де за перелюб передбачалося побити і позбавити шлюбних прав. Позаяк жінка не була одруженою, це на неї не поширювалося, тож їй призначили 200 різок після народження дитини. Наостанок її попередили не шкодити дитині ні до, ні після пологів, інакше скарають на горло (арк. 137–138). Варто наголосити, що чоловіка, також винного в перелюбі, у суд навіть не викликали, поклавши всю провину винятково на жінку.

    Невідомий художник. Пара, яка танцює (1542)

    Справа 1740 року з Ковеля, попри традиційні спільні моменти, відрізняється незвичним вироком: за перелюб засудили не лише жінку, а й чоловіка. Із запису випливає, що це була вже друга справа про зв’язок одруженого чоловіка Кіндрата Пьотровича з його служницею Пелагією (ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 81–81 зв.). Жінку допитали першою й ув’язнили. На допиті вона розповіла, що «грішила ні з ким іншим, тільки з Кондратом», коли мешкала в його домі. Як і в попередній історії, це було зґвалтування під час відсутності дружини, але, за словами Пелагії, це кілька разів повторювалося. Цікаво, що Кіндрата взагалі не викликали на допит (принаймні це не зафіксовано), і вирок іде одразу за зізнанням Пелагії. Він теж містить посилання на Ґроїцького, але цього разу йдеться про смертну кару за перелюб, яку з ласки суду замінили на 200 різок. На відміну від попередньої справи, покарання чекало і на жінку, і на чоловіка.

    Крім зрадливих чоловіків і служниць, у справах про перелюб бували й інші фігуранти, наприклад солдати, які нерідко асоціювалися з безладом і розпустою. Іноді історії за їхньої участі майже анекдотичні, як та, що трапилася в Ковелі 1752 року. Солдат Горний звинуватив городянина Якима Теодоровича в нападі. Сталося таке: Яким запідозрив, що дружина зраджує йому і замкнув її разом із солдатом у коморі. Якщо вірити солдатові, він не замислював нічого поганого, а просто прийшов спитати дружину Якима поради в одній справі, аж раптом додому повернувся її чоловік, розлютився і замкнув їх у коморі (ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 28 зв.–29 зв.). В очах зрадженого чоловіка все поставало інакше. Він стверджував, що прийшов додому вночі, застав дружину із солдатом у коморі і побіг по свідків (як, власне, й рекомендувалося), насамперед до Корнатовського, сержанта Горного, який і дав йому колоду, щоб затримати парочку в коморі, доки зберуться очевидці. Свідок Андрій Копинець розповів, що до нього прибіг Яким, закликав узяти вогонь і бігти разом з ним і сержантом до його будинку, бо там Яким, як сказав свідок, схопив «кота». Прибігши до комори, спитали хто там, Горний відгукнувся, відтак сержант забрав його під варту. Ще один свідок, інший солдат Юрковський, стверджував, що напередодні Горний повідомив своїм хатнім господарям, нібито йде ночувати до Якима. Коли Яким пізніше був у тих господарів, вони пожартували, що він має гостя у своїй хаті о такій пізній годині (очевидно, кепкували з нього як з рогоносця). Тож Яким кинувся додому і замкнув Горного з дружиною в коморі. Юрковський, проте, додав, що ціле літо квартирував у Якима і може засвідчити, що його дружина не виказувала схильності до перелюбу.

    Суддів було збито з пантелику: вони мали скаргу Горного про те, що він постраждала сторона і нічого злого не чинив, а також свідчення Юрковського, який запевняв у добрій репутації Якимової дружини, крім того, Яким, за словами очевидців, «розлютився» і діяв під впливом емоцій. Однак не все було чисто: зрештою, що Горний із жінкою могли робити вночі в коморі, та й сержант, який був на «місці злочину», вирішив узяти Горного під арешт. Отож у вироку традиційно зацитували витяг з Ґроїцького про те, що перелюбнику треба відтяти голову, а позаяк винуватець був солдатом і не підлягав юрисдикції міського суду, постановили відправити Горного до його військової частини, щоб там визначили йому кару. Далі зацитовано частину рекомендацій про позбавлення дружини шлюбних прав, але зважаючи на те, що підтвердилася добра репутація Анни, а чоловік її теж був почасти винен, їм обом присудили виплатити штраф.

    Хоча суди намагалися перебрати на себе контроль за сексуальними переступами городян, їм це не завжди вдавалося, бо часто городяни вирішували особисті проблеми в обхід судової системи. Чоловіки, скажімо, могли з’ясувати стосунки в шинку. Яскравий приклад маємо в записах судової книги з Вижви: він демонструє, наскільки по-різному поводилися чоловіки в суді і в шинку, вирішуючи конфлікти, пов’язані з інтимним життям. У 1726 році Петро Денисович і Іван Луцик побилися в шинку. Петро напав першим і на питання Івана, в чому річ, відповів: «Чого маєш справу з моєю дружиною? Через це люди з мене насміхаються» (ЦДІАК. — Ф. 32. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 16). Іван відкинув звинувачення, але за якийсь час Петро знову напав на нього. Тоді Іван вирішив більше не терпіти («бо це зневага і встид») і звернувся до суду зі звинуваченнями проти Петра Денисовича. Той визнав у суді, що нападав на Івана, але заперечив, нібито причиною були стосунки Івана з його дружиною. Достатньої кількості свідків не знайшлося, тому чоловіків зобов’язали помиритися. Очевидно, Петро не захотів визнавати себе рогоносцем перед судом, щоб це не потрапило ще й у судові книги. Водночас для нього було нормальним захищати свою честь у неофіційній обстановці — в шинку. Варто відзначити, що для одного чоловіка (Івана) соромом було терпіти публічні образи в неофіційній обстановці, тоді як для другого (Петра) соромом було визнати себе рогоносцем в офіційній обстановці, перед судом, тому він зізнався в бійці і нападах, але не пояснив своїх мотивів.

