Категорія: Загальне

На початку року я побачила великий плакат на будівлі Львівської обласної ради. Уже тоді знала, що готуватиму текст про Олену Степанів для проєкту «Гендер в деталях» і похапцем зробила фото.

За сім років моїх досліджень про українок, які служили в лавах Українських січових стрільців, я помітила, що найбільше в інформаційному полі присутня саме Олена Степанів.

• Не раз бачила її зображення на різних виставках на вулицях Львова й Києва.
• Про неї пишуть у шкільних підручниках.
• На її честь названо вулиці, гімназії, школи.
• Вона патронеса одного з куренів Пласту.
• У Львові встановлено меморіальну дошку, в Івано-Франківську обіцяють встановити пам’ятник.
• Із 2015 року у Львові існує спеціальна відзнака імені Степанів.
• Про неї знімають відеоролики з нагоди якоїсь чергової річниці ¹.
• Про неї регулярно з’являються короткі замітки в ЗМІ ² , про неї пишуть наукові статті і дисертації.

Я навіть натрапила на окрему сторінку в інстаграмі під назвою olenka_stepaniw, де є кілька її фото. І хоча цю сторінку не ведуть з 2019 року, вона чудово підсумовує ключові меседжі всіх форм репрезентацій Олени Степанів у сучасній Україні — #героїняукраїни #першажінкаофіцер.

Олена Степанів залишила скупі спогади про своє життя, писала їх уже в старшому віці, тому з відстані часу могла щось забути, переплутати чи зумисно не зазначити. Прожила вона довге і складне життя — народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик, померла 11 липня 1963-го у Львові, переживши дві світові війни, ажіотаж публічности, сталінські табори. Про неї написано безліч текстів різних жанрів — від спогадів до пісень. Більшість із них дають оцінку її діяльности, але не торкаються емоцій і почуттів жінки. Не вдалося мені віднайти хоча б якесь листування Олени, яке могло би бути найвідвертішим джерелом. Переконана, що не можливо достеменно зрозуміти, якою була «справжня» Степанівна, поза її суспільним образом, і все-таки спробую розповісти про цю жінку.

На початку ХХ століття Галичиною називали північно-східну провінцію Габсбурзької (Австро-Угорської) імперії. Ця провінція — частина колишньої польсько-литовської Речі Посполитої, яка наприкінці XVIII століття внаслідок кількох поділів зникла з політичної карти Європи. Головними етнічними групами в австрійській Галичині були поляки, українці та євреї. У західній частині провінції (з центром у Кракові) переважну більшість населення становили поляки, у східній (з центром у Львові) — українці. Головна лінія політичної напруги лежала в площині українсько-польських відносин. Перша світова війна, хоч і була передбачуваною, якось несподівано «ввірвалася» в спокійний і розмірений (в Австро-Угорщині особливо) європейський світ початку ХХ століття. У 1918–1919 роках після розпаду Австро-Угорської імперії у Східній Галичині, де українці проголосили національну державу — Західноукраїнську Народну Республіку, точилася польсько-українська війна. Галичина стала театром воєнного суперництва двох народів, зусилля яких спрямовувалися на реалізацію національно-державницьких інтересів. Переможцями з цієї війни вийшли поляки. Питання політичного статусу Східної Галичини в складі Польської держави було врегульоване щойно Ризьким мирним договором 1921 року і рішеннями Ради послів країн Антанти в Парижі 1923 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жіноча історія: чому важливо дізнаватися про досвіди жінок минулого

Перша світова війна, яку спочатку називали Великою, фактично стерла різницю між фронтом і тилом. Це була принципово нова війна з усіх поглядів — соціального, політичного, військово-технічного, а також за масштабами руйнувань і впливом на життя людини та цілих суспільств. У стратегічних розрахунках Німеччини, Австро-Угорщини й Росії Галичина займала одне з чільних місць, адже мала вигідне географічне розташування, чималий військово-економічний потенціал і людські ресурси. А проте важливим чинником політичного життя були національні прагнення українців і поляків, які очікували на війну і сподівалися в її ході здобути незалежність. Велика частина населення на початку війни виступала з лояльними заявами. Українці в Австро-Угорщині декларували австро-німецьку орієнтацію. Таких поглядів дотримувалася і Олена Степанів. У 1912 році вона разом із колежанками з Жіночої громади ³  ухвалили резолюцію, у якій було сказано, щоби «загал жіноцтва краю … звертало симпатії загалу мас, на случай оружного конфлікту з Росією, в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами» ⁴.

Перед війною: активна студентка

Іноді думаю, чи знали б ми нині щось про Олену Степанів, якби її батько — збіднілий священик із Вишнівчика — навчатися до Львова послав не доньку, а старшого сина? На початку ХХ століття, коли жінкам відводили роль дружини, матері, господині, юній Олені випав шанс пізнати інше життя.

Роки 1910–1912. Олена Степанів — учениця Українського педагогічного товариства у Львові. У цей час її цікавило все — від науки до музики. Захоплювалася руханками (фізкультурою), які проводив Боберський у домівці «Сокола-батька». Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Знайомилася з творчістю польських письменників, щоб мати свій погляд на польсько-українські відносини в Галичині. Зачитувалася книжками з жіночого питання, бо була прихильницею жіночої рівноправности. Вступила до таємної організації середньошкільників, бо хотіла більше займатися самоосвітою, вивчати українську історію, літературу, соціологію, економіку.

У 1911 році комендант коша січових стрільців Іван Чмола створив перший пластовий осередок, до складу якого разом з учнями академічної гімназії й торговельної школи ввійшли слухачки семінарії сс. Василіянок та студенти університету. Олена Степанів долучилася до пластової організації, де навчилася стріляти з браунінга (пістолета) й вивчила кріс Манліхера ⁵. У великій бібліотеці середньошкільників дівчина познайомилася з головними ідеями соціалізму, анархізму, прочитала про жінок французької революції і російський революційний рух. Можливо, саме тоді вона прийняла ідеї індивідуалістичного анархізму. Згодом український політичний і громадський діяч Осип Назарук писав, що «вимріяний устрій» ⁶ цієї течії Степанів уважала за ідеал. Учасниця пластового осередку Ганна Дмитерко згадувала слова, які почула на перших зборах: «Наш Пласт не має бути забавкою, а з нього має зародитися рідне українське військо» ⁷. Товариства «Пласт», «Січ» і «Сокіл» сприяли громадській активності жінок і стали своєрідною «школою емансипації», підваживши усталені гендерні ролі. У цих організаціях Степанів та інші дівчата отримували перший досвід військової підготовки, а згодом вони з’явилися на фронті.

Рік 1912. Олена Степанів почала вивчати історію й географію на філософському факультеті Львівського університету. Дівчина пильно стежила за перебігом Балканської війни й, очевидно, відчувала наближення світового конфлікту. Вона стала активною учасницею І секції (студенток) Українського студентського союзу, академічної громади, просвітнього гуртка. Олена поділяла погляди тієї частини студентства, яка виступала за мілітарну підготовку української молоді на випадок війни з Російською імперією.

Дещо глузливо ставилася до тих, хто «поза своєю особою не займався ніякими загальними справами». Коли війна здавалася неминучою, Олена разом з іншими колежанками спробували мобілізувати українське жіноцтво діяти активніше. У 1912 і 1913 роках Жіночий комітет підготував дві відозви до українських жінок. Перша закликала долучатися до діяльности в секціях комітету (санітарна, агітаційна, скарбова та ін.), друга — складати пожертви на «потреби України». Обидві відозви не надто зацікавили українок. Олена обурювалася, що коли одні спрямовують усі сили на підготовку до воєнного часу, інших «опанувала дурійка two-steep-y» (танці). Уже тоді Олена й інші пластун(к)и з’являлися серед «балевиків» в одностроях і просили кошти на організацію стрілецтва.

Січень 1914 року. Олена Степанів стала коменданткою жіночої чоти при «Січових стрільцях ІІ» ⁸. Дівчата вчилися військової майстерности, стріляти з кріса, доглядати і перев’язувати поранених, слухали теоретичні лекції на військову тематику. Навіть склали присягу на Кайзервальді. Однак під час Шевченківського здвигу (зустрічі) ⁹ 28 червня 1914 року вони не брали участи ні як стрільні, ні як санітарний відділ. Та й на фронт як окрема чота дівчата на пішли.

Жінка на Великій війні

До війська Олена Степанів потрапила з великими труднощами. Наприкінці серпня 1914 року Степанів у стрілецькому однострої, підібравши волосся під капелюх, пішла у фотоательє знятися для стрілецького посвідчення. Фотограф упізнав у ній жінку і викликав поліцію. Завдяки Володимиру Старосольському й поліцейському комісарові, який пам’ятав її з різних студентських зборів, Степанів вибралася з поліцейської будівлі через задній хід, сховавшись натовпу, що звинувачував її в шпигунстві. Потім згадувала, що це допомогло їй уникнути Талергофу ¹⁰. Після цього випадку Степанів намагалася потрапити на фронт. Жіночу чоту воювати не пустили, тому жінка приєдналася до сотні Івана Чмоли. Перед відправленням потяга командант УСС Михайло Галущинський заборонив Степанів їхати на фронт, але за неї заступився Чмола, сказавши: «я взяв її на свою відповідальність, не можу лишити саму серед таких непевних обставин і відходжу з нею». Із Чмолою Степанів зазнайомилася ще 1911 року, коли обоє належали до таємної пластової організації. Імовірно, обоє розуміли, що якщо Степанів залишиться у Львові, то або потрапить бу Талергоф, або її заарештує російська влада ¹¹ і вишле в Сибір, як її подругу Костянтину Малицьку. Тому, попри всі протести чоловіків, фронт був для неї чи не одиноким шляхом до порятунку.

Інші учасниці жіночої чоти воювали в складі різних відділів УСС. Ірену Кузь після служби в Червоному Хресті призначили до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні-вересні 1915 року, згодом її перевели до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Бойовий шлях і функції Степанів на фронті важко відстежити, бо джерела про це мовчать. У кожному разі жінки в лавах Українських січових стрільців не були готові до «чоловічого побуту» війни: мусили пішки долати багатокілометрові відстані, нести важкі наплічники, у яких, як згадувала Степанів, лежали «білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь» ¹².

Досвід українок на фронті не унікальний. Олена Степанів згадувала про вплив польок на виникнення українських мілітарних жіночих організацій: «Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували мущин у кожному свойому уряді та слали їх на фронт. Творили жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі» ¹³. Жінки воювали на фронті і в російській армії: відомий батальйон Марії Бочкарьової, також 1917 року було створено допоміжний жіночий армійський корпус, у якому 1918 року служило 40 тисяч жінок.

Умови фронтового життя не ділили людей в УСС на кращих і гірших, освічених і неосвічених, чоловіків і жінок, тому жінкам доводилося діяти нарівні з чоловіками. Степанів згадувала, що «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю» ¹⁴. Проте існувала різниця в ставленні до жінок рядових і старшин. За твердженням Степанів, рядові бійці, зазвичай сільські хлопці, ставилися до жінок як до старшин, адже «знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили» ¹⁵. Натомість з боку амбітних старшин-інтелігентів «ми, жінки, зустрічались по відношенні до себе навіть з об’явом карности». Крім бойових моментів і побутових труднощів, жінкам доводилося, як зазначала Ганна Дмитерко, переживати «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів» ¹⁶.

Згодом Олена Степанів роздумувала про те, чому їм не вдалося воювати одноцільно, попри однакову військову підготовку з чоловіками: «ми не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі світової війни, ані в листопадових днях 1918 року ¹⁷. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил» ¹⁸.

Від початку її військової служби за Степанів пильно стежила громадськість. Про неї писали в українсько-, німецько- і російськомовній пресі. Так почався процес героїзації її особи в різних площинах — національній, соціальній, гендерній. Кому це було вигідно? Найперше самій Степанів. Крім того, що вона врятувалася від таборів, це був шанс виразити свій погляд на жіноче питання. Своїм прикладом вона прагнула здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку.

Роздумуючи про те, чому війна манила жінок, Степанів писала: «ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та приводять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими» ¹⁹.

Припускаю, війна дала Степанів ілюзію можливости швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Увага до її особи переводила у фокус уваги і становище жінки в суспільстві взагалі, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу.

Образ Степанів як жінки-легенди творився і з легкої руки чоловіків-командирів. Її ставили в приклад стрільцям як взірець мужности й чести. Публічне нагородження медаллю за хоробрість мало на меті справити вплив на стрільців. Крім того, в історіях і піснях про участь Степанів у реальних боях на передовій легіон січових стрільців теж поставав як легенда, що забезпечували приплив матеріальної допомоги.

Там до наступу, до бою

Ішла Степанівна.

Не знайдеться ж в Европі

Дівчина, їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Панна, як лелія:

«Ідім вперід, стрільці мої,

На вас вся надія».

Була потреба і в продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Олени Степанів та її подруг Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Ольги Підвисоцької міцно асоціювалися з образом українки-патріотки. Однак ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж несла смерть.

Російський полон

Для героїзації Олени Степанів «вигідною» стала й історія її російського полону, у який вона потрапила 31 травня 1915 року під Болеховом разом із двома сотнями УСС. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли через Київ, Вольськ, Оренбург.

Преса полювала за найменшою звісткою про її перебування в Ташкенті. Степанів стала «дивом» мало не для всього світу, бо про жінку в полоні ще не чув ніхто. Навіть сьогодні фото Степанів, яка повертається з полону, викликає захват серед користувачів фейсбуку.

Поза цим «успіхом» залишилася історія її конфлікту зі стрільцями. З Києва до Пензи Степанів довелося їхати в товарному вагоні, вона переживала, «що мала бути завадою для своїх товаришів як женщина». Два офіцери-поляки запропонували пересісти в офіцерський вагон. Хтось із колег-підхорунжих зчинив скандал стрілецьким офіцерам, що, мовляв, нею опікуються поляки. Відтоді «вони чули невиправданий жаль, що я буцімто воліла їхати з поляками» ²⁰.

У таборі Степанів якийсь час жила серед чехів, які негативно ставилися до українських добровольців. (Частина чехів була позитивно налаштована до Російської імперії і засуджувала українців, які воювали на боці Австро-Угорської корони. Через це їм вдалося організувати для себе окремий табір з правом виходити в місто.) З причин безпеки Степанів мусила ходити тільки під конвоєм. При спробі переселити Олену в табір зі слов’янами, які не солідаризувалися з чехами, проти виступив (імовірно, через непорозуміння Степанів з українськими офіцерами) колишній український гімназійний учитель із Коломиї, який нарікав на перевантаження табору, а вступився за неї серб-русофіл, який рекрутував у таборі добровольців до російського війська. Степанів уважала, що конфлікт між чоловіками стався через політичні вподобання. Їй таки вдалося отримати маленьку кімнату при канцелярії, де вона прожила три місяці.

Після початку російської революції 1917 року і ліквідації таборів повернутися додому Олені допомогли німецька сестра милосердя графиня Горн та полковник Пішелі, а супроводжував її польський офіцер. Для мене досі загадка, чому українці захоплювалися Степанів, але поверненням її опікувалися не українські офіцери. Після полону Степанів більше не пішла на фронт. Син Ярослав Дашкевич згадував, що Олена не хотіла розповідати подробиці, чому вона не відновила військову діяльність, лише казала, що звільнення її з УСС — це «наслідок інтриг».

По війні: спроба мирного життя

Яким був результат Першої світової війни для Олени Степанів? Відомостей про її дальшу кар’єру практично немає. Лише син згадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії ²¹ вона вела таємні переговори з Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадових днів 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки ²² УГА. Тоді вона змінила своє ставлення до участи жінок на фронті, про це свідчить один випадок.

Рік 1919. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Віктор Курманович відрядив Олену Степанів в одне галицьке село організувати жіночий військовий відділ, бо там самі жінки начебто зголосилися до війська. Степанів опиралася, бо на той час була проти участи жінок у воєнних діях, але їй довелося виконати наказ. Під час зустрічі із селянками вона зрозуміла, що їхнє рішення було поспішним і насправді ніхто воювати не хоче, противниками цього були й місцеві чоловіки. Степанів вийшла із ситуації: сказала, що жінки дуже потрібні на місці, в рідному селі, щоб господарювати на користь війська, агітувати чоловіків воювати, допомагати голодним, пораненим, хворим ²³.

У цій історії два цікаві факти. Образ Степанів як жінки-героїні, котра боролася за самостійну Україну, хотіли використати для мобілізації жінок. Це не спрацювало, але підтверджувало факт героїзації жінки. З іншого боку, сама Степанів, яка начебто все життя мріяла воювати, заявила про негативне ставлення до збройної участи жінок у війні: «Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні…» ²³.

Після цих подій Олена здобувала освіту у Віденському університеті, стала докторкою філософії. У липні 1921 року вийшла заміж за підполковника січових стрільців, співорганізатора Української військової організації Романа Дашкевича. Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Цікавий факт, про який згадувала Лідія Лугова, колишня учениця й онука хрещеного батька Олени: Степанів мусила розстатися з тим, «кого серце любило. Це був професор Іван Чмола, з яким неждано через якусь малу дрібницю розійшлася перед вінчанням». Інших відомостей про особисте життя Олени немає.

Спектр діяльности Олени Степанів у міжвоєнний період широкий. До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів («кооператива здоров’я»), до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловости Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук. До арешту була науковою співробітницею Природничого музею у Львові. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. В інтерв’ю українській письменниці Ірині Вільде (опубліковане 1939 року) Олена зізналася, що їй було дуже важко звикнути до мирного життя: «привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою… наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану…»

Легенда Олени Степанів

Паралельно з реальним життям Олени Степанів у міжвоєнний час існувало інше її життя — віртуальне, як ми назвали б його тепер, яке творила не жінка, а суспільство. Якийсь час довкола її особи залягла інформаційна тиша. Імовірно, це було пов’язано із загальним патріархальним прагненням суспільства повернути жінок до традиційних ролей. Культ героїнь, які віддають життя за Україну, вже був не на часі. Такі практики «повернення до нормальности» жінок притаманні і для Другої світової війни, і для нинішньої війни на сході України. Історію Олени Степанів якраз використали як яскравий зразок, щоб «призупинити» емансипацію жінок і їхній вихід у широкий світ. Ці патріархальні погляди добре ілюструє п’єса Олеся Бабія «Олена Степанів», яку проаналізувала моя колега Оксана Дудко ²⁴.

Суть п’єси зводиться до протистояння між Оленою Степанів і дідичем Петром Жарським, який мав намір з нею одружитися й «навернути» до традиційних жіночих ролей «дружини, матері, господині»: «Сподіваюся, що Ви зміните свою думку про ваші завдання, пляни в життю і зрозумієте, що призначенням жінки є материнство, любов і полем бою жінки є дитяча колиска». Пан Жарський під час війни втратив дружину, самостійно виховував доньку і пропонував Степанів стати для неї мамою.

Автор п’єси показував різні погляди на збройну участь Степанів у війні — від насмішок до захоплення. У тексті чітко простежується дві тези. Перша полягає в тому, що заслуги жінки на війні не заперечуються: на думку героїв п’єси, Олена зробила достатньо, щоб покинути фронт і відпочивати. Один із персонажів навіть каже: «таку цінну жінку, як Олена Степанів, треба зберігати як національний скарб». І ця героїзація, створення культу м’яко підводили до другої тези про те, що жінці більше не місце на фронті (і це відбивало тогочасні суспільні погляди). П’єса ж закінчується тим, що Олена залишає дім дідича і вирушає на фронт боротися за незалежну Україну. Підозрюю, такий фінал віддзеркалює особисті погляди Олеся Бабія, що жінкам таки є місце на фронті.

Образ Олени Степанів до сьогодні залишається радше в символічній площині. Звідусіль говорять тільки про її героїзм і майже нічого не кажуть про неї як про людину з різним спектром емоцій, почуттів, переживань, бажань тощо. Про неї говорять як про першу жінку-офіцера, але Олена була лише підхорунжою — це військове звання, яке не прирівнювалося до офіцерського. Мені поки не вдалося відстежити, відколи саме її почали називати офіцером. Хоча, можливо, через використання її історії за життя в пропагандистських цілях вона й виступала проти участи жінок у війні? Бо втратила своє реальне? І чи в таких умовах хотіла вона бути героїнею?

«Степанив Елену Ивановну … заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет»

1949 рік. Олені Степанів 57 років, вона працює науковою співробітницею в Природничому музеї АН УРСР. У грудні того року її заарештували на підставі кількох фактів: шлюб із Романом Дашкевичем, дружба з Євгеном Коновальцем, добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року. Давнішня слава в радянський час зіграла злий жарт з Оленою, а її спогади «Напередодні великих подій» про участь у мілітарних товариствах (опубліковані 1930 року) відтепер «свідчили» проти неї.

Степанів приписували співпрацю з ОУН. Як аргумент наводили її «антисоветскую клеветническую» статтю «За правильний підхід» у журналі «Ідея і чин», де вона описувала завдання політичної боротьби українців за самостійну Україну. У її квартирі знайшли літературу «антисоветского содержания». Справу доповнили списком із майже сотні українських книжок (серед них праці Франка, Грушевського, Кордуби, Возняка, Чикаленка), понад 1000 примірників різної преси — української, польської, німецької. Усе це спалили. Олена відбула кілька допитів. Голова відділу Природничого музею АН УРСР у Львові (де вона працювала з 1948 року) в характеристиці написав, що Степанів «давала продукцію низької якості», асоціальна, замкнута, не брала участи в громадсько-політичному житті.

Колишню героїню звинуватили в пропаганді націоналістичних ідей і засудили до 10 років виправних таборів. Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках, а згодом через хворобу її перевели в палітурний цех.

У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна.

Повернувшись до Львова, Степанів мусила винаймати квартиру, бо залишилася без дому. До наукової діяльности повернутися не могла. Жила на пенсію 89 карбованців, трохи допомагали давні знайомі, колишні учні, товаришки з табору, приходили посилки з-за океану. Побутові умови були погані: у домі не було ні води, ні газу. У цей час багато листувалася з друзями (з ким точно і чи збереглися листи — невідомо). Восени 1962 року Степанів проводила екскурсію по Львову своїй давній товаришці Надії Суровцовій, із якою вчилася у Відні. Та була в захваті від того, як добре Олена знає місто, а ще більше від їхнього спілкування. Суровцова згадувала: «ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років». Жінки домовилися зустрітися наступного року, але незабаром хвороба забрала Олену Степанів.

«Треба розбудити в народі потребу плекати своє здоровля»

Рік 2021. Увесь світ другий рік говорить про пандемію, карантин і віруси. Щойно моя увага фокусувалася лише на образі Степанів як жінки-воячки, а потім згадала, як у мордовських таборах жінка дбала не лише про своє здоров’я, а й допомагала іншим — примушувала робити зарядку, підбадьорювала морально. За цю підтримку жінки вишили сорочку для її сина голкою з риб’ячої кістки.

Ця, здавалося б, дрібна подія привела мене до книжки Олени Степанів «Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія» 1938 року. На 35 сторінках авторка детально розписала всі деталі організації «кооператива здоровля» — від ідеї до покрокових етапів створення реального «Дому здоровля». Для мене показово, що 83 роки тому Степанів серед головних обов’язків лікарів/ок бачила запобігання недугам та «просвітлення» людей про здоров’я і способи уникнути хвороб. Аналізуючи різні життєві ситуації Олени Степанів, я зрозуміла, що вона повсякчас дбала про своє здоров’я — і фізичне, і моральне. Напевно, інакше їй не вдалося б пережити випробування, які випали на її долю. Можливо, тому вона й хотіла навчити всіх, «що не достаток, а здорове тіло і освічений розум мають залишити батьки дитині по своїй смерти» ²⁵.

Замість висновків

Вважається, що історики/-ні повинні відсторонено ставитися до свої героїв і героїнь, але мені здається, це майже неможливо. Ти однаково «прив’язуєшся» до людини, історію якої досліджуєш й історію якої хочеш розповісти. І тут мені дуже імпонує думка Ольги Токарчук про співвідчування, оживлення і «надавання існування всім окрушинам світу, якими є людські досвіди, пережиті ситуації, спогади». Тому я не раз приміряла на себе життя Олени Степанів і намагалася зрозуміти, як це — бути однією з перших, хто пробувала протистояти патріархальному світові? Як це — бути на фронті в складних польових умовах? Як це — повертатися до мирного життя? Як це — бути героїзованою за життя? Як це — існувати в символічному, а не реальному просторі? Як це — бути засудженою за свої погляди, вчинки? Як це — бути в таборах у старшому віці і не бути почутою в проханні допомогти? І таких питань у мене безліч, усі вони викликають двоякі почуття…

Із життя Олени Степанів можна винести багато уроків, для кожної людини вони будуть різні. Для себе я виділила два ключових, це радше риторичні питання, ніж відповіді. Спостерігаючи одночасно за прославлянням збройної участи Олени Степанів у Першій світовій війни по всіх усюдах і за дискусіями про нинішню війну на сході України, я трохи дивуюся відсутности консенсусу в ставленні до місця жінки на війні в наш час. Степанів боролася за самостійну Україну і вона героїня, а сучасні жінки ні? Вони повинні виборювати право на геройство?

Інший вектор моїх думок стосується того, що для мене біографія Степанів — приклад того, як людина змінює себе, свої погляди, сферу діяльности, інтереси протягом усього життя. Її історія прекрасно ілюструє, як на неї начепили безліч ярликів, наклали багато соціальних ролей та оцінювали й оцінюють її особистість винятково крізь їхню призму, ігноруючи почуття, переживання, бажання самої людини.

У цьому контексті маю кілька питань. Чи можемо ми сприймати людей лише крізь призму інформаційного поля? Чи можемо ми применшувати таланти й успіхи тих, із ким наші погляди не збігаються? Відколи ми стали сприймати людей за «поглядами»? Кожен етап життя Олени Степанів хтось уважає правильним, хтось засуджує, одні давали нагороди, інші за те саме засилали в табори. І ніхто не дивився на її життя як на процес трансформацій, які варто поважати. Думаю, саме про повагу до свого вибору мріяла Олена Степанів, і саме поваги її історія навчила мене.

