3978 
З 1968 р. професорка Мангеттенвільського коледжу. Як гостьова професорка за Програмою ім. Фулбрайта викладала курс у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка (1992–1993) та читала лекції у Києво-Могилянській академії (1997–1998). З 1999 до 2006 — директорка Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні. Нагороджена Орденом княгині Ольги 3-го ступеня (2006).
Авторка монографії "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939", що вийшла друком в Канаді в 1988 році. За цю фундаментальне дослідження авторку було нагороджено Премією Барбари Гелд від Асоціації славісток США (1988) і Премією Фундації О. та Т. Антоновичів (1989). Український переклад книги «Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884–1939» опубліковано у 1995 р. Сприяла виданню творів Мілени Рудницької. Серед основних праць: «Spring of a Nation: Ukrainians in Eastern Galicia in 1848» (Philadelphia, 1967); «Дума України — жіночого роду» (Київ, 1993).
“Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, її треба було тільки знайти”
- Пані Марто, Ви опинилися в Америці ще дитиною, в хвилі післявоєнної еміграції. Пам'ятаєте себе до виїзду в Штати? Якісь особливі дитячі спогади про Україну? Чи значили вони щось для Вас, на фізичному, дотиковому рівні, чи лише дуже абстрактно?
- Я народилася 1938-го року. Батьки жили в Раві-Руський, але лікарня і дідо були в Сокалі. Мені було 2 роки, коли ми вперше виїжджали з Рави і потому перекочовували по різних містах, тому я не виробила в дитинстві фізичного поняття дому. Для мене дім був там, де були мої рідні. Дитинство не було тоді якимсь особливим явищем. Діти були. Крапка. Вона виростали. З дитинства мені лишилися тільки окремі картини в уяві, без слів. Пригадую хіба двері в хаті, і те, що я, бавлячись, розлила клей на покривало, а мама дуже денервувалася, мабуть коц був новий. І по тому – такі поодинокі елементи з війни, і те як ми виїжджали, залишаючи двох бабусь в селі на чужих людей – одну спокійну, без слів і сліз, а другу в стані істерики. Живо пам’ятаю бомби, відчуття голоду, і одну приємну теплу купіль у якійсь чужій кухні. Ще пам’ятаю словачок, що носили безліч спідничок у той самий час. Потому пам’ятаю як маму – нагу, як і усіх інших жінок – реєстрував якийсь знайомий в Штрасгофі, австрійському переселенському таборі для біженців. Але думаю, що я підсвідомо переконала себе не пам’ятати свого дитинства. Може, зокрема, і тому, що я була дуже прикрою дитиною, і не дуже гарненькою. Волосся мала коротке, біле і без перерви квенькала. Одинока людина, яка могла мене успокоїти, був мій батько, значно старший від моєї матері. У мене також є сестра, старша на 7 років, і брат – на 9. Їх обох взяли до “юнаків” – примусові молодіжні загони праці у містах під наглядом німецького війська – тому сестру я бачила аж по війні, а брат приїжджав один раз, коли ми були в німецькому таборі праці. Спали тоді на нарах – я нагорі, батьки – на долі. Приїзд брата мені запам’ятався дуже сильно.
- Ваші батьки українці?
- Мої батьки по маминій лінії – Ничаї – були з козацького роду, і родинна розповідь, по Другій світовій війні підсилена ще й тим, що тіло мого діда з етапу на Сибір викинули саме у Фастові. Отже, це свідчило, що вони походять з Фастова. А по батьковій – Богачевські, Дудикевичі, Зарицькі, Саноцькі, Кравцеви –ті всі перемішані священичі родини, та галицька еліта, яка переважно була бідною, але завзято намагалась втримати пристойний рівень освіти і побуту. Священиче життя, як відомо, дуже важке: мали повно дітей, треба було вдягнути, нагодувати, подбати про належне виховання та освіту і ще розвивати рівень села. Виховання нашого покоління різнилося тим, що не було почуття тої зверхності, яка часом бувала в галицьких родинах. По лінії мого чоловіка – дідо Ростика [Ростислав Хомяк – чоловік Марти Богачевської, журналіст і громадський діяч, нині вже покійний – С.О] виглядав як караїм, і прийшов десь з Півдня, вони не знають звідки точно. Дідо Хомяк ціле життя намагався своїм дітям забезпечити краще життя та вищу освіту. Батько Ростика ходив до школи разом з Шухевичами, Олесницькими etc. Коли ми одружились, наші батьки близько зійшлися одне з одним.