    Як бачимо, попри обіцянку суворого покарання за перелюб у посібниках для суддів, суд у всіх згаданих справах жодного разу не вдався до покарання, суворішого за різки. Проте були й інші порушення, які, хоча фіксувалися доволі рідко, незмінно каралися смертю. Ідеться про так звані «протиприродні» сексуальні зв’язки, під якими, як уже ясно з проповідницької літератури, малися на увазі інтимні стосунки чоловіків з чоловіками (дослівно йшлося про «хлоп із хлопом», одностатеві стосунки між жінками навіть не згадувалися) або ж із тваринами. І якщо випадків перших майже немає (це, напевно, свідчить не про те, що їх не існувало, а про те, що довести їх було надзвичайно важко, на відміну від перелюбу, свідченням якого часто була вагітність неодруженої жінки), то на згадки про другі в судових книгах подекуди можна натрапити. Зоофілія була найочевиднішою ілюстрацією порушення природного порядку речей, і якщо такі випадки траплялися, вважалося, що вони завдавали шкоди цивілізованому стану суспільства (Crawford K. European sexualities, 1400–1800. — Р. 162–163). Із наявних досліджень, які розглядають зоофілію у ранньомодерних Англії, Шотландії і Швеції, цілком логічно випливає, що цей злочин у більшості випадків уважався сільським явищем (Fudge E. Monstrous Acts; Liliequist J. Peasants against Nature; Maxwell-Stuart P. G. ‘Wild, Filthie, Execrabill, Detestabill, and Unnatural Sin’). Найчастіше в цьому переступі звинувачували пастухів і солдатів-найманців. Розгляньмо два найяскравіші приклади таких справ.

    Ян Ляйкен. 28 голів людей і звірів (1682)

    Надзвичайно добре задокументовано випадок, який трапився у волинському місті Ковель у липні 1753 року (ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 115–118). Тут велика частина громади міста об’єдналася в обвинуваченнях проти «чужака» — найманця Миколая Яблуновського, який перебував у місті разом із військовою частиною. Протистояння по лінії «свій—чужий» лейтмотивом проходить через усю судову справу, у якій акцентується винятковість цієї події: «Ніколи у нас такого не траплялося». Спершу він викликав обурення громади тим, що через свою сексуальну фрустрацію відверто напав на Ганнушку Паршиву, щоб зґвалтувати її. (Тут знову треба звернути увагу на те, що спроба зґвалтування не привернула уваги громади й суду як переступ, який потребував принаймні окремого розгляду.) За словами декого зі свідків, спершу він усіляко намагався вмовити жінку на статеві стосунки з ним, обіцяючи за винагороду горілку, а коли це не спрацювало — вдався до грубої сили. На допомогу Ганнушці прийшла інша жінка на ім’я Пелагія, якій вдалося відтягнути Ганнушку зі словами: «Що ти, пане, робиш, ніколи у нас такого не бувало, хай і цього разу Бог боронить!» (арк. 116). Обидві жінки знайшли прихисток у шинку, куди їх впустила єврейка-шинкарка.

    Ця скандальна історія продовжилася тієї самої ночі, коли один зі свідків, Станіслав Яблоновський, прокинувся від тупотіння під вікнами і, визирнувши надвір, побачив, що це той самий небезпечний найманець щось робить біля корови, а тоді заганяє її в кухню, а сам кудись іде. Станіслав побіг шукати інших свідків собі на допомогу. Тим часом корову з кухні випустили, тому найманець, повернувшись, довго заганяв нещасну тварину назад. За дальшими його діями спостерігали вже троє свідків, які сиділи під столом. Утім, жоден з них не здійняв галасу, не зупинив солдата. Свою бездіяльність вони пояснювали жахом від побаченого, який паралізував їх (подробиця про те, що свідки сексуальних зв’язків із твариною були шоковані і навіть непритомніли, часто фігурує у справах про зоофілію і в інших країнах). Сюди можна додати ще страх перед молодим, агресивним і озброєним чоловіком, який хоч і залишився в одній сорочці, зброю тримав при собі.

    Коли справа нарешті дійшла до суду, найманець, не зважаючи на свідків нападу на жінку, вперто стверджував, що він лише просив її дати йому води. Що ж до звинувачення в «бестіальному гріху» Яблуновський наполегливо повторював, що корову він загнав у кухню, бо був п’яний і хотів помститися шинкарю-євреєві (якому, очевидно, належала корова), відбивши корові роги. Схоже, такого перебігу подій у суді не очікували, бо звичайно в схожих справах про зоофілію за обвинуваченням одразу йшло зізнання злочинця, спійманого на гарячому. Вердикт і покарання підсудному ґрунтувалися на приписах з Ґроїцького. Нагадаю, що яко покарання визначалася страта на вогнищі «без жодного милосердя й ласки». До того ж у разі виявлення такого переступу громада розглядала його як акт осквернення, який загрожував усім жителям страшними негараздами. Очищення було можливе лише через покарання правопорушника та оскверненої тварини. Тому вердикт у справі Миколая Яблуновського передбачав смертну кару через спалення під шибеницею разом із забрудненою твариною. Перед спаленням, як жест милосердя, Миколаю мали відтяти голову (арк. 118).