1. Див. на YouTube: «Олена Степанів», «Люди свободи. Олена Степанів», «“Історична правда” з Вахтангом Кіпіані: Героїчна Олена Степанівна», документальний цикл «Шлях до незалежності: Перша світова». [↩]
2. У більшості текстів вона постає як героїня й легенда. Це видно із самих назв: «Легендарна Степанівна з галицького грона», «Олена Степанів: жінка-науковець, дипломат і… воїн», «Українська героїня Олена Степанів — перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера», «Олена Степанів: я залишаюся зі своїм народом» тощо. [↩]
3. Заснована 1900 року. Під час війни членкині організації займалися доброчинністю: організовували допомогові комітети, збирали кошти потерпілим від воєнних дій, влаштовували безплатні кухні для голодних і солдатів, шили білизну, працювали в шпиталях тощо. У період ЗУНР організували курси медсестер (42 учениці). Хворими й пораненими опікувався Комітет пань Червоного Хреста, який діяв при Жіночій громаді. Згодом спілчанки організації ввійшли до Союзу українок. [↩]
4. Степанів, Олена. Напередодні великих подій. Власні переживання і думки (1912–1914 рр.) // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 36. [↩]
5. Гвинтівка Манліхера — австро-угорський карабін із ковзним затвором. На озброєнні австро-угорської армії до 1916 року, коли його, попри низку переваг, замінили на німецький карабін Маузера. [↩]
6. Спогади з російського полону (31 травня 1915 — 7 серпня 1917 рр.). Осип Назарук. Вступна замітка // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 62. [↩]
7. Дмитерко, Ганна. Тайний пласт перед війною // Нова хата. — Львів, 1930. — Ч. 22. — С. 10. [↩]
8. «Січові стрільці» поділялися на частини «Січові стрільці І», до якої входили старшини, та «Січові стрільці ІІ», до яких належали рядові. Це парамілітарні організації Галичини, які діяли перед Великою війною. Товариство «Українські січові стрільці» створив Кирило Трильовський у березні 1913 року у Львові при Українському січовому союзі. Кадри цього товариства відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 року і стали основою Українських січових стрільців — українського національного військового формування в складі австро-угорської армії. [↩]
9. Відомий також як Великий здвиг. Крайовий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт» «Січові стрільці» на честь сторіччя з дня народження Тараса Шевченка. За задумом організаторів, ця подія мала засвідчити організаційну й фізичну готовність українців Галичини до майбутньої війни на тлі наростання українсько-польської напруги. [↩]
10. Талергоф — концентраційний табір, один із перших у Європі у XX столітті, закладений австро-угорською владою 4 вересня 1914 року, на початку Першої світової війни, в піщаній долині біля підніжжя Альп у районі м. Грац (Штирія). Сюди депортували громадян Австро-Угорської імперії, головно українців-москвофілів з Галичини й Буковини, які симпатизували Російській імперії. Сюди потрапляли й національно свідомі українці. [↩]
11. У ході Галицької битви 10 серпня — 13 вересня 1914 року територію Галичини, Буковини і Надсяння захопила російська армія. Російська влада контролювала ці території до середини 1915 року. [↩]
12. Степанів, Олена. Моя торністра // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. — Львів, 1934. — С. 17. [↩]
13. Українські жінки у Львові в листопаді 1918 року // Наше життя. — 1944. — Листопад. — С. 2. [↩]
14. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 51. [↩]
15. Вільде, Ірина. Олена Степанів колись і тепер // Жіноча доля. — 1939. — Ч. 9/10. — 1–15 вересня. — С. 14. [↩]
16. Дмитерко-Ратич, Ганна. Із зброєю в руках (Пам’яті Софії Галечко) // Наше життя. — 1958. — № 10 (Листопад). — С. 4. [↩]
17. Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване вночі проти 1 листопада 1918 року силами УСС у Львові з метою встановити владу Української Держави (названої згодом Західноукраїнською Народною Республікою) на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка почала польсько-українську війну 1918–1919 років. може, варто вказати, що це з Вікі? я звірила, і це саме так, викинуто кілька слів [↩]
18. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 47 [↩]
19. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 81. [↩]
20. Зі споминів Олени Степанівної, хорунжої Українських січових стрільців // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 65. [↩]
21. УГА — назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки. Основою УГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців. [↩]
22. Четар/-ка — посадова особа молодшого старшинського (офіцерського) складу, яка керує чотою. [↩]
23. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 82. [↩] [↩]
24. https://www.youtube.com/watch?v=iJ0-mzGUzyw&feature=emb_logo [↩]
25. Степанів, Олена. Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія. — Львів, 1938. — С. 15. [↩]

У вересні 2019 року в Харкові пройшов Марш рівности — KharkivPride, який зібрав близько двох тисяч учасниць і учасників. Для півторамільйонного Харкова це перший масштабний публічний захід на тему прав ЛГБТ і толерантности. Мало того, це один із перших прайдів у регіонах, до того вони відбулися в Одесі, Херсоні, Запоріжжі й Кривому Розі.

Прогресивну громадськість на прайд у Харкові зібрала Анна Шаригіна з колежанками з жіночого руху. Для Анни не вперше щось робити вперше. Ще 2006 року вона організувала Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — першу лесбійсько-феміністську організацію в Харкові. Не вперше для Анни робити й те, що викликає неприязнь у частини суспільства. Незважаючи на перешкоджання з боку радикально налаштованих опонентів, «Сфера» вже більше як десять років проводить просвітницькі заходи на тему рівних прав.

У 2015 році учасниці «Сфери» запросили експерток з усієї країни й організували низку дискусій, присвячених проблемі гендерної рівности. Ще за рік вийшли на перший Марш жіночої солідарности. Відтоді 8 березня в Харкові відзначають Тижнями жіночої солідарности. У 2018 році Анна й колежанки відкрили в Харкові PrideHub — ком’юніті-центр для ЛГБТ і дружніх людей. Хаб став майданчиком для заходів «Сфери», для соціалізації й підтримки ЛГБТ-людей і водночас постійною мішенню для нападів праворадикалів.

Крім цього, Анна брала активну участь у харківському Євромайдані, а згодом стала тренеркою новоствореної української поліції. Вона навчала патрульних комунікацій, толерантности, протидії домашньому насильству. Боролася зі стереотипами і знаходила нових союзників.

Як це — бути лесбійкою, феміністкою і ЛГБТ-активісткою, мати активну громадянську позицію, змінювати соціальний ландшафт регіонального центру і виховувати сина? Анна Шаригіна відверто розповіла про свій досвід, здобутки і виклики.

— Анно, яким ви запам’ятали своє дитинство? Що, на вашу думку, вплинуло на ваше становлення?

— Ми з батьками жили в хрущовці. Це був такий час і такий дім, де люди жили ніби великою комуною. Наша бабуся збирала дітей з усіх під’їздів і щодня водила нас усіх гуляти. Ми були дітьми двору, де всі батьки працювали, але ніхто не мав грошей на нянь.

Я з класичної родини, описаної в підручниках з англійської мови мого часу: my mother is a teacher, my father is an engineer. Мама приїхала до Харкова з Полтавської области і вступила в університет. Вона вчилась якраз тоді, коли тут тусувався радянський андеграунд і Харків, як Ленінград, був столицею підпільного спротиву системі. Проте моя мама була абсолютно не в темі. Вона вчилася на «факультеті наречених» — на українській мові і літературі.

Я теж була людиною системи, підозрюю, що такою й залишаюся. Інша справа, що система мені не підходить. Недавно я дивилася інавгурацію американського президента — мене зворушують такі речі, зворушує глобальність, об’єднання з іншими людьми. Ще в піонерські часи я була головою ради дружини в школі і дуже цим пишалася. У мене немає ностальгії за совком, я не сумую за піонерством, але сумую за тим, що була організація і я посідала в ній якесь почесне місце. Коли є організація, тебе визнає не одна людина, а якась система.

— Чи не це тримає вас в активізмі? Адже громадська робота — це і є творення спільноти людей, які поділяють ті самі цінності.

— Я вірю в систему більше, ніж у людську одиницю. Я впевнена, що система — це більше, ніж просто сума людей, які в ній працюють, тому багато сперечалася з колежанками, як можна змінити систему — ззовні чи зсередини. Чи повинні ми критикувати систему поза нею? Чи навпаки, повинні працювати всередині і впливати на те, що там відбувається, щоб нас принаймні чули? Мені здається, я ще остаточно не відповіла для себе на це питання. Проте мені дуже імпонує, коли люди об’єднуються і коли це об’єднання має структуру. А коли є структура, виникає розподіл повноважень та ієрархія. Я бачу в цьому шедевр управління і вважаю, що це дуже тяжка праця — намагатися працювати з людьми синхронно, рухатися в одному напрямку і не травмувати одне одного.

— Якими були ваші студентські роки?

— Після школи я навчалася в коледжі, потім вступила на психологічний факультет Харківського педагогічного університету, тому в університеті була старшою за одногрупниць і одногрупників на два роки. Я пам’ятаю цю різницю. Пам’ятаю, як компанія мажорних хлопців і дівчат нещадно булила викладачку, у якої, як мені здавалося з її рухів і відсторонености, була якась форма аутизму. І я, не зважаючи на статус цієї компанії, гаркнула на них, коли вони з галасом завалилися на пару і не реагували на прохання викладачки. А потім один із цих хлопців притиснув мене до стіни і почав душити, бо він не міг стерпіти такого приниження — я накричала на них у присутності інших.

Мені не було страшно. Коли нині відбуваються злочини на ґрунті ненависти — так, мені страшно, але тоді — ні, це був просто дурний хлопець. Зрозуміло, що він фізично сильніший за мене, нічого дивного.

Я була закохана в психологію. Я справді вчилася і не пропускала пари з профільних предметів. Ще навчаючись, почала працювати на телефоні довіри. У мене була чітка мета — я хотіла, щоб психологія приносила мені гроші, бо всі навколо переконували, що психологією не заробиш. Та я йшла до цієї мети, прийшла і вичерпала її.

— Ви працювали у сфері HR і психології близько 15 років. Розкажіть, як вам вдалося почати заробляти улюбленою справою та чому ви зрештою відійшли від цієї професії?

— Я робила те, що мені подобається, — створювала системи. Десь у п’яти компаніях мені вдалося прописати і запустити таку систему управління, як я її бачила. Зрештою, на ринку праці я почала почуватися надто кваліфікованою. Довго не було вакансій, вартих уваги, я подумала, що мені треба спробувати ще щось, тож просувала себе в психологічному консультуванні. Потім почала шукати способів заробляти у сфері громадської активности й прав людини. Я шукала себе.

— Що ви вважаєте початком свого дорослого життя?

— Доросле життя почалося після заміжжя. У 24 роки я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Запоріжжя. На другий день після весілля свекруха сказала мені: «Ну все, Анічка, свято скінчилося». Я тоді до кінця не усвідомлювала, що вона має на увазі. А потім мені прилітало щось типу: «Анічка, а чому це ти їздиш на роботу на маршрутці за три гривні? Ось, будь ласка, встала раніше, о сьомій ранку виходить тролейбус — і за годину ти на роботі. Всього 50 копійок». І моє улюблене: «Анічка, я чула, ти хочеш ходити на фітнес. Усе це, звичайно, добре, але думаю, тобі краще піти на крій і шиття. Дітки почнуться, а ти зможеш їх обшивати — економія».

Якийсь час ми жили разом із батьками чоловіка, потім у сусідніх мікрорайонах, але й тоді ми на вихідних разом їздили на базар, бо мама знала, де купити дешевше. Це ж було так важко на маленькому базарі в Запоріжжі! Спільні закупи не були якимсь правилом, це була мамина пропозиція, і чоловік не вважав за потрібне відмовлятися, як і від інших її пропозицій. Він казав: «Батьки нам допомагають». А я відповідала, що краще заробити на картоплю, ніж гарувати на дачі замість вихідних. Я хочу заробляти і на ці гроші поїхати у відпустку, а взимку купувати картоплю в супермаркеті.

Із чоловіком у нас була серйозна культурна розбіжність. У нього була сільськогосподарська родина, а у нас більш міська. Чоловік був старшим за мене — йому було 28 років, і він у цьому віці жив із батьками, вони мали спільний бюджет і економили, щоб назбирати на весілля і дітей.

Коли мене взяли менеджеркою з персоналу в Запоріжжяобленерго, чоловік сказав: «Як для жінки в Запоріжжі це дуже непогана зарплата». Я не зрозуміла: до чого тут те, що я жінка? Коли я жила в Харкові, такі речі не фіксувала. Не скажу, що їх не було, але в Запоріжжі я стала їх помічати. Потім почався репродуктивний тиск, усі навколо натякали на те, що «пора» народжувати. Цього я теж не розуміла. У сенсі пора? І як можна казати про це ззовні? Це було дуже дивно. Це було жіноче пекло, де жінок катують старші жінки і їм допомагають молодші жінки.

Заміжжя й материнство нав’язували. Навіть під час прийому на роботу питали, чи є сім’я і коли діти. Мені взагалі здається, що немає такої потреби — виходити заміж. Є потреба об’єднатися з якоюсь конкретною людиною. Якщо ж абстрактно «я хочу заміж», то, на мою думку, тут треба із психотерапевтом попрацювати.

Після заміжжя я зіштовхувалася з такими моментами, проти яких згодом почала виступати. Це було так, ніби на мене, як на пружину, згори складали по каменю, а потім я просто раз — і скинула це каміння. У мене почалася активна фаза сепарації від патріархату і гендерного тиску.

— Коли ви зрозуміли, що такий шлюб не для вас?

— На той час у мене не було високого рівня самоусвідомлення і рефлексії. Вперше до психотерапевтки я звернулася, щоб вирішити щось у зв’язку зі шлюбом, бо ми стояли на межі розлучення і в мене був перший секс із дівчиною. Ми мали піти до психотерапевтки разом із чоловіком, але він поставив умову: «Підемо, якщо ти більше не будеш із нею бачитись». Про дівчину він дізнався випадково. У нас із нею були дуже теплі стосунки, вона була турботливою і зважала на мою думку. Було очевидно, що наш шлюб із чоловіком розвалюється не через дівчину, а дівчина — це тому, що наш шлюб розвалюється.

Мене вже нудило від такого заміжжя, а тут ще й церква. Був Великдень, який я ніколи раніше не святкувала. Батьки чоловіка мали за нами заїхати рано-вранці, щоб разом поїхати до церкви. Я сказала, що не хочу, а чоловік: «Як це? Треба». У наших стосунках було дуже багато примусу і батьківського тиску й зовсім не було місця для мене, моїх запитів і очікувань. Тоді на Великдень чоловік образився, що я не ціную допомогу батьків, що я невдячна. А я зрозуміла, що цей шлюб не врятувати.

— Вашому синові вже 16 років. Озираючись назад, як ви сприймаєте своє рішення стати матір’ю?

— Після розлучення з чоловіком я залишилася в Запоріжжі. У мене зав’язався роман, і так з’явився Богдан — мій син. Я завагітніла, раніше я вже робила аборт, і цього разу мені сказали, що якщо знову робити аборт, я не зможу більше народити. Не знаю, звідки ця обов’язковість народити — мені цього ніколи прямо не казали, але треба і все. Тому я була серйозно налаштована залишити дитину.

Може, це звучить цинічно, але я ніколи не приховувала від сина, що не мріяла стати мамою, що це не було тим, чому я хотіла присвятити своє життя. Звичайно, я його люблю, але думаю, що якби це було усвідомлене материнство, всім від цього було б легше і радісніше. Мені ж було важко бути мамою. І досі важко.

— Із чого почався ваш активізм?

— У 2006 році, ще коли Богдан був маленьким, я повернулася до Харкова і почала працювати на телефоні довіри в російському лесбійському форумі. У Росії тоді була велика спільнота. Вони не виступали за свої права, але їх було дуже багато. І коли відкрився інтернет, до них ринули українські лесбійки. То був час, коли оголошення про знайомства ще публікували в газетах, і це було нестерпно — коли не розумієш, чи надрукують твоє оголошення, чи дійдуть листи. Інтернет став тим потрібним місцем для спілкування. А на форумі для спілкування дуже швидко запровадили розділ психологічного консультування. Я подалася і почала консультувати.

Згодом і в Україні з’явився лесбійсько-феміністський форум від громадської організації «Жіноча мережа», і я сама запропонувала зробити там розділ психологічного консультування. Психологи(ні) чомусь не дуже активно пропонували себе на цьому форумі. Та й запитів на консультації було набагато менше — два-три запити на тиждень порівняно з десятьма запитами на день на російському форумі.

Я дуже раділа своєму поверненню до Харкова. Тоді почалася активна фаза моєї політичної залучености. Я зрозуміла, що речі, які стосуються лише мене, — моє особисте життя, обмежують мої можливості в цьому суспільстві. Тоді ж таки я почала ідентифікувати себе як лесбійку, коли вперше почула від дівчини: «Не хочу з тобою зустрічатися, бо ти бісексуалка й однаково підеш до чоловіка».

— Як ви усвідомили, що ви лесбійка? Чи важко було прийняти свою ідентичність?

— Ідентифікація тривала досить довго і триває досі. Бо ніхто не вчить тебе бути хорошою лесбійкою — вчать бути хорошою дружиною, хорошою матір’ю. Я не можу екстраполювати гетеросексуальну модель на мої стосунки з дівчиною, на мою родину. Мені доводиться створювати свою модель. Мої подруги, які живуть разом 16 років, називають одна одну дружиною, а ми з партнеркою так не робимо. Чи повинні? Не зрозуміло. Дружиною стаєш у шлюбі, а у нас із партнеркою різне ставлення до шлюбу. Мало того, шлюб для нас недоступний.

Я не робила камінгаут перед мамою, це зробив мій чоловік. Коли я вперше почала зустрічатися з дівчиною, він подзвонив мамі і сказав, що я вступила в лесбійські стосунки і мене треба рятувати. Тоді я ніби зняла із себе всю відповідальність, і ми до цієї теми не поверталися. Лише потім мама сказала: «Тільки, будь ласка, нікому про це не кажи». А я не вважала за потрібне витрачати зусилля на суперечку.

— Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — громадська організація, офіційно зареєстрована 2008 року і відома своїми заходами на тему рівности, зокрема «Тижнями жіночої солідарности» та KharkivPride. Наразі організація об’єднує кількадесят учасниць і учасників, а також волонтерок і волонтерів. Це взагалі найпомітніша ЛГБТ і феміністська організація в громадському ландшафті Харкова. Коли і з чого почалася історія «Сфери»?

— Ще 2006 року я познайомилася з Вірою Чернигіною. Разом ми поїхали до лесбійсько-феміністського табору. Не можу сказати, що я поїхала в цей табір, бо вважала себе феміністкою. Навпаки, я належала до тих, хто «я не феміністка, я люблю чоловіків» і «я не проти геїв, хай у спальні роблять що хочуть». У мене вже були стосунки з жінками, але тоді я ще казала, що нам ніхто не заважає. Згодом я зрозуміла, в чому проблема. Просто займатися сексом із людиною тієї самої статі, що й ти, — це ще не лесбійство. А коли ти вже в стосунках і ви разом приходите в якусь більшу спільноту, виникає питання, хто це поруч із тобою, хто вона тобі.

Повернувшись із табору, ми з Вірою почали гуртуватися з іншими лесбійками в Харкові. Ми — майбутня команда «Сфери» — не були активістками, ми просто тусувалися. І все, що ми робили, ми робили, заряджаючись якоюсь ідеєю і тусуючись. Коли ми планували щось робити, ми презентували це у своїй тусовці. Були такі, хто вважали це непотрібним або питали, що їм із цього, а були й такі, хто долучалися. Так з’явилася команда. Нам не треба було реєструвати громадську організацію, бо тоді ми ще не отримували грантів. Лише згодом завдяки невеликому фінансуванню ми почали «Тижні жіночої солідарности», які проводимо досі.

У 2008 році, засновуючи «Сферу», ми хотіли уникнути ієрархії і зробити парні керівні органи. Мали бути президентка Віра і віце-президентка я. У правлінні мала бути парна кількість членкинь. Для нас було важливо, щоб люди не могли проголосувати більшістю, а мусили домовлятися.

Марш жіночої солідарності. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

Назва організації — це історія про демократію. Ще до реєстрації ми зібрали зо два десятки найактивніших активісток, щоб обговорити назву майбутньої громадської організації. Набрейнстормили величезний список, але нічого не підходило. Серед іншого була назва «Сфера», за неї майже ніхто не проголосував, але зрештою ми вирішили, що ця назва підходить нам найбільше. Бо це про гармонію, відсутність кутів і якось по-жіночому.

Зустріч жіночої ініціативної групи. Фото з архіву Анни Шаригіної

— З 2015 року ви проводите «Тижні жіночої солідарности», які щороку присвячено різним аспектам гендерної рівности, як-от жіночому тілу або насиллю. На початку березня протягом тижня або й цілий місяць, як торік, ви організовуєте низку лекцій, дискусій, акцій і вечірок. Ключовий захід — марш за права жінок. Що передувало «Тижням жіночої солідарности»? Яка була мета?

Марш жіночої солідарности 2020 року. Фото: Павло Стех, Facebook

Нашим першим проєктом були феміністичні студії — я привозила різних експерток, які говорили про гендерні дослідження. Вони були науковиці, а я — популяризаторка науки. Це не були закриті заходи, але соцмережі тоді так не працювали, і в нас не було можливости когось запрошувати. Та ми й не знали, як розповідати про наші заходи.

Я й досі не знаю. Коли ми робимо анонси заходів у своїх соцмережах, то це наше коло, а хочеться зацікавити фемінізмом пересічну жінку. Я не знаю, як зробити так, щоб вона виділила свій час, якого майже ніколи немає, і прийшла до нас на захід отримати інформацію, яка може ускладнити їй життя.

Загалом я дуже обережно ставлюся до залучення жінок до фемінізму. Фемінізм в Україні — це розкіш. Бути феміністкою — це привілей. Для того щоб нею бути, гетеросексуальна жінка із спального району Харкова (я вже мовчу про невеликі міста й села) повинна йти наперекір багато чому. І цього спротиву стає так багато, що місця для щастя може зовсім не залишитися. Тому я навмисно нікого не навертаю у фемінізм. Я лише хочу, щоб жінки вирішували свідомо, щоб вони знали, на що погоджуються і від чого відмовляються.

Фемінізм — це не церква, ми не поклоняємося якомусь богу, на якого можна буде перекласти відповідальність за свої рішення і за те, що з тобою відбувається. Фемінізм — це світоглядна система, у рамках якої жінка стає людиною. І як доросла людина жінка має багато прав разом із правом ухвалювати рішення, робити помилки, бути слабкою та відповідальність бути сильною.

— А чому вам важливо бути феміністкою? Чому ви вкладаєте свої ресурси в цей активізм?

— Для мене це єдина можлива світоглядна система, у якій є для мене місце і можливість бути собою, навіть якщо це непросто. Адже в патріархальній системі для мене зовсім немає місця або це місце настільки під тиском, що там нестерпно. Хоча фемінізм дуже різний і я зазнавала тиску й булінгу від сестер, я досі вважаю, що це найкраща ідеологія, принаймні для мене тепер.

— Чи впливає ваш активізм на стосунки із сином?

— Коли я почала займатися активізмом, Богдан був ще дуже маленьким, тому він і не знає мене іншою. Не знаю, чи заважає активізм нашим стосункам, але я пообіцяла, що оплачу йому перші три консультації з психотерапевтом. Іншої мами в нього не було і не буде. Я вважаю, що зробила для нього все, що могла, і продовжую це робити.

У Богдана не було іншої моделі родини. Він тільки в школі дізнався, що в декого мами живуть із чоловіками, і вважав їх, а не нас, іншими — це ж логічно. Коли син був маленький, він розказав другові, що його мама живе з жінкою. І коли вони посварилися, цей друг почав кричати: «Твоя мама — лесбійка». Богданові було прикро, він ридав, і тоді я сказала йому: «Це правда, я таки лесбійка».

Місце, де я не хочу бути активісткою, — це моє материнство. Не пам’ятаю, щоб на батьківських зборах я сказала, що не здаватиму гроші на 8 Березня. Бо я не готова втягувати в активізм дитину. Я вирішила, що якщо він захоче цим займатися, то сам це робитиме, сам висловиться.

— Як це — самій виховувати сина, безвідносно до активізму й лесбійства?

— Мої партнерки не сприймали і не сприймають себе батьками Богдана. Проте мені здається, що, на відміну від жінок, які живуть у шлюбі з чоловіком, котрий не займається дитиною з її народження, мої партнерки беруть більше участи у його житті. Як казала моя психотерапевтка: «Поки мама-пташка годує пташеня, тато-пташка літає по їжу для мами». І це дуже важлива система. Партнерки були для мене опорою, поповнювали мій ресурс. Вони не брали на себе виховання, але звільняли для цього мої моральні й матеріальні ресурси. Наприклад, ми з партнеркою не ділимо витрати на їжу на трьох, хоча Богдан живе разом із нами.

Крім того, і я, і Богдан спілкуємося з його батьком. Я завжди можу звернутися по допомогу і відправити до нього Богдана. Тому мене не так сильно зачепила самотність у материнстві, як багатьох жінок. Звісно, я хочу дати синові більше, ніж можу, і це дуже важко усвідомлювати — що ти не можеш дати все, що хочеш.

Коли в тебе мало ресурсу, ти починаєш усе драматизувати. А материнство — дуже вразливе місце в емоційному сенсі. І коли всі навколо кажуть «Ти — мати-одиначка», то не відзначають ресурсні точки, як-от мої партнерки чи батько дитини. Так, я переїздила в Харків сама з маленькою дитиною. Та коли ти молода і щось відбувається вперше, ти не рефлексуєш. Я взагалі починала свій фемінізм, як і багато жінок, з позиції «Я всього досягла сама, і інші зможуть». Тому мені тепер важко визнати, як тоді було важко.

Мені здається, що материнство — це якась окрема сфера в моєму житті, глибину якої навіть я сама не розумію. Бо ця сфера традиційно найменш відрефлексована. У мами часто немає часу на рефлексії про своє материнство. Так, щось прочитала, щось дізналась, але робиш усе інтуїтивно. Щойно ти зупиняєшся, щоб відрефлексувати, — дитина вже інша, вона росте, тому твої рефлексії вже не актуальні.

— Як Богдан ставиться до фемінізму і рівноправ’я загалом?

— Скептично. Ця ідея видається йому утопічною. Він бачить, що в його середовищі це майже ніяк не реалізується. З іншого боку, він не знає, як було раніше, і не може оцінити ці зміни. У їхній культурі нормально, коли хлопець платить за дівчину, коли проводжає дівчину. Він реалізує традиційні очікування, бо не вважає, що варто чинити їм опір.

— Повернімося до вашого активізму. Наразі «Сфера» відома Маршем рівности KharkivPride, який 2019 року зібрав близько двох тисяч учасників і учасниць, а 2020 року пройшов у форматі автопробігу. До прайду в Харкові ви були відомі як спікерка KyivPride. Як стався перехід від феміністського до ЛГБТ-активізму? Якими були перші ЛГБТ-заходи новоствореної «Сфери»?

Марш рівності KharkivPride 2019 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

KharkivPride у форматі автопробігу 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

— Перший проєкт — з профілактики ВІЛ, він тривав близько року і забирав лише частину часу. Решту часу ми займалися мобілізацією спільноти і просвітництвом про права людини й рівність. Я стала помітнішою в українському ЛГБТ-русі, який тоді складався переважно з чоловіків. Ми почали об’єднуватися, зустрічатися на конференціях і обговорювати спільні проєкти. А першим ЛГБТ-проєктом була, мабуть, соціалізація лесбійок і бісексуалок. Віра Чернигіна збирала дівчат на футбол, і це був не так футбол, як можливість побути в дружній спільноті.

KharkivPride у форматі автопробігу 20Міські інтервенції в рамках KharkivPride 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»20 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

— У 2018 році в харківської ЛГБТ-спільноти з’явився дружній простір — ви відкрили ком’юніті-центр PrideHub. Відтоді хаб став майданчиком для заходів «Сфери», а також для соціалізації і підтримки ЛГБТ-людей. Водночас PrideHub — це постійна мішень для нападів праворадикалів. Які причини й наслідки нерозслідування цих нападів?

Наслідок безкарности, непритягнення до відповідальности людей, які регулярно нападають на наші заходи, — це 20 атак на ком’юніті-центр PrideHub уже 2020 року.

У чому причина цієї безкарности? Є процесуальні бар’єри: ніхто не знає, що робити зі злочинами на ґрунті ненависти. І так по всій Україні. Патрульні збирають дані, правильно заповнюють протоколи, приносять слідчому, а той оформляє як «хуліганку» або взагалі каже типу «Що, гімном обмазали замок? А що вони хочуть?» або «Написали “підари”? Ой, ну й що?». Ніхто не знає, що таке мотив ненависти, як його розслідувати і як карати винних. Закон є, але і практики немає, і теорії бракує.

Напад на PrideHub 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

Неформальна причина безкарности — відсутність політичної волі. Рівність і розмаїття, на жаль, не вважаються важливою цінністю в Україні. Хоча запитайте будь-кого з політиків, і він скаже, що в нас багатонаціональна країна і багатонаціональні міста. Проте ніхто з них не говоритиме про необхідність поважати розмаїття.

Крім того, впливає наша звичка будувати ієрархії, визначати, хто головний. Якщо хтось бореться за свої права, решта думають, що цей хтось хоче відібрати права в них. Також бракує суспільної думки, яка засуджує насилля. Тому моя мета — викорінювати насилля як форму поведінки, шукати інші форми спротиву і дискусії.

— Що вас демотивує і що мотивує?

— Мені не зрозуміло, чому гомосексуальні люди так легко віддають свою гідність. Я була шокована, коли зіткнулася з людиною, яка казала: «Я гей, але я не хочу цих парадів, бо через вас нас б’ють». Як це «через нас»? Б’ють, бо гомофобія, але нас просять «не висовуватися». Проте я не розумію, як би я не демонструвала свою гетеросексуальність. Цей контраст, внутрішнє порівняння гетеростосунків і гомостосунків дуже підтримувало мою боротьбу за рівні права.

Мені це здавалося звичайним бажанням — коли я щось дізналася і хочу цим поділитися. Тому спочатку у мене було більше запалу і не було страху. Страх з’являється, коли стикаєшся з реальністю. Коли тобі прилітає від реалізації ідей. Коли тебе починають помічати і опиратися твоїм ідеям. Тому тепер у мене більше страху, ніж мотивації. І мені стає дедалі складніше діяти, бо я добре розумію, як саме мені прилетить.