Мій батько, як більшість мужчин його віку, служив в австрійській, а потому Галицькій армії, був на фронті, доборовся до Одеси. Тато за освітою юрист, за зацікавленням – соціолог. Але він бачив важливість англійців. Був одинокою людиною, яку я знала, що прочитала “Mein Kampf”. Тому досить часто наполягав, що Гітлер не паяц, а становить правдиву небезпеку (це знаю з пізніших розповідей). Після Другої Світової війни вважав, що англійці не допустять, щоб Радянський Союз заволодів Австрією. Тому, коли всі їхали на Захід, ми роздобули пару коней, і поїхали до Відня, де батьки записались до університету, щоб отримати дозвіл замешкати в місті. І майже чудом потім звідти вирвалися. Я у Відні почала ходити до школи. Мама вчила мене читати по-українськи з якогось старого Кобзаря. У Відні, щоправда, з нас насміхалися відкрито, бо ми були зі сходу, а австрійці на схід Європи дивились принизливо.
- Як саме і хто насміхався?
- Наприклад, в мене був дуже слабкий тиск, і тяжко взяти живчик (пульс – С.О.). Вчителька у школі Відня сказала, що це тому, що Марта слов’янка, а слов'яни більше подібні до звірів і мають твердшу шкіру.
- Це приблизно 1945-1946-ті роки, перед еміграцією? Як відбувався Ваш виїзд до Штатів?
- Так, це було взимку з 1945-го на 1946-ий. Потому ми вже були в таборі для біженців, сестра знайшлася і брат. Це ще один приклад фантастичної праці Червоного Хреста та харитативних програм аліянтів. Брат мого батька був українським греко-католицьким єпископом в Америці, з 1924-го року. Він знайшов нас і відразу почав допомагати, щоб ми переїхали до Америки (самих братів Богачевських було тоді шестеро, з родинами і різними свояками). Щоправда, батько наполіг, щоб брат і сестра закінчили середню науку в таборовій гімназі, до виїзду в Америку. Тому ми виїхали тільки в квітні 1948-го року. Після приїзду в США батько думав, що брат знайде йому роботу. А брат був великий легаліст з одного боку, з іншого вважав, що нова українська еміграція повинна зрозуміти і здати собі справу як тяжко було пробитися заробітковій міграції, що була перед нами, а тому не повинна надмірно використовувати жертвенну поміч старожилів. У мене навіть зберігається лист, в якому Кир Константин написав до батька: “Дорогий брате, мій сан, вік і здоров’я не дозволяють мені брати більш активну участь в родинному житті, хоч ви і просите. Більшої помочі не можу вам дати, бо є багато потребуючих, а ви усі здібні до праці. Як завжди, буду за вас молитися.” Тому тато, маючи на той час під 60 років, пішов возити трупи. Рік, два так возив, але потому унормувалося, знайшлися якісь інші роботи. Мама навчилась шити у фабриці. Перші роки в США ми жили в Стенфорді, штат Коннектикут.
Мене спочатку віддали до сестер Василіянок, у сиротинець у Філадельфії. Для мами Василіянки у Львові були вершком її молодості, тому мама дуже хотіла, щоб я мала таку саму можливість в молодшому віці. Але мені не подобалося бути поза хатою. Після перших двох поїздок я зчинила серйозний протест, що я не хочу жити у школі. Мені йшов 12-тий. Мамі було дуже прикро, що я зробила таку авантуру, але я сама не пам’ятаю будь-якого почуття вини з моєї сторони.
Відтак ми переїхали до Філадельфії, і я могла жити вдома та їздити до школи трамваєм. Я тоді вже навіть відповідала за менших дітей – Орка Субтельного, Юрка Перфецького, і мою двоюрідну сестру Оксану, та інших малих родичів, що приїжджали з Европи. Тоді моя молодість зробилася нормальною. Я ще перескакувала кляси, але вже від 5-6 класу я нормально ходила до підставової (початкової – С.О.) школи, потому – середньої, що була також під проводом сестер Василіянок. Мені школа завжди подобалась, а сестри Василіянки також включали українознавчі предмети для бажаючих. В додатку ми всі – а їхня вища академія була виключно для дівчат – навчились писати на машинці та слухати і записувати суть доповіді чи докладу. Це практичне знання дуже мені згодилося у моїх дальшій праці.