    Дещо відмінна від попередньої справа 1755 року про пастуха Якуба Литвинника із села Туличів. Скарга громади Туличіва починається зі згадки про попереднє звинувачення Якуба в «гріху бестіальному» під час його служби пастухом у якомусь селі в Литві. Тоді його справу розглядав монастирський суд (село належало монастиреві) і, схоже, наслідком першого обвинувачення стало вигнання із села. Отож пастух був «рецидивістом», і судді знали про це від самого початку, тому на допиті постало питання про його попередні гріховні зв’язки. У справі Якуба протокол рясніє акуратно пронумерованими подробицями. Завдяки ним справа вдало ілюструє твердження Мішеля Фуко про те, що спроби контролювати сексуальне життя пересічних людей завершувалися тим, що їх змушували проговорювати найдрібніші деталі власного сексуального досвіду перед представниками влади (священиками, суддями, пізніше — лікарями).

    У ході збирання свідчень з’ясувалося, що Якуб «мав справу» з тваринами задовго до першого зафіксованого інциденту в Литві. За свідченнями обвинуваченого, родом він був із Туличева, де ще дитиною у віці 7–9 років мав перший сексуальний досвід зі свинями, коли випасав їх. Наступною твариною, з якою ще в Туличеві «експериментував» Якуб, була корова, а далі два «гріхи» трапилися під час служби в литовських домініканців. Тоді до колекції додалася кобила, і саме тоді Якуба застали і поскаржилися ченцям. Після того він повернувся до Туличева, де за якийсь час узявся за попередні «розваги». Наступними об’єктами його «експериментів» стали вівця і собака, хоча остання пручалася і покусала Якуба. Восьма спроба сексуального зв’язку з твариною (кобилою) виявилася для Якуба фатальною — його спіймала на гарячому дружина господаря. Як і в попередньому випадку, світський суд призначив обвинуваченому покарання у вигляді смертної кари — спалення на вогнищі.

    Висновки

    Що все це говорить нам про ставлення до сексуальності в Україні XVII–XVIII століть? Насамперед те, що так само як у випадку з іншими країнами Європи, набагато більше нам відомо про «офіційне» ставлення — з боку представників церкви і судової системи, просто тому, що вони залишили по собі куди більше джерел. І одні, і другі традиційно для християнства вороже ставилися до проявів сексуальності, інтерпретуючи більшість із них як гріховні (у випадку церкви) або як злочинні (у випадку судів). Намагаючись контролювати сексуальне життя пересічних людей, наприкінці XVII століття представники влади очікують на допомогу самих же людей у цій непростій справі — і отримують її. Представники сільських і міських громад, родичі, сусіди з готовністю заносять у суди скарги, дізнаючись про неналежну поведінку своїх ближніх.

    Найпоширеніші із зафіксованих звинувачень — звинувачення в одному з найсерйозніших, на думку представників церкви і правників, злочинів — перелюбі. До того ж виявити його було порівняно легко в тих випадках, коли неодружена жінка вагітніла. І хоча в правових приписах цьому злочину приділяли найбільше уваги і серед покарань передбачалася смертна кара, на практиці до смертної кари ніколи не доходило. Ще одна особливість розгляду цих справ — попри те, що «священне таїнство шлюбу» порушували головно одружені чоловіки, у переважній більшості справ кара загрожувала не їм, а неодруженим жінкам-учасницям цього зв’язку. Саме жінки найчастіше поставали перед судом, тоді як чоловіків подекуди навіть не викликали яко свідків, уже не кажучи про звинувачення проти них. У такий спосіб система демонструвала упередженість проти самотніх жінок низького походження, які спершу виявлялися беззахисними як служниці перед своїми панами, котрі могли безкарно зґвалтувати їх, а потім — як підсудні, коли завагітнівши, вони стикалися з осудом громади і опинялися в суді, звинувачені в перелюбі й розпусті.

    З іншого боку, були звинувачення, які завжди асоціювалися з чоловіками, і на прикладі іншого серйозного переступу — зоофілії, або «гріху бестіального» — можна побачити, що такі справи фіксувалися надзвичайно рідко, але завжди завершувалися смертю злочинця. Причина цього — те, що порушниками зазвичай були «прийшлі» люди — солдати-найманці або пастухи, проти яких об’єднувалася вся місцева громада, адже вважалося, що цей «протиприродний злочин» порушував наявний порядок і оскверняв усю громаду, шляхом до «очищення» була смерть порушника разом з оскверненою твариною.

    Джерела та література:

    Блаженный Августин. О книге Бытия // Блаженный Августин. Теологические трактаты. — СПб., К., 2000. — Т. 2.

    Катихисис сиреч исповедание православныя веры кафолическия и Апостольския Церкви восточныя. — Киев: Киево-Печерская лавра, 1712.

    Оксана Кісь. Жінка в традиційній українській культурі. — Львів, 2012.

    Краткое поучение о седми сакраментах или тайнах Церковных. С приложением нужднейших вещей Иереем ведати благопотребных. — В типографии Свято-Троецкой Илинской Чернеговской, 1716.

    Марія Маєрчик. Дошлюбні інтимні стосунки молоді в селах і містах Східної і Центральної України на початку ХХ ст. // Україна модерна. — 2010. — Т. 17. — № 6 — С. 101–112.

    Димитрій Ростовский (Туптало). Алфавит духовный. — Киев: Типография Киево-Печерской лавры, 1710.

    ЦДІАК. — Ф. 50. — Оп. 1. — Спр. 1 (1724). — Арк. 281–282 зв.

    ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 130 зв.

    ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 81–81 зв.

    ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 28 зв.–29 зв.

    ЦДІАК. — Ф. 32. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 16.

    ЦДІАК. — Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 115–118.