Страх демотивує. Мені цікаво говорити на гострі теми. Наприклад, як змінилася жіноча ідентичність, чому так багато видимих трансжінок і так мало видимих трансчоловіків, чи ідентичність трансжінки така сама, як ідентичність цисгендерної жінки, як співвідноситься фемінізм і ЛГБТ-рух. Однак я знаю, що мені прилетить. Мене вже булили на цю тему в ЛГБТ-спільноті. Тому я обираю не порушувати ці теми — це надто ресурсозатратно.

Те саме стосується теми патріотизму. Мені цікаво, чому фемінізм не може бути патріотичним. Цікаве місце жінок у національному спротиві, місце для ЛГБТ-людей у новій національній ідеї, взагалі концепт національної ідеї — це ж теж частина моєї ідентичности. Проте через цей страх мені доводиться постійно цензурувати себе.

— Коли вперше з’явився страх небезпеки через активізм?

— Уперше — на Майдані. Тоді я зрозуміла, що активізм може загрожувати життю. Тоді було справді страшно. Це такий національний страх, і я його не надто собі присвоюю. Вперше — у Києві на Грушевського, коли я близько підійшла до беркутівця, щоб подивитися йому в очі, і беркутівці почали насуватися рядами. Вдруге — коли брали Харківську обладміністрацію, я побачила тітушку з битою з цвяхами в крові і почула його російський акцент.

— Ви були тренеркою для нової української поліції. Розкажіть про цей досвід. Як це вплинуло на поліцейських і на вас?

— Завжди, говорячи про досвід роботи в поліції, я згадую той скандальний момент, коли на занятті я так розслабилася, що сіла на стіл і склала ноги по-турецьки. Це порвало всі студентські чати. Однак тут важливо розуміти контекст — як мене навчено як лекторку. Наприклад, у лесбійсько-феміністському таборі викладання відбувалося на траві — важила горизонтальність, неформальність. Ніхто не вдавав із себе професорок, хоча ними були. І от я така відкрита до горизонтальности приходжу в поліцію. Я взагалі не усвідомлювала, що люди можуть якось по-снобськи на це подивитися.

Я викладала три курси — ефективна комунікація, толерантність та недискримінація в роботі патрульних, протидія домашньому насильству. Я тоді навіть жартувала, що можу вгадати по своїх курсант(к)ах, з якого вони курсу. Якщо людина посміхається і вітається, значить це курс про ефективні комунікації. Якщо людина не вітається, але дивиться на мене і перешіптується з напарником/цею, це курс про толерантність і недискримінацію, який я почала з камінгауту. А якщо людина не просто не вітається, а ще й вороже відвертається, це точно курс із протидії домашньому насильству.

Я працювала з патрульними у дві хвилі: перша — до того, як вони почнуть працювати, друга — підвищення кваліфікації через рік. Це тривало два роки. Потім скінчилося фінансування, і я запропонувала викладати безкоштовно для перших курсів.

Відтоді змінилося десь 95 % патрульних. І я хотіла б викладати новим патрульним. Це те, що я можу зробити, і те, що точно влучатиме в ціль.

— Чи бувало у вас вигорання? Що допомагає його побороти?

— Я хотіла б сказати щось оптимістичне, але вже десь півроку задумуюся про те, щоб змінити роботу. Таке було років сім тому: я перестала брати участь у ЛГБТ-заходах, але потім повернулася. Я поки не зрозуміла, наскільки це серйозно. Це схоже на симптом вигорання і, я впевнена, пов’язано з грішми. Адже соціально-економічні наслідки пандемії тягнуть за собою скорочення бюджетів на права людини.

Мене засмучує, що активістів/ок часто називають грантоїд(к)ами. Я бачу переваги в професійному активізмі. Не тільки в тому, що люди мають можливість робити улюблену справу й отримувати зарплати. Мені подобається розмовляти з донорами — це допомагає мені співвідноситися зі світом, розуміти, до чого більшого я належу. Тому коли ми пишемо звіти по проєктах, ми намагаємося всі разом їх обговорювати, проводимо брифінги. Хоча я частіше бачу не те, що ми зробили, а те, чого ми не зробили. Наразі бачу проблему з комунікацією. Я не вважаю, що публічну комунікацію можна підмінити онлайном, але це наше життя під час карантину.

Уже тепер через карантин у нас криза освітніх ідей. Торік усі робили освітні лекції, інтернет уже переповнено ними. Ще у нас криза нетворкінгу. Раніше ми могли зустрічатися з колегами з-за кордону, обговорювати проблеми і плани, а останнім часом міжнародні зв’язки послабилися.

Зате минулого року навіть під час карантину ми провели другий KharkivPride із купою міських інтервенцій: вивісили з мосту прапор, проїхалися із символікою на канатній дорозі, провели автопрайд. Я не думала, що в нас вийде провести автопрайд, але нам вдалося зібрати 20 машин. З іншого боку, порівняно з прайдом 2019 року, який зібрав більше як дві тисячі людей, це був закритий захід. А це те, чого я не хотіла допустити. Це відкат, і цього року ми можемо побачити його наслідки.

— Якщо озирнутися на 12 років вашої діяльности, наскільки змінився громадський ландшафт України і Харкова зокрема?

— Я боюся визнавати хороше, позитив. Хочеться вірити, що відбувається щось справді позитивне. Та раптом це не надовго? Воно швидко пройде, а я вже сказала, що це відбулося. А проте, коли я тільки починала свій активізм, мене вважали міською божевільною. Так було ще навіть 2017-го. Та вже цього року мене запросили на стратегічне планування Харкова. Це інтелектуальне коло харків’ян і харків’янок, лідерів і лідерок думок, ключових бізнесів. І мене запросили як активістку, яка просуває питання прав людини. Для мене це досягнення.

Що ж до змін у громадському ландшафті — вони відчутні на рівні лідерів/ок думок. Понад половину харківських лідерів/ок думок підтримують прайд та ідею гендерної рівности. Проте цього немає на рівні міськради. Те, чого ми досягли, ще замало.

— Які зміни щодо прав жінок і ЛГБТ ви відзначили б?

— Як я вже сказала, правозахисників/ць чекає складний рік у зв’язку з пандемією. Сфера прав людини стала ніби вторинною, відтак з’явилися проблеми з фінансуванням.

Після Революції гідности активізм професіоналізувався, і це добре. Проте нині громадськість може втратити професіоналів, бо вони підуть заробляти гроші. Це буде великою втратою в довгостроковій перспективі.

— Що могло б вас підтримати в цих умовах?

— Партнер(к)и, які підтримують наші прагнення змінити Харків на краще. Фінансування — це дуже важливо, бо всім треба їсти. Крім того, це ще про міжнародні або, якщо це українські проєкти, національні пріоритети.

— Чи стають права людини трендом? І чи це добре?

— Якщо тренд — це лише крок, то це крок до справжньої толерантности. Спочатку нас не помічають, потім ненавидять, а потім починаються зміни. Що значить тренд? Щось, хай і зовні, змушує людину демонструвати якусь поведінку як добру. Я бачу, що ми тільки на початку шляху. Прогрес буде, коли продавчиня біля метро десь на районі ХТЗ скаже: «Та від’їбіться від цих геїв».

— Що ви сказали б собі, 24-річній Ані, яка тільки збирається вийти заміж?

— Я сказала б: «Залишайся в Харкові». Той «запорізький період», звісно, важливий для мене. Найсвітліше пов’язане з моїм сином. Інакше, думаю, я не мала б дитини. Ще тоді я зустріла свою першу дівчину, і мої перші лесбійські стосунки були ідеальними. Я не знецінюю досвід, який отримала, але, можливо, я могла отримати його в менш травматичний спосіб.

Зі сторінок першого випуску журналу «Наша доля» 1893 року Євгенія Ярошинська зверталася до читачок і читачів: «…єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи…»

Історія Євгенії Ярошинської не про успішний успіх, а про постійну працю над собою, про бажання здобувати і ділитися здобутим, пишатися своїм походженням, хай би де ти була і до кого промовляла. Вона стала письменницею, щоб говорити до своїх читачок зрозумілою мовою, етнографинею й фольклористкою — щоб показати всім цінність української народної культури, педагогинею — щоб допомогти іншим розбудити власний голос і говорити за себе. Історія Євгенії Ярошинської про те, що кожна з нас може стати ким захоче незалежно від обставин.

«Ідея визволеня женщин єсть дуже великою і, як кожда новість, декотрим людям неприятною, но з часом пізнають всі, що під теперішніми суспільними обставинами годі женщинам бути», — жвава молода жінка рішуче вивела округлі літери. Ішов 1888 рік, Адресат листа — Михайло Павлик, письменник, який за свої оповідання встиг побувати на лаві підсудних, перекладач і редактор, прихильник жіночої емансипації; авторка листа — Євгенія Ярошинська, письменниця і фольклористка, яка встигла привернути до себе увагу в столицях обох імперій.

Ярошинська добре знала, про що пише, адже згідно з патріархальними традиціями, які не оминули Буковину, жінка мала бути чемною берегинею домашнього вогнища, володіти певним набором світських манер і не виходити за межі визначеної для неї суспільством ролі. Усі серйозні заняття — робота, фінансове утримання сім’ї, рішення про важливі витрати — належали до сфери чоловіків. Дівчатам у ті часи давали лише початкову освіту, більше дбали про те, щоб вивчити синів. Будь-яку «новість» у поведінці жінки розцінювали як намагання порушити громадський спокій і абсолютно не толерували. Проте доля Євгенії Ярошинської доводить, що бували й винятки. Вона перша буковинка, котра продемонструвала, що коло інтересів жінки і сфера її реалізації бувають набагато ширші: можна у 18 років друкуватися у віденському виданні, стати педагогинею, фольклористкою, до якої консул Російської імперії приїхав у чернівецьке село Брідок, і ще багато ким. Та про все по порядку.

Народилася і вчилася. Початкова освіта.

Євгенія Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 року в родині Анни й Івана Ярошинських у селі Чуньків (нині в Чернівецькій області). Батько майбутньої письменниці вчителював у місцевій школі. Пізніше Ярошинська в листі до галицького бібліографа Івана Левицького згадувала, що її прадід по батькові походив з України підросійської, звідки вимушено переїхав 1812 року: «Він був політичним преступником, вповідав, що походить з високої родини, але за політичні конспірації був засуджений на велику кару, від котрої спасся утечею за границю». Схоже, активна громадянська позиція в родині Ярошинських передавалася спадково.

Коли Євгенії виповнилося 6 років, Ярошинські переїхали до села Брідок. Родина сільської інтелігенції підтримувала приязні стосунки з місцевим населенням. Євгенія з дитинства бачила, як селяни постійно зверталися до її батька за порадою, просили допомогти з написанням листів, читанням газет тощо. Зазвичай письменниці чи письменнику треба шукати матеріал для праці, іти в люди, так би мовити, у випадку ж Ярошинської персонажі/ки й сюжети приходили самі. Пізніше, 18 грудня 1888 року, в листі до Михайла Павлика, з яким її пов’язували професійні редакторсько-видавничі і приятельські стосунки, Ярошинська писала: «Будучи дочкою сільського учителя, я щодень маю спосібність сходитись з народом і студіювати єго житє». Підтверджував це і батько письменниці: «То була така мила та добра дитина, котра сама собою до людей прийшла й ще другим помагала».

Удома між собою і з дітьми Ярошинські розмовляли українською, але мовою шкільного навчання була німецька — Буковина тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Євгенія Ярошинська теж здобувала початкову освіту німецькою і 1882 року успішно завершила навчання в шестикласній «школі вправ» у Чернівцях. Офіційно навчання Євгенії так і скінчилося. У батьків не було грошей, щоб навчати доньку далі, адже в сім’ї підростало ще троє дітей — дочка Емілія і двоє молодших синів. Іван Ярошинський уважав, що його головне завдання — дати добру освіту синам, але сім’я не перешкоджала прагненню Євгенії до самоосвіти й літературної праці. Їй не доводилося писати потай від родини, як це робила її сучасниця Ольга Кобилянська.

Що робити за відсутности доступу до вищої освіти, або Світова класика як домашнє чтиво. Віденський дебют.

Попри все, Євгенія Ярошинська, як і її сучасниці Ольга Кобилянська та Наталія Кобринська, відмовилася від традиційного для жінки ХІХ століття шляху, не намагалася вирішити свої життєві проблеми через одруження, прагнула сама розпоряджатися своєю долею. По закінченню початкової школи вона активно зайнялася самоосвітою. Майбутня письменниця формувала свої естетичні смаки, читаючи літературу «розумієсь німецьку. При тім читала-м дуже багато, хотячи собі придбати вищу освіту. Німецькі класики, як Гете, Шіллер, Клопшток, Гердер, Віланд, Лессінг і др.; їх лірики, як Гейне, Ейхендорф, Шаміссо, Рюккерт, Гейбель, Еберт, Ленау, Анастасіус Грюн і ін., становили мою лектуру і наповняли мою фантазію гарними образами. Также переводи Байрона, Мільтона, Шекспіра, Віктора Гюго, Расіна, Мольєра, Шатобріана і ще інших читала-м з ентузіазмом». Навіть персонажі/ки російських (Івана Тургенєва) та згаданих англійських і французьких письменників уперше заговорили до Ярошинської німецькою мовою. У цьому її читацький досвід нагадує досвід її сучасниці — Ольги Кобилянської та інших буковинських письменників.

За таких мовно-культурних обставин читачок і читачів не повинен дивувати той факт, що перші поетичні спроби Ярошинської були німецькою мовою. Письменниця так і не опублікувала їх, хоча мала тих поезій «спорий зшиток». А ось прозові твори, які авторка почала писати майже одночасно з віршами, принесли їй визнання і популярність. Літературний дебют Євгенії Ярошинської відбувся на шпальтах німецькомовного видання. За спогадами батька, Івана Ярошинського, дочка ще «в 16 році зачала переписуватись вперве за німецькими казкарями (письменниками)». Перше оповідання Ярошинської було надруковано 27 травня 1886 року у віденському періодичному виданні «Цікава газета» (Das interessante Blatt). Авторці ще не виповнилося й вісімнадцяти.

Ось як про це згадувала сама авторка, окрилена письменницьким успіхом: «Вже року 1886 написала-м німецьку новелу “Ein Frauenherz” (“Жіноче серце”. — Авт.), котра видрукована в віденськім виданю “Das interessante Blatt” («Цікава газета». — Авт.). Потому слідувала друга новела “Cousin Fritz” (“Кузен Фріц”. — Авт.). Німецькі редактори хвалили сі мої оповідання і запрошали мене писати далій для них», — розповідала вона Михайлові Павлику через три роки після дебюту. У Відень Ярошинська так само успішно надсилала зразки буковинських вишивок, матеріали про весільні обряди, розписи писанок, дописувала в такі видання як «Wiener Mode» («Віденська мода». — Авт.), «Österreich in Wort und Bild» («Австрія в словах і малюнках». — Авт.).

Зростання української письменниці в Австро-Угорській імперії. Збирання фольклору та перші україномовні твори.

Німецька мова давала Ярошинській можливість говорити до набагато ширшої європейської читацької аудиторії й отримувати пристойні гонорари. Вона писала про це Ользі Кобилянській і давала відповідні контакти. Чого бракувало молодій амбітній письменниці для самореалізації? Як згадувала сама Ярошинська, «саме в той час почала в Чернівцях виходити часопись “Буковина”. В мені пробудилася національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого».

Газету тоді очолював Юрій Федькович, з яким пов’язано початок українського літературного руху на Буковині. Серед завдань редактора був і пошук молодих талановитих авторів/ок, які могли продовжити діяльність старшого покоління культурно-громадських діячів/ок. Його увагу привернули публікації Євгенії Ярошинської, в молодій письменниці він побачив великий потенціал. Ярошинська, своєю чергою, усвідомила, що їй треба вдосконалити знання рідної мови, літератури й історії. Буквально проковтнувши твори Марка Вовчка (псевдонім Марії Вілінської), Тараса Шевченка, Котляревського, Гоголя, Гребінки, Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Юрія Федьковича та інших відомих попередників/ць, Ярошинська пройшла експрес-курс з української літератури від сентименталізму з «Марусями» й «Сердешними Оксанами» через романтизм і «Кобзаря» до початків феміністичної літератури з персонажками Марка Вовчка. Особливе враження на неї справила творчість «буковинського соловейка» Юрія Федьковича, що стала поштовхом до оповідання «Вірна люба». Згодом Ярошинська написала ще кількадесят оповідань, серед яких «Проклятий млин», «Липа на межі», «Золоте серце», «Женячка навиплат», новели «Гість», «Адресатка померла» (перегукується з трагічним життям авторки), «Останнє пристановище», «В лісі», «Вечірні думки», «На цвинтарі» і три повісті — «Понад Дністром», «Рожі, а тернє», «Перекинчики».

Газета «Буковина» закликала нових авторів/ок не лише подавати оригінальні твори, а й «прислужитись літературі нашій вірним списуваньєм співанок і казок народних». Тоді ж таки, 1886 року, чернівецьке Товариство «Руська бесіда» оголосило конкурс на збирання етнографічного матеріалу, перемож(и)цям обіцяли премії по 15, 10 і 5 золотих. Євгенія Ярошинська записала 150 пісень, найбільше з усіх, хто взяли участь у конкурсі. Однак оргкомітет не поспішав оприлюднювати імена перемож(и)ців, власне, так і не назвав їх. Ярошинська не здалася. «Я збирала-м далій народні пісні і, назбиравши їх 450, удала-м ся до одного товариства у Львові, щоби видрукувало мій збірник. Но не получила-м навіть відповіді», — писала вона до Михайла Павлика. Проте й це не зупинило наполегливу етнографиню. У пригоді став давній знайомий батька Ярошинської — український фольклорист, етнограф, письменник, член Імператорського Російського Географічного товариства Григорій Купчанко. Збірник «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра», який станом на 1888 рік містив 450 записів, Євгенія Ярошинська надіслала в Петербург прямісінько в Географічне товариство. Тут її працю не просто помітили — збірник здобув велику срібну медаль, авторка отримала винагороду 500 карбованців. Збірник, однак, вийшов друком у Львові лише 1972 року.

Наполегливість і силу волі Євгенії Ярошинської важко переоцінити. Завдяки цим її рисам українську народнопоетичну словесність було представлено за кордоном та ще й у науковій інституції такого рівня, в часи, коли жінка не мала доступу до вищої освіти.

Праця Ярошинської привернула увагу голови етнографічної секції Географічного товариства Володимира Ламанського — важливої постаті в російській славістиці, академіка Петербурзької Академії наук. Світоч російської гуманітаристики листовно переконував молоду авторку писати «прекраснымъ русскимъ литературнымъ языкомъ». У панславістичній системі координат Володимира Ламанського російська мова була центральною, інші ж слов’янські мови — лише «наречия». Зацікавлення в співпраці з Ярошинською було таке велике, що «загостив був до Євгенії в Брідок з Черновець россійський Консул та казав, що може дати єї до Цюріха (Zürih) на вище образованє», — згадував батько письменниці. І хоча в листі до Ламанського Ярошинська нарікала, що не змогла здобути омріяний фах бухгалтерки, та й з доступом до знань, потрібних для письменницької праці, в селі складно, консулу вона відповіла коротко й категорично: «Я своє отечество і свій нарід ніколи не покину». Невдовзі листування Ярошинської з великоросійським гуманітарним світочем припинилося.

Після відмови співпрацювати з Імператорським Російським Географічним товариством Ярошинська писала статті для української, німецької і чеської періодики про буковинську вишивку, орнаменти писанок та весільні ритуали. Вона далі читала російську класичну літературу, пробувала перекладати її українською. Як згадував батько письменниці, «читала, писала неустанно, що не мож було єї від книжок відорвати». Із захватом продовжувала знайомитися зі слов’янськими літературами. Твори Адама Міцкевича, Марії Конопніцької, Генрика Сенкевича, Михайла Лермонтова, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Льва Толстого відкривали нові світи, дивували психологічною глибиною.

Особливо зацікавила Євгенію Ярошинську чеська література. Письменниця переклала українською твори Вільми Соколової для дітей і фактично стояла біля джерел українсько-чеської культурної дипломатії. Майже десять років вона підтримувала листовні взаємини з чеським україністом, етнографом Франтішеком Ржегоржем (нині листи Ярошинської зберігаються в літературному архіві Пам’яток національного письменства в Празі).

Ржегоржу Ярошинська надсилала описи народних вірувань про сонце й місяць, народні легенди, гербарій лікарських рослин із відповідними поясненнями, змальовувала зразки буковинських вишивок, розвиваючи свій талант художниці-орнаменталістки, надсилала вироби народного мистецтва: «згодила в тутешніх селянок три чудові красні нові сорочки по 8 ринських, вони вартують вдвоє кілько, але наш брат не вмієт свою працю оцінити».

Своєю чергою, Ржегорж посприяв приїзду Ярошинської в липні 1891 року до Праги в складі делегації галицької і буковинської інтелігенції. Подорож на відкриття Крайової промислової виставки стала однією з найважливіших подій у житті Євгенії Ярошинської. У складі української делегації були також Володимир Шухевич, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський, Анатоль Вахнянин, Остап Нижанківський, хор товариства «Львівський Боян» та ін. Уся тогочасна чеська, галицька й буковинська преса писала про цю подію. Чеський часопис «Голос народу» (Hlas Naroda) вмістив захоплені враження Євгенії Ярошинської про Чехію: «Я одушевлена привітом в околици Кралевого-Градця і в Празі. Сердечно радуюсь, що зможу описати своїм землякам прекрасні трогаючі сцени, які ми серед Вас пережили, а котрі остануться для нас назавсігди найкрасшою памяткою».

Згодом Ярошинська поділилася враженнями від поїздки в статті «Спомини з подорожі до Праги», опублікованій у газеті «Буковина». На час відвідин Чехії вона вже цікавилася жіночим питанням, тому звернула увагу на становище місцевого жіноцтва, освіченість чешок, їхній патріотизм, обізнаність у сучасних питаннях. Помітила вона й солідарність у стосунках місцевих жінок (заможна чешка допомагала своїй кухарці готувати обід для гостей), особливу перейнятість і любов до свого. Ярошинська спостерегла шанобливе ставлення чехів до своєї письменниці Кароліни Свєтлої, в домі якої вона гостювала. Центральне місце в спогадах займає опис самої виставки. Авторку надзвичайно вразив «павільйон Праги, в якому увагу привернули вироби літніх та бідних людей — мешканців спеціального притулку — “вишукані сорочки та одіня”, відтак вироби дітей тупоумних» (з порушеннями розумового розвитку), які «вміли так гарно малювати на склі, виробляти всякі забавки з дерева, рисувати, оправляти книжки, а дівчата шити, гафтувати, гачкувати, плести».

Тоді ж таки Франтішек Ржегорж опублікував біографічну статтю про буковинку в Науковому словнику Отто (Ottův slovnik naučnу).

Тепер ти вчителька. Навчай, впливай, формуй. Публікації в педагогічних виданнях. Великі сподівання.

Будучи дочкою педагога і з дитинства спостерігаючи за працею батька, Євгенія Ярошинська свідомо обрала вчительську професію. Спочатку вона отримала посаду молодшої вчительки в школі в рідному селі Брідок, яку на той час очолював її батько. Навчала дітей не тільки грамоти, а й вишивання, в’язання, поступово завойовувала дитячу прихильність і повагу батьків своїх вихованців.

Ярошинська постійно вдосконалювала педагогічні навики: у травні 1896 року склала кваліфікаційний іспит і стала дипломованою вчителькою, здобула право викладати німецькою й українською мовами. Згодом обійняла посаду вчительки в селі Раранче (нині Рідківці Чернівецької области). Почала розробляти нові навчальні програми для сільських шкіл і підтримала ідею створити вчительське об’єднання.

У липні 1904-го Євгенія Ярошинська разом із батьком узяла участь у вчительській конференції в Чернівцях. Тут педагогиня виголосила доповідь «План науковий для шкіл народних всіх категорій», яку схвально сприйняла професійна спільнота. Вчительську практику Ярошинська поєднувала з писанням статей на педагогічні теми. Зокрема, в газеті «Буковинська школа» (Bukowiner Schule) було опубліковано її статтю «Про виховання дівчат серед нашого сільського населення». Авторка писала, що вчитель має бути товаришем своїх вихованців/ок, помічником батьків у вихованні дітей, не обмежувати свою діяльність лише стінами школи.

Педагогиня говорила також про право українців Буковини вчитися рідною мовою, про право дівчат на таку саму освіту, яку отримують хлопці. Ярошинська причетна до заснування вчительської газети «Промінь», входила до редколегії видання.

Євгенія Ярошинська не просто закликала інших учителів виходити за межі школи і продовжувати процес виховання, включаючись у повсякдення суспільства, а й сама робила це. Крім учителювання в школі, роботи в педагогічних товариствах, вона організовувала читальні, читала вголос книжки й газети селянам, які не мали можливости здобути освіту. Зростанню педагогічної свідомости й майстерности вчительки сприяв її інтерес до новітніх природничих і соціологічних праць Бокля, Бюхнера, Ренана, Мілля. Останній зацікавив і її сучасницю, основоположницю жіночого руху Наталю Кобринську.

Живучи переважно в селі, Ярошинська помічала залежне економічне становище місцевих жінок, про що писала в листах. У 1900 році вона поїхала в місто Фройденталь у Сілезії (Австрія, наразі м. Брунталь, Чеська Республіка), де з відзнакою закінчила ткацьку школу. На той час Сілезія була своєрідним центром ткацької промисловости. Ярошинська опанувала ремесло, щоб на канікулах навчати ткати селянок і дітей, а ті передавали б знання далі. Завдяки цьому селянки могли б стати фінансово незалежними, адже ткацтво було цілком прибутковим промислом.

Чого нам боятися і навіщо потрібен жіночий рух. Літературне сестринство. Публічні та опубліковані виступи.

Працюючи в школі, Євгенія Ярошинська не могла залишитися осторонь феміністичного руху. Разом із Наталією Кобринською, Ольгою Кобилянською й іншими посестрами вона виступала з доповідями і статтями, закликала жінок боронити рівні з чоловіками права. У статті «Чого нам боятися?» (збірник «Наша доля», 1903) вона писала: «Берім ся одже жінки до тої борби з веселим не засмученєм серцем, бо в борбі показує ся сила, приходит самосвідомість, а як щасливі будемо колись, єсли зможемо собі сказати: “Виборолисьмо собі рівноправність, не будемо вже жити в півсоню, але будемо мати талісман, котрий нам не лиш задоволенє, але і поважанє мужчин на завше забезпечит, а тим є щира, невтомна праця!”».

Авторка зверталася також до чоловіків і пояснювала, чому жіноча освіта в їхніх інтересах: «А мужчини не мают чого против жіночої просвіти і самостійности виступати. Бо чиж не приємніше розмовитись о наукових річах з розумною жінкою, як плести єї через цілий час нісенітниці, о єї гарних очах, руках, устах… і тисячі тим подібних дурниць, що несодержають зернятка правди, а говорять ся так аби час забити. І ще одна користь вийде для мужчини з самостійности жінок, бо тогди кожний буде знати, що дівчина з становиськом виходит за нього з чистої любови…»

Ярошинську турбувала пасивність буковинських інтелігенток, серед яких майже не було прихильниць нових поглядів на життя жінки. Буковинки довше, ніж галичанки, йшли до створення товариства.

Власне бачення боротьби жінок за свої права Ярошинська почасти висвітлила в жіночих образах свого творчого доробку. Її героїні сильні, спроможні боротися за свою честь і гідність, іти до своєї мети, попри всі перешкоди. Ці риси споріднюють їх із персонажками Ольги Кобилянської. Такі, зокрема Анна з повісти «Перекинчики», яка хоче здобути фах учительки, щоб впливати на виховання наступного покоління і самій заробляти на хліб, Марія з повісти «Понад Дністром», яка читає твори Шевченка і Марка Вовчка і так само, як авторка, займається просвітою сільських дівчат, навчає їх читати, шити, вишивати, плести панчохи.

В умовах бездержавности України боротьба жінки за свої права й незалежність часто йшла паралельно з усвідомленням потреби працювати для освіти народу, для виховання в нього національної свідомости. Ярошинську хвилювало, що жіночі товариства на Буковині обходили увагою просвіту. Як педагогиня вона добре розуміла, що без належної освіти неможливо пробудити свідомість, а без усвідомлення жінкою її прав жодного руху вперед не буде.