А коли прийшлося до університету, то я вирішила, що не піду до малого дівочого католицького коледжу. Не через кризу віри, бо і тоді, і тепер я була не тільки віруюча, але й практикуюча християнка. Просто хотіла піти кудись, де прізвище “Богачевська” нічого не означає, десь поза наше українське "ґетто". Мої батьки, які вважали, що вища освіта потрібна усім, незважаючи на стать чи фінанси, схвалили моє бажання і були згідні допомагати мені фінансово. У Філадельфії є багато університетів, а найстарший серед них – Пенсільванський, до якого не легко було вступити. Я вступила, але перший рік без стипендії, бо, оскільки ходила до приватної академії, адміністрація університету потрактувала це як наявність статків у моїх батьків. І лише на другий рік вони зрозуміли, якого роду була та приватна академія, що це зовсім не ті приватні школи, які доступні в Америці багатшим людям. Тому з другого курсу моя освіта платилась стипендіями. В додатку я мала працю в бібліотеці. В університеті в той час були дуже високі вимоги. Особливо сильно стояли факультети з політичних наук, економії та суспільних наук. Тут викладав Отакар Одложілік, Штраус-Гупе, а одного року українська громада зібрала гроші і університет найняв Григора Лужницького читати курс української літератури. Записались майже виключно українці, а що вони не були студентами Пенсильванії, то прийшлось громаді ще й платити за них. Згодом в університеті викладала проф. Наталія Іщук-Пазуняк. До університету наука мені йшла легко і я мала час на спорт і Пласт, а в університеті довелось таки добре працювати. Мама наді мною навіть смілася, бо я годинами сиділа над книжками.
- Пані Марто, як саме Ви обирали історію? Через інтерес батьків? Чи Ви в дитинстві шукали за історичними романами?
- У шестилітньому віці я почала писати віршики, як більшість дівчат. Думаю, що загалом писання віршів у нашому середовищі виконувало роль психоаналізу. Замість щоденників – вірші писалися легше, і скорше. І саме тому, можливо, наша література має тенденцію бути одновимірною, наративною, не вглиблюється в процеси людського розвитку так, як, скажімо, це робить англійська література 19 століття, і навіть їхня література для жінок. Ближче до закінчення університету я справді постійно вагалася – література чи історія? Завжди мама була більше схильна до літератури, а тато – до історії. Зрештою, від перших років я намагалася пізнавати історію і літературу України. І працювала над українською тематикою самостійно, користаючи з того, що у Філадельфії і в дооколичному Нью-Йорку були українські науковці, що радо виголошували доповіді, давали поради, і навіть дозволяли користуватись своїми особистими бібліотеками. Коли вже дійшло до написання докторату, то всі мої наставники – Робертс, Раєв, Геймсон, – порадили йти на суто російську тематику, щоб дістати потім роботу. Все одно, тема моєї дисертації, Трубецкіє, мали мешкання в Охтирці!
Історії України як предмету я ніколи не вивчала. Моя вища освіта відбувалася, коли старі академічні норми починали перетинатися з новими підходами, особливо в історичних темах. Я вивчала різні гуманітарні науки і завжди питала себе – а де ж тут Україна? Для мене Україна завжди була в Європі, у світі, у кожному предметі. Її треба було тільки найти, побачити поєднання, відмінності, підходи. Були випадки, коли треба було заходити в дискусії з професорами, але не можу сказати, щоби хтось ставився до мене ворожо. Але й не надто допомагали, чи то у виборі теми, чи підходом. Хочеш – працюй, твоя справа сформулювати питання. У виборі випускної університетської теми допоміг мені Іван Лисяк-Рудницький, який якраз переїхав до Філадельфії з Нью-Йорка, де він був студентом історичного факультету в Колумбійському університеті. Вдома бували й інші науковці, як от Роман Смаль-Стоцький, Пеленські, Горникевичі, Тершаківці та інші.
Мій історичний курікулюм віте був таким: спочатку я займалася кирило-методіївським братством, пізніше писала про 1948 рік у Східній Галичині, за що здобула маґістерку під Оскаром Галєцьким, пізніше писала про революцію та Директорію, а остаточно почала працювати над російською історією – розвитком російського лібералізму, чи, точніше, його відсутністю. В той час також розглядала можливість редагування частини переписки В’ячеслава Липинського з українськими
діячами. Отже це була інтелектуальна історія – перетин політики, філософії, релігії.
- Що було Вашим ресурсом тут? Звідки Ви брали більшу впевненість у собі, в цілковито чужому середовищі?