    Brundage J. S. Sex and Canon Law // Handbook of Medieval Sexuality / Ed. by Vern L. Bullough and James S. Brundage. — New York, 2000.

    Crawford K. European sexualities, 1400–1800. — Cambridge, 2007.

    Foyster E. A. Manhood in Early Modern England: Honour, Sex and Marriage. — London, 1999.

    Fudge E. Monstrous Acts: Bestiality in Early Modern England // History Today. — 2000. — Vol. 50. — P. 20–25

    Gdaciusz A. Dyszkurs o grzechach szóstego przykazania Bożego, iako ż to są; Cudzołostwo, Wszeteczeństwo, Nieczystość, Nierząd, a ktore pismo zowie Uczynkami ćiała… — Brzeg: Drukował Pan Krzysztof Jakub, 1682.

    Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa maydeburskiego. — Kraków, 1616.

    Groicki B. Postępek wybran iest z Praw Cesarskich, ktory Karolus V. Cesarz, kazał wydać po wszystkich swoich państwach, ktorym się mauka daie, iako w tych sądach a sprawach, około karania na gardle, albo na zdrowiu, sędziowie y każdy urząd ma się zachować, y postępować wedle boiaźni Bożey, sprawiedliwie, pobożnie, rostropnie, y nieskwapliwie. — Kraków, 1616.

    Hawkes G. Sex and Pleasure in Western Culture. — Cambridge and Malden, 2004.

    Katechizm rzymski abo krotka nauka katolicka. Wszystkim Chrześćianom do zbawienia naypotrzebnieysza, po włosku z roskazu Oyca Siętego Klemensa osmego przez Roberna Bellarmina Kardynała, Arcybiskupa Kapuanskiego w Rzymie wydana, przez Marcina Szyszkowskiego Biskupa natenczas Łuckiego po Łacinie przetłumaczona, y Krolewicowi Władysławowi dedykowana, teraz po Polsku dla zrozumienia wszystkich, osobliwie Katolickiey młodżi przełożona przez X. Jana Poczakowskiego Societatis Jesu Teologa. W Wilnie w Drukarni J.K.M. Akadeickiey Soc. Jesu Roku Panskiego 1752.

    Levin E. Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs, 900–1700. — Ithaca and London, 1989.

    Liliequist J. Peasants against Nature: Crossing the Boundaries between Man and Animal in Seventeenth and Eighteenth-Century Sweden // Journal of the History of Sexuality. — 1991. — Vol. 3. — № 1. — Pp. 393–423.

    Maxwell-Stuart P. G. ‘Wild, Filthie, Execrabill, Detestabill, and Unnatural Sin’: Bestialiry in Early Modern Scotland // Sodomy in Early Modern Europe / Ed. by Tom Betteridge. Manchester: Manchester University Press, 2002. — P. 82–93.

    Rublack U. Crimes of Women in Early Modern Germany. — Oxford, 1999.

    St. Augustine. Of the Good of Marriage // Internet resource: http://www.newadvent.org/fathers/1309.htm — last visited 04.11.2017.

    Wiesner-Hanks M. Christianity and Sexuality in the Early Modern World: Regulating Desire, Reforming Practice. — New York, 2010.

  • Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального?

    Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального?

    Чи моногамніші жінки порівняно з чоловіками? Хто — жінки чи чоловіки — більше схильні до агресії? Чим пояснюється переважна присутність чоловіків у STEM-галузях? Різноманітні науки про людину традиційно цікавляться походженням гендерних відмінностей, водночас активно допомагаючи ці відмінності конструювати. Більшу частину ХІХ–ХХ століть їх вивчали під дихотомічним гаслом nature or nurture (природа чи середовище), що викликало запеклі дебати довкола біологічного або соціального походження тих чи тих когнітивних, емоційних і поведінкових характеристик. По один бік барикад були ті, хто вважав різницю в поведінці жінок і чоловіків виявом сталої й непорушної біологічної даності, по другий — ті, хто розглядав їх як результат гендерної поляризації, історично і соціокультурно обумовленої, а отже, сприйнятливою до змін. Водночас поступово назрівало розуміння того, що традиційні дихотомії (гени і середовище, біологічне і соціальне, стале і мінливе тощо) не надто продуктивні для вивчення складних, взаємопов’язаних і динамічних процесів розвитку, які характеризують людських істот. Біологічне й соціальне взаємодіють і часто погано надаються до розмежування на онтологічному (буттєвому) рівні. Не менш складно розділити їх і на рівні епістемологічному (тобто рівні пізнання): біологічні дослідження гендерних відмінностей поєднують емпіричні і суспільно-ціннісні аспекти, тому з певністю можна говорити про наскрізну присутність соціального в «природному».

    Попри той факт, що т. зв. інтеракціонізм — теза про взаємодію природи й соціуму — вже якийсь час є консенсусом сучасних наук про людину (щоправда, подекуди ще досить хистким), на повсякденному рівні досі часто спостерігаємо засилля біологічного детермінізму та прагнення пояснювати відмінності між чоловіками й жінками лише їхньою «природою». Небезпека таких пояснень полягає в тому, що уявлення про природну прірву між статями традиційно використовувалося для дискримінації жінок і відтворення їхнього підпорядкованого статусу. Воно легітимізує недопущення жінок у певні сфери соціального й інтелектуального життя (наприклад, відсутність їх у математиці довго пояснювали інакшими властивостями жіночого мозку) та формує у самих жінок одновимірний і меншовартісний образ себе, таким чином вписуючи їх у несправедливий соціальний порядок. Дослідження про вплив наукових теорій на жіночу ідентичність (Coleman & Hong 2006) демонструє, що жінки, які вірять у суто біологічне походження гендерних ролей, більше схильні до самостереотипізації, навіть у плані негативних рис, приписуваних жінкам. У такий спосіб виявляються «ефекти петлювання» (looping effects), що їх описав філософ науки Ієн Хекінг (Hacking 1995): людські суб’єкти чутливо реагують на спроби їх класифікувати, модифікуючи свою поведінку залежно від займаного місця в класифікації; а класифікація на жінок і чоловіків — безумовно, одна із найвизначальніших у модерній системі знання про людину.