Низку складних проблем авторка порушила в повісті «Перекинчики». Твір справив таке сильне враження на суспільну верхівку, що публікацію його в газеті «Буковина» довелося припинити. Редактор Лев Турбацький вибачався перед авторкою: «Повість далі публікувати ми не можемо. На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом уже перша сцена між протопопихою і о. Моцаном викликала між православними обуренє. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин». І правда, як можна писати про те, що жінка ініціює стосунки? Як таке може писати молода незаміжня панна, до того ж учителька? Повість вплинула і на вчительську кар’єру Ярошинської, пізніше в листі до редакторки й подруги Костянтини Малицької письменниця згадувала: «Ся повість була причиною, що не дали мені посади в Чернівцях, бо кажуть, що я антиклерикальна».

Євгенію Ярошинську підтримала тоді Наталія Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь. Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються».

Іван Франко і Володимир Гнатюк підтримали письменницю у свій спосіб — видали повість окремою книжкою під назвою «Перекинчики» накладом Українсько-руської видавничої спілки.

Євгенія Ярошинська активно листувалася з усіма учасницями жіночого руху та з письменницями-сучасницями. Її листування дає нам не тільки характеристику героїнь доби, а й багату інформацію про їхні взаємини. Скажімо, в листах до Кобилянської Ярошинська радить, куди надсилати твори для друку, дає адреси німецьких редакторів і радить обрати псевдонім, бо там неприхильно ставляться до жіночого письма. Так, Кобилянська була старшою, але Ярошинська — досвідченішою в справі публікацій, адже, як уже сказано, її літературний дебют відбувся 1886 року, коли авторці виповнилося сімнадцять з половиною років.

Із Наталею Кобринською вони обговорювали не тільки потребу добитися права на вищу освіту для жінок, створити «охоронки» (прототип дитсадків), спільні кухні, щоб розвантажити жінку від частини побутових обов’язків. За порадою старшої товаришки Ярошинська планувала видати велику збірку вибраних творів. Бували й курйозні ситуації: гостюючи в Кобринської, Ярошинська на її прохання каліграфічно переписала начисто оповідання господині «Весна» і «Осінь» для редакції «Літературно-наукового вісника». Осип Маковей упізнав почерк Ярошинської і сприйняв твори за її власні, тому відповів Кобринській: «Вашу посилку я дістав ну і усміхнувся, побачивши Ваш підпис під нарисами Ярошинської. І по письмі і по стилю я пізнав би єї й якби дістав єї письмо і в Америці. То се ніби ті Ваші нариси, про котрі Ви писали? Придумали такий жарт під час вакацій? […] Пришліть що, але своє власне». Після цього випадку Кобринська нарікала в листах до Кобилянської, Ярошинської, Івана Франка і Михайла Павлика на відсутність у Маковея літературного чуття. Оповідання так і не надрукували, а те, що Маковей сприйняв за жарт, збурило суперечку довкола його редакторської компетентности і трендів у тогочасній літературі.

Євгенія Ярошинська була знайома ще з однією діячкою жіночого руху — Костянтиною Малицькою, яка 1902 року обійняла посаду редакторки дитячого журналу «Дзвінок». Як і Уляна Кравченко, Ярошинська писала для цього журналу твори для дітей. «Дівчата, передплатниці “Дзвінка”, котрим я за розв’язку загадок призначувала в нагороду оповіданя Ярошинської, хвалили їх собі — а хто ж, як не діти, найліпші знатоки і судиї в сім случаю?!» — відзначала редакторка в спогадах.

Особисто Костянтина Малицька і Євгенія Ярошинська зустрілися, коли остання задумала заснувати на Буковині «Товариство руських учительок» і хотіла залучити до справи редакторку «Дзвінка». «Кружок українських дівчат» — організація, яка вже існувала в Чернівцях, — не задовольняла Ярошинську, прихильницю радикальніших заходів у боротьбі за жіночі права. Вона вважала, що спершу треба провести відповідну роботу серед учительок — свідомішої частини жіноцтва. «Товариство мимо своєї назви мало справи шкільні і педагогічні полишити тов. “Руска школа”, що гуртує усе руске учительство Буковини, а занятися передовсім згуртованєм руских учительок для праці над собою в першій мірі, для праці над сільським жіноцтвом в дальшім плані. Гадка була добра, і Ярошинська при тій симпатії і поважаню, якими тішилася в крузі товаришок, була одинокою жінкою на Буковині, що могла се діло довести до краю», — згадувала Костянтина Малицька.

Трагічно обірване життя

На жаль, Ярошинській не вдалося ні побачити повне видання своїх творів, ні омріяне жіноче товариство. Ще на початку 1900-х вона захворіла, виявила в себе якийсь наріст. Почитавши відповідну літературу і порадившись із лікарями, погодилася на операцію. Одразу після виступу на вчительській конференції влітку 1904 року оплатила палату в чернівецькій лікарні, батька завбачливо відправила в гори. Лікарі обіцяли, що вже за два тижні після операції пацієнтка зможе покинути лікарню й поїхати на курорт. Оперував її Володимир Филиппович — директор шпиталю, добрий знайомий родини. «Вирубав наріст, а при тім перерубав з неостороги і кишки!» — коротко зазначено в спогадах убитого горем батька письменниці, який і через рік не міг змиритися з тим, що його улюбленої доньки не стало. Цей текст Іван Ярошинський написав на прохання Михайла Павлика, який збирався разом зі спогадами видати й листування покійної. На жаль, і це видання не було здійснено, але матеріали для нього збереглися і очікують дослідниць та дослідників у фонді Павлика у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Після операції рідні Євгенії Ярошинської не одразу зрозуміли, що вона приречена. Письменниця стверджувала, що почувається краще і тепер уже одужає. Сестра Емілія була поряд майже весь час, батьки раділи, що дочка, як вони думали, одужує, часто навідували її та оплачували перебування в лікарні, не шкодуючи коштів. За кілька днів до смерти Євгенія розкрила рідним правду. Матір письменниці почуте приголомшило, вона злягла, й Іван Ярошинський мусив залишитися вдома з дружиною. Євгенія Ярошинська померла від перитоніту в чернівецькій лікарні 21 жовтня 1904 року. В останні хвилини біля неї були сестра Емілія і брат Еммануїл.

«В неділю о 2 годині відбувся величавий похорон, якого в рускій родині майже не бувало. Чотирикінний караван віз покійну і много вінців від шпиталя аж на цвинтар до 5 км їхали пішки. Були всі рускі товариства, а також всі стани заступлені. Хор питомців (учнів) співав жалібні пісні. Бідні бурсаки йшли парою напереді. На цвинтарі несли тіло академіки до гробу. Тут промовляв о. Бежан, парох Катедральної церкви, підносячи християнську діяльність і чесноту покійниці, вітак говорив Попович, краєвий шкільний інспектор, жалуючи втрату найревнішої учительки в Буковині. Казав, що шкільництво з нею утратило взірцеву учительку, сердешну товаришку, котра своєю невтомною працею так в школі, як і поза нею уміла просвіту преподавати. Єї успіхи у школі взірцеві, тому шкільні власти жалують єї страту, бо тяжко знайдесь, хтось так працював на поле просвіти, як она. Вітак говорила учителька п. Маліцка (Костянтина Малицька. — Авт.), жалуючи втрату покійниці як примір жіноцтва і доброї товаришки. Потім говорив учитель гімназіальний і писатель п. Яричевський, жалуючи утрату рускої писательки, а професор педагогії др. Маковей жалував утрату першої рускої повістописательки для руских дітий. […]

З великим жалем і ножем у серцю пишу я се письмо, а понеже від смерти Євгенії стратив памнять і все, що я фізично посідав, то посилаю Вам ото, що маю під руками, до прочитаня. Моя жінка слабуєть, серака (бідолаха. — Авт.), від смерти Євгенії. Ми не можемо собі і сегодня представити, що наша Євгенія умерла. Рік, що ми пережили, то і у пеклі не гірше. А сестра єї Емілія, яка вона нещаслива без неї, стратила весь свій гумор і здоров’є. Небіжка поважала Вас високо, Пане, над всі русини. Кілько слів, кілько сліз я виплакав, поки написав се і, відав, не спорядком! Чи буде мені колись ліпше, сумніваюсь, без неї», — закінчує спогади батько письменниці Іван Ярошинський.

Робота — вірна приятелька

Сьогодні ми усвідомлюємо, як багато важила праця Євгенії Ярошинської як фольклористки й етнографині. Можна почитати щось із її короткої прози, наприклад оповідання «Гість», і з подивом відзначити, що й тепер у стосунках бувають такі проблеми. У діаспорних виданнях є спогади її учнів, котрі виїхали до Канади. Однак про особисте життя письменниці майже нічого не відомо, а вигадувати — справа невдячна. Ярошинська ніколи не була одружена. Чи намагалася родина влаштувати їй традиційне сімейне щастя? Чи закохувалася в когось Ярошинська, взаємно або ні? З того, що вона звірялася письменниці й подрузі Ользі Кобилянській, знаємо тільки, що не було для Ярошинської «ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі, які душею метають, на біль, що серце стискає». Та від чого саме стискалося її серце, які переживання спричиняли бурі? Можливий натяк на це є в іншому листі Ярошинської до Кобилянської від травня 1896 року: «Поїхала-м з жалем з Чернівець, жертвуючи традиціям мого народа і моїм власним переконанєм о особисте щастя. Об сім ще колись поговоримо обширнійше, як я на сесю справу зимно дивитись буду, бо тепер вона ще мені дошкуляє. Але як якийсь казав: добре все перейти, щоби потім мати за що розповідати. Й так я, може, колись виступлю перед публікою з історією, котра всім буде здаватись неправдоподібною». На жаль, це «колись» так і не настало.

Спадок, який повинні пам’ятати

Сьогодні одну з вулиць у Чернівцях названо ім’ям Євгенії Ярошинської, хоча жила вона переважно в селах, а до міста їздила лише у справах. У селі Чуньків, де народилася письменниця, встановили пам’ятну дошку і відкрили музей, ушанувавши пам’ять видатної землячки.

Для нас Євгенія Ярошинська може слугувати зразком того, як невтомна праця і сильна воля можуть здолати всі перешкоди. На завершення дам слово самій письменниці і процитую її привітання українкам в Америці, надруковане в ювілейному числі «Свободи» 26 травня 1904 року з нагоди десятиліття Українського Народного Союзу.

«Дорогі сестри!.. Перше мусите старатись, щоби ваші діти просвіщалися. Просвіта є велика сила, перед котрою никнуть темнота, недостаток, злі звичаї, обичаї. Просвітою осягнуть вони собі незалежність, заберуть належне їм місце серед других народів, бо через просвіту стануть культурними людьми, а культурні люди мають значення в світі. Але крім просвіти маєте все чувати также над найдорожчим скарбом кожної людини, а то над народністю ваших дітей. Ви маєте уважати на то, щоби ваші діти не винародовилися… Ви мусите вчити їх рідного слова, ви мусите защепити їм горячу любов до тої бесіди, котра була їх першим виразом, ви мусите наставати на те, щоби они уживали єї, дорожились нею. Ви мусите говорити їм, що там за морем в старім краю є цілий народ, котрий розмовляє тою самою бесідою, що то є честю належати до того народу, бо він був колись великим, славним, а не власна провина, лиш вороги спорядили єму єго теперішню залежність. Ви мусите розбудити в них сильну віру, що той нарід колись двигнеться, що добуде собі власною силою волю, бо це нарід сильний, витревалий, перебув вже не одно лихолітє, не одні злидні, а не упав таки».

Жінки — це половина людства. Це факт, і так було в усі часи, а інколи, після великих воєн, жіноцтво навіть становило більшість. То чому ж, гортаючи шкільні підручники, читаючи книжки з історії на будь-яку тему, переглядаючи документальні й художні фільми на історичну тематику, ми не бачимо там рівноцінно представленого жіночого історичного досвіду? Згадки про жінок в історичних творах радше принагідні, повідомлення лаконічні, описи надто загальні й поверхові, а біографії видатних жінок шаблонні й іконографічні…

Доступні для широкого загалу інформаційні ресурси не дозволяють дізнатися і зрозуміти, як саме переживали жінки різного віку ту чи ту історичну подію, щó означала для жінок певної верстви чи регіону та чи та історична доба, як змінювалося життя жінок різних етнічних груп під впливом історичних трансформацій і катаклізмів, як жінки долучалися до загального поступу людства і що вони робили для окремих спільнот. Чи справді культура, цивілізація, прогрес, технології — це результат діяльности чоловіків, яким жінки лише користуються, відсторонено спостерігаючи зусилля чоловічої частини людства? Чи відсутність жінок на сторінках літописів має іншу причину?

His-Story: чому історія «людства», яку ми знаємо, — це насправді історія тільки невеликої групи привілейованих чоловіків?

Довгий час величезний дисбаланс історичної науки наче не помічали: від початків свого існування і до 1970-х років історія була майже суто чоловічою цариною. Її писали чоловіки (літописці і науковці), документуючи насамперед діяльність сильних, багатих і впливових чоловіків.

Тисячоліттями в усіх відомих великих цивілізаціях світу саме чоловіки мали владу (політика і закони) і силу (військо), володіли ресурсами (майно) і знаннями (наука й освіта), визначали ідеологію і мораль (релігія, судочинство). Чоловіки ухвалювали доленосні рішення на всіх рівнях — від сім’ї і сільської громади до міського магістрату, князівства чи імперії. Інакше кажучи, правили світом, визначали його розвиток і встановлювали правила. І саме цю діяльність описували в історичних хроніках літописці й історики.

Жінки — незалежно від епохи, культури й верстви — перебували на другорядних щодо чоловіків ролях, їхнє соціальне становище і можливості визначалися насамперед статусом чоловіків, яким ті жінки належали (їхніх батьків, чоловіків, братів). У патріархальних суспільствах жінок не просто усунули від важелів влади, інструментів сили, доступу до ресурсів і знань, позбавили впливу на ідеології — їхнє життя минало непоміченим і недооціненим у межах нецікавого для істориків приватного простору (дому й родини).

На скрижалях історії записано імена лише тих жінок, яким вдалося — завдяки своїм винятковим здібностям, але часто всупереч обставинам — увійти й успішно реалізувати себе в одній із «чоловічих» сфер, інколи навіть під чоловічими іменами (цариця Клеопатра, учена Гіпатія, полководиця Жанна д’Арк, письменниця Марко Вовчок та ін.). Отож уся світова (чи національна) історія до середини ХХ століття писалася як звіт про діяння порівняно невеликої групи чоловіків із привілейованих верств. Читаючи історичні монографії й підручники з історії, помічаємо, що в них докладно висвітлюються саме ті царини людської діяльности, де переважали чоловіки, — історія воєн і дипломатії, державотворення, революції, технічний прогрес, високе мистецтво, географічні відкриття й колонізація, натомість сфери жіночої самореалізації в них майже не представлено.

Можна запитати: яка різниця? Так, несправедливо, що жінок було витіснено в приватний простір, але ж вони нічого значущого не зробили, то про що говорити? Говорити треба, адже розмова про жіночий досвід може кардинально змінити нашу оцінку історичних подій і цілих епох. Наприклад, в епоху Відродження, яку сприймають як добу поступу культури й цивілізації, жінки у Європі втратили економічні важелі, для них це час затворництва і полювання на відьом. Хоча національним символом Французької революції стала Маріанна — втілення богині Свободи, насправді реальних жінок усунули з числа тих, кого стосувалося гасло «Свобода, рівність, братерство», натомість революція «подарувала» їм дуже консервативний правовий кодекс, наслідки якого відчувалися аж до 1950-х років. А от Перша і Друга світові війни, крім страждань, руйнувань і втрат, створили нові можливості для жіночої самореалізації й розширення прав жінок у тих «чоловічих» сферах, які досі для них було закрито.

Через специфіку своїх гендерно-обумовлених соціальних ролей і статусів жінки інакше, ніж чоловіки, досвідчили поворотні моменти всесвітньої історії. Ключові політичні події й соціально-економічні перетворення інакше вплинули на життя жінок, ніж на життя чоловіків. Якщо ми хочемо вивчати історію людства в цілому, врахування особливостей жіночого досвіду вимагає переглянути усталені оцінки різних історичних подій.

Джоан Скотт, одна з головних теоретикинь гендерних досліджень в історії, писала: «Історію розвитку людства розказано головно через чоловічу участь: ідентифікація чоловіка з людством найбільше спричинилася до зникнення жінок із записів минулого […] Жінки забуті чи проігноровані, сховані від історії» ¹.

Цю тенденцію історичної науки — «не помічати» життя жінок — ще у 1920-х роках критикувала українська антропологиня Катерина Грушевська.

Відмежовуючись від однобічної історії, яка розповідала майже винятково про чоловічий історичний досвід, феміністки 1970-х назвали це явище «його-історією» (HisStory) і закликали виправити цю несправедливість — створити натомість власне жіночу історію, «її-історію» (HerStory), яка всебічно й неупереджено вивчала б і висвітлювала життя та діяльність жінок у минулому.

Її історія (HerStory)

Хоча історики різних країн і епох спорадично писали про жінок у своїх трактатах, власне жіноча історія як напрям досліджень з’явилася порівняно недавно — на початку 1970-х років. Поштовхом до цього стало піднесення жіночого руху (так звана друга хвиля фемінізму) у Європі і США. Необхідність зрозуміти історичні джерела патріархату та механізми підтримання дискримінації жінок протягом тисячоліть історії людства спонукала історикинь-феміністок активно вивчати становище й досвіди жінок у різні часи і в різних народів.

Від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, а й політичним проєктом. Як писала Джудіт Беннетт, «Установивши природу і причини гноблення жінок у минулому, ми можемо безпосередньо посилити феміністські стратегії на майбутнє» ². Тобто жіноча історія розглядалася як засіб і аргумент для дальших соціальних трансформацій — зміни суспільного статусу жінок.

Надзвичайно важливо було відмовитися від андроцентричної (орієнтованої на чоловіків) ієрархії «важливості» різних сфер людської діяльности, через що царини, де традиційно переважали і реалізувалися жінки, виявилися маргіналізованими і знеціненими. Жінок мали перестати вважати «другою статтю», за влучним означенням Симони де Бовуар, діяльність якої нібито така малозначуща, що не заслуговує на місце в Історії.

Підривний, революційний характер феміністського підходу в історичних дослідженнях підкреслювала Ґерда Лернер: «Жіноча історія кидає виклик історичній науці. Вона підважує засадниче припущення, що чоловік — мірило всього значущого і що діяльність чоловіків за означенням важлива, тоді як жіноча другорядна […] Нова історія має ґрунтуватися на усвідомленні, що жінки становлять половину людства і завжди були неодмінними учасницями процесу творення історії» ³.

Властива історичній науці тенденція зосереджувати увагу головно на чоловічій діяльності має своїм наслідком недооцінку ролі жінок навіть там, де їхній внесок справді суттєвий і значущий. Наведу близький нам приклад: стереотипно сприймаючи війну як чоловічу справу, а боротьбу — насамперед як збройні сутички, історики українського націоналістичного підпілля 1940–1950-х років висвітлюють у своїх працях переважно діяльність політичного проводу ОУН та військові стратегії і операції УПА. Хоча в повстанському русі десятки тисяч жінок, відомості про них доволі скупі, поверхові і загальні.

Жінки справді не посідали керівних позицій у жодній із цих організацій, але були масово залучені в ролі зв’язкових, розвідниць, санітарок, друкарок; вони забезпечували харчування, дбали про гігієну повстанців, вели низову пропаганду серед місцевого населення. Ця робота на вигляд прозаїчна і буденна, але в умовах підпілля вона була пов’язана з величезними ризиками, чималими фізичними зусиллями і психологічним навантаженням, вимагала цілої низки навичок і знань.

Чи треба вважати, що годуючи й лікуючи повстанців, перучи й лагодячи їхній одяг, передруковуючи пропагандистські листівки і доправляючи повідомлення, жінки лише «допомагали» чоловікам-борцям у їхній боротьбі за українську державність? Чи ці жінки були повноцінними учасницями боротьби, виконуючи в ній інші, немілітарні, функції?

Маємо визнати: насправді своєю працею жінки забезпечували боєздатність підпілля і злагодженість дій різних підрозділів, а без їхньої «негероїчної» праці підпілля дуже швидко зазнало б краху. Радянські репресивні органи добре це усвідомлювати, бо карали жінок, які співпрацювали з підпіллям, найбільшими термінами ув’язнення, а їхні родини депортували. Чому ж історики досі не готові визнати рівноцінність, попри відмінність, внеску жінок у національно-визвольну боротьбу?

У пошуках власного минулого: проблема джерельної бази

Свою головну місію історикині-феміністки вбачали в писанні власної жіночої історії, яка мала стати не лише засобом для відновлення історичної справедливости, а й знаряддям у боротьбі за права жінок: «Для жінок систематичне документування їхніх життєвих історій має такий ефект. Вони більше не є в полоні своїх минулих і сучасних страждань та помилок, а можуть, якщо захочуть, винести уроки зі свого минулого заради майбутнього […] Лише коли жінки можуть використати свою задокументовану, проаналізовану, осмислену і опубліковану історію як зброю в боротьбі за себе і за всіх жінок, лише тоді вони стануть суб’єктами своєї історії», — писала Марія Майз ⁴.

Історикині-феміністки переслідували подвійну мету — насамперед повернути жінкам належне їм місце у світовій (і національній) історії та повернути жінкам власну жіночу історію — так звану жіночу генеалогію. Перерваний досвід, відсутність діалогу з попередницями — трагедія жіноцтва протягом історії людства. Кожна видатна жінка починала ніби з нуля, мусила обстоювати саме право своєї статі займатися наукою й політикою, відбиватися від спроб знецінення і зрештою опинялася десь на маргінесах історії, яку писали чоловіки. Кожна бунтарка повставала проти накинутих патріархатом моделей поведінки ніби вперше, не знаючи про своїх посестер, які торували цей шлях до неї.

Навіть тепер, боронячи права жінок в Україні, як часто ми згадуємо про феміністок кінця ХІХ — початку ХХ століття? А ще ж 1893 року Євгенія Ярошинська писала: «…єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи».

Не знаючи досвіду своїх попередниць, маючи неповне або спотворене уявлення про нього, жінки не можуть адекватно усвідомити й оцінити свій стан та вибудувати ефективні стратегії на майбутнє. Щоб зробити «видимими» всіх невідомих досі «статисток» світової історії і дати голос усім безмовним досі очевидицям та учасницям історичних подій, передусім треба було збільшити кількість досліджень про жінок минулого. Уже в 1970-х роках з’явилися численні публікації на основі аналізу архівних документів, автобіографій, листів, щоденників окремих жінок і жіночих громад. Вони заклали підвалини жіночої історії, розкриваючи становище жінок у різні епохи і різних соціальних верств.

Обкладинки знакових праць із жіночої історії

Серйозною перешкодою стала майже повна відсутність інформації про жінок у традиційних історичних документах, адже століттями не вважалося за потрібне зберігати записи про життя жінок, їх надзвичайно мало навіть у родинних архівах. Мало того, жінки набагато частіше за чоловіків були неписьменними (наприклад, згідно з переписом населення в Російській імперії наприкінці ХІХ століття, серед українців лише 4 % жінок були письменними, тоді як серед українських чоловіків читати і писати вміли 23 %), тому не залишали по собі ні щоденників, ні листів чи інших власноручних свідчень.

Довелося шукали альтернативні джерела інформації про жіноче минуле. Виявилося, що іноді «почути» голоси жінок минулого можливо в документах юридично-правового характеру. Як продемонстрували дослідження Наталії Старченко, багатий матеріал для розуміння гендерних відносин серед шляхти в XVI столітті дають заповіти українських шляхтянок і судові справи про спадщину ⁵. Іванна Черчович показала проблему позашлюбного материнства серед домашніх служниць на матеріалі кримінальних справ проти жінок, які вчинили аборт, підкинули або вбили своє немовля у Львові на межі ХІХ–ХХ століть ⁶. Андреа Пето, котра вивчала сексуальне насильство червоноармійців проти місцевих угорських жінок у Будапешті наприкінці Другої світової війни, виявила, що найповнішу інформацію про це містять медичні записи гінекологів і венерологів, по допомогу до яких зверталися жертви зґвалтувань ⁷.

Потенціал усної історії

Найпліднішою для жіночої історії стала методика усноісторичних досліджень — живе інтерв’ювання очевидиць і учасниць подій, запис особистих спогадів жінок, які пережили і досвідчили певні явища минулого. Можливість безпосередньо довідатися про ті чи ті сторони життя жінок у конкретних обставинах (війни, голод, репресії, окупація, материнство, освіта, професійна праця і кар’єра, родинні стосунки, побут тощо) відкривала нові перспективи для розуміння значення жіночого минулого і для самих жінок, і для суспільства, у якому вони жили й діяли. Відтак усна жіноча історія стала потужним інструментом для надання голосу жінкам як суб’єкткам історичного процесу й історіописання ⁸.

Та не кожне дослідження і не кожну розповідь про жіноче минуле можна автоматично вважати жіночою історією. Основні ознаки феміністського підходу такі:

• фокус саме на жіночому досвіді (жінки, їхня діяльність, долі, переживання в центрі дослідницької уваги);
• використання насамперед історичних джерел, створених жінками (жіночі свідчення, мемуари, листи, спогади, щоденники та ін.);
• пильна увага до висловлених самими жінками інтерпретацій своїх ідентичностей, досвіду, взаємодій і соціального простору та вироблення знань, які допомагають жінкам краще розуміти своє нинішнє становище.

У 1970-х роках було сформульовано головне кредо феміністської жіночої історії — «жінки вивчають жінок задля жінок».

Вивчення особистих спогадів свідків і учасниць/-ків подій дуже швидко показали, що тут існують виразні гендерні відмінності. Виявилося, що навіть у тих самих обставинах жінки й чоловіки фіксують і зберігають у пам’яті різні аспекти пережитого, а їхні розповіді про це відрізняються за структурою, змістом, стилем викладу ⁹.

Гендерні особливості спогадів полягають не в тому, хто краще пам’ятає, а в тому, що різні люди звертають увагу на різні речі — ті, які для них більше знайомі чи більше значущі, — і саме про них згодом розповідають. Наприклад, чоловічі спогади містять більше фактичної інформації (імена, кількісні дані, дати, географічні назви, відстані й напрямки), тоді як жінки точніше описують деталі повсякдення і побуту, психологічний стан та особисті переживання учасників подій, говорять про людську ціну пережитого.

Жіночі розповіді емоційно насиченіші, зосереджені на людях, частіше вибудувані навколо особисто значущих подій (родинної історії). Це наслідок гендерної соціалізації жінок, яких змалку вчать турбуватися про інших, уважно стежити за станом людей довкола, співпереживати, опікуватися повсякденними сторонами життя (харчування, одяг, житло, здоров’я тощо).

Гендерні відмінності спогадів можна добре простежити, порівнявши чоловічі й жіночі мемуари про те, що було пережито разом. Учасниця націоналістичного підпілля Марія Савчин-Пискір і її чоловік Василь Галаса, один із чільних провідників ОУН, майже десять років провели в глибокому підпіллі. Після арешту доля назавжди їх роз’єднала і розвела по різних країнах. І Марія, і Василь згодом опублікували свої мемуари про пережите. Вадим Прокопов проаналізував ці спогади і виявив у них чимало гендерних відмінностей, не так у хронології подій чи у фактах, як у смислових акцентах, в увазі до певних сторін діяльности підпілля, в деталізації розповіді тощо ¹⁰.

Що робити з уже написаним: критика попередніх досліджень про жінок

Критикуючи попередні історичні дослідження «про жінок», історикині-феміністки вказували на специфічну тематичну спрямованість таких праць, які висвітлювали головно 1) біографії видатних жінок, 2) жіночий внесок і досягнення в престижних «чоловічих» галузях, 3) історію жіночого руху.

Проблема в тому, що видатні жінки (які викликають гордість і захоплення) найчастіше походили з привілейованих суспільних верств і їхні біографії жодним чином не представляють досвід ширших груп жіноцтва. Історії жіночого успіху в певних галузях, хоч і важливі як приклад для наслідування, залишають поза увагою суто жіночі сфери і види діяльности. Так само історія боротьби жінок за свої права віддзеркалює лише досвід невеликої частини політично-активного жіноцтва, тоді як більшість не тільки не усвідомлювала свою безправність, а й сама була залучена до підтримання гендерних нерівностей.