- Тема впевненості жінок у собі заслуговує на окрему розмову. Тут лиш скажу, що такої впевненості мені завжди бракувало і це відбилось на розвитку моєї кар’єри. У своїх дітях я чи не від народження плекала вміння приймати рішення і заохочувала їх вірити у власні сили. Я досі переборюю страх і сумніви своїх сил чи знань. Не можу сказати, що я почувалась зле, будучи іммігранткою в США. Навпаки, легкий акцент додавав мені трохи відмінності і зацікавлення довкілля, і відвертав увагу від нашої бідності. Правда, вдома згадували “дім” і приємне товариство і довге гостювання, але мій старший брат все мимрив, що багато з того – позолочувані псевдо-спомини. Він майже на десять років старший і добре пам’ятав як тяжко було у галасі великих родин знайти власне спокійне місце, і час на наукову працю. Помагало мені те, що він був математиком [Ігор-Орест Богачевський – рідний брат - автор понад 100 наукових праць з астронавтики і ядерної фізики – С.О.]. Помимо того я завжди думала як би то було, коли б я таки зустріла всіх двоюрідних. І мушу зізнатись: коли у 1980-ті я остаточно їх зустріла, то не розчарувалась!
“Змалку зрозуміла як важливо не вдавати з себе того, ким ти не є”
Я змалку зрозуміла як важливо багато працювати над собою і не вдавати з себе того, ким ти не є. Пригадую, перший раз в університеті написала якийсь текст по-англійськи, і думала, що це надзвичайно дотепно, написано в елегантний спосіб. Тоді, на першому курсі був обов’язковий курс academic composition – ну, а в мене вже були друковані вірші в двох мовах! Після того як викладач мені все це покреслив, бо тут не граматично, а то немає сенсу, і поставив мені “С” – середню оцінку, для мене це стало шоком. І прийшло зрозуміння, що треба таки пристебнути фалди, бо поруч мене були американці, які з народження оточені інтелігентними людьми, подорожами, і росли з відкритим доступом до світу. Багато з них мали надзвичайно вишукану освіту. Нам – дітям українських емігрантів треба було добре вчитись, щоб втримати крок. Ми розуміли, що нашим батькам обірвались кар’єри, що наші матері не мали тих можливостей, що перед нами і це нас заохочувало до праці. Боже, звучу як комсомольський активіст!! (сміється)
- Хто входив до Вашого основного кола спілкування, і що було Вашим оточенням? У дослідників міграції є улюблене питання про контакти емігранта з “locals”, за яким вимірюється ступінь інтеграції людини. Отже, як Вам велося з місцевим людом?
- В університеті я зробила одну помилку, і то велику. Одинока людина, яка це помітила і намагалась запобігти, була моя мама. Я пішла до сильного університету, і взяла правильні курси, але не записувалася до університетських клюбів і не нав’язувала поза навчанням соціальних контактів. Мама постійно питала мене: чому ти не товаришуєш з американцями, а тільки з українцями? Я проґавила можливість ширшого спілкування, але тим не менше провела щасливу молодість. Я тоді була в українській студентській громаді, і особливо в Пласті. Ми створили курінь “Чортополохи”, і вирішили займатися бібліотекознавством, вивчали бібліотечні системи, всі ті числа і дроби, і каталогізували книжки в нашій бібліотеці, що згодом переросла в громадську. До речі, нею досі користуються українці Філадельфії. Тепер бачу, що треба було також увійти у різні університетські середовища, а не тільки українські. Не знаю, чи мені не ставало коштів, часу, чи може просто відваги йти у світ? Я ж мала своє українське товариство. Одначе, на третьому році навчання я таки ввійшла трохи глибше в університетське життя, і з дозволом професорів записувалась на аспірантські курси. Того року мене вибрали до найстаршої американської академічної спільноти ФБК, то було надзвичайне досягнення, особливо на третьому, а не четвертому році навчання, в університеті такого масштабу. Тільки деякі університети мали відділення ФБК, і число нових членів обмежувалось до трьох-чотирьох з цілого університету. В той час це значило для мене дуже багато, і посилило віру в себе, хоч і не на довго. Як каже німецька приповідка – хто не йде вперед, йде до заду. Не лиш відстає, а відходить зі сцени.