    Обкладинка книги Анджели Саїні «Та, що стоїть нижче: як наука помилилась щодо жінок та як нові дослідження пропонують нам іншу версію» (2017)

    Саме такі взаємозв’язки між науковими проекціями гендеру і соціально-політичним становищем жінок зумовили інтерес до феміністичних студій науки, які використовували інструментарій соціально-гуманітарних дисциплін — історії, гендерної теорії, філософії, соціології — з метою підважити статус наукового знання про стать як джерела беззаперечної та об’єктивної істини, а есенціалістських теорій міжстатевих відмінностей — як безстороннього відображення «фактів природи». Ці студії — частина антипозитивістської парадигми другої половини ХХ століття: після виходу 1962 року хрестоматійної праці Томаса Куна «Структура наукових революцій» з’являється простір для досліджень, які вивчають суспільні підвалини наукового знання в рамках нової інтегрованої галузі — студій науки і технологій (science and technology studies, або STS). Окреме місце в цій галузі посідає гендерний аналіз наукових практик найрізноманітніших історичних періодів — від порівняльного вивчення чоловічого і жіночого скелета у ХVІІІ ст. до сучасних молекулярних досліджень людського запліднення і зачаття. Розвідки такого характеру продемонстрували, у який спосіб суспільно-гендерні оптики впливають на вибір напряму досліджень та на інтерпретацію їх результатів. Це стосується передусім окремих галузей біологічного знання: протягом останніх десятиліть з’явилися феміністичні інтервенції в нейробіологічні, ендокринологічні, еволюційні тощо дослідження міжстатевих відмінностей у ХХ столітті.

    Тут потрібен невеликий історичний екскурс: важливо розуміти, що в систематичного вивчення відмінностей між статями, у рамках якого жінка і чоловік позиціонуються як радикально інакші і навіть протилежні одне одному, досить коротка історія. В античний і домодерний період жіноча і чоловіча тілесність та фізіологія розглядалися радше як «відмінні у подібності», аніж як поляризовані. Наприклад, Гален (ІІ ст. до н. е.), чиї праці заклали основи сучасної медицини, вважав жіночу анатомію інверсією чоловічої, з «вивернутим» розташуванням тих самих репродуктивних органів — уявлення, яке проіснувало багато століть після нього. Було би спрощенням говорити, що це означало символічну рівність між жінками й чоловіками (адже жінка в цій системі завжди могла розглядатись як недосконала версія чоловіка, зрештою, за Галеном, будова її органів була зумовлена меншою кількістю «життєвого тепла»). А проте, як стверджує дослідник Томас Лакер, такий підхід був далеким від модерного уявлення про глибинну й фундаментальну біологічну відмінність між статями, яка дає право на існування певному суспільному порядку (Laqueur 1990). Це саме відзначає й історикиня Лонда Шибінгер у своїх працях: наприклад, для засновника сучасної анатомії Везалія (ХVІ ст.) жіноче тіло мало чим відрізнялося від чоловічого, крім загальних обрисів і статевих ознак, — у всьому іншому він розглядав їх як взаємозамінні (Schiebinger 1986).

    Жіноча і чоловіча анатомія за Везалієм, 16 ст.
    Джерело: Стенфордський університет

    Лише у ХVІІІ — на початку ХІХ століття, згідно з Шибінгер, постає уявлення про глибинну природну чоловічу і жіночу сутність, яка пронизує всі системи й органи людського тіла. Дослідники раптом прагнуть поширити вивчення відмінностей на численні аспекти жіночої і чоловічої тілесності — «кістки, волосся, очі, голос, кровоносні судини, піт і мозок» (Schiebinger 1986, с. 51). Дослідниця пояснює зростання такого інтересу соціополітичними чинниками доби, а саме появою нового буржуазно-демократичного порядку, місце жінок у якому треба було визначити. Так, порівняльні студії жіночого й чоловічого скелетів часто були мотивовані питанням, чи жіночий череп аналогічний за розміром чоловічому, а отже, чи володіє жінка достатніми розумовими здібностями для рівноправної участі в суспільному житті. Прикметно, що бажання дати жінкам нижчий соціальний статус часто проявлялося в односпрямованих ad hoc-інтерпретаціях цілком протилежних анатомічних знахідок: коли жіночий череп графічно зображувався меншим за чоловічий, це слугувало свідченням її нижчої інтелектуальної спроможності, коли ж у пропорції до загальної величини тіла він виявився навіть більшим, ніж у чоловіка, це дало основу для паралелей між жінкою і дитиною, що знову ж таки мало вказувати на її (жінки) наївність і розумову недорозвиненість. Такі розвідки з історії науки яскраво свідчать про те, що емпіричні дані ніколи не є остаточним арбітром наукових теорій. Це й робить інтерпретації наукових спостережень вразливими до культурно вкорінених уявлень про гендер.