Обкладинки знакових праць з історії українського жіночого руху

Такі дослідження мають свою цінність, але цього замало, якщо ми справді зацікавлені пізнати все розмаїття життя жінок різних верств. Практики материнства, традиційні жіночі заняття (побутові й виробничі), жіноча освіта, жіноча сексуальність, жіноча злочинність, народна медицина, відьмацтво, проституція та багато інших тем не менш важливі для розуміння жіночого досвіду минулого, ніж історія жіночих організацій та життєписи княгинь і письменниць.

З іншого боку, існує спокуса надмірної глорифікації (прославляння) окремих видатних жінок минулого, яких замість всебічно вивчати перетворюють на такі собі «ікони» для решти жіноцтва. Така «канонізація» шкідлива, бо «ретушовані» біографічні портрети породжують ілюзію ідеальної особистости і бездоганної історії успіху. Ці відполіровані біографії не дозволяють звичайним, «земним» жінкам відчувати свою спільність і спорідненість із героїнею, щоб уважати себе її спадкоємицею чи послідовницею. Ідеал відштовхує своєю недосяжністю. Насправді ж видатні жінки минулого, як і кожна людина тоді чи тепер, були складними особистостями, зі своїми слабкостями й вадами, своїми проблемами в стосунках, вони теж могли помилятися, зазнавати невдач, потерпати від несправедливости або самі її чинити…

Коли у видатній українці минулого ми побачимо не величний бронзовий монумент, а людину з усіма її суперечностями, тоді ми зможемо використати її досвід як повчальний життєвий урок, а її саму — як взірець для наслідування.

Проблема вибірковости в погляді на українське минуле стосується не лише окремих персоналій, а й жіноцтва загалом. Нам хочеться бачити і наголошувати позитивні сторони історичного минулого жінок, підкреслювати переваги правового становища українок порівняно із сусідніми народами, демонструвати виняткове ставлення до жінок в українській культурі. А проте твердження про споконвічну матріархальність українців не витримують критики, якщо звернутися до історичних фактів.

Коли пильніше придивитися до щоденного життя жінок у селянській сім’ї і сільській громаді (до кінця ХІХ століття більше як 90 % українців жили в селах), стає зрозуміло, що українське суспільство було наскрізь патріархальним: у сім’ї дружина мала коритися волі чоловіка, якого вважали головою родини і власником основного майна (землі, поля, худоби й реманенту), а насильство було звичною частиною подружнього життя.

Притаманна українським сім’ям багатодітність, яку часто використовують як аргумент поборники «традиційних сімейних цінностей», аж ніяк не була свідомим вибором жінок у минулому, бо за відсутности засобів контрацепції кожний статевий акт міг призвести до вагітности. Лише всебічне вивчення тогочасних суспільних уявлень про материнство та реальних практик догляду і виховання малят дає змогу зрозуміти, наскільки неоднозначним було ставлення і до материнства, і до дітей, і як мало спільного між іконописною берегинею з немовлям та звичайною сільською жінкою якісь 150 років тому. Схильність радше міфологізувати минуле, видаючи бажане за дійсне, аніж вивчати реальний, хай болючий і неприємний історичний досвід жіноцтва не лише закриває від нас наше минуле, а й заважає зрозуміти джерела наших нинішніх проблем, щоб ефективно їх вирішувати.

Жінка чи жінки?

Ще одна проблема традиційного історіописання — тенденція узагальнювати розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «Жінка», неначе життя й доля всіх жінок однакові і зумовлені їхніми спільними вродженими характеристиками.

Таке узагальнення створювало враження, ніби Жінка — якась містична позаісторична сутність, її буття залишається незмінним крізь епохи, країни і верстви, попри всі економічні, культурні й політичні трансформації. Проте від початку систематичних феміністських досліджень з жіночої історії стало очевидно, що відрізняється не лише досвід жінок від досвіду чоловіків, а й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп теж може бути дуже різним.

Гізела Бок цілком слушно вказувала: «Відмінність між жіночою й чоловічою історією не означає, що історія жінок була тотожною для всіх жінок: не всі жінки мають однакову історію. Усвідомлення інакшости, відмінности, нерівности між чоловічою й жіночою історією треба доповнити усвідомленням інакшости, відмінностей і нерівностей між самими жінками […] Інакше кажучи, історію жінок можна осягнути лише в множині, а не в однині, але це розмаїття існує в контексті цілісної історії жіночої статі» ¹¹.

Справді, життя української шляхтянки XVI століття докорінно відрізнялося від життя української кріпачки, навіть якщо вони були одного віку, сімейного стану і жили в тій самій місцевості в той самий час — їхні права, можливості, ресурси були надто відмінними, щоб описувати цих жінок одним поняттям «українська жінка XVI століття». Так само вживаючи загальники «радянська жінка» чи «сучасна українка» ми потрапляємо в пастку невиправданих узагальнень і стереотипів, адже радянською жінкою була і дружина партапаратника, який керував насильницьким розкуркуленням, і селянка, яка в той самий час вмирала з голоду в селі у 1932–33 роках; а сучасна українка — це і гламурна супермодель, і дівчина з інвалідністю, яка живе в притулку, і заможна бізнес-леді, і багатодітна мати-одиначка, яка ледь зводить кінці з кінцями.

Під час нацистської окупації досвіди жінок різного етнічного і соціального походження могли бути діаметрально протилежними. Якщо для єврейки окупація фактично означала неминучу смерть, то для жінки з родини німецьких колоністів (фольксдойче) вона відкривала нові можливості й перспективи; жінки з розкуркулених і репресованих більшовикам сімей з надією дивилися на німецьку владу, сподіваючись на повернення втраченого майна і соціального статусу, а партійні активістки очікували переслідувань. «Жіночий досвід окупації» — це порожній вислів, бо таких досвідів було безліч. Жінки завжди були і є дуже різними, їхні історичні досвіди так само дуже відмінні. Звести зовсім різних жінок в одну категорію «жінка» означало б не визнавати ці разючі відмінності й ігнорувати зумовлені ними різні досвіди.

Чорно-білий погляд на минуле, притаманний пострадянській історичній науці, впливає й на те, як оцінюють життя та вчинки тих чи тих персоналій минулого. Часто одних жінок звеличують як героїнь або ж таврують як зрадниць, ігноруючи всю складність і суперечливість їхнього життя і обставин, де не завжди можна провести чітку межу між правдою і кривдою.

Показовий приклад — доля Єлизавети Бірюкової (1914–1992) з Маріуполя, про яку пише у своїй книжці Олена Стяжкіна ¹². Перед війною молода жінка була технологом харчового виробництва, тому окупаційна німецька влада призначила її директоркою місцевого рибоконсервного заводу. У 1941–1943 роках Бірюкова працювала на окупантів, отже, була колаборанткою, за що й була засуджена після вигнання нацистів 1944 року. Та цей вирок викликав обурення місцевих жителів — місто стало на захист жінки, бо, як виявилося, використовуючи свою посаду, вона зробила багато добра: рятувала євреїв і військовополонених, годувала й підтримувала земляків, допомагала уникнути вивезення в Німеччину. Нечуваний випадок стався в розпал сталінізму: під тиском громадськости 1948 року відбувся повторний суд, який зняв більшість обвинувачень, і Бірюкову звільнили. Проте повна реабілітація відбулася лише 1992 року. То ця жінка була зрадницею чи героїнею?

Жертва чи дієвиця?

Серед інших вад традиційного способу представляти жіноче минуле — шаблонність оцінок жіночого досвіду. Найчастіше історики схильні вбачати в жінках безпомічних жертв історичних катаклізмів (війн, репресій, геноцидів), описуючи насамперед їхні страждання і втрати. Навіть загальнонаціональну трагедію Голодомору візуалізують образом жінки: у пам’ятниках та ілюстраціях про Голодомор виснажена матір або знесилена голодна дівчинка уособлюють жахіття трагедії. Так у суспільній свідомості вкотре закріплюється стійка асоціація між жінкою і жертвою.

Віктимізація жіночого історичного досвіду не дає змоги бачити в жінках дієвиць історичних подій. Проблема в тому, що розглядаючи життя жінок винятково крізь призму їхньої безправности й залежности, дослідники часто не помічають або недооцінюють активну і дієву (хай і не завжди помітну на перший погляд) роль жінок у різних ситуаціях, їхню здатність неформально впливати на хід подій, забезпечувати свої потреби і реалізувати свої інтереси в несприятливих для себе обставинах. Жіночі досвіди Голодомору дають чимало прикладів такої жіночої дієздатности ¹³, а неупереджений аналіз тих, чия діяльність спричинилася до голоду, засвідчує, що жінки були й серед призвідників трагедії ¹⁴.

Для дослідниць-феміністок важливо виявляти також жіночі стратегії виживання та практики активного й пасивного спротиву або пристосування до критичних обставин, навіть в умовах тотального обмеження прав і можливостей. Наприклад, українки-політв’язні, засуджені на багаторічні терміни в таборах ГУЛАГу, об’єктивно були жертвами сталінських репресій і справді зазнали неймовірних страждань у неволі, велика частина їх загинула. Проте розповіді тих, хто вижили, засвідчують, що навіть у нелюдських умовах жінки чинили спротив системі, яка прагнула їх знищити морально й фізично. Цей спротив мав вигляд малопомітних, але масових і щоденних порушень табірних правил і заборон: жінки співали, віршували, вишивали і малювали, дбали про гігієну й належний вигляд, впорядковували житло, займалися самоосвітою, молилися, відзначали Різдво і Великдень, турбувалися одна про одну і т. д. Усі ці позірно дрібні практики — це акти непокори, які допомагали їм протистояти тоталітарній системі на особистому рівні, оберігаючи тіло і психіку від руйнування, щоб залишатися людьми (жінками, українками, християнками, націоналістками) ¹⁵.

Отже, позбавлені прав, можливостей і ресурсів невільниці все-таки були дієвицями історії і підважували тоталітарний режим на персональному рівні. Виявляти й вивчати таку жіночу дієздатність треба, щоб зрозуміти різні форми і способи участи в історичному процесі. Тому Джудіт Беннет і підкреслювала: «Це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами фальшиве: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами» ¹⁶.

То навіщо нам жіноча історія?

Навіщо нам занурюватися в минуле жіноцтва, коли сучасні українки мають стільки актуальних проблем у сьогоденні? Як дослідниця я бачу чимало користи у вивченні жіночого історичного досвіду саме для того, щоб краще розуміти джерела сучасних проблем, адже більшість із них виникли не сьогодні і не вчора, а мають глибоке історичне коріння. Як бур’ян, якого годі позбутися, зриваючи тільки шкідливу рослину, так патріархатні гендерні відносини не зникнуть лише в результаті усунення дискримінаційних норм у законодавстві — важливо знайти і видалити коріння!

Дізнаючись, як жінки переживали різні історичні події, особливо ж найдраматичніші моменти минулого, ми раз по раз переконуємося: жінки — не слабка стать! Жінки демонструвати неабияку відвагу, гнучкість, витривалість, стійкість, винахідливість, силу духу, наполегливість, коли опинялися в умовах, де їхні права, можливості й ресурси було радикально обмежено, вони пристосовувалися до надзвичайно складних обставин, чинили спротив насильству, застосовували різноманітні нестандартні стратегії для виживання.

Саме жіночий досвід ефективного протистояння насильству й успішного виживання в нелюдських умовах переконливо демонструє дієвість жіночої солідарности. Завдяки мережам взаємопідтримки і згуртованости жінкам вдавалося досягати своїй цілей, долати несправедливість, захищати свою гідність, забезпечувати свої інтереси — чи то боронячи права жінок у дорадянських жіночих організаціях, під час Голодомору чи в таборах ГУЛАГу.

Пізнання життя реальних жінок різних верств у минулому дозволяє розвіяти міфи про «золоту добу» українського жіноцтва, а відтак із полегшенням відмовитися від нав’язаного українкам фіктивного ідеалу берегині.

Жіноча історія також показує нам, що зміни на краще можливі і реальні. За останні 150 років становище жінок докорінно змінилося: жінки здобули права й можливості, яких не мали попередні тисячоліття світової історії! Жіноча історія дає нам безліч прикладів для натхнення і наслідування, розкриваючи не лише механізми дискримінації, а й ефективні способи їх долати на різних рівнях.

Пізнаючи минуле, ми краще розуміємо наше нинішнє суспільство і становище жінок у ньому, краще усвідомлюємо причини наявних нерівностей, отож можемо успішніше їх долати. А ще ми дізнаємося про досвід наших посестер із минулого, невідомих українок, завдяки яким ми є такими, якими ми є.

Завдяки яким ми є.

---

1. Joan W. Scott. The Problem of Invisibility. Retreiving Women’s History. Changing Perceptions of the Role of Women in Politics and Society ed. by S. Jay Kleinberg. UNESCO, 1992, p. 5–6. [↩]
2. Judith M. Bennett. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), p. 256, 266. [↩]
3. Lerner Gerda. The majority finds its past. Current History. Vol. 70 (416), 1976, p. 231. [↩]
4. Maria Mies M. Towards a methodology of women’s studies. Institute of social studies. Occasional Papers. 1979, Vol. 77, p. 21–22. [↩]
5. Наталія Старченко. Жіночий підступ, чоловіча влада: подружні вбивства в середовищі волинської шляхти. Україна модерна. 29 квітня 2017. https://uamoderna.com/md/starchenko-marital-murders [↩]
6. Іванна Черчович. Бідні і вагітні у Львові кінця ХІХ століття: досвіди виживання. Youtube, 9 грудня 2020. [↩]
7. Andrea Peto. Memory and the narrative of rape in Budapest and Vienna in 1945. Life After Death: Approaches to a Cultural and Social History of Europe During The 1940s and 1950s. Cambridge University Press, 2010, p. 129–148. [↩]
8. Оксана Кісь. Усна жіноча історія як феміністський проект: західні теорії, пострадянські контексти, українські практики. Народознавчі зошити. 2015, № 6 (126), с. 1386–1405. [↩]
9. Оксана Кісь. Гендерні аспекти практики усноісторичних досліджень: особливості жіночого досвіду, пам’яті і нарації. Суспільні злами і поворотні моменти: макроподії крізь призму автобіографічної розповіді: Матеріали Міжнар. наук. конф., [м. Львів] 25–26 вересня 2014 р. / [Упорядники: О. Р. Кісь, Г. Г. Грінченко, Т. Пастушенко]. Львів, ІН НАН України, 2014, с. 11–41. [↩]
10. Вадим Прокопов. Василь Галаса та Марія Савчин: гендерні особливості сприйняття підпільної боротьби ОУН. Український визвольний рух. Т. 18. Львів, 2013. [↩]
11. Gisela Bock. Women’s history and gender history: aspects of an international debate. Gender and History. 1989, Vol. 1 (1), р. 8. [↩]
12. Олена Стяжкіна. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. Київ: Дух і літера, 2019. 384 с. [↩]
13. Оксана Кісь. Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність. Україна модерна. 4 листопада 2018. https://uamoderna.com/md/kis-women-holodomor [↩]
14. Дарія Маттінглі. «Жінки в колгоспах — велика сила»: хто вони — українські призвідниці Голодомору? Україна модерна. 20 вересня 2018. https://uamoderna.com/md/mattingly-women-in-kolkhoz [↩]
15. Оксана Кісь. Українки в Гулагу: вижити значить перемогти. Дрогобич: Коло, 2020, 300 с. [↩]
16. Judith M. Bennet. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), р. 262. [↩]

До ХХ століття робота жінок у юридичній сфері була винятком. Справа не лише в здобутті освіти і професійній праці — у більшості країн набувати й відчужувати майно, бути в суді позивачем чи відповідачем тощо жінки могли лише з дозволу чоловіка-опікуна.

Довгий час жінок не допускали до навчання на юридичних факультетах (як і взагалі до вищої освіти). Уперше жінка вступила на юридичний факультет у Франції 1887 року, в Естонії — 1905-го, в Шотландії — 1906-го, в Польщі — 1915-го. Перша жінка-адвокатка з’явилася в Нідерландах 1903 року, у Швеції — 1918-го, в Англії — 1920-го, в Польщі — 1925-го. Жінка вперше стала суддею в Данії 1933 року, в Естонії — 1945-го, в Італії — 1963-го, в Португалії — 1974-го. Уперше жінка здобула науковий ступінь у галузі права в Естонії 1939 року, у Фінляндії — 1961-го, в Німеччині — 1965-го ¹.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли ці обмеження було знято, першопроходиці юриспруденції зазнавали осуду й дискримінації. Часто вершиною їхньої кар’єри ставали посади секретарок або помічниць чоловіків-юристів. Довгий час підготовчу інтелектуальну й паперову роботу виконували жінки, а документи підписували чоловіки, адже жінки не мали права підпису, не могли виступати в суді або наражалися на жорстку негативну реакцію за свою публічну професійну активність.

Показові історії перших юристок.

Арабелла Менсфілд (Arabella Mansfield, Belle Aurelia Babb) народилася 23 травня 1846 року біля Берлінгтона в штаті Айова. Американська педагогиня стала першою жінкою, яку допустили до юриспруденції у США.

У 1866 році Арабелла закінчила Весліянський університет в Айові. Викладала політологію, англійську та історію в коледжі Симпсона в місті Індіанола в Айові аж до одруження 1868 року з Джоном Мелвіном Менсфілдом, професором-природознавцем з Весліянського університету в Айові. Того ж таки року Арабелла почала працювати в університеті як викладачка англійської мови й історії. Разом із чоловіком вивчала право, обоє 1869 року подали заявку на вступ до колегії адвокатів.

За законами штату Айова, вступити в адвокатську колегію могла «будь-яка біла особа чоловічої статі». Ліберальний суддя, який очолював районний суд, вирішив, що це правило не обов’язково виключає Менсфілд, і призначив двох експертів, так само прогресивних поглядів. Улітку 1869 року Арабелла Менсфілд склала іспит з високими балами і стала першою жінкою-юристкою в Америці ². Екзаменатори відзначили, що її відповіді на іспиті — це «найкраща можлива відсіч закидам, нібито жінки не можуть претендувати на практику у сфері права» ³.

Менсфілд, однак, не практикувала право, а зосередилася на викладацькій і активістській діяльності. У 1893 році вона стала деканкою факультету мистецтв Університету ДеПо в місті Ґрінкасл, штат Індіана, а наступного року очолила музичний факультет там-таки.

У 2002 році було засновано премію імені Арабелли Менсфілд для відзначення видатних юристок штату Айова.

Не менш цікава історія нашої співвітчизниці Катерини Абрамівни Флейшиць. Українська і російська правознавчиня, докторка юридичних наук, професорка, перша адвокатка в царській Росії, заслужена діячка науки РРФСР народилася 28 січня 1888 року в Кременчуці Полтавської губернії в родині юриста ⁴.

Закінчивши гімназію 1904 року із золотою медаллю, Катерина вирішила продовжити навчання у Франції, на юридичному факультеті Сорбонни (Паризького університету), де й отримала диплом 1907 року. У Петербурзі її чекало перше розчарування: клопотання про зарахування помічницею присяжного повіреного відхилили через закордонний диплом. Дівчина вирішила скласти екстерном іспити за чотирирічний курс місцевого юридичного факультету. З великими труднощами здобувши дозвіл, Флейшиць склала іспити в Санкт-Петербурзькому університеті і стала першою адвокаткою в Російській імперії.

Її перша спроба виступити в суді 5 листопада 1909 року викликала обурення прокурора, який прирівняв видачу ліцензії присяжного повіреного жінці до видачі ліцензії божевільним, неповнолітнім або ж іноземним підданим, і покинув залу суду. Після цього випадку міністр юстиції звернувся в Сенат по роз’яснення, і законодавці мусили попотіти, шукаючи причин відмовити жінці. Нарешті, у якомусь судовому статуті знайшли анекдотичну причину для відмови: присяжний повірений мав носити на лацкані фрака значок свого університету, а позаяк жінки не одягали фрак, то й не могли виступати перед судом як присяжні повірені.

З 1917-го й аж до смерті 1968 року Катерина Флейшиць викладала в провідних університетах та розробляла громадянське законодавство СРСР і РСФСР. Пізніше зазнала переслідувань під час боротьби з космополітами.

Чи змінилася ситуація тепер, через більше як сто років, відколи Арабелла Менсфілд і Катерина Флейшиць стали першими адвокатками у своїх країнах? Чи зникли упередження, які нині є можливості та чи досягнуто рівности в юридичних професіях? Щоб відповісти на ці питання, я вивчила статистику і поговорила з колегами про їхнє буття юристками в сучасній Україні.

Як юристка я маю понад п’ять років юридичної практики, працюю у сфері прав людини, зокрема жінок, а також у сфері міграційного права і юридичних перекладів (юридичної англійської), тому в цій статті я спираюся і на власний досвід.

Моїми інформантками стали Анастасія Апетик, експертка Експертного центру з прав людини; Оксана Санагурська, поліцейська у місті Львові; Оксана Фіткаленко, лейтенантка поліції в місті Одесі; Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», ексюрисконсультка Департаменту сім’ї, молоді і спорту Луцької міської ради; та інші юристки, які виявили бажання залишитися анонімними. Усі цитати взято з особистих розмов та інтерв’ю з респондентками. Я щиро дякую кожній за те, що наважилися поділитися своїм досвідом. У статті я часто цитую поліцейських; завважу, що певні посади в цьому правоохоронному органі вимагають грамотного знання законодавства, а також юридичної освіти, які становлять базу для відповідних повноважень і обов’язків, особливо коли йдеться про захист прав людини.

У статті використано також дослідження «Жінки в юридичній професії» Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», для якого було опитано 365 юристок з усієї України.

Юристки сьогодні

Статистика демонструє, що до рівности ще далеко. За даними Єдиного реєстру адвокатів України, станом на 2018 рік серед осіб, які займаються адвокатською діяльністю, жінки становлять десь 30 %. «Жіночими» юридичними професіями вважаються головно нотаріат, викладання в університеті, віднедавна це почасти ще й судова система та адвокатура, хоча жінок воліють брати переважно в помічниці і точно не в кримінальному праві, бо ж «навіщо жінкам мати справу з убивцями і ґвалтівниками».

У США склалася цікава ситуація: на правничі факультети вперше вступило більше жінок, ніж чоловіків. Попри те у приватній практиці США дві третини адвокатів — чоловіки. У США жінки становлять 21 % серед партнерів(-ок)-співвласників(-ць) (еquity partners), а 12 % жінок займають лідерські позиції в юридичному бізнесі. Під час дослідження 360 юридичних фірм США виявлено, що майже в 40 компаніях жінки є керуючими партнерками, головами або СЕО ⁵.

У 2017 році асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела дослідження «Жінки у юридичній професії», у якому взяли участь 365 респонденток — юристок із практикою з усієї України (коментарі анонімні). 51,9 % респонденток із тих, хто працюють у юридичній фірмі, де серед партнерів є і жінки, і чоловіки, відповіли, що участь у керівництві чоловіки й жінки беруть НЕ однаковою мірою. Із цих респонденток 39,6 % уважають, що чоловікам належить більша роль у керівництві компанією, ніж жінкам. І лише 30,4 % опитаних відповіли, що чоловіки й жінки беруть участь у керівництві компанією однаковою міроюю.

Цитати з дослідження:

«У компанії близько 20 партнерів, серед них тільки три жінки, тому загалом більшу участь у керівництві беруть чоловіки».

«Серед керівництва більший відсоток становлять чоловіки. Я думаю, це пов’язано з тим, що чоловіки переважно не йдуть у декретні відпустки, а планомірно просуваються кар’єрними сходами, натомість такі самі розумні жінки йдуть у декрет, а після виходу з нього вже не так переймаються кар’єрним зростанням».

Різниця в оплаті праці — це поширена практика не лише в Україні, а й у цілому світі, варіюється лише цифра розриву в платні. Точних даних про сферу юриспруденції немає. Загальний гендерний розрив в оплаті праці в Україні 2018 року становив близько 21 %, що вище, ніж у більшості країн Європейського Союзу (середній показник у ЄС — 16 %).

Цитати зі згаданого дослідження «ЮрФем»:

«На посаді юриста на підприємстві я отримувала заробітну плату на третину меншу, ніж чоловік-попередник, і вдвічі меншу, ніж мій наступник».

«Більше працюють жінки, а чоловіки мало організовують, “вирішують питання”, перекладають роботу на жінок, собі мають премію за рахунок інших».

Рівні умови праці чи мінне поле стереотипів? Історії сучасниць

На додаток до статистики розповім історії моїх колег, що показують, як працює дискримінація — тут і зараз в Україні.

Із сексизмом юристки стикаються ще під час навчання.

«Викладачі могли нам сказати фрази типу “ти розповідаєш, як справжня жінка”, “таких, як ти, рятує тільки заміжжя”, “тобі то не треба — підеш нотаріусом працювати, то якраз жіноча лінія”»,

— ділиться спогадами про навчання Оксана Фіткаленко, юристка, рядова поліції в Одесі.

Соломія (ім’я змінено) вчилася зі мною на одному курсі юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Сказати, що навчання на юрфаці було складним, — це нічого не сказати. Спілкуватися ближче ми почали під час написання і здачі магістерської роботи навесні-влітку 2018 року.

На той час ми обидві вже працювали за фахом: я — у “ЮрФем”, Соломія — в одній провідній юридичній компанії Львова; рівень заробітної плати в нас був десь однаковий. Я працювала дистанційно, і хоча мала безліч відряджень, у мене залишався час для інших проєктів і заочного навчання. Соломія ж працювала 24/7, часто залишалася в офісі до півночі і виходила на роботу у вихідні. Після моїх довгих лекцій і розмов з нею подруга наважилася попросити підвищити оплату праці. Зарплату їй підняли, але навантаження в неї ще збільшилося.

Щоб надавати клієнтам послуги оперативно і якісно, компанія просила працівників паралельно вести ФОПівську діяльність. З часом усі колеги, зареєстровані як фізичні особи — підприємці, звільнилися, отож Соломія, яка залишилася одна на посаді юристки (в компанії є умовний поділ на старшого юриста, юриста і молодшого юриста), запропонувала зареєструвати себе як ФОПа. І почула відмову, бо «вона дівчина, а з хлопцями простіше вести бізнес».

Від початку карантину Соломії не виплачують заробітну плату взагалі, хоча в дистанційному форматі вона працює ще більше. Компанія згідно з внутрішньою політикою не розголошує рівень зарплати кожної і кожного з працівників, але порівнюючи очевидні факти (завдань від окремих клієнтів у період карантину стало, навпаки, більше; компанія не обмежила презентаційні витрати; колеги-чоловіки не змінили свій спосіб життя), Соломія припускає, що працівникам чоловічої статі роботодавець усе-таки платить зарплату, а працівницям жіночої статі — ні.

Соломія вже п’ятий рік поспіль намагається вибороти ставлення до себе нарівні з іншими працівниками. Що таке її історія — проблеми одного окремо взятого колективу чи системне явище?

«Жінкам у поліції не місце», «Ти її захищаєш через жіночу солідарність», «Коли водили службовий автомобіль, то доволі часто напарник казав, що жінка за кермом — це як мавпа з гранатою», — розповідали про свій досвід юристки під час анонімного дослідження «ЮрФем».

«Чого тільки вартує почути “дєтачка, та я тебе на нуль помножу”, “знову та маладьож у суд пре” від захисника позивача перед судовим засіданням. Мені такі фрази дають ще більше мотивації безперервно навчатися і вигравати справи в опонентів. На жаль, нині серед юристів-чоловіків сексистські жарти стали нормою, і це прикро. А коли робиш зауваження, у відповідь чуєш “ти знову про свої феміністські жарти”»,

— ділилася зі мною Анастасія Апетик, юристка Експертного центру з прав людини, ексюристка патрульної поліції Львова.

«Одного разу в суді мені суддя сказав: “Та ви ж жінка, а жінки нормально не вміють керувати автомобілем, то як ви можете знати правила дорожнього руху? ” Я не розгубилася і відповіла: «Класно, ви теж вивчаєте це питання, а можна ознайомитись із джерелом інформації, яку ви озвучили? Бо за останніми дослідженнями страхових компаній у світі, які я читала, жінки набагато рідше порушують ПДР і вп’ятеро менше вчиняють ДТП, ніж чоловіки. Можу вам скинути останні дослідження на цю тему, якщо захочете». Суддя, звісно, зніяковів і змінив тон розмови, почавши детально вивчати матеріали справи»,

— розповідає Анастасія Апетик.