Я подавалася на стипендії, і мала вибір університетів для вступу в аспірантуру. Тут, до певної міри, може також можна було йти іншим шляхом. Мала особисте запрошення з Гарварду (тоді ще без Пріцака і Шевченка), Берклі і Колумбійського університетів. Куди йти? Каліфорнія була задалеко, відкидалося, Гарвард “теж далеко, і там, Марто, українців нема” (мама мені казала так). А в Нью-Йорку “вуйко Микола, тета Таня, і твій брат Ігор”. Cловом, я пішла до Колумбійського університету. І в результаті сталися дві речі: я не попала до групи україністів Проф. Омеляна Пріцака, а йшла самотужки. Туди потрапили студенти, трішки від мене молодші, на 3-4 роки, що тепер неважливо, а тоді було суттєвим. Хоча Пріцак, звісно, знав мене, і навіть просив мене, щоб я помогла йому підготувати документи про висунення Ліни Костенко на Нобеля. Другим результатом було, що кілька місяців перед докторськими іспитами ми з Ростиком вирішили одружитись. Ще до шлюбу я дуже заангажувалася в політичному житті української діаспори. Тоді починалися великі дискусії чи зустрічатися з совєтами чи ні. З легкої руки Глорії Стайнем, тоді ще не феміністки, яка знайшла гроші, ми з колегами поїхали показувати радянській молоді як виглядає американська молодь, і переконувати що ми не хочемо війни з Союзом. До мами тоді з FBI [Федеральне бюро розслідувань США – С.О.] приходили і казали, що ніби-то, за словами сусідів, я прихильна до ідеї комунізму.
Одним з серйозних позитивів Колумбійського університету було те, що я могла поєднати і громадське життя, і академічне. В Колумбії, на відміну від Пенсільванського університету, я відразу ввійшла у ціле міське та академічне довкілля. Я зустрічала тут дуже різних людей, і не була тільки з українцями. Особливо як одружилися, то були дуже співзвучні з чоловіком щодо відкритої хати, щодо подорожування, гостей. Одинока річ, що нам завжди бракувало, то були гроші.
“Як мені писалося “Біле по білому”? Колеги в університеті з різних таборів не бачили чому це важливо”
- Як з’явилася ідея про написання книжки про український жіночий рух, за якою Вас тут, в Україні, найбільше знають? Чия це була ідея і чи мали Ви підтримку від американських колег?
- До мене звернувся Союз українок Америки, щоб я написала коротеньку таку історію про жінок, бо жінки мали доступ до ООН через Міжнародну Раду Жінок – першу недержавну організацію при ООН [йдеться про працю “Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939", видану в Канаді у 1988 році, і перекладену у Києві, в 1995-му, під назвою “Біле по білому. Жінки у громадському житті України 1884–1939” – C.О.]. Коротенько не вийшло (сміється). Можна було значно швидше писати, якщо б я мала більше віри в себе і бажання спрощувати минуле, переказувати те, що вже відомо. Нові підходи до т.зв. “жіночих питань” корінно змінили погляд на жіночу історію і значно збагатили наше відтворення минулого. Прийшлось прорубувати нові стежки.
Як мені писалося? Дуже тяжко. Мої колеги по фаху не бачили важливості тої книжки. Спеціалісти нової галузі жіночих студій вважали, що я зраджую фемінізм, наголошуючи важливість націоналізму. Натомість мої колеги-історики Східної Європи легковажили темою, думали, що я собі роблю невідомо що. Я вважала, що я пишу альтернативну історію України, а Омелян Пріцак вічно казав мені: коли кинеш тих жінок, і візьмешся знову до правдивої історії? Для нього історія це письмові докази, залізні факти, інституції, а тут такого не було. Також в той час мій чоловік також змінював роботу, ми переїжджали до іншого міста, і все це тяглося з писанням. Але зрештою книжка вийшла. Якби не Соломія Павличко, то я б не відважилася перекладати її українською.
Виглядає, що я ціле життя відгортаю ледь помітні стежки. Останні 10 років працюю над дослідженням української греко-католицької церкви в Америці та Галичині. Блаженніший Кардинал Любомир Гузар настійливо переконав мене взятись до біографії мого стрийка Митрополита Константина Богачевського. Знову тема виявилась не простою. Прийшлось познаходити багато досі незнаних аспектів українського громадського життя в Америці, попрацювати у Ватикані. Надіюсь, що і та книжка згодом найде вдумливого читача в Україні.
- Пані Марто, Ви викладали переважно історію Росії та Східної Європи, чи не так?