    Безсумнівно, анатомічні студії ХVІІІ століття — лише провісники тих широкомасштабних наукових зусиль, що їх докладали для вивчення міжстатевих відмінностей у ХІХ й особливо у ХХ століттях. Серед таких гаданих або реальних відмінностей — передусім когнітивно-мисленнєві (як-от орієнтація в просторі), емоційні (наприклад, здатність до емпатії) та біхевіоральні (сексуальна поведінка). Їх науковці прагнуть пояснити різницею в онтогенезі (індивідуальному біологічному розвитку організму) та неоднаковістю еволюційних умов, до яких мусили адаптуватися жінки й чоловіки. Різні галузі біологічної і психологічної науки постійно генерують гіпотези, теорії, а то й просто спекуляції на цю тему, надзвичайно видимі в публічному просторі, адже їх ретранслюють і солідні наукові видання, і легке популярне чтиво на зразок «Чоловіки — з Марсу, жінки — з Венери». При цьому про конкретні наукові тези часто можна прочитати абсолютно протилежну інформацію, що не дивно з огляду на спірність багатьох із них. У такій ситуації ухвалити остаточний вердикт про науковий статус певних тверджень буває досить складно, навіть за умови обізнаності в деталях конкретних дебатів і навичок критичної роботи з науковою інформацією. А проте в цій статті пропонується означити основні напрямки, за якими відбувалася критика біологічних досліджень про міжстатеві відмінності у феміністичних студіях науки і скористатися цією критичною оптикою для аналізу різноманітної наукової інформації, з якою нам доводиться мати справу.

    Список джерел серії

    1. Bagemihl, B. (1999). Biological exuberance: Animal homosexuality and natural diversity. Macmillan.
    2. Barker, G., & Kitcher, P. (2013). Philosophy of science: A new introduction. Oxford University Press.
    3. Coleman, J. M., & Hong, Y. Y. (2008). Beyond nature and nurture: The influence of lay gender theories on self-stereotyping. Self and Identity, 7(1), 34–53.
    4. Fausto-Sterling, A. (1992). Myths of gender: Biological theories about women and men. Basic Books.
    5. Fausto-Sterling, A. (2000). Sexing the body: Gender politics and the construction of sexuality. Basic Books.
    6. Fehr, C. (2011). Feminist philosophy of biology. The Stanford Encyclopedia of Philosophy.
    7. Fine, C. (2010). Delusions of gender: How our minds, society, and neurosexism create difference. WW Norton & Company.
    8. Hacking, I. (1995b). The looping effect of human kinds. In D. Sperber , D. Premack , & A. J. Premack (Eds.), Causal cognition: A multidisciplinary debate. Oxford: Clarendon Press.
    9. Haraway, D. J. (1989). Primate visions: Gender, race, and nature in the world of modern science. Psychology Press.
    10. Hoffman, G. (2012). What, if anything, can neuroscience tell us about gender differences?. In Neurofeminism (pp. 30–55). Palgrave Macmillan UK.
    11. Hubbard, R. (1990). The politics of women’s biology. Rutgers University Press.
    12. Hyde, J. S. (2014). Gender similarities and differences. Annual review of psychology, 65, 373–398.
    13. Jordan-Young, R. M. (2010). Brain storm. Harvard University Press.
    14. Kimmel, M. S. (2011). The gendered society. New York: Oxford University Press.
    15. Laqueur, T. W. (1990). Making sex: Body and gender from the Greeks to Freud. Harvard University Press.
    16. Lloyd, E. A. (1993). Pre-theoretical assumptions in evolutionary explanations of female sexuality. Philosophical Studies, 69(2), 139–153.
    17. Longino, H. E. (1990). Science as social knowledge: Values and objectivity in scientific inquiry. Princeton University Press.
    18. Oudshoorn, N. (2005). Beyond the natural body: An archeology of sex hormones. London: Routledge.
    19. Saini, A. (2017). Inferior: How Science Got Women Wrong-and the New Research That’s Rewriting the Story. Beacon Press.
    20. Schiebinger, L. (2001). Has feminism changed science? Cambridge, Mass: Harvard University Press.
    21. Schiebinger, L. (1986). Skeletons in the closet: The first illustrations of the female skeleton in eighteenth-century anatomy. Representations, (14), 42–82.
    22. Thornhill, R., & Palmer, C. T. (2000). A natural history of rape. MIT Press.
  • «Чоловіки не слухають, а жінки не орієнтуються по карті»: нейробіологія гендерних відмінностей

    «Чоловіки не слухають, а жінки не орієнтуються по карті»: нейробіологія гендерних відмінностей

    За останні два століття порівняльна краніологія (вивчення будови черепа, про яку йшлось у попередній статті), встигла поступитися місцем безпосередньому вивченню структури жіночого і чоловічого мозку, у якій вбачають основу різноманітних розумових і психологічних характеристик. Як зазначила Енн Фаусто-Стерлінг, «пошук міжстатевих відмінностей в анатомії мозку має довгу й сумну історію, яка почалася на світанку дев’ятнадцятого століття і тривала впродовж двадцятого» (Fausto-Sterling 1992, с. 225). Науковці прагнуть пов’язати такі відмінності із диференційованим впливом гормонів на розвиток мозку in utero та, як наслідок, із «маскулінізацією» і «фемінізацією» окремих його структурних частин, а також відмінностями латералізації, тобто діяльності півкуль мозку.

    Феміністичну критику цієї галузі представляють праці Ребеки Джордан-Янг, Корделії Файн, Енн Фаусто-Стерлінг та багатьох інших дослідниць і дослідників. Вона стосується передусім окремих проблематичних засновків і припущень, наявних у науці про гендерні відмінності мозку (науков(и)ці навіть дали цим припущенням влучну збірну назву «нейросексизм»). Найперший із цих засновків — це самé уявлення про вроджені нейробіологічні відмінності між жінками й чоловіками (наприклад, у когнітивному аспекті) без урахування впливу соціальних чинників.