Оксана Санагурська — юристка і поліцейська. Її кар’єрний шлях починався з поліцейської в патрульній поліції: «У професійній діяльності мені “щастило” на дискримінацію і вислови типу “ну, ти ж жінка, ти не можеш водити”. Це був перший день моєї роботи в патрульній поліції. Історія була така, що після присяги командир роти в усіх новачків запитав, чи у нас є посвідчення водія. Серед колег-чоловіків у більшости були посвідчення водія, але майже ні в кого не було досвіду водіння. Одні бігом під час первинної підготовки навчалися в автошколах, у когось посвідчення було ще з армійських часів, коли ж дійшла черга до мене, я відповіла, що воджу щодня протягом семи років, але у відповідь отримала ось таку фразочку від командира», — згадує в інтерв’ю зі мною Оксана Санагурська.

Недавно Оксана Санагурська повернулася зі Сходу, де теж не обійшлося без сексизму:

«У перший день, коли ми приїхали в ООС і я прийшла на пост, де за графіком несла службу, мене на пост не пропустили. Через дві години мене покликали, і перше питання, яке прозвучало, — “а что, мальчики кончились?”. Уже згодом мої колеги місцеві сказали, що були вражені тим, що їм на пост відрядили жінку».

Це далеко не всі стереотипи, з якими стикаються юристки через свою стать. «Були клієнти, які висловлювали думку, що як жінка я не маю сил протистояти чоловікам, особливо в суді, що, напевно, моє місце вдома, з дітьми, з чоловіком».

«Або коли відбуваються якісь переговори, то навіть за умови однакового рівня посад більше однаково говоритимуть чоловіки. 75/25»,

— розповідає моя ексодногрупниця Софія (ім’я змінено), юристка в одній із чільних юркомпаній Києва.

Сексуальні домагання і токсичне середовище в юридичній спільноті

Оксана Санагурська згадує: «Якось на “круглому столі”, присвяченому 16 дням проти насильства, одна запрошена — як згодом виявилося, суддя — запитала мене, чи стикалася я із сексуальними домаганнями на робочому місці. На мій подив, почувши відповідь «так», вона запитала, як я ходжу на роботу — у формі чи в цивільному одязі. Дізнавшись, що в цивільному, вона сказала: “Мабуть, варто у формі…”

Пізніше, вже на іншій посаді, доволі часто в робочому колі, де я була одинокою жінкою, лунали жарти про декольте, дупи або, що найбільше мене дратувало, анекдоти про жінок. Був один поліцейський, дядько поважного віку, який щоразу звертався до мене по імені, розповідав, що мені краще задуматися про сім’ю і дитину, що жінка в поліції кар’єру не зробить, а час іде і я старію. Був дуже здивований, коли почув, що я набагато старша, ніж він думав, і що виховую вже не маленьку доньку».

«Ми з дівчатами перед корпоративами збиралися на кухні і розповідали новеньким, кого краще уникати, бо може чіплятися, — розповідає Софія, юристка в одній із чільних юркомпаній Києва. — Я, до речі, обрала собі стратегію не виділятися зовнішньо на роботі. Менше макіяжу, гарного одягу, заплетене волосся. Тоді менше звертають увагу на зовнішність і більше прислухаються. Одначе так не повинно бути, зовнішність не повинна грати ролі взагалі, але…»

Материнство і юридична діяльність

«Що стосується поєднання материнства і роботи, то тут справді був дуже серйозний виклик не лише для мене, а для всієї сім’ї. Ми з донькою жили вдвох, а мені часто доводилося жертвувати вихідними і позаробочим часом, щоб устигнути все, щоб виїхати на виклик (байдуже в який час), щоб перевірити, чи підтверджується інформація. 

Проте моя сім’я завжди з розумінням ставилася до всіх ситуацій. Було таке, що коли я їхала перевіряти скаргу серед ночі в райцентр за 100 км від дому, то просила батьків, щоб вони постійно говорили з донькою по відеозв’язку і мені писали смс, чи в неї все гаразд. Це, мабуть, не найкращий приклад, але таке було. 

Особисто мене перешкоди не зупиняли в реалізації себе як юристки чи поліцейської, але раз на рік все так набридало, що хотілося звільнитися, щоб не тонути далі в негативі, бруді і плітках»,

— зізнається Оксана Санагурська.

Анна (ім’я змінено) навчалася зі мною й Соломією на юрфаці, згодом працювала юристкою в юридичній компанії у Львові. Вона розповідає: «Коли завагітніла, мій тодішній роботодавець замість порадіти за мене сказав щось у стилі “Як ти могла?! У мене були на тебе плани…”». Хоча Анна повідомила роботодавцеві про вагітність, щойно сама про це дізналася, і працювала аж до сьомого місяця вагітности, роботодавець мав до неї низку претензій. Ба більше, він постійно запитував її, мовляв, як ти збираєшся далі жити, коли плануєш вертатися на роботу, та заявляв, що юрист без практики не юрист.

Працювала Анна точно так само, як до вагітности. «Роботодавець був неодружений, дітей у нього теж не було», — зазначає Анна. Можливо, це була одна з першопричин такої його реакції на ситуацію. «Я почувалася, ніби якась малолітка, котра “залетіла”», — зізнається Анна, хоча тоді у свої 23 роки вона була порівняно давно заміжня.

Сьогодні моїй колезі 25 і ось що вона радить нашим читачкам: «Лайфхак один: я туди не повернулася. Тепер маю дуже класного роботодавця. При першій зустрічі з ним я одразу вибудувала особисті кордони, повідомила, що маю дитину. І все чудово, поки проблем немає. Побачу, як буде далі». Нині Анна працює юристкою в компанії керування активами.

Анна пригадує ще один цікавий інцидент, який стався, коли вона прийшла на судове засідання на сьомому місяці вагітности. Опоненти заявили вимогу, щоб суддя відклав засідання, а юридична особа надала іншого представника. Як вирішила цю ситуацію моя колега? «Сказала, що в мене є всі повноваження на представництво юридичної особи і що не існує такої підстави для відкладення засідання як вагітність», — відповіла Анна.

У цьому розділі я хочу поділитися й особистим досвідом. Я офіцерка запасу, отримала звання молодшої лейтенантки, маю досвід роботи юристкою і ще вільно володію англійською мовою. Це спонукало мене податися на конкурс на посаду в одному з правоохоронних органів Львова. І хоча я пройшла відбір, на кожній співбесіді (а їх була енна кількість, із різними начальниками і всі без винятку чоловічої статі) мене знову й знову запитували, коли я планую виходити заміж, чи є у мене хлопець, чи не станеться такого, що я підпишу контракт, а потім вирішу будувати сім’ю і завагітнію в найближчі п’ять років. Більшість питань стосувалася мого особистого життя і можливого майбутнього материнства, а не моїх знань як юристки, перекладачки чи професіоналки. Я передбачила дискримінацію, з якою можу зіткнутися на цій роботі, і вирішила не ризикувати.

Історії моїх колег підштовхують до висновку, що все дуже залежить від конкретного колективу. Оксана Фіткаленко, рядова поліції в Одесі, розповідає:

«Важко реалізувати себе в приватній сфері. На конкурсі в держструктури мене ні разу не спитали, чи планую я вагітніти, з ким живу, хто мої батьки, чи збираюся заміж найближчим часом. У приватних такі питання чула постійно. Вважається, ніби в чоловіка більше шансів, бо як працівник він надійніший, мовляв, навіщо йому декрети… Згадала ще історію, яку часто розповідаю колежанкам. На стажуванні в адвокатському об’єднанні мене поставили перед фактом: «Значить так, завтра судове засідання, текст у мене є, твоє завдання — одягнути спідницю і підбори, бо мене не обов’язково слухатимуть».

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», навпаки, зіткнулася з тим, що керівники намагалися «видати» її заміж, бо «тобі ж треба заміж, дітей пора родити».

Сучасні виклики і шляхи їх подолання

Юристки стикаються із сексизмом ще в університетах. Сумніви в жіночих здібностях, поділ спеціалізацій на «жіночі» й «чоловічі» дають про себе знати й надалі, в професійному житті. Негативно впливають на жінок загальна корумпованість і роль «зв’язків», часті ситуації, коли жінки виконують рутинну роботу, а колеги-чоловіки «вирішують питання».

Поки я писала цю статтю, мала нагоду спробувати себе в передвиборчих перегонах у депутат(к)и ОТГ. Мене зовсім не здивував факт програшу чи те, що в нас обрали і головою, і депутатами майже одних чоловіків; мене найбільше вразили сексизм і дискримінація, з якими мені довелося зіштовхнутися протягом цих тижнів, а особливо в день виборів і наступного дня. «Пані Катерино, сідайте. Тільки тут немає де сісти, тому можете сісти панові Руслану на коліна», — почути таке на виборчій дільниці від опонента — це лише один із прикладів наших реалій. У групі нашої ОТГ у фейсбуку я читала в коментарях про себе, мовляв, «таку кралю впускати в сільську раду не можна, бо решта депутатів не зможуть нормально справи вирішувати, а тільки на неї дивитимуться».

Важко вірити в себе, коли із самого дитинства ти тільки й чуєш, що «жінка не може бути розумною», що «ніхто не любить сильних дівчат», що «добитися чогось можна лише за свою красоту або через ліжко чи зв’язки», а «головне — це добре вийти заміж».

У юристок часто синдром самозванок, адже:

«Щодня потрібно доводити професіоналізм». «Зазвичай, запрошуючи чоловіка-адвоката в справу, клієнт до певного моменту навіть не задумується про його професіоналізм, чого не можу сказати про жінок».

«І хай там як я примушувала себе порівнювати себе із собою і ставати кращою, ніж є… У мене завжди було питання до себе: ну, якщо в чоловіків вийшло, а я цього не можу, то, може, я гірша? Може, я тупіша? Я себе гризу вічно, що чогось не знаю. Купую платні вебінари, глибоко вникаю в дрібусінькі мікротеми, навіть те, що виходить за межі моєї галузі»,

— розповідає Соломія.

Я й сама постійно, скільки себе пам’ятаю, борюся із самозванкою в собі. І хоча об’єктивно усвідомлюю реальні обставини й ситуації, суб’єктивно дуже багато йде сил на боротьбу — і з власними внутрішніми сумнівами, і з постійними атаками ззовні, від родичів, колег, клієнтів, знайомих.

Шерил Сендберґ у книжці «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою» посилається на низку досліджень, які оприявнюють той факт, що жінки через їхнє виховання з дитинства і насаджені в суспільстві гендерні стереотипи схильні сумніватися в собі, своїх силах і знаннях. У чоловіків же статистика засвідчує протилежне: вони впевнені в собі і схильні переоцінювати власні сили й знання, навіть коли не відповідають певним вимогам (наприклад, до обійманої посади). Шерил Сендберґ радить жінкам включатися, не вважати скромність за чесноту, не чекати, поки інші «самі оцінять» (бо можуть і не оцінити) та активніше добиватися уваги, визнання і кар’єрного успіху.

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», заохочує:

«Коли колеги, сáме юристи, знають, що ти феміністка, то починають фільтрувати, що вони говорять. Адже вони знають, що я можу зробити зауваження і сказати, що їхні висловлювання некоректні або це явний сексизм».

* * *

Підсумовуючи дослідження й особистий досвід, яким поділилися мої посестри-юристки, скажу, що змінити ситуацію на краще допоможуть такі кроки:

– сестринство, дружність, об’єднання з колежанками, юристками, жертвами булінгу, сексуальних домагань тощо;

– говорити, не мовчати, заявляти про себе; коментувати, робити зауваження; наводити фокус на відповідні проблеми, сексистські жарти, харасмент чи булінг;

– просвітництво, як у межах юридичної спільноти, так і за її межами, на локальному й державному рівнях;

– пробувати, «включатись», заявляти про себе, свій досвід, свої знання і можливості; не опускати руки;

– досягати кар’єрних вершин, бути прикладом для інших жінок, менторити молодших колег;

– працювати із собою, своєю самооцінкою, працювати над упевненістю в собі, займатися неформальною освітою, прокачувати свої soft skills тощо.

Виклики	Шляхи подолання
Відсутність можливости навчатися на стаціонарі та/або роботи з ненормованим робочим графіком для молодих мам; тих, хто доглядає за родичами або потребує заробітку	Особисті рішення:- заочне навчання,- підтримка родичів (допомога з дитиною або фінансово), няня,- дистанційна підтримка комунікації з дитиноюСистемні рішення:- поширення дистанційного навчання,- надання працедавцями можливости працювати дистанційно і за гнучким графіком
Токсична ситуація на робочому місці, сексистське ставлення колег, роботодавця, клієнтів, колег, суддів, прокурорів та ін.	Особисті рішення:- жорсткий вербальний спротив такому ставленню,- максимальна особиста обізнаність у відповідній сфері, щоб завжди мати змогу спростувати сексистські жарти чи стереотипи статистичними даними і фактами,- збір доказів, якщо ситуація виходить з-під контролю (записи, скріни),- скарга керівникові або іншій відповідальній особі на поведінку когось із працівників,- зміна місця працевлаштування,- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими від сексистського ставлення для дальших спільних дійСистемні рішення:- жіночі об’єднання і солідарність,- жорстка, бажано групова реакція на такі явища,- прописування цих пунктів у договорі,- нетворкінги, профспілки,- суспільна дискусія,- відстежування гендерного балансу в організації,- вихід на публічні медіа і правозахисні організації, якщо немає реакції роботодавця на скарги,- контроль з боку роботодавця,- правоосвітні кампанії, державні зобов’язання щодо системної політики протидії дискримінації, державні вимоги до роботодавця щодо дотримання гендерно-чутливого середовища на робочому місці,- тренінги для колег у межах робочого місця,- запровадження безпосередньої відповідальности роботодавця за недотримання відповідних зобов’язань
Сексуальні домагання, сексизм, булінг	Особисті рішення:- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими, важливо знайти друзів і однодумців серед колег та колежанок (з метою актуалізації питання, збору доказової бази, акумуляції сил),- зміна стилю одягу, зачіски, макіяжу,- зміна робочого місця,- консультація в психотерапевта,- письмові скарги всередині установи та до відповідних органів, якщо ситуація виходить з-під контролюСистемні рішення:- реакція керівництва і менеджменту: зауваження, розмови з працівниками,- тімбілдинг, регулярні тренінги,- наявність внутрішніх політик реагування на ситуації,- ознайомлення працівників і їхнє зобов’язання виконувати відповідні інструкції, гендерні політики при прийомі на роботу,- прописування в правилах внутрішнього розпорядку дотримання поважного ставлення до жінок та інших вразливих груп,- відстежування гендерного балансу в організації,- передбачення покарання в разі недотримання цих правил
Синдром самозванця, нечесна конкуренція, тиск	Особисті рішення:- консультація в психотерапевта,- неформальна освіта, самоосвіта, тренінги,- сестринство, пошук однодумців серед колег і колежанокСистемні рішення:- зміна гендерних стереотипів у суспільстві,- просвітницька діяльність у школах і вишах

---

1. https://goo.gl/14Te5i [↩]
2. https://www.encyclopedia.com/women/encyclopedias-almanacs-transcripts-and-maps/mansfield-arabella-1846-1911 [↩]
3. https://www.britannica.com/biography/Arabella-Mansfield [↩]
4. https://cbsbook.com.ua/vidznachaemo/1778-persha-led-advokat.html [↩]
5. https://www.law360.com/corporate/articles/1047285 [↩]

Є в мене сусід Коля, який

– кличе «киць-киць», коли я прохожу повз,

– свистить мені вслід,

– пропонує сходити разом на пиво,

– просить посміхнутися, бо «такій гарній дівчині не личить бути похмурою»,

– питає, чи мамі не потрібен зять,

– бомбить блискучими гіфками і недоречними компліментиками в соцмережах.

Я перепробувала все: ігнор, агресію, жарти і «Коль, ну, ти не мій типаж. Точно ні. Ніколи. Навіть на пиво, Коль. Припини. Нізащо. Ні!». Нічого не діяло. Тоді мені спало на думку скористатися допомогою Пілар. Це іспанська медсестра, хлопець якої ось-ось вийде з в’язниці.

Ми з Пілар познайомилися на муніципальних мовних курсах у передмісті Кельна. Я студентка з України, вона медсестра з Іспанії. У нашій групі було багато іноземців, чиї країни і цінності дуже далеко від європейських. Вони безцеремонно чіплялися до дівчат, випробовували на нас найтупіші підкати типу «твої батьки часом не кондитери?» і спамили «романтичними» повідомленнями в соцмережах. Словом, поводилися, наче мій сусід Коля.

Від такого «залицяння» потерпали всі, крім Пілар. Спочатку я думала, що це через її красу. Пілар схожа на акторку з мелодрам: висока, з гострими вилицями, густим блискучим волоссям, смаглявою шкірою, низьким голосом і сліпучою посмішкою. Офіційно заявляю: я ніколи не бачила красивішої жінки.

— Не дивно, що ви боїтеся до неї підходити, — казала я Емре, айтішнику з Туреччини, який твердо намірився знайти собі на курсах наречену.

— Узагалі-то, до неї ніхто не підходить через її хлопця.

Це мене здивувало. Бо «у мене є хлопець» — перша фраза, яку говорили дівчата, щоб від них відчепилися. Спершу це діяло, а потім ішли запитання «То чому він тебе таку гарну відпускає ввечері саму?». І чіпляння тривали, набираючи обертів.

— Він ось-ось вийде з в’язниці. Може, теж приєднається до нас на заняттях. Пілар каже, німецька в нього кульгає, — пояснював Емре.

Оце так сюрприз. Молода красива медсестра, багато сміється, легко сходиться з людьми, дивиться «Ріка і Морті» на перервах — і така драма! Хлопець у в’язниці! Моя уява малювала, як після уроків красива і респектабельна Пілар заливає зошит слізьми, пишучи листи небезпечному бандиту, який рахує дні до моменту, коли вони возз’єднаються і разом учитимуть німецьку в нашій групі.

— Не вірю, що якомусь зеку може пощастити бути поруч з такою жінкою, як Пілар, — пліткували дівчата на перекурах.

— Ну, чому, декому з бандитів щастить навіть президентами ставати, — згадувала я тодішнього очільника своєї батьківщини.

— Президентом — я ще повірю, але зустрічатися з Пілар…

Може, через те що Пілар була мені цікавою, може, через спільну любов до «Ріка і Морті» ми потоваришували. Допомагали одна одній з домашніми завданнями, разом вправлялися в діалогах, коли треба було працювати в парах. На щастя, компанія Пілар віднаджувала від мене Емре і його друзів — вони побоювалися Пілар, тож і поруч зі мною їхній настирливий романтичний настрій зникав.

Якось Пілар покликала мене на вино. «Ось він, той день, коли я дізнаюся все про її кінематографічні драматичні стосунки», — подумала я.

Я допивала третій келих червоного сухого, намагаючись вибрати між допитливістю і коректністю. Ну, бо в людини біда, чи варто мучити її, просто щоб задовольнити свою цікавість? Та запитань було багато. Скільки він відсидів? За що? Чи схоже це на стосунки на відстані? Як часто їм дозволяють побачення?

Поки я наважувалася, до нас підійшов високий білявий красень. Він сказав Пілар, що в неї найчарівніший сміх у цьому місті. Пілар театрально засміялася. Він спитав, чи не будемо ми ввечері в клубі на сусідній вулиці. Пілар відповіла, що не збиралися, але тепер вагаємось. Завершилося тим, що вона дала йому номер свого мобільного.

— Так а що, твій хлопець, не розгнівається, коли ось-ось вийде на свободу?

— А в нього довічне, — сказала Пілар. І, знаєте, у неї справді найкрасивіший сміх у місті.

Є чоловіки, для яких ми маємо цінність лише як чиясь донька, сестра, дівчина чи дружина. Наше «ні» важить лише тоді, коли є небезпека перейти кордони іншого чоловіка. Проте не наші власні кордони (у всесвіті таких мужчин у нас просто немає кордонів). Чи можемо ми не хотіти Емре або Колю, навіть коли у нас немає бойфренда? Можемо. Чи варто відповідати їм правду на питання «А в тебе є хлопець?»? Варто, якщо віриш, що ти більше, ніж чиясь власність. Не варто, якщо при цьому поспішаєш і хочеш швидко відшити надокучливого залицяльника.

Я хочу, щоб настав день, коли моє «ні» сприйматиметься однозначно і безумовно. А поки що мені іноді доводиться користуватися лайфгаком іспанської медсестри Пілар.

— То коли вже ми підемо на пиво? — це була Коліна остання спроба. Я відмовила, бо мій бойфренд мав ось-ось вийти з в’язниці.

Друга світова війна — трагічний злам для фемруху в Україні. Дехто з очільниць жіночого руху загинули під час сталінських репресій на Галичині й Волині у 1939–1941 роках, як-от волинська сенаторка в польському Сеймі, членкиня української національної секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Олена Левчанівська, яку 1940 року розстріляло НКВС. Когось знищив гітлерівський режим під час окупації в 1941–1944 роках, скажімо, 1943 року гестапівці розстріляли відому феміністку і теж учасницю української національної секції при МЖЛМіС Харитю Кононенко. Головну представницю націоналістичного жіночого руху Олену Телігу нацисти розстріляли в Києві 1942 року. Хто вціліли, емігрували на Захід, як Мілена Рудницька.

Відтак у 1940-х роках організований фемрух на теренах України, по суті, остаточно припинив свою діяльність. Націоналізм майже зник із середини 1950-х років, після загибелі в бою 1950 року Романа Шухевича і захоплення в полон радянським КДБ 1954 року останнього головного командира УПА Василя Кука. «Майже», бо окремі локальні підпільні націоналістичні організації, особливо на Галичині, виникали й пізніше (наприклад, Український національний фронт у 1964–1967 роках).

Проте на еміграції і феміністичний, і націоналістичний рухи існували й далі, до того ж зазнавши помітних трансформацій і почавши несподівано зближуватися. Про причини цього згодом, а поки що трохи історії. У 1948 році на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії постала Світова федерація українських жіночих організацій. Первісно вона об’єднала десять організацій, серед них і відверто пронаціоналістичні та консервативні, зокрема Організацію українок ім. Ольги Басараб та Лігу українських католицьких жінок Канади (згодом до СФУЖО приєдналися Жіноче товариство ім. Олени Теліги в Англії та Об’єднання українських православних сестрицтв в Америці). Як зазначала одна з нинішніх очільниць СФУЖО Марта Кебало, Конгрес від початку підніс гасла і феміністичні, і націоналістичні (звичайно, в широкому, а не інтегральному розумінні) з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на громадську думку про Україну в міжнародних жіночих організацій та чинити посильний тиск на комуністичну владу Радянського Союзу.

Характерно, що чимало західноукраїнських провідниць-демократок фемруху, які пережили воєнне лихоліття, вже не мали якогось впливу на повоєнні процеси в діаспорі. Хоча першою очільницею СФУЖО 1948 року стала колишня організаторка-референтка СУ, членкиня УНДО й сенаторка Олена Кисілевська, багато більш ліберальних феміністок відійшли від керівних ролей. Наприклад, Мілена Рудницька 1950 року виїхала із Західної Європи до США (саме там і в Канаді сформувався центр громадського життя українок у діаспорі), де намагалася влитися в жіночий рух, але не вписалася в нові контексти. Попрацювавши у 1950–1958 роках у нью-йоркській газеті «Свобода», Рудницька повернулася назад і осіла в західнонімецькому Мюнхені.

У зв’язку з націоналізмом треба ще пригадати мельниківське крило ОУН. Після Другої світової війни мельниківці на еміграції теж переживали світоглядну кризу, але, на відміну від ОУН(р), до відкритого протистояння між ортодоксальними прихильниками ідей Сціборського і націонал-демократами справа не дійшла. Адже й сам Мельник, живучи в країнах демократичного Заходу, які перебували в стані Холодної війни з СРСР, поступово почав де-факто відходити від інтегрального світогляду, хоч і не так послідовно, як Лев і Дарія Ребети. Тому зміни в проводі ОУН(м) відбувалися радше еволюційно і не без впливу давніших націоналістичних діаспорних організацій, які на практиці вже стояли на націонал-демократичних позиціях. Почався цей процес 1947 року на ІІІ Великому зборі українських націоналістів, на якому Мельник закликав омолодити ПУН. Згодом мельниківці ініціювали реальний діалог і співпрацю з ідеологічно різними діаспорними українськими партіями й громадськими організаціями, зокрема й жіночими.

У 1957 році Мельник ініціював процес об’єднання (в сенсі спільної координації) ПУН ОУН(м) та союзних їй діаспорних націоналістичних організацій. Нарешті, 1964 року було створено Світову координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. Первісно до неї ввійшло чотирнадцять організацій, серед них і Організація українок ім. Ольги Басараб. До речі, саме її очільниця Стефанія Савчук запропонувала назву ІСНО ¹. Одночасне членство в жіночих і націоналістичних організаціях теж стало поширеною практикою в повоєнній діаспорі. Та ж таки Стефанія Савчук у 1972–1977 роках очолювала СФУЖО. Проводилися спільні акції, наприклад громадсько-допомогова жіноча організація Золотий Хрест та Організація українок ім. Ольги Басараб 1968 року збирали кошти для Комітету допомоги і оборони українських політичних в’язнів у СРСР при ІСНО ².

Організація й участь в акціях проти переслідування комуністичною владою дисиденток і дисидентів у СРСР були важливою ланкою в діяльності діаспорних українських жіночих організацій. Наприклад, коли ООН проголосив 1975-й Міжнародним роком жінки, організації СФУЖО провели масштабну правозахисну кампанію на підтримку жінок-політв’язнів з метою добитися амністії українських жінок, репресованих радянською владою, — від маніфестації за участи представниць багатьох жіночих організацій до збору підписів на захист ув’язнених у СРСР українських дисиденток і передачі їх в ООН.

Українські феморганізації великою мірою зосереджувалися на боротьбі за національні права українок та проти радянської тоталітарної системи, але не треба думати, ніби діаспорний український жіночий рух у 1960–1970-х повністю «випав» із тих змін, які породила на Заході друга хвиля фемінізму. Українки в діаспорі жили переважно в американсько-канадському середовищі, де жінки повели активну боротьбу за збільшення своєї присутности в усіх структурах управління суспільством, за право отримувати роботу, рівні можливості просування по кар’єрних щаблях, рівну оплату за рівну працю, і вони теж не стояли осторонь цих процесів.

Особливо це помітно серед українок у Канаді, де українська діаспора найчисельніша у світі і становила певну політичну вагу в загальноканадській політиці. Наприклад, у 1970–1973 роках багаторічна керівниця Союзу українок Канади Галина Гнатишин навіть очолювала Національну раду жінок Канади. Коли канадські жіночі організації в рамках фемінізму другої хвилі почали активну діяльність з інтеграції жінок у політичний рух, українки не пасли задніх. З метою об’єднати зусилля у проведенні реформ, які максимально відповідали б інтересам жіноцтва на федеральному і на провінційному рівнях, канадські жінки 1971 року заснували потужну громадську організацію Комітет національної дії статусу жінок, до якого ввійшли й українські жіночі організації, що теж стали учасницями загальноканадського руху за надання жінкам рівних можливостей із чоловіками ³.

А проте не полишає враження, що українки у США й Канаді так само більшою мірою розвивали, хай і з виразним фемакцентом, націонал-визвольну тематику. Тоді сама специфіка українського жіночого руху була такою, що якщо менше акцентувати національне питання, власне український жіночий рух міг би зникнути, асимілювавшись на загальноамериканському і загальноканадському тлі. Будучи етнокультурною меншиною, українки гостро відчували свою українську ідентичність як представниці великого народу без держави. Отож інтерсекційний перетин дискримінації їх як жінок і як представниць українства, якому в перспективі могло загрожувати зникнення, існував і в діаспорі.

Через це, зокрема, в дисидентському середовищі УРСР так і не виникли підпільні феміністичні організації. Попри лібералізацію життя після десталінізації, українському народу й надалі загрожувала денаціоналізація. 1970-ті роки — період активного мусування брежнєвсько-сусловської концепції (хоча вперше її проголосив ще Хрущов 1961 року на XXII з’їзді КПРС) зближення і злиття всіх народів СРСР в одну нову історичну спільноту — радянський народ. Тобто в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись у радянській, а по суті — в російській. Процеси русифікації зайшли вже далеко, і самій ідентичності українки/українця загрожувала небезпека.