- Так, з 1964 року я викладала історію саме цих країв у різноманітних університетах та коледжах. А коли отримала докторат у 1968-му році, стала професором в Manhattanville College, біля Нью-Йорка. Там допрацювалась до повної професури, мала можливість досліджень, вибору курсів, і дуже вдячну авдиторію. Попрацювала до 1986-го року, з перервами на дослідження в Польщі, СРСР і Чехословаччині. Я також читала курси в Католицькому Університеті і Університеті Джорджа Вашинґтона у Вашинґтоні та у Гарварді. Тим часом мій чоловік змінив працю і ми переїхали до Вашинґтону, тому я щотижня була кілька днів поза хатою. Це дало мені вечори для праці, а Ростикові можливість провести більше часу з дітьми.
Я дуже любила працю в університеті, спілкування зі студентами, не залежно від віку і зацікавлень, семінарські зустрічі, організовування й участь в конференціях. Я люблю і шаную людей. Мені легко було нав’язати контакт з авдиторією. Мій чоловік поділяв мої зацікавлення, і ми обоє згодом пишались тим, що наші доньки активно перейняли деякі з тих зацікавлень.
- Розкажіть про Вашого чоловіка, Ростислава Хомяка, сьогодні вже покійного. Де Ви зустрілися?
- Він корінний львів’янин. Його батьки зі Львова, емігрували до Канади. Ми зустрілися у спільної тітки у Філадельфії. Дуже довго себе знали, дуже на віддаль кореспондували з собою. Зустрілися коли ще були в середній школі. По тому він виїхав робити маґістерку до Оттави, а я мала першу операцію коліна, ходила на милицях по нескінченних сходах Колумбійського Університету. Потім він виїхав працювати на захід Канади. Заміж за нього я вийшла в 24 роки, що вважалося не так рано в нашому середовищі. Наша перша донька народилася літом 1967-го, друга 1969-го, також літом. В міжчассі я захистила докторат, коли студентські розрухи проти війни у В'єтнамі були в найвищому розпалі. В кампусі була кіннота. Ми жили поруч університету.
Ростик працював у видавництві “Пролог”, і батько мені мав то за зле: мовляв, це ж націоналістичне середовище. Але мені здавалося, що це одиноке політичне середовище, яке провадило на той час інтелігентну політику на користь “української справи”.
- Ви не сумнівалися у тому, що зможете поєднати і працю в академії і родину? Чи такі страхи все ж були? Як це було організовано у Вашій батьківській родині? Чи працювала мама?
- Я ніколи не мала сумніву, що якось поєднаю родину і науку. До речі, коли мені поставили саме таке питання на співбесіді на здобуття першої аспірантської стипендії, я завважила, що на руках моїх панів-співрозмовників подружні обручки і я візьму собі їх за приклад. Провадиш життя, воно триває, ти собі думаєш часом: “от, напишу книжку, що тоді буде легше, буде більше часу”. Але написала, і життя триває далі, кидає нові завдання (усміхається).
Так, мама працювала. Щоправда, вона займалася шиттям, якого не любила, хотіла мабуть бути письменницею, але не личило таке говорити. Насправді нею була би, якби її до того заохочували, якби підтримував тато, якби, якби, вічне якби. Ми жили в робітничому районі і, зрозуміло, що всі жінки працювали і мали родини. Мама, ще за галицьким звичаєм, заангажувалася відразу в Союзі українок і в Пласті. Брата взяли на війну в Кореї. Повернувшись, відразу розпочав підготовку докторату на кошт державної підтримки ветеранів. Сестра закінчивши університет одружилась, учителювала, виховувала четверо доньок. Тато вважав, що вона повинна була йти на дальші студії.
Щодо моїх страхів, то я не хотіла виходити заміж, бо бачила, на прикладі старшої сестри, що малі діти дуже вимогливі. Мені ж важливо було продовжувати вчитися. Головне це те, що моя мама пообіцяла мені, що коли я народжу, вона перебереться там, де я житиму, і допомагатиме мені. І мама дотримала свого слова і жила з нами до кінця свого життя. Радо переїхала в Україну, коли я в 2000-му році взялась розвивати Програму Обмінів ім. Фулбрайта і дуже раділа, що могла жити і у Львові, і в Києві.
- Як Ви оцінюєте свій науковий розвиток загалом? Чи були у Вас розчарування? Що було складним?