    Авторка Дженет Хайд (Hyde 2014) звернула увагу на такий факт: якщо 1990 року мета-аналіз досліджень на тему математичних здібностей чоловіків і жінок справді продемонстрував певну перевагу перших, мета-аналіз сучасніших розвідок такого самого спрямування не виявляє жодних суттєвих відмінностей. Американська дослідниця пов’язує це з освітніми змінами, які відбулися в останні десятиліття: до 1990 року у США дівчатка набагато рідше, ніж хлопчики, вивчали математику в старшій школі, натомість нині спостерігаємо тенденцію до зрівняння середньої математичної освіти. Це, звісно, пов’язано передусім з усвідомленням гендерних нерівностей в освіті та активним заохоченням дівчаток до занять математикою, що створює можливості для розвитку в цьому напрямку. Водночас, як указує дослідниця, гендерні відмінності в просторовому мисленні зберігаються досі: здатність маніпулювати в уяві складними 3D-фігурами та орієнтуватися по карті — чи не найчіткіше виражений параметр, за яким жінки відстають від чоловіків. Як припускає Хайд, це пов’язано радше не з освітою (адже в більшості шкіл, на її думку, такі навички цілеспрямовано не тренують), а з іншими соціальними чинниками, наприклад, з активнішою участю хлопчиків у спорті та з їхнім захопленням відеоіграми, які розвивають просторову уяву.

    Зрозуміло, що відзначене дослідницею — це лише верхівка айсберга, коли йдеться про стосунки з простором, які з дитинства формуються у дівчаток і хлопчиків. Феміністичні дослідження давно вказують на цілу низку просторових обмежень, які супроводжують розвиток дівчинки від самого народження (всім нам знайоме «дівчатка так не сидять / не ходять», «не бігайте, ви ж дівчатка», «навіщо тобі конструктор, грайся ляльками» тощо). До того ж дівчата й жінки часто мають набагато менше можливостей освоювати нові незнайомі простори самостійно, без супроводу інших, передусім через побоювання про власну безпеку. Безперечно, всі ці чинники мають враховувати ті, хто пов’язує відмінності просторового мислення винятково з вродженими особливостями мозку, характерними для кожної статі.

    А проте багато дослідників і далі вперто шукають причину таких відмінностей саме в особливостях нейроанатомії. У їхніх наукових гіпотезах фігурують різноманітні ділянки мозку — мигдалеподібне тіло, гіпокамп, кора мозку тощо. Скажімо, Фаусто-Стерлінг (Fausto-Sterling 2000) у своїй праці простежує історію сorpus сallosum (мозолистого тіла, яке виконує функцію сполучної ланки між лівою і правою півкулями мозку) як своєрідного гендерно-наукового конструкту, на який проектується уявлення про існування суто «чоловічого» і суто «жіночого» мозку. На думку декого з науковців, пропорційно більший corpus callosum у жінок зумовлює участь обох півкуль у виконанні просторових завдань, тоді як мозок чоловіків демонструє більшу латералізацію — у тому самому процесі задіюється лише ліва півкуля, що нібито сприяє кращому аналізу візуально-просторової інформації.

    Комічне зображення Corpus Callosum. Джерело: Pinterest

    Як відзначає Фаусто-Стерлінг, аналізуючи першу частину теорії, тут є ціла низка сумнівних припущень, починаючи від уявлення, ніби вищий ступінь латералізації дає переваги, і закінчуючи недоведеною тезою про причиново-наслідкові зв’язки між структурою мозолистого тіла і просторовим мисленням. Науковиця вказує на політичні небезпеки есенціалістського підходу до когнітивних відмінностей: якщо ми приймаємо за даність, що певна ділянка мозку жінок робить їх менш здібними у візуально-просторовому чи математичному плані, спроби компенсувати наявні нерівності (наприклад, шляхом трансформацій у вихованні чи освіті) можуть просто блокуватися як позбавлені сенсу і приречені на невдачу. Це, своєю чергою, пов’язано з іще одним необґрунтованим уявленням — про сталість і непорушність вроджених характеристик, яке, попри свій анахронізм, далі істотно впливає і на наукові пошуки, і на громадську думку. На противагу цьому прогресивніші дослідники й дослідниці підкреслюють високу пластичність мозку під впливом середовища, завдяки якій навіть справді наявні нейрокогнітивні відмінності не обов’язково мусять зберігатися протягом усього життя.

    Насамкінець критики(-ні) подібних досліджень уважають перебільшеною цінність т. зв. «нейроданих» (наприклад, отриманих у результаті фМРТ — функціональної магнітно-резонансної томографії) стосовно жінок і чоловіків.

    Скажімо, Корделія Файн (Fine 2010) відзначила, що пояснення на зразок «гірший результат у вирішенні того чи того завдання зумовлено іншим типом мозкової реакції» ходять по колу, насправді прояснюючи дуже мало. Авторка завважує: якщо ми справді спостерігаємо певну відмінність у виконанні того самого завдання, цілком можливо, що при цьому по-різному активізуються ділянки мозку, але це жодним чином не пояснює, звідки ці відмінності походять! Тобто мозкова діяльність сама по собі не може бути фінальною ланкою причинно-наслідкового ланцюга.