Унаслідок цього український дисидентський рух практично не мав сили вийти за межі правозахисних і національних вимог. В УРСР існувало хіба ще релігійне дисидентство, ото й усе. І велика плеяда українських дисиденток  ⁴ лише в загальному контексті іноді згадувала про суто жіночі проблеми в СРСР, як то сексизм, майже повна відсутність жінок на чільних ролях у політиці і на престижній роботі, гендерно зумовлене насилля тощо. Із 1965 року 8 Березня формально стало вихідним «жіночим днем», а на практиці комуністична система перетворила його на «свято весни», яке, по суті, знівелювало його первісну суть як Дня боротьби за права жінок ⁵.

Характерно, що в Радянській Росії дисидентський рух охоплював ширше коло проблем. Скажімо, наприкінці 1970-х у Ленінграді вийшов жіночий самвидавний альманах «Жінка і Росія», а на початку 1980-х активістки заснували жіночий клуб «Марія», який видавав однойменний журнал. Не згодна з прохристиянською позицією «Марії» частина учасниць згодом заходилася видавати окреме видання «Далеке-близьке». Що казати, якщо 1983 року в Ленінграді навіть виникла підпільна ЛГБТ+ організація «Голуба лабораторія» (до речі, заснував її киянин Олександр Заремба), до якої входили і профеміністично налаштовані лесбійки. Одна з них, Ольга Краузе, на початку 1980-х організувала там-таки в Ленінграді підпільний «Клуб незалежних жінок». В Україні в цей час нічого такого не було.

Справа в тому, що російське дисидентство не клопоталося про збереження своєї національної ідентичности: росіянам як титульній у СРСР нації не загрожувало зникнення. Бути росіянином/росіянкою або принаймні говорити російською мовою означало мати привілеї. Натомість українське дисиденство гостро відчувало своє дискриміноване становище саме як українське. І перед загрозою втратити національну ідентичність у його учасниць і учасників у боротьбі з мегапотужною комуністичною системою просто не вистачало сил на щось інше, крім магістральних правозахисних і національних напрямів. Бо тут така діалектика: не буде української ідентичности, не буде й українського жіночого руху.

У цьому контексті цікава історія з виступом у США дисидентки Надії Світличної, яка у 1973–1976-му відсиділа в брежнєвських таборах, а 1978 року її депортували з СРСР. У вересні 1979-го на запрошення Об’єднаних жіночих організацій вона виступила з промовою «Сучасне становище жінки в Україні» на відкритті виставки оригіналів самвидаву в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго ⁶. Світлична говорила про «становище жінок, матерів, сестер ув’язнених, політичних в’язнів», про практичні проблеми борчинь із тоталітарною системою в УРСР, які мало збігалися із середньостатистичним життям жінок у демократичних США і Канаді. По цей бік «залізної завіси» був інший світ, де проблеми білих жінок середнього американського класу, на яких тоді магістрально фокусувався фемінізм другої хвилі, мало розуміли.

Крім діяльности дисиденток у повоєнних СРСР і УРСР, існували ініційовані і підконтрольні КПРС Комітет радянських жінок, хрущовські жіночі ради, де повістку встановлювали не їхні членкині, а компартійні чиновники, а також жіночі видання «Робітниця», «Селянка», «Радянська жінка». Проте назвати ці проєкти хоча б ліво-феміністичними язик не повертається. Лівий фемінізм — це рух за свободу особистости в рамках соціал-демократії, соціалізму й анархізму, а не радянського тоталітарного комунізму. Сам термін «феминизм» у «Большой советской энциклопедии» визначався не інакше як «женское движение за уравнение женщин в правах с мужчинами в рамках буржуазного строя», а феморганізації, звісно ж, «обычно не касаются актуальных проблем современности». Радянський офіційний жіночий рух від середини 1920-х був радше додатком до компартійної ідеології і не вживав щодо себе термін «фемінізм». Тут не втримаюся і вкажу на відверту маніпуляцію багатьох сучасних речників українського модерного націоналізму, які вороже ставлення комуністичних діячок до українського національного питання в рамках крайнього лівого жіночого руху постійно переносять на весь різноманітний спектр фемінізму.

Лише в горбачовську «перебудову» 1985–1991 років починається поступова реанімація справжнього жіночого руху в Україні. І перші відроджені в УРСР жіночі організації були виразно націонал-демократичного спрямування. У 1989 році в структурі щойно заснованого як опозиція до КПУ–КПРС Народного руху України одразу виникає Жіноча громада. Своєю назвою вона апелювала до історичних традицій: організація Жіноча громада існувала в Західній Україні в 1890–1920-х роках. Того самого року у Львові вкотре поновлює свою діяльність СУ, тоді ще як галицька регіональна ініціатива, а від 1991 року знову всеукраїнська громадська організація з осередком у Києві. Покращення становища жінок ЖГ і СУ пов’язували з національним відродженням, із творенням незалежної держави та громадянського суспільства.

Крім традиційних жіночих організацій національного спрямування в останні роки СРСР виникають в Україні й соціально орієнтовані. У 1989 році на постафганській антивоєнній хвилі в Запоріжжі виник перший Комітет солдатських матерів. Ініціатива поширилася по всіх регіонах. У результаті 14 липня 1990-го в Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував Організацію солдатських матерів України. Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головною її метою було запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії. Активна діяльність ОСМУ, зокрема лобіювання держорганів і публічне апелювання до громадськости, змусила Верховну Раду УРСР в липні 1990 року ухвалити постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак указ президента СРСР від 1 грудня 1990 року фактично скасував цей юридичний акт.

За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування і поставила спільну мету — незалежність України і формування самостійної армії, щоб кремлівська влада не змушувала українців брати участь у збройних конфліктах за межами УРСР. У жовтні 1990-го під зверненням II Всеукраїнських зборів НРУ до народу України «Про службу в армії» свої підписи поставили представниці не лише СУ і ЖГ, а й ОСМУ. Звернення закликало виконати згадану липневу постанову ВР УРСР ⁷. Як бачимо, в роки «перебудови» жіночі організації тісно співпрацювали з націонал-демократичними силами.

Уже в добу незалежности, від середини 1990-х років, в Україні починає формуватися ідейний фемінізм другої і третьої хвиль. Так само поруч із ліберально-демократичним з національним забарвленням фемінізмом заново постає український лівий фемрух, базований на гуманістичних принципах.

Отже, до часу проголошення незалежности України фемінізм і націоналізм перегорнули непрості сторінки взаємодії. З ХІХ століття і до 1920-х років український ліберально-демократичний, а почасти й соціал-демократичний фемінізм особливо не конфліктував із націоналізмом. Накладання дискримінації за національною ознакою вело до усвідомлення можливостей співпрацювати. Проте оформлення крайнього правого інтегрального націоналізму, який чітко (а не спектрально розмито, як це було доти) відмежувався від правоцентризму, породило його конфронтацію з фемрухом у 1930-х роках. Адже пріоритети інтегрального націоналізму — це колективізм, коли (в цьому випадку) інтереси нації і націоналістичної партії стоять вище за особистість і права людини, та коли постулюється теза про те, що в кожної нації «своя правда». У фемінізмі при всьому розмаїтті його напрямів інтереси жодної групи не можуть стояти вище за права людини, а загальнолюдські гуманістичні цінності не можуть нівелюватися на догоду інтересам нації, партії чи держави.

Тому фемінізм міг співпрацювати з націоналізмом лише на таких позиціях, що право на національну ідентичність — це право кожної людини, а не вроджена й незмінна характеристика певної етнічної групи людей. Отож коли ідентичності українки загрожувало зникнення, частина фемруху співпрацювала з тим націоналізмом, який де-факто був націонал-демократією, і зрідка з націонал-консерватизмом: згадаймо, що в українському контексті він із часів Липинського поєднувався не так із національним визначенням «по крові», як із прийняттям культури народу, на території якого ти живеш.

Замість післямови. Роздуми про фемінізм і націоналізм сьогодні

За фахом я історикиня, а не дослідниця сучасних громадсько-політичних рухів, і ще громадська активістка, тому не втримаюся і на завершення хоча б коротко скажу про взаємозв’язок історії й сучасности у взаємодії між фемінізмом і націоналізмом. Дослідниці фемінізму вже озвучували цю проблему під різними теоретичними кутами зору. Пропоную свій оригінальний аналіз і я — як післямову до мого історико-публіцистичного нарису.

Є така метафорична філософська модель, яка поєднує лінійний і циклічний погляди на розвиток людства і згідно з якою історія рухається по спіралі. У цій спіралі, умовно кажучи, процеси у верхньому часовому кільці часто дещо схожі на ті, що відбувалися в нижній частині спіралі, але внаслідок впливу попереднього розвитку вони або досконаліші, або регресивніші. Зрештою, в цьому контексті треба згадати діалектичну тріаду теза–антитеза–синтез, у якій остання фаза по-різному може комбінувати те нове, що вистояло в протистоянні зі старим, із тими старими підходами і проблемами, які з різних причин досі виявилися життєздатними. На мою думку, нинішній виток, фрагмент історичної спіралі як моделі взаємовідносин націоналізму й фемінізму химерно «завис» над попереднім витком другої половини 1930-х років.

Після відродження в другій половині 1980-х — у 2000-х роках в Україні націоналізму й фемінізму, між ними знову почалося жорстке ідеологічне протистояння, яке нині ми спостерігаємо й нині. На це є низка причин. З одного боку, націоналізм зробив апгрейд за рахунок сучасного євро-американського праворадикального руху з його опозицією ідеям неієрархічного суспільства рівности (а отже, з ідейним несприйняттям фемінізму) та «священною війною» проти гендерної теорії, ЛГБТ+ людей, глобалізації й мігрантів. А подекуди ще й із залученням ідей «загальнослов’янського братства», щоправда, після початку російської агресії в України крайні праві сили воліють про це не згадувати. З іншого боку, націоналістичні організації зробили таку собі контрревізію («назад до Сціборського й Донцова!») і знову відкрито апелюють до ідей інтегрального націоналізму саме зразка 1930-х років як до формального підґрунтя своєї ідеології.

У ХХІ столітті фемінізм в Україні пішов уперед у своєму розвитку, розцвів різними напрямами, став більше озвучувати сучасні проблеми жінок, а не лише апелювати до історичної націонал-визвольної традиції. Проте нині Україна в стані гібридної війни, поразка у якій загрожує країні втягненням в орбіту путінського авторитарного «русского міра», що, по суті, є транскордонним російським націоналізмом. Тому українське національне питання досі актуальне й важливе. І все-таки Україна — незалежна держава, а належати до українства — це тепер означає належати до титульної нації. На цьому тлі жінки в Україні більше обстають і борються за суто жіночі права, не приносячи їх (із мантрою на вустах «не на часі») у «вічну жертву» винятково національним інтересам. Загроза ідентичності українки порівняно з минулим нині менша, а от становище жінки кричуще відстає від реалій демократичних суспільств Заходу.

Водночас фемінізм виступає на передовій прогресивних суспільних змін, бо залишається в руслі первісного гуманістичного імпульсу пробуджених жіночих голосів, які з часом звучать як поліфонія. Дедалі глибше розробляються методи протидії дискримінаційним явищам щодо жінок, із якими досі український фемрух боровся мало або й узагалі ігнорував. Наприклад, більше уваги тепер приділяється становищу маргіналізованих груп жінок (найдратівливіший для ультраправих приклад — ЛБТ-жінки і заснування їхніх організацій, як-от «Інсайт» у Києві, «Сфера» в Харкові та ін.), а не універсалізуються всі проблеми жіноцтва під умовну середньостатистичну українку. Та все це ще не значить, що за новими суспільними викликами український фемінізм «забув» про національний складник: феміністка й одночасно патріотка — це нормальна, адекватна життєва реалія.

Ще дозволю собі припустити, що сучасна постпомаранчева і постєвромайданівська Україна в плані фемруху дещо нагадує пореволюційну Західну Україну у 1920–1930-х роках. Тоді українкам і українцям не вдалося втримати незалежність, на відміну від сьогодні, сусіди окупували все, а не лише Крим і Донбас. Та які не які демократія і громадянське суспільство в тодішній Польщі, як тепер у незалежній Україні (теж, по-моєму, «які не які»), дозволили жіночому руху бурхливо розвинутися, збагатитися різними напрямами, гарячими внутрішніми і зовнішніми дискусіями, законодавчими досягненнями. Головне, щоб нині, на відміну від «тоді», демократію на наших теренах укотре не зруйнували в той чи той спосіб.

Чи можлива тепер хоч якась співпраця між націоналізмом і фемінізмом, перетин інтересів? Тут, мені здається, обов’язково треба уточнити — ми говоримо про націоналізм у широкому чи ідеологічно вузькому розумінні. Націоналізм, фактично націонал-демократія, як і колись, може підтримувати феміністичні вимоги. Тому прагматична співпраця фемінізму з націонал-демократією в національному питані, питаннях прав і свобод українських громадянок була і є можлива. І ще треба згадати про релятивістське побутове сприйняття націоналізму в окремих регіонах Україні. У цьому контексті важливо розуміти, що історична традиція в колективній свідомості — вперта штука. Тому в Західній Україні націоналізм на побутовому рівні досі часто-густо ототожнюється не те що з націонал-демократією, а ще розмитіше — з національно-визвольною боротьбою і громадянським патріотизмом як таким узагалі.

Про це слід пам’ятати, коли ви, скажімо, жителька Запоріжжя і спілкуєтеся на Волині з людиною, яка каже вам, що вона «націоналістка». У цьому культурному контексті це не обов’язково корелюватиметься з припущенням, що ця особа — прихильниця модерного націоналізму і голосує за котрусь із сучасних крайніх правих партій. Насправді це може також означати, що ця людина вважає себе патріоткою, що вона шанує діячів і діячок національно-визвольного українського руху минулого та дотримується в широкому розумінні правого світогляду. Далі в розмові ви можете несподівано з’ясувати, що ця людина на виборах віддає свій голос за правоцентристські партії демократичного спрямування та обстоює фундаментальні цінності дотримання прав людини.

Тому стоячи на засадах інтерсекційної фемтеорії, треба розуміти, що взаємодія з націоналізмом може відбуватися на різних рівнях. І не кожна людина, яка скаже вам, що вона націоналіст/націоналістка, — це конче противник чи противниця фемінізму, на зразок тих, хто з кулаками виходять на контракції проти фемруху. Так званий громадянський націоналізм далеко не тотожний ультраправому радикалізму.

У рідкісних випадках можливий діалог і з неоконсерватизмом — з його поміркованим крилом. Маємо такий парадокс: з одного боку, під гаслами консерватизму в нас виступає багато запеклих противників Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, з другого боку — випадок, коли на останніх президентських виборах 2019 року єдиним кандидатом, який не лише публічно висловився за її ратифікацію, а й визнав правильним феміністичне гасло «моє тіло — моє діло» і навіть підтримав право ЛГБТ+ спільноти (а отже, ЛБТ-жінок) на публічні акції та на офіційно зареєстроване партнерство, був Роман Безсмертний ⁸. Напередодні цих виборів він очолив новостворену партію РУХ +380, яку він проголосив ідеологічно неоконсервативною і базованою на цінностях християнського гуманізму. Звісно, це такий собі маргінальний приклад невдалого політпроєкту, але факт сам по собі однаково цікавий. Ще в українському фемрусі існує християнський фемінізм, представниці якого не бояться називатися феміністками, а не просто учасницями жіночого руху ⁹.

Що ж до релігійного ультраконсерватизму, то світова практика вже знає й негативні приклади співпраці між ним і радикальним фемінізмом, коли певна феморганізація спільно з консерваторами дискримінує права котроїсь із соціально вразливих груп, по суті, відходячи від ідеї рівности прав. Наприклад, коли трансексклюзивна радфемівська організація «Фронт визволення жінок» відкрито співпрацює з американськими «релігійними правими», а саме з «Альянсом у захисті свободи», який виступає проти абортів і прав ЛГБТ+ людей у США. Головна ж їхня співпраця полягає в блокуванні законів, які захищають права транслюдей. Разом вони роблять усе можливе для ліквідації вже наявних соціальних програм і послуг для трансгендерних жінок і чоловіків. Чи можлива така співпраця у нас, скажімо, на ґрунті трансфобії? Будемо сподіватися, що ні.

Узагалі, між націоналізмом у його вузькому вираженні як крайньої правої ідеології та фемінізмом адекватна співпраця неможлива. Це майже так само справедливо і щодо ультраконсерватизму та фемінізму. Проте характерно, що і в 1930-х роках, і тепер крайні праві рухи намагаються створити альтернативний фемінізму жіночий рух у рамках своєї ідеологічної парадигми, засадничо базованої на ієрархічно-патріархальному світогляді. Однак помічено, що жіноцтво в лавах модерного націоналізму й ультраконсерватизму при утворенні будь-яких жіночих організацій категорично уникає самого слова «фемінізм» як лайливого. І це теж простий маркер для розуміння того, що фемінізм і націоналізм у вузькому ідеологічному визначенні несумісні.

Ось приклад. Нині існує таке явище як альт-фемінізм, альтернативність якого полягає в ідеях «фемінізму для білих» та в біологізаторському антигендерному підході до проблеми взаємовідносин чоловіче–жіноче. Прихильниці так званого альт-фемінізму вже є й у нас. Однак його ідейна натхненниця Лана Локтефф категорично відкидає цю спопуляризовану назагал назву нового руху. Вона прямо зазначає, що вона не феміністка, і самé слово на «ф» для неї неприйнятне. Локтефф позиціонує себе як націоналістку (хоча в реальності її погляди близькі до неонацизму) в жіночому русі, який є складовою частиною більшого світового руху альт-райт — «нові праві».

На мою думку, свобода народам, право на національну ідентичність — це нормально, а національно-визвольна боротьба — це природне право людей зі спільною культурно-етнічною ідентичністю боронити свій спосіб життя, свою рівність з іншими націями. Проте національна ідентичність не повинна ставитися вище за інші ідентичності і позбавляти людей прáва на рівність за гендерною приналежністю, сексуальною орієнтацією, релігійними переконаннями (атеїзмом), інакшою етнокультурною чи будь-якою іншою ознакою. І вже точно національна українська ідентичність не дорівнює апріорно вищості чоловіків над жінками та не означає нерівности їхніх прав.

---

1. Акименко, Катерина. Історія створення світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій // Сторінки історії: Збірн. наук. праць. — 2018. — Вип. 47. — С. 52–60: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/29838 [↩]
2. Ващук, Людмила. Правозахисна діяльність українських жіночих організацій за кордоном (1960–1980-ті рр.): джерелознавчий аспект // Ucraina magna. — 2017. — Vol. 2. — С. 286–296: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ucrmag_2017_2_19 [↩]
3. Шолота, Христина. Участь українського жіноцтва Канади у загальноканадському жіночому русі ХХ ст. // Гілея: Науковий вісник. — 2015. — Вип. 95. — С. 151–156: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/gileya_2015_95_38.pdf [↩]
4. Лісова, Віра. Жінки в русі опору сімдесятих років («Сімдесятниці») // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1202337115 [↩]
5. Лишка, Яна. Міжнародний жіночий день: дата компартійна чи феміністична? // https://update.com.ua/likbez_tag/mzhnarodnii-zhnochii-den-data-kompartina-chi-femnstichna_n4315 [↩]
6. Якименко, Людмила. Інтертекстуальні виміри фемінного дискурсу публіцистики Надії Світличної й Соломії Павличко // Гілея: Науковий вісник. — 2017. — Вип. 116. — С. 262–266: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_116(1)__66 [↩]
7. Бесчастний, Віктор. Типологія сучасного жіночого руху в Україні // Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. — К.: Знання, 2007: https://pidru4niki.com/18421120/pravo/tipologiya_suchasnogo_zhinochogo_ruhu_ukrayini [↩]
8. На «10 незручних питань» відповідає кандидат в президенти Роман Безсмертний // Українська Гельсінська спілка з прав людини. — 7 березня 2019: https://helsinki.org.ua/articles/na-10-nezruchnyh-pytan-vidpovidaje-kandydat-v-prezydenty-roman-bezsmertnyj/ [↩]
9. Християнський фемінізм в Україні // https://www.facebook.com/groups/1124884147573401/?fref=nf&__tn__=C-R#_=_ [↩]

Друга світова війна поклала кінець протистоянню ОУН з організованим фемрухом, але не суперечкам про практичні й теоретичні аспекти «жіночого питання» всередині націоналістичного середовища. Проблема участи українського жіноцтва в лавах ОУН та Української Повстанської Армії у 1939–1954 роках непроста. З одного боку, дослідники і дослідниці підкреслюють, що жінок у націоналістичному підпіллі було багато.

Проте що це значить, і яка роль відводилася жінкам в ОУН–УПА? Як свідчать архівні матеріали, на які у своєму дослідженні ¹ посилається історикиня Леся Онишко, в націоналістичному підпіллі було організовано жіночу мережу, в компетенції якої входило розповсюдження агітпродукції, магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, проведення релігійних свят у націоналістичному дусі. Для роз’яснення ролі жінки в ОУН–УПА проводилися бесіди на теми про жінку — сестру-жалібницю, санітарку, розвідницю, зв’язкову, кухарку, кравчиню. Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН(р) у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька.

Цей перелік нагадує продовження теми інтегрального націоналізму про жінку як своєрідну «молодшу» помічницю чоловіка. Жінок не допускали до реально вагомих керівних посад, відводили їм традиційно жіночі сфери діяльности. Щодо участи жінок у військових підрозділах у тій-таки націоналістичній Конституції 1939 року зазначалося: «Всі громадяни Української Держави мужеського пола зобов’язані до військової служби» і лише «У випадку потреби громадяни Української Держави жіночого полу зобов’язані до допомогової служби для оборони Держави» (арт. 1, розд. VІІІ).

Тут чимало читачок і читачів можуть резонно нагадати про разючі винятки. Серед довірених осіб Романа Шухевича, який 1943 року очолив ОУН–УПА, були Катерина Зарицька (організаторка й очільниця з того самого року Українського Червоного Хреста УПА), Галина Дидик, Одарка Гусяк, які виконували особливо важливі завдання зі встановлення зв’язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Шухевича. А 1944 року до президії новоствореної Української Головної Визвольної Ради — своєрідного підпільного парламенту й уряду одночасно, організованого з ініціативи Шухевича, — ввійшла Дарія Ребет, яка брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Важливо розуміти, що в умовах Другої світової війни ОУН в Україні до 1943 року і після — це дві великі різниці. Узагалі, ОУН об’єднувала харизматичних людей із дуже різним баченням націоналізму, що призводило і до конфліктів. Після вбивства Коновальця 1938 року в ОУН стався розкол: старше покоління (зокрема, Сціборський) пішло здебільшого за Андрієм Мельником, а молодше — за Степаном Бандерою, утворивши 1940 року ОУН (революційну), яку ще часто називають бандерівською. Цей перший розкол був не ідеологічний, а радше через різні методи боротьби і конфлікт поколінь. А от від 1943-го і до 1954 року тривав внутрішній конфлікт в ОУН(р), який, зрештою, завершився другим розколом. У цьому конфлікті був ідеологічний складник, що його дослідники і дослідниці чомусь часто опускають. На мою думку, цей складник важливий і для розуміння, чому із 1943 року жінок стали більше допускати до окремих керівних посад в ОУН–УПА і взагалі до підпільної боротьби.

У 1943 році на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(р) головні політичні компоненти ідеології націоналістів-революціонерів було піддано ревізії. Важко сказати, чому новий голова проводу ОУН(р) на українських землях Шухевич — доти прихильник інтегрального націоналізму, який 1941-го очолював батальйон «Нахтігаль», а в 1941–1943-му — 201-й батальйон шуцманшафту, — змінив свої погляди на ідеологію націоналізму. Можливо, побачив нацистський праворадикалізм у дії. (А може, пожартую, згадав свою бабусю, феміністку Герміну Шухевич-Любович ², у якої жив у юності і яка була послідовницею емансипаційного руху Наталі Кобринської, ініціаторкою і співзасновницею Клубу русинок у Львові (1893, перша і довголітня голова) та Жіночої спілки промислової «Труд» (1900–1914).)

Отож 1943 року замість «Україна для українців» на перший план виходить нове гасло «Свобода народам і людині». Було змінено програму і статут ОУН(р), проголошено боротьбу як проти більшовизму, так і проти німецького нацизму. За мету боротьби обрали будівництво в перспективі демократичної за суттю, соціально орієнтованої держави, а не тоталітарної на засадах вождизму й однопартійности. Створена 1944 року УГВР логічно продовжила зміни: вона стала політичною надбудовою ОУН–УПА, до неї ввійшли представники різних довоєнних партій, а президентом УГВР узагалі обрали колишнього українського соціаліста-революціонера і члена УЦР Кирила Осьмака. За такої фактичної відмови від інтегрального націоналізму і дрейфу в бік націонал-демократії, очевидно, й жінки в підпіллі здобули більше можливостей.

Проте на еміграції ОУН(р) очолював не Шухевич, а Бандера. До загибелі Шухевича 1950 року внутрішній конфлікт у партії тлів, але стримувався, а після того яскраво спалахнув. Бандера і його прихильники (серед них позапартійний Донцов) уважали постанови III Надзвичайного збору ОУН 1943 року разом з уточненнями конференції ОУН(р) на українських землях 1950 року чинними, але наполягали, щоб програмні поступки на користь демократії і світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується основних принципів революційного націоналізму, базованих на постулатах Донцова й авторитарних поглядах самого Бандери. Їхні опоненти, головно послідовники «пізнього» Шухевича Лев Ребет, Дарія Ребет та Зиновій Матла заперечували такий підхід і наполягали, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і повинні бути засадничими елементами ідеології ОУН(р) ³.

У протистоянні «демократії» і «провідництва» центральну роль нарівні зі своїм чоловіком відігравала Дарія Ребет. Власне, вона ще з 1938 року виступала проти посилення авторитаризму в ОУН, а із 1944-го взагалі почала гостру полеміку із самим Бандерою. У 1950–1951 роках Дарія Ребет звернулася до нього з кількома листами, у яких звинуватила Бандеру у вождизмі, незаконному на післявоєнній еміграції присвоєнні звання провідника ОУН(р) та у відході від світоглядно-ідеологічних і програмних постанов III Надзвичайного великого збору ОУН(р). Тимчасом в Україні новий (після загибелі Шухевича) головний командир УПА і голова проводу ОУН(р) на українських землях Василь Кук видав директиву зняти ім’я Бандери з гасел підпілля ⁴.

У 1954 році ОУН(р) остаточно розкололася. Інтегральною частиною й далі керував Бандера, а націонал-демократичну за суттю ОУН (тепер з означенням «закордонна», бо на той час більшість уцілілих націоналістичних лідерів опинилася в діаспорі) очолив Лев Ребет. У 1957 році агент КГБ Богдан Сташинський убив Ребета, а 1959 року — Бандеру. Так завершилося протистояння двох очільників революційного націоналізму, але не їхніх послідовників.

Щодо жіночого питання ОУН(б) й надалі залишалася на позиціях інтегрального (чинного) націоналізму. У 1971 році, аналізуючи причини «застою» в націоналістичному середовищі, син Мілени Рудницької, історик української суспільно-політичної думки і публіцист Іван Лисяк-Рудницький у гострому полемічному тоні писав про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму» ⁵. Про ОУН(з) варто згадати, що в 1979–1991 роках її очолювала Дарія Ребет, яка відзначалася активністю і в розбудові жіночого руху в діаспорі ⁶. У 1945 році вона взяла участь у І З’їзді українського жіноцтва в Німеччині, де її обрали до головної управи. За участи Дарії Ребет було створено міжнародну Лігу жінок в екзилі (вигнанні), у якій, крім українок, об’єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей і постійним секретарем якої вона стала. Дарія Ребет писала теоретичні статті і так само ґрунтовані на власному досвіді — як про націоналізм, так і про жіночий рух. Як побачимо далі, це непоодинокий випадок поєднання двох таких іпостасей у повоєнні десятиліття.