- Я завжди маю тенденцію “перевиконувати норму” – то наварю забагато їжі, то погоджусь на додаткові зайняття, то запрошу забагато гостей, то візьму, як Марк Раєв мені випоминав, невдячну тему. Я швидко зробила маґістерку, за один рік. Видала в НТШ, і це моя вина, що я не дивилася на цей текст як повноцінний, бо не мала доступу до архівних джерел. Після того відразу склала докторський іспит. Через вісім років після вступу в аспірантуру, в 1968-му, захистила дисертацію. Тому все це тривало відносно швидко, якщо врахувати, що в той час я ще й викладала в університеті, а потім завагітніла першою дитиною. Причому викладала я в коледжах, де треба було викладати п’ять курсів, замість двох, як це є у Гарварді, за вдвічі меншу платню.
“По-дитячому це було – возити різні речі, таємно від прикордонників, у 1980-их, в СРСР”
Я не була дуже активна в американських наукових організаціях. Але я могла бути, судячи з того що я осягнула в Україні з Фулбрайтом. Може не треба було так роз’їжджати з Фулбрайтом по Україні, багато, що я робила, не входило в мої формальні обов’язки. Але мені не вистачало тільки формального виконання обов’язків, я також хотіла включитись у розвиток інтелектуального
середовища в Україні, а не тільки займатись своїми власними дослідженнями.
Я ніколи не сумнівалася, що я зроблю докторат і буду, як в Америці водиться, викладати та писати. Після того як ми переїхали до Вашинґтону, я думала, що швидко знайду викладацьку роботу, але так не сталося. Мене не наймали, бо для одних посад мені бракувало публікацій, для інших я була надто кваліфікована. Нав’язувалися контакти з Університетом Джонса Гопкінса у Балтиморі, але це не було певним, а нам тоді потрібні були гроші. Я прийняла посаду в Національній Фундації сприяння гуманітарним наукам, де провадила програмами наукових досліджень. Це значно поширило мої наукові та громадські горизонти, хоч праця забирала багато часу і вимагала бюрократичних навиків. А я ще вечорами читала курси в Університеті Джорджа Вашинґтона
Певно, що тяжко було з дітьми, і тяжко було з малими наладнати побут у Варшаві. Трохи моторошно було, коли донька проводила семестр у Ленінграді. Тяжко було, коли вона значно дуже захворіла, а Ростик [чоловік – С.О] поїхав до Казахстану. Родинне життя в нас гарне, без криз. Для внуків я є “баб”, і то теж дуже приємне.
- Яким було Ваше ставлення до України всі ці роки? Чи уявляли Ви свій перший приїзд сюди?
- Так, я дуже часто думала як воно буде, коли приїду в Україну. Коли побачу Дніпро і кручі, і степ – я вам досі годинами можу декламувати українські вірші! Але коли остаточно приїхала і фізично торкнулась землі, а сталося це щойно в 1980-му році, то сам факт фізичного дотику України на мене не подіяв, навіть коли Микола Жулинський водив мене по старих валах Києва на котрих тоді будували Музей Леніна.
Правда, була пізня холодна осінь! Натомість на мене дуже подіяли зустрічі з людьми, українцями, з тим же Павличком, Коротичем, Драчем, взагалі з людьми з України. Конкретне розуміння того, що є люди, які менш-більш здорово думають, незважаючи на те, що виростали в цілком іншому світі. То мало на мене вирішальний вплив. Я зрозуміла, що українців таких багато. Додатковим щастям було те, що ми маємо у Львові родину, цікавих, порядних, різноманітних людей, які мені дуже близькі. Нам складно було отримати візи, щоб приїхати в Україну. В часі свого першого приїзду до Києва в 1980-му, мій чоловік не міг отримати візу, щоб поїхати на день до Львова. А вперше побував в Україні тільки у 1985-му році. Ті перші подорожі дещо навіть тепер видаються дитячими – перевезення різних потрібних речей, таємно від прикордонників, починаючи від засобів гігієни до друкарських машинок, які тяжко було переправити через кордон, а ще тяжче – вивезти порожню валізку назад. Все це не йшло цілеспрямовано, а дуже хаотично, кожен хотів чимось помогти.Що було дуже приємно в усі ці роки – це обсервувати як змінюються погляди людей, які не були з нашого середовища в Україні і світі. Пригадую, як Ростик осінню 1966-го року прийшов з ООН і каже мені, що бачив Драча і Павличка на нараді в Об’єднаних Націях. Я не повірила. Тоді я відразу пішла до Бжезінського, який був директором Російського інституту в Колумбії, куди вже до того часу приїжджали і Рождєственський, і Вознесенський, і той же Євтушенко. Кажу: приїхали українські поети, хочемо зробити творчий вечір на Колумбійському університеті. Бжезінський відразу погодився. Але перекладів англійською їхніх творів не було. Наші дипломовані поети нью-йорської групи вперлися, що Павличко партійний, комуняка, і не будуть його перекладати. Виходу не було: за його переклад взялася я, будучи вагітною, пишучи дисертацію. Почала перекладати і Драча, і Павличка, за що вони обоє мені вдячні до нині. Потім почали їх возити по Америці, і почалася ціла дискусія чи ми ікроїди, чи ні. До певної міри – ті, хто не знав ким я є, довідалися. Тоді тяжко було пропхати українців і українські теми серед американців. Нам не вірили, і вважали що ми або комуняки, або націоналісти, виступаємо проти Росії. Наші бандерівці підняли тоді найбільший крик, мовляв такі зустрічі нищать нас, і цілу Україну, і ті, хто бере у них участь – зрадник.