    Натомість інша дослідниця, Джинджер Хофман (Hoffman 2012), доводить, що навіть різні показники фМРТ не гарантують того, що мисленнєвий процес, який веде, скажімо, до розв’язання математичної задачі жінками або чоловіками, чимось фундаментально відрізняється. Вона апелює до поняття множинної реалізації (multiple realizability) — ідеї про те, що один і той самий ментальний стан може реалізуватися через різноманітні стани мозку; у такому випадку, стверджує Хофман, функціональні дослідження мозку чоловіків і жінок не дають нам достатньо вагомої інформації про відмінність їхнього мислення (с. 37).

    Джерело: https://brainandgender.wordpress.com/

    Викладене вище свідчить, що нейробіологічні дослідження, крім власне емпіричних, мають іще й низку методологічних, ба навіть філософських аспектів, які потребують дальшої дискусії. Саме через це будь-які висновки про суттєві вроджені відмінності між чоловічим і жіночим мозком щонайменше передчасні.

  • Оксана Забужко. Новий закон Архімеда

    Оксана Забужко. Новий закон Архімеда

    Оксана Забужко – одна з-поміж тих, хто заклали підвалини сучасної української літератури. Водночас вона заговорила про жінку та її досвід цілковито по-новому. Можна без перебільшення сказати, що саме завдяки поетичній та прозовій творчості Оксани Забужко сформувався новий тип українського жіночого мовлення в літературі, а відповідно – й нове ставлення до жіночого письма. 

    “Новий закон Архімеда” – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі “архімедові кола” можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені. Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.

    «Не руш моїх кіл » (Μὴ μου τοὺς κύκλους τάραττε) — так, за переказом, мовив занурений у роздуми Архімед римському леґіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи. NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки, а й символ цілости та суверенности духовного життя взагалі.

    Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.

    Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,

    Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.

    Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.

    Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,

    Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…

    Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,

    То власне тому, що над міру винищував кіл!

    А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —

    Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,

    Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,

    У нашому світі!

    Ніколи.

    Ні в чому.

    Ні з ким.

    При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..

    А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,

    І все, що я можу насправді для тебе зробити, —

    Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!

    Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),

    І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:

    Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі,

    Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

    О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав

    Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..

    І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —

    Мужчинам,

    Імперіям,

    Часу:

    Не руш моїх кіл.

  • Постанова Верховного Суду ускладнила процедуру отримання відпустки по догляду за дитиною для чоловіків

    Постанова Верховного Суду ускладнила процедуру отримання відпустки по догляду за дитиною для чоловіків

    Нещодавно в засобах масової інформації активно обговорювалася постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі №6-1412цс17 1. Згідно неї, роботодавець тепер має право відпустити у відпустку по догляду за дитиною батька дитини — але більше не зобов’язаний це робити.

    Справа стосувалася поновлення на роботі. Чоловік вважав, що його незаконно звільнили за прогули, оскільки він, на його думку, перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі написаної та надісланої роботодавцю заяви. Мати дитини вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

    Роботодавець мотивував причини звільнення ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною.

    Кодексом законів про працю України, а саме статтею 179 передбачено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.

    Проте, для того щоб використати дану відпустку батьку, наприклад, необхідно (відповідно до ст. 20 ЗУ “Про відпустки”) окрім подання заяви роботодавцю, подати довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Хоча у дану статтю необхідно було б внести зміни, оскільки з 2016 року допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку уже не виплачується.

    Дана норма Закону України “Про відпустки”, а також стаття 179 Кодексу законів про працю України є дискримінаційними, оскільки закріплюють існуючі у суспільстві стереотип. Зокрема існуючий стереотип, що догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку є обов’язком матері. Відповідно батьку, який хоче піти у дану соціальну відпустку необхідно довести, що саме він здійснює догляд за дитиною.

    Як випливає із вище зазначеної постанови Верховного суду України, а також із попередньої практики, яка склалася, зокрема ухвали Верховного суду України від 15 жовтня 2010 року у справі  № 6-14270св10 надання соціальної відпустки батьку є не обов’язком, а правом роботодавця,  оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини.

    Із такою позицією Верховного суду України я не погоджуюся, оскільки у статті 20 Закону України “Про відпустки” зазначено, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається батьку дитини, бабі, дідові чи іншим родичам за умови подання відповідних документів. Таким чином, якщо батько подасть довідку по вихід матері на роботу роботодавець зобов’язаний надати йому таку відпустку.

    Існуючі стереотипи, які ще й підсилюються законодавством, а відповідно і рішеннями суду призводять до непрямої дискримінації жінок на ринку праці, яка проявляється у відмові жінкам у прийнятті на роботу, відмові у просуванні по службі і підвищенні заробітної плати саме з мотивів ймовірного виходу у декретну відпустку, навіть якщо працівниця таких намірів не має.

    Це яскраво показує нещодавно проведене Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем” дослідження, участь у якому взяли 365 жінок-юристок. 63,3% респонденток відповіли, що їм відмовляли у прийнятті на роботу через стать чи сімейні обов’язки.

    ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ У СТАТТІ КАТЕРИНИ ВІТЕР «Що їм заважає? Перешкоди для жінок у юридичних професіях»

    Відповідно до п. 3 статті 1 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні

    Непряма дискримінація – ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

    06 жовтня 1999 року Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок відповідно до якої ми зобов’язані вживати заходів щодо викорінення існуючих стереотипів щодо ролі жінок та чоловіків у суспільстві, серед них зокрема і роль жінки виключно як матері.

    Одним із способів викорінення існуючих стереотипів щодо виключної ролі жінки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є запровадження  за прикладом Швеції обов’язку кожного з батьків використати певну кількість днів чи місяців відпустки.


    1. https://vk24.ua/regulations_and_jurisprudence/postanovi/postanova-verkhovnogo-sudu-ukraini-vid-13-veresnya-2017-r-no-6-1412cs17 [↩]