---

1. Онишко, Леся. Роль жінки в українському національно-визвольному русі середини XX століття // Український визвольний рух: Наук. збірн. — Львів, 2004. — Збірн. 3. — С. 30–38: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67012/05-Onishko.pdf?sequence=1 [↩]
2. Криштопа, Олег. Роман Шухевич: як онук першої галицької феміністки став на захист української державності // 5 канал. — 18 червня 2020: https://www.5.ua/suspilstvo/roman-shukhevych-iak-onuk-pershoi-halytskoi-feministky-stav-na-zakhyst-ukrainskoi-derzhavnosti-217269.html [↩]
3. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 32–39: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par6 [↩]
4. Зайцев, Олександр. Дарія Ребет і боротьба за демократизацію ОУН // Дарія Ребет. Спогади. — Львів, 2018. — С. 7–16: http://www.pwin.pl/ksiazki%20z%20Ukrainy/zajcew.pdf [↩]
5. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 44–51: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par8 [↩]
6. Безсмертний-Анзіміров, Андрій. Дарія Ребет // День. — 26 лютого 2015 [↩]

Поразка УНР та входження українських територій до складу Радянської Росії (й утворення квазідержавної УРСР), Польщі, Чехословаччини й Румунії жодним чином не придушили ні фемрух, ні націоналізм. Ба більше, саме 1920-ті й особливо 1930-ті на Західній Україні (тут і далі маються на увазі Галичина і Волинь у складі Польщі; фемрух на Закарпатті ¹ , Буковині й південній Ізмаїльщині був надто локальним) стали періодом кристалізації й піднесення і фемінізму, і націоналізму. У Радянській Україні, підконтрольній Москві, з націоналізмом одразу все було ясно, а ліводемократичний жіночий рух після короткого розвою в першій половині 1920-х сталінський режим просто розчавив. Формально влада й надалі декларувала «рівність» у правах чоловіків і жінок, тимчасом засилаючи в табори українських феміністок (як-от діячку Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, марксистську феміністку Надію Суровцову 1927 року), відновивши заборону абортів і обмеживши підстави для розлучення. Згадана Євгенія Бош, яка була троцькісткою (а отже, в опозиції до сталінізму) й ідейною революціонеркою, внутрішньо зламалася і 1925 року наклала на себе руки. Її доньку Ольгу Коцюбинську-Бош у 1930-х роках репресували, вона вісім років провела в таборах на Колимі.

У порівняно демократичній (принаймні до середини 1930-х років) Польщі українки мали змогу далі боротися за свою емансипацію. Жіночих організацій тут існувало чимало, а найвпливовішою і найчисельнішою став Союз українок, який на піку своєї діяльности нараховував 60 тисяч членкинь ². Зрозуміло, що при такій великій кількості СУ об’єднував жінок різних політичних уподобань. Та все-таки керманички організації, зокрема найвідоміша її очільниця Мілена Рудницька, прагнули, щоб СУ стояла на позиціях ідейного фемруху і демократичних цінностей.

Однак із формуванням у 1920-х роках інтегрального націоналізму і створенням 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) між фемінізмом і націоналізмом визрів конфлікт. У 1980-х за цю тему однією з перших узялася Марта Богачевська-Хом’як, сучасні ґрунтовні наукові дослідження про це належать відомій історикині Марті Гавришко й іншим з Української асоціації дослідників жіночої історії. Тут я спробую лише коротко проаналізувати суть протистояння (чи й співпраці теж?) фемруху й інтегрального націоналізму, під кутом зору і теорії, і практики їхньої взаємодії.

У 1920-х роках, поки інтегральний (чинний) націоналізм ще викристалізовувався, феміністки майже не стикалися з неприхованою ворожістю з боку націоналістів. Ба більше, як у дореволюційні й революційні часи, представники і представниці обох таборів у контексті боротьби за визволення українського народу часто ставилися одні до одних із взаємною повагою. (Укотре нагадаю, що я опускаю антагонізм між лівим жіночим рухом і націоналізмом, тим паче в Західній Україні у 1920–1930-х домінував не він, а таки фемрух ліберал-демократичного спрямування.)

Дмитро Донцов ще навіть 1931 року в розвідці «Олена Пчілка: проба реабілітації» ³ героїзував постать Олени Пчілки і в позитивному ключі згадував її співпрацю з «піонеркою жіночого руху» Наталею Кобринською в контексті її діяльности в жіночому русі до революції і революційного часу. Проте завважмо, як саме хвалить Пчілку Донцов: «З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями».

Тобто, за Донцовим, жінка лише тоді може бути героїнею, коли за характером вона чоловік. Така собі типова андроцентрична похвала жінки одночасно із завуальованою мізогінією. Не без сарказму відзначу: здається, ще трішки і патріарх інтегрального націоналізму виведе першу в історії обґрунтовану концепцію гендерної небінарности «жінок-мужчин». Я, звичайно, утрирую й жартую.

І все-таки у 1920-х роках взаємні випади були поодинокими. Що казати, якщо дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська короткий час навіть очолювала СУ (1926–1927). Культовою постаттю і для націоналістичного, і для фемруху 1920-х була Ольга Басараб — членкиня націоналістичної Української Військової Організації й одночасно СУ, котру за її діяльність 1924 року закатувала польська поліція. Усе змінилося зі створенням 1929 року ОУН, яка на теоретичній базі Донцова (парадокс: сам Донцов так і не вступив в ОУН) і тогочасного європейського праворадикального руху розробила чітку ідеологію, у якій інтереси нації і партії ОУН стояли вище за будь-які інші, зокрема й за права жінок. Задля справедливости треба відзначити, що й СУ 1928 року вирішив не брати участи в діяльності націоналістичного підпілля, зберігаючи демократичний принцип вільного права вибору своїми членкинями тієї чи тієї політичної партії (або ж безпартійности).

У дійсності через ідеологічні розбіжності між СУ і ОУН почалася конфронтація. Щоб сформулювати позицію ОУН, окреслю теоретичні засади інтегрального націоналізму в «жіночому питанні». На сторінках націоналістичних часописів фемінізм розмежовували з жіночим рухом: перший уважали анахронізмом, який приносить інтернаціоналізм, насправді жіноче питання може вирішити лише націоналізм. Однак «жіноче питання» теоретики ОУН сприймали по-біологізаторськи й ієрархічно: українська жінка у них виступала радше як «молодша» партнерка чоловіка в його боротьбі на національному фронті, котра повинна беззастережно виконувати свою репродуктивну місію. Ось як про це теоретизував у своїй праці «До питання призначення української жінки» М. Рак: «Ми дійшли до основних питань призначення українського жіноцтва, це: а) дати якнайбільше й якнайздоровіше молоде покоління та б) підготовлятися до зриву й державного будівництва» ⁴.

Такий підхід у Європі 1930-х років типовий для праворадикальних рухів, які відкидали ідею рівних прав жінок. Наприклад, у німецькій НСДАП жінок було лише 5 %, а після приходу нацистів до влади 1933 року з 35 депутаток німецького Рейхстагу 30 заарештували, а четверо в очікуванні репресій учинили самогубство ². Під впливом таких ідей (щоправда, більше італійського фашизму, ніж німецького нацизму) один із головних ідеологів ОУН Микола Сціборський видав досі культову в середовищі крайніх націоналістів книгу «Націократія» (1935) ⁵. У цій праці він, попри критику окремих надмірностей у засадах європейського фашизму, загалом його схвалив: «Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинности вони поклали здорові принципи авторитарности проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни». Демократію Сціборський гостро розкритикував, зокрема як «звульгаризований лібералістичний культ особистости (“ціль всього — людина!”)», зазначивши натомість, що «націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя й гуманізму». Він іще раз проголосив уже відоме «Нація понад усе!» і що владу в Україні здійснюватиме «Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів».

Звісно, така авторитарна й наскрізь андроцентрична ідеологія не могла не викликати опору з боку феміністок. Мілена Рудницька критикувала підхід ОУН, згідно з яким «Для націоналістичної доктрини носієм нових ідей, творчим, єдино рішальним чинником в громадянстві і державі є лише мужчина. По їхньому, жінка має себе здійснювати тільки в материнстві, одиноким полем її діяльности є тільки родина, її вартість міриться скількістю дітей приведених нею на світ. Материнські завдання націоналізм зводить виключно до біологічної функції» (цитата з її виступу на конгресі СУ 1937 року) ⁶.

Цікаво, що конфлікт націоналізму й фемінізму точився і всередині СУ та ОУН. Остання як дуже чисельна організація об’єднувала у своїх лавах жінок із різною політичною орієнтацією. Ті з них, хто в 1930-х роках підтримували ОУН, почали відмежовуватися від терміна «фемінізм» і нейтрально називати свою діяльність жіночим рухом. За узагальненими даними польських поліційних органів, які Марта Гавришко наводить у ґрунтовній статті «Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках» ⁷ залежно від місцевих осередків подекуди до 10 % членкинь СУ у 1934–1935 роках належали до ОУН. Тому націоналістична опозиція в СУ не раз виступала проти Рудницької й інших ідейних феміністок. Не дивно, що й Рудницька 1937 року в листі до видатної феміністки часів революції й емігрантки Софії Русової виражала занепокоєння «моральним спустошенням» молоді в Галичині під впливом антидемократичних ідеологій.

Проте й прихильниці націоналізму подекуди мали відвагу критикувати антифеміністичну політику. Знаменитим став текст «Якими нас прагнете?» ⁸ поетеси й націоналістки Олени Теліги (надрукований у «Віснику» Донцова 1935 року). Теліга засуджувала сліпе перенесення в український націоналізм «поглядів фашистів на роль жінки», заперечувала звуження місця жінки до «чотирьох К» (Kinder, Küche, Kirche, Kleider — діти, кухня, церква, плаття) і називала це «старопруським поглядом». Теліга також рішуче відкидала три óбрази, що їх нав’язували жіноцтву чоловіки — «жінки-рабині», «жінки-вамп» і «жінки-товаришки». Вона різко завважила: «Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині», — і вимагала відійти від постулату «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси».

Парадоксально, але по суті заперечуючи погляди провідників ОУН на жінок, Теліга формально не визнає, що критикує саме інтегральний націоналізм. Натомість вона робить антифеміністичну ремарку: «Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К». Це ніби спроба протягнути ідеали фемінізму в інтегральний націоналізм через «чорний хід», як такий собі «нефеміністичний фемінізм» (каламбур мій). Задля справедливости зазначу, що навіть таку непряму критику ОУН Теліга могла публічно висловити лише тому, що формально вона вступила до лав партії 1939 року і за кілька років до того могла дозволити собі відкрито критикувати жіноче питання в праворадикальному русі.

Поляризація поглядів демократичного фемінізму й інтегрального націоналізму вочевиднилася після вбивства 1938 року голови ОУН Євгена Коновальця, після чого партія ще більше радикалізувалася. Наступного року концепцію націократії Сціборського поклали в основу політичної програми ОУН ⁹, а в першій статті (артикулі) першого розділу проєкту націоналістичної Конституції Української Держави ¹⁰ авторства того ж таки Сціборського було записано: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Очолювати державу мав «Голова Держави — Вождь Нації», який мав бути «водночас Головою Проводу Українських Націоналістів» (арт. 10, розд. ІХ). Також зазначалося: «Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене в Українській Державі. Одинокою ідеольоґією, що виховує громадян Української Держави, є ідеольоґія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної орґанізації суспільства є Орґанізація Українських Націоналістів» (арт. 7–8, розд. ІХ).

Становище жінки в такій тоталітарній Українській Державі визначалося специфічно. З одного боку, потужний жіночий рух у Західній Україні і, як наслідок, участь у партії освічених ідейних українок зумовили формальну поступку з боку ОУН: «Всі громадяни Української Держави, як чоловіки, так і жінки, рівні перед державними законами… Жінка в Українській Державі має всі цивільні та політичні права нарівні з чоловіками» (арт. 5, розд. Х). Ще цікаво, що жіночий рух добився широкого вживання фемінітивів у Західній Україні і Сціборський використовує їх у тексті Конституції, а не лише чоловічий рід як загальний.

З іншого боку, про участь жінок у владі в Конституції Сціборського було сказано таке: «Послом до Державного Сойму може бути кожний/а/ український/ка/ громадянин/ка/, що має цивільні й політичні права та досягнув/нула/ 25 років життя. Право обирати послів до Державного Сойму мають усі українські громадяни/ки/, що посідають цивільні й політичні права та досягнули 21 рік життя» (арт. 3–4, розд. IV). Й одночасно: «У спосіб, передбачений окремими законом виборчої ординації, кандидатів на Послів до Державного Сойму визначають Виборчі Комісії, зложені з Мужів Довірря» (арт. 2, розд. IV). Виходило по-тоталітарному химерно: громадянки, як і громадяни, мали право бути депутатками Сойму, але тільки коли їхні кандидатури схвалять якісь «мужі» з націоналістичних виборчих комісій. Лише з «мужів довір’я» мала складатися і «Верховна Рада Національної Праці» (арт. 5, розд. ІХ). Звичайно, Голову Держави — Вождя Нації теж описано лише в чоловічому роді.

1938–1939 роки стали піком у протистоянні фемруху й інтегрального націоналізму ще з однієї причини. Саме тоді, після того як польська влада на якийсь час заборонила СУ, Рудницька заснувала вже виразно ідейно феміністичну, а не широку жіночу організацію. До того ж не громадську, а партію під назвою «Дружина княгині Ольги». ОУН розгорнуло кампанію проти ДКО, називаючи її інтернаціоналістичною, космополітичною, антисімейною. Феміністки ж критикували ОУН за тоталітарний світогляд і нехтування правами жінки як людини, а не просто помічниці чоловіка.

Лише початок Другої світової війни у вересні 1939-го перервав гострий ідеологічний конфлікт ОУН з ДКО. І все-таки, треба зауважити, теорія і практика — це не завжди одне й те саме. Тут я знову повернуся до інтерсекційного підходу. Більшість західноукраїнських феміністок переживали подвійну дискримінацію — як власне жінок і як українок. І не просто переживали, а й усвідомлювали її та намагалися боротися проти обох видів утиску їхніх прав. Тому демагогія ОУН про інтернаціоналістичність, космополітизм і антисімейність фемінізму (до речі, нічого не нагадує вам із сучасних обвинувачень модерним націоналізмом фемінізму?) була несправедливою щодо ДКО й СУ.

У дійсності до 1938 року СУ й ОУН, попри всі ідеологічні розбіжності, не раз співпрацювали, коли йшлося про національно-визвольну боротьбу українського народу. ОУН і СУ спільно протистояли репресивній пацифікації (від лат. pacificatio — заспокоєння), яку в 1930–1931 роках провадила польська влада проти українського населення на Галичині, гостро протестували проти організованого сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в УРСР. Для координації спільних дій у цих питаннях Мілена Рудницька листувалася навіть із самим головою ОУН Євгеном Коновальцем. Щоправда, сам Коновалець, на відміну від свого оточення, мав вельми помірковані ідеологічні позиції: його дратував непідконтрольний йому процес радикалізації ОУН і він якось прямо сказав, що «помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі» ⁹.

Згадаю також, що коли 1935 року легальне Українське націонал-демократичне об’єднання (попри назву, радше ліберал-демократичне) виступило за політику нормалізації з польським урядом, його активна членкиня Мілена Рудницька (посол до польського Сейму від УНДО в 1928–1935 роках, де працювала в освітній і закордонних справ комісіях) разом із СУ відмовилася підтримувати тоді ще свою партію. З ухваленням нової Конституції Польща переходила від демократичного до авторитарного ладу, скажімо, відтепер президент назначав третину сенаторів і керував і Сеймом, і збройними силами, і навіть судами. У результаті на цих парламентських виборах не було обрано жодної української жінки (як і націоналіста, адже ОУН була нелегальною і, звичайно, теж саботувала вибори) — фемрух бойкотував антиукраїнські й антидемократичні вибори, щоб не легітимізувати польський авторитаризм.

Так, ОУН і СУ кооперувалися лише з тактичних міркувань, але й це ставить під сумнів тотально антагоністичний характер протистояння націоналізму й фемінізму в Західній Україні, принаймні в першій половині і середині 1930-х років. Хоча це не заперечує, а лише корелює його реальний градус у рамках діалектичного й інтерсекційного методологічних підходів. На завершення розгляду проблеми фемінізму й націоналізму на західноукраїнських землях у 1920–1930-х наведу розлогу цитату ідейної противниці ОУН, на позір ліберал-демократичної феміністки Мілени Рудницької з її статті в першому номері часопису «Жінки» (1935): «…не можна заперечити, що хоча невідрадні умови національного життя зупиняють процес громадського назрівання українського жіноцтва, то одночасно саме завдяки ним, завдяки цим невідрадним умовам зв’язок між українською жінкою і Нацією став за останні роки нерозривний. Важке положення, в якому опинився Нарід, пробудило в широких масах жіноцтва зацікавлення громадськими справами, “політикою”. Воно каже нам призадуматися над українською дійсністю та вглиблюючись в її причини, шукати коренів лиха. Вона, ця жахлива українська дійсність, потрясає нашим сумлінням, виводить нас із круга еґоїстичних родинних інтересів та єднає нас у почуваннях болю і сорому, тривоги і бунту з цілістю Нації» ¹¹.

---

1. Ґабор, Василь. Жіночий рух у Карпатській Україні: національні, соціально-політичні та культурно-освітні аспекти (За матеріалами жіночої преси Галичини 1938–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. — 2017. — Вип. 7. — С. 197–217: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ZPNDZP_2017_7_13 [↩]
2. Гавришко, Марта. Галицькі феміністки 1930-х: нацистське «Кухня–Церква–Діти» не для нас // Історична правда. — 29 грудня 2012: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/ [↩] [↩]
3. Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) (1958) (перше видання «Олена Пчілка: проба реабілітації», 1931) // https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/DviLiteratury/OlenaPchilka.html [↩]
4. Цит. за: Кісь, Оксана. Між особистим і політичним: ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західно-українських землях у 1940–1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599 [↩]
5. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1935) [↩]
6. Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]
7. Гавришко, Марта. Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2014. — Вип. 24. — С. 85–97: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Uks_2014_24_8 [↩]
8. Теліга, Олена. Якими нас прагнете? (1935) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14045 [↩]
9. Зайцев, Олександр. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — 2012. — № 1. — С. 89–101: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=UIJ_2012_1_7 [↩] [↩]
10. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1939) // https://constituanta.blogspot.com/2012/04/1939.html [↩]
11. Цит. за: Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]

Вибуховий ефект для національного й жіночого рухів в Україні мала Українська революція 1917–1921 років, яка почалася на тлі Першої світової війни, що тривала з 1914-го. Більшість жіночих організацій підтримали революційні події від самого початку — після зречення імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Однак сформований Тимчасовий уряд спершу проігнорував головну вимогу фемінізму першої хвилі — дати жінкам виборчі права. Тоді ВЛРЖ 1 квітня (19 березня за ст. ст.) вивів на вулицю понад 40 000 жінок, яких очолили керівниця ВЛРЖ Поліксена Шишкіна-Явейн та Віра Фігнер. (Остання, до речі, в політичному плані підтримувала соціал-ліберальних конституційних демократів; це до поширеного нині націоналістичного міфу про суто більшовицький характер жіночого руху в роки революції.) Після цього Державна Дума внесла поправку у свій маніфест — про виборчі права «без різниці статі». Отож українки в Російській імперії здобули виборчі права ще до того, як восени 1917 року владу в Петрограді захопили більшовиків, про що нині чомусь не згадують. Ну, а українки в Австро-Угорщині користувалися виборчим правом ще з 1907 року, правда, з обмеженнями через майновий і освітній ценз.

В Україні фемінізм першої хвилі поляризувався: на одному полюсі — прихильниці інтернаціоналізму, на другому — ті, хто, крім емансипації жіноцтва, виступили за національне визволення. Донедавна про феміністок інтернаціонального крила говорилося більше, це якоюсь мірою зрозуміло. Скажімо, «залізна леді» українських більшовиків, уродженка Херсонщини Євгенія Бош — фактично перша в історії України жінка, яка очолила уряд: з грудня 1917-го по квітень 1918-го вона керувала Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад у Харкові (з лютого в Києві). Та й знаменита Олександра Коллонтай з українського роду Домонтовичів, одна з організаторок більшовицьких жіночих відділів, 1919 року жила і діяла в Україні.

Однак проголошена більшовиками рівність чоловіків і жінок не була їхнім винаходом. Як уже сказано, жіночий рух добився цього сам ще на світанку революційних подій. Так само соціалісти в УНР, які виступали спершу за автономію, а в січні 1918-го проголосили повну незалежність України, солідаризувалися з вимогами фемруху. До того ж багато українських феміністок підтримували УНР. Це було строкате представництво: безпартійні демократки, соціал-лібералки, соціалістки національного спрямування… Узагалі, від початку в Центральній Раді зі 115 депутатів було 11 жінок, серед них Марія Грушевська-Вояківська, Софія Русова, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська. Зі зростанням чисельности УЦР збільшилося і представництво в ній депутаток — до 21 особи. До складу Малої Ради (первісно 20 осіб), виконавчого органу УЦР, входило троє жінок — Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська.

Як зазначає дослідниця Ірина Тишко, в УЦР жінки становили тільки 3,2 % від загальної кількости депутатів. Для порівняння: у Верховній Раді I скликання незалежної України жінок було 2,5 % (12 із 475 депутатів), ІІ скликання — 4,1 % (18 із 436 депутатів) ¹. Як для першого в історії України парламенту, де жінки отримали право бути депутатками, УЦР таки дуже прогресивна. А от показники Верховної Ради незалежної України яскраво свідчать, що з часів революції у СРСР із реальними політичними правами жінок біда.

Кілька слів про Марію і Михайла Грушевських. Марія Грушевська дружила й співпрацювала з Наталею Кобринською, яка стояла біля джерел українського фемінізму, ба навіть 1886 року була на вінчанні Марії і Михайла Грушевських. Останній у статті «Наталія Кобринська» (1900) підтримав становлення українського жіночого руху. Тож феміністкою була не лише Марія, а й Михайло — один із перших українських феміністів. Аналізуючи історичні причини соціальної нерівности видатний науковець Грушевський, зокрема, зазначав, солідаризуючись із фемінізмом: «першим актом нерівности всередині роду племені являється поневолення жінки» ². Свої ідеї батьки прищепили й дочці, науковиці Катерині Грушевської, яка у 1920–1930-х роках гостро критикувала андроцентризм у гуманітарних дослідженнях. Катерину було репресовано, не в останню чергу за її фемпідходи в науці, вона загинула 1943 року на засланні.

Повернімося до Української революції і жіночого питання в ній. В параграфі 11 Конституції вже незалежної УНР ³ (в її основу було покладено проєкт Основного Закону авторства Грушевського 1905 року) зазначалося: «Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». На той час через цю та низку інших засад щодо прав людини Конституція УНР була однією з найпрогресивніших у світі. Гірка іронія історії в тому, що 29 квітня 1918 року УЦР затвердила цю Конституцію і того ж таки дня правий монархіст Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію. Після повалення Гетьманату квітнева Конституція формально визнавалася чинною в «другій» УНР, а потім у діаспорі аж до 1992 року. Наприклад, у проєкті Акта УНР 1989 року про перспективи створення нового уряду в Україні Конституцію УНР 1918 року пропонувалося визнати чинною і в «перебудовній» УРСР.

У роки революції більшість українських феміністок долучилися до національно-визвольної боротьби УНР та ЗУНР. Піком же завоювань національного жіночого руху став 1919 рік. Тоді у тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському було створено Національну Раду Українських Жінок, першою керівницею Президії якої на короткий термін була обрана Марія Грушевська та Союз Українок на чолі з Євгенією Мулик-Макарушко, який постав з однойменної галицької ініціативи утвореної ще в 1917 році. Відтепер український фемінізм оформлюється у виразно національний рух. НРЖУ у 1920 році було прийнято до Міжнародної Жіночої Ради, а СУ судилося стати найпотужнішою жіночою організацією в Західній Україні у 1920-х–1930-х роках та (спойлер) вперше стати у відкриту конфронтацію з українським націоналізмом.

Отже, під час революції більшість феміністок в Україні підтримували національно-визвольну боротьбу українського народу, як і націоналістичні та проукраїнські консервативні кола. Націоналізм як такий був ще слабким. Щоправда, вночі проти 4 липня 1917 року Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка, який контролювали самостійники на чолі з Міхновським, пробував учинити заколот, але його придушили вірні УЦР військові сили. А от націонал-консервативні сили за підтримки німецьких військовиків 29 квітня 1918 року таки захопили на сім із лишком місяців владу і проголосили гетьманом Павла Скоропадського.

Ставлення «гетьманського націоналізму» до жіночого руху — складне питання. З одного боку, націонал-консерватори, на відміну від соціалістів, традиційно були за «традиційність» (пробачте мені цю тавтологію), а не за ідеї рівности, і прагнули відновити становий «козацький» уклад в Україні. З іншого боку, на практиці тих жінок, хто за часів УНР отримали посади в різних державних відомствах, не звільняли і вони без жодних питань працювали собі далі. Чому так? Можливо, справа в традиціях роду Скоропадських. Умовна «матріархальна» вираженість його на тлі козацько-дворянського традиціоналізму стала своєрідним історичним парадоксом. Наприклад, у підручниках з історії України XVIII століття школярам розповідають про гетьмана Івана Скоропадського, але (андроцентризм рулить) не згадують, що де-факто козацькою державою керувала його дружина, «гетьманша» Анастасія Скоропадська-Маркович. У народі так і казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Цікаво, що навіть після смерти чоловіка 1722 року Анастасія Скоропадська до кінця днів своїх носила титул «ясновельможної пані гетьманової».

У ХІХ столітті тітка Павла, графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська, організувала у своєму маєтку в Полтаві справжній український культурно-просвітницький центр та профінансувала створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Про українську «самостійницю» 1862 року писала газета «Незалежність Бельгії» (L’Indépendance Belge): «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. І обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову керуватиме гетьман, як за часів Мазепи» ⁴. От тільки гетьманшею, як колись Анастасію, іноді називали саме графиню. Енергійна Єлизавета якнайбільше підходила на цю роль, але за її життя суспільна ситуація не сприяла реалізації таких масштабних мрій.

Павло Скоропадський в «Актах про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» затвердив, що жінки мають право претендувати на гетьманство. Після загибелі гетьмана і передчасної смерти його синів націонал-консервативний Союз гетьманців-державників на еміграції послідовно очолювали три доньки Павла Скоропадського — Марія Монтрезор-Скоропадська, Єлисавета Кужим-Скоропадська та Олена Отт-Скоропадська. Проте їхня участь у жіночому русі майже не простежується. Хіба що Єлисавета Кужим-Скоропадська з 1923 року працювала в Українському товаристві допомоги біженцям, яким на еміграції в Німеччині керувала її мати Олександра Скоропадська-Дурново, а 1929-го очолила ще й доброчинну організацію Комітет допомоги голодним в Україні. Той факт, що на чолі цих доброчинних організацій стояли представниці гетьманського роду, сприяв приєднанню еміграційного жіноцтва до українського громадського руху.

Варто згадати також, що Олександра Скоропадська-Дурново була поміркованою прихильницею жіночої емансипації. Гетьманівна Олена згадувала, як її мама прагнула всупереч традиціям дати дочкам добру професійну освіту: «Мати хотіла дати своїм донькам ці можливості також для того, щоб визволити їх із гетто їхнього класу. В колах, де оберталися мої батьки, такі погляди вважалися революційними. Але й із власним чоловіком теж довелося проводити деяку роботу з переконання, поки він дозволив, аби його обидві доньки відвідували публічну гімназію», бо «кожна людина, чи то хлопець, чи дівчина, мусить мати свій фах». Зазначу, що в цитаті йдеться про дореволюційну добу в Російській імперії, а третя донька Павла й Олександри Скоропадських народилася вже в еміграції.

---

1. Як змінювався гендерний склад Ради останні 30 років // Слово і Діло. — 5 березня 2020: https://www.slovoidilo.ua/2020/03/06/infografika/polityka/yak-zminyuvavsya-hendernyj-sklad-rady-ostanni-30-rokiv [↩]
2. Лишка, Яна. Жінки у керівництві держави від часів Київської Русі до Української революції: Марія Грушевська // Update. — К., 2018: https://update.com.ua/istorii_tag/zhnki-u-kervnitctv-derzhavi-vd-chasv-kivsko-rus-do-ukransko-revoliutc_n4276/ [↩]
3. Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) (1918) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18#Text [↩]
4. Цит. за: Черняков, Сергій. Єлизавета Милорадович (Скоропадська). Меценатка української культури // Деснянська правда. — 2010. — 13 лютого: https://eukraina.com/publ/education/elizaveta_miloradovich_skoropadska_mecenatka_ukrajinskoji_kulturi/11-1-0-190 [↩]