- Тобто існували різні суперечливі середовища і дискурси, в яких промувати українську культуру ставало все складніше?
- Дуже багато речей додумувалися, з обох сторін. Спочатку частина людей вважала, що нацистська ідеологія передається з покоління в покоління, але ні. Люди самостійно починають думати. Самостійної думки боялися. З іншого боку ми, українці, схильні самі себе тримати в гетто. Скажімо в той час ніхто не міг дістатися на шпальти New York Times. Але Валентину Морозу редактори запропонували самі: напишіть статтю. Тільки Мороза взяли в обертаси наші патріоти, мовляв та газета проти нас, і він відмовився. І Йосип Сліпий, най з Богом спочиває, не використав зацікавлення до себе, щоб повніше представити Україну американській еліті. Це продовжується. Сьогодні діти російської еміграції 1980-х років друкуються в американських журналах, а ми – ні. Частково додумуємо собі ворогів. І наше гетто нас тримає. Ось скажімо те, що ми з Вами повинні говорити по-англійськи зараз, а говоримо українською. Бо нам приємніше. Я спілкуюся зі своєю двоюрідною сестрою вже сорок років. Якби робила це англійською, то зараз вона б могла більше гостювати по європейських університетах. Тобто це і фактор мови, погляду на світ і власних сил. В мене особисто оце галицьке виховання, яке характеризується браком здорової агресивності. Я бачу себе встидливою дівчинкою. Коли кажу про це комусь, то у відповідь чую страшний регіт, бо інші мене бачать досить агресивною. Але я себе такою не бачу. І ніколи не бачила. Це свого роду обмеженість цілі. Я себе бачила професором дівочого коледжу, а не професором університету.
- Тим не менше Ви ним стали. Це не змінило Вашого самовідчуття?
- Самовідчуття, як любов, голод, віра потребує періодичного посилення. Мабуть самовідчуття не міняється. Кожний надолужує, як може. Моя донька сьогодні активно займається посиленням моєї самооцінки. Організує зустрічі мені зі своїми друзями, щоб я бачила молодь, і таке інше (сміється). І Ростик теж сварив мене, що, якщо я вважаю, що з часів свого шістнадцятиліття я нічого не осягнула, то вже ніколи не осягну. Я все вважала, що він закинув свою кар’єру в Канаді заради того, щоб я могла зробити докторат. Ні Ростик, ні я не дійшли до вершка кар’єри. Тобто – прекрасний баланс родинного життя, але брак міжнародного визнання. Ростик твердив, що мав дуже добре життя, з відкритими очима вмирав, осягнув все, що хотів осягнути, і був вдоволений.
- З ким Ви спілкуєтеся найбільше сьогодні?
- Те що було змалку, але більш різноманітне. З Союзом українок і родичами маю привітні відносини, але менше з ними спілкуюся, бо присвячую більше часу внукам.
- Над чим працюєте зараз?
- Завершила книжку про Митрополита Богачевського. Думала, що напишу її швидше, але зависла з цим на 10 років. Бо треба було знайти масу інформації, і перевірити її всю. Зараз ця книжка у видавництві, і вийде спочатку англійською, потім – переклад українською. І ще маю можливість тримати руку на академічному живчику – помагаю розвивати програму жіночих студій в Українському Католицькому Університеті у Львові. Час до часу читаю доповіді, але частіше слухаю інших. Багато читаю. Радію такими розмовами, як це з Вами. Хто з нас не хоче згадувати минуле і говорити про себе?
- Дякую!
Розмовляла Світлана Одинець.
У публікації використано світлини з приватного архіву Марти Богачевської-Хомяк